Дівчина, яку ти покинув

Частина 1

Мені снилася їжа. Хрусткі багети, чия незаймано біла м’якоть іще парує після печі, і стиглий сир, чиї боки майже випинаються за край тарілки. Виноград і сливи, високими гірками викладені у вазах, рум’яні й запашні. Повітря було насичене їхнім ароматом. Я вже збиралася була простягти руку й узяти плід, коли сестра зупинила мене.

— Відчепись, — прошепотіла я. — Я голодна.

— Софі, прокидайся.

Я вже відчувала смак сиру. Я хотіла взяти той реблошон[1], намастити ним скибку теплого хліба, а тоді вкинути до рота виноградину. Я вже уявляла цей насичено солодкий смак, цей густий аромат.

Але в цю мить сестрина рука перехопила мій зап’ясток, зупиняючи мене. Страви почали зникати, запахи — танути. Я тяглася за ними, але вони лускали, наче мильні бульки.

— Софі.

— Що?

— Вони схопили Орельєна!

Я перевернулася на бік і моргнула зі сну. На сестрі був бавовняний чепчик, так само як і на мені, — від холоду. Навіть у тьмяному світлі свічі видно було, що рум’янець збіг із її обличчя, а очі розширені від жаху.

— Вони схопили Орельєна. Внизу.

Мої думки почали прояснюватися. Знизу долітали чоловічі крики. Їхні голоси луною відбивались у брукованому подвір’ї. Кури здійняли переполох у курнику. У непроглядній темряві відчувалося, як тремтить повітря від якоїсь жахливої загрози. Я сіла в ліжку, обтягуючи на собі нічну сорочку і водночас намагаючись запалити свічку на столику біля ліжка.

Спотикаючись, я кинулась повз неї до вікна і визирнула у двір — там, унизу, були солдати, освітлені фарами їхньої вантажівки, і мій молодший брат. Хлопець затуляв голову руками, намагаючись уникнути ударів прикладами, що сипалися на нього з усіх боків.

— Що відбувається?

— Вони знають про порося.

— Що?

— Напевне, месьє Сюель доніс на нас. Я чула їхній галас зі своєї кімнати. Вони кажуть, що заберуть Орельєна, якщо він не скаже, де порося.

— Він нічого не скаже, — відповіла я.

Ми здригнулися, почувши, як кричить наш брат. У цю мить я ледь упізнала сестру: вона здавалася років на двадцять старшою за свої двадцять чотири. Я знала, що на моєму обличчі проступає зараз такий самий страх. Сталося те, чого ми так боялися.

— З ними комендант. Якщо вони знайдуть його, — прошепотіла Елен, її голос панічно тремтів, — вони заарештують нас усіх. Ти знаєш, що сталося в Аррасі. Вони влаштують показове покарання. Що буде з дітьми?

Мій розум лихоманило. Думка, що мій брат може проговоритися, геть відібрала в мене здоровий глузд. Я накинула шаль на плечі й навшпиньках підійшла до вікна, аби ще раз визирнути надвір. Присутність коменданта свідчила, що це не просто п’яна солдатня вирішила зігнати своє невдоволення погрозами й стусанами: нас спіткало справжнє лихо. Якщо він тут, це означає, що ми скоїли злочин. Серйозний злочин.

— Вони знайдуть його, Софі. Це забере лише кілька хвилин. А потім… — від тривоги голос Елен зростав до крику.

Мене охопили найчорніші передчуття. Я заплющила очі. А тоді знов відкрила їх.

— Іди вниз, — наказала я. — Стверджуй, що нічого не знаєш. Спитай у нього, що скоїв Орельєн. Поговори з ним, відволічи його — просто дай мені трохи часу до того, як вони зайдуть у будинок.

— Що ти збираєшся робити?

Я схопила сестру за руку.

— Іди. Але нічого йому не кажи, зрозуміла? Спростовуй усе.

Моя сестра вагалась, а тоді побігла в коридор — тільки край сорочки майнув. Не знаю, чи почувалась я коли-небудь більш самотньою, ніж у ті кілька секунд, коли страх стискав мені горло і над головою тяжіла загроза всій моїй сім’ї. Я метнулася до батькового кабінету і стала ритися в шухлядах великого столу, жбурляючи на підлогу їхній уміст: старі ручки, клапті паперу, деталі зламаних годинників і старі садові ножиці, — нарешті, дякуючи Богові, знайшла те, що шукала. Тоді я прожогом кинулася вниз, відчинила двері підвалу й зіскочила на холодні кам’яні сходи. Я настільки впевнено орієнтувалась у цій темряві, що трепетний вогник свічі був майже зайвим. Я підняла важкий засув на дверях до заднього льоху, колись під стелю заставленого діжами з пивом і добрим вином. Відсунула вбік одну з порожніх діж і відчинила дверцята старої чавунної печі для випікання хліба.

Порося, ще тільки наполовину підросле, сонно кліпнуло. Потім звелося на ніжки, дивлячись на мене зі своєї солом’яної постелі, і зарохкало. Я ж розповідала вам про порося? Ми поцупили його під час реквізиції на фермі месьє Жирара. Наче дар небес, воно блукало серед загального безладу, дибаючи все далі й далі від решти поросят, яких вантажили до кузова німецької автівки, — і швидко зникло під пишними спідницями бабусі Пуалан. Ми тижнями відгодовували порося жолудями та об’їдками, сподіваючись виростити його досить великим, аби ми всі могли поїсти м’ясця. Останній місяць усі мешканці готелю «Червоний півень» тільки й жили думкою про хрустку скоринку й соковиті скибочки свинини.

З двору до мене знову долетів скрик мого брата, потім — голос сестри, квапливий і стривожений, обірваний грубим вигуком німецького офіцера. Порося дивилося на мене кмітливими й тямущими очима, наче вже знало свою долю.

— Мені дуже шкода, mon petit[2], — прошепотіла я. — Але це насправді єдиний вихід.

З цими словами я опустила руку.

За лічені хвилини я була вже надворі. Перед тим розбудила Мімі, коротко наказавши йти зі мною, але мовчки — за останні місяці дитина набачилася стільки, що слухалася без жодних запитань. Вона лише глянула, як я тримаю на руках її маленького братика, вислизнула з ліжка і вклала свою долоньку в мою руку.

Того вечора ми ненадовго розпалили вогонь, і в передзимовому повітрі витав запах паленої деревини. Крізь кам’яну арку задніх дверей я побачила коменданта і завагалася. Це не був пан Беккер, якого ми знали і зневажали. Це був хтось стрункіший, із гладенько виголеним холоднокровним обличчям. Навіть крізь темряву я бачила в цьому обличчі присутність розуму, а не брутальне невігластво — і це мене злякало.

Новий комендант задумливо споглядав наші вікна, вочевидь, розмірковуючи, чи не краще буде квартирувати тут, ніж на фермі Фур’є, де мешкали старші німецькі офіцери. Підозрюю, він розумів, що з високих вікон нашої будівлі матиме чудовий огляд міста. Є також конюшні й десять спалень — з часів, коли тут був успішний міський готель.

Елен сиділа на бруківці, затуляючи руками Орельєна.

Один із чоловіків замахнувся рушницею, але комендант підняв руку.

— Устаньте, — наказав він. Елен квапливо відповзла назад, далі від німця. Я кинула погляд на застигле від жаху обличчя сестри.

Побачивши матір, Мімі ще міцніше вхопилася за мою руку, і я бадьоро потисла її долоньку, хоча в самої серце було не на місці. Я зробила крок уперед.

— Що, заради Бога, тут відбувається? — дзвінко пролунав мій голос над подвір’ям.

Здивований моїм тоном, комендант озирнувся: на нього крізь арковий вхід ішла молода жінка за руку з маленькою дитиною, що смоктала пальчик, і зі сповитим немовлям біля грудей. Мій нічний чепчик з’їхав набік, біла бавовняна сорочка була настільки зношена, що тіло проглядало наскрізь. Я молилася, щоб він не почув, як гупає моє серце.

— І за яке ж порушення ваші люди прийшли карати нас цього разу? — спитала я, звертаючись прямісінько до коменданта.

Гадаю, відтоді, як він покинув свій дім, ще жодна жінка не розмовляла з ним у подібному тоні. Тиша огорнула подвір’я, наче всі оніміли від подиву. Брат і сестра, обоє на землі, хутко обернулися до мене — надто добре вони розуміли, куди може привести нас усіх така непокірливість.

— Ви?..

— Мадам Лефевр.

Я бачила, як він поглядом шукає на мені обручку. Він не мав турбуватися: як і більшість місцевих жінок, я давно продала її, щоб купити їжі.

— Мадам, до нас надійшла інформація, що ви незаконно переховуєте худобу.

Його французька була цілком задовільною, і, судячи з цього, він уже тривалий час перебував на окупованій території. Голос його звучав спокійно — він явно не належав до тих, кого можна захопити зненацька.

— Худобу?

— З надійного джерела нам відомо, що ви тримаєте на території будинку свиню. Ви маєте знати, що, згідно з постановою адміністрації, переховування худоби карається позбавленням волі.

Я витримала його погляд.

— І я точно знаю, хто вам про це доніс. Це месьє Сюель, non?[3]

Мої щоки спалахнули рум’янцем. Волосся, довгою косою перекинуте через плече, було майже наелектризованим — настільки, що я відчувала поколювання в шиї та потилиці.

Комендант обернувся до одного зі своїх посіпак. Останній відвів погляд, і це лише підтвердило мою правоту.

— Месьє Сюель, Herr Kommandant[4], ходить сюди принаймні двічі на місяць, намагаючись переконати нас, що за відсутності чоловіків ми потребуємо його ласки. А оскільки ми вирішили обійтися без його щедрот, він платить нам плітками, наражаючи наші життя на небезпеку.

— Представники влади не вдаються до дій, якщо джерело не заслуговує на довіру.

— Мушу зауважити, Herr Kommandant, що оцей візит дозволяє стверджувати протилежне.

Важко було вгадати, які думки крилися в цю мить за його поглядом. Він розвернувся на підборах і попрямував до вхідних дверей. Я йшла за ним, ледь не спотикаючись об край спідниці, й намагалася не відставати. Я знала, що сама лише зухвалість мого тону може трактуватися як злочин. І все ж у цю мить я більше не боялася.

— Подивіться на нас, коменданте. Хіба ми схожі на тих, що від’їдаються телятиною, чи смаженими ягнятами, чи свинячою вирізкою?

Він розвернувся й кинув стрімкий погляд на мої кістляві зап’ястки, що саме проглядали з рукавів нічної сорочки. Лише за рік моя талія схудла на п’ять сантиметрів.

— Ми що, казково розжиріли на своїх готельних статках? З двох дюжин курей у нас лишилося троє. Три курки, яких ми маємо задоволення утримувати й годувати, щоб ваші люди їли яйця. А самі тим часом животіємо на тому, що німецька влада вважає добовою нормою харчування. Трохи м’яса й борошна, якого все менше й менше, хліб із грубого вівса та висівок — такий поганий, що ним і свиней не годуватимеш.

Він був уже в задній частині будинку. Його підбори гулко стукали по кам’яних плитах. Він трохи вагався, але зайшов до бару й вигукнув наказ. Нізвідки підскочив солдат і подав йому лампу.

— У нас немає молока, щоб годувати власних малят, діти плачуть від голоду, ми хворіємо через недоїдання. А ви все одно приходите сюди посеред ночі, щоб налякати двох жінок і жорстоко позбиткуватися з невинного хлопчика! З’являєтеся сюди з побиттям та погрозами лише через чутки, які розпускає один аморальний тип, — ніби ми тут жируємо?

Мої руки трусилися. Він побачив, як неспокійно совається немовля, і я збагнула, що через нервове напруження надто сильно притискаю його до грудей. Я відступила назад, поправила шаль і стала колисати маля. Потім підняла голову, не в змозі приховати гнів і гіркоту, що лунали в моєму голосі.

— Тоді обшукайте наш дім, коменданте. Переверніть усе догори дном, знищте те мале, що вціліло. Обшукайте також усі прибудови, які ще не обдерли ваші люди для власних потреб. Коли ви знайдете цю міфічну свиню, сподіваюся, вони добряче наїдяться.

Я витримала його погляд на мить довше, ніж він очікував. Крізь вікно я бачила, як моя сестра обтирає Орельєнові рани своєю спідницею, намагаючись зупинити кров. Над ними стояли троє німецьких солдатів.

Мої очі вже звикли до темряви, і я бачила, що комендант збентежився. Його люди, геть спантеличені, чекали від нього розпоряджень. Він міг наказати їм обдерти будинок до останньої бантини й заарештувати нас усіх, щоб відплатити мені за мій надзвичайний випад. Але я знала, що він думає в цю мить про Сюеля — чи не ввів їх той в оману? Він явно не з тих, хто любить помилятись у всіх на очах.

Якось, коли ми з Едуардом грали в покер, він розсміявся і сказав, що грати проти мене просто неможливо — моє обличчя ніколи не виказує справжніх почуттів. Зараз я подумки пригадала собі ці слова чоловіка: ішла найважливіша гра з усіх, у які я грала в своєму житті. Ми дивилися одне на одного, комендант і я. І мені на мить здалося, що весь світ завмер навколо нас: я чула віддалені гарматні постріли на передовій, чула, як закашлялася моя сестра, як шкребуть кігтями наші бідні худющі кури, розтривожені в своєму курнику. Усе ніби змовкло, доки ми двоє дивились одне одному у вічі, обоє зробивши ставку на правду. Клянуся, я чула кожен удар власного серця.

— Що це?

— Де?

Комендант підняв лампу, і в тьмяному блідо-золотавому світлі проступив він — мій портрет, написаний Едуардом невдовзі після нашого весілля. Ось така я була в той перший рік — із густим блискучим волоссям, розсипаним по плечах, із чистою сяючою шкірою і з упевненим поглядом жінки, яку обожнюють. Я принесла картину сюди зі сховку кілька тижнів тому, заявивши сестрі: хай буду проклята, коли німці вирішуватимуть, на що мені можна дивитись у власному домі.

Він підняв лампу трохи вище, аби роздивитися її.

«Не вішай її туди, Софі, — попереджала Елен. — Це накличе біду».

Нарешті він обернувся — так неохоче, ніби не міг відірвати очей від портрета. Він подивився мені в обличчя, потім — знов на картину.

— Це робота мого чоловіка, — не знати чому я вважала за необхідне повідомити його про це.

Може, враження на нього справила впевненість, із якою я трималась у моєму праведному гніві. Може — очевидна різниця між дівчиною на полотні і дівчиною, що стояла зараз перед ним. Може — рюмсання білявої дівчинки біля моїх ніг. Не виключаю, що навіть комендантові за два роки окупації набридло цькувати нас за дрібні порушення.

Він затримав погляд на картині, потім перевів його на власні чоботи.

— Гадаю, ми ясно зрозуміли одне одного, мадам. Нашу розмову не завершено. Але цієї ночі я вас більше не турбуватиму.

Він побачив ледь прихований подив на моєму обличчі. А я побачила, що з якоїсь причини він дуже цим задоволений. Певно, йому вистачило й того, що я відчула себе приреченою. Він був розумний, цей чоловік, і хитрий. Слід було остерігатися його.

— Солдати.

Покірні наказам, як завжди, солдати розвернулися й попростували надвір до своєї автівки, проходячи темними силуетами у світлі фар. Я пройшла за комендантом і зупинилася на самому порозі. Останніми його словами, що долетіли до мене, був наказ водієві вирушати до міста.

Ми стежили, як військова вантажівка зникає все далі, фарами відшукуючи дорогу на вибоїстій землі. Елен затремтіла й зіп’ялася на ноги, заплющивши очі та тримаючи міцно стиснений кулак біля брови. Зніяковілий Орельєн стояв поряд зі мною, взявши за руку Мімі й соромлячись власних дитячих сліз. Я чекала, доки рев мотора остаточно стихне вдалині. Видираючись на пагорб, машина завищала — так, наче пагорб теж був мовчазним спільником протесту.

— Тебе поранено, Орельєне? — я торкнулася його голови. Поверхові рани. І синці. Що за недолюдки могли напасти на беззбройного хлопчика?

Він скривився.

— Мені було не боляче, — сказав він. — Вони мене не налякали.

— Я думала, він заарештує тебе, — промовила сестра. — Думала, він усіх нас заарештує.

Мені було страшно, коли вона дивилася такими очима: наче людина, що балансує на краю бездонної прірви. Вона витерла очі й змусила себе посміхнутися, присівши, щоб обійняти доньку.

— Дурні німці. Усіх нас переполохали, еге ж? Дурна мама, що злякалася.

Дівчинка дивилася на матір, мовчазна й серйозна. Часом я питаю себе, чи побачу коли-небудь знов, як сміється Мімі.

— Пробач. Тепер зі мною все гаразд, — продовжувала Елен. — Ходімо всі в дім. Мімі, в нас є трохи молока, я тобі підігрію.

Вона витерла руки об свою скривавлену сорочку і простягла до мене, пропонуючи віддати їй дитину.

— Може, я візьму Жана?

Мене били конвульсії, наче я лише зараз зрозуміла, як сильно злякалася. Мої ноги були ватні, і здавалося, що сили витікають із них у бруківку. Я відчула нестримне бажання сісти.

— Так, — сказала я. — Гадаю, так буде краще.

Моя сестра потяглася до маляти, потім тихо скрикнула. З-під ковдр, замотаних так щільно, що його ледь було видно в темряві, визирало рожеве волохате поросяче рильце.

— Жан спить нагорі, — сказала я. І сперлася рукою об стіну, щоб утриматися на ногах.

Орельєн зазирнув через плече. Усі здивовано роздивлялися згорток.

— Mon Dieu[5].

— Воно мертве?

— Приспане. Хлороформом. Я згадала, що Papa[6] тримав пляшечку у своєму кабінеті, з часів, коли колекціонував метеликів. Гадаю, воно скоро прокинеться. Але ми маємо знайти для нього інший сховок до того, як вони повернуться. А ви ж розумієте, що вони повернуться.

І тоді губи Орельєна повільно розтяглися в усмішці, рідко баченій усмішці щирого захвату. Елен схилилась, аби показати Мімі порося в комі, і вони обидві всміхнулися. Елен мацала п’ятачок і здивовано хапалася за своє обличчя, наче повірити не могла, що це справді воно.

— То ти тримала його в них на виду? Вони прийшли, а ти весь час тримала його в них під носом? А тоді ще й влаштувала їм прочуханку за те, що вони заявилися сюди?

Вона не могла повірити.

— Перед їхніми рилами! — сказав Орельєн, до якого миттєво повернулося колишнє самовдоволення. — Ха! Ти тримала його просто під їхніми свинячими рилами!

Я опустилася на камені й розсміялася. Я сміялася доти, доки моя шкіра не заніміла від холоду і я вже не знала, чи сміюся, чи плачу. Брат, мабуть, злякавшись, що я впадаю в істерику, взяв мене за руку й сів поряд. Йому було чотирнадцять, і часом він скипав, як чоловік, а часом зовсім по-дитячому прагнув ласки.

Елен усе ще перебувала глибоко в роздумах.

— Якби я знала… — промовила вона. — Звідкіля в тебе така сміливість, Софі? Моя маленька сестричко! Хто навчив тебе цього? Ти була таким мишеням у дитинстві. Справжнім мишеням!

Не певна, чи знала я відповідь.

І тоді, коли ми нарешті повернулися до будинку й Елен заходилася підігрівати молоко, а Орельєн став умивати своє бідолашне побите обличчя, я спинилася перед портретом.

Та дівчина — дівчина, з якою одружився Едуард, — дивилася на мене з виразом, якого я більше не впізнавала. Він побачив це в мені набагато раніше за інших: цю усмішку, що свідчить про потаємне знання, про задоволення, здобуте й дароване. Усмішку гордої людини. І коли паризькі друзі чоловіка дивувалися його коханню до мене — простої дівчини з крамниці, він лише усміхався у відповідь, бо вже бачив у мені те, чого досі не помічали інші.

Я так і не знала, чи здогадався він, що все це було присутнє лише завдяки йому.

Я дивилася на неї і на кілька секунд згадала, як це — бути тією дівчиною, що не знає голоду, страху, одержимою лише безтурботним очікуванням миттєвостей, проведених наодинці з Едуардом. Вона нагадала мені, що у світі є краса і що існують такі речі, як мистецтво, радість, кохання — колись вони наповнювали мій світ замість страху, кропив’яного супу і комендантських годин. У погляді з картини я бачила його. А тоді я збагнула, що тільки-но сталося. Він нагадав мені про мою силу. І скільки ще цієї сили лишилося в мені для боротьби.

Коли ти повернешся, Едуарде, клянуся, я знов стану тією дівчиною, яку ти намалював.

До обіду історія дитини-поросяти облетіла все місто. Відвідувачі рікою стікалися до «Червоного півня», хоча ми могли запропонувати їм хіба що каву з цикорію. Пиво постачалося нерегулярно, а крім нього ми мали лише кілька пляшок страшенно дорогого вина. Просто дивовижно, скільки людей зазирнуло, аби побажати нам вдалого дня.

— То ви дали йому гарної прочуханки? Наказали забиратися геть? — старий Рене, хихикаючи у вуса, стискав рукою спинку стільця й витирав сльози від сміху. Чотири рази він просив повторити для нього цю історію. У переказі Орельєна вона щоразу обростала новими подробицями, і завершилося тим, що він нібито бився на шаблях із комендантом, поки я кричала: «Der Kaiser ist Scheiss![7]»

Я обмінялася скупою усмішкою з Елен, яка підмітала підлогу в кафе. Особисто я не зважала. Останнім часом у нашому містечку випадало не так багато приводів для святкування.

— Ми маємо бути обережні, — сказала Елен, коли Рене пішов, відсалютувавши на прощання капелюхом. Ми стежили, як він іде, здригаючись від нападів давно забутих веселощів, і зупиняється біля поштового відділення, щоб витерти очі. — Ця історія стає занадто відомою.

— Ніхто нічого не скаже. Всі ненавидять бошів, — я знизала плечима. — До речі, вони всі розраховують на шматочок свинини. І навряд чи донесуть на нас, доки не скуштують своє.

Рано-вранці порося було таємно переміщене до сусіднього будинку. Кілька місяців тому, рубаючи на дрова старі діжки, Орельєн виявив: єдине, що відокремлює лабіринт нашого винного льоху від сусідського, — це одношарова цегляна стіна. З допомогою наших сусідів, Фуберів, ми обережно вийняли кілька цеглин. Так було створено шлях утечі на випадок крайньої необхідності. Коли Фубери переховували в себе молодого англійця і до них без попередження на світанку заявилися німці, мадам Фубер удала, що не розуміє наказів офіцера, і це дало юнакові досить часу, щоб прослизнути до льоху, а звідти — до нас. Німці обнишпорили кожен закуток їхнього будинку, навіть погреби оглянули, але через слабке освітлення жоден із них не помітив, що цегляній кладці де-не-де підозріло бракує цементу.

Такою була історія наших життів: дрібні бунти, крихітні перемоги, миттєві шанси зробити посміховисько з наших поневолювачів — крихітні кораблики надії серед безмежного моря непевності, злиднів і страху.

— Отже, ви познайомилися з новим комендантом? — спитав мер, сидячи за столиком біля вікна. Коли я принесла йому каву, він жестом попросив мене сісти. Я часто думала, що серед усіх нас найбільш безжально окупація обійшлася саме з ним. Увесь свій час він проводив у перемовинах з німцями, аби забезпечити місто всім необхідним, а іноді вони брали його в заручники, щоб змусити непокірних містян коритися їхній волі.

— Формально ми не були представлені одне одному, — відповіла я, ставлячи чашку перед ним.

Він нахилився до мене і притишив голос:

— Пана Беккера відіслали назад до Німеччини — керувати табором військовополонених. Вочевидь, щось не збігалося в його бухгалтерії.

— Не дивно. Він єдина людина в окупованій Франції, яка за два роки погладшала вдвічі, — я жартувала, але звістка про цей від’їзд викликала в мене суперечливі почуття. З одного боку, Беккер був жорстоким і карав людей над міру через непевність свого положення і страх видатися недостатньо сильним в очах підлеглих. Але він був занадто дурний для того, щоб помічати численні акції непокори в місті, — як і для того, щоб зав’язати будь-які корисні стосунки.

— То що думаєте?

— Про нового коменданта? Не знаю. Гадаю, могло бути й гірше. Принаймні не розібрав оселю по цеглинах, аби лише силу показати, як зробив би Беккер. Але… — я наморщила носа, — він розумний. Можливо, нам слід бути обачнішими.

— Як завжди, мадам Лефевр, наші думки цілком збігаються, — він усміхнувся мені, але очі його лишилися серйозними. Я пам’ятала часи, коли мер був галасливим веселуном, відомим своєю добродушністю: в будь-якому міському зібранні його голос лунав найгучніше.

— Щось буде на цьому тижні?

— Гадаю, трохи бекону. І кави. Зовсім трохи масла. Сподіваюся сьогодні дізнатися точні продуктові норми.

Ми визирнули у вікно. Старий Рене дістався церкви. Він зупинився погомоніти зі священиком. Неважко було здогадатися, про що вони розмовляють. Коли священик розсміявся, а Рене — вже вчетверте — зігнувся навпіл, я не втрималася від смішку.

— Є якісь новини від чоловіка?

Я обернулася до мера.

— Жодної від самого серпня, коли я отримала його листівку. Він був під Ам’єном. Розповідав небагато.

«Я думаю про тебе день і ніч, — було виведено в листівці його красивим вигадливим почерком. — Ти зірка, що веде мене крізь цей світ суцільного божевілля».

Дві ночі після надходження цієї листівки я лежала без сну, доки Елен не звернула мою увагу на те, що слова «світ суцільного божевілля» можна так само застосувати до світу, де їдять чорний хліб, такий твердий, що доводиться різати його за допомогою садового ножа, і тримають поросят у печі.

— Остання звістка, що я отримав від мого старшого, надійшла місяці три тому. Вони виступали в напрямку Камбре. Бойовий дух на висоті — так він казав.

— Сподіваюся, з ними й досі все гаразд. Як Луїза?

— Непогано, дякую.

Його найменша донька була від народження паралізована. Вона погано росла, їсти могла лише певну їжу і у свої одинадцять років часто хворіла. Підтримувати її в доброму здоров’ї було справою всього нашого містечка. Якщо в когось траплялося молоко або сушені овочі, невелика частина зазвичай потрапляла до будинку мера.

— Коли вона знов набереться сил, перекажіть їй, що Мімі про неї питає. Елен шиє Луїзі ляльку — точну копію ляльки Мімі. Дитина питає, чи можуть вони бути сестрами.

Мер погладив руку дівчинки.

— Ви такі добрі, дівчата. Я не припиняю дякувати Богові, що ти повернулася сюди, коли могла залишитися в безпеці у Парижі.

— Ет, немає жодної гарантії, що скоро боші не маршируватимуть Єлисейськими Полями. І до того ж, я не могла полишити Елен тут саму.

— Вона б не вижила без тебе. Ти виросла такою гарною молодою жінкою. Париж пішов тобі на користь.

— Це мій чоловік пішов мені на користь.

— Тоді нехай Господь береже його. Нехай Господь урятує всіх нас, — мер усміхнувся, вдягнув капелюха і встав, збираючись іти.

