Ті, що співають у терні

1

Восьмого грудня 1915 року Меґі Клірі відзначала свій четвертий день народження. Прибравши зі столу тарілки після сніданку, мати мовчки тицьнула їй коричневий паперовий пакунок і наказала вийти надвір. Тож Меґі присіла за ялівцевим кущем біля парадного в’їзду і почала нетерпляче сіпати та смикати. Маленькі пальці були слабкі й незграбні, а папір — товстий та цупкий; від нього йшов легенький запах універмагу в містечку Вахіне[1], а це свідчило, що предмет у пакунку був — о, диво! — придбаний за гроші, а не передарований чи зроблений власноруч.

У кутку пакунка блиснуло щось золотисте, і Меґі з новою силою взялася за папір, заповзято лущачи його довгими нерівними смужками.

— Аґнеса! Ой, та це ж Аґнеса! — замилувалася вона і кліпнула, оглядаючи ляльку, що лежала у пошматованому паперовому кубельці.

То й справді було диво. У Вахіне Меґі була лише раз у житті, й то давним-давно, ще минулого травня, бо вона була слухняною дівчинкою. Але, сидячи високо в тарантасі поруч із матір’ю і намагаючись поводитися зразково, вона не змогла побачити багато через власне хвилювання і радісне збудження. Та все ж вона помітила Аґнесу — красуню-ляльку на полиці універмагу, вбрану в кринолін із рожевого атласу, рясно оздобленого мереживними рюшами. І одразу ж охрестила її Аґнесою, бо не знала іншого імені, достатньо елегантного для такого незрівнянно-чудесного створіння. Упродовж наступних місяців Меґі згадувала Аґнесу, однак ні на що не сподівалася: власної ляльки Меґі не мала, а про те, що ляльок вигадали саме для маленьких дівчаток, вона ще не знала. Меґі бавилася свищиками, рогатками та подряпаними солдатиками, що стали непотрібними її братам; її руки часто бували брудними, а черевички — у багнюці. їй навіть на думку не спадало, що Аґнеса призначена для гри. Погладивши складки яскраво-рожевого плаття, прекраснішого за будь-яке з тих, що бачила на живих жінках, Меґі обережно підняла Аґнесу. Лялька мала шарнірні руки й ноги, які поверталися навсібіч; навіть шия й талія — і ті були на шарнірах. Всіяне перлинами золотисте волосся Аґнеси було елегантно укладене високою зачіскою в стилі помпадур; із-під легкої, як піна, мереживної хустки, скріпленої брошкою з перлами, виднілася впадинка між блідими грудьми. Ретельно розфарбоване порцелянове обличчя навмисне не вкрили глянцем, щоб надати тонко підфарбованій «шкірі» природної матової текстури. З-під вій зі справжнього волосся поблискували блакитні очі, навдивовижу схожі на очі живої людини — з темно-блакитним забарвленням райдужних оболонок. Меґі виявила, що коли нахилити ляльку горілиць, вона заплющить очі. На трохи підрум’яненій щоці виднілася родимка, а крізь злегка розтулені темно-червоні губи Аґнеси проглядали маленькі білі зубки. Меґі сіла, схрестивши ноги, вмостилася зручніше, обережно поклала ляльку собі на коліна і дивилася на неї.

Вона так і сиділа за кущем ялівця, коли з’явилися Джек та Г’юї. Вони йшли, човгаючи по траві, що лишилася попід парканом — там, де її незручно косити. Волосся Меґі було типовим маячком Клірі — всім дітям їхньої родини, за винятком Френка, дісталася у кару чуприна з рудуватим відтінком. Джек підштовхнув брата і вишкірився. Вони розійшлися в різні боки, вдаючи з себе поліцейських, що вистежують утеклого маорі. Та Меґі, яка сиділа тихенько щось мугикаючи, не почула їх, бо була надто захоплена Аґнесою.

— Що там у тебе таке, Меґі? — гукнув Джек, підстрибнувши до сестри. — Нумо покажи!

— Еге ж — покажи! — хихикнув Г’юї, заходячи з протилежного боку.

Меґі міцно притиснула ляльку до грудей і похитала головою.

— Ні, вона моя! Мені її на день народження подарували!

— Покажи її нам, ну! Ми просто хочемо поглянути на неї.

Радість та гордість взяли гору, і Меґі показала братам ляльку.

— Погляньте, яка вона гарна! Її звуть Аґнеса.

— Аґнеса… Аґнеса? — здивовано перепитав Джек, удавши, що мало не вдавився від огиди. — Яке сентиментальне й сопливе ім’я! Чому ж ти не назвала її Марґарет або Бетті?

— Тому що вона Аґнеса!

Тут Г’юї помітив шарнір на ляльковому зап’ястку й аж присвиснув.

— Ти диви, Джеку, вона руками рухати може!

— Як це? Ану давай подивимося!

— Ні! — скрикнула Меґі й знову притиснула до себе ляльку. — Ні! Ви її зламаєте! Ой, Джеку, не забирай її, бо ти ж її зламаєш!

— Тьху на тебе! — Його брудні засмаглі руки міцними лещатами стисли зап’ясток Меґі. — А «кропивки» не хочеш? І не скигли, бо розповім Бобу. — 3 цими словами Джек крутнув її шкіру в протилежних напрямах так, що та аж побіліла від натягу, а Г’юї вхопив ляльку за спідницю і смикнув. — Ану віддай, бо зроблю по-справжньому боляче!

— Ні, Джеку, будь ласка, не треба! Ти ж її зламаєш, я знаю, що зламаєш! Благаю, не чіпай її! Не забирай ляльку, будь ласка! — Попри сильний біль у зап’ясті, вона не відпускала Аґнеси, пхикала і хвицала ногами.

— Ось вона! — вигукнув Г’юї, коли лялька вислизнула з-під схрещених рук Меґі.

Заволодівши здобиччю, Джек та Г’юї, захопилися нею не менше за Меґі: відразу ж стягнули з неї платтячко, спідниці та довгі розцяцьковані підштаники. Аґнеса лежала гола, а хлопці смикали та крутили її навсібіч, скільки фантазії вистачало: то ногу їй заведуть за спину аж до потилиці, то повернуть голову так, що лялька втуплювалася очима у власну спину. Меґі стояла й плакала, але вони на те не зважали; дівчинці навіть не спадало на думку гукати на допомогу, бо в родині Клірі той, хто не міг за себе постояти, не мусив розраховувати на поміч та симпатію. Це стосувалося й дівчат.

Ляльчине золотисте волосся розкуйовдилося, а перлини, блиснувши на сонці, полетіли в траву й погубилися там. Запилений черевик безжально втоптав кинуте плаття, вимазавши його атлас ковальським мастилом. Меґі стояла навколішки і похапцем збирала мініатюрні одежинки, щоб хлопці не завдали їм ще більшої шкоди, а потім нишпорила між стеблами трави там, де впали перлини. Сльози сліпили її, а душу переповнювало ще незнане відчуття горя, бо до цього дня вона не мала нічого, за чим можна було б горювати.

Френк випростувався і кинув підкову, а та з сичанням впала у холодну воду. Останніми днями спина не боліла, тож, мабуть, він таки звик до ковальської роботи. Його батько зауважив би, що на це пішло чимало часу — аж півроку роботи в кузні. Та Френк краще розумів, скільки часу минуло відтоді, як він узнав, що таке горно та ковадло: він міряв час не хвилинами та годинами, а ненавистю та огидою. Кинувши молот у спеціальний ящик, він тремтячою рукою відкинув із чола пасмо прямого чорного волосся і стягнув через голову старий шкіряний фартух. Його сорочка лежала в кутку на копиці соломи. Важкими кроками він рушив туди і на якусь мить зупинився, втупившись широко розкритими немиготливими очима в тріснуту стіну сараю так, наче її перед ним не було.

Він був по-підлітковому худорлявий та малий на зріст — не вище за п’ять футів три дюйми, але завдяки роботі з молотом його плечі вже огорнули тверді бугорки м’язів; бліда й бездоганно-чиста шкіра поблискувала потом. У його чорних очах та чорному волоссі вгадувався чужорідний відтінок, а повногубий рот та широкий ніс вирізняли його з родини Клірі: у жилах матері Френка текла кров предків-маорі, і в ньому вона далася взнаки. Йому було майже шістнадцять, тоді як Бобу ледь виповнилося одинадцять, Джекові десять, Г’юї — дев’ять, Стюартові — п’ять, а маленькій Меґі — три. Невдовзі він згадав, що цього дня Меґі «стукнуло» чотири, бо сьогодні ж восьме грудня. Френк вдягнув сорочку і вийшов із сараю.

Будинок стояв на вершечку невеликого пагорба, вивищуючись футів на тридцять над сараєм та стайнями. Як і всі будинки в Новій Зеландії, він був дерев’яний, розлогий і мав лише один поверх, бо вважалося, що коли трапиться землетрус, хоч якась частина споруди має встояти. Довкола будинку повсюдно ріс ялівець, о цій порі року всіяний пишними квітами. Трава була зелена й розкішна — як і всяка трава в Новій Зеландії; вона не жовтіла навіть взимку, коли іній часом лежав у затінку весь день, а тривале й м’яке літо надавало їй іще багатшого зеленого відтінку. Дощі падали тихо й лагідно, не завдаючи шкоди ніжній свіжості рослин, сніг не випадав, а сонце мало вдосталь сили, щоб плекати й вирощувати, а не виснажувати й висушувати. Лиха, що спіткали Нову Зеландію, з громовим гуркотом виривалися з черева землі, а не падали з неба. Тут панувало приглушене недобре передчуття, а ледь уловиме тремтіння та гупання передавалося через ступні ніг, бо під земною поверхнею ховалася сила, яка наводила побожний страх, сила такої моці, що тридцять років тому повністю знищила височенну гору; тоді з розщелин на схилах начебто безневинних пагорбів із завиванням виривалися струмені пари, вершини вулканів куріли димом, а в гірських ручаях текла тепла вода. Гучно булькотіли величезні озера багнюки, морські хвилі невпевнено плескотіли об стрімкі прибережні скелі, адже де буде берег під час наступного припливу не знав ніхто, а земна кора місцями мала лише дев’ятсот футів товщини.

Однак це була привітна й красива земля. За будинком розляглася зелена, як смарагдова обручка Фіони Клірі, долина, поцяткована копичками кремового кольору, котрі при ближчому розгляді виявлялися вівцями. Там, де звивисті пагорби впиралися в обрій світло-блакитного неба, здіймалася у височінь аж на десять тисяч футів гора Еґмонт, що засніженими схилами занурювалася у хмари; її симетрія була такою бездоганною, що нею не втомлювалися милуватися навіть такі, як Френк, котрий бачив її щодня.

Від сараю до будинку треба здолати досить нелегкий підйом, та Френк поспішав, бо знав, що відлучатися він не міг — батьків наказ був чіткий і недвозначний. За рогом будинку він побачив біля ялівцевого куща маленьку компанію.

Нещодавно Френк возив матір до універмагу по ляльку для Меґі. Він і досі дивувався: що ж наштовхнуло її на таку думку? Бо мати не мала схильності до непрактичних святкових подарунків — на них бракувало грошей, тому вона нікому й ніколи не купувала іграшок. Натомість дарувала всім своїм дітям одежу, поповнюючи на дні народження та різдвяні свята їхній скромний гардероб. Але, вочевидь, Меґі помітила ту ляльку під час своєї першої і поки що єдиної подорожі до міста, і Фіона про це не забула. Коли ж Френк спробував розпитати її, Фіона пробурмотіла щось про те, що кожній маленькій дівчинці потрібна лялька і швидко змінила тему розмови.

Лялька лежала на дорозі, і Джек із Г’юї грубо й безжально крутили навсібіч її шарніри. Меґі стояла до Френка спиною і дивилася, як брати знущаються з Аґнеси. Чепурненькі білі шкарпетки його сестрички спустилися зіжмаканими складками на чорні черевички, а у вузькому проміжку між ними та каймою святкового платтячка з коричневого вельвету рожевіли її ніжки. Копичка вишукано завитого волосся іскрилася на сонці й спадала каскадом їй на спину — ні золотисте, ні руде, а щось середнє. Білий тафтовий бантик, що тримав кучері, не даючи їм спадати на обличчя, обвис запилюжений, у пилюці було і платтячко Меґі. В одній руці вона міцно стискала одежинки ляльки, а другою марно намагалася відштовхнути Г’юї.

— Ану облиште, байстрюки чортові! — гаркнув Френк.

Джек та Г’юї миттю скочили на ноги і, забувши про ляльку, прожогом чкурнули навтьоки: коли Френк лаявся, то втеча була найрозумнішим кроком.

— Ах ви ж хамлюги рудоволосі! Спробуйте ще хоч раз доторкнутися до тієї ляльки — і я надеру ваші маленькі сраки! — крикнув Френк їм навздогін.

Він нагнувся і, взявши Меґі за плечі, легенько струснув її.

— Ну, не плач! Припини — бачиш, вони вже втекли і більше ніколи не чіпатимуть твою ляльку, обіцяю тобі. Усміхнися, сьогодні ж твій день народження, еге ж?

Личко Меґі набрякло від плачу, по щоках струменіли сльози; дівчинка поглянула на Френка, і в її широко розкритих сірих очах було стільки горя, що у хлопця до горла підкотився клубок. Він витягнув із кишені бриджів брудну ганчірку, незграбно витер Меґі обличчя, а потім затиснув їй носа.

— Сякай!

Меґі зробила, як він сказав, кинула плакати і гучно гикнула.

— Ой, Фр-Фр-Френку, вони ві-ві-відібрали у мене Аґнесу! — скімлила вона, шмигаючи носом. — Вся її зачіска розпатлалася, а з во-во-волосся позлітали всі клясиві п-п-п-перлинки! Вони попадали в тр-тр-траву, і я ніяк не можу їх знайти!

Її очі знову заступили сльози, і кілька краплинок упали Френку на руку. Він трохи постояв, витріщившись на свою вологу шкіру, і злизав сльозинки.

— Що ж, доведеться їх знайти, еге ж? Але якщо плакатимеш, то не знайдеш нічого. І що це за сюсюкання дитяче? Ти ж уже півроку тому замість «клясиві» промовляла правильно — «красиві»! А тепер висякайся знову і підбери свою бідолашну… як там її?.. Аґнесу. Якщо ти її не вдягнеш, у неї будуть сонячні опіки.

Френк всадовив сестру на краю стежини, обережно подав їй ляльку, а сам став навколішки в траві й повзав, вишукуючи перлини. Нарешті він радісно скрикнув, підняв руку й показав свою знахідку.

— Ось! Перша перлина! Я їх усі знайду, ти лишень почекай.

Меґі милувалася своїм найстаршим братом, поки той нишпорив у траві, час від часу піднімаючи руку з кожною знайденою перлиною; аж раптом пригадала, що Аґнеса, напевне, має ніжну і вразливу шкіру, тож її може обпекти сонце, і почала зосереджено вдягати ляльку. Вона не помітила на ній якихось серйозних ушкоджень. Волосся Аґнеси розтріпалося і тепер безладно висіло, а руки й ноги були брудні в тих місцях, де хлопчаки смикали та стискали її, але все було в порядку і працювало.

Волосся Меґі над вухами тримали черепахові гребінці; дівчинка висмикнула один із них і заходилася вичісувати волосся Аґнеси — справжнє людське волосся вибілене до кольору золотавої соломи, що майстерно трималося на основі з клею та марлі.

Коли Меґі невміло й незграбно намагалася розчесати велике скуйовджене пасмо, сталося нещастя; волосся відірвалося, геть усе, і повисло безладною копичкою на зубцях гребінця. І виявилося, що за широким гладеньким лобом Аґнеси не було нічого — ні маківки, ні лисого черепа. Лише одна жахлива зяюча діра. Тремтячи від страху, Меґі нахилилася і зазирнула всередину ляльчиного черепа. Там проступали зворотні контури щік та підборіддя; крізь розтулені губи пробивалося світло, надаючи чорному силуету зубів виразно хижого вигляду. А зверху були очі Аґнеси — дві моторошні цокаючі кульки, нанизані на дротину, яка жорстоко й немилосердно пронизувала ляльчину голову.

