Принц Ґаллії

Розділ XV

— Здається, сьогодні я дуже гарненька. Правда, Матильдо?… Агов, Матильдо!

Ці слова, мовлені ніжним та мелодійним голосом, в якому, проте, виразно чулися владні нотки, належали чарівній юній дівчині, що розглядала своє відображення у великому, в людський зріст, дзеркалі з таким відвертим замилування, що йому, напевно, позаздрив би й сам Нарцис. Дівчина дуже подобалася собі, навіть захоплювалася собою, і в цьому не було нічого дивного, бо подобалася вона всім без винятку, особливо чоловікам. Висока, струнка білявка з приємними, бездоганно правильними рисами обличчя, оксамитовою матово-блідою шкірою й великими очима кольору весняного неба, вона була наче живим утіленням класичного ідеалу жіночої краси. Вона була красунею без будь-яких „але“ і „хоча“; навіть у простій селянській сукні вона мала б не менш привабливий вигляд, ніж у своєму розкішному вбранні з безліччю прикрас. Усі ці шовки, кращі ґатунки оксамиту й парчі, найтонші мережива, золото й коштовні камені не витримували жодного порівняння із сяйвом її очей, ніжною білизною її шкіри, пристрасним вогнем її чуттєвих губ. Тіло дівчини вражало своєю досконалістю, цілковитою гармонією всіх ліній та форм, ніде не було ані найменшого ґанджу чи якоїсь надмірності, кожна окрема її часточка була саме така, достоту така, якою їй належало бути — від маленьких пальчиків її струнких, тендітних ніжок, що сором’язливо ховалися від стороннього ока за парчею сукні та шовком нижніх спідниць, і аж до пишного білявого волосся, ледь попелястого та надзвичайно м’якого на дотик. І хоча дівчина була принцеса, і їй ще не минуло вісімнадцяти років, чимало чоловіків з власного досвіду знали, яке запашне в неї волосся, які солодкі її коралові уста, яка ніжна її шкіра, який млосний буває її погляд — з усіма належними з цього наслідками, — бо ця принцеса була Марґарита Наварська, донька короля Александра Х.

Марґарита вже вдяглася, причепурилася, відпустила всіх своїх придворних панночок та служниць і зараз просто вертілася перед дзеркалом, милуючись собою і захоплюючись своїм чудовим вбранням. Зверталася вона до єдиної, крім неї самої, живої істоти в кімнаті. То була радше подруга, ніж фрейліна принцеси.

Невисока чорнява дівчина років п’ятнадцяти, чия лагідна врода губилася в яскравих променях сліпучої Марґаритиної краси, вийшла із задуми й перевела свій замріяний погляд на принцесу.

— Прошу, пані? Ви щось казали?

— Мені стало цікаво, що ж такого особливого ти побачила у вікні?

Дівчина, яку звали Матильда, збентежено опустила очі.

— Нічого, пані. Нічого особливого. Просто… Просто я задумалася.

— Про що?

— Про що? — розгублено повторила Матильда. — Здається, ні про що.

— Як же так? — запитала Марґарита.

— Не знаю, пані. Ніби й думала про щось, та вже не пам’ятаю, про що.

Марґарита кивнула:

— Атож, буває. Особливо в твоєму віці. Але надто вже часто ти заносишся за хмари, — додала вона з легким докором, — і зовсім не чуєш, що я тобі кажу.

— Мені дуже прикро, пані, — винно мовила дівчина. — Даруйте. Мабуть, ви щось сказали, а я не розчула?

— Я запитала, чи гарна я сьогодні?

— Ви чарівна, як завжди, пані, — щиро відповіла Матильда. — Від вас очей не можна відвести.

— Обережніше, любонько! — грайливо погрозила їй пальцем Марґарита. — Ти не дуже заглядайся. У твоєму віці час уже придивлятися до хлопців… — Раптом вона спохмурніла, відійшла від дзеркала, сіла в крісло й сумно зітхнула. — Тільки було б до кого придивлятися. Всі чоловіки такі негідники… Аби ж ти знала, які вони негідники!