Містечко Сент-Перонна, у якому родина Бессеттів з покоління в покоління керувала готелем «Червоний півень», стало одним із перших, що впали під натиском німців восени 1914 року. Ми з Елен (наші батьки давно померли, а чоловіки перебували на фронті) вирішили будь-що підтримувати роботу готелю. Ми були не єдині, хто взяв на себе чоловічі обов’язки: усіма крамницями, місцевими фермами, школами майже повністю керували жінки з допомогою хлопчиків і літніх людей. До 1915 року чоловіків у місті практично не лишилося.

Ми чудово давали собі раду в перші місяці, коли містом проходили французькі солдати, та й британці були неподалік. Їжі було ще вдосталь, військові ходи супроводжувалися музикою й радісними вигуками, і більшість із нас вірили: ще кілька місяців — і кінець війні. До нас доходили окремі свідчення про жахіття, що відбувалися за сотню миль звідси: ми ділилися їжею з бельгійськими втікачами, які брели повз нас, тягнучи своє майно у візочках. Деякі були взуті в капці й мали на собі той самий одяг, у якому тікали з дому. Та хоча ми знали, що війна вже близько, мало хто припускав, що Сент-Перонна, наше горде містечко, може теж потрапити під владу німців.

Доказ того, як сильно ми помилялися, прийшов тихого холодного осіннього ранку під звуки пострілів, коли о шостій сорок п’ять мадам Фужер і мадам Дерен вирушили на свою щоденну прогулянку до boulangerie[8] й були застрелені на смерть, щойно перетнувши майдан.

Почувши галас, я відсунула фіранку. Знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що я бачу: тіла тих двох жінок, удів і нерозлучних подруг протягом більшої частини їхнього понад сімдесятирічного життя, простерті на бруківці. Їхні хустки збилися набік, порожні кошики лежали, перекинуті, в них у ногах. Липка червона калюжа розповзалася від них майже рівним колом, наче від одного тіла.

Пізніше німецький офіцер оголосив, що їх застрелили снайпери і це був контрзахід (напевне, вони казали те саме в кожному окупованому населеному пункті). Якщо вони хотіли збурити проти себе містян, вони не могли вигадати нічого кращого, ніж убити тих старих жінок. Але на цьому злодіяння не завершилися. Вони підпалили комори й розстріляли статую мера Леклерка. За добу вони марширували рядами по головній вулиці, виблискуючи своїми Pickelhaube[9] під холодним осіннім сонцем, а ми стояли у дверях будинків та крамниць, безмовні і вражені, й спостерігали. Вони наказали небагатьом чоловікам, які лишилися, вийти на вулицю, щоб їх перелічити.

Власники крамниць і яток просто зачинилися, відмовившись обслуговувати загарбників. Більшість із нас мали запаси їжі, і ми знали, що протримаємося. Мабуть, ми вірили, що, наткнувшись на таку непримиренність, вони відступлять і помарширують до іншого населеного пункту. Але тоді комендант Беккер видав наказ, згідно з яким усіх власників магазинів, які не відчиняться у звичний робочий час, буде розстріляно. Один за одним boulangerie, boucherie[10], ринкові прилавки і навіть «Червоний півень» відкрилися знову. Без особливої охоти наше містечко поверталося до похмурого заколотницького життя.

Останні півтора року в місті майже не було що купувати. Сент-Перонна лишилася відрізаною від сусідів, позбавленою новин і цілком залежною від нерегулярних надходжень допомоги, а також від дорогих харчів на чорному ринку (коли вони бували доступні). Іноді важко було повірити, що вільна Франція знає про наші страждання. Єдиними, хто добре харчувався, були німці. Їхні коні (наші коні) були гладкі й лискучі, адже пожирали овес, із якого ми мали б робити хліб для себе. Німці здійснювали набіги на наші винні погреби й забирали їжу, зрощену на наших фермах.

І справа була не лише в їжі. Щотижня лунав жахливий стукіт у чиїсь двері і виголошувався новий список речей, які мали бути реквізовані: чайні ложки, фіранки, обідні тарілки, каструлі, ковдри. Траплялося, що офіцер спочатку інспектував приміщення, відзначаючи бажане, а потім повертався зі списком вибраних предметів. Вони залишали розписки — вважалося, що за ними можна отримати гроші. Жоден у Сент-Перонні не знав людини, якій би насправді заплатили.

— Що ти робиш?

— Перевішую це, — я взяла портрет і прилаштувала його в тихому кутку, де він не привертав зайвої уваги.

— Хто це? — спитав Орельєн, поки я вішала й поправляла картину на стіні, домагаючись, аби та висіла прямо.

— Це ж я! — я обернулася до нього. — Хіба не впізнаєш?

— О, — він покосився на картину. Він не хотів образити мене: дівчина на полотні дуже відрізнялася від худої суворої жінки з сіруватим кольором обличчя та тривожними втомленими очима, яка щодня дивилася на мене з дзеркала. Я намагалася якомога менше зазирати туди.

— Це намалював Едуард?

— Так. Коли ми щойно одружилися.

— Я ніколи не бачив його малюнків. Це… не те, чого я очікував.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… це дивно. Кольори дивні. Він розмалював твою шкіру синім і зеленим. У людей не буває синьо-зеленої шкіри! А ще, дивись — це неохайно. Він вийшов за контури.

— Орельєне, ходи сюди, — я підійшла до вікна. — Подивись на моє обличчя. Що ти бачиш?

— Горгулью.

Я дала йому запотиличника.

— Ні. Подивись — уважно подивись. На відтінки моєї шкіри.

— Ти просто бліда.

— Дивись уважніше — під очима, в западинах на шиї. Не кажи мені, що ти очікуєш бачити. Просто дивись. А тоді скажи, які відтінки ти дійсно бачиш.

Брат уп’явся очима в мою шию. Потім повільно обвів поглядом моє обличчя.

— Я бачу синій, — сказав він. — Під твоїми очима. Синій і фіолетовий. І так, зелений, що збігає вниз твоєю шиєю. І жовтогарячий. Alors[11] — біжи до лікаря! У тебе на обличчі мільйон кольорів. Ти просто клоунеса!

— Ми всі клоуни й клоунеси, — відповіла я. — Едуард просто бачить це краще за інших.

Орельєн побіг нагору, щоб дослідити власне обличчя, а тоді побиватися через синьо-фіолетові плями, які він неодмінно знайде. Не те щоб його поведінка останнім часом вимагала пояснень. Він був люб’язний принаймні з двома дівчатами і подовгу голив свою м’яку дитячу шкіру старою й тупою небезпечною бритвою батька в марних спробах прискорити процес дорослішання.

— Це дуже мило, — сказала Елен, відступаючи, щоб роздивитися картину. — Але…

— Але що?

— Ти ризикуєш узагалі втратити її. Коли німці проходили крізь Лілль, вони палили живопис, який, на їхню думку, підривав традиції. Картина Едуарда… дуже особлива. Звідки ти знаєш, що вони не знищать її?

Вона непокоїлася, моя Елен. Непокоїлася через картини Едуарда і норов нашого братика, непокоїлася через листи й щоденникові записи, які я робила на клаптиках паперу і ховала в проймах під балками.

— Я хочу, щоб вона висіла тут і я могла її бачити. Не хвилюйся — решта його картин у безпеці в Парижі.

Схоже було, що мої слова її не переконали.

— Я хочу кольору, Елен. Я хочу життя. Я не хочу споглядати Наполеона чи дурнуваті таткові картини з сумними собаками. І не хочу, аби ці, — я кивнула на вулицю, де німецькі солдати палили цигарки біля фонтана, — вирішували, на що я можу дивитись у власному домі.

Елен похитала головою, наче мала справу з цілком ненормальною, якій вона мусила пробачати. А тоді пішла обслуговувати мадам Лув’є і мадам Дюран, які, хоча й частенько зауважували, що моя кава з цикорію смакує, наче з каналізації, прийшли послухати історію про дитину-порося.

Тієї ночі ми з Елен спали на одному ліжку, поклавши між собою Мімі й Жана. Часом ставало так холодно, особливо в жовтні, що ми боялися знайти їх замерзлими на смерть у їхніх нічних сорочках, і тому спали, обійнявшись усі разом. Було вже пізно, але я знала, що сестра не спить. Крізь щілину між фіранками падало місячне сяйво, і я бачила її очі, широко розкриті, що дивилися кудись удалину. Мабуть, у цю мить вона гадала, де зараз її чоловік. Чи в теплі, на постої в будинку — такому, як наш; чи мерзне в окопі, дивлячись на той самий місяць.

Глухий вибух удалині сповістив про віддалений бій.

— Софі?

— Так?

Ми говорили найтихішим шепотом.

— Ти коли-небудь думаєш, що буде… якщо вони не повернуться?

Темрява приховувала моє обличчя.

— Ні, — збрехала я. — Адже знаю, що вони повернуться. І не хочу подарувати німцям жодної зайвої хвилини свого страху.

— А я от думаю, — промовила вона. — Іноді я не пам’ятаю, як він виглядає. Дивлюся на його фотографію — і не можу нічого пригадати.

— Це тому, що дивишся на неї так часто. Іноді мені здається, що фотографії зношуються від наших поглядів.

— Але я не можу згадати геть нічого — його запаху, звуку його голосу. Я не пам’ятаю, як це — відчувати його поряд із собою. Наче він ніколи не існував. А тоді я питаю себе: а що, як це правда? Що, як він ніколи не повернеться? Що, як ми до самої смерті проживемо отак, і кожен наш крок буде підпорядкований тим, хто нас ненавидить? І я не впевнена… Не впевнена, що зможу…

Я підвелася на лікті і, потягнувшись через Мімі й Жана, взяла сестру за руку.

— Ні, зможеш, — сказала я. — Звичайно ж, зможеш. Жан-Мішель повернеться додому, і все в тебе буде добре. Франція буде вільна, і життя стане таким, як раніше. Навіть кращим.

Вона лежала мовчки. Тепер, вибравшись із-під ковдр, я тремтіла від холоду, але не наважувалась ворухнутися. Сестра лякала мене, коли говорила так. Здавалось, у неї в голові існує цілий світ жахіть, з яким вона має боротися, докладаючи вдвічі більше зусиль, ніж будь-хто з нас.

Її голос був тихий і тремтів, наче вона намагалася стримати сльози.

— Знаєш, після того як ми з Жаном-Мішелем побралися, я була така щаслива. Уперше в житті була вільна.

Я знала, про що вона каже. У нашого батька була важка рука, і він швидко хапався за ремінь. У місті його вважали добряком, опорою суспільства — старий добрий Франсуа Бессетт, завжди радий пожартувати й пригостити келихом вина. Але ми знали, яку насправді жорстоку має він вдачу. Єдине, про що ми шкодували, — це що матінка померла раніше за нього і не встигла насолодитися кількома роками життя не в тіні свого чоловіка.

— Таке відчуття… Таке відчуття, що ми змінили одного тирана на іншого. Іноді я передчуваю, що все життя так і проживу, схиляючись перед чужою волею. Ти, Софі, — я бачу, як ти смієшся. Бачу, яка ти рішуча, смілива, розвішуєш картини, кричиш на німців — і не можу зрозуміти, звідки це. Не можу згадати, як воно — не боятися.

Ми лежали поряд і мовчали. Я чула, як б’ється моє серце. Вона вважала мене безстрашною. Але ніщо не лякало мене більше за сестрині страхи. Останні кілька місяців вона стала ще більш вразливою, очі її дивилися по-новому напружено. Я стиснула її руку. Вона не відповіла на потиск.

Між нами ворухнулася Мімі, закинувши руку за голову. Елен випустила мою долоню. Я бачила лише її силует, коли вона перевернулася на бік і м’яко сховала доньчину руку назад під ковдру. Дивним чином цей жест заспокоїв мене, я вляглася на своє місце і натягла ковдру до підборіддя, щоб більше не тремтіти.

— Свинина, — промовила я.

— Що?

— Лише подумай. Смажена свинина, шкурка, натерта сіллю та олією, підсмажена до хрускоту. Подумай про м’які скибочки теплого білого сала, рожеве м’ясце, що розповзається просто в пальцях. Може, з яблучним компотом. Ось що ми їстимемо лише за кілька тижнів, Елен. Подумай, як добре вона смакуватиме.

— Свинина?

— Так. Свинина. Коли я починаю вагатись, я думаю про те порося і його велике, жирне черевце. Я думаю про його хрусткі вушка, його соковиті стегенця.

Я майже чула, як вона всміхається.

— Софі, ти божевільна.

— Але подумай про це, Елен. Хіба це не чудово? Можеш собі уявити, як жир стікає по обличчю Мімі, до самого підборіддя? Як задоволено буркотітиме її маленький животик? Уяви, яка вона буде щаслива, коли вийматиме з зубів залишки хрусткої скоринки!

Елен мимоволі розсміялася.

— Не впевнена, що вона пам’ятає смак свинини.

— Неважко буде нагадати, — відповіла я. — Як і тобі неважко буде пригадати Жана-Мішеля. Одного дня він зайде крізь двері і ти кинешся обіймати його — і його запах, його руки навколо твоєї талії стануть так само знайомі, як і відчуття власного тіла.

Я майже відчувала, як стрімко потекли її думки. Я повернула її до життя. Ще одна маленька перемога.

— Софі, — спитала вона трохи згодом. — Ти сумуєш за фізичним коханням?

— Кожного божого дня, — відповіла я. — Удвічі частіше, ніж думаю про це порося.

Запало коротке мовчання, а потім ми розсміялися. Тоді, не знаю чому, ми сміялися так гучно, що мусили затискати обличчя руками, щоб не розбудити дітей.

Я знала, що комендант повернеться. І в дійсності минуло чотири дні, перш ніж це сталося. Ішов сильний дощ. Лило так, що наші кілька відвідувачів сиділи над порожніми чашками й дивилися перед собою крізь непрозорі запітнілі вікна. У затишному кутку старий Рене грав у доміно з месьє Пельє, а собака месьє Пельє (господар заплатив німцям окремий податок за привілей тримати його) лежав біля його ніг. Чимало людей просиджували тут щодня, аби не лишатися на самоті зі своїми страхами.

Я саме милувалася волоссям мадам Арно, яке щойно уклала моя сестра, коли відчинилися скляні двері й він увійшов до бару в супроводі двох офіцерів з боків. У кімнаті, сповненій товариського гомону й душевного тепла, одразу запанувала тиша. Я вийшла з-за прилавка і витерла руки фартухом.

Німці ніколи не заходили до нашого бару, хіба що з метою реквізицій. Зазвичай вони відвідували бар «Блан» у верхній частині міста, який був місткішим і, мабуть, привітнішим. Ми завжди ясно давали зрозуміти, що окупаційним військам у нас не раді. Я питала себе, що вони заберуть у нас цього разу. Якщо в барі поменшає чашок і тарілок, доведеться просити відвідувачів ділитися ними між собою.

— Мадам Лефевр.

Я кивнула йому, відчуваючи на собі погляди відвідувачів.

— Було вирішено, що деякі з наших офіцерів харчуватимуться у вас. У барі «Блан» бракує місця, щоб створити зручні умови для новоприбулих.

Лише тепер я змогла добре його роздивитися. Він був старший, ніж я гадала. Можливо, йому було далеко за сорок, хоча важко про це судити, коли бачиш перед собою військового. Усі вони виглядають старшими, ніж є.

— Боюся, що це неможливо, Herr Kommandant, — сказала я. — У цьому готелі не подавали їжу більш ніж півтора року. У нас ледь вистачає харчів, щоб прогодувати нашу маленьку родину. Ми не маємо можливості обслуговувати ваших людей на тому рівні, якого вони потребуватимуть.

— Мені це добре відомо. З початку наступного тижня ви будете забезпечені достатньою кількістю провізії. Я очікую від вас, що ви готуватимете офіцерам належні страви. Я розумію, що колись цей готель був вишуканим закладом, і впевнений, що це в межах ваших можливостей.

За спиною глибоко вдихнула моя сестра. Я знала, що ми обидві почуваємося так само. Тваринний страх перед присутністю німців у нашому маленькому готелі відступав перед думкою, що місяцями затьмарювала будь-яку іншу: їжа. Будуть залишки. Кістки, з яких можна зварити міцний бульйон. Будуть смачні запахи, крадькома відкушені шматочки, додаткові грами провізії, таємно зрізані скибочки м’яса й сиру.

І все одно.

— Не впевнена, що наш бар вам підійде, Herr Kommandant. У нас тут бракує вигод.

— Я сам вирішуватиму, де моїм людям зручно. А ще я хотів би оглянути ваші кімнати. Можливо, я розміщу тут кількох моїх людей.

Я чула, як старий Рене буркоче:

— Sacre bleu![12]

— Я залюбки покажу вам кімнати, Herr Kommandant. Але ви переконаєтеся, що ваші попередники нам мало що залишили. Ліжка, ковдри, завіси, навіть мідні труби під раковинами тепер у власності німців.

Я знала, що ризикую розлютити його, адже привселюдно заявила, буцімто комендант необізнаний з діями власних підлеглих, і коли йдеться про стан речей у нашому місті, його розумність підводить. Але мені було конче важливо, щоб мої земляки бачили мене впертою й непоступливою. Приймаючи в барі німців, ми з Елен автоматично ставали мішенню для пліток, злого поговору. Тож важливо було, аби люди бачили: ми зробили все можливе, щоб їх віднадити.

— Ще раз, мадам: я вирішуватиму, чи підходять нам ваші кімнати. Будь ласка, покажіть мені їх.

Він знаком наказав своїм людям лишатися в барі. Я знала, що тут пануватиме тиша, доки вони не підуть.

Розправивши плечі, я повільно рушила до коридору, на ходу виймаючи ключі. Я відчувала, як усі присутні дивляться мені вслід, чула шелест власної спідниці і важкі кроки німця за спиною. Відімкнула двері до головного коридору (я тримала все під замком: нерідко французькі злодії цупили те, що не встигли реквізувати німці).

У цій частині будинку пахло сирістю й пліснявою. Минуло кілька місяців відтоді, як я була тут востаннє. Ми мовчки піднялися сходами. Я була вдячна комендантові, що він тримався за кілька кроків позаду. Нагорі я затрималася, чекаючи, доки він увійде до коридору, а тоді відімкнула першу кімнату.

Був час, коли сльози наверталися від самого лише теперішнього вигляду готелю. Колись Червона кімната була гордістю «Червоного півня». Спальня, у якій я й моя сестра провели кожна свою шлюбну ніч, кімната, у якій мер розміщував заїжджих високопосадовців. Тут стояло величезне ліжко з чотирма стовпчиками, забране криваво-червоними гобеленами. З широкого вікна відкривався вид на наші сади. Килим був з Італії, меблі з cha^teau[13] в Ґасконі, а покривало темно-червоного шовку — з Китаю. А ще тут були позолочена люстра й величезний мармуровий камін, у якому покоївка щоранку запалювала вогонь і підтримувала до ночі.

Я відімкнула двері, відступивши назад, щоб німець міг увійти. Кімната була порожня, якщо не рахувати триногого стільця в кутку. Паркетні дошки позбулися килима і лежали сірі під товстим шаром пилу. Ліжко давно зникло, як і фіранки, — серед перших речей, украдених, коли німці захопили місто. Мармуровий камін видерли просто зі стіни. З якої причини, не знаю: навряд чи хтось міг знайти йому застосування. Гадаю, Беккер просто хотів деморалізувати нас, забравши всі гарні речі з нашого будинку.

Він зробив крок у кімнату.

— Дивіться під ноги, — попередила я. Він глянув униз, а тоді побачив: самий куток кімнати, звідки минулої весни намагалися обдерти паркет на дрова. Будинок був збудований на совість, паркет виявився прибитим надто міцно, і за кілька годин вони здалися, вилучивши лише три довгі дошки. І тепер на їхньому місці чорним «О» на знак протесту зяяла діра, крізь яку виднілися балки.

Хвилину комендант стояв, роздивляючись підлогу. Потім підняв голову й роззирнувся навколо. Ніколи раніше я не лишалася в кімнаті наодинці з німцем, і моє серце шалено калатало. Я відчувала від нього тонкий запах тютюну, бачила плями від дощу на його формі. Я дивилася ззаду на його шию, злегка перехопивши пальцями ключі, готова вдарити його озброєним кулаком, коли б він лише подумав на мене напасти. Я стала б не першою жінкою, якій довелося обороняти свою честь.

Але він обернувся до мене.

— Вони всі в такому поганому стані? — спитав він.

— Ні, — відповіла я. — Решта ще гірші.

Він так довго свердлив мене поглядом, що я ледь не почервоніла. Але я не могла дозволити цьому чоловікові залякати мене. Я стояла з гордо піднятим підборіддям і незворушно дивилася на нього, на його коротко підстрижене волосся, у якому пробивалася сивина, у прозорі блакитні очі, що вивчали мене з-під гостроверхої каски.

Нарешті він розвернувся і пройшов повз мене вниз сходами і до коридору в задній частині будинку. Він різко зупинився, вдивляючись у мій портрет, двічі моргнув, немов лише зараз помітив, що я перевісила його.

— Я пришлю кого-небудь повідомити вас, коли очікувати на першу партію продуктів, — сказав він. А тоді швидко пройшов крізь двері до бару.

-Ви мали сказати «ні», — тицьнула мені в плече кістлявим пальцем мадам Дюран. Я так і підстрибнула. На ній був білий чепчик з оборками й вицвіла блакитна плетена гачком пелерина, приколота на плечах. Ті, хто скаржився на брак новин відтоді, як нам заборонили газети, очевидно, ніколи не перетиналися з моєю сусідкою.

— Що?

— Годувати німців! Ви мали сказати «ні».

Ранок був морозний, і я обгорнула обличчя шаликом під самі очі. Довелося трохи відсунути його, щоб відповісти.

— Я мала сказати «ні»? І ви теж скажете «ні», коли вони схочуть зайняти ваш дім, так, мадам?

— Ви й ваша сестра молодші за мене. Ви маєте сили, щоб протистояти їм.

— На жаль, мені бракує артилерійського батальйону. Що, на вашу думку, я мала робити? Забарикадуватися з іншими всередині й закидати німців чашками та каструлями?

Вона продовжувала сварити мене, доки я відчиняла двері, щоб пропустити її вперед. У булочній уже не пахло, як у булочній. Приміщення досі зберігало тепло, але аромати багетів і круасанів давно зникли. Ця дрібниця наганяла на мене сум щоразу, як я переступала поріг цієї крамниці.

— Клянусь, я не розумію, куди котиться ця країна. От бачив би лише ваш батько, що в його готелі приймають німців… — Очевидно, мадам Лув’є вже поінформували. Вона з осудом затрясла головою, а я тим часом попрямувала до прилавка.

— Він чинив би так само.

— Ви не смієте засуджувати мадам Лефевр! — цитьнув на них пекар, месьє Арман. — Усі ми тепер — маріонетки в їхніх руках. Чи ви, мадам Дюран, засуджуєте мене за те, що я печу їм хліб?

— Я лише подумала, що це непатріотично — коритися їхнім наказам.

— Легко казати тому, хто не ризикує отримати кулю.

— Отже, тепер їх приходить ще більше? Німці вриваються на наші склади, пожирають нашу їжу, крадуть наших тварин. Клянуся, я не знаю, як ми переживемо цю зиму.

— Як завжди, мадам Дюран. Стійко і в доброму гуморі, з молитвою до Господа нашого, щоб як не наші славні хлопці, то Він особисто дав бошам королівського копняка під зад, — месьє Арман підморгнув мені. — Отже, дами, чого бажаєте? У мене є чорний хліб тижневої давнини, чорний хліб п’ятиденної давнини й трохи чорного хліба невизначеного віку, але точно без довгоносиків.

— Іноді довгоносик здається мені цілком пристойною hors-d’oeuvre[14], — скорботним тоном промовила мадам Лув’є.

— Тоді я назбираю для вас цілу банку, моя люба мадам. Повірте, часом нам їх щедро постачають у борошні. Тістечко з довгоносиків, пиріг з довгоносиків, профітролі з довгоносиків: дяка німецькій щедрості, ми тут усім забезпечені.

Ми розсміялися. Неможливо було втриматися від сміху. Навіть у найчорніші дні месьє Арман був здатний викликати усмішку.

Мадам Лув’є взяла хліб і з відразою поклала до кошика. Пекар не сприйняв це як образу: він бачив такі обличчя сотні разів на день. Хліб був чорний, квадратний і липкий. Від нього тхнуло цвіллю, наче він почав розкладатися, щойно вийшовши з печі. Він був такий твердий, що старшим жінкам часто доводилося просити про допомогу молодих, аби просто розрізати його.

— Ви чули, — сказала мадам Лув’є, кутаючись у пальто, — що вони перейменували всі вулиці в Ле-Нувйоні?

— Перейменували вулиці?

— Замінили французькі назви німецькими. Месьє Дінан отримав таку звістку від свого сина. І знаєте, як вони обізвали авеню де ля Ґар?

Ми похитали головами. Мадам Лув’є на мить заплющила очі, ніби впевнюючись, що правильно запам’ятала.

— Банхофштрасе, — нарешті промовила вона.

— Банхоф-що?

— Ви можете в це повірити?

— Вони не посміють перейменувати мій магазин, — хмикнув месьє Арман. — Інакше я перейменую їхні дупи. Brot[15]-це, Brot-те. Це boulangerie. На вулиці де Бастід. Завжди так було і завжди буде. Банхоф-казна-що. Сміх та й годі.

— Але ж це жахливо! — мадам Дюран була в паніці. — Я зовсім не говорю німецькою!

Ми здивовано озирнулися на неї.

— Ну як я орієнтуватимусь у власному місті, якщо не розумітиму назв вулиць?

Ми так голосно сміялися, що не помітили, як відчинилися двері. Наступної ж миті в магазині різко запанувала тиша. Я обернулася, щоб побачити, як до крамниці входить Ліліан Бетюн. Вона високо тримала голову, але всі уникали дивитися їй у вічі. Обличчя її було круглішим, ніж у більшості з нас, чиста шкіра була нарум’янена і напудрена. Жінка видала загальноприйняте «Bonjour[16]» і потяглася рукою до сумочки.

— Дві буханки, будь ласка.

Від неї пахло дорогими парфумами, завите локонами волосся було зібране у високу зачіску. У місті, де більшості жінок бракувало сил або засобів, окрім як для мінімального особистого догляду, вона виділялася, мов блискуча ювелірна прикраса. Але мою увагу привернуло її пальто. Я просто не могла відірвати від нього погляду. Воно було чорне, як смола, з найвишуканішого каракулю і товсте, наче хутряний килим, з характерним лиском нової коштовної речі. Обличчя Ліліан обрамляв піднятий комір, і здавалося, що її довгу шию огортає чорна патока. Я бачила, що літні дами теж відзначили дороге вбрання, і їхні обличчя кам’яніли, коли вони змірювали поглядами фігуру молодої жінки.

— Одну для тебе, одну для твого німця? — буркнула крізь зуби мадам Дюран.

— Я сказала, дві буханки, будь ласка, — жінка обернулася до мадам Дюран. — Одну для мене. Одну для моєї доньки.

Уперше месьє Арман не всміхнувся. Не зводячи очей з її обличчя, він опустив руку під прилавок і, стиснувши своїми м’язистими руками по буханці, гепнув їх на стільницю. Навіть не потурбувавшись загорнути.

Ліліан простягла банкноту, але пекар не взяв грошей з її рук. Він зачекав кілька секунд, доки жінка покладе банкноту, а тоді роздратованим жестом підібрав папірець, наче той був заразним. Він сунув руку в грошову скриньку й кинув на прилавок дві монети решти, демонстративно ігноруючи простягнуту руку жінки.

