Великий секс у Малих Підгуляївцях

3

Вернулася, а точніше — приповзла я додому під ранок. Батяня ні про шо мене не питав.

Він у мене видержаний.

Подивилася я на себе в зеркало і спудгалась. Я не познала себе. Вся в синяках, подряпинах, подтьоках. Під очима — мішки, волоси скуйовджені, губи покусані…

«Оце погуляла! — подумала. — По-підгуляївськи!»

І впала в кровать.

Прокидаюся — наді мною батяня стоїть.

— Жива! — вигукнув він.

— Канєшно, — одказала я. — А шо, є какісь сумнєнія?

— Тепер уже нє!

…І житсть моя потекла по новому сценарію. Я вже не ходила на базар торгувать бомагою — не для скіхської цариці таке уніженіє. Рішила оддатися природі й рідним Підгуляївцям. Удома і без базару роботи хоч одбавляй: кури, яких приїжжі принімають за індокачок, індокачки, яких путають з індичками, індички, похожі на страусів… Їдять вони і какають по-підгуляївськи, тому з ними роботи й роботи.

Під нашою хатою — ставочок, так шо й качечок кілька десятків держали. З усієї птиці я найбільше їх люблю. Канєшно, в жаркому. Як запечу качечку в жаровні з яблучками — слинка тече.

А ше город подоспів. Нада заквасить кадочку помідорів, кадочку гурочків, кадочку баклажанів. Погодя — кадочку капусти з красними маленькими яблучками, кадочку головок капусти з бурачками. А ше нада грушок насушить та повкидати їх у кадочку березового соку, якого наточили у березні з нашої старої берези, — така бражка буде! Найлучче лікарство опосля тяжкої підгуляївської ночі.

То єсть, роботи невпроворот.

Я натурально злилася з природою і своїм селом. Опосля поневірянь на базарі і відвідин Скіхського царства я пойняла, шо для настоящої українки нема нічого луччого, ніж село, його воздух, його земелька, його запах, його мєдлєнна жисть без стресів і гонінь за всяким неукраїнським.

Вечорами я виходила на ставочок, сідала під вербами і любувалася, як мєдлєнно плаває качечка з качуром, як хлюпочуться качаточка… Це все так напоминало мені Тараса Шевченка!

Я стала пошти святою.

І так би длілось аж до старості, якби до того ставочка не зачастив Пашка-брігадір. Кажного вечора в одну і ту ж пору він приходив на протилежний берег ставка, щоб напоїти свого коня. Ми здаля перекидалися узглядами, як м’ячиками, а після того він ішов зі своїм вірним товаришем додому. Все, як в українській пісні.

І пойняла я, шо він одинокий, як і я, шо він так само, як і я, тужить за тим врем’ям, коли ми були разом.

Але як же все начать знов? Як перебрести ставок, шо розділяв нас? Двічі ж в одну річку не ввійдеш!..

На цей вопрос я не находила відповіді.

Аж одного вечора все змінилося: Пашка не прийшов напувати коня.

Ой, як я заностальгірувала! Тіко не так, як колись — з бурними страстями, з самогоночкою, а какось тихо, по-українськи, як у народній пісні.

Сижу і співаю… Аж глип! — на протилежному березі рідна хвігура на коні в голубих джинсах і клітчатій рубашці з закасаними рукавами. Хоч уже і вечоріло, однак я із закритими очима можу описать його для фоторобота!

