Великий секс у Малих Підгуляївцях

1

Нє, я цього не переживу! Ви тіко подумайте: оце нещастя біга по селу і наставля мені роги! А шоб йому його бурулька та й відпала! Я б оце поголосила день-два — і забулася. Забулася б і успокоїлася б. А то нема ніякої жисті!

І шо я тіко не робила: і на віск зливала, і била його, окаянного, і йому, п’яному, яйця зільонкою обмазувала, шоб стидно було шастать по бабам, і виварювала його труси зо своїми, шоб хотів тіко мене — а йому хоч би хни! Як горохом об стелю! Не помага!

Оце одна отрада мені січас, дівчонки, — оцей-о гранчак. Без нього тепер жисть моя — сплошна чорна лінія! І за шо ж мені отаке-о наказаніє? Людоньки добрі! Посудіть самі! Ви тіко подивіться на мене — і на його. Я ж женщина — кров з молоком, а він — жалко даже плюнуть!

А як же воно, падло лисе, за мною ухажувало! Ізвівалося, як гадюче кодло, клялося в вєрності, гівно всрате! Та я ж йому, дівчонки, повєріла! Я ж йому пошти незайманою оддалася! (Ну, було там у мене пару раз в бураках з Брігадіром, так то ж не щитаїцця…) Да-а! Брігадір за мною так упадав, так упадав! От дурна я була, шо проміняла його на цього інтелігента очкастого! Думала, він мене буде на руках носить! Ну, канєшно, в переносному смислі. Думала, він мені вечорами буде Ахматову читать. Я ж із дєтства мічтала Ахматову почитать. Так хіба дадуть! Це ж тобі не Царське Село. Це ж тобі не Кончизаспа! Це ж Підгуляївці! Це ж тімнота! Вони ж про Ахматову і чуть ніколи не чули! А я була її фанаткою.

Був у нас такий учитель росмови і літератури і по совмєстітєльству воєнрук. Звали його Охванасій Іннокентійович. Оце мужик був! Як вип’є грахвинчик мутної, так і начина ностальгіровать: «Ах-мат-това! Ах! Ах-мат-това! Ах, мать твою!» І з тих пір для мене Ахматова — це ідіал баби. Якщо вже наш Охванасій Іннокентійович — за яким вся учительська пісяла кип’ятком — якщо вже він так за нею всихав, значить вона того стоїла!

Я раз з Охванасієм Іннокентійовичем таки согрішила. Послі замужества. Ну, хотілося мені приблизиться до Ахматової, хай даже через Охванасія Іннокентійовича. І чесно скажу вам, дівчонки, я була розчарована. Не та в нього ковбаска, шо нада. Шось там вовтузився, шось там сопів, шось там крехтів, і не вспіла я пойняти, шо ж то робицця, як він уже впав мені на цицьки, потний і красний, содрогаючись в конвульсіях. Вобшем, дівчонки, не то. Вся його сексувальна енергія ушла на страданіє по Ахматовой.

Це, канєшно, не Брігадір. Бо Брігадір такого стояка мав, шо ним можна було гвоздки забивать! Я, чесно говоря, Брігадіра нікада не забуду! Оце ж така романтіка! Поки ми в полі бураки сапали, він під’їжжав на трахторі, становив його коло нас і гукав: «Ану, ланкова Сливка, — за мною! В управлєніє визивають!» І я од того «вуправлєнієвизивають» ну просто мліла. Я ж знала, шо то за «управлєніє»!

Він хвацько підсажував мене на трахтора, при цьому вспівав ущипнуть за сраку, сам сідав за руль, і ми тряслися аж до так називаємого «управленій». Як тіко на горизонті растворялись мої дівчонки з ланки, ми останавлювали трахтора і… Лідко, дай валідола… І він мені таке управлєніє устраював, так управляв у мене свого солов’я і так віртуозно управляв мною: і раком, і стоячи, і лежачи, і сидячи, і на колесі, і на стерні, і в кабіні, і на вєсу… а вєсу ж в мені тоді було восемдесят кіл! А як він цицьки мої любив! Як обхватить мене своїми ручищами-лопатами за цицьки, та як зарепетує на все поле: «Ой, ланкова Сливко, люблю я твої цицьори!»

— У кого є платочок глаза повтирать?

— Таких слів мені більш ніхто не говорив! Та до чого це я? Розревілася, як дура. Ага.

В’являєте, яка я була пришелепкувата? Проміняла Брігадіра на Мумрікова.

Ідіотка! Самошедша! А началося це так. Прислали в Підгуляївці архіологічну ікспідіцію. Не знаю, кому в голову стукнула моча — наїхати в цю дірку? Приїхали, поставили палатки під Курячою гіркою, накупили нєсколько ящиків горілки в лавці — і почали копати. Копали-копали, пока не розкопали. Чого вони тіко не розкопали! І людські кістки! І людські голови! Хай Бог милує! Нашу Курячу гірку назвали «Підгуляївським некрополем». На сміх курям!

Ну, мене, канєшно, це заділо. Я ж усе-таки не послідня в цьому ділі. Можна сказати, це через мене прислали ікспідіцію в Підгуляївці. Бо коли я була у десятому класі, то написала в районну газету статтю. Я ж собиралася після школи поступати на журналістку. А там нада мать «публікації». Ото ми з батьою і пішли на таку гавантюру. Написали вмєсті одну публікацію. Чесно говоря, я й не думала, шо її напечатають. Писали ми з батяньою по пріколу, бо він у мене тоже пріколіст, як і я. От і написали ми: так і так, є в селі Підгуляївцях така Куряча гірка, так оце вона, на самом дєлі, не проста гірка, а курган скіхвів, і шо його постоянно риють «чорні архіологи», і вже повикопували все, шо можна і не можна, і шо осталося тіко одне доказательство того, шо це скіхський курган, і є воно в мене, але я його, мовляв, бережу, як зіницю ока.

Ну, хотіли ми просто публікацію, а получився скандал. Стали до нас приїжжати разні люди. І все просили показати «те доказательство», а ми все не давали — мовляв, боїмося, не покажемо. Вони і просили, і угрожали, а ми — ні в каку.

Потім бачимо, діло — не шутка. Стала міліція навідуватися, мовляв, знаєте, громадяни, скіки полагаєцця за укритіє скарбу? Ну шож. Треба було вилугуватися. Батяня в мене — шо нада. Лицьом у гразь — та нікада! Поїхав він у Київ, пішов у музей і схвотографірував одну скіхську хвібулу. Тоді пішов до ‘дного нашого мєсного народного умільця, приніс йому свою золоту вставну челюсть, і той за ящик пива забацав таку скіхську хвібулу, шо академік з Києва мало не всрався, побачивши її. Тепер та хвібула в музеї лежить рядом з тою, яку хвоткав батяня.

Оце така історія. Так от, як начали копати архіологи во главі з Мумріковим нашу Курячу гірку, мене заїло: виходить, я почті геніальна женщина! Можна сказать, Косандра! А ніхто цього не оцінив!

І стала я ходить до палаточного городка. Ходила-ходила, пока не виходила: запав-таки на мене їхній главний, Мумріков. Правда, це случилося не так уже й скоро. Странний він якийсь був. Пив. Матір Божа, як він пив! По-чорному! А в шість утра вставав як огурчик і зачинав махати лопатою всенький день! Я стояла і сочила за ним: з якою він любов’ю своїми віничками черепи відчища! Пройшло, може, місяця зо два, пока він мене примітив.

— Як звешся, дівчинко? — спитав. По-культурному так.

— Галя Сливка, — кажу.

