Ті, що співають у терні

10

Дивовижно, як швидко відновлюється земля! Минув лише тиждень, а з липкої чорної багнюки вистромилися тоненькі зелені паростки, а через два місяці на обпалених деревах розпустилося листячко. Люди були вперті й витривалі, тому що земля не давала їм можливості бути інакшими; особи слабодухі або ті, кому бракувало жилки фанатичної стійкості, не затримувалися надовго на Великому Північному Заході. Але шрами розсмоктувалися роками. Багато шарів кори мало відрости, відпасти і перетворитися на трухлявину, щоб стовбури дерев знову стали білими, червоними або сірими, а якась частина деревини не відновлювалася, так і залишаючись назавжди чорною і мертвою. Довгими роками, поступово руйнуючись, ці скелети на широких рівнинах збиратимуть росу, а згодом упадуть додолу і перетворяться на таку собі рогожу часу, яку поволі вкриватиме пил, а тварини залишатимуть на ньому сліди своїх маленьких копит.

Глибокі борозни, прорізані в багнюці краями саморобних похоронних дрог, так і залишилися. Звиваючись, вони перетинали Дрогеду на захід, і мандрівники, які знали цю трагічну історію, показували їх мандрівникам, які її не знали, і так тривало доти, поки ця оповідка не стала частиною фольклору чорноземних рівнин.

У тій пожежі Дрогеда втратила близько п’ятої частини всіх площ, двадцять п’ять тисяч овець, що було дрібницею для ферми, де овече поголів’я за останні сприятливі роки сягнуло приблизно ста двадцяти п’яти тисяч. Не було сенсу нарікати на злу долю чи на гнів Божий, як це робили декотрі, кого торкнулося це природне лихо. Єдине, що треба було робити, — це списати збитки і розпочати все наново. Це сталося аж ніяк не вперше, і ніхто й не думав, що востаннє.

Боляче було бачити навесні бурі голі парки й сади Дрогеди. Засуху вони могли пережити завдяки водяним бакам Майкла Карсона, але пожежу не могло пережити ніщо. Навіть гліцинія не зацвіла; коли до неї підібрався вогонь, її тендітні купки бутонів щойно почали формуватися, але від жару зморщилися і всохли. Троянди стали крихкими, братки загинули, стокси перетворилася на буру солому, фуксії в тінистих місцинах усохли і не відновилися, гіпсофіли задихнулися, лози духмяного горошку зів’яли і втратили духмяність. Запас води, випущеної з баків на гасіння пожежі, відновився під час зливи, яка цю пожежу нещадно загасила, тому кожен на Дрогеді жертвував своїм і без того ефемерним вільним часом для того, щоб допомогти старому Тому відновити сад.

Боб вирішив продовжувати політику Педді — наймати більше робітників для забезпечення нормального функціонування Дрогеди; він взяв на роботу ще трьох скотарів. Політика Мері Карсон була такою: економити на всьому й не брати чужих на постійну роботу, і лише на час гуртування, ягніння та стрижки наймати додаткових робітників. Педді ж вважав, що люди працюватимуть старанніше, знаючи, що мають постійну роботу, і в кінцевому підсумку те на те й виходило. Та більшість скотарів страждали «чемоданним настроєм» і надовго не залишалися. У нових будинках за струмком оселилися одружені чоловіки; старому Тому збудували чепурненький трикімнатний будиночок під перцевим деревом за кінними загонами; заходячи до нього, він щоразу задоволено квоктав, бо почувався щасливим власником новобудови. Меґі, як і раніше, наглядала за деякими внутрішніми вигонами, а мати — вела бухгалтерію.

Фіона взяла на себе обов’язок Педді підтримувати зв’язок з єпископом Ральфом, і вона не була б Фіоною, якби повідомляла йому щось ще, окрім відомостей стосовно управління фермою. Меґі страшенно хотілося поцупити бодай один лист і жадібно прочитати його, але Фіона не залишала їй жодного шансу, замикаючи листи в залізному сейфі відразу ж після того, як ознайомлювалася з їх змістом. Після загибелі Педді та Стю Фіона замкнулася в собі. А щодо Меґі, Фіона забула свою обіцянку щойно єпископ Ральф поїхав. На запрошення поїхати на танці чи вечірку Меґі відповідала ввічливою відмовою; Фіона ж ніколи не докоряла їй і не вмовляла прийняти запрошення. Ліем О’Рурк ловив кожну нагоду, щоб приїхати на Дрогеду; Інок Девіс постійно телефонував, телефонували також Коннор Кармайкл і Алестер Макквін. Але кожному з них Меґі стисло відповідала, що не має часу, бо страшенно зайнята, і хлопці поступово втратили надію, що вона проявить до них інтерес.

Літо вийшло вкрай вологим, але зливи тривали не довго, тож повені не сталося; зате земля постійно була багниста, а Барвон-Дарлінґ, що протягнувся на півтори тисячі миль, став глибокою, широкою і потужною рікою. Коли прийшла зима, спорадичні дощі тривали; летючі коричневі пасма цього разу складалися не з пилюки, а з води. Тому викликаний Великою Депресією потік мандрівних робітників місцевими шляхами вичерпався, бо то було справжнісіньке пекло — подорожувати пішки чорноземними долинами в дощову пору, а коли до вологи додався ще й холод, серед тих, хто не мав змоги знайти собі теплий притулок, лютувала пневмонія.

Боб занепокоївся і сказав, що коли так триватиме й далі, то вівці почнуть страждати від копитної гнилі, бо мериноси не витримували надлишку води в ґрунті і їхні копита вражала хвороба. Стрижка стала майже неможливою, бо стригалі не бралися зрізати мокру вовну, а якщо багнюка не висохне до ягніння, це загрожуватиме смертю багатьом новонародженим ягнятам через промоклу землю та холод.

На Дрогеді задеренчав телефон: два довгі гудки, один короткий.

— Боб, то тобі телефонують із земельно-фінансової компанії «АМЛ і Ф».

— Привіт Джиммі, Боб слухає… Зрозуміло! Кажеш, всі рекомендації нормальні? …Гаразд, пошли його до мене… Ну, якщо він такий вправний, то ми, може, й візьмемо його на роботу, але я хочу спершу сам на нього поглянути, бо не люблю купувати кота в мішку, а рекомендаціям я не вірю. Добре, дякую. Бувай.

Боб поклав слухавку і сів.

— Приїде новий скотар, гарний паруб’яга, якщо вірити Джиммі. Раніше працював на рівнинах західного Квінсленду поблизу Лонгрича та Чарльвіля. Здатен їздити на всьому, що має чотири ноги та хвіст, вміє коней об’їжджати. До цього працював стригалем, і вправним стригалем, за словами Джиммі, міг обробляти до двохсот п’ятдесяти овець за день. Оце й змушує мене трохи засумніватися. Чому б це вправний та досвідчений стригаль погодився працювати за платню скотаря? Нечасто так буває, щоб стригаль змінив ножиці на сідло. Втім, можна його найняти, нехай на пасовиську підстригає овець навколо огузка та на череві.

З роками вимова Боба стала повільнішою, більш австралійською, але це розтягування компенсувалося тим, що речення стали коротшими. Його вік вже підповзав до тридцятирічної відмітки, але, на превелике розчарування Меґі, Боб не демонстрував ознак зацікавленості дівчатами на видання на нечастих святах та прийомах, на які Клірі змушені були приїздити з пристойності. По-перше, він був болісно сором’язливий, а по-друге, здавалося, Боба нічого не цікавило, окрім землі, яку він любив безоглядно. Джек та Г’юї теж ставали дедалі більше схожими на нього, їх навіть можна було прийняти за трійнят, коли вони у нечасті хвилини вільного часу сідали утрьох на мармурову лавку. Втім, іншого домашнього відпочинку вони й не знали, бо віддавали перевагу табірному життю на пасовиськах, а коли брати спали вдома, то розлягалися на підлозі своєї спальні, побоюючись, що ліжко може їх розніжити.

Сонце, вітер та сухість повітря зробили їхню світлу, щедро вкриту ластовинням шкіру зашкарублою і схожою на поцятковане червоне дерево, на якому світилися блідо-блакитні незворушно-спокійні очі. Зморшки довкола очей свідчили про звичку примружено вдивлятися в далечінь, вкриту сріблясто-бежевою травою. Було майже неможливо вгадати їхній вік і хто з братів був наймолодший, а хто найстарший. Кожен із них успадкував римський ніс та лагідне некрасиве обличчя Педді, але статуру вони мали кращу за батькову — сутулого, з видовженими від багаторічного стригальства руками. У них розвинулися широкоплечі й невимушено-красиві фігури вершників. Але ані жінки, ані домашній затишок, ані розваги хлопців не цікавили.

— А цей новачок — він одружений? — спитала Фіона, креслячи під лінійку акуратні червоні лінії.

— Бозна, не спитав. Завтра дізнаємося, коли він приїде.

— А на чому він сюди добереться?

— Його привезе Джиммі, бо сам хоче подивитися отих старих кастрованих баранів на пасовиську Тенкстенд.

— Що ж, сподіваймося, новачок затримається у нас хоч на трохи. Бо якщо він нежонатий, то через кілька тижнів йому закортить вирушити на нове місце. Які ж вони жалюгідні й нещасні, оці скотарі! — сказала Фіона.

Джимс та Петсі навчалися в інтернаті «Риверв’ю» і мали твердий намір покинути школу, щойно їм виповниться чотирнадцять років — законом це дозволялося. Хлопчаки з нетерпінням чекали того дня, коли зможуть виїхати на пасовиська разом із Бобом, Джеком та Г’юї, і коли Дрогеда знову стане суто родинною справою, а чужинців можна буде наймати тільки з необхідності. Джимс та Петсі успадкували сімейну пристрасть до книжок, але не прикипіли серцем до інтернату: книжку можна возити з собою в торбі на сідлі або в кишені куртки, а читати її у затінку під вільгою куди приємніше, аніж в аудиторії єзуїтського навчального закладу. До цих аудиторій із великими вікнами, до широких зелених майданчиків для гри, пишних садів та різноманітних побутових зручностей хлопці були байдужі, Сідней із його музеями, концертними залами та мистецькими галереями теж їх не захопив. Вони товаришували з синами інших тваринників й у вільні години, скучаючи за домівкою, вихвалялися величезними розмірами та красою Дрогеди, а їхні приятелі заворожено слухали, але вірили, бо кожен чоловік на захід від роз’їзду Беррен Джанкшн чув про таке могутнє й красиве господарство, як Дрогеда.

Минуло кілька тижнів, перш ніж Меґі побачила нового скотаря. Його ім’я та прізвище належним чином занесли до реєстраційної книги: Люк О’Ніл, і у великому будинку про нього розмов було більше, аніж зазвичай удостоювався будь-який скотар. По-перше, він відмовився оселитися в бараку для чорноробів і в’їхав до одного з останніх незаселених будинків біля струмка. По-друге, він особисто відрекомендувався місіс Сміт, і був у цієї пані на доброму рахунку, хоча зазвичай до скотарів їй було байдуже. Тому Меґі зацікавилася Люком О’Нілом задовго до знайомства з ним.

Оскільки руду кобилу та чорного мерина Меґі тримала в стайні, а не на скотному дворі й мала змогу виїжджати на роботу дещо пізніше за чоловіків, вона могла подовгу їхати, не зустрічаючи нікого із найманих працівників. Та якось під вечір, коли літнє сонце, червоніючи над верхівками дерев, кидало довгі тіні, що стиха підкрадалися до тихого нічного забуття, Меґі нарешті зустріла Люка О’Ніла. Вона під’їжджала з пасовиська Боргед до броду на струмку, а він наближався з північного сходу, з більш віддаленого пасовиська.

Сонце світило Люку в очі, тому Меґі перша помітила його. Він їхав на великому вередливому гнідому з чорною гривою, чорним хвостом та чорними цятками; Меґі добре знала цю тварину, бо то була її робота — пильнувати, щоб робочі коні не стояли без діла, і почала дивуватися, чому останніми днями цього гнідого не видно. Усі робітники недолюблювали цього коня і, якщо була змога, відмовлялися їхати на ньому. Але, вочевидь, новому скотареві було байдуже, і це свідчило, що він справді добре їздив верхи, бо гнідий зажив собі лихої слави через те, що вранці часто хвицався і ставав дибки, а ще мав звичку кусати вершника за голову, щойно той злізав із нього.

Важко було визначити зріст чоловіка, що їде верхи, бо австралійські скотарі зазвичай користалися невеликими англійськими сідлами без задньої луки та луки-рогу, притаманними американським ковбойським сідлам, і їздили з прямою спиною та зігнутими в колінах ногами. Новачок здався Меґі високим, але, мабуть, через задовгий тулуб, бо його ноги видалися непропорційно короткими, тому вона утрималася від остаточного висновку стосовно зросту Люка О’Ніла. Однак, на відміну від решти скотарів, він віддавав перевагу білій сорочці та білим молескіновим штаням, а не сірій фланелі та твілу[9]. «Ти ба, який денді! — здивовано подумала Меґі. — Що ж, в добрий час, якщо він не проти мати клопіт із пранням та прасуванням».

— Вітаю, господине! — гукнув він, коли вони з’їхалися, і хвацько насунув набакир свого старого фетрового капелюха.

Коли Меґі під’їхала ближче, він із неприхованим захватом дивився на неї своїми смішливими блакитними очима.

— Ага, то ви не господиня, а, напевне, її донька, — сказав він. — Мене звуть Люк О’Ніл.

Меґі щось промимрила, але не захотіла поглянути на нього знову, бо була знічена й зла на саму себе, що не змогла вчасно придумати доречну тему для невимушеної розмови. О, як це несправедливо! Чому це хтось інший насмілився мати такі самі очі та обличчя, як і отець Ральф! Втім, новачок дивився на неї інакше: з неповторною веселістю, і його погляд не палав любов’ю до неї; з тієї миті, коли Меґі вперше побачила отця Ральфа на запиленій станції в Джилі, вона помітила любов у його очах. Дивитися в його очі — й не бачити його! То був брутальний жарт, насмішка й покарання долі.

Анітрохи не здогадуючись про думки, які затаїла Меґі, Люк О’Ніл пустив норовливого гнідого біля стриманої кобили супутниці, й вони, розбризкуючи воду, перебралися через струмок — досі повноводний та стрімкий після недавніх дощів. Вона й справді красуня! Таке волосся! Те, що у хлопців Клірі нагадувало своїм кольором моркву, у цієї юнки було інакшим. От якби вона підняла голову, щоб він краще роздивився її обличчя! І вона підняла її, але з таким виразом в очах, що Люк спантеличено зсунув брови — ні, то не був погляд, сповнений ненависті, вона наче намагалася щось побачити і не могла, або бачила щось таке, чого воліла б не бачити. Хтозна. Та однаково, побачене її засмутило. Люк не звик, щоб жінки зважували його на своїх вагах, та ще й визнавали невідповідним та недоречним. Цілком природно потрапивши в принадливу пастку підсвіченого сонцем золотавого волосся та ніжних очей, він згодом відчув, що його цікавість до дівчини живиться її невдоволенням та розчаруванням. А вона не зводила з нього очей; її рожевий рот трохи розкрився, а на верхній губі та лобі виступила шовковиста роса поту, бо було спекотно, рудувато-золотисті брови вигнулися здивовано й запитально.

Люк весело вишкірився, оголивши великі білі зуби отця Ральфа, однак його усмішка була інакшою.

— Знаєте, ви схожі на малу дитину, яка щось побачила вперше у житті й ось-ось почне охати й ахати.

Меґі відвернулася.

— Вибачте, я не збиралася на вас витріщатися. Ви декого мені нагадали, от і все.

— Та витріщайтеся, скільки забажається. Це таки краще, аніж дивитися на людину і її не помічати. І кого ж я вам нагадав?

— Неважливо. Дивно бачити когось знайомого і водночас зовсім не знайомого.

— А як вас звати, маленька міс Клірі?

— Меґі.

— Меґі… Цьому імені бракує поважності, воно вам не зовсім пасує. Вам більше підійшло б щось на кшталт Белінди чи Мелінди, але якщо ви не можете запропонувати мені нічого, окрім Меґі, то що ж, я згоден. А що означає Меґі — Маргарет?

— Ні, Меґан.

— О, це більш підходяще! Я зватиму вас Меґан.

— Ні, не зватимете! — відрізала вона. — Бо я терпіти його не можу!

Та Люк лише розсміявся.

— Ви надто примхлива, маленька міс Меґан. Знаєте, якщо мені захочеться звати вас, скажімо, Євстасія Софронія Августа, то саме так я вас і зватиму.

Вони доїхали до скотопригінного двору; ковзнувши з сідла, Люк гепнув по голові коня, який був зібрався куснути його, і простягнув руку, вочевидь, чекаючи, що Меґі подасть йому свою, щоб допомогти їй зійти з коня. Але вона торкнула п’ятами свою руду кобилу і поїхала далі.

— Ви з усіма скотарями-простолюдинами корчите з себе витончену неприступну панну? — гукнув він їй услід.

— Звісно, ні! — відказала Меґі, не повертаючи голови.

О, як це несправедливо! Навіть ставши на землю, він був схожий на отця Ральфа! Так само високий, широкоплечий, із вузькими стегнами та приблизно такою ж грацією, яка, втім, виявлялася інакше. Отець Ральф рухався, як танцюрист, а Люк О’Ніл, як атлет. Його волосся було так само чорне, густе та кучеряве, очі — так само блакитні, ніс — так само витончений та прямий, рот — так само гарної форми. Однак він був не більше отцем Ральфом, аніж… аніж, скажімо, евкаліпт-привид: так само високий, блідий та розкішний, або як блакитний евкаліпт — теж високий, блідий та розкішний.

Після цієї випадкової зустрічі Меґі почала дослухатися до всіх думок та пліток про Люка О’Ніла. Боб та решта хлопців начебто були задоволені його роботою і добре з ним ладнали; за словами Боба, Люк не мав ані найменшої схильності до неробства. Навіть Фіона якось увечері висловила про нього свою думку, зазначивши, що Люк О’Ніл — дуже вродливий чоловік.

— А він нікого тобі не нагадує? — начебто мимохідь спитала у неї Меґі, лежачи долілиць на килимі з книжкою.

Фі на мить замислилася над запитанням.

— На мою думку, він і справді схожий на отця де Брикасара. Та сама фігура, той самий колір шкіри й волосся. Але ця разюча схожість — лише зовнішня; вони надто різні за характерами… Меґі, чому б тобі не читати книгу в кріслі, як вихованій панянці? Коли ти в бриджах, то це не означає, що можна забути про пристойність.

— Ну то й що? — кинула Меґі. — Можна подумати, що хтось мене бачить.

Отака виникла ситуація. Між отцем Ральфом та Люком існувала схожість, але за фасадом зовнішності чоловіки були зовсім несхожими, і це страшенно мучило Меґі, бо вона кохала одного з них, а визнавати другого привабливим не бажала. На кухні вона дізналася, що Люк став безперечним фаворитом і що він дозволяє собі таку розкіш, як виїжджати на пасовисько у білій сорочці та білих бриджах; місіс Сміт, піддавшись його невідпорному шарму, прала їх для нього й прасувала.

— Ой, Меґі, він такий гарний, та ще й ірландець! — замріяно зітхнула Мінні.

— Він австралієць, — навмисне заперечила їй Меґі.

— Так, люба панночко Меґі, можливо, він тут і народився, але з прізвищем О’Ніл — він так само ірландець, як і підсвинки твого батька Педді, упокій, Господи, його святу душу, і нехай він спочиває у мирі та співає в раю разом із янголами — нічого поганого про нього не можу сказати. З отим чорним волоссям та отими блакитними очима пан Люк не ірландець? В давнину О’Ніли були володарями Ірландії.

— А я гадала, що то були О’Коннори, — в’їдливо відказала Меґі.

Великі округлі очі Мінні хитрувато блиснули.

— Та хтозна, міс Меґі, Ірландія ж така велика!

— Та годі тобі! Вона не більша за Дрогеду! До того ж О’Ніл — це прізвище оранжистів[10], тут ти мене не обдуриш.

— Так воно і є. Але це славне ірландське прізвище і воно існувало ще тоді, коли ніяких оранжистів в Ірландії й близько не було. Воно походить з ольстерських країв, тож логічно припустити, що серед О’Нілів і була якась жменька оранжистів, хіба ж ні? Але були також і О’Ніл Кландебойський, і О’Ніл Мор, моя люба Меґі.

Меґі здалася: Мінні давно втратила колишній патріотичний радикалізм і могла вимовляти слово «оранжист», не наражаючи себе на ризик серцевого нападу.

Тиждень по тому вона знову випадково зустрілася з Люком О’Нілом біля струмка. У неї виникла підозра, що він навмисне чекав на неї у засідці, але не знала, що сказати, якщо це так.

— Доброго дня, Меґан.

— Доброго дня, — відповіла вона, втупившись у точку поміж вух своєї рудої кобили.

— Наступної суботи в Брейк-і-Пулі будуть сільські танцюльки. Ви поїдете зі мною?

— Дякую, що запросили, але я не вмію танцювати. Тому мені немає сенсу їхати.

— Не встигне на горі двічі свиснути рак, як я навчу вас танцювати — це не проблема. Оскільки я запрошую не кого-небудь, а сестру багатого тваринника, то чи не зможе Боб позичити мені старий «ролс-ройс», а краще — новий?

— Я ж сказала, що не поїду, — процідила Меґі крізь стиснуті зуби.

— Ви сказали, що не вмієте танцювати, а я сказав, що навчу вас. Ви не говорили, що не поїдете зі мною, якби вміли танцювати, тому я подумав, що основна перешкода — це танці, а не я. Відмовляєтеся від власних слів?

Розгнівана Меґі вирячилася на нього, але Люк тільки розсміявся.

— Ви балувана й примхлива, панно Меґан! Вже час навчитися, що не все в житті буває так, як вам заманеться.

— Я не балувана!

— Ага, комусь іншому розкажіть! Єдина дівчина в родині, брати пурхають над вами, вся ця земля, гроші, шикарний будинок, слуги… Знаю, все це належить Католицькій церкві, але й Клірі не бідують, мають свою копійчину.

«Так ось у чім різниця між ними!» — тріумфально подумала Меґі. Отець Ральф ніколи б не купився на зовнішні принади, а цьому чоловіку бракувало душевної витонченості, він не мав внутрішнього давача, який попереджав би про те, що криється під поверхнею. І Люк О’Ніл ішов життям без найменшого уявлення про його складність та про його болісні проблеми.

Ошелешений Боб покірно подав ключі від нового «ролса»; якусь мить він стояв, мовчки вдивляючись у Люка, а потім розсміявся.

— Ніколи не думав, що Меґі поїде на танці, але що ж — вези її, хлопче, й удачі тобі! Смію сказати, що їй, бідоласі, це сподобається. Вона зрідка кудись вибирається. Нам би слід було частіше вивозити її в люди, та якось на думку не спадало.

— А чому б Джеку та Г’юї теж не поїхати? — спитав Люк, пропонуючи зібрати компанію.

Боб перелякано замотав головою.

— Та ні, дякую, ми не великі любителі танців.

Меґі вдягла попелясто-трояндове плаття, бо нічого іншого не мала; їй навіть на думку не спадало витратити на пошиття платтів для вечірок та балів частину тих фунтів, які нагромаджувалися на відкритому отцем Ральфом на її ім’я рахунку. Досі їй вдавалося відхиляти всілякі запрошення, бо таких парубків, як Інок Девіс та Алестер Макквін було легко розохотити твердою відмовою. Вони не мали зухвалості Люка О’Ніла. Та поглянувши в дзеркало, вона подумала: а чому б не поїхати наступного тижня разом із матінкою до Джилі, щоб навідатися до старої Герти і замовити кілька нових платтів?

Їй страшенно не хотілося вдягати оте попелясто-трояндове плаття; якби вона мала хоч одне більш-менш підходяще, то вдягла б його, не задумуючись ані секунди. Тепер інші часи, інший чорноволосий чоловік; а це плаття асоціювалося з коханням та мріями, сльозами та самотністю, і вдягати його для суб’єкта на кшталт Люка О’Ніла було схоже мало не на святотатство. Вона звикала приховувати свої почуття, завжди здаватися спокійною і внутрішньо щасливою. Самовладання вкривало її, як товста кора дерево.

Інколи вночі вона думала про свою матір і здригалася. Невже вона теж стане такою, як матуся, — позбавленою почуттів? Невже і в мами все почалося так само, в ті дні, коли в неї був батько Френка? І що б мама зробила, що сказала б, якби довідалася, що Меґі дізналася правду про Френка? О, ота сцена в будинку священика! То було наче вчора — татко та Френк люто вирячилися один на одного, а отець Ральф тримає її так міцно, що їй стало боляче… Кричали один на одного оті страшні слова… Все стало на свої місця. Коли вона про це дізналася, Меґі подумала, що вона знала про це завжди. Вона була достатньо доросла, щоб збагнути, що з народженням дітей пов’язане дещо більше, аніж вона думала; якийсь фізичний контакт, заборонений для всіх, окрім заміжніх пар. Яке ж приниження та яку ганьбу довелося, напевне, пережити матусі через Френка! Не дивно, що вона такою стала. Якби це сталося зі мною, подумала Меґі, мені жити не захотілося б. У книгах лише вульгарні, дешеві дівчата заводили дітей поза шлюбом; однак мама не була дешевою, не могла такою бути. Всім серцем бажала Меґі, щоби мати поговорила з нею про це, дівчина думала, як би набратися сміливості й самій порушити цю тему. Можливо, це хоч трохи їй допомогло б. Але мама була не та людина, що легко йде на відвертість, а сама такої потреби ніколи не відчувала. Меґі зітхнула, поглянувши на себе в дзеркало, і з надією подумала, що з нею таке ніколи не трапиться.

Однак вона була молода; а в такому віці, коли дівчина дивиться на себе, вбрану в попелясто-трояндове плаття, їй хочеться, щоб емоції обдували, немов гарячий вітер. Щоб не плентатися решту свого життя на автоматі, їй бажалося змін, бурхливого життя і кохання. Кохання, чоловіка та дітей. Який сенс страждати за чоловіком, якого вона ніколи не матиме? Він не хотів її і ніколи не захоче. Сказав, що любить її, але не так, як чоловік любить дружину. Бо він одружився з Церквою. Чи всі чоловіки такі — люблять якусь неживу річ більше, за живу жінку? Та ні, певно, що не всі. Складні й важкі чоловіки — можливо, з власними океанами сумнівів, заперечень та раціональних суджень. Але ж мають бути і простіші чоловіки, здатні любити жінку більше, за будь-що. Наприклад, такі чоловіки, як Люк О’Ніл.

— Гадаю, дівчини гарнішої за тебе, я ще не бачив, — сказав Люк, заводячи «ролс-ройс».

Для Меґі компліменти були чимось незнаним; вона ошелешено зиркнула на нього скоса і не сказала нічого.

— От класно, еге ж? — спитав Люк, анітрохи не розчарувавшись через брак її ентузіазму. — Повертаєш ключа, натискаєш кнопку на панелі — й двигун заводиться. Не треба крутити заводну ручку, не треба боятися, що впадеш знесилений іще до того, як спрацює оте бісове запалення. Оце справжнє життя, Меґан, можеш не сумніватися.

— Сподіваюся, ти не залишиш мене одну? — спитала вона.

— Господи милосердний, звісно, що ні! Ти ж зі мною приїхала! А це означає, що ти — моя на всю ніч і я не збираюся давати ще комусь шанс.

— Скільки ж тобі років, Люку?

— Тридцять. А тобі?

— Майже двадцять три.

— Та невже? Бо на вигляд ти, як мала дитина.

— Я не мала дитина.

— Ну-ну! А ти коли-небудь закохувалася?

— Один раз.

— І все? У двадцять три роки? Господи, твоя воля! До твого віку я встиг полюбити й розлюбити з десяток разів.

— Може, і в мене так вийшло б, але тут, на Дрогеді, я зустрічала мало людей, у яких можна закохатися. Ти перший на моїй пам’яті скотар, який сказав більше, аніж сором’язливе «привіт».

— Що ж, якщо ти не ходиш на танці, бо не вмієш танцювати, ти матимеш змогу поспостерігати збоку. Не переймайся, ми швидко все владнаємо. Під кінець вечора ти танцюватимеш, а через кілька тижнів ми зробимо тебе чемпіонкою. — Він скоса зиркнув на неї. — Тільки не кажи мені, що синки скватерів з інших ферм не підбивали до тебе клинці. Скотарів я розумію, ти — на голову вище типових смаків простого скотаря, але не може бути, щоб молоді багаті нахаби не поглядали на тебе масними очицями.

— Якщо я на голову вище типових смаків простого скотаря, тоді чому ж ти запросив мене?

— Ну, тому що я — найнахабніший тип у світі. — Люк весело вишкірився. — Не з’їжджай із теми. Напевне, у Джилі є хлопці, які теж тебе запрошували.

— Так, є декілька, — зізналася Меґі. — Але мені ніколи по-справжньому не хотілося їхати на танці. А ти мене просто змусив.

— Тоді решта тутешніх — телепні, — виснував Люк. — Я завжди розпізнаю гарне.

Меґі було байдуже до манери його розмови. Проблема з Люком полягала в тім, що його важко було збити з пантелику.

На «танці в сараї» з’їжджалися всі — від синів та дочок тваринників до скотарів та їхніх дружин, якщо такі були, а також служниць, гувернанток та мешканців міста усіх вікових категорій та обох статей. Саме тут могли спілкуватися запанібрата, скажімо, чоловіки-вчителі з учнями скотарів та стригалів, банківські клерки-новачки із селюками з далеких ферм.

Величних манер більш офіційних заходів тут не було близько. Старий Мікі О’Браєн приїздив аж із Джилі, щоб пограти на скрипці, й завжди під рукою був хто-небудь, щоб пограти на клавішному чи кнопковому акордеоні; акомпануючи Мікі, вони міняли один одного, щоб перепочити, а старий скрипаль сидів на діжці або на тюку вовни і грав без передиху; з його відвислої нижньої губи текла слина, бо він не мав можливості перерватися і ковтнути її, інакше збився б із темпу.

Але то були не такі танці, як Меґі бачила на дні народження Мері Карсон. То були енергійні кругові танці: шотландські, джиґи, польки, кадрилі, хороводні, мазурки, сільські англійські танці з коротким торканням руки партнера або ж несамовитим обертанням. Там не було відчуття інтимності чи замріяності. Здавалося, кожен вважав це вивільненням пригніченої енергії та приспаних комплексів; романтичними ж інтригами краще було займатися надворі, подалі від шуму та гармидеру.

Меґі невдовзі виявила, що їй заздрять через високого й вродливого кавалера. Він був мішенню спокусливих та млосних поглядів, як свого часу й отець Ральф. Свого часу. Був. Жахливо було думати про нього як про чоловіка з далекого-далекого минулого.

Тримаючи слово, Люк залишав Меґі тільки тоді, коли навідувався до туалету. І не довше. Інок Девіс та Ліем О’Рурк вже були тут як тут, напоготові зайняти його місце біля неї, але Люк не давав їм жодного шансу; приголомшена Меґі навіть не розуміла, що могла приймати запрошення до танцю і від інших чоловіків, а не лише від свого кавалера. Вона не чула слів, зате їх чув Люк і в душі реготав. «От нахаба, цей суб’єкт! Сам простий скотар, а увів таку дівчину з-під носа!» Та Люк не зважав на несхвальні коментарі. Ці парубки вже мали шанс, і якщо не змогли ним скористатися, — то така їхня зла доля.

Останній танець був вальс. Люк взяв Меґі за руку, а другою, обхопивши за талію, пригорнув дівчину до себе. Він був прекрасний танцюрист. На свій подив, вона виявила, що нічого не треба робити — тільки повторювати за ним рухи. То було неповторне відчуття, коли тебе притискає до себе мужчина, і ти відчуваєш м’язи в нього на грудях та стегнах, всотуєш тепло його тіла. Короткі тілесні контакти з отцем Ральфом були такими емоційно напруженими, що Меґі не мала часу осягнути окремі деталі, і їй щиро здавалося, що більше ні в чиїх руках не відчує вона того, що відчувала в його обіймах. Теперішнє відчуття збуджувало, хоча й було зовсім іншим; пульс пришвидшився, і дівчина збагнула, що він відчув це, бо різко крутнув її, притиснув до себе ще міцніше і торкнувся щокою до її волосся.

Коли «роле», вуркочучи, мчав їх додому, освітлюючи вибоїсту дорогу, а інколи — відсутність такої, вони майже не розмовляли. Брейк-і-Пул розташувався за сімдесят миль від Дрогеди, за пасовиськами, де не було ані будинку, ані світла в чиїйсь хатині — жодної ознаки людей. Вододіл, що перетинав Дрогеду, був на сотню футів вищим за решту ландшафту, але на чорноземних рівнинах дістатися до вершини цього вододілу було те ж саме, що швейцарцю видертися на вершину Альп. Люк зупинив авто, вийшов і відчинив дверцята з боку Меґі. Вона стала поруч із ним, злегка тремтячи: невже він все зіпсує грубим поцілунком? А тут так тихо, і від людей так далеко!

Неподалік виднівся напівзруйнований дерев’яний паркан; злегка притримуючи Меґі під лікоть, щоб вона не спотикнулася у відкритих черевичках, Люк допомагав їй ступати нерівною поверхнею землі, зритої кролячими норами. Міцно вхопившись за паркан і вдивляючись у темні рівнини, Меґі й слова не вимовила: спочатку від страху, а згодом, коли її паніка вляглася, — від здивування, бо Люк не чіплявся до неї.

Майже як і сонце, непорушне місячне сяйво вихоплювало з темряви далекі рівнини; трава мерехтіла, беручись дрібними хвильками, немов занепокоєно зітхала, — срібляста, біла та сіра. Листочки на деревах раптом спалахнули цятками вогню — то вітер перевернув їх лискучими поверхнями догори, а попід евкаліптовими гаями розверзалися величезні зяючі провалля темряви, таємничі й лячні, немов пащеки потойбіччя. Піднявши голову, Меґі спробувала полічити зірки і збилася: малесенькі, наче краплинки роси на розлогій павутині, сяючі цятки то спалахували, то згасали, то спалахували, то згасали у ритмі вічному, як сам Господь Бог. Ці вогники висіли над нею, такі прекрасні, такі мовчазні, такі пильні й проникливі, схожі на самоцвітні очиці комах, світлом фар перетворені на діаманти, сліпі до експресії, але безконечно чутливі до енергії й сили. Єдиними звуками були шелестіння гарячого вітру в траві, шерхіт дерев, випадковий брязк від неостиглого авто та сонне ремствування пташки, чий сон вони порушили; а єдиним запахом був невизначуваний аромат чагарів.

Люк повернувся спиною до цієї нічної краси, витягнув із кишені торбинку з тютюном і блокнот із рисовим папером і заходився скручувати цигарку.

— А ти тут народилася, Меґан? — спитав він, ліниво розминаючи на долоні стебла тютюну.

— Ні, я народилася в Новій Зеландії. До Дрогеди ми перебралися тринадцять років тому.

Засунувши розім’яті стебла до паперової оболонки, Люк вправно повертів її між великим та вказівним пальцями, облизав кінчики і загнув їх, заштовхавши всередину кілька волокнинок, що стирчали назовні, а потім чиркнув сірником і підкурив.

— Тобі сподобався сьогоднішній вечір?

— Ще б пак!

— Мені б хотілося завжди возити тебе на танці.

— Дякую.

Він знову замовк, покурюючи і поглядаючи через дах «ролс-ройса» на гай, де й досі сварливо щебетала наполохана пташина. Коли між його засмальцьованими пальцями засичав маленький недопалок, Люк кинув його на землю й енергійно втоптав п’яткою чобота, аж поки недопалок згас. Ніхто так ретельно не гасить цигарку, як мешканець австралійської глушини.

Меґі зітхнула й відвернулася від неозорого ландшафту, залитого місячним сяйвом, а Люк допоміг їй сісти в авто. Він був надто розумний, щоб намагатися поцілувати її тепер, на ранньому етапі стосунків, бо збирався з нею одружитися, тож нехай Меґі першою забажає, щоб він її поцілував.

Вони ще не раз їздили на танці впродовж літа — з його запиленою красою криваво-червоного вечірнього сонця; поступово на фермі звикли до того, що у Меґі з’явився дуже гарний приятель. Брати не наважувалися піддражнювати її, бо любили сестру, а до Люка ставилися з великою симпатією. Бо Люк О’Ніл виявився найстараннішим працівником із тих, кого їм доводилося наймати, а для них це було найкращою рекомендацією. Оскільки в душі хлопці родини Клірі тяжіли до робітничого класу, а не до скватерів, то їм навіть на думку не спадало робити про Люка висновки з того, що за все життя він не спромігся нічого надбати. Фіона, яка могла б оцінити його більш розважливо, не мала на це часу та бажання. Так чи інакше, але спокійна впевненість Люка в тому, що він кращий за решту скотарів, врешті-решт дала плоди: завдяки цій впевненості Клірі почали ставитися до нього, як до свого.

У нього з’явилася звичка заходити до великого будинку, коли увечері він був на фермі, а не на пасовиську; згодом Боб заявив, що негоже Люкові харчуватися одному, коли на столі у Клірі всього було вдосталь, тож він тепер їв разом із ними. А після вечері здавалося недоречним відправляти його на ніч додому за милю від особняка, коли Люк допізна залишався погомоніти з Мері, тож йому запропонували перебратися до одного з маленьких гостьових будиночків поряд.

Тепер Люк займав значне місце в думках Меґі, й вона дивилася на нього не так критично, як на початку, коли постійно порівнювала його з отцем Ральфом. Стара рана загоювалася. Згодом вона забула, що отець Ральф усміхався так, а Люк — сяк. Виразні блакитні очі священика мали вглибині якусь холодну непорушність, а очі Люка блищали невгамовною пристрастю. Вона була молода, ще до пуття не спробувала смак кохання, скуштувавши його лише на якусь мить. А їй хотілося, щоб аромат кохання неквапливо розтікся у роті, наче добре вино, хотілося на повні груди вдихнути його дивовижний букет, щоб запаморочилося в голові. Отець Ральф став єпископом Ральфом і вже ніколи-ніколи до неї не повернеться. Він бо ж продав її за тринадцять мільйонів срібляників — і це не давало їй спокою. Якби він не сказав цю фразу тоді уночі, біля свердловини, вона б і не замислювалися над нею, але ж він сказав її, і незчисленні були ті ночі, коли Меґі не спала, все думаючи, що ж священик хотів цим сказати.

