Історія одного кохання

21

Повідомити Філа Кавіллері випало мені. А хто ще міг це зробити? Я боявся, що він розкисне, але він не розкис; спокійно замкнув свій дім у Кренстоні й переїхав у нашу квартиру. Кожен із нас переносить горе по-своєму. Філ переносив його, наводячи лад. Він мив, чистив, натирав. Не знаю, як відбувалася в нього психічна розрядка; та хоч би чим дитина тішилась, аби тільки не плакала!

Чи не сподівався він, що Дженні повернеться додому?

Мабуть, сподівався. Бідолаха! Тому й наводив блиск у квартирі. Він просто не хотів миритися з реальним станом речей. Звичайно, він не казав мені цього, але я знав, що він бореться з безнадією.

Бо я боровся теж.

Коли Дженні опинилася в лікарні, я подзвонив старому Джонасу, сказав, що не зможу ходити на роботу, і пояснив чому. Він був щиро вражений моєю бідою, і щоб не слухати його висловів співчуття, я вдав, що поспішаю звільнити телефон. Відтоді кожен мій день поділявся на дві частини: години, які я проводив у лікарні, й години на все інше. Звичайно, все інше було нічим. Я їв, не відчуваючи смаку, дивився, як Філ прибирає квартиру (в котрий уже раз!), і не спав, навіть приймаючи ліки, які мені виписав Екерман.

Одного разу я почув, як Філ, миючи на кухні посуд (руками), бурмоче сам до себе: «Я вже не маю сили терпіти». Я нічого не сказав йому, але подумав: «А я маю. Ти, що єси вгорі і правиш цим триклятим світом, містере Верховна Істота, зроби так, щоб це тривало й далі. Я буду терпіти без кінця і краю. Тому що Дженні — це Дженні».

Того вечора вона вигнала мене з палати, бо хотіла поговорити з батьком «як мужчина з мужчиною».

— На ці збори допускаються тільки американці італійського походження,— заявила вона (обличчя у неї було біле, як ЇЇ подушка).— Тікай звідціля, Берретте.

— Гаразд,— сказав я.

— Але не дуже далеко,— кинула вона мені вслід.

Я сів у кімнаті відпочинку. Незабаром з'явився Філ.

— Сказала покликати тебе,— промовив він хрипко, наче йому здавило горлянку.— А я піду куплю сигарет.

— Зачини ці трикляті двері,— наказала вона, коли я зайшов до палати. Я обережно причинив двері й, повертаючись до ліжка, побачив її всю. Побачив з трубками, що тягнулися до її правої руки, прикритої ковдрою. Я завжди намагався сісти якомога ближче до неї, щоб бачити тільки обличчя, бліде, але з блискучими очима.

Отож я поспішно сів якомога ближче.

— Мені не боляче, Оллі,— сказала вона.— Відчуття таке, наче я повільно падаю зі скелі. Розумієш?

Щось замуляло мені в серці. Це безформне «щось» підступало до горла, щоб довести мене до плачу. Але я не збирався плакати. Я ніколи не плачу. Я хлопець стійкий. Я не буду плакати.

Щоб не заплакати, я мусив зціпити зуби і не міг розтулити рота. Довелося відповісти їй кивком. І я ствердно кивнув.

— Дідька лисого,— сказала вона.

— Га? — промимрив я крізь зуби.

— Тобі не зрозуміти, що таке падати зі скелі, Шпаргалето. Ти ніколи не падав зі скелі за все своє трикляте життя.

— Падав,— сказав я, відчувши, що до мене повертається мова.— Коли зустрів тебе.

— Хіба що,— сказала вона і ледь усміхнулася.— «Яке стрімке було тоді падіння». Хто це сказав?

— Не знаю,— відповів я.— Шекспір.

— Так, але хто саме з його героїв? — замислено спитала вона.— Не можу навіть пригадати, з якої це п'єси. А я ж училася в Редкліффі і мала б пам'ятати. Колись я знала всі твори Моцарта за номерами по каталогу Кехеля.

— Оце-то пам'ять! — сказав я.

— Так, пам'ять була чудова,— сказала вона і наморщила чоло.— Який номер концерту до мінор для фортепіано з оркестром?

— Я подивлюся в довіднику,— сказав я.

Я знав, де він стоїть. На полиці біля фортепіано. Я подивлюся сьогодні ж і завтра скажу їй.

— Колись я знала. Так, колись я знала.

— Слухай-но,— сказав я тоном Богарта,— ти хочеш розмовляти про музику?

— А ти волієш розмовляти про похорон? — запитала вона.

— Ні,— відповів я, жалкуючи, що урвав її.

— Про похорон я вже говорила з Філом. Ти слухаєш мене, Оллі?

Я одвів погляд.

— Так, я слухаю, Дженні.

— Я дозволила йому влаштувати католицьку відправу і сказала, що ти даси згоду. Згода?

— Згода,— сказав я.

— Згода,— повторила вона.

Я зітхнув з полегкістю, гадаючи, що найгірше позаду.

Але я помилився.

— Слухай-но, Олівере,— сказала Дженні тихо, але сердито.— Я наказую тобі, щоб ти перестав терзатися докорами сумління.

— Хто, я?

— З обличчя твого не сходить винуватий вираз. Ти мучишся.

Я спробував змінити свій вираз, але м'язи обличчя були наче заморожені.

— Ніхто в цьому не винен, Шпаргалето! Тож годі тобі каратися!

Я хотів дивитися на неї — хотів би ніколи не зводити з неї очей,— однак потупився. Мені було соромно. Навіть тепер Дженні зуміла прочитати мої думки.

— Слухай-но, Оллі, це єдине, про що я тебе прошу. Все інше, я знаю, ти переживеш.

Та штука знову замуляла мені в серці, і я боявся навіть промовити «гаразд». Я тільки мовчки дивився на Дженні.

— Чхала я на Париж,— раптом сказала вона.

— Га?

— Чхала я на Париж, на музику, на весь той непотріб, що, як тобі здається, ти вкрав у мене. Все це мені байдуже, запевняю тебе, сучий сину. Віриш чи ні?

— Ні,— відповів я щиро.

— Тоді забирайся к бісовій матері. Не хочу я, щоб ти сидів біля моєї — будь вона проклята! — смертної постелі.

Вона говорила не в жарт. Я знав, коли Дженні говорить серйозно, а коли ні. Отож задля того, щоб лишитися біля неї, я збрехав.

— Я вірю тобі,— сказав я.

— Це вже краще,— сказала вона.— Ти можеш зробити мені одну послугу?

До горла мого підкотив клубок і здавив його так, що у мене мало не бризнули сльози. Але я витримав — не заплакав. Кивнувши ствердно головою, я дав зрозуміти Дженні, що ладен зробити їй яку завгодно послугу.

— Ти можеш стиснути мене міцно-міцно? — запитала вона.

Я взяв її за лікоть — Боже, яка в неї тоненька стала рука! — й обережно потиснув.

— Ні, Олівере,— сказала вона,— стисни мене в обіймах. Ляж поряд.

Дуже, дуже обережно, щоб не зачепити трубок та іншого приладдя, я ліг поряд неї у ліжко й обняв її.

— Дякую, Оллі.

Це були її останні слова.