Великий секс у Малих Підгуляївцях

2

Дівчонки! Як ми давно з вами не бачилися! Боже, як же змінилася моя жисть з того врем’я, як я плакалася вам у жилетку! Дівчонки, на самом ділі жисть прекрасна і удівітєльна! Канєшно, при условії, якшо вона регулярна!

На чому я остановилася прошлий раз? Ага, на своєму одіночестві в замужестві.

Наливайте! Щас далі розкажу!

Кончилася прошла історія тим, шо архіологи зібралися і поїхали геть, оставивши трьох Свєток з животами, а мене — пустою. Свєтки сначала дригались — пробували шукать у Києві своїх хахалів, але потім махнули рукою: один оказався жонатим, другий жив в общежитії, а третій був безнадьожним алкоголіком. Рішили вони родить своїх мальчонок і воспітать без батьків. У нас у Підгуляївцях це не трагедія. Каждий третій підгуляєвець — байстрюк. Може, тому й порода в нас кріпка! Нішо її не бере! Бо посудіть самі: незаконному дитяті в цій жисті всігда трудніше, ніж маминому-папиному, тому й жизнєних сил у ньому більше.

Вобше-то підгуляївська порода, можна сказать, ендемічеська, то єсть нема її більш ніде й близько. А в понятіє «підгуляївська порода» входять не тіко люде, а й уся хлора і хвауна.

От напрімєр: у нас у селі є така мєсна порода бичків —«степова сіра круторога м’ясна» називаєцця. Так це бичок — то бичок. Хвігура — богатирська, роги перекручені в спіраль, а між задніми ногами таке капітальне приладдя — є на шо подивицця! І тіко в наших Підгуляївцях ця порода приживаєцця, а вже в сусідніх селах — не то. Той же самий бичок хиріє, цвєт міняє, роги випрямляюцця, і даже розмножацця йому не хочецця. Так і остаєцця та підгуляївська порода бичків ендемічеською, то єсть суто мєсною.

Чи ше одне: наші підгуляївські богатирські кавуни: одна косточка на весь кавун! Де ви бачили таке? Тіко у нас! А сахаристенькі! Ми його не ріжемо на скибки, а розрізаємо пополам — виходе як дві мисочки — і їмо ложками оту мнякоть з білим хлібом. Смакота! Сусідні Ізмайловка і Пердюки аж зеленіють од завісті. Ну, з Ізмайловкою всьо ясно — кацапське село, шо з нього взять? У кацапів ніколи нічо’ не росте. А от Пердюки аж лускаюцця, так стараюцця, шоб у них було лучче, як у нас — і не виходе, все коту під хвіст! Прийдуть до нас у гості ізмайловці або пердюківці, з’їдять кавуна, а косточку тихенько собі в кармана. А ми даже не реагіруєм: знаємо, шо в них всьорамно нічого не получицця. І шо вони тіко не робили з тими косточками — і молилися на них, і дули, і скроплювали святою водичкою — нічо’ не помага. Виростає з нашої косточки кавун не-підгуляївський: купа кісток і на вкус обикновенний.

А це все чого? А того, шо — старі люде кажуть — раньше у нас такі звичаї були: регулярно, особенно на оранку, сіянку і жнива, люде совокуплялися прямо на землі, шоб усе добре росло, шоб земля гарно родила. Скажу по сікрєту, у нас ше й досі цей звичай є. Правда, придержуюцця його тайно: от якшо десь у когось шось погано родить, чоловік із жінкою надвечір ідуть у город, чи в садок, чи в хлівок, чи під пасіку — і встраюють оргію. Результат — шо нада. Бураки — як бики, часник — тоже як бик, а цибуля — як дуля, а огірки — самі знаєте, як шо.

Це ж саме тичецця і худобини.

Напрімєр, після нашого з Брігадіром совокуплєнія в хліву був просто демографічеський, то єсть хвауністічеський взрив.

Іше одна загадка природи. Наші коти. Отакенні здорові і рижі. Так вони в нас віщі. Не вірите? Та нехай мені язик одсохне, якшо брешу! У них даже навколо очей такі темні кружальця є, вроді очки. І вже замічено: як кіт валяєцця в ногах у хазяйки — значить, її дочка вже зламана калина (спорчена, значить), як до дівки на коліна залазить — в тяжу (беремена, значить), як топчецця по колінах — до хлопця, а як пряде — до дівки.

Отак. То до чого це я?

Ага. Пашка-брігадір женився на вчительці Раїсі Степанівні, що перед тим розойшлася зо своїм мужем. Вона в нас така правільна, аж протівно. Свята, та й годі! Всьо чотко, всьо акуратно: туди не постав, там не сядь, руки помий, а це негігієнічно, а це непатріотично, сьогодні не можна, бо гріх, завтра не можна, бо ше більший гріх, а позавтра не хочецця, а вобше, хто придумав оце гадке сбліженіє, яке називаєцця не менш гадким словом «сєкс»? Як її послухать, то главне в жисті — це «духовність». Куди твоє дєло! Зразу видно, шо не підгуляївська вона, а приїжжа.

А Пашка-брігадір змінився: став скучним і неінтересним. І я пошти не обращала на нього вніманія. Хіба шо як стрінемось, то перекинемося взглядами-молніями, уздрогнемо, як при елєктрічеському розряді, опустимо очі і розійдемося хто куди.

Я була солом’яною вдовою, Мумріков мені матеріально не помагав, тож їздила я на базар в районний центр, підторговувала чим могла, в основному тувалєтною бомагою, і жисть моя протікала тихо і безмятєжно. Товар у мене був вигодний: не сезонний, як морожене у Таньки, а вєчний, круглогодічний та ше й ходовий. І не смердючий товар, як сільодка у Нінки чи американські окорочка у Лідки, а чистенький, без запаху. Ловка робота, нічо’ не скажеш. Покупці на мій товар не переводилися, і сяка-така копієчка водилася. Але тіко шоб не вмерти з голоду.

Правда, така нудота на тому базарі! Сидимо ми з дівчонками, лузаємо сємочки і самі себе развлікаємо співанками:

А на самом ділі на горизонті — жодного прилічного члена. Все якесь хиле, вобшем — не підгуляївське. Словом, жисть моя протікала мєдлєнно і без сєкса. Обідно так було! Приходилося полностю оддаваться кар’єрі.

Канєшно, занудне це діло — торгувать тувалєтною бомагою, тож я себе розвлікала: підійде покупець, а я собі в’являю його характер. За два годи роботи на базарі стала чисто псіхоналітіком!

От, напрімєр: підходе мужик і купля мнякеньку дорогу бомагу нєжного цвєта. Шо то значить? А значить, шо він — холостяк, який свою сраку любе і жаліє, бо більш нікого йому любить і жаліть.

Потім роззнакомились. Був він прапорщиком. І якось так получилося, шо зачастив він до мене. Ото вистоював коло мене цілими днями, вів усякі інтіліктуальні разговори — то про Моцарта, то про Брамса (він у музикальних войськах служив). Співав у хорі. Тенором. Я довго не могла врубицця, чого він ходе до мене, аж потім до мене дойшло: це ж він до мене так пристає!

Дивлюсь я на нього: а воно ж мале, лисе, товсте — гидко плюнуть! Але, як то кажуть, на безриб’ї і жопа солов’йом стане. Рішила я йому оддацця.