За три роки служби у принцеси Матильда, дівчина розумна й тямуща, добре вивчила її вдачу, і ці симптоми були їй знайомі. Вона присіла поруч із Марґаритою й співчутливо запитала:

— Ви посварилися з паном Раулем?

Марґарита обурено пирхнула:

— Та хто він, власне, такий, щоб я з ним сварилася! Він просто впав у немилість, і сьогодні вранці я звеліла йому забиратися геть з моїх очей. Останнім часом він знахабнів понад усяку міру, уявив себе володарем мого серця, надумав указувати мені, щó я маю робити, намагався попихати мною. Гадав, що раз спить зі мною, то вже велике цабе… Певніше, спав, паскудний негідник! Відсьогодні я не хочу ні бачити його, ні чути про нього. Я наказала прогнати його з палацу і з міста, нехай він повертається до свого маєтку і там *…* *…* *…* *…* *…* *… — Марґарита сказала, що, на її думку, має робити пан Рауль у своєму маєтку, але з делікатності ми замінили її слова крапками та зірочками.

Матильда розпачливо закотила догори очі, однак промовчала. А Марґарита, скрушно зітхнувши, повела далі:

— Утім, я теж гарна, коли дозволила цьому нікчемі заморочити мені голову. Так мені й треба! А спочатку він був такий милий зі мною, такий лагідний, такий чарівний… Ах, золотце! Всі чоловіки такі підлі створіння, просто жах бере. Для них не існує безкорисливого кохання, з усього вони хочуть мати зиск. Якщо хтось подобається мені, я мало зважаю на те, яке становище він займає. Мені потрібна лише його любов, а натомість я дарую йому свою — проте йому цього замало. Чому така несправедливість? Чому?

— Можливо, тому що ви принцеса?

— Авжеж, я принцеса. І водночас я жінка. Мені не всміхається владарювати в ліжку, я волію віддаватися — і віддаюся. Для мене в цьому вся суть кохання. А дýрні-чоловіки сприймають це так, ніби я належу їм цілком, душею та тілом. Спочатку їх, звісно, насторожує і стримує, що на людях я ставлюся до них, як принцеса до своїх підданих, та минає зовсім небагато часу, і всяк, із властивою чоловікам самозакоханістю, забирає собі в голову, що моя зверхність над ним лише вдавана, позірна, що досить йому прикрикнути на мене, і я враз скорюся його волі, виконуватиму кожну його забаганку.

— Невже вони всі такі? — спитала Матильда, спрямувавши на принцесу лагідний погляд своїх гарних чорних очей.

— Ні, не всі. Крім цих зухвалих, еґоїстичних, самозакоханих негідників, є ще навіженці, на зразок кузена Іверо. Рікард весь у свого батька — той колись викрав у імператора доньку й одружився з нею, а зараз його синок мріє вчинити щось подібне зі мною. Можна не сумніватися, що мій татусь, на відміну від покійного Корнелія Юлія, був би тільки радий цьому й охоче назвав би Рікарда своїм сином.

— Пан Рікард любить вас, — зауважила Матильда.

— Не заперечую, — погодилася Марґарита. — Якщо хтось і любить мене щиро й безкорисливо, то це Рікард. І взагалі, він гарний хлопець. Я не вірю ані слову з того, що каже про нього Жоана.

— Ще б пак, — кивнула Матильда. — Я помітила, що пані Жоана невисокої думки про пана Рікарда. Чомусь вона незлюбила його.

— Дурниці! — відмахнулася Марґарита. — Вона каже про нього всіляку гидоту, це так. Насправді він їй дуже подобається, і вона хоче вийти за нього заміж, тому про всяк випадок старається очорнити його в моїх очах — щоб я, бува, не поступилася його домаганням. Та мене не надуриш. Я знаю, що Рікардові начхати на корону, йому потрібна тільки я.