Меґі закричала — тоненько й пронизливо; відкинувши Аґнесу геть, вона верещала, затуливши долонями лице, а її тіло здригалося від ридань. Невдовзі вона відчула, як Френк розчепив їй пальці й підняв на руки, притиснувши обличчям до шиї. Дівчинка обхопила його руками і потроху вгамовувалася, аж поки близькість брата заспокоїла її, і мала відчула, як гарно він пахнув — кіньми, потом та кузнею.

Коли ж Меґі притихла, Френк умовив її розповісти, що трапилося; він підняв іграшку, уставився поглядом у порожню ляльчину голову та спробував пригадати, чи був всесвіт його дитинства так само обтяжений химерними страхами. І пригадав, що його переслідували інші лячні привиди — привиди людей, недобрих поглядів та лихих чуток. Йому пригадалося сором’язливе і боязке обличчя матері, її постава, тремтіння її руки, коли вона тримала його за руку.

Що ж там побачила Меґі? Що її так вразило? Френку подумалося, що вона й анітрохи так не засмутилася б, якби у ляльки після втрати волосся почалася кровотеча. Кровотеча свідчила про життя, бо принаймні раз на тиждень у кого-небудь із родини Клірі неодмінно траплялася сильна кровотеча.

— Очі, її очі! — прошепотіла Меґі, намагаючись не дивитися на ляльку.

— Та у неї прекрасні очі, Меґі, — спантеличено пробурмотів Френк, зариваючись обличчям у волосся сестри. Воно було таке розкішне, таке барвисте!

Він аж півгодини умовляв її поглянути на Аґнесу, ще півгодини витратив на те, щоб переконати її зазирнути в порожній череп. Френк показав сестрі, як працюють ляльчини очі, як ретельно вони припасовані, однак при цьому легко розплющуються й заплющуються.

— А тепер ходімо, бо час повертатися додому, — сказав він і підхопив сестру на руки, а лялька виявилася затиснутою між Меґі та його грудьми. — Попросимо маму полагодити Аґнесу, еге ж? Виперемо й вигладимо її одежинки і приклеїмо волосся. А ще я зроблю тобі гарні шпильки і повставляю в них оці перлинки, щоб ти могла робити ляльці такі зачіски, які тобі заманеться.

Фіона Клірі чистила на кухні картоплю. Надзвичайно вродлива білява жінка трохи нижче середнього зросту, але з суворим виразом обличчя, вона мала прекрасну фігуру й тендітний стан; анітрохи не змарніла, попри те, що виносила аж шістьох дітей. На ній було довге плаття з сірого ситцю, поділ якого торкався бездоганно чистої підлоги, а зверху на ньому величезний білий фартух, одягнений через шию і зав’язаний на талії хрустким бездоганно красивим бантом. Увесь час зранку до ночі вона товклася на кухні та на городі, і її короткі й міцні чоботи протоптали замкнуту стежку — від плити до пральні, потім — до городу та мотузків для білизни, а звідти — назад до кухні.

Поклавши ножа на стіл, вона пильно поглянула на Френка й Меґі, і куточки її красивого рота невдоволено опустилися.

— Меґі, я дозволила тобі вдягнути найкраще святкове плаття з умовою, що ти його не забрудниш. А ти лишень поглянь на себе, замазуро!

— Мамо, вона не винувата, — втрутився Френк. — Джек та Г’юї відібрали в неї ляльку, щоб роздивитися, як рухаються її руки та ноги. Я пообіцяв Меґі, що ми її полагодимо, і вона буде як нова. Ми зможемо, правда ж?

— Дай-но погляну. — Фі простягнула руку і взяла ляльку.

Вона була мовчазною жінкою, не схильною до спонтанних розмов. Ніхто не здогадувався, що в неї на думці, навіть її чоловік; обов’язок виховання дітей вона поклала на нього і виконувала все, що він наказував, без коментарів та заперечень, вдаючись до них лише в ситуаціях абсолютно екстраординарних. Якось Меґі підслухала, як хлопці перешіптувалися між собою: мати поважала і побоювалася татка не менше, ніж вони, але якщо це й справді було так, то своє ставлення до нього вона ховала під непроникною маскою непохитного спокою. Вона ніколи не сміялася і ніколи не втрачала самовладання.

Скінчивши огляд, Фі поклала Аґнесу на кухонний стіл біля плити і поглянула на Меґі.

— Завтра вранці я виперу їй одежу і зроблю зачіску. А сьогодні увечері Френк викупає ляльку і приклеїть їй волосся.

Ці слова прозвучали не заспокійливо, а прозаїчно й діловито. Меґі кивнула і непевно всміхнулася. Інколи їй страшенно хотілося, щоб мама розсміялася, але марним було її сподівання. Вона відчувала, що між ними існує щось особливе, щось таке, чого не було між батьком та хлопцями, але це «щось» ховалося за цією прямою спиною, за ногами, що ніколи не стояли на місці. Мама лише байдуже кивала, граціозно шелестіла широченними спідницями від плити до столу і працювала, працювала, працювала…

З усіх дітей лише Френк здатен був бачити, що Фі постійно і невиліковно зморена. Бо роботи навалилося стільки, що ні за які гроші не переробиш, часу бракувало, а рук — лише одна пара. Фіона чекала, коли Меґі подорослішає, щоб допомагати; мала вже виконувала деякі прості завдання, але у свої чотири роки вона не могла істотно зменшити материне навантаження. Шестеро дітей, і серед них лише одна дівчина, до того ж — наймолодша. Усі знайомі Фіони і заздрили їй, і співчували, але їхнє співчуття ніяк не могло зменшити обсяг роботи, яку треба було виконувати. В її кошику для шиття купою лежали ще не заштопані шкарпетки, на в’язальних шпицях стриміла чергова шкарпетка, а тут іще Г’юї виростав зі светрів так швидко, що Джек не встигав віддавати йому свої.

Педрік Клірі суто випадково провів удома тиждень, на який припав день народження Меґі. До початку сезону стрижки овець було достатньо часу, тому він працював неподалік домівки — то орав, то саджав. За фахом він був стригалем овець. Це була сезонна робота, що тривала від середини літа до кінця зими, коли розпочиналося ягніння овець. Зазвичай йому легко вдавалося знайти роботу, щоб перебитися весну і перший місяць літа: він допомагав у ягнінні овець, орав або пособляв двічі на день доїти корів комусь із місцевих фермерів-молочарів. Педрік вирушав туди, де була робота, полишаючи родину напризволяще у великому старому будинку, щоб та виживала, як могла. Саме цим — виживанням — і займалися ті нечисленні люди, яким не пощастило мати клапоть землі.

Педрік повернувся додому невдовзі після заходу сонця, коли запалили лампи, і мерехтливі тіні витанцьовували на високій стелі. Хлопці скупчилися на веранді — гралися з жабою, всі, окрім Френка. Педрік знав, де його старший син, бо від стосу дров чулося розмірене цюкання сокири. Він зупинився на веранді рівно настільки, скільки знадобилося для того, щоб дати легенький запотиличник Джеку і крутнути Боба за вухо.

— Нумо допоможіть Френку дрова рубати, малі лінюхи! І краще зробити це до того, як мама подасть на стіл чай, інакше я з вас три шкури здеру!

Педрік кивнув Фіоні, яка поралася біля плити. Він її не обійняв і не поцілував, бо вважав подібні вияви симпатії годящими лише для спальні. Коли він заходився зчищати палицею багнюку, присохлу до чобіт, до нього пристрибом підбігла Меґі з його капцями в руках. Педрік поглянув на малу і просяяв: щоразу, коли він бачив Меґі, йому на думку приходила згадка про диво. Дівчинка була така гарненька, мала таке чудове волосся; він взяв її довгий кучерик і, потягнувши, випрямив його, а потім відпустив і дивився, як той, підстрибуючи та гойдаючись, знову стає на місце. Взявши малу на руки, Педрік пішов до єдиного зручного стільця на кухні — віндзорського стільця з прикріпленою до сидіння подушечкою, що стояв побіля каміна. Тихо зітхнувши, він сів, витягнув люльку і недбало вибив з неї на підлогу рештки тютюну. Меґі вмостилася у нього на колінах, обхопила рученятами за шию і, піднявши до батька гарненьке личко, почала свою вечірню гру: роздивлялася, як світло проблискує крізь коротку щетину його золотистої бороди.

— Як ся маєш, Фі? — спитав Педрік Клірі дружину.

— Нормально, Педді. Ти впорався сьогодні з отим нижнім лужком?

— Так, зробив геть усе. Завтра вранці зможу взятися за верхній. Але ж як я зморився, Боже милосердний!

— Ще б пак. Макферсон знову дав тобі оту вередливу стару шкапу?

— Авжеж! Чи дасть він мені чалого коня, щоби шкапу взяти собі?! Здається, у мене руки повисмикувалися з суглобів. Клянуся, це найвередливіша кобила в усій Новій Зеландії!

— Не переймайся. У старого Робертсона всі коні добрі, а ти скоро будеш у нього.

— Думаю, не скоро. — Педрік набив люльку грубим тютюном і витягнув вощений гніт із великого глека, що стояв біля плити. Потім швидко тицьнув ним у вогонь, злегка прочинивши дверцята, — і гніт зайнявся. Він відкинувся на спинку стільця і так міцно присмоктався до люльки, що вона аж забулькотіла. — Ну, як воно — почуватися чотирирічною, Меґі? — спитав він доньку.

— Дуже добре, татку.

— Мама зробила тобі подарунок?

— Ой, татку, а як ви з мамою здогадалися, що мені хотілося Аґнесу?

— Аґнесу? — він зиркнув на Фіону і запитально підняв брову. — То її ім’я — Аґнеса?

— Так. Вона така гарна, татку. Цілий день на неї дивилася б.

— Їй пощастило, що вона має на що дивитися, — похмуро зауважила Фіона. — Джек та Г’юї відняли ляльку в бідолашної Меґі, та ще й розгледіти її як слід не встигла.

— Що ж, хлопці є хлопці. Вони дуже пошкодили ляльку?

— Та ні. Нічого такого, що не можна було б полагодити. Френк застукав їх на гарячому, то вони не встигли завдати непоправної шкоди.

— Френк? А що він тут робив? Він мав цілий день бути в кузні! Треба вчасно зробити Хантеру ворота.

— Він працював на кузні цілий день. А сюди навідався по якийсь інструмент, — швидко відказала Фіона, бо знала: Педрік був до Френка аж занадто немилостивий.

— Ой, татку! Френк — мій найкращий брат! Він врятував мою Аґнесу від убивства, а після чаю приклеїть їй волосся.

— Це добре, — сонно мовив батько, відхиляючи голову на спинку, і заплющив очі.

Біля печі було жарко, але він, здавалося, цього не помічав; на лобі у нього виступили блискучі краплини поту. Заклавши руки за голову, батько задрімав.

Саме від Педріка Клірі його дітям дісталося густе кучеряве волосся з рудуватими відтінками. Утім, ніхто з них не успадкував його яскраво-рудої чуприни. Він був невисоким чоловічком, немов зробленим зі сталевих стрижнів та пружин. Його ноги викривилися дугою через те, що все життя він провів верхи на конях, а руки видовжилися після довгорічної стрижки овець. Його груди та руки вкривав скуйовджений золотистий пух, і якби Педрік був чорнявий, це здавалося б огидним. Зрештою він мав яскраво-блакитні очі зі зморшками від постійного примружування — як у моряка, котрому доводиться безперервно вглядатися в далечінь; обличчя приємне, з веселою усмішкою, завдяки якій інші чоловіки з першого ж погляду відчували до нього симпатію; величний ніс — справжній римський ніс, який, вочевидь, дещо спантеличував його ірландських співтоваришів, але Ірландія завжди була країною невдах. Педрік і досі розмовляв швидко, з малозрозумілим ірландським акцентом графства Голвей, трохи шепелявив і промовляв у кінці слів «с» замість «т». Але двадцять років життя під екватором таки змінили його манеру говорити, і його мова дещо уповільнилася — як у старого годинника, що потребував, щоб його добряче завели. Педрік був щасливою людиною, бо примудрявся легше за інших зносити важке життя з його надсильною працею, і хоча він і був прихильником жорсткої дисципліни та мав важку руку, всі його нащадки, за винятком одного, обожнювали батька. Якщо бракувало хліба, він обходився без нього; якщо поставав вибір між купівлею нової одежі для нього або ж для когось із дітей, він обходився без нової одежі. По-своєму, але це було набагато промовистішим виявом батьківської любові, аніж тисяча нічого не вартих поцілунків. Педрік був чоловіком запальної вдачі й колись навіть убив одного чоловіка. Але доля була на його боці: той чоловік був англійцем, а з гавані Дан Лаогер саме вирушав із припливом корабель до Нової Зеландії.

Фіона підійшла до задніх дверей і гукнула:

— Чай!

Один за одним до кімнати повільно увійшли хлопці, останнім зайшов Френк з оберемком дров і кинув їх до великого ящика біля печі. Педрік поставив Меґі на підлогу і пішов у протилежний кінець кухні до голови саморобного обіднього столу, хлопці повсідалися з боків, а Меґі видерлася на вершечок дерев’яного ящика, який батько поставив на стілець поруч себе.

Фіона розклала їжу по обідніх тарілках на кухонному столі швидше і вправніше за будь-яку офіціантку й рознесла їх по дві за раз усім присутнім: спочатку Педді, потім Френку, і так далі аж до Меґі. Себе вона обслужила останньою.

— Тю-у-у! Знову тушковане м’ясо! — скривився Стюарт, беручи в руки ніж та виделку. — Мабуть, судилося мені все життя ним харчуватися!

— Їж і не тринди! — гаркнув на нього батько.

Великі тарілки були завалені їжею: на них щедрими порціями лежали варена картопля, тушкована ягнятина та зірвані того ж ранку на городі боби. Попри приглушені стогони та невдоволене бурчання, всі, включно зі Стюартом, до блиску відполірували хлібом спорожнені тарілки, а потім підхарчилися бутербродами з маслом та варенням із місцевого аґрусу. Фі присіла і похапцем поїла, потім швидко підвелася і знову поквапилася до кухонного столу, де розклала по великих супних тарілках купу бісквітів, просякнутих варенням і щедро политих солодким кремом. Фіона рознесла їх також — по дві тарілки за кожну ходку, і нарешті сіла, полегшено зітхнувши: тепер вона зможе спокійно поїсти.

— Ой, ти диви! Пудинг із варенням! — вигукнула Меґі й потицяла в крем ложкою, аж поки протекло варення, утворивши рожеві смужки на жовтому тлі.

— Еге ж, моя маленька Меґі, сьогодні — твій день народження, тому мама приготувала твій улюблений пудинг.

Цього разу ніхто не бурчав і не стогнав із досади; хоч який би не був пудинг, а наминали його з великим ентузіазмом: у родині Клірі таки полюбляли солодке.

Та попри чималу кількість крохмалистої їжі, ніхто в сім’ї не мав ані фунту зайвої ваги, бо кожна її дещиця витрачалася під час роботи або розваг. Овочі та фрукти споживалися за їхню корисність, але саме хліб, картопля, м’ясо та гарячі поживні пудинги запобігали фізичному виснаженню.

Фіона налила кожному по чашці чаю з гігантського чайника, але дітлахи з чоловіком іще з годину сиділи за столом — розмовляли, сьорбали чай або читали. Педді пихкав люлькою, встромивши носа в бібліотечну книгу, Фі постійно доливала чай, Боб також занурився в читання, а молодші діти ділилися планами на завтра. Парафіяльна школа закрилася на довгі літні канікули, хлопці були тепер вільні, і їм не терпілося приступити до виконання призначених їм робіт по дому та городу. Боб мав підфарбувати дещо у будинку, на Джеку з Г’юї були дрова, надвірні господарські споруди та доїння, а Стюарт відповідав за овочі. Після шкільних мук це було для них заіграшки. Фіона мовчала, а Френк сидів, зморено опустивши плечі, й сьорбав чай чашку за чашкою. Час від часу Педді відривався від книги і додавав до списку ще якусь роботу.