От раз приглаша він мене у кахве. Таке собі в’ютненьке. Випили ми чарчину-другу, закусили каклєткою з картошечкою фрі й салатіком. Потом іше випили чарчини три-чотири, а після того подалися в його общагу. Завалюємо в комнату — аж там уже його сусід пристроївся до такої, як я! Йо…, звиняйте, от бестія!

Шо робить?

— Пішли, — кажу, — в парк культури і отдиха! Там собі культурно й отдихнем на травичці.

А він не пойняв, до чого це я хилю. Даже в’явити собі не міг, шо можна ОТЕ робить на свіжому воздусі. Він так важко зітхнув, аж мені стало жаль його. Кажецця, він ше довше воздержувався, чим я. Приходимо в парк, я найшла таке в’ютненьке місце в кустіках сірєні, постелила одіяльце, прихвачене з общаги на цей самий случай, розкрила свої об’ятія і пригласила до коханнячка:

Я ж хотіла, як лучче! Шоб він розслабився, не нервічав! А він як почув, то очі йому вилізли на лоба! Так перепудився, шо моментально щез із мого поля зрєнія! Словом, союзнік покінул поле боя і з позором скрився. Ну, не падло, га?

А я потім цілий місяць мучилася: шо я не те зробила?

Довго одходила од того стреса. Аж тут ше один залицяльник запав на мене. Так мнякенько стелив! А в мене ж глаз — алмаз. Бачу, шо він жонатий, та ше й має купу дітей. Бо брав бомагу обухівську — сіреньку і мнякеньку, дешевеньку, як і він сам, і по десять штук на тиждень: ясно, шоб на кажду сраку хватало.

Так я його зразу одмела, сто лєт він мені снився: настругать дітей уміє, а довести їх до ладу — де там! Видно, жінці він уже осточортів тим, шо кончать не вміє, то вона його й посила до бісового батька! А йому все свербить в одному місці! Я таких ненавижу — циркне тобі в дірку, а ти потім носись по гінекологах, шоб аборт зробить, і страдай за мінутне удовольствіє.

І ше один був звращенець. Націоналіст. Купував бомагу тіко двох цвєтов — жовту і голубу, причом, шо характерно: у комплекті. Я собі й думала: чи він обидвома зразу підтираєцця, чи каждою по отдєльності? Навєрно, існачала жовтою, а потім синьою начисто, або навборіт. От мені було інтересно, скіко в нього в тувалєті бомагодержателів — два чи один? І чи вивішує він обидва рулони рядочком?

А ходив він у вишиванці. І це мене настроювало на патрійотічеський лад. Я ж усе-таки українка! От думаю: Чєловєк!

Патрійот! Нада од нього набрацця настоящого українського духу. Я йому даже скидку давала — так мені його патріотізм понаравився.

Аж і він проявив просвітительський інтерес до мене. Якось, почувши, як я лаюсь з Нінкою, яка курила біля мого пожароопасного лотка, він узяв мене нєжно за руку і сказав:

— Галочко, ви ж українка! Ви повинні говорити щирою українською мовою! Мова — то святе! А ви її псуєте різними русизмами! Я так уболіваю за Україну, за українську мову, що готовий вас безплатно навчити правильної вимови. Ви згодні?

«Ну, — думаю, — оце Людина! Мо’, він мене в люде виведе?»

— Канєшно, згодна! — вирвалося з моїх грудей.

— Не «канєшно», а «певно», — делікатно поправив він мене.

— Певно, згодна! — виправилася я і аж забалділа від чистої української мови!

От прийшла я до нього додому на урок. Приготовив він мені чайочок, такий собі, слабенький, з сахарком, і хліб із маслом. А я даже не скривилася: подумала — він же пошти святий! Він даже на базар у вишиванці ходе! Грець з тою хаваніною! От він мене й навчить світлому, доброму, розумному!

Дивлюсь, аж він шось після чайочка став странно суєтицця. Підсів до мене на діван і своєю ручоночкою в пазуху мені — шасть! Я й схаменуцця не вспіла, як він присмоктався своїми слинявими губами до моїх, а тою ручоночкою став м’яшкорити мої цицьки, наче то не грудь, а якийсь котяра. Я все ше вилупленими баньками дивлюсь на нього і ні бельмеса не понімаю: шо йому од мене нада? А він тим врем’ям — вжик! — розстебнув ширіньку, витягнув свого мікроскопічеського члена і вклав його мені в руки.

Я от неожиданності остовпіла. В голові горобці цвірінькають. А він мені:

— Давай, Галинко! Давай!

— Шо давай? — питаю я його.

— Працюй рученятами!

Я ше раз зиркнула на його нещастя і подумала: «О-о-ой! Дак тут роботи невпроворот! Попробуй оце-о нещастя та й поставити! Так я собі на рученятах і мозолики натру! І вобше: я сюди не за тим прийшла! Я, можна сказать, за духовністю прийшла, а він мені шо предлага?»

І встала я з дівана, плюнула йому помежи очі і гордо пішла геть.

Більше він у мене бомаги не купляв.

Одним словом — оп’ять хвіаско!

І якби ж то посліднє!

Після націоналіста в мене появився комуніст. Дєдушка. Такий акуратненький, наглажений, надушений. Купував найгрубішу бомагу. Саме інтересне, шо ціна його не інтересувала: хай і дорога, аби була найхужого качества. Я існачала подумала — аскет.

От однажди він приходе до мене й пита:

— А у вас туалєтной бумагі с буквочкамі нєт?

— Шо-шо? — перепитую я. — З якими це буквочками?

— Ну, штоби на газетку било похоже!

Я єлі не всралася. «Ага! — думаю. — Це ж він так ностальгірує за совєцькими временами! В його врем’я газетками підтиралися. Тувалєтна бомага була розкошшю, так шо він соскучився за молодостю».

— Нєт, — кажу, — немає.

Тоді він мені:

— Разрєшитє прігласіть вас на мороженоє.

Я глипнула на цього клієнта оціночним взглядом і пойняла: тут уже нікада в жисті не встане, так шо можна не бояцця.

— Разрєшаю! — кажу йому.

І став він мене водить по суботам у кахве «Лакомка» на морожене. Без нікакіх послєдствій.

І так було два місяці. Я вже була подумала, шо дальше цього не піде, аж вдруг на третій місяць якось він пита:

— Галочка, ми с вамі встрєчаємся два мєсяца, можно, я посмотрю на вашу дєвочку?

Я розреготалася:

— Батя, та в мене немає дітей!

А він мені на те:

— Я імєл в віду другую дєвочку…

Я нашорошила вуха. Думаю: шо за пастка? Не буду рискувати…

А він, вроді піймавши хід моїх мислей, сказав:

— А я вам за ето кофточку куплю! Какую захотітє!

Ось тут він мене звалив наповал. Я ж на тій тувалєтній бомазі зовсім обідралася: вже думала, шо скоро цією бомагою прийдецця обкручувацця! А тут таке заманчіве предложеніє!

Я й согласилася.

Приходимо до нього додому, а там усе под старіну — ну, не дуже давню, а так, післявоєнну. І фотки з фронта, і томікі Леніна, і всьо таке комуністічеське.

Процедура оглядин моєї «дєвочкі» була дуже простою.