— Невже та сама?

— Канєшно.

І в це мгновіння я пойняла, шо він запав на мене. Шо мені вже нічо’ не нада й робить. Сам прийде.

Так воно і стало. Як задощило у серпні, і як розвезло нашу Курячу гірку, — архіологи загрустілі та й розбрелися хто куди. Лопата — до дірєхторки школи, Кісточкін — до вчительки пєнія, Черепок — до бугалтерші, а цей — Мумріков — до мене.

— Чи можна у вас винайняти кімнату? — спитав він тоді у мого баті.

— Як це — вийняти кімнату? — удивився батя.

— Батя, він хоче в нас жити. За гроші, — об’яснила я і моргнула, мовляв, соглашайся.

Батя у мене метикований, пойняв, шо запахло зятьом, то недовго й думав:

— A-а! За гроші? Ноу проблем! Тобто ласкаво просимо!

Так і начався наш архіологічеський роман. А специхвіка архіологічеського роману состоїть у тому, шо нада багато пить і багато копать. Шо ми успішно з Мумріковим і дєлали.

Ой, дівчонки! Він був спеціалістом по подкопах!

От в’являєте: сидимо ми перед тілівізором удвох на табуретках і дивимося Піховшика. Дуже любив він дивицця Піховшика. А я не дуже. Мені не такі мущини наравляцця. От сидимо і дивимося Піховшика. Я лузаю сємочки, а він — нє, кае, засоряє желудок.

І вдруг — ні з того, ні з сього, він мені кае:

— Галю, а ти знаєш, що таке «секс»?

Я єлі не вдавилася від неожиданності. Чи це так його Піховшик вдохновляв, чи шо? Вобшем, дівчонки, цей вопрос застав мене врасплох. Я просто розтірялася. Не знала, шо йому й сказать. Заволнувалася, покрасніла геть уся, п’ятнами пішла по лиці, по цицьках… Думаю: шо ж йому одповісти?

— Не знаю… — на всяк случай одказала я.

Ох, як же він зрадів! Як мала дитина!

— Не знаєш, що таке «секс»? — перепитав він з такою радостю, вроді найшов скіхську хвібулу.

Ну, не могла ж я затьмить його радості! Я ж усе-таки не падлюка.

— А шо воно таке? — спитала я його.

Дивлюсь, а він од тих слів так і мліє!

Чую, підсунувся на своїй табуреточці до мене і тихенько на вушко кае:

— Ну, це інтим-не життя…

— Шо-шо?

— Ін-тимне життя, — ще раз повторив він.

І я, дівчонки, вся напряглася: озадачив він мене сильно. Я задумалася не на шутку: в мене з Брігадіром була жисть інтімна чи не інтімна? От вопрос! Думала я, думала, дівчонки, і от шо я надумала: не було у мене інтіма з Брігадіром. Бо інтім — це коли в білій постелі, при свічках, під «Лібєдіне озеро»… А у полі, прямо на землі серед бураків — хіба це інтім? Потім півдня пісок зі своєї регезулі вимиваєш!

Так от. Шось я отвліклася. Про шо це я? Ага. Мумріков так обрадувався, шо я не знала ніякого інтіма, аж положив свою руку на моє коліно.

І знову озадачив він мене. Я ж дєвушка проста і ляпнула перве, шо мені стукнуло в голову:

— Інтім не предлагать! — ше й засмикнула сподницею голе коліно для убєдітєльності.

Ой! Шо стало з моїм Мумріковим! Він засвітився, як кремльовська йолка на Новий год!

І тут він мені в любві признався. Каже:

— Ти знаєш, Галю! Я завжди хотів одружитися з чесною сільською дівчиною!

От так, дівчонки. Він найшов у мені свій ідіал.

І я подумала: на такі слова нада було б покрасніть. Так усігда роблять чесні українські дівчата в українській літературі. Я спинила дихання, шоб покрасніть. І получилося. Стала красна, як калина. Єлі не задохнулася. А як більше не могла дихать, то втягла в себе воздух, і начали цицьки мої вздиматись — вверх-вниз, вверх-вниз. А він подумав був, шо то я так волнуюся. І кае:

— Не хвилюйся, куріпочко! Я тебе не ображатиму!

В’являєте?! А мені якраз так хотілося, шоб він мене ображав! Отак шоб нагло ображав — шоб і раком ображав, і передом тоже шоб ображав, і лежачи, і стоячи, і сидячи, і на табуретці, і на тахті, і в подушках, і без подушок… Шоб ображав аж до ранку!

А він узяв та й сказав:

— Надобраніч, зозулько!

Ну, не падло, га?

Но я всьо стойко видержала. Я встала з табуретки, обсмикнула стіснітєльно сподничку і гордо вийшла з його комнати.

Повірите, дівчонки, — я всю ніч прокрутилася, не могла заснуть. Все думала: шо я не так сказала? Шо я не так зробила? А на ранок надумала: нада проконсультірувацця у Брігадіра. Я ж должна готувать себе до замужества!

Сказано — зроблено. Прихожу я в кантору і кажу:

— Слухай, Павло Миколайович, давай собі інтім устроїм!

— Давай, Галько! Я ж усігда готовий!

— Е, ні, — кажу. — Я хочу настоящий інтім. Зі свічками, під Чайковського, на білій кружевній постелі!

Брігадір подивився на мене якось странно і спитав:

— А де я тобі усе це возьму, Галько?

— Де хочеш, там і бери!

Тепер вже я озадачила його.

На полі на нього даже не глянула. Хотіла помучить його. Шоб побольніш було. Надвечір він не видержав. Десь щез, а потім знову появився.

— Галько! У мене всьо готове: і біла і постель, і свічки — в церкві купив, і Чайковський — у Мумрікова одолжив.

— А мамка ж твоя де?

— В район одправив, у кіно. Дав грошей на тухлі. Вона не скоро буде.

«Значить, любе», — подумала я, і так пріятно стало!

Канєшно, дівчонки, у цьому інтімі були і свої недостатки. Хата ж у нього — в центрі села, на виду. Треба було пробирацця городами. Поки добралася до нього партізанськими тропінками, то вже пошти перехотіла всякого інтіма.

Правда, Брігадір прийняв мене дома харашо. Не пожлобився. І хлібець, і сальце, і ковбаска, і кетчуп, і горюче. Ну, словом, випили ми, закусили, і пора і вже інтім начинать. Запалив він свічки, включив Чайковського. Я лягла на білу постель з кружевами, лежу і жду. А він став надо мною і витріщився, як бугай.

— Шо такоє? — питаю.

Брігадір увесь покраснів, потім побілів, потім посинів, а потім признався:

— Не встає!

— То шо ж робить? — кажу.

— Можна, я Чайковського виключу?

— Ну, виключай!

Виключив він Чайковського.

— Ну шо? — питаю.

— Пока шо нічого, — кае. — Можна, я свічки загашу? — питає.

— Валяй! — кажу.

Сидимо. Ждемо.

— Ну шо? — питаю. — Може, гною на білі простині підсипати?

Я ж, канєшно, пошутила, а він шутки не пойняв.

Кае:

— Нє, не нада. Мамка сварить буде. Пішли лучше у хлів!

Я, дівчонки, чуть з кроваті не впала. Оце нада було дать йому в морду або плюнуть межи очі. Шоб пойняв.

Но я ж добрая! Серце ж у мене щиреє! Не змогла я йому отказать! І шо ж: пішла з ним у хлів.

Як тільки закрилися двері за нами в хлів, я зразу угледіла, шо його лялька встала, як Ванька-встанька, як олов’яний солдатік!