Коли Люк міцно притискав її до себе у танці, а вона клала руки йому на спину, кінчики її пальців аж поколювали від невиразного, але сильного бажання: він збуджував її, збуджував його дотик, його рвучка бадьорість та енергійність. Ні, на відміну від отця Ральфа, він ніколи не викликав у ній того темного вогню, що розпеченою лавою розтікався по її тілу, ніколи не думала вона, що як більше не побачить його, то зів’яне і помре, ніколи не сіпалася і не тремтіла під його поглядом. На танцях та вечірках Меґі ближче познайомилася з Іноком Девісом, Ліемом О’Рурком та Алестером Макквіном, але ніхто з них не справляв на неї такого враження, як Люк О’Ніл. Якщо хтось був високим, і вона задирала голову, щоб поглянути йому в очі, то ці очі виявлялися не такими, як у Люка, а якщо вони були такими, то волосся було не таким. їм завжди бракувало чогось такого, чого не бракувало Люку, хоча вона й сама до пуття не знала, чого саме Люкові не бракувало, і що особливого у ньому було. Ну, звісно, окрім того, що він нагадував їй отця Ральфа; інших підстав для своєї симпатії до нього Меґі не бачила і визнавати не бажала.

Вони багато розмовляли, але на загальні теми: про стригальство, землю, овець, про те, чого Люк збирався добитися в житті, про місця, де він побував, а інколи й про ту, чи іншу політичну подію. Зрідка він читав книжки, але не був таким затятим читачем, як Меґі, й, попри всі старання, вона не могла переконати Люка прочитати ту чи іншу книжку лише тому, що ця книжка здалася цікавою їй. Він ніколи не філософствував, а найзагадковішим та найдратівливішим було для Меґі те, що Люк не виявляв ані найменшої цікавості до її життя, ніколи не питав, чого вона прагнула у житті. Інколи їй палко хотілося поговорити про справи набагато ближчі її серцю, аніж вівці та погода, але щойно здогадавшись, куди хоче спрямувати розмову Меґі, Люк переводив її у більш нейтральне русло.

Кмітливий, марнославний, надзвичайно працьовитий хлопець Люк О’Ніл шалено хотів розбагатіти. Народився він у мазанці прямісінько під тропіком Козерога на околиці міста Лонгрич на заході Квінсленду. Його батько був паршивою вівцею багатої ірландської родини з суворими порядками, яка не вміла й не хотіла прощати, а мати була донькою німця-різника з Вінтона. Коли вона вперто вирішила одружитися з Люковим батьком, її родина теж від неї відмовилася. У тій халупі народилося аж десятеро дітей, жоден із яких навіть черевиків не мав, хоча черевики в спекотному Лонгричі не були предметом першої необхідності. Люк-старший заробляв на життя стригальством (коли мав бажання, але здебільшого він мав бажання цмулити самогон і байдикувати) і загинув під час пожежі в барі Блеколла, коли Люкові-молодшому було дванадцять. Тому, як підійшов час, Люк теж став на стезю стригаля. Спочатку працював хлопчиком-дігтярем — поливав розтопленим дьогтем рвані рани, коли стригаль давав маху і разом із шерстю відчикрижував вівці шматок шкіри.

Одного не боявся Люк — важкої роботи; він прагнув її так, як декотрі чоловіки прагнуть неробства. Чи то через те, що його батько був гульвісою і загальним посміховищем, чи завдяки успадкованим від матері німецькій заповзятості й працьовитості — хтозна.

З часом він піднявся від дігтяра до чорнороба — метушився по сараю, хапав пухнасті, як хмаринки, овечі руна, що виходили з-під ножа цільним шматком, і зносив їх до спеціального столу, де їх очищали з країв. Згодом він сам навчився обрізати вкриті кіркою грязюки краї, а самі руна складав у ящики, де вони чекали на прискіпливу увагу сортувальника — аристократа стригальського ремесла, чоловіка на кшталт дегустатора вин чи парфумів, котрого не можна було навчити цій професії, якщо він не мав до неї хисту. А Люк хисту сортувальника не мав, тому, якщо хотів заробити більше грошей, мусив займатися або стрижкою шкур, або їх пресуванням. Що він і зробив: достатньо дужий, перейшов на прес, щоб стискати відсортовані руна в масивні тюки. Але стригаль найвищої категорії міг заробити ще більше грошей, ніж пресувальник.

На той час Люка знали у західному Квінсленді як доброго й сумлінного працівника, тому він легко знайшов собі роботу стригаля-початківця. Чоловік із доброю координацією рухів, силою та терплячістю міг стати стригалем вищої категорії, і Люк, на його щастя, мав всі ці якості. Невдовзі він вже обробляв свою норму — двісті з гаком овець на день шість днів на тиждень, отримуючи по фунту за сотню. І працювати доводилося вузькими, схожими на ящірку, ножицями. Великі новозеландські ножиці з широкими грубими лезами були в Австралії поза законом, хоча ними стригаль міг подвоїти продуктивність своєї праці.

То була виснажлива робота: стояти, зігнувшись навпіл, і, затиснувши вівцю колінами, пройтися ножицями по всій довжині овечого тулуба, щоб зрізати руно суцільним шматком, і зробити якомога менше додаткових порізів біля обвислої зморщеної шкіри — щоб догодити суворому начальнику стригальського сараю, який міг напуститися на всякого стригаля за недотримання його жорстких стандартів. Люку було байдуже до спеки, поту та спраги, що змушувала його випивати до трьох галонів води на день, йому було навіть байдуже до зграй надокучливих мух, бо народився він у мушиній країні. До овець Люку теж було байдуже, хоча саме вони були найгіршим кошмаром стригаля: скуйовджені клубки, смердючі від сечі зади, задовгі волокна вовни, засохла багнюка, укуси мух — цього не бракувало; до того ж усі вівці були мериносами, тобто мали густу вовну аж до копит і носів та бугристу шкіру, схожу на змоклий папір, що вислизав із рук.

Ні, проти роботи Люк нічого не мав, бо чим більше працював, тим краще почувався; дратував його шум, замкнений простір сараю і сморід. І не було гіршого пекла на землі, аніж стригальський сарай. Тому він вирішив стати босом, щоб самому наймати робітників і потім походжати собі вздовж рядів зігнутих у три погибелі стригалів, придивлятися, щоб його власні руна зістригали чіткими й бездоганно вивіреними рухами.

Ось про кого співалося в старій стригальській пісні, й саме таким босом задумав стати Люк О’Ніл: начальником, що наймає стригалів, великим цабе, тваринником, скватером. Вічно стояти раком над вівцею, мати видовжені руки типового професійного стригаля — то було не для нього; Люкові хотілося займатися спортом, і щоб грошенята самі капали до його кишені. У сараї для стрижки вовни його тримала лише перспектива стати суперстригалем, який за стандартом обробляв вузькими ножицями понад три сотні овець на день. На додаток до зарплати він ще й заробляв грубі гроші, укладаючи парі. На жаль, Люк був трохи зависокий і витрачав зайві секунди на те, щоб зігнутися й розігнутися, а саме вони, оці зайві секунди становили відмінність між стригалем-професіоналом і суперстригалем.

Його обмежений розум замислився над іще одним способом здобути омріяне багатство, коли Люк виявив, що на нього заглядаються жінки. Свою першу спробу він здійснив на фермі Гнарлунга, де жила достатньо молода і достатньо вродлива спадкоємиця. Але випадково його спіткало невезіння: молодиця віддала перевагу чорноробу-англійцю, який щойно прибув до Австралії, але про його «подвиги» у Глушині вже ходили легенди. З Гнарлунги Люк подався до Бінджлі й влаштувався там об’їжджати коней, заодно поклав око на ферму, де мешкала підстаркувата та некрасива спадкоємиця з батьком-вдівцем. Бідолашна Дот, він майже добився її руки, але вона таки скорилася вимогам свого батька і вийшла заміж за моторного дідка із сусідньої ферми. Ці два епізоди коштували йому три роки життя, і Люк вирішив, що по двадцять місяців на кожну спадкоємицю — то забагато. Краще бути у постійному русі, рухатися вглиб, охоплювати ширшу територію; аж поки в процесі такої масштабнішої «облави» йому не трапиться підходящий об’єкт. Йому подобалося мігрувати скотоперегінними маршрутами західного Квінсленду — вздовж річок Купер і Діамантіна, а також Барку та Булу-Оверфлоу, що губилися на північному заході штату Новий Південний Уельс. Йому стукнуло тридцять — час знайти гуску, що знесе йому хоча б декілька золотих яєць.

Про Дрогеду чули всі, але Люк нашорошив вуха лише тоді, коли дізнався, що на тій фермі живе єдина донька у родині. Звісно, мало надії, що вона стане спадкоємицею господарства, але хоч на скромні сто тисяч акрів побіля Кайнуни або Вінстона їй таки дадуть, чи як? То була гарна місцевість неподалік Джилі, але для Люка затісна та надто заросла деревами. Бо душа його линула до неозорого обширу західного Квінсленду, де трава тягнулася до обрію, а дерева, якщо й були такі, зосереджувалися на південному сході. Лише одна трава, трава й трава, без кінця й початку, де щасливому фермеру-твариннику випадало аж по десять акрів на вівцю. Бо інколи замість трави виднілася лише пустеля розтрісканого й гарячого чорнозему. Трава, сонце й мухи, кожному — свій рай, а для Люка О’Ніла саме це й було раєм.

Решту відомостей про Дрогеду він вивудив у Джиммі Стронґа, тваринницько-фермерського агента фірми «АМЛ і Ф». Він звозйв його туди отого першого дня, і ця подорож скінчилася для Люка жорстоким розчаруванням, бо, як виявилося, Дрогеда належала Католицькій церкві. Однак він вже знав, що жінки-спадкоємиці трапляються на фермах вкрай рідко, тому коли Джиммі Стронґ сказав йому, що ця єдина донька мала на рахунку кругленьку суму та багато люблячих братів, Люк вирішив не відступати від початкового плану.

Та хоча він давно знав, що його життєва мрія — це сто тисяч акрів десь поблизу Кайнуни чи Вінстона, і з вузьколобим фанатизмом працював над втіленням цієї мрії, істина полягала в тому, що в душі він любив живу готівку більше, ніж те, що за неї можна купити. Люка вабило не володіння землею та пов’язані з нею сила та впливовість, а перспектива нагромадження рядків акуратних цифр на банківському рахунку, відкритому на його ім’я. Він пристрасно прагнув не Гнарлунги чи Бінджлі, ні, а їхнього еквівалента в твердій готівці. Чоловік, що бажав стати начальником стригалів, ніколи не поклав би ока на безземельну Меґі Клірі. І ніколи не полюбився б йому сам процес тяжкої фізичної роботи, як полюбився він Люку О’Нілу.

Танці в залі Святого Хреста в Джилі були тринадцятими танцями, на які Люк возив Меґі за кільканадцять тижнів. Звідки він про них дізнавався і як примудрявся роздобути запрошення, Меґі не здогадувалася через свою наївність, але щосуботи Люк просив у Боба ключі до «ролс-ройса» і завозив Меґі кудись миль за сто п’ятдесят від Дрогеди.

Коли тієї ночі вони стояли біля паркану, вдивляючись у зоряне небо, було холодно, і Меґі чула, як під черевиками хрустить іній. Наближалася зима. Люк обійняв її рукою за талію і притягнув до себе.

— Ти змерзла, — сказав він. — Краще я відвезу тебе додому.

— Та ні, все нормально, я вже зігрілася, — відповіла Меґі, затамувавши дух.

Вона відчула зміну, яка у ньому відбулася, переміщення руки, що ненав’язливо обняла її за спину. їй приємно було прихилитися до Люка, відчути тепло його тіла й усвідомлювати відмінність його статури від її. Навіть крізь светр Меґі добре відчувала його руку, яка рухалася пестливими колами, немов посилаючи їй обережне пробне запитання. Якби вона сказала, що їй холодно, Люк зупинився б, якби вона не сказала нічого, то він розцінив би це як мовчазний дозвіл продовжувати. Вона ж бо така молода і їй так хотілося скуштувати кохання сповна! Люк був єдиним чоловіком, окрім Ральфа, який цікавив її, то чому б не відчути, як він цілується? От якби його поцілунки були інакшими! Не такими, як у Ральфа!

Розцінивши мовчанку Меґі як згоду, Люк поклав їй на плече другу руку, повернув її до себе і нагнув голову. Ой, хіба і справді рот такий на смак? Тоді на губи можна натиснути й чимось іншим! Що ж робити, щоб показати, наче мені це сподобалося? Меґі просунула свої губи поміж губ Люка — і відразу ж пожалкувала: тиск лише посилився. Люк широко роззявив рота і губами та язиком розтиснув їй губи, а потім засунув їй до рота язик і почав возити ним всередині. Як бридко. Чому ж коли її цілував Ральф, відчуття було зовсім іншим? Тоді їй і на думку не спало, що поцілунок — мокрий та трохи нудотний, тоді вона, здавалося, не думала ні про що, вона розкрилася перед Ральфом як скринька, на якій досвідчена рука натиснула на потаємну кнопку Господи, що ж це він робить? І чому тіло так сіпнулося і притиснулося до нього, коли розум нестримно хотів відсахнутися?

Люк знайшов на її спині чутливу точку і натискав на неї пальцями, і Меґі аж скорчилася від цього дотику Перервавши поцілунок, Люк припав губами збоку до її шиї. Здавалося, Меґі це сподобалося більше, аніж поцілунок у губи, вона охнула, оповила його руками, та коли він знову припав до її губ і спробував стягнути з її плечей плаття, вона різко відштовхнула його і відступила назад.

— Досить, Люку!

Цей епізод розчарував Меґі й навіть збурив легку огиду. Люк прекрасно це зрозумів; він допоміг їй сісти в авто і скрутив цигарку, таку потрібну, щоб вгамувати нерви. Він звик вважати себе вправним та досвідченим коханцем, і досі жодна дівчина не мала до нього претензій, але вони не були такими чутливими й неприступними панянками, як Меґі. Дот Макферсон, спадкоємиця ферми Бінджлі, взагалі була груба, як колода, і не навчалася в елітних сіднейських інтернатах та різних нікчемних, на його думку, закладах. Люк був вродливий, але мало відрізнявся від звичайного сільського чорнороба в сексуальній досвідченості: він знав мало поз та рухів, окрім тих, які подобалися йому самому, а теорії сексу він не знав взагалі. Ті численні дівчата, з якими йому випало кохатися, охоче демонстрували йому, що це їм подобається, але щоб приймати це за чисту монету, він мав роздобути надійну особисту інформацію, і не завжди чесним шляхом. Дівчина погоджувалася на інтим і всіляко старалася задовольнити мужчину, сподіваючись на заміжжя, особливо коли до неї підбивав клинці такий вродливий та працьовитий хлопець, як Люк. А ніщо так не задовольняє чоловіка, як слова про те, що він — найкращий коханець. Люк навіть і близько не здогадувався, скільки чоловіків, окрім нього, пошилися таким чином у дурні.

Згадавши про підстаркувату Дот, яка йому віддалася, але змушена була скоритися батьковій волі, бо той на тиждень замкнув її у стригальському хліву з гнилою обсидженою мухами тушею, Люк подумки стенув плечима. Меґі виявилася міцним горішком, і він не міг дозволити собі налякати її чи викликати у неї стійку огиду. З любовними втіхами та розвагами доведеться почекати, от і все. Він зваблюватиме її так, як їй, вочевидь, хочеться: квітами, ніжною увагою та сором’язливими дотиками — і не більше.

Якийсь час тривала ніякова тиша, а потім Меґі зітхнула і відкинулася на спинку сидіння.

— Вибач, Люку.

— І ти мене вибач. Я не хотів тебе образити.

— Та ні, ти мене не образив, ні! Може, я до цього не звикла… Я злякалася, але не обурилася.

— Та годі, Меґан! — він зняв руку з керма і накрив нею стиснуті долоні Меґі. — Не переймайся. У тобі ще багато дитячого, а я поспішив. Забудьмо про це.

— Так, забудьмо.

— А хіба він тебе не цілував? — поцікавився Люк.

— Хто?

Але звідки в її голосі страх? І чому?

— Ти казала, що колись кохала, тому я гадав, ти знаєш, про кого йдеться. Вибач, Меґан. Я простирчав із тобою так довго, що мав здогадатися: твоя любов була дівчачою закоханістю в якогось парубка, котрий на тебе навіть уваги не звертав.

«Так, так, так! Нехай він саме так і думає!»

— Ти влучив у самісіньку точку, Люку. То справді була дівчача закоханість.

Біля будинку він знову притиснув її до себе і довго цілував, але без отих неприємних штучок — не розтискував їй рота і не залазив до нього язиком. Вона відповіла з помірним ентузіазмом, та їй це таки сподобалося. Потім Люк пішов до свого будиночка, задоволений тим, що не зруйнував свого шансу.

Меґі зморено заповзла до ліжка і довго лежала, дивлячись на кругле гало м’якого сяйва, що його кидала лампа на стелю спальні. Що ж, принаймні одне вона з’ясувала: поцілунки Люка й близько не нагадували поцілунки Ральфа. А під кінець вона двічі чи тричі відчула мимовільний імпульс бентежного збудження, коли Люк вчепився пальцями їй у бік і впився губами в шию. Тож марно порівнювати Люка з Ральфом, і їй не дуже хотілося це робити. Краще забути про Ральфа: він не зможе стати її чоловіком. А Люк — зможе.

Наступного разу, коли Люк поцілував Меґі, вона повелася інакше. До того вони побували на прекрасній вечірці, влаштованій господарями ферми Рудна Гуніш, що лежала на межі окресленої Бобом для їхніх звеселяючих прогулянок території. Вечірка від самого початку пішла добре. По дорозі до Рудна Гуніш Люк був в ударі, жартував так вдало й багато, що Меґі аж знесилилася від сміху, а впродовж вечора був до неї ніжно-люблячий та уважний. А міс Кармайкл так хотіла відбити його! Наважившись на те, для чого в Алестера Макквіна та Інока Девіса забракло сміливості, вона нахабно фліртувала з Люком і навіть затягнула його до танцю — Люк, дотримуючись етикету, погодився. То був офіційний прийом, а не звичайні танцюльки, і Люк станцював із міс Кармайкл повільний вальс. Але після танцю він відразу ж повернувся до Меґі й, нічого не кажучи, підкотив до стелі очі, мовляв ця міс Кармайкл — така зануда! І вона була йому вдячна за це, бо відтоді, як ця панночка зіпсувала їй задоволення на виставці в Джилі, Меґі її недолюблювала. Вона пам’ятала, як отець Ральф проігнорував цю пихату особу, щоб перенести маленьку дівчинку через калюжу, а тепер і Люк показав себе з того самого боку. Браво, Люку! Ти молодчага!

Дорога додому видалася дуже довгою і холодною. Люк випросив у старого Макквіна пакунок сандвічів та пляшку шампанського, а коли вони проїхали майже дві третини шляху додому, зупинив авто. Як сучасні, так і тодішні автомобілі в Австралії лише зрідка мали пічку, але «ролс» мав обігрівач, і тієї ночі він, як ніколи, став у пригоді, бо поверхню землі вкрив дводюймовий шар інею.

— Як приємно сидіти в таку ніч без пальта! — усміхнулася Меґі, беручи в Люка маленький складаний стаканчик із шампанським, і відкусила шматочок сандвіча.

— Та ото ж. Ти сьогодні така гарна, Меґан.

Що ж особливого було в кольорі її очей? Зазвичай сірі очі йому не подобалися, вони здавалися йому позбавленими життя, але очі Меґі, він міг заприсягнутися, мали всі відтінки синього краю спектра, фіолетовий та яскраво-блакитний, колір неба в ясний прозорий день, смарагдовий темно-зелений та навіть ледь помітний жовтуватий відтінок. А поблискували вони, наче напівпрозорі самоцвіти, в обрамленні довгих вигнутих повік, які блищали, немов вкриті легкою позолотою. Простягнувши руку, він обережно торкнувся пальцем повік, а потім цілком серйозно поглянув на свої пучки.

— Гей, Люку! Щось не так? — здивувалася Меґі.

— Я не міг здолати спокусу самому пересвідчитися, чи не тримаєш ти на своєму туалетному столику баночку із золотистою пудрою. Знаєш, ти — єдина з бачених мною дівчат зі справжнісінькою позолотою на повіках!

— Ой! — Вона сама торкнулася повік, поглянула на пучки і розсміялася. — А й справді! Вона анітрохи не стирається.

Шампанське приємно лоскотало в носі й шипіло в животі; Меґі почувалася пречудово.

— І справжнісінькі вигнуті дашком золоті брови, найпрекрасніше у світі справжнє золоте волосся… Мені завжди здавалося, що воно жорстке, мов метал, однак насправді воно м’якеньке, наче у дитини… А шкіра теж поблискує, наче ти посипала її золотистою пудрою… Такий прекрасний рот, немов створений для поцілунків…

Вона мовчки дивилася на нього, злегка розкривши рожеві губи — точнісінько як того дня, коли вони зустрілися вперше; Люк забрав у неї стаканчик.

— Давай іще наллю, — сказав він, доливаючи шампанського.

— Мушу визнати, що це напрочуд гарна ідея: зупинитися на півдорозі й злегка перепочити. Дякую тобі, що ти так завбачливо розжився у пана Макквіна бутербродами та вином.

Потужний двигун «ролса» легенько клацнув у тишині, й крізь спеціальні отвори до салону майже беззвучно полинуло тепле повітря; звуки приємно заколисували — кожен по-своєму. Люк розв’язав і зняв краватку, а потім розстебнув комір своєї сорочки. їхні куртки лежали на задньому сидінні, бо в салоні стало надто жарко.

— Ой, як класно без краватки! Не знаю, хто вигадав їх і наполіг, щоб чоловік лише в ній вважався належно вдягненим, але коли я зустріну цього добродія, то неодмінно задушу його, скориставшись його ж власним винаходом.

Люк різко повернувся, нахилився до Меґі й спіймав вигин її губ своїми губами — вони припасувалися, немов деталі головоломки-мозаїки. Він не обіймав її, не торкався, але вона відчула себе прикутою до нього і поклала голову Люкові на груди, коли він відхилився на сидіння. Він обхопив руками її голову, щоби міцніше впитися в цей запаморочливий навдивовижу чутливий рот і пити його, пити досуха. Зітхнувши, Люк повністю віддався цьому відчуттю, нарешті відчув себе комфортно з цими шовковистими, як у дитини, губами, що тепер злилися з його ротом. Її рука заповзла йому на шию і обняла її, тремтливі пальці занурилися йому у волосся, а долоня другої руки сперлась на гладеньку засмаглу шкіру грудей біля горла. Тепер він не поспішав, хоча вже збудився і затвердів іще до того, як налити їй другий стаканчик шампанського, збудився від одного лише погляду на неї. Не відпускаючи їй голови, він поцілував її щоки, заплющені очі, вигнуті брови, знову повернувся до щік, таких шовковистих, повернувся до її рота, такого по-дитячому пухкенького та прекрасного, що доводив його до божевілля, доводив до божевілля ще з того дня, коли він вперше її побачив.

А її шия з маленькою западинкою внизу… Шкіра плечей така суха, ніжна та прохолодна… Не в змозі зупинитися, сам не свій від страху, що вона скаже зупинитися, Люк прибрав руку з талії Меґі, розстебнув довгу низку ґудзиків на спині її плаття і стягнув його з її слухняних рук; потім розв’язав мотузочки її широкої нижньої сорочки. Зануривши обличчя поміж її шиєю та плечем, він провів пучками по оголеній спині, відчуваючи легке тремтіння Меґі та враз затверділі гострячки її грудей. Він нагнув голову нижче, наосліп, але наполегливо намацуючи прохолодну опуклість грудей; розтуливши губи, Люк опускався нижче й нижче, аж поки зімкнув їх на пухирчастому гострячку набубнявілої плоті. На мить його язик заворожено завмер, руки Люка зімкнулися в болісній насолоді на спині Меґі, й він припав до соска і став смоктати й цілувати його, цілувати й смоктати… То був вічний природній імпульс, він любив пускати його в хід, і цей прийом ніколи його не підводив. Це було так гарно, гарно, га-а-а-арно! Він не закричав, а лише якусь щемливо-виснажливу й прекрасну мить тремтів від насолоди, роблячи ковтальні рухи.

Наче немовля, що досита насмокталося, Люк випустив сосок із рота, припав поцілунком безмежного кохання та вдячності до плоті під соском і ліг непорушно — лише груди його здіймалися та опускалися. Він відчув дотик її рота до волосся, під своєю сорочкою — її руку, і раптом розплющив очі, немов прийшов до тями й оговтався. Люк рвучко сів, зав’язав мотузки нижньої сорочки, натягнув їй на плечі плаття і вправно застебнув усі ґудзики.

— Вийшла б ти за мене заміж, Меґан, — сказав він, ніжно поглянувши на неї і всміхнувшись. — Так буде краще, бо не думаю, що твої брати схвально поставляться до того, що ми щойно зробили.

— Я теж гадаю, що так буде краще, — погодилася вона, опустивши повіки і спалахнувши легеньким рум’янцем.

— Скажімо їм про це завтра вранці.

— Чому б ні? Чим швидше, тим краще.

— Наступної суботи я повезу тебе до Джилі. Ми побачимося з отцем Томасом — гадаю, ти не проти вінчання в церкві, домовимося про оголошення нашого шлюбу та придбаємо вінчальні персні.

— Дякую тобі, Люку.

Що ж, от воно й сталося. Вона дала обіцянку і вороття не було. За кілька тижнів — чи скільки там потрібно часу для оголошення шлюбу — вона вийде заміж на Люка О’Ніла. І стане… місіс О’Ніл! Як дивно! І чому ж вона сказала «так»? Бо це він сказав їй, що вона мусить, він сказав, що так треба. Але ж чому? Щоб убезпечити його? Щоби захистити себе — чи мене? Ральфе де Брикасар, інколи мені здається, що я вас ненавиджу…

Цей випадок в авто спантеличив її і стурбував. Він анітрохи не був схожий на той перший поцілунок. Скільки прекрасних і лячних відчуттів! А дотик його руки! А отой збуджуючий поцілунок у груди, від якого неземна насолода концентричними колами розійшлася по всьому її тілу! І зробив він це саме тоді, коли її свідомість стала дибки і вказала тій бездумній істоті, на яку вона перетворилася, що з неї знімають одяг, що вона мусить заверещати, ляснути його по пиці й утекти геть. Коли Меґі вийшла з того заколисаного, напівпритомного стану, спричиненого шампанським, теплом, приємністю поцілунку (якщо його робити як слід), і Люк вперше припав до її грудей та почав жадібно смоктати, вона зачаровано завмерла, немов прикута до місця, і те неземне відчуття, що пронизало її, паралізувало здоровий глузд, свідомість та всяку думку про втечу. Вона припала плечима до грудей Люка, обхопила його ногами, а ту ще не названу діляночку, якою закінчувалися вгорі її стегна, він міцно притиснув руками до виступу свого тіла, що був твердим, як камінь. І їй захотілося залишитися отак решту свого життя, враженою до глибини душі, що зяяла пусткою і пристрасно бажала…

…Бажала чого? Вона й сама не знала. Коли він обережно прибрав її з себе, їй не хотілося йти, навпаки — вона ладна була накинутися на нього з дикунською люттю. Але це остаточно зміцнило її бажання вийти заміж за Люка О’Ніла. І вона вже не сумнівалася: щойно він зробив із нею те, від чого народжуються діти.

Ніхто не здивувався новині й ніхто й не думав заперечувати. Єдиним, що справді ошелешило всіх Клірі, було вперте небажання Меґі написати єпископу Ральфу про майбутнє заміжжя, її майже істеричне заперечення пропозиції Боба запросити єпископа Ральфа до Дрогеди й влаштувати вінчання у великому будинку.

— Ні, ні, ні! — кричала вона їм усім. Кричала Меґі, яка жодного разу в житті не підвищила голосу. Ображена тим, що він більше до них не приїздив, вона вперто повторювала, що її заміжжя — то її особиста справа, і якщо єпископу Ральфу забракло пристойності навідуватися на Дрогеду просто так, вона не нав’язуватиме йому обов’язок, від якого він не зможе відмовитися.

Тому Фіона пообіцяла нічого не розповідати священику у своїх листах; здавалося, що їй до цього байдуже, як байдуже до вибору, який зробила Меґі. Ведення бухгалтерії такої великої ферми, як Дрогеда, — ото серйозна робота, що займає багато часу. Фіонині записи могли б послужити історику зразком бездоганного опису життя тваринницької ферми, бо ці описи складалися не лише з цифр та гросбухів. Кожне переміщення кожної великої отари овець описувалося найдокладнішим чином; це стосувалося і щоденних змін погоди та пір року, ретельно записувалося навіть те, що місіс Сміт подавала до столу. Запис у журналі обліку від неділі, 22 липня 1934 року повідомляв:

11

Люк купив Меґі діамантову обручку, скромну, але красиву, з двома діамантами у чверть карата в оправі з двох платинових сердечок. Вінчання мало відбутися о дванадцятій дня, в суботу, двадцять п’ятого серпня, в церкві Святого Хреста. Після вінчання планували обід у родинному колі в готелі «Імперіал», куди, природно, запросили також місіс Сміт, Мінні та Кет, але Джимс та Петсі залишилися у Сіднеї — Меґі твердо заявила, що не бачить необхідності в тому, щоб привозити хлопчаків за шістсот миль на церемонію, сенсу якої вони ще не розуміють. Вона отримала від них вітальні листи; від Джимса — розлогий і по-дитячому незв’язний, а лист від Петсі містив лише три слова: «Бажаю багацько щастя». Ясна річ, вони знали Люка, бо їздили з ним на пасовиська під час своїх канікул.

Місіс Сміт була засмучена твердим рішенням Меґі зробити шлюбну церемонію скромною; вона сподівалася, що єдина дівчина Дрогеди вийде заміж під майоріння прапорів та грім оркестру, і святкування цієї визначної події розтягнеться на кілька днів. Але Меґі рішуче повстала проти метушні й навіть відмовилася вдягнути весільне вбрання, хотіла побратися у щоденному платті та звичайному капелюшку з подорожнього одягу.

— Кохана, я придумав, куди повезти тебе на наш медовий місяць, — сказав Люк, сідаючи поруч із нею у крісло в неділю, коли вони здійснили необхідні для вінчання приготування.

— Куди ж?

— На північ Квінсленду. Поки ти ходила до кравчині, я поговорив тут із хлопцями в барі «Імперіал», і вони сказали, що в тих краях можна заробити купу грошей, якщо чоловік дужий і не боїться важкої праці.

— Але ж, Люку, ти вже маєш добру роботу тут!

— Не годиться чоловіку сидіти на шиї у родичів своєї дружини. Я хочу заробити грошей і купити нам господарство в західному Квінсленді, й збираюся зробити це до того, як стану застарий, щоб впоратися з такою справою. Під час такої Депресії чоловіку без освіти важко знайти високооплачувану роботу, але у північному Квінсленді бракує чоловіків, а платять там вдесятеро більше, аніж я заробляю на Дрогеді.

— За що ж там так добре платять?

— За рубання цукрової тростини.

— Рубання цукрової тростини? Та це ж робота для чорноробів-китайців!

— Помиляєшся. Китайці надто малі для такої праці, й не можуть виконувати її так добре, як білі рубачі, до того ж ти не гірше за мене знаєш, що австралійські закони забороняють ввозити чорних та жовтих працівників на рабські роботи або змушувати їх працювати за платню меншу від платні білої людини, щоб не забирати кусок хліба з рота білих австралійців. Тому рубачів бракує, і гроші їм платять шалені. Мало хто є достатньо високим та дужим, щоб рубати тростину. Але я саме такий. Мені це до снаги. Я впораюся.

— Це означає, що ти збираєшся зробити північний Квінсленд нашою домівкою, Люку?

— Так.

Меґі поглянула повз його плече крізь великі вікна вітальні на Дрогеду: на евкаліпти-привиди, на Гоум Педдок, на низку дерев удалині. Не жити на Дрогеді? Бути там, де єпископ Ральф ніколи її не знайде, де вона ніколи не зможе його побачити, довіку бути прив’язаною до оцього незнайомця, який сидить поруч, що вже не буде вороття… Її сірі очі зупинили погляд на жвавому обличчі Люка і стали ще прекраснішими, але і сумнішими. Люк не стільки помітив її печаль, скільки відчув інтуїтивно, бо вона не заплакала, не опустила повік, не скривила ображено рота. Але він не переймався її печалями, бо не збирався дозволяти їй стати для нього настільки важливою, щоб хвилюватися за неї. Ясна річ, Меґі була винагородою для чоловіка, який зазнав поразки при спробі оженитися на Дот Макферсон із Бінджлі, але її привабливість та слухняність лише посилювали Люкову пильність стосовно свого серця. Жодна жінка, навіть така гарна, як Меґі Клірі, ніколи не матиме над ним такої влади, щоб указувати йому, що робити.

Залишаючись вірним собі, він раптом перейшов до того, що мав на думці. Інколи хитрість стає у пригоді, але в цій справі краще прислужиться груба відвертість.

— Меґан, я чоловік старомодний, — заявив Люк.

Вона ошелешено витріщилася на нього.

— Хіба? А яке це має значення?

— Так, — відповів він. — Я дотримуюся тієї думки, що коли чоловік одружується, то все майно жінки стає майном чоловіка. Як придане у давнину. Я знаю, що ти маєш трохи грошей, тому відразу ж попереджаю тебе, що коли ми поберемося, ти мусиш відписати їх мені. Скажу тобі тепер, що у мене на думці, поки ти не заміжня, щоб ти сама вирішила, хочеш ти цього чи ні.

Меґі навіть не здогадувалася, що їй залишаться її гроші; вона щиро вірила, що після одруження вони перейдуть від неї до Люка і стануть його грошима. Татко завжди розпоряджався життям Фіони та своїх дітей, а після його загибелі Фіона поступилася правлінням Бобу як його наступнику. Чоловік володів грошима, будинком, своєю дружиною та дітьми. І Меґі ніколи не ставила це право під сумнів.

— Ой! — вигукнула вона. — А я й не знала, що треба щось підписувати, Люку. Я гадала, що коли ми поберемося, все моє автоматично стане й твоїм.

— Раніше так воно й було, але оті нікчемні дятли з Канберри поклали цьому край, коли дали жінкам право вирішувати самим. Я хочу, щоб між нами все було справедливо й відверто, Меґан, тому й кажу тобі, як воно буде, коли ми оженимось.

Вона розсміялася.

— Добре, Люку, я не заперечую.

Вона сприйняла це як добра й зговірлива старомодна дружина; Дот так просто не здалася б.

— Скільки ти маєш грошей? — спитав він.

— Чотирнадцять тисяч фунтів. Щороку додається по дві тисячі.

Люк аж присвиснув.

— Чотирнадцять тисяч фунтів! Овва! Та це ж ціла купа грошей, Меґан. Краще б ними розпоряджався я і давав їм раду замість тебе. Наступного тижня треба побачитися з керівником банку і домовитися, щоб усе, що надходитиме в подальші роки, теж ішло на моє ім’я. Я й копійки не зніму з рахунку, можеш не сумніватися. За ці гроші ми згодом придбаємо нам ферму. А наступні кілька років ми удвох тяжко працюватимемо і відкладатимемо кожну зароблену копійчину. Годиться?

Меґі кивнула.

— Годиться, Люку.

Один дрібний недогляд із боку Люка мало не перервав вінчання на півдорозі: він не був католиком. Дізнавшись про це, отець Ветті перелякано здійняв догори руки.

— Господи милосердний, Люку, чому ж ти раніше не сказав? Тепер нам, із Божою поміччю, доведеться докласти усіх зусиль, щоб навернути тебе й охрестити до вінчання!

Люк отетеріло витріщився на отця Ветті.

— А хіба я щось казав про навернення, отче? Мені й без церкви добре, але якщо ви так стурбовані, то можете записати мене хоч сектантом, хоч святошею — як вам забажається. Але в католики ви мене не запишете.

Марно благали вони; Люк навідріз відмовився навіть обговорювати ідею навернення.

— Я не маю нічого проти католицтва чи Ірландії, і вважаю, що з католиками Ольстеру поводяться жорстоко. Але я — оранжист, а не перевертень. Якби я був католиком, а ви хотіли, щоб я перебіг до методистів, то я зреагував би так само. Я не проти католиків, я проти перевертнів. Тому вам доведеться обійтися без мене у своїй пастві, отче!

— Тоді ви не зможете одружитися!

— Чому ж ні, заради Бога? Якщо ви не захочете нас поженити, то не думаю, що священик з англіканської церкви або правник Гаррі Гоу відмовляться це зробити.

Фіона гірко всміхнулася, згадавши свої несподівані ускладнення з Педді та священиком; та суперечка закінчилася її перемогою.

— Але ж, Люку, я неодмінно маю повінчатися в церкві! — зі страхом заперечила Меґі. — Якщо ні, то я житиму в гріху!

— А на мою думку, краще жити у гріху, аніж бути перевертнем, — відказав Люк, у якому інколи уживалося химерне протиріччя: хоч як би йому не хотілося прибрати до рук гроші Меґі, сліпа безрозсудна впертість не дозволяла йому піти на поступки.

— Слухайте, припиніть оці ваші глупства! — різко перервала їх Фіона, звертаючись не до Люка, а до священика. — Зробіть те, що зробили ми з Педді — і кінець суперечці! Отець Томас зможе повінчати вас у помешканні священика, якщо не бажає бруднити свою церкву!

Всі спантеличено витріщилися на неї, але трюк спрацював: отець Ветті погодився повінчати Меґі та Люка в помешканні священика, хоча святити перстень відмовився.

Ця часткова поступка Церкви вселила в Меґі впевненість, що вона грішить, але не так сильно, щоб потрапити до пекла. Старенька Анні, економка священика, зробила все, що їй під силу, щоб надати кабінету отця Ветті максимальну схожість із церквою — прикрасила його великими вазами з квітами та численними мідними канделябрами. Але то була некомфортна церемонія — вкрай невдоволений священик всім давав зрозуміти, що пішов на цей крок лише заради того, щоб уберегти себе від бентежної необхідності проводити мирське вінчання в якомусь іншому місці. Ні тобі шлюбної меси, ні благословення.

Однак справу було зроблено. Меґі, тепер місіс Люк О’Ніл, їхала до північного Квінсленду, а медовий місяць відкладався на термін, необхідний для того, щоб туди дістатися. Люк відмовився проводити ту суботню ніч у готелі «Імперіал», бо місцевий пасажирський потяг до Гундівінді вирушав лише раз на тиждень ввечері в суботу, щоби встигнути до поштового потяга Гундівінді—Брісбен, що відходив у неділю. Це дало б їм змогу потрапити до Брісбена в понеділок — саме вчасно, щоби спіймати експрес до міста Керне.