Вона подивилася на нього, потім на монети на прилавку.

— Залиште собі, — сказала. І, обвівши нас розлюченим поглядом, схопила хліб і квапливо вийшла з магазину.

— Як тільки їй вистачає нахабства… — ніщо не приносило мадам Дюран більшої насолоди, ніж привід посварити чужу поведінку. На щастя для неї, Ліліан Бетюн сповна дала їй можливість вихлюпнути лють, накопичену за останні кілька місяців.

— Гадаю, їй, як і всім нам, треба щось їсти, — зауважила я.

— Щоночі вона ходить на ферму Фур’є. Щоночі. Ви б бачили, як вона прокрадається містом, потай, наче злодійка.

— У неї два нових пальта, — додала мадам Лув’є. — Інше — зелене. Нове модне пальто з зеленої вовни. З самого Парижа.

— І черевики. Лайкові. Вона, звичайно ж, не насмілюється носити їх серед білого дня. Знає, що її лінчують.

— Тільки не цю. Німці її стережуть.

— Та все ж, коли вони підуть, розмова вже буде інакшою, еге ж?

— Не хотіла б я бути в її шкірі, хай навіть і лайковій.

— Терпіти не можу дивитися, як вона походжає задерши носа і муляє всім очі своїм добром. Ким вона себе уявляє?

Месьє Арман дивився вслід молодій жінці, яка саме перетинала майдан. Раптом він усміхнувся.

— Я б не переймався так, дами. Не все йде, як їй хочеться.

Ми подивилися на нього.

— Ви вмієте зберігати таємниці?

Не знаю, навіщо він узагалі спитав. Ці два бабиська навряд чи вміли тримати рота на замку довше ніж десять секунд поспіль.

— Що?

— Скажу лише, дехто з нас потурбувався почастувати пані Вишукані Штанці особливим смаколиком, якого вона не очікує.

— Я не розумію.

— Її буханки хліба лежать під прилавком окремо від інших. Вони містять деякі особливі інгредієнти. Які, даю вам слово, жодним чином не потрапляють до інших хлібин.

Очі бабисьок розширились. Я не насмілилась уточнити, що саме має на увазі пекар. Та за блиском у його очах зробила декілька припущень, у жодне з яких не схотіла заглиблюватись.

— Non![17]

— Месьє Арман!

Вони були обурені, але водночас затряслися від сміху.

Мені стало зле. Я не любила Ліліан Бетюн і не схвалювала її вчинків, але те, що я почула, викликало в мене огиду.

— Я… я маю йти. Треба допомогти Елен… — я схопила свій хліб і поспішила додому. Усю дорогу до відносно спокійного прихистку готелю мені вчувався їхній сміх.

Їжа надійшла наступної п’ятниці. Спершу яйця, дві дюжини, привезені молодим німецьким капралом. Він доправив їх, попередньо накривши білим простирадлом — наче віз контрабанду. Потім хліб, білий і свіжий, аж три кошики. Після пам’ятного дня в boulangerie я не могла їсти хліб. Але тепер, тримаючи в руках свіжі хлібини, хрусткі й теплі, почувалася майже сп’янілою від бажання. Довелося відіслати Орельєна нагору — настільки я боялася, що він не зможе протистояти спокусі й відщипне шматочок.

Потім прибули шість необскубаних курей і ящик капусти, цибулі, моркви й черемші. Далі — банки консервованих помідорів, рис і яблука. Молоко, кава, три жирні шматки збитого масла, борошно, цукор. Пляшки і ще пляшки вина з півдня. Кожну партію продуктів ми з Елен приймали мовчки. Німці вручили нам накладні, в яких було чітко прописано кількість кожного продукту. Ми зрозуміли, що вкрасти щось буде нелегко: накладна вимагала, аби ми зазначили точну кількість продуктів, використаних у кожній страві. Вони також наказали всі відходи складати у відро, аби потім згодувати худобі. Коли я побачила це, мені захотілося плюнути.

— Ми маємо приготувати це на сьогодні? — спитала я останнього капрала.

Він знизав плечима. Я вказала на годинник.

— Сьогодні? — я вказала на їжу. — Kuchen[18]?

— Ja, — він з готовністю закивав. — Sie kommen. Acht Uhr.[19]

— Восьма година, — підказала Елен із-за спини. — Вони хочуть повечеряти о восьмій.

Нашу власну вечерю зазвичай складали скибочка чорного хліба з тоненьким шаром варення і трохи вареного буряку. І смажити курчат, наповнюючи кухню запахами томату й часнику, випікати яблучний пиріг здавалося тепер особливою формою тортур. Першого вечора я боялася навіть пальці облизати — хоча навіть просто бачити, як із них крапає томатний сік, як пристає до них яблучна м’якоть, було до болю нестерпно. Кілька разів, коли я розкочувала тісто й чистила яблука, ледь не зомліла від бажання. Мімі, Орельєна і Жана довелося загнати нагору, звідки час від часу долинав їхній незадоволений рев.

Я не мала жодного бажання готувати німцям смачну вечерю. Та водночас боялася не приготувати такої. Виймаючи з печі смажених курчат і поливаючи їх соусом на власному жирі, я казала собі, що принаймні можу насолодитись апетитним виглядом вечері. Напевне, я мала б радіти можливості знову бачити улюблені страви, відчувати їхній запах. Але того вечора радіти я не могла. І коли продзвенів вхідний дзвінок, сповіщаючи про прихід офіцерів, я відчула різь у животі, а шкіра вкрилася холодним потом. Я ненавиділа німців усією душею, як ніколи в житті.

— Мадам, — першим увійшов комендант. Він зняв мокру від дощу каску, жестом наказавши своїм офіцерам зробити те саме.

Я стояла, витираючи руки фартухом, не знаючи точно, як поводитись.

— Herr Kommandant.

Моє обличчя лишалося безпристрасним.

У приміщенні було тепло: німці заздалегідь надіслали нам три кошики дров, аби ми могли розвести вогонь. Чоловіки знімали з себе шарфи й головні убори, втягуючи носами й уже всміхаючись у передчутті частування. У повітрі висів густий запах курки, смаженої в часниково-томатному соусі.

— Думаю, ми можемо відразу братися до вечері, — сказав він, кидаючи погляд у бік кухні.

— Як бажаєте, — відповіла я. — Я принесу вино.

Орельєн уже встиг відкоркувати кілька пляшок на кухні й виніс дві з них, сердито насупившись. Муки, яких ми зазнали того вечора, були для нього особливо нестерпними. З огляду на нещодавнє побиття, його юний вік та запальну вдачу, я боялася, що він може потрапити в біду. Тож поспішила вихопити пляшки з його рук.

— Іди й скажи Елен, що час подавати на стіл.

— Але…

— Бігом! — поквапила я його. Я обійшла барну стійку і стала розливати вино. Розставляючи келихи на столі, я не глянула на жодного з офіцерів, хоча й відчувала на собі їхні погляди.

«Так, дивіться на мене, — мовчки казала їм я. — Ще одна охляла француженка, яку ви заморили голодом, змусивши коритися. Сподіваюся, мій вигляд зіпсує вам апетит».

Під схвальний шепіт моя сестра винесла перші страви. За кілька хвилин чоловіки жадібно поглинали їжу і щось вигукували власною мовою під стукіт столового срібла по порцеляні. Я ходила туди-сюди з повними тарілками, намагаючись не вдихати смачні запахи й не дивитися на смажене м’ясо, яке красувалося поряд із гарніром з яскравих овочів.

Нарешті всі страви були на столі. Ми з Елен стояли за барною стійкою, доки комендант виголошував довгий тост німецькою. Не можу передати вам, як це було — чути їхні голоси в нашому домі, бачити, як вони поїдають їжу, яку ми так дбайливо приготували. Розслаблено, з усмішками й випивкою.

«Я даю цим людям сили, — з жалем думала я. — А мій Едуард у цю саму мить, можливо, слабне від голоду».

І від цієї думки чи то від власного голоду й виснаження мене миттю охопив відчай. Тихий схлип вирвався з мого горла. Елен стиснула мою руку.

— Іди на кухню, — прошепотіла вона.

— Я…

— Іди на кухню. Я приєднаюся до тебе, тільки наллю їм ще вина.

Уперше я послухалася сестру.

Вони вечеряли близько години. Ми з сестрою мовчки сиділи на кухні, поринувши у власні думки і вже нічого не тямлячи від виснаження. Щоразу як лунав вибух сміху або емоційний вигук, ми підіймали очі. Хоча нам і важко було зрозуміти, про що йдеться.

— Дами, — на порозі кухні з’явився комендант. Ми підхопилися на ноги.

— Вечеря була відмінною. Сподіваюся, ви зможете й далі дотримуватися цього рівня.

Я дивилась у підлогу.

— Мадам Лефевр.

Я неохоче підняла очі.

— Ви дуже бліді. Ви захворіли?

— Ми цілком здорові, — я ковтнула. Його погляд обпікав мене, наче вогонь. Поряд зі мною Елен ламала пальці, почервонілі від незвично гарячої води.

— Мадам, ви з вашою сестрою що-небудь їли?

Я вирішила, що комендант випробовує нас. Мабуть, так він перевіряє, чи дотрималися ми пекельних вимог, зазначених у листі. Я гадала, що йому спаде на думку зважити залишки, аби переконатися, що навіть шматочок яблучної шкірки не потрапив нам до рота.

— Ми й рисового зернятка не торкнулися, Herr Kommandant, — майже виплюнула я йому в обличчя. Ось до чого доводить голод.

Він кліпнув очима.

— Тоді ви маєте повечеряти. Не можна добре готувати, якщо ви нічого не їсте. Що залишилося?

Я не могла ворухнутись. Елен жестом показала на деко на пічці. Там були чотири чверті курчати, підігріті на випадок, якщо чоловіки захочуть добавки.

— Тоді сідайте. Поїжте тут.

Я не могла повірити, що це не пастка.

— Це наказ, — сказав комендант. Він майже всміхався, проте мені це зовсім не здавалося кумедним. — Справді. Давайте.

— А чи… чи можна залишити трохи нашим дітям? Вони вже давно не їли м’яса.

Він трохи насупився, наче не розуміючи. У цю мить я ненавиділа його. Ненавиділа свій голос, яким випрошувала в німця трохи їжі.

«О Едуарде, — мовчки думала я. — Якби ти тільки чув мене зараз».

— Нагодуйте дітей і себе, — коротко сказав він. А тоді розвернувся й пішов з кімнати.

Ми сиділи мовчки. Слова коменданта дзвоном лунали у мене в голові. А тоді Елен підібрала спідниці й побігла нагору, перестрибуючи через дві сходинки. Місяцями я не бачила, щоб вона рухалася так швидко.

За кілька секунд вона з’явилася знову, тримаючи на руках Жана, прямо в сорочці, підганяючи перед собою Орельєна і Мімі.

— Це правда? — спитав Орельєн. Він уп’явся очима в курку, розкривши рота від подиву.

Я тільки й здатна була, що кивнути.

І всі налетіли на нещасну курку. Хотіла б я розповісти вам, що ми з сестрою трималися, як поважні дами, брали їжу з витонченістю парижанок, робили паузи, щоб обмінятися парою фраз або витерти губи. Насправді ж ми поводилися, наче дикунки. Ми відривали шматки м’яса, черпали пригоршнями рис, їли, не закриваючи ротів, жадібно підбирали шматочки, що падали на стіл. Мене більше не турбувало, чи це хитрість із боку коменданта. Ніколи в житті я не їла нічого смачнішого за те курча. Часник і томати залишали в роті довгий приємний післясмак і сповнювали ніздрі запахами, які я могла би вдихати вічно. Під час їжі в нас виривалися нестримні, зовсім первісні скрики задоволення. Кожен поринув у світ власної насолоди. Малюк Жан сміявся й розмазував сік по обличчю. Мімі жувала шматочки курячої шкірки й із шумним задоволенням смоктала вкриті жиром пальці. Ми з Елен їли не розмовляючи і повсякчас стежили, аби малечі вистачало.

Коли вже нічого не лишилось і остання кістка була обгризена дочиста, а в деках не зосталося жодного зернятка рису, ми сиділи і просто дивилися одне на одного. З бару долинала розмова німців (дедалі гучніша в міру того, як вони розпивали вино) і періодичні вибухи нестримного сміху. Я витерла рот руками.

— Ми не повинні нікому про це розповідати, — сказала я, споліскуючи руки водою. Я почувалася, наче п’яниця, яка раптом протверезіла. — Це може ніколи більше не повторитись. І треба поводитись так, наче цього взагалі не було. Якщо хтось дізнається, що ми їли німецькі харчі, нас вважатимуть зрадниками.

І ми з сестрою виразно подивилися на Мімі та Орельєна, намагаючись донести до них усю серйозність сказаного. Орельєн кивнув. Мімі теж. Гадаю, за такі миті вони погодилися б довіку розмовляти німецькою. Елен схопила ганчірку для посуду, намочила її й заходилася витирати залишки їжі з облич двох молодших.

— Орельєне, — сказала вона, — вклади їх спати. Ми приберемося.

Мої остороги не справили на нього жодного враження. Він усміхався. Його тонкі юнацькі плечі вперше за багато місяців розправились, і, коли він підіймав на руки Жана, я ладна була заприсягтися, що він засвистів би, якби вмів.

— Жодному, — попередила я його.

— Знаю, — промовив він тоном чотирнадцятирічного підлітка, який вважає, що знає все на світі. Маленький Жан уже привалився до його плеча, його повіки обважніли. Перша повноцінна їжа за довгі місяці неабияк утомила його. Діти зникли на верхньому поверсі. Їхній сміх, що дзвенів нагорі, болем відлунював у моєму серці.

Було вже за одинадцяту, коли німці пішли. Уже майже рік, як у місті було запроваджено комендантську годину, і ми з Елен набули звички з настанням ночі, якщо не було свічок і ацетиленових ламп, лягати спати. Бар зачинявся о шостій, і так було від початку окупації, тож ми місяцями не залишалися на ногах так пізно. Ми були виснажені. Наші шлунки булькотіли, незвиклі до ситної вечері по кількох місяцях напівголодного існування. Я бачила, як моя сестра, вичищаючи пательні, просто падає з ніг. Я не почувалася такою вже втомленою, і мою пам’ять осяяв спогад про курча: це було так, наче в давно померлих нервах знов пробудилося життя. Я досі відчувала його запах і смак, і спогад про нього крихітним дорогоцінним вогником палахкотів у мене в голові.

Не чекаючи, доки кухня знову засяє, я відіслала Елен нагору. Вона втомлено відкинула волосся з обличчя. Колись вона була така гарна, моя сестра. Коли я бачила, як сильно війна зістарила її, я думала про власне обличчя й гадала, чи впізнає мене мій чоловік.

— Я не хочу залишати тебе з ними наодинці, — сказала вона.

Я похитала головою. Німців я не боялася: настрій в обідній залі панував мирний. Важко розізлити чоловіків після добрячої вечері. Вони, звісно, випили, але тих пляшок вистачало, мабуть, на три келихи для кожного. Недостатньо, щоб спровокувати на негідну поведінку. Бачить Бог, наш батько залишив нам зовсім трохи, але він чудово навчив нас, коли слід боятися. Спостерігаючи за незнайомцем, я могла з точністю за напруженням щелепи чи найменшим звуженням зіниць передбачити, коли саме внутрішня напруга призведе до спалаху насильства. До того ж я підозрювала, що комендант не потерпить цього.

Я залишилася прибирати на кухні, доки шарпання стільців по підлозі не сповістило мене про те, що гості йдуть. Я вийшла до бару.

— Тепер можете зачинятися, — сказав комендант. Я намагалася приховувати роздратування. — Мої люди бажають висловити вам подяку за відмінну вечерю.

Я кинула на них швидкий погляд і злегка кивнула. Не хотілося виглядати дуже вдячною за компліменти від німців.

Здавалося, комендант і не очікував на відповідь. Він знов надягнув каску. Я вийняла з кишені розписки за їжу й простягнула йому. Він глянув на них і повернув із помітним роздратуванням.

— Я не займаюся цими питаннями. Віддайте тому, хто завтра привезе вам продукти.

— Dе´solе´e[20], — сказала я, хоч це вже було мені добре відомо. Якоюсь непокірною частиною свого єства я хотіла бодай на мить понизити його до солдата допоміжних військ.

Я стояла, чекаючи, доки вони збирали свої пальта й капелюхи. Деякі з них засували за собою стільці, демонструючи залишки джентльменської поведінки. Решта не дбали про це, ніби впевнені у своєму праві поводитися в будь-якому місці, як у себе вдома.

«Так і є, — гірко подумала я. — Ми приречені до кінця війни готувати для німців».

Я швидко спитала себе, чи не варто нам готувати гірше, завдаючи собі меншого клопоту. Але мама завжди навчала нас, що погано готувати — саме по собі вже гріх. І хоч як аморально й по-зрадницькому ми сьогодні повелися, я знала, що ми завжди пам’ятатимемо ніч, коли скуштували смажене курча. Від думки, що це може трапитися знову, мені злегка паморочилося в голові.

І в цю мить я збагнула, що він роздивляється картину.

Я пригадала застереження сестри, і мене охопив раптовий жах. Картина дійсно кидала виклик традиціям. Її кольори були занадто яскраві для цього бару, а дівчина на ній сяяла, така непокірлива у своїй упевненості. Тепер я бачила: вона дивиться з картини так, наче дражнить їх усіх.

Він продовжував роздивлятися картину. Солдати за його спиною почали виходити, і їхні голоси, гучні й жорсткі, лунали на майдані. Щоразу як відчинялися двері, мене тіпало.

— Вона так схожа на вас.

Я була вражена, що він зміг це побачити. Я не хотіла погоджуватися з ним. Те, що він здатен був бачити мене в тій дівчині, передбачало певну близькість. Я ковтнула. Кісточки моїх стиснутих пальців побіліли.

— Так. Ну, це було дуже давно.

— Трохи схоже на… Матісса.

Я була настільки здивована, що випалила не подумавши:

— Едуард навчався в нього, в Академії Матісса в Парижі.

— Знаю про неї. Ви ніколи не зустрічалися з художником на ім’я Ганс Пуррман?

Напевне, я здригнулась, адже його погляд миттєво переметнувся на мене.

— Я великий прихильник його творчості.

Ганс Пуррман. Академія Матісса. Від таких слів з вуст німецького коменданта в мене голова пішла обертом.

У цю мить я прагнула, щоб він пішов. Я не хотіла чути, як він згадує їхні імена. Ці спогади належали мені — маленькі дари, що приносили мені втіху, нагадуючи про часи, коли життя переповнювало мене до краю. І я не бажала, щоб спогади про найщасливіші дні мого життя були заплямовані буденними зауваженнями німця.

— Herr Kommandant, я маю прибратися. Перепрошую.

Я почала складати тарілки й збирати келихи. Але він не ворухнувся. Я відчувала його погляд на картині так, як відчула б його на собі.

— Давно вже я ні з ким не розмовляв про мистецтво, — він говорив, наче звертаючись до картини. Нарешті заклав руки за спину та обернувся до мене. — Побачимося завтра.

Я не могла дивитися на нього, коли він проходив повз мене.

— Herr Kommandant, — промовила я з повними руками посуду.

— На добраніч, мадам.

Коли я нарешті піднялася нагору, Елен спала, уткнувшись носом у покривало, в тому самому одягу, в якому готувала. Я послабила її корсет, зняла з неї туфлі й вкрила її ковдрами. А тоді залізла в ліжко. Гулкий вир думок не давав мені спокою до самого світанку.

-Мадемуазель!

Я підняла очі від вітрини з рукавичками і опустила над нею скло. Звук потонув у величезному атріумі, що становив центральний торговельний зал універмагу «Ля Фам Марше».

— Мадемуазель! Так, ви! Можете мені допомогти?

Я помітила б його, навіть якби він не озивався. Високий, міцної статури, з хвилястим волоссям, що спадає на вуха, — він зовсім не скидався на інших, здебільшого коротко стрижених панів, що переступали поріг нашого закладу. У нього було щедре м’ясисте обличчя — з тих, що мій батько відразу затаврував би як «селянське». Я тут же подумала, що цей чоловік виглядає як щось середнє між римським імператором і російським ведмедем.

Коли я підійшла до нього, він жестом показав на шарфи. Але при цьому не зводив з мене очей. Правду кажучи, він дивився на мене так довго, що я швиденько озирнулася, хвилюючись, щоб моя керівниця мадам Бурден не помітила.

— Треба, щоб ви обрали для мене шарф, — сказав він.

— Який саме шарф, месьє?

— Жіночий шарф.

— Чи можу я спитати, який у неї колір обличчя? І чи надає вона перевагу якійсь певній тканині?

Він усе дивився на мене. Мадам Бурден була зайнята обслуговуванням клієнтки в капелюшку з павичим пір’ям. Якби вона відірвала очі від вітрини з кремами для обличчя, то помітила б, як порожевіли мої вуха.

— Оберіть той, що вам пасує, — сказав він і додав: — У неї такий самий колір обличчя, як і у вас.

Я ретельно перебрала шовкові шарфи, відчуваючи, як палає шкіра, і вивільнила один із моїх улюблених: тонкий, легкий, мов пір’їнка, глибокого опалово-блакитного кольору.

— Цей колір пасує майже всім, — сказала я.

— Так… так. Прикладіть його, — попросив він. — До себе. От сюди.

Він торкнувся рукою ключиці. Я кинула швидкий погляд на мадам Бурден. Існували суворі інструкції щодо того, до якої міри дозволено виявляти люб’язність у спілкуванні з клієнтами. І я не була впевнена, що прикладання шарфа до неприкритої шиї цілком їм відповідає. Але чоловік чекав. Кілька секунд я вагалась, а тоді піднесла тканину до своєї щоки. Він так довго роздивлявся мене, що здавалося, ніби весь перший поверх непомітно зник.

— Те, що треба. Краса. Ось воно! — проголосив він, дістаючи з кишені пальта гаманець. — Ви дуже полегшили мені справу.

Він усміхнувся, і я впіймала себе на тому, що всміхаюсь у відповідь. Може, просто від полегшення, що він припинив так настирливо роздивлятися мене.

— Я не впевнена, що я… — я загортала шарф у обгортковий папір. Побачивши, що наближається керівниця, я опустила голову.

— Ваша помічниця чудово попрацювала, мадам! — пророкотів він. Я скоса глянула на неї, стежачи, як вона намагається подумки узгодити не надто охайний зовнішній вигляд чоловіка з манерою говорити, властивою людям надзвичайно заможним.

— Вам слід підвищити її. Вона має смак!

— Ми завжди дбаємо про те, щоб наші працівники надавали високопрофесійну допомогу, месьє, — рівно промовила вона. — Але ми сподіваємося, що й висока якість наших товарів цілком задовольняє очікування клієнтів. Це буде коштувати два франки сорок сантимів.

Я простягла йому пакунок, а потім дивилась, як він повільно йде залюдненим першим поверхом найбільшого універмагу в Парижі. Він нюхав парфуми у флаконах, роздивлявся яскраві кольорові капелюшки, перекидався репліками з продавцями чи навіть просто перехожими. Як воно — бути одруженою з таким чоловіком? Людиною, для якої кожна мить життя є джерелом чуттєвого задоволення? Але — нагадала я собі — чоловіком, який не соромиться витріщатись на продавчинь, змушуючи їх червоніти. Наблизившись до великих скляних дверей, він озирнувся і глянув прямо на мене. На цілі три секунди він підняв свого капелюха, а тоді зник у ранковому мареві Парижа.

Я приїхала до Парижа влітку 1910 року, за рік після смерті моєї матері та за місяць після того, як моя сестра побралася з Жаном-Мішелем Монпельє, власником книгарні з сусіднього містечка. Я знайшла роботу в «Ля Фам Марше», найбільшому універмазі Парижа, і дослужилася від складської працівниці до помічниці продавця. На той час я мешкала у великому пансіоні, що належав універмагу.

Я була задоволена життям у Парижі, відколи позбулася початкового відчуття самотності та змогла придбати собі інше взуття, крім черевиків на дерев’яній підошві, що одразу виказували в мені провінціалку. Мені подобалася моя робота, подобалося бути там за чверть до дев’ятої ранку, коли відчинялися двері та входили вишукані парижанки у високих капелюшках, що обрамлювали обличчя пір’ям та хутром, і з до болю вузькими таліями. Я раділа, що нарешті звільнилася з-під гніту лихої батькової вдачі, що кидала тінь на все моє дитинство. П’яниці й негідники дев’ятого arrondissement[21] анітрохи не лякали мене. І я любила універмаг: справжній ріг достатку, сповнений красивих речей, які причаровували самим запахом і виглядом. Нові товари нескінченним потоком надходили з усіх кінців світу: італійські туфлі, англійські твідові костюми, шотландський кашмір, китайський шовк, модний одяг з Америки й Лондона. Нові продуктові зали на нижньому поверсі пропонували шоколадні ласощі зі Швейцарії, апетитну копчену рибу, кріплені вина, м’які сири. Прожити день серед метушні в стінах «Ля Фам Марше» було наче зазирнути крізь вікно в безмежний екзотичний світ.

Я не мала бажання одружуватися (не хотіла закінчити, як моя мати), і думка про те, щоб лишитися тут, як мадам Артой, кравчиня, чи моя керівниця мадам Бурден, здавалася мені цілком привабливою.

За два дні по тому я знов почула його голос:

— Продавчине! Мадемуазель!

Я обслуговувала молоду жінку, яка обрала пару рукавичок із тонкої лайки. Кивнувши йому, я продовжила обережно загортати її покупку.

Але він не став чекати.

— Мені конче потрібен іще один шарф, — виголосив він. Жінка взяла в мене рукавички, невдоволено пирхнувши. Якщо він і почув, то не показав цього.

— Думаю, щось червоне. Щось таке яскраве, вогняне. Які у вас є?

Я почувалася трохи ображеною. Мадам Бурден навчала мене, що це місце є маленьким райським куточком: клієнт завжди повинен іти звідси з відчуттям отриманого райського спочинку після гамірних вулиць (навіть якщо при цьому з нього елегантно витягали гроші). Я боялася, що моя клієнтка скаржитиметься. Вона пішла, гордовито піднявши підборіддя.

— Ні-ні-ні, не ці, — заперечив він, щойно я почала перебирати розкладений переді мною товар. — Ось ті.

Він показав униз, на скляну вітрину, де лежали дорогі шарфи.

— Оцей.

Я дістала шарф. Глибокого рубінового кольору, відтінку свіжої крові, він сяяв у моїх блідих руках, наче рана.

Побачивши це, він усміхнувся.

— До вашої шиї, мадемуазель. Підніміть трохи голову. Так. Саме так.

Цього разу я почувалася трохи збентеженою, прикладаючи до себе шарф. Я знала, що керівниця дивиться на мене.

— У вас чудовий колір обличчя, — прошепотів він і потягся по гроші, поки я швидко прибрала від себе шарф і почала загортати його в папір.

— Я впевнена, ваша дружина буде в захваті від таких дарунків, — сказала я. Моє обличчя й шия палали в тих місцях, куди падав його погляд..

А тоді він подивився на мене, і шкіра навколо його очей узялася зморшками.

— Звідки походить ваша родина, що у вас таке личко? Північ? Лілль? Бельгія?

Я вдала, що не почула його. Нам не дозволено було обговорювати з клієнтами особисті речі, особливо з клієнтами чоловічої статі.