Мені даже показалось, шо од скорості підйома в нього ширінька тріснула!

І шо ж мені дєлать? Не тікать же з поля бою! І я загасила всі прєдидущі желанія, затоптала свої дівочі мєчти і отдалась йому прямо на глазах у хвауни, шо находилася в той період времені в хліву.

Правда, дівчонки, я не пожаліла о содіяном. На драбині, на сідалі, на дровітні, у яслах — це було шось! Однак воно не йшло ні в каке сравнєніє з екстрімом под кодовим названієм «вихалка». Ох і навихалися ж ми з ним!

Мій Брігадір оказався великим видумщиком. В’являєте, він мене існачала розвихував, а потім, коли я до нього підлітала, норовив попасти в мою нірочку своїм стояком. Раз двадцять він, канєшно, промазав. Ну, не то шо зовсім. То в око попаде, то в рота (оце йому дуже понаравилося), то в цицьки (а мені — це). А на двадцять первий, дівчонки, просто в яблучко, то єсть у мою регезулю! Як попав він у мене зльоту, так у мене враз перед очима — салюти, салюти, салюти…' А потім двадцять второй — і в мене перед очима сєвєрноє сіяніє… І так разів зо сто!

Я після того єлі доповзла додому: ноги ніяк не стулялися докупи, а тіло все гойдалося, як на палубі кора… звиняйте за слово… бля.

От прихожу я додому в такому состоянії, а Мумріков сидить з моїм батьком за сулією самогону і шось бурно обсуждає.

— Ходи до нас, доню! — гука мене батя, а мене при виді тої сулії потягнуло на Ригу: я закрила рота і з отвращенієм вибігла із хати. Де їм знати, шо у мене після вихалки морська болєзнь!

І оп’ять-таки получила одобрєніє від Мумрікова: він-то подумав, шо я пітаю чуство глубокого отвращенія до самогонки усігда!

— Галько, ану йди-но сюди, кому сказав! — знову гаркнув батько. — Он Сашик просить у мене твою руку і серце. Шо йому сказать?

— Скажи, шо рука і серце мені самій пригодятьця! — одказую із-за дверей.

Батько розреготався:

— Шутніца ти моя, ну йди сюди, не стісняйся!

— Приберіть сулію з водярою, я й зайду!

— Та приберу, приберу!

Захожу я і шукаю очима піч, шоб поколупати. Так роблять чесні українські дівчата. А в нас же її одвіку й не було! Шо робить?

— Так от, Сашику, — почав тим часом батя. — По частям (то єсть руку й серце) свою дочку не подаю. Тільки полностью. То єсть всю одразу!

Мумріков існачала не врубився, а потім засміявся.

Я, як і годиться порядошній дівчині, покрасніла і закашлялася.

— Тільки в мене є одна умова! — як Пилип з конопель вискочив Мумріков.

Ми з батьком вирячили очі: от хамло! У нього ше є «умова»!

— Я хочу, щоб усе було, як на справжньому сільському весіллі — з усіма звичаями і піснями!

От тобі й на! Та де ж ми йому у двадцять першому віці знайдемо у наших Підгуляївцях, геть-чисто задурманених колгоспною дєйствітєльностю, весільні звичаї і пісні?

Однак лицьом у гразь нам падать було не з руки. Першим отямився батя:

— Та в нас такі звичаї! Такі… як воно там… такі архаїчеські, пошти язичеські!

— Правда? — зрадів Сашик.

— Та шоб мені очі повилазили! — поклявся батя і дурне зробив.

Бо на слєдующий ранок у нього очі й справді повилазили. Правда, не від клятьби, а від сулії самогону.

А самогонку в нашому селі женуть добрячу. У нас же — родіна цукрових бураків. Наша бурачиха — це енерджайзер, бальзам Бітнера і настойка женьшеня одновременно. Три в одному!

А передозіровка приводить до ізлишнього давлєнія та других симптомів. Словом, у нашого баті якраз ті симптоми і проявилися після клятьби.

І в’являєте: ті симптоми збільшилися рівно вдвоє, коли батяня дізнався од Сашика наступного ранку, шо то було ніяке не сватання, а тіко змовини.

А сватання нада буде ше отдільно організовувати. Ше й по традиції. Та не якійсь там традиції, а по старому підгуляївському звичаю!

І шо ж його робить? Не отказувацця ж од городського жениха через таку мєлоч жизні! І батя підійшов до замужества своєї єдиної дочки аналітічеськи, а іменно: пішов до баби Халимонихи в гості.

Баба Халимониха жила якраз попід Курячою гіркою, на отшибі. Була вона найлуччим у селі спеціалістом по порчі: кому шо пороблено — баба Халимониха враз тобі скаже і вилічить.

От було в нас таке. Якось ми з Брігадіром полізли на Курячу гірку «милуватися заходом сонця», як японці. От милувались ми, милувались і домилувались: скліщилися, як дві собаки на дорозі — ні туда, ні сюда. Хоч плач. Шо було робить? Рішили обратиться до баби Халимонихи.

От скотилися ми з тої гірки, правда, хатинка бабина стояла в двометровій кропиві і нам прийшлося голяка там помазохіствовать. А коли підкотилися поперед бабині очі, то вона не удівилася, а помогла, розкліщила нас.

Нада сказати, шо наша баба Халимониха була знаменита на всю область як сексопатолог. До неї їздило в гості все обласне і даже столичне начальство, бо, як вона кае, ці болячки простого народу не касаюцця, а більше распространяюцця на тих, хто заробляє собі на жисть сракою (сидячи в кабінетах) і шиєю (вклоняючись вищестоячому начальству).

Так от. Вертаючись до моєї свайби, скажу: батя вернувся од баби Халимонихи просвітльонний. Не знаю, шо вона йому такого наговорила, але він був увірений у собі, як нікада.

— Ну шо, дочко! — сказав він мені.

— Готуємось до сватання!

У цей же вечір у нашій хаті зібралося совіщаніє. Прийшов кум Микола і дядько Микола — батьків брат, — і начали розучувать ролі.

— Значицця так, — сказав батя. — Якшо заходять свати і кажуть, шо вони, мовляв, мисливці, по лісам ходили, куницю ловили-ловили і потіряли, і чи не забігала до нас куниця… то тра’ казать: здаєцця, забігала, ану, давайте вмєсті підемо подивимось на куницю — молоду дівицю. Ясно?

…

— А чого ж тут неясно! Ми ж не тупі! — засміявся кум Микола.

— Всьо буде, як у калькуляторі, не волнуйся, братєльнік! — успокоїв батька дядько Микола.

От сидимо ми, ждемо сватів, вже й їсти закортіло, але ж ніззя! Дивимось: час пройшов, другий проходить. Шо ж робить? Виходить, погордував городський женіх! Я, шоб у паніку не впасти, рюмку за рюмкою перехиляю. Батя довго держався, не піддавався на соблазн випити, а потім усьо-таки махнув рукою і перехилив першого гранчака: горе ж — свати не прийшли! Я вже не кажу, скіко випили кум і дядько Миколи… Вобшем, розслабилися ми до такої стєпєні, шо не могли вже сидіть на табуретках. Тож полягали всі на одній кроваті упоперек на вишитих подушках і стали дивицця по тілівізору Шуфрича, даже не в состоянії підняти пульт із пола, шоб переключить цю гадость на шось друге.

І тут удруг — стук у двері!

— Хто там? — елі повернувши язиком, спитав батя (ми вже й позабували, чого зібралися докупи).

— Свати!

Нас усіх як током вдарило. Таки прийшли! Таки не погордували!