Начнемо по порядку. Лицьо в нього… як би це сказать… мужнє! Чорні, як смоль, волоси, голубі, як нізабудки, очі, а на щоках — дводенна хранцузька щетина, од якої — якби притулицця нею до ірогенних зон (яких у мене навалом) — то мурашки по шкурі! Погляд спідлоба — тіпа: «Йди до мене!» або «Зара’ тебе ізз’їм!» Дальше — вольове підборіддя і на бороді ямка! Все за вкраїнськими стандартами! А рот у нього… Як би вам сказати? Рот у нього живе отдільною від лиця жистю. Лицьо в нього всігда кам’яне і незворушне, а губи говорять, хоч і не випускають ні пари з вуст. Як Брігадір стисне губи — значить, обідився, як посмикує кутиками — значить, у нього шось сексувальне на умі, як єлі приодкриє рота — значить, приступає до осуществлєнія плана. А шо виробляє той рот у поцілуях! Це настоящий мужеський поцілуй — не слинявий, не гидкий, не в’ялий, не липкий, а свіжий і крепкий, як ковток криничної води! А його язик — отдільний разговор. Я думаю, шо він рідний брат залупія — того, шо в штанях. Пашка тим язиком може землю зорати і пробудити її зо сну серед зими, шо вже казать про мене, Галю Сливку! Він тим язиком робить моє тіло нєвєсомим і сповненим сексувальної енергії! А як він покусує мене зубами во врем’я любовного сеанса! Як писав Сосюра: «Так ніхто не любив!..» А шия… Така кремезна шия, шо можна повиснуть на ній, а він даже і не скривицця, держатиме на ній тебе всю жисть! Усі твої вісімдесят кілограмів! А з-під сорочки в клєтку — волохаті груди! Ой, як притулицця він тими волохатими грудьми до моїх неволохатих, та як начне лоскотать, то пимпочки моїх важелезних цицьок стають торчака! А запах тої сорочки — запах гарячого степу! Так ніхто не пахне, тіко Пашка! А руки з-під закасаних рукавів! Шо то за руки! Та вони можуть трахтора перевернути! Не говоря вже про мене, Галю Сливку! Він крутить мене ними вперед, взад, вправо, влєво, вгору, вниз, як пір’їнку! Тіко з ним одним я свого вєсу не чуствую, тіко з ним я во врем’я любовного збліженія лечу, як птіца над неозорими степами нашої неньки Вкраїни! А руки ті тоже волохаті, з такими грубими, але чуствітєльними пальцями, які точно знають, куди, коли, як і шо. А дальше сорочка кончаєцця і начинаюцця джинси. Спасіба мериканцям, шо придумали джинси! Без них жисть була б значітєльно скучнішою. Я от, напрімєр, опріділяю мущину по горбику на джинсах. Тіко джинси можуть вам дать точну інхвормацію про зад мужчини, його бьодра і його саме главне місце! Так от, у Пашки це все хотілося вкусити і з’їсти — таке апітітненьке було! Од одного звука зіпера на його джинсах я зразу кончала!

От так я собі в’являла Пашку — аж він на тому березі начина розстібать сорочку, ту саму, в голубу клєтку.

Я розволнувалася, серце моє — гуп-гуп! А він кажну пугвічку — цвик! цвик! цвик! Він шо, на нєрви мені рішив дєйствовать? Здер він із себе сорочку і кинув її на траву. Я заплющила очі на всяк случай і в’явила те, шо знала напам’ять: волоси на його грудях розміщаюцця у виді чорного ромба з подовженою нижньою частю. І та нижня часть ромба тянеться донизу, тянеться, вужчає, вужчає і, наконєц, рікою впадає в чорне триугольне озеро з високою скельою на острові — скельою ідіально виточеною, скельою, що розриває голубі небеса джинсів…

Я розплющила очі і побачила, шо Пашка став мєдлєнно розстібать зіпер. Я вроді почула рєзкий і зазивний звук.

Це був звук ріактивного самольота, шо проліта над головою. Від того звука, який я почула не вухами, а тєлом, моя шкіра вкрилася пухирцями возбуждєнія. Я важко задихала, єлі здержуючи себе, шоб не кинуцця через ставок до нього. Але попереду було ше інтересніше.

Пашкині джинси, як у замєдлєнній зйомці, сповзли аж до колін. Ой, як же довго вони сповзали! Цілу вічність! Вони сантіметр за сантіметром відкривали його ноги. А ноги у Пашки — це отдільна пісня. Це ноги степового скакуна, ноги Антея, шо держе небо!