— Знаєте, яка моя улюблена страва? Moules marinie`re[22] з нормандським кремом. Трохи цибулі. Трохи pastis[23]. Ммм, — він приклав пальці до губ і взяв пакунок, який я простягла йому. — `А biento^t[24], мадемуазель!

Цього разу я не насмілилася проводжати його очима, поки він ішов магазином. Але з того, як спалахнула моя шия, я знала, що він знов зупинився й дивиться на мене. Я відчула несподіваний гнів. У Сент-Перонні таку поведінку годі було уявити. Тут, у Парижі, я іноді почувалася так, ніби йду вулицею в спідній білизні — настільки безсоромно місцеві чоловіки витріщалися на мене.

За два тижні до Дня взяття Бастилії в магазині спостерігалося значне пожвавлення. На першому поверсі з’явилася відома співачка Містенґетт. В оточенні цілого почту прислужників і продавців вона красувалася як намальована, зі своєю сліпучою усмішкою та прикрашеною трояндами зачіскою. Вона купувала речі, не переймаючись тим, щоб роздивлятися їх, весело вказувала на вітрини й полишала продавцям збирати обране. Ми дивилися на неї зі своїх місць, наче сірі паризькі голуби на екзотичну птаху. Я продала їй два шарфи: один шовковий, кремового кольору, а другий розкішний, із фарбованого в синій колір пір’я. Дивлячись, як вона обгортає його навколо шиї, я відчула себе так, ніби дещиця її розкоші золотим пилом просипалася на мене.

На кілька днів я втратила душевний спокій. Наче надмір її краси, бездоганність стилю послугували нагадуванням, як мені цього бракує в собі самій.

Між тим, чоловік-ведмідь навідувався ще тричі. Щоразу купував шарф і щоразу дбав про те, щоб його обслуговувала саме я.

— У тебе з’явився залицяльник, — зауважила Полетт із парфумерного відділу.

— Месьє Лефевр? Будь обережна, — хмикнула Лулу з відділу сумочок і гаманців. — Марсель із відділу кореспонденції бачив його в кварталі Піґаль, де він теревенив з вуличними дівками. Гм. Згадай про чорта… — вона повернулася за свій прилавок.

— Мадемуазель.

Я здригнулася й крутнулася на місці.

— Пробачте, — він перехилився над прилавком, майже повністю затуливши вітрину своїми здоровенними долонями. — Я не хотів вас налякати.

— Я зовсім не злякалася, месьє.

Його карі очі вдивлялися в моє обличчя так прискіпливо, наче він вів сам із собою напружену розмову, не призначену для моїх вух.

— Бажаєте подивитися ще якісь шарфи?

— Не сьогодні. Я хотів… попросити вас про дещо.

Моя рука потяглася до комірця.

— Я хотів би намалювати вас.

— Що?

— Мене звуть Едуард Лефевр. Я художник. Я б дуже хотів намалювати вас, якби ви могли приділити мені годину-дві.

Я подумала, що він мене дражнить. Я швидко глянула в бік прилавків Лулу і Полетт, гадаючи, чи слухають вони нашу розмову.

— Чому… чому ви хочете намалювати мене?

Це було вперше, коли я побачила тінь збентеженості на його обличчі.

— Ви дійсно хочете, щоб я відповів?

І я зрозуміла, що моє питання прозвучало так, ніби я напрошуюся на компліменти.

— Мадемуазель, у моєму проханні немає нічого непристойного. Ви можете взяти когось у супровід, якщо бажаєте. Я лише хочу… Ваше обличчя зачаровує мене. Щоразу як я покидаю «Ля Фам Марше», воно ще довго стоїть переді мною. І я бажаю відтворити його на папері.

Я ледь утрималася, щоб не торкнутися підборіддя. Моє обличчя? Зачаровує?

— А… а ваша дружина буде при цьому присутня?

— Я неодружений, — він потягся до кишені та накидав кілька слів на клаптику паперу. — Але маю купу шарфів.

Він простягнув записку мені, і я впіймала себе на тому, що, перш ніж узяти її, озираюся навколо, мов правопорушниця.

Я нікому нічого не розповіла. Навіть не уявляла, як про таке казати. Я вдягла своє найкраще вбрання і відразу ж його зняла. І так двічі. Я провела незвичну кількість часу перед дзеркалом, по-всілякому підколюючи волосся. Двадцять хвилин я просиділа під дверима своєї спальні, вголос перелічуючи всі причини, з яких не мала б іти.

Домовласниця здивовано підняла брову, коли я нарешті пішла. Я скинула свої гарні туфлі й знову натягла черевики на дерев’яній підошві, щоб угамувати її підозри. Ідучи, я сперечалася сама з собою.

Якщо твоє керівництво почує, що ти позуєш художникові, це поставить під сумнів твою моральність. Ти можеш втратити роботу!

Він хоче намалювати мене! Мене, Софі з Сент-Перонни. Бліду подобу сестриної краси.

Може, є щось дешеве в моїй зовнішності, і тому він був упевнений, що я не відмовлюся. Він же спілкується з дівками з кварталу Піґаль…

Але що взагалі є в моєму житті, крім роботи та сну? Чим погано, якщо я дозволю собі цей невеличкий досвід?

Будинок, адресу якого він мені дав, був за дві вулиці від Пантеону. Я пройшлася вузькою брукованою вуличкою, зупинилася біля дверей, ще раз перевірила номер будинку і постукала. Ніхто не відповів. Я чула музику, що лунає згори. Двері були трохи прочинені, тож я штовхнула їх усередину і ввійшла. Тихо піднялася нагору вузькими сходами, доки не опинилася перед дверима. За ними було чути грамофон, і жіночий голос співав про кохання й відчай. Підспівував чоловічий голос — густий хрипучий бас, який, безумовно, належав йому. Кілька секунд я стояла й слухала, мимоволі усміхаючись. А тоді поштовхом відчинила двері.

Простора кімната купалась у світлі. Одна стіна була з голої цегли, інша — майже повністю зі скла, адже її однакової довжини вікна були щільно допасовані одне до одного. Першим, що впало мені в очі, був неймовірний безлад. Під кожною стіною лежали складені стосами полотна, усі поверхні були заставлені банками з пензлями в засохлій фарбі, що змагалися за територію з коробками вугілля й мольбертами в застиглих кольорових плямах. На підлозі валялися чисті полотна, олівці, складана драбина, тарілки недоїденої їжі. Повітря було просякнуте запахом скипидару в суміші з запахом олійної фарби, а також слідами тютюнового диму й кислуватого аромату старого вина. У кожному кутку красувалися темно-зелені пляшки, деякі — в ролі підсвічників, інші — просто як залишок минулого святкування. Величезна купа грошей лежала на дерев’яній табуретці — хаотична суміш монет і паперових банкнот. І там, посеред загального безладу, з банкою пензлів у руці задумливо походжав туди-сюди месьє Лефевр, одягнений у халат і сільські штани, наче перебував не в центрі Парижа, а за сто миль звідси.

— Месьє?

Він двічі глипнув на мене, ніби силкуючись пригадати, хто я, а тоді повільно відставив банку з пензлями на стіл у себе за спиною.

— Це ви!

— Ну… так.

— Чарівно! — він труснув головою, наче досі не вірив, що я тут. — Чарівно. Заходьте, заходьте. Дозвольте, я знайду для вас місце.

Він здавався ще більшим, контури його тіла явно проступали під тонкою тканиною сорочки. Я стояла, сором’язливо стискаючи в руках сумочку, а він тим часом заходився прибирати купи газет зі старої кушетки, доки там не звільнилося місце.

— Прошу, сідайте. Хочете чого-небудь випити?

— Лише трохи води, дякую вам.

Ідучи сюди, я не відчувала збентеженості, попри всю двозначність ситуації. Я не зважала ані на сумнівну репутацію району, ані на дивний вигляд студії. Але тепер я відчула, що потрапила в дурнувате становище, і трималася ніяково й напружено.

— Ви не очікували мого приходу, месьє.

— Пробачте. Я просто не вірив, що ви прийдете. Але дуже радий вас бачити. Дуже радий, — він відступив назад і глянув на мене.

Я відчувала, як його погляд збігає по моїх вилицях, моїй шиї, моєму волоссі. Я сиділа перед ним, застигла, мов накрохмалений комірець. Від нього йшов запах не дуже чистого тіла. Це не викликало відрази, а за цих обставин навіть вабило.

— Ви впевнені, що не бажаєте келиха вина? Щоб трохи розслабитися?

— Ні, дякую вам. Я просто хочу перейти до справи. Я… я можу пробути тут лише годину, — звідки я це взяла? Гадаю, частині мене вже кортіло встати й піти.

Він спробував надати мені потрібної пози, просив покласти сумочку, трохи схилитися на підлокітник кушетки. Але я не могла. Я почувалася приниженою і не здатна була пояснити чому. І доки месьє Лефевр працював, то опускаючи, то підіймаючи очі від своєї палітри, на мене потроху зійшло розуміння, що я не є для нього особливою, не відчуваю себе об’єктом захоплення, на що потай сподівалася. Він наче дивився просто крізь мене. Я перетворилася на річ, на неживий предмет, що важив не більше, ніж зелена пляшка або яблука на натюрморті біля дверей.

Очевидно було, що він теж невдоволений процесом. Що менше лишалося часу до кінця, то більш засмученим він виглядав, і з його вуст злітали зойки розчарування. Я сиділа непорушна, мов статуя, боячись, що щось роблю не так. Але нарешті він сказав:

— Мадемуазель, завершуймо. Схоже, музи вугільного рисунка сьогодні не зі мною.

Я випросталася з певним полегшенням, розминаючи шию та плечі.

— Я можу глянути?

Дівчина на портреті була, без сумніву, схожа на мене. Але я скривилась. У ній було не більше життя, ніж у порцеляновій ляльці. На її обличчі застиг вираз невмолимої праведності й суворої непохитності старої діви. Я намагалася не виказати власного розчарування.

— Гадаю, я не та модель, на яку ви сподівалися.

— Ні. Річ не у вас, мадемуазель, — він знизав плечима. — Я… Я розчарований сам собою.

— Я можу знов прийти в неділю, якщо хочете.

Не знаю, чому я це сказала. Аж ніяк не тому, що була задоволена отриманим досвідом.

Тоді він усміхнувся до мене. У нього були найдобріші очі на землі.

— Це було б… дуже щедро. Я впевнений, що за іншої нагоди зможу віддати вам належне.

Але в неділю було не краще. Я намагалася, справді намагалася. Я лягла, витягнувши руку вздовж кушетки, вигнувши тіло, наче Афродіта, яку він показував мені у книжці, й зібравши спідницю складками навколо ніг. Я намагалася розслабитись і пом’якшити вираз обличчя, але в цій позі корсет врізався мені в талію, та ще й пасмо волосся постійно висковзувало з зачіски — так, що бажання прибрати його було майже нестерпним. Це були дві довгі й виснажливі години. Ще до того, як побачила картину, я вже знала з виразу обличчя месьє Лефевра, що він знов розчарований.

«І це я?» — подумала я, дивлячись на похмуру дівчину — не так Венеру, як невдоволену життям домогосподарку, що перевіряє, чи немає пилу на її м’яких меблях.

Цього разу я гадала, що йому мене навіть шкода. Напевно, я була найнезугарнішою моделлю з усіх, з якими він працював.

— Це не ваша провина, мадемуазель, — наполягав він. — Іноді… потрібен деякий час, щоб виявити справжню сутність людини.

Але це й засмучувало мене найбільше: я боялася, що він уже виявив мою справжню сутність.

Наступного разу я побачила його у День взяття Бастилії. Я йшла залюдненими вулицями Латинського кварталу, проходячи під величезними червоно-біло-синіми стягами й запашними оберемками квітів у вікнах, то виринаючи, то знов заглиблюючись у юрби людей, які зібралися помилуватись парадом солдатів із рушницями на плечах.

Увесь Париж святкував. Зазвичай я з задоволенням складаю компанію сама собі, але того дня почувалася тривожно й на диво самотньо. Діставшись до Пантеону, я зупинилася: вулиця Суффло вирувала. Зазвичай сіра від краю до краю, тепер вона була сповнена людей, що з захопленням віддавалися танцю. Жінки носили довгі спідниці й крислаті капелюхи. Під стінами кафе «Леон» виграв оркестр. Люди рухалися по колах або стояли скраю на бруківці, роздивляючись одне одного і балакаючи між собою. Ціла вулиця перетворилася на бальну залу.

І посеред цього людського океану сидів він, обмотавши шию яскравим кольоровим шарфом. І, владно поклавши руку на плече, йому щось казала Містенґетт, оточена роєм супутників. Щось кумедне, адже від її слів він так і вибухнув розгонистим сміхом.

Я вражено дивилася на них. А тоді, мабуть, відчувши мій настирливий погляд, він озирнувся й побачив мене. Я швидко прослизнула крізь арку воріт і попрямувала у зворотному напрямку. Мої щоки палали. Я пробиралася між парами танцівників, чуючи глухий стукіт своїх черевиків по бруківці. Але за кілька секунд його голос проревів у мене за спиною:

— Мадемуазель!

Я не могла вдати, що не чую його, тож озирнулася. На мить мені здалося, що він хоче мене обійняти, але, мабуть, щось у моїй поведінці зупинило його. Натомість він легко торкнувся моєї руки і повів до скупчення людей.

— Як чудово було натрапити на вас, — сказав він. Я почала бурмотіти вибачення, затинаючись, але він підняв свою богатирську руку, зупиняючи мене.

— Ходімо, мадемуазель, це громадське свято. Навіть найсумліннішим з нас треба іноді розважатися.

Навколо нас на легкому передвечірньому вітерці майоріли прапори. Я чула, як вони плескають — у такт уривчастому биттю мого серця — і гарячково вигадувала привід, аби ввічливо вшитися звідси, аж тут він заговорив знову.

— Я щойно збагнув, мадемуазель: попри наше знайомство, я, на свій сором, досі не знаю вашого імені.

— Бессетт, — відповіла я. — Софі Бессетт.

— Тоді, будь ласка, дозвольте мені купити вам випити, мадемуазель Бессетт.

Я похитала головою. Мені було зле. Так, наче один лише прихід сюди коштував мені забагато сил. Я кинула погляд йому за спину — туди, де досі сиділа Містенґетт в оточенні своїх друзів.

— То як? — Він подав мені руку.

І тут велична Містенґетт подивилася просто на мене.

Я неозброєним оком бачила, як на коротку мить її обличчя спалахнуло обуренням, коли він подав мені руку. Цей чоловік, Едуард Лефевр, міг змусити одну з найяскравіших паризьких зірок відчути, як блякнуть і згасають її чари. І він щойно зробив це, віддавши мені перевагу над нею.

Я глянула на нього знизу вгору.

— Тоді трохи води, дякую вам.

Ми повернулися до столу.

— Місті, люба моя, це Софі Бессетт.

Вона продовжувала усміхатись, але при цьому змірювала мене крижаним поглядом. Я питала себе, чи пам’ятає вона, як я обслуговувала її в універмазі.

— Дерев’яні підошви, — промовив один із її кавалерів, що сидів у неї за спиною. — Як… оригінально.

Стримані смішки були для мене наче укол. Я набрала повні груди повітря.

— У весняний сезон їх буде повно в нашому торговельному центрі, — спокійно відповіла я. — Це останній писк — la mode paysanne[25].

Я відчувала, як Едуард торкається моєї спини кінчиками пальців.

— Гадаю, мадемуазель Бессетт, яка має найгарніші ніжки в Парижі, може дозволити собі носити що схоче.

Групу охопила миттєва тиша, наче всі обмірковували значення Едуардових слів. Містенґетт відвела від мене очі.

— Enchantе´e[26], — промовила вона зі своєю дражливою посмішкою. — Едуарде, любий, я маю йти. Дуже, дуже зайнята. Зазирни до мене днями, добре?

Вона простягла свою руку, обтягнуту рукавичкою, і він поцілував її. Зусиллям волі я відірвала погляд від його губ. А тоді вона пішла — збурюючи хвилювання юрби навколо себе, наче йшла по воді.

Отже, ми сіли. Едуард Лефевр відкинувся на стільці, наче на пляжі, мені ж було так ніяково, що я не наважувалась розслабитися. Без жодного слова він простягнув мені напій, і лише злегка винуватий вираз торкнувся при цьому його обличчя, з натяком (чи мені лише здалося?) на стримуваний сміх. Наче все навколо, усі ці люди були настільки сміховинні, що годі було ображатися.

В оточенні радісних людей, танцю, сміху та яскраво-блакитних небес я почала розслаблятись. Едуард дуже чемно розмовляв зі мною, розпитуючи про моє життя до Парижа, про те, як ведеться в універмазі. Час від часу він переривався, щоб перекласти цигарку в куток рота і крикнути «Браво» оркестру, плескаючи своїми велетенськими долонями високо над головою. Він знав тут майже всіх. Я загубила лік людям, які зупинялися, щоб привітатись або купити йому випивку: художники, власники крамниць, жінки легкої поведінки. Це було наче супроводжувати особу королівської крові. Ось тільки я бачила, як вони повсякчас кидали на мене погляди, вочевидь, дивуючись: що такий чоловік, здатний володіти самою Містенґетт, робить із такою дівчиною, як я.

— Дівчата в магазині розповідали, що ви розмовляєте з les putains[27] з вулиці Піґаль, — не втрималася я. Надто сильною була цікавість.

— Так. І більшість із них — чудові співрозмовниці.

— Ви малюєте їх?

— Коли можу собі дозволити оплатити їхній час, — він кивнув чоловікові, який привітався з нами, торкнувшись капелюха. — З них виходять чудові моделі. Зазвичай вони відверто розкуті й не переймаються щодо власного тіла.

— На відміну від мене.

Він бачив, як я зашарілася. Після недовгого вагання він поклав свою руку поверх моєї, наче перепрошуючи. Від цього я почервоніла ще більше.

— Мадемуазель, — м’яко промовив він. — Ці картини були моїм провалом, не вашим. Я… — він вирішив змінити хід розмови. — Ви маєте інші переваги. Ви зачаровуєте мене. Ви не з лякливих.

— Так, — погодилась я. — Гадаю, що я така.

Ми їли хліб, сир і оливки, і то були найсмачніші оливки, які я будь-коли пробувала. Він пив pastis, гучно і з задоволенням перехиляючи кожну чарку. Наближався вечір. Усе гучніше лунав сміх, усе швидше розходилися напої. Я дозволила собі два маленькі келихи вина і тепер насолоджувалася життям. Тут, на цій вулиці, цього погожого дня я більше не була зайдою з провінції, продавчинею на передостанньому щаблі суспільних сходів — лише однією з гульвіс, що радісно святкували День взяття Бастилії.

А тоді Едуард відсунув стіл і став переді мною.

— Потанцюємо?

Я не могла вигадати жодної причини, щоб відмовитися. Тож я взяла його за руку, і він повів мене за собою крізь вир людських тіл. Я не танцювала, відколи покинула рідне місто. Зараз я чула свист вітру у вухах, відчувала важкість його долоні в себе на спині, а мої черевики з дерев’яними підошвами раптом стали напрочуд легкі. Від нього йшов запах тютюну, анісу і ще якийсь дуже чоловічий аромат, від якого в мене злегка перехоплювало подих.

Не знаю, що на мене найшло. Випила я зовсім трохи, тож річ була не у вині. І не те щоб він був винятковий красень чи мені раптом забракло присутності чоловіка в моєму житті.

— Намалюйте мене знову, — сказала я.

Він зупинився і глянув на мене, здивований. Не можу докорити йому цим: я була збентежена сама.

— Намалюйте мене знову. Сьогодні. Зараз.

Він нічого не сказав, але повернувся до столу, зібрав свій тютюн, і ми пішли крізь юрбу, по залюднених вулицях до його студії.

Вузькими дерев’яними сходами ми піднялися нагору й відімкнули двері до залитої світлом студії. Я зачекала, доки він скине свій піджак, заведе грамофон і почне змішувати фарби на палітрі. І, поки він щось бурмотів до себе, я почала розстібати блузку. Я зняла черевики й панчохи. Я стягувала з себе одну спідницю за іншою, доки не залишилася в самій лише натільній сорочці й білій бавовняній нижній спідниці. Оголена до самого корсета, я сіла й розпустила волосся, розсипавши його по плечах. Коли він обернувся до мене, я чула, як у нього перехопило подих.

Він моргнув.

— Ось так? — спитала я.

Його обличчя спалахнуло занепокоєнням. Може, він боявся, що його пензель знову мене підведе. Я дивилася прямо, високо тримаючи голову, ніби з викликом. А тоді потяг митця взяв над ним гору, і він поринув у споглядання моєї молочно-білої шкіри, рудого відтінку мого розпущеного волосся. Острах схибити миттєво було забуто.

— Так, так. Поверніть голову трохи ліворуч, будь ласка, — сказав він. — І ваша рука. Ось так. Розкрийте долоню трохи. Ідеально.

Коли він почав малювати, я невпинно спостерігала за ним. Він із таким зосередженням досліджував кожен дюйм мого тіла, наче будь-яка помилка була б для нього нестерпною. Я стежила, як на його обличчі проступає задоволення, і знала, що це — віддзеркалення моїх власних почуттів. Зараз мене ніщо вже не сковувало. Я була Містенґетт або вуличною дівчиною з кварталу Піґаль, смілива й розкута. Я хотіла, щоб він роздивлявся мою шкіру, западинки на моїй шиї, прихований відблиск мого волосся. Хотіла, щоб він роздивився мене всю.

Він малював, а я тим часом стежила за ним: як він бурмоче до себе, змішуючи кольори на палітрі, як човгає по кімнаті, наче набагато старший за свій справжній вік. Хоч я знала, що він лише прикидається старим, — насправді він був молодший і дужчий, ніж більшість чоловіків, що бували в нашому універмазі. Я згадала, як він їв: з неприхованим, жадібним задоволенням. Він співав разом із грамофоном, малював, коли хотів, говорив із тим, з ким бажав, і казав, що думав. Я хотіла жити, як жив Едуард: радісно, смакуючи кожну мить життя і співаючи від задоволення.

Згодом настала темрява. Він зупинився, аби почистити пензлі, і роззирнувся, наче щойно помітив, що вже сутеніє. Він запалив свічі й гасову лампу і розставив їх навколо мене, а тоді зітхнув, зрозумівши, що темрява виявилася сильнішою за нього.

— Вам не холодно? — спитав він.

Я похитала головою, але він підійшов до комода, витяг звідти яскраво-червону вовняну шаль і обережно накинув її мені на плечі.

— На сьогодні все — світла вже немає. Бажаєте глянути?

Я загорнулася в шаль і наблизилася до мольберта, ступаючи босими ногами по дерев’яних дошках. Я почувалася, наче вві сні. Ніби справжнє життя розтануло без сліду за ті кілька годин, що я просиділа тут. Я боялася подивитись і розвіяти чари.

— Ну ж бо, — він жестом покликав мене підійти.

На картині я побачила дівчину, якої не впізнала. Вона зухвало дивилася на мене, її волосся відливало міддю в напівтемряві, а шкіра була бліда, як алебастр. Дівчина з владною впевненістю аристократки.

Вона була незнайома, і горда, і вродлива. Я наче подивилася на себе в чарівне дзеркало.

— Я знав, — промовив він тихим голосом. — Я знав, що така ви насправді.

Його очі були втомлені й напружені, але він був задоволений. Мій погляд затримався на дівчині з картини. А тоді, сама не знаю чому, я зробила крок уперед, повільно потяглася до нього і взяла його обличчя у свої долоні — так, що йому довелося знову глянути на мене. Я тримала його обличчя за кілька дюймів від свого, змушуючи його дивитися на мене, — наче хотіла осягнути все, що він бачить.

Я ніколи не прагнула близькості з чоловіком. Тваринні звуки й крики, що просочувалися з кімнати батьків — особливо коли батько бував п’яний, — викликали в мене відразу, і мені шкода було матір за синці на обличчі і те, як вона ледве ходила наступного дня. Але зараз пробуджене Едуардом почуття повністю затопило мене. Я не здатна була відірвати очей від його губ.

— Софі…

Я майже не чула його. Лише притягнула його обличчя ближче до себе. Світ навколо нас наче розтанув. Я відчула жорсткість його щетини під своїми пальцями, тепло його дихання на своїй шкірі. Він дивився мені в очі, так серйозно, що, можу навіть поклястись, у ту мить він ніби вперше побачив мене.

Я потяглася вперед, лише на кілька дюймів. Моє дихання завмерло, і я накрила його губи своїми. Його руки лягли на мою талію і машинально стиснули її. Його рот зустрівся з моїм, і я жадібно втягувала його дихання з присмаком тютюну, вина, теплим, вогким присмаком. О Боже, я прагнула, щоб він поглинув мене собою. Мої очі заплющилися, моє тіло спалахувало і тремтіло. Його руки заплутались у моєму волоссі, його губи торкнулися моєї шиї.

Ззовні долітали вибухи сміху вуличних гульвіс, і в цю ніч прапорів, що тремтіли на вітрі, щось у мені змінилося назавжди.

— О Софі. Я міг би малювати тебе кожен день мого життя, — прошепотів він, торкаючись губами моєї шкіри. Принаймні мені здалося, що він казав «малювати». Але на той момент це було вже байдуже.

Годинник дідуся Рене Ґреньє почав бити. І це, на загальну думку, була катастрофа. Місяцями годинник лежав закопаний на овочевій грядці під його будинком — якнайдалі від жадібних німецьких рук. Разом із його срібним чайником, чотирма золотими монетами та іншим годинником — кишеньковим, який його дідусь носив у жилеті.

Насправді, місто кишіло цінностями, наспіх закопаними в садах і під дорогами. План працював чудово — доки одного зимного листопадового ранку мадам Пуалан не забігла до бару, перервавши традиційну партію в доміно звісткою, що кожну чверть години з-під залишків моркви на городі Рене лунає приглушений бій.

— Навіть я з моїм слухом це чую, — прошепотіла вона. — А якщо вже я чую, то, будьте певні, вони почують теж.

— А ви впевнені, що чули саме це? — спитала я. — Минуло вже чимало часу відтоді, як цей годинник заводили востаннє.

— Може, то просто мадам Ґреньє в могилі обертається, — докинув месьє Лафарж.

— Я б не став ховати дружину серед овочів, — буркнув Рене. — Вона б зробила їх ще більш хирлявими й гіркими, ніж вони вже є.

Я нахилилася, щоб витрусити попіл з попільниці, і притишила голос:

— Краще вам, Рене, відкопати його під покровом ночі та загорнути в мішковину. Сьогодні буде безпечно — вони привезли додаткові харчі для своєї вечері. Більшість із них буде тут, і патрулювати вулиці лишиться небагато людей.

Минув уже місяць, як німці почали вечеряти в «Червоному півні», і на спільній території було встановлено такий-сякий мир. З десятої ранку до пів на шосту бар належав французам, і тут перебувала звична публіка — старі й самотні. Потім ми з Елен прибирали, а тоді готували для офіцерів, які приходили трохи раніше за сьому. Німці очікували бачити їжу на столах майже одразу після того, як з’являлися на порозі. Були в цьому свої переваги: кілька разів на тиждень, коли зоставалися залишки, ми ділили їх між собою (хоча тепер це були здебільшого м’ясні або овочеві обрізки, а не вишукана страва з курчати). Що суворішими ставали холоди, то голоднішими бували німці, а нам з Елен бракувало сміливості притримати щось для себе. І все ж навіть ці випадкові крихітні надбавки мали свій вплив. Жан почав менше хворіти, наша шкіра ставала чистішою, і кілька разів нам вдалося потай передати до будинку мера трохи звареного з кісток бульйону — для хворої Луїзи.