Ми єлі-єлі позлізали, даже не позлізали, а посповзали з кроваті і стали в рядок, наче піонери на лінєйці, тіко хитало нас, як тонкіє рябіни на вітру. Нам так стидно було! В’являєте? Як ми покажемося перед сватами в такому виді? Шо вони про нас подумають?

І тут завалюють свати. Коли ми побачили — тих сватів — то зразу протрезвіли. Бо в сравнєнії з архіологами ми були, як стьоклишки.

По сценарію я должна була сидіть десь у сусідній комнаті, але, кажецця, сватам було вже всьо по фіг, потому я забилася в куток, сіла на ослінчик, сижу собі й наблюдаю.

Архіологи довго не могли сказать нічого вразумітєльного. Вони підштовхували один одного локтями, пока, наконєц, не озвався Лопата. Він проварнякав:

— Ми — еті, как ето… вобщем, мандрівні архіологи! Приїхали до вас на роз… еті, как єго… на розкопки! Копали-копали — і викопали… Одну как ето… ага, скіфську фібулу! Вот! Ну, і у нас вознікла проблема: пропала ета… как єйо… фібула!

Мумріков, Кісточкін і Черепок тіко кивали, не в состоянії сказать шось вразумітєльне.

Моя сторона — то єсть батя, дядько і батін кум — стояли з одвисшими челюстями.

А Лопата продовжив:

— От ми к вам і прішлі, люді добриє, спросіть: нє завалялась лі у вас ета, как єйо, блін, ага, фібула!

Наша сторона до такого не була готова. Ні морально, ні хвізічеськи. Во-первих, ми засумлівались: невже це вони так сватаюцця? А може, ядрьона мать, вони і правда найшли на Курячій гірці скіхську хвібулу, потім од радості напилися до смерті, а потім її, то єсть хвібулу, й потіряли в алкогольному брєду, а тепер ходять і шукають?!! А дядько й кум Миколи вобше розтірялись: ми то хоть з батяньою знали, шо таке хвібула, а вони ж даже не подозрівали, шо воно за хвігня!

Вобшем, німа сцена. Ми мовчимо, і архіологи мовчать: ждуть! І тільки тоді, як Мумріков почав підморгувать баті, той докумекав:

— Ага! То ви свататись?

Архіологи уже втрьох закрили по одному оку, мовляв: правильна мисль!

— То ви за хвібулою? — рішив все-таки уточнити батя і тоже моргнув оком, показавши на мене головою, аби, бува, не промахнуцця і не опозорицця.

Архіологи мовчки кивнули. Видно було по всьому, шо говорить їм було вже невмоготу.

— Так, значить, питаєте, чи не завалялася у нас случайно хвібула? — чисто як артіст акадємічеського тіатра сказав батяня. — Аякже! Случайно завалялась! — і показав рукою на мене. А я якраз у цей момент з ослончика й упала од тих слів. Батя не розтірявся й кае: — Бачите, он вона в углі валяєцця! — (Я як риба ковтала відкритим ротом воздух, — така була шокірувана).

— Хвібула ти наша ненаглядна!

І, падло таке, розреготався! А за ним оба Миколи — дядько й кум. А за ними — і архіологи.

Вобшем, отак мене й засватали.

Ну, а потім нада було свайбу гуляти. Ох, дівчонки, така морока з тими звичаями!

Позор, та й годі!

Вобшем, у четвер пішли по селу приглашать на свайбу. Так полагаєцця. Шоб ви знали, дівчонки, мо’, й вам знадобицця. Так от. Приглашать на свайбу нада торжественно. Не так, як тепер — по тіліхвону або откриткою з золотими кольцями. Це не то. Бо як ти ідеш по селу — в народному костюмі, з лєнтами — всі наче участвують в твоїй судьбі і благословляють.

Ну, про благословєніє моїх односельців Мумріков, канєшно, трохи преувєлічив, не дуже-то раділи в селі, шо я собі такого пошти прохвєсора одхватила, та нічо’. Все одно харашо. Батяні даже понаравилося.

Список гостей у нас був невеличкий — економ-клас, — ми з Мумріковим за часок і справилися. Вже повертали додому, аж тут мене ждав первий сюприз. Дивлюся:, Мумріков відхилився од маршруту. І не просто відхилився, а ще й в опасну зону — до хати Брігадіра.

Я заволнувалася і кажу йому:

— Мумріков, а ви куда?

— Хочу попросити Павла Миколайовича стати моїм боярином.

— Шо-шо?

— У вас це називається боярин чи старший дружко?

— Шо-шо?

— Квіточко моя, ти, головне, не хвилюйся!

— А я й не філююся! Просто мені кажецця, шо вам би більше підійшли за дружка хтось із ваших архіологів!

— Ні, сонечко, вони ненадійні! Бачила, ми мало сватання не провалили. А тут серйозна справа. На все життя!

— Мо’,нетра?

— Треба, кицюню, треба!

В’являєте, яке западло!

— Мені погано! — сказала я і здєлала від, шо млію.

Але удача була не на моїй стороні. Бо якраз з хати вийшов Брігадір.

— Павле Миколайовичу, ходіть сюди, поможіть! — закричав Мумріков, як ненормальний.

Брігадір помчався, як самошедший.

— Шо таке? Галько, шо з тобою?

Я, шоб намікнуть йому, аби не бовкнув нічого лишнього, кажу:

— Та от замуж зібралася за Олександра Кісточкінича.

Брігадір подивився таким взглядом на Мумрікова, шо я думала, він січас його заб’є. Потім він подивився на мене, а я скорчила таку жалобну міну, шо він не посмів мене видать. Зціпив зуби і сказав:

— Бажаю щастя!

Ну шо, дівчонки, не мущина? Мущина, настоящий мущина!

— Павле Миколайовичу, прошу стати моїм старшим дружком! — радісно сказав Мумріков.

Брігадір подивився на нього непонімающе, а відповів весело:

— А чом би й ні?

І хвацько ляснув мене по сраці:

— «Вставай, мила моя, вставай! Більшого вимагай!»

Я ці слова запомнила. І не раз вспоминала їх у моєму замужестві! Яка ж я була дурна! Поміняла великого на малого!

А як же я по ньому скучала! По великому, канєшно. Він же такий милий, залупієнько брігадірський. Він же такий сімпатяга! На жидка похожий, шнобелястого. Або на цигана кучерявого.

А какий він накачаний! Як культуріст! А какий у нього характер! Упрямий і безстрашний! О, який він храбрий! Він проникав у мою печеру і тупцяв там, тупцяв, роздлубував її дальші й дальші. Бо, понімаєте, моя печера була для нього замала. Ох, як успомню, так і вздрогну! Кстаті, проблема размєрів моєї петельки та його пугвічки мене дуже волнувала. Моя петелька тріщала, аж рвалася, а його пугвічка безжалосно її пресінгувала, після чого петелька — вся розтрьопана і пошарпана, але дуже довольна жистьою — захльобувался якоюсь білою жидкостю.

— Шо це за мастило таке странне, як кисіль? — питалася я у Брігадіра.

— Сливко моя ненаглядна, це ж жива вода! — казав той удохновенно. — Од цієї живої води жизнь рождаєцця!

Ось такий він був, Брігадір.

Шось я увліклася в другу сторону.

Так от. Согласився Брігадір бути старшим боярином у нас на свайбі.

І пообіщав, шо усьо буде ідеально.

І, канєшно, по звичаю. По давньому підгуляївському звичаю.

А по давньому підгуляївському звичаю у п’ятницю должні були до мене в хату прийти баби, то єсть молодиці, пекти коровай.