Нарешті Фі поманила до себе Меґі, всадовила її на стільчик і вправно заплела доньці волосся стрічечками тканини — час було вкладатися спати їй зі Стю та Г’юї; Джек та Боб умовили матір не вкладати їх і вийшли надвір погодувати собак. Френк поклав Аґнесу на кухонний стіл і заходився клеїти їй волосся. Педрік потягнувся, згорнув книжку і поклав люльку до величезної райдужної мушлі, яка слугувала йому попільницею.

— Ну що, мати, піду спати.

— Добраніч, Педді.

Фі прибрала зі столу тарілки і зняла з гака на стіні великий емальований таз. Поставила на протилежний від Френка бік, взяла з печі масивний чавунний чайник і налила гарячої води; розвела паруючу рідину холодною водою і, поколотивши в тазу милом у маленькому дротяному кошику, помила й виполоскала тарілки, а потім поскладала їх стосом біля тазу.

Френк возився з лялькою, не піднімаючи голови, але коли стос тарілок перетворився на чималеньку гору, він мовчки підвівся, узяв рушник і почав їх витирати. Він рухався між кухонним столом та шафою для посуду з легкістю людини, що робила це не вперше. То була таємна й небезпечна гра, у яку вони грали з матір’ю, бо найсуворішим правилом у царстві Педді був чіткий розподіл повноважень. Домашню роботу мала виконувати жінка, і по-іншому й бути не могло. Жоден чоловік у родині не мав права торкатися жіночої роботи. Однак щовечора, коли Педді йшов спати, Френк допомагав матері, а та навмисне відтягувала миття посуду до того моменту, поки почується стукіт капців, що їх Педді скинув на підлогу. Бо Педді, знявши їх, вже ніколи не повертався на кухню.

Фіона ніжно поглянула на Френка.

— Не знаю, щоб я без тебе робила, синку. Але ти не мусиш допомагати мені. Бо до ранку не встигнеш відпочити.

— Та то нічого, мамо. Нічого зі мною не станеться, якщо я допоможу тобі витерти кілька тарілок. Я мушу хоч трохи полегшувати тобі життя.

— Це ж моя робота, Френку. І я не нарікаю.

— От якби ми несподівано розбагатіли і ти змогла б найняти служницю!

— Не вигадуй, чого нема. — Мати витерла почервонілі руки рушником для посуду і, схрестивши їх на грудях, тихо зітхнула. Вона поглянула на сина трохи занепокоєно, бо відчула, що його невдоволення сильніше за звичне нарікання трудяги на свою гірку долю.

— Френку, не варто будувати грандіозні плани. Бо окрім халепи, нічого доброго з того не буде. Ми — робочі люди, а це означає, що нам не судилося розбагатіти і найняти служницю. Задовольняйся тим, що маєш, будь тим, ким є. Коли ти таке кажеш, ти ображаєш татка, а він цього не заслуговує. Він не пиячить, не грає в карти і працює заради нас, як віл. Він ані копійки не залишає собі з зароблених грошей — все витрачається на нас із тобою.

Мускулисті плечі Френка роздратовано смикнулися, а смагляве обличчя посуворішало.

— А що поганого в тому, щоб хотіти від життя більше, ніж важкої й нудної праці? Хіба це погано, коли мені хочеться, щоб ти найняла служницю?

— Це погано тому, що так не буде! Ти ж знаєш, що ми не маємо грошей на твоє навчання в школі, а якщо ти не матимеш змоги ходити до школи, то ти станеш лише чорноробом, і ніким іншим! Твоя мова, твій одяг і твої руки свідчать, що ти заробляєш на життя важкою фізичною працею. Як каже татко, «людина з мозолястими руками — це чесна людина».

Френк стенув плечима і більше нічого не сказав. Склавши вимиті тарілки, Фіона витягнула свій кошик для шиття і сіла в крісло Педді біля каміна, а Френк повернувся до лагодження ляльки.

— Бідолашна Меґі! — раптом вихопилося у нього.

— Що таке?

— Коли ці поганці знущалися з її ляльки, вона стояла поруч і плакала так, наче її світ розпався на шматки і вже не варто жити. — Він поглянув на ляльку з частково приклеєним волоссям. — Це ж треба було таке ім’я придумати — Аґнеса! Звідки ж вона його взяла?

— Напевне, вона чула, як я розповідала про Аґнесу Фортеск’ю-Сміт.

— Коли я відібрав у хлопців ляльку і віддав їй, вона зазирнула Аґнесі в голову і мало не померла від страху. Щось у ляльчиних очах нажахало Меґі, але я точно не знаю, що саме.

— їй завжди ввижається те, чого нема.

— Шкода, що бракує грошей на школу. Дітлахи такі кмітливі.

— Ой, Френку! Якби побажання були кіньми, то жебраки їздили б верхи, — зморено зауважила мати. Тремтячою рукою Фіона потерла очі й глибоко встромила в’язальні шпиці в клубок сірої вовни.

— Більше не можу. Я так втомилася, що погано бачу.

— Йди спати, мамо. Я задмухаю лампи.

— Після того як пошурую в каміні.

— Я сам. — Френк підвівся з-за стола і заховав красиву порцелянову ляльку на кухонному столі за формою для випічки тортів — подалі від гріха. Втім, він не надто переймався тим, що Джек та Г’юї знову спробують заволодіти Аґнесою: вони боялися його помсти ще більше, аніж батькової, бо Френк мав дещо злостиву вдачу. У спілкуванні з матір’ю та сестрою це не виявлялося, але от молодші хлопці потерпали добряче.

З болем у серці Фіона дивилася на сина; було у ньому щось відчайдушне й несамовите, якийсь виразний неспокій, що провіщав лихо. От якби між ним та батьком була злагода! Але вони один одного терпіти не могли і без упину сперечалися. Може, Френк занадто турбувався про матір і співчував їй, а може, він таки був трохи матусиним синком. Якщо це так, то це її провина. Та, певно, у Френка добре й любляче серце, він хотів трохи полегшити їй життя. І вкотре вона спіймала себе на думці, що жде не діждеться, коли Меґі стане достатньо дорослою і зніме тягар із плечей Френка.

Фіона взяла зі стола маленьку лампу, потім знову поставила її і підійшла до Френка, який закладав дрова у піч через широкі дверцята і возився з димовою заслінкою. На руках у нього помітно проступали вени, а долоні й пальці були такі брудні, що, здавалося, їх вже ніколи не відмити. Фіона сором’язливо простягнула руку і прибрала пасмо волосся, що впало синові на очі — то був максимум ніжності, на який вона була здатна.

— Спасибі тобі, Френку, і добраніч.

Тіні прожогом кинулися навтьоки від світла, що наближалося, — то Фіона з лампою в руках тихо пройшла у двері до передньої частини будинку.

Перша спальня належала Френку та Бобу; Фіона безшумно штовхнула двері, високо підняла лампу, і її світло хлинуло потоком на подвійне ліжко в кутку. Боб лежав на спині з відвислим роззявленим ротом і раз у раз звивався і посмикувався, мов пес. Фіона підійшла до ліжка і перевернула Боба на правий бік, щоб йому не наснився важкий кошмар, а потім трохи постояла, дивлячись на сина. Який же ж він схожий на Педді!

У сусідній кімнаті, міцно притулившись один до одного, немов пасма в заплетеній косі, спали Джек та Г’юї. От негідники! Постійно бешкетують, але немає в них зла. Фіона спробувала було розсунути братів по різні боки і хоч якось поправити зібгані ковдри та простирадла, та даремно: дві кучеряві руді голівки трималися купи. Тихо зітхнувши, Фіона облишила їх. Як Джек та Г’юї примудрялися виспатися під час такого «спання», залишалося поза межами материного розуміння, але, схоже, братам такий сон ішов на користь.

Кімната, де спали Меґі та Стюарт, була надто тьмяною та похмурою для маленьких дітлахів: із коричневим лінолеумом на підлозі та густо-коричневими стінами без жодної картини чи малюнку. Втім, вона була такою самою, як і решта спалень.

Стюарт спав на животі, з-під ковдр його майже не було видно, тільки вкрита нічною сорочкою сідниця стирчала в тому місці, де мала бути його голова, а головою малий притиснувся до колін. Фіона вкотре здивувалася, як йому вдається не задихнутися, обережно просунула руку під простирадло — і заціпеніла: знову напудив! Що ж, доведеться чекати до ранку, коли й подушка буде мокра. Стю завжди так робив, а потім перевертався — і знову пудив. Утім, усього один сцикун з п’яти хлопців — це не так вже й погано.

Меґі, смокчучи великий палець, скрутилась маленьким калачиком, а волосся, закріплене ганчірочками, розсипалося довкола її голови. Єдина дівчина в сім’ї. Удостоївши доньку лише побіжним поглядом, Фі вийшла з кімнати: у Меґі не було нічого загадкового, бо вона була жіночої статі. Мати знала, якою буде її доля, і не відчувала до неї ані заздрощів, ані жалю. З хлопцями було інакше: вони дивовижні, чоловіки, що якимсь чудесним алхімічним чином матеріалізувалися з її жіночого тіла. Звісно, без їхньої допомоги важко було поратися в хаті, але воно того варте. З усіх однолітків сини Педді найбільше були схожі на свого батька. Коли чоловік породжує синів, то він — справжній мужчина.

Фіона нечутно причинила двері своєї спальні й поставила лампу на комод. Занімілими пальцями розстебнула вона численні ґудзики від закритого коміру плаття до стегон, а потім стягнула його з рук. Знявши бретельки ліфчика і міцно притискаючи його до грудей, вона натягнула, звиваючись, нічну фланелеву сорочку. І тільки коли її тіло було пристойно прикрите, Фіона зняла з себе підштаники та неміцно затягнутий корсет. Розсипалося по плечах золотисте волосся, зав’язане удень тугим вузлом, а шпильки опинилися в морській мушлі на комоді. Але навіть йому, хоч яким би прекрасним воно було — густим, блискучим та прямим — свобода не дозволялася: Фіона підняла лікті над головою і почала швидко заплітати його у косу. А потім вона обернулася і, мимоволі затамувавши дух, зиркнула на ліжко. Педді спав, і вона рвучко видихнула з полегшенням. І не тому, що їй не подобалося, коли чоловік перебував у відповідному настрої, бо Педді був сором’язливим, ніжним та вмілим коханцем. Поки Меґі не подорослішає на два-три роки, ростити ще одну дитину буде дуже важко.

2

По неділях, коли Клірі ходили до церкви, Меґі залишалася вдома з одним із старших хлопців; їй нетерпеливилося подорослішати, щоб теж відвідувати службу. Педрік Клірі дотримувався тієї думки, що малим дітям не місце в будь-якому іншому домі, окрім власного, і це поширювалося й на молитовний дім. Лише тоді, коли Меґі піде до школи і навчиться подовгу сидіти непорушно, її можна буде пускати до церкви. Але до того — в жодному разі. І щонеділі вона, одинока, стояла біля ялівцевого куща збоку від парадних воріт і дивилася, як уся родина набивалася у старий тарантас, а один із братів, котрому довірили доглядати за нею, вдавав, що то є велика радість — уникнути відвідин служби. Єдиним із Клірі, кому подобалося відокремлюватися від решти, був Френк.

Релігія була невід’ємною частиною життя Педді. На його шлюб із Фіоною католицький священик погодився вкрай неохоче, бо вона була парафіянкою англіканської церкви. І хоча Фі й відмовилася від своєї віри заради Педді, його віру приймати вона не стала. Важко сказати чому, хоча одна причина була очевидною: Армстронґи походили з древнього роду першопрохідців, щирих англіканців, а Педді був іммігрантом без шеляга в кишені та ще й ірландцем. Армстронґи з’явилися в Новій Зеландії ще до прибуття перших «офіційних» поселенців, а це було своєрідним паспортом, що засвідчував приналежність до колоніальної аристократії. Армстронґи про Фіону сказали лиш одне: її шлюб із Педріком був мезальянсом.

Родерік Армстронґ заснував новозеландський клан у дуже цікавий спосіб. Усе почалося з події, яка справила величезний вплив на Англію вісімнадцятого сторіччя: з Війни за незалежність в Америці. До 1776 року щорічно понад тисячу дрібних порушників відправляли морем до Вірджинії та до Північної й Південної Кароліни, продаючи їх там у кабалу не кращу за рабство. Тогочасне британське правосуддя було немилосердним та безжальним: убивство, підпал, загадковий злочин під назвою «видавати себе за циганів», а також крадіжка на суму більше за шилінг каралися шибеницею. Скоєння ж дрібного злочину тягло за собою заслання порушника до Америки на термін, що визначався тривалістю решти його життя.

Та 1776 року Америку «закрили», й Англія опинилася в ситуації, коли кількість засуджених швидко зростала, а подіти їх нікуди. В’язниці були забиті вщент, тому надлишок в’язнів розміщували в трюмах старих кораблів, що стояли на якорі у гирлах річок. Щось треба було робити, і вихід знайшли. З величезною неохотою (бо це означало витрату кількох тисяч фунтів) капітану Артуру Філіпу наказали плисти до Великої південної землі. Це сталося 1787 року. Його флот з одинадцяти кораблів перевозив понад тисячу каторжників, а також матросів, морських офіцерів та загін морських піхотинців. Та це не була славетна одисея у пошуках свободи. Спливло вісім місяців, і наприкінці січня 1788 року флот прибув до бухти Ботані-бей. Його божевільна величність король Георг Третій знайшов нове звалище для своїх каторжан — колонію Новий Південний Уельс.

1801 року Родеріка Армстронґа, якому виповнилося лише двадцять один, засудили до довічного заслання на каторгу. Наступні покоління Армстронґів наполягали, що він походив із дворянської родини з графства Сомерсет, яка розорилася через американську революцію, і що жодного злочину Родерік не скоював. Утім, ніхто з нащадків не виказав особливого ентузіазму, щоб скласти славетний родовід їхнього предка; вони купалися в променях його слави і трохи фантазували.

Та хоч якими були походження та статус Родеріка Армстронґа в англійському суспільстві — він був чоловіком запальної вдачі. Впродовж восьми місяців невимовно жахливої подорожі до Нового Південного Уельсу він зарекомендував себе впертим і непоступливим каторжанином і своїм небажанням помирати заслужив повагу до себе з боку корабельного начальства. По прибутті до Сіднея 1803 року Родерік став більш непокірливим, і його вислали кораблем на острів Норфолк до в’язниці для невиправних. Ніщо не могло змінити його поведінку: його морили голодом; його кидали до камери настільки тісної, що там не можна ані сісти, ані лягти; його били батогами, перетворюючи на криваве місиво; його приковували ланцюгами до скелі у морі й чекали, поки він почне захлинатися. А він сміявся зі своїх мучителів — скелет у рваному ганчір’ї, без жодного зуба в роті й без жодного живого місця на шкірі, живлений зсередини вогнем злості та гордині, який, здавалося, ніщо не могло загасити. На початку кожного дня Родерік зусиллям волі налаштовував себе вижити, а наприкінці кожного дня він тріумфально всміхався, виявивши, що він не помер і досі живий.

1810 року його перевели на Землю Ван-Дімена в групу каторжників, скутих одним ланцюгом, які мали вирубувати дорогу в твердючому пісковику за містом Хобарт. За першої ж нагоди він пробив кайлом груди поліцейському, що командував їхньою експедицією; з десятьма іншими каторжниками жорстоко убив іще п’ятеро поліцейських: потроху, дюйм за дюймом вони зрізали з них плоть, аж поки ті не померли в муках, волаючи від жахливого болю. І каторжники, і їхні охоронці були тваринами, примітивними істотами, чиї емоції відмерли і дегенерували до рівня недолюдків. Для Родеріка Армстронґа втекти з неволі, залишивши своїх мучителів неушкодженими або вбити їх швидко, без мук, було те саме, що змиритися зі статусом каторжанина.

