Ті, що співають у терні

8

Разом із гулянкою Хогменей[8], яку Ангус Макквін щороку влаштовував на фермі Рудна Гуніш, прийшов Новий рік, а переїзд до великого будинку на Дрогеді ще не завершили. Таке одним махом не робиться, тим більше, що довелося пакувати надбання всього необхідного у повсякденному житті, зібране за сім років, а тут іще Фіона заявила, що спершу слід завершити підготовку хоча б кімнати для гостей. Ніхто нікуди не поспішав, хоча всім нетерпілося перебратися до нового помешкання. Великий особняк виявився майже таким, як і будинок старшого вівчаря: йому бракувало електричного освітлення, а мухи кишіли в ньому так само густо. Але завдяки товстим кам’яним стінам та евкаліптам, що затіняли дах, влітку там було на двадцять градусів прохолодніше, аніж надворі. До того ж справжнісінькою розкішшю виявилася купальня, де всю зиму була гаряча вода, що подавалася по трубах зі змійовика, змонтованого позаду великої печі в кухонному будиночку, і кожна краплина води в тих трубах була дощовою. Хоча приймати ванну та митися в душі доводилося в одній із десяти окремих кабінок, особняк та менші споруди були щедро устатковані внутрішніми ватерклозетами — ознакою нечуваної розкоші, яку заздрісні мешканці Джилі називали, за словами свідків, сибаритством. За винятком готелю «Імперіал», двох барів та будинку католицького священика, Джилленбоун та прилеглий регіон вдовольнялися виключно нужниками без каналізації. А ще ферма Дрогеда мала величезну кількість баків та дахових причандалів для накопичення дощової води. Правила були строгими: без потреби не змивати і користуватися здебільшого рідиною, якою наповнювали дезінфекційні ями для овець. Але після звичайних ям, виритих у землі, це було воістину райською насолодою.

На початку грудня, який щойно минув, отець Ральф прислав Педді чек на п’ять тисяч фунтів, як він висловився у своєму листі, «на поточні витрати». Педді подав чек Фіоні й ошелешено-радісно вигукнув:

— Мабуть, я за все своє життя скільки не заробив!

— Що мені з ним робити? — спитала Фіона, зиркнувши на чек, а потім поглянула у яскраво-палаючі очі на чоловіка. — Це гроші, Педді! Нарешті ми маємо гроші, розумієш? Господи, мені байдуже до тринадцяти мільйонів тітоньки Мері, бо така велика сума є нереальною. А оця реальна! Що ж мені з нею робити?

— Потратити їх, — запропонував Педді. — Придбай трохи нового одягу для себе й для дітей. А може, купиш що-небудь для великого будинку? Більше нічого не можу придумати з того, що нам потрібно.

— І я теж. Смішно, еге ж? — Фіона встала з-за стола і царственим жестом поманила до себе Меґі. — Ходімо, дівчинко, до великого будинку і подивимося, що нам туди треба.

Хоча з часу похапливих похорон Мері Карсон минуло три тижні, ніхто з Клірі навіть не наближався до великого будинку. Але тепер візит Фіони з лишком надолужив їхню неохоту. У супроводі Меґі, місіс Сміт, Мінні та Кет крокувала вона від кімнати до кімнати, ніколи спантеличена Меґі не бачила матір такою збудженою та пожвавленою. Вона безперервно бурчала: це страхітливо, це абсолютний жах, ти що, Меґі, на кольорах не знаєшся? Зовсім смаку не маєш?

У вітальні Фіона затрималася найдовше, окидаючи її досвідченим оком. Лише кімната для прийомів перевершувала вітальню за розмірами, бо була сорок футів завдовжки та тридцять — завширшки, і п’ятнадцять — заввишки. За оздобленням це була дивовижна суміш найкращого та найгіршого. Колись її пофарбували в однаковий кремовий колір, який із часом пожовк і вже не відтіняв пречудові декоративні накладки на стелі й різьблену обшивку на стінах. Величезні, від стелі до підлоги, вікна, що вишикувалися безперервно аж на сорок футів вздовж того боку, де була веранда, були щільно завішані шторами з коричневого вельвету, які вкривали глибоким мороком темно-коричневі крісла й стільці, дві вражаюче красиві малахітові лави та дві не менш красиві лави з флорентійського мармуру, а також масивний камін із кремового мармуру з яскраво-рожевими прожилками. На полірованій тіковій підлозі з геометричною точністю були розстелені три обюсонські килими, а під стелею висіла вотерфордська люстра шість футів завдовжки, обкручена ланцюгом.

— Що ж, вам слід виголосити подяку, місіс Сміт, — заявила Фіона. — Кімната однозначно жахлива, зате бездоганно чиста, ніде й цяточки бруду немає. Я доручаю вам зайнятися дечим вартим турботи й догляду — оцими безцінними лавками, які стоять собі, й ніщо не відтінює їхню красу. Який сором! З того ж дня, коли я вперше побачила цю кімнату, мені страшенно хотілося перетворити її на таку, що кожен, хто до неї увійде, захоплюватиметься нею, однак достатньо комфортну, щоб кожен, хто до неї увійшов, захотів і надалі в ній залишатися.

Письмовий стіл Мері Карсон — огидне неподобство у вікторіанському стилі; Фіона підійшла до столу й поглянула на телефон, що на ньому стояв, а потім із презирством постукала пальцями по його тьмяній поверхні.

— Сюди прекрасно впишеться мій секретер, — зазначила вона. — Я почну з цієї кімнати, і переберуся сюди лише тоді, коли її закінчать, не раніше. Так ми принаймні матимемо хоч одне місце, де зможемо збиратися, не відчуваючи пригніченості. — І, сівши за стіл, Фіона зняла з телефону слухавку Поки її донька та служниці отетеріло стояли маленькою мовчазною купкою, Фіона взяла в оборот Гаррі Гоу. З Марком Фойсом вона домовилася, що він пришле їй нічною поштою зразки матерії; крамниця «Нок і Кірбі» доставить їй зразки фарби; з братами Грейс вона домовилася про доставку зразків шпалер; ці та інші сіднейські крамниці мали прислати спеціально складені для неї каталоги з описом особливостей їхніх товарів.

Зі сміхом у голосі Гаррі пообіцяв знайти компетентного драпірувальника та бригаду малярів, здатних виконувати роботу зі скрупульозністю, якої вимагала Фіона. Молодець, місіс Клірі! Невдовзі вона вимете геть сам дух Мері Карсон із того особняка!

Скінчивши обдзвонювати потрібних людей, Фіона наказала негайно позривати коричневі вельветові штори. І полетіли вони на смітник у запалі марнотратства, з яким Фіона навіть сама ті штори підпалила.

— Вони нам не потрібні, — заявила вона, — і я не збираюся нав’язувати їх джилленбоунським біднякам.

— Так, мамо, — піддакнула Меґі, отетеріло заціпенівши.

— У нас тут взагалі не буде ніяких штор, — сказала Фіона, не переймаючись тим, що здійснила кричуще порушення тогочасних канонів оздоблення. — Веранда надто широка, щоби пропускати сонце напрямки, тож навіщо нам штори? Я хочу, щоб цю кімнату було видно.

Прибули матеріали, приїхали малярі та драпірувальник; Меґі та Кет за наказом Фіони видерлися на драбини, щоб вимити й відполірувати горішні шибки величезних вікон, а місіс Сміт та Мінні займалися нижніми шибками; Фі походжала довкола, окидаючи все своїм гострим орлиним поглядом.

До другого тижня січня всі роботи завершилися, і, ясна річ, ця новина якимось чином просочилася до спарених телефонів. Місіс Клірі перетворила вітальню в особняку Дрогеда на справжнісінький палац, тож чи не зволять місіс Гоуптон у компанії з місіс Кінґ та місіс О’Рурк зробити візит на оглядини великого будинку як звичайний вияв увічливості?

Ніхто не заперечував, що результатом зусиль Фіони стала бездоганна краса. Кремові обюсонські килими з наполовину вицвілими букетами рожевих та червоних троянд були досить хаотично розстелені по підлозі, начищеній до дзеркального блиску. Стіни та стелю вкривала свіжа кремова фарба, кожна накладка та різьблена прикраса ретельно підкреслена позолотою, але великі пласкі проміжки овальної форми в панельній обшивці були заклеєні вицвілим чорним шовком із зображенням тих самих букетів троянд, що й на трьох килимах, наче вишиті японські малюнки на кремовому та золотистому тлі. Вотерфордську люстру опустили так, що її висяча лампа опинилася на висоті шести з половиною футів над підлогою; кожну з її тисяч призм відполірували до райдужного блиску, а великий мідний ланцюг прикріпили до стіни замість обмотувати довкола люстри. На високих тонких кремово-позолочених столах стояли вотерфордські лампи поруч із вотерфордськими попільничками та вотерфордськими вазами з кремово-рожевими трояндами. Усі великі зручні крісла наново перетягнули кремовим муаровим шовком; вони стояли невеличкими групами, а до кожного з них було запрошувально підтягнуто великі отоманки. В одному з залитих сонцем кутків стояв вишуканий антикварний спінет, а на ньому — величезна ваза з кремово-рожевими трояндами. Над каміном висів портрет Фіониної бабусі, а з протилежного боку кімнати на нього дивився ще більший портрет моложавої рудоволосої Мері Карсон з обличчям як у молодої королеви Вікторії в суворому чорному платті, по-модному підпушеному.

— От і чудово, — констатувала Фіона. — Тепер ми зможемо перебратися з будинку над струмком. Решту кімнат я облаштую, коли матиму вільний час. Хіба ж це не чудово — мати гроші та пристойну домівку, щоби їх на неї витрачати?

Був ранній ранок, сонце ще не зійшло, а півні в курнику весело кукурікали; до переїзду лишилося три дні.

— Жалюгідні нікчеми, — мовила Фіона, загортаючи свою порцеляну в старі газети. — Не розумію, чому вони так радіють. Жодного яйця на сніданок, а всі чоловіки лишатимуться вдома, поки ми не завершимо переїзд. Меґі, доведеться тобі сходити за мене до курника, бо я зайнята. — Вона швидко проглянула пожовклий аркуш газети «Сідней монінґ геральд» і зневажливо пирхнула, побачивши рекламу підштаників із тонкою талією. — Не розумію, чому Педді наполягає, щоб ми замовляли всі газети; ніхто ж не має часу їх читати. І вони накопичуються так швидко, що ми навіть не встигаємо спалювати їх у плиті. Лишень погляньте! Оця газета вийшла ще до того, як ми перебралися сюди. Що ж, принаймні в них речі можна пакувати.

Приємно бачити матір такою пожвавленою, подумала Меґі, злетівши униз тильними сходами, і перетнула запилене подвір’я. Хоча кожен із них і прагнув скоріше перебратися до особняка і в ньому зажити, мама, здавалося, бажала цього так сильно, немов пам’ятала, що то таке — жити у великому будинку. Яка вона, виявляється, розумна, який витончений смак має! Цього ніхто не помічав раніше, бо не було ані часу, ані грошей, щоб це виявити. Меґі збуджено й радісно обхопила себе руками: татко переказав ювеліру з Джилі певну суму з отриманих п’яти тисяч фунтів, щоб придбати мамі перлову застібку для волосся та сережки зі справжніми перлинами, тільки сережки, на додачу мали в собі ще й маленькі діаманти. Він збирався подарувати все це дружині під час їхньої першої вечері у великому будинку. Тепер, коли Меґі помітила, як обличчя матері звільнилося від звичної суворості, їй не терпілося побачити її вираз обличчя, коли вона отримає ці подарунки? Усі діти — від Боба до двійнят, із захватом чекали цього моменту, бо Педді вже показував їм велику шкіряну коробку, де на підкладці з чорного оксамиту лежали перлини з опаловим полиском. Розквітле щастя їхньої матері глибоко вплинуло на всіх членів родини; то було, наче бачити, як починається рясний дощ, що напоїть спраглу землю. Тільки тепер вони, вочевидь, збагнули, якою нещасною була Фіона всі ці роки.

Курячий двір був величезний, у ньому жили чотири півня та понад сорок курей. Уночі вони набивалися до похилого сараю, де по краях ретельно підметеної долівки стояли жовтогарячі ящики з соломою для відкладання яєць, а в тильній частині були прикріплені сідала різної висоти. Але вдень кури, поважно квокчучи, походжали у великому загоні з дротяною огорожею. Коли Меґі відчинила хвіртку загорожі й просунулася всередину, птахи нетерпляче скупчилися біля неї, гадаючи, що їх годуватимуть, та оскільки Меґі годувала їх вечорами, вона посміялася з їхнього глупства і, переступивши через них, попрямувала до сараю.

— Скажу вам чесно — користі з вас, як із козла молока! — сварила вона курей, нишпорячи по ящиках. — Вас аж сорок, а яєць лише п’ятнадцять. На сніданок не вистачить, вже не кажучи про торт. Попереджаю вас востаннє: якщо ви не змінете ставлення до своїх обов’язків, то більшість із вас потрапить під ніж, і це стосується не лише панянок, а й панів, тому не розпускайте пір’я і не думайте, що вас це не стосується, джентльмени!

Обережно тримаючи яйця у фартуху, Меґі, весело мугикаючи, побігла назад до кухні.

Фіона з білим, як крейда, обличчям, сиділа у кріслі Педді, втупившись в аркуш газети «Смітсівський щотижневик»; губи її беззвучно ворушилися. Меґі чула, яку будинку ходили чоловіки, весело сміялися шестирічні Джим та Петсі, бавлячись у своєму ліжку: їм ніколи не дозволялося заходити нагору, аж поки не підуть чоловіки.

— Що сталося, мамо? — спитала Меґі.

Фіона не відповіла, вона сиділа, витріщаючись поперед себе; над її верхньою губою виступили рясні краплини поту, а в очах застиг біль, відчайдушно стримуваний раціональною частиною її свідомості, вона немов робила надзвичайні зусилля, щоб не закричати.

— Татку, татку! — перелякано скрикнула Меґі.

Її інтонація змусила його прибігти негайно, на ходу застібаючи фланелеву сорочку, за ним з’явилися Боб, Джек, Г’юї та Стю. Меґі беззвучно кивнула рукою на матір.

Здавалося, серце Педді вискочило з грудей і застрягло у горлі. Схилившись над Фіоною, він взяв її за обвислу руку.

— Що сталося, люба моя? — спитав він голосом, сповненим такої ніжності, якої діти ще ніколи від нього не чули. Однак вони мимоволі здогадалися, що саме таким тоном батько розмовляє з матір’ю, коли залишається з нею наодинці.

Здавалося, Фіона впізнала цей особливий голос, бо він вивів її з трансу, спричиненого величезним потрясінням; вона підняла свої великі сірі очі й поглянула йому в обличчя, таке добре і таке змарніле, вже немолоде.

— Ось, — сказала вона, вказавши на маленьке повідомлення в підвальній частині газетної сторінки.

Підійшов Стюарт і став позаду матері, легко поклавши руку їй на плече; перед тим, як почати читати замітку, Педді поглянув на сина, в його очі, такі схожі на очі Фіони, і той кивнув на знак згоди. Те, що викликало шалені ревнощі у Френка, ніколи не мало б такого впливу на Стюарта; його та батькова любов до Фіони лише об’єднувала їх, а не розділяла.

Педді прочитав замітку повільно та вголос, і з кожним прочитаним рядком його інтонація ставала дедалі сумнішою.

У маленькому заголовку йшлося: «Боксер отримав довічне ув’язнення.

Френсіс Армстронґ-Клірі, двадцяти шести років, професійний боксер, був засуджений сьогодні районним судом міста Гульберна за вбивство Рональда Альберта Каммінґа, тридцяти двох років, чорнороба, яке сталося минулого липня. Суд присяжних виніс вирок після розгляду, який тривав лише десять хвилин, порекомендувавши найсуворіше покарання із передбачених законодавством. Ця справа, як сказав пан суддя ФітцГ’ю-Каннілі, була ясною як Божий день. Каммінґ та Клірі посварилися в громадському барі готелю «Гавань» 23 липня. Згодом того ж вечора сержанта гульбернської поліції Тома Бердсмора у супроводі двох констеблів викликав до готелю «Гавань» його власник, пан Джеймс Огілві. У провулку за готелем поліція застала Клірі, коли той бив ногами по голові непритомного Каммінґа. У скривавлених кулаках він стискав пасма волосся, вирвані з голови потерпілого. Під час арешту Клірі був напідпитку, але при ясному розумі. Йому висунули звинувачення в нападі з метою завдання тяжких тілесних ушкоджень, але це звинувачення було змінене на звинувачення в убивстві після того, як наступного дня Каммінґ помер у районному шпиталі міста Гульберн від травм голови.

Пан Артур Байт, королівський адвокат, подав клопотання стосовно невинуватості підсудного через його безумство, але чотири викликаних судом медичних експерти за клопотанням обвинувачення недвозначно заявили, що, згідно з пунктами інструкцій Макнотона, Клірі не можна визнати божевільним. Звертаючись до суду присяжних, пан суддя ФітцГ’ю-Каннілі заявив, що питання винуватості чи невинуватості навіть не стоїть, вирок однозначно має бути «винуватий», але попросив у присяжних не поспішати з рекомендаціями стосовно поблажливості чи суворості покарання, бо саме їхньою думкою він керуватиметься, виносячи своє рішення. Оголошуючи вирок Клірі, пан суддя ФітцГ’ю-Каннілі назвав дії останнього актом «нелюдської жорстокості» й висловив жаль із приводу того, що ненавмисний характер убивства, скоєного у стані алкогольного сп’яніння, виключає страту через повішення — засіб так само смертельний, як і гвинтівка чи ніж. Клірі отримав довічне ув’язнення на каторжних роботах; свій термін він відбуватиме у тюрмі міста Гульберн, спеціально призначеній для схильних до насильства в’язнів. Коли його спитали, чи не хоче він зробити яку-небудь заяву, Клірі відповів:“Тільки матері моїй не кажіть”.»

Педді поглянув на дату в горішній частині сторінки: Шосте грудня 1925 року.

— Це сталося понад три роки тому, — безпорадно зауважив він.

Ніхто не поворухнувся і нічого не відповів, бо ніхто не знав, що робити; з передньої частини будинку долинув веселий сміх двійнят, потім вони про щось голосно загомоніли.

— Тільки… матері… не кажіть, — заціпеніло повторила Фіона. — І ніхто й не сказав! О, Боже! Мій бідолашний Френк!

Тильним боком долоні Педді змахнув з обличчя сльози, а потім присів і ніжно поклав руки Фіоні на коліна.

— Фі, люба, збирайся. Ми поїдемо до нього.

Вона була почала підводитися, але знову безсило опустилася в крісло; очі на нещасному побілілому обличчі поблискували немов напівзгаслі зорі, їхні золотаві зіниці розширилися.

— Я не можу, — сказала вона без натяку на внутрішній біль, але даючи кожному відчути, як болить її душа. — Коли він мене побачить, це уб’є його. Ой, Педді, це ж уб’є його! Я добре знаю Френка — його гординю, його амбіційність, його рішимість стати кимось значущим. Нехай сам переживає своє приниження, бо саме цього він хоче. Ти ж бачив, що там написано: «Тільки матері моїй не кажіть». І ми маємо допомогти йому зберегти свою таємницю. Що доброго буде йому чи нам з того, що ми поїдемо побачитися з ним?

Педді й досі плакав, але не за Френком, а за тим життям, що пішло з обличчя Фіони, плакав через вмирущий вираз у її очах.

Цей хлопець був Іоною — лиховісником, який приносить нещастя, який завжди стояв поміж ним та Фіоною; через Френка вона пішла із його серця та сердець його дітей. Щоразу, коли здавалося, що нарешті попереду Фіону чекає щастя, Френк його руйнував. Та любов Педді до неї була такою ж глибокою та незнищенною, як і любов Фіони до Френка; але після тієї пам’ятної ночі у домі священика він не міг звалювати на хлопця провину за пригнічений стан Фіони.

Тому Педді сказав:

— Що ж, Фі, якщо не вважаєш за потрібне зустрічатися з ним, то ми до нього не поїдемо. Однак мені хотілося б довідатися, що з ним все гаразд, і що для нього робиться все, що має робитися за законом. А що, коли я напишу отцю де Брикасару і попрохаю його розшукати Френка?

Очі Фіони не оживилися, але на щоках вкрадливо виступив легенький рожевий рум’янець.

— Так, Педді, напиши. Тільки нагадай йому, щоб він не казав Френку, що ми про все дізналися. Мабуть, Френку буде легше, коли він переконано вважатиме, що ми нічого не знаємо.

Впродовж кількох наступних днів до Фіони майже повернулася енергія, а зацікавлення ремонтом великого будинку не давало їй сидіти без діла. Але спокій знову набув відтінку суворості, хоча й менш похмурої, вбраної в оболонку байдужо-відстороненого виразу обличчя. Здавалося, вона більше переймалася майбутнім виглядом особняка, аніж благополуччям власної родини. Напевне, Фіона припустила, що діти та чоловік зможуть дати собі раду в плані душевному, а місіс Сміт і служниці потурбуються за них у плані тілесному.

Однак відомості про долю Френка глибоко вразили кожного члена родини. Старші хлопці глибоко співчували своїй матері, безсонними ночами згадуючи її обличчя у той жахливий момент. Вони любили її, а материна жвавість впродовж кількох попередніх тижнів відкрила їм ту грань її натури, яка назавжди закарбувалася в їхню свідомість і якій судилося викликати у них пристрасне бажання знову зробити Фіону веселою та щасливою. Якщо досі осердям, довкола якого оберталися їхні життя, був Педді, то з того моменту мати набула рівного з батьком статусу і стала поруч із ним. Тепер до неї ставилися з ніжною всепоглинаючою турботою, котру не могла порушити ніяка байдужість з її боку. Вся чоловіча половина родини — від Педді до Стюарта — дійшла мовчазної згоди у своєму бажанні зробити життя Фіони таким, як їй хотілося, і від кожного вони вимагали відданості в досягненні цієї мети. Ніхто не мав права знову завдати їй болю. Коли Педді подарував їй перлини, вона взяла їх з коротким байдужим словом подяки, і в погляді, який вона затримала на прикрасах, не було ані задоволення, ані цікавості, але кожен із чоловіків подумав, що материна реакція була б іншою, якби не Френк.

Якби не було переїзду до великого будинку, то бідолашна Меґі страждала б ще сильніше, бо батько та хлопці, не допустивши її до таємного товариства «Захистимо маму» (напевне, тому що інстинктивно передчували більшу неохоту до участі з її боку) були переконані, що тепер Меґі має звалити на свої плечі обов’язки, які Фіона вважала несумісними з її новим статусом і недоречними. Але невдовзі виявилося, що місіс Сміт та служниці з готовністю розділили з Меґі ці обов’язки. Головним чином, огиду в Фіони викликала необхідність ходити за своїми наймолодшими синами, але місіс Сміт взяла на себе повну відповідальність за малюків із такою охотою та захватом, що Меґі й не подумала співчувати їй, а навпаки — відчула певне задоволення від того, що Джимсом та Петсі тепер цілковито займатиметься економка. Меґі теж співчувала матері, але не так безоглядно, як чоловіки, бо її відданість зазнала важкого удару: притаманне Меґі сильне материнське начало було глибоко ображене дедалі зростаючою байдужістю Фіони до Джимса та Петсі. «Коли у мене будуть власні діти, — міркувала вона, — я ніколи не любитиму одного з них сильніше за решту».

Ясна річ, життя у великому будинку відрізнялося від попереднього. Спочатку було якось дивно й незвично мати власну спальню, а жінки довго звикали до того, що їм тепер не треба перейматися хатньою роботою, як у будинку, так і надворі. Бо Мінні, Кет та місіс Сміт здатні були впоратися з усім — від прання й прасування до приготування їжі та прибирання, а коли їм пропонувалася допомога, вони страшенно лякалися. За добрі харчі та невеличку платню мандрівних робітників тимчасово реєстрували чорноробами в фермерських гросбухах; ці люди рубали дрова для печей, годували курей та свиней, доїли корів, допомагали старому Тому доглядати за прекрасним парком і виконувати найважчу частину прибирання.

Зв’язок з отцем Ральфом підтримував Педді.

«Прибуток з маєтності Мері сягає приблизно чотирьох мільйонів фунтів на рік завдяки тому, що “Мікар лімітед” є приватною компанією з більшістю активів у сталі, суднах та гірничо-видобувній справі, — писав отець Ральф. — Тому те, що я виділив вам, є краплиною у відрі Мері Карсон і складає навіть менше від десятої частини річного прибутку ферми Дрогеда. Нехай вас також не турбують несприятливі роки. Бо бухгалтерський баланс Дрогеди настільки позитивний, що я маю змогу платити вам з її прибутків без обмежень, якщо в тім буде необхідність. Тому гроші, які ви отримуєте, — це лише те, що ви заслужили, а компанії “Мікар лімітед” вони ніяк не стосуються. Ви отримуєте гроші з ферми, а не з компанії. Від вас я вимагаю лише чесно і вчасно вести фермерські документи, щоб не мати проблем з аудиторами».

Саме після отримання цього листа увечері, коли всі були вдома, Педді скликав у чудовій вітальні збори. Начепивши на носа вузькі окуляри в залізній оправі, він усівся у велике кремове крісло і зручно вмостив ноги на низеньку отоманку, а люльку поклав у коштовну попільницю.

— Як тут гарно, — сказав він, окидаючи кімнату задоволеним поглядом. — Гадаю, нам слід висловити одностайну подяку нашій матусі, правда ж, хлопчаки?

«Хлопчаки» схвально забурмотіли, а Фіона, що сиділа в колишньому кріслі Мері Карсон, заново оббитому кремовим муаровим шовком, злегка кивнула головою на знак вдячності. Меґі ж, обхопивши ногами отоманку, на якій їй подобалося сидіти замість крісла, втупила погляд на шкарпетку, яку вона штопала, і навіть очей не підняла.

— Так от: отець де Брикасар з усім розібрався і виявив до нас велику щедрість, — продовжив Педді. — Він поклав у банк сім тисяч фунтів на моє ім’я, а на кожного з вас відкрив по депозитному рахунку, на який поклав по дві тисячі фунтів. Я буду отримувати чотири тисячі фунтів на рік як управляючий ферми, а Боб отримуватиме три тисячі на рік як мій заступник. А решта хлопців — Джек, Г’юї та Стю — отримуватимуть по дві тисячі фунтів на рік. Малюкам випадає по тисячі кожному, допоки вони стануть достатньо дорослими, щоб вирішити, чим хотіли б зайнятися.

Коли малі хлопці виростуть, господарство гарантуватиме кожному з них річний дохід рівний повноправному члену Дрогеди, навіть якщо вони не захочуть тут працювати. Коли Джимсу й Петсі виповниться дванадцять, пошлемо їх до інтернату при Риверсайдському коледжі, де вони навчатимуться коштом господарства.

Матуся отримуватиме дві тисячі фунтів на рік на власні потреби, і Меґі теж. На утримання хатнього господарства виділяється п’ять тисяч фунтів щорічно, хоча особисто я не знаю, чому отець Ральф вважає, що нам для цього потрібно так багато грошей. Каже, що це на той випадок, коли ми задумаємо зробити якусь істотну перебудову. Я отримав від нього вказівки стосовно того, скільки треба платити місіс Сміт, Мінні, Кет і Тому, і мушу зазначити, що тут він теж виявив щедрість. Стосовно ж платні решті працівників я вирішуватиму сам. Але моє перше рішення як управляючого буде таке: найняти не менше шести скотарів, щоб Дрогеда функціонувала, як належить. Бо вона занадто велика для жменьки працівників. — Це все, що Педді коли-небудь сказав про те, як його сестра керувала фермою.

Клірі й подумати не могли, що у них може з’явитися так багато грошей; вони сиділи мовчки і намагалися звикнутися з думкою про добробут, що впав їм на голову.

— Та ми навіть половину цього витратити не зможемо, Педді, — сказала Фіона. — Він же не залишив нам нічого, на що можна було б витрачати ці гроші.

Педді ніжно поглянув на неї.

— Знаю, матусю. Але ж як приємно думати, що ми більше ніколи не хвилюватимемося про нестачу грошей! — Він прокашлявся. — Наскільки я розумію, матуся, а особливо Меґі тепер залишаться без звичної для них роботи, — вів далі Педді. — Я завжди мав проблеми з числами, але наша матінка вміє додавати, віднімати, множити й ділити, наче вчитель арифметики. Тому матуся стане бухгалтером Дрогеди замість офісу Гаррі Гоу. Якось я раніше про це не думав, але Гаррі спеціально найняв чоловіка, щоб той вів бухгалтерію Дрогеди, а тепер, коли йому бракує одного працівника, він не заперечуватиме, щоб ми самі цим займалися. Фактично, Гаррі сам підказав, що з матусі може вийти вправний бухгалтер. Він сказав, що пришле когось із Джилі, щоб належним чином тебе навчити, матусю. Бо бухгалтерія — досить складна штука, еге ж? Треба збалансовувати бухгалтерські книжки, касові книги, облікові реєстри, усе записувати в журналі обліку і тому подібне. Роботи буде багато, але ж вона не тягнутиме з тебе стільки сил, як куховарство та прання.

З кінчика язика Меґі готовий був зірватися крик:

— А як же я?! Я ж куховарю та перу білизну не менше за матусю!

Фіона навіть усміхнулася — вперше відтоді, як дізналася страшну новину про Френка.

— Мені сподобається ця робота, Педді, справді сподобається. Бо завдяки їй я почуватимуся частиною Дрогеди.

— Боб навчить тебе керувати «ролс-ройсом», бо саме ти їздитимеш до банку в Джилі й спілкуватимешся з Гаррі. До того ж тебе грітиме думка, що ти зможеш поїхати на авто куди завгодно, не покладаючись на те, щоб з тобою неодмінно був хто-небудь із нас. Ми тут відірвані від усього світу. Мені завжди хотілося навчити вас, дівчата, керувати автомобілем, але раніше на це не було часу. Добре, Фіоно?

— Добре, Педді, — радісно відповіла вона.

— А тепер, Меґі, займемося тобою.

Меґі поклала шкарпетку та голку і зиркнула на батька з сумішшю цікавості та обурення в погляді. Ясна річ, вона знала, що він скаже: мати буде надто зайнята гросбухами, тому їй доведеться взяти на себе нагляд за хатніми та садово-огородніми роботами.

— Мені б не хотілося, щоб ти перетворилася на ліниву пихату панянку, як оті наші знайомі — дочки багатих тваринників та землевласників, — сказав Педді з усмішкою, яка нейтралізувала увесь сарказм його вислову. — Тому я збираюся й тебе завантажити повноцінною справжньою роботою, моя маленька Меґі. Ти контролюватимеш наші внутрішні вигони: Боргед, Крік, Карсон, Віннемур та біля Північного бака. Ти також здійснюватимеш нагляд за вигоном Гоум Педдок. Нестимеш відповідальність за коней-загоничів: яких ставити до роботи, а яким дати відпочити. Під час згону для підрахунку поголів’я та під час ягніння ми, звісно, працюватимемо разом, але в решті випадків тобі доведеться справлятися самій. Джек навчить тебе працювати з псами та користуватися скотарським батогом. У тобі багато лишилося від дівчиська-шибайголови, тому, гадаю, тобі більше сподобається працювати на вигонах, аніж вилежуватися вдома, — скінчив Педді і всміхнувся ширше, аніж зазвичай.

Поки він говорив, обурення й незадоволення щезли, як роса на сонці, й він знову став для Меґі татком, який любив її і піклувався про неї. Що ж з нею сталося, що вона так у ньому засумнівалася? Меґі стало так соромно за себе, що їй навіть захотілося вколоти себе великою штопальною голкою у ногу, але вона була надто щаслива, щоб замислювася про заподіяння собі болю, тим більше, що це був аж надто незвичний спосіб висловлювати каяття.

Її обличчя засіяло радістю.

— Ой, татку, я із задоволенням цим займатимуся!

— А як же я, татку? — спитався Стюарт.

— Ти більше не потрібен дівчатам у хаті, тому знову працюватимеш на вигонах, Стю.

— Гаразд, татку. — Він тужливо поглянув на Фіону, але не сказав нічого.

Фіона та Меґі навчилися їздити на новому «ролс-ройсі», який пригнали Мері Карсон за тиждень до її смерті; Меґі навчилася також управлятися з псами, а Фіона — вести бухгалтерію.

Якби не відсутність отця Ральфа, Меґі була б абсолютно щасливою. Їй давно хотілося займатися саме цим: роз’їжджати пасовиськом на коні й виконувати роботу скотаря. Однак туга за отцем Ральфом не минала, а спогад про його поцілунок перетворився на щось омріяне, дорогоцінне, відчуте і подумки пережите знову тисячу разів. Однак спогадом не замінити реальність: хоч як би Меґі не старалася, але справжнє відчуття відтворити неможливо, була лише його тінь, схожа на тоненьку сумну хмаринку.

Коли отець Ральф написав їм про Френка, її сподівання на те, що він скористається цим приводом, щоб до них приїхати, зазнали краху. Подорож до в’язниці міста Гульберн, де утримувався Френк, він описав, ретельно підбираючи слова, щоб приховати біль, якого ця поїздка йому завдала через Френків психоз, що невпинно погіршувався; але священик про це й півсловом не обмовився. Він намагався добитися, щоб Френка перевели до психлікарні Моріссет для душевнохворих ув’язнених, але марно — його клопотання не задовольнили. Тому отець Ральф зобразив їм ідеалістичний образ Френка, який із розумінням спокутує свій гріх перед суспільством, і запевнив Педді: Френк і гадки не має, що їм відомо про те, що сталося. Священик запевнив ув’язненого, що сам дізнався про це випадково з сіднейських газет, і що родина ніколи про це не дізнається. Почувши це, Френк заспокоївся, і на цьому вони з ним попрощалися.

Педді заговорив про продаж рудої кобили отця Ральфа. Стрункого чорного мерина, на якому Меґі раніше їздила для задоволення, тепер вона використовувала як коня-загонича, бо ним було легше керувати, і він мав приємнішу вдачу, аніж норовисті кобили та злобні мерини для заганяння скота. Коні-загоничі були розумні й, за рідкісними винятками, норовисті. Навіть повна відсутність жеребців не робила їх приязними тваринами.

— Благаю, татку, я й на рудій кобилі зможу їздити! — просила Меґі. — Лишень подумай, як отець Ральф, який зробив для нас стільки добра, приїде до нас у гості й виявить, що ми продали його кобилу!

Педді задумливо поглянув на доньку.

— Меґі, не думаю, що отець Ральф приїде сюди знову.

— Все може бути! Хтозна, може, й приїде.

Очі такі схожі на Фіонині — то було занадто; Педді не наважився завдати доньці болю ще більшого, аніж той, якого їй, бідоласі, довелося зазнати.

— Що ж, Меґі, нехай буде по-твоєму, ми не продамо кобилу, але дивись — постійно виїжджай і на кобилі, й на мерині, бо я не потерплю на фермі гладкої вгодованої коняки, чуєш мене?

Раніше їй не подобалося їздити на коняці отця Ральфа, але після цієї розмови Меґі по черзі їздила на обох тваринах, щоб дати їм можливість відпрацювати з’їдений овес.

Було дуже доречно, що місіс Сміт, Мінні та Кет прикипіли душею до двійнят, бо тепер, коли Меґі виїздила на вигони, а Фіона годинами просиджувала за своїм секретером, двоє маленьких хлопчаків розважалися досхочу. Вони всюди пхали свої маленькі носики, але робили це з такою радістю і так беззлобно, що ніхто не міг на них подовгу сердитися. Увечері місіс Сміт, яка давно навернулася в католицтво, молилася навколішках у своїй маленькій хатці з такою глибокою вдячністю в серці, що ледь стримувала почуття. Коли ще був живий Роб, Господь так і не порадував її власними дітьми, тому роками великий будинок залишався бездітним, а його мешканцям заборонялося зустрічатися з мешканцями скотарських будинків вздовж струмка. Та коли з’явилися Клірі, родичі Мері Карсон, нарешті з’явилися й діти. Тим більшою радістю це виявилося тепер, коли Джимс та Петсі стали постійними мешканцями великого будинку.

Зима була суха, а влітку дощів так і не дочекалися. Соковита, по коліно заввишки, рудувато-бура трава висохла під палючим сонцем так, що навіть осердя кожного стебла стало хрустким та ламким. Щоб поглянути на вигін, треба було примружити очі й насунути капелюха на лоба: трава стала сріблястою, як дзеркало, маленькі спіралі-вихори мчали посеред мерехтливих блакитних міражів, переносячи сухе листя та відламані стебла трави від однієї неспокійно-рухливої купи до другої.

Ото була засуха! Навіть дерева — й ті висохли, і з них великими хрусткими пасмами відвалювалася кора. Однак небезпеки голоду для овець іще не було: трава протримається з рік або й довше, але повсюди все таке сухе. Завжди була велика імовірність того, що дощі не прийдуть і наступного року або через рік після наступного. У добрий рік випадало від десяти до п’ятнадцяти дюймів опадів, у поганий — менш п’яти, а то й взагалі нічого. Попри спеку та мух, Меґі подобалося життя на природі, на пасовиськах, подобалося неквапливо їхати на рудій кобилі за мекаючою отарою, поки пси, оманливо байдужі, лежали на землі, розпластавшись і висолопивши язики. Але варто було хоч одній вівці вискочити зі щільної отари, як найближчий пес зривався з місця і караючою блискавкою кидався на злощасну тварину, наміряючись гострими зголоднілими зубами вп’ястися їй у ногу.

Меґі виїхала поперед отари і, полегшено зітхнувши після необхідності впродовж кількох миль вдихати здійняту вівцями пилюку, розчинила ворота загону. Вона терпляче почекала, поки пси, радо користуючись нагодою продемонструвати їй своє уміння, моталися туди-сюди, кусали та підганяли овець. Гнати й лічити корів було набагато важче, бо вони або хвицалися задніми ногами, або несподівано кидалися бігти, часто убиваючи при цьому пса, що зазівався; саме в таких випадках мав втрутитися пастух у людській подобі, щоб виконати свою частину роботи за допомогою батога, але псам подобалася пряна дещиця небезпеки, пов’язаної з перегоном і підрахунком великої рогатої худоби. Однак Меґі не переганяла корів — цим займався Педді.

Хто не переставав дивувати Меґі й приводив її у захват, то це собаки за свій феноменальний розум. Більшість псів на Дрогеді були з породи келпі; вони мали темно-коричнювату шерсть, кремову на лапах, грудях та бровах, але були там також пси блакитної квінслендської породи, більші за келпі, з блакитно-сірою шерстю із чорними цятками, та всілякі гібриди від схрещення келпі з блакитними. Коли у самиць починався період статевого полювання, їх, за науковими рекомендаціями, спаровували, відгодовували і всіляко сприяли їм благополучно ощенитися. Коли цуценята підростали, їх відлучали від матерів і випробовували на вигонах; тих, що відповідали вимогам, залишали чи продавали, а тих, що не відповідали, пристрілювали.

Посвистом скомандувавши псам «Поруч!», Меґі зачинила за отарою ворота і повернула руду кобилу в напрямку домівки. Поблизу виднівся величенький гайок з евкаліптів із волокнистою корою, евкаліптів із «залізною» корою та евкаліптів двоцвітних, а по краях траплялася ще й вільга. Меґі з полегшенням заїхала під їхню тінь і тепер, маючи вільний час, неквапливо і захоплено озирнулася довкола. В евкаліптах було повно хвилястих папужок, які щебетали і висвистували свої пародії на співочих птахів; із гілки на гілку перестрибували в’юрки; двоє сріблястих какаду сиділи, повернувши голови і кліпаючи очима, і спостерігали за рухами Меґі; трясогузки нишпорили у траві в пошуках мурах, помахуючи вгору-вниз своїми смішними хвостиками; ворони каркали свої нескінченні траурні пісні — найнеприємніші в усьому репертуарі пташок австралійської глушини, такі безрадісні, тоскні й навіть трохи лячні; в них співалося про гниючу плоть, про дохлятину та м’ясних мух. Неможливо було уявити собі ворону, що співає, скажімо, як птах медосос-дзвіночок, хоча голоси та зовнішність у них схожі.

Звісно, всюди було повно мух, та Меґі мала на своєму капелюсі вуаль, але на її оголені руки нещадно нападали комахи; кобила безперервно зі свистом відмахувалася від них хвостом, а її тіло ані на мить не припиняло смикатися і сіпатися. Меґі дивувало, що навіть крізь товщу шкіри та волосяного покрову кобила відчуває таку маленьку й невагому істоту, як муха. Мухи пили піт, і від цього страшенно страждали і люди, і тварини, але люди ніколи не дозволяли мухам того, що їм дозволяли вівці: комахи використовували овець для більш інтимних цілей — відкладали свої яйця в шерсті на огузку, або скрізь, де шерсть була волога та брудна.

Повітря повнилося гудінням бджіл, воно було, мов живе, від яскравих ґедзів, що розшукували іригаційні канави, від дивовижного кольору метеликів та денних молей. Її кобила зрушила копитом шматок перегнилої колоди, і у Меґі, що витріщилась на її потемнілий нижній бік, мурашки по шкірі побігли: вона побачила там личинок — товстих, білих і огидних, лісових вошей та слимаків, здоровенних стоніг та павуків. Повискакували зі своїх нір кролики, заметушилися, застрибали, а потім, піднявши невеличкі хмаринки білого пилу, знову заскочили назад і, обережно висовуючи голови й посмикуючи носами, позирали на Меґі. Проїхавши трохи далі, вона помітила єхидну, яка, настрашена її наближенням, кинула пошуки комах і прожогом чкурнула навтьоки. Швидко риючи землю сильними пазурами, звірок закопувався під величезну колоду. Кумедно було спостерігати за маніпуляціями єхидни, коли вона, щільно притиснувши гострі голки до тіла, щоби вони не заважали її вгризатися в ґрунт, купами розкидала довкола себе землю.

Нарешті Меґі виїхала із заростів на головну дорогу, що вела додому. На дорожній пилюці немов лежало покривало з пістряво-сірими цятками — то папуги вишукували в ній комах та черв’яків, але, зачувши наближення Меґі, вони яскравою хмарою піднялися в повітря. Її немов накрило пурпурово-рожевою хвилею, груди та підкрилки папуг шугонули у неї над головою, і сіре магічно перетворилося на густо-рожеве. Коли б мені довелося назавжди покидати Дрогеду, подумалося Меґі, у своїх мріях я хотіла б покинути її на хвилі оцих рожевих підкрилків какаду… Мабуть, там, за пасовиськами, засуха лютує ще сильніше, бо біля ферми з’являлося дедалі більше кенгуру…

Неподалік мирно паслося величезне стадо кенгуру, тисяч зо дві, але, наполохане папугами, воно зірвалося з місця і чкурнуло вдалину граціозними стрибками, поглинаючи відстань швидше за будь-яку тварину, окрім страуса ему. На коні наздогнати їх було неможливо.

У перервах між цими природознавчими уроками Меґі, ясна річ, думала про Ральфа. У душі вона не визначала для себе своє почуття до нього як дівчачу закоханість, а називала це коханням, як писалося у книжках. Бо його відчуття нічим не відрізнялися від тих, якими наділила свою героїню, скажімо, письменниця Етель М. Делл. Не вважала вона справедливим і те, що такий штучний бар’єр, як сан священика, може постати між нею і тим, що вона хотіла від Ральфа, щоб він став її чоловіком. Жити з ним у гармонії, як мама з татом, щоб він так само обожнював її, як тато обожнює маму. Меґі здавалося, що мати і не намагалася заслужити повагу й захват із боку батька, а от він обожнював її. Отак і Ральф невдовзі переконається, що жити з нею — набагато краще, аніж жити самому; їй навіть на думку не спадало, що священицький сан Ральфа — це те, від чого не можна відмовитися за жодних обставин. Так, Меґі знала, що священик не може бути їй ані чоловіком, ані коханцем, але звикла обходити цю перепону ось яким чином: вона подумки позбавляла Ральфа його релігійного статусу. Ті формальні відомості про католицтво, які вона здобула у школі, не поширювалися на пояснення природи тих клятв, що їх дає священик, а оскільки сама вона не відчувала потреби в релігії, то й не заглиблювалася з власної волі у це питання. Меґі не знала втіхи від молитов і дотримувалася церковних приписів лише тому, що їй сказали: коли вона цього не робитиме, то цілу вічність горітиме у пеклі.

У своїх мареннях наяву вона знову й знову переживала благословенне щастя жити з ним і спати з ним, як це робили татко з матусею. Від думки про фізичну близькість із Ральфом вона неспокійно завовтузилася в сідлі; цю думку вона відразу ж трансформувала в бурхливий потік поцілунків, бо інших критеріїв не знала. Верхова їзда пасовиськом аж ніяк не сприяла її статевому вихованню, бо навіть звичайнісінький гавкіт собаки вдалині миттю проганяв зі свідомості кожної тварини бажання спаровуватися, а безладне спаровування заборонялося і на Дрогеді, й на решті ферм. Коли до якогось загону відправляли баранів для того, щоб ті покривали овець, Меґі відсилали, а коли одна собака наскакувала на другу, то це було сигналом, щоб ляснути батогом — щоб собаки не «бавилися».

Мабуть, жодна людина не зможе з упевненістю сказати, що ж краще: глибинне й слабко усвідомлене бажання з неминучими для нього нервозністю та дратівливістю, чи конкретна пристрасть із її потужним потягом до реалізації? Бідолашна Меґі прагнула, бажала, хоча сама не знала чого саме, але глибинний потяг був, і він неминуче й невідворотно штовхав її до Ральфа де Брикасара. Тому вона мріяла про нього, прагнула його, хотіла його. І водночас Меґі тужила, що вона, попри висловлену ним любов до неї, значила для Ральфа так мало, що він навіть не приїздив, щоб з нею зустрітися.

Її думки перервав Педді, який прямував додому тим самим шляхом, що й вона. Усміхнувшись, Меґі зупинила руду кобилу і почекала, поки батько порівняється з нею.

— Яка приємна несподіванка, — сказав Педді, пускаючи кроком свого старого чалого коня поруч із немолодою кобилою доньки.

— Та отож, — підтвердила Меґі. — Там далі — теж посуха?

— Навіть трохи гірше, аніж тут. Господи, жодного разу в житті не бачив стільки кенгуру! Мабуть, ближче до Мільпарінки все геть повисихало. Мартін Кінґ вів розмову про великий відстріл, але мені здається, тут навіть армія з кулеметами не зможе істотно зменшити кількість кенгуру.

Батько був такий добрий, такий розважливий та поблажливий, але їй рідко коли випадала можливість поспілкуватися з ним наодинці, бо його майже завжди супроводжував хтось із хлопців. Меґі не встигла змінити напрямок своїх думок, і тому, вагаючись, поставила батьку запитання, яке мучило і дошкуляло їй попри всі спроби самозаспокоєння.

— Татку, а чому отець Ральф де Брикасар не приїздить до нас у гості?

— Він зайнята людина, Меґі, — відповів Педді тоном, у якому відчувалася обережність та підозра.

— Але ж вихідні бувають навіть у священиків, чи не так? Йому колись так подобалася Дрогеда, то чому б йому не проводити тут свої вихідні?

— З одного боку, Меґі, священики начебто й мають вихідні, але з іншого — вони ніколи не полишають виконання своїх релігійних обов’язків. Наприклад, щодня мусять правити службу, навіть на самоті. Гадаю, отець Ральф де Брикасар — чоловік надзвичайно розумний і тому знає, що не можна повернутися до того способу життя, який минув назавжди. Для нього, моя маленька Меґі, Дрогеда вже в минулому. І якщо він сюди повернеться, вже не отримає тієї втіхи, як раніш.

— Ти хочеш сказати, що він нас забув, — мовила вона з сумом у голосі.

— Та ні, навряд чи. Якби він нас забув, то не писав би так часто і не просив би поділитися новинами про кожного з нас. — Він повернувся у сідлі й співчутливо поглянув на дочку. — Гадаю, буде краще, якщо він взагалі не приїжджатиме, тому я його й не запрошую у гості.

— Татку!

Педді рішуче взявся за дражливу тему.

— Послухай мене, Меґі, негоже тобі мріяти про священика, і слід це зрозуміти. Тобі досить добре вдавалося приховувати свою таємницю, бо, здається, більше ніхто не знає про твої почуття до нього, але ти ж мене спитала, а не когось іншого. Тож послухай, що я тобі скажу: ти мусиш зупинитися, зрозуміла? Отець де Брикасар дав священну клятву і, наскільки мені відомо, не має ані найменшого наміру порушувати її, і ти помиляєшся, якщо гадаєш, що ти йому подобаєшся. Коли він вперше зустрів тебе, він був уже дорослим чоловіком, а ти маленькою дівчинкою. Ось так він тебе досі й сприймає — маленькою дівчинкою!

Вона нічого не відповіла, і навіть вираз її обличчя не змінився. «Вся в Фіону», — подумав Педді.

Деякий час помовчавши, Меґі озвалася знову, голосом впертим і напруженим.

— Але він може кинути бути священиком. Я не мала змоги з ним про це поговорити.

Потрясіння, що відбилося на обличчі Педді, було щирим, тому Меґі воно здалося переконливішим за батькові слова, хоч якими несамовито-пристрасними вони й не були.

— Меґі! О Господи, от що значить жити в глушині! Тобі слід до школи ходити, дівчино моя, і якби тітонька Мері померла трохи раніше, то я спровадив би тебе до Сіднея, щоб ти там хоч років зо два провчилася і набралася розуму! Але тепер тобі запізно вчитися, еге ж? Ти ж не захочеш, щоб із тебе сміялися молодші однокласники, моя маленька Меґі. — Він помовчав, а потім знову заговорив, уже спокійніше, роблячи між словами паузи, щоби недвозначно надати їм болючої жорстокості, хоча він не мав наміру бути жорстоким, а хотів розвіяти ілюзії раз і назавжди. — Отець де Брикасар — священик, Меґі. І він ніколи — ніколи! — не припинить бути священиком, ти маєш це усвідомити. Клятви, які він виголосив, є священними і надто урочистими, щоби їх порушувати. Якщо чоловік став священиком, то вороття немає, тому наставники в семінарії роблять все, Щоб людина добре зрозуміла, на який крок зважується і чим він клянеться. І чоловік, який бере на себе ці священні обов’язки, поза всяким сумнівом знає, що їх не можна порушувати. Ніколи. Отець де Брикасар взяв на себе такі обов’язки і ніколи їх не порушить. — Педді зітхнув. — Второпала, Меґі? Відтепер ти не матимеш підстав мріяти про отця де Брикасара.

До ферми вони під’їхали спереду, тому до стайні було ближче, аніж до скотопригінного двору; не кажучи ні слова, Меґі повернула свою кобилу до стайні, щоби батько далі їхав сам. Декілька разів Педді обернувся — чи не їде вона ззаду? — та коли Меґі зникла за огорожею, що оточувала стайню, він підострожив свого чалого і перейшов на галоп під кінець подорожі, ненавидячи себе за те, що йому довелося сказати доньці те, що сказав. Чорти б забрали всі оці делікатні штучки між чоловіком та жінкою! Бо для них, схоже, існують свої особливі правила.

Голос отця Ральфа де Брикасара був холодним та суворим, але ще суворішим був його погляд, яким він прикипів до обличчя молодого священика, коли кидав йому жорсткі, ретельно вивірені слова.

— Ви поводилися не так, як вимагає Наш Господь Ісус Христос від Своїх священиків. Гадаю, вам відомо це набагато краще за нас, хто висловлює вам свій осуд, але я також мушу висловити вам осуд від імені нашого архієпископа, котрий є для вас не лише колегою-священиком, але й вашим настоятелем. Ви мусите безумовно коритися йому, і вам не дано йти наперекір його почуттям та рішенням, які він прийняв.

Чи усвідомлюєте ви по-справжньому ту ганьбу, яку накликали на себе, на своїх парафіян, а особливо — на Церкву, яку ви маєте любити більше за будь-яку людину? Ваша обітниця безшлюбності була такою ж урочистою, як і решта обітниць, і порушувати її — це великий гріх. Звісно, ви більше не побачитися з тією жінкою, але нам слід допомогти вам у вашому прагненні здолати спокусу. Тому ми вирішили, що ви негайно вирушите виконувати свій обов’язок до парафії міста Дарвін, що в Північній Території. Сьогодні увечері ви вирушите до Брісбена швидким потягом, а звідти, знову ж потягом, прослідуєте до міста Лонгріч. У Лонгрічі ви сядете на літак компанії «Квантас» до Дарвіна. Ваші речі вже пакують, і їх доставлять на потяг до його відправлення, тому вам немає потреби повертатися до вашої нинішньої парафії.

А тепер йдіть до каплиці з отцем Джоном і помоліться. У каплиці ви пробудете доти, поки не настане час їхати на вокзал до потяга. Заради вашого ж душевного комфорту та спокою отець Джон супроводить вас аж до Дарвіна. А тепер можете йти.

Вони були розумні та всезнаючі, ці священики з адміністрації; і вони не збиралися дозволяти грішнику й надалі підтримувати стосунки з молодою дівчиною, яку він зробив своєю коханкою. Ця історія набула скандального розголосу в його теперішній парафії, і поставила Церкву у вкрай скрутне становище. Стосовно ж дівчини — нехай чекає на нього, нехай виглядає його, нехай хвилюється — куди ж подівся її милий? А милий відтепер і аж до його прибуття до Дарвіна перебуватиме під невсипущим оком пречудового отця Джона, який отримав відповідні вказівки; по прибуттю кожен лист, відправлений грішником із Дарвіна, буде перевірятися, а міжміські телефонні дзвінки йому заборонять. Тому його дівчина так і не дізнається, куди він подівся, а він так і не зможе їй пояснити, бо не матиме фізичної можливості. Не матиме він можливості завести ще одну коханку, бо Дарвін був молодим містом першопрохідців, тому жінку там і днем з вогнем важко було знайти. Його обітниці — непохитні, він ніколи від них не звільниться, і якщо йому забракне власних сил, щоб дисциплінувати себе, то в цім йому допоможе Церква.

Провівши поглядом молодого священика та його офіційного цербера з кімнати, отець Ральф встав із-за письмового стола і пройшов до внутрішньої палати. Архієпископ Клуні Дарк сидів у своєму звичному кріслі, а збоку від нього мовчки сидів іще один чоловік із пурпуровим поясом та скуфійці. Архієпископ, кремезний чоловік із кучмою сивого волосся над яскраво-блакитними очима, був жвавий, мав гостре почуття гумору і любив попоїсти. Відвідувач виявився повним його антиподом: невеличкий та худорлявий, із кількома рідкими пасмами чорного волосся навколо скуфійки, з кутастим аскетичним обличчям, блідувато-жовтою шкірою, густою бородою та великими темними очима.

Стосовно віку, то йому можна було дати від тридцяти до п’ятдесяти років, хоча насправді йому було тридцять дев’ять — на три роки більше, ніж отцю Ральфу де Брикасару.

— Сідайте, отче, і попийте чаю, — сказав архієпископ із щирою приязню в голосі. — Я вже зібрався замовляти ще один чайник. Ви відіслали молодого чоловіка, належним чином наказавши йому виправити свою поведінку?

— Так, ваша милість, — стисло відповів отець Ральф і сів у третє крісло біля чайного стола, заставленого тонесенькими бутербродами з огірками, рожево-білими глазурованими тістечками, коржиками з маслом, кришталевими блюдцями з варенням та збитими вершками, срібним чайним сервізом та витонченими порцеляновими чашками, покритих сухозліткою.

— Такі випадки гідні жалю, мій любий архієпископе, але навіть ми, висвячені в служителі Нашого Господа Ісуса Христа, є всього-на-всього слабкими створіннями з недоліками, притаманними простим людям. У душі я співчуваю йому і цього вечора молитимуся, щоб у майбутньому він знайшов у собі сили долати мирські спокуси, — сказав гість.

Він говорив із нетутешнім акцентом, тихо і лагідно, вимовляючи звук «с» із легеньким, ледь помітним присвистом. За національністю він був італійцем, а титул гостя звучав так: його милість архієпископ, папський посланець у Католицькій церкві Австралії; звали його Вітторіо Скарбанца ді Контіні-Верчезе. Він виконував делікатну функцію: забезпечував зв’язок між австралійською ієрархією та ватиканським нервовим центром, і це означало, що в цій частині світу він був найвпливовішим священиком.

Очікуючи на призначення, він, звісно, сподівався на Сполучені Штати Америки, але згодом вирішив, що Австралія теж чудово підійде. Набагато менша за чисельністю населення, хоча й не за територією, Австралія була країною більш католицькою. На відміну від решти англомовного світу, бути католиком в Австралії не означало бути меншовартісним, не становило перешкоди для молодого амбітного політика, бізнесмена чи юриста. До того ж це була багата країна, вона щедро підтримувала Церкву.

Тому папський посланець міг не боятися, що поки він буде в Австралії, у Римі про нього встигнуть забути.

Окрім того, Вітторіо Скарбанца мав славу чоловіка проникливого та розумного, тому його очі, що поблискували над краєм позолоченої порцелянової чашки, були прикуті не до архієпископа Клуні Дарка, а до отця Ральфа де Брикасара, який невдовзі мав стати його особистим секретарем. Всі добре знали, що архієпископ ставився до цього священика з великою симпатією, але папський посланець розмірковував — а чи буде він сам ставитися до такого чоловіка з такою ж симпатією, як і архієпископ? Всі оці ірландсько-австралійські священики — такі високі й кремезні — перевищували його своїм зростом! Звертаючись до них, йому постійно доводилося задирати голову. Манери отця Ральфа щодо його нинішнього володаря були бездоганними: легкі, невимушені, шанобливі, але сповнені людяності та почуття гумору. Як же ж він пристосується до роботи з іншим начальником? Зазвичай секретарів папського посланця призначали з-поміж священиків-італійців, але у Ватикані до отця Ральфа де Брикасара ставилися з великим інтересом. Він не лише вирізнявся особистим багатством (всупереч поширеній думці, його церковне начальство не було уповноважене забрати його кошти, а отець Ральф не виявив бажання віддати їх добровільно), але й відзначився тим, що одноосібно забезпечив Церкві величезну суму грошей. Тому у Ватикані вирішили доручити папському посланцю взяти його до себе особистим секретарем, щоб придивитися до цього молодого чоловіка і скрупульозно розібратися, що той собою являє.

Одного дня Його Святості Папі Римському доведеться винагородити Австралійську Церкву кардинальською скуфією, але такий час іще не настав. Тому папський посланець мав досконально вивчити священиків у віковій групі отця де Брикасара, в якій останній був незаперечним лідером. Що ж, треба спробувати. Нехай отець де Брикасар проявить своє завзяття у змаганні з італійцем. Це буде цікаво. Але чому ж він такий високий! Ну хоча б трішечки був нижчий на зріст!

Вдячно сьорбаючи чай, отець Ральф був незвично мовчазний. Папський посланець помітив, що молодий священик з’їв лише маленький трикутничок бутерброда, обійшовши увагою решту делікатесів, зате спрагло випив аж чотири чашки чаю без цукру та молока. І справді, у досьє так і йшлося: у своїх життєвих потребах цей священик є винятково аскетичним, і єдиною його слабкістю є добрий (і надзвичайно швидкісний) автомобіль.

— Ви маєте французьке ім’я, отче, — тихо мовив Вітторіо Скарбанца, — але, наскільки я розумію, ви ірландець. Як так сталося? То ви все ж таки походите з французької родини?

Отець Ральф усміхнувся і похитав головою.

— Це норманське ім’я, ваша милість, дуже древнє і шановане. Я є прямим нащадком такого собі Ранульфа де Брикасара, який був бароном при дворі Вільгельма Завойовника. Тисяча шістдесят шостого року він приєднався до Вільгельма, щоб вторгнутися до Англії, і один із його синів захопив у Англії землю. У період правління норманських королів родина моїх предків процвітала, а згодом один із Брикасарів перетнув Ірландське море за часів Генріха Четвертого і облаштувався в англійській колонії Пель, яка перебувала під прямим англійським урядуванням. Коли Генріх Четвертий вивів англіканську церкву з-під влади Рима, ми зберегли віру Вільгельма, а це означало, що ми присягали на вірність Риму, а не Лондону. Та коли Кромвель організував Співдружність, ми назавжди втратили наші землі й титули. Своїх англійських фаворитів Карл винагороджував ірландськими землями. Тому, знаєте, ірландська ненависть до англійців має вагомі історичні підстави.

Однак ми, втративши статус і вагу в суспільстві, лишилися вірними Католицькій церкві та Риму. Мій старший брат є власником успішного кінного заводу в графстві Міт і плекає надію вивести переможця дербі або щорічних кінних перегонів «Гранд Нешнл». Я другий син у родині, й у нас завжди була традиція: другий син увійде в лоно Церкви, якщо матиме таке бажання. Знаєте, я надзвичайно пишаюся своїм прізвищем і своїм родоводом. Брикасари існують ось уже півтора тисячоліття.

«Як добре! — подумав папський посланець. — Древнє аристократичне ім’я і бездоганна репутація вірності Церкві, попри еміграцію та переслідування».

— А чому Ральф?

— Це скорочене від Ранульф, ваша милість.

— Зрозуміло.

— Я сумуватиму за вами, отче, — сказав архієпископ Клуні Дарк, накладаючи варення та збиті вершки на коржик і відправляючи його увесь до рота.

Отець Ральф розсміявся.

— Ви ставите мене перед дилемою, ваша милість! Я сиджу між своїм попереднім та новим господарями, і якщо я дам відповідь, щоб зробити приємність одному, я неодмінно зроблю неприємність другому. Але я можу висловитися так: я сумуватиму за вашою милістю, але прагнутиму служити вашій милості.

«Добре сказано, — подумав архієпископ ді Контіні-Верчезе. — Дипломатична відповідь». У нього складалося враження, що йому буде комфортно працювати з таким секретарем. Але надто вже він вродливий, із такими витонченими рисами обличчя, вражаючим кольором шкіри, з прекрасною фігурою…

Отець Ральф знову занурився у мовчанку, уставившись поглядом на чайний стіл, але не бачачи його. Перед його очима стояв молодий священик, якому він щойно виголосив сувору догану: зболений вираз обличчя, коли той здогадався, що йому навіть не дадуть попрощатися з його дівчиною. Господи милосердний, а якби на його місці був він, а на місці тієї дівчини — Меґі? Якщо виявляти обережність, то певний час можна уникати розголосу і неминучого покарання; можна уникати неприємних наслідків і постійно, якщо спілкуватися з обмеженим колом жінок під час щорічної відпустки десь далеко від своєї парафії. Але як тільки в житті священика з’явиться серйозне кохання до однієї жінки, то про це неодмінно дізнається і широка публіка, і церковне начальство.

Бували моменти, коли, лише ставши навколішки на мармурову підлогу каплиці й довівши себе до стану болісного заціпеніння, він ледь стримував бажання заскочити до першого підходящого потяга і податися назад — до Джилі та Дрогеди. Він запевняв себе, що є лише жертвою самотності, що йому бракує людської приязні та симпатії, які він знав на Дрогеді. Він намагався запевнити себе, що нічого не змінилося, коли він піддався скороминущій слабкості й відповів на поцілунок Меґі; що його любов до неї і досі перебуває у царині приємних фантазій, що вона не перейшла до іншого світу, котрому притаманна бентежна цілісність і повнота, яких бракувало попереднім фантазіям. Отець Ральф не міг зізнатися самому собі в тім, що у його ставленні до Меґі відбулися зміни, і далі уявляв її маленькою дівчинкою, відсікаючи видіння, які суперечили усталеному уявленню.

Він помилився. Біль не минув. Навпаки — він посилився, став жорстоко-нестерпним. Раніше його самотність була позбавлена особистого забарвлення, і йому ніколи не спадало на думку, що цю самотність може скрасити присутність у його житті якоїсь конкретної людини. Зате тепер ця самотність мала ім’я: Меґі. Меґі, Меґі, Меґі…

Вийшовши зі стану задумливості, він побачив, що архієпископ ді Контіні-Верчезе дивиться на нього немиготливим поглядом, і ці великі темні очі були набагато більше небезпечно-всезнаючими, аніж очі його попереднього господаря. Надто розумний, щоб удавати, наче його похмура задумливість не має серйозних підстав, отець Ральф відповів своєму майбутньому господарю так само проникливим поглядом, а потім слабко всміхнувся, немов кажучи: в кожній людині є печаль, і пам’ятати про неї не є гріхом.

— А скажіть, отче, чи позначився нещодавній різкий спад економічної активності на становищі ваших підопічних? — обережно спитав італійський прелат.

— Досі ми не маємо про що турбуватися, ваша милість. «Мікар лімітед» не так легко вибити з колії ринковими коливаннями. На мою думку, найбільше судилося постраждати тим, хто вклав свої гроші не так обережно й продумано, як це зробила Мері Карсон. Звісно, фермі Дрогеда буде непереливки, бо ціна на вовну падає. Однак місіс Карсон була надто розумною, щоб обмежувати свої фінансові інтереси сільським господарством, і тому віддавала перевагу солідності й надійності металів. Хоча, на мою думку, тепер саме час скуповувати землю, і не лише ферми в сільській місцевості, а й будівлі та земельні ділянки у великих містах. Ціни тепер сміховинно низькі, але вони не будуть такими завжди. Я впевнений, що в майбутньому ми нічого не втратимо на нерухомості, якщо скуповуватимемо її тепер. Колись ця Велика Депресія скінчиться.

— Безсумнівно! — підтвердив папський посланець. Виявляється, отець Ральф де Брикасар мав не лише здібності дипломата, він був у певному сенсі й бізнесменом! І справді — Римові треба пильно придивлятися до нього і не випускати з поля свого зору.

9

Йшов 1930-й рік, і на Дрогеді знали все про Велику Депресію. По всій Австралії чоловіки втратили роботу. Ті, хто міг наважитися, облишили платити оренду і подалися шукати роботу, якої однаково ніде не було. Кинуті напризволяще, дружини та дітвора жили в халупах на муніципальній землі й простоювали в чергах за доброчинними подачками; а батьки та чоловіки подалися в мандри. Чоловік брав найнеобхідніше, складав його на ковдрі, ковдру зав’язував мотузками, перекидав через плече — і вирушав у дорогу, сподіваючись перебитися подачками або знайти роботу. Подорожувати Глушиною з торбою за плечима вважалося перспективнішим, аніж спати на лаві в сіднейському парку.

Ціни на харчі були низькі, й Педді набив ними комори на Дрогеді під зав’язку. Тому кожен, хто забрідав на Дрогеду, міг бути тевен: його торба ніколи не залишиться порожньою. Дивним було те, що склад бродяг безперервно змінювався: добряче попоївши та завантажившись провізією, вони навіть не робили спроби залишитися на фермі, а брели собі далі, шукаючи те, що було відомо лише їм. Звісно, далеко не кожне господарство було таким гостинним та щедрим, як Дрогеда, і це лише додавало подиву: чому ж подорожні не виявляли бажання залишитися тут? Мабуть, нудьга та безцільність неприкаяного існування гнали людей у так само безцільні мандри. Більшості вдалося вижити, декотрі померли, і якщо їх знаходили, то ховали, поки ворони та дикі свині не встигали добіла обдзьобати та пообгризати їхні кості. Глушина була величезною територією, величезною і відлюдною.

Стюарт тепер постійно жив на фермі й завжди тримав дробовик неподалік від дверей кухні-хатинки. Добрих скотарів знайти було неважко, і Педді офіційно найняв на роботу дев’ятеро чоловіків-одинаків, поселивши їх у старих бараках для чорноробів, щоб звільнити Стюарта від необхідності працювати на вигонах. Фі припинила класти готівкові гроші де прийдеться, і попросила Стюарта змайструвати замасковану шафу на кшталт сейфу за вівтарем у каплиці. Серед мандрівників було мало лихих людей. Бо лихі люди воліли залишатися у великих містах та великих районних центрах, бо подорожнє життя було надто простим та непорочним, надто самотнім і скудним на поживу для лихих людей. Однак ніхто не міг закинути Педді, що він надто перестраховується зі своїми жінками, бо Дрогеда була знаменитою фермою, і тому не можна було виключати, що вона привабить до себе тих нечисленних зловмисників, які мандрували Глушиною.

Та зима принесла з собою сильні бурі, декотрі сухі, декотрі з дощами, а наступної весни та літа дощі були такими сильними, що трава на Дрогеді стояла соковита й висока, як ніколи.

Джимс та Петсі навчалися заочно і гризли граніт науки за кухонним столом місіс Сміт, часто розмовляючи про те, як же воно буде, коли настане час їхати до інтернату «Риверв’ю». Але подібні розмови так дратували місіс Сміт, що хлопці визнали за краще не говорити про те, як вони поїдуть із Дрогеди, коли економка неподалік.

Потім суха погода повернулася; висока, по коліно, трава висохла і в бездощове літо перетворилася на хрусткі сріблясті стебла. Навчені десятьма роками проживання серед чорноземних долин до різких перепадів від засухи до повені (Гоп — угору! Гоп — униз!), чоловіки тільки стенали плечима і проживали кожен день так, наче лише він мав значення. І це було правдою; головне завдання полягало в тому, щоб перебитися від одного сприятливого року до наступного, коли б цей наступний не прийшов. Ніхто не міг провістити дощ. Був у Брісбені такий собі чолов’яга на ім’я Ініго Джоунз, який досить добре вмів робити довгострокові прогнози, використовуючи модну тоді концепцію сонячних плям та сонячної активності, але на чорноземних долинах ніхто особливо не покладався на його слова. То нехай екзальтовані панночки з Сіднея та Мельбурна шлють йому клопотання з вимогами дощу, а прості люди з чорноземних долин воліли дотримуватися старого перевіреного способу: дослухатися до власної інтуїції.

Взимку 1932 року повернулися сухі бурі, принісши з собою собачий холод, але пишна трава загороджувала від пилюки, а мухи не так сильно докучали, як завжди. Та то було слабкою втіхою для свіжопідстрижених овець, які нещасно мекали і тремтіли від холоду. Місіс Домінік О’Рурк, яка мешкала в досить незграбному дерев’яному будинку, полюбляла розважати візитерів із Сіднея; одним із її «коронних номерів» було зателефонувати, скажімо, до Дрогеди, продемонструвавши своїм гостям, що навіть тут, у провінційній глушині, декотрі люди мають телефон і вміють жити красиво. Тема розмови завжди поверталася до отих худющих, схожих на засмоктаних пацюків, овець, що лишилися сам на сам із холодами, позбувшись п’яти-шести дюймів шерсті, яка встигла б у них відрости до спекотного літа. Але Педді пояснив одному з візитерів, що таким чином якість вовни значно поліпшувалася. Бо головне — це вовна, а не вівці. Невдовзі після того, як він зробив цю заяву, газета «Сідней монінґ геральд» надрукувала лист, у якому від парламенту вимагали прийняти закон, що поклав би край, за словами авторів листа, «жорстокості тваринників». Бідолашна місіс О’Рурк була сама не своя від страху, але Педді реготав так, що у нього аж у боку закололо.

— Тому телепню пощастило, що він не бачив, як стригаль розрізає вівці черево, а потім зашиває його величезною голкою, — заспокоїв він перелякану місіс О’Рурк. — Ця справа і виїденого яйця не варта, місіс Домінік. Вони там у своєму місті ані найменшого уявлення не мають, як живуть люди на селі, й можуть дозволити собі розкіш панькатися зі своїми домашніми тваринками, немов із малими дітьми. У нас все інакше. Тут не побачиш нужденних жінки, чоловіка чи дитини, яким ніхто не допомагав би, а у містах ті, хто панькається зі своїми домашніми улюбленцями, ігнорують людей, які благають їх про допомогу.

Фіона підняла очі.

— Він має рацію, місіс Домінік, — підтвердила вона. — Ми завжди зневажаємо та ігноруємо те, чого маємо багато навкруги. На селі — це вівці, а у великих містах — люди.

Того серпневого дня, коли вибухнула величезна буря, лише Педді був далеко на пасовиську. Він спішився, надійно прив’язав коня до дерева і сів під вільгою, щоб переждати негоду. Тремтячи від страху, п’ятеро псів тулилися до нього, а вівці, яких він збирався перегнати на інший вигін, безцільно подріботіли маленькими переляканими купками куди-інде. Буря була страшною, але найшаленішу свою лють вона приберігала до того моменту, коли її епіцентр опинився прямісінько у Педді над головою. Заткнувши пальцями вуха, він заплющив очі й став молитися.

Недалеко від того місця, де він сидів під плакучими вітами вільги, які несамовито тріпалися під поривами щохвилини міцнішого буревію, виднілися кілька старих пеньків та колод, оточених високою травою. Посередині цієї білої скелетоподібної купи стирчав велетенський сухий евкаліпт; його мертвий стовбур здіймався на сорок футів до чорних, як ніч, хмар, закінчуючись угорі кількома гострими шпичаками.

Величезна квітка синього вогню, вогню такого яскравого, що обпікав очі крізь заплющені повіки, змусила Педді рвучко скочити на ноги. Але непереборна хвиля страшного вибуху кинула його додолу, як ганчіркову ляльку. Піднявши обличчя від землі, він встиг помітити завершальний пишний феєрверк після удару блискавки — мерехтливе яскраво-пурпурове сяйво, яке, пульсуючи й стрибаючи вгору-вниз, охопило шпиль мертвого евкаліпта. І не встиг Педді оговтатися й збагнути, що відбувається, як все довкола спалахнуло вогнем. Остання краплина вологи давним-давно покинула цю купу мертвої деревини, і висока трава усюди була суха, як папір. Немов посилаючи небесам зухвалу відповідь нескореної землі, гігантське сухе дерево вистрелило угору височенним стовпом вогню, колоди та пеньки довкола нього спалахнули в ту ж саму мить; широченні пасма полум’я, гнані шаленим вихором, кругами пішли від центру, де стояв палаючий евкаліпт. Педді навіть не встиг до коня добігти.

Суха вільга спалахнула, як сірник, смола в її тендітному стовбурі вибухнула і вирвалася назовні. Куди б не поглянув Педді, всюди нездоланною стіною стояв вогонь: смолоскипами палали дерева, а трава під його ногами ревіла вогнем. Заверещав кінь, і серце Педді стиснулося від жалю: він не міг покинути бідолашну тварину, щоб та, прив’язана й безпомічна, загинула. Завив собака, його виття швидко перейшло в пронизливий, майже людський, крик передсмертної агонії. Кілька секунд він стрибав, палаючи живим смолоскипом, а потім упав у охоплену вогнем траву і завмер. Знову почулося виття — то решта собак, кинувшись навтьоки, потрапили до чіпких обіймів пекельної стихії, гнаної вихором швидше за все, що могло бігати чи літати. Педді завмер на дещицю секунди, розмірковуючи, з якого боку найкраще підібратися до коня, аж щось блискавичним метеором обпалило йому волосся, і поглянувши вниз, він побачив обсмаленого какаду, що впав йому під ноги.

Раптом Педді збагнув, що це кінець. З цього пекла не було виходу ані йому, ані його коневі. Коли у його голові промайнула ця думка, розтрісканий евкаліпт позаду нього почав навсібіч стріляти омахами полум’я, смола у ньому шипіла й вибухала. Шкіра на його передпліччі збіглася і потемніла, червоняста чуприна зблякла, підсмалена ще червонішими омахами полум’я. Смерть у вогні страшна, бо він пропікає ззовні всередину. Останніми його жертвами падають мозок та серце, спікшись до стану, коли вони вже не в змозі функціонувати. Нестримно волаючи, в охопленій вогнем одежі, Педді гігантськими стрибками побіг у палаючому пеклі. І в кожному несамовитому викрику чулося ім’я його дружини.

Усі інші чоловіки дісталися до Дрогеди ще до початку бурі; загнавши коней до скотопригінного двору, вони розійшлися: хто до великого будинку, а хто до бараків для чорноробів. У яскраво освітленій Фіониній вітальні хлопці Клірі сиділи біля ревучого вогнем кремово-рожевого каміна, не відчуваючи ані найменшого бажання вийти надвір поспостерігати за буревієм. Надто вже принадливими були чудовий аромат евкаліптових дров, що палали у каміні, та гора тістечок і бутербродів на возику з вечірнім чаєм. Ніхто й не думав, що в таку погоду Педді зможе добратися додому.

Близько четвертої хмари відкотилися на схід, і всі мимовільно полегшено зітхнули; під час сухої бурі неможливо почуватися у безпеці, хоча кожна будівля на Дрогеді була оснащена громовідводом. Джек та Боб підвелися і вийшли надвір подихати, як вони сказали, свіжим повітрям, але насправді, щоб перевести дух.

— Поглянь-но! — раптом вигукнув Боб, показуючи рукою на захід.

Над деревами, що кільцем оточували вигін Гоум Педдок, піднімалася велика бронзова завіса, розірвана з країв потужним вітром.

— Боже милосердний! — скрикнув Джек і побіг всередину до телефону.

— Пожежа, пожежа! — закричав він у слухавку. Всі спочатку витріщилися на нього, роззявивши роти, а потім кинулися надвір. — На Дрогеді пожежа, і до того ж сильна! — ще раз крикнув у слухавку Джек і повісив її. Це було все, що він мав сказати оператору в Джилі й усім тим абонентам на лінії, які першими відгукнулися на дзвінок. Хоча відтоді, як Клірі приїхали на ферму Дрогеда, у регіоні Джилі великих пожеж не траплялося, кожен знав процедуру.

Хлопці порозбігалися, щоб осідлати коней, скотарі натовпом повалили з бараків, а місіс Сміт відімкнула одну з комор і почала десятками видавати мішки з ряднини. Дим ішов із заходу, вітер також дув звідти, і це означало, що вогонь прямуватиме до ферми. Змінивши довгу спідницю на робочі штани Педді, Фіона побігла разом із Меґі до стайні: знадобиться кожна пара рук, спроможна тримати мішок.

А в кухні місіс Сміт пошурувала кочергою грубку в плиті, й служниці познімали велетенські казани, що висіли під стелею на гаках.

— От і добре, що ми вчора забили кастрованого бичка, — заявила економка. — Мінні, ось тримай ключ від комори зі спиртним. Принесіть із Кет усе пиво та ром, які ми маємо, тоді починайте робити коржики, а я готуватиму м’ясне рагу. Не баріться!

Стривожені бурею коні зачули дим, і їх було важко осідлати. Фіона та Меґі витягнули двох норовистих чистопородних коняк зі стайні, бо так було зручніше з ними впоратися. Коли Меґі приборкувала руду кобилу, з дороги, що вела до Джилі, прибігли, гупаючи черевиками, двоє бродячих мандрівників.

— Пожежа, пані, пожежа! Маєте вільних коней? Дайте нам пару нових мішків.

— Ідіть он туди, до скотоперегінного двору. Боже милосердний, сподіваюся, що ніхто з вас не потрапить у вогонь! — сказала Меґі, яка ще не знала, де її батько.

Двоє чоловіків взяли у місіс Сміт рядна та бурдюки з водою; Боб із рештою робітників поїхали п’ять хвилин тому. Двоє бродячих робітників подалися слідком за ними, а Фіона з Меґі поскакали галопом вздовж струмка, а потім перетнули його і поїхали назустріч вогню.

Позаду них Том, парковий чорнороб, закінчив заливати автоцистерну зі свердловини і увімкнув двигун вантажівки. Звісно, що таку велику пожежу могла зупинити лише велика злива, але цистерна знадобиться принаймні для того, щоб зволожувати мішки та людей. Увімкнувши першу передачу, щоб вибратися на крутий протилежний берег річки, він на мить озирнувся на порожній будинок старшого скотаря та два розташовані позаду нежилі будинки: це було найбільш вразливе місце господарства Дрогеда, тут займисті речовини розташовувались достатньо близько до дерев із протилежного боку ріки, і могли загорітися. Старий Том поглянув на захід, похитав головою, приймаючи несподіване рішення, — і здав задки через річку на ближній берег. Там, на вигонах, вогонь загасити не вдасться; і ті, хто подався туди, щоб його зупинити, повернуться. Зупинивши вантажівку на краю ярка і поруч із будинком старшого скотаря, де він вже деякий час мешкав, Том приєднав до цистерни шланг і полив будинок, потім перебрався до двох менших помешкань. Отут його поміч була найефективнішою — полити три будинки водою так, щоб вони не загорілися.

Поки Меґі їхала поруч із Фіоною, лиховісна хмара на заході зростала, а з вітром долинав сильний запах гарі. Сутеніло; тварини, що тікали з заходу, мчали пасовиськом: кенгуру та дикі свині, перелякані вівці та корови, ему, варани та тисячі кроликів. їдучи від Боргеди до Біл-Біла (кожен вигін на Дрогеді мав свою назву), Меґі помітила, що Боб повідкривав ворота вигонів, але тупі вівці могли забитися у якийсь огороджений куток і не бачити поряд воріт.

Коли вони добралися до пожежі, та вже пройшла миль десять і щосекунди ширилася. Осадивши своїх переляканих коней, які неспокійно били копитами, Фіона та Меґі зупинилися, вони безпорадно дивилися на захід, де гнаний вітром вогонь перебігав високою сухою травою від одного невеличкого гаю до другого. Даремно намагатися зупинити його тут, бо його й ціла армія не спинить. їм слід повертатися на ферму і захистити на ній все, що можна. Фронт пожежі був п’ять миль завширшки, якщо вони не пришпорять своїх зморених конячин, потраплять до вогненних лабетів — і загинуть. Бідолашні вівці, бідолашні вівці. Але нічого не поробиш.

Старий Том і досі поливав будинки зі шланга, коли вони, хлюпаючи копитами, перебралися через мілкий брід.

— Молодець, Томе! — вигукнув Боб. — Продовжуй, доки не стане надто жарко, а потім тікай, чуєш? Метушливий дурний героїзм нікому не потрібен: ти — набагато важливіший за кільканадцять колод та скляних шибок.

А на фермі було повно автомобілів; вони прибували, і на дорозі з Джилі виднілося стрибаюче світло їхніх фар; Боб із людьми рушив до стайні, де на них уже чекала велика група чоловіків.

— Сильна пожежа, Бобе? — спитав Мартін Кінґ.

— Здається, надто сильна, і її не здолати, — відповів Боб голосом, у якому відчувався розпач. — Гадаю, вона має близько п’яти миль завширшки і вітер жене її зі швидкістю коня, що мчить галопом. Не знаю, чи зможемо ми захистити ферму, але певен, що Горрі слід приготуватися до захисту своєї. Він буде наступний, до кого добереться вогонь, бо я навіть не уявляю, як ми його зупинимо.

— Що ж, давно пора статися великій пожежі. Остання така була у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому. Я організую групу до Біл-Біла, але нас багато і буде ще більше. Джилі здатен виставити до п’ятисот людей на боротьбу з вогнем. Декотрі з нас залишаться тут допомагати. Мені тільки й лишилося подякувати Богу, що моя ферма розташована західніше від Дрогеди.

Боб весело вишкірився.

— Ну ти й умієш утішити, Мартіне.

Мартін озирнувся.

— А де твій батько, Бобе?

— На захід від пожежі, там, де Бугела. Він був на вигоні Вільга, збирав отару овець для ягніння, а Вільга — на п’ять миль західніше від того місця, де, на мою думку, розпочалася пожежа.

— Чи є хтось ще, чия відсутність викликає тривогу?

— Та ні, таких нема, дякувати Богу.

«У якомусь сенсі це схоже на війну», — подумала Меґі, входячи до будинку: обмежена швидкість пересування, обмежена кількість води та харчів, необхідність виявляти силу та мужність. І загроза близької біди. Приїздили нові чоловіки і приєднувалися до тих, хто вже подався до вигону Гоум Педдок рубати нечисленні дерева, що стояли близько до ріки, та косити по периметру перерослу траву. Меґі пригадалося, як приїхавши до Дрогеди, вона подумала, що Гоум Педдок міг би бути набагато привабливішим, бо, порівняно з довколишніми гаями та чагарниками, він мав голий безрадісний вигляд. І лише тепер вона зрозуміла чому: Гоум Педдок був нічим іншим, як величезним протипожежним бар’єром округлої форми.

Усі гомоніли про пожежі, які пережив Джилі за сімдесят із гаком років свого існування. Дивовижно, але під час тривалих засух пожежі не становили великої загрози, бо вогонь не поширювався далеко через відсутність достатньої кількості сухої трави. Свідком найбільших пожеж Джилі ставав, коли впродовж двох-трьох років після рясних злив трава відростала висока й дерев’яниста, і тоді вогонь нестримно палахкотів сотнями миль, пожираючи все на своєму шляху.

Мартін Кінґ очолив загін із близько трьохсот чоловіків, які залишилися захищати Дрогеду. У цьому регіоні він був найстаршим тваринником і мав п’ятдесятирічний досвід боротьби з пожежами.

— Я маю в Бугелі сто п’ятдесят тисяч акрів, — сказав він, — і тисяча дев’ятсот п’ятого року я втратив там геть усіх овець та всі дерева до єдиного. П’ятнадцять років пішло у мене на те, щоб знову стати на ноги; був навіть період, коли мені здавалося, що я вже ніколи не піднімуся, бо тоді продаж вовни та яловичини давав малий прибуток.

Вив вітер, повсюди носився запах гару. Впала ніч, але на заході палахкотіла лиховісна заграва, дим опускався все нижче, спричинюючи кашель. Невдовзі показався вогонь; широченні омахи полум’я підстрибували, звиваючись, у небо на сотню футів, і всі почули ревіння, схоже на ревіння збудженого натовпу на футбольному матчі. Дерева довкола Гоум Педдок із західного боку зайнялися і перетворилися на стовпи вогню; Меґі заціпеніло стояла на веранді й бачила на їх тлі карликові силуети чоловіків; вони метушилися й стрибали туди-сюди, немов грішні душі, що потрапили до пекла.

— Меґі, дівчино, іди сюди і постав оці тарілки на буфет, будь ласкава! Ти ж не на пікнік зібралася! — почувся голос матері. Меґі неохоче відвернулася.

Через дві години з’явилася перша група зморених чоловіків; похитуючись від втоми, вони увійшли попити і поїсти, щоб знову піти на бій із вогнем. Саме для цього й працювало, не покладаючи рук, жіноцтво Дрогеди — готували вдосталь тушкованого м’яса, коржиків, чаю, пива та рому аж для трьохсот чоловіків. Під час пожежі, кожен робив те, що йому вдавалося найкраще, тому жінки й готували харчі, щоб підтримати фізичну силу чоловіків. Випитий ящик спиртного замінювався новим ящиком; чорні від сажі чоловіки багато пили і поглинали стоси коржиків, а потім, почекавши, поки охолоне тушковане м’ясо, швидко заковтували його, запивали останнім шкаликом рому — і знову вирушали гасити вогонь.

У коротких перервах між походами до кухні Меґі спостерігала за вогнем із побожним захватом і страхом. Бо пожежа мала особливу красу, несхожу на красу речей та явищ земних, бо ж прийшла вона з небес, від далеких планет, що кидали на землю холодне світло, ця краса прийшла від Бога та диявола. Фронт пожежі швидко поширився на схід, вони опинилися в оточенні, й тепер Меґі могла роздивитися окремі деталі, які до того застувала пекельна стихія фронту. З’явилися чорні й помаранчеві, червоні й пурпурові, білі та жовті відтінки; он видніється чорний силует високого дерева, охопленого помаранчевою оболонкою, що сичала й світилася; угорі, немов веселі фантоми, шугали і перекидалися червоні жарини; пульсували жовтим згасаючим вогнем серцевини вигорілих дерев; онде вибухнув евкаліпт, сипонувши пурпуровими іскрами; он помаранчево-білі омахи полум’я лизькають якийсь предмет, що ніяк не хотів займатися, але насамкінець віддав своє єство нестримній силі вогню. Так, нічна пожежа — це прекрасно; спогад про неї назавжди залишиться в її пам’яті.

Зненацька вітер посилився, всі жінки, обгорнувшись вологими мішками, видерлися ліанами гліциній на сріблястий залізний дах, бо всі чоловіки до одного були на вигоні Гоум Педдок. У вологих мішках вони відчували пекучий жар на колінах та руках навіть крізь рядно, забивали мішками палаючі головешки на гарячому даху, бо боялися, що дах не витримає, і палаючі уламки попадають униз на дерев’яні балки. Та найстрашніше полум’я лютувало за десять миль на сході, в Біл-Білі.

Сама ферма Дрогеда лежала за три милі від межі маєтності, найближче до Джилі. Далі прилягала ферма Біл-Біл, а за нею, далі на схід, — ферма Нарренганг. Коли вітер посилився від сорока до шістдесяти миль на годину, усі мешканці району збагнули, що коли її не зупинить дощ, пожежа палахкотітиме тижнями, спустошуючи сотні квадратних миль родючої землі.

Будинки біля струмка витримали першу навалу вогню, бо Том, мов одержимий, мотався туди-сюди з автоцистерною, наповнював її і виливав воду через шланг, наповнював, і знов виливав. Та коли вітер посилився, будинки зайнялися, і Том, плачучи, змушений був відступити.

— Краще впадіть на коліна і подякуйте Господу, що він не посилив вітер, коли на нас насувався фронт, — кинув Мартін Кінґ. — Якби це сталося, то пропала б не лише ферма, а й ми з вами. Господи Ісусе, зроби так, щоб на Біл-Білі ніхто не постраждав!

Фіона подала йому велику склянку нерозбавленого рому; Мартін Кінґ вже був немолодий, але боровся з вогнем стільки, скільки треба було, майстерно командуючи діями захисників господарства.

— Мабуть, це глупство, — сказала вона йому, — але коли, здавалося, що всьому ось-ось настане кінець, я безперервно думала про випадкові й чудні речі. Я не думала про смерть, про дітей чи про те, що оцей чудовий будинок перетвориться на згарище. Тільки й думала, що про свій кошик для шиття, про своє незакінчене в’язання, про коробочок із ґудзиками, які я зберігала роками, про формочки для кексів, які колись давно зробив мені Френк. Як же я без них житиму? Ну, без отих дрібничок, які нічим не можна замінити чи придбати в крамниці?

— Насправді так думають більшість жінок. Дивно, еге ж, як мозок реагує на небезпеку? Пам’ятаю, як під час пожежі тисяча дев’ятсот п’ятого року я горлав, як скажений, і погнався за дружиною, коли та побігла до будинку, щоб порятувати круглі п’яльці для вишивання з незакінченою роботою. — Він вишкірився. — Будинок ми втратили, але встигли вискочити з нього саме вчасно. Коли ж я збудував нове житло, перше, що моя дружина зробила, це взяла й закінчила оту вишивку. То був один із старомодних зразків, тепер таких не зустріти, ви знаєте, про що я. І в тій вишивці йшлося: «Немає місця кращого, аніж домівка рідна». — Мартін поставив склянку і похитав головою, дивуючись незбагненній жіночий вдачі. — Мушу йти. Невдовзі ми знадобимося Гарету Девісу на фермі Нарренганг і, якщо мені не зраджує інтуїція — і Ангусу в Рудна Гуніш.

Фіона аж пополотніла.

— Ой, Мартіне! Отак далеко?

— Розголос уже пішов, Фіоно. Люди з Буру та Бурка теж підтягуються.

Іще три дні пожежа шаленіла і ширилася, а потім раптом почалася сильна злива, яка тривала чотири дні й загасила кожну тліючу головешку. Але вогонь встиг пройти понад сто миль, залишивши після себе чорну обвуглену смугу двадцять миль завширшки — приблизно від центральної частини території Дрогеди до межі Рудна Гуніш, останньої маєтності на сході району Джилленбоун.

Допоки не почався дощ, ніхто й не думав, що Педді озветься; всі думали, що він десь у безпеці по той бік згарища, відрізаний від усіх розпеченою землею та тліючими деревами. Якби пожежа не завалила стовпи телефонної лінії, то, на думку Боба, їм зателефонував би Мартін Кінґ, бо логічно припустити, що Педді вирушить на захід, щоб перечекати небезпеку на фермерській садибі Бугела. Але коли дощ тривав уже шосту годину, а Педді так і не з’явився, всі занепокоїлися. Майже чотири дні мешканці Дрогеді безперервно втішали себе, що, мовляв, нема підстав хвилюватися, що Педді, відрізаний від решти світу, вирішив перечекати, а потім вирушити додому, а не до Бугели.

— На цей час він мав би повернутися, — сказав Боб, походжаючи вітальнею, поки решта родини сиділи і мовчки чекали; іронія ситуації полягала в тому, що дощ так щедро наситив повітря сирою прохолодою, що в мармуровому каміні знову довелося розпалити вогонь.

— І що ти з цього приводу думаєш, Бобе? — спитав його Джек.

— Думаю, треба вирушати на пошуки. Може, він поранений, може, йому довелося йти додому пішки, а це шлях неблизький. Може, його кінь оскаженів від страху і скинув його, і він десь лежить, не в змозі йти. Він мав запас харчів максимум на два дні, а не на чотири, хоча голодна смерть йому поки що не загрожує. Наразі краще не зчиняти галасу, тому я не кликатиму на допомогу людей із Нарренганга. Але якщо до ночі ми його не знайдемо, я вирушу до Домініка, і ми виведемо завтра на пошуки увесь район. От якби хлопці з міністерства зв’язку поквапилися і хутко полагодили телефонну лінію!

Фіона тремтіла, у її гарячково-збуджених очах стрибали якісь дикі вогники.

— Піду вдягну штани, — сказала вона. — Я не можу сидіти тут і чекати.

— Мамо, залишайся вдома! — благально заперечив Боб.

— Якщо Педді поранений, Бобе, то він може бути де завгодно і у якому завгодно стані. Ти послав скотарів на підмогу до Нарренганга, нам бракуватиме людей для пошуку. Якщо ми підемо на пошуки з Меґі, удвох матимемо вдосталь сил, щоб впоратися з будь-якою знахідкою, але якщо Меґі вирушить без мене з кимось із вас, то це її спустошить і виснажить, не кажучи вже про мене.

Боб здався.

— Що ж, гаразд. Можеш взяти мерина Меґі; ти їздила на ньому дивитися пожежу. Візьміть по гвинтівці й набоїв побільше.

Вони перебралися верхи через струмок і в’їхали в самісіньке серце спустошеного ландшафту. Ніде не лишилося ані дещиці зеленого чи бурого, лише величезна широчінь із просяклими водою чорними вуглинами, які — неймовірно! — і досі парували після кількох годин дощу. Кожен листок на кожному дереві підсмажився і перетворився на обвислу чорну сережку; там, де була трава, виднілися чорні купки, подекуди траплялися обгорілі вівці, інколи — більший пагорбок, який колись був биком чи диким кабаном. Сльози на обличчях пошуковців змішалися з дощем.

Невеличку процесію очолювали Боб та Меґі, посередині їхали Джек та Г’юї, а Фіона зі Стюартом позаду. Для Фіони та Стюарта це була спокійна подорож: вони їхали мовчки, і кожному було приємно і комфортно в компанії одне одного. Інколи коні інстинктивно зближалися або шарахалися убік, забачивши якесь нове жахіття, але, здавалося, останньої пари вершників це не стосувалося. Через грязюку їзда уповільнилася, однак обвуглена сплутана трава лежала на землі, немов сплетений із мотузок килим, і це давало коням добру опору. Вони сподівалися, що от-от на обрії замаячить Педді, але час ішов, а він так і не з’явився.

Зі щемом у серці Клірі бачили, що пожежа почалася далі, аніж вони гадали — аж на вигоні Вільга. Мабуть, через штормові хмари вони не бачили диму, і за цей час вогонь пройшов досить велику відстань. Межа, прокладена пожежею, вражала. По один бік чітко прокресленої лінії виднілося лише чорне згарище, а з протилежного боку була звична оку земля: рудувато-жовта і похмура під дощем, та все ж жива. Боб зупинився і подався назад, щоб його всі почули.

— Отут ми й почнемо. Звідси я піду на захід; це найімовірніший напрямок, і я — найсильніший. У всіх достатньо патронів? От і добре. Коли щось знайдете — три постріли у повітря, а ті, хто почують, мають зробити по одному пострілу. І чекати. Той, хто зробить три постріли, через п’ять хвилин зробить іще три, і буде робити по три постріли кожні п’ять хвилин. Ті, хто чутимуть, — один постріл у відповідь.

— Джеку, ти поїдеш на південь вздовж лінії вогню. Г’юї, ти — на південний захід. Я поїду на захід. Мамо та Меґі, ваш напрямок — північний захід. Стю, ти поїдеш лінією вогню на північ. І, будь ласка, всі їдьте повільно. Дощ погіршує видимість, скрізь багато горілої деревини. Гукайте: Педді може вас не помітити, зате почує. Але пам’ятайте, жодного пострілу, допоки ви щось не знайдете, бо у Педді при собі не було гвинтівки, і якщо він почує постріл, але не зможе до нас докричатися, то для нього це буде важким ударом.

— Що ж, всім удачі й Божого благословення.

Немов паломники на роздоріжжі, вони розбрелися під сірим обложним дощем. Вони віддалялися і віддалялися одне від одного, зменшуючись і зменшуючись, аж поки не пощезали кожен у призначеному напрямі.

Проїхавши півмилі, Стюарт помітив купку згорілих дерев близько до лінії розподілу. Там була невеличка вільга, чорна й скручена, наче чуприна негреняти, і рештки великого пенька, що стирчав поблизу лінії вогню. Там він побачив коня Педді, незграбно і моторошно прилиплого до стовбура великого евкаліпта, двох псів Педді, які заклякли чорними цурпалками, вистромивши догори обгорілі, схожі на палиці, кінцівки. Він спішився, і, вгрузаючи по кісточки в багнюці, витягнув із сідельних піхв гвинтівку. Його губи заворушилися — стиха молячись, він обережно, щоб не посковзнутися, рушив через липкі вуглини. Якби не кінь та собаки, він міг би сподіватися, що то загинув якийсь неборака-мандрівник, потрапивши до вогненної пастки. Але Педді був на коні й мав із собою п’ятеро псів, а мандрівні робітники ніколи не їздили кіньми і не мали більше за одного пса. Було це вглибині території Дрогеди, тому припущення про погоничів чи скотарів із Бугели, розташованої західніше, відпало. Трохи далі Стюарт знайшов іще трьох обгорілих псів; загалом виходило п’ять. Він знав, що шостого не знайде — і не знайшов.

А недалеко від коня, спочатку невидимий за колодою, лежав чоловік, точніше те, що від нього лишилося. Поблискуючи під дощем, ця мокра істота лежала горілиць із вигнутою дугою спиною так, що землі вона торкалася лише своїми сідницями та плечима. Руки були розкинуті в сторони і зігнуті у ліктях, немов у благальному зверненні до небес, а пальці з розтрісканою плоттю, крізь яку виднілися обгорілі кістки, немов хапалися невідомо за що. Ноги теж були розкинуті в боки, але зігнуті в колінах, а невеличка кулька голови сліпо і безоко витріщалася в небо.

На мить Стюарт зупинив на батькові чистий всевидячий погляд і побачив не зруйновану тілесну оболонку, а чоловіка, яким той був у житті. Він підняв догори гвинтівку і вистрелив, перезарядив, і знову зробив другий постріл, а потім, знову перезарядивши, — третій. Вдалині почувся один слабкий постріл у відповідь, а згодом, ще далі, — ще один ледь чутний постріл. Саме в цю мить він збагнув, що ближчий постріл мали зробити його мати й сестра. Бо вони пішли на північний захід, а він — на північ. Не чекаючи оговорених п’яти хвилин, Стюарт вклав іще один патрон у патронник гвинтівки, наставив її на південь і вистрелив. Зробивши паузу, він перезарядився і вистрелив удруге, а потім — утретє. Поклавши гвинтівку на землю, він повернувся на південь і завмер, нахиливши голову і прислухаючись. Цього разу перша відповідь пролунала з заходу, від Боба, друга — від Джека та Г’юї, а третя — від матері. Він полегшено зітхнув — йому не хотілося, щоб першими до нього дісталися жінки.

Тому, коли з-за дерев, які виднілися у північному напрямку, вигулькнув гігантський дикий кабан, Стюарт спочатку не помітив його, — він його нюхом відчув. Великий, як корова, з масивним тулубом, що тремтів і погойдувався на коротких могутніх ногах, він нагнув голову і гребонув копитами мокру горілу землю. Постріли розізлили його, йому було боляче. Рідка чорна шерсть з одного боку кабанячого тулуба обсмалилася, а шкіра була обідрана. Оце Стюарт і учув своїм нюхом — приємний аромат свинини, щойно витягнутої з духовки, з хрусткою кіркою. Здивований і виведений зі своєї навдивовижу тихої й мирної печалі, яка, здавалася, завжди була його нормальним станом, він повернув голову, і йому чомусь здалося, що, напевне, він тут бував, на оцьому чорному промоклому згарищі, яке закарбувалося десь у закутку його свідомості того дня, коли він з’явився на світ.

Нагнувшись, Стюарт намацав рукою гвинтівку і пригадав, що вона незаряджена. А кабан закляк непорушно, поблискуючи червоними, оскаженілими від болю очицями і трохи опустивши рило з великими гострими жовтими іклами, вигнутими півколом. Кінь Стюарта зачув тварюку і верескливо заіржав, кабан повернув свою масивну голову, побачив перелякану тварину і нагнувся, готуючись напасти. Поки увага вепра була зосереджена на коневі, Стюарт скористався шансом — швидко підхопив гвинтівку, клацнув, розкриваючи патронник і поліз у кишеню куртки за набоєм. А навкруги падав дощ і його невпинне й одноманітне капання заглушувало всі інші звуки. Але кабан, зачувши, як ковзнув і ляснув, закриваючись, затвор, змінив напрям своєї атаки з коня на хлопця. І майже встиг добігти; Стюарт вистрелив впритул, всадивши кулю в груди оскаженілій тварюці, але це її не зупинило. Крутнувши іклами угору і вбік, кабан вдарив його в пах. Стюарт упав, кров хлинула із рани, наче з відкрученого крана, залила одяг і бризнула на землю.

Незграбно повернувшись і відчуваючи дію кулі, кабан повернувся до Стюарта, щоб знову пустити йому кров, але раптом захитався й спотикнувся. І ця велетенська туша вагою півтори тисячі фунтів обрушилася на хлопця й вдавила його лице в чорну від гарі грязюку. На якусь мить Стюарт напружився, спробував гребти руками по обидва боки туші, несамовито, але марно намагаючись вивільнитися; ось воно те, про що він завжди знав і через що ніколи ні про що не мріяв і нічого не планував, а сидів, упиваючись світом так глибоко, що не мав часу оплакувати уготовану йому гірку долю. У голові промайнула думка: «Мамо, мамо! Я вже не можу бути поруч із тобою, мамо», і серце його вибухнуло від болю.

— Чому ж це Стю не вистрелив знову? — спитала Меґі у матері, коли вони, страшенно стурбовані, але не маючи змоги поквапитися, повільною риссю наближалися до місця, звідки почулися два потрійні залпи.

— Мабуть, він вирішив, що ми й так його почули, — відповіла Фіона. Але їй з голови ніяк не йшов вираз обличчя Стюарта, коли вони роз’їжджалися для пошуків, те, як він простягнув руку і стиснув її долоню, те, як він їй усміхнувся. «Ми будемо неподалік», — сказала вона йому, пришпорила коня, і той пустився незграбним галопом, ковзаючи у слизькій грязюці.

Але Джек дістався туди першим, а за ним, Боб; перетнувши решту живої невигорілої землі, вони випередили жінок і під’їхали до того місця, де розпочалася пожежа.

— Не підходь сюди, мамо, — попередив Фіону Боб, коли вона спішилася.

Джек підійшов до Меґі й узяв її за руки.

Дві пари сірих очей глянули на хлопців, не стільки ошелешені й перелякані, скільки розуміючі, немов їм вже нічого не треба було розповідати.

— Педді? — спитала Фіона чужим голосом.

— Так. І Стю.

Жоден із синів не наважився поглянути матері у вічі.

— Стю? Стю! Що ти хочеш цим сказати?! О, Господи, що це? Що сталося? Тільки не обидва, ні!

— Татко потрапив у вогняну пастку; він загинув. А Стю, напевне, наполохав вепра, і той на нього накинувся. Стюарт встрелив його, але тварюка впала на нього і задушила. Він теж загинув, мамо.

Меґі пронизливо заверещала, намагаючись вирватися з Джекових рук, а Фіона, стоячи поміж розпростертих рук Боба — вимазаних у сажу і скривавлених, — немов закам’яніла, а її очі заклякли і стали схожими на скляні кульки.

— Я цього не переживу, — нарешті сказала вона, поглянувши на Боба; по її обличчю стікав дощ, а волосся навколо шиї звисало розпатланими пасмами, немов золотисті ручаї. — Дай мені підійти до них, Бобе. Я — дружина одного з них і мати другого. Ти не можеш мене не пускати, не маєш права. Дай мені пройти до них.

Меґі вже вгамувалася і стояла в обіймах Джека, поклавши голову йому на плече. Коли Фіона, підтримувана Бобом за талію, рушила через згарище, Меґі поглянула їм услід, але піти не наважилася. З мороку дощу виринув Г’юї; Джек кивнув йому, показуючи на матір та Боба.

— Іди за ними, Г’ю, і там залишайся. Ми з Меґі їдемо на Дрогеду і повернемося з підводою. — Відпустивши Меґі, він допоміг їй вилізти на руду кобилу. — Їдьмо, Меґі, бо сутеніє. Ми не можемо залишити їх отут на всю ніч, а вони не поїдуть звідси, поки ми не повернемося.

Але проїхати по грязюці ані підводою, ані якимось іншим колісним транспортом не вдалося, тому Джек і Том причепили лист гофрованого заліза позаду двох ваговозів і вирушили — Том керував ваговозами на коні-загоничі, а попереду їхав Джек із найпотужнішою на Дрогеді лампою.

Меґі залишилася в маєтку і сиділа перед каміном у вітальні, а тим часом місіс Сміт намагалася переконати її поїсти; сльози текли по щоках економки — їй було боляче дивитися на закляклу в мовчазному потрясінні дівчину, яка намагалася не розплакатися. Зачувши звук дверного молоточка, місіс Сміт пішла відчинити, здивована тим, що хтось-таки спромігся продертися до них по грязюці зі швидкістю, з якою ширяться новини між поодинокими фермами, розкиданими одна від одної на багато миль.

На веранді стояв мокрий і брудний отець Ральф в одежі для верхової їзди і цератовому дощовику.

— Можна увійти, місіс Сміт?

— Ой, отче, отче! — скрикнула економка і кинулася в обійми злегка отетерілого отця Ральфа. — Звідки ви дізналися?

— Місіс Клірі прислала мені телеграму, і я ціную таку люб’язність у відносинах між управляючим та власником. Архієпископ ді Контіні-Верчезе надав мені відпустку. Ну й прізвище! Одразу й не вимовиш! А мені, уявіть собі, доводиться вимовляти його по сто разів на день. Я прилетів сюди літаком. Під час посадки літак застряг у багнюці й угруз носом, тому про жахливий стан землі я дізнався, ще навіть не ступивши на неї. Мій милий дорогий Джилі! Свою валізу, разом з отцем Ветті я залишив у будинку священика, а коня вициганив у одного корчмаря, який побився зі мною об заклад на пляшку віскі «Джоні Вокер» із чорною етикеткою, що я по такій грязюці до вас не доберуся. Та не плачте ви так, місіс Сміт! Люба моя, світ не припинив існування і небо не впало на землю через оцю пожежу, хоч якою б великою та небезпечною вона не була! — заспокоював її отець Ральф, плескаючи по спині, що здригалася від ридань. — Я, бач, заявився у гості й намагаюся підняти вам настрій, а ви ніяк не реагуєте і рюмсаєте! Не плачте ви так розпачливо, благаю.

— То ви ще не знаєте, — хлипнула місіс Сміт.

— Що? Чого я не знаю? А що, власне, сталося?

— Пан Клірі та Стюарт загинули.

Обличчя священика враз пополотніло; він відсторонив від себе економку і гаркнув:

— А де Меґі?!

— У вітальні. А місіс Клірі й досі на вигоні, чекає біля трупів. Джек із Томом поїхали забрати їх. Ой, отче, моя віра тверда, та інколи мені здається, що Бог занадто жорстокий! Навіщо ж він забрав їх обох?

Але все, що встиг почути отець Ральф, це де була Меґі. Він рішуче попрямував до вітальні, скидаючи дощовик і залишаючи на долівці багнисту воду.

— Меґі! — звернувся до неї священик, стаючи навколішки біля крісла і міцно стискаючи її руки своїми мокрими руками.

Вона вислизнула з крісла, заповзла йому в обійми і, заплющивши очі, поклала голову на промоклу сорочку; попри свій біль, вона була щаслива, і хотіла, аби ця мить ніколи не минала. Він таки приїхав, і це було доказом тієї влади, яку вона над ним мала, вона не помилилася у своїх розрахунках і сподіваннях.

— Я геть увесь мокрий, моя люба Меґі, й ви теж промокнете, — прошепотів він, притулившись щокою до її волосся.

— Та то неважливо. Головне — ви приїхали.

— Так, я приїхав. Я хотів пересвідчитися, що з вами все гаразд і що ви у безпеці; у мене виникло таке відчуття, що моя присутність тут потрібна, хотів переконатися, що це справді так.

— Татко загинув у вогняній пастці, а Стю його знайшов. Його убив вепр — упав на нього і розчавив, коли Стю встрелив його. Джек із Томом поїхали, щоби привезти їх сюди.

Священик більше нічого їй не сказав, притиснув і колисав, як малу дитину, аж поки жар від каміна не підсушив йому сорочку та волосся, і поки він не відчув, що Меґі трохи розслабилася і заспокоїлася. А потім взяв її рукою під підборіддя, повернув її голову так, що вони зустрілися поглядами, і, не задумуючись, поцілував її. То був заплутаний і суперечливий імпульс, не укорінений у пристрасному бажанні, він інстинктивно поцілував Меґі, побачивши те, що було в її сірих очах: щось особливе, щось досі ним не бачене. Вона просунула руки під його руками і зімкнула їх у нього на спині; він мимовільно скривився і насилу втримався, щоб не скрикнути від болю.

Меґі трохи відсахнулася.

— Щось не так?

— Напевне, я забив собі ребра, коли літак угруз носом у багнюці. Ми застрягли в добрій старій джилійській багнюці по самісінький фюзеляж, тож посадка у нас вийшла досить жорсткою, і я зависнув на спинці наступного крісла.

— Зачекайте, дайте поглянути.

Впевненими рухам вона розстебнула йому сорочку, стягнула її з рук і висмикнула з-під бриджів. Під поверхнею гладенької смаглявої шкіри виднілася лячна пурпурова пляма, що тягнулася навскіс під грудною кліткою. У Меґі аж дух перехопило.

— Ой, Ральфе! І ви отак всю дорогу їхали сюди від Джилі? Напевне, це було страх як боляче! Як ви почуваєтеся? Не боїтеся знепритомніти? У вас там, мабуть, якийсь внутрішній розрив!

— Та ні, я в нормі, й мені майже не боляче, чесно. Я поспішав сюди, аби пересвідчитися, що ви у безпеці, й викинув отой синець із своєї свідомості. Гадаю, якби у мене почалася внутрішня кровотеча, я це відчув би. Господи, Меґі, не треба!

Вона нагнулася і почала тихенько й ніжно торкатися губами пурпурового синця, а руки ковзнули по грудях до пліч із такою навмисною чуттєвістю, що він ошелешено затамував дух. Здивований і наляканий, отець Ральф, бажаючи вивільнитися будь-що, спробував було відштовхнути її голову, але все, що йому вдалося, це ще міцніше притиснути Меґі до себе, відчуваючи, як його волю наче змій здавив і намагається її задушити. Забутий був біль. Забута була Церква. Забутий був Бог. Він знайшов її рот, жадібно розтиснув його; йому хотілося її дедалі сильніше й сильніше, він ніяк не міг притиснути її до себе так міцно, щоб хоч трохи пригасити той нестримний шалений потяг, який у ньому зростав. Меґі підставила йому свою шию і оголила плечі, де шкіра була прохолодною, чистою і гладенькою, наче атлас; йому здалося, що він тоне, занурюючись все глибше й глибше і безпорадно хапаючи ротом повітря. Та раптом відчуття конечності власного буття важким тягарем лягло на його свідомість, цей тягар роздавив йому душу, бурхливим потоком вивільняючи темне й сповнене болю плетиво його відчуттів. Йому захотілося плакати, і під тягарем усвідомлення власної смертності з його душі витік останній тоненький струмочок пристрасного бажання, яке ще мить тому так міцно тримало його у своїх обіймах. Священик відірвав руки дівчини від свого зболеного тіла, відхилився, сів на п’яти і, здавалося, цілковито зосередився на спогляданні власних рук, що тремтіли на його колінах. «Меґі. Що ж ти зі мною зробила, і що ж ти зі мною можеш зробити, якщо я тобі дозволю?»

— Меґі, я кохаю тебе. Але я — священик, я не можу… Я не можу!

Вона швидко скочила на ноги, поправила блузку і поглянула на нього з кривою посмішкою, від чого біль невдачі у її очах став виразнішим.

— Гаразд, Ральфе. Піду подивлюся, чи зможе місіс Сміт запропонувати вам що-небудь поїсти, а потім я принесу кінської мазі. Вона прекрасно загоює синці, й угамовує біль краще, за всілякі там поцілунки, це я вам точно кажу.

— Телефон працює? — ледь вичавив він із себе.

— Так. Ремонтери причепили до дерев тимчасову лінію і знову приєднали нас до мережі пару годин тому.

Але минуло кілька хвилин, поки він оговтався достатньо, щоб сісти за секретер Фіони і зняти слухавку.

— Операторе, з’єднайте мене, будь ласка, з основною лінією. Це отець де Брикасар… А, привіт, Дорін, бачу, ти й досі на цій роботі. Так, мені теж приємно тебе чути. Інша справа в Сіднеї, там не знаєш, хто на комутаторі, тільки чуєш чийсь втомлений голос. Мені потрібно терміново зв’язатися з архієпископом, його милістю папським посланцем у Сіднеї. Його номер — ХХ-2324. А поки дадуть Сідней, зв’яжи мене з Бугелою, Дорін.

Отець Ральф ледве встиг розповісти Мартіну Кінґу, що сталося, як Сідней був на дроті, але короткого дзвінка до Бугели було достатньо. Джилі дізнається про трагедію від Мартіна Кінґа, а також від любителів підслуховувати спарені телефони, тому всі, хто не боявся джилійської багнюки, неодмінно прибудуть на похорон.

— Ваша милість? Доброго вечора. Це отець де Брикасар вас турбує… Так, дякую, зі мною все гаразд, але літак застряг у багнюці по самісінький фюзеляж, і тому мені доведеться повертатися поїздом. У багнюці, ваша милість, у баг-ню-ці! Ні, ваша милість, коли йдуть дощі, то всі шляхи в тутешніх краях стають непрохідними. З Джилленбоуна до Дрогеди мені довелося їхати верхи на коні, бо це єдиний можливий спосіб пересування під час дощу… Так, саме тому я й телефоную, ваша милість. Я прибув вчасно. Мабуть, мене привело сюди передчуття біди… Так, сталося горе, велике горе. Загинули Педрік Клірі та його син Стюарт, один згорів у пожежі, а другого задушив дикий вепр… В-е-п-р, вепр, ваша милість, тобто дикий кабан… Так, ви маєте рацію: тутешня англійська є дещо дивною…

На лінії почулися придушені зойки — і отець Ральф мимоволі всміхнувся. Не можна ж горлати, щоб всі кинули слухавки і не підслуховували, бо лінія зі спареними телефонами була єдиним масовим атракціоном, який міг запропонувати Джилі спраглим до спілкування мешканцям, але якби вони пощезали геть із лінії, то його милість папський посланець мав би змогу краще його чути.

— З вашого дозволу, ваша милість, я зостануся тут, щоб провести похорон і втішити вдову та вцілілих дітей… Так, ваша милість, дякую. Я повернуся до Сіднея відразу ж, як тільки зможу.

Операторка також його чула; клацнувши важелем, священик негайно звернувся до неї.

— Дорін, будь ласка, з’єднай мене знову з Бугелою. — Кілька хвилин поговоривши з Мартіном Кінґом, він вирішив, оскільки надворі був серпень із його по-зимовому холодною погодою, перенести похорон на післязавтра. Попри багнюку багато людей виявлять бажання прибути на похорони верхи на конях, але їхня подорож сюди буде повільною й важкою.

Повернулася Меґі й принесла кінську мазь, але не запропонувала втерти її, а мовчки подала пляшечку отцю Ральфу. Несподівано різким тоном вона повідомила, що місіс Сміт приготує йому гарячу вечерю в маленькій їдальні за годину, тому він матиме достатньо часу, щоб помитися. Йому було ніяково і незручно відчувати, що Меґі чомусь здалося, наче він від неї відрікся, але не розумів, що саме наштовхнуло її на таку думку і дало їй підстави так вважати. Вона ж знала, що він — священик, чому ж вона гнівається?

У сірій імлі світанку маленька кавалькада, що супроводжувала тіла, дісталася до струмка і зупинилася. Вода не вийшла з берегів, але Джиліан перетворився на справжню ріку — стрімку, тридцять футів завглибшки. Отець Ральф переплив їм назустріч на своїй рудій кобилі, на шию він начепив столу, а святі дари поклав у торбу на сідлі. Фіона, Боб, Джек, Г’юї і Том стояли навколо, коли він зняв із мерців брезент і приготувався до помазання. Після Мері Карсон ніщо не могло викликати в нього нудоту, та він і не відчув до Педді й Стюарта ані найменшої відрази. Обидва були чорні, кожен зі своєї причини: Педді від вогню, а Стю — від задушення, але священик поцілував їх із щирою любов’ю й повагою.

П’ятнадцять миль грубий і гострий лист заліза деренчав і підстрибував за упряжкою ваговозів, залишаючи в багнюці шрами глибоких виїмок, які виднітимуться роками — навіть коли заростуть травою в сприятливі роки. Але тепер, здавалося, рухатися не було куди: бурхливий струмок зупинив їх на дальньому березі й не пускав їх далі, хоча до Дрогеди лишалася якась миля. І всі мовчки стояли, вдивляючись у вершечки евкаліптів-привидів, чітко видимих навіть у дощ.

— Я придумав, — сказав Боб, обертаючись до отця Ральфа. — Отче, ви єдиний із нас на незамореному коні; тому це доведеться робити вам. Бо наші коні зможуть переплисти струмок лише один раз, бо вибилися з сил — після такої грязюки в такий холод. Їдьте назад і знайдіть порожні сорокачотирьохгалонні діжки, добряче закрийте їхні кришки, щоб вони не пропускали води, якщо треба — запаяйте. їх нам знадобиться дванадцять, а якщо не знайдете скільки, то й десять вистачить. Зв’яжіть їх докупи і переправте через струмок. Лист заліза ми покладемо на діжки, і він попливе на них, наче баржа.

Отець Ральф без зайвих запитань зробив так, як йому сказали; це була краща ідея, аніж будь-яка з тих, котрі міг запропонувати він. На той час вже під’їхав Домінік О’Рурк із Діббан-Діббана з двома синами — сусід, чия ферма стояла відносно недалеко від Дрогеди. Коли отець Ральф пояснив їм, що треба зробити, вони швидко заходилися виконувати вказівку: вишукували в сараях порожні діжки та висипали січку й овес з колишніх паливних діжок, які тепер використовувалися для зберігання, знаходили кришки і припаювали їх до діжок, якщо вони не були іржаві й здавалися достатньо міцними, щоб витримати тиск води. А дощ і досі йшов та йшов. І не зупинявся протягом іще двох днів.

— Домініку, мені страшенно не хочеться тебе просити про це, але коли ці люди приїдуть, вони будуть напівмертвими від втоми. Нам доведеться провести похорон завтра, і навіть якщо гробар із Джилі встигне змайструвати домовини вчасно, ми не зможемо доставити їх сюди по такій багнюці. Може, хтось із вас спробує змайструвати дві труни? А мені потрібен лише один чоловік, щоб переплисти разом річку.

Сини О’Рурка кивнули на знак згоди; їм не хотілося бачити, що вогонь зробив із Педді, а дикий кабан — зі Стюарта.

— Ми це зробимо, татку, — сказав Ліем.

Тягнучи кіньми діжки, отець Ральф та Домінік О’Рурк під’їхали до струмка і поплили через нього.

— Тут така штука, отче! — вигукнув Домінік. — Нам не доведеться копати могили в оцій чортовій багнюці! Раніше я гадав, що стара Мері трохи перестаралася, спорудивши у дворі мармуровий склеп для Майкла, але тепер, якби вона була жива, я неодмінно розцілував би її!

— Я тільки «за»! — гукнув у відповідь отець Ральф.

Вони закріпили діжки під листом заліза, по шість із боків, міцно прив’язали брезентовий саван і пустили вплав зморених ваговозів вздовж натягнутого через струмок мотузка, яким збиралися притягнути й діжковий пліт. Домінік і Том сиділи верхи на величезних тваринах; вибравшись на вершечок протилежного берега з боку Дрогеди, вони зупинилися і озирнулися, а ті, хто лишився на тому березі, причепили до мотузка саморобну баржу і зіштовхнули її у воду. Коли пліт поплив, Том із Домініком верескливо загейкали. Конструкція затанцювала на бурхливій воді й сильно занурилася, але пробула на плаву достатньо довго, щоб Домінік із Томом встигли благополучно витягнути її на берег. Щоб не марнувати часу на знімання діжок, два форейтори-аматори пустили ваговозів дорогою, що вела до великого будинку, і на діжках лист заліза заковзав багнюкою краще і легше, аніж без них.

До стригальського сараю, де вивантажувалися тюки з вовною, був похилий з’їзд, і пліт із його страшною ношею затягнули всередину та розмістили у царстві запахів смоли, поту, ланоліну та кізяків. З великого будинку прийшли Мінні та Кет, загорнуті в цератові дощовики, щоб пильнувати мерців. Ставши навколішки по обидва боки похоронних дрог і клацаючи чотками, вони почали читати молитви, ритм та каденції яких були їм добре знайомі й тому не потребували ані найменшого напруження пам’яті.

Особняк потроху заповнювався людьми. З Іч-Візге прибув Дункан Гордон, із Нарренганга — Гарет Девіс, Горрі Гоуптон — із Біл-Біла, Іден Кармайкл із Баркули. Старий Ангус Макквін спіймав товарний потяг, що неквапливо розвозив місцеві вантажі, й проїхав у кабіні машиніста до Джилі, де орендував у Гаррі Гоу коня. Так чи інакше, але йому довелося здолати понад двісті миль суцільної багнюки.

— Моя ферма спустошена, отче, — сказав Горрі священику, коли вони згодом усімох їли запечені у тісті нирки з м’ясом в маленькій їдальні. — Пожежа пронеслася з одного кінця мого господарства до другого, майже не залишивши жодної живої вівці та жодного зеленого дерева. Я тільки й можу сказати: мені пощастило, що останні кілька років були сприятливими. Тому я можу собі дозволити закупити нове поголів’я, а якщо цей дощ триватиме достатньо довго, то свіжа трава відросте, як на дріжджах. Але, Боже, збав нас від такого лиха в наступні десять років, отче, бо я не встигну нічого відкласти на чорний день, щоб впоратися з її наслідками.

— Що ж, Горрі, ти зазнав більшого лиха, ніж я, — зауважив Гарет Девіс, із насолодою вгризаючись у спечене економкою пухке тістечко, що тануло в роті. Жодна катастрофа не могла надовго позбавити апетиту цього трударя з чорноземних рівнин; щоби впоратися з ними, йому треба було лише добряче попоїсти. — Здається, я втратив половину моїх площ і близько двох третин овець. Отче, без ваших молитов нам ніяк не впоратися.

— Еге ж, — приєднався до розмови старий Ангус. — Я постраждав менше, ніж Горрі та Герет, отче, та теж сильно. Я втратив шістдесят тисяч акрів і половину своїх овець. Отакі нещастя, як це, змушують мене пожалкувати, що я покинув острів Скай молодим парубійком.

Отець Ральф усміхнувся.

— Це скоро мине, Ангусе, і ви це чудово знаєте. Ви полишили Скай із тієї ж причини, що і я полишив Клунамару. Він для вас був замалий.

— Та отож. Та й верес не дає стільки жару, як евкаліпт, чи не так, отче?

Дивний це будуть похорон, подумав отець Ральф, озирнувшись довкола: єдині жінки на них — мешканки Дрогеди, бо всі гості були чоловічої статі. Він дав Фіоні сильну дозу настойки опію після того, як місіс Сміт роздягла її, витерла досуха і вклала у велике ліжко, в якому вона спала раніше з Педді, а коли Фіона відмовилася випити її, істерично хлипаючи, він затиснув їй носа і грубо влив настойку їй в горло. Дивно, але він не думав, що Фіона психологічно зламається. Опій вплинув швидко, бо цілу добу вона майже нічого не їла. Тепер вона міцно спатиме, з полегшенням зітхнув священик. Меґі він тримав під контролем, придивляючись за нею. Тепер вона в кухонному будиночку допомагала місіс Сміт куховарити. Усі хлопці спали; виснажені, вони ледь спромоглися роздягнутися — і відразу ж знесилено попадали спати. Коли Мінні та Кет скінчили свою зміну пильнування за мертвими, якого вимагала традиція, бо мерці лежали у порожньому неосвяченому місці, замість них на чергування заступили Гарет Девіс та його син Інок; решта розподілили між собою по годині чергування, коли стиха гомоніли за вечерею.

Ніхто з молодих хлопців не приєднався до старших у їдальні. Всі подалися до кухні начебто для того, щоб допомогти місіс Сміт, але насправді вони задивлялися на Меґі. Здогадавшись про це, отець Ральф відчув і роздратування, і полегшення. Бо саме з них має вибрати собі чоловіка Меґі, й рано чи пізно вона це неодмінно зробить. Іноку Девісу, вродливому мужчині, було двадцять дев’ять, його звали Чорний Валлієць за чорне волосся та чорні очі; Ліему О’Рурку йшов двадцять сьомий рік, це був світловолосий блакитноокий парубок, як і його двадцятип’ятилітній брат Рорі; старший за інших Коннор Кармайкл був точнісінькою копією своєї сестри, у свої тридцять два він був надзвичайно гарний, хоча й дещо зарозумілий; на думку отця Ральфа найкращим вибором був Алестер, онук старого Ангуса, милий молодик, найближчий за віком до Меґі: йому було двадцять чотири роки, і він мав блакитні шотландські очі свого батька та сиве волосся — спадкову родинну рису. Нехай Меґі закохається у кого-небудь із них, вийде за нього заміж, народить йому дітей, яких вона так хотіла… Боже, любий Боже, якщо ти зробиш це для мене, то я охоче терпітиму біль свого кохання до неї, радо терпітиму…

Ці домовини не потопали в квітах, а вази по всій каплиці були порожні. Квіти, які два дні тому пережили розпечене повітря пожежі, не встояли під натиском дощу і впали у багнюку, немов розідрані на шматки метелики. Не було жодного стебла «пляшкового йоржика», жодної ранньої троянди. І всі втомилися, дуже втомилися. Втомилися ті, хто здолав кількасот миль багнюки, щоби засвідчити повагу до Педді, втомилися ті, хто привіз загиблих на ферму, отець Ральф був такий зморений, що рухався немов уві сні, безперервно відводив очі від згорьовано зморщеного і безпорадного обличчя Фіони, від обличчя Меґі зі змішаним виразом печалі й гніву, від спільного горя спільноти братів — Боба, Джека та Г’юї…

Він не став промовляти панегірик; Мартін Кінґ стисло і зворушливо виступив від імені тих, хто зібрався, і священик негайно перейшов до заупокійної служби. Як водиться, він привіз із собою чашу для святого причастя, святі дари та столу, але належного одягу отець Ральф при собі не мав, а в домі такого не було. Старий Ангус, що був проїздом у Джилі й заскочив до будинку священика, щоб прихопити чорну траурну мантію для заупокійної служби, привіз її, загорнуту в цератовий дощовик, на сідлі. Тому священик стояв, належним чином вбраний, а дощ зі свистом барабанив по шибках та залізному даху на другому поверсі.

А потім усі вийшли на двір, під сумний дощ, і рушили через галявину, буру і підсмажену спекою, до маленького кладовища з білою загорожею. Цього разу знайшлися охочі нести прості квадратні ящики; спотикаючись і ковзаючи в багнюці, вони намагалися роздивитися дорогу попереду себе крізь дощ, що заливав очі. А дзвіночки на могилі кухаря-китайця одноманітно дзеленькали: Хі Сін, Хі Сін, Хі Сін…

Невдовзі все скінчилося. Ті, хто приїхали, щоб розділити горе, відбули додому на своїх конях, згорбившись під дощем у цератових накидках; хтось із сумом споглядав картину спустошення, хтось — дякував Богу, за те, що уникнули пожежі й смерті. Отець Ральф теж поквапливо зібрав свої нечисленні пожитки, розуміючи, що мусить поїхати до того, як відчує, що поїхати звідси вже не зможе.

Він пішов попрощатися з Фіоною. Та сиділа за своїм секретером, мовчки втупившись у свої руки.

— Фі, ви зможете це пережити? — спитав він, сідаючи так, щоб бачити її.

Вона повернулася до нього — з таким непорушно заціпенілим і згаслим поглядом, що йому стало страшно, і він заплющив очі.

— Так, отче, я це переживу. Усе буде гаразд. Мені треба вести бухгалтерію, у мене лишилося п’ятеро синів. Шестеро, якщо з Френком, але, думаю, що треба без нього, еге ж? Я невимовно вдячна вам за те, що ви виявили співчуття і з’їздили до нього.

Це така втіха для мене — знати, що ваші люди приглядають за ним і трохи полегшують йому життя. О, хоча б раз із ним побачитися, один раз!

Вона схожа на маяк, подумав священик: спалахи горя трапляються щоразу, коли її розум робить повний оберт, сягаючи піку емоцій, надто сильних, щоб її стримати. Потужний спалах — і знову затишшя.

— Фі, я хочу, щоб ви про дещо замислилися.

— Так. Про що? — Спалахнувши, вона потім знову потемніла — немов маяк.

— Ви мене чуєте? — різко спитав отець Ральф, занепокоївшись ще більше.

Здавалося, вона занурилася глибоко в себе, і навіть його різкий голос до неї не пробився, але раптом маяк спалахнув знову, і її вуста розтулилися.

— Мій бідолашний Педді! Мій бідолашний Стюарт! Мій бідолашний Френк! — тужливо скрикнула вона і знову взяла себе під залізний контроль, немов рішуче налаштувавшись на те, щоб розтягувати періоди темряви доти, поки світло в її житті не згасне.

Її погляд блукав по кімнаті, наче вона не впізнала її.

— Так, отче, я вас слухаю.

— Фіоно, як бути з вашою донькою? Чи згадуєте ви коли-небудь, що у вас є донька?

Її сірі очі затримали на ньому майже співчутливий, а може, й жалісливий погляд.

— Навряд чи знайдеться жінка, яка часто згадує про свою дочку. Що таке дочка? Лише нагадування про пережитий біль, молодша копія своєї матері, котра повторить точнісінько те, що зробила її мати, і плакатиме точнісінько тими самими сльозами. Ні, отче. Я намагаюся забути, що маю доньку, і якщо я коли-небудь думаю про неї, то як про одного зі своїх синів. Бо саме синів пам’ятає мати, а не дочок.

— Ви роняєте сльози, Фіоно? Я бачив їх лише один раз.

— Ви ніколи більше їх не побачите, бо я покінчила зі слізьми назавжди. — Раптом Фіона здригнулася усім тілом. — Знаєте, що, отче? Два дні тому я виявила, як сильно кохаю Педді, але це сталося так, як і все інше у моєму житті — надто пізно. Пізно для нього, пізно для мене. Якби ви тільки знали, як мені хочеться хоч раз обійняти його! Сказати, що я його кохаю! Господи, сподіваюся, більше нікому на цій землі не доведеться пережити такий біль, як мені!

Він відвернувся від цього спустошеного обличчя, щоб дати час знову вбратися в оболонку спокою, і дати час собі, щоб зрозуміти загадку на ім’я Фіона.

— Ваш біль — це ваш біль, і більше нікому не дано його пережити.

Вона стримано всміхнулася куточком рота.

— Так. Приємно це усвідомлювати, еге ж? Може, тут і нема чому заздрити, але це мій біль, і тільки мій.

— Ви зможете мені дещо пообіцяти, Фіоно?

— Так, якщо хочете.

— Придивляйтеся за Меґі, не забувайте її. Змусьте її ходити на місцеві танці, нехай вона зустрічається з хлопцями, заохочуйте її думати про заміжжя і власний дім. Я бачив сьогодні, як молодики пасли її очима. Дайте їй можливість зустрітися з ними знов за радісніших обставин, аніж сьогоднішні.

— Як скажете, отче.

Він зітхнув і залишив Фіону, яка знов уставилася задумливим поглядом на свої тонкі білі руки.

Меґі провела його до стайні, де позичений у корчмаря гнідий мерин два дні натоптувався сіном та висівками, вважаючи, мабуть, що потрапив до такого собі конячого раю. Накинувши на спину коневі корчмарське сідло, отець Ральф нахилився затягнути попругу, а Меґі спостерігала за ним, прихилившись до тюка соломи.

— Отче, ось погляньте, що я знайшла, — сказала Меґі, коли він закінчив і випрямився. У простягнутій руці вона тримала бліду рожево-сіру троянду. — Це єдина, що лишилася. Я знайшла її на задвірках, під стояками для баків із водою. Мабуть, під час пожежі там не було такого жару, як скрізь, а баки захистили її від дощу. Я зірвала її для вас. Будете дивитися на неї і пам’ятати мене.

Трохи не впевненою рукою священик взяв у Меґі напіврозкритий трояндовий бутон і опустив очі.

— Меґі, мені не треба від вас подарунків на згадку. Ні тепер, ні згодом. Я ношу вас у своїй душі, й ви це чудово знаєте. І я ніяк не зможу приховати це від вас, правда ж?

— Але інколи подарунок на згадку створює власну реальність, — наполягла Меґі. — Ви дістанете його — і пригадаєте усе те, що могли б і забути. Будь ласка, візьміть її, отче.

— Мене звуть Ральф, — відказав він, розкрив свою валізу для святих дарів і дістав звідти великий власний молитовник у коштовній перламутровій оправі. Йому подарував його покійний батько після висвячення тринадцять довгих років тому. Отець Ральф розкрив молитовник на сторінці, позначеній товстою білою стрічкою-закладкою, і, перегорнувши ще кілька сторінок, вклав туди троянду і згорнув книгу. — То ти хочеш, щоб і я зробив тобі подарунок на пам’ять, еге ж?

— Так.

— Я нічого тобі не дам. Бо хочу, щоби ти забула мене, хочу, щоб ти озирнулася довкола себе і знайшла собі гарного й добросердого чоловіка, вийшла за нього заміж і народила йому дітей, яких тобі так хочеться. Ти — природжена мати. Ти не мусиш триматися за мене, бо це хибна дорога. Я ніколи не полишу Церкву, тому мені хочеться бути чесним із тобою заради твого ж блага. Я не хочу покидати Церкву, бо я не люблю тебе так, як має любити чоловік у подружжі, ти мене розумієш? Забудь мене, Меґі!

— І ви не поцілуєте мене на прощання?

Замість відповіді він скочив на позиченого коня і начепив на голову старий капелюх, взятий у того ж корчмаря. На мить він блиснув на неї своїми блакитними очима, а потім кінь вийшов під дощ і неохоче побрів, ковзаючи, шляхом, що вів до Джилі. Меґі не намагалася податися слідком, вона стояла у напівмороці вологої стайні та вдихала запах кінських кізяків та сіна; він нагадував їй про сарай у Новій Зеландії та про Френка.

Тридцять годин по тому отець Ральф увійшов до палати папського посланця, поцілував перстень свого володаря і стомлено бухнувся в крісло. І лише відчувши на собі погляд красивих всезнаючих очей, збагнув, який, напевне, химерний у нього вигляд, і зрозумів, чому скільки людей витріщалися на нього відтоді, як він вийшов із потяга на центральному вокзалі. Забувши про валізу, яку приготував йому в домі священика отець Ветті Томас, він встиг на потяг за дві хвилини до відправлення, а потім проїхав у холодному вагоні шістсот миль у мокрих сорочці, бриджах та черевиках, навіть не відчуваючи холоду. Оглянувши себе з гіркою посмішкою, отець Ральф поглянув на архієпископа.

— Вибачте, ваша милість. Стільки всього трапилося, що я навіть не усвідомив, що маю химерний вигляд.

— Не виправдовуйтеся, Ральфе. — На відміну від свого попередника, папський посланець волів називати свого секретаря на ім’я. — На мою думку, ви маєте романтичний і хвацький вигляд. Лише дещо світський, вам не здається?

— Ясна річ, світський. Стосовно ж романтичності та хвацькості, так то ви, ваша милість, не бачили, як зазвичай вдягаються мешканці Джилленбоуна.

— Мій любий Ральфе, якщо вам наверзеться на думку вдягнути на себе мішковину і посипати голову попелом, то й тоді ви матимете романтичний та хвацький вигляд, що всім кидатиметься в очі! Звичка до верхової їзди теж вам личить, я не жартую. Майже так добре, як і сутана, тому не марнуйте слів, щоб переконати мене, наче ви не здогадуєтеся, що вона пасує вам більше, ніж чорне вбрання священика. Ви маєте особливу і вкрай привабливу манеру рухатися і добру фігуру; гадаю, вона збережеться такою й надалі. А ще я думаю, що коли мене відкличуть до Рима, я заберу вас із собою. І з великою насолодою спостерігатиму, який вплив справите ви на наших низеньких та опецькуватих італійських прелатів. Ви там будете наче красивий стрункий кіт серед переполоханих зажирілих голубів.

Рим! Отець Ральф аж випрямився у кріслі.

— Як справи там, куди ви їздили, мій любий Ральфе? — спитав архієпископ, ритмічно погладжуючи по спині муркотливу абіссінську кішку всіяною перснями рукою.

— Жахливо, ваша милість.

— Оті люди — ви їх любите і дуже співчуваєте їм.

— Так.

— А ви всіх їх любите однаково, чи якихось із них любите більше?

Та отець Ральф не поступався кмітливістю своєму володарю і пропрацював із ним досить довгий час, щоб дізнатися, як працює його розум. Тому він з оманливою щирістю відказав на це начебто безневинне питання і переконався, що його трюк відразу ж приспав підозри папського посланця. Цьому хитрому й нещирому розуму було невтямки, що відверта демонстрація щирості може бути ще брехливішою, аніж неправда і ухиляння від прямої відповіді.

— Так, я люблю їх усіх, але, як ви сказали, декотрих я люблю більше за інших. Наприклад, є така дівчина Меґі, яку я дуже люблю. І я завжди відчував, що на мені лежить особлива відповідальність за її долю, бо в її родині синам приділялося так багато уваги, що про її існування забули.

— А скільки років цій Меґі?

— Точно не знаю. Десь близько двадцяти, на мою думку. Але я взяв із її матері обіцянку, що вона хоч інколи відриватиме голову від своїх гросбухів, щоб послати свою доньку на танці, де та матиме можливість поспілкуватися з хлопцями. Інакше вона застрягне на Дрогеді й змарнує собі життя, а це було б несправедливо.

Він не сказав нічого, окрім правди; безпомилково чутливий ніс архієпископа відчув це. Хоча він був лише на три роки старшим за свого секретаря, але його церковна кар’єра не зазнала перешкод, що випали на долю Ральфа, і багато в чому він почувався незмірно старшим, аніж будь-коли почуватиметься Ральф; із тих, хто ще з юності присвятив себе Ватикану, ця установа висмоктувала значну частину їхніх життєвих сил, в той час як Ральф мав їх більше, ніж вдосталь.

Трохи послабивши пильність, папський посланець і далі спостерігав за своїм секретарем і знову почав свою цікаву гру: дізнатися, що саме рухало отцем Ральфом де Брикасаром. Раніше йому здавалося, що це має бути якась плотська слабкість, як не в одній царині, то в іншій. Оця надзвичайно приваблива зовнішність та відповідна до неї фігура робили отця Ральфа об’єктом пристрасті для багатьох жінок, і навряд чи сам священик про них не здогадувався. З часом папський посланець переконався, що частково мав рацію: Ральф де Брикасар був, безумовно, свідомий своїх принад, але ці принади супроводжувалися істинною незайманістю. Тож якщо отець Ральф і палав якоюсь пристрастю, то вона не була плотською. Архієпископ навіть звів священика з досвідченими та невідпорно привабливими гомосексуалістами, але результат виявися нульовим. Він спостерігав за його спілкуванням із найгарнішими жінками Австралії — і знову безрезультатно. Ані найменшого проблиску цікавості — навіть тоді, коли отець Ральф не знав, що за ним спостерігають. Бо архієпископ не завжди спостерігав на власні очі, для цього він наймав прислужників і не через ті канали, до яких мав стосунок секретар.

Він вже подумав, що слабкістю отця Ральфа були гордість від того, що він священик, та його амбіційність. Ці дві грані особистості він розумів добре, бо сам їх мав. У Церкві, як і у всякій великій та самодостатній інституції, було місце для амбіційних чоловіків. Подейкували, що він видурив у родини Клірі спадщину, яка їй за правом належала, хоча демонстрував до цієї родини начебто безкорисну любов. Якщо це правда, то такими людьми, як він, Церква не могла легковажити. А як спалахнули ці дивовижні блакитні очі, коли він згадав про Рим! Що ж, мабуть, настав час спробувати ще один гамбіт. І архієпископ начебто лінькувато посунув уперед пішака їхньої розмови, але його очі під напівзаплющеними повіками з гострою увагою слідкували за співбесідником.

— Поки вас не було, я отримав із Ватикану новину, — сказав він, трохи посунувши свою абіссінську кицю. — Моя люба Шебо, не будь такою егоїстичною, ти вже мені всі ноги відсиділа.

— Новину? — перепитав отець Ральф, зморено осуваючись у кріслі й щосили борючись із бажанням заплющити очі.

— Ви можете йти спати, але після того, як почуєте новину. Нещодавно я послав приватний лист Його Святості, й відповідь на нього прибула сьогодні з моїм другом кардиналом Монтеверді; цікаво, до речі, може, він — нащадок знаменитого композитора епохи Відродження? І чому я забуваю спитати про це, коли ми з ним зустрічаємося? Ой, Шебо, а чи справді треба запускати мені в коліно твої пазури, коли у тебе гарний настрій?

— Я уважно слухаю, ваша милість, бо ще не сплю, — сказав отець Ральф і всміхнувся. — Не дивно, що вам так подобаються коти. Бо ви самі — як той кіт, що грається зі своєю здобиччю заради чистого задоволення. — Він клацнув пальцями. — Гей, Шебо, облиш його і йди до мене. Бачиш, він до тебе недобрий.

Кішка негайно зістрибнула з вкритих пурпуровою мантією колін, пробіглася по килиму і, м’яко скочивши на коліна священику, завмерла, заворожено внюхуючись у незнайомі запахи коней, сіна та багнюки. Блакитні очі отця Ральфа всміхнулися карим очам архієпископа, напівзаплющеним, але настороженим.

— Як вам це вдається? — ревниво спитав архієпископ. — Кішки взагалі з недовірою ставляться до людей, але Шеба бігає до вас так, наче ви приманюєте її червоною ікрою та валер’янкою. Невдячне створіння!

— Я чекаю, ваша милість.

— Ага — і покарали мене за те, що я змусив вас довго чекати, — кішку в мене забрали. Гаразд, ви перемогли, здаюся. Ви хоч коли-небудь програєте? Цікаве питання. Вітаю вас, мій любий Ральфе. У майбутньому ви носитимете митру і до вас звертатимуться «Владико, єпископе де Брикасар».

«О, як широко розплющилися його сонні очі!» — подумки відмітив папський посланець. Хоч раз отець Ральф навіть не спробував приховати своїх справжніх почуттів. Архієпископ аж розцвів від задоволення, але промовчав.