Сіли ми з батяньою і зажурилися. У нашому селі давно вже ніхто хліб не пече, даже булочки купляють у лавці. А тут не просто тобі хліб — а коровай! Мумріков нас просвітив, шо випічка короваю — вещ сакрательна, то єсть свята, бо це символ майбутнього сімейного щастя. Який він вийде — такою й буде наша жисть із Мумріковим. Він ше предупредив: — коровайниць должно буть сім! Це нас з батяньою просто вибило, як пробки із щотчика.

Шо робить? Ідемо з Мумріковим до старшого боярина, то єсть до Брігадіра, і кажемо: так і так, нужні коровайниці, шоб були замужні, але не старі, веселі, але не пошлі, не бездітні, не розводяшки, з хорошою сімейною жистю, шоб уміли пекти і співати давніх свайбених пісень.

— Є такі! — каже Брігадір. — У нас якраз краєзнавчий кружок при сільській школі таким займається. А Раїса Степанівна — вчителька народознавства — буде усім заправляти з превеликим удовольствієм!

І Брігадір посміхнувся так, шо я аж позеленіла! Я ж то знаю Раїсу Степанівну і всю її компанію вчительок-а-ля-отлічниць! Я пару раз застала Брігадіра з Раїсою Степанівною, як вони сюсюкали під школою! Але тоді мені було всьо равно! А тепер, як ото він мені про неї згадав, я ледве не луснула! Ця — трам-пара-рам — буде в моїй хаті пекти мені весільного хліба?!

— Да нікада! — сказала я.

— Ти що, кицюню? А хто ж нам коровай спече? — озвався Мумріков.

— Та вам же невигодно! — кажу я. — Та Раїса Степанівна піде від мене без скальпа!

Брігадір хитро завлибався.

— А чого, серденько? — здивувався Мумріков.

— А того, бо вона мене в школі діскрімінірувала!

— Заспокойся, люба! Тебе взагалі в хаті не буде! Ти будеш готуватися до дівич-вечора, тобто прощальної вечірки з подружками! Вони собі самі, а ти собі сама.

— А хто ж їх буде контролірувати? Тих коровайниць!

— Як хто? Павло Миколайович! Пашка!

— Ах, Пашка! — обомліла я і хотіла була показать свій характер, але поняла, шо була в меньшенстві. Прийшлось змирицця.

Настала п’ятниця. Для мене вона оказалася Страсною. Бо мене наче розіп’яли на хресті. Я сиділа в хаті, а в літній кухні ця тіпа Раїса Степанівна зі своїми… такими, як вона сама, отлічницями… пекли коровай, і при цьому шуткували, сміялися, виспівували, стукали діжею об стіл і пританцьовували…

В усьому тому брав участь Брігадір. Грав роль Кучерявого. Це такий свадебний персонаж, який підколює коровайниць непристойними шутками і прибаутками. Судячи по сміху, що доносився із времьонки, ця роль йому харашо вдавалася. А я сиділа в хаті і розривалась од ревності. Я собі в’являла, як він щипає вчительок-отлічниць за сраки, як він мацає їх за цицьки, як вони пробують одплатить йому тим же — і мені ставало все хуже і хуже, а самогоняри на столі — все менше і менше. І коли я спохватилася, шо увліклася алкогольом, було вже пізно. Я впала з ослона і так забилася, шо й встать не змогла аж до суботи. Ше мені повезло, шо Мумрікова не було вдома. Батяня переніс мене тихенько на пуховії перини і сохранив мій позор у тайні.

Вобше батяня у мене класний. Він раді мене усігда йшов на всьо.

Він даже пожертвував своїм самим большим другом — льошкою Манькою.

Льошка Манька — знаменита житєльніца наших Підгуляївців — була ізвєсна тим, шо кажного вечора составляла кумпанію моєму батяні під час прийому випивона. Вони сідали рядом на колоду в хліві і пили з одної бутельки. Потім льошка засипала на батькових ногах і хропла, а він тим часом жалівся їй на свою разнещасну жисть.

Но прославилася вона не тим. Якось батяня рішив повезти її до кнура на зачатіє. Вивів матациклєта зо стайні, посадив льошку в каляску, надів на неї каску, сам сів за руля і відвіз у сусіднє село до Пацюків, які заробляли бабки на соїтіях животних. Льошці та процедура так понаравилася, шо вона весь вечір качалася на спині по двору, задерши свої ратички догори і кувікаючи разними любовними трелями. Батяня так розжалобився, шо рішив Маньку на другий день знову повезти на соїтіє. На ранок знову вивів матациклєта зо стайні, посадив льошку в каляску, надів на неї каску—і до Пацюків. Манька в той вечір ше більше качалася, а верещала так зазивно, шо в ту ніч усі Підгуляївці совокуплялися з великим азартом. Один мій батяня страдав: наша мамка втекла од нього, коли мені було п’ять год, і з того врем’я він був один, як гриб. «Нє, — думає батяня, — всім харашо, а мені нікакого кайфу? Більше не повезу її, кляту тварюку, на парування». Устає він зутра після перепою: голова гуде, в очах темніє — дивиться: аж Манька вже в касці сидить у калясці матациклєта!

Ця новость мігом облетіла все село, і наша свиня стала секс-сімволом і любімим персонажем підгуляївського хвольклору.

Так от, батяня зарізав на мою свайбу льошку Маньку. Ридав півдня. Сам не участвував у тому кровавому варварстві. Но м’ясо тої Маньки оказалося таким же возбудітєльним, як і її солодко-еротічеські крики після соїтія з кнуром. Різники, по пробувавши свіжини, як полагаєцця, так гамселили і товкли своїх жінок уночі, шо ті од восторга мало не вмліли, а на утро приповзли на колінах до батяні, шоб він продав кусочок Маньки.

Но не тут то було. Манька пішла на смерть ісключітєльно раді свайби. Надєлали з неї домашньої ковбаси, кров’янки, ковбика, сальтісона і ше осталося на каклєтки та отбивні.

Настала субота.

У нас у дворі начали робить шалаш: збили у городі каркас, напнули брезєнта, почіпляли коври, украсили стіни шалаша всякими цвітами й лєнтами і порозставляли перші наїдки — священний тазік з салатіком Олів’є та кисіль із вишень.

Прийшов час прощатися з дівуванням. Хоч на дівич-вечорі плакать не обізательно, але я наридалася, аж опухла. Плакала за своїм дівочеством, за своєю любов’ю до Брігадіра.

Дівчонки мене даже не вспокаювали — були зайняті наїдками і напитками, канєшно ж, крепкими. І коли прийшов до нас женіх (то єсть Мумріков) з боярином (то єсть Брігадіром) і дружбами (то єсть архіологами) — вони побачили таку картіну Рєпіна: я з розпухлою од сльоз мордякою і дівчонки — пошти всі в ауті. Це ж Підгуляївці — родіна сахарного бурачка і бурачихи!

Старший боярин зовсім не удівився. На те він і Пашка! Брігадір! Він же родом з Підгуляївців, зрісся з ними душею і тілом! А архіологи були слєгка шокіровані, побачивши трьох моїх дружок, трьох моїх вірних подружок, трьох Свєток — Свєтку Кисіль, Свєтку Борщ і Свєтку Непадайдощ. Вони дивилися на архіологів стікляними глазами, даже не опознавши, шо перед ними стоять сексувальні об’єкти. Зато архіологи побачили в трьох Свєтках такі сексувальні об’єкти, шо їхні ширіньки стали настовбурчувацця.