Харчуючись ромом, хлібом та в’яленим м’ясом, забраними у вбитих поліцейських, одинадцятеро втікачів пробралися в собачий холод крізь дощовий ліс. Здолавши багато миль, вони вийшли до китобійні міста Хобарт, де викрали баркас і вирушили через Тасманське море без харчів, води та вітрил. Коли баркас викинуло на безлюдний західний берег новозеландського Південного острова, Родерік Армстронґ та ще двоє чоловіків були й досі живі. Він ніколи не розповідав про ту неймовірну подорож, але ходили чутки, що ті троє вижили, бо вбивали та їли своїх слабших супутників.

Минуло дев’ять років відтоді, як Родеріка вислали з Англії. Він був іще молодою людиною, але скидався на шістдесятилітнього діда. Коли ж 1840 року до Нової Зеландії прибули перші офіційно дозволені поселенці, він вже відкусив собі чималий шмат землі в багатому кентерберійському районі Південного острова, «одружився» з маорійкою і обзавівся виводком із тринадцяти гарненьких напівполінезійських дитинчат. На 1860 рік Армстронґи були представниками колоніальної аристократії; вони посилали нащадків чоловічої статі навчатися до Англії, а винахідливою хитрістю та пожадливістю цілковито й неспростовно довели, що вони й справді є нащадками того визначного й страхітливого чоловіка. Онук Родеріка, Джеймс, 1880 року породив Фіону, єдину доньку серед своїх дітей, а їх було в нього аж п’ятнадцятеро.

Якщо Фіона й сумувала за більш аскетичними протестантськими обрядами свого дитинства, то ніколи про це не казала. Вона толерантно ставилася до релігійних переконань Педді й відвідувала разом із ним службу, піклуючись про те, щоб її діти молилися лише католицькому Богу. Утім, через те, що вона сама так і не стала католичкою, декотрих дрібних деталей бракувало: подячної молитви перед їдою, молитви на ніч чи щоденних виявів благочестя.

Меґі ніколи не бувала від дому далі за кузню та сарай, окрім єдиної подорожі до Вахіне півтора роки тому. Уранці того дня, коли вона вперше мала піти до школи, мала так розхвилювалася, що виблювала свій сніданок, і її швидко віднесли до спальні, щоб помити і перевдягнути. Новий гарненький темно-синій костюмчик із великим матроським комірцем з неї зняли, а натомість вдягнули жахливе коричневе плаття з напіввовняної матерії, що застібалося під саму шию, від чого Меґі здавалося, що воно її душить.

— І заради Бога, Меґі, наступного разу, коли почуватимешся зле, неодмінно скажи мені! Не сиди й не жди, поки буде запізно і мені доведеться прибирати після тебе місиво і прати твої речі! А тепер поквапся, бо якщо ти спізнишся на дзвінок, сестра Аґата неодмінно відшмагає тебе різкою. Поводься як слід і поважай своїх братів.

Коли Фіона нарешті випхала Меґі за двері зі старим потертим ранцем, у якому лежали бутерброди на обід, Боб, Джек, Г’юї та Стю нетерпляче підстрибували біля парадних воріт.

— Мерщій, Меґі, бо спізнимося! — гукнув Боб і рушив у путь.

Меґі побігла наздоганяти братів, бо їхні силуети вже розпливалися вдалині.

Було по сьомій ранку, і лагідне осіннє сонце, котре кілька годин тому піднялося над обрієм, встигло висушити росу на траві; лишилася тільки там, де була глибока тінь.

Дорога до Вахіне — колія, вибита в ґрунті колесами возів і тарантасів, — дві яскраво-червоні стрічки, розділені широкою смугою яскраво-зеленої трави. По обидва боки колії рясніли білі лілії та помаранчеві настурції, а охайні дерев’яні паркани охороняли сусідню маєтність від зловмисників.

Боб завжди ходив до школи попід парканами, що тягнулися праворуч від дороги, несучи свій шкіряний ранець на голові, замість як треба — на спині. Паркани ліворуч належали Джеку, а сама дорога лишалася трьом наймолодшим Клірі. На вершечку високого крутого пагорба, на який вони видряпалися з темної впадини, дорога на Робертсон зливалася з дорогою на Вахіне; тут діти трохи перепочили, засапано хекаючи — п’ять рудих гало на тлі неба з ріденькими хмаринками, схожими на овечій пух. Перед ними розлягалася найкраща частина шляху — униз по схилу. Узявшись за руки, дітлахи галопом помчали порослим травою узбіччям, аж поки воно не зникло у густому сплетінні квітів понад парканом маєтності пана Чепмена. Дітвора страшенно жалкувала, що не має часу прослизнути попід парканом і покотитися далі вниз, немов округлі валуни.

Від домівки Клірі до Вахіне було п’ять миль, і коли Меґі побачила вдалині телеграфні стовпи, її ноги вже тремтіли від втоми, а шкарпетки посповзали. Нашорошивши вуха на шкільний дзвінок, що мав невдовзі прозвучати, Боб нетерпляче зиркнув на сестру, що пленталася позаду, час від часу скрушно ойкаючи та підсмикуючи підштаники. Її обличчя розпашілося, порожевіло і раптом незвично зблідло. Боб досадливо зітхнув, передав свій ранець Джеку й обтер спітнілі долоні об штанці.

— Йди-но сюди, Меґі, я понесу тебе решту шляху на спині, — суворо наказав він, люто зиркнувши на братів, щоб ті, бува, не подумали, що він виявляє надмірну поблажливість.

Меґі видряпалася Бобу на спину достатньо високо, щоб обхопити його ногами за талію, і вдячно схилила голівку на його кістляве плече. Тепер вона могла спокійно і з певним комфортом роздивлятися Вахіне.

Втім, там майже нічого було роздивлятися. Трохи більше за велике село, містечко Вахіне розкинулося обабіч гудронної дороги. Найбільшою спорудою був місцевий двоповерховий готель із навісом, що захищав від сонця тротуар, а палі, на яких цей навіс тримався, стирчали вздовж водостічної канави. Другим за розміром будинком був універмаг, що теж міг похвалитися навісом, а під його вікнами стояли дві довгі дерев’яні лави для перепочинку перехожих. Перед Масонською залою височів флагшток, де на потужному ранковому бризі майорів Юніон Джек[2]. Містечко ще не мало автосервісу, бо саморухомих екіпажів тут було кілька штук, але біля Масонської зали розташовувалася кузня, а за нею стайня, де поруч із годівницею для коней гордо стирчала бензоколонка. Єдиною спорудою в усьому поселенні, яка впадала в око, був чудернацький яскраво-блакитний будинок, якийсь неанглійський, бо решта будівель були розсудливо пофарбовані в практичний коричневий колір. Середня школа та англіканська церква стояли одна біля одної, напроти церкви Пресвятого Серця та парафіяльної школи.

Коли Клірі поспішали повз універмаг, вдарили дзвони католицької церкви, а за ними почувся басовитий гул великого дзвону, поставленого на підпорках перед фронтоном середньої школи. Боб побіг підтюпцем, і вони влетіли на вкрите гравієм подвір’я саме тоді, коли близько п’ятдесяти дітей шикувалися перед крихітною черницею з вербовою різкою в руках, вищою за монахиню. Боб, який і без слів усе зрозумів, підвів свою рідню до одного краю шеренги школярів, зупинився на деякій відстані й утупився немиготливим поглядом у палицю.

Жіночий монастир Пресвятого Серця мав два поверхи, але це було видно не одразу, бо розташовувався він за високим парканом далеченько від дороги. Троє черниць ордену Сестер милосердя мешкали на другому поверсі разом із четвертою черницею, яку ніхто не бачив, але знали, що вона працювала там економкою; внизу були три великі кімнати, де й проводилися шкільні заняття. Будівлю по периметру оточувала широка тіниста веранда, де в дощові дні дітям дозволялося благочинно сидіти під час ігрових та обідніх перерв, а в сонячні дні не дозволялося й ногою ступити. Кілька фігових дерев затінювали частину великого двору, а за школою положистий схил виходив на поросле травою коло, яке гучно охрестили «майданчиком для гри в крикет», бо там часто грали саме в цю гру.

Ігноруючи приглушене хихотіння, що чулося з шеренг школярів, Боб із братами завмерли по стійці струнко, поки учні марширували до школи під звуки церковного гімну «Віра наших батьків», що їх видобувала зі шкільного піаніно сестра Катерина. І лише коли останній школяр зник у приміщенні школи, сестра Аґата змінила позу. Поважно шерехтячи по гравію саржевими спідницями, вона пішла туди, де на неї чекали Клірі.

Меґі досі ніколи не бачила черниці, й тепер ошелешено витріщилася на неї, роззявивши рота. А вигляд у черниці й справді був вкрай незвичний: три клаптика живої плоті — обличчя сестри Аґати і її руки. Решта — накрохмалені сліпучо-білі апостольник та нагрудник, товста мотузка з чотками на залізному кільці, що з’єднувало кінці широкого шкіряного пояса на дебеленькому стані сестри Агати. Її шкіра була незмінно червоною від надміру власної чистоти та тиску гострих, як ножі, країв апостольника, що обрамляв її голову спереду, утворюючи те, що важко було назвати «лицем», бо надто відокремленим здавалося воно від решти тіла. По всьому її підборіддю, яке нагрудник безжально передавив навпіл, стирчали волосинки. Губ черниці майже не було видно, бо вона суворо стиснула їх тонкою ниткою, зосередившись на роздумах про свою тяжку просвітницьку місію в цій глухій глушині Британської імперії з перекрученими догори ногами порами року, хоча майже півсторіччя тому вона присяглася бути Христовою нареченою в затишному монастирі в Кілларні[3]. Окуляри у сталевій оправі безжально вчепилися їй у носа й утворили на ньому дві невеличкі яскраво-червоні мітки, а крізь скло виднілися підозріло примружені очі — блідо-блакитні й злі.

— І чому ж ви спізнилися, Роберте Клірі? — гаркнула сестра Аґата; в її вимові від ірландського акценту вже й слід прохолов.

— Вибачте, сестро, — дерев’яним тоном відповів Боб, і досі не зводячи блакитно-зелених очей із тремтячого кінчика палиці, якою черниця помахувала туди-сюди.

— Чому ви спізнилися? — повторила сестра.

— Вибачте, сестро.

— Сьогодні перший ранок нового навчального року, Роберте Клірі, й мені думається, що принаймні цього разу ви могли б зробити над собою зусилля і прийти вчасно.

Меґі затремтіла, але опанувала себе і набралася мужності говорити.

— Ой, сестро, вибачте, це була моя провина! — пискнула вона.

Блідо-блакитні очі перемістилися з Боба на Меґі й, здавалося, пронизали її наскрізь та зазирнули в самісіньку глибину її душі. А Меґі стояла, витріщившись на черницю безневинно-щиро, і не усвідомлювала, що порушила перше правило поведінки в смертельному двобої між вчителями та учнями, що тривав із незапам’ятних часів: мовчи, доки тебе не спитають. Боб швидко хвицнув її ногою по нозі, й дівчинка ошелешено поглянула на брата.

— А чому це була ваша провина? — спитала черниця холодним та зловісним тоном, який Меґі ще ніколи не доводилося чути.

— Ну, за столом я виблювала, і все протекло мені на підштаники, тому мамі довелося мити мене і перевдягати, тому ми всі й спізнилися, — безхитрісно пояснила Меґі.

Обличчя сестри Аґати не змінило виразу, але її рот стиснувся тугою пружиною, а кінчик палиці опустився на пару дюймів.

— А це хто така? — різко спитала вона Боба так, наче предметом її цікавості був досі невідомий і вкрай небезпечний вид комах.

— Не гнівайтеся, сестро, це моя сестра Меґан.

— Тоді, Роберте, вам доведеться пояснити їй, що є певні речі, про які серед нас не говорять, якщо ми є істинними панами та панянками. За жодних обставин не згадуємо ми назву того чи іншого предмета нашої спідньої білизни, про що діти з пристойних родин знають змалечку. Виставте руки, усі без винятку.

— Але ж, сестро, то була моя провина! — верескнула Меґі, простягаючи руки долонями догори, бо вже сотні разів бачила, як брати мовчки робили цей жест вдома.

— Мовчати! — прошипіла сестра Аґата. — Мені байдуже, хто з вас відповідальний. Ви спізнилися всі, тому я мушу покарати вас усіх. Шість ударів, — виголосила вона вирок монотонним голосом, у якому чулося задоволення.

Меґі перелякано витріщилася на руки Боба: довга палиця зі свистом опустилася так швидко, що дівчинка ледь встигла її побачити, і з хруском вдарила по центру братової долоні, де плоть була м’яка та ніжна. На шкірі відразу ж вискочив червоно-синій набряк; наступний удар прийшовся по з’єднанню пальців та долоні — ще вразливішому місцю, а останній — по кінчиках пальців, які мозок людини наділив найбільшою після губ чутливістю. Сестра Аґата цілилася бездоганно влучно. Наступні три удари впали на другу руку Боба, а потім черниця перемкнула увагу на Джека, який стояв наступним у шерензі. Боб пополотнів, але жодного разу не скрикнув і не поворухнувся, так само поводилися і його брати, коли підійшла їхня черга; навіть тихий тендітний Стю — і той тримався достойно.

Меґі простежила очима за злетом палиці й мимовільно заплющила їх, щоб не бачити, як та опуститься. Однак біль, наче вибух, спопеляв та розривав її плоть, він проникнув аж до кісток. Не встигли кольки болю розійтися передпліччям, як впав другий удар, і поки завданий ним біль добігав плеча, третій удар по кінчиках пальців проскреготів тим самим шляхом і, здавалося, обпік серце. Меґі впилася зубами в нижню губу і зціпила зуби, надто присоромлена й надто горда, щоб плакати, надто зла й обурена несправедливістю, щоб насмілитися розплющити очі й поглянути на черницю; урок був швидко засвоєний, хоча суть його виявилася зовсім інакшою від того, чого намагалася навчити її сестра Аґата.

Біль у руках вщух лише під обід. Ранок Меґі провела в тумані страху та спантеличення, не розуміючи нічого з того, що робилося чи ввижалося. Коли її заштовхали за двомісну парту в тильній частині класу для наймолодших школярів, вона навіть не помітила, з ким сиділа поруч. Це їй вдалося аж після скудного обіду, який дівчинка провела, скоцюрбившись за Бобом та Джеком у віддаленому куточку майданчика для гри. І тільки суворий наказ Боба змусив Меґі з’їсти приготовані Фіоною бутерброди з аґрусовим варенням.

Коли дзвінок покликав школярів на післяобідні заняття і Меґі знайшла собі місце в шерензі, в очах нарешті розвиднілося й мала почала помічати те, що відбувалося довкола неї. Ганьба від побиття палицею досі відчувалася доволі гостро, але вона високо тримала голову, вдаючи, що не помічає легеньких поштовхів та глузливих перешіптувань дівчаток довкола.

Сестра Аґата стовбичила попереду з палицею в руках; сестра Деклан походжала, як пантера, позаду шеренг; сестра Катерина всілася за піаніно, що стояло біля дверей класу для наймолодших школярів і вигравала «Вперед, Христове воїнство», навмисне наголошуючи на розмір дві чверті. Взагалі-то, це був протестантський гімн, але війна зробила його міжконфесійним. «Ці любі діти марширують під нього, немов крихітні солдатики», — гордо подумала сестра Катерина.

З трьох черниць сестра Деклан була копією сестри Аґати, тільки на п’ятнадцять років молодшою, а в сестрі Катерині й досі вгадувалося щось віддалено людське. їй було лише тридцять із гаком; звичайно ж, вона була ірландкою, і її палке завзяття ще не зійшло нанівець. їй і досі подобалося вчити дітей, вона й досі бачила Безсмертний образ Христа в цих маленьких личках, обернених до неї з почуттям любові та обожнення. Але вона вчила старших школярів, яких сестра Аґата вважала достатньо заляканими й забитими, щоб слухатися молоду добросердну черницю. Сама ж сестра Аґата взяла собі наймолодших дітлахів, щоб ліпити серця й душі з незрілої глини, а середні класи залишила сестрі Деклан.