Потяг до Гундівінді був забитий людом. Усамітнитися Люк та Меґі не могли, і їм довелося просидіти, не змикаючи повік, усю ніч, бо спальних вагонів у цьому потязі не було. Годину за годиною він безладно смикався і сердито торохтів, чмихаючи на північний схід, без кінця зупиняючись щоразу, коли машиністу спадало на думку заварити собі казанок чаю або пропустити через колію отару овець та побазікати з погоничем.

— Цікаво, чому тутешні кажуть Гандівінді, а не Гундівінді? То й писали б уже через «а», — знічев’я поцікавилася Меґі, коли вони чекали у єдиному в Гундівінді закладі, відкритому в неділю — в жахливій станції з чорними дерев’яними лавами, пофарбованій в офіційний зелений колір залізничного відомства. Бідолашна Меґі! Вона нервувала і місця собі не знаходила.

— Звідки ж я знаю? — зітхнув Люк, якому більше хотілося не поговорити, а поїсти. Оскільки була неділя, то ніде було й чашки чаю випити; лише вранці у понеділок, коли брісбенський поштовий зупинився на сніданок, вони змогли наповнити свої порожні шлунки та втамувати спрагу. Потім були Південний вокзал Брісбена, піший перехід до Вокзалу на Римській вулиці й посадка на експрес до Кернса. І тут Меґі виявила, що Люк попередньо замовив їм два сидячих місця другого класу.

— Люку, у нас же вдосталь грошей! — вигукнула стомлена й роздратована Меґі. — Якщо ти забув сходити до банку, то я маю в гаманці сто фунтів, які подарував мені Боб. Чому ж ти не купив нам купе першого класу зі спальними місцями?

Люк ошелешено вирячився на неї.

— Але ж до Данглоу лише три дня й три ночі шляху! Навіщо тринькати гроші на спальне купе, коли ми обидва молоді, здорові та сильні? Нічого з тобою не станеться, якщо ти трохи проїдеш у потязі на сидячому місці, Меґан! Пам’ятай, ти вийшла заміж за простолюдина, а не за бісового скватера!

Тож Меґі важко опустилася на сидіння біля вікна, яке захопив для неї Люк, і, поклавши тремтяче підборіддя на руку, дивилася у вікно, щоб він не помітив її сліз. Люк розмовляв із нею як із безвідповідальною дитиною, і вона вже підозрювала, що саме такою він її й сприймав. У її душі назрівав бунт, правда — слабенький та невпевнений, але несамовита гординя заважала їй опускатися до банальної сварки. І Меґі сказала собі, що тепер вона — дружина цього чоловіка, але це було для неї чимось новим, бо вона ще не звикла до заміжнього статусу. Треба дати Люкові час. І вони заживуть разом, вона куховаритиме йому, піклуватиметься про нього, ладнатиме одяг, роститиме його дітей і буде йому доброю дружиною.

Вони прямували до міста з назвою Данглоу, розташованого за якихось п’ятдесят миль від Кернса — крайньої північної кінцевої станції залізничної лінії, що тягнулася вздовж квінслендського узбережжя. Понад тисячу миль їхали вони вузькоколійкою, розгойдуючись із боку в бік, куняючи та сіпаючись; всі місця у вагоні були зайняті й не було змоги ані лягти, ані випростатися, щоб розім’яти кінцівки. І хоча ця місцевість була щільніше заселеною, аніж Джилі та більш мальовничою, Меґі вона не зацікавила.

Голова її боліла, їжа не затримувалася надовго у шлунку, а спека була набагато гіршою за найгіршу джилійську. Чепурненьке весільне плаття з рожевого шовку засмальцювалося сажею, що залітала у вікна, її шкіра стала липкою від поту, що не випаровувався, але найнестерпнішим було те, що Меґі потроху ненавиділа Люка. Втомлений поїздкою не менше за неї, він мляво теревенив із двома чоловіками, що їхали до Кардвела. Позирав він на Меґі лише тоді, коли підводився, перехилявся через неї так байдуже, що вона аж зіщулювалася, і кидав скручену газету у вікно юрбі спраглих до новин чоловіків у лахмітті зі сталевими молотками в руках, які вигукували: «Газет нам, газет!»

— То ремонтники, що пильнують стан рейок, — пояснив він, коли така група трапилася їм уперше.

Здавалося, Люк вважав, що вона так само задоволена, як і він, що їй так само зручно сидіти, як і йому, і що прибережна рівнина, яка пролітала повз вікна, і справді її зацікавила. А Меґі вп’ялася в цю рівнину поглядом, не бачачи її і ненавидячи ще до того, як її нога ступить на цю землю.

У Кардвелі двоє чоловіків зійшли, і Люк сходив через дорогу до крамниці, де продавалася риба зі смаженою картоплею, і повернувся з пакунком, загорнутим у газету.

— Кажуть, що рибу в Кардвелі треба скуштувати, аби переконатися, що вона — надзвичайно смачна. Найкраща риба у світі. Ось, візьми, скуштуй, кохана. Це твоя перша дегустація справжніх харчів із Бананаленду. Кажу тобі, немає на землі місця кращого за Квінсленд.

Меґі зиркнула на маслянисті шматочки обсмаженої у тісті риби, приклала до рота хустку — і прожогом кинулася до туалету. Коли вона згодом вийшла звідти, бліда й тремтяча, Люк чекав на неї в коридорі.

— Що сталося? Тобі погано?

— Мені було погано відтоді, як ми виїхали з Гундівінді.

— Господи Ісусе! Чому ж ти мені не сказала?!

— А чому ти не помітив?

— Мені здалося, що у тебе все в нормі.

— Скільки нам іще їхати? — спитала Меґі, не бажаючи сваритися і змінюючи тему.

— Від трьох до шести годин — як вийде. Тут не надто дотримуються розкладу. Тепер, коли ці хлопці зійшли, маємо вдосталь вільного місця, тож лягай і клади ніжки мені на коліна.

— Благаю, не сюсюкай зі мною, як з дитиною! — сердито відрізала вона. — Було б набагато краще, якби вони вийшли ще два дні тому в Бундаберзі!

— Заспокойся, Меґан, будь другом! Ми майже приїхали. Залишилися Талі та Інісфейл, а після них буде Данглоу.

З потяга вони зійшли підвечір; Меґі міцно вчепилася за Люкову руку, надто горда, щоб зізнатися, що не в змозі нормально йти. Люк розпитав начальника станції, де є недорогий готель для робочого люду, взяв їхні валізи і вийшов на вулицю; Меґі рушила за ним, спотикаючись і вимахуючи руками, наче п’яна.

— Тут недалеко, лише один квартал по той бік вулиці, — заспокоїв її Люк. — Біла двоповерхова будівля.

І хоча їхня кімната була напхана невкладистими вікторіанськими меблями, Меґі вона здалася мало не раєм, і вона знесилено рухнула на край подвійного ліжка.

— Полежи до вечері, кохана. А я піду зорієнтуюся, що й до чого, — мовив Люк і вислизнув із кімнати; він мав так само свіжий та відпочилий вигляд, як і на ранок їхнього вінчання. То сталося у суботу, а тепер був вівторковий вечір — аж чотири доби протеліпалися вони у переповнених потягах, давлячись цигарковим димом та паровозною кіптявою.

Ліжко монотонно погойдувалося в такт із цокотінням сталевих коліс на рейкових стиках, а Меґі, вдячно увіткнувшись головою в подушку, все спала, спала й спала…

Хтось познімав із неї туфлі та панчохи і вкрив її ковдрою; Меґі заворушилася, розплющила очі й озирнулася довкола. Люк сидів на підвіконні, зігнувши одну ногу в коліні, й курив. Зачувши, що вона заворушилася, він поглянув на неї і всміхнувся.

— Ну й гарна ж ти наречена! Я тут чекаю, не дочекаюся свого медового місяця, а вона спить без задніх ніг майже дві доби! Я був занепокоївся, коли почав тебе будити, а ти не прокидалася, але корчмар сказав мені, що таке буває у жінок після тривалої подорожі у вагоні та ще й при такій спеці та вологості. Порадив мені дати тобі відіспатися. Як ти ся маєш?

Меґі заціпеніло сіла, спершись на подушку, розпростерла руки і позіхнула.

— Набагато краще, дякую. Ой, Люку! Я знаю, що я молода й дужа, але я жінка! І я не можу витримувати такого виснажливого фізичного навантаження, як ти.

Він підійшов, сів на краю ліжка і чарівливим жестом розкаяння погладив її по руці.

— Перепрошую, Меґан, я винуватий перед тобою, справді винуватий. Я не подумав про те, що ти таки жінка. Ще не звик мати поруч із собою дружину, от і все. Ти зголодніла, моя люба?

— Гірше — я вмираю з голоду. Ти хоч здогадуєшся, що я не їла майже тиждень?

— Тоді чому б тобі не помитися у ванні, вдягнути чисте плаття і піти зі мною позаглядати містом?

Біля готелю було китайське кафе, де Люк почастував Меґі першими у її житті східними стравами. Вона була така голодна, що будь-яка їжа здалася б їй смачною, але ця виявилася найвищого ґатунку. їй було байдуже, чи справді це готували з пацючих хвостів, акулячих пер та курячих нутрощів, як подейкували в Джилленбоуні, де було лише одне кафе, що належало грекам, і подавали там відбивні та смажену картоплю. Люк проніс із собою дві квартові пляшки пива, купленого в готелі, й наполіг, щоб вона випила склянку попри те, що пиво вона недолюблювала.

— Не поспішай накачуватися водою, — порадив він. — А коли питимеш пиво, то не матимеш поносу.

Потім Люк взяв її за руку і повів показувати їй місто з такою гордістю, наче воно належало йому. Але ж Люк народився в Квінсленді! А Данглоу виявилося цікавим містом. Ззовні та своєю атмосферою воно мало нагадувало міста на заході Австралії. За розміром Данглоу був, непевне, таким самим, як і Джилі, але не з однією головною вулицею, до якої тулилися більшість будівель, Данглоу будували впорядкованими квадратними кварталами, а всі його крамниці та будинки були білими, а не коричневими. Вікна мали вертикальні фрамуги, вочевидь, щоб ловити побільше вітерцю, а дахів позбулися скрізь, де була можливість. Наприклад, в кінотеатрі, де був екран, стіни з фрамугами, ряди брезентових стільців, але даху не було.

З усіх боків на місто наповзали справжнісінькі джунґлі. Лози та інші повзучі рослини розросталися повсюдно — видиралися на стовпи, дахи та стіни. Посеред дороги, немов так і треба, зростали дерева, або ж довкола них були споруджені будинки, чи то дерева проросли крізь ці будинки — хтозна. Неможливо було визначити, що з’явилося першим — дерева чи людські помешкання, бо рослинність розросталася неконтрольовано й хаотично. На тлі глибокого блакитно-лазурового неба вимахували вітами кокосові пальми, вищі й стрункіші за евкаліпти-привиди Дрогеди, кольори буяли скрізь, куди б не поглянула Меґі. Це не був сіро-бурий ландшафт, до якого вона звикла. Здавалося, тут квітнуло кожне дерево — пурпуровим, помаранчевим, яскраво-червоним, рожевим, блакитним та білим кольорами.

Повсюдно було багацько китайців у чорних шовкових штанях, крихітних чорно-білих черевичках із білими шкарпетками, в білих сорочках із мандаринськими комірцями та чорними косами на спинах. Жінки та чоловіки були так схожі одне на одного, що Меґі насилу відрізняла, хто є хто. Здавалося, чи не вся торгівля у місті Данглоу належала китайцям; великий універмаг, значно багатший товарами за все, що було в Джилі, мав китайську назву «А-Вон».

Будинки тут споруджували на високих палях, як і будинок старшого скотаря на Дрогеді. Люк пояснив, що робилося це для забезпечення максимальної циркуляції повітря і для захисту від термітів, які могли зруйнувати будинок за рік. На верхній частині палі кріпилася жерстяна таріль із повернутими донизу краями — терміти не могли перетягнути свої тулуби через краї цієї тарілки і не мали змоги потрапити до дерев’яної конструкції самого будинку. Ясна річ, вони живилися палями, але коли яку-небудь палю наскрізь прогризали терміти, її замінювали новою. І це було набагато легше й дешевше, аніж споруджувати новий будинок. Схоже, більшість парків — то були зарості джунґлів, бамбуку або ж пальм, наче мешканці втомилися підтримувати порядок місцевої флори.

Чоловіки та жінки шокували Меґі. Щоб піти повечеряти з Люком, вона вдягнулася відповідно: туфлі на високих підборах, шовкові панчохи, атласна нижня спідниця та пишне шовкове плаття з рукавами до ліктя та поясом. На голові у неї був великий солом’яний капелюх, а на руках — рукавички. А найбільше дратувало її неприємне відчуття, коли люди витріщалися на неї, гадаючи, що саме вона вдягнена недоречно, а не вони!

Тутешні чоловіки були босоногі, здебільшого гологруді й не вдягали нічого, окрім шортів кольору хакі; ті ж нечисленні, що вкривали свої тулуби, робили це за допомогою спортивних футболок, а не сорочок. Жінки ж були ще гіршими. Лише декотрі з них носили вузькі й короткі плаття, під якими не було ніякої нижньої білизни, ходили вони без панчіх, у шльопанцях. Але більшість жінок вдягали короткі шорти, ходили босоніж, а груди свої прикривали до непристойності маленькими спідніми сорочками без рукавів. Данглоу був цивілізованим містом, а не якимось курортом. Але все ж таки його корінні білі мешканці — яке кричуще неподобство! — походжали мало не голяка; китайці й ті були краще вдягнені.

Повсюди були велосипеди, сотні велосипедів; трохи автомобілів, а коней не видно взагалі. Так, це місто дуже відрізнялося від Джилі. А ще тут було жарко, страшенно жарко. Меґі з Люком пройшли повз термометр, який показував жалюгідні дев’яносто градусів, у що вірилося з трудом; в Джилі при температурі сто п’ятнадцять градусів повітря здавалося прохолоднішим. Меґі здалося, наче її тіло рухається крізь щільне повітря, розрізаючи його, як паруюче розтоплене масло, а коли вона робила вдих, то легені наче гарячою водою наповнювало.

— Люку, я вже не можу! Це нестерпно! Благаю, повернімось! — звернулася вона до нього, хапаючи ротом повітря.

— Як хочеш. То на тебе вологість так впливає. Вона рідко опускається нижче дев’яноста відсотків хоч улітку, хоч узимку, а температура зазвичай тримається в межах від вісімдесяти п’яти до дев’яноста п’яти градусів. Між порами року різниця невелика, але влітку мусони наганяють вологість до ста відсотків — і це в розпал спеки!

— Кажеш, літні дощі, не зимові?

— Цілий рік. Мусони дмуть майже завжди, а коли не дмуть, то їх заміняють пасати. Вони теж приносять багацько дощів. Річний рівень опадів у Данглоу складає від ста до трьохсот дюймів.

Триста дюймів дощу на рік! Бідолашні мешканці Джилі казяться від радощів, коли випадає п’ятнадцять, і це для них — царська доза, а тут, за дві тисячі миль від Джилі — аж триста!

— А вночі тут стає прохолодніше? — спитала Меґі, коли вони наближалися до готелю; спекотні ночі в Джилі здавалися досить стерпними порівняно з цією турецькою лазнею.

— Та не дуже. Втім, із часом ти звикнеш. — Відчинивши двері до номера, Люк відступив, пропускаючи її всередину.

— Я сходжу до бару за пивом, за півгодини повернуся. Ти матимеш достатньо часу.

Меґі переполохано зиркнула на нього.

— Так, Люку.

Данглоу розташований на сімнадцять градусів південніше екватора, тому ніч впала на землю блискавично: ще хвилину тому сонце починало хилитися до обрію, та раптом — гоп! — і темна ніч чорною патокою розтікалася землею. Коли Люк повернувся, Меґі вже вимкнула світло і лежала у ліжку, підтягнувши ковдру до самісінького підборіддя. Він розсміявся, стягнув із неї ковдру і кинув її на підлогу.

— Тут і так жарко, люба, нам не знадобиться ковдра!

Меґі чула, як він походжає кімнатою, бачила, як його нечітка тінь скидає з себе одяг.

— Твою піжаму я поклала на туалетний столик, — прошепотіла вона.

— Піжаму? В таку погоду? Я знаю, що в Джилі благочестивих мешканців шляк би трафив від однієї лише думки, що якийсь чоловік не вдягає на ніч піжаму, але ж це не Джилі, це Данглоу! А ти й справді у нічній сорочці?

— Еге ж.

— Тоді зніми її. Той бісів шматок тканини лише страх як докучатиме.

Меґі, незграбно вивертаючись і дякуючи Богу, що в кімнаті надто темно і Люк її не бачить, спромоглася таки стягнути з себе батистову нічну сорочку, яку місіс Сміт так любовно вишила до її шлюбної ночі. Люк мав рацію: прохолодніше і приємніше лежати голяка, відчуваючи, як нічний вітерець, залітаючи у розчинені вікна, легенько торкається тіла. Але думка про ще одне гаряче тіло, що вмоститься у ліжко поруч із нею, гнітила її.

Скрипнули пружини; Меґі відчула, як її руки торкнулася волога шкіра, і аж підскочила. Люк перевернувся на бік, притягнув її до себе й поцілував. Спочатку Меґі лежала колодою, намагаючись не думати про отой широко роззявлений рот та настирливий непристойно-хтивий язик, але потім запручалася, не бажаючи фізичної близькості у спеку, не бажаючи, щоб її цілували, не бажаючи Люка. Це не було схоже на оту ніч у «ролс-ройсі», коли вони поверталися додому з ферми Рудна Гуніш. Вона не відчувала Люкової турботи про неї, якась тверда частина його тіла настирливо штовхалася їй у стегна, а одна рука Люка впилася гострими нігтями їй у сідницю. Її страх розквітнув і перетворився на жах. Меґі була приголомшена — і не лише фізично — його силою і рішучістю, його браком розуміння та усвідомлення її потреб. Раптом він відпустив її, сів у ліжку і покрутив у руках якусь річ, ляскаючи нею та смикаючи її.

— Краще перестрахуватися, — мовив він, хапаючи ротом повітря. — Лягай на спину, вже пора. Та ні, не так! Розсунь ноги, заради Бога! Ти що — нічого не вмієш?

«Ні, Люку, не треба. Я нічого не вмію і нічого не хочу. — їй захотілося плакати. — Це жахливо й непристойно. Що б ти зі мною не робив, це ніяк не може дозволятися ані законами Церкви, ані людськими законами!» Він просто ліг на неї зверху, а потім підняв свої стегна, вперся в неї однією рукою, а другою вхопив за волосся так міцно, що вона й поворухнутися не сміла. Звиваючись і вигинаючись від відчуття якогось незнайомого твердого предмета у себе між ногами, Меґі спробувала робити так, як хотів Люк, вона ширше розсунула ноги, але він був набагато ширшим за неї, ї її пахові м’язи звело судомним болем від його ваги та незручної пози. Крізь дедалі щільніший туман страху, болю та виснаження Меґі відчула дотик якоїсь могутньої сили; коли він увійшов у неї, з її вуст вирвався високий протяжний вереск.

— Стули пельку! — досадливо простогнав він, затуляючи їй рота. — Ти що — хочеш, щоб всі у цьому довбаному закладі подумали, що я тебе вбиваю? Лежи й не ворушися, воно болітиме не більше, аніж слід! Лежи й не ворушися!

Вона пручалася, як навіжена, хотіла виштовхнути з себе оту страшну болючу річ, але його вага притисла й розпластала її, а рука приглушила її крики; але муки не припинялися. Меґі була абсолютно суха, бо він її не збудив, а ще сухіший кондом шкрябав і натирав її м’які ткані — Люк входив і виходив із неї все швидше й швидше, ось повітря зі свистом проходило в нього крізь зуби, потім щось змусило його завмерти. Він затремтів, затрясся і важко ковтнув слину. Біль із гострого перетворився на тупий і ниючий, Люк милостиво скотився з неї і ліг на спину, хапаючи ротом повітря.

— Наступного разу тобі буде приємніше, — вичавив він. — А вперше жінці завжди боляче.

«Чому ж тобі забракло ввічливості сказати мені про це заздалегідь?» — хотіла було гаркнути на нього Меґі, але сили покинули її, і вона не змогла вимовити ці слова, бо була надто поглинута бажанням померти тут і відразу ж. І не лише через біль, але від того відкриття, що вона була для нього не особистістю, а лише інструментом.

Вдруге було так само боляче, і втретє теж; роздратований, бо очікував, що її дискомфорт магічним чином зникне після першого разу, і тому не розуміючи, чому Меґі й далі пручалася та кричала, Люк розлютився, повернувся до неї спиною і заснув. Сльози текли по щоках Меґі їй на волосся; вона лежала на спині й бажала або померти, або повернутися до свого колишнього життя на Дрогеді.

Чи це мав на увазі отець Ральф, коли розповідав їй про таємний прохід, що мав стосунок до народження дітей? Нічого не скажеш — у дуже «приємний» спосіб довелось їй дізнатися про сенс його слів! Не дивно, що він так обтічно все пояснив, не вдаючись у деталі. А Люкові подобався цей процес і він повторював його три рази поспіль із невеличкими перервами. Вочевидь, йому від цього боляче не було. І Меґі зненавиділа і його, і сам цей процес.

Виснажена, Меґі відчувала біль від кожного руху, вона мало-помалу перевернулася набік, спиною до Люка, і заплакала в подушку. Сон не йшов до неї, а Люк спав так міцно, що від її боязких рухів лишень змінювалася частота його дихання. Він спав тихо та компактно — не хропів й не розвалювався на ліжку. Під ранок вона подумала, що якби вони тільки лежали поруч, то їй було б із ним навіть приємно. А світанок прийшов так само швидко й безрадісно, як і ніч; було дивно не чути співання півнів та інших вранішніх звуків, до яких вона звикла на Дрогеді з її собаками та кіньми, свинями та вівцями.

Люк прокинувся, перекотився — і Меґі відчула на плечі його поцілунок; їй так хотілося додому, вона була така втомлена, що забула про скромність і навіть не стала вкриватися.

— Ану, Меґан, давай тебе гарненько роздивимося, — сказав Люк наказним тоном, поклавши руку їй на стегно. — Будь слухняною дівчинкою, перевернися.

Цього ранку їй було байдуже; Меґі перевернулася і, поморщившись від болю, зиркнула на нього похмурим поглядом.

— Мені не подобається, коли ти звеш мене Меґан, — мовила вона, спромігшись лише на таку форму протесту. — І мені б дуже хотілося, щоб ти звав мене Меґі.

— А мені не подобається Меґі. Та коли ти так не любиш Меґан, я зватиму тебе Меґ. — Він неквапливо окинув замріяним поглядом її тіло. — Яка гарна в тебе фігура! — він торкнувся її рожевого соска — плаского і незбудженого. — Особливо ось ця її частина. — Згрібши подушки у купу, Люк ліг на них і всміхнувся. — Нумо, Меґ, поцілуй мене! Тепер твоя черга мене кохати, і, може, тобі це сподобається більше, хтозна.

«Мені до скону не захочеться тебе цілувати», — подумала вона, дивлячись на його довге мускулисте тіло, купку темного волосся на грудях, що спускалася животом тоненькою цівочкою, а потім розросталася у кущ, з якого ріс оманливо маленький та безневинний на вигляд патичок, який насправді був здатен завдавати стільки болю. А які у нього ноги волохаті! Меґі зростала з чоловіками, які в присутності жінок не сміли оголити ані шматочка свого тіла, але в спекотну погоду в них теж із-під розстебнутих комірців сорочок вибивалося волосся, що росло на грудях. Всі вони були світловолосими чоловіками і не ображали її; а цей темноволосий суб’єкт був їй чужий. Ральф теж мав темне волосся, але вона добре пам’ятала його гладенькі, безволосі засмаглі груди.

— Роби, що кажуть, Меґ! Поцілуй мене.

Нахилившись, вона поцілувала його; Люк стиснув їй груди долонями, не відпускав, змушуючи цілувати знов і знову, а потім взяв її руку і посунув її до свого паху. Меґі спантеличено відірвала губи від його рота і кинула погляд на те, що було в її руці: воно змінювало форму і збільшувалося.

— Ой, Люку, благаю, не треба! Тільки не це! Будь ласка, ну, будь ласка!

Його блакитні очі спантеличено дивилися на неї.

— Невже так боляче? Гаразд, ми зробимо дещо інше, але заради Бога, де твій ентузіазм!

Витягнувши Меґі на себе, він розсунув їй ноги, підняв їй плечі й присмоктався до грудей — так само, як і тієї ночі у «ролс-ройсі», коли вона пообіцяла вийти за нього заміж. Присутня в кімнаті лише тілесно, Меґі так-сяк перетерпіла цю процедуру; принаймні він не став проникати в неї, тому це було не болючіше, аніж просто рухатися. Які ж дивні істоти ці чоловіки: прагнуть займатися цим так, наче нічого приємнішого у світі не існує. Насправді ж це так огидно, якась пародія на кохання. Якби Меґі не сподівалася, що ця «діяльність» завершиться народженням дитини, то вже давно навідріз відмовилася б потакати забаганкам Люка.

— Я знайшов тобі роботу, — сказав Люк за сніданком у їдальні готелю.

— Як? Але ж ми ще не облаштували свою домівку, Люку! Ми взагалі ще домівки не маємо!

— Нам немає сенсу наймати будинок, Меґ. Я рубатиму тростину, вже про все домовлено. Найкраща група рубачів у Квінсленді — це група з шведів, поляків та ірландців, очолювана хлопцем на ім’я Арне Свенсон. Поки ти відсипалася після подорожі, я ходив на зустріч із ним. Йому бракує людей, і він згодився взяти мене на випробувальний термін. Це означає, що я житиму з ними в бараці.

Шість днів на тиждень ми рубатимемо тростину — від сходу до заходу сонця. І це ще не все: ми пересуватимемося узбережжям туди, де нас чекатиме наступна робота. Мій заробіток залежатиме від того, скільки тростини я нарубаю, і якщо я працюватиму настільки добре, що впишуся в групу Арне, то загрібатиму по двадцять фунтів на тиждень. Двадцять фунтів на тиждень, уявляєш?

— Ти хочеш сказати, що ми не житимемо разом?

— Але ж ми не зможемо, Меґ! Чоловіки не потерплять у бараці жінку, а який тобі сенс жити одній у найнятому будинку? Ти теж можеш працювати; і всі зароблені нами гроші підуть на придбання нашої власної ферми.

— Але ж де я житиму? І чи знайдеться мені робота в цих краях? Тут же немає отар, які треба переганяти.

— Ні, на жаль, немає. Саме тому я й знайшов тобі роботу в помешканні, де ти житимеш, Меґ. Житимеш ти там безкоштовно, і мені не доведеться за це платити. Ти працюватимеш служницею в особняку Хіммельхох, що належить Людвігу Мюллеру. Він — найбільший тростиновий бос у цьому регіоні, дружина його — інвалід і нездатна сама впоратися з будинком. Я відвезу тебе туди завтра вранці.

— Але ж, Люку, коли ми з тобою бачитимемося?

— По неділях. Людді розуміє, що ти — заміжня, і тому не буде проти, якщо в неділю ти відлучатимешся.

— Ну от! Ти все влаштував так, щоб тобі було зручно й приємно, еге ж?

— Авжеж. Слухай-но, Меґ, ми з тобою розбагатіємо! Ми тяжко працюватимемо, заощаджуватимемо кожну копійку і невдовзі зможемо придбати собі найкращу ферму в західному Квінсленді. Я маю на рахунку в джилійському банку чотирнадцять тисяч фунтів, по дві тисячі набігає на нього щороку, а ми з тобою зможемо заробити тисячу триста — тисячу чотириста на рік. Нам не доведеться довго чекати, люба, це я тобі обіцяю. Усміхайся і тримайся, добре? Навіщо ж нам знімати будинок, якщо чим старанніше ми працюватимемо, тим швидше ти матимеш власну кухню?

— Це те, чого хочеш ти. — Меґі поглянула на свій гаманець. — Люку, навіщо ти забрав мої сто фунтів?

— Я поклав їх до банку. Тобі не можна легковажно ходити з такими грошима, Меґ.

— Але ж ти забрав їх геть усі! Не залишив ані копійки! Як я зможу щось купити собі?

— А навіщо тобі щось собі купувати? Завтра вранці ти будеш у Хіммельхосі, а там тобі нічого не доведеться купувати. Готельний рахунок я оплачу. Час тобі збагнути, що ти вийшла заміж за роботягу, Меґ, що ти — не балувана донька скватера, яка бездумно тринькає гроші. Мюллер платитиме тобі на мій рахунок, де твої гроші додаватимуться до моїх. Я на себе нічого не витрачаю, ти ж знаєш, Меґ. Ніхто з нас до них не доторкнеться, бо це наше майбутнє, наша ферма.

— Так, я розумію. Ти надзвичайно завбачливий, Люку. Але ж що ми робитимемо, коли я народжу дитину?

На мить у нього з’явилася спокуса сказати їй правду: дітей не буде, допоки ферма не стане реальністю, але щось у виразі обличчя Меґі зупинило його.

— Знаєш, цю проблему будемо розв’язувати, коли вона з’явиться, гаразд? Взагалі-то мені не хотілося б мати дітей, допоки ми не придбаємо ферму, тому сподіваймося, що до того часу дітей у нас не буде.

Без домівки, без грошей, без дітей. Та й без чоловіка, якщо на те пішло. Меґі засміялася. Люк теж захихикав і підняв чашку з чаєм, виголошуючи тост:

— За презервативи!

Вранці вони поїхали до Хіммельхоху на місцевому маршрутному автобусі на дванадцять пасажирів — старому «форді» без скла у вікнах. Меґі почувалася краще, бо коли Люк почав до неї приставати, вона запропонувала йому посмоктати їй груди, що, здавалося, подобалось йому не менше ніж оте, жахливе. Хоч як би їй не хотілося дітей, витримка й рішучість покинули її. Вона запевняла себе, що в перший же вихідний, коли ТАМ не болітиме, їй, можливо, захочеться спробувати знов. А може, дитина вже зачата, і їй не доведеться цим перейматися, аж поки не захочеться народити ще одну. Збадьорившись такими думками, Меґі з цікавістю дивилася навкруги, коли автобус, пихкаючи і погойдуючись, котився червоною ґрунтовою дорогою.

Ландшафт, дуже відмінний від місцевості в районі Джилі, був настільки видовищним, що аж дух перехоплювало; Меґі мусила визнати, що тутешня природа мала красу і велич, яких Джилі зовсім не мав. Відразу ж впадало в око те, що тут не знали, що таке нестача води. Місцевий ґрунт мав яскраво-червоний колір щойно розлитої крові, а тростина на землях, що не були під паром, піднімалася на п’ятнадцять-двадцять футів над бордовими стеблами завтовшки з Люкову руку, а зверху погойдувалися яскраво-зелені листки. Люк із запальним ентузіазмом зазначив, що більше ніде у світі тростина не виростала такою високою та багатою на цукор; тутешні врожаї були найвищими. Отой яскраво-червоний шар ґрунту був сто футів завглибшки і містив у собі стільки необхідних тростині поживних речовин, що вона не могла не виростати бездоганною, особливо під регулярними рясними дощами. І більше ніде у світі, окрім Австралії, тростину не рубали білі люди, котрі, гнані бажанням заробити, робили це швидко й енергійно.

— Люку, з тебе вийшов би добрий оратор або рекламний агент, — іронічно зауважила Меґі.

Він підозріло зиркнув на неї, але від коментарів утримався, бо автобус якраз зупинився на узбіччі, щоби їх випустити.

Хіммельхох — то великий білий будинок на вершині пагорба, оточений кокосовими й банановими заростями, а також красивими нижчими пальмами, що порозкидали листя навсібіч великими віялами, наче павичеві хвости. Бамбуковий гай сорок футів заввишки захищав будинок від люті північно-західних мусонних вітрів; навіть попри висоту пагорба, будинок був споруджений на палях п’ятнадцять футів заввишки.

Люк ніс її валізу, а Меґі, важко дихаючи, дибала поруч і намагалася не відстати; вона й досі була вдягнена «по-правильному» — в туфлях, панчохах та капелюсі з крисами, що похмуро опустилися вниз довкола її обличчя. Тростинового барона вдома не було, але коли Люк та Меґі пішли вгору сходами, на веранду вийшла його дружина, спираючись на дві палиці. Вона всміхалася; коли Меґі побачила її добродушне миле обличчя, у неї відлягло від серця.

— Заходьте, заходьте, — звернулася вона до них із сильним австралійським акцентом, і Меґі, почувши голос німкені, збадьорилася надзвичайно.

Люк поставив валізу додолу, потиснув господині праву руку, яку вона зняла з палиці, і відразу ж загупотів сходами униз, щоб встигнути на автобус на зворотньому шляху. Бо Арне Свенсон мав забрати його біля бару рівно о десятій.

— А як вас звуть, місіс О’Ніл?

— Меґі.

— О, яке гарне ім’я. Мене звуть Енн, і мені хотілося б, щоби ви так мене й звали — Енн. Тут було так самотньо відтоді, як моя дівчинка покинула мене місяць тому, а добру хатню робітницю знайти не так просто, тож мені довелося поратися одній, а це дуже важко. Доглядати треба лише за Людді та мною, дітей ми не маємо. Сподіваюся, вам сподобається у нас, Меґі.

— Впевнена, що так воно й буде, місіс Мюллер… Енн.

— Дозвольте мені показати вашу кімнату. Ви валізу самі віднесете? Бо, боюся, носій із мене ніякий.

Кімната, скромно обставлена, які і решта будинку, виходила на єдиний бік особняка, незахищений вітроломом, і мала спільну з вітальнею частину веранди. Сам ж вітальня здалася Меґі майже голою, бо тут стояли лише меблі з тростини, а тканини й килимів бракувало.

— У нас надто жарко для оксамиту та ситцю, — пояснила Енн. — Ми користуємося плетеними меблями, а на себе вдягаємо настільки мало одягу, наскільки дозволяють правила пристойності. Мені доведеться дечому вас навчити, бо інакше ви просто помрете від спеки та духоти.

Сама ж господиня мала на собі безрукавку з низьким вирізом та короткі шорти, з яких стирчали її хворі покручені й тремтливі ноги. Меґі й оком не зморгнула, як була вдягнена на схожий манер; все необхідне вона позичила у Енн, щоб потім переконати Люка купити їй новий одяг. їй було вкрай незручно пояснювати, що гроші їй мати не дозволялося, але принаймні пережите при цьому приниження дещо пом’якшило сором від того, що на ній тепер так мало одягу.

— Що ж, у моїх шортах ви маєте кращий вигляд, аніж я сама, — сказала Енн. І прочитала їй стислу ознайомчу лекцію. — Людді приноситиме вам дрова, вам не треба буде рубати їх самій і затягувати сходами нагору. Нам би хотілося мати електрику, як у населених пунктах поблизу Данні, але наш уряд повільний та неповороткий, мов слимак. Може, наступного року електричну лінію й дотягнуть до Хіммельхоху, але поки що доведеться обходитися отією старою й страшною плитою. Але то нічого, Меґі, треба лишень трохи почекати. І як тільки нам проведуть струм, буде у нас і електроплита, і електричне освітлення, і холодильник.

— Я звикла обходитися без них.

— Розумію, але там, звідки ви приїхали, спека суха. А оця волога спека набагато гірша. Я навіть побоююся, що може постраждати ваше здоров’я. Таке часто трапляється з жінками, що народилися і зростали не тут; це якимось чином пов’язано зі станом крові. Ми є на тій самій широті, що й Рангун та Бомбей, тільки з протилежного боку екватора, тому людині чи тварині, які тут не народилися, непереливки. — Енн усміхнулася. — О, ви тільки-но приїхали, а мені з вами гарно! Ми тут не нудьгуватимемо! Ви читати любите? Ми з Людді — фанатичні читачі.

Обличчя Меґі засіяло.

— О, ще й як люблю!

— Чудово! Навряд чи ви скучатимете за своїм красенем-чоловіком.

Меґі не відповіла. Скучати за Люком? Красень? Їй раптом спало на думку, що вона була б безжурно-щасливою, якби більше ніколи в житті його не побачила. Та от заковика: він — її чоловік, і за законом вона мусить із ним жити. Вона пішла на заміжжя не наосліп, а цілком свідомо, тому не могла винуватити нікого, окрім себе. Може, допоки вони назбирають достатньо грошей, і ферма у західному Квінсленді стане реальністю, вони матимуть із Люком достатньо часу, щоб краще пізнати одне одного, ужитися і вгамуватися.

Він не був лихим чи несимпатичним чоловіком; просто він так довго жив сам-один, що не знав, як ділити себе й своє життя з кимось іще. А ще Люк був людиною простою та безжально цілеспрямованою, його не мучили сумніви чи докори совісті. Те, чого він бажав, — річ цілком конкретна, хоча й омріяна; він вбачав її як гідну винагороду, яка неодмінно дістанеться йому за неустанну тяжку працю та болісні самопожертви. За це варто його поважати. Жодного разу не виникала у неї думка про те, що він тринькатиме гроші заради власного задоволення, бо Люк був людиною слова. Гроші залишаться у банку.

Проблема ж полягала в тім, що він не мав ані часу, ані внутрішньої потреби зрозуміти жінку, здавалося, він не здогадувався, що жінка — вона інакша і потребує тих речей, які йому не потрібні, так само як він потребував того, що не було потрібно їй. А могло бути й гірше. Люк міг знайти їй роботу в когось грубішого та не такого делікатного, як Енн Мюллер. Тому в цьому будинку на вершечку пагорба їй навряд чи щось загрожуватиме. Але Господи милосердний, як це далеко від Дрогеди!

Ця думка знову повернулася до неї, коли вони скінчили оглядини будинку і вийшли з вітальні на веранду, що виходила на господарчу ділянку Хіммельхох. Широкі поля пишної тростини (їх не можна було назвати вигонами, бо можна було окинути оком) велично колихалися під вітром. Блискуча, начисто вимита дощем і невгамовно-іскриста зелень збігала пологим схилом до порослих джунґлями берегів великої річки набагато ширшої за Барвон. А за річкою теж росла тростина — квадрати ядучої зелені, перемежовані криваво-червоними полями під паром; оброблювані землі закінчувалися аж біля підніжжя величезної гори, де починалося царство джунглів. А за конусом цієї гори здіймалися все нові й нові вершини, що губилися в пурпуровій далині. У небесній блакиті — багатшій, насиченішій, аніж у Джилі; клубочилися пухкі хмарини, і загальний колір небес був яскравіший та глибший.