Пока я сиділа заклякла, він підняв одну ногу і опустив, підняв другу і теж її опустив, і так тупцяв, пока його джинси не злізли окончательно. Він остався в одних трусах, таких сімптічних сімейних трусах. А знаєте, яка разниця між соврімєнними плавками і сімейними трусами? В сімейках єсть загадка, а в плавках її нема.

Так от. Дивлюсь я на ті труси, як на занавіс у театрі, і жду отгадки! І коли Пашка двома пальцями лівої і двома правої руки взявся за резінку на трусах, відтягнув її і відпустив, я єлі не зомліла. Той звук, який я тоже почула не вухами, а тєлом, пронизав мене, як укус бджоли. І той укус зразу набух у моїй голові, і я забула про все на світі — про те, шо він на самом дєлі не мій муж, і про те, шо я на самом дєлі ше не розведена… Я забула про все на світі, молнієносно здерла з себе все, шо було на мені, стрибнула у воду і поплила лебідкою до Пашки, а він поплив лебедем мені назустріч. І стрілися ми з ним на середині ставка, де була мілина.

Я стрілася з ним уся в рясці й качиному пір’ї, без манікюра і педікюра, без хранцузьких духів та ідіальної хвігури, але для нього я була найсолодша жінка в світі! Він піймав мене, слизьку та гидку, в свої об’ятія і впився в мої губи своїм хвірмовим поцілуєм! Той поцілуй був безконечним, його язик проник у мого рота і став лоскотати усі мої внутрєнності — од мозгів до срамного місця, причом іменно ізсередини. Я вся обм’якла і вже не могла вдержатись на воді. Але не важно — мене ж держали крепкі руки мого Пашки, і я вже нічогісінько не боялася! Ми цілувалися посеред нашого ставка на качиному острівку. Своїм ручиськом він проліз мені поміж ноги, а пальцями зловив свого язика, який уже виліз із мого срамного місця назовні. Він зловив свого язика і став шурувати через усе моє тіло, як ото таким довгим віхтем шурують бутельки. Із кожною минутою його язик піднімався все вище, а його пальці проникали все глибше. Мені даже показалося, шо він рукою аж по лікоть проник у мене і масірує зсередини. Я от возбуждєнія потіряла свою кваліхвікацію і даже не могла поворухнутися, хотя должна була одповідать йому одвітними двіженіями. Але Пашкі не нужні були мої ласки для возбуждєнія, він работав тіко для мене і тіко на мене. І я це почуствовала, коли в мене проникло його тепле і міцне существо, його змій-соблазнітєль. Той змій у мені зжимався і розжимався, лоскотав і гупав… і в цей момент я пойняла, шо я жінка, шо я кохана жінка!..

Після тої самошедшої ночі на ставку ми подали на розвод, я — з Мумріковим, а він — з Раїсою Степанівною. Як тіко ми получили розводи, стали готуватися до своєї свайби.

Я знову стала шукать собі дружок і прийшла до вивода, шо ближчих, ніж три Свєтки — Свєтка Кисіль, Свєтка Борщ і Свєтка Непадайдощ — у мене нікого нема. Вони були тоже незамужні, хотя й зі своїми мальчонками, однак не одинокі, бо на їхньому горизонті появилися три підгуляївські богатирі — Ілько, Олекса і Микита, яких у селі прозвали Муромцьом, Поповичом і Добриньою.