Надійно заховавшись на останньому ряді парт, Меґі насмілилася поглянути вбік на маленьку дівчинку, що сиділа поруч. Її переляканий погляд наштовхнувся на щербату усмішку та величезні чорні очі, що витріщалися на неї зі смаглявого, трохи лискучого обличчя. Вона вразила уяву Меґі, звиклої до світлої шкіри, світлого волосся та ластовиння, бо навіть Френк із його темними очима та волоссям мав чисту білу шкіру. Тож Меґі швидко дійшла висновку, що її товаришка по парті — найпрекрасніше з усіх бачених нею створінь.

— Як тебе звуть? — промимрила смаглява красуня кутиком рота, гризучи кінчик олівця і спльовуючи розжовані крихти в порожню дірку для чорнильниці.

— Меґі Клірі, — прошепотіла вона у відповідь.

— Гей ви там! — долетів із передньої частини класу різкий сухий голос.

Меґі підскочила і спантеличено озирнулася. Почувся тихий стукіт — то двадцятеро дітлахів разом поклали олівці; потім приглушено зашерехтіли безцінні аркуші паперу — то їх відсунули убік так, щоб можна було тишком обпертися ліктями об парти і злегка, майже непомітно, обернутися назад. З похололим серцем Меґі збагнула, що всі учні витріщаються на неї, а проходом до її парти наближається сестра Аґата. Меґі охопив такий сильний страх, що вона відчайдушно кинулася б навтьоки, якби було куди бігти. Та позаду неї була перегородка, що відділяла середній клас від початкового, з обох боків напосідали парти, а спереду грізно насувалася сестра Аґата. Здавалося, очі Меґі, розширившись від страху, заповнили собою все її перелякано зіщулене личко, а руки то стискали, то розтискали край парти.

— Ви щось сказали, Меґан Клірі.

— Так, сестро.

— І що ж ви сказали?

— Моє ім’я, сестро.

— Ваше ім’я?! — Сестра Аґата пирхнула і озирнулася, окида-ючи поглядом решту дітей, немов ті, поза сумнівом, мали відчути не менше презирство. — Діти! Нам неймовірно пощастило! У нашій школі з’явилася ще одна Клірі і їй не терпиться повідомити нам своє ім’я! Так, щоб усі чули! — Сестра Аґата обернулася до Меґі. — Встати, бо я звертаюся до вас, нетямуща маленька дикунко! І простягніть, будь ласка, ваші руки.

Долаючи страх, Меґі підвелася з сидіння, і її довгі кучері гойднулися до обличчя і знову відскочили назад, мов пружинки. Зціпивши пальці, вона крутила і стискала їх у безнадійному відчаї. Але сестра Аґата навіть не поворухнулася, тільки чекала, чекала й чекала.

…Потім якимось незбагненним чином Меґі все ж змусила власні руки піднятися і випростатися, та коли впала палиця, вона, охнувши від страху, знову їх відсмикнула. Сестра Аґата вчепилася у вузлик волосся на маківці Меґі й сіпонула її так, що обличчя дівчинки опинилося за кілька дюймів від отих страшних окулярів.

— Виставте вперед ваші руки, Меґан Клірі, — мовила сестра Аґата ввічливо холодним невблаганним тоном.

Меґі розтулила рота — і заблювала сестрі Аґаті увесь одяг спереду. Діти охнули і заціпеніли од страху, а сестра Аґата з почервонілим, як буряк, обличчям, отетеріло завмерла, витріщившись на огидне блювотиння, що капало на підлогу зі складок її чорного плаття. І полетіла вниз палиця, лупцюючи Меґі де тільки можна, а та, скинувши догори руки і намагаючись захистити від ударів обличчя й голову, відступила, зіщулившись, у куток, не перестаючи блювати. Коли рука сестри Аґати втомилася махати палицею, черниця вказала на двері.

— Геть додому, ви, непокірлива обивателько! — кинула вона і, різко крутнувшись на п’ятах, пішла через клас до кімнати сестри Деклан. Переляканий погляд Меґі розшукав Стюарта, і той кивнув головою, мовляв, роби, як кажуть. Братові лагідні блакитно-зелені очі повнилися жалем та співчуттям. Витерши рота хустинкою, вона видибала крізь двері на ігровий майданчик. До кінця занять було ще дві години, і Меґі збайдужіло попленталася вулицею, знаючи, що брати ніяк не зможуть піти разом із нею, але вона була надто переляканою, щоб десь зупинитися і на них почекати. Дівчинці довелось іти додому самій і самій в усьому зізнатися матусі.

Погойдуючись від натуги, Фіона вийшла з повним кошиком білизни з чорного ходу і мало не впала: на верхній сходинці веранди сиділа Меґі, опустивши голову; кінці її гарненьких яскраво-рудих кучерів злиплися, а платтячко спереду було вимазане. Поставивши на сходи немилосердно важкий кошик, Фіона зітхнула і відкинула з обличчя неслухняне пасмо волосся.

— Ну, і що ж трапилося? — стомлено спитала вона.

— Я заблювала сестру Аґату.

— О, Господи! — вжахнулася Фі, взявши руки в боки.

— А та мене палицею побила, — прошепотіла Меґі зі сльозами, що застигли, непролиті, в її очах.

— От халепа так халепа… — Фіона підняла кошик і, гойднувшись під його вагою, насилу втримала рівновагу. — Меґі, їй-богу, я не знаю, що з тобою робити. Доведеться почекати, доки не повернеться татко. — І вона рушила через двір до мотузки, наполовину завішаної білизною, що гойдалася на вітрі.

Зморено потерши руками обличчя, Меґі якусь мить невідривно дивилася на матір, а потім підвелася і пішла стежиною до кузні.

Коли Меґі з’явилася на порозі, Френк саме скінчив підковувати гніду кобилу пана Робертсона і відводив її до стійла. Він обернувся, побачив сестру — і спогади про власні поневіряння в школі захопили його. Меґі була така маленька, така по-дитячому пухкенька, невинна й миленька… Але світло в її очах жорстоко й нещадно загасили; в них з’явився такий вираз, що Френку нестримно захотілося убити сестру Аґату. Так, убити, насправді убити, задушити, стиснувши руками оте огидне подвійне підборіддя… Кинувши інструменти і скинувши фартуха, Френк поквапом підійшов до сестри.

— Що сталося, крихітко? — спитав він і нахилився до неї так, що його обличчя опинилося напроти обличчя Меґі. Від неї жахливо смерділо блювотиною, але Френк придушив у собі мимовільне бажання відвернутися.

— Ой, Фр-Фр-Френку! — заскиглила мала. Її личко зморщилося, а з очей нарешті хлинули сльози — немов греблю прорвало. Вона обхопила його руками за шию, міцно притиснулася і заплакала отим химерним беззвучним плачем, яким плакала вся дітвора Клірі, вже вийшовши з раннього дитинства. Моторошно було чути той плач, і не могли його заспокоїти й вгамувати ані поцілунки, ані лагідні слова.

Коли Меґі нарешті заспокоїлася, Френк взяв її на руки і відніс на копицю солодко-пахучого сіна біля кобили пана Робертсона. Вони сіли поруч, на мить забувши про все довкола, немов нічого більше й не існувало, і дивилися, як коняка злегка торкається губами краю їхнього ложа із сухої трави. Меґі вмостила голову на гладеньких голих грудях Френка, і коли конячина пирхала на сіно, її руді кучері злегка ворушилися.

— А чому вона побила нас усіх, Френку? — спитала Меґі. — Я ж сказала їй, що то була моя провина.

Френк вже звикнув до неприємного запаху, що йшов від сестри, і не звертав на нього уваги. Простягнувши руку, він від-сторонено-задумливо погладив кобилі носа і відштовхнув, бо вона стала надто надокучливою.

— Ми — бідні люди, Меґі, й це основна причина. Черниці завжди ненавидять школярів із бідняцьких сімей. Коли побудеш в отій смердючій школі сестри Аґати кілька днів, то побачиш, що вона зганяє злість не лише на Клірі, а й на Маршалах та Макдональдсах. Бо всі ми бідні. От якби ми були багатіями і приїздили до школи у великих екіпажах, як О’Браєни, то вони метушилися б, не знаючи, як нам догодити. Але ми неспроможні дарувати церкві органи, позолочену одежу для ризниці чи новий тарантас із конякою для черниць. Тому на нас не зважають, бо ми для них ніхто. І вони можуть робити з нами все, що їм заманеться. Пам’ятаю, як колись сестра Аґ наче сказилася, загорлала на мене: «Ну заплачте, заради всього святого! Заплачте, Френсісе Клірі, не мовчіть! Якщо ви потішите мене своїм ревінням, я не битиму вас так часто і так сильно!» Ось ще одна причина її ненависті до нас, тут ми кращі за Маршалів та Макдональдсів: їй не вдається змусити нас плакати. Бо ж на її думку, ми маємо їй чоботи лизати. До речі, я попередив хлопців, що зроблю з усяким Клірі, котрий хоча б запхикає, а не те, що заплаче, коли його битимуть палицею. І це стосується й тебе, Меґі. Хоч як би сильно вона не била тебе — не здумай навіть писнути. Ти сьогодні плакала?

— Ні, Френку, — зморено позіхнула мала, заплющуючи очі й тицяючи великим пальцем у щоки, марно намагаючись встромити його в рота. Френк поклав Меґі на сіно, а сам, мугикаючи і всміхаючись, повернувся до роботи.

Меґі спала, коли до кузні увійшов Педді. Руки в нього брудні, бо він вичищав від гною молочарню пана Джармена, а крислатий капелюх низько насунувся на лоба. Змірявши поглядом Френка, який, розсипаючи іскри, кував на ковадлі вісь, він перевів очі туди, де на копичці сіна лежала його донька, а конячина пана Робертсона схилила голову над її сонним обличчям.

— Я так і думав, що вона тут, — сказав Педді, кинувши батіг, і провів свого старого чалого в ту частину сараю, де були облаштовані стійла.

Френк ледь помітно кивнув і кинув на батька той похмурий погляд, сповнений непевності та сумніву, який завжди так дратував Педді, а потім, поблискуючи спітнілими боками, повернувся до розжареної добіла осі.

Розсідлавши свого чалого, Педді відвів його до стійла, налив води у напувальницю і змішав висівки та овес із невеликою кількістю води, щоб нагодувати його. Коли він висипав корм у годівницю, кінь вдячно забурчав і провів Педді поглядом, коли той підійшов до великої діжі біля горна і, знявши сорочку, вимив руки, обличчя та торс, рясно забризкавши верхові бриджі та намочивши волосся. Він витерся старим мішком і запитально поглянув на сина.

— Мати сказала, що Меґі ганебно прогнали додому. Ти не знаєш, бува, що саме там сталося?

Френк полишив вісь, що поволі остигала.

— Бідолашну крихітку занудило, і вона заблювала геть усю сестру Аґату.

Швидко придушивши на обличчі мимовільний веселий вишкір, Педді втупився поглядом у дальній кінець сараю, щоб заспокоїтися і зібратися з думками. А потім обернувся до Меґі.

— Була надто збуджена через те, що пішла перший раз у перший клас?

— Хтозна. Її знудило ще вранці, до того, як вона пішла до школи, і через це всі затрималися і спізнилися на дзвінок. Кожен отримав по шість ударів, але Меґі страшенно засмутилася, бо гадала, що мали покарати лише її одну А коли сестра Аґ ще раз напустилася на неї, наша Меґі виригала хліб із джемом на її чорну одіж.

— А що сталося опісля?

— Сестра Аґ добряче відшмагала її і з ганьбою прогнала додому.

— Що ж, її справді всипали добряче. Аж занадто. Я поважаю черниць і знаю, що то не наше діло — пхати носа в їхні справи, але хотілося б, щоби вони не так заповзято хапалися за палицю. Знаю, вони мають палицею вбивати абетку в наші нетямущі ірландські голови, та сьогодні мала Меґі вперше пішла до школи.

Френк ошелешено витріщився на батька. Ще жодного разу батько не розмовляв із ним по-дорослому, як чоловік із чоловіком. Вражений настільки, що забув про свою перманентну відразу до нього, Френк збагнув, що, попри вихваляння, Педді любив Меґі більше за синів. З подивом усвідомлюючи несподівану симпатію до батька, він усміхнувся йому, відкинувши підозру й недовіру.

— Вона така гарненька, еге ж? — спитав Френк.

Педді задумливо кивнув, поглинутий спогляданням дівчинки. Конячина пирхнула, залопотівши губами, Меґі заворушилася, перекотилася на спину і розплющила очі. Побачивши батька біля Френка, вона швидко сіла й випрямилася, пополотнівши од страху.

— Що, моя маленька Меґі, важкий тобі сьогодні день випав, еге ж? — Педді підійшов до неї, підняв із сіна — і аж смикнувся від неприємного запаху. Але потім здвигнув плечима і міцно притиснув доньку до себе.

— Мене палицею відшмагали, татку, — зізналася мала.

— Що ж, добре знаючи сестру Аґату, можу сказати тобі, що це не востаннє, — розсміявся Педді, садовлячи Меґі собі на плечі. — Краще ходімо подивимося, чи є у мами достатньо гарячої води у котлі, щоб тебе викупати. Бо від тебе сморід гірший, ніж у молочарні Джармена.

Френк вийшов на поріг і провів поглядом дві яскраво-руді голови, що погойдувалися над стежиною, потім обернувся і побачив, що гніда не зводить із нього своїх добрих спокійних очей.

— Що ж, ходімо, стара шкапо. Я відведу тебе додому.

Як це й не дивно, але Меґі, заблювавши сестру Аґату, отримала з цього і певний зиск: черниця й далі регулярно лупцювала її, але завжди з відстані, щоб уникнути небажаних наслідків, а це неминуче послаблювало силу й точність ударів.

Темне дитинча, що сиділо разом із Меґі за партою виявилося донькою італійця, який володів і керував отим яскраво-блакитним кафе в містечку Вахіне. Звали її Тереза Анунціо, і була вона достатньо нетямущою та нездатною до науки, щоб уникнути прискіпливої й лиховісної уваги сестри Аґати, але достатньо тямущою, щоби не перетворитися на постійну мішень. Коли в дівчинки виріс новий зуб, вона стала вражаюче гарною, і Меґі просто обожнювала її. На перервах вони гуляли майданчиком, обійнявши одна одну за талію, і це означало, що вони — «друзі не розлий вода» і унеможливлювало приставання з будь-чийого боку. Вони тільки й знали, що розмовляли, розмовляли й розмовляли…

Одного разу під час обідньої перерви Тереза повела Меґі до кафе, щоб познайомити її з батьками та дорослими братами й сестрами. Ті захоплено дивувалися вогненно-рудому волоссю Меґі не менше, ніж вона — їхній смаглявості. Коли ж Меґі поглянула на них великими сірими очима, вишукано обрамленими ластовинням, вони сказали, що вона схожа на янгола. Від матері вона успадкувала ледь вловиму шляхетність манер, яку відразу ж відчували всі, і члени родини Анунціо не стали винятком. Вони не менше за Терезу бажали сподобатися їй, тож почастували її великими кружальцями картоплі, смаженої в казані на витопленому ягнячому салі, та шматком риби з видаленими кістками, що смакувала пречудово; її засмажили в тісті в тому ж казані з ягнячим салом, але в окремому дротяному кошику Меґі ще ніколи не куштувала такої смачнючої їжі, їй захотілося частіше харчуватися в цьому кафе під час обідньої перерви. Але для такого царського пригощання потрібен дозвіл її матері та черниць.

Вдома від неї тільки й чулося: «Тереза каже» або ж «А ви знаєте, що зробила Тереза?» Аж поки Педді не гаркнув, що про Терезу він начувся достобіса.

— Водитися з макаронниками — то не добре, — пробурмотів він, бо поділяв інстинктивну недовіру всіх представників британської спільноти до будь-яких смаглявих чи середземноморських народів. — Затям, Меґі: макаронники темношкірі тому, що рідко миються, — не надто переконливо пояснив він, уникаючи докірливого й ображеного погляду, яким його обпекла донька.