Він поклав мене на діван, підклав подушку під голову, а сам став роздивляцця. І знову ж таки, без нікаких послєдствій.

Він чесно купив мені кохточку, яку я захотіла. Так я стала приходити до нього кажної суботи, а кажної неділі він купляв мені шось у мій гардіроб.

І так длілось кілька місяців. І всьо було б в ажурі, якби дівки на базарі не запримітили: раньше, Галько, твій гардіроб був у стилі ретро, а тепер кажного тижня обновки! Признавайся: хто в тебе є? Особенно Нінка, та, шо сільодку продає, заінтересувалася.

Я, дурна, й розказала все, як на духу. Дівки посміялись і забули. А от Нінка — нє.

От якось я послі очередного партійного ісслєдованія повела Санича (так його звали) на базар, вибрала сподницю, а він мені й заявля:

— Галочка, у мєня сєгодня на ето нє хватіт дєнєг, вибєрі сєбє што-нібудь подєшевлє…

Я й оком не моргнула. Понімаю: усьо-таки він пінсіонєр, а не міліонєр, к сожалєнію. Я тоді ше й не запідозрила нічого лихого.

А в слєдующу суботу лежу собі на діванчику, розставивши поширше ноги, шоб йому вдобніше було розглядать, а він вдруг заявля:

— А чіво у тєбя она такая толстая?

Я не врубилася:

— Хто, — питаю, — товста?

— Как кто? Дєвочка!

Я мало не вдавилася чупа чупсом, яким усігда запасалася на суботу.

— Та не товста вона. Нормальна, — кажу.

А він мені на те:

— А вот у Ніночкі худєє…

І тут я усьо пойняла. Сука Нінка! Одбила в мене кавалера! А цей старий большевік — не падло? Га? Проміняв мене на Нінку, шо воняє сільодкою! А може, думаю, тому він і проміняв мене на неї?

Ось так мене знову «кинули».

Шо робить? Таке отчаяніє взяло, така туга, шо хоч з моста да в воду.

Мучилася я, мучилася, страдала собі, страдала, місця не находила. Я ж уже розкатала губу і на пальтечко, і на сапожки, і на колечко, а тут — така засада! Знову обідранкою ходить буду! І невже це так усю жисть? Невже я так і буду прозябать на тому базарі, пока не винесуть мене уперед ногами?

Нада, думаю, до ворожки піти.

Питаю в дівчонок:

— Чи не знаєте ви якоїсь доброї баби, шоб на картах чи на кохвейній гущі прочитала мою судьбу?

А вони мені:

— Так ти обратися до Бориса, шо в тебе білу тувалєтну бомагу купля!

— Точно! — зраділа я. — Як же я сама не додумалася?

Був у мене клієнт постоянний, мєсний маг, так він брав тіко білосніжну бомагу, а як її не було — не брав нічого. Так я йому годила — всігда придержувала біленьку.

Один раз кажу: Борисе Борисовичу, візьміть оцю розовеньку, вона ж така ловкенька!

А він мені:

— Нє-а. На ній нічого не видно!

Я існачала не в’їхала, шо він імєє в виду, і питаю:

— А шо ж там должно буть видно?

— Як шо? — удивлявся він. — Узори! — і додав: — Коричневі… Я ж на них гадаю, як на кофейній гущі…

Мене єлі не знудило од отвращенія. А потом думаю: чого це я із себе нєдотрогу строю? Какать — то не звращеніє, то нормальна хвізіологія! Чого тут приндитися? І городські, і селюки — всі це роблять, і тут нема нічого стидного! Тим більше, дівчонки розказували, шо він усю правду каже, як на духу, і нікада не бреше.

Бачте, гівно теж може бути дуже пользітєльне. Наш народ якраз любе такі перчені словечка. От моя покійна баба Улита — царство їй небесне! — казала на пропащу людину «гівно всрате!». А коли не було чого їсти в хаті і я просила: «Бабо! Дайте їсти!» — то вона мені на те: «Гівенця попоїж!» А як хотіли в нашому селі когось зачепити за живе, то казали: «Іди ти в сраку!», «До сраки мені ти!» або «Поцілуй мене у сраку!». А як людина нічого доброго нікому — ні собі, ні чужому — не зробила за своє життя, говорили: «Прожив, як за пеньком висрався!» А як уранці встану і захочу бабі розказати сон: «Ой, бабо, мені таке снилося», — то вона мені одказувала: «Як з гори гівно котилося?»

Так от. Подумала я про це і рішила: навєрно, шось є в тій Борисовій ворожбі.

Зговорилися ми з ним про сіанс, прийшла до його в хату (а нада було приходить тіко тоді, коли дуже какать хочецця), висиділа з повним кишечником три часа, потім просиділа в його непровєтріваємому тувалєті двадцять минут, шоб добути зі сраки те, шо я три часа усілєнно запихувала назад, підтерлася тою бомагою, шо сама йому й продала, і зайшла в комнату гаданія. А він там сидить в масці і резинових рукавичках.

От там я і почула про свою судьбу:

— Жде тебе, Галько, золота дорога, золотий принц на золотому коні і золотий рібйонок.

— Оце й усе? — питаю.

— А шо тобі, мало?

Плюнула я і пошла в розстроєних чуствах додому. Таке гаданіє я можу й сама собі нагадать. Сіла на маршрутку, доїхала до розвилки, шо веде до мого села, і попхалася пішки, обвішана тувалєтною бомагою, як намистом.

Іду і думаю: який же путь вибрать? Через Курячу гірку (так короче, але важче під гору пхатися, а потім униз хоч на сраці з’їжжай!) чи обійти її (так довше, зато без потєрі калорій).

Як правило, я іду в обход. А тут вдруг так заностальгірувала! Згадалося, як ми з Брігадіром на цій гірці милувалися заходом сонця і домилувалися до того, шо скліщилися і скотилися до баби Халимонихи в двометрову кропиву.

А ше тому я пішла тоді через гірку, шо накануні мені наснився странний сон: вроді я найшла на Курячій гірці золоту хвібулу. Тіко не поддєлку, а настоящу. В нас у селі привикли поважати сни: даром сон не сницця, шось він да й означа.

От іду я, іду, дерусь угору, дерусь — так і вилізла на самий верх і присіла одпочить. А тут якраз сонце заходе. Сижу я і милуюся заходом сонця і згадую, як баба Халимониха нас розкліщувала: напоїла гадостю, після якої ми два дні не могли ногами переступати — так у нас все обм’якло. Брігадір даже спужався, шо більше в нього ніколи не встане. Але нічо’. Бог дав — устав. Рівно через три дня, як і казала баба.

Так от, сижу я на траві на Курячій гірці і ностальгірую. А сонце таке красіве, аж серце скімлить. І так мені стало харашо, як у раю. Так тепло і спокойно. І роїлися в мене в голові разні мислі. Я пойняла, шо жисть — це суєта, а мені нада внутрішнє спокойствіє.