На цей раз у нас получилась настояща підгуляївська свайба (опит уже був) — зі сватанням, запросинами, заручинами, з гільцем, украшеним уже по-людськи лєнтами, канахветами і яблучком нагорі; з короваєм, украшеним калиною і барвінком; з усіма весільними чинами — дружками, боярами, світилками, свашками; з весільним поїздом (коли по всьому селі їде віз, а попереду ступають украшені цвітами і лєнтами коні й везуть мене від мого до Пашкиного дому і назад; з переймою, коли Пашкині дружби — Ілько Муромець, Олекса Попович і Микита Добриня — купляли право ввійти в мій двір, в мою хату і сісти біля мене на посаді; з весільними переспівами; з понеділкуванням або «циганами», коли найгуморніший мущина у селі переодівався в нівєсту, а найгуморніша серед родичів баба — в женіха, і так ходили по селу й робили різні вибрики та збитки; з «продаванням батьків», коли мою свекруху возили по селу на дірявих ночвах і потім викидали у калюжу; з перепоєм: коли на свайбі дарили нам з Пашкою подарки, а дружко оддаровував дарителів чаркою горілки і скибкою короваю; з перезвою в понеділок — то єсть з усім розмаїттям наших славних вкраїнських звичаїв, які просто ожили в нашому селі після такої неудачної свайби з Мумріковим.

Розкажу ше про нашу з Пашкою першу брачну ніч. Я вже на то врем’я знала, шо ношу рібйоночка («золотого», як предсказав Борис на тувалєтній бомазі) під серцем, — чи то Осрісісового, а чи Пашкиного, — тому рішила не гарцювати, як на коні, і не метушицця, як крольчиха, а тихенько поспати, шоб поновити свої сили після тяжкого свайбеного дня. У сусідніх селах во врем’я першої брачної ночі молодих боярин і дружки должні стоять під коморою, де відбувалося ОТЕ, і їм передавалася закровавлена сорочка для обозрєнія. Але специхвіка нашого села така: поскільки у нас практічеськи ніхто не виходив заміж незайманою, то в комору запускали півня, якого мав зарубати женіх і поставити спеціальний кровавий знак на сорочці молодої.

Так от: я, як запровадниця старих підгуляївських звичаїв, канєшно, зараннє договорилася за півня і поручила нашим боярам і дружкам вчасно запустити його у нашу спальню.

Ото лежу я і боюсь заснути, шоб не пропустить півня, а вони — то єсть Свєтки і три богатирі — все не йдуть і не йдуть. «Понапивалися, чи шо?» — подумала я і вийшла зі спальні, шоб їх пошукати. Дивлюсь: у залі народ гуля і вже практічеськи нічого не баче. Серед гостей бояр і дружок не було. І я, знаючи настоящий підгуляївський характер моїх подружок Свєток, пішла шукать їх по злачних мєстах — на горище, в комору, в садок. І яке ж було моє удівлєніє, шо я ніде їх не найшла. Ну, думаю, мо’ вони змінили свою стратегію і тактіку?

Я рішила дєйствовать за логікою.

«Так, — подумала я, — Ілько на прізвисько Муромець робе зоотехніком. Він луччий в області спеціаліст по совокуплєнію ВРХ, то єсть великої рогатої худоби». І я, хоч мене вже й підтошнювало, пішла на хверму. І не пожаліла. Коли я зайшла в корівник, то побачила, шо Свєтка Борщ та Ілько получають удовольствіє тіпа «наблюдєніє за совокуплєнієм». Бик заскакує на корову, а Свєтка та Ілько лежать на купі сіна і стогнуть от возбуждєнія: «О! А! Ше! Іше! Сильніше! Отак! Іше сильніше! О, єс! О, так! Давай, милий, давай!» Мені тіко животних було жалко: і чого їм нада було підсипати в корм, шоб вони поміняли свій жизнєнний цикл і серед осені уночі трахалися, як дурні люде.

Хоч я й була беремена, але пойняла смисл хранцузького анігдота про наблюдєніє за наблюдаючими — я, дивлячись, як качаються в сіні Свєтка та Ілько, тоже получила масу удовольствія.