Попри свою нелюбов до батька, Френк мусив погодитися з ним. Тепер Меґі рідко розповідала вдома про подругу, але домашній осуд не міг стати на заваді цій дружбі, хоч як би вона не обмежувалася відстанню до школи та днями й годинами, проведеними там. До того ж Боб та решта хлопців неабияк тішилися з того, що Меґі цілковито поглинута Терезою, і шалено гасали ігровим майданчиком, геть забувши, що у них є сестра.

Незрозумілі речі, що їх писала на дошці сестра Аґата, поступово прояснилися і набули сенсу, і Меґі вже знала, що «+» означав складення всіх цифр докупи, а «-» — віднімання цифр угорі від цифр унизу, в результаті чого виходило менше, ніж було спочатку. Вона була здібною дитиною і стала б відмінницею, якби здолала свій страх перед сестрою Аґатою. Але щойно в неї втуплювалися оті очі-буравчики, і сухий старечий голос каркав їй стисле запитання, думки вилітали з її голови, і Меґі заїкалася та бекала й мекала. Арифметика давалася їй легко, та коли її викликали до дошки, щоб вона наочно продемонструвала своє вміння, дівчинка розгублювалася і не могла пригадати, скільки буде двічі по два. Читання ж стало для неї як брамою до нового незвіданого світу, світу настільки цікавого, що вона читала й начитатися не могла, та коли сестра Аґата піднімала її прочитати уголос той чи інший параграф, дівчинка ледь могла прочитати «кіт», не кажучи про «нявчить». Меґі здавалося, що їй назавжди судилося тремтіти під саркастичними зауваженнями сестри Аґати і густо червоніти під кпинами однокласників. Бо саме її грифельну дошку піднімала сестра Аґата для зневажливого осміяння, саме її старанно списані аркуші паперу найчастіше показувала учням як приклади неохайно виконаного завдання. Деякі заможніші учні мали гумку, але єдиною гумкою Меґі був кінчик її пальця, який вона наслинювала й нервово витирала помилки доти, поки написане розмазувалося по аркушу, а сам аркуш розшаровувався, скручуючись кавалочками, схожими на маленькі ковбаски. Так утворювалися дірки, які суворо заборонялися, але Меґі у відчаї готова була на що завгодно, аби тільки уникнути суворих кпин від сестри Аґати.

До її появи у школі головною мішенню мстивої злоби та палиці сестри Аґати був Стюарт. Однак Меґі виявилася набагато зручнішою мішенню, бо Стюарт із його задумливим спокоєм та майже святою відчуженістю та байдужістю був міцним горішком навіть для сестри Аґати. Меґі ж тремтіла й червоніла як буряк, хоч як би мужньо не намагалася триматися лінії поведінки, накресленої Френком для всіх Клірі, що ходили до школи. Стюарт глибоко співчував сестрі й намагався полегшити їй життя, навмисне накликаючи гнів черниці на свою голову. Однак сестра Аґата швидко розгадала його хитрощі й розлютилася ще сильніше, бо переконалася, що типова для Клірі кланова солідарність проявилася в дівчинці не меншою мірою, аніж раніше в її братах. Якби хтось спитав сестру Аґату про причини її затятої упередженості до Клірі, вона, напевне, й сама не знала, що відповісти. Але підстаркуватій черниці, розлюченій та засмученій тим, що її життя пішло не так, як їй хотілося, було нелегко змиритися з гордовитістю емоційно вразливих Клірі.

А найбільший гріх Меґі полягав у тому, що вона була шульга. Коли дівчинка боязко й обережно взяла грифельний олівець, щоб розпочати свій перший урок із письма, сестра Аґата накинулася на неї, немов шуліка на курча.

— Меґан Клірі, покладіть ваш олівець! — загримотіла вона.

Отак і почалася між ними вперта позиційна війна. Меґі була невиправно і безнадійно ліворука. Коли сестра Аґата силоміць зігнула пальці на правій руці дівчинки так, як вважалося правильним, і занесла її над грифельною дошкою, Меґі розгублено завмерла. Вона й гадки не мала, як змусити неслухняну праву руку робити те, що, як наполягала сестра Аґата, вона може й мусить робити. Дівчинка немов оглухла, оніміла й осліпла; її права рука, цей малокорисний придаток, був пов’язаний із її розумовими процесами не більше за пальці на ногах. Тремтячою рукою вона накреслила подобу прямої лінії аж до кінця грифельної дошки, бо ніяк не могла цю лінію вигнути, і випустила олівець так, немов її рука була паралізована, і хоч як би не старалася сестра Аґата, їй так і не вдалося змусити Меґі написати правою рукою літеру «А». Але потім Меґі потайки брала олівець у ліву руку і, незграбно обхопивши дошку, виписувала рядок красивих, немов карбованих літер «А».

Та сестра Аґата виграла війну. Якось на шкільній лінійці вона прив’язала ліву руку Меґі мотузкою до тіла і не відв’язувала її, поки о третій пролунав дзвінок на закінчення занять. Навіть під час обідньої перерви Меґі довелося їсти, гуляти й гратися з надійно знерухомленою лівою рукою. На це пішло три тижні, але зрештою вона навчилася писати правильно за канонами сестри Аґати, хоча літери були дещо кособокими. Щоб Меґі не здумала повернутися до писання лівицею, рука лишалася прив’язаною ще два місяці; потім сестра Аґата зібрала усіх школярів, щоб ті по чотках прочитали подячну молитву Всевишньому за те, що він своєю мудрістю змусив Меґі усвідомити хибність її звички. Адже діти Господні мають бути праворукими; діти ж ліворукі, та ще й руді, — це створіння Диявола.

За перший рік у школі по-дитячому пухкенька Меґі стала дуже худою, хоча трохи й підросла. Вона обгризала нігті аж до живої шкіри, і тому мусила терпіти ще один вид екзекуції: сестра Аґата водила її по класу з простягнутими руками, щоб усі школярі бачили її страхітливо обкусані нігті. Хоч мало не половина учнів у класі обкусювали нігті так само, як і Меґі.

Фіона дістала пляшку з настоянкою алое і цією жахливою рідиною намазала кінчики пальців Меґі. Кожного члена родини залучили пильнувати, щоб мала не змила алое, а коли інші дівчатка у школі побачили на її пальцях промовисто-зрадницькі коричневі плями, Меґі відчула страшенне приниження. Коли вона брала пальці в рот, то відчувала неймовірну огидність смаку цього зілля, схожого на самогон або розчин для миття овець. Доведена до відчаю Меґі слинила свою хустку і до крові терла нею пальці, й таки примудрилася позбутися більшої частини коричневих плям. Педді взяв хворостину — інструмент значно милосердніший за палицю сестри Аґати — і Меґі добряче поскакала кухнею, щоб уникнути батькових ударів. Він не вірив у корисність биття власних дітей по руках, обличчю чи сідницях — лише по ногах, бо ноги, на його думку, боліли не менше за решту частин тіла, а завдати їм значної шкоди неможливо. Та попри гіркуще алое, глузування, палицю сестри Аґати та батькову хворостину Меґі й далі гризла нігті.

Дружба з Терезою Анунціо була єдиною радістю в її житті, єдиним, заради чого вона терпіла ненависну школу. Меґі просиджувала уроки, з нетерпінням чекаючи, коли настане час перерви і вони з Терезою сядуть, обнявшись, під великим фіговим деревом, і говоритимуть, говоритимуть, говоритимуть… Про дивовижну чужинецьку родину Терези, про її численних ляльок та про її чайний сервіз зі справжньої китайської порцеляни з вербним візерунком.

Меґі страшенно приголомшив цей чайний сервіз. Він мав сто вісім предметів: мініатюрні чашечки, тарілочки, чайник, цукорницю, глечик для молока, глечик для вершків, а також крихітні ножички, виделочки та ложечки розміру, який підходив лялькам. Тереза мала незліченну кількість іграшок; мало того, що вона була набагато молодшою за свою найближчу за віком сестру, їй ще й випало народитися в італійській родині, а це означало, що батько її пристрасно любив і відверто балував, тож Тереза повною мірою користувалася його чималими фінансовими ресурсами. Дівчата ставилися одна до одної з побожним захватом і заздрістю, хоча Терезі не припало до душі кальвіністське стоїчне виховання подруги. «Бідолашна Меґі, їй не дозволяють підбігати до мами і обнімати та цілувати її!» — співчувала вона їй.

Сама ж Меґі ніяк не могла уявити веселу опецькувату матір Терези поруч зі своєю похмурою та худорлявою матір’ю. Вона ніколи не думала: «От якби матуся обняла мене й поцілувала!» Насправді ж вона думала ось що: «От якби мене обняла й поцілувала матуся Терези!» Втім, обійми та поцілунки займали її уяву набагато менше за вербний візерунок. Він такий елегантний, такий витончений, такий прекрасний! От якби вона мала власний чайний сервіз, щоб подати Аґнесі вечірній чай у синьо-білій чашечці на синьо-білій тарілочці!

Під час благословення в Страсну П’ятницю у старій церкві, прикрашеній химерною маорійською різьбою по дереву, та зі стелею, розписаною в маорійському стилі, Меґі стала навколішки і помолилася за те, щоб у неї з’явився власний чайний сервіз. Коли отець Хейз високо підняв прикрашену самоцвітами дароносицю, Тіло Христове тьмяно проглянуло в скляному віконці в центрі її променистих ліній і благословило усіх парафіян, що схилили голови. Тобто усіх, окрім Меґі, бо вона навіть не поглянула на Тіло Христове, надто зайнята пригадуванням: скільки ж тарілочок у Терезиному чайному сервізі. Коли ж маорі на органній гальорці грянули величну пісню, голова Меґі йшла обертом від ультрамаринової блакиті, такої далекої від католицтва та Полінезії.

Шкільний рік добігав кінця, і грудень із днем її народження обіцяв бути не на жарт спекотним. Саме тоді Меґі й дізналася вперше в житті, як інколи дорого доводиться платити за здійснення сокровенних бажань. Вона сиділа на високому стільці біля печі, а Фіона робила їй звичну шкільну зачіску, що було справою досить непростою й делікатною. Волосся Меґі мало природну схильність кучерявитися, і її мати вважала це подарунком долі. Дівчата з прямим волоссям мали купу проблем, коли дорослішали, бо їм доводилося витворювати пишну хвилясту масу волосся з кволих та тонких пасмів. Перед сном волосся Меґі, що майже сягало колін, болісно смикаючи, накручували на довгі смужки, нарвані зі старого простирадла. Щоранку вона видряпувалася на стілець, і мати розв’язувала ганчірочки і розчісувала їй кучері.

Фіона брала скуйовджене пасмо в ліву руку і вміло розчісувала його старим гребінцем фірми «Мейсон Піерсон», накручуючи на вказівний палець, аж поки воно не перетворювалося по всій довжині на блискучу товсту ковбаску. Потім обережно витягувала палець із центру циліндрика, струшувала його — і виходило довге й густе кучеряве пасмо, якому позаздрила б кожна дівчина. Процедуру доводилося повторювати кільканадцять разів, передні кучері Меґі мати зав’язувала на маківці бантом із випрасуваної стрічки з білої тафти. Решта маленьких дівчаток носили у школі косу, приберігаючи кучері на особливі випадки, але Фіона в цьому була непоступлива: Меґі ходитиме з кучерями увесь час, хоч як би важко не було викроїти уранці ще кілька хвилин. Якби Фі добряче подумала, то зрозуміла б, що робить доньці ведмежу послугу, і ось чому: за красою волосся жодна дівчина у школі й близько не могла зрівнятися з Меґі, тому безперервне нагадування про це щоденними кучерями лише призвело до того, що ровесниці тихо ненавиділи Меґі й заздрили їй.

Процедура була болісною, та Меґі цього не помічала, бо вже звикла і навіть не пам’ятала такого ранку, коли б мати не накручувала їй волосся. Безжально й різко м’язиста рука Фіони розчісувала вузлики та сплутані клубочки, на очі Меґі набігали сльози, і вона обома руками хапалася за стілець, щоб не впасти. Йшов понеділок останнього тижня шкільних занять, і до її дня народження залишалося два дні. Вчепившись у стілець, Меґі мріяла про чайний сервіз із вербним візерунком, знаючи, що ця мрія — нездійсненна. В універмазі містечка Вахіне був один такий сервіз, і Меґі вже розбиралася в цінах настільки, щоб розуміти: його вартість далеко за межею скромних статків її батька.

Раптом Фіона видала звук настільки незвичний, що приємні роздуми Меґі вмить урвалися, а чоловіча частина родини, відірвавшись від сніданку, спантеличено повернула голови.

— Господи Ісусе! — розпачливо вигукнула Фіона.

Педді ошелешено скочив на ноги, бо ще ніколи не чув, щоб його дружина всує згадувала ім’я Господа. Вона завмерла, тримаючи пасмо доньчиного волосся в руці й занісши над ним гребінець, а обличчя її перекривила гримаса огиди й жаху. Педді та хлопці скупчилися довкола; Меґі спробувала подивитися, що ж відбувається, — і заробила запотиличник колючою стороною гребінця, від чого в її очах виступили сльози.

— Поглянь-но! — прошепотіла Фіона, піднявши пасмо до сонячного променя, щоб Педді міг роздивитися.

Густе красиве волосся блищало на сонці, мов золото, і Педді спочатку не побачив нічого. Та потім узрів якусь істоту, що марширувала собі по руці Фіони. Він теж взяв пасмо, придивився — і в поблисках сонця побачив інших істот, що заповзято займалися своїми справами: купчилися на окремих пасмах і енергійно виробляли все нові й нові купки собі подібних створінь. Волосся Меґі ворушилося, немов мурашник.

— Та в неї ж воші! — вигукнув Педді. Боб, Джек, Г’юї та Стю самі теж придивилися — і відступили на безпечну відстань; тільки Френк та Фі залишилися біля Меґі, а та сиділа, нещасно скоцюрбившись і не розуміючи, що ж вона такого скоїла. Педді важко опустився на стілець і, витріщившись на вогонь у каміні, закліпав очима.

— Це через оту дівчину-макаронницю! — нарешті видав він і люто зиркнув на Фіону. — Чортові вилупки, брудне свиняче кодло!

— Педді, як ти смієш! — вжахнулася Фіона.

— Вибач, мамцю, мою лайку, але коли думаю, як ота огидна макаронниця поділилася своїми вошами з нашою Меґі, то мені хочеться негайно податися до Вахіне і розвалити їхнє мерзотне брудне кафе! — вибухнув він і несамовито гепнув кулаком по столу.

— А що то, мамо? — нарешті насмілилася озватися Меґі.

— На, поглянь, замазуро! — відповіла мати, тицьнувши їй під носа свою руку. — Їх повно у твоєму волоссі, й ти набралася їх від отієї мерзотної макаронниці, від якої ти аж млієш! І що ж мені тепер із тобою робити?

Меґі витріщилася на маленьку істоту, що сліпо блукала голою шкірою Фіони в пошуках волохатішої території, — і заплакала.

Розуміючи все без слів, Френк розтопив котел. Педді походжав кухнею, вивергаючи прокльони, і його лють зростала з кожним поглядом на Меґі. Нарешті він підійшов до гачків на стіні біля задніх дверей, насунув на лоба капелюха і зняв із гвіздка довгий батіг.

— Фіоно, я поїду до Вахіне і скажу отому огидному італійцю, куди йому слід засунути свою смердючу рибу та смажену картоплю! Потім подамся до сестри Аґати і скажу все, що про неї думаю, бо хіба можна пускати до школи вошивих дітей!

— Обережніше, Педді! — благально вигукнула Фіона. — А що, як то не макаронниця винувата? Навіть якщо у неї теж воші, вона могла підчепити їх разом із Меґі від когось іншого.

— Дурня! — презирливо пхикнув Педді.

Він загупав сходами, і через кілька хвилин по дорозі застукотіли копита чалого коня. Фіона зітхнула і розпачливо поглянула на Френка.

— Що ж, гадаю, нам дуже поталанить, якщо він не опиниться за ґратами. Френку, ти б краще зазвав хлопців назад. Школи сьогодні не буде.