Один Мумріков ні на кого не проріагірував — ні на мене, ні даже на Свєток. Зате він проріагірував на ігнорацію звичаю, яку по незнанію допустили ми зі Свєтками.

— А де гільце? — зарепетував він.

— Шо-шо? — ікнули три Свєтки разом.

— Весільне деревце де? — повторив Мумріков.

Він був не в сібє.

— А шо то таке? — шокіровано спитали Свєтки.

Мумріков прийшов у бєшенство.

Але тут на поміч знову прийшов Брігадір.

— Шурік! Ти не прав! Це не вина дівчат. Це наша вина. Деревце для гільця должна виламать парубоча сторона, то єсть ми, а дівчата тіко украшають його.

Мумріков недовєрчиво глипнув на Свєток. Ті сінхронно кивнули.

І тут архіологи (всі, кроме Мумрікова) переглянулися і танками посунули на три сексувальні об’єкти — на трьох Свєток.

Лопата підкотив до Свєтки Кисіль, заглянув їй у очі і промурликав:

— Ти моя Кліо!

— Е-е! — обідилася та. — Тіко без матюків!

Не знала бєдна Свєтка Кисіль, шо Кліо — це богиня історії!

У це ж врем’я до Свєтки Борщ приблизився Кісточкін, остановив свій взгляд на її цицьках, що здіймалися вгору-вниз, потім довго нишпорив у глибокому кармані своїх штанів (аж Свєткині цицьки задвигалися ше бистріше), витяг звідтіля архіологічеську кісточку і полоскотав нею Свєтку якраз у виїмці між цицьками.

Свєтка Борщ од цього стала похожа на настоящий борщ.

А Свєтка Непадайдощ, узрівши, шо проісходить шось непонятне з цими городськими моніяками, перелякано підхопилася з місця, сахнулася від бєшеного взгляда Черепка. А цього якраз і не нада було робить, бо вона перечепилася через лавку і стала падать. Однак Черепок оказався хвацьким хлопцем з реакцією хвутбольного вратаря, а потому вона й оказалась в його об’ятіях, вроді хвутбольний м’ячик. Він поймав її і сказав сакраментательну фразу:

— Не падай-бо ж!

— Вобше-то, я не якась там Непадайбож, а Непадайдощ!

— Ета чьто, ваша фамілія, да? — спитав ошарашений Черепок.

— Да! — перекривила його Свєтка Непадайдощ.

— Ульот! — восхіщонно простогнав він. — Вот ета фамілія, так фамілія! Потрясающе! Нє то, шо у мєня — прозаіческоє «Черепок»! Тьфу ти! А єслі я на тїбє женюсь, разрєшиш взять твою фамілію?

— Ще чого! Сто лєт ти мені снився! В сімейних трусах у цвіточок! — гордо заявила Свєтка.

І ми всі зразу пойняли, шо перед нашими глазами розвертаєцця грандіозне лав сторі!

І так стало млосно на душі, шо ше є в світі любов з першого взгляда! Однак все спортив Мумріков:

— Хлопці, ви чого? — розкричався він. — Ану, за гільцем!

І «парубки», то єсть архіологи з Брігадіром, двинули на пошуки деревця для гільця.

А Свєтки наче заніміли. Вони сиділи з вилупленими очима і дивилися на закриті двері.

— Дівчонки, ви шо? — удивилась я.

— Хто це був? — сінхронно спитали вони мене.

— Це дружби.

— А точнеє?

— Це архіологи.

— Це вони?

— Еге ж.

— Красавці! — восхіщонно і оп’ять сінхронно сказали три Свєтки.

— Тьху на вас! Шо ж у них красівого?

— Інтіліктуали! — зітхнули вони на повні груди. — Галько, а вони жонаті?

— Чесно не знаю.

— Узнаєш?

— Узнаю, узнаю. Давайте лучче подумаємо, чим ми будемо свайбене деревце украшать.

— А чим колись украшали? — спитала Свєтка Кисіль.

— Кажецця, казала мені баба, шо украшали бумажними цвітами і лєнтами, — згадала Свєтка Борщ.

— А де ж ми їх возьмемо? — заволнувалася Свєтка Непадайдощ.

Ми всі замовкли. А я мало не заплакала знову. Шоб оце через таку мєлоч — лєнти і бумажні цвітки — провалити свайбу з пошті шо прохвєсором? Нікада!

— Дівчонки! Ану, вивертайте сумочки і кармани! Раз-два! — скомандувала я.

Три Свєтки моментально зреагірували і повисипали на стіл усе, шо там було. І так получилося, абсолютно случайно, шо найбільше в сумочках і карманах у них було презервативів. І от ми, не довго думаючи, понадували ті презервативи, зробивши з них шаріки. А шоб ніхто не догадався, порозписували іх лаком для нігтів і помадою.

— Красота неопісуєма! — розреготалася Свєтка Борщ.

— А ми з вами — красавиці неотразімі! — підхватила тему красоти Свєтка Непадайдощ.

— Ну, якшо щитать, шо красота — страшна сила, то согласна! — проязвила Свєтка Кисіль. — Бо страшніших од нас не найти! Га-га-га!

— Ти шо — дурна? — скривилася Свєтка Борщ. — Ми — страшні?

— А ти подивися на себе: губата, цицьката, сраката!

— А ти? Шо, завидуєш? На себе глянь: міжду прочім, гдє твая грудь?

Тут три Свєтки, як усігда, поскандалили. Правда, слєгка. Без побоїв. Третім чуттьом вони помнили: зара’ прийдуть потенціональні сексувальні партньори, так шо бицця, особенно по морді, нежелатєльно.

Аж ось і ввалилися наші інтіліктуали — Лопата, Кісточкін, Черепок — і Пашка Кочерга, Брігадір.

— Дружечки наші, любушечки наші, посміхніться!

А чого ж це нам було либу давити, якшо ті бояри приперли якийсь цурупалок, а нам зі Свєтками украшай його, як новогодню йолку.

Ну, не буду занудою, — украсили. Украсили й сіли за стіл. Всі архіологи, окромя мого, як настоящі архіологи — багато випили, мало закусили і начали приставать до Свєток. А моє ж падло сидить і держить мене за руку — не відпуска. Я не видержала: моргнула батяні, мовляв, треба підпоїти молодого. Батя пойняв мене як нада, і став підливати своєму зятьові в чарочку. Тіко трохи перестарався: через п’ять минут мого женіха вже нічо’ не інтересувало, даже тема скіхських хвібул, не говоря вже про мене.

Ну шо ж, вздихнула я горько і собі перехилила чарчину-другу. Дивлюсь: у хаті — нікого, а лампа на стелі хитаєцця і крейда сиплецця на празничний стіл. Шо таке? — думаю. Або я перепила, або землєтрясєніє. Але на всяк случай рішила провірить горище — миші там завелися слоноподібні, чи шо? От вилізла я на горище, привикаю до темноти і чую… чую запах секса. Пробираюся між павутинням і кроквами, прислухаюсь до стогонів і своїм локатором оприділяю: вібрації ісходять з грудей Свєтки Борщ. Придивляюсь і думаю: а де ж Кісточкін, який лоскотав їй поміж цицьками? Вивалила баньки — нікого немає. Невже, думаю, Свєтка до того істомилася од отсутствія любві, шо сама з собою… теє?… Не може буть! Тіко не Свєтка Борщ!

Тут уже мої очка попривикали до темноти, дивлюсь-дивлюсь і — ура! — примітила. Він був під Свєткою, в сіні, а вона на ньому гоцала, як на коні!