Були й інші переваги. Коли ввечері німці йшли, ми з Елен кидалися до вогню та витягали звідти дрова, аби потім підсушити їх у льосі. Назбиравши недогарків після кількох вечорів, ми могли розпалити невеличкий вогонь удень, коли бувало особливо холодно. У такі дні бар ледь уміщував усіх відвідувачів, хоча мало хто з них замовляв собі випити.

Але був, цілком очікувано, і негативний бік. Мадам Дюран і мадам Лув’є вирішили, що, навіть якщо я не розмовляю з офіцерами, не усміхаюся до них і не сприймаю їх інакше, ніж величезний тягар у своєму домі, я все одно користуюся німецькими щедротами. Я відчувала їхні погляди на собі, коли приймала регулярні партії харчів, вина і дров. Я знала, що ми є предметом палких дискусій скрізь навколо майдану. Єдиною розрадою було те, що завдяки комендантській годині сусіди не бачили пишні вечері, що ми готували для цих людей, і те, як цими темними вечорами готель перетворювався на місце дружнього спілкування та жвавих дискусій.

Ми з Елен звикали жити під звук іноземного акценту в нашому будинку. Кількох із них ми навчилися розпізнавати. Один був високий і худий, з завеликими вухами, він постійно намагався нам дякувати нашою рідною мовою. Інший був буркотун із вусами, в яких пробивалася сивина, — цей завжди примудрявся знаходити недоліки в усьому, вимагаючи солі, перцю й добавки м’яса. Ще був коротун Гольґер, який забагато пив і постійно задивлявся у вікно, майже не помічаючи того, що відбувалося поряд. Ми з Елен люб’язно кивали у відповідь на їхні репліки, дбаючи про те, щоб бути чемними, але не дружніми. Якщо чесно, траплялися вечори, коли їхня присутність майже приносила мені задоволення — присутність не німців, але людських істот. Чоловіки, весела компанія, апетитні запахи з кухні. Ми смертельно скучили за чоловічим товариством, за самим життям, якого не знали так довго. Але бували й інші вечори, коли щось ішло явно не так. Тоді вони здебільшого мовчали, їхні обличчя були жорсткі й напружені, а розмова велася коротким шепотінням. Вони скоса поглядали на нас, наче згадуючи, що ми вороги. Наче ми розуміли хоч щось із того, що вони кажуть.

Орельєн навчався. Він узяв звичку лежати на підлозі кімнати № 3, припавши обличчям до діри в паркеті, сподіваючись одного дня побачити мапу чи наказ, що забезпечило б нам військову перевагу. Він мав дивовижні успіхи в німецькій: коли офіцери йшли, він копіював їхній акцент або промовляв фрази, від яких нас розбирав сміх. Траплялося, що він навіть розумів уривки розмов: котрий з офіцерів перебуває в der Krankenhaus (шпиталі), скільки солдатів були tot[28]. Я тривожилася за нього, та водночас пишалася ним. Це давало мені відчуття, ніби, обслуговуючи німців, ми водночас служимо якійсь таємній меті.

Тим часом комендант поводився бездоганно чемно. Вітався зі мною якщо не тепло, то принаймні все люб’язніше. Нахвалював їжу, не намагаючись при цьому лестити, і пильно стежив, аби жоден із його людей не випивав над міру і не дозволяв собі розв’язної поведінки.

Кілька разів він заводив зі мною розмови про мистецтво. Я почувалася не дуже зручно в таких розмовах віч-на-віч, але була в них і невелика розрада: вони нагадували мені про мого чоловіка. Комендант розповідав про своє захоплення Пуррманом, про німецькі корені митця, про бачені ним картини Матісса, які викликали в нього бажання відвідати Москву й Марокко.

Спочатку я розмовляла про це неохоче, але потім збагнула, що не можу зупинитися. Це було наче нагадування про інше життя, інший світ. Він був зачарований стрімким розвитком Академії Матісса, байдуже, було між художниками суперництво чи щира любов. У нього була типова адвокатська манера говорити: швидко, зважено, без огляду на тих, хто не міг одразу ж збагнути його думку. Гадаю, йому подобалося розмовляти зі мною тому, що я не губилась у його присутності. Мабуть, щось у моєму характері не давало виявити страх, хай якою наляканою я почувалася в глибині душі. Ця риса дозволила мені впевнено триматися серед зарозумілої публіки паризького універмагу і так само добре служила мені тепер.

Йому особливо подобався мій портрет у барі. Він міг так довго дивитися на нього, обговорюючи сильні риси техніки Едуарда, його використання кольору, його манеру накладати мазки, що я швидко припинила ніяковіти через те, що йдеться саме про мій портрет.

Його батьки, зізнався він, самі були «некультурні», але зуміли пробудити в ньому жагу до навчання. Він мріяв після війни продовжити свій інтелектуальний розвиток: подорожувати, читати, навчатися. Його дружину звали Лізл. Якось увечері він повідав, що є в нього й дитина, хлопчик двох років, якого він ще жодного разу не бачив. (Коли я розповіла про це Елен, то сподівалася побачити на її обличчі співчуття, натомість вона різко заявила, що краще б він не гаяв часу, окуповуючи чужі країни.)

Він розказав усе це майже мимохідь, не намагаючись при цьому питати мене про щось особисте. Не через егоїзм — радше з розуміння, що, перебуваючи в моєму домі, він і так уже втрутився в моє життя і дальші розпити будуть недоречними. Я відчувала, що він трохи джентльмен.

У перший місяць мені ставало дедалі важче зневажати коменданта як чудовисько, як боша, що було моїм звичайним ставленням до німців. Гадаю, я так звикла вважати всіх німців варварами, що мені важко було уявити їх із дружинами, матерями, дітьми. Аж ось він — щовечора їсть у мене на очах, розмовляє, обговорює колір, форму і творчу майстерність інших митців, як робив мій чоловік. Періодично він усміхався, і навколо його яскраво-блакитних очей раптом проступали гусячі лапки, і здавалося, що щастя знайоме йому більше, ніж можна судити з його звичайної суворості.

Я ніколи не захищала коменданта і взагалі не згадувала про нього в присутності інших містян. Якщо хтось намагався залучити мене до розмови про те, який це тягар для нас — годувати німців у «Червоному півні», я просто відповідала, що, дасть Бог, прийде день, коли наші чоловіки повернуться і все це залишиться в спогадах.

І я молилася, щоб ніхто не помітив, що не було жодної реквізиції в нашому домі відтоді, як у ньому облаштувалися німці.

Незадовго до полудня я покинула метушливе приміщення бару і вийшла, пославшись на те, що хочу витрусити килим. Легка кришталево-блискуча паморозь досі лежала на землі, там, де падала тінь. Я тремтіла від холоду, спускаючись вулицею, на якій за кілька ярдів був город Рене. І там я його почула: глухий дзвін годинника, що відбивав за чверть дванадцяту.

Коли я поверталася, назустріч мені з бару вийшла розмаїта компанія старих.

— Ми будемо співати, — заявила мадам Пуалан.

— Що?

— Ми будемо співати. Це заглушить дзвін до вечора. Скажемо їм, що це французький звичай. Співатимемо овернських пісень. Усіх, які згадаємо. Що вони знають про нас?

— Ви збираєтеся співати весь день?

— Ні, ні. Лише годину. Просто на випадок, якщо поряд будуть німці.

Я глянула на неї з недовірою.

— Якщо вони відкопають годинник Рене, Софі, вони перериють ціле місто. Я не дозволю, щоб перли моєї матері дісталися якійсь німецькій Hausfrau[29], — її губи скривились у гримасі відрази.

— Ну, тоді вам краще поспішати. Коли годинник проб’є полудень, півміста почує.

Це було майже кумедно. Я зупинилася на сходинці, коли група старих зібралася на перехресті алей, перед лицем німців, що стояли на майдані, і заспівала. Вони співали дитячі пісеньки моєї юності, такі як «La Pastourelle», «Bailero», «Lorsque j’е´tais petit»[30] — не в лад, скрипучими голосами. Співали, високо піднявши голови, плечем до плеча, часом кидаючи швидкі погляди одне на одного. Рене мав похмурий і стривожений вигляд. Мадам Пуалан тримала руки перед собою, доброчесна, як учителька недільної школи.

Поки я стояла, тримаючи в руці ганчірку для посуду й намагаючись не всміхатися, на вулиці з’явився комендант.

— Що роблять ці люди?

— Доброго ранку, Herr Kommandant.

— Вам відомо, що вуличні зібрання заборонені.

— Навряд чи це можна назвати зібранням. Це фестиваль, Herr Kommandant. Французька традиція. О цій годині в листопаді літні люди Сент-Перонни співають народних пісень, аби відсунути наближення зими, — якомога переконливіше випалила я.

Комендант насупився і став вдивлятися повз мене в старих людей. Їхні голоси лунали в унісон, і я здогадалася, що за їхніми спинами закопаний годинник саме розпочав бити.

— Але ж це жахливо, — сказав він, притишивши голос. — Це найгірший спів, який я будь-коли чув.

— Будь ласка… не зупиняйте їх. Ви ж чуєте, це лише невинні сільські пісні. Маленька втіха для старих людей — раз на рік заспівати пісень рідної землі. Ви ж можете це зрозуміти.

— Вони співатимуть отак весь день?

Турбувало його не саме зібрання. Він був як мій чоловік: фізично не зносив будь-якого мистецтва, що не було прекрасним.

— Можливо.

Комендант завмер, уважно прислухаючись. Я раптом занепокоїлась: якщо його музичний слух такий самий тонкий, як його художній смак, він може почути бій годинника поза всім цим гамором.

— Я хотіла спитати, що ви бажаєте сьогодні на вечерю, — раптом промовила я.

— Що?

— Чи є у вас якісь побажання. Я маю на увазі: вибір продуктів у нас обмежений, звісно, але є певний вибір страв, які я могла б приготувати для вас.

Я бачила, як мадам Пуалан крадькома змахує руками, закликаючи решту співати гучніше.

Схоже було, що мої слова спантеличили коменданта. Я усміхнулась, і на мить вираз його обличчя пом’якшав.

— Це дуже… — почав він, але відразу змовк.

По вулиці біг Тьєррі Артой, його вовняний шарф маяв на вітрі. Він показував на щось у себе за спиною.

— Військовополонені!

Комендант різко обернувся до солдатів, які вже збиралися на майдані. Про мене було відразу ж забуто. Я зачекала, доки він піде, а тоді поспішила до хору літніх співунів. Елен і відвідувачі «Червоного півня», вочевидь, почувши заворушення, визирали з вікон. Дехто вийшов на тротуар.

Усі миттєво принишкли. А тоді на головній вулиці з’явилися вони — близько сотні чоловіків, вишикуваних у маленьку колону. Поряд зі мною старі продовжували співати. Коли вони зрозуміли, що зараз відбувається в них на очах, їхні голоси здригнулись, але потім знов рішуче зазвучали на повну силу.

Мабуть, не було серед нас жодного чоловіка, жодної жінки, чий тривожний погляд у цю мить не пробігав рядами полонених солдатів, шукаючи знайоме обличчя. Та й не знайшовши таких, ми не мали полегшення. Чи ці люди, які понуро шкутильгають повз нас, справді французи? Вони виглядали зовсім худими, сивими та зламаними, їхній одяг звисав з охлялих тіл, їхні рани прикривали старі брудні бинти. Опустивши голови, люди проходили в кількох футах від нас у супроводі німецького конвою попереду й позаду колони, і ми безсилі були щось зробити, крім як дивитися.

Я чула, як поряд рішуче наростає спів, несподівано злагоджений і гармонійний:

«Стою під вітром, під дощем, співаю: байлеро-леро…»

Мені перехопило горло від думки, що за багато миль звідси так само під конвоєм ведуть Едуарда. Я відчула, як Елен стиснула мою руку, і знала, що вона думає про те саме.

Застиглими поглядами ми продивлялися їхні обличчя. Поряд з’явилася мадам Лув’є. Спритна, як миша, вона протиснулася крізь нашу маленьку групу і вклала чорний хліб, щойно отриманий у boulangerie, до рук худому, як скелет, бранцеві. Її вовняний шалик здіймався на вітрі, зачіпаючи обличчя. Він глянув на неї, не одразу збагнувши, що це в нього в руках. А тоді з криком перед ними виріс німецький солдат. У той самий момент, коли нещасний зрозумів, що йому дали, німець прикладом рушниці вибив хліб у нього з рук. Буханка, наче цеглина, впала в стічну канаву. Спів урвався.

Мадам Лув’є вражено подивилася на хліб, а тоді закричала пронизливим голосом, від якого здригалося повітря:

— Тварюко! Німецькі покидьки! Ви морите цих людей голодом, як собак! Та що з вами? Ви всі мерзотники! Курвині діти!

Ніколи в житті я не чула від неї таких слів. Наче обірвалася невидима нитка, остаточно звільнивши її від будь-яких умовностей.

— Хочете побити когось? Бийте мене! Давай, ти, сучий покидьку. Бий мене! — її голос, наче ніж, різав мерзле, застигле повітря.

Я відчула, як пальці Елен ухопилися за моє плече. Усім нутром я бажала, щоб старенька жінка замовкла, але вона продовжувала верещати, тицяючи тонким зморшкуватим пальцем в обличчя солдатові. Німець косився на неї з виразом ледь стримуваної люті. Його пальці на прикладі рушниці побіліли, і я боялася, що він ударить жінку. Вона була така тендітна: одним ударом він переламає її старі кістки.

Ми затамували подих. Він схилився, підняв із канави хлібину й тицьнув їй у руки.

Вона вп’ялася в нього очима, наче вжалена.

— Гадаєш, я їстиму це, знаючи, що ти вибив його з рук одного з моїх братів, які конають від голоду? Гадаєш, він мені не брат? Вони всі — мої брати! Всі — мої сини! Vive la France![31] — вигукнула вона. Її очі гнівно блищали. — Vive la France!

І, наче за наказом, старі люди позаду мене миттєво забули про спів і луною відгукнулися:

— Vive la France!

Молодий солдат хутко озирнувся, мабуть, очікуючи наказів від старшого за званням, але в цю мить його відволікли крики в кінці колони. Один бранець скористався заворушенням, аби вирватися на волю. Молодий чоловік із рукою на перев’язі вислизнув з колони й кинувся тікати через майдан.

Комендант, який стояв разом із двома офіцерами біля розбитої статуї мера Леклерка, побачив його першим.

— Halt![32] — закричав він. Той лише припустив швидше, гублячи на бігу завеликий черевик. — HALT!

Бранець кинув свій рюкзак і понісся вперед на всій швидкості. Він спіткнувся, загубивши другий черевик, але якось утримав рівновагу. От-от він зникне за рогом. Комендант висмикнув пістолет із кобури. Перш ніж я зрозуміла, що відбувається, він підняв руку, прицілився й вистрелив. Було чути глухий тріск, коли хлопець упав на землю.

Світ навколо зупинився. Птахи змовкли. Ми непорушно дивилися на безрушне тіло на бруківці. З грудей Елен вирвався тихий стогін. Вона спробувала була підійти до нього, але комендант наказав нам усім лишатися на місці. Він вигукнув щось німецькою, і солдати підняли рушниці, наставивши їх на решту бранців.

Ніхто не ворухнувся. Полонені дивилися в землю. Здавалося, їх анітрохи не здивував такий розвиток подій. Елен затиснула рота руками й затремтіла, шепочучи щось нерозбірливе. Я обійняла її рукою за талію. Я чула власний нерівний подих.

Бадьорим кроком комендант відійшов від нас, прямуючи до в’язня. Наблизившись до нього, він присів навпочіпки і притиснув пальці до щелепи юнака. Темно-червона кров заливала зношений піджак мерця. Я бачила, як застигло дивляться через майдан його неживі очі. З хвилину комендант сидів на місці, потім підвівся. Німецькі офіцери рушили до нього, але він жестом наказав їм повернутися в стрій. І попрямував назад, заштовхуючи пістолет до кобури. На мить він зупинився, проходячи повз мера.

— Ви зробите необхідні розпорядження, — сказав він.

Мер кивнув. Я бачила, як дрібно тремтить його щелепа.

Пролунав вигук, і колона рушила далі. Бранці похилили голови. Жінки Сент-Перонни, не криючись, ридали в хустинки. Тіло зім’ятою купою плоті й ганчір’я лежало неподалік від нас, посеред вулиці де Бастід.

Менш ніж за хвилину після того, як німецькі війська забралися геть, годинник Рене Ґреньє в цілковитій тиші скорботно пробив чверть по першій.

Того вечора в «Червоному півні» панувала атмосфера майже повної тверезості. Комендант не намагався зав’язати розмову, так само як і я не подавала жодного вигляду, що бажаю спілкуватися. Ми з Елен подавали страви, мили посуд і залишалися в кухні якомога довше. Я не мала апетиту. У мене з голови не йшов той бідолашний юнак в обвислому лахмітті й завеликих черевиках, що злітають із ніг, коли він тікає назустріч смерті.

Навіть більше. Я не могла повірити, що офіцер, який вихопив пістолет і так безжально застрелив його, — той самий чоловік, який сидів за моїм столом, сумував за своєю дитиною, якої ніколи не бачив, захоплено розповідав про живопис. Я почувалась одуреною, наче весь цей час комендант приховував своє справжнє «я». Ось для чого тут німці — не для бесід про мистецтво і смачну їжу. Вони тут, щоб розстрілювати наших синів і чоловіків. Вони тут, щоб знищити нас.

У ту мить я відчувала нестерпний, майже фізичний біль від туги за своїм чоловіком. Минуло вже майже три місяці відтоді, як я востаннє отримала звістку від нього. І я гадки не мала, чого йому довелося зазнати. Доки ми існували в цій дивній порожнині ізоляції, я могла переконати себе, що він живий і здоровий, що там, у справжньому світі, він ділить із товаришами флягу коньяку чи, може, на дозвіллі малює щось на клаптику паперу. Заплющуючи очі, я бачила перед собою Едуарда, яким пам’ятала його з Парижа. Але відтоді, як я побачила нещасних французів, яких гнали вулицями нашого міста, мені важко було далі триматися своєї уяви. Едуард міг потрапити в полон, бути пораненим, помирати від голоду. Він міг страждати, як ті хлопці. Він міг бути мертвим.

Я похилилася на раковину й заплющила очі.

У цю мить я почула дзвін розбитого скла. Забувши миттю всі свої думки, я вибігла з кухні. Елен стояла спиною до мене, здійнявши руки, біля її ніг валялася таця з розбитими келихами. Комендант тримав за горло якогось молодика, втиснувши його в стіну. Наблизивши до нього перекошене від гніву обличчя, комендант щось кричав німецькою. Його жертва безпомічно підняла руки, демонструючи покору.

— Елен?

Її обличчя було попелясто-сірим.

— Він почав мацати мене, коли я проходила повз. Але… але пан комендант просто оскаженів.

Решта чоловіків стояли поряд, благаючи коменданта і намагаючись відтягти його. Стільці лежали перекинуті, офіцери перекрикували один одного, стараючись догукатися до командира. Кімната ревла. Нарешті комендант нібито почув їх і відпустив горло молодика. На мить наші погляди зустрілись, а тоді, відступивши, він розмахнувся і щосили вдарив винуватця кулаком у скроню — так, що той відлетів обличчям до стіни.

— Sie ko¨nnen nicht beru¨hren die Frauen[33], — заволав він.

— На кухню, — я підштовхнула сестру до дверей, навіть не зупинившись, щоб підібрати розбите скло. Я почула, як знов залунали крики, як хряснули двері, і поспішила слідом за нею в коридор.

— Мадам Лефевр.

Я домивала останні келихи. Елен пішла спати. Події сьогоднішнього дня виснажили її навіть більше, ніж мене.

— Мадам?

— Herr Kommandant. — Я обернулася до нього, витираючи руки ганчіркою. У кухні горіла одна свіча — ґніт, за допомогою жиру закріплений у банці з-під сардин. Я майже не бачила його обличчя.

Він стояв переді мною, тримаючи каску в руках.

— Пробачте за ваші келихи. Я подбаю, щоб їх замінили.

— Будь ласка, не турбуйтесь. У нас вистачить своїх.

Я знала, що келихи будуть просто реквізовані в наших сусідів.

— Пробачте за… того юного офіцера. Будь ласка, перекажіть вашій сестрі, що більше це не повториться.

У цьому я не сумнівалася. Крізь заднє вікно я бачила, як покараний шкутильгає на свою квартиру, підтримуваний товаришем, і притискає вологу ганчірку до скроні.

Я подумала, що тепер комендант піде, але він не рушав з місця. Я відчувала, що він не зводить із мене очей. У його погляді стояла тривога, майже біль.

— Вечеря сьогодні була… неперевершена. Як називається ця страва?

— Chou farci[34].

Він зачекав, і, коли пауза до незручного затяглась, я пояснила:

— Це ковбасний фарш із овочами й травами, загорнутий у капустяне листя і зварений у бульйоні.

Він став роздивлятися свої черевики. Потім зробив кілька кроків кухнею, зупинився, торкнувся пальцем банки з кухонним начинням. Я раптом без емоцій подумала, чи не збирається він реквізувати і його.

— Це було дуже смачно. Усі так казали. Ви питали мене сьогодні, що я хотів би на вечерю. То от… ми хотіли б найближчим часом повечеряти такою самою стравою, якщо це не завдасть вам клопоту.

— Як бажаєте.

Цього вечора він був трохи інакшим, якесь невловиме збудження підіймалося в ньому, відчутне на відстані. Я тим часом питала себе, як це — вбити людину. Чи, може, для німецького офіцера це настільки ж звично, як випити другу філіжанку кави.

Він глянув на мене, наче хотів сказати щось іще, але я вже повернулася до своїх каструль. Позаду нього я чула, як ніжки стільців дряпають підлогу — інші офіцери зібралися йти. На вулиці дощило, огидна мжичка майже горизонтально била в шибки.

— Ви, мабуть, утомилися, — сказав він. — Я залишу вас у спокої.

Я підібрала тацю з келихами і пройшла за ним до дверей. Уже на порозі він обернувся й надягнув каску, тож мені довелося зупинитися.

— Я саме хотів спитати. Як почувається немовля?

— Жан? Чудово почувається, дякую, хіба що трохи…

— Ні. Інше немовля.

Я ледь не впустила тацю. Якусь мить я вагалася, збираючи сили, але відчувала, як кров приплинула мені до шиї. Я знала, що він бачить це.

Коли я заговорила знову, мій голос хрипів. Я не зводила очей з келихів перед собою.

— Я гадаю, що всі ми… в порядку, наскільки це можливе за даних обставин.

Він поміркував над цим.

— Тримайте його в безпеці, — сказав він тихо. — Краще йому не виходити занадто часто на нічне повітря.

Він подивився на мене довгим поглядом, а тоді розвернувся й пішов.

Тієї ночі, попри цілковите виснаження, я лежала без сну. Я бачила, як неспокійно спить Елен, бурмоче вві сні й несвідомо простягає руку, аби впевнитись, що діти поряд. Ще вдосвіта, о п’ятій годині, я вибралася з ліжка, загорнулась у кілька ковдр і навшпиньках зійшла вниз, щоб підігріти води на каву. В обідній залі досі вчувалися запахи минулого вечора: дерево з камінної ґратки, слабкий ковбасний дух, від якого в мене забуркотіло в шлунку. Я зробила собі гарячий напій і сіла за стійкою, визираючи у вікно на порожній майдан, над яким саме сходило сонце. Коли синє шатро неба пронизали жовтогарячі промені, можна було розгледіти невелику темну цятку на віддалі праворуч, на розі, де впав нещасний бранець. Чи мав той чоловік дружину, дитину? Чи в цю мить вони сидять десь, пишучи йому листа, чи моляться за його щасливе повернення? Я пригубила напій і змусила себе відвернутися.

Я вже зібралася була піти до своєї кімнати й одягнутися, коли почувся стукіт у двері. Я здригнулася, побачивши тінь за бавовняною завісою. Кутаючись щільніше в ковдру, я роздивлялася силует і намагалася зрозуміти, хто міг навідатися до нас у таку годину. Чи це комендант з’явився мучити мене натяками на те, що йому відоме? Я тихо підійшла до дверей. Підняла завісу. І там, по той бік, була Ліліан Бетюн. Вона була в чорному каракулевому пальті, її волосся було завите й підібране у високу зачіску, очі підведені тінями. Вона похапцем озирнулася, доки я відчиняла верхній і нижній засуви.

— Ліліан? Ви… Вам щось потрібне? — спитала я.

Вона сунула руку під полу пальта і, діставши конверт, вручила його мені.

— Вам, — сказала вона.

Я швидко глянула на нього.

— Але… як ви…

Вона підняла бліду руку, зупиняючи мене, і похитала головою.

Минули місяці відтоді, як хто-небудь із нас отримував листа. Німці давно вже тримали нас в інформаційному вакуумі. Дивлячись на цей конверт, я не вірила своїм очам, а тоді згадала про гарні манери.

— Не хочете зайти? Випити кави? У мене є трохи справжньої кави.

Вона ледь помітно всміхнулася.

— Ні. Дякую. Я маю повертатися до своєї доньки.

Перш ніж я встигла хоча б подякувати, вона вже йшла геть вулицею на своїх високих підборах, щулячись від холоду.

Я опустила завісу й замкнула двері. А тоді сіла й розірвала конверт. Його голос, так довго відсутній, знов зазвучав у моїй пам’яті.

Моя найдорожча Софі!

Вже так давно я не отримував звісток від тебе. Молюсь, аби з тобою все було гаразд. У найтяжчі моменти я кажу собі, що якби з тобою щось трапилося, то частина моєї душі неодмінно відчула б це, як відгомін далекого дзвону.

Мені майже нема чим поділитись. Уперше я не маю бажання відтворити в кольорі той світ, який бачу навколо. І не можу дібрати для нього правильних слів. Знай лише, моя безцінна дружинонько, що я здоровий духом і тілом і що мій дух підтримує лише думка про тебе.

Чоловіки тут тримають фотографії своїх коханих, наче талісмани, — зім’яті, брудні знімки, які становлять для них цілий скарб. Мені не потрібна фотографія, щоб побачити тебе переді мною, Софі: варто лише заплющити очі, щоб згадати твоє обличчя, твій голос, твій запах. Ти не уявляєш, яка ти для мене втіха.

Знай, моя люба, що я щодня дякую Богові не за те, що пережив цей день, як мої товариші, але за те, що кожен прожитий день на двадцять чотири години наближає моє повернення до тебе.

Твій Едуард

Письмо було написане два місяці тому.

Я не з тих, хто легко проливає сльози, якщо плаче взагалі. Але тепер — чи то від виснаження, чи, може, від потрясіння, викликаного подіями минулого дня, — я вклала лист у конверт, поклала голову на руки і, сидячи на холодній порожній кухні, заридала.