Фіона ретельно продивилася волосся кожного хлопця окремо, потім перевірила волосся Френка і попросила його зробити те саме в неї. Ознак лиха, що спіткало бідолашну Меґі, не виявилося ні в кого, та Фіона не хотіла ризикувати. Коли вода у величезному мідному котлі для білизни закипіла, Френк зняв із гачка кадіб для миття посуду і налив до половини гарячої й до половини холодної води. Потім пішов у сарай і приніс звідти непочату п’ятилітрову бляшанку з гасом, взяв із пральні брусок лужного мила і почав обробляти Боба. Голову кожного хлопця він ненадовго занурював у кадіб, виливав по кілька чашок нерозведеного гасу, а потім натирав скуйовджене волосся милом. Гас та мило страшенно пекли; хлопці завивали від болю, розтираючи очі та шкребучи почервонілі, охоплені сверблячкою голови, і клялися жорстоко помститися всім макаронникам.

Фі витягла з кошика для шитва великі ножиці. Повернувшись до Меґі, яка понад годину просиділа на стільці, не насмілюючись поворухнутися, вона стала поруч і, піднявши в руці ножиці, уставилася на прекрасний каскад волосся. А потім почала його обрізати — чиргик, чиргик — аж поки на підлозі утворилася лискуча купа довгих кучерів, а на голові у Меґі проглядали нерівні ділянки білої шкіри. З сумнівом у погляді обернулася вона до Френка.

— Може, поголити її? — спитала Фіона крізь міцно стулені губи.

Френк заперечливо виставив руку.

— Ой мамо, не треба! Звісно, не треба! Якщо її добряче полити гасом, цього вистачить. Будь ласка, не голи її!

Тож Меґі повели до кухонного столу і, нахиливши над кадібом, полили їй голову гасом і пошкребли ядучим милом залишки волосся. Коли її мучителі нарешті вдовольнилися, Меґі майже нічого не бачила, безперервно терла очі, а все її обличчя та голова вкрилися маленькими пухирцями. Френк змів обрізані кучері на аркуш паперу і спалив їх у топці котла, взяв мітлу і вимочив її у тазу з гасом. Удвох із матір’ю вони теж помили голови, охаючи від пекучого мила, а потім Френк витягнув цебро і протер кухонну підлогу розчином для миття овець.

Коли ж кухня стала стерильною, як шпиталь, вони пройшлися по всіх спальнях, познімали ковдри й простирадла з кожного ліжка, і решту дня провели за кип’ятінням, викручуванням та сушінням сімейної білизни. Матраци та подушки розвішали на тильному паркані й полили гасом, а потім як слід витіпали килимки з передпокою. До цього залучили усіх хлопців, одну лише Меґі звільнили від необхідності допомагати, бо вона потрапила в абсолютну немилість. Дівчинка заповзла за сарай і гірко заплакала. Її голова пульсувала пекучим болем від мила та пухирів; їй було так соромно, що вона навіть не поглянула на Френка, коли той прийшов і умовляв її повернутися додому, але марно.

Зрештою довелося йому тягнути малу додому силоміць, хоча та пручалася і хвицалася. А коли підвечір із Вахіне повернувся Педді, вона від страху забилася в куток. Батько, зиркнувши на острижену голову Меґі, розплакався і, важко опустившись у своє віндзорське крісло, затулив обличчя руками і погойдувався туди-сюди. А вся сім’я стояла поруч і переминалася з ноги на ногу, бажаючи лише одного: провалитися на місці, аби цього не бачити. Коли Фіона помітила, що Педді потроху отямлюється, вона заварила чаю і налила йому.

— Що сталося у Вахіне? — спитала вона. — Тебе так довго не було.

— Ну, спершу я почастував отого мерзенного макаронника батогом і вкинув його в годівницю для коней. Потім я помітив Маклеода — він саме стояв біля своєї крамниці й спостерігав; тож я розповів йому в чім річ. Маклеод покликав із бару кількох хлопців, і ми вкинули у годівницю весь виводок отих макаронників та й полили їх рідиною для миття овець. Далі я подався до школи, щоб побачитися з сестрою Аґатою, і, мушу сказати, вона клялася власного головою, що нічого такого не помітила. Вона витягнула оту дівчинку-італійку з-за парти, щоб перевірити її волосся, і, ясна річ, там було повнісінько вошей. Сестра Аґата відіслала її додому і наказала не повертатися до школи, аж поки її волосся не стане чистим. Я змусив її, а також сестер Деклан та Катерину передивитися всіх дітей у школі, й серед них виявилося багато завошивлених. Самі сестри чесалися, як навіжені, коли гадали, що на них ніхто не дивиться.

Педді весело вишкірився, пригадавши цей епізод, але коли ще раз поглянув на стрижену голову Меґі, його веселість як вітром здуло. Він свердлив доньку похмурим поглядом.

— Що ж стосується вас, панянко, то щоби я більше не бачив поруч із вами жодного макаронника чи іншого чужинця. Тільки брати, і все. Якщо вони тобі не пара, то що ж — то їхні проблеми. А ти, Бобе, дивись, щоб Меґі не водилася в школі ні з ким, тільки з тобою та рештою хлопців. Затямив?

— Так, батьку, — кивнув Боб.

Наступного ранку Меґі з жахом дізналася, що має йти до школи.

— Ні, ні, я не піду! Я не можу! — заскиглила вона, обхопивши руками голову. — Мамо, мамо, я не піду до школи в такому вигляді. Сестра Аґата мене з’їсть!

— Ще й як зможеш! — відповіла мати, ігноруючи благальні погляди Френка. — Інакше тобі дістанеться від мене на горіхи!

І Меґі попленталася до школи з коричневою хусткою на голові. Сестра Аґата повністю її ігнорувала, але на великій перерві інші дівчата спіймали Меґі й зірвали хустку, щоб подивитися, який вона має вигляд тепер. Обличчя Меґі майже не постраждало, але розкрита голова являла собою жахливу картину: геть уся в червоних наривах, вкритих сукровицею. Та Боб, помітивши, що відбувається, враз забрав сестру і відвів її у віддалений куток крикетного майданчика.

— Не звертай на них уваги, Меґі, — грубо сказав він і незграбно пов’язав на голову сестрі хустку, а потім погладив її по напружено закляклих плечах. — Сцикалки гидотні! От якби в тебе на голові залишилося трохи вошей, я взяв би та й непомітно посипав ними їхні голови! Вони б там швидко розмножилися!

Підійшли решта хлопців Клірі, й до дзвінка вони разом оберігали Меґі.

На обідній перерві до школи зайшла Тереза Анунціо з обстриженою головою. Вона хотіла була напасти на Меґі, але хлопці легко її відігнали. Задкуючи, Тереза підняла догори праву руку зі стиснутим кулаком і лівою ляснула по біцепсу правої. То був загадковий та смішний жест, який ніхто не зрозумів, але хлопці пожадливо запозичили його, щоб використовувати в подальшому.

— Я тебе ненавиджу! — верещала Тереза. — Моєму татку доведеться перебратися в інше місце через те, що твій батько з ним зробив! — Вона відвернулася і, завиваючи, побігла геть з ігрового майданчика.

Меґі високо підняла голову і стримала сльози. Це був іще один урок, і вона його добре засвоїла. Їй байдуже, що про неї думають інші! Байдуже, байдуже! Решта дівчат уникали її — частково через те, що боялися Боба та Джека, а частково через те, що їхні батьки, коли зачули про воші, заборонили спілкуватися з нею. Вони вважали, що коли їхні діти водитимуться з Клірі, то це до добра не доведе. Тому останні кілька днів у школі Меґі провела, так би мовити, «в немилості», бо всі учні її цілковито ігнорували. Навіть сестра Аґата пристала на цю нову політику і тепер зганяла свою лють на Стюарті.

Як і у всіх дітлахів, чий день народження припадає на заняття, святкування дня народження Меґі відклали до суботи, коли їй нарешті подарували омріяний чайний сервіз із вербним візерунком. Його розставили на вишукано змайстрованому ультрамариновому столику зі стільцями, що їх виготував Френк у нечасті хвилини свого вільного часу. На одному з двох крихітних стільчиків сиділа Аґнеса в новому блакитному платті, що його пошила Фіона в нечасті хвилини свого вільного часу. Меґі похмуро роздивлялася біло-блакитні візерунки, що весело вистрибували на кожній чашці сервізу; фантастичні дерева з чудернацькими пишними квітами, вигадливо оздоблену маленьку пагоду, двійко химерно закляклих пташок і малесенькі фігурки, що навічно застигли посеред ажурного місточка, від когось тікаючи. Сервіз втратив свою магічну принадливість. Але Меґі усвідомлювала: родина у всьому собі відмовляла, щоб купити їй подарунок, який, на їхню думку, був любий її серцю. Тому вона, як і належить, заварила Аґнесі чаю в крихітному квадратному чайничку, а потім, вдаючи неймовірний захват, ретельно виконала увесь ритуал чаювання. І вона вперто гралася подарунком роками, так і не розбивши і навіть не надщербивши жодного предмета з цього сервізу. І ніхто з рідних і близько не здогадувався, що насправді Меґі ненавиділа і сервіз, і блакитний столик зі стільцями, і блакитне платтячко Аґнеси.

За два дні до Різдва 1917 року Педді приніс додому щотижневу газету і новий стос книжок із бібліотеки. Та цього разу газета взяла гору над книжками. Її видавці та редактори пристали на новацію, запозичену з модних американських журналів, що час від часу доходили до Нової Зеландії: увесь середній розділ присвячувався війні. Там були нечіткі фото австралійських та новозеландських вояків, що штурмують неприступні кручі півострова Галіполі, розлогі статті, у яких виславлялася хоробрість солдат із нижнього боку екватора, нотатки про австралійських та новозеландських кавалерів ордена Хрест Вікторії від його започаткування, а також прекрасна гравюра на всю сторінку, яка зображувала кіннотника австралійської легкої кавалерії на бойовому скакуні з шаблюкою наготові та довгими пасмами сріблястого волосся, що вибивалися з-під повстяного капелюха з широкими обвислими крисами.

За першої ж нагоди Френк схопив газету і жадібно перечитав цей матеріал; він упивався його ура-патріотичним стилем та якось лячно поблискував очима.

— Татку, я хочу на війну! — мовив він, із побожним трепетом відкладаючи газету на стіл.

Фіона аж здригнулася — і шмат тушкованого м’яса з овочами вискочив із каструлі на плиту, а Педді закляк у своєму віндзорському кріслі, враз забувши про книгу.

— Ти ще малий, Френку, — зауважив він.

— Ні, не малий! Мені сімнадцять, татку, і я вже дорослий чоловік! Як же я можу сидіти тут на печі, коли німчура з турками ріжуть наших хлопців, як поросят?! Вже давно хтось із Клірі має виконати свій обов’язок!

— Ти ще неповнолітній, Френку, тебе не візьмуть до війська.

— Візьмуть, якщо ти не заперечуватимеш, — швидко відказав Френк, витріщившись на батька своїми темними очима.

— Я заперечуватиму. Бо ти — мій єдиний помічник, і нам дуже потрібні ті гроші, які ти приносиш у сім’ю.

— Але ж мені у війську платитимуть!

Педді розсміявся.

— Ти про солдатські копійки? Бути ковалем у Вахіне набагато вигідніше, аніж бути солдатом у Європі.

— Але ж коли я туди потраплю, то, може, у мене з’явиться можливість вибитися в люди і стати кимось набагато поважнішим за коваля! Це мій єдиний шанс, татку.

— Дурниця! Заради Бога, хлопче, ти не тямиш, про що кажеш. Війна — жахлива річ. Я приїхав сюди з країни, що воювала тисячу років, і знаю, що кажу. Хіба ти не чув, що розповідають чоловіки, які побували на бурській війні? Ти ж часто буваєш у Вахіне, тож наступного разу прислухайся до їхніх оповідок, гаразд? До того ж мене страшенно злить, що бісові англійці використовують австралійців та новозеландців як гарматне м’ясо там, де їм, бач, не бажається гнати під кулі своїх дорогоцінних солдатів. Цей войовничий Черчілль, і оком не змигнувши, кинув наших хлопців здобувати нікому й задарма не потрібний Галіполі! З п’ятдесяти тисяч загинуло аж десять тисяч! Це навіть гірше за різанину! Тобі що, більше нема чого робити, окрім воювати за стару бабу Англію? Що доброго вона для тебе зробила? Тільки й знала, що пила кров зі своїх колоній. Якби ти опинився в Англії, тамтешні люди відвертали б від тебе носа і впритул не помічали б, бо ти, бач, селюк із колоніального закапелка. Ані Новій Зеландії, ані Австралії нічого не загрожує. Можливо, старій бабці Англії навіть піде на велику користь, якщо її розіб’ють у війні. Бо давно вже варто комусь помститися за те, що вона скоїла з Ірландією. Хто-хто, а я й сльози не пророню, якщо війська кайзера пройдуть урочистим маршем головною вулицею Лондона.

— Але ж батьку, я хочу записатися до війська!

— Можеш хотіти що завгодно, Френку, але я тебе нікуди не відпущу, тож краще відразу ж викинь цю думку з голови. Ти ще малий, щоби бути солдатом.

Френкове обличчя спалахнуло, губи стиснулися у тоненьку ниточку: малий зріст був його болючим місцем. У школі він завжди був найменшим хлопцем у класі, й через це йому доводилося битися вдвічі частіше, аніж іншим. А нещодавно все його єство сповнила одна страшна думка: у свої сімнадцять він мав ті самі п’ять футів три дюйми, що і в чотирнадцять років. Невже він більше не росте? Лише йому були відомі всі ті муки, на які він приречував своє тіло та душу, намагаючись видовжитися: болісні вправи на розтягування та марні сподівання.

Однак, займаючись ковальством, він став надзвичайно дужим як для свого зросту. Для хлопця з темпераментом Френка батько не міг запропонувати кращого вибору, хоча й цей вибір зробив неусвідомлено. Френка, з його невеличким, але сповненим сили тілом, ніхто не міг подужати у бійці, й до сімнадцяти років він встиг прославитися на всьому півострові Таранакі. У бійці він давав вихід усьому своєму гніву, приниженню та відчуттю неповноцінності, перед ним не могли встояти найсильніші місцеві хлопці, бо ці Френкові почуття були союзниками його прекрасно тренованого тіла, блискавично-кмітливого розуму, несамовитості та незламної волі до перемоги.

Чим здоровішими та злішими були його супротивники, тим більше хотілося Френку змусити їх принижено валятися в пилюці. Однолітки, добре знаючи його агресивність, обходили хлопця десятою дорогою. А нещодавно він, шукаючи нових суперників, вийшов за межі хлопчачого кола: місцеві чоловіки й досі згадували той день, коли Френк дав чортів Джиму Колінзу — зробив із нього відбивну, хоча Джиму було двадцять два, зростом він був шість футів чотири дюйми без картуза й черевиків і заіграшки міг підняти коня. Зі зламаною лівою рукою та тріснутими ребрами Френк бився, аж поки супротивник, скиглячи, впав скривавленим лантухом йому під ноги; дорослим чоловікам довелося силоміць відтягувати хлопця, щоб він ногами не розтрощив знепритомнілому Джиму черепа. Щойно зрослися рука та ребра, Френк подався до міста і підняв там коня — просто так, щоб продемонструвати, що це до снаги не одному лише Джиму і не залежить від зросту чоловіка.

Як батько цього феноменального хлопця Педді добре знав репутацію Френка і з розумінням ставився до синівської битви за повагу оточуючих, але не стримував гнів, коли бійки заважали роботі в кузні. Педді, котрий і сам був малий на зріст, свого часу теж довелося чимало повоювати, щоб довести свою сміливість, але в тій частині Ірландії, звідки він родом, Педді не здавався курдупелем, а до Нової Зеландії, де чоловіки були вищими, він перебрався вже дорослим мужчиною. Тому для нього малий зріст не був таким болючим мозолем, як для Френка.

І тепер батько пильно вдивлявся у хлопця, марно намагаючись зрозуміти його; Френк завжди був немилим його серцю, хоча він старанно намагався не вирізняти його з-поміж решти своїх дітей. Педді знав: це страшенно засмучувало Фі, її гнітило невисловлене протистояння батька з сином, та навіть його любов до дружини не могла подолати того роздратування, яке викликав у нього Френк.