Тепер прийшла очередь шукать Свєтку Кисіль. Олекса на прізвисько Попович робив огрономом. З ними було тяжелєй: «Невже, — думаю, — вони опилюять растєнія і тащуться? Нє. Во-первих, була вже осінь, a во-вторих, у нас бурякова спеціалізація… Де ж вони можуть буть? Невже в жомі паруються? Чи в силосній ямі? Оце ікстрім — так ікстрім!»

Але все оказалось набагато прозаїчніше. Я їх застукала на олійні. Де з соняшників б’ють олію. Свєтка Кисіль зі своїм Олексою гарцювали один на одному, як малі діти, посипали сількою, облизувалися, кидалися жмихом, ковзалися, як на ковзанці по підлозі, де була розлита олія. Я подивилася на цю картіну і змахнула сльозу од зворушення.

Осталися тіко Свєтка Непадайдощ і Микитка на прізвисько Добриня. Шодо них у мене нікакіх сумнєній вже не було. Микита був пасічником. Я існачала в’явила їхні любовні розваги в меду і трохи даже позавідувала подрузі. А потом згадала: Свєтка Непадайдощ знамєніта своїми садо-мазохістськими вибриками. Навєрно, вона стромля його у вулик до сонних бджіл, не інакше.

І яке ж було моє розчаруваніє, коли я побачила, шо Свєтка та Микита занімаюцця любов’ю, як прості люде в класічеській позі і даже получають удовольствіє! Шо зробилось із знамєнітою звращєнкою?! Вже позже я доперла, шо їй так уже остогидли разні звращенія, шо для неї найбільшим звращенієм був старий дідівський спосіб.

Пойняла я, шо моїм Свєткам та їх кавалерам не до свайбеного півня, тож прийшлось мені самій піти додому за жертвою.

І який же був мій ужас, коли я й тут застала сексувальне неподобство!

Підхожу я поночі до своєї хати і носом чую: шось не те. Показалось мені в потьомках, наче по моєму подвір’ю здоровезний півень ганяється за здоровезною куркою, безжалосно витоптуючи мої мальви, чорнобривці та айстри. «Шо за безпрєдєл?» — возмутилась я і кинулась на спасєніє своєї хлори, але в останній міг познала голос батька. Тіко він з характерною інтонацією міг сказать: «Іди до мене, моя куріпочко, я тебе полоскочу в одном мєстє!» Я покрасніла, мов рак, і хотіла була піти геть, як в останню мить мене пройняло ілєктрічеським розрядом: «Стоп! А інтірєсно, за ким це він ганяється? І хто ж це стане моєю мачухою?»

К сожалінню, «куріпочка», окромя квоктання, більше нікаких членороздільних звуків не видавала, тож її лічность оставалася в сікрєті.

Тим врем’ям батяня, здаєцця, поймав свою «куріпочку», та й вона, кажецця, не дуже трепихалася. І тут я первий раз почула її голос. Вона існачала кувікнула: «Ой!», а потім спугано скрикнула: «Що це таке?»

Мене стали пробирать мурашки: голос був таким до болі знакомим, таким огидно рідним! Хотя я ше не догадалася, хто то саме.

А батяня в одвіт став муркати:

— Це каляска, куріпочко, матациклєтна каляска.

— А чого саме в ній? — вереснула ше раз «куріпочка», і її голос довів мене до нєрвної дрожі, але я його іше не познала, бо був він екзальтіровано вождєлєнним.

— Тут так вдобно! Моя льошка Манька так любила її!

«Ну, — думаю, — невже батяня ше більший звращенець, чим мої Свєтки, мій Пашка і Осрісіс, разом узяті? Невже він упече свою куріпочку в матациклєтній калясці?»

А оказалось усе проще: почулося дирчання матациклєта, який ніяк не заводився, а потім усе-таки завівся і рвонув у безкрайній український степ назустріч сходу сонця…

«Це негігієнічно!» — верещала з каляски куріпочка, а я, шокірована до смерті, в’являла себе в об’ятіях своєї майбутньої мачухи Раїси Степанівни…