Я не могла розповісти містянам, чому вже час різати порося, але наближення Різдва дало мені чудовий привід. На Святвечір офіцери їстимуть у «Червоному півні», і їх буде більше, ніж зазвичай. Тож було погоджено, що, поки вони тут, мадам Пуалан справлятиме таємну rе´veillon[35] у себе вдома, за дві вулиці від майдану. Доки я буду при німецьких офіцерах, маленький гурт містян зможе спокійно засмажити й з’їсти порося, заховане в хлібній печі в погребі мадам Пуалан. Елен допоможе мені накрити стіл для німців, а потім прослизне крізь діру в льосі, спуститься алеєю та долучиться до наших дітей у будинку мадам Пуалан. Ті, хто мешкає задалеко, щоб пройти крізь місто непоміченими, залишаться в неї після комендантської години, ховаючись, якщо раптом надійдуть німці з перевіркою.

— Але це нечесно, — заперечила Елен, коли за два дні я виклала свій план меру в її присутності. — Якщо ти залишишся тут, то будеш єдиною, хто пропустить усе. Так не можна — ти ж стільки зробила, щоб урятувати порося.

— Одна з нас має лишитись, — наголосила я. — Ти ж знаєш, набагато безпечніше, якщо ми будемо впевнені, що всі офіцери перебувають в одному місці.

— Але це вже буде не так, як ми хотіли.

— Ага, ніколи не буває так, як хочеться, — відрізала я. — І ти не гірше за мене знаєш, що комендант помітить, якщо я піду.

Я бачила, як вони з мером перезирнулися.

— Не сперечайся, Елен. Я ж la patronne[36]. Він очікує бачити мене тут щовечора. І якщо я зникну, він зрозуміє: щось відбувається.

Навіть мені самій здалося, що я занадто гаряче протестую.

— Слухай, — продовжила я, змушуючи себе говорити заспокійливим тоном. — Залиш мені трохи м’яса. Принесеш у серветці. Обіцяю: якщо німці матимуть досить харчів, щоб улаштувати святкову учту, мені буде чим почастуватись. Я себе не ображу, даю тобі слово.

Здається, вони заспокоїлись. Я не могла сказати їм правду, але відтоді, як дізналася, що комендантові відомо про порося, я втратила будь-яке бажання поласувати свининою. Те, що він не викрив, а тим більше не покарав нас, не приносило мені радісного полегшення — навпаки, глибоко непокоїло.

Відтепер, побачивши, як він роздивляється мій портрет, я більше не відчувала гордості за те, що навіть німець визнає талант мого чоловіка. Коли він заходив на кухню, щоб зав’язати звичайну розмову, я напружено завмирала, боячись, що він згадає про порося.

— От, знову, — сказав мер. — Підозрюю, ми тепер ваші боржники.

Він виглядав зовсім розбитим. Його донька вже тиждень була хвора. Його дружина якось сказала мені, що кожного разу, як дівчинка хворіє, він майже не спить від тривоги.

— Не кажіть дурниць, — різко відповіла я. — Порівняно з тим, що роблять наші чоловіки, це просто чергова буденна робота.

Сестра знала мене надто добре. Вона не ставила прямих питань, це було не в характері Елен. Але я відчувала, як вона дивиться на мене, чула легку знервованість у її голосі щоразу, як йшлося про rе´vellion. Нарешті за тиждень до Різдва я зізналася їй. Вона сиділа на ліжку й зачісувала волосся. Її рука зі щіткою так і застигла в повітрі.

— Як гадаєш, чому він нікому не розповів? — спитала я, закінчивши.

Вона дивилася на покривало. Коли вона підняла на мене очі, в них застигло щось схоже на жах.

— Думаю, ти йому подобаєшся, — відповіла вона.

Тиждень перед Різдвом видався клопітним — хоча перелік того, що ми могли підготувати до свят, був дуже обмежений. Елен і двійко старших жінок шили ганчір’яні ляльки для дітей. Вони були зовсім примітивні: спіднички — з мішковини, обличчя — з вишитих панчіх. Але важливо було, щоб діти Сент-Перонни отримали трохи дива на це безрадісне Різдво.

Я, зі свого боку, ставала все сміливішою. Двічі я крала картоплю з німецьких постачань, готуючи з решти пюре, щоб приховати нестачу, а крадене ховала по кишенях і відносила тим, хто зовсім ослаб. Я цупила дрібну моркву і затикала її до крайки спідниці — якби навіть мене зупинили та обшукали, нічого б не знайшли. Мерові я передала дві банки курячого бульйону, аби його дружина зготувала Луїзі трохи супу. Дитина була бліда і билася в лихоманці. Її мати казала, що дівчинка останнім часом трохи здала і, схоже, почала замикатись у собі. Дивлячись на її мляве, змучене нескінченним кашлем тільце, потонуле у величезному старому ліжку з його порепаними ковдрами, я подумала, що навряд чи засуджую її. Бо хіба це життя для дітей?

Ми щосили намагалися приховати від них найгірше, але вони опинились у світі, де людей розстрілюють на вулиці, де чужинці за волосся витягують їхніх матерів з ліжок за якісь дрібні порушення, на кшталт ходіння до «забороненого» лісу або недостатньо виявленої поваги до німецького офіцера. Мімі дивилася на світ із мовчазною недовірою, і це краяло Елен серце. Орельєн ріс гнівливим: я бачила, як злість скипає в ньому, наче вулканічна лава, і щодня молилася, щоб, коли він нарешті не стримається, йому не довелося заплатити надто високу ціну.

Але найбільшою новиною цього тижня стала газета, яку підсунули нам під двері: грубо надрукована, під заголовком «Journal des Occupе´s»[37]. Єдиним інформаційним засобом, дозволеним у Сент-Перонні, був підконтрольний німцям «Bulletin de Lille»[38] — настільки відвертий рупор німецької пропаганди, що більшість із нас хіба що печі ним топили. Але ця нова газета містила інформацію про перебіг військових дій і повідомляла, які міста й села перебувають під окупацією. У ній наводилися коментарі до офіційних звітів, а також сатиричні статті, присвячені окупації, жартівливі вірші про чорний хліб і карикатури на відповідальних німецьких офіцерів. Автори благали читачів не питати, звідки взялася ця газета, і знищити після прочитання.

Також у ній містився список під назвою «Десять заповідей фон Гайнріха», що висміював нав’язані французам дріб’язкові правила.

Не можу передати вам, яке заворушення спричинила в нашому містечку ця газета на чотири сторінки. Напередодні Різдва містяни невпинним потоком тяглися до нашого бару, щоб погортали сторінки в туалеті (вдень ми тримали її на дні кошика для старого паперу) чи на словах переказати одне одному новини та найкращі жарти. Ми проводили стільки часу в туалеті, що німці питали, чи, бува, немає якоїсь епідемії в місті.

З газети ми дізналися, що сусідні міста розділили нашу долю. Ми чули про жахливі табори, де людей морять голодом і виснажують працею майже до смерті. З’ясувалося, що в Парижі майже не знають про наші страждання і що чотириста жінок і дітей евакуйовано з Рубе, куди їжі надходило ще менше, ніж до Сент-Перонни. Не те щоб ці клапті інформації містили щось цінне. Але вони нагадували нам, що ми й досі є частиною Франції, що наше маленьке містечко — не єдине у своїй скруті. І, що найважливіше, сама газета додавала нам гордості: адже французи досі здатні протидіяти німецьким загарбникам.

Яким чином газета потрапила до нас? З цього приводу велися жваві дискусії. Те, що її принесли до «Червоного півня», певним чином пом’якшило суспільне невдоволення тим, що ми готували для німців. Я ж дивилася, як Ліліан Бетюн у своєму каракулевому пальті поспішає повз нас по хліб, і в мене зародилася власна здогадка.

Комендант наполіг, щоб ми поїли. Це привілей, який належить кухарям на Святвечір, сказав він. Ми думали, що готуємо на вісімнадцятьох, але виявилося, що останніми двома мали бути ми з Елен. Наша втома після кількох годин кухонної метушні була нічим порівняно з солодким мовчазним передчуттям таємної учти, яка готувалася за дві вулиці від нас і на якій наші діти нарешті поїдять чудового м’яса. Отримати ж дві повноцінні вечері замість однієї — це здавалося вже занадто.

І ніяких відмов. Більше я б ніколи не відмовилась від їжі. Вечеря була чудова: качка, смажена з апельсиновими скибочками та консервованим імбиром, картопля dauphinoise[39] із зеленими бобами, а на закуску — таріль із різноманітними сирами. Елен їла свою порцію, з захопленням думаючи, що цього вечора на неї чекає ще одна вечеря.

— Я можу віддати свою частку свинини комусь іншому, — сказала вона, об’їдаючи кістку. — А собі залишу трохи шкварок. Як гадаєш?

Так чудово було знову бачити її в піднесеному настрої. Того вечора на нашій кухні ненадовго запанувало щастя. Горіли додаткові свічі, даруючи нам трохи більше дорогоцінного світла. Стояли знайомі різдвяні запахи — Елен нашпигувала помаранч гвоздикою та підвісила над пічкою, і дивовижний аромат наповнив кухню. Якщо не надто задумуватись, а просто слухати дзвін келихів, сміх, розмови, то можна було забути про те, що сусідня кімната окупована німцями.

Приблизно о пів на десяту я допомогла сестрі вдягтись і спуститися вниз, де вона мала перелізти до сусідського льоху, а звідти крізь ляду для вугілля — надвір. Далі темними задвірками вона дістанеться будинку мадам Пуалан, де приєднається до Орельєна й дітей, яких ми відвели за кілька годин до цього. Напередодні ми доправили туди порося. Воно вже добряче підросло, і Орельєну довелося тримати худобину, доки я затикала їй рота яблуком, аби не верещала. А тоді одним бездоганним змахом ножа месьє Боден, різник, зарізав її.

За сестрою я стала закладати діру цеглинами, весь час дослухаючись до чоловіків у барі нагорі. І з певним задоволенням збагнула, що вперше за довгі місяці не відчуваю холоду. Коли голодуєш, мерзнеш майже постійно — це був урок, якого, впевнена, я в житті не забуду.

— Едуарде, сподіваюся, тобі зараз тепло, — прошепотіла я в порожньому льосі, коли сестрині кроки затихли по той бік стіни. — Сподіваюся, ти їси так само добре, як ми їли цього вечора.

Вийшовши в коридор, я так і підстрибнула на місці. Комендант роздивлявся мій портрет.

— Я не міг знайти вас, — сказав він. — Думав, ви на кухні.

— Я… я просто вийшла подихати повітрям, — затинаючись, відповіла я.

— Щоразу як дивлюся на цю картину, відкриваю для себе дещо нове. Є в ній щось загадкове. Тобто у вас.

Він усміхнувся власній обмовці.

— Є у вас щось загадкове.

Я промовчала.

— Сподіваюся, це вас не збентежить, але я маю сказати. Мені спало на думку, що це найкрасивіша картина, яку я будь-коли бачив.

— Гарний твір мистецтва, так.

— Хочете сказати: гарний твір, але не предмет цього твору?

Я не відповіла.

Він зробив ковток вина зі свого келиха. Коли він заговорив далі, то вже не зводив очей з рубінового кольору рідини.

— Ви чесно вважаєте себе негарною, мадам?

— Я вірю, що краса — в очах того, хто дивиться. Коли мій чоловік називає мене вродливою, я вірю йому, адже знаю, що в його очах я такою і є.

Він підняв голову і подивився прямо мені в очі, не даючи відвести погляд. Це тривало так довго, що я відчула, як моє дихання пришвидшується.

Очі Едуарда були дзеркалом його душі — весь він був як на долоні. Очі коменданта були пронизливі, жорсткі й наче забрані невидимою пеленою, аби приховати його справжні почуття. Я боялася: ще трохи — і він помітить, як похитнулося моє самовладання, і тоді розгадає мій обман. Я першою відвела погляд.

Він потягся через стіл до скрині, раніше доправленої німцями, і витяг пляшку коньяку.

— Випийте зі мною, мадам.

— Ні, дякую, Herr Kommandant. — Я кинула погляд на двері обідньої зали, де офіцери саме закінчували десерт.

— Одну чарку. Це ж Різдво.

З тону його голосу я збагнула, що це наказ. Я подумала про інших, які в цю мить їдять смажене порося за кілька дверей звідси. Подумала про Мімі — як стікає свинячий жир по її підборіддю, про Орельєна — як він, мабуть, сміється й жартує, вихваляючись нашою хитрою вигадкою. Він заслужив трохи щастя: двічі того тижня його відправляли зі школи додому за бійку, але він відмовлявся розповідати мені, в чому річ. Треба було, щоб усі вони хоча б раз добре повечеряли.

— Тоді… Гаразд.

Я взяла з його рук чарку і відсьорбнула. Коньяк обпік мені горло, наче рідкий вогонь. Я миттю відчула бадьорість.

Комендант перехилив власну чарку і дивився, як я допиваю свою, а тоді підштовхнув до мене пляшку, даючи зрозуміти, що я маю налити собі ще.

Ми сиділи в тиші. Я гадала, скільки людей прийшли на різдвяну вечерю. Елен очікувала, що їх збереться чотирнадцять. Двоє літніх людей надто боялися порушувати комендантську годину. Тим, хто застряг у своїх будинках, священик пообіцяв віднести залишки вечері відразу після різдвяної меси.

Доки ми пили, я спостерігала за комендантом. Форма його щелепи свідчила про непохитність, але без військової каски його майже начисто виголена голова надавала йому вразливого вигляду. Я намагалася уявити його без форми, як звичайну людську істоту, яка ходить у своїх щоденних справах, купує газети, бере вихідний. Але не могла. Під військовою формою я не бачила людини.

— Війна робить самотніми, так?

Я зробила ще ковток.

— У вас є ваші люди. У мене — моя родина. Жоден з нас не є самотнім у повному значенні цього слова.

— Але ж цього недостатньо, так?

— Принаймні кожен намагається робити все найкраще.

— Справді? Не впевнений, що хтось може схарактеризувати це все як «найкраще».

Коньяк притупив мої відчуття.

— Це ж ви сидите на моїй кухні, а не навпаки, Herr Kommandant. При всій повазі, гадаю, лише один із нас у цій ситуації має вибір.

На його обличчя наче хмара лягла. Він не звик, щоб йому кидали виклик. Його щоки ледь-ледь порожевіли, і я побачила перед собою людину, що підіймає руку, цілячись у бранця-втікача.

— Ви справді вважаєте, що хтось із нас має вибір? — тихо промовив він. — Ви справді вважаєте, що хтось із нас обрав би таке життя? Серед суцільної руїни? Як її винуватці? Якби ви були свідком того, що ми бачили на фронті, ви подумали б…

Він затнувся й похитав головою.

— Пробачте, мадам. Це все різдвяний час. Його досить, щоб зробити чоловіка сентиментальним. А ми всі знаємо, що немає нічого гіршого за сентиментального вояка.

Він вибачливо всміхнувся, і я трохи розслабилася. Ми сиділи обабіч кухонного столу, сьорбаючи зі своїх чарок, оточені залишками їжі. В іншій кімнаті офіцери почали співати. Я чула, як бринять їхні голоси, — мелодія була знайома, але слів я не розуміла. Комендант схилив голову й став дослухатись. А тоді поставив чарку на стіл.

— Вам ненависна наша присутність, так?

Я моргнула.

— Я завжди намагалася…

— Ви думаєте, що ваше обличчя нічого не виказує. Але я спостерігав за вами. Роки служби навчили мене розумітися на людях з їхніми таємницями. Гаразд. Чи можемо ми укласти мирову угоду, мадам? Лише на ці кілька годин?

— Мирову угоду?

— Ви забудете, що я представник ворожої армії, я забуду, що ви жінка, яка повсякчас планує черговий акт непокори, і ми будемо просто… двоє людей?

На мить вираз його обличчя пом’якшав. Він підняв свою чарку. Я, не надто охоче, підняла свою.

— Давайте не будемо говорити про Різдво, самотність і подібне. Я хочу, щоб ви розповіли мені про інших митців з Академії. Розкажіть, як ви запізналися з ними.

Як довго ми просиділи, не знаю. Години танули в розмові, підігрітій алкоголем. Комендант прагнув дізнатися все про життя художника в Парижі. Що за людиною був Матісс? Чи правда, що його особисте життя було таким самим скандальним, як і його мистецтво?

— О ні. Він був найнепохитнішим інтелектуалом з усіх. Дуже суворим. І дуже консервативним, як у роботі, так і у своїх побутових звичках. Але при цьому таким… — я на мить згадала професора в окулярах, який пильно дивиться на тебе, аби переконатися, що ти зрозумів усе сказане, перш ніж перейти до наступного питання. — Радісним. Гадаю, він отримує величезне задоволення від своєї роботи.

Комендант задумався. Було схоже, що моя відповідь вдовольнила його.

— Колись я хотів бути художником. Звичайно ж, особливого хисту не мав. І дуже скоро мусив це визнати, — він торкнувся пальцем ніжки келиха. — Я часто думаю: можливість заробляти на життя тим, що любиш, — це, мабуть, один із найбільших подарунків долі.

Тоді я подумала про Едуарда. Про те, як зосереджено він дивився на мене з-за мольберта. Якщо заплющити очі, я й досі могла відчути тепло дров’яного багаття на своїй правій нозі та легкий холодок на неприкритій шкірі лівої. Я бачила, як він підіймає брову, і ту саму мить, коли його думки відступають від творчості.

— Я теж так думаю.

«Того дня, коли я тебе зустрів, — казав він мені в наш перший Святвечір, проведений разом, — я дивився, як ти стоїш посеред того метушливого магазину, і подумав, що ти — найбільш самодостатня жінка, яку я будь-коли бачив. Ти виглядала так, наче світ може розлетітися на друзки навколо тебе, а ти все одно залишишся стояти з гордо піднятою головою, владно дивлячись з-під свого чарівного волосся», — він підніс мою руку до губ і ніжно поцілував її.

«А я подумала, що ти російський ведмідь», — сказала я йому.

Він підняв брову. Ми були в переповненому шинку на вулиці де Тюрбіґо.

«ГРРРРРРРР, — проревів він, доки я, не втримавшись, розсміялася. Він пригорнув мене до себе, просто там, посеред банкету, вкриваючи мою шию поцілунками, забувши про людей, що їли навколо нас. — ГРРРРР».

Спів у сусідній кімнаті припинився. Я раптом схопилась і встала, немов бажаючи прибрати зі столу.

— Будь ласка, — промовив комендант, жестом наказуючи мені повернутися на місце. — Посидьте ще трохи. Зрештою, це ж Святвечір.

— Ваші люди чекатимуть, що ви приєднаєтеся до них.

— Навпаки, їм значно веселіше, доки їхній командир відсутній. Нечесно нав’язувати їм себе на весь вечір.

«Але дуже чесно нав’язувати себе мені», — подумала я. Аж тут він спитав:

— Де ваша сестра?

— Я відіслала її спати, — відповіла я. — Вона трохи занедужала, до того ж, виснажена роботою на кухні. Хочу, щоб завтра вона була цілком здорова.

— І що ви робитимете? Святкуватимете?

— Хіба в нас багато приводів для святкування?

— Пам’ятаєте нашу угоду, мадам?

Я знизала плечима.

— Ми підемо до церкви. Можливо, відвідаємо когось із наших літніх сусідів. Зараз їм важко лишатися на самоті.

— Ви про всіх дбаєте, так?

— Це ж не злочин — бути добрим сусідом.

— Кошик дров, які я надіслав вам для особистого вжитку. Я знаю, що ви передали їх до будинку мера.

— Його донька хвора. Вона потребує додаткового тепла більше за нас.

— Вам слід знати, мадам, що в цьому містечку ніщо не уникає моєї уваги. Ніщо.

Я не могла подивитися йому у вічі. Боялася, що цього разу моє обличчя, моє прискорене серцебиття неодмінно викажуть мене. Я шкодувала, що не могла стерти з пам’яті все, що знаю про свято, яке відбувалося за кількасот ярдів звідси.

Я ковтнула ще коньяку. Чоловіки знов заспівали. Я знала цю різдвяну пісню і майже здатна була розібрати слова.

Чому він продовжував дивитися на мене? Я боялася заговорити, боялася знову підвестись, остерігаючись, що він почне ставити незручні питання. І все ж, так далі не можна — я почувалася, ніби співучасниця злочину, просто тому, що сиділа й дозволяла роздивлятися себе. Нарешті я коротко вдихнула й підняла очі. Він усе не зводив з мене погляду.

— Мадам, ви потанцюєте зі мною? Лише один танець? Заради Різдва?

— Потанцювати?

— Лише один танець. Я хотів би… Я хотів би згадати найкраще, що є у людстві. Так буває лише раз на рік.

— Я не… Я не вважаю…

Я подумала про Елен та інших, за кілька будинків звідси, що стали вільними лише на один вечір. Подумала про Ліліан Бетюн. Я уважно вдивлялася в обличчя коменданта. Його прохання здавалося щирим. «Ми будемо просто… двоє людей…»

А тоді я подумала про свого чоловіка. Чи бажала б я йому, щоб поряд були співчутливі обійми для танцю? Лише на один вечір? Чи не сподівалася я, що десь за багато миль звідси якась добросерда жінка в якомусь тихому барі може нагадати йому, що в світі є місце для краси?

— Я потанцюю з вами, Herr Kommandant, — сказала я. — Але тільки на кухні.

Він став, простягши руку, і після недовгого вагання я взяла її. Його долоня виявилася несподівано грубою. Я підступила на кілька кроків ближче, не дивлячись йому в обличчя, а тоді він поклав другу руку мені на талію.

Коли люди в сусідній кімнаті заспівали, ми почали повільно рухатися навколо столу. Я гостро відчувала його тіло лише в кількох дюймах від мого, тиск його руки поверх мого корсета. Я відчула, як груба саржа його форми торкається моєї голої руки, і приглушений звук із його грудей. Я відчувала, що майже горю від напруги, всіма силами контролюючи власні пальці, власні руки, намагаючись дбати про те, щоб не наблизитись аж занадто, боячись, що в будь-який момент він може притягти мене до себе.

І весь цей час голос у моїй голові повторював: «Я танцюю з німцем».

Але він нічого такого не робив. Лише наспівував і легко кружляв мене навколо кухонного столу. А я заплющила очі й на якихось кілька хвилин знову відчула себе веселою, жвавою дівчиною, що не знає ні голоду, ні холоду, а просто танцює в ніч перед Різдвом, чия голова йде обертом від доброго коньяку, а в ніздрях стоїть запаморочливий аромат спецій та смачної їжі. Я жила, як жив Едуард, насолоджуючись кожною маленькою радістю життя, дозволяючи собі бачити красу в усьому. Минуло два роки відтоді, як чоловік востаннє тримав мене в обіймах. Я заплющила очі, розслабилась і поринула у власні відчуття, дозволивши партнерові кружляти мене в танці, наспівуючи мені на вухо.

Спів припинився, і за мить, майже неохоче, він відступив, відпускаючи мене.

— Дякую, мадам. Дуже вам дякую.

Коли я нарешті насмілилася глянути на нього, в його очах стояли сльози.

Наступного ранку на нашому порозі з’явилася маленька скринька. У ній було три яйця, маленьке poussin[41], цибулина й морквина. На боці скриньки охайним почерком було виведено: «Fro¨hliche Weihnachten».

— Це означає «Щасливого Різдва», — сказав Орельєн. Чомусь він уникав дивитися на мене.

З посиленням холодів контроль німців над Сент-Перонною ставав усе жорсткішим. У містечку робилося неспокійно, все більше військ проходило вулицями щодня. Розмови офіцерів у барі лунали по-новому стривожено, тож ми з Елен не виходили зайвий раз із кухні. Комендант майже не розмовляв зі мною — більшість часу він проводив у тісному колі небагатьох довірених осіб. У нього був утомлений вигляд, і я не раз чула, як в обідній залі він ледь не кричить від гніву.

Того січня центральною вулицею міста повз наш готель кілька разів проходили колони полонених французів. Але нам більше не дозволялося стояти на тротуарах і дивитися. Їжі ставало все менше, офіційні добові норми скорочувались, а від мене очікували, що я й надалі влаштовуватиму пишні вечері зі все менших кількостей м’яса та овочів. Біда була на порозі.

Нові випуски «Journal des Occupе´s», що доходили до нас, розповідали про знайомі населені пункти. Відлуння далеких гарматних пострілів, від яких дрібно тремтіли келихи на столах, стало вже звичним явищем. А за кілька днів я зрозуміла, якого звуку мені бракує. Це був пташиний спів. Надійшла постанова, що всі дівчата віком від шістнадцяти років і хлопці від п’ятнадцяти будуть зобов’язані працювати на німців: збирати цукровий буряк, доглядати за картоплею, або ж їх відправлять далеко від домівки — працювати на фабриках. Оскільки до п’ятнадцятиріччя Орельєна лишалося кілька місяців, ми з Елен дедалі більше нервували. Містом ширилися чутки про те, що стається з молоддю — про дівчат, яких селили разом із цілими бандами злочинців чи ще гірше — яким наказували «розважати» німецьких солдатів. Хлопців начебто морили голодом або били, постійно перевозили з місця на місце, щоб ті залишалися розгубленими й слухняними. Попри наш молодий вік, ми з Елен становили виняток, адже, як нам повідомили, наша праця в готелі вважалася «істотно важливою для німецького добробуту». Уже цього було досить, щоб викликати обурення в решти містян, щойно ті дізналися.

Відбулася ще одна зміна — незначна, але цілком відчутна. Усе менше людей заходили вдень до «Червоного півня». Зі звичних понад двох десятків облич лишилося близько восьми. Спочатку я думала, що це холоди тримають людей удома. Потім занепокоїлась і зайшла до старого Рене дізнатися, чи він не хворий. Але той зустрів мене на порозі й різко заявив, що вважає за краще лишатися вдома. Кажучи це, він не дивився на мене. Те саме трапилося, коли я навідалася до мадам Фубер, а потім — до дружини мера. Я відчувала, що душевна рівновага покидає мене. Я казала собі, що все це — не більш як плід моєї уяви, але одного дня в обід, прямуючи до аптеки, проходила повз бар «Блан» і побачила, що Рене й мадам Фубер сидять усередині за столом і спокійнісінько грають у шашки. Я очам не повірила. Та переконавшись, що це справді вони, я опустила голову й поспішила забратися звідти.

Одна лише Ліліан Бетюн удостоювала мене дружньої усмішки. Якось уранці я заскочила її, коли перед самим світанком вона підсовувала листа мені під двері. Почувши, що я відмикаю, жінка відсахнулася.

— О, mon Dieu — дякувати небесам, це ви, — промовила вона, злякано притискаючи долоню до губ.

— Це те, про що я думаю? — спитала я, мигцем глянувши на величезний конверт без адреси.

— Хто знає? — відповіла вона, вже кваплячись назад на майдан. — Я нічого не бачу.

Але Ліліан Бетюн становила меншість — у єдиній особі. Минали дні, і я стала помічати інші речі: якщо я заходила до бару з кухні, розмова ставала тихішою, наче всі боялися, що я можу підслухати. Якщо я долучалася до розмови, всі вдавали, наче я нічого не казала. Двічі я пропонувала баночку бульйону або супу дружині мера, та тільки й чула у відповідь: «Дякую, у нас уже є». Вона трималася характерної манери розмовляти зі мною: без відвертої ворожості, але так, наче їй легшало, коли я нарешті залишала її в спокої. Я б нізащо цього не визнала, але для мене було майже втіхою, коли наставав вечір і ресторан був знову сповнений голосів, навіть якщо вони належали німцям.

Просвітив мене Орельєн.

— Софі?