Отак я сиділа і думала, і вдруг мене хтось хвать за руку желізною хваткою і потягнув у яму — ту саму, яку колись архіологи розкопали. Я зразу ж познала ту желізну хватку. Вже один раз у мене таке було, ну, помните, у першу брачну ніч. Но на цей раз я вже такою дурною не була: вже так сильно не одбивалася, як прошлого разу. Я ж усьо-таки не хто-небудь, а сама Мінетія, жона скіхського царя Осрісіса! Ну, канєшно, брикнулася я раз-два для прілічія, шоб не подумали, шо я уже на всьо согласна, а потім зробила вид, шо обезсиліла, і оддалася на розтєрзаніє врагам.

Тягнув мене той самий воїн у золотому шльомі, начальник їхньої охрани, до якоїсь діри, а там ми — раз! — і провалилися прямісінько в підземне царство-государство.

Канєшно, ви мені не повірите. Подумаєте, шо це були глюки. Але це не глюки. Це чистісінька правда. Випийте ще. Ну як, пішло? То слухайте.

Очутилася я в підземному царстві-государстві. А там усе в золоті. В скіхському золоті. Я аж обалділа. Не те шоб я золото дуже любила, мені воно без разниці, просто вся обстановка така була, як у сказці.

Іду по саду — а сад золотий: золоті дерева, на них зумрудні листочки, рубінові вишеньки, срібні птічки з бірюзовими очками.

Затягли мене сперва їхні баби в золотий басейн освіжитися! Ото було правильно. Я ж послі базару і отого гівняного ворожіння не вспіла ні помитися, ні подмитися. А до царя треба йти чистенькою. Нахлюпалася я в тому басейні довсеру!

Потім повели мене баби у баню золоту. Масаж усякий зробили! У тих скіхських бабів руки, як у мужиків. От, думаю, звідкіля взялася наша підгуляївська порода! Від скіхвів! Нічим її не проймеш!

Потім ті ж самі баби затягнули на мені золотий корсет і наділи на мене золоті наперстки і золоту діадему на голову. А на груди повісили кілька разків намиста з тувалєтної бомаги. Отак мене екіпірували і впустили у велику залу.

Я увійшла і… осліпла. Я даже пожаліла, шо не прихватила з собою сонцезащитних очків, бо тут так усе блищало!

Пока я привикала — жмурилася і кривилася — до мене хтось підійшов і взяв за руку. А в мене від блиску того скіхського золота сльози потекли градом, я й не доперла, шо до чого, аж вдруг він бух на коліна і став цілувати низ мого плаття.

Чесно говоря, я існачала не врубилася, хотіла крикнуть: шо за казьол тут переді мною уніжаєцця? — аж він мене опередив і закричав на всю залу:

— Мінетія! Мінетія!

А по залу пішло ехо: «Мінет і я! Мінет і я!»

Тут я заволнувалася не на шутку. Я вобше-то чула це слово, та не ждала, шо хтось потребує од мене ту гадость дєлать. Я вже хотіла була з усього розмаху дати нахалу по пиці, як тут неожидано прозріла. Дивлюсь, а передо мною знакома рожа. Я завмерла: не може бути… Це ж…

— Я ж твій Осрісіс, невже ти мене не пізнала?

— Познала, познала! — успокоїла я мужика в золотому шльомі, а сама думаю: чого це Пашка-брігадір рішив устроїть карнавал і наді мною так поіздівацця?

Тут піднявся Осрісіс з колін і повів мене, вроді прінцесу, до свого золотого трона. Я, канєшно, так і горіла, шоб його разоблачить, думала, шо він розігрує мене і шо в дєйствітєльності він Пашка-брігадір, а не цар Осрісіс, та було якось невдобно: навколо стіко людей, і всі в золотих платтях та золотих украшеніях. Не хотілося виглядіть дурочкою з пєрєулочка. Батяня мене колись учив: як не знаєш, шо умне сказати, лучче промовч. От я рішила помовчати, а висказати все Пашці в постелі.

Сіла я на трон і, знаєте, шо? Я почуствовала себе бєлим человєком. Мимо мене проходили вервечкою люде, робили мені поклони, виказували знаки глубокого уваженія. У селі в нас такого нема. У нас село отстале, грубе, шо гріха таїть — я й сама така була. А тут мене від того людського уваженія так пройняло, так захотілося хоч трохи побуть уважаємою женщиною, царицею… От тіко мені моє ім’я не наравилося. Вульгарне какесь… Хотя у царя не лучче…

Я покосилася на Осрісіса: а він, оказуєцця, не зводив з мене влюбльонних очей. І стіко желанія було в них, стіко страсті… аж мені захотілося бистріше в його спальні опиницця. Я опустила очі на його нижню часть тєла, і зразу пойняла: у нього такі самі желанія — з-під туніки мєдлєнно, но увєрєнно припіднімався великий продовгуватий предмет, надуваючи у нижній часті туніки стойку турістічеську палатку.

Я так розфілювалася, шо стала мєдлєнно, но увєрєнно потіть…

А тут, як на зло, процесія нікак не кончаєцця. Все йдуть і йдуть, окаянні скіхви, все кланяюцця і кланяюцця… Аж надоїло. Їй-бо! Не для того ж я сюди приперлася, в конці то концов!..

Так я думала і філювалася, а коли я філююся, то потію ше більше. От я сижу і думаю, думаю і філююся, філююся і все більше потію і потію!.. Чую, як мій запах уже мені самій баки забиває, а шо вже казать про Осрісіса! Я мельком зиркнула на нього, аж бачу: він своїм носом круть, низдрі дрижать, вдихають запахи, шо йдуть з мого боку. Ну, думаю, капєц котьонку! Чи схоче його царське величество з такою вонючкою спать? Аж придивляюся — а наблюдатєльность вобше-то мій коньок — так от, придивляюся і бачу, дівчонки, шо Осрісіс од мого запаху тєла просто балдіє! Звращенець якийсь! Але я не осуждала, даже наоборіт — обрадувалася, це ж мені на руку!

Ждала конця церемонії, ждала, пока не дождалася: так, звиняюся, сцять захотіла, шо аж в очах мені потемніло! Єлі не зомліла: золотий костюм жме, не дає дихать… Щас умру! — думаю. Аж тут — слава тобі, Господи! — коли мені вже замурмедило, почула я звук удару золотої палиці об золотий пол. Це мій цар Осрісіс так зробив. Я з переляку єлі не всралася, не всцялася і не похлинулася одновременно. А потом од радості єлі не вмерла: значить, той дебільний церемоніал уже кончився!

І тут, дівчонки, начинаєцця саме інтересне. Повів мене мій Осрісіс у спальню. Я ж думала, шо він дасть мені подготовицця — попісять, покакать, помицця, подмицця, подушицця… Але не на того напала! Я йому мігами намікаю, мовляв, де у вас тут удобства? А він і слухать не хоче, суне на мене усім тілом… Я одступаю, махаю руками, мовляв, зара’ напудю в штани, а йому — по цимбалах: шаг за шагом підступає, а главне, дівчонки… отой шалашик на туніці в тому самому місці, — ну, понімаєте, в самому главному місці, — вже надувся до неймовєрних размєрів! Мені, канєшно, було інтересно, шо ж там — під шалашиком? Але, чесно говоря, сцять хотілося більше.

— Мінетія! — заревів Осрісіс голосом, від якого здригнулося не тіко підземне царство, а й уся Куряча гірка, і всі наші Підгуляївці.

Я стала на місці, як вкопана.

І тут… він льогким двіженієм руки… знімає, — нє, не знімає… здирає з себе туніку… А там…

Нє, дівчонки, не могу… Дайте води ковтнути!