— Ото гора Бартл-Фрер, — сказала Енн, показуючи на окрему вершину.— Шість тисяч футів висоти над рівнем моря. Кажуть, вона вся з цинку, але через густі зарості джунглів видобувати його немає можливості.

Неквапливий, але потужний вітер приніс із собою сильний нудотний сморід, який Меґі безуспішно намагалася вигнати зі своїх ніздрів іще відтоді, як зійшла з потяга. Схожий на запах гниття, однак трохи відмінний; нестерпно солодкий, всепроникний, здавалося, він ніколи не слабшав, хоч як би потужно не дув вітер.

— Те, що ви відчуваєте — це запах меляси, — пояснила Енн, помітивши, як Меґі морщить носа, і підкурила цигарку фабричного виробництва.

— Як огидно!

— Та ото ж. Саме тому я й палю цигарки. Але певною мірою до нього потроху звикаєш, хоча цей запах, на відміну від інших, ніколи повністю не зникає. Дні йдуть, а меляса завжди з тобою.

— А що то за будівлі з чорним димарем побіля річки?

— То завод. Він переробляє тростину на цукор-сирець. Залишки, тобто суха маса, позбавлена цукру, називається жом. І цукор-сирець, і жом відправляють на південь до Сіднея для подальшого очищення. З цукру-сирцю отримують мелясу, патоку, золотий сироп, жовтий цукор, білий цукор та рідку глюкозу. Жом цукрової тростини переробляється на волокнистий будівельний матеріал типу мазоніта. Не марнується ніщо, все йде у діло. Саме тому навіть у таку Депресію, як нинішня, вирощування цукрової тростини є винятково прибутковим бізнесом.

Арне Свенсон був шість футів два дюйми заввишки — як і Люк. І так само вродливий. Через постійне перебування на сонці його оголене тіло вкрила брунатна позолота, яскраво-жовта чуприна обрамляла кучерями голову; витончені риси обличчя були такі подібні Люковому типу зовнішності, що можна було з легкістю переконатися, що у жилах шотландців та ірландців текло багато нордичної крові.

Люк відмовився від молескінових штанів та сорочки на користь шортів. Разом з Арне вони ввібралися до древнього скрипучого пікапу «форд», зробленого на основі моделі Т, і вирушили до групи, яка рубала тростину неподалік Гунді. Куплений нещодавно старий велосипед лежав у кузові разом із валізою; Люкові страх як хотілося якомога швидше розпочати роботу.

Решта чоловіків рубали тростину зі світанку і ніхто з них навіть голови не підняв, коли від бараку до них наблизився Арне, а з ним Люк. Уніформа рубача складалася з шортів, чобіт із товстими вовняними шкарпетками та брезентових капелюхів. Примруживши очі, Люк роздивлявся працюючих чоловіків. То була незвична картина. З голови до ніг їх вкривала вугільно-чорна пилюка, у якій піт, стікаючи грудьми, плечима та спинами, проробив яскраво-рожеві русла.

— То сажа й бруд із тростини. Її треба спалити, щоби мати змогу зрубати.

Арне нахилився і взяв два знаряддя, одне віддав Люку, а друге залишив собі.

— Це спеціальний мачете, — пояснив він, підкинувши в руці своє знаряддя. — Ним ти зможеш рубати тростину. — Арне вишкірився і з напускною легкістю продемонстрував, як це робиться, хоча насправді робити це було значно важче.

Люк поглянув на смертельну штуку у своїй руці. Вона була зовсім не схожою на ті мачете, якими користувалися на плантаціях Вест-Індії. Тутешній мачете розширювався в кінці великим трикутником, а не звужувався, як зазвичай, гостряком, а на одному з кінців леза мав загрозливого виду гак, схожий на півнячу шпору.

— Звичайний мачете замалий для тростини, що росте в північному Квінсленді, — пояснив Арне. — Ти переконаєшся, що це іграшка що треба. Не забувай гострити її — і хай щастить.

І подався до своєї ділянки, а Люк залишився стояти з мачете в руці, на мить розгубившись. Потім він стенув плечима і заходився працювати. А через кілька хвилин збагнув, чому цю працю звалювали на рабів та представників примітивніших рас, недостатньо розумних для того, щоб додуматися до легших шляхів заробляти собі на життя. «Це приблизно те ж саме, що й овець стригти», — подумав він із сарказмом. Нагнутися, рубонути, випрямитися, міцно вхопити неповоротке стебло з важкою кроною, долонями зчистити листки, кинути додолу в акуратну купку, а потім знову нагнутися, рубонути, випрямитися, кинути до купи…

Насадження тростини кишіли всілякими огидними та небезпечними істотами: щурами, сумчастими пацюками, тарганами, жабами, павуками, зміями, осами, мухами та бджолами. Тут було чимало живності, що мала здатність болюче кусатися або нестерпно жалити. Через це рубачі спочатку палили тростину, визнаючи за краще працювати з обсмаленими стеблами, аніж наражатися на небезпеки, що причаїлися в живих зелених заростях. Та навіть після спалення вони отримували укуси та порізи. Якби не чоботи, то ноги Люка були б у гіршому стані, ніж руки, хоча жоден рубач не користувався рукавицями. Річ у тім, що рукавиці уповільнювали роботу, а в цій справі час означав гроші. До того ж вдягати рукавиці вважалося серед рубачів чимось несолідним, ознакою зніженості та слабкості.

Коли сонце намірилося впасти за обрій, Арне оголосив зупинку роботи і підійшов до Люка подивитися, як той справлявся.

— Гей, чоловіче, у тебе непогано виходить! — гукнув він, схвально ляснувши Люка по спині. — Аж п’ять тонн. Для першого дня непогано.

До бараків було недалеко, але тропічна ніч впала так швидко, що коли вони дійшли до них, було вже темно. Вони скупчилися в спільній душовій, а потім, обмотавшись рушниками на таліях, понабивалися до бараків, де рубач-кухар, котрий чергував на кухні впродовж тижня, викладав на стіл гори страв, на приготуванні яких він знався найкраще. Того дня то був шніцель зі смаженою картоплею, булочки та пудинг із варенням. Робітники накинулися на страви, наче зграя голодних вовків, і жадібно зжерли все до найменшої крихти.

Обабіч довгого приміщення з гофрованого заліза тягнулися два ряди залізних нар, один напроти другого. Зітхаючи та клянучи тростину з винахідливістю, якій позаздрили б навіть погоничі, чоловіки падали голяка на простирадла з грубої невибіленої тканини, опускали протикомарну сітку — і мало не миттєво засинали, ледь видимі й безформні у своїх марлевих тентах.

Арне зупинив Люка.

— Дай-но погляну на твої руки. — Він уважно обдивився кровоточиві порізи, нариви та укуси. — Спочатку оброби їх антисептиком, а потім намасти оцією маззю. Ось тобі моя порада: змащуй руки кокосовою олією щовечора аж до скону. Маєш великі сильні руки, тож якщо твоя спина витримає, ти зможеш стати першокласним рубачем. За тиждень ти загартуєшся, і тоді не буде так боляче.

Кожен м’яз чудового Люкового тіла болів своїм власним болем; все, що він відчував, — це сильний біль, що мучив його, розтікшись по всьому тілу. Намастивши і замотавши руки, він розлігся на виділеному йому ліжаку, опустив протикомарну сітку з безліччю маленьких дірочок, що погано пропускали повітря, і заплющив очі. Якби він хоч трохи уявляв собі, що на нього чекає, то ніколи не став би витрачати сил на Меґі; вона перетворилася на збляклу, непотрібну та небажану ідею, покинуту на запиленій полиці далекого закутка його свідомості. Люк зрозумів, що поки він рубає тростину, його до неї не вабитиме.

Як і очікувалося, тиждень пішов у нього на те, щоб загартуватися та досягти того восьмитонного мінімуму, який вимагав Арне від членів своєї бригади. А потім Люк твердо вирішив перевершити Арне. Він хотів заробляти найбільшу частку грошей і, якщо можна, стати його партнером. Але більше за все йому хотілося, щоб на нього всі дивилися з такою ж побожністю, як і на Арне, бо Арне був чимось на кшталт божества: він зажив слави найкращого рубача в Квінсленді, а значить — і у світі. Коли суботнього вечора вони вирушили до міста, місцеві чоловіки змагалися наввипередки, хто більше виставить Арне пива та рому, а місцеві жінки вилися довкола нього, наче бджоли, що злетілися на мед. Між Люком та Арне було багато схожого. Обидва марнославні, вони були об’єктом жіночої цікавості та захоплення. Але на цікавості та захопленні все й закінчувалося. їм нічого було дати жінкам: вони все віддавали тростині.

Для Люка в цій роботі були краса та біль, відчути які він, здавалося, чекав усе своє життя. Нахилятися й випрямлятися в отому ритуальному ритмі було наче брати участь у таємничому обряді, незрозумілому простим людям. Бо, як учив його пильноокий Арне, той, хто виконував цю роботу на бездоганно, ставав привілейованим членом елітарного робітничого прошарку; він міг нести себе гордо, де б він не був, знаючи, що майже кожен зустрітий ним чоловік не витримав би й дня на тростиновому полі.

Король Англії був не кращим за нього, і король Англії глибоко шанував би його, якби знав. Суперпрофесійний рубач тростини міг із поблажливим жалем дивитися на лікарів, юристів, писак-газетярів та фермерів. Рубати цукрову тростину так, як рубає її жадібний до грошей білий чоловік, — ось найвище досягнення.

Він сидів на краю свого ліжка, відчуваючи, як наливаються міцні, наче линва, м’язи його рук, дивився на зашкарублі, вкриті шрамами долоні, красиві довгі ноги і тихо вишкірявся. Чоловік, який не лише примудрився призвичаїтися до вишкірявся роботи, а й полюбив її, був справжнім чоловіком. «Цікаво, чи зможе король Англії похвалитися тим самим», — подумав Люк.

Меґі побачилася з Люком аж через чотири тижні. Щосуботи вона пудрила липкий від поту ніс, вдягала гарне шовкове плаття — хоча від нижньої спідниці та панчіх довелося відмовитися, як від знарядь пекельних тортур, — і чекала на свого чоловіка, а той так і не з’являвся. Енн та Людді Мюллери нічого їй не казали, а спостерігали, як щонеділі її пожвавлення блякло, наче в театрі ліхтарі, коли над порожньою сценою опускається завіса. Не можна сказати, що вона його хотіла, ні; річ у тім, що він належав їй, чи вона належала йому — хтозна, як це краще висловити. Коли Меґі уявляла собі, що він навіть не думає про неї, поки вона тут чекає на нього днями й тижнями, жодної хвилини про нього не забуваючи, то гнів, приниженість, жаль та пригніченість переповняли її. Хоч із якою огидою вона згадувала б про оті дві ночі в готелі, Люк принаймні став її першим мужчиною; і тепер Меґі страшенно жалкувала, що в ту ніч скрикнула від болю — краще б вона язик собі відкусила! Ось де криється причина, ясна річ. Її біль та страждання відштовхнули Люка від неї і зруйнували його власне задоволення. Від люті на нього через байдужість до її страждань Меґі перейшла до каяття, а потім взагалі в тому, що сталося, стала винуватити одну себе.

На четверту неділю вона й не думала чепуритися, а поралася в кухні босоніж, у шортах та майці, готуючи гарячий сніданок для Людді та Енн — недоречно, але раз на тиждень можна потішити себе. Зачувши на тильних сходах кроки, Меґі відволіклася від бекону, що сичав на сковорідці, й мовчки витріщилася на великого волохатого чолов’ягу, що завмер на порозі. Люк? Невже це Люк? Здавалося, він якийсь нелюдський, наче з каменю витесаний. Але статуя перетнула кухню, цьомкнула її в щоку і всілася за стіл. Вона ж розбила в сковорідку яйця і поклала туди ще трохи бекону.

Увійшла Енн Мюллер, чемно всміхнулася, хоча внутрішньо аж скипіла від злості на Люка: «Нещасний, що ти собі дозволяєш? Як можна так довго залишати без уваги молоду дружину?!»

— Я рада, що ви згадали про дружину, — сказала вона. — Виходьте на веранду, сідайте з Людді та зі мною снідати. Люку, допоможіть Меґі принести яєчню з беконом. А підставку з грінками я якось у зубах принесу.

Людвіг Мюллер народився в Австралії, але його німецьке походження виразно давалося взнаки: м’ясисте червоне обличчя, нездатне впоратися з одночасним впливом сонця та пива, квадратна сива голова та блідо-блакитні прибалтійські очі. Йому та його дружині надзвичайно сподобалася Меґі і вони вважали, що їм поталанило з такою хатньою робітницею. Особливо вдячний був Людді, бачачи, як пожвавилася і повеселішала Енн відтоді, коли від них пішла ота золотоволоса ясноока дівчина.

— Як рубання, Люку? — спитав він, накладаючи собі в тарілку яєчню.

— Якщо я скажу, що мені подобається ця робота, ви повірите мені? — розсміявся Люк, доверху накладаючи собі в тарілку.

Розумний та проникливий погляд Людвіга зупинився на вродливому обличчі Люка, і він ствердно кивнув.

— Так, звісно, повірю. Бо, на мою думку, ви маєте відповідний темперамент та статуру. Вони дають вам змогу почуватися краще й впевненіше за інших чоловіків, відчувати над ними свою перевагу.

Прикутий до землі успадкованими полями цукрової тростини, віддалений від світу науки, і не маючи змоги обміняти перше на друге, Людді став палким дослідником людської натури, він читав товсті фоліанти в коштовних саф’янових обкладинках з іменами Фрейда та Юнга, Гакслі та Рассела на корінцях.

— Я була подумала, що ви вже ніколи не приїдете побачитися з Меґі, — мовила Енн, намащуючи грінку перетопленим маслом. Без холодильника це був єдиний спосіб зберігати масло в Хіммельхосі, але то було краще, аніж нічого.

— Річ у тім, що ми з Арне вирішили трохи попрацювати й по неділях. А завтра ми вирушаємо до Інгема.

— І це означає, що бідолашна Меґі не зможе часто з вами бачитись.

— Меґ мене розуміє. Так триватиме років два, не більше, до того ж влітку роботи у нас не буде. Арне каже, що тоді влаштує мене в Колоніальну цукроочисну компанію в Сіднеї, і тоді я зможу забрати Меґ із собою.

— А навіщо вам так тяжко працювати, Люку? — спитала його Енн.

— Та хочу назбирати грошей на власну ферму десь побіля Кайнуни. А хіба Меґ про це не казала вам?

— Боюся, наша Меґі не надто любить розповідати про особисте. Краще ви нам розкажіть, Люку.

Усі троє слухачів сиділи і з цікавістю спостерігали за зміною виразів на вольовому засмаглому обличчі, за блиском отих синіх-синіх очей; відтоді, як перед сніданком Люк з’явився, Меґі й слова не вимовила. А він все говорив та говорив про прекрасну країну поза межами Глушини: про пишну траву, про великих сірих австралійських журавлів, що елегантно дріботіли в пилюці єдиної в Кайнуні дороги, про тисячі й тисячі швидконогих кенгуру, про сухе й спекотне сонце.

— І незабаром великий шмат цього стане моєю власністю. Меґ вклала в цю справу трохи грошей, і при такій інтенсивності нашої праці на це піде років чотири-п’ять. Звісно, якщо задовольнитися скромнішим місцем, то цю мрію можна здійснити й швидше, але знаючи тепер, скільки я зможу заробити на рубанні тростини, маю спокусу рубати її трохи довше, щоб купити пристойний шмат землі. — Він подався вперед, обхопивши чашку з чаєм пошматованими численними шрамами руками. — Знаєте, якось я мало не перевершив особисту норму Арне! За один день я нарубав аж дванадцять тонн!

Людді аж присвиснув від щирого захвату, і вони з Люком заходилися обговорювати норми. А Меґі мовчки сьорбала міцний чорний чай без молока. Ой, Люку! Спочатку було рік-два, тепер чотири-п’ять, і хтозна, скільки років він назве наступного разу? Люку подобалося таке життя й така робота, годі сумніватися. Тож чи кине він її, коли настане час? І чи захоче? Зрештою, чи захоче вона сама чекати, щоб подивитися, що він робитиме? Мюллери — люди добросерді, тож вона не перепрацьовувала, але якщо жити без чоловіка, то краще вже на Дрогеді. За час перебування в Хіммельхосі вона жодного дня не почувалася по-справжньому добре: їсти їй не хотілося, вона страждала на жахливу діарею, її вперто переслідувала млявість, яку ніяк не вдавалося скинути з себе. Меґі, що звикла почуватися прекрасно, була не на жарт перелякана цією незрозумілою хворобою.

Після сніданку Люк допоміг їй помити тарілки і повів прогулятися до найближчого тростинового поля, без упину розповідаючи про цукрову тростину і як її рубають, як класно жити на свіжому повітрі, як багато класних хлопців у бригаді Арне, наскільки ця робота відмінна від стригальства і наскільки краща.

Вони розвернулися і пішли назад угору; Люк завів її до приємно прохолодної печери поміж палями будинку. Свого часу Енн перетворила це місце на теплицю: поставила вертикально секції теракотових труб різної довжини та ширини, заповнила їх ґрунтом і висадила сланкі та висячі рослини — орхідеї всіх кольорів та різновидів, папороті, кущі та екзотичні повзучі рослини. Земля в печері була м’яка й пахла деревною тирсою; з балок угорі звисали дротяні корзини з папоротями, орхідеями чи туберозами; з кори на палях росли якісь рогоподібні рослини, а попід трубами — десятки яскравих пишних бегоній. Це був улюблений закуточок Меґі, єдине, що в Хіммельхосі подобалося їй більше, аніж на Дрогеді. Бо на Дрогеді неможливо було виростити стільки всього на такій маленькій ділянці — бракувало вологості у повітрі.

— Скажи, тут гарно, еге ж, Люку? Як гадаєш, може, через два роки роботи отут ми зможемо орендувати мені будиночок? Мені страх як хочеться, щоб у мене теж був отакий куточок.

— А навіщо, заради Бога, тобі жити одній в орендованому будинку? Це ж не Джилі, Меґ; тут жінка, що живе сама, не може почуватися у повній безпеці. Тобі набагато краще буде тут, повір мені. Невже тобі тут не подобається?

— Подобається — але не більше, аніж може подобатися життя в чужому будинку.

— Послухай-но, Меґ, тобі доведеться вдовольнитися тим, що є, допоки ми не переберемося на захід. Ми не можемо циндрити гроші на оренду будинку, де ти жила б, як цариця, і при цьому заощаджувати. Ти мене зрозуміла?

— Так, Люку.

Люк так розсердився, що навіть не зробив того, що хотів зробити, коли вів її сюди, — поцілувати. Натомість він жартівливо ляснув її по сідниці, але удар цей вийшов аж надто болючим, щоб назвати його жартівливим. І подався дорогою до велосипеда, якого він притулив до дерева. Щоб побачитися з нею, він двадцять миль крутив педалі, аби тільки не витрачати грошей на моторний вагон та автобус, і це означало, що йому доведеться тепер педалювати двадцять миль назад.

Прийшов і пішов січень — найлегший місяць для рубачів цукрової тростини, але Люка й близько не видно було. За сніданком у домі Мюллерів він промимрив, що візьме Меґі до Сіднея, та натомість поїхав до Сіднея з Арне, але без неї. Арне був холостяком і мав тітку, яка мешкала у будинку в Розелі на відстані пішої прогулянки до КЦК — Колоніальної цукроочисної компанії (Яка зручність! Можна на трамваї зекономити!). За отими товстелезними бетонними стінами, що вивищувалися, наче фортеця на пагорбі, рубач із потрібними зв’язками міг знайти собі роботу. Люк та Арне підтримували себе у доброму фізичному стані, вантажачи мішки з цукром, а у вільний час плавали та займалися серфінгом.

А Меґі залишалася в Данглоу з Мюллерами. Рясно потіючи, вона пережила мокрий сезон — так називався сезон мусонних дощів. Сухий сезон тривав із березня до листопада, у цій частині континенту він був не такий вже й сухий, але, порівняно з мокрим, це був рай. Під час мокрого сезону небеса розверзалися і блювали водою, але не постійно, а час від часу; у перерві між потопами земля парувала, і з тростини, ґрунту, джунглів та пагорбів здіймалися великі хмарини білої пари.

Час ішов, і Меґі тужила за Дрогедою. Вона пересвідчилася, що північний Квінсленд ніколи не стане їй домівкою. Передусім, їй не підходив клімат, мабуть, через те, що більшу частину життя вона провела в сухому повітрі. А ще Меґі зненавиділа самотність, непривітність та відчуття безжальної й невідступної млявості та апатичності. Вона зненавиділа розмаїття комах та рептилій — гігантських жаб, тарантулів, тарганів та пацюків, які перетворювали кожну ніч на судний день; здавалося, ніщо не могло втримати цих істот поза межами будинку, і вони страшенно лякали її. Вони були такі великі, такі агресивні, такі голодні! А найбільше зненавиділа вона нужник, по-тутешньому «данні» — слово, що було зменшувальною формою назви міста Данглоу, і це стало невичерпним джерелом саркастичного натхнення місцевих мешканців. Відвідини нужника-«данні» призводили до конвульсій у животі, бо через небезпеку тифу та шлункової лихоманки про вигрібні ями в такому вологому і спекотному кліматі не могло бути й мови. Тому місцевий «данні» — обсмолений жерстяний бак, який жахливо смердів, а наповнюючись, кишів огидними хробаками та не менш огидними личинками, — раз на тиждень прибирали і замінювали на інший, але одного разу на тиждень було замало.

Усе єство Меґі бунтувало проти мовчазного визнання місцевими мешканцями цього нормальним; ніколи вона не змириться з цим жахом, навіть якщо їй усе життя доведеться прожити в північному Квінсленді! І їй прийшла похмура думка, що, можливо, доведеться прожити тут усе життя, або принаймні поки Люк постаріє і кине рубати тростину. Хоч як би Меґі не тужила за Дрогедою, вона була надто гордою, щоби зізнатися родині про те, що чоловік ігнорував її; радше вона змириться з цим довічним ув’язненням, аніж зізнається у цьому — наказала Меґі сама собі з лютою злістю.

Минали місяці, минув рік, і поволі наближався кінець другого року. Лише незмінна доброта Мюллерів тримала Меґі в Хіммельхосі, хоча вона намагалася вирішити свою дилему. Якби вона написала Бобу, щоб той вислав грошей на поїздку додому, він зробив би це негайно, переказавши гроші телеграфом, але бідолашна Меґі не наважувалася розповісти родині, що Люк залишив її без копійчини. Бо розповівши про це, вона б мала залишити Люка назавжди, а Мегі ще не була готова до такого кроку. Усе в її вихованні поєдналося в таємній змові проти наміру покинути свого чоловіка: віра у святість шлюбної обітниці, сподівання на дитину, становище Люка як її чоловіка та володаря долі. Було і те, що пояснювалося її особистою вдачею: ота вперта незламна гординя та невиразне відчуття, що все так склалося з її вини, а не лише через провину Люка. Якби в ній не було якоїсь прихованої вади, то Люк повівся б інакше.

За півтора року заслання Меґі бачилася з Люком шість разів, і часто думала, хоча й ніколи не чула про таку річ, як гомосексуалізм, що краще б Люк оженився на Арне, бо він постійно жив із ним і полюбляв його компанію. Вони стали повноцінними бізнесовими партнерами і переміщалися туди-сюди вздовж тисячо-мильного узбережжя, прямуючи туди, де починався сезон рубання цукрової тростини. Вони ніби жили лише для того, щоб працювати. Коли ж Люк таки приїздив на побачення, то не прагнув фізичної близькості, а сидів годину-дві, теревенячи з Мюллерами, потім виводив дружину на прогулянку, по-дружньому цілував — і знову надовго зникав.

Усі троє — Меґі, Людді та Енн — свій вільний час проводили за читанням. Хіммельхох мав бібліотеку значно більшу за ті жалюгідні кілька полиць на Дрогеді; вона містила книги набагато розумніші та набагато непристойніші, й Меґі читаючи їх, відкрила для себе чимало нового.

Якось у червневу неділю 1936 року до Хіммельхоху заявилися Люк та Арне, вкрай задоволені собою. За їхніми словами, вони приїхали, щоб влаштувати їй справжнє свято — повезти її на кейлі, що гельскою мовою означало вечірку з музикою й танцями.

На відміну від загальної тенденції етнічних груп в Австралії до розосередження та асиміляції, щоби стати просто австралійцями, різні народи на півострові, що на півночі Квінсленду, суворо дотримувалися своїх традицій, і тут населення загалом складали чотири групи: китайці, італійці, німці та шотландці з ірландцями. Тому на кейлі приїздив кожен шотландець, хоч як би далеко він не жив.

На превеликий подив Меґі, Люк та Арне були вдягнені в чоловічі спідниці-кільти; коли ж вона отямилася і перевела дух, то дійшла висновку, що в цих спідницях Люк та Арне мають розкішний вигляд. Ніщо не сидітиме на справжньому чоловікові більш по-чоловічому, аніж спідниця-кільт, бо коли мужчина йде широкими чіткими кроками, вона красиво розвівається численними складками позаду і залишається непорушною спереду, де висить, захищаючи пах, шкіряна сумка хутром назовні, а з-під краю, що доходить до колін, видніються сильні красиві ноги в панчохах із діамантовими застібками та черевиках із пряжками. Надворі було надто жарко для пледу та куртки, і чоловіки задовольнилися білими сорочками, розстебнутими до половини грудей та закоченими вище ліктів рукавами.

— А, між іншим, що таке кейлі? — спитала Меґі, коли вони вирушили в дорогу.

— Гельською це означає збори, шумне збіговисько.

— Заради Бога, навіщо ви вдягнули кільти?

— Без них нас туди не пустять, а ми вже зажили слави на всіх кейлі від Брісбена до Кернса.

— Та невже? А мені гадалося, що ви рідко десь буваєте, бо навіть уявити не можу, що Люк спромігся відкласти грошей на кільт. Чи не так, Арне?

— Чоловік має право інколи розслабитися, — ухильно відказав Люк, немов виправдовуючись.

Кейлі проводився у великій, схожій на сарай, хирлявій халупі посеред мангрових боліт, що скупчилися, немов гнійники, біля гирла Данглоу-ривер. «Ну й огидні ж запахи у цих краях!» — розпачливо подумала Меґі, морщачи носа від іще одного неописанно огидного амбре. Меляса, пліснява, нужники, а тепер ще й мангрові болота. Тут усі міазми морського узбережжя сполучилися в єдиний сморід.

Ясна річ, кожен чоловік, що заходив до сараю, мав на собі кільт; коли ж вони увійшли і Меґі озирнулася, то збагнула, наскільки жалюгідно-сірою почувається пава біля сліпучо-розкішного павича-самця. Жінок затьмарили чоловіки, що їх майже не було видно, і на пізніших стадіях вечірки це враження лише посилилося.

Двоє дудців на волинці в картатих шотландських накидках зі складним візерунком на загальному світло-блакитному тлі, стояли на хиткому помості й синхронно вигравали веселу танцювальну мелодію; їхнє світло-жовте волосся стояло дибки, а розпашілими обличчями стікав рясний піт.

Кілька пар танцювали, але загалом діяльність зосереджувалася довкола групи чоловіків, які роздавали склянки з напоєм, вочевидь, з шотландським віскі. Меґі затиснули у куток разом із кількома іншими жінками, які, здавалося, цілком задовольнялися своєю роллю захоплених глядачів. Жодна жінка не мала на собі картатої накидки; шотландські жінки не носять кільтів, лише картаті пледи, а спека стояла така, що про накидки з важкої щільної матерії навіть думати не хотілося. Тому жінки були вдягнені у звичні неоковирні бавовняні шмати у стилі мешканців півночі Квінсленду, принижено обвислих на тлі розкішних чоловічих спідниць. Там були яскраві червоно-білі кільти клану Мензі, жваві чорно-жовті кольори клану Маклеодів із Льюїса, блакитно-червоні клітинки клану Скене, яскравий і складний візерунок клану Огільві, приємні для ока червоні, сірі та чорні клітини клану Макферсонів. Люк у кільті клану Макнілів, Арне — у картатій спідниці клану Сассенак доби короля Якова. Просто прекрасно!

Люка та Арне тут всі, вочевидь, знали і любили. «Скільки ж разів приходили вони сюди без неї? І що змусило їх привести її сюди саме сьогодні?» Меґі зітхнула і прихилилася до стіни. Решта жінок із цікавістю розглядали її, особливо придивлялися вони до обручки на її руці; Люк та Арне були об’єктами захопленої уваги жіноцтва, вона ж була об’єктом жіночих заздрощів. «Цікаво, що скажуть вони мені, коли дізнаються, що отой високий чорнявий красень, який, між іншим, є моїм чоловіком, бачився зі мною лише двічі за останні вісім місяців і жодного разу не затягнув мене до ліжка? Лишень погляньте на цю солодку парочку! На цих бундючних хлюстів, що зображають із себе шотландських горців! До речі, жоден із них не є шотландцем, а кільти вони начепили лишень для того, щоби бути в центрі уваги. Та вони ж наче двійко імпозантних шахраїв! Ці типи такі самозакохані, що їм нічия любов і не потрібна».

Опівночі жінок загнали попід стіни; дудці заграли «Оленячі роги» — і тут розпочалися справжні танці, всерйоз. Усю решту життя Меґі, зачувши звуки волинки, завжди подумки переносилася до цього сараю. Навіть звичайний помах кільта відразу ж породжував у пам’яті ці незабутні спогади: чарівне, немов уві сні, злиття звукових та зорових образів; все це поєднувалося у спогади такі пронизливі, настільки чарівні, що вони назавжди закарбувалися в пам’яті.

Схрещені мечі опинилися на підлозі; двоє чоловіків у кільтах клану Макдональдів зі Сліту підняли над головами руки і, помахуючи кистями, наче балетні танцівники, надзвичайно серйозно, немов наприкінці танцю вістря мечів мали встромитися їм у груди, елегантно пішли танцем крізь, поміж та посеред клинків.

Раптом легку й граціозну мелодію волинки прорізав високий пронизливий вереск; дудці заграли «Всі шотландці Закордоння», мечі вмить попіднімали з долівки, і кожен чоловік у кімнаті кинувся у вир танцю; їхні руки з’єднувалися й роз’єднувалися, а кільти змахували й опускалися в такт музиці. Хороводи, шотландський танець стратспей, флінги — усе це вони танцювали, весело поблискуючи пряжками і гупаючи ногами по дощатій підлозі так, що попід стелею котилася луна. Щоразу, коли ритм танцю змінювався, хтось закидав назад голову і видавав отой верескливий крик-завивання, який відразу ж підхоплювали інші охочі й сильні горлянки. А жінки, всіма забуті, стояли й дивилися.

Кейлі завершився аж близько четвертої ранку; але надворі їх чекала не терпка прозорість місцевості Блер-Атол у центральній частині штату Квінсленд або шотландського острова Скай, а непроглядна заціпенілість тропічної ночі; великий важкий місяць насилу волочився неозорими пустинними небесами, а над усім панували всепроникні міазми мангрових боліт. А коли Арне садовив їх у свій старий чахоточний «форд», останньою мелодією, яку почула Меґі, була «Квіти лісові», якою зазвичай музики заохочували гостей розходитися по домівках. Домівка… А де її домівка?

— Ну як — сподобалося? — спитав її Люк.

— Мені сподобалося б там іще більше, якби я мала можливість потанцювати, — саркастично відказала Меґі.

— Де, на кейлі? Забудь про це, Меґ! Тільки чоловіки мають право танцювати на кейлі, тож ми ще й поблажливо поставилися до вас, жінок, взагалі дозволивши вам танцювати.

— У мене таке враження, що все хороше й приємне роблять виключно чоловіки.

— Що ж, вибач! — мовив Люк крізь зуби. — Я думав, що, може, тобі шампанського захочеться попити, тому й взяв із собою. Хоча й не мусив тебе брати, між іншим! А якщо ти не будеш вдячною, то більше взагалі не візьму.

— Бачу, ти й не збираєшся цього робити, — сказала Меґі. — Бо не хочеш впускати мене до свого життя. Я багато чого побачила й зрозуміла за останні кілька годин, але не думаю, що саме це ти збирався мені показати. Тобі буде дедалі важче дурити мене, Люку. Мені обрид ти, обридло життя, яким я живу, мені обридло все!

— Т-с-с-с-с! — засичав він, не бажаючи скандалу. — Ми ж не самі!

— Тоді заявляйся до мене сам-один! — відрізала вона. — Коли востаннє я мала можливість побачити тебе довше кількох хвилин?

Арне зупинив авто біля підніжжя пагорба Хіммельхох і співчутливо вишкірився на Люка.

— Нумо, друже, — підбадьорив він. — Проведи її, а я тут почекаю. Не поспішай.

— Я цілком серйозно, Люку! — заявила Меґі, щойно вони опинилися подалі від Арне. — Навіть найбезневинніша істота починає огризатися, якщо її доведуть до краю, ти чуєш мене, Люку?! Знаю, я обіцяла коритися тобі, але ж і ти обіцяв кохати й плекати мене, тож ми з тобою — брехуни! Я хочу додому, на Дрогеду!

Люк відразу ж згадав про дві тисячі фунтів щорічно, які більше не надходитимуть на його рахунок.

— Ой, Меґ! — безпорадно мовив він. — Слухай-но, люба, так не триватиме довіку, клянуся! А цього літа я неодмінно візьму тебе з собою до Сіднея, слово О’Ніла! У будинку, яким володіє тітка Арне, невдовзі звільняється квартира, і ми зможемо пожити там три місяці й чудово порозважатися! Потерпи зі мною ще рік на рубанні цукрової тростини, а потім ми придбаємо ферму і осядемо, гаразд?

Місяць освітив його обличчя; воно здалося їй щирим, засмученим, стривоженим і покаянним. І дуже схожим на обличчя Ральфа де Брикасара.

— Гаразд, — погодилася Меґі. — Іще один рік. Але не забувай про обіцянку забрати мене до Сіднея, Люку!

12

Раз на місяць Меґі слухняно писала Фіоні, Бобу та хлопцям листа, сповненого описів півночі Квінсленду, незмінно гумористичного, де й натяку не було про чвари між нею та Люком. Знову ота гординя. Меґі привчила мешканців Дрогеди до думки, що Мюллери — це добрі приятелі Люка, у яких вона тимчасово жила через те, що чоловіку доводилося багато подорожувати у справах. У кожному слові, яке вона писала про це подружжя, відчувалася щира симпатія, тому ніхто на Дрогеді й не думав непокоїтися. Тільки горювали, що Меґі жодного разу не приїхала додому. Але як вона розкаже рідним про гроші, якщо разом із цим доведеться зізнатися, що для неї шлюб із Люком О’Нілом обернувся нещастям?

Зрідка вона наважувалася вставити начебто випадкове запитання про єпископа Ральфа, а Боб іще рідше переказував їй ті скупі відомості про єпископа, які дізнався від Фіони. Але одного разу прийшов лист, майже повністю присвячений Ральфу де Брикасару.

«Одного дня він ні з того ні з сього заявився до нас, як сніг на голову, — йшлося у листі Боба. — Він був трохи засмучений і пригнічений. Мушу сказати, його вбила звістка, що тебе нема на Дрогеді. Мало не сказився од злості, що ми не повідомили йому про тебе та Люка, та коли мама сказала, що тебе якась муха вкусила, і ти не захотіла, щоб він про це дізнався, єпископ замовк і більше про це і слова не сказав. Але мені здалося, що він скучив за тобою більше, аніж за будь-ким із нас, і, на мою думку, це цілком природно, бо ти провела з ним більше часу, аніж решта нас, а він, здається, завжди ставився до тебе, як до своєї меншої сестрички. Бідолаха, він походжав туди-сюди, немов очікував, що ти звідкись вигулькнеш зненацька. Ми й фотографій йому ніяких не показували, та я й не подумав навіть, аж поки він не спитав; дивно, що ти не маєш жодного весільного фото. Він спитав, чи народилися в тебе діти, а я відповів, що навряд чи. Ти ж поки що не маєш дітей, Меґі, я правду кажу? Скільки це ти вже одружена? Скоро два роки? Та мабуть, бо скоро липень. Час не йде, а летить, як то кажуть. Сподіваюся, що невдовзі в тебе з’являться діти, і мені здається, що єпископ зрадіє цій новині. Я запропонував йому дати твою адресу, але він сказав, що не треба. Сказав, що немає сенсу, бо на деякий час він вирушає до Афін, що у Греції, разом із тим архієпископом, на якого він працює. Якесь суто макаронницьке прізвище чотири ярди завдовжки, тому я його й не запам’ятав. Уяви, Меґі, вони полетять туди літаком! їй-бо! Як би там не було, але, дізнавшись, що тебе на Дрогеді немає і тому побачитися з тобою йому не вдасться, єпископ надовго не затримувався — трохи поїздив верхи, щодня служив службу, а через шість днів поїхав».

Меґі відклала листа. Він дізнався, він дізнався! Нарешті він дізнався. Що ж він про це подумав, чи дуже засмутився? І навіщо він підштовхнув її до заміжжя? Бо від цього нікому не стало краще. Вона не полюбила Люка і вже ніколи не полюбить. Він був не більш, ніж замінником, сурогатом, чоловіком, від якого вона могла народити дітей, схожих за типом на тих, яких вона могла народити від Ральфа де Брикасара. Господи, ну й влипла ж я!

Архієпископ ді Контіні-Верчезе визнав за краще зупинитися в мирському готелі, аніж у помешканні, яке запропонувала йому православна церква в Афінах. Його місія була делікатною і досить важливою; давно назріли питання, які слід обговорити з архієпископами грецької православної церкви, бо Ватикан мав більшу схильність до грецької та російської православних церков, аніж до протестантських. Зрештою, православ’я було схизмою, а не єрессю; і єпископи православної церкви, як і єпископи церкви католицької, напрямки походили від Святого Петра.

Архієпископ ді Контіні-Верчезе знав, що призначення на цю місію було випробуванням його дипломатичних здібностей, сходинкою до вищої посади у Римі. І знову йому допоміг його талант до іноземних мов: саме вільне володіння грецькою повернуло ситуацію на його користь. І щоб забрати його з Австралії, римські керманичі навіть літак за ним послали.