— Так? — Я саме робила тісто для пирога з кроликом і овочами. Мої руки й фартух були в борошні, і я питала себе, чи буде безпечно напекти з відрізків тіста маленького печива для дітей.

— Я можу в тебе дещо спитати?

— Звичайно, — я обтерла руки фартухом. Молодший брат дивився на мене якимись дивними очима, наче намагаючись дібрати правильні слова.

— Тобі… тобі подобаються німці?

— Чи подобаються вони мені?

— Так.

— Що за безглузде питання. Звісно, ні. Я мрію, щоб усі вони зникли, а ми повернулися до колишнього життя.

— Але тобі подобається Herr Kommandant.

Я завмерла зі скалкою в руках. Потім обернулася.

— Ти ж знаєш, що це небезпечні розмови. Такі балачки можуть наразити нас на страшну біду.

— Це не мої балачки наражають нас на біду.

Ззовні, з бару, лунали голоси відвідувачів. Підійшовши до дверей, я зачинила їх, і ми лишилися в кухні наодинці. Тоді я знов заговорила, тихо й стримано.

— Кажи, що хочеш сказати, Орельєне.

— У місті говорять, що ти не краща за Ліліан Бетюн.

— Що?

— Месьє Сюель бачив, як на Святвечір ти танцювала з комендантом. Близько, з заплющеними очима, і притискалася до нього — наче його кохаєш.

Я ледь не зомліла від потрясіння.

— Що?

— Кажуть, це і є справжня причина, чому ти не хотіла брати участь у rе´veillon — щоб побути наодинці з ним. Кажуть, тому ми й отримуємо додаткові харчі. Ти німецька фаворитка.

— Через це ти й бився в школі? — я згадала його підбите око і те, як він сердито й навідріз відмовився відповідати, звідки це.

— То це правда?

— Ні, це неправда. — Я хряснула скалкою по столу. — Він спитав… він спитав, чи можу я потанцювати з ним, лише раз, з нагоди Різдва. І я подумала: хай краще залишиться тут і думає про танці, ніж почне цікавитись, що діється в мадам Пуалан. Ось і все. Одного-єдиного вечора твоя сестра намагалася захистити тебе. Завдяки тому танцю, Орельєне, ти зміг поїсти свинини на Різдво.

— Але ж я бачив його. Я бачив, як він милується тобою.

— Він милується моїм портретом. Величезна різниця.

— Я чув, як він говорить до тебе.

Я насупилась, але він підняв очі до стелі. Ну, звісно: Орельєн годинами підглядав крізь шпарини в підлозі з кімнати №3. Мабуть, він бачив і чув усе.

— Ти подобаєшся йому, не заперечуй. В особистих розмовах він каже тобі «ти», а не «ви», і ти йому дозволяєш.

— Він німецький комендант, Орельєне. Навряд чи я можу вказувати йому, як до мене звертатися.

— Вони всі обговорюють тебе, Софі. Я сиджу нагорі й чую, якими прізвиськами вони тебе обзивають. І не знаю, чому вірити.

Його очі палали гнівом і сум’яттям.

Я підійшла до нього і стиснула його плечі.

— Тоді повір цьому. Я нічого не зробила, нічого, щоб зганьбити себе перед моїм чоловіком. Щодня я шукаю нових шляхів, аби забезпечити нашій родині нормальне існування, аби наші сусіди й друзі завжди мали вдосталь їжі, затишку й надії. Я не маю жодних почуттів до коменданта. Я намагаюся не забувати, що він людина, така ж, як ми. Але якщо ти думаєш, Орельєне, що я коли-небудь зраджу свого чоловіка, ти просто бовдур. Я кохаю Едуарда всім своїм єством. Відтоді як він пішов, я щодня відчуваю його відсутність, як відчувають фізичний біль. Уночі я лежу без сну і з жахом уявляю, що могло випасти на його долю. А зараз я більше не хочу чути від тебе подібних розмов. Ти мене зрозумів?

Він струсив із плеча мою руку.

— Зрозумів?

Він сердито кивнув.

— О, і ще, — додала я. Може, не слід було казати цього, але моя кров кипіла. — Не поспішай так швидко засуджувати Ліліан Бетюн. Може статися, ти зобов’язаний їй більше, ніж гадаєш.

Мій брат люто зиркнув на мене і вилетів з кухні, хряснувши дверима. Кілька хвилин я дивилася на тісто, перш ніж згадала, що збиралася робити пиріг.

Пізніше того ранку я вийшла прогулятися майданом. Зазвичай по хліб — Kriegsbrot[42] — ходила Елен, але мені було потрібно провітрити думки, а атмосфера в барі стала надто гнітючою. Того січня повітря було настільки холодне, що боліли легені. Голі гілки дерев вкривалися льодом. Я натягла шапку якомога нижче на голову і замотала обличчя шарфом. Людей на вулицях було небагато, але навіть із цих одна лише особа — стара мадам Боннар — привіталася зі мною кивком. Я сказала собі, що, мабуть, під стількома шарами одягу просто важко розгледіти, хто я.

Я вийшла на вулицю де Бастід, перейменовану в Шилер-плац (ми відмовлялися її так називати). Двері boulangerie були зачинені, і я поштовхом відчинила їх. Усередині мадам Лув’є і мадам Дюран вели жваву розмову з месьє Арманом. У ту мить, коли за мною зачинилися двері, вони змовкли.

— Доброго ранку, — сказала я, поправляючи кошик під рукою.

Обидві жінки, закутані в кілька шарів вовни, неохоче кивнули в мій бік. Месьє Арман просто стояв, поклавши руки на прилавок перед собою.

Трохи зачекавши, я звернулася до старших жінок.

— Ви здорові, мадам Лув’є? Ми вже кілька тижнів не бачимо вас у «Червоному півні». Я боялася, що ви захворіли, — у маленькому приміщенні мій голос лунав неприродно високо й гучно.

— Ні, — відповіла стара. — Зараз мені більше подобається залишатися вдома.

Говорячи, вона уникала дивитися мені в очі.

— Ви отримали картоплю, яку я надіслала вам минулого тижня?

— Так, — її погляд ковзнув у бік месьє Армана. — Я віддала її мадам Ґренуй. Вона не така… принципова щодо походження її харчів.

Я стояла не ворухнувшись. То ось воно як це. Ось він, смак несправедливості — гіркий, наче попіл.

— Тоді я сподіваюся, що вона їй сподобалась. Месьє Арман, коли ваша ласка, я хотіла б трохи хліба. Мою буханку і буханку Елен, будьте люб’язні.

О, як би я хотіла почути в цю мить один із його жартів! Хоча б якийсь брудний анекдот або непристойний каламбур. Але пекар лише дивився на мене застиглим і неприязним поглядом. Він не пішов до задньої кімнати, як я очікувала. Навіть не ворухнувся. Коли я вже збиралася повторити своє прохання, він сунув руку під прилавок і поклав на стільницю дві чорні хлібини.

Я приголомшено дивилася на них.

Здавалося, в маленькій boulangerie похолоднішало, але погляди цих трьох людей обпікали мене, наче вогнем. Хлібини лежали на прилавку, приплюснуті й темні.

Я підняла очі й ковтнула.

— Насправді я помилилася. Сьогодні в нас досить хліба, — сказала я тихо й поклала свій гаманець назад у кошик.

— Не думаю, що наразі вам чогось бракує, — пробурчала мадам Дюран.

Я розвернулася до неї, і ми мовчки споглядали одна одну, стара жінка і я. Тоді з високо піднятою головою я вийшла з крамниці. Яка ганьба! Яка несправедливість! Я побачила глузливі погляди тих двох літніх дам і зрозуміла, наскільки була дурною. Чому мені знадобилося стільки часу, щоб побачити те, що відбувалося в мене під носом? Я йшла назад до готелю, мої щоки палали, думки гарячково плуталися. Дзвін у вухах стояв такий, що спершу я не почула вигуку.

— Halt!

Я зупинилась і хутко озирнулась.

— Halt!

До мене, піднявши руку, крокував німецький офіцер. Я зупинилася й стала чекати під зруйнованою статуєю месьє Леклерка. Щоки досі палали. Він підійшов до мене.

— Ви проігнорували мене!

— Пробачте, офіцере. Я вас не почула.

— Ігнорування німецького офіцера є правопорушенням.

— Кажу ж, я вас не почула. Мої вибачення.

Я трохи прибрала шарф із обличчя. А тоді побачила, хто це: молодий офіцерик, який сп’яну чіплявся до Елен у барі, і за це комендант розбив йому голову об стіну. Я побачила маленький шрам на його скроні й зрозуміла, що він теж упізнав мене.

— Ваше посвідчення особи.

У кишені його не було. Я настільки переймалася словами Орельєна, що залишила посвідчення на столі в залі готелю.

— Я забула його.

— Виходити з дому без посвідчення особи є правопорушенням.

— Воно там, — я вказала на готель. — Якщо ви підете зі мною, я його візьму…

— Я нікуди не піду. У якій справі ви тут?

— Я просто… ходила до пекарні.

Він зазирнув у мій порожній кошик.

— Купувати невидимий хліб?

— Я передумала.

— Ви, мабуть, непогано харчуєтесь у своєму готелі. У той час як інші всіляко намагаються отримати свою пайку.

— Я харчуюся не краще за будь-кого.

— Виверніть кишені.

— Що?

Він ткнув у мене рушницею.

— Виверніть кишені. І зніміть верхні шари одягу, щоб я бачив, що ви несете.

Удень було мінус один. Від крижаного вітру німів кожен дюйм неприкритої шкіри. Я поставила кошик і повільно зняла верхню зі своїх шалей.

— Киньте її. На землю, — наказав він. — І наступну теж.

Я озирнулася навколо. Відвідувачі «Червоного півня» могли стежити через майдан за тим, що відбувається. Я повільно скинула другу шаль, а потім — моє важке пальто, відчуваючи, як усі порожні вікна навколо майдану витріщаються на мене.

— Виверніть кишені, — він тицьнув у моє пальто своєю зброєю, так що воно ковзнуло по кризі й багнюці. — Виверніть їх назовні.

Я схилилась і вклала руки в кишені. Я вся тремтіла, і мої пальці, вже лілові, відмовлялися слухатися мене. Через кілька спроб я витягла зі свого жакета продовольчу книжку, дві п’ятифранкові банкноти і клапоть паперу.

Він вихопив його.

— Що це?

— Нічого важливого, офіцере. Просто… просто подарунок від мого чоловіка. Будь ласка, віддайте його мені.

Я чула, як мій голос тремтить від паніки, і, вже промовляючи ці слова, знала, що то помилка. Він розгорнув малюнок Едуарда, на якому були зображені ми двоє — ведмідь у його військовій формі та я — серйозна, в накрохмаленій блакитній сукні.

— Я конфіскую це, — сказав він.

— Що?

— Вам не дозволено носити зображення форми французької армії. Цю річ буде знищено.

— Але… — я не могла повірити. — Це лише дурнуватий малюнок із ведмедем.

— Ведмедем у французькій формі. Це може бути код.

— Але… але це лише жарт… Наша з чоловіком дрібничка. Будь ласка, не знищуйте цього.

Я простягла руку, але він відштовхнув її.

— Будь ласка… в мене так мало лишилося на згадку…

Я стояла й тремтіла від холоду, а він, дивлячись мені в очі, розірвав папірець навпіл. Потім — на дрібні клапті. Він не зводив очей з мого обличчя, доки вони падали на мокру землю, як конфеті.

— Наступного разу не забувай документів, курво, — сказав він і пішов до своїх приятелів.

Елен зустріла мене, коли я зайшла у двері, притискаючи до себе промоклі й застиглі на морозі шалі. Пробираючись усередину, я відчувала на собі погляди відвідувачів, але не мала що їм сказати. Тож мовчки прослизнула крізь бар до вузького коридору в задній частині будинку, намагаючись занімілими руками повісити шалі на дерев’яні вішаки.

— Що сталося? — за спиною стояла моя сестра.

Я була настільки засмучена, що ледь здатна була говорити.

— Офіцер, який того разу чіплявся до тебе. Він знищив малюнок Едуарда. Розірвав на клапті, аби помститися за те, що комендант його побив. І ще немає хліба, оскільки месьє Арман, вочевидь, теж вважає мене шльондрою.

Моє обличчя заніміло, і я ледве могла говорити розбірливо, але я була зла, і мій голос тремтів від гніву.

— Тс-с!

— Чому? Чому я маю мовчати? Що я зробила не так? Люди тільки й роблять, що свистять і перешіптуються скрізь, і ніхто не каже правди, — мене трясло від гніву та відчаю.

Елен зачинила двері бару й повела мене нагору до порожніх спалень — одного з небагатьох місць, де нас не могли підслухати.

— Заспокойся й поговори зі мною. Що сталося?

Тоді я розповіла їй усе. Розповіла, що казав мені Орельєн і як трималися зі мною дами в boulangerie, і про месьє Армана та його хліб, який нам тепер ризиковано було їсти. Елен слухала, обійнявши мене, прихиливши голову до моєї голови, і співчутливо зітхала. Аж раптом:

— Ти танцювала з ним?

Я витерла очі.

— Ну так.

— Ти танцювала з паном комендантом?

— Не дивися на мене так. Ти чудово знаєш, чим я займалася того вечора. Знаєш, що я зробила б усе, аби німці не дізналися про le rе´veillon. Утримати його тут означало дати вам усім насолодитися повноцінною святковою вечерею. Ти казала мені, що це був найкращий день відтоді, як пішов Жан-Мішель.

Вона подивилася на мене.

— Ну що, хіба ти так не казала? Саме цими словами?

Вона вперто мовчала.

— Що? Теж назвеш мене шльондрою?

Елен опустила погляд. Нарешті вона промовила:

— Я б не стала танцювати з німцем, Софі.

Знадобилося кілька секунд, аби до мене дійшло значення її слів. А тоді я встала і без жодного слова спустилася вниз. Я чула, як вона кличе мене, і зауважила, десь глибоко в пітьмі своєї душі, що цей клич лунає запізно.

Того вечора ми з Елен працювали поряд мовчки. Майже не спілкувалися, лише в разі необхідності обмінюючись фразами про те, що так, пиріг буде готовий до пів на восьму, так, вино відкорковане, і сьогодні справді на чотири пляшки менше, ніж було минулого тижня. Орельєн лишився нагорі з малечею. Тільки Мімі спустилася та обійняла мене. Я міцно притиснула її до себе, вдихаючи її солодкий дитячий запах і відчуваючи дотик її м’якої шкіри.

— Я люблю тебе, моя маленька Мі, — прошепотіла я.

Вона всміхнулася до мене з-під довгого білявого волосся.

— Я теж тебе люблю, тітонько Софі, — сказала вона.

Я сунула руку у фартух і швидко поклала до її ротика маленький шматочок печеного тіста, який приберегла спеціально для неї. Вона всміхнулася мені, та Елен одразу відвела її сходами нагору і поклала спати.

На відміну від нас із сестрою, німецькі солдати того вечора перебували в чудовому настрої. Ніхто не скаржився на продуктові скорочення. Здавалось, і зменшення кількості вина їх не турбувало. Один лише комендант виглядав похмурим і чимось стривоженим. Коли інші офіцери виголошували тости й дзвеніли келихами, він один тримався осторонь від загальних веселощів. Я гадала, чи підслуховує їх зараз Орельєн нагорі й чи розуміє, що вони кажуть.

— Давай не будемо сваритися, — промовила Елен пізніше, коли ми лягали спати. — Це краде забагато сил.

Вона простягла мені руку, і в майже повній темряві я потиснула її. Але ми обидві знали: щось змінилося.

Наступного ранку на ринок пішла Елен. Лише кілька яток працювали в ті дні, торгуючи здебільшого м’ясними консервами, страшенно дорогими яйцями та кількома видами овочів, а ще новою білизною, яку шив зі старого полотна і продавав старий з Вандеї. Я в готелі обслуговувала тих небагатьох клієнтів, що в нас лишилися, намагаючись не зважати на пересуди, що й досі велися в мене за спиною.

Десь о пів на одинадцяту ми почули заворушення надворі. Я одразу ж подумала, що знову ведуть полонених, аж тут увірвалась Елен. Її зачіска розтріпалась, очі були розширені від подиву.

— Ти нізащо не вгадаєш, — сказала вона. — Це Ліліан.

Моє серце шалено забилось. Я кинула попільнички, які чистила в ту мить, і побігла до дверей у супроводі відвідувачів, що піднялися з місць як один. На дорозі з’явилася Ліліан Бетюн. Вона була у своєму каракулевому пальті, та вже не мала вигляду паризької моделі. Іншого одягу на ній не було. Її ноги були вкриті дрібними синцями від холоду й забиття, стопи були босі й сочилися кров’ю, ліве око так запливло, що майже не відкривалося. Неприбране волосся спадало навколо обличчя, і вона кульгала так, ніби кожен крок давався їй величезними зусиллями. Обабіч ішли двоє офіцерів, підганяючи її. Замикала процесію група солдатів. Цього разу вони явно не зважали на людей, що висипали на вулицю подивитися.

Гарне каракулеве пальто було сірим від пилу. На спині серед липких кривавих згустків чітко виднілися плями від слини.

Дивлячись на неї, я почула схлип: «Maman! Maman!»[43] — і побачила позаду Едіт, семирічну донечку Ліліан, яку тримали інші солдати. З викривленим від страху обличчям дівчинка схлипувала й пручалася, намагаючись вирватися до матері. Один із них міцно тримав її за руку, не підпускаючи до полоненої. Інший шкірився, ніби тут відбувалося щось кумедне. Ліліан ступала, наче в забутті, опустивши голову й цілком занурившись у власний біль. Коли вона проминала готель, роздалися тихі смішки.

— Поглянь тепер на цю пихату хвойду!

— Думаєш, німці ще хочуть тебе, Ліліан?

— Вона їм набридла. От і вирішили позбутися.

Я не могла повірити, що це мої співвітчизники. Я приголомшено озирала ці сповнені ненависті обличчя, ці зловтішні посмішки і нарешті, не витримавши, проштовхалася крізь них і підбігла до Едіт.

— Віддайте мені дитину, — сказала я. Тепер я бачила, що цю огидну виставу споглядало, мабуть, ціле місто. Люди свистіли та улюлюкали вслід Ліліан — з горішніх вікон, з ринку, звідусіль.

Едіт благально схлипувала:

— Maman!

— Віддайте мені дитину! — прикрикнула я. — Чи тепер німці переслідують і маленьких дітей?

Офіцер, що тримав її за руку, озирнувся, і я побачила коменданта, який стояв біля пошти. Він сказав щось офіцеру поряд із собою, і за мить дитину відпустили до мене. Я відразу ж підхопила її на руки.

— Усе гаразд, Едіт. Ти будеш зі мною.

Вона сховала обличчя на моєму плечі й невтішно ридала. Однією рукою вона продовжувала марно тягтися до своєї матері. Мені здалося, що Ліліан злегка озирнулася на мене — утім на такій відстані важко було сказати напевне.

Я швидко віднесла Едіт до бару, далі від очей усього міста, від глузливих вигуків, що ніяк не втихали. Далі, до задніх кімнат готелю, де вона нічого не почує. Дитина була в істериці, та й хто міг винуватити її за це? Я віднесла її до нашої спальні, дала трохи води, а потім довго колисала в обіймах. Знов і знов я повторювала їй, що все буде добре, ми зробимо так, що все буде добре, — хоча й знала, що нам не під силу щось змінити. Вона ридала, доки останні сили не покинули її. З розпухлого обличчя дівчинки я здогадалася, що вона проплакала майже всю ніч. Лише Господь знав, що їй довелося побачити. Нарешті вона безвільно затихла в мене на руках, і я дбайливо поклала її на своє ліжко, вкривши ковдрами. Потім я спустилася вниз.

Коли я зайшла до бару, всі замовкли. У «Червоному півні» було людно — вперше за останні кілька тижнів. Елен снувала між столами з повною тацею. У дверях я побачила мера, а тоді обвела поглядом обличчя присутніх і усвідомила, що більше не знаю жодного з них.

— Задоволені? — спитала я. Мій голос тремтів. — Дитина лежить нагорі, надивившись, як ви плюєте й шкіритесь услід її побитій матері. І це люди, яких вона вважала друзями. Горді собою, еге ж?

Сестрина рука лягла на моє плече.

— Софі…

Я смикнула плечем, скинувши її.

— Що — «Софі»? Ви й гадки не маєте, що ви всі накоїли. Гадали, що все знаєте про Ліліан Бетюн. То ось, ви нічого про неї не знаєте. НІЧОГО! — від гніву я не могла стримати сліз. — Швидко ж ви всі судите, але так само швидко брали те, що вона давала, коли це було вам зручно.

Мер підійшов до мене.

— Софі, ми маємо поговорити.

— О! Тепер ви хочете поговорити! Тижнями ви дивилися на мене так, ніби від мене тхне, бо, бачте, месьє Сюель вважає мене зрадницею та шльондрою. Мене! Яка ризикувала всім, щоб дістати трохи їжі для вашої доньки. Усі ви ладні були швидше повірити йому, аніж мені! Що ж, мабуть, я не хочу говорити з вами, месьє. Після всього, що я дізналася, я, напевне, краще говоритиму з Ліліан Бетюн!

Я була розлючена. Я вже не панувала над собою. Я настільки палала від безумства, що, здавалось, іскри летять. Я дивилася в їхні тупі обличчя, на їхні роззявлені роти і вперто відкидала руку, яка намагалася стримати мене.

— Звідки, ви думаєте, брався «Journal des Occupе´s»? Гадаєте, його пташки в дзьобику приносили? Чи він прилітав сюди на чарівному килимі?

Елен наполегливо потягла мене з кімнати.

— А мені байдуже! Хто, на їхню думку, їм допомагав? Вам допомагала Ліліан! Усім вам! Навіть коли ви підкладали лайно їй у хліб, вона все одно допомагала вам!

Я опинилась у коридорі. Обличчя Елен було біле, мов крейда. Мер ішов за нею, підштовхуючи мене вперед, далі від них усіх.

— Що? — опиралась я. — Правда очі коле? Чи мені вже заборонено розмовляти?

— Сядь, Софі. Заради Бога, просто сядь і замовкни.

— Я більше не впізнаю цього міста. Як могли ви всі стояти там і горлати їй услід? Навіть якщо вона спала з німцями, як ви можете так чинити з людиною? Вони плювали в неї, Елен, ти хіба не бачила? Вони заплювали її з ніг до голови. Наче вона не людина.

— Мені дуже шкода мадам Бетюн, — тихо промовив мер. — Але я прийшов говорити не про неї. Я прийшов поговорити з тобою.

— Мені нема чого вам сказати, — промовила я, витираючи обличчя долонями.

Мер глибоко вдихнув.

— Софі, я маю новину про твого чоловіка.

Знадобилася мить, щоб усвідомити почуте. Він важко опустився на стілець поряд зі мною. Елен досі тримала мене за руку.

— Боюся, це недобра новина. Сьогодні вранці, коли останні полонені проходили містом, один із них впустив записку біля пошти. Клаптик паперу. Мій клерк підібрав його. Там сказано, що Едуард Лефевр був серед п’ятьох відісланих до табору військовополонених в Арденні минулого місяця. Мені дуже шкода, Софі.

Едуард Лефевр, в’язень, був звинувачений у тому, що передав полоненому окраєць хліба завбільшки з кулак. Він чинив лютий опір, коли його побили за це. Почувши розповідь, я ледь не засміялася: це було так типово для Едуарда.

Проте мені було не до сміху. Кожен клаптик інформації, що надходила мені, лише підсилював мої страхи. Табір військовополонених, у якому його утримували, вважався одним із найгірших: люди спали по двісті в одному сараї на голих дошках, ледь животіли, харчуючись водянистим супом та ячмінним лушпинням, при нагоді не гребуючи й дохлою мишею. Їх посилали працювати на каменоломню чи на будівництво залізничних шляхів, примушували тягати на плечах важкі залізні балки на відстань у кілька миль. Тих, хто падав від виснаження, карали, били або позбавляли денної пайки. Хвороби були частим явищем, і за найменшу провину людей розстрілювали.

Кожну деталь я сприймала близько до серця, і картини, що поставали перед очима, переслідували мене й уві сні.

— З ним усе буде гаразд, так? — спитала я мера.

Він погладив мою руку.

— Ми всі молитимемося за нього, — сказав він. Підіймаючись із місця, він глибоко зітхнув, і це прозвучало, наче смертний вирок.

Мер відвідував нас майже щодня після гучного арешту Ліліан Бетюн. У міру того як правда про неї ширилася містом, її образ у колективній уяві потроху зазнавав змін. Ніхто більше не кривив губи, коли згадувалось її ім’я. На ринковій площі під прикриттям ночі хтось надряпав крейдою слово «hе´roїne»[44], і хоча його швидко затерли, усі знали, кого воно стосується. Кілька цінних речей, що були поцуплені з її будинку відразу після арешту, загадковим чином повернулися на місце.

Звичайно, були й такі, хто, як мадам Лув’є і мадам Дюран, не подумав би про неї добре, навіть якби вона на їхніх очах почала душити німців голими руками. Та все ж серед завсідників бару траплялися зблиски каяття, маленькі вияви доброти, що перепадали Едіт у вигляді старого одягу чи невеликих порцій їжі, які іноді потрапляли до «Червоного півня». Очевидно, Ліліан відіслали до табору на південь від міста. За словами мера, їй дуже пощастило, що не розстріляли одразу. Він підозрював, що лише особисте прохання одного з офіцерів урятувало її від миттєвої страти.

— Однак втручання не допоможуть, Софі, — сказав він. — Її впіймали як французьку шпигунку, і не думаю, що їй збережуть життя надовго.

Що ж до мене, то я більше не була персоною нон-ґрата. Не те щоб я дуже цим переймалася — важко було повернути колишнє ставлення до сусідів. Едіт скрізь ходила за мною, наче бліда тінь. Вона мало їла й постійно питала про матір. Я чесно відповіла їй, що не знаю подальшої долі Ліліан, але їй, Едіт, буде безпечно в нас. Я звикла спати разом із дівчинкою в моїй старій кімнаті, аби, прокидаючись із криком від нічних жахіть, вона не будила двох менших. Увечері вона спускалася на четверту сходинку — найближче місце, з якого могла зазирнути до кухні, — і там ми знаходили її пізно вночі, закінчивши прибирання. Дівчинка швидко засинала, обхопивши коліна тоненькими ручками.

Страх за її матір перемішувався зі страхом за мого чоловіка. Дні минали в безмовному вирі тривоги і втоми. До міста майже не надходила інформація, і жодні відомості не просочувалися назовні. Може, десь там він помирає від голоду, лежить хворий у лихоманці або побитий. Мер отримав офіційне повідомлення про три смерті, дві на фронті, одну в таборі біля Монса; також він чув про спалах епідемії тифу в Ліллі. Кожну з цих обривчастих звісток я сприймала як особистий біль.

Елен же, навпаки, немов розквітла в цій атмосфері зловісних передчуттів. Певно, спостерігаючи мій внутрішній злам, вона переконала себе в тому, що найгірше вже сталось. Якщо Едуард, при всій своїй силі й життєздатності, опинився перед лицем смерті, то на що міг сподіватися тихий, інтелігентний Жан-Мішель. Він не міг вижити, міркувала собі Елен, отже, лишалося просто примиритися з цим. І, ніби набуваючи нових сил, вона змушувала мене піднятися, коли заставала в пивному льосі в сльозах, змушувала їсти і несподівано веселим, пустотливим тоном співала колискових Едіт, Мімі й Жану. Я була вдячна їй за стійкість. Уночі я лежала, обіймаючи чужу дитину, і мріяла ніколи більше ні про що не думати.