— То чому ж ви не…

— І ти туди ж! — обурено урвала Матильду принцеса. — Ти що, змовилася з Геленою? Вона, звідниця така, вже всі вуха мені протуркала, розповідаючи, як страждає її любий братик, як він сохне за мною. Що, мовляв, заважає мені втішити його? А сама береже свою незайманість до першої шлюбної ночі, щоб похвастатися перед чоловіком: ось бачиш, яка я порядна і незіпсута, не піддалася згубному впливові кузини-розпусниці… Тьху на неї!

— Боюся, пані, — не вгамовувалась Матильда, — ви хибно зрозуміли мої слова. Я зовсім не пропоную вам взяти пана Рікарда за коханця. Я лише хотіла спитати, чому б вам не вийти за нього заміж.

— Ні-ні, я правильно тебе зрозуміла. І ти, і Гелена, і дядечко Клавдій, і мій любий татусь — всі ви пропонуєте мені одне й те саме, хіба що в різній формі. А дзуськи вам! Марні сподівання. Щоправда, втішити Рікарда я, звісно, втішу, і то незабаром, може, сьогодні… А може, й ні. Щиро кажучи, боюся наближати його до себе.

— Чому?

— Бо в нього з головою негаразд. Поки ми з ним просто друзі, він тримає себе в рамках пристойності, та коли наша дружба переросте в щось більше… Ех, запам’ятай мої слова, Матильдо, я ще гірко пошкодую про це.

Дівчина розгублено похитала головою:

— Перепрошую, пані, та я не розумію вас.

— Зрозумієш, коли ми з Рікардом розійдемося.

— А чому ви маєте розходитися?

— Яка ж ти невгамовна! — трохи роздратовано мовила Марґарита. — Ну, як ти не розумієш, що на одному Рікардові для мене світ клином не зійшовся. Крім нього є ще багато цікавих хлопців.

— Пані! — вигукнула Матильда, сплеснувши руками. — Подумайте, врешті, про свою безсмертну душу!

— Ой! — Марґарита підскочила, мов ужалена. — Знову за своє?

Матильда потупила очі.

— Даруйте, пані, я ненароком. Оце подумала, що з кожним днем ви чимраз глибше грузнете в розпусті…

— Замовч! — сердито гримнула на неї Марґарита. — Я ж заборонила тобі читати нотації. Чи ти забула про це?

— Ні, пані, не забула.

— Так якого ж дідька завелася? Зловживаєш моєю прихильністю?

— О ні, пані, я й у гадці не мала зловживати вашою добротою до мене. Просто вчора монсеньйор Франсуа…

— Франциско, Матильдо. Коли вже ти навчишся правильно говорити? Твоя блуаська вимова часом дратує мене… Отже, вчора ти знову була на сповіді в нашого любого єпископа?

— Так, пані, була.

— І ви знову обговорювали мою поведінку?

— Певна річ, пані. Монсеньйор єпископ сказав, що коли я справді люблю вас, то мушу дбати про порятунок вашої душі. Він розповідав, як страждають у пеклі блудниці, спокутуючи свої гріхи. — Матильда здригнулася. — Це жахливо, пані! Мені страшно подумати, що рано чи пізно вас спіткає кара Божа.

Марґарита досадливо поморщилася.

— Годі, золотце, — лагідно промовила вона. — Моя душа належить мені, і я вже сама якось подбаю про її порятунок. Ну, а щодо монсеньйора Франциско, то відсьогодні я забороняю тобі сповідуватись у нього. Ка-те-ґо-рич-но.

— А як…

— Я попрошу Бланку, щоб вона порекомендувала тебе своєму духівникові, падре Естебану. Він теж неабиякий ханжа, але людина вельми порядна й тактовна. Ясно?

— Умгу…

— Це мій наказ, Матильдо. Я не хочу, щоб ти стала істеричкою з ласки цього скаженця в єпископській мантії…

— Пані! — Матильда злякано перехрестилася. — Як ви можете говорити таке про його еміненцію?!