Не могло бути й мови, щоб він не взяв із собою єпископа де Брикасара, бо з роками дедалі більше покладався на цього дивовижного чоловіка. Мазарині, такий собі кардинал Мазарині! Його Святість захоплювався кардиналом Мазарині більше, аніж кардиналом Ришельє, тому таке порівняння означало надзвичайно високу оцінку. Ральф уособлював усе те, що Церква цінувала у своїх керівниках високого рангу. Його теологія була консервативною, мораль також; розум швидким і проникливим, його обличчя ніколи не виказувало, що відбувається за його фасадом; а ще єпископ Ральф мав рідкісну й елегантну здатність бути приємним для тих із ким він був, незалежно від того, любив він цих людей чи ненавидів, погоджувався з ними чи розходився в думках. Підлабузником він не був, він був дипломатом. І якщо до нього постійно привертати увагу найвищої ватиканської ієрархії, то єпископ Ральф неодмінно підніметься до високого церковного рангу. І це буде в інтересах його світлості ді Контіні-Верчезе, бо він не захоче втрачати контакту з його святістю де Брикасаром.

Було жарко, але після вологої спеки Сіднея сухе афінське повітря не надто дошкуляло єпископу Ральфу. Швидким кроком, як завжди в черевиках, бриджах та сутані, він здолав кам’янистий підйом до Акрополя, пройшов крізь похмуру монументальну арку Пропілон, проминув Ерехтейон, піднявся слизькою грубою бруківкою до Парфенону і рушив до стіни позаду нього.

Там він зупинився і поглянув через біле місто на мальовничі пагорби та вражаюче чисту блакить Егейського моря; вітер куйовдив його чорні кучері, злегка торкнуті сивиною на скронях.

Під ним розлігся афінський район Плака з кав’ярнями на дахах будинків, із численними представниками богеми та великим амфітеатром, що приліпився до схилу пагорба. Вдалині виднілися римські колони, форти хрестоносців та венеціанські замки, але жодного сліду турків і близько не було. Які дивні люди, ці греки. Так ненавидіти народ, що панував над ними сімсот років, що після звільнення не залишили жодної мечеті або мінарету! Така древня країна, з такою багатою історичною спадщиною. Його предки нормани були варварами в хутряній одежі, коли Перикл вдягнув вершину цього пагорба в мармур, а Рим був усього-на-всього задрипаним селом.

Лише тут, на відстані одинадцяти тисяч миль, зміг він спокійно подумати про Меґі, не відчуваючи бажання розплакатися. Хоча і тепер далекі пагорби трохи затуманилися перед його очима, перш ніж він встиг опанувати емоції. Як він може її винуватити, коли сам сказав їй так вчинити? Він розумів, чому Меґі не хотіла, щоб він дізнався про її заміжжя: вона не бажала, щоб він познайомився з її новим чоловіком, або ж не бажала, щоб Ральф де Брикасар став частиною її нового життя. Звісно, він припускав, що вона житиме зі своїм судженим, якщо не в Джилленбоуні, то на самій Дрогеді, де їй буде і комфортно, і безпечно. Але вдумавшись ретельніше, він збагнув, що це останнє, чого хотілося б Меґі. Ні, вона змушена була податися геть, і допоки вона та отой Люк О’Ніл будуть разом, Меґі ніколи не повернеться додому. Боб розповів, що Меґі та Люк відкладають гроші на купівлю маєтності на заході Квінсленду, і ця новина прозвучала для Ральфа де Брикасара як похоронний дзвін.

Та чи щаслива ти, Меґі? Чи за того ти вийшла заміж? Чи кохаєш ти отого Люка О’Ніла? Що ж він за чоловік такий, якщо зміг відвернути тебе від мене до себе? Що особливого було в скотареві, який сподобався тобі більше за Інока Девіса, Ліема О’Рурка чи Алестера Макквіна? Може, я питаю це тому, що не знав його особисто і тому не зміг порівняти з рештою? Чи ти зробила це для того, щоб помучити мене, щоб у такий спосіб «віддячити» мені? А чому в тебе дітей нема? Що не так із цим суб’єктом, який мандрує туди-сюди, як бродяга, а тебе залишає у своїх приятелів? Не дивно, що в тебе немає дітей, бо він не залишається з тобою надовго. Чому, Меґі, чому? Навіщо ти вийшла заміж за отого Люка О’Ніла?

Обернувшись, єпископ Ральф попрямував назад: спустився до Акрополя і пішов жвавими вулицями Афін. На ринках під відкритим небом довкола вулиці Еврипіда священик трохи затримався, з цікавістю розглядаючи людей, величезні кошики з кальмарами та рибою, що вже трохи засмерділися на сонці, овочі та розцяцьковані капці, викладені поруч; його звеселили жінки, які відверто й безсоромно воркували та охали, забачивши його, — виховання та культура тут дуже відрізнялися від його власної, пуританської. Якби їхній неприхований захват був хтивий (інше слово не спало йому на думку), то він страшенно б знітився, але він сприймав його в тому дусі, в якому його висловлювали — як визнання його непересічної фізичної привабливості.

Готель — дуже дорогий та розкішний — розташовувався на площі Омонія. Архієпископ ді Контіні-Верчезе сидів у кріслі біля балкону мовчки і про щось роздумував; коли до номера увійшов єпископ Ральф, він повернув голову і всміхнувся.

— Саме вчасно, Ральфе. Я хотів би помолитися.

— А я гадав, що все владналося. Виникли якісь ускладнення, ваша милість?

— Не те, про що ви подумали. Сьогодні я отримав листа від кардинала Монтеверді, в якому він виклав побажання Його Святості.

Єпископ Ральф відчув, як напружилися і заціпеніли його плечі, як химерно закололо у нього попід вухами.

— Розкажіть мені.

— Як тільки ці перемовини скінчаться — а вони, фактично, вже скінчилися — я маю вирушити до Рима. Там мене мають благословити скуфією кардинала, і я продовжу працювати у Римі під прямим керівництвом Його Святості.

— В той час, як я…

— В той час, як ви станете архієпископом де Брикасаром і повернетеся до Австралії, щоб замістити мене на посаді папського посланця.

Поколювання шкіри навколо вух змінилося раптово спалахнулим темно-червоним рум’янцем; голова гойднулася і пішла обертом. Він, не італієць, матиме честь набути статусу папського посланця! Це нечувано! Може, йому й справді судилося стати кардиналом де Брикасаром!

— Звісно, спочатку ви пройдете курс навчання та інструктаж у Римі. На це піде приблизно півроку, і впродовж цього часу я буду поруч із вами, поступово знайомлячи вас із тими, кого я вважаю своїми друзями. Я хочу, щоб вони краще узнали вас, бо прийде час, Ральфе, коли я пошлю за вами, щоб ви стали моїм помічником у Ватикані.

— Навіть не знаю, як вам віддячити, ваша милість! Ця велика можливість випала мені завдяки вам.

— Дякувати Богові, я достатньо розумний, щоб побачити людину, яка є надто здібною, щоб марнувати свої сили в провінції, Ральфе! А тепер станьмо на коліна й помолімося. Бог милостивий.

Його чотки та молитовник лежали поруч на столі; єпископ Ральф простягнув тремтячу руку за чотками і збив молитовник на підлогу. Той упав і розкрився посередині. Архієпископ, який стояв ближче, підняв молитовник і з цікавістю поглянув на брунатний, тоненький, як тканина, предмет, що колись був трояндою.

— Як дивовижно! Навіщо ви це зберігаєте? Це згадка про вашу домівку, чи, може, про вашу матір?

Очі, які бачили наскрізь кожну хитрість і кожну нещирість, поглянули на Ральфа впритул, і він не встиг приховати ані своїх почуттів, ані побоювання.

— Ні, — скорчив він гримасу. — Мені не потрібен спогад про матір.

— Але, вочевидь, цей предмет має для вас важливе значення, інакше б ви не зберігали його так любовно в найдорожчий для вас книзі. Про що він каже?

— Про любов таку ж чисту, як моя любов до Бога, Вітторіо. І він робить цій книзі лише честь.

— Я так і думав, бо я вас знаю. Але ця любов, вона ставить під загрозу вашу любов до Церкви?

— Ні. Саме заради Церкви я відмовився від неї, саме заради Церкви я завжди від неї відмовлятимуся. Але я залишив це кохання так далеко, що більше ніколи не зможу до нього повернутися.

— Нарешті я зрозумів вашу печаль! Любий Ральфе, це не так погано, як вам здається, правду кажу вам. Ця любов житиме у вас, щоб робити велике добро багатьом людям, і багато людей віддаватимуть вам свою любов. А вона, чия любов зберігається у такій тендітній та крихкій згадці, ніколи не жалкуватиме. Бо ви зберегли свою любов — разом із цією трояндою.

— Я думаю, що вона цього не розуміє.

— Е, ні, розуміє. Якщо ви її так кохали, тоді вона достатньо жіночна, щоб зрозуміти. Інакше ви забули б про неї і давно викинули б оцю реліквію.

— Бували часи, коли лише довгі години, проведені навколішки у молитвах, втримали мене від того, щоб покинути посаду й податися до неї.

Архієпископ підвівся з крісла і став навколішки біля свого друга; цього прекрасного чоловіка він любив так, як мало кого, окрім Бога та Церкви, які для нього були нероздільними.

— Ви не зробите цього, Ральфе, і ви це чудово розумієте. Ви належите Церкві, завжди належали і будете належати. Це ваше істинне покликання. А тепер помолімося, і я додам цю троянду до моїх молитов на всю решту мого життя. На нашому шляху до вічного життя наш любий Бог шле нам багато печалей і багато болю. І ми мусимо навчитися зносити його, так само, як навчилися ви.

Наприкінці серпня Меґі отримала листа від Люка, в якому він сповіщав, що перебуває в шпиталі Таунсвіля з хворобою Вейля, але небезпека минула, і він невдовзі випишеться.

«Тому, здається, нам не доведеться чекати до кінця року на нашу святкову відпустку, Меґ. Я не зможу повернутися до тростини, допоки не відновлюся на сто відсотків, а найкращий спосіб зробити це — добряче відпочити. Тому десь за тиждень я приїду і заберу тебе. Ми з’їздимо на озеро Ікем, що на Атертонському плоскогір’ї на тиждень-два, щоб я набрав там форму для подальшої роботи».

Меґі повірити в це не могла, і довго вирішувала, хоче вона бути з ним чи ні тепер, коли для цього підвернулася нагода. Хоча душевний біль вщухав значно довше, аніж біль тілесний, спогади про оті жахливі пошлюбні тортури в готелі давно вивітрилися з її пам’яті і втратили свою лячну паралізуючу силу, а з книжок, які відтоді їй випало прочитати, Меґі зрозуміла, що багато в чому та проблема спричинена її та Люковою необізнаністю. «Любий Боже, благаю, зроби так, щоб ця відпустка подарувала мені дитину!» Якби вона мала дитину, їй було б кому віддати свою любов і життя стало б для неї легшим. Енн буде не проти того, щоб у домі була дитина, навпаки — їй сподобається. І Людді теж. Вони сотні разів казали їй про це, сподіваючись, що колись Люк приїде надовго і скрасить безрадісне, позбавлене любовних утіх, життя своєї дружини.

Коли Меґі розповіла їм про лист, вони зраділи, але в розмовах поміж собою висловлювалися скептично.

— Ясно як Божий день, що той негідник неодмінно знайде привід, щоб поїхати туди без неї, — сказала Енн своєму чоловіку.

Люк десь роздобув авто і забрав Меґі рано-вранці. Він був худий, виснажений, із жовтуватим обличчям, немов його замаринували. Перелякана й прикро вражена Меґі подала чоловікові свою валізу і сіла поруч із ним в авто.

— А що таке хвороба Вейля, Люку? Ти сказав, що тобі нічого не загрожує, але, бачу, ти справді хворів.

— Та це така собі інфекційна жовтуха, на яку рано чи пізно хворіють майже всі рубачі тростини. Її переносять тростинові пацюки, і вона потрапляє до організму людини через поріз або садно. Я маю міцне здоров’я, тому переніс цю хворобу значно легше за багатьох. Ескулапи кажуть, що невдовзі я буду здоровий, як огірочок.

Дорога, що звивалася глибокою ущелиною, зарослою джунглями, вела в глиб материка, унизу гуркотіла несамовита повноводна річка, а в одному місці перед ними, мало не поперек дороги, виник прекрасний водоспад, який із гуркотом виливався у річку звідкись згори. І вони проїхали між стрімчаком та падаючою водою у мокру блискучу арку, що грала фантастичним світлом та тінями. Меґі з Люком піднімалися угору, і повітря ставало помітно прохолоднішим, витончено-свіжим; Меґі вже й забула, що в прохолодному повітрі почувається значно краще. Над ними нависали джунґлі — такі густі й непроникні, що ніхто й ніколи не наважувався туди увійти. Загалом невидимі під вагою густих повзучих рослин та лоз, що звисали від верхівки одного дерева до верхівки другого, джунґлі безперервні й безкінечні були схожі на накинуте на ліс обширне покривало зеленого оксамиту. Під кронами погляд Меґі час від часу падав на прекрасні квіти та дивовижних метеликів, велике колесоподібне павутиння з непорушно завмерлими в центрі елегантними павуками, казкові гриби, що приліпилися до вкритих мохом стовбурів, помічала вона і птахів із червоними або світлими довгастими хвостами.

Озеро Ікем розляглося на вершині плоскогір’я, ідилічний куточок неторкнутої природи. До того як впала ніч, вони вийшли на веранду свого пансіону, щоб помилуватися непорушною водою озера. Меґі хотілося побачити велетенських плодоїдних кажанів-криланів, яких іще називали летючими лисицями, що, мов передвісники біди, описували у повітрі кола і вирушали туди, де можна було знайти поживу. На вигляд вони були потворні й огидні, але насправді — винятково боязкі, миролюбні істоти. У тому, як вони великими пульсуючими зграями рухалися у червонястому вечірньому небі, було щось чарівливе; Меґі ніколи не упускала можливості поспостерігати за ним із веранди в Хіммельхосі.

То було небесне блаженство — пірнути в м’яке прохолодне ліжко і не лежати непорушно, поки місце під тобою просякне потом, а потім обережно перекочуватися на інше місце, знаючи, що попереднє не встигне висохнути. Люк витягнув зі своєї валізи великий коричневий пакунок, видобув звідти жменю маленьких кругляшків і розклав на туалетному столику біля ліжка.

Меґі взяла один і уважно оглянула.

— Що це таке, заради Бога?

— «Привіт із Франції» — презерватив. — Люк вже забув про своє рішення два роки тому не казати Меґі про те, що він вживав заходів для запобігання вагітності. — Його я надіну на себе, перед тим, як в тебе увійду. Інакше трапиться дитина, а ми не можемо цього дозволити собі, поки не купимо власної маєтності. — Люк сидів голяка скраю ліжка, такий худючий, що випиналися кістки. Але його блакитні очі світилися. Він торкнувся руки Меґі, в якій вона тримала кондом. — Чекати недовго, Меґ, ми майже досягли свого, майже досягли! Клянуся — ще п’ять тисяч фунтів — і ми зможемо придбати найкращу землю, яка є на захід від Чартерс-Тауерс.

— Тоді вважай, що ти їх маєш, — спокійно відказала Меґі. — Я напишу листа єпископу Ральфу де Брикасару і попрошу його позичити нам цю суму. Відсотки з нас він не братиме.

— Ні за що у світі! — відрізав Люк. — Чорт забирай, Меґ, де твоя гордість?! Те, що ми маємо, ми заробляємо, а не позичаємо! Я ніколи й нікому ані гроша не заборгував, і не збираюся цього робити й тепер.

Та Меґі ледь чула його, люто вирячившись крізь яскраво-червоний серпанок, що оповив її свідомість. Ніколи в житті не була вона така зла! Шахрай, брехун, егоїст! Та як же він посмів скоїти таке — надурив із дитиною, змусив повірити, що збирається стати тваринником! А сам знайшов життєву нішу — між Арне Свенсоном та цукровою тростиною.

Приховавши свою лють так добре, що аж сама здивувалася, Меґі знову оглянула гумове коліщатко у своїй руці.

— Ану розкажи мені про оці французькі штучки. Як же вони завадять мені мати дитину?

Люк підійшов до неї ззаду і притиснувся; від доторку їхніх тіл вона затремтіла: він думав, що від збудження, вона знала, що від огиди.

— Невже ти про це нічого не знаєш, Меґ?

— Ні, — збрехала вона. Втім, стосовно евфемізму «Привіт із Франції» це було чистою правдою, бо вона ніколи раніше не чула цього виразу.

Він полоскотав руками її груди.

— Ось послухай. Коли я кінчаю, я виділяю… ну, не знаю, як сказати… виділяю оцю штуковину, і коли я входжу в тебе, не вдягнувши презерватива, ота штуковина залишається в тобі. А коли вона залишається в тобі надовго й часто, то зачинається дитина.

Он воно як! Він надівав оце на себе, наче шкірку на сосиску! Брехун, шахрай!

Вимкнувши світло, Люк затягнув Меґі до ліжка, і невдовзі помацав рукою в пошуках того протидитячого пристрою; потім вона почула ті самі звуки, як і тоді, у спальні готелю. Тепер Меґі знала, що він вдягає на себе «французьку штучку». Брехло! Ну то як його надурити?

Намагаючись не показувати, скільки болю він завдає, Меґі перетерпіла. Чому ж воно так болить, Господи, якщо це природний процес?

— Що, Меґ, не подобається? — спитав він трохи згодом. — Мабуть, ти отам дуже маленька, якщо тобі й досі так боляче після першого разу. Що ж, я більше цього не робитиму. Не проти, якщо я припаду до твоїх грудей?

— Та яка різниця? — зморено відповіла вона. — Якщо ти не зробиш мені боляче — гаразд.

— Ти хоч би трохи підбадьорилася, Меґ!

«А навіщо?» — подумала вона.

Тим часом Люків пеніс знову піднімався — минуло два роки, перш ніж у нього з’явилося для цього достатньо часу й енергії.

О, як добре бути з жінкою, хвилюючою і недоступною. Він не почувався одруженим із Меґі; це було, наче швиденько перепихнутися на пасовиську за баром у Кайнуні або притиснути пихату міс Кармайкл до стіни стригальського сараю. Меґі мала красиві груди, тверді від фізичної роботи та верхової їзди, саме такі груди йому подобалися, і Люк щиро насолоджувався смоктанням її грудей, подобалося йому також відчувати свій пеніс затиснутим між їхніми животами. Презерватив притупляв чутливість чоловіка, але не вдягати його перед зляганням означало добровільно шукати собі проблем.

Мацаючи руками у темряві, він взяв її за сідниці, перевернув і поклав на себе, потім затиснув сосок зубами, відчуваючи, як прихована цятка набухає і твердіє під дотиком його язика. Неймовірна огида до Люка охопила Меґі: які ж сміховинні створіння, ці чоловіки — мурчать, смокчуть і вовтузяться, вперто прагнучи якогось лише їм зрозумілого задоволення. А Люк збуджувався, мнучи її сідниці та спину, несамовито смокчучи їй груди, наче востаннє в житті, схожий на переросле цуценя, яке несподівано для нього підклали до матері. Його стегна ритмічно засмикалися, а Меґі розпростерлася на ньому в незручній позі, бо її огида перла через край, щоб допомагати йому, — і раптом відчула, як незахищений кондомом пеніс прослизнув їй поміж ніг.

Оскільки Меґі не була активною учасницею акту, то вона думала про своє. І саме в ту мить у неї з’явилася ідея. Повільно і ненав’язливо вона повернула пеніс так, що він опинився напроти її найболючішого місця. Глибоко вдихнувши для хоробрості, вона стиснула зуби і вдавила пеніс у себе. Хоча цього разу теж вийшло боляче, але не так боляче, як раніше. Без гумової оболонки член Люка став слизьким, його легше було вводити в себе і значно легше терпіти.

Люк аж очі витріщив. Він був спробував зіпхнути Меґі з себе, але що це, Господи? Без «французького привіту» йому стало неймовірно краще, він ніколи не бував у жінці «голяка» і через те й гадки не мав, настільки відрізняються ті відчуття. Тому Люк, відчувши безпосередній контакт, не знайшов у собі сил відштовхнути Меґі й зрештою оповив її руками, не в змозі сконцентрувати увагу лише на грудях. Хоча кричати вважалося нижче чоловічої гідності, він не зміг втриматися від крику, а потім ніжно її поцілував.

— Люку?

— Що?

— А чому б нам не робити так кожного разу? Тоді тобі не довелося б вдягати оту свою французьку штучку.

— Нам не треба було робити цього тепер, не кажу вже про майбутнє. Бо коли я кінчив, я був повністю в тобі.

Вона схилилася над ним і тихенько погладила йому груди.

— Але ж, Люку, бачиш — я сіла, і воно там не тримається, воно витікає! Люк, благаю, без презерватива набагато краще, та й болить менше. Я впевнена, що нічого не буде, бо воно — витікає. Будь ласка, Люку!

Яка ж людська істота встоїть від повторення задоволення, та ще й коли на цьому наполягають так переконливо? Люк, немов той Адам, що піддався спокусі, кивнув головою, бо про ці деталі інтимних стосунків він був обізнаний набагато менше за Меґі.

— Може, ти й правильно кажеш, та й мені приємніше, коли ти не пручаєшся. Гаразд, Меґ, тепер так і робитимемо.

І вона, невидима у темряві, задоволено всміхнулася. Бо воно витекло не повністю. Коли Меґі відчула, як пеніс зморщився і випав, вона тугим вузлом напружила всі внутрішні м’язи, зісковзнула з Люка і лягла на спину, невимушено задравши догори схрещені ноги, рішуче налаштована будь-що зберегти те, що з неї не витекло. «Що ж мій любий чоловіче, от ти й попався! Ось побачиш, пане Люк О’Ніл, буде у мене дитина — і квит!»

Вдалині від приморської спеки та вологості Люк швидко поправлявся. При доброму харчуванні він швидко набирав вагу, а його шкіра з огидно-жовтої стала звично смаглявою. Спокусливій та охочій у ліжку Меґі було неважко переконати чоловіка розтягнути два тижні до трьох, а потім і до чотирьох. Але наприкінці місяця він збунтувався.

— Вже нема причин залишатися, Меґ. Я почуваюся так само добре, як і до хвороби. А ми сидимо тут з тобою на вершині світу, немов цар та цариця, і тринькаємо гроші. Я потрібен Арне.

— А може, передумаєш, Люку? Якби ти справді цього хотів, міг би придбати собі ферму вже тепер.

— Меґ, нумо — ще трохи отак поживемо, а там видно буде, добре?

Звісно, йому не хотілося визнавати, але потяг до роботи з тростиною був у нього в крові, отой дивовижний та незбагненний захват, який відчувають декотрі чоловіки до важкої роботи, що вимагає повної фізичної віддачі. Схоже, Люк зберігатиме вірність цукровій тростині доти, доки його тіло зберігатиме молодечу силу. Єдине, на що могла сподіватися Меґі, — змусити чоловіка передумати, народивши йому дитину, майбутнього спадкоємця маєтності поблизу Кайнуни.

І подалася вона назад до Хіммельхоху, щоби там чекати і сподіватися. «Боже, благаю, зроби так, щоб у мене була дитина! Дитина вирішить усі проблеми, тому, будь ласка, зроби так, щоб вона з’явилася». І дитина зародилася. Коли Меґі повідомила Людді та Енн, що у неї буде дитина, вони були в захваті. Людді взагалі виявився справжнім скарбом. Він умів шити напрочуд елегантні дитячі одежинки і вишивати їх. Раніш Меґі не мала часу на опанування цих вмінь, тож поки Людді проштрикував тонку м’якеньку тканину малесенькою голкою, яку тримав у своїх грубих, але магічних руках, Меґі допомагала Енн обладнати дитячий куточок.

Була єдина проблема — Меґі погано переносила вагітність. Може, через спеку, а може, через смуток, який не полишав її, — вона не знала. Нудота, розпочавшись вранці, тривала цілий день. Додавала у вазі вона потроху, але дуже страждала від надмірного накопичення рідини в організмі, тож кров’яний тиск у неї підвищився настільки, що лікар Сміт занепокоївся. Спочатку він запропонував їй решту вагітності провести в пологовому будинку, але потім, зваживши на її самотнє — без чоловіка та знайомих — становище, вирішив, що їй краще залишатися у Людді та Енн, які щиро піклувалися за неї. Але на останні три тижні вагітності їй таки доведеться їхати до Кернса.

— І змусьте її чоловіка приїхати до неї на побачення! — гримнув він на Людді.

Меґі відразу ж написала Люкові про свою вагітність, сповнившись типовим для жінок переконанням, що коли небажана дитина стане доконаним і невідпорним фактом, то чоловік несказанно зрадіє. Але його лист у відповідь задушив ці ілюзії в зародку. Люк аж сказився від злості: тепер йому доведеться годувати два непрацюючих роти, а не один. То була гірка пігулка, але Меґі проковтнула її, бо не мала вибору. І очікувана дитина прив’язала її до Люка так само міцно, як і її гординя.

Але вона почувалася хворою, безпорадною та некоханою; навіть дитинча — і те її не любило, бо не хотіло ані зачинатися, ані народжуватися. Вона інтуїтивно відчувала це — слабенький протест малесенького створіння, яке не бажало виростати і з’являтися на світ. Якби вона була в змозі витримати двохтисячомильну подорож додому, вона б наважилася поїхати, але док Сміт рішуче заперечив. Тиждень у потягах, навіть із перервами — і про дитину можна забути. Хоч яка б розчарована та нещасна вона не була, Меґі свідомо не бажала завдати шкоди дитинчаті. Час ішов, і її палке бажання мати власну дитину, яка тебе любила б, помітно охололо; дитина стала для неї важким ярмом, дедалі більше обтяжувала її та робила злостивою.

Док Сміт заговорив про необхідність їхати до Кернса якомога раніше, бо не був впевнений, що Меґі зможе пережити пологи, якщо народжуватиме немовля в Данглоу, де була лише невелика місцева клініка. Її кров’яний тиск ніяк не вдавалося знизити, а кількість рідини в організмі постійно зростала. Лікар висловив побоювання стосовно токсикозу та еклампсії, і ці заумні медичні терміни так налякали Людді та Енн, що вони погодилися на переїзд Меґі до Кернса, хоча їм дуже хотілося, щоб дитинча народилося в Хіммельхосі.

На кінець травня до пологів лишалося чотири тижні, чотири тижні до того дня, коли Меґі нарешті позбудеться цього незносного тягаря, цієї невдячної дитини. Вона починала ненавидіти її, ненавидіти створіння, якого вона так прагнула, поки не з’ясувала, скільки важких проблем воно принесе з собою у цей світ. І чому ж вона вирішила, що Люк зрадіє дитині, щойно дізнається про її існування? Адже ніщо в його поведінці відтоді, як вони побралися, не наштовхувало на цю думку.

Слід визнати, що їхній шлюб став катастрофою, відкинути свою дурну гординю і спробувати врятувати те, що ще можна врятувати з-під руїн. Вони одружилися з хибних причин: він — заради її грошей, вона — щоб втекти від Ральфа де Брикасара, спробувала зберегти його для себе в особі Люка. Між ними не було навіть натяку на кохання, його видимості; лише кохання допомогло б їй та Люку здолати ті величезні труднощі через розбіжність їхніх мотивів до шлюбу та прагнень.

Дивно, але Меґі не змогла зненавидіти Люка, зате дедалі частіше вона помічала, як зростає її ненависть до Ральфа де Брикасара. Хоча Ральф був до неї добрішим та справедливішим за Люка. Він ніколи не заохочував її сприймати його якось інакше, аніж в іпостасях священика та друга, бо навіть у тих двох випадках, коли вони поцілувалися, це сталося з її ініціативи.

«Тоді навіщо на нього злитися? Навіщо ненавидіти Ральфа, а не Люка? Винувать власні страхи та неспроможність, свій величезний гнів та обурення, які ти виплекала у душі через те, що він відмовився від тебе, хоча ти його так кохала і жадала. Винувать отой дурний імпульс, який підштовхнув тебе до заміжжя з Люком. До зради самої себе і Ральфа.» І неважливо, що вона ніколи б не вийшла за нього заміж, ніколи б не спала з ним і ніколи б не народила від нього дитину. І неважливо, що він її не жадав — він і справді її не жадав. Факт залишався фактом: Ральф був тим, кого вона прагнула, і їй не варто було розмінюватися на менше.

Але помилок, навіть усвідомлених, вже не виправити. Вона була дружиною Люка О’Ніла і носила під серцем його дитину. Як вона могла радіти думці про маля, якщо цієї дитини не бажав навіть сам Люк О’Ніл? Бідолашне створіннячко. Принаймні коли воно народиться, то стане людиною, яку можна буде любити як таку, саму по собі, безвідносно до Люка. Та от тільки… Тільки вона б усе віддала за дитину від Ральфа де Брикасара! Пішла б на неможливе, на немислиме. Він служив інституції, яка наполягала на володінні ним усім, до решти, навіть тією частиною його єства, з якої вона не мала ніякого зиску — його чоловічим началом. Це начало мати-Церква затребувала від нього як пожертву своїй релігійній владі, вона виснажила його, спустошила, виложила його людську сутність, намагаючись зробити це безповоротно, щоби в нього потомства не лишилося. Та одного дня Церкві доведеться заплатити за свою пожадливість. Одного дня Ральфи де Брикасари скінчаться, бо надто дорожитимуть своїм чоловічим началом і переконаються: така відмова на догоду Церкві є жертвою безглуздою і позбавленою всілякого сенсу…

Меґі рвучко підвелася і важко почвалала до вітальні, де Енн читала підпільний примірник забороненого роману Нормана Ліндсея «Редхіп», насолоджуючись кожним забороненим словом.

— Енн, здається, ваше бажання здійснюється.

Енн підняла на неї відсутній погляд.

— Що там, люба моя?

— Зателефонуйте доку Сміту. Скажіть, що я збираюся народити оту рознещасну дитину отут і негайно.

— О, Господи! Швидше йди до спальні й лягай — та не до своєї спальні, а до нашої!

Клянучи примхи долі та рішуче бажання малюків народжуватися саме тоді, коли їм хочеться, док Сміт поспішив із Данглоу до Хіммельхоху у своєму пом’ятому старому автомобілі. На задньому сидінні сиділа місцева акушерка, а з маленької місцевої клініки лікар прихопив стільки медичного причандалля, скільки зміг. Бо не було сенсу забирати породіллю до місцевої лікарні: на місці, в Хіммельхосі, він зможе зробити не менше. Але її таки слід було відправити до Кернса.

— Ви повідомили чоловіка? — спитав док Сміт, гепаючи східцями нагору; акушерка поспішала слідком.

— Я послала телеграму. Меґі у моїй кімнаті: мені подумалося, що вам знадобиться більше місця.

Енн зашкутильгала до своєї спальні слідком за лікарем та акушеркою. Меґі лежала на ліжку, широко розкривши очі й не виказуючи ознак болю, — лише руки час від часу смикалися та тіло вигиналося й скоцюрблювалося. Вона повернула голову і всміхнулася, та Енн помітила жах у її очах.

— Я рада, що мені не довелося їхати до Кернса, — сказала вона. — Моя мати ніколи не їздила до шпиталю народжувати дітей, і, як розповідав мені батько, лише одного разу їй було непереливки — коли вона народжувала Гала, але все обійшлося, вона не померла, тож не помру і я. Ми, жінки з родини Клірі, дуже живучі.

Минуло кілька годин, перш ніж лікар зміг вийти до Енн на веранду.

— У нашої маленької бідолахи пологи затягнуті й важкі. Перші немовлята взагалі народжуються важко, а цей неправильно лежить і ніяк не може вийти. Якби Меґі була в Кернсі, їй би зробили кесарів розтин, але тут про це й мови не може бути. їй доведеться самій його виштовхувати.

— Вона притомна?

— Так, звісно. Надзвичайно мужня жінка, не кричить і не скаржиться. На мою думку, саме таким, найкращим, і доводиться найтяжче. Постійно цікавиться у мене, чи Ральф уже приїхав, і мені доводиться брехати їй про те, що дорогу перекрило повінню. Мені здається, що її чоловіка звати Люк, чи не так?

— Саме так.

— Гм-м-м! Що ж, мабуть, вона питається про того Ральфа, бо з Люка ніякого толку немає.

— Люк — виродок і скотина.

Енн подалася вперед, вчепившись руками в поруччя веранди. На дорозі з Данні показалося таксі й звернуло на підйом до Хіммельхоху. Своїм чудовим зором вона роздивилася на задньому сидінні чорнявого чоловіка і скрикнула з радісним полегшенням:

— Не вірю своїм очам, але, здається, Люк нарешті згадав, що має дружину!

— Краще я повернуся до Меґі, а ви самі з ним розбирайтеся, Енн. Якщо це не він, то я їй нічого не скажу. Якщо ж це він, то зробіть йому чашку чаю, але спиртного поки що не давайте. Воно йому пізніше знадобиться.

Під їхало таксі. На превеликий подив Енн, водій вийшов і пішов розчинити задні пасажирські дверцята. Джо Кастільйоне, власник єдиного таксомотора в Данні, зазвичай не виявляв такої ввічливості.

— Хіммельхох, ваша милість, — сказав він, низько вклонившись.

З авто вийшов чоловік у довгій чорній сутані з пурпуровим поясом. Коли він повернувся до неї обличчям, Енн здалося, що то, мабуть, Люк О’Ніл вирішив утнути хитрий жарт і розіграти її. Але відразу ж помітила, що це зовсім інший чоловік, років на десять старший за Люка. «Господи, — подумала вона, дивлячись, як він піднімається сходами. — Такого красеня я жодного разу в житті не бачила! Та ще й архієпископ, не менше. Який інтерес у католицького архієпископа до двох підстаркуватих лютеран, як ми з Людді?»

— Місіс Мюллер? — спитав він, поглянувши на неї добрими відстороненими очима. Немов бачив у своєму житті багато такого, чого дуже не хотів би бачити, і вже давно убив у собі всі почуття.

— Так, я Енн Мюллер.

— Я архієпископ Ральф де Брикасар, посланець Його Святості Папи Римського в Австралії. Я так розумію, з вами мешкає місіс Люк О’Ніл?

— Так, пане… Ральф. — «Ральф? То це він Ральф?»

— Я її давній приятель. Чи не міг би я з нею побачитися?

— Е-е-е, та вона б з радістю побачилася з вами… архієпископе… — «Ні, так казати неправильно, не кажуть «архієпископ», кажуть так, як нещодавно звернувся до нього Джо Кастільйоне — ваша милість». — Вона б радо побачилася з вами за більш сприятливих обставин, та саме тепер у Меґі перейми, у неї має народитися дитина, і їй дуже важко.

Раптом Енн помітила, як пополотнів Ральф де Брикасар. Йому аж ніяк не вдалося придушити в собі почуття, він видресирував їх до собачої покірливості й запроторив на задвірки свого проникливого розуму. Його очі були такі блакитні, що Енн здалося, наче ось-ось потоне в них, і те, що вона в них побачила, змусило її замислитися — а хто ж йому Меґі насправді, і хто ж він такий для неї?

— Я знав, що справи кепські. Я давно відчував, що щось не так, але в останній час моя тривога переросла в одержимість. І я змушений був приїхати, щоб самому все побачити. Будь ласка, пустіть мене до неї! Якщо потрібна поважна причина, то ось вона: я священик!

Та Енн і не думала перечити йому.

— Заходьте, ваша милість, сюди, будь ласка. — Дибаючи на своїх палицях, Енн міркувала: «Чи достатньо чисто й охайно в будинку? Чи скрізь пил повитирала? Чи не забули ми викинути оту смердючу ягнячу ногу, бо вона увесь будинок просмердить? Як же ж невчасно приїхав до нас такий поважний чоловік! Людді, чи тобі важко відірвати свою товсту сраку від трактора і прийти сюди? Я послала за тобою хлопця ще кілька годин тому!»

Оминувши дока Сміта і акушерку так, наче їх і не було в кімнаті, Ральф став навколішки біля ліжка і простягнув до Меґі руку.

— Меґі!

Вона насилу витягнула себе з кошмарного сну, в який занурилася, — бо їй уже все було байдуже — і побачила поруч із собою кохане обличчя — густе чорне волосся з двома сивими крилами в його чорноті, витончені аристократичні риси, до яких додалося трохи зморшок і трохи терплячого спокою; блакитні очі, що дивилися на неї з тугою та любов’ю. Як могла вона сплутати його з Люком? Більше не було такого, як Ральф, а вона зрадила своє почуття до нього. Люк був темним боком місяця, а Ральф — прекрасним і сяйним, мов сонце; і так само, як сонце, далеким. О, як це прекрасно — бачити його!

— Ральфе, допоможи мені, — сказала вона.

Він пристрасно поцілував їй руку і притиснув собі до щоки.

— Завжди радий допомогти тобі, моя Меґі, ти ж знаєш.

— Помолися за мене й за дитину. Якщо хтось може врятувати нас, то тільки ти. Ти ближчий до Бога, аніж ми. Нікому ми не потрібні, нікому й не були потрібні, навіть тобі.

— А де Люк?

— Я не знаю і знати не бажаю. — Меґі заплющила очі й відкинулася на подушку, але не відпускала його руку, міцно тримала її у своїй долоні.

Док Сміт торкнувся його плеча.

— Ваша милість, гадаю, вам треба вийти.

— Якщо її життя буде під загрозою, ви гукнете мене, гаразд?

— Невідкладно.

Нарешті з плантації повернувся Людді — й перелякався, бо нікого й ніде не було видно, а до спальні він зайти не наважився.

— Енн, з нею все гаразд? — спитав він, коли його дружина вийшла з кімнати разом із архієпископом.

— Поки що гаразд. Док нічого не обіцяє напевне, але, на мою думку, він має надію, що все обійдеться. Людді, у нас гість. Знайомся архієпископ Ральф де Брикасар, давній приятель Меґі.

Краще навчений, аніж його дружина, Людді швидко став на коліно і поцілував перстень на простягнутій йому руці.

— Сідайте, ваша милість, поговоріть з Енн. А я піду поставлю чайник.

— То ви і є той самий Ральф, — мовила Енн, підставивши свої палиці до бамбукового столу; священик сів напроти, і складки його сутани впали довкола нього додолу, а з-під неї виглянули блискучі чоботи для верхової їзди, бо гість сів, закинувши ногу на ногу. Це був доволі жіночний жест, але гість був священиком, і тому це не мало значення. Однак, попри схрещені ноги, у ньому відчувалася сильна чоловіча натура. Мабуть, священик не був таким старим, як їй спочатку здалося, — напевне сорок із гаком, не більше. Яке ж це марнування сил для такого розкішного мужчини!

— Так, я Ральф.

— Відтоді, як у Меґі розпочалися перейми, вона без упину кликала якогось Ральфа. Мушу визнати, це мене спантеличило. Не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь згадувала це ім’я раніше.