Наприкінці січня померла Луїза. Ми всі знали, що її дні добігають кінця, але від того не ставало легше. За одну ніч мер і його дружина наче постарішали на десять років.

— Я кажу собі, що Господь благословив її, не давши побачити світ таким, як він є, — сказав мені мер, і я кивнула. Жоден з нас у це не вірив.

Похорон мав відбутися за п’ять днів. Я вважала, що не слід брати туди дітей, тож попросила Елен піти замість мене, а сама тим часом зібралася повести малих до лісу, що за старою пожежною станцією. Зважаючи на суворі холоди, німці дозволили містянам дві години на день у прилеглих лісах збирати хмиз для опалення домівок. Я не думала, що ми знайдемо багато: під прикриттям темряви з дерев давно обдерли всі гілки, придатні для розпалювання. Але я мала ненадовго піти з міста, від скорботи й жаху, від завжди пильного погляду як не німців, то сусідів.

Стояв тихий морозний день, і сонячне сяйво тьмяно пробивалося крізь голі силуети вцілілих дерев. Здавалося, навіть сонцю бракує сил піднятися вище, ніж на кілька футів над небокраєм. Звідси добре було споглядати всю місцевість, що я й робила того дня, питаючи себе, чи не настає вже кінець світу. І, як часто бувало останніми днями, я блукала, ведучи мовчазну розмову з чоловіком.

«Будь сильним, Едуарде. Тримайся. Просто залишся живим — і тоді, я знаю, ми знову будемо разом».

Едіт і Мімі вперше мовчки йшли поряд зі мною. Під ногами в них шелестіло мерзле листя. Та коли ми дісталися лісу, якийсь дитячий імпульс узяв над ними гору, і я швидко зупинилася, дивлячись, як дівчата підбігають до трухлявого пня і, взявшись за руки, зі сміхом стрибають на нього і з нього. Звісно, їхні черевички обдеруться, а спіднички забрудняться, але я не могла відмовити їм у цій простій радості.

Я схилилась і поклала в кошик трохи хмизу, сподіваючись, що дитячі голоси зможуть притлумити нескінченний гомін страху в моїй голові. А потім, випроставшись, побачила його: на галявині, з прикладом біля плеча, він розмовляв з одним зі своїх людей. Почувши голоси дівчат, він розвернувся. Едіт заверещала, обернулася до мене і з тваринним переляком кинулася в мої обійми. Її очі була розширені від жаху. Слідом дибала збентежена Мімі, намагаючись збагнути, чому її подруга так злякалася чоловіка, який щовечора приходить до нас вечеряти.

— Не плач, Едіт, він нас не скривдить. Будь ласка, не плач, — я бачила, що він дивиться на нас, і, відліпивши дитину від своїх ніг, присіла навпочіпки, щоб сказати їй кілька слів. — Це пан комендант. Я піду поговорю з ним щодо вечері. Ти залишайся тут і пограйся з Мімі. Зі мною все гаразд. Ти мене зрозуміла?

Із цими словами я передала її з рук на руки Мімі. Вона все тремтіла.

— Ідіть, пограйтеся трохи. Я лише перемовлюся з паном комендантом. Ось, візьміть мій кошик і подивіться, чи не знайдеться тут ще трохи хмизу.

Нарешті відірвавши дівчинку від своєї спідниці, я попрямувала до коменданта. Офіцер, що був поряд із ним, щось казав йому тихим голосом. Закутавшись у шаль, схрестивши руки на грудях, я чекала, доки комендант не відіслав його.

— Ми думали, що можемо трохи постріляти, — сказав він, вдивляючись у чисті небеса. І додав: — Птахів.

— Тут не лишилося птахів, — зауважила я. — Вони давно зникли.

— Мабуть, дуже чутливі.

Удалині ми почули відлуння гарматних пострілів. Здалося, що повітря навколо нас миттєво стискається.

— Це дитина тієї хвойди? — він затиснув передпліччям рушницю й запалив цигарку. Я швидко озирнулася на дівчат, що стояли біля трухлявого пенька.

— Дитина Ліліан? Так. Вона залишиться в нас.

Він прискіпливо роздивлявся дівчинку, і я не могла розгадати його думок.

— Вона мала дитина, — сказала я. — І зовсім не розуміє, що сталося.

— А, — сказав він і затягся цигаркою. — Невинна душа.

— Так. Вони таки існують.

Він подивився на мене різким поглядом. Я змусила себе не опускати очей.

— Herr Kommandant, я маю просити вас про послугу.

— Послугу?

— Мого чоловіка забрали до табору військовополонених в Арденні.

— І я не збираюся питати, звідки у вас така інформація.

І знов я дивилася йому в очі й не могла відгадати, про що він думає. Жодної підказки.

Я глибоко вдихнула.

— Я подумала… Я хотіла спитати, чи ви можете йому допомогти. Він добра людина. Ви ж розумієте, він митець, а не солдат.

— І ви хочете, щоб я передав йому звістку від вас.

— Я хочу, щоб ви витягли його звідти.

Він підняв брову.

— Herr Kommandant, ви поводитеся зі мною, як із другом. Тож я благаю вас: будь ласка, допоможіть моєму чоловікові. Я знаю, що відбувається в таких місцях і як малоймовірно, що він вийде звідти живим.

Він мовчав, тож я вхопилася за цей шанс і продовжила. Тисячі разів за останні години я подумки повторювала ці слова.

— Ви ж знаєте, що він провів усе життя в служінні мистецтву й красі. Він мирна людина, добра людина. Усе, що його цікавить, — це малярство, танці, смачна їжа й гарне вино. Ви знаєте, що німецькій владі байдуже, житиме він чи помре.

Озирнувшись навколо, він обвів поглядом оголений ліс, наче бажаючи переконатися, що поряд немає інших офіцерів. А тоді знову затягся цигаркою.

— Ви взяли на себе чималий ризик, питаючи мене про таке. Ви ж бачили, як ваші співгромадяни обходилися з жінкою, яка, на їхню думку, співпрацювала з німцями.

— Вони вже й так вважають, що я з вами співпрацюю. Сам факт вашого перебування в нашому готелі робить мене винною без суду й слідства.

— Так, а ще ваш танець із ворогом.

Тепер була моя черга виявляти подив.

— Я вже казав, мадам. Ніщо в цьому місті не проходить повз мою увагу.

Ми стояли мовчки, дивлячись у небокрай. Від низьких вибухів удалині земля дрібно тремтіла в нас під ногами. Дівчата відчули це: я бачила, як вони дивляться на свої черевики. Комендант востаннє затягся цигаркою, а потім розтоптав її чоботом.

— Ось у чому річ. Ви розумна жінка і, гадаю, добре знаєтесь на людській натурі. І водночас поводитесь так, що постійно даєте мені привід як солдату ворожої армії пристрелити вас навіть без слідства. Та попри це приходите сюди й очікуєте, що я не лише проігнорую цей факт, але й допоможу вам. Своєму ворогові.

Я глитнула.

— Це… це тому, що я не дивлюся на вас лише як… на ворога.

Він чекав.

— Ви самі казали… що іноді ми просто… двоє людей.

Його мовчання додало мені сміливості. Я стишила голос.

— Я знаю, що ви могутня людина. Я знаю, що ви маєте вплив. Якщо ви скажете, що його треба звільнити, його звільнять. Будь ласка.

— Ви не знаєте, про що просите.

— Я знаю, що, якщо він там залишиться, він помре.

Ледь помітний спалах у глибині його очей.

— Я знаю, що ви шляхетна людина. Вчена людина. Я знаю, що ви дбаєте про мистецтво. Без сумніву, врятувати митця, яким ви захоплюєтеся, було б… — мені забракло слів. Я зробила крок уперед, простягла руку і торкнулася його плеча. — Herr Kommandant, будь ласка. Ви знаєте, що я не стала б вас просити ні про що, але зараз я вас благаю. Благаю, згляньтеся, допоможіть мені.

Він мав такий сумний вигляд. Аж раптом сталося дещо несподіване. Він підняв руку і легким жестом прибрав пасмо волосся з мого обличчя. Ніжно, задумливо, наче вже не раз уявляв собі цю сцену. Я приховала подив і стояла не ворухнувшись.

— Софі…

— Я подарую вам картину, — сказала я. — Ту, що вам так подобається.

Його рука впала. Він зітхнув і відвернувся від мене.

— Цей найцінніша річ, яка в мене є.

— Ідіть додому, мадам Лефевр.

Я відчула, як у грудях починає наростати тривога.

— Що я повинна зробити?

— Ідіть додому. Забирайте дітей — і додому.

— Що завгодно. Якщо ви можете звільнити мого чоловіка, я зроблю що завгодно.

Мій голос луною віддавався в лісі. Я відчувала, що єдиний шанс на порятунок Едуарда вислизає від мене. Він ішов не зупиняючись.

— Ви чули, що я сказала, Herr Kommandant?

Він різко озирнувся, охоплений несподіваною люттю, і розмашистим кроком рушив до мене, зупинившись лише коли його обличчя опинилося в кількох дюймах від мого. Я шкірою відчувала його подих. Краєм ока бачила дівчат, завмерлих у тривожному очікуванні. Я мала не показувати страху.

Він довго дивився на мене, а тоді притишив голос.

— Софі… — він швидко озирнувся. — Софі, я… я майже три роки не бачив свою дружину.

— А я два роки не бачила свого чоловіка.

— Ти повинна знати… Ти повинна знати, що те, чого ти просиш… — він відвернувся від мене, наче не наважуючись глянути мені в обличчя.

Я глитнула.

— Я пропоную вам картину, Herr Kommandant.

Його щелепа затремтіла. Він глянув трохи вище від мого правого плеча і знову зібрався йти геть.

— Мадам, ви аби дурна, або…

— Чи зможе ця картина купити свободу моєму чоловікові? Чи… чи зможу я купити свободу чоловікові?

Він обернувся. Його обличчя кривилося від муки, наче я змушувала його до чогось небажаного. Кілька секунд він не зводив погляду зі своїх чобіт і нарешті зробив пару кроків до мене, аби не боятися, що нас підслухають.

— Завтра вночі. Чекаю на тебе в казармах. Приходь, як закінчиш справи в готелі.

Рука до руки ми йшли кружними стежками, аби не з’являтися на майдані. Коли ми дісталися «Червоного півня», наші спідниці були всі вимазані брудом. Дівчатка притихли, хоч я й заспокоювала їх, що німець просто засмутився, бо хотів голубів постріляти, а не знайшов. Удома я приготувала їм теплий напій, а тоді пішла до своєї кімнати й зачинила двері.

Я лягла на своє ліжко та накрила очі долонями, затуляючись від яскравого світла. Я пролежала так з півгодини, а потім підвелася, дістала з шафи вовняну блакитну сукню та розклала її на ліжку. Едуард завжди казав, що я в ній — як шкільна вчителька. І казав це таким тоном, ніби бути шкільною вчителькою — бозна-яка чудова річ. Я зняла свою сіру брудну сукню, залишивши її на підлозі. Зняла пишну нижню спідницю, край якої теж був заляпаний брудом, і залишилася в натільній спідниці й сорочці. Я зняла корсет і білизну. У кімнаті було холодно, але на ту мить я геть забула про це.

Я стояла перед дзеркалом.

Місяцями я не дивилася на своє тіло. Просто не мала приводу робити це. І фігура, що зараз стояла переді мою в поцяткованому склі, здавалася зовсім чужою. Виявилося, що я схудла вдвічі, мої груди опали, зів’яли і вже не виглядали двома великими стиглими яблуками блідої плоті. Не кращий вигляд мали й стегна. Я була настільки худа, що під шкірою явно проглядали кістки: ключиці, плечі й ребра — усе так і випирало. Навіть моє волосся, колись яскраво-насиченого кольору, ніби потьмяніло.

Я підступила ближче й почала роздивлятися своє обличчя: тіні під очима, легка зморшка між бровами. Я здригнулась, але не від холоду. Я згадала дівчину, яку покинув Едуард два роки тому. Згадала відчуття його рук на своїй талії, м’який дотик його губ на моїй шиї. І заплющила очі.

Уже кілька днів він перебував у поганому настрої. Він працював над картиною з зображенням трьох жінок, що сидять за столом, і ніяк не міг досягти потрібного результату. Я позувала йому за всіх трьох по черзі й мовчки дивилася, як він хмикає й кривиться, а одного разу навіть жбурнув палітру, після чого запустив руки у волосся й зайшовся прокльонами на власну адресу.

— Ходімо, подихаємо свіжим повітрям, — сказала я, розправляючи плечі. Від довгого сидіння в одній позі моє тіло затерпло, але я не хотіла зізнаватися.

— Я не хочу дихати повітрям.

— Едуарде, ти нічого не досягнеш у такому настрої. Відірвися на двадцять хвилин і прогуляйся зі мною. Ходімо.

Я взяла пальто, обмотала шию шарфом і зупинилася на порозі.

— Не люблю, коли мене відривають від роботи, — буркнув він, потягшись по своє пальто.

Я не зважала на його сварливий характер. На той момент я вже до нього звикла. Коли робота в Едуарда йшла добре, він був наймилішим із чоловіків, радів життю і був схильний бачити красу в усьому. Та коли щось ішло не так, наче темна хмара накривала наш маленький будинок. У перші місяці подружнього життя я боялася, що в цьому є частка моєї вини, адже я не здатна підтримувати чоловіка в доброму гуморі. Та, послухавши розмови інших художників у «Ля Рюш» чи в барах Латинського кварталу, я стала помічати спільні для них усіх перепади настрою: злет, якщо твір вдало завершено або продано, і падіння, коли робота застрягає на місці, коли доводиться все починати спочатку або ж коли готовий твір зазнає нищівної критики. Усі ці настрої — наче погодні фронти: треба лише пережити й звикнути.

Та й я не завжди була такою вже бездоганною.

Протягом усієї прогулянки вулицею Суффло Едуард продовжував бурчати. Усе його дратувало. Він не розумів, навіщо нам кудись іти. Не розумів, чому його не можуть лишити в спокої. А я, у свою чергу, не розуміла його поведінки і не знала, що його так пригнічує. О, звісно — Вебер і Пуррман уже виставляються в галереях поблизу Пале-Рояль, їм навіть пропонують персональні виставки. Ходять чутки, що месьє Матісс віддає перевагу їхнім творам перед його картинами. Я намагалася запевнити Едуарда, що не в цьому річ, але він лише відмахувався, наче моя думка не мала для нього жодного значення. Усю дорогу до лівого берега його жовчне буркотіння не припинялось, і врешті терпець мені урвався.

— Чудово, — сказала я, вириваючи руку з-під його ліктя. — Я лише неосвічена продавчиня. Звідки мені знати всі твої муки творчості? Я ж просто жінка, що пере твій одяг і годинами висиджує в незручних позах, доки ти шкрябаєш вуглиною, і ще збирає гроші в людей, бо ти сам боїшся здатися їм скупердягою. Гаразд, Едуарде, я полишу тебе з усім цим. Може, моя відсутність принесе тобі трохи задоволення.

Розсерджена, я гордо скинула голову й рушила вздовж берега Сени. За кілька хвилин він наздогнав мене.

— Пробач.

Я йшла далі не обертаючись.

— Не гнівайся, Софі. Я просто сам не в собі.

— Але це не привід виводити з себе мене. Я лише намагаюся допомогти.

— Я знаю. Знаю. Слухай, не поспішай так. Будь ласка. Не біжи, прогуляйся трохи зі своїм нестерпним чоловіком.

Він простягнув мені руку. У його обличчі були ніжність і благання. Едуард чудово знав, що я не зможу йому опиратися.

Я гнівно зиркнула на нього, та все ж узяла його під руку, і деякий час ми йшли мовчки. Едуард накрив мою долоню своєю і відчув, як змерзла моя рука.

— Твої рукавички!

— Я їх забула.

— Тоді де твій капелюшок? — спитав він. — Ти змерзнеш!

— Ти чудово знаєш, що я не маю капелюшка на зиму. Мій оксамитовий побив шашіль, і я не мала часу підлатати його.

Він зупинився.

— Ти не можеш гуляти в залатаному капелюшку.

— Це чудовий капелюшок. Я просто не мала часу докласти до нього рук.

Я не стала додавати, що не мала на те часу, бо постійно моталася лівим берегом у пошуках матеріалів для чоловіка і грошей, щоб заплатити за них.

Він побачив, що ми опинилися під стінами найбільших галантерейних крамниць у Парижі, й потяг мене до вітрини.

— Ходімо, — сказав він.

— Не будь смішним.

— Не сперечайся зі мною, жінко. Ти ж знаєш, що я страшний у гніві.

Він узяв мене за руку, і, перш ніж я знову запротестувала, ми зайшли до магазину. Двері за нами зачинилися, дзвіночок продзеленчав, і я в захваті роззирнулася навкруги. На полицях і вітринах уздовж стін, відбиваючись у величезних дзеркалах із позолоченими рамами, лежали найгарніші капелюшки, які я будь-коли бачила: величезні, вигадливі твори мистецтва вугільно-чорного або полум’яно-червоного кольорів, із широкими полями, отороченими хутром або мереживом. Егретки тремтіли в повітрі. У приміщенні пахло сухими трояндами. Із глибин кімнати з’явилася жінка в довгій вузькій атласній спідниці з перехватом нижче колін — останній писк моди на вулицях Парижа.

— Я можу вам допомогти?

Вона окинула поглядом моє пальто трирічної давнини та розкуйовджене вітром волосся.

— Моїй дружині потрібен капелюшок.

У цю мить я хотіла зупинити його. Хотіла сказати, що коли він так бажає придбати мені новий капелюшок, то краще нам піти до «Ля Фам Марше», де я могла б навіть розраховувати на знижку. Він і гадки не мав, що це салон кутюр’є і тут не місце таким жінкам, як я.

— Едуарде, я…

— По-справжньому особливий капелюшок.

— Звісно, сер. Маєте якісь побажання?

— Щось на зразок оцього, — він указав на величезний темно-червоний капелюшок у стилі Директорії, з широкими полями, отороченими чорною егреткою. Уздовж полів вигнутим віялом лежалі павичі пера, фарбовані в чорний колір.

— Едуарде, ти ж це не серйозно, — прошепотіла я.

Але жінка вже дбайливо зняла капелюшок із вітрини, і, доки я вражено дивилася на чоловіка, вона бережно наділа річ мені на голову, заправивши моє волосся за комір.

— Гадаю, краще, якщо мадам зніме шарф.

Вона підвела мене до дзеркала і розмотала шарф із такою турботою, наче він був із золотої пряжі. Я майже не відчувала дотику її пальців. Цей капелюшок цілковито змінив моє обличчя. Уперше в житті я виглядала, як одна з дам, що колись були моїми клієнтками.

— У вашого чоловіка гарний смак, — зауважила жінка.

— Те, що треба, — щасливо вигукнув мій чоловік.

— Едуарде, — я відтягла його вбік. Мій голос був тихим і наляканим. — Подивись на цінник. Він коштує, як три твої картини.

— Мені байдуже. Я хочу, щоб цей капелюшок належав тобі.

— Але згодом ти його зненавидиш. Будеш гніватися на мене. Ти маєш витрачати гроші на матеріали, на полотна. До того ж… це наче зовсім не я.

Він обірвав мене і жестом покликав жінку.

— Я його беру.

А тоді, коли продавчиня відіслала помічницю по картонку, обернувся до мого відображення. Легко провів рукою згори вниз по моїй шиї, м’яко нахилив мою голову набік, зустрівся зі мною очима в дзеркалі. Потім, зсунувши капелюха, він схилився й поцілував мене в шию — там, де вона плавно переходила в плече. Його губи торкалися моєї шкіри так довго, що я зашарілась, і двоє жінок мусили відводити погляди, вдаючи, що чимось зайняті. Коли я знову підняла голову, мій погляд був трохи розосередженим, а він так само дивився на мене в дзеркало.

— Це ти, Софі, — м’яко сказав він. — Це завжди ти…

Той капелюшок і досі перебував у нашій квартирі в Парижі. За сотні миль звідси.

Я стиснула зуби, відійшла від дзеркала й почала вбиратися в блакитну вовняну сукню.

Того вечора, коли пішов останній офіцер, я про все розповіла Елен. Ми замітали підлогу в ресторані, змахуючи останні крихти зі столів. Не те щоб їх було багато: у ці дні навіть німці зайвої крихти не лишали. Пайки були настільки малі, що кожен бажав кращого. Я завмерла з віником у руці й тихо попрохала Елен зупинитися на мить. А тоді розповіла їй про свою прогулянку лісом, прохання до коменданта і про те, чого він зажадав у відповідь.

Сестра сполотніла.

— Ти ж не погодилась на це?

— Я нічого не відповіла.

— О, дякувати Богові, — вона похитала головою, притискаючи руку до щоки. — Дякувати Богові, він не може ні до чого тебе примусити.

— Але… це не означає, що я не піду.

Моя сестра різко опустилася на стілець, і за мить я присіла навпроти неї. Після недовгих роздумів вона взяла мене за руки.

— Софі, я розумію твій відчай, але ти повинна думати, що кажеш. Згадай лише, що вони зробили з Ліліан. Ти справді віддалася б німцеві?

— Я… не обіцяла аж такого.

Вона вражено дивилася на мене.

— Я вважаю… по-своєму комендант — людина честі. І крім того, він, може, зовсім не хоче, щоб я… Принаймні так прямо він про це не казав.

— О, як можна бути такою наївною! — вона здійняла руки до небес. — Комендант застрелив на смерть невинну людину! Ти бачила, як він розбив голову об стіну одному зі своїх людей за дрібне порушення! І ти підеш сама на його квартиру? Ти не можеш так учинити! Подумай!

— Я думала про дещо інше. Я подобаюсь комендантові. Здається, він поважає мене по-своєму. І якщо я цього не зроблю, Едуард точно помре. Ти ж знаєш, що трапляється в таких місцях. Мер уже наперед вважає його покійником.

Вона нахилилася до мене через стіл. Її голос тремтів від тривоги.

— Софі… немає жодних гарантій, що пан комендант поводитиметься, як людина честі. Він же німець! Як узагалі можна вірити хоч одному його слову? Ти можеш лягти з ним, і все це виявиться намарне!

Ніколи ще я не бачила свою сестру такою розлюченою.

— Я маю піти й поговорити з ним. Іншого шляху немає.

— Якщо це спливе, Едуард більше не захоче тебе.

Ми не зводили очей одна з одної.

— Гадаєш, ти зможеш утримати це від нього в таємниці? Не зможеш. Ти надто чесна. І навіть якщо спробуєш, то невже гадаєш, що в цьому місті ніхто йому не донесе?

Вона мала рацію.

Елен дивилася на свої руки. Потім устала й налила собі склянку води. Пила неквапом, двічі глянувши на мене, і що довше тривала тиша, то більше я відчувала її осуд і мовчазне питання, що ховалося за ним. І це злило мене.

— Гадаєш, мені легко це робити?

— Не знаю, — відповіла вона. — Останніми днями я взагалі тебе не впізнаю.

Це було наче ляпас. Ми з сестрою обмінялися гнівними поглядами, і я відчула, немов стою на краю прірви. Ніхто не завдасть тобі нищівного удару так, як рідна сестра. Ніхто краще не знає твоїх вразливих місць і не цілиться в них без жалю. Примара мого танцю з комендантом невідворотно поставала перед нами, і я раптом відчула, що ми обидві перетнули невидиму межу.

— Гаразд, — промовила я. — Скажи мені таке, Елен. Якби це був твій єдиний шанс урятувати Жана-Мішеля, що б ти зробила?

Уперше я побачила, як вона вагається.

— Життя або смерть. Що б зробила ти, аби врятувати його? Я знаю, що твої почуття до нього безмежні.

Вона закусила губу і відвернулася до чорного вікна.

— Це все може скінчитися дуже погано.

— Не скінчиться.

— Ти, звісно, можеш вірити в це. Але ти імпульсивна від природи, а зараз на кону не лише твоє майбутнє.

Тоді я встала. Я хотіла обминути стіл і підійти до сестри. Хотіла присісти поряд із нею, обійняти її й почути, що все буде добре і з нами нічого не трапиться. Але з обличчя сестри я бачила, що нам немає більше про що розмовляти. Тож я поправила спідницю і з віником у руці рушила до дверей кухні.

Тієї ночі я спала неспокійно. Мені снився Едуард, обличчя якого було викривлене відразою. Мені снилася наша суперечка, у якій я знов і знов намагаюся переконати його, що зробила все правильно, а він відвертається від мене. В одному сні ми сиділи за столом і сварились, а тоді він відштовхнув стілець, і я побачила, що він не має нижньої частини тіла: його ноги й половина тулуба зникли.

«Ось, — казав він мені. — Тепер ти задоволена?»

Я прокинулася в сльозах і побачила, що Едіт дивиться на мене чорними бездонними очима. Вона простягла руку і ніжно торкнулася моєї мокрої щоки, ніби співчуваючи. Я пригорнула її до себе, і так ми лежали мовчки, притиснувшись одна до одної, аж доки не розвиднилося.

Весь день я блукала, наче вві сні. Доки Елен ходила на ринок, я приготувала сніданок для дітей і простежила, щоб Орельєн (який знову був не в гуморі) відвів Едіт до школи. Рівно о десятій я відчинила заклад і обслужила кількох відвідувачів. Старий Рене зі сміхом розповідав, як німецька військова вантажівка заїхала в рівчак біля казарм і її ніяк не могли витягти звідти. Цей інцидент ненадовго створив у барі атмосферу веселощів. Я розсіяно усміхалася й кивала — так їм, нехай знають, оце справді славетна німецька їзда. Я бачила й чула все ніби зсередини кокона.

В обід Орельєн і Едіт прийшли перекусити окрайцем хліба й маленьким шматочком сиру, і, доки вони сиділи в кухні, ми отримали сповіщення від мера, що маємо надати ковдри й кілька столових приборів для нової німецької квартири, розташованої за милю від нас. Баром прокотився невдоволений шепіт: відвідувачі по черзі роздивлялися папірець і розуміли, що, повернувшись додому, знайдуть такі самі сповіщення. У душі я навіть трохи раділа, адже всі бачили, що нас теж не оминула реквізиція.

О третій ми перервалися, щоб подивитись, як проходить німецький медичний конвой. Земля здригалася від тупоту коней і вантажівок, що рухалися в ряд. Кілька хвилин по тому в барі зберігалася тиша. О четвертій годині прийшла дружина мера і подякувала всім за добрі слова й листи. Ми запросили її лишитися на каву, але вона відмовилася. Зараз вона — не надто приємне товариство, сказала жінка, перепрошуючи. І пішла непевним кроком через майдан, поряд із чоловіком, який підтримував її під лікоть.

О пів на п’яту останні відвідувачі пішли від нас. Надворі сутеніло, і, хоча нам лишалося працювати ще півгодини, я знала, що ніхто вже не прийде. Пройшовшись уздовж вікон обідньої зали, я опустила завіси, і в приміщенні знов запанувала темрява. На кухні Елен перевіряла з Едіт завдання з правопису, час від часу перериваючись, щоб заспівати пісеньку з Мімі та Жаном. Едіт дуже прив’язалася до крихітки Жана, і моя сестра не раз зауважувала, як сильно допомагає їй маленька дівчинка, граючись із ним