А там, дівчонки, таке… таке!.. Велике, безразмєрне… А главне… Ну, як би вам розтовкмачити популярно? Там — коробка передач на трахторі, тіко золота! А під нею два золотих яйця… страусячі…

Як я в’явила собі, шо це золоте одоробло щас може мені встромицця помєжду ног і надавить на мій мочовий пузир, а ті золоті яйця начнуть шльопати мене по сраці, то я собі не позавидувала… Я пойняла: не зря його жінку звать Мінетія… Вже лучче ота гидота, чим такі фізічеські спитанія! Подумала я так — усе це пролетіло в моїй голові за одну сікунду — і… стала я од його тікать. Кинулася в одні двері — одкриті, я туди — шасть, потом у другі, треті… Не знаю, скіко я так бігла, знаю, шо бігла, аж пока не попала в таку маленьку кладовку. Я туди-сюди… Дивлюсь — нема більше дверей. Значить, це глухий кут. Значить, це така пастка! Капкан спеціательно для мене!

Обертаюся — аж мій Осрісіс стовбичить у дверях… ну, зо своєю крайнє возбуждьонною золотою коробкою передач і крайнє напряжонними золотими страусячими яйцями… і мєдлєнно підступа до мене…

«Піздєц!» — подумала я і здалася. І все случилося, як у нашій підгуляївській пісні:

І як тіко він став забивать свого дюбеля в мою дірулю, я тут же й всцялася… Прямо на його золоті яйця.

Ой, шо тут зробилось! Не обрисувать словами! Він так завив, як… як наш бугай-осємєнітєль Дормидонт на оплодотворьонній корові.

Існачала я спугалася: думала, шо він заревів із-за разочарованія, але потім я пойняла, шо дико ошибалась: це дике ревіння означало дике удовлєтворєніє! Бо після мого гарячого душа на його золоті яйця він так став мене своїм дюбелем гатити, шо я од болю стала сперва репетувать, потом культурно ругацця, а потом, звиняйте, матюкацця.

— Сволоч! — кричала я йому. — Сучий син! Паскуда! Падло! Скотиняка! Животноє! Ідіот! Неакуратіст! Гівно всрате! Звірюка! Самець непочотний!

Глипнула я одним оком на його реакцію — не помага, а точнєй, помага, тіко не мені… І тут до мене дойшло, шо його моя лайка тіко заводить!

«Ага! — сказала я собі. — Всьо ясно! Не дурна! Буду дєлать навборіт!»

І замовкла. Сконцентрірувалась тіко на золотій коробці передач і страусячих яйцях. Перестроїлася я на іншу волну. Як у нашій підгуляївській частушці:

І тіко я замовкла — він стих! Ура! — закричала я унутрях, а внєшнє мовчу, терплю… Прислухаюся — його запал помалу стихає, стихає… Терпеливо жду, пока він зовсім стухне, як тут… Йоб твою мать! (Звиняйте, канєшно, вирвалося).

Глипнула я случайно на віконечка, шо були розкидані по стінах кладовочки, а там — скіхські морди, морди, морди — заглядають і пасуть нас з Осрісісом очима, наблюдають за моєю ганьбою!

— Ви шо, охуїли? — заверещала я.

І погано зробила. Бо рвєніє Осрісіса виросло рівно в сто раз. І ревіть він став не як бугай-осємєнітєль, а як реактівний самольот на воєнному еродромі. Мені аж вуха заклало. І од усього того я пошти зомліла… А очнулася від громких аплодисментів, шо лунали з віконечок.

Після такого стресу я довго лежала неподвижно, як колода. Потом прийшли якісь скіхські баби і в позі гінікологічєського кресла перенесли мене в золоту спальню, розділи, зробили масаж, напоїли якоюсь гадостю… І я забулася у сні.

Снився мені еротічеський кошмар. Знаєте, дівчонки, шо таке еротічеський кошмар? Нє? То слухайте.

Сницця мені, шо я за рульом трахтора, а їздити не вмію, а той трахтор летить по полю, як самошедший, і топче весь урожай. Я — в паніці, шукаю, шо б його таке нажать, шоб машина успокоїлася. Нажала на кнопку, але не на ту, як начав той трахтор з поля бураки виривать і розкидать по полю, а потім їх і гусеницями чавити! Я так перелякалася, шо не дай Боже! Кричу, верещу — але шо йому, тому желізному дундукові! І тут спохватилася — справа ж є коробка передач. Я схватила її і начала смикать — туда-сюди, туди-сюди! Смикала, смикала, пока й не одірвала з мнясом!

Держу я ошелешено ту коробку передач у руках і думаю: Господи, я ж трахтора поламала, а він тим врем’ям мчить на всіх парусах по полю в направленії до траси! Мені погано! Я обливаюся потом і хочу встромити назад коробку передач, а вона не всовується. Якась еластічна вона стала. Приглядаюсь — аж то, звиняйте, Осрісісовий член одірваний. Я як заверещу — і з усього маху нажала ногами на якісь педалі. Слава Богу, то оказалися педалі тормозів. Трахтор остановився, я з нього вилізла — і ну тікать!

Але далеко я не втікла. Доганя мене група скіхвів: біжать за мною і розмахують отим золотим членом. Я ше більше перелякалася — хто його зна, шо у тих скіхвів роблять за члєноврєдітєльство.

Таки догнали вони мене, окаянні, схватили за руки й ноги і держать, а я даже писнуть не можу — не то шо вирватись! Держать отак мене, а перед очима махають золотим членом і кричать в один голос:

— О-жив-ляй! О-жив-ляй!

«Шо? — подумала я. — Як же його оживлять?»

Так вони — знаєте шо? — стали роздирать мені рота, шоб того шланга запхати в пельку.

«Дзуськи! — думаю я. — Не дождетесь!»

— І так зціпила зуби, шо ті скіхви намордувалися коло мене!..

Лежу й думаю: ніхто не заставить мене, шоб я робила оте бридке, в честь чого мене названо, то єсть не мене, а оту нещасну скіхську царицю… шо? не пойняли? — мінета!

І як стала я одбивацця! Аж пір’я летіло з отих скіхвів. А тут вони, падлюки, затисли мені носа. «Щас задохнуся — і одкрию рота!» — з ужасом подумала я і проснулася.

…Проснулася я, наче після сраженія під Ватерлоо. Тіло все в синяках, одне око недобача, губиська розперло, словом — інвалід любві! Роззирнулася вокруг — знову все блищить. Вділа я чорні очки, взяла яблучко, вкусила і вздохнула:

«Ну, і влипла я в халепу! І чого я така нещасна? — Куснула ше раз. — І шо його робить? Ма’ть, нада тікать! Але як?!» Яблуко було кисленьке, тож через минут десять захотілося їсти. Гляжу: щось с’їдобне лежить. Канахвєтка, чи шо? Взяла і з’їла. На вкус було воно якесь ніяке.

Лежу собі, лежу. Думаю свою думу… Аж вдруг чуствую — шось не те. В животі — революція. Бурчить на всю комнату! «Ну, — шибанула мисля, — отравили мене, гади! Ше цього не фатало! Шо це робицця?»