— Вона не хотіла й не могла.

— А звідки ви знаєте Меґі, ваша милість? І як довго?

Священик криво всміхнувся і склав свої тонкі красиві руки так, що вони стали нагадувати гострий дах костелу.

— Я познайомився з Меґі ще тоді, коли їй було десять, за кілька днів після того, як її родина перебралася кораблем із Нової Зеландії. Можна з упевненістю і не кривлячи душею сказати, що я пережив разом із Меґі й повінь, і пожежу, і емоційний голод, і смерть — і життя. Все це ми маємо випробувати і пережити. Меґі — дзеркало, в якому я змушений споглядати власну моральність.

— Ви кохаєте її! — здивовано констатувала Енн.

— Так. Завжди кохав.

— Це трагедія для вас обох.

— Я сподівався, що тільки для мене. Розкажіть мені про неї: що сталося відтоді, як вона вийшла заміж. Я не бачив її вже багато років, але без неї мені не було щастя.

— Я розкажу вам, але тільки тоді, коли ви розкажете мені про Меґі. Ні, я не маю на увазі щось дуже особисте — лише про те, як вона жила доти, поки приїхала сюди. Ми з Людді про неї нічого не знаємо, знаємо лише те, що вона жила десь поблизу Джилленбоуна. Нам би хотілося дізнатися більше, бо ми дуже любимо її. Але вона так нічого нам і не розповіла. Може, через гордість.

Людді вніс тацю з чаєм та наїдками і сів, слухаючи стислу розповідь священика про життя Меґі до того, як вона вийшла заміж за Люка.

— Я би ні за що у світі не здогадалася! Подумати тільки: Люк О’Ніл мав нахабство позбавити її всього і змусити працювати хатньою робітницею! Та ще й мав жорстокість обумовити, щоб її платня надходила на його банківський рахунок! Уявіть собі, бідолаха не мала у своєму гаманці ані копійки відтоді, як сюди приїхала! Я попросила Людді дати Меґі готівкову премію перед Різдвом, але їй стільки всього треба було купити, що ці гроші розлетілися за один день, а більше вона від нас нічого не хотіла брати.

— Не жалійте Меґі, — дещо грубо й різко мовив архієпископ Ральф. — Не думаю, що їй жаль саму себе, тим більше через брак грошей. Бо вони принесли їй мало радощів до заміжжя, хіба ж ні? До того ж вона знає, що робити, якщо у неї виникне потреба в грошах. На мою думку, байдужість Люка завдавала їй значно більших страждань, аніж відсутність грошей. Бідолашна Меґі!

Енн та Людді по черзі розповіли йому в загальних рисах про життя Меґі, а священик тим часом сидів, тримаючи руки «хаткою» і не зводячи очей із широкої крони пальми мандрівника, що росла побіля будинку. Жоден м’яз на його обличчі не поворухнувся, жодного разу не змінився вираз його прекрасних відсторонено-проникливих очей. Він багато чого навчився, працюючи під началом Вітторіо Скарбанци, кардинала ді Конті-Верчезе.

Коли розповідь скінчилася, він зітхнув і перевів погляд на занепокоєні обличчя господарів будинку.

— Гадаю, ми мусимо їй допомогти, оскільки Люк не бажає цього робити. Якщо вона йому не потрібна, то краще для Меґі буде повернутися до Дрогеди. Знаю, ви не хочете втрачати її, але заради неї ж самої спробуйте переконати її повернутися додому. Я надішлю вам для неї чек із Сіднея, щоб вона уникла сорому просити у брата грошей. А коли Меґі повернеться додому, нехай розповідає своїм рідним все, що визнає за потрібне.

Архієпископ поглянув на двері спальні й стривожено ворухнувся.

— Любий Боже, нехай народиться дитя!

Але дитя народилося лише через добу, коли Меґі була ледь жива від виснаження та болю. Док Сміт давав їй щедрі дози настоянки опію, дотримуючись того консервативного погляду, що так буде найкраще. А Меґі полинула у вихор кошмарів, де якісь потойбічні та цілком земні істоти кусали її і рвали на шматки, плювалися й дряпалися гострими пазурами, завиваючи, скиглячи та ревучи. Інколи в фокусі її зору на коротку мить з’являлося обличчя Ральфа, а потім знову зникало з важким припливом нестерпного болю; але спогад про нього вперто зберігався в її пам’яті, й вона знала, що поки він чергує біля її ліжка, не помруть ні вона, ні дитина.

Док Сміт, робив невеличкі перерви (акушерка тим часом справлялася сама), щоб підкріпитися, хильнути шкалик рому і перевірити, чи не виявився хтось із його клієнтів настільки нечемним та нерозсудливим, що здумав помирати саме тепер, тоді й вислухав стислу розповідь про історію Ральфа та Меґі — скільки Людді та Енн визнали за доречне йому розповісти.

— Маєте рацію, Енн, — сказав він. — Одна з причин її нинішньої біди — верхова їзда. Відмова від жіночих сідел пішла на шкоду жінкам, які багато їздять верхи. Бо верхова їзда у звичайному сідлі розвиває не ті м’язи, що потрібно для вдалих пологів.

— А я чув, що все це — бабусині казки, — м’яко заперечив архієпископ.

Док вишкірився на нього не надто приязно. Він не любив католицьких священиків і вважав їх кодлом святенницьких та вижилих із розуму ідіотів.

— Можете думати, що хочете, — сказав він. — Але скажіть мені, будь ласка, ваша милість, якби довелося вибирати між життям Меґі та життям немовляти, яким би був ваш вибір?

— Позиція Церкви в цьому питанні є непохитною, докторе. Жодного вибору не мусить бути. Не можна довести до смерті дитину заради порятунку матері, як і не можна доводити до смерті матір заради порятунку дитини, — відповів архієпископ, так само злобно вишкірившись на лікаря. — Але якщо до цього дійде, лікаре, я без вагань наказав би вам рятувати Меґі — і до біса дитину.

Аж охнувши від несподіванки, док Сміт розсміявся і ляснув архієпископа по спині.

— Молодець, добре сказано! Не переймайтеся, ваша світлість, я нікому не розкажу про те, що ви щойно сказали. Але наразі дитина жива, і я не бачу користі з того, щоб її умертвити.

Але Енн подумала: «Цікаво, що б ви сказали, архієпископе, якби це була ваша дитина?»

Приблизно через три години, коли передвечірнє сонце сумно спускалося небом до оповитої серпанком громадини гори Бартл-Фрер, док Сміт вийшов із спальні.

— Що ж, все скінчилося, — сказав він із легким задоволенням у голосі. — Меґі ще довго доведеться оклигувати, але, з Божою поміччю, вона видужає. А її немовля — це худюча, слабка дівчинка вагою п’ять фунтів із велетенською головою та характером, як її ядучо-руде волосся — такого мені ще не доводилося бачити. Цю противнючу мишу й сокирою не зарубаєш, хоча, чесно скажу, в мене мало не з’явилося таке бажання.

Радісний Людді відкоркував пляшку шампанського, яку він спеціально приберіг для такої оказії, і вони встали, тримаючи в руках келихи з шипучим напоєм, що переливався через край, — священик, лікар, акушерка, фермер та каліка — і випили за здоров’я та добробут матері та її дратівливої дитини. Це сталося першого червня, першого дня австралійської зими.

На зміну акушерці приїхала медсестра, яка мала залишатися з Меґі доти, поки не буде визнано, що небезпека для неї та дитинчати минула. Лікар з акушеркою поїхали, а Людді, Енн та архієпископ пішли поглянути на Меґі.

Вона здалася такою маленькою та виснаженою на подвійному ліжку, що архієпископу Ральфу довелося сховати ще один свій біль у закуточку свідомості, щоби згодом дослідити його і подолати. «Меґі, моя змучена й зморена Меґі… Я завжди кохатиму тебе, але ніколи не зможу дати тобі те, що дав Люк О’Ніл, хоча й неохоче».

А сіренька подоба людини, відповідальна за все, що трапилося, лежала собі в плетеному кошику під дальньою стіною, анітрохи не усвідомлюючи уваги тих, хто зібрався довкола і витріщився на неї. Своє невдоволення вона висловила вереском — і верещала, не замовкаючи. Нарешті медсестра взяла її і віднесла разом із кошиком та всім необхідним до кімнати, яку Мюллери надали під дитячу.

— Що ж, легені у неї в повному порядку, це точно. — Архієпископ Ральф усміхнувся, сів скраю ліжка і взяв бліду руку Меґі.

— Не думаю, що їй сподобалося тут, та й саме життя, — всміхнулася у відповідь Меґі. «Як він постарів! Стрункий та гнучкий, як і завжди, але безмірно постарілий». Вона повернула голову до Енн та Людді й простягнула їм другу руку. — Мої любі добрі друзі! Що б я робила без вас? Від Люка нічого не чути?

— Прийшла телеграма, де він повідомляє, що надто зайнятий, щоб приїхати, але бажає тобі всього найкращого.

— І на тому спасибі, — прокоментувала Меґі.

Енн швидко нахилилася і цьомкнула її у щоку.

— Ми залишимо тебе наодинці з архієпископом, люба, щоб ви змогли поговорити. А поговорити у вас, безсумнівно, є про що. — Спершись на руку Людді, Енн пригрозила пальцем медсестрі, яка витріщилася на священика, немов не вірячи своїм очам. — Ходімо, Нетті, поп’єш із нами чаю. Його милість дасть тобі знати, якщо ти знадобишся Меґі.

— Як же ти збираєшся назвати свою галасливу доньку? — спитав він, коли двері зачинилися, і вони залишилися удвох.

— Джастиною.

— Дуже добре ім’я, але чому ти вибрала саме його?

— Десь вичитала, і воно мені сподобалося.

— Вона що, не потрібна тобі, Меґі?

Її обличчя зіщулилося і перетворилося на суцільні очі — ніжні, сповнені якогось загадкового світла, не було в них ненависті, але любові теж не було.

— Та, мабуть, потрібна. Так, таки потрібна. Бо я багато хитрувала для того, щоб її зачати. Та коли я її носила, я нічого до неї не відчувала, відчувала тільки те, що я їй не потрібна. Здається мені, що Джастина ніколи не буде ані моєю, ані Люковою, ані нічиєю. У мене таке передчуття, що вона завжди належатиме сама собі.

— Я мушу їхати, Меґі, — тихо й ніжно мовив він.

Її очі стали яскравішими, а їх вираз — жорстким, рот скривився неприємною гримасою.

— Я так і знала! Смішно, еге ж? Чомусь чоловіки мого життя розбігаються шпаринами, мов таргани.

Він поморщився.

— Не злися, Меґі. Мені буде нестерпно покидати тебе і згадувати саме такою. Що б не сталося з тобою в минулому, ти завжди зберігала доброту і скромність, і саме ці твої якості є для мене найдорожчими. Не змінюйся, не ставай жорсткою і жорстокою через те, що сталося. Знаю, жахливо усвідомлювати, що Люку все байдуже, тому він навіть не приїхав. Але не треба змінюватися нагірше. Інакше ти більше не будеш моєю Меґі.

Та вона поглянула на священика так, немов відчувала до нього щось схоже на ненависть.

— О, Ральфе, припини, благаю! Я не твоя Меґі й ніколи не була! Ти не схотів мене, ти підштовхнув мене до нього, до Люка. Ти що, вважаєш мене святою, черницею, чи як? Але я не така! Я звичайна людина, і ти зруйнував мені життя! Всі ці роки я кохала тебе, хотіла тебе забути, а потім вийшла заміж за чоловіка, трохи схожого на тебе, а він теж мене не хоче, я йому не потрібна. Невже це забагато — очікувати від чоловіка, що будеш йому потрібного та жаданою?

Вона розридалася, але швидко взяла себе в руки; на її обличчі проявилися тоненькі зморщечки болю, яких він ніколи раніше не бачив; він знав, що такі зморшки не розгладжуються добрим відпочинком та поліпшенням здоров’я.

— Люк — не лихий чоловік, і навіть не скажу, що він несимпатичний, — продовжила вона. — Просто чоловік. Ви всі однакові — великі волохаті нічні метелики, що розбиваються, коли бездумно летять на обманливий вогонь по той бік скла настільки прозорого, що ваші очі його не помічають. А коли ви таки примудряєтесь оминути скло і проскочити до вогню, то падаєте додолу обсмалені й мертві. А там, у нічній прохолоді, є і харчі, і кохання, і дитинчата-метелики, яких треба ростити. Але чи бачите ви це? Чи потрібно це вам? Ні! Знову й знову кидаєтеся на вогонь, б’єтесь об скло до безтямності аж поки загинете, згорівши в тому вогні!

Ральф де Брикасар не знав, що відповісти, бо цієї грані її особистості він іще ніколи не бачив. Завжди він бачив її після жахливого лиха, яке її спіткало, чи коли всі покинули її? Меґі — і таке каже?! Він ледь чув її, страшенно засмучений і стривожений тим, що вона промовляє такі речі, й тому не збагнув, що ці слова — свідчення її самотності й почуття провини.

— Ти пам’ятаєш троянду, яку подарувала мені тієї ночі, коли я поїхав із Дрогеди?

— Так, пам’ятаю. — Її голос втратив життєвість, в очах згасло жорстке світло. І тепер вони дивилися на нього, наче душа без надії, позбавлена всякого виразу, оскляніла, як і у її матері.

— Вона й досі у мене, в моєму молитовнику. І щоразу, коли я бачу троянду такого кольору, я згадую тебе, Меґі. Я кохаю тебе. Ти моя троянда, найдорогоцінніший людський образ та думка мого життя.

І знову опустилися куточки її рота, знову в очах спалахнула лють із відтінком ненависті.

— Образ, думка! Людський образ і думка! Так, саме так — це все, чим я для тебе є. Ти романтик, замріяний телепень, Ральфе де Брикасар! Ти маєш не більше уявлення про життя, аніж отой метелик, із яким я тебе порівняла! Не дивно, що ти став священиком! А якби ти був простим чоловіком, то впоратися з грубими реаліями життя тобі було б так само не до снаги, як і простому чоловікові Люку! Кажеш, ти кохаєш мене, але ти поняття не маєш, що таке кохання; ти вимовляєш слова, які колись завчив, бо їх звучання видалося тобі красивим! Мене вбиває ось яка думка; як же ж це вам, чоловікам, досі не вдалося взагалі спекатися нас, жінок, а цього вам страх як хочеться, еге ж? Чому б вам не женитися один на одному?! Ви були б божественно щасливі!

— Меґі, не кажи так! Благаю тебе!

— О, йди геть! Бачити тебе не можу! А ще ти забув одну річ про твою безцінну троянду, Ральфе, — вона має небезпечно гострі шипи!

Не озираючись, архієпископ вийшов із кімнати.

Люк і не думав відповідати на телеграму, з якої він дізнався, що став щасливим батьком п’ятифунтової дівчинки на ім’я Джастина. Меґі поволі одужала, а дитинка швидко росла й міцнішала. Може, якби Меґі годувала груддю, у неї поступово виробився б позитивний внутрішній зв’язок із худорлявою та злючою істотою, але в тих начебто пишних грудях, які так любив смоктати Люк, не виявилося ані краплини молока. «Яка іронія», — подумала Меґі. Вона регулярно, як і належить, годувала з пляшечки це червонопике і рудоволосе створіннячко, сподіваючись на появу якогось чудесного, всеохопного почуття. Але воно не з’являлося. Не було в неї бажання вкрити маленьке личко поцілунками, чи легенько покусати крихітні пальчики, чи робити сотні тих милих дурниць, які люблячі матусі роблять своїм дітям. До цього створіння у Меґі не було відчуття, що воно — її дитина, і воно бажало і потребувало її не більше, аніж вона його. Воно! Її! їй навіть не хотілося називати цю істоту «вона».

Людді та Енн навіть не здогадувалася, що Меґі не обожнює Джастину, що донька подобається їй менше, аніж будь-хто з молодших дітей її матері. Коли б Джастина не скрикувала, Меґі вже була тут як тут — брала її на руки, воркувала над нею, чукикала її, і не було дитинки чистішої, сухішої та гарнішої, аніж вона. Дивним було те, що Джастина, здавалося, не хотіла, щоб її брали на руки і щоб з нею воркували: мала вгамовувалася швидше, коли її залишали на самоті.

З часом вона стала привабливішою. Немовляча шкіра Джастини втратила червоність і набула отої позначеної синіми венами прозорості, яка часто йде рука в руку з рудим волоссям, а її маленькі ручки й ніжки погладшали і стали приємно пухкенькими. Волоссячко закучерявилося і набувало отого непозбутнього буйного відтінку, яким вирізнявся її дід Педді. Всі з нетерпінням чекали, якого ж кольору будуть її очі, Людді ставив на батьківську блакить, а Енн — на материн сірий, а Меґі з цього приводу власної думки не мала. Але очі Джастини були її власними, і це розчаровувало, якщо не сказати більше. У півтора місяці вони почали змінюватися, а на третій набули власного кольору та форми. Ніхто й ніколи нічого подібного не бачив. По зовнішньому краю райдужної оболонки її очей ішло темно-сіре коло, але сама оболонка була блідою, її не можна було назвати ані сірою, ані блакитною; для опису найкраще б підійшов вираз на кшталт «темно-білі». То були якісь чіпкі, незручні, нелюдські очі, немов сліпі, але з часом виявилося, що Джастина бачить ними дуже добре.

Хоча док Сміт про це й не сказав ані слова, але при народженні Джастини його занепокоїв розмір її голови, і впродовж перших шести місяців її життя він пильно до неї придивлявся; йому здалося — особливо після того, як він побачив оті химерні очі — що у дитини, як він волів висловлюватися, «вода в голові», хоча сучасні підручники називали це явище гідроцефалією. Але згодом виявилося, що Джастина не мала жодної церебральної вади, і голову мала правильної форми, але завелику. Утім, із часом решта частин тіла Джастини більш-менш наздогнали голову в пропорціях.

А Люк все не з’являвся. Меґі регулярно писала йому, але він не відповідав і не приїздив побачитися зі своєю донькою. В якомусь сенсі Меґі тішилася, бо вона не знала, що йому сказати, і не була впевнена в тому, що Люк зачарується оцією химерною маленькою істотою, його дочкою. Була б Джастина високим та струнким сином, Люк, можливо, і змилувався б, але Меґі страшенно раділа, що в неї донька, а не син. Джастина була живим доказом недосконалості Люка О’Ніла, бо якби він був досконалим, то продукував би лише синів.

Немовля поправлялося краще за Меґі, швидше оговталося від пологового кошмару. У чотири місяці мала кинула багато кричати і розважалася, лежачи у плетеній колисці й смикаючи за низку яскравих кольорових намистин, причеплених так, щоб вона могла їх дістати. Але вона ніколи нікому не всміхалася, навіть схожих на усмішку гримас не корчила, коли в неї боліло в животі від метеоризму.

Мокрий сезон настав рано, ще у жовтні, й це був дійсно мокрий сезон. Вологість як видряпалася до позначки сто відсотків, так там і лишилася; годинами і щодня дощ лупцював Хіммельхох і ревів у довколишніх полях, вимиваючи яскраво-червоний ґрунт, насичуючи вологою тростину і наповнюючи до країв річку Данглоу, яка, однак, із берегів не виходила, бо була такою короткою, що встигала викинути зайву воду в море. Джастина лежала собі в плетеній колисочці, розглядаючи навколишній світ своїми химерними очицями, а Меґі сиділа і похмуро спостерігала, як гора Бартл-Фрер зникає за черговою завісою дощу.

Інколи з’являлося сонце, піднімаючи з землі щільне покривало пари, зелена тростина у полі мерехтіла й іскрилася діамантовим сяйвом, а ріка ставала схожою на велику золотисту змію. А потім, охоплюючи дугою все небо, вимальовувалася подвійна райдуга, бездоганна в обох вигинах і така яскрава й барвиста на тлі насуплених темно-синіх хмар, що перед нею померкло б і зблідло все, окрім багатющого ландшафту північного Квінсленду. Бо тут неземна ефемерна краса веселки була не в змозі навіть трохи затьмарити навколишньої краси, і Меґі збагнула, чому земля в районі Джилленбоуна здавалася сірою та бурою — північний Квінсленд забрав у неї належну частку палітри.

Якось на початку грудня на веранду вийшла Енн, сіла біля Меґі й поглянула на неї. Яка ж вона була тонка, немов життя пішло із неї! Навіть яскраво-руде волосся — і те втратило свій блиск.

— Меґі, не знаю, може, я зробила неправильно, але я вже зробила, тому принаймні вислухай мене, будь ласка, а потім скажеш «ні».

Меґі всміхнулася, відірвавши погляд від райдуги.

— Ви така серйозна, Енн! Що ж ви хочете мені сказати?

— Ми з Людді турбуємося за тебе. Ти ж ще не оговталася після народження Джастини, а тепер, із настанням мокрого сезону, маєш ще гірший вигляд. Ти майже нічого не їси і втрачаєш вагу. Я завжди знала, що наш клімат тобі не підходить, але допоки не траплялося нічого особливого, ти так-сяк зносила його. А тепер ти хвора, і якщо не вжити заходів, то ти можеш захворіти дуже-дуже серйозно. — Енн глибоко вдихнула. — Тому тижні два тому я написала своїй подрузі в туристичному бюро і замовила тобі відпустку. І не заперечуй стосовно витрат; ця поїздка не позначиться на наших коштах чи коштах Люка: архієпископ прислав нам для тебе чек на дуже велику суму. А ще один чек для тебе і для дитинки надійшов від твого брата, гадаю, що це натяк від усіх мешканців Дрогеди на те, що час тобі побувати вдома. Ми з Людді порадилися, і вирішили, що можемо за частину цих грошей влаштувати тобі гарну відпустку. І я не думаю, що подорож до Дрогеди — то найкращий відпочинок за теперішніх обставин. Ми з Людді впевнені, що найбільше тобі потрібен час для роздумів. Без Джастини, без нас, без Люка і без Дрогеди. Ти ж ніколи не жила сама, Меґі? Гадаю, прийшов час. Ми забронювали тобі на два місяці хатинку на острові Метлок — від початку січня до початку березня. А ми з Людді ходитимемо за твоєю малою. Ти ж знаєш — у нас із нею не трапиться нічого лихого, але якщо з’явиться хоч найменше занепокоєння, ми відразу ж тебе повідомимо. На острові є телефон, це неважко буде зробити і ти зможеш повернутися швидко.

Сонце зникло, зникла й райдуга; невдовзі знову мало задощити.

— Енн, якби впродовж останніх трьох років у моєму житті не було вас із Людді, я точно збожеволіла б. Ви це прекрасно знаєте. Інколи я прокидаюся вночі й з жахом уявляю, що б сталося, якби Люк поселив мене з людьми не такими добросердими, як ви. Бо ви турбувалися про мене більше, ніж він.

— Дурниці! Якби Люк залишив тебе з людьми не такими співчутливими, як ми, ти давно повернулася б до Дрогеди — і хтозна — може, так було б краще.

— Ні. З Люком мені було погано, але для мене накраще, що я залишилася, і через все це пройшла і все це пережила.

Дощ, застуючи цукрову тростину, поволі підбирався до будинку, відсікаючи від погляду все, що залишалося потойбіч його краю, — немов великий різницький ніж.

— Ви маєте рацію, мені погано, — зізналася Меґі. — Відтоді, як я зачала Джастину, мені завжди було погано. Я намагалася зібратися і триматися, але, здається, настає такий момент, коли на це не залишається сил. Ой, Енн, я така втомлена й розчарована! Я навіть доброю матір’ю не можу бути для Джастини, і це моя провина. Але найбільше я пригнічена тим, що Люк не дав мені ані найменшого шансу зробити його щасливим. Він не став зі мною жити, не схотів, щоби я облаштувала йому домівку, не схотів, щоб у нас були діти. Я його не люблю — і ніколи не любила, як жінці належить любити чоловіка, за якого йде заміж; можливо, він відчув це від самісінького початку. Може, якби я його кохала, він повівся б інакше. Тому як я можу його винуватити? Гадаю, мені слід винуватити лише себе.

— Бо ви кохаєте архієпископа, чи не так?

— Ой, так, ще з дитинства, тоді я була ще маленькою дівчинкою! Я жорстко з ним обійшлася, коли він приїздив. Бідолашний Ральф! Я не мала права так говорити з ним, бо насправді він ніколи не давав мені надії. Сподіваюся, він мав достатньо часу зрозуміти, що мені було боляче, я, виснажена пологами, почувалася страшенно нещасною. Все, про що я думала, — за правом народити йому дитину, але такого не буде, бо ніколи бути не може. Як це несправедливо! Чому священики-протестанти можуть одружуватися, а католицькі священики — ні? Тільки не кажіть мені, що проповідник-протестант — це зовсім не те, що католицький священик, який більше переймається проблемами своєї пастви. Бо я вам не повірю. Я зустрічала безсердечних священиків і прекрасних чуйних проповідників. Але через обітницю безшлюбності, яку дають католицькі священики, мені довелося розстатися з Ральфом, будувати свою домівку та своє життя з іншим чоловіком, і від іншого чоловіка народити дитину. І знаєте, що Енн? Те, що я зробила, є так само огидним гріхом, як і те, якби Ральф порушив свою обітницю, або навіть іще гіршим. Але я ненавиджу думку Церкви про те, що моє кохання до Ральфа або його кохання до мене — це гріх!

— Тобі треба на деякий час поїхати і побути одній, Меґі. Відпочинь, попоїж і припини дратуватися. А коли повернешся, то, можливо, зможеш переконати Люка купити ферму негайно, а не балачки балакати. Знаю, ти його не кохаєш, але впевнена, що коли він хоч трохи докладе зусиль, ти можеш стати з ним щасливою.

Сірі очі Меґі були однакового кольору з дощем, що стояв стіною довкола будинку; їм довелося кричати, щоб почути одна одну крізь оглушливий гуркіт води по даху.

— Але в тім то й річ, Енн! Коли ми з Люком поїхали на відпочинок до Атертона, я зрозуміла там нарешті, що він не кине свою тростину, допоки матиме достатньо сил нею займатися! Він любить життя, справді любить. Йому подобається приятелювати з чоловіками так само сильними й незалежними, як він сам, подобається переїжджати з місця на місце. До мене дійшло, що він мандрівник за натурою. Стосовно ж того, щоб час від часу порозважатися з жінкою — так у нього для цього не лишається сил після тростини, він виснажується. Як би це краще сказати? Люк із тих, кому справді байдуже, коли він їсть харчі з упаковки і спить на долівці. Розумієте? До нього не можна достукатися як до людини, котрій подобається все красиве, бо таке йому не подобається. Інколи мені здається, що він навіть гидує красивими речами. І я не маю жодної принади та спонуки, щоб відвернути його від того життя, яким він живе.

Меґі роздратовано поглянула на гримучий дах веранди, немов утомившись кричати.

— Не знаю, Енн, чи вистачить мені сил пережити самотність і бездомність іще років із десять-п’ятнадцять. Чи скільки там піде часу на те, щоб Люк виснажився. Тут мені з вами так гарно! Мені не хочеться, щоб ви гадали, наче я невдячна. Але мені потрібна домівка! Я хочу, щоб Джастина мала братів та сестер, хочу витирати від пилу власні меблі, хочу пошити штори на власні вікна, готувати власні харчі для власного чоловіка. Ой, Енн! Я звичайнісінька жінка; я неамбітна, неосвічена і не надто розумна, і ви це чудово знаєте. Все, що мені потрібно, — це чоловік, діти та власна домівка. І щоб мене хоч трішки кохали!

Енн дістала хустку, витерла очі й спробувала всміхнутися.

— Ми з тобою такі сентиментальні! Але я розумію тебе, Меґі, прекрасно розумію. Я одружена з Людді вже десять років, і це єдині по-справжньому щасливі роки мого життя. Коли мені було п’ять років, у мене трапився дитячий параліч, і я стала такою, яка є тепер. Я була переконана, що на мене ніхто навіть не погляне.

І, Бог тому свідок, на мене й справді ніхто не дивився. Коли я познайомилася з Людді, я заробляла на життя вчителюванням. Він був на десять років молодшим, тому я не сприйняла всерйоз його слова, коли він сказав, що кохає мене і хоче зі мною одружитися. Це ж так жахливо, Меґі, — зруйнувати життя молодому хлопцю! П’ять років я так мучила й принижувала його, що й уявити собі важко, та він однаково повертався за новою порцією моїх примх. Тож я вийшла за нього заміж, і я щаслива. Людді каже, що він теж щасливий, але я не впевнена. Йому довелося відмовитися багато від чого, включно з можливістю мати дітей, і тепер він на вигляд старший за мене, бідолаха.

— Це життя, Енн. І клімат.

Дощ припинився так само раптово, як і почався; вигулькнуло сонце, в оповитих парою небесах буйно розквітли райдуги, а з-за гнаних вітром хмар забовваніло фіолетове громаддя гори Бартл-Фрер.

Меґі знову озвалася.

— Я поїду. Я вдячна вам за те, що ви це придумали; можливо, така подорож — це те, що мені потрібно найбільше. Але ви впевнені, що Джастина не завдаватиме вам клопоту?

— Заради Бога, ні! Людді все продумав і розрахував. Анна Марія, яка працювала у нас до тебе, має молодшу сестру, Анунціату, яка хоче заробляти доглядом за дітьми в Таунсвілі. Але шістнадцять їй виповниться лише у березні, а за кілька днів вона закінчує школу. Тому поки тебе не буде, вона перебереться до нас. Анунціата також прекрасна мати-доглядачка. Бо клан Тесор’єро має багато малих дітей.

— Острів Метлок… А де це?

— Поблизу протоки Вітсандей на Великому Кораловому Рифі. Це надзвичайно тихий і усамітнений острів, здається, здебільшого туди їздять молодята на медовий місяць. Ти, мабуть, чула про таке: котеджі замість центрального пансіонату. Тобі не доведеться обідати у переповненій їдальні й виявляти ввічливість до людей, із якими навіть говорити не хочеться. А в цю пору року він майже безлюдний через небезпеку літніх циклонів. Мокрий сезон — не проблема, але чомусь ніхто не любить їздити на Риф улітку. Можливо, тому що більшість відвідувачів Рифа є мешканцями Сіднея та Мельбурна, а влітку їм і вдома гарно, тож нікуди їхати не треба. Зате в зимові місяці — червень, липень та серпень — вони бронюють там будиночки наперед на кілька років.

13

В останній день 1937 року Меґі сіла на потяг, що прямував до Таунсвіля. Хоча її відпустка щойно почалася, їй відразу ж стало краще, хоча б завдяки тому, що мелясовий сморід Данні залишився позаду. Таунсвіль, найбільший населений пункт на півночі Квінсленду, був містом заможним, його кілька тисяч мешканців жили в дерев’яних будинках на палях. Невеличкий проміжок між пересадками з потяга на корабель не лишив їй часу для оглядин міста, але деякою мірою Меґі була задоволена, що їй довелося мерщій мчати до причалу, не маючи часу на роздуми: після отієї жахливої подорожі Тасманським морем шістнадцять років тому її аж ніяк не надихала думка провести півтори доби в суденці набагато меншому за «Вахіне».

Але мандрівка вийшла зовсім інакшою — судно ковзало гладенькою, як скло, поверхнею води, до того ж їй було двадцять шість, а не десять. То був час між циклонами — море виявилося спокійне й зморене. Хоча була приблизно дванадцята дня, Меґі схилила голову і спала без снів, аж поки стюард не розбудив її о шостій наступного ранку, принісши чашку чаю та тарілочку з солодким печивом.

На палубі вона побачила перед собою нову Австралію, цього разу знову інакшу. У високому безбарвному чистому небі зі східного краю океану повільно підіймалося перлово-рожеве світіння; потім над обрієм з’явилося сонце і світло втратило первозданну червоність — почався день. Корабель безшумно линув океанськими водами, майже безбарвними, без всякого відтінку, такими прозорими, що за бортом було видно на глибину кількох сажнів — пурпурові гроти та обриси риб, що проносилися повз них. На відстані океан здавався зеленувато-аквамариновим, із темно-пурпуровими плямами там, де дно вкривали водорості або ж корали, а звідусіль виднілися безліч островів із діамантово-білим піском та пальмами на берегах; вони виринали з поверхні води так спонтанно — наче кристали в кварці. Траплялися гористі острови з джунглями, а також пласкі зарослі чагарниками острови, ледь помітні над поверхнею води.

— Оці пласкі утворення — це справжні коралові острови, — пояснив хтось із членів команди. — Якщо вони мають форму кола і лагуну всередині, то їх звуть атолами; якщо ж це пагорбок рифа, що піднявся над морем, то їх звуть рифами, або ж острівцями. Гористі острови є вершинами підводних гірських кряжів, але їх теж оточують коралові рифи, і вони теж мають у собі лагуни.

— А де розташований острів Метлок? — спитала Меґі.

Матрос якось дивно поглянув на неї: одинока жінка їде на острів для відпочинку молодят — явне протиріччя.

— Ми у протоці Вітсандей, потім візьмемо курс на тихоокеанський край Рифу. Океанський бік острова Метлок зазнає ударів величезних хвиль, які, пройшовши кількасот миль із далеких тихоокеанських просторів, накочуються на нього, немов швидкісні експреси, ревучи так, що ви навіть думок своїх не чутимете, не те що слів. Можете уявити собі кількасотмильну подорож на одній хвилі? — Чоловік задумливо присвиснув. — До Метлоку ми підійдемо на заході сонця, мадам.

І за годину до заходу сонця маленьке суденце наблизилося до острова, натужно долаючи відплив прибійної хвилі, яка, немов величезна стіна, бовваніла на сході в туманному небі. Хитлява пристань на тоненьких палях тягнулася з півмилі через оголений відпливом риф, за яким виднілася скеляста берегова лінія, яка не вписувалася в уяву Меґі про тропічний рай. Літній чоловік, що чекав на пристані, допоміг їй зійти і забрав у моряка її валізи.

— Здрастуйте, місіс О’Ніл, — привітався чоловік. — Мене звуть Роб Волтер. Сподіваюся, що все ж таки ваш чоловік зможе приїхати. В цю пору року тут немає з ким спілкуватися, бо Метлок — це здебільшого зимовий курорт.

Вони рушили разом хиткою дощатою конструкцією; оголений корал розжарено червонів у променях призахідного сонця, а грізний океан, відступаючи, лишав на згадку про себе красиву червонясту піну.

— Приплив скінчився, інакше ваша подорож видалася б набагато важчою. Бачите отой туман на сході? То край Великого Коралового Рифа. Тут, на Метлоці, ми висимо на волосинці — ви невдовзі відчуєте, як увесь острів стрясається, коли там гупають хвилі. — Він допоміг Меґі сісти в авто. — Це навітряний бік острова — дещо незатишний та непривітний, еге ж? Але то ви ще підвітряного боку не бачили! То взагалі караул, скажу я вам.

І зі швидкістю, цілком дозволеною для єдиного авто на острові, вони рвонули вузькою дорогою з хрустких коралових оболонок і помчали між пальмами та густими чагарниками, де з одного боку заростів здіймався високий пагорб, що простягнувся десь на чотири милі, мов хребет острова.

— Ой, як красиво! — сказала Меґі. Вони вискочили на іншу дорогу, що огинала округлі піщані береги з боку лагуни, витягнутої півмісяцем і мілкої. Вдалині виднівся ще один стовп білого водяного пилу — то океан розбивався казковим мереживом об краї лагунового рифа, але в самих коралових обіймах вода була непорушно спокійною, наче заточене в бронзу поліроване срібне дзеркало.

— Острів Метлок має чотири милі завширшки і вісім завдовжки, — пояснив її гід. Вони проїхали повз розлогу будівлю з глибокою верандою та вікнами, схожими на вітрини магазинів. — Це універмаг, — сказав Роб Волтер і відтінком власницької гордості у голосі. — Ми мешкаємо там із господинею, і, скажу вам відверто, вона не дуже задоволена тим, що до нас приїхала самотня жінка. Боїться, що мене спокусять — так вона й сказала. Добре хоч люди з туристичного бюро сказали, що вам потрібні абсолютний спокій та тиша, тож я поселив вас у найдальшому закапелку — і моя господиня трохи вгамувалася. Побіля вашого будинку не буде ані душі — єдине, окрім вас, подружжя влаштувалося на протилежному боці. Можете хоч голяка тут ходити, ніхто вас не бачитиме. А поки ви тут будете, моя господиня мене ані на крок від себе не відпускатиме. Коли вам щось знадобиться, то підніміть слухавку — і я привезу вам все, що треба.

Немає сенсу йти до нас пішки. І, що б там моя дружина не казала, щодня на заході сонця я буду до вас навідуватися, щоби пересвідчитися, що з вами все гаразд. В цей час доби вам краще бути вдома і належно вдягненою — на той випадок, якщо господині забагнеться проїхатися разом зі мною.

Котедж — одноповерхова трикімнатна будівля — мав свій власний шматочок пляжу поміж двома виступами пагорба, що пірнали у воду, і в цьому місці дорога закінчувалася. Острів забезпечував себе власним електричним струмом, тому котедж мав холодильник, електричний світильник, обіцяний телефон і навіть радіоприймач. Окрім того, в будиночку був ватерклозет та ванна зі свіжою водою — зручності сучасніші, аніж на Дрогеді й у Хіммельхосі, і це стало для Меґі приємним сюрпризом. Ясна річ, більшість відпочивальників були з Сіднея та Мельбурна; там вони звикли до цивілізації, тож і тут не могли без неї обходитися.

Роб понісся назад до своєї підозріливої господині, залишивши Меґі на самоті. Вона розпакувала речі й обдивилася свої володіння. Велике подвійне ліжко було набагато зручніше за те, на якому вона провела колись свою першу шлюбну ніч. Зрозуміло — курорт на Метлоці задумувався як рай для молодят, тому перше, чого вимагають клієнти, це пристойне ліжко. Клієнти ж у тому готелі в Данні були зазвичай надто напідпитку (бо піднімалися з бару на першому поверсі) й не ремствувати на пружини, які стирчали з матраца. І холодильник, і верхні полиці буфета були напхані харчами, а на кухонному столі стояв великий кошик із бананами, маракуєю, ананасами та манго. Котедж справді мав усе для того, щоб Меґі добре їла і добре спала.

Перший тиждень Меґі, здавалося, тільки те й робила, що їла та спала; до неї тільки тепер дійшло, настільки змореною та виснаженою вона була, і що саме клімат у Данглоу убивав її апетит. У прекрасному широченному ліжку вона засинала тієї ж миті, коли у нього лягала, і спала по десять-дванадцять годин без перерви, а їжа знову набула привабливості, якої Меґі не відчувала відтоді, як покинула Дрогеду. Здавалося, вона їла щохвилини, коли не спала, беручи з собою манго навіть коли купалася.