Господи! — перелякалася я. — Та вона його своїм вєсом роздушить! Та в моїй же хаті! Та ше перед собитієм! Як найдуть труп у мене на хаті, то моя свайба розстроїцця, та я ше старою дєвою так і останусь!

— Ґвалт! — кричу я. — Свєтко, ти шо, чокнулась? Ти ж його, мов гвоздка, забила в дошку, як ми його будемо вишкрябувати?

Свєтка Борщ глянула на мене мутними очами і нічого не пойняла. Зато із сіна вигулькнула довольна рожа Кісточкіна і підморгнула мені:

— Прісоєдіняйся, нєвєста!

Я плюнула спередсердя і полізла вниз. Рішила випить. Прихожу в хату, а Мумріков спить, як рібйонок, і в ус не дує.

Я налила чарчину, зирк, а нічим і закусить — нада йти в комору до бочечок з квашеною капусткою, огірочками та яблучками.

Взяла я миску і пішла до комори, клацаю клямкою і вдруг чую:

— Занято!

— Шо? — перелякалася я. (Думаю, може, це я в тувалєт зайшла? Та нє, вроді в комору-таки).

— Хто тут? — питаю.

— Подожди, Галько, ми щас кончім! — прошкварчала Свєтка Кисіль.

— Шо? — возмутилась я. — На моїй квашеній капусточці?

Но любовна парочка вже приступила до осуществлєнія свого коньца.

А я наблюдала за тим, шо робицця в моїй коморі. Свєтка Кисіль сидить на бочечці, закинувши свої окорочка на Лопату, а той хвацько порає її. Нє, я ше такого не бачила! І в останній момент Лопата, намєрєваясь просверлити партньоршу своїм, кажецця, не дуже довгим сверлом, шагнув крок уперед до Свєтки, але промахнувся: наступив на квашене яблуко, підсковзнувся і поїхав назад, зачепився за бочечку з квашеною капусточкою, перевернув її і кончив прямо в неї.

Я от возмущенія чуть сама не кончила. Але побачивши розчаровану морду Свєтки, я пойняла, шо мені щас не найхужіше. Потому я знову спередсердя плюнула і вийшла з комори.

В хату вертатися вже не хотілося. Зато в голові гамселила одна мисль: осталася тіко Свєтка Непадайдощ. Інтересно, а де вона із Черепком?

Шо мені оставалося? Чим зайнятися? Тіко найти третю парочку і подивитись, чим вони там занімаюцця.

От я й пішла, пройшлася комнатами — нема, надворі — нема, в хліву — нема, в повітці — нема, в тувалєт даже заглядала — нема! Мене вже заїло: та невже я так і не побачу, на шо Свєтка Непадайдощ способна? Вона ж у нашому селі щитаїцця самою великою звращенкою.

Шукала-шукала — і не найшла. Сіла на пеньочок, на якому ми рубаєм дрова, і загрустіла: нещасна я нещасна! Ну чого мені так не везе? Аж чую — з садочка доносяцця странні звуки. Я туди шасть! І…

Те, шо я там побачила, запомнила на всю жисть. Як зараз видю: стоїть навкарачки Черепок ну… в чому мать родила… і держе свого рака-неборака… А Свєтка — вся одіта — шмагає його кропивою. З усієї сили!

Сперва я нічого не пойняла. А коли побачила, як Черепок кончає, то зробила откритіє: він же мазохіст тіпічеський! От повезло Непадайдощиці! Не то шо мені, нещасній! Мумріков — ні риба, ні мнясо, як то кажуть (я, канєшно, ізвіняюся) — не йобар.

Загрустіла я окончательно. І покотилися з моїх ясних очей сльози, як горох.

Аж чую:

— Чого ти зажурилася, моя ластівко?

Це був родний голос Брігадіра!

— Та нічо’, нєвєсті ж положено плакать на свайбі.

— Але ж не так гірко!

— Отож бо й воно! — схлипнула я.

— Хочеш, я тебе розвеселю?

— Хочу! Тіки так, шоб у мене було ше лучче, аніж у Свєтки Борщ, Свєтки Кисіль і Свєтки Непадайдощ разом узятих!

— А як же у них було?

Ну, я розказала Брігадіру, шо і як. Пореготався він і поплескав мене по задниці.

— Ходімо! — підморгнув.

І ми пішли… В шалаш. А на столі якраз стояв тазік, даже не тазік, а таке собі корито, з салатіком Олів’є в колічестві, шоб хватило на всіх гостей.

Ну, і тут ми з Брігадіром устроїли оргію. Прямо на свайбеному столі, прямо в тазіку з салатіком Олів’є! Ми ним обмазували одне одного, а потім злизували з усіх мєстов наших голих тєл, ми запихались ним, цілувалися, качалися в Олів’є, і в нього й кончили! Оце був секс! Куди там Голівуду!

Яке ж я получила удовольствіє! Аж захотілося жити! Де й пропало отвращеніє до Мумрікова: грець із ним, імпотентом нещасним! У мене ж є Брігадір — секс-сімвол Підгуляївців!

Настала неділя. Це була свайба всіх времьон і народів!

Стіл був шикарнєйший: і салатік Олів’є, в який ми вчора з Брігадіром кончили, і квашена капусточка, в яку кончив Черепок, і тушена капуста, зроблена з тої капусти, в яку кончив той же Черепок, з м’ясцем сексувальної Маньки, і каклєтки з тої ж таки льошки Маньки, і маса усякої класної хаваніни, пропитаної вкусом сексу, алкоголя і сперми.

Баба Халимониха, неначе все-чисто знала, затягла сороміцької:

Народ немов здурів. Після другої чарки начали біситься, як після сто другої. Сороміцьких пісень начали співать, даже не співать, а горлать, коли не положено, зовсім не по плану — не після першої бранної ночі, а зразу.

Першим затянув батяня (і де він того навчився?):

«Дуже мило!» — сказала кума і собі затягла:

А потім кум Микола:

А тоді й дядько Микола:

Хлопці, побачивши, що старики «розійшлися», начали й собі шуткувать:

Тоді включилися мої Свєтки:

Архіологи сиділи з роззявленими ротами і відвислими челюстями, ще й гикали. Такого вони нікада не чули.

Три Свєтки побачили своїх растєряних кавалерів, переморгнулися і, мов по команді, розчепили їм ширіньки. Це ж були не хто-небудь, а розгуляївські дівчата!

Архіологи обалдєлі. Вони сиділи нєдвіжимо, як єгипетські схвінкси, і кліпали очима. Але скоро проворні ручки трьох Свєток зробили своє діло. Архіологи сперва закотили очі під лоба, пітом начали ковтати слину, потім часто-часто дихати, а послі покрасніли і, мов по команді, превратились у вичавлені лимони.

Я, чесно говоря, заторчала. Ну Свєтки, ну стєрви, просто віртуозки свого діла!

Жалко, шо цього спектаколя ніхто, окромя мене, не замітив. Бо ми з дружками — Свєтками і боярами-архіологами сиділи в один ряд. А Мумріков, блін, — як чурбан. Сидів і наслаждався сєльським сороміцьким фольклором, наставивши приготовлений заранєє діктохвон.

Мені ж було не до хвольклору. Я хотіла! Я вся ізмучилася, ізтомилася. Я хотіла нормального мужика!

А мій мужик тим врем’ям наглогався, як льошка Манька. І йому явно було не до сєкса. Я од горя й сама напилася і заснула прямо на свайбеному столі.

Не памнятаю, скіко я спала. Знаю, шо розбудили мене свашки, шоб готовить до «комори». Так колись називався звичай першої брачної ночі.