— А так, просто. Можу і все. Його еміненція чинить з тобою непорядно. Він використовує тебе, повір мені, золотце. Використовує на прохання мого батька, до речі, — щоб опосередковано впливати на мене. Гадаєш, це за твої гарненькі очі наш єпископ зголосився стати твоїм духівником, духівником простої фрейліни? Аж ніяк! Він зробив це за татковим намовлянням. От скажи: чи багато ви з ним говорите про твої власні вчинки?

— Ну… Ні, не дуже багато.

— А переважно про мене, так?

— Так. Його еміненція каже, що я чиню мало гріхів, проте грішити можна не лише вчинками, а й бездіяльністю. І найбільший, з його погляду, мій гріх, це те, що я не докладаю всіх зусиль, аби зупинити вас на шляху до…

— Годі про це! — рішуче урвала її Марґарита. — Тему вичерпано. При нагоді перекажи монсеньйорові Франциско, що надалі ти сповідатимешся в іншого духівника, а за свої гріхи я звітуватиму перед ним сама. Мене він не залякає вигаданими подробицями з пекельного побуту.

— А хіба вони вигадані?

— Певна річ. Інакше довелося б припустити, що його еміненція вже побував там і бачив усе навіч. Я, звісно, не заперечую, що він ще матиме нагоду познайомитися з роботою потойбічних катів, та станеться це трохи згодом. На щастя, тоді він не зможе повернутися на землю, щоб переповісти нам побачене. — Принцеса коротко розсміялася. — Не знаю, як я, а от наш пан єпископ напевно губить свою душу. Він травмує тебе, невинне й недосвідчене дитя, зображаючи природні стосунки між чоловіком та жінкою як щось гидке, відразливе й жахливе. — Марґарита зітхнула. — А насправді нічого гидкого чи, тим більше, жахливого в цьому немає… Як, власне, й надто приємного, — скрушно додала вона. — Усі чоловіки затяті, невиправні еґоїсти; вони люблять жінок не як рівних собі істот, а як речі, що дають їм утіху. Здебільшого їм байдуже, щó мають від цього жінки, це вже не їхнє діло. Головне для них — будь-що погамувати свою тваринну хіть.

— Навіщо ж тоді ви… — Матильда хотіла була сказати „займаєтеся розпустою“, але вчасно стрималася.

— Чому я така розпусниця, питаєш? — посміхнулася Марґарита. — Сама ще гаразд не знаю. Мала була — цікаво було. Нова розвага з’явилася, ще й яка розвага! І татка подобалося дратувати — отака я вреднюща. Шість років тому він добряче відлупцював мене, та не на ту натрапив — відтоді я затялася на своєму, аби тільки дозолити йому. Ну а згодом… Е, що й казати! Я жінка і вже не можу обійтися без чоловіків. Нехай усі вони підлі, підступні, негідні створіння, але я люблю їх, мене вабить до них, вони стали невід’ємною частиною мого життя — і нічого тут не вдієш, я не можу опиратися покликові свого єства. Гелена, ця безсоромна лицемірка, може — а от я ні… Чому ти хитаєш головою, Матильдо?

— Бо мені не подобається те, як ви називаєте пані Гелену. І не лише зараз. Ви й раніше казали про неї не дуже гарні речі.

— Я кажу те, що є.

— Ви помиляєтеся, пані. Надто упереджено ставитеся до неї. Пані Гелена не безсоромна і не лицемірка, вона вихована й порядна дівчина. У неї такі гарні манери, вона тактовна, уважна до інших, така життєрадісна й дотепна. І зовсім не задається через те, що імператор — її двоюрідний брат, не намагається підкреслити свою зверхність над іншими. Вона дуже подобається мені. Я б хотіла бути схожою на неї. Або на пані Бланку.

— А на мене? — з лукавою усмішкою спитала Марґарита.