Роздивляюся — десь тут є тувалєт чи нема? Попробуй його тут найди! Блін! Стала метатись по комнаті, заглядать в усі дверцятка, шукать хоч якоїсь коробочки або тазіка, шоб покакать…

Аж тут… зовсім нєкстаті завалює… Осрісіс… з палаткою на срамному місці…

— А-а-а! — закричала я. — Я согласна на бридке і протівне! Согласна взять в рот! Тіко не трогайте мене!

Но не тут-то було. По очам Осрісіса я пойняла: не даром йому дали це ім’я…

Вобшем, дівчонки, ви пойняли… Вони спеціатєльно накормили мене чимось проносним, шоб я обісрала Осрісіса во врем’я інтімного збліженія і доставила йому неістове удовольствіє!

І я йому доставила… Так доставила! Гівна було стіко… І летіло воно з моєї сраки, як салют… Одним словом, ревів він не просто, як реактівний самольот на воєнному еродромі, а як космольот на Байканурі!

Оце з того врем’я, дівчонки, я й недочуваю.

Так от, після того сексу я знову вирубилася. І знову мене відпоювали, масажирували. І знову я спала, як убита.

Просинаюся — не знаю, чи день, чи ніч… Лежу — і очі боюся відкрити. Хто його зна, які ше звращенія сочать на мене в цьому скіхському царстві…

Розкриваю очі — Осрісіс. Я вже хотіла була закрити очі оп’ять, шоб прикинутися спящою красавицьою: не мала ніякого желанія знову терпіти оте здіватєльство над моїм тілом. Я вже начала закривать очі, як у підсознанії мелькнула запоздала мисль: стоп! А чого він без «палатки»? Шо з ним таке? Мо’, заболів? Одкриваю ше раз очі, дивлюся, а мій Осрісіс, він же викапаний Пашка-брігадір, сидить зажурений, голову на руку похилив.

— Шо таке, — кажу, — милий?

— Ти мене не любиш, Мінетія! Я так не можу! Я до тебе всією душею, а ти…

«Та не всією душею ти до мене, а всім своїм тєлом, особенно грєшним», — подумала я, але вголос не рішилася це сказать, шоб його не роздразнить, тіко промовила:

— А шо ти хочеш, любімий?

— Я тільки хочу, шоб ти мене хотіла!

— Та не такими ж варварськими методами! — заверещала я і одвернулася: нехай знає, шо у Мінетії тоже є характер.

— Так ти мене не хочеш? — поставив він контрольний вопрос.

— Не хочу! — вперлася я.

— А полежать біля тебе можна?

— Та лягай, тіко не трогай мене, бузувіре скіхський!

Він приліг на краєчок і довго мостився-мостився, крутився-крутився, ніяк місця собі не находив, а потім узяв та й спитав:

— Можна запросити танцюристку потанцювати? Ти ж не проти, кохана?

— Та нехай собі танцює! Я не протів! — одказала я. Треба ж бути в чомусь і уступчівою.

Дівчонки, якби ж то я знала, чим усе те кончицця, я, навєрно, не розрішила б прийти танцітутці… хотя… брешу! Не знаю, шо вам і сказати — стидно признацця, але, кажецця, мені даже понаравилося… Хотя розказувать таке мені невдобно і стидно. Ви мене не поймете! А шоб пойняли, випийте ше!

Так от. Заходить та танцітутка в нашу спальню… Так гарно вдіта, у все золоте… Зайшли й музиканти троїсті — барабан, ріжок і ше якась хвігня. Начали грати, а танцітутка — танцювати. Я існачала не врубилася: кого вона мені напомина? Аж потім — зирк! — йоб твою мать! (звиняюся) — так то ж Раїса Степанівна!

Якби ж то ви знали, дівчонки, шо ця танцітутка начала вироблять! Крутить своїм сухим задом і перебирає над головою руками, як якась Шахрізада. Це ше нічо. А от шо началось дальше! Вона стала скидати з себе одежу. Одне за другим. А одежі на ній було — видимо-невидимо, тіко трусів пар сім! Як же мені реагірувать на цей стріптіз? Возмутиться? Тоді Брігадір-Осрісіс подумає, шо я його ревнірую! А це ніззя. Бо я хотіла йому показать, шо він мені без разниці! От я й терпіла! Практічеськи адські муки терпіла.

Мій Осрісіс став ворушицця, чухацця в разних місцях. Я косюсь, шоб побачить, чи надуваєцця шалашик, але він о казався хитрішим, ніж я думала, — прикрився одіялом, і не поймеш: стоїть у нього чи нє?

Поки я зирила на місце, де должен був, по ідеї, находицця шалашик, Раїса Степанівна вже вспіла зняти зі своєї верхньої часті тєла всю одежу! Боже милий! Виставила свої цицьки на всеобще обозріння! Придивляюся, а вони в неї нічого так, ловкенькі, хоч і маленькі. А мені од того так погано, так погано! Думаю: щас мій Осрісіс на неї клюне, а мене — вон! Не могла я терпіть такої наруги! Але шо зробиш? Я ж сама і затіяла цей спектаколь. То нада до конця вистояти!

Я набрала в груди повітря і затаїла подих. Дивлюсь на тії цицьки, а вони так ловко стирчать! Приятно подивицця! А потім сама ж себе і обсмикнула:

«Тю! — думаю. — Ти шо, Галько, здуріла? Це ж твоя соперниця! Конкурентка! Ти чого нею наслаждаєшся, як улюбльонна? Невже у тебе цицьки хужіші?»

«Та, канєшно, вони не хужіші, вони більші, — сама ж собі й одказую. — Але так ловкенько не стирчали б, а більше теліпалися б! На любітєля — кому шо більше наравицця! Кому наравицця, шоб стирчало, а кому, шоб теліпалося».

«Так ото не зиркай на вчительку, — знову сама собі, — а лучче контроліруй свого Осрісіса!»

Повернула я голову налєво — а той уже йорзає і йорзає, крутицця, як воша на гребінці! Повертаю голову на танцітутку — бляха муха! — а вона вже без трусів! І коли це вспіла?

Дивлюсь я на неї — а там такий сімпатічний волохатий триугольнічок, шо просто атас! Я аж задивилася, як він вигинаєцця поміж ногами! Вигинаєцця, вигинаєцця, а потім — раз! — і одкриває рота. От чудасія! — думаю. Всю жисть ношу такого триугольнічка, а й не знала, який він сімпатічний!

Тут якраз танцітутка стулила ноги, і триугольнік закрив свого рота. Так усьо красіво й мило! І так заворожує! Інтересно, а де ж поділася моя ненависть до Раїси Степанівни? — вдруг прийшла мисль.

Тут вчителька повернулася до нас із Осрісісом своїм задочком, нагнулася й ізобразила, вроді руками бурачки поле, розставивши ноги.

О! Шо я там побачила! Таке інтересне, дівчонки! «Це ж, — думаю, — і в мене така завлікаловка!» Там, поміж ногами, був такий апетитненький пирожок, шо захотілося його цап! — і з’їсти. — Тьфу ти! Не то я хотіла сказать! Просто, якби я була мужиком, то, канєшно, той пирожок не оставив би мене равнодушною!

Покосилася я на свого царя, а він увесь побагрянів! Він же не гінеколог, шоб спокійно наблюдать таке щодня і оставацця равнодушним на стріптізі! Була б я мужиком — уже накинулася б на того пирожка і знасіловала його без разговорів!