Як вели мене свашки в комору, то співали:

Ця пісенька мене ободрила. Я була не протів такого коньця моєї свайби.

Привели нас свашки до клуні, постелили нам на житніх снопах постелю і пішли геть — ожидать результатів потєрі моєї дєвственності.

Ви вже догадалісь, дівчонки, шо з усього того вийшло? Великий пшик. Мумріков улігся на постелю й захропів. Я от отчаянія заверещала: «А-а-а!»

І добре зробила, бо потім свашки, які підслуховували під клунею, доказували Мумрікову, що чули, як я закричала од болі.

Сиділа я над Мумріковим, сиділа, а потім і рішила: піду і пересплю з Брігадіром. На зло.

Вилізла я через задні дверцята і тихцем, городами прокралася до Брігадіра в двір. Моє серце калатало, як несамовите. Я хотіла Пашку-брігадіра так, як ше нікада нікого не хотіла. Я просто жаждала його. Я просто умірала от вождєлєнія. Од прєдчуствія любві. Од страсті. Од іскушенія. Вобшем, од всього такого.

Я вже прєдвкушала, як буду тонуть в любовних утєхах. Я вдихала на повні ноздрі вохздух, бажаючи вловити запах його тіла. О, як пахло його тіло! Одурєнно! Воно пахло серпневим сонцем, стиглим житом, гарячою жирною землицею, воно пахло мущиною, настоящим мущиною, класним йобарем і надьожним другом!

Отак я думала, прокрадаючись через чужі городи, перелазячи через чужі плоти і паркани, тікаючи від чужих собак.

Підкралася я до двору свого желанного Брігадіра, як почула шось неладне. Я спинилася, шоб перевести дух і почула странне чавкання. Напрягши свої соколині глаза, узріла — о, Боже мій!

— Брігадір стояв з учителькою Раїсою Степанівною і порав її!

— затягнула я на повний голос і пішла геть з того окаянного мєста.

Я чуть не вирвала од отвращенія. Але не вирвала. Бо побідила моя обіда. На Пашку, на Мумрікова, на себе і на весь світ!

Я хотіла убицця, втопицця, шоб вони всі ридали на моїх похоронах і жаліли за мною!

Я бігла, не знаючи куди. Наконєц я так задихалася, шо впала без сил на землю і дала волю своїм сльозам. Я ридала, не стидаючись. А чого його стидацця? Я — нещасна, покинута жінка, нікому не нужна, ніким не вострєбована!

От лежу я, лежу і голошу:

— Ото така моя свайба! Ото така моя судьба!

Аж вдруг чую коло себе якесь шарудіння. Оглянулася, прислухалася — і дєствітєльно, рядом шось ворушицця. Я, чесно говоря, єлі не всралася. Не фатало мені ше вляпатися в якусь історію. Я завмерла, задержала подих.

— Шо тут за корова реве? — почулося.

Я мовчу, як Зоя Космодем’янська.

— Хто тут? — ше раз почувся мужеський голос.

— Це я — Галя Сливка, — жалобно пронявчала я.

Дивлюсь: якийсь мужик, странно одітий — в якомусь лискучому шльомі і лискучих латах.

— А ти ж хто? — питаю я його.

— Я начальник варти царя Осрісіса.

— Ага, ясно, — одмовила я, хотя мені зовсім нічого не було ясно. — А яким царством керує ваш, звиняйте, Осрісіс?

— Як «яким»? Певно, скіфським!

— Ага, ясно, — знову сказала я, знову нічого не пойнявши. — А шо ти тут робиш?

— Шукаю одну людину, — сумно сказав він. — Безнадійна справа. Але я мушу показати цареві, що я шукаю. Бо він чекає її.

— Ага, ясно, — сказала я втретє. — А хто вона — «ця людина»?

— Дружина його — Мінетія.

— А де вона ділася? Втекла?

— Та ні, померла.

— Ага, ясно. А як ти збираєшся її найти?

— Та я не збираюся. Я не вірю в пророкування жреця Берехлія.

— В яке пророкування?

— Що Мінетія повернеться до Осрісіса на три дні і подарує йому за цей час все те щастя, яке вона недодала йому за життя.

— Ага, ясно. А яка була із себе ця, пардон, Мінетія?

— О, це була красуня на весь світ. Груди — як гарбузи, брови — як оселедці, над верхньою губою — щіточка.

«Чисто я!» — подумала я, але вголос нічого не сказала, тіко трохи удивилась: чого в тої Мінетії цицьки як гарбузи, адже скіхви гарбузів ше не знали — це ж Колумб з Америки їх попривозив в Україну.

Отак ми сиділи і патякали про те, про се, аж поки не начало жевріти небо. Стало розвиднюватися. Ми подивилися один на одного.

Я стала унімательно розглядать мущину, який проговорив зо мною ніч і даже зняв із мене стрес.

«Кого він мені напомина?» — подумала я.

— Кого ти мені нагадуєш? — спитав він.

Я подумала, шо пора іти додому, і встала.

— Стій! — вдруг скочив з місця таємничий незнайомець і схватив мене за руку. — Ти ж… Не вірю!.. Ти ж…. Мінетія!!!!

Я злякалася:

— Відпусти мене, моніяк!

Він був дуже сильним і мав залєзну хватку, але ж і я була не зі слабких. У нас у Підгуляївцях такі дівчата — ого-го!

Я таки вирвалася і побігла. Біжучи, запримітила, що нахожусь на Курячій гірці. І побачила, що містер Ікс роздряпав мені до крові руку.

Прибігла я до своєї комори. Мумріков якраз вертівся на соломі. Накрила його рядниною, а сама вимазала кров’ю нову білу сорочку й простиню. Після того повернулася на бік і заснула солодким-пресолодким сном під свайбену сороміцьку пісню:

…Прожила я з Мумріковим після того пару місяців. Йобар він нікудишній. Але я надіялась забеременіть од його.

От ви, дівчонки, даже не представляєте, шо значить каждий місяць ждать, шо ти, наконєц, беремена, а з цієї мічти получаєцця великий пшик. Це таке западло!

Послі каждого, як то кажуть, збліженія з первої сікунди начинаєш ждати рібйоночка, маненького, розовенького — чи то хлопчиська-горобчиська, чи то дівчаточко-кирпаточко. Ходиш як дурна по селу, заглядаєш у кажну калясочку, їдеш у город — і три часа «вибираєш» одьожку для свого пиндика. Каждого вечора лягаєш спать і мічтаєш, шо тут от, під боком, сопе таке манюнє, таке рідне, таке ненаглядне і смокче твою цицьку!.. І вже перебираєш в умі всі імена і приміряєш до свого манєнького хлопчика чи дівчинки… А тоді приходить полнолуніє — і всьо! Менструвація! Піздєц твоїм мічтаніям!

А тіло твоє од розчаруванія просто рветься на часті, а твоє лоно ридає кровавими сльозами і кричить: хочу дитинку! Дайте мені дитинку!

Ох, як же начинаїш ненавидіти своє тіло — розкішне, пишне і не іспользоване по назначенію! І начинаїш ненавидіти свого мужа — хілого і профнепригодного. І начинаїш наневидіти все, шо називаєцця бридким словом «сєкс»!

І як тільки це тщедушне тільце мужа начинає наближацця, тебе пронизує таке отвращеніє, шо хочецця на нього виригати все своє «хве».

І, канєшно, началися у нас проблеми, того шо всі мужики — самодовольні свині. Вони всю вину за неудачі скидають на нас.

І він, падло, пішов по рукам…

Та ну його в баню… Давайте лучче вип’ємо!