Матильда збентежено опустила очі і винувато промимрила:

— Я дуже люблю вас, пані, повірте. Більше від усіх інших я люблю вас та мою братика…

— Але бути схожою на мене не хочеш, — закінчила її думку принцеса. — І правильно. Я, до речі, теж не хочу, щоб ти була схожа на мене. Ти лишень подивися на тих фрейліни, що в усьому прагнуть наслідувати мене. Жалюгідне видовище! Якщо мене називають легковажною і лише м’яко докоряють за мою поведінку, то їх суворо засуджують. В очах світу вони хвойди, бо між мною та ними є велика різниця — я принцеса, наступниця престолу, жінка ні від кого не залежна, а вони дівиці на виданні з дуже підмоченою репутацією. Також я не хочу, щоб ти була схожа на кузину Гелену, цю облудницю та лицемірку, яка тільки вдає з себе порядну дівчину. Незаймана, а в думках ще розпусніша за мене — ось яка Гелена насправді. Вона ласо дивиться на кожного привабливого хлопця, навіть на свого брата — і, до речі, на нього особливо. У її лоні палає пекельний вогонь, часом вона ладна віддатися першому-ліпшому, я це по очах її бачу, проте стримує себе, почуваючи від того якусь протиприродну насолоду… Ні, краще вже бери приклад з Бланки. От вона справді порядна дівчина, мало не янгол.

— Так, пані, — з готовністю кивнула Матильда. — Я дуже люблю пані Бланку… Зрозуміло, після вас та мого братика, — останні два слова вона вимовила з тугою в голосі.

— Ти все сумуєш за ним? — співчутливо спиталася Марґарита.

Матильда зажурено зітхнула:

— А як же мені не сумувати? Скоро мине три роки, відколи ми не бачилися, а він ніяк не збереться приїхати — усе якісь справи затримують.

— Мабуть, він уже забув тебе, — висловила своє чергове припущення Марґарита, і, як завжди, Матильда образилася.

— Ви помиляєтесь, пані, цього бути не може. Ви просто не знаєте Етьєна, він зовсім не такий, як ви думаєте, він хороший. Етьєн дуже хоче відвідати мене, та в нього ніяк не виходить, щоразу обставини змушують його відкласти поїздку. Врахуйте, пані, брат лише на рік старший за мене, а йому доводиться порядкувати всім нашим маєтком. Правда, він невеликий, але після батька лишилося багато боргів…

Ця пісенька про борги вже набила Марґариті оскому. У припадку великодушності вона запропонувала:

— А хочеш, я сплачу всі ваші борги?

— Ви? — перепитала Матильда, не вірячи своїм вухам. — Ви сплатите?

— А чом би й ні? Вважай це винагородою за три роки бездоганної служби. Але тільки за однієї умови: Етьєн мусить негайно приїхати до Памплони і погостювати тут щонайменше місяць. Мені вже несила терпіти твої напади меланхолії. Згода?

— Ах, пані, ви такі добрі до мене! Ви такі добрі до нас обох. Навіть не знаю, як дякувати вам…

— Ти задоволена?

— Ще б пак, пані. Я така… така рада! Я така вдячна вам за те, що скоро побачу Етьєна. Адже я так за ним скучила, я так його люблю. Якби ви знали, пані, як я його люблю!

Ці слова, а надто ж пристрасть, з якою вони були мовлені, навіяли Марґариті смуток. З певних причин тема любові сестер до братів була для неї неприємна.

— Отже, — стримано запитала вона, — ми домовилися?

Матильда ствердно кивнула:

— Так, пані, дякую. Це дуже мило з вашого боку. — Тут вона лукаво всміхнулася. — Тільки ви мусите пообіцяти мені одну річ.

— Яку?

— Що не зіпсуєте мого братика.

Обидві дівчини — принцеса та її фрейліна — вибухнули дзвінким сміхом.

— Бісова дитина! — схлипуючи, промимрила Марґарита. — Як бовкнеш щось, то хоч стій, хоч падай. Звідки ти взяла, що я збираюся псувати твого Етьєна? Дурниці це все! Чоловіків ніхто навмисно не псує, вони самі по собі псуються, бо їм бракує сили волі, цілісності характеру і звичайнісінької витримки, щоб лишатися порядними, незважаючи на всі спокуси та негаразди, що чекають на них у житті. От мій кузен Александр. У дитинстві, кажуть, був напрочуд милий і лагідний хлопець — а тепер він цинік, інтриґан, безбожник, до того ж звабив рідну сестру… — Тут принцеса перелякано зойкнула й машинально затулила рота долонею, вочевидь, забувши, що сказаного слова назад не повернеш, і цим лише зрадила себе.