А Осрісіс, хоть і йорзав, але вроді ше чогось ждав. Звращенець, одним словом.

«Ну, — думаю, — і я дождуся, чим це все кончицця! Мені й самій інтересно».

А главне — я поняла, шо це мене тоже начина заводить. Оця танцітутка, шо хоче возбудить мого мужика, не визива в мене ревності! Ми вроді граємо в таку гру: вона возбужда його для мене, і, шо інтересно, одновременно вона возбужда мене для нього!

Ось у чому прікол!

І тут я згадала одне западне кіно, де жінка спеціательно водила свого мужа на стріптіз, шоб потім узять од нього всьо, шо вона хоче. Я раньше такого не пойнімала, думала: от дурна баба! Тіко тепер мене озарило, шо ревніровать у цій ситуації ніззя! Бо тоді ти будеш простою бабою, яка знає в сексі тіко три пози! А якшо ти вже все перепробувала, як я з Брігадіром, — то тобі вже всьо це неінтересне! Тобі хочецця якогось ікстріму, якихось нових ощущеній!

І, оказуєцця, у такій ситуації, в яку я попала, було шось моторошно-возбудітєльне!

Пока я собі так мірковала, танцітутка підійшла до нашої кроваті, сіла верхи (правда, на одіяло) на мого Осрісіса, вперлася руками в подушку і стала до нього шось шептать. Її маленькі цицьки повисли над самою його мордою, і при тому вона ше й вспівала гладити його рукою по нозі.

Ох, шо я почуствовала! Я почуствовала таке, як ніколи і ні з ким, даже з Брігадіром! Я почула тривогу пополам з желанієм. І так воно переплелося, шо ніззя було точно сказать, як називаєцця це нове відчуття. Такого я ніколи ше не переживала.

Я стала робить таке, чого нікада не зробила б у нормальній жисті. Мені сильно захотілося дотронуцця до маленьких цицьок, шо провисли, вроді ластів’їні гнізда! І я не вдержалася від соблазна. Я до них таки дотронулась — вони були холодні й гладенькі-гладенькі.

Коли я це зробила, то Осрісіс застогнав, неначе я дотронулася до його страусячих яєць. І тут я пойняла, шо сьогодні в нашій любовній ігрі нас буде троє. І ше пойняла, шо Осрісіс спеціательно пригласив танцітутку, шоб возбудить і мене, і себе.

Я пролізла рукою під одіяло і ощутила напряжонне тіло мого партньора. Воно притягало мене, як магніт, і я вже не могла противицця своєму желанію.

— О, мій царю! — простогнала я.

— О, моя царице! — відповів він мені.

Танцітутка злізла з Осрісіса, вроді пойнявши, що тепер я хочу його осідлати, тіки тепер по-настоящому.

І я осідлала його, як скіхського коня, обхопивши міцними підгуляївськими ногами його круп, цицьки мої зависли над його пикою, тіко не ластів’їними гніздами, а виноградними гронами. Канєшно, для мого Осрісіса-Брігадіра виноград був більш з’їдобним, ніж ластів’їні гнізда, тож він присмоктався до нижньої виноградинки, намагаючись висмоктати через неї увесь сік з цілого грона.

А танцітутка не йшла, а була рядом, і даже не мішала нам, а навборіт, помагала. Вона гладила нас обох — мене по спині, а його по литках.

Я припідняла свою сраку, аби не промахнуться і точніше насадити себе на живий корінь, на корінь життя…

Ой, дівчонки! Як поскакала я на тому скіхському коні по нашому підгуляївському степу — розігнала його з мінімальної на максимальну скорость. Кінь мій скакав увесь у милі, а я його шмагала пльоткою (та брешу — не було ніякої пльотки, це я так ляскала його своєю долоньою по крупу, а долоня ж у мене — знаєте яка — о-го-го!), аж вітер бив мене в груди, розвівав мої волоси на голові, мої ляжки аж заніміли від того скакання, але через нєкоторе врем’я прийшло друге диханіє, і я погнала, не відчуваючи болю в ногах. Ге-е-ей! Уперед! Уперед! За Осрісіса! За підгуляївську батьківщину! За Україну! За президента! (Ой, шось я перегнула палку: на патрійотику потягло). Прямо, як у підгуляївській пісні:

Так от: скачу я на тому скіхському коні по степу — а коню ця гонка наравицця, а мені ж як вона наравицця! І я горланю: «Уперед, йоб твою мать, уперед, сукиного кодла, вперед!» А кінь мій, загнаний до прєдєла, не здаєцця — мчить, як самошедший, хропе, але не пручаєцця, — слухає моє ритмічеське стискування по боках. Я схватила свою нічну сорочку і стала розмахувать нею над головою кругами і репетувать: «Давай, конику, мій ненаглядний, давай, мальчику мій ненаситний!» Даже не знаю, откудова в мене ті слова й узялися! Але мій скіхський кінь од тих слів помчав ше дужче, ше прудкіше!

І тут я чую — вобше-то я січас кончу, а він — скіхський кінь — ні в одном глазу, і даже не думає спиняцця!

І шо? Чи буду я себе здержувать? Як зарепетую несамовито:

— Кончаю! А-а-а-а!

І затихла, моє комсомольське завзяття какось притамувалося, я вже й не проти спиницця на перекур. Тут би моєму коню раді прілічія спиницця на водопій, так нє! Він, як самошедший, несе мене в чисте поле!

— Годі! — закричала я. — Фатить! Я вже більше не можу! Одпусти мене, окаянна звірюко! Рятуйте, люде добрі!

Ноль по фазі! Та тварюка даже не соізволила на мене подивицця. Ну, думаю, не фатало, шоб мене ше й стошнило! І стала я надивляцця запасний еродром, плацдарм для безопасного прізімлєнія.

Зирк! Аж тут рядом Раїса Степанівна готова прийнять мою істафєту! Я їй — морг! І вона мені у відповідь — морг! Ми пойняли друг друга з одного підморгування. Я бистро встала на ноги, а вона, пока кінь не оговтався, сіла на моє місце і собі поскакала.

«Хух! — подумала я. — Повезло! Мало того, шо всцялася, всралася, не фатало мені ше й обригатися во врем’я любовних утіх!»

Прилягла я рядом на кровать і стала помаленьку відходить од тих скачок. Ісперва спину одпустило, потім судороги в ногах пройшли, потім мордяка остудилася. Приглядаюся — а шо ж діється на вражеському хронті? Раїса Степанівна теж ловкенько скаче. Правда, Осрісісу явно не наравився її вєс — шось там трєпихаєцця на ньому, не поймеш — муха чи комар, не то, шо я: як сіла, так сіла!

Я вже й змерзла наче, а ті все скачуть по чистому полю — і ніяка трясця їх не бере!

«Нє, — думаю, — так дєло дальше не піде. Нада шось дєлать! А шо? Не здирати ж Раїсу з коня! Це ж не по-людськи! Я ж не ізвєрг, в конці-то конців!»

озираюся навкруги — аж тут вирисовуєцця плотненька хвігурка. Шо воно таке? Ага! — доходить до мене. — Це ж музикант! Отой, шо грав на якійсь хвігні! Кремезненький такий. Дивлюсь, а у нього туніка в опредєльонному місці теж надулася в палатку.