Вчепившись у розкриту газету своїми короткими, але красивими руками, Френк прикипів до Педді поглядом, і в його темних очах читалася дивовижна суміш благання й гордині, гордині надто впертої, щоби благати уголос. Яким же чужим було обличчя його сина! Не було в ньому нічого від Клірі та Армстронґів, хіба що очі трохи нагадували Фіонині — і тільки, бо очі Фіони не могли так раптово розширюватися, спалахуючи гнівом від найменшого приводу, як чорні очі її сина. Лише одного Френку не бракувало — хоробрості.

Зауваження Педді стосовно зросту Френка різко перервало обговорення теми; всі сиділи, доїдаючи тушкованого кролика у незвичній тиші. Навіть Г’юї та Джек, придушивши верескливе хихотіння, перемовлялися обережно і неквапливо. Меґі їсти не схотіла і сиділа, не зводячи очей із Френка, наче той міг щезнути в будь-яку мить. Френк їв повільно і з явною неохотою, а за першої ж нагоди вибачився і встав із-за столу. Через хвилину біля стосу дров чулося розмірене цюкання сокири: то Френк заходився рубати тверді колоди, що їх привіз Педді, заготовляючи на зиму дрова.

Коли всі думали, що Меґі пішла спати, вона вислизнула з вікна своєї спальні й нишком прокралася до стосу. То була ділянка, надзвичайно важлива для забезпечення безперервності життя в домівці: близько тисячі квадратних футів ґрунту, утрамбованого й омертвленого товстим шаром трісок та кори; з одного боку височіли стоси складених колод, які ще треба було пиляти, а з протилежного — мозаїчні стіни з акуратно складених дров, порубаних до підходящого для плити розміру. Посередині відкритого простору стирчали три невикорчуваних пеньки, що використовувалися як дровітні для рубання колод різної висоти.

Френка біля них не було — він обробляв масивну евкаліптову колоду, розтинаючи її так, щоб вона стала на найнижчу й найширшу дровітню. Стовбур два фути завтовшки лежав на землі, унерухомлений із країв залізними шпичаками. На ньому стояв, розставивши ноги, Френк і рубав його навпіл. Сокира з посвистом розсікала повітря, а її руків’я вжикало, ковзаючи вгору-вниз в спітнілих долонях Френка. Лезо, блиснувши над його головою, падало вниз розмитою сріблястою плямою, вигризаючи клинчастий вируб у твердому, як залізо, дереві з такою легкістю, немов то була сосна чи м’яке листвяне дерево. Тріски розліталися навсібіч, піт струменів голими грудьми та спиною Френка; а щоб рясний піт не сліпив очі, він пов’язав над бровами хустину. То була вкрай небезпечна робота: один невправний рух — і залишишся без ноги. На зап’ястях у Френка виднілися пов’язки для всотування поту, що стікав по руках, але самі руки були без рукавичок; пальці, стискали руків’я сокири легко і вправно, з дивовижною точністю спрямовуючи її лезо в потрібному напрямку.

Меґі сіла навпочіпки біля скинутої Френком сорочки та жилетки і заворожено спостерігала. Поряд лежали напоготові три запасні сокири, бо надміцна деревина евкаліпта вмить затуплювала найгостріше лезо. Взявши одну з сокир за руків’я, вона поклала її собі на коліна; їй захотілося навчитися володіти нею так само вправно, як і брат. Сокира була така важка, що дівчинка насилу підняла її. Колоніальні сокири мали лише одне лезо, наточене до такої гостроти, що ним можна волосину перерізати, бо сокири з подвійним лезом були надто легкі для евкаліпта. Обух такої сокири спеціально робили важким — у дюйм завтовшки, а крізь нього проходило руків’я, додатково закріплене невеличкими клинцями, бо якщо добряче розмахнутися, то погано закріплений обух може запросто зірватися з руків’я і, пронісшись у повітрі зі швидкістю гарматного снаряду, когось ненароком убити.

Надворі швидко сутеніло, і Френк рубав навмання майже інстинктивно, а Меґі, ухиляючись від трісок із легкістю, набутою з давно усталеною звичкою, терпляче чекала, поки він зверне на неї увагу. Наполовину перерубавши колоду, Френк судомно перевів дух, розвернувся в протилежний бік і знов розмахнувся сокирою, щоб підрубати другу половину. Проруб у колоді був вузький та глибокий — щоб зекономити дорогоцінну деревину і прискорити процес рубання; нарешті Френк добрався майже до середини стовбура, і тепер сокира при ударі майже повністю зникала у прорубі, а великі клинчасті тріски пролітали дедалі ближче до його тіла. Та хлопець не зважав на них, навпаки — ще швидше махав сокирою. Колода розполовинилася вдивовижу раптово, і Френк із граціозною легкістю підстрибнув, передбачивши цей момент іще до того, як лезо востаннє вгризлося в деревину. Половинки стовбура склалися, а хлопець приземлився поруч, усміхаючись, але не було в тій усмішці радості.

Френк був повернувся, щоб взяти нову сокиру, — і помітив сестру, що терпляче сиділа неподалік у чепурненькій, застебнутій на всі ґудзики нічній сорочці. Йому й досі було незвично бачити у неї на голові коротенькі скуйовджені кучері, а не довгі, перев’язані ганчірочками пасма, але він вирішив, що цей хлопчачий стиль личив сестрі, і йому захотілося, щоб такою вона й залишалася. Френк присів біля неї, поклавши сокиру собі на коліна.

— Як же ти примудрилася вибратися з хати, мала шибайголово?

— Я вилізла у вікно, коли Стю заснув.

— Стережися, бо перетворишся на дівчинку-шибеника.

— Ну то й що! Краще гратися з хлопцями, ніж самій із собою.

— Та ото ж. — Френк сів, прихилившись спиною до колоди, і втомлено повернув до сестри голову.

— Що сталося, Меґі?

— Френку, ти ж насправді нікуди не поїдеш, еге ж? — спитала вона, поклавши йому на стегно руки з обгризеними нігтями, і стривожено поглянула на брата; рот у неї був злегка розкритий, бо їй важко дихалося носом: його заклало, бо вона щосили намагалася стримати сльози.

— Може, й поїду, Меґі, — лагідно відповів він.

— Ой, Френку, не треба! Ти так потрібен мамі й мені! Якщо чесно, то я не знаю, що ми без тебе робитимемо!

Він гірко всміхнувся — його розвеселило, як Меґі мимовільно копіювала манеру розмови матері.

— Затям, сестричко: інколи все відбувається не так, як тобі хотілося б. Нас у родині Клірі завжди вчили працювати разом на спільне благо, ставлячи власний інтерес на останнє місце. Але я з цим не згоден: мені здається, що нам слід навчитися спершу думати про себе. Я хочу поїхати геть, бо мені сімнадцять, отже, час зайнятися облаштуванням власного життя. Але татко каже «ні», бо я потрібен вдома для блага усієї родини. І через те, що мені ще не виповнилося двадцять один рік, я мушу чинити так, як каже татко.

Меґі гаряче кивнула, щиро намагаючись розплутати клубок братового пояснення.

— Розумієш, Меґі, я вже давно і довго про це думав. Я таки поїду — і все. Знаю, ви з мамою будете за мною сумувати, але Боб зростає швидко, а татко з хлопцями за мною не сумуватимуть. Татка цікавлять лише гроші, які я приношу в сім’ю.

— Ти більше нас не любиш, Френку?

Він обернувся і рвучко обхопив сестру руками, обіймаючи й ніжно пестячи її з якимось зболеним задоволенням, у якому здебільшого переплелися смуток, біль та душевна спраглість.

— Ох, Меґі! Тебе та маму я люблю більше за інших разом узятих! Господи, ну чому ти не старша, бо тоді я зміг би з тобою поговорити по-справжньому? А може, це й краще, що ти ще мала, може, й краще…

Намагаючись взяти себе в руки, він так само рвучко відпустив сестру і, поклавши голову на колоду, почав хитати нею туди-сюди, беззвучно ворушачи губами. А потім поглянув на Меґі.

— Сестричко, коли ти підростеш, то краще мене зрозумієш.

— Благаю тебе, Френку, не полишай нас, — вперто повторила вона.

Він розсміявся, але той сміх більше скидався на схлипування.

— Ох, Меґі, Меґі! Ти що, не розчула? Втім, це вже не має значення. Головне, щоб ти нікому не розповіла, що бачила мене сьогодні уночі, чуєш? Мені не хотілося б, щоб вони думали, що ти про це заздалегідь знала, але не сказала.

— Я тебе добре розчула і все добре зрозуміла, Френку, — відказала Меґі. — Та я нікому ані слова не скажу, це я тобі обіцяю. Але ж мені так не хочеться, щоб ти їхав геть!

Вона була надто малою, щоб висловити брату те, що було не більш, ніж неусвідомленою тривогою в її серці: якщо Френк піде, то хто ж у ньому залишиться? Бо він був єдиним, хто відверто виказував їй свою любов, єдиним, хто обнімав її. Коли вона була меншою, татко часто брав її на руки, але відтоді, як Меґі пішла до школи, він не дозволяв їй сидіти у себе на колінах, обійнявши його за шию. Батько приказував: «Ти вже доросла дівчина, Меґі». А матуся… Вона була завжди така заклопотана, така втомлена, така зайнята хлопцями та господарством… Тому наймилішим її серцю був Френк, який сіяв, наче зірка, на її маленькому обмеженому небосхилі. Він був єдиним, хто любив сидіти з нею і розмовляти, пояснюючи все так, що вона з легкістю розуміла його. З того дня, коли Аґнеса позбулася волосся, Френк опинився на чільному місці у житті Меґі, й відтоді, хоч якими б гіркими не були її біди й печалі, вже ніщо не могло завдати їй пекучого пронизливого болю — ані палиця сестри Аґати, ані воші, ані глузування дівчат у школі. Бо тепер у неї був Френк, який міг утішити її і захистити.

Меґі підвелася і вимучила усмішку.

— Що ж, Френку, якщо маєш іти, то йди.

— Меґі, тобі давно треба бути в ліжку, тож повертайся, поки матуся не помітила твоєї відсутністі. Мерщій вшивайся!

Нагадування про те, що мати невдовзі почне обходити спальні, виштовхало з голови Меґі решту думок; вона нахилила голову, просунула між ногами довгий «хвіст» нічної сорочки і, тримаючи його рукою поперед себе, хутко гайнула додому, колючи босі ноги гострими трісками та скіпками.

Вранці Френка ніде не було видно. Коли мати зайшла зранку, щоб розбудити Меґі, її обличчя було похмуре й напружене; Меґі підскочила, як ошпарена кішка, і швидко вдягнулася, навіть не просячи Фіону допомогти їй застебнути безліч маленьких ґудзиків.

На кухні хлопці невесело сиділи за столом, а стілець Педді був порожній. І стілець Френка також. Меґі прослизнула на своє місце, торохтячи від страху зубами. Після сніданку мати суворо виштовхала їх за двері, й за сараєм Боб сповістив Меґі новину.

— Френк утік! — видихнув він.

— А може, він подався до Вахіне? — припустила Меґі.

— Та ні, дурепо! Він втік, щоб записатися до війська. Шкода, що я ще малий, інакше подався б разом із ним! От щасливчик!

— А мені шкода, що його немає вдома.

Боб стенув плечима.

— Ти всього-на-всього дівчисько. І говориш, як дівчисько. Інших слів я від тебе й не чекав.

Та цього разу вона пропустила образливе зауваження повз вуха. Меґі пішла назад до хати, щоб допомогти матері.

— А де татко? — спитала вона Фіону, коли та дала їй роботу — хустки прасувати.

— Подався до Вахіне.

— А він повернеться з Френком?

Мати пирхнула.

— У цій сім’ї ніщо не приховаєш. Ні, татко не спіймає Френка у Вахіне, і йому це добре відомо. Він поїхав дати телеграму поліції та армійському начальству в Вангануї. А вони затримають його і повернуть додому.

— Ой, мамо, я так сподіваюся, що його знайдуть! Мені не хочеться, щоб Френк поїхав!

Фіона з ляскотом вивернула на стіл вміст маслоробки і заходилася обробляти жовтий водянистий пагорбок дерев’яними патиками.

— Ніхто з нас не хоче, щоб Френк поїхав геть. Саме тому татко й потурбується, щоб його привезли назад. — Її рот на мить затремтів, і вона з іще більшим завзяттям накинулася на масло. — Бідолашний, бідолашний Френк! — зітхнула Фіона, звертаючись не до Меґі, а сама до себе. — Не розумію, чому дітям доводиться платити за наші гріхи. Мій бідолашний Френк, такий несхожий на… — Але враз замовкла, помітивши, що Меґі кинула прасувати і прислухається.

Три дні по тому поліція привезла Френка додому. Сержант, що його супроводжував, повідомив Педді, що його син чинив шалений опір.

— Ну він у вас і боєць! Зметикувавши, що військовиків уже попередили, стрілою кинувся сходами на вулицю, а за ним погналися двоє солдатів. Йому не поталанило, бо він налетів на патрульного полісмена, інакше точно втік би! Відбивався, як скажений, знадобилося аж п’ятеро чоловіків, щоб на нього кайданки начепити.

З цими словами сержант зняв із Френка важкі кайдани і грубо попхнув його до в’їзних воріт; той наштовхнувся на Педді — і скоцюрбився, наче вжалений батьковим дотиком.

Решта дітей спостерігали за дорослими на відстані футів зо двадцять, очікувально принишкнувши під стіною будинку. Боб, Джек та Г’юї заклякли, сподіваючись, що Френк влаштує ще одну бійку; Стюарт стояв і дивився, співчуваючи братові всією своєю лагідною дитячою душею; Меґі ж обхопила долонями щоки, щипаючи їх і мнучи від болісного страху: невже хтось збирається образити Френка?

Той спочатку поглянув на матір — своїми чорними очима в її сірі очі — немов встановлюючи між ними таємничий та болісний зв’язок, про який ніколи не говорилося і який завжди заперечувався. Лютий погляд блакитних очей Педді збивав Френка з ніг — презирливий та нищівний, яким він начебто промовляв: «Таки вийшло по-моєму!»; і син, опустивши очі, визнав батькове право на гнів. З того дня Педді, розмовляючи з Френком, обмежувався лише виразами, що не виходили за рамки загальноприйнятої ввічливості. Але найважче Френку було дивитися в очі решті дітей, він почувався присоромленим і приниженим, немов той птах, якого принесли назад додому з підрізаними крилами: небо так і залишилося незвіданим, а пісня — недоспіваною.

Дочекавшись, коли Фіона скінчила свій нічний обхід, Меґі вибралася зі спальні у розчинене вікно і гайнула через двір. Вона знала, де шукати Френка — на сіні у сараї, подалі від завидющих очей братів та батькового гніву.

— Ти де, Френку? — спитала вона гучним шепотом, невпевнено ступаючи у непроглядній темряві сараю і з чутливістю дикої тварини пальцями ніг намацуючи перед собою незвіданий простір.

— Я тут, Меґі, — долетів до неї зморений голос, ледь схожий на Френків, бо в ньому не чулося ані пристрасті, ані бажання жити.

Дівчинка пішла на звук, знайшла брата розпростертим на сіні й примостилася біля нього, обхопивши, скільки вистачило рук, його широкі груди.

— Ой, Френку, я така рада, що ти знову вдома, — промовила Меґі.

Френк застогнав, посунувся вниз і поклав голову їй на живіт. Вона гладила його густе пряме волосся і стиха наспівувала. Було темно, і Френк не бачив сестри, але невидиме тепло її співчуття розчулило хлопця. Він заплакав, скоцюрбившись у суцільний клубок болю, і його сльози промочили Меґі нічну сорочку. Сама ж мала не плакала. Щось у душі цієї дівчинки робило її достатньо дорослою і достатньо жінкою, щоб відчути незбориму й болісну радість від того, що ти комусь потрібна. Вона сиділа, чукикаючи братову голову доти, поки його горе не пішло геть, розчинившись у темній порожнечі.