Матильда здригнулась і поглянула на неї з острахом та недовірою. Рожевий рум’янець умить збіг з її щік, обличчя зблідло.

— Те, що ви сказали, пані, — тремтливим голосом промовила вона, — це правда?

— Ну… загалом… — розгублено пробурмотіла Марґарита, подумки лаючи себе за нестриманість. — Боюся, золотце, ти не так зрозуміла мене. Та і я висловилася невдало. Я хотіла сказати, що Александр намагався звабити сестру. Ти ж бо знаєш, який він негідник. Проте Жоана не поступилася його ницим домаганням, вона дуже побожна дівчина і розуміє, що це страшний гріх.

Проте Матильда не задовольнилася таким поясненням і заперечно похитала головою.

— Ви брешете, пані, — навпростець заявила вона. — Ви хочете ввести мене в оману. Якби це було так, ви б не затуляли собі рота. Адже скільки разів я чула від вас, що пані Гелена прагне затягти пана Рікарда в своє ліжко, і ще ніколи ви не затуляли собі рота… Ну, чому ви намагаєтеся обдурити мене? Я ж не дурненька і все одно не повірю.

Не витримавши її пильного, допитливого погляду, Марґарита із зітханням опустила очі.

— Та вже ж, — скрушно промовила вона. — Ти не дурненька, це точно. Ти наївна, але не дурна. Це я утнула дурницю, що розгубилася. Мені слід було зразу виправитись — а тепер вже пізно.

— Лишенько! — притиснувши до грудей руки, вигукнула Матильда. — Та їх же чорти в пеклі мордуватимуть!

Марґарита встала з крісла, підійшла до дівчини й поклала руку їй на плече.

— Ну от, знову за чортів. Після спасенних бесід з монсеньйором Франциско тобі всюди чорти ввижаються… Угамуйся, золотце, не бери це близько до серця. До пекла Жоані ще далеченько, а Александр і без того ґарантовано потрапить у дружні обійми диявола. Швидше, їм обом загрожує пекло на цім світі, якщо їхній вчинок набуде розголосу. Ти мовчатимеш?

— Я мовчатиму… Обіцяю вам… — Матильда мерзлякувато пощулилася. — Це так жахливо! Невже пані Жоана не розуміє, який це тяжкий гріх?

— Чудово розуміє, можеш не сумніватися. І зараз Жоана кається, що скоїла його, ось чому вона така побожна останнім часом. До її честі треба сказати, що її розкаяння викликано усвідомленням своєї провини, а не тим, що Бланка викрила її зв’язок з братом — це сталося набагато пізніше. Отож краще молися за порятунок цих грішних душ, а не моєї.

— Я молитимуся… за пані Жоану.

— А за Александра?

— Ні, не буду. Не хочу. Він зла людина, пані.

Марґарита промовчала. На її ясне чоло набігла похмура тінь, погляд променистих очей потьмянів. У тому, що ґраф Біскайський став запеклим негідником, почасти завинив її батько. Часом, думаючи про це, вона почувала щось схоже на докори сумління: адже якби не зла воля їхнього діда, короля Рікарда, наварська корона належала б Александрові, і то на цілком законних підставах. Усвідомлення цього неприємного, дражливого факту змушувало Марґариту ще дужче ненавидіти свого кузена.

— Гаразд, — озвалася вона, порушуючи прикру мовчанку. — Піду я до батька. Не варто зловживати його терпінням. Мені повідомили, що він дуже збуджений; мабуть, знову плекає плани щодо мого заміжжя… — Марґарита зітхнула. — А ти, Матильдо, залишайся тут. Коли прийде Бланка, скажи, щоб трохи зачекала, — я швиденько дам відкоша черговому претендентові на мою руку і зразу ж повернуся.