«Ну, не пропадатьже добру!» — подумала я і поманила його до себе пальцем.

Той без прєдупрєждєнія як скочив на мене, як повалив мене на кроваті рядом з Осрісісом та Раїсою, я й схаменуцця не вспіла, як він забив мені поміж ніг свою чисто дубову колоду, то єсть своє грішне тєло. Мені аж потемніло в очах.

І тут пішло таке!.. Не сєкс, а якась пилорама!

Ви ж бували, дівчонки, на пилорамі? Помните ті скрежети і завивання? Оце таке мені було з тим музикантом.

Думаю: «Я ж не видержу! Я ж до такого не привикла! Шо там у Мумрікова — карандашик, а тут — дубище! Але ж не падать лицьом у гразь! Рядом Осрісіс з Раїсою — нада ж показать їм мастєр-клас! Шоб знали, шо таке підгуляївська порода».

Я зібралася з силами, настроїлася на волну, підняла свої ноги догори і обхватила ними, як кліщами, музиканта за шию.

А той як зареве, як завібрірує! Мені хоч і тяжко було, але підгуляївська гордість помогла вийти з тої ситуації достойно.

І через некоторе врем’я я даже почула сякий-такий кайф: від одної тіко думки, шо такого в мене більше не буде нікада, я розпалилася не на шутку. Як же тут шутковать, якшо незвєсно, шо мене жде далі в рідних Підгуляївцях!

Я загорлала на повний голос:

— Гоп! Циця-циця-дриця, ой ти ж моя киця! Гоп! Гоп! Гоп!

І бачу, шо дубовому залупієві стає непереливки.

— Гей! — закричала я знов.

І в ритм примовки я начала підкидати на собі музиканта, і став він стрибать на мені, як баскетбольний м’ячик. Гоп! Гоп! Гоп!

Признаюся: трудно було хвізічеськи, зато морально!.. Це таке удовольствіє, шо словами не передать! Рядом Осрісіс із танцітуткою стих. Кажецця, я даже відчула на собі його всеіспопеляющий взгляд. Через десять минут мого гарцювання під музикантом Осрісіс не видержав. Він скинув з мене музиканта і сам навалився… Це мене ше більше завело. Тепер я його підкидала своїм тазовим суставом єлі не до стелі.

І подумала: а слабо його ухоркать, шоб усю жисть помнив про мене, про Гальку з Підгуляївців? То єсть, пардон, про свою Мінетію.

І я таки його ухоркала! Показала підгуляївський мастєр клас! Я довела його до того, шо це він кричав мені:

— Спинися! Я вже більше не можу! Ґвалт!

А я його ше, іше, іше духопелю!

Словом, кончилося тим, шо чотири мужики держали мене попід руки, шоб я дала Осрісісу кончити.

І шо ж ви думаєте: як він кончав? А кончав він тихенько, весь мокрий, вздрагував, як кошеня після води. І даже не писнув. Мені аж жалко його стало. Але ненадовго. Бо розпирала мою грудь гордість: я таки його удєлала! Тепер моє зверху!

Да, дівчонки! То був сєкс так сєкс! Це вже потім я пойняла, шо на самом дєлі у нас була груповуха! Хотя слово «груповуха» звучить так гидко, у нас усе було таке приятне! Таке природне і зовсім не звращенське!

Зрітєлі (а я вже вспіла привикнуть до їх) галасували, аплодували і свистіли од удовольствія!

Коли я ішла мимо них у тувалєт, вони кидали в мене золоті квітки й кричали «Браво!».

Після того спектаколя я проснулася на другий день з такою крепатурою, шо єлі голову підняла з подушки. Тут знову заработали скіхські масажистки і банщиці, і мені полегшало.

Я вже не боялася Осрісіса, а навборіт, ждала його у кроваті і мєчтала, яке б звращеніє йому устроїть сьогодні. І нічого путнього в голову не лізло! І шо б його придумать?

І вдруг: евріка! Мене ж звати Мінетія! Я ж должна оправдать довєріє!

От тіко одна проблема: як оте грішне Осрісісове місце, оту гадость запхати собі в рота? Там же стіко мікробів! А кроме того, Осрісіс ним і пісяє! От природа насміялася над мущинами: таку невдобность їм заподіяла — висить, теліпається те одоробло і ноги натирає! І як ото мужики з тим хазяйством ходять?!

Так я собі думала… І стала складать план дєйствій. Во-первих, написала собі на бомажці, чого желатільно не здєлать во врем’я мінету:

а) не одкусить;

б) не вдавицця;

в) не похлинуцця.

Ось так я себе наче й настроїла на бойовий лад. Головою я понімала, шо нада це зробить раді дєла, а от серце, а точнеє — тєло — не здавалося: усе-таки, як же взять таке одоробло в рота? Га?

Лежу далі. І далі думаю. Взяла чарчину зі столика, налила золотої настоянки — і на душі стало веселіше. Жду Осрісіса, а він усе не йде та не йде.

«Де ж він подівся?» — питаю себе. А далі знову пишу на бомажці:

а) поприскать в роті антібіотіком, шоб ніяка зараза не причепилася (до і послі сеансу);

б) настроїцця на позітів: для цього желатільно в’являти, шо смокчеш сиров’ялену ковбаску, а не це протівне ізобрєтєніє природи;

В) зажати носа прищепкою, шоб не чути запаху отого безобразія.

Записала це, і стало какось спокойніше: план дєйствій складено, осталося тіко втілити його в жисть.

Але чого ж Осрісіс не йде?

Перехилила я ще кілька чарчин — стало ше легше. Лежу, стелю роздивляюся — аж там зеркало! Нічого собі! То це я скіко сеансів пропустила, могла ж совміщати неприятне і приятне з полєзним созєрцанієм!

Знову жду. І знову пішла в хід чарчина-друга!

Я вже начала даже дрімать, аж тут завалює Осрісіс — веселий і як ні в чому не бувало. А в мене вже й охота пройшла.

Він мені кае:

— Царице моя! Відкривай свою таємну інтимну комірчину для свого царя!

А я йому сп’яну:

Я ж пошутковала! А він повірив! І йому ця ідея явно понаравилася. Коли я це пойняла, було пізно…

Даже не знаю, як описати вам те, шо проізошло. Одним словом — сраці моїй це не понаравилося. Як закричить вона:

— Ой, болить! Ой, болить! Зараз трісну! Спасайте мене! Прекратіть ці іздівательства!

Але ніхто не хотів її чути. І тоді вона вдалася до крайньої міри і гукнула до мене:

— Галько, спасай, бо тобі не буде чим какать!

Од цієї мислі я просто-таки содрогнулася. Згрупірувалася і начала контратаку. Я таки вирвалася із садистських об’ятій Осрісіса і вмазала йому кулаком межи очі. Він — в одключку. Тоді я смачно поцілувала його в губи, змахнула з мордяки сльозу, зібралася з духом і покинула Скіхське царство…

Уже пройшло три дні, і Осрісіс, без сумнєнія, запомне їх на всю свою наступну жисть. Получаєцця, збулися всі пророцтва їхнього прорицателя Берехлія. І збулася половина пророцтв нашого Бориса Борисовича, шо ворожить на тувалєтній бомазі.