Що було цілком логічно, бо де ще їсти манго, як не у ванні, — ці плоди такі соковиті! Оскільки її шмат пляжу лежав у межах лагуни, океан був тут спокійний, мов дзеркало, без течій і дуже мілкий. І це подобалося Меґі, бо плавала вона, як сокира. Але вода була так солона, що сама тримала її на поверхні, тому Меґі почала потихеньку вчитися плавати. Навчившись триматися на воді цілих десять секунд, вона прийшла у захват. Відчувши звільнення від земного тяжіння, вона захотіла плавати легко, мов риба.

Тож якщо Меґі й жалкувала, що не має компанії, то лише тому, що нікому було навчити її плавати. Але за цим винятком, вона прекрасно почувалася й на самоті. Енн таки мала рацію! Все її життя у домі були люди. А коли нікого не залишалося поруч, то це було таке полегшення, така тиша й благодать! Меґі не почувалася самотньою; вона не скучала ні за Енн із Людді, ні за Джастиною з Люком, і вперше за три роки вона не сумувала за Дрогедою. Старий Роб ніколи не порушував її самотності; він приїжджав щовечора перед заходом сонця і зупинявся, не заглушуючи пихкаючого двигуна, достатньо близько, щоб побачити дружній помах руки з веранди, який означав: у Меґі все гаразд, і їхав собі геть, а поруч із ним сиділа його похмура, але навдивовижу гарненька господиня. Якось він зателефонував їй і повідомив, що скоро повезе новоприбулу пару у своєму човні з прозорим днищем до місця їхнього проживання, тож чи не хоче вона поїхати разом із ними?

То було наче придбати квиток на незнану планету і вдивлятися крізь скло на густонаселений і надзвичайно красивий світ, там, де вода живила і пестила істот вишукано прекрасних форм та кольорів. Меґі виявила, що живий корал не мав того штучного яскраво-крикливого забарвлення, яке він має на сувенірний полиці крамниць та універмагів. Насправді він був ніжно-рожевий, бежевий чи сіро-блакитний, а довкола кожної його шишечки та гілочки гойдалася чарівна кольорова веселка, немов видима аура. Великі анемони дванадцять дюймів завширшки легенько помахували кінчиками блакитних, червоних, помаранчевих та пурпурових щупалець; білі хвилясті молюски завбільшки з велику каменюку заохочували необачних дослідників зазирнути в них крізь перисті створи, приманюючи їх спокусливими картинками яскравих істот, що метушилися всередині; підводні течії погойдували червоні мереживні віяла; яскраво-зелені стрічки водоростей витанцьовували як їм заманеться, повільно дрейфуючи разом із течією. Ніхто з чотирьох людей, що були у човні, анітрохи не здивувався б, коли побачив русалку — блискучі гладенькі груди, мерехтливе сяйво вигнутого хвоста, пишні кучері, що ліниво погойдувалися у воді, зваблива усмішка, як насмішка над чарами, якими сирени принаджували моряків. А риби! Немов живі діаманти, вони тисячами сновигали туди-сюди, круглі, немов китайські ліхтарі або стрімкі й тоненькі, мов стріли, вдягнені в яскраві мантії, вони поблискували всіма кольорами райдуги через здатність води розщепляти світло; декотрі з них палали золотисто-червоною лускою, декотрі сріблястою голубизною скидалися на холодні крижинки, декотрі ж нагадували плавучі писані торби з кольорами крикливішими, аніж у папуг. Були там морські щуки з голчасто-гострими пиками, кирпоносі риби-жаби, ікласті баракуди, морські окуні з велетенськими пащеками, що ховалися ледь видимі у гротах; пасажири човна навіть побачили одну гладеньку вусату акулу, що пропливла під ними повільно, наче за цілу вічність.

— Але не турбуйтеся, — заспокоїв Роб, — ми тепер надто далеко на півдні, й тому отруйні медузи нам не загрожують, тож якщо і є на Рифі щось смертельне для людини, то це, безперечно, риба-камінь. Ніколи не ходіть по коралах без взуття.

Так, Меґі не пожалкувала, що поїхала на цю екскурсію. Але повторних оглядин морських глибин вона не прагнула, а подружитися з парою, яку привіз Роб, їй не хотілося. Натомість вона купалася, гуляла й загоряла. Дивно, але вона навіть за книжками не скучала, бо завжди мала, на що дивитися і за чим спостерігати.

Меґі пристала на пораду Роба і кинула носити одіж. Спочатку вона поводилася як той кролик, що постійно принюхується, — чи немає поблизу собаки дінго — і стрімголов тікає до укриття, зачувши тріск гілки чи бухання кокосового горіха, який гарматним ядром гепався з пальми. Але після кількох днів повної самотності вона відчула — поблизу нікого немає, тож мав рацію Роб, розповідаючи про такий усамітнений куточок. Її сором’язливість мов рукою зняло. Вона ходила стежинами, вилежувалася на сонці, плескалася в оцій теплій солоній воді й почувалася, немов тварина, яка народилася й виросла в клітці і яку раптово випустили на волю в тихий, сонячний, просторий та приязний світ.

Опинившись вдалині від Фіони, братів, Люка, звільнившись від безжального і отупляючого тиску, який чинило на неї її попереднє життя, Меґі відкрила для себе існування чистого задоволення; цілий калейдоскоп із думок-візерунків сплітав і розплітав нові незвідані мережива у її свідомості. Вперше у своєму житті вона не займала раціональну мислячу частину свого єства думками про ту чи іншу роботу. З подивом вона виявила, що з усіх бар’єрів проти суто інтелектуальної діяльності, винайти які спромоглося людство, найефективнішим була безперервна фізична діяльність.

Багато років тому отець Ральф якось спитав, про що вона думає, і вона відповіла: про татка і маму, про Боба, Джека, Г’юї, Стю, про маленьких братів, Френка, Дрогеду, будинок, роботу та дощі. Одного вона не сказала йому: що він був найпершим у цьому списку. Завжди. А тепер до цього слід було додати Джастину, Люка, Людді, Енн, цукрову тростину, ностальгію за домівкою — і дощі. А ще книги, які завжди були її рятівним кругом, віддушиною. Але все це приходило і йшло геть незв’язними й заплутаними купами та брилами, обривками ланцюгів… Не мала вона можливості, не мала належної підготовки та освіти, щоб мовчки сісти і подумати — хто ж така Меґі Клірі, Меґі О’Ніл? Що їй потрібно в житті? Навіщо вона з’явилася на цій землі й що про це думає? Меґі страшенно жалкувала про брак освіти, бо це самотужки не виправити, скільки не старайся… Однак тепер у неї з’явився час, спокій, неквапливість лінькуватого неробства — тож лежи собі на піску і намагайся мислити.

«Що ж, почну з Ральфа», — подумала Меґі й розсміялася гірким іронічним сміхом. Не надто добрий початок, але в певному сенсі Ральф був для неї Богом; ним усе починалося і ним закінчувалося. Ральф був у її житті з того дня, коли, ставши на коліно в червонясту від призахідного сонця пилюку на станції в Джилленбоуні, взяв її за плечі, й навіть якщо їй більше ніколи в житті не доведеться побачитися з ним, вона майже не сумнівалася, що остання її передсмертна думка буде про нього. Як це страшно, коли одна людина може важити так багато і так багато означати.

Що вона сказала Енн? Що її бажання та потреби є надзвичайно простими — чоловік, діти, власна домівка. Кохана людина. Здається, це так небагато, щоб вимагати цього від життя, зрештою, більшість жінок усе це мали. Але скільки з тих, хто мали, були по-справжньому задоволені своїм життям? Меґі здавалося, що вона має бути задоволеною, бо все це давалося важко.

Змирися з цим, Меґі Клірі. Меґі О’Ніл. Того, хто тобі потрібен, звуть Ральф де Брикасар, і він ніколи не буде твоїм. Як чоловік, він зруйнував тебе, і ти вже не зможеш бути ні з ким іншим. Що ж, гаразд, із цим розібралися. Припустімо, що чоловік і той, кого кохаєш, не зійдуться в одній особі. Тоді залишається любити дітей, і твої діти даватимуть тобі свою любов. Тобто Люка та Люкових дітей.

О, Господи, милосердний Господи! Втім, який же ж він милосердний? Що він мені доброго зробив? Нічого. Натомість забрав у мене Ральфа. Тому ми з Богом і недолюблюємо одне одного. А знаєш, що, Боже? Я вже не боюся тебе так, як боялася колись. Усе життя я йшла прямою вузькою дорогою, боячись прогнівити тебе. І де я є? Там, де б опинилася й тоді, коли порушила б кожну твою заповідь. Ти шахрай, Боже. Ти демон страху. Ти обходишся з нами, немов із малими дітьми, лякаючи своєю карою. Але я тебе більше не боюся. Бо не Ральфа слід мені було ненавидіти, а тебе. Це все твоя провина, а не бідолашного Ральфа. Він живе в страху перед тобою, так, як колись жила я. І я ніяк не можу збагнути, за що ж він тебе любить. Бо не бачу, що в тобі можна любити.

Але ж як мені кинути любити чоловіка, який любить Бога? Хоч як би я не старалася, скоріш за все, не зможу цього зробити. Він, наче зірка, яку я хочу дістати з неба. Я бажаю неможливого. Тоді припини його бажати, Меґі О’Ніл, от і все. Доведеться тобі задовольнитися Люком та дітьми від нього. Обманом та лестощами відверни його від отого триклятого цукру і заживи з ним десь у далекому степу, там, де навіть дерев немає. Скажеш банківському керівнику в Джилі, що весь майбутній прибуток переходить на твоє ім’я, і що ти збираєшся витратити його на комфортне облаштування свого степового будинку без дерев, який Люк сам не спроможеться тобі купити. Цей прибуток ти використаєш для того, щоб дати Люковим дітям належну освіту і зробити так, щоб вони ніколи ні в чому не знали нестачі.

От і все, що про це можна сказати, Меґі О’Ніл. Так, я Меґі О’Ніл, а не Меґі де Брикасар. Це навіть звучить якось сміховинно: Меґі де Брикасар. Я мала би бути Меґан де Брикасар, хоча завжди терпіти не могла оте Меґан. Господи, та коли ж я припиню жалкувати, що не народила від Ральфа дітей? Ось у чому головне питання, хіба ні? Повторюй собі знову і знову: твоє життя у твоїх руках, Меґі О’Ніл, і ти не марнуватимеш його на безглузді мрії про чоловіка та дітей, яких ти йому ніколи не народиш.

Ось воно! Все стало ясно як Божий день! Безглуздо думати про те, що було в минулому, про те, що слід поховати назавжди. Головне — це майбутнє, а майбутнє належить Люку та Люковим дітям. Воно не належить Ральфу де Брикасару. Бо він — у минулому.

Меґі перекотилася на піску долілиць і розплакалася так, як ніколи не плакала з трьох років: гучні зойки й тужіння, і лише краби та птахи чули її горе та відчай.

Енн Мюллер навмисне вибрала острів Метлок, бо мала намір послати туди Люка, як тільки випаде нагода. Щойно Меґі вирушила в дорогу, як вона послала Люку телеграму, де йшлося про те, що Меґі страшенно потребує його присутності, тому нехай він, будь ласка, приїздить якомога швидше. За своєю вдачею Енн не мала схильності втручатися в чужі справи, але вона любила Меґі й жаліла її, а ту крихітну істоту, яку вона народила від Люка, боготворила. Джастина мусить мати домівку і батьків. Енн розуміла, що їй буде боляче розлучатися з Меґі, але краще так, аніж теперішня ситуація.

Люк приїхав два дні по тому. Він саме збирався на цукроочисний завод до Сіднея, але таки відхилився від свого маршруту. Час вже навідатися до дитини; якби це був хлопець, то він приїхав би наступного дня після його народження, але новина про дочку його розчарувала. Якщо Меґі наполягала на дітях, то нехай би це були хлопці, які одного дня перебрали б керівництво фермою і продовжили його справу. А з дівчат немає ані найменшого толку: вони «виїдали» чоловіків із дому, і ті, щоби прогодувати їхні голодні роти, змушені були кидати домівку в пошуках роботи. А ставши дорослими, дівчата йшли працювати на когось іншого, а не залишалися, як хлопці, на місці допомагати батькові в останні роки його життя.

— Як там Меґ? — спитав Люк, ступивши на веранду. — Сподіваюся, не захворіла?

— Він, бач, сподівається! Ні, не захворіла. Я розповім тобі за кілька хвилин, а поки що ходімо поглянеш на свою гарненьку доньку.

Люк витріщився на немовля з цікавістю, але, на думку Енн, це його не зворушило.

— Вона має найхимерніші очі, які я тільки бачив, — зауважив Люк. — Цікаво, чиї вони?

— Меґі каже, що, наскільки їй відомо, таких у її родині не було.

— Очі точно не мої. Ця кумедна мала — якийсь атавізм. Щось вона не надто задоволена життям, еге ж?

— Аз чого їй бути задоволеною? — відрізала Енн, даючи волю нестримній вдачі. — Вона ніколи не бачила свого батька, вона не має справжньої домівки — і не матиме, якщо ти житимеш так, як живеш тепер!

— Я заробляю і заощаджую гроші, Енн!

— Дурниці! Я знаю, скільки грошей ти маєш! Мої приятелі з Чартерс-Тауерс час від часу надсилають мені їхню місцеву газету, тому я ознайомлююся з рекламою виставлених на продаж господарств на заході, розташованих значно ближче, аніж Кайнуна, і значно родючіших. Тепер Депресія, Люку! Ти можеш купити прекрасне господарство за гроші набагато менші, аніж ті, що ти маєш на своєму рахунку. І ти це чудово знаєш.

— Правду кажете! Тепер Депресія, і західніше Водорозділу, від Джунідо Ізи лютує страшенна засуха. Лютує вже другий рік, і за цей час там не випало ані краплини дощу. Нині страждає й Дрогеда, а що вже казати про місця довкола Вінтона та Блеколла? Ні, на мою думку, нам слід почекати.

— Почекати, поки ціна землі зросте, і випадуть рясні дощі? Облиш, Люку! Саме тепер треба купувати ферму! Ти ж не будеш перечікувати, скажімо, десятирічну засуху? Не треба купляти худобу. Живіть на ті дві тисячі фунтів на рік, які отримує Меґі, й чекайте на дощ. А опісля придбаєте худобу.

— Я поки не готовий кинути цукрову тростину, — вперто сказав Люк, і досі витріщаючись у химерні білі очі своєї доньки.

— От ми нарешті й добралися до істини. Чому б тобі не визнати її, Люку? Зізнатися самому собі. Ти не хочеш жити як одружений чоловік, ти волієш жити так, як живеш тепер — суворо й жорстко, в компанії чоловіків, що ішачать до сьомого поту, а таких — кожен другий австралієць, якого я знала. Що ж сталося з цією довбаною країною, де чоловіки воліють бути з іншими чоловіками, а не мати домівку, дружину й дітей?! Якщо холостяцьке життя є тим, чого вони насправді прагнуть, то на біса вони одружуються взагалі? Знаєш, скільки живе покинутих дружин в одному лише Данні, перебиваючись із хліба на воду і намагаючись зростити своїх дітей без батька? О, та він лише ненадовго відлучився, подався цукрову тростину рубати, але невдовзі повернеться! Бздура! Щоразу, коли приносять пошту, вони стирчать біля хвіртки, чекаючи на поштаря: може, хоч цього разу той вилупок собачий прислав їм трохи грошей? Здебільшого він не присилає нічого, лише зрідка, малувато, але для підтримання штанів вистачить.

Її аж трясло від гніву, а із зазвичай лагідних карих очей аж іскри сипалися.

— Знаєш, я нещодавно вичитала в «Брісбен мейл», що Австралія має найвищий у цивілізованому світі відсоток покинутих дружин? Це єдине, в чому ми перегнали решту країн, то як не пишатися таким рекордом?!

— Охолоньте, Енн! Я не кинув Меґ — вона у безпеці й вона не страждає від голоду. Що на вас найшло?

— Мені насточортіло те, як ти ставишся до своєї дружини, ось що на мене найшло! Заради всього святого, Люку, благаю тебе: стань нарешті дорослим, поклади собі на плечі свої ж обов’язки — хоч ненадовго! У тебе є дружина й дитина! Ти мусиш забезпечити їх домівкою, мусиш бути чоловіком та батьком, а не бісовим чужинцем!

— Неодмінно буду, неодмінно! Але наразі не можу: маю попрацювати ще років зо два з тростиною, так, про всяк випадок. Не хочеться мені жити на грошики Меґ, але саме це я й буду робити, поки ситуація не поліпшиться.

Енн презирливо закопилила губу.

— Господи, яка бздура! Ти ж оженився на ній заради її грошей, чи не так?

Засмагле обличчя Люка почервоніло, як буряк, і він відвернув очі, щоб не дивитися на Енн.

— Мушу визнати, гроші трохи допомогли, але я оженився на Меґ тому, що вона подобалася мені більше за інших.

— Вона йому подобалася! А як же кохання?

— Кохання? А що таке кохання? Так собі, плід жіночої уяви, і не більше. — Люк відвернувся від колиски та тих бентежних очей, невпевнений, що істота з такими очима не розуміла, про що йдеться. — Ви все сказали? А тепер скажіть мені — де Меґ?

— Вона занедужала. І я відправила її на невеличкий відпочинок. Тільки не впадай у паніку! Не за твої гроші. Я сподівалася переконати тебе приєднатися там до неї, але тепер бачу, що це неможливо.

— І мови не може бути. Сьогодні ми з Арне Свенсоном їдемо до Сіднея.

— Що мені передати Меґі, коли вона повернеться?

Люк стенув плечима; йому страх як кортіло швиденько вшитися звідси.

— Мені байдуже. Втім, скажіть, нехай іще трохи почекає. Раз вона здумала народжувати дітей, то я не проти, щоб вона народила мені сина.

Спершись об стіну, щоб не впасти, Енн нахилилася до плетеної колиски, взяла дитинча і, ледь шкутильгаючи, добралася до ліжка й сіла.

Люк навіть не поворухнувся допомогти їй чи забрати дитину, схоже, він боявся власної дочки.

— Йди геть, Люку! Ти не заслужив того, що маєш. Мене від одного твого вигляду нудить. Йди геть до свого довбаного Арне, триклятої тростини та роботи, від якої коні дохнуть!

На порозі він зупинився.

— Як вона назвала дочку? Вже забув її ім’я.

— Джастина. Джастина!

— Яке огидне й дурне ім’я! — виснував Люк і пішов геть.

Енн поклала дитинча на ліжко і гірко розплакалася. Будь вони прокляті, ці чоловіки! Всі, окрім Людді! Може, ота ніжна, сентиментальна і майже жіноча риса характеру Людді й зробила його здатним кохати? Може, Люк і має рацію? Що кохання — це лиш вигадка жіночої фантазії? Чи, може, кохання — це те, що здатні відчувати лише жінки або чоловіки з краплиною жіночності в характері? Жодній жінці не вдалося втримати Люка біля себе. Те, чого він хотів, не могла дати йому жодна жінка.

Але наступного дня Енн заспокоїлася й більше не відчувала, що її зусилля пішли коту під хвіст. Бо того ранку від Меґі прийшла поштова картка, в якій вона з ентузіазмом розповідала про острів Метлок і про те, як їй там гарно. Що ж, дещо у неї все ж таки вийшло — недаремно вона старалася: Меґі стало краще. Коли мусони вщухнуть, вона повернеться сюди і зможе сміливо поглянути в очі життю. Але Енн вирішила не розповідати їй про Люка.

Ненсі, як скорочено звали Анунціату, винесла Джастину на передню веранду, а Енн вийшла слідком, несучи в зубах кошик із дитячим причандаллям — чистими пелюшками, бляшанкою пудри та іграшками. Вона сіла в плетене крісло, забрала у Ненсі малу і почала годувати її з пляшечки годувальною сумішшю, яку Ненсі попередньо нагріла. Енн було приємно, життя теж здавалося приємним: вона зробила все можливе й неможливе, щоб привести Люка до тями, а якщо їй цього не вдалося, то що ж, принаймні це означало, що Меґі та Джастина ще певний час залишатимуться в Хіммельхосі. Вона не сумнівалася: як тільки Меґі зрозуміє, що перспективи врятувати стосунки з Люком немає, вона повернеться до Дрогеди. Та Енн страшенно боялася того дня, коли це станеться.

Червоне спортивне авто англійського виробництва з ревом звернуло з дороги на Данні й понеслося довгим пологим підйомом до будинку; авто було нове й дороге, з відстебнутим шкіряним верхом, сріблястими вихлопними трубами, з лакованим яскраво-червоним корпусом. Спочатку Енн не впізнала чоловіка, який пройшов, пригнувшись, крізь низький одвірок, бо на ньому було типове вбрання мешканців півночі Квінсленду — шорти, і більше нічого, окрім шортів. «Господи, який красивий мужчина! — подумала Енн, приязно дивлячись на нього і щось пригадуючи, поки він широким кроком заходив до кімнати. — От якби Людді трохи менше їв, то й був хоч віддалено схожий на цього парубка. Хоча… він і не парубок — он на скронях красиві сріблясті пасма сивини… гм… ще ніколи не бачила такого гарного рубача тростини».

Та коли на неї поглянули спокійні відсторонені очі, Енн пригадала, хто цей чоловік.

— О, Боже! — видихнула вона і впустила дитячу пляшечку.

Він підняв її, віддав назад і, прихилившись до поруччя веранди, сказав:

— Все гаразд, соска не торкнувся долівки, можете сміливо годувати.

А мала вже невдоволено кривила губки. Енн встромила соску їй у ротик і, перевівши дух, заговорила:

— Оце так несподіванка, ваша милість! — Вона ковзнула поглядом по його фігурі. — Мушу зазначити, що ви не надто схожі на архієпископа. Та ви й так на нього не дуже схожі, навіть у належному церковному вбранні. Архієпископи будь-якої конфесії завжди уявлялися мені товстими і самовдоволеними типами.

— Тепер я не архієпископ, а священик на заслуженому відпочинку, тож звіть мене просто Ральф. Оце та сама малявка, що завдала Меґі стільки клопоту, коли я був тут минулого разу? Можна її взяти на руки? Певен, що зможу тримати пляшку під правильним кутом.

Священик вмостився у кріслі побіля Енн, забрав у неї дитинча та пляшку і невимушено схрестив ноги.

— Меґі дала їй ім’я Джастина?

— Так.

— Мені воно подобається. Господи милосердний, ви лишень погляньте на колір її волосся! Точнісінька дідова копія!

— Меґі теж так каже. Сподіваюся, що у бідолахи не з’являться згодом цяточки ластовиння по всьому обличчю, але, боюся, що так таки і буде.

— Ну, Меґі теж рудоволоса, але без ластовиння. Хоча шкіра у неї іншого кольору, більш матова. — Ральф поставив порожню пляшку додолу, посадив дівчинку собі верхи на коліно обличчям до себе, трохи нагнув уперед, немов у східному привітанні — Салям! — і почав вправно розтирати їй спинку. — Коло моїх обов’язків включає відвідини католицьких сиротинців, тому я досить добре обізнаний із тим, як слід поводитися з малюками. Мати Гонзага з мого улюбленого дитячого притулку каже, що це — єдиний правильний спосіб зробити так, щоб дитинча відригнуло. Якщо його перехилити, поклавши на плече, то тільце недостатньо розслабиться і повітря, що потрапило до шлунка, виходитиме не так легко, а коли воно таки вийде назовні, то разом із ним зазвичай вискакує і досить багато спожитого молока. А якщо робити так, як я, то молоко заблокується, а повітря вийде. — Немов підтверджуючи його слова, Джастина кілька разів ригнула, але молоко з неї не вийшло. Ральф розсміявся, знову потер малій спинку, і коли більше нічого не сталося, зручно вмостив її собі на зігнуту руку. — Які фантастично-екзотичні очі! Прекрасні, еге ж? Хто ж, як не Меґі здатен народити дивовижне дитя!

— Не в тему буде сказано, отче, але з вас вийшов би прекрасний батько.

— Я люблю немовлят і дітей, завжди любив. Мені з ними набагато легше та приємніше, аніж батьку, який має виконувати багато не надто приємних обов’язків.

— Ні, це тому, що ви схожі на мого Людді. Ви маєте в собі дещицю жіночності.

Вочевидь, Джастина, зазвичай неохоча до будь-чиїх рук, теж відчула до священика симпатію — вона заснула. Ральф вмостив її зручніше на руці, й дістав із кишені своїх шортів пачку цигарок «Кепстен».

— Дайте їх мені, — сказала Енн. — Я вам підкурю.

— А де Меґі? — спитав він, беручи від неї підкурену цигарку. — Дякую. Вибачте, візьміть і собі, якщо бажаєте.

— Її тут немає. Вона так і не одужала після потрясіння, пережитого під час народження малої, а мокрий сезон взагалі її доконав. Тому ми з Людді вирішили відправити її на два місяці відпочити. Вона повернеться на початку березня, тобто через сім тижнів.

Поки Енн вимовляла ці слова, вона бачила, як змінюється обличчя священика, немов увесь його ентузіазм випарувався і щезла надія мати втіху від зустрічі з Меґі.

Він важко зітхнув:

— Що ж, вдруге я заїхав попрощатися і не застав її… Тоді я мав поїхати до Афін, і от знову… Того разу поїздка розтягнулася аж на рік, хоча могла тривати і довше; тоді я навіть не знав, коли повернуся. Я не був на Дрогеді відтоді, як загинули Педді та Стю. Коли треба було їхати, я відчув, що не зможу покинути Австралію, не побачившись із Меґі. А вона вийшла заміж і поїхала геть. Мені хотілося знайти її, але я знав, що це буде несправедливо у стосунку до неї і до Люка, але цього разу я приїхав, бо знав, що не завдам шкоди тому, чого не має.

— І куди ви їдете цього разу?

— У Рим, до Ватикану. Кардинал ді Контіні-Верчезе перебрав обов’язки кардинала Монтеверді, який нещодавно помер. Він запросив мене до себе, і я чекав на це запрошення. Це велика честь для мене, навіть більше. Я не можу відмовитися.

— І довго вас не буде?

— О, дуже довго. У Європі палає війна, хоча тут вона здається чимось страшенно далеким. Церкві у Римі потрібен священик зі здібностями дипломата, а мене, завдяки кардиналу ді Контіні-Верчезе, класифікували саме як дипломата. Муссоліні — близький союзник Гітлера, два чоботи пара, і Ватикан змушений хоч якимось чином примирити ці дві ідеології — католицтво та фашизм. Це буде нелегко. Я добре розмовляю німецькою, поки був у Афінах, вивчав грецьку, а в Римі — італійську. До того ж я вільно розмовляю французькою та іспанською. — Священик зітхнув. — Я завжди мав схильність до мов і навмисне її розвивав. Тому моє переведення до Європи було неминучим.

— Що ж, ваша милість, якщо вам не треба відпливати вже завтра, то ви ще маєте можливість побачитися з Меґі. — Ці слова зірвалися з вуст Енн, перш ніж вона встигла подумати; втім, чому Меґі не побачитися б із ним хоч раз перед тим, як він, за його ж припущенням, їде надовго, дуже надовго?

Він повернув до неї голову. Ці прекрасні очі, блакитні й відсторонено-далекі, були дуже розумні, такі важко обдурити. Так, він вроджений дипломат! Він прекрасно зрозумів, про що вона казала, побачив кожну думку й емоцію в її свідомості. Енн відчула, як, затамувавши дух, чекає на його відповідь, але священик довго нічого не казав, сидів, уставившись поглядом через смарагдову тростину на повноводну ріку, забувши про дитинча, яке спало у нього на руці. Вона з цікавістю та захопленням споглядала його профіль — вигин брів, прямий ніс, таємничий рот, рішуче підборіддя. Які сили вирували за цим фасадом, коли він вдивлявся в далечінь? Які складні баланси кохання, пристрасті, обов’язку, сили волі, практичної доречності й туги зважував він у своїй голові, і що проти чого? Його рука піднесла до губ цигарку; Енн помітила, як тремтять його пальці — й беззвучно видихнула. Йому не байдуже.

Десь хвилин із десять Ральф не казав нічого; Енн підкурила йому ще одну цигарку і забрала згаслий недопалок. Він і цю цигарку викурив спокійно і неквапливо, жодного разу не відірвавши погляду від далеких гір та низьких мусонних хмар, що клубочилися у небі.

— Де вона? — нарешті спитав він нормальним голосом, викидаючи недопалок через поруччя веранди.

Від її відповіді залежало його рішення, тож настала черга Енн поміркувати. Чи правильно наштовхувати інших людей на шлях, який приведе їх невідомо куди? Всі її симпатії були на боці Меґі, бо вона щиро анітрохи не переймалася тим, що станеться з цим чоловіком. По-своєму він був не кращий за Люка. Теж ганявся за якоюсь суто чоловічою примарою, не маючи ані часу, ані бажання віддати перевагу жінці, вперто чіплявся за ілюзію, що існувала, напевне, лише у його зіпсутій голові. Так само безтілесну і ефемерну, як отой мелясовий сморід, що його вивергає у повітря цукровий завод. Але це була його мрія, і він змарнує і себе, і своє життя в гонитві за нею.

Ральф не втрачав здорового глузду, попри те, як багато значила для нього Меґі. Навіть заради неї — і Енн вже розуміла, що цей чоловік любить Меґі більше за все, окрім свого химерного ідеалу, — не поставить він під загрозу те, що мріяв здобути. Ні, навіть заради неї. Тому якщо вона відповість, що Меґі десь на людному курорті в пансіонаті, він точно не поїде, побоюючись, що його впізнають. Хто, як не він надто добре знав, що не можна залишитися невпізнаним у натовпі. Енн облизала пошерхлі губи і нарешті наважилася відповісти.

— Меґі в котеджі на острові Метлок.

— Де-де?

— На острові Метлок. Це курорт побіля протоки Вітсандей, задуманий як усамітнене місце відпочинку, де забезпечують повну приватність відпочивальників. До того ж о цій порі року там ані душі. — І, не втримавшись, додала: — Не турбуйтеся, там вас ніхто не побачить і не впізнає.

— От заспокоїли! — Він потихеньку зняв малу з руки і подав її Енн. — Дякую, — сказав Ральф і попрямував до сходів. А потім повернувся і зворушливо-благальним тоном додав: — Ви помиляєтеся. Я хочу побачитися з нею і все. Я ніколи не втягну Меґі у щось таке, що поставить під загрозу її безсмертну душу.

— Або ж вашу, еге ж? Тоді краще йдіть своєю дорогою, як зробив Люк О’Ніл; хоча на нього чекають. Тоді ви не заподієте шкоди ані Меґі, ані собі й гарантовано уникнете скандалу.

— А що, як Люк заявиться?

— Жодного шансу. Він подався до Сіднея і не повернеться аж до березня. Про те, що Меґі на острові Метлок, він міг дізнатися лише від мене, а я йому не сказала, ваша милість.

— То Меґі чекає на Люка?

Енн криво всміхнулася.

— Та ні, Боже збав.

— Я не завдам їй шкоди, — ще раз затято мовив священик. — Мені хочеться ненадовго її побачити, от і все.

— Я добре розумію вас, ваша милість. Але факт є факт: якби ви хотіли більшого, то завдали б їй значно менше шкоди, — сказала Енн.

Коли на дорозі зачмихав автомобіль старого Роба, Меґі сиділа у себе на веранді; вона підняла руку, подаючи сигнал, що все у нормі і їй нічого не потрібно. Він зупинився у звичному місці, щоби розвернутися, але раптом якийсь чоловік у шортах, сорочці та сандалях вигулькнув із авто з валізою в руці.

— Бувайте, пане О’Ніл! — гукнув Роб і від’їхав.

Та Меґі ніколи не переплутає Люка О’Ніла з Ральфом де Брикасаром. То був не Люк, навіть у вечірніх сутінках і на такій відстані вона не могла помилитися. Вона отетеріло підвелася, а Ральф де Брикасар рушив до нею по дорозі. Він вирішив, що вона потрібна йому, бо з якої ще причини він приїхав би сюди та ще й видав себе за Люка О’Ніла?

Здавалося, все в її тілі зупинилося: і ноги, і серце, і розум. Це Ральф, він приїхав по неї, то чому ж вона нічого не відчуває? Чому вона не кинулася назустріч у його обійми, геть забувши про все інше? Це був Ральф — усе, що вона завжди хотіла від життя; хіба ж вона не намагалася цілий тиждень викинути цей факт із своєї голови? Чорти б його забрали, цього Ральфа! Ну чому, скажіть, будь ласка, він приперся саме тоді, коли їй майже вдалося викинути його зі своїх думок, хоча й не зі свого серця?! О, знову все спочатку! Спантеличена, зла і спітніла, вона заціпеніло стояла й чекала, поки граціозний силует наблизиться до неї.

— Привіт, Ральфе, — сказала вона, стиснувши зуби і не дивлячись на нього.

— Привіт, Меґі.

— Занось свою валізу. Хочеш гарячого чаю? — І вона, не озирнувшись, пройшла до вітальні.

— Та не відмовився б, — відповів Ральф так само неприродним заціпенілим тоном, як і вона.

Пройшовши за нею в кухню, він дивився, як Меґі увімкнула електричний чайник, налила у напарник гарячої води з-під крана над раковиною і заходилася виймати з буфета чашки та тарілочки. Вона подала йому велику п’ятифунтову бляшанку з печивом, він взяв звідти дві жмені смакоти і поклав на тарілку. Чайник закипів, Меґі вилила гарячу воду з запарника, поклала розсипного чаю і залила окропом. Потім вона взяла тарілку з печивом та чайник і пішла до вітальні, а Ральф рушив слідком із чашками та тарілочками.

Усі кімнати в котеджі були спарені — вітальня з одного боку сполучалася зі спальнею, а з протилежного — із кухнею, за якою була ванна. Таким чином, будиночок мав дві веранди, одна з яких виходила на дорогу, а друга — на пляж. Це означало, що і Меґі, й Ральф мали можливість кудись дивитися, не маючи необхідності поглядати одне на одного. Непроглядна темрява впала з типово тропічною раптовістю, але повітря, що надходило у розчинені настіж ковзні двері, повнилося плескотом води, далеким шумом прибою на Рифі й легеньким подихом ніжного й теплого вітерця.

Вони пили чай у повній тиші, навіть не доторкнувшись до печива; а після чаю тиша тривала — він несміливо поглядав на неї, а вона відвертала погляд, вдаючи, що уважно розглядає невеличку пальму, яка колихалася під вітром біля веранди з боку дороги.

— Що сталося, Меґі? — спитав він так ніжно, що її серце несамовито тьохнуло і ніби померло від власного болю, знову почувши те саме запитання дорослого чоловіка до маленької дівчинки. Він приїхав на острів аж ніяк не для того, щоб побачитися з жінкою, ні. Він приїхав побачитися з дівчинкою. Він любив у ній дівчинку, а не жінку. Бо жінку він зненавидів, як тільки вона з’явилася на світ.

Вона поволі обернулася й поглянула на нього поглядом — ошелешеним, обуреним, шаленим: та як він сміє, навіть тепер, навіть після всього, що сталося! Час немов заціпенів на місці, а вона все дивилася й дивилася на нього, і Ральф нарешті побачив, ошелешено затамувавши дух, в оцих чистих і прозорих очах, очах Меґі, не дівчинку, а дорослу жінку. В очах Меґі!

Він не покривив душею, сказавши Енн, що хотів побачитися з нею, і не більше. Так, він кохав Меґі, але приїхав до неї не для того, щоб стати коханцем, а щоб побачитися, поговорити, залишитися їй другом, спати самому на кушетці у вітальні, вкотре намагаючись докопатися до першопричини свого одержимого захоплення нею, сподіваючись, що коли він таки добереться до кореня тієї проблеми і витягне його на світ Божий, то тоді, можливо, знайде в собі духовні засоби для його викорінення.

Йому було непросто звикнути до Меґі з грудьми, талією та стегнами, але він змусив себе призвичаїтися до цих реалій, бо коли поглянув у ці очі, то побачив, що там, немов кружальце світла у вівтарному світильнику, сяяла його колишня Меґі. Розум та душа, від притягальної сили яких він так і не зміг звільнитися відтоді, як зустрів її, розум і душа, що і досі не змінилися у цьому тілі, що зазнало таких неприємних змін. І поки Ральф бачив у очах підтвердження існування отієї колишньої Меґі, він мирився з її тілом, що так змінилося, і намагався вгамовувати свій потяг до нього.

І він, приписуючи їй власні бажання та мрії, ніколи не сумнівався в тому, що вона відчувала до нього те саме, хотіла того самого, аж поки Меґі не накинулася на нього, немов скажена кішка того дня, коли народилася Джастина. Та навіть тоді, коли обурення й біль уляглися в його душі, він пояснив собі ту поведінку болем, який їй довелося пережити, болем більше душевним, аніж фізичним. А тепер, побачивши її нарешті такою, якою вона стала, він до секунди пригадав мить, коли Меґі скинула оболонку дитини і вдягнула оболонку жінки, — на кладовищі Дрогеди після іменин Мері Карсон. Тоді він пояснив їй, що не зможе виявляти до неї особливої уваги, бо люди подумають, що вона цікавить його як жінка. Меґі поглянула на нього якось дивно, він не зрозумів того виразу; вона відвернулася, а коли повернулася до нього знову, то той вираз зник. Тепер Ральф розумів, що відтоді Меґі бачила його в іншому світлі; вона поцілувала його не через скороминущу слабкість, щоб потім уявляти його таким, яким уявляла раніше. А саме це він і зробив — уявляв її маленькою дівчинкою. Він підтримував свої ілюзії, плекав їх, пристосовував якомога зручніше до свого незмінного способу життя, носив їх, наче волосяницю. А вона живила свою любов до нього цілком дорослими жіночими мріями.

Він мусив визнати, що фізично бажав її відтоді, як вони вперше поцілувалися, але це бажання не обтяжувало його так, як кохання до неї; він бачив і перше, і друге як окремі речі, а не грані одного явища. А вона, бідолашна, навіть не думала відділяти кохання від фізичного бажання.

Якби був хоч якийсь спосіб дременути з острова Метлок, він утік би, як той Орест, що накивав п’ятами від Евменід. Але він не міг покинути острів, і мав хоробрість залишатися біля неї, а не блукати у нічній темряві. «Що ж я можу вдіяти, як виправити ситуацію? Я й справді кохаю її! А якщо я кохаю її, то це через те, якою вона є тепер, а не якою була в дитинстві. Я завжди любив у ній саме прояви жіночності, а також те, як вона мужньо несе свій хрест. Тому, Ральфе де Брикасар, зніміть ваші шори і бачте її такою, якою вона є насправді, а не такою, якою вона була колись давно. Шістнадцять років тому, шістнадцять неймовірно довгих років… Мені сорок чотири, а їй — двадцять шість; ми вже не діти, але вона значно доросліша за мене. Ти не сумнівалася ані хвилини відтоді, як я вийшов з авто Роба, правда ж, Меґі? Припустила, що я нарешті здався. І перш ніж ти встигла перевести дух, я продемонстрував тобі, як глибоко ти помиляєшся. Я розідрав тканину твоїх ілюзій, наче стару брудну ганчірку. О, Меґі! Що ж я з тобою скоїв? Як же я міг бути таким засліпленим, таким безпросвітно егоїстичним? Ну й чого я досяг, приїхавши до тебе? Нічого. Хіба що розбив твоє серце на маленькі друзки. Всі ці роки ми кохали одне одного, не розуміючи, чого одне від одного хочемо».

А вона й досі дивилася йому в очі, і її очі наповнювалися соромом і приниженням, та коли мінливий калейдоскоп виразів на обличчі Ральфа змінився виразом розпачу й жалю, Меґі, здавалося, збагнула глибину своєї помилки, увесь її жах. Ба більше: вона збагнула, що він усвідомлює її помилку.

Тікай, Меґі! Тікай звідси, поки маєш ту дещицю власної гордості, яку він тобі залишив! Щойно з’явившись, ця думка підштовхнула її до дії, і Меґі скочила з крісла і кинулася навтьоки.

Та не встигла вона добігти до веранди, як він спіймав її, й інерція пориву крутнула Меґі до нього так сильно, що Ральф аж заточився. Вмить усе втратило значення — і жорстока битва за власну душевну цілісність, і тривале придушення бажання силою волі… За якусь мить він немов прожив кілька життів. Вся та приспана і загнана всередину сила тільки й чекала на детонацію від тілесного дотику, щоб вибухнути хаосом, у якому інтелект ставав рабом пристрасті, а воля розуму повністю підкорялася волі тіла.

Ковзнули догори її руки, оповиваючи йому шию, він обхопив її за спину і судомно притиснув до себе; потім нагнув голову і намацав ротом її губи, припав до них. Її рот більше не був небажаним і непотрібним спогадом, він став цілком реальним; Меґі ж вхопилася за нього так, немов боялася відпускати, вхопилася так міцно, що аж руки заніміли; вона здавалася Ральфу темною, мов ніч, у його свідомості переплуталися спогади й пристрасть, небажані спогади і небажана пристрасть. Роками він прагнув цього, прагнув її — і заперечував її владу над собою, відлякував від себе навіть думку про те, що вона — жінка!

Він поніс її до ліжка, чи вони до нього підійшли? Йому здавалося, що таки поніс, але він не був певен; пам’яталося лише, що вона лягла і він ліг, він торкається руками її шкіри, вона торкається руками його шкіри… О, Боже! Меґі, моя Меґі! Як же могли вони від самого дитинства виховувати мене у думці що це осквернення?

Час припинив цокати і поплив, перекочуючись потоком, аж поки не втратив свого значення, залишивши тільки глибину виміру ще більшу за глибину реального часу. Ральф відчував її — і не відчував, він не сприймав Меґі як окреме єство, бажаючи повністю й остаточно зробити її частиною самого себе, прищепою, яка стане ним самим, а не таким собі симбіозом, який дасть їй право на власну окремішність. Тепер у його свідомості назавжди залишаться ці виступи грудей, живота, сідниць, ці складочки та впадини між ними. Вона була створена для нього, бо він сам її створив, цілих шістнадцять років формував її, сам цього не знаючи, а ще менше знаючи — навіщо. Він геть забув, що колись покинув її, зрадив, що другий чоловік підвів її до завершальної стадії того, що він започаткував для себе, і завжди призначав лише для себе, бо вона була його падінням, його злетом, його творінням. То був сон, від якого він більше ніколи не прокинеться, ніколи, допоки він — чоловік із чоловічим тілом. Милосердний Господи! Я знаю, знаю! Я знаю чому зберігав її у своїй свідомості як образ, як дитину довго після того, як вона виросла й перестала бути і тим, і другим, але ж чому я мусив дізнатися про це саме таким чином?

Бо нарешті він збагнув, що той, ким він намірявся стати, не був людиною. Ніколи. А чимось набагато більшим, таким, що виходить за межі долі звичайного чоловіка. Та зрештою ось вона — його доля, він тримає, вона тремтить від насолоди й пристрасті, запалена ним, мов сірник, ним, її чоловіком.

Я чоловік, я мужчина, віднині й назавжди. Любий Боже, навіщо ж ти приховував це від мене?! Я людина, я ніколи не стану Богом, то була ілюзія, то було життя в пошуках божественної суті. Невже ми всі однакові — священики, що прагнуть бути Богом? Ми зрікаємося того одного-єдиного акту, який неспростовно доводить, що ми чоловіки, що ми люди.

Оповивши її руками, він поглянув очима, повними сліз, на непорушне, слабко освітлене обличчя, спостерігаючи, як трояндовий бутон її вуст судомно розкрився, охнув і застиг безпорадним «о», приголомшений досі незнаним відчуттям безконечної насолоди. Її руки та ноги огортали його, немов живі линви, що прив’язували її до нього, мучили його своїм гладеньким шовковистим дотиком; він поклав підборіддя їй на плече, притулився щокою до її ніжної гладенької щоки і весь віддався виснажливому шаленству з несамовитістю чоловіка, що став до бою з власною долею. Його розум паморочився, плутався, став непроглядно темним і навдивовижу яскравим; на мить йому здалося, що він потрапив на сонце, але потім яскравість зблякнула, посіріла і зовсім згасла. Ось що це таке — бути чоловіком. Але не це було першопричиною болю. Біль крився у завершальній миті, в розпачливому усвідомленні порожнечі: екстаз скороминущий. Йому несила було відпустити її тепер, коли вона належала йому. Тож Ральф вчепився в Меґі, немов потопельник за тріску в бурхливому морі, й невдовзі, знову виштовхнутий на поверхню уже знайомим емоційним піднесенням, ще раз віддався тому незбагненному, що зветься покликанням чоловіка і його долею.

«Що таке сон?» — подумала Меґі. Благословення, перепочинок від життя, відлуння смерті чи неминуча прикрість? Чим би він не був, Ральф поринув у його стихію, і лежав, поклавши на неї руку і притиснувшись головою до її плеча, він навіть уві сні не бажав її відпускати. Меґі теж була зморена, але не дозволила собі заснути. Чомусь їй здавалося, що коли вона послабить хватку у власній свідомості, то не знайде Ральфа поруч, коли знову прийде до тями. Вона зможе поспати згодом, коли він прокинеться і його прекрасні вуста прошепочуть перші слова. Що він скаже їй? Пожалкує, що дав волю пристрасті? Чи стала вона для нього насолодою, через яку було варто йти на такий крок і наражатися на небезпеку? Ральф стільки років боровся зі своїм почуттям, змусив і її боротися з ним, і тепер їй не вірилося, що він нарешті склав зброю, але вночі, в розпал болісного екстазу він сказав їй таке, що стерло, згладило той факт, що він так довго заперечував її і відмовлявся від неї.

Меґі була на вершині щастя, ще ніколи в житті не почувалася вона такою щасливою. З тієї миті, коли Ральф відтягнув її від дверей, то була поема плоті, мистецький витвір із рук, пальців, спин і всепоглинаючої насолоди. Я народжена для нього і тільки для нього… Ось чому з Люком я була такою нещасною! Винесена за межі чутливості хвилею пристрасті, вона зберегла здатність думати лише про те, що дати Ральфу все, що вона може, є важливішим за саме життя. Він ніколи не пожалкує про це, ніколи. О, його болісна насолода! Були моменти, коли їй здавалося, наче вона сама могла її відчувати разом із ним, наче те відчуття було її власним. І це тільки посилювало її щастя; була в його болю й екстазі якась справедливість та істина.

Він прокинувся. Меґі зазирнула в його очі й побачила в їхній блакиті ту саму любов, яка зігрівала і надавала сенс її життю ще з дитинства, а окрім любові — величезну приховану втому. Не змореність тіла, а стомленість душі.

Ральф думав про те, що ніколи в житті не прокидався він іншою людиною в тому самому ліжку; в певному сенсі це відчуття було навіть інтимнішим за статевий акт, який цьому відчуттю передував, воно немов підкреслювало їхній емоційний зв’язок, його вірність їй. Легкий та порожній, немов навколишнє повітря, що спокусливо насичували запахи моря та пронизана сонцем рослинність, Ральф трохи подрейфував на крилах іще одного відчуття свободи: полегшення від того, що він відмовився від обов’язку боротися з нею, насолоду від миру після поразки у тривалій, неймовірно кривавій війні й від усвідомлення того, що ця поразка виявилася набагато приємнішою, аніж військові дії.

«Але я таки довго і досить успішно протистояв тобі, Меґі! Та врешті-решт не твої скалки мені доведеться склеювати докупи, а власні шматки, що розлетілися навсібіч. Ти з’явилася у моєму житті для того, щоб показати, якою фальшивою та претензійною є гординя такого священика, як я. Немов Люцифер, я прагнув до того, що належить лише Богу і йому одному, і, подібно до Люцифера, я впав. Я був благочестивий, слухняний, а до появи Мері Карсон — навіть бідний. Але до сьогоднішнього ранку я ніколи не відчував приниження і покірливості. Любий Боже, якби вона нічого не значила для мене, мені було б дуже легко все це знести, але інколи мені здається, що я люблю її навіть більше, аніж Тебе, і це також є частиною Твоєї кари. Щодо неї я не маю сумнівів. Щодо Тебе? А хто Ти? Спритний трюк, фантом, дотепний жарт. Як я можу любити жарт? Та я таки люблю».

— Якщо я назбираю в собі достатньо енергії, то піду поплаваю, а потім приготую сніданок, — сказав Ральф, розпачливо намагаючись сказати хоч що-небудь, і відчув на своїх грудях її усмішку.

— Плавання я залишаю тобі, а ти залиш мені приготування сніданку. І не треба тут нічого вдягати. Сюди ніхто не приходить.

— А тут і справді, як у раю! — Змахнувши ногами, він сів у ліжку й потягнувся. — Прекрасний ранок. Цікаво, це що прикмета?

Щойно вставши з ліжка, він відчув біль розлуки; Меґі лежала і дивилася, як він підійшов до ковзних дверей, що вели на пляж, вийшов надвір і зупинився. А потім обернувся і простягнув руку.

— Ходімо зі мною! А сніданок ми разом приготуємо.

Був час припливу, риф вкрився водою, ранкове сонце вже пекло, але невгамовний літній вітер ніс із собою прохолоду; товста груба трава пускала вусики до розкришеного, несхожого на пісок піску, де краби та комахи шукали собі поживу.

— У мене таке відчуття, що я вперше у житті бачу світ, — мовив Ральф озираючись довкола широко розкритими очима.

Меґі міцно вхопила його за руку; їй здалося, що вона тут вперше, і реальність сьогоднішнього сонячного дня видалася їй менш зрозумілою, аніж ілюзія вчорашньої ночі. Вона зупинила на ньому зболений погляд. Наче то було страшенно давно, в іншому світі.

І сказала:

— А ти й не бачив цього світу. Бо не міг бачити. Але тепер — це наш світ допоки він існуватиме.

— А який із себе Люк? — спитав Ральф за сніданком.

Меґі злегка схилила голову набік і замислилася.

— Не такий уже й схожий на тебе фізично, як мені здавалося раніш, бо тоді я за тобою скучала і ще не звикла до того, що тебе не має поруч. Мені здається, що я вийшла за нього заміж тому, що він нагадував тебе. У всякому разі я вирішила вийти за когось заміж, а він був на дві голови вищий за решту. Я не кажу про вартісність його як особистості, про приємність та про все те, що жінки вважають бажаним у чоловікові. Він вирізнявся чимось, я не можу навіть сформулювати чим саме. За винятком того, що він схожий на тебе. Йому теж жінки не потрібні.

Обличчя Ральфа перекривила гримаса.

— Он яким ти мене бачиш, Меґі!

— Якщо чесно, то саме таким я тебе бачу. Не знаю чому, але мені так здається. Чомусь ви з Люком вірите в те, що потреба в жінці — це слабкість. Я не маю на увазі потребу в жінці для того, щоб переспати з нею, а так, щоб вона була бажана, справді бажана.

— І, знаючи про це та сприймаючи це, ти таки відчуваєш у нас потребу?

Меґі знизала плечима і всміхнулася з відтінком жалості.

— Ой, Ральфе! Я не кажу, що це неважливо, і це завдало мені багато горя, але так воно є, і нема на те ради. Я була б останньою дурепою, коли намагалася б викорінити цю рису, бо викорінити її неможливо. Найкраще, що я можу вдіяти, — використовувати цю слабкість у своїх інтересах, а не ігнорувати її. Бо я теж дечого потребую і бажаю. А потребую я і бажаю таких чоловіків, як ти і Люк, інакше я не марнувала б себе на вас обох. Я вийшла заміж за чоловіка хорошого, доброго і простого — як мій батько, і він справді хотів мене і потребував. Але, гадаю, в кожному чоловікові є щось від Самсона. А в таких чоловіках, як ти й Люк, ця риса ще виразніша.

Ральф не образився, а навпаки — усміхнувся.

— Яка ж ти мудра, моя Меґі!

— Це не мудрість, Ральфе, а здоровий глузд. Насправді ніяка я не мудра, і ти це добре знаєш. Згадай лишень моїх братів. Сумніваюся, що принаймні найстарші з них коли-небудь оженяться або хоч матимуть подруг. Вони страшенно бояться, що якась жінка матиме над ними владу, тому й досі тримаються за материну спідницю.

Йшли дні, минали ночі. Навіть сильні літні дощі були прекрасні, приємно було ходити під ними голяка, сидіти на веранді й слухати, як вони барабанять по залізному даху, теплі й ніжні, мов сонце. Вони вставали разом із сонцем, вилежувалися на пляжі, плавали — бо Ральф учив Меґі плавати.

Інколи, коли він не здогадувався, що за ним слідкують, Меґі поглядала на нього, відчайдушно намагаючись закарбувати у своєму мозку його обличчя, його зовнішність, бо пам’ятала, що попри всю її любов до Френка, з роками його образ побляк. Вона бачила Ральфові очі, ніс, рот, дивовижно красиві сріблясті пасма у чорному волоссі, високе мускулисте тіло, що зберегло в собі молодечу стрункість та пружність, хоча вже трохи осіло і втратило гнучкість. А тоді він повертався до неї і бачив, що вона за ним спостерігає, і був у його очах вираз прихованої печалі, якоїсь приреченості. Меґі розуміла приховану думку, принаймні їй здавалося, що розуміла: він мусить їхати, мусить повернутися до Церкви та до своїх обов’язків, які, можливо, виконуватиме не так ревно, зате більш вправно. Бо лише той, хто перечепився і впав, знає про зрадливість долі й небезпечність шляху.

Одного дня вони лежали на пляжі, коли сонце нахилилося так низько, що скривавило океан і позолотило кораловий пісок. Він обернувся до неї.

— Меґі, я ніколи не був такий щасливий і такий нещасливий.

— Знаю, Ральфе.

— Я знаю, що ти знаєш. Може, саме за це я й кохаю тебе? Ти начебто звичайна і зовсім незвичайна. Невже я інтуїтивно відчув це стільки років тому? Певно, що так. Ота моя пристрасть до тіціанського золотисто-каштанового волосся… Я і не здогадувався, куди вона мене приведе! Я кохаю тебе, Меґі.

— Ти їдеш?

— Завтра. Я мушу. Мій корабель відпливає до Генуї менше, ніж за тиждень.

— До Генуї?

— Фактично, я їду до Рима. Надовго, можливо, — до кінця моїх днів. Хтозна.

— Не турбуйся, Ральфе. Я відпущу тебе, не влаштовуючи сцен. Мій час теж майже вибіг. Я збираюся кинути Люка і повернутися до Дрогеди.

— О, Господи! Невже через оце, невже через мене?

— Звісно, що ні, — збрехала вона. — Я вирішила ще до того, як ти приїхав. Люк не бажає мене або ж я йому не потрібна, тому він анітрохи за мною не жалкуватиме. Але мені потрібна домівка, власна домівка, і мені здається, що Дрогеда — найбільш підхоже місце. Негоже, щоб Джастина зростала у домі, де я буду служницею, хоча я знаю, що Енн і Людді не ставляться до мене, як до служниці. Але я уявляю себе там саме служницею, і саме служницею вважатиме мене Джастина, коли виросте і збагне, що нормальної домівки вона не має. У певному сенсі їй це завжди буде не до вподоби, а я ж мушу зробити для неї все, що зможу. Тому я повертаюся до Дрогеди.

— Я писатиму тобі, Меґі.

— Ні, не треба. Невже ти гадаєш, що після такого мені потрібні листи? Я не хочу, щоб щось загрожувало тобі, зробило жертвою злих та безпринципних людей. Тому не треба листів. Якщо ти коли-небудь приїдеш до Австралії, то буде цілком природно, що захочеш відвідати Дрогеду, і тому я попереджаю тебе, Ральфе: є два місця на землі, де ти належиш спершу мені, а вже потім Богу. Це тут, на Метлоці, та на Дрогеді.

Він пригорнув Меґі й притиснув до себе, погладжуючи її яскраве волосся.

— Меґі, я всім серцем бажаю одружитися з тобою, щоб надалі завжди бути разом. Я не хочу тебе покидати… У певному сенсі я ніколи не буду вільним від тебе. Не треба мені було на Метлок приїжджати. Але ми не можемо змінитися, стати не такими, якими ми є. І, може, це й на краще. Тепер я знаю про себе те, чого ніколи не знав би і з чим ніколи не зіткнувся б, якби сюди не приїхав. Краще мати справу з тим, що вже знаєш, аніж із тим, чого не знаєш. Я кохаю тебе. Завжди кохав і кохатиму. Не забувай цього.

Наступного дня з’явився Роб — уперше відтоді, як висадив Ральфа, і терпляче чекав, поки вони попрощаються. Точно не молодята, бо він приїхав пізніше, а від’їжджає раніше. І на таємних коханців не схожі. Вони одружені — це написано у них на обличчях. І люблять одне одного, справді дуже люблять. Як він зі своєю господинею; велика різниця у віці сприяє міцності шлюбу.

— До побачення, Меґі.

— До побачення, Ральфе. Бережи себе.

— Берегтиму. І ти себе бережи.

Він нахилився поцілувати її; попри тверде рішення не робити цього, Меґі міцно обняла його, але коли він зняв її руки зі своєї шиї, вона холодно сховала їх собі за спину, і там затримала.

Ральф увібрався до авто і сидів непорушно, поки Роб розвертався, а потім уставився поглядом у вітрове скло, жодного разу не озирнувшись. Мало хто з чоловіків здатен на таку витримку, подумав Роб, який ніколи не чув про Орфея. Вони мовчки проїхали крізь джунґлі й добралися до океанського боку острова Метлок, туди, де стояла довга пристань. Коли вони потискали один одному руки, Роб поглянув у обличчя чоловіка і здивувався. Іще ніколи не бачив він таких людяних і сумних очей. А відчуженість зникла з очей архієпископа Ральфа назавжди.

Коли Меґі повернулася до Хіммельхоху, Енн відразу ж відчула, що втратить її. Так, то була та сама Меґі, але набагато впевненіша у собі і якась інакша. Що б там архієпископ Ральф не казав їй перед поїздкою на Метлок, але на острові все склалося так, як хотілося Меґі. Нарешті. Давно пора.

Вона взяла Джастину на руки, немов тільки тепер збагнула, що означає бути її матір’ю, і стала, чукикаючи малу і з усмішкою оглядаючи кімнату. Її очі зустрілися з очима Енн і були вони такі жваві, такі сяючі, що на очах в Енн виступили сльози радості.

— Я вам така вдячна, Енн, така вдячна!

— Тю, а за що?

— За те, що прислали Ральфа. Ви, напевне, знали, що після цього я залишу Люка, тож спасибі вам і за це, моя люба. О, ви навіть не уявляєте, як це мені допомогло! Знаєте, до приїзду Ральфа я вирішила було залишатися з Люком. Але тепер я повертаюся на Дрогеду і більше ніколи й нікуди звідти не поїду.

— Я страшенно не хочу, щоб ти їхала, а ще більше я не хочу, щоб звідси їхала Джастина, але я рада за вас обох, Меґі. Люк ніколи не дасть тобі нічого, крім нещастя.

— А ви знаєте, де він є?

— Щойно повернувся з цукроочисного заводу в Сіднеї. Рубає тростину поблизу Інгема.

— Попередьте його, що я приїду з ним побачитися. І, хоч як би мені не було огидно, переспати з ним.

— Що?

Очі Меґі засвітилися.

— У мене двотижнева затримка, а в мене ніколи не буває затримок навіть на день. Востаннє це трапилося тоді, коли ми зачали Джастину Я вагітна, Енн, я точно знаю, що вагітна!

— О, Боже! — охнула Енн, поглянувши на Меґі так, немов ніколи не бачила її раніше. Втім, такою вона її, можливо, ще не бачила. Вона облизала пошерхлі губи і, затинаючись, сказала:

— Це може бути фальшива тривога.

Та Меґі впевнено похитала головою.

— Ой, ні! Я вагітна. У кожної жінки свої ознаки.

— Нічогенька халепа, якщо ти й справді вагітна, — промимрила Енн.

— О, Енн, не будьте сліпою! Невже ви не бачите, що це означає! Я ніколи не матиму Ральфа, і я завжди знала, що ніколи не матиму його. Але ж він буде зі мною, буде! — Меґі розсміялася і стиснула Джастину так міцно, що Енн перелякалася, що мала заверещить, але дивно — вона не заверещала. — Я маю ту частину Ральфа, яку ніколи не матиме Церква, ту його частину, яка продовжує рід із покоління в покоління. Завдяки мені він житиме далі, бо я знаю, що у мене буде син! А у цього сина будуть свої сини, і сини синів — тут я випередила самого Господа Бога! Я кохала Ральфа з десяти років і, напевне, кохатиму його й тоді, коли мені буде сто. Але хоча він не мій, його дитина буде моєю. Моєю, Енн, моєю!

Пристрасть та піднесення поступово вщухли; і вона знову стала колишньою, добре знайомою Меґі, тихою й милою, але з досить помітною струною залізної непохитності, що давала їй здатність протистояти значно більшим труднощам. Енн замислилася — невже це сталося лише тому, що я послала на острів Метлок Ральфа де Брикасара? Хіба ж це можливо, щоб хтось отак різко змінився? Енн так не думала. Напевне, ця риса була притаманна Меґі, про її існування і не підозрювали. У характері Меґі була не тоненька залізна струна — то була справжня сталева линва.

— Меґі, якщо ти мене хоч трішки любиш, пообіцяй, що дещо затямиш заради мене, гаразд?

Великі сірі очі звузилися до щілинок і хитро зблиснули.

— Що ж спробую!

— Коли я прочитала усі свої книжки, то взялася за фоліанти, що їх зібрав Людді, й за багато років перечитала їх майже всі. Особливо мені сподобалися книги з древньогрецької міфології, вони мене заворожили. З цих книг випливає, що древні греки знали все про все і для кожного явища чи предмета мали конкретне слово; немає такої життєвої ситуації, для якої вони не мали б чіткого визначення та опису.

— Знаю. Бо й сама прочитала багацько книжок Людді.

— Тоді ти маєш знати. Греки стверджують, що коли щось любиш поза межами здорового глузду, то це гріх проти богів. І пам’ятаєш, там йдеться, що коли когось кохають наперекір здоровому глузду, боги стають ревнивими і знищують об’єкт кохання у розквіті сил. У цьому — важливий урок та істина, Меґі. Любити так сильно — це богохульство!

— Богохульство, Енн! Ось де ключове слово — богохульство! Але я не любитиму сина Ральфа богохульно. Я любитиму його з непорочністю Святої Богородиці.

У карих очах Енн палахкотів смуток.

— Зрозуміло, але чи любила сама Богородиця непорочно? Бо об’єкт її кохання був знищений у цвіті літ, хіба ж ні?

Меґі поклала Джастину в колиску.

— Чому бути, того не минути. Я не можу мати Ральфа, але я можу мати від нього дитину. І я почуваюся так, немов… Мені здається, що в моєму житті з’явилася мета! Оце й було найгіршим за останні три з половиною роки — мені здавалося, що я живу безцільно! — Вона всміхнулася і її обличчя осяв вираз рішучості.

— Я захищатиму цю дитину всіма доступними мені засобами, у що б це мені не вилилося. І найперше — ніхто, включно з Люком, не має права вказувати мені, яким ім’ям я маю назвати майбутню дитину. Бо це моє право. Мене нудить від одної лише думки про необхідність переспати з Люком, але я зроблю це. Я пересплю з самим дияволом, аби тільки він забезпечив майбутнє цієї дитини. А потім я повернуся додому, на Дрогеду, і, сподіваюся, більше ніколи Люка не побачу. — Меґі повернулася від колиски. — Ви з Людді приїдете провідати нас? На Дрогеді завжди знайдеться місце для друзів.

— Раз на рік — скільки ми живі будемо. Нам із Людді дуже хотілося б бачити, як зростає Джастина.

Лише думка про майбутню дитину Ральфа підтримувала хитку хоробрість Меґі, коли невеличкий вагон-мотор, погойдуючись і посмикуючись, долав довгі милі до Інгема. Якби не впевненість у тому, що в її лоні зростає нове життя, то секс із Люком здався б їй найбільшим гріхом проти самої себе; але заради Ральфової дитини вона була готова зійтися із самим дияволом.

Вона знала, що з практичної точки зору це теж нелегко. Але вона накреслила план майбутніх дій так ретельно, наскільки дозволяв їй максимум власної проникливості, і, як це не дивно, з допомогою Людді. Від нього нічого не приховати — надто вже розумний та проникливий він був, та й користувався необмеженою довірою Енн. Він із сумом поглянув на Меґі, похитав головою і дав їй прекрасну пораду. Ясна річ, про справжню мету візиту Меґі до Люка нічого не говорилося, але Людді, як і більшість людей, які читали розумні фоліанти, легко додав два до двох.

— Не треба казати Люку, що ти збираєшся кинути його, коли він зморений повернеться від своєї тростини, — делікатно зауважив Людді. — Буде значно краще, якщо ти підловиш його у доброму гуморі, еге ж? Тож найкраще побачитися з ним увечері в суботу або вранці у неділю, коли скінчиться його тижнева зміна на кухні. Розповідають, що Люк — найкращий кухар серед рубачів, він навчився куховарити ще тоді, коли був жалюгідним стригалем-початківцем, а стригалі набагато вимогливіші їдоки, аніж рубачі. Тобто я хочу сказати, що кухонна зміна — це для нього, наче відпочинок, бо куховарить він граючись. Отже, пояснюю ще раз, Меґі: новиною про майбутню дитину Люка треба ошелешити тоді, коли він почуватиметься пречудово після тижня, проведеного на кухні.

Останнім часом Меґі думала, що вона давно розучилася червоніти; вона незмигно дивилася на Людді, й жодного разу навіть не зашарілася.

— А ви не могли б дізнатися, в який саме тиждень Люк куховаритиме? Якщо ж ви не зможете, то як це зробити?

— Та все буде в ажурі! — бадьоро відповів Людді. — Я неодмінно дізнаюся. Бо повсюдно маю багато нашорошених вух та завидющих очей.

У суботу підвечір Меґі приїхала до Інгема і влаштувалася в готелі, який видався їй більш респектабельним. Усі міста півночі Квінсленду мають по готелю на кожному розі в кожному кварталі. Залишивши свою невеличку валізку в номері, вона пройшла до похмурого фойє, щоб знайти там телефон. У місто на тренувальний матч приїхала команда гравців у регбі, й вони групками вешталися коридорами — напівголі, напідпитку, а забачивши Меґі, вітали її появу гучними привітаннями, поплескуючи її по спині та сідниці. Поки Меґі добралася до телефону, вона тремтіла від страху — вся ця авантюра здавалася їй суцільним кошмаром. Але, долаючи гамір та відвертаючи погляд від п’яних пик футболістів, вона примудрилася таки додзвонитися на ферму Брауна, де Люк рубав цукрову тростину, і попросила передати, що до Інгема приїхала його дружина і хоче з ним побачитися. Переляк на її обличчі змусив господаря готелю провести її до номера і почекати, поки Меґі замкнеться на ключ.

Прихилившись до одвірка, Меґі полегшено зітхнула й обм’якла. До їдальні вона піти не наважилася, хоча це означало бути голодною аж до повернення. На щастя, господар поселив її поряд із дамським туалетом, щоб вона, за потреби, мала змогу більш-менш спокійно пробиратися туди. Відчувши, що ледь тримається на ногах, Меґі дошкутильгала до ліжка, сіла, схиливши голову, й уставилась поглядом на свої тремтячі руки.

Всю дорогу думала вона про те, як найкраще зреалізувати задумане, і все її єство криком кричало: «Швидше, якомога швидше!» До переїзду в Хіммельхох їй ніколи не доводилося читати опису зваблення до статевої близькості, й навіть тепер, маючи на озброєнні кілька вичитаних переказів, вона не була впевнена в тому, що зробить це на практиці. Але вона мусила зробити це, бо знала, що коли почне говорити з Люком, увесь її план піде коту під хвіст. Бо в неї аж язик свербів сказати йому все, що вона про нього думала. Але це бажання повністю поглинало прагнення повернутися на Дрогеду, де син Ральфа буде у повній безпеці.

Тремтячи від страху в липкому солодкавому повітрі, вона зняла з себе одяг, лягла на ліжко і, заплющивши очі, спробувала не думати ні про що інше, окрім необхідності убезпечити Ральфову дитинку.

Коли Люк з’явився в готелі о дев’ятій вечора, регбісти йому не докучали: більшість із них уже лика не в’язали, а ті, що примудрялися триматися на ногах, були надто п’яні, щоб бачити далі своїх келихів із пивом.

Людді як у воду дивився: наприкінці своєї кухарської зміни відпочилий Люк бажав розважитися і випромінював доброзичливість. Коли молодший син Брауна приніс до бараку звістку від Меґі, він саме домивав посуд після вечері й планував поїхати велосипедом до Інгема, щоб разом із Арне та хлопцями влаштувати звичну суботню гулянку. Перспектива зустрітися з Меґі видалася йому привабливою альтернативою: після їхнього тижневого відпочинку в Атертоні він час від часу жадав її, попри фізичну виснаженість. Тільки страх перед розмовою на тему «Коли ж ми купимо власну домівку і заживемо, як люди?» утримувала його від того, щоб заскочити до Хіммельхоху, щоразу, коли йому доводилося бувати неподалік Данні. Але тепер вона сама до нього приїхала, і він був не проти провести з нею ніч у ліжку. Тому він нашвидкуруч домив тарілки, сів на велосипед і щосили крутив педалі близько милі; потім йому повезло — його підібрала вантажівка. Але коли його висадили разом із велосипедом за три квартали до готелю, де зупинилася Меґі, його ентузіазм помітно охолов: всі аптеки були зачинені, а при собі презервативів він не мав. Люк зупинився, витріщившись у вітрину на погризені міллю, розтріскані від спеки шоколадки та мертвих м’ясних мух, і знизав плечима. Що ж, можна ризикнути. Це буде лише раз, а якщо трапиться дитинча, то, дай Боже, щоб цього разу був хлопчик.

Меґі знервовано підстрибнула, зачувши, як він постукав у двері, встала з ліжка і, тупаючи босими ногами по підлозі, пішла до дверей.

— Хто там? — спитала вона.

— Люк, — почувся його голос.

Вона повернула ключ, прочинила двері й відступила убік, коли він поштовхом розчинив їх. Щойно він опинився у кімнаті, вона зачинила двері й вклякла, уставившись на нього. А він дивився на неї: на збільшені груди, кругліші та спокусливіші, аніж раніше, на соски, які після народження дитини з блідих стали темно-червоними. Якщо він потребував стимулу, то цей стимул був більш, ніж адекватним; Люк простягнув руки, підняв Меґі й поніс до ліжка.

Поки надворі було видно, вона й слова не промовила, хоча її дотик довів його до тремтливого бажання, якого він раніше й не знав. А тепер вона лежала, відсунувшись від нього, відсторонена і якась дивовижно далека.

Задоволений, він розпростерся, позіхнув і прокашлявся.

— І що ж привело тебе до Інгема, Меґ? — спитав він.

Вона повернула голову і широко розкритими очима, сповненими презирства, поглянула на нього.

— То що ж привело тебе до Інгема, Меґ? — знову спитав Люк.

Вона розтулила губи, усміхнулася.

— Я приїхала сказати тобі, що повертаюся на Дрогеду.

Він не повірив почутому, придивився до її обличчя і збагнув, що вона таки не жартує.

— Чому? — спитав він.

— Я казала тобі, що станеться, якщо ти не візьмеш мене до Сіднея, — пояснила Меґі.

Його ошелешення було щирим.

— Але ж Меґ! Чорт забирай, то було аж півтора роки тому! І ми були з тобою у відпустці! Чотири тижні в Атероні, які влетіли мені в копієчку! Після тої поїздки я не міг дозволити собі тебе ще й до Сіднея звозити!

— Після того ти був у Сіднеї аж двічі, й обидва рази без мене, — вперто наполягала вона. — Перший раз я ще можу зрозуміти, оскільки я ходила з Джастиною, але цього січня я аж ніяк не відмовилася б від поїздки до Сіднея.

— О, Господи!

— Який же ж ти скнара, Люку! — тихо мовила вона. — Ти отримав від мене двадцять тисяч фунтів, гроші, які по праву належать мені, та шкодуєш кільканадцять фунтів, щоб звозити мене до Сіднея. Мене нудить від тебе й твоїх грошей!

— Я до них навіть не доторкнувся, — сказав Люк, мало не плачучи. — Всі вони на місці, кожна копійчина, та ще й ті, що додалися.

— Авжеж. Лежать собі на банківському рахунку, як їм і належить. Ти й не збирався їх витрачати, еге ж? Ти що — молитися на них збираєшся, поклонятися, наче золотому тільцю? Люку, ти — жалюгідний скнара, і мусиш це визнати. Та ще й безпросвітний ідіот на додачу! Ти б до собак краще ставився, аніж ти ставишся до своєї дружини та доньки, ігноруючи і їхнє існування, і їхні потреби! Ти самовдоволений, марнославний та егоїстичний вилупок!

Пополотнілий, із тремтячими губами, Люк намагався знайти, що сказати; щоб Меґі отак накинулася на нього, особливо після такої казкової ночі… Це було наче смертельний укус прекрасного метелика. Несправедливість її звинувачень обурила його, але він не зміг придумати жодного аргументу, щоб переконати її у чистоті своїх помислів. Як і кожна жінка, Меґі бачила лише очевидне; вона не могла роздивитися його грандіозного і величного плану.

І Люк спромігся лише на таке:

— Ой, Меґ! — сказав тоном спантеличення, відчаю та безпорадності. — Я ж ніколи не поводився з тобою погано. Ніколи — це однозначно! Ніхто не зможе сказати, що я був жорстокий до тебе. Ніхто! Ти мала вдосталь їжі, дах над головою, тобі було тепло…

— О, так! — перервала вона його. — За це я тобі страшенно вдячна — ще ніколи в житті не було мені тепліше, аніж у цьому кліматі! — Меґі похитала головою і гірко посміхнулася. — Втім, який сенс розпинатися? Розмовляти з тобою — наче жбурляти горохом об цегляну стіну!

— Те ж саме і я можу сказати!

— Ану скажи, скажи. А я послухаю, — відказала Меґі крижаним тоном, вислизаючи з ліжка і вдягаючи трусики. — Я не буду з тобою розлучатися, — сказала вона. — Бо не збираюся ще раз виходити заміж. Якщо захочеш розлучитися, ти знаєш, де мене знайти. Абстрактно кажучи, винувата я сама, хіба ж ні? Це ж я тебе кидаю, принаймні саме так потрактують нашу ситуацію австралійські суди. І ви з суддею можете поплакатися один одному в жилетку, нарікаючи на віроломство й невдячність жінок.

— Та я ж ніколи тебе не кидав, — докірливо сказав Люк.

— Можеш забрати собі мої двадцять тисяч фунтів, Люку. Але від мене ти не отримаєш більше ні гроша. Свій майбутній дохід я втрачатиму на Джастину і на другу дитину, якщо мені поталанить її народити.

— То он у чім річ! — вигукнув Люк. — Ти приїхала сюди лише для того, щоб мати ще одну бісову дитину, еге ж? Така собі лебедина пісня, невеличкий подарунок від мене, який ти забереш із собою на Дрогеду! Головне — ще одна бісова дитина, а не я! Я для тебе ніколи нічого не значив, так? Для тебе я був лише биком-запліднювачем! Яка ж халепа, Господи!

— Саме такими і є більшість чоловіків для більшості жінок — биками-запліднювачами, — злобно відказала Меґі. — Всією своєю поведінкою ти пробуджуєш у мені найгірші риси, і тобі не дано цього зрозуміти. Та не переживай ти так! Розслабся і радій життю! Впродовж останніх трьох із половиною років я принесла тобі більше грошей, аніж уся зрубана тобою цукрова тростина. І якщо я народжу ще одну дитину, то це не твоє собаче діло. З цієї миті щоб я тебе більше ніколи в житті не бачила!

Вона вже вдягнулася. Підхопивши свою сумочку та невеличку валізу, Меґі взялася рукою за дверну ручку й обернулася.

— Послухай-но моєї поради, Люку, на той випадок, якщо ти заведеш собі іншу жінку, коли постарієш і не зможеш із колишнім ентузіазмом віддаватися цукровій тростині: не здумай із нею цілуватися. Ти надто широко роззявляєш рота, наче той пітон збираєшся заковтнути жінку. Може, слина, це не так вже й погано, але не тоді, коли вона тече потоком. — І Меґі демонстративно, з огидою витерла рот рукою. — Мені від тебе ригати хочеться! Люку О’Ніл, велике цабе! Та ти ніхто, нуль без палички!

Коли Меґі пішла, він сів скраю ліжка, тупо і довго витріщаючись на зачинені двері. А потім стенув плечима і почав удягатися. У північному Квінсленді це нетривала процедура. Лише шорти вдягнути — і все. Якщо він поквапиться, то ще встигне під’їхати до бараків разом із Арне та хлопцями. Добрий друже, стариган Арне. Які ж дурні деякі чоловіки! Секс — це одне, а товариші — то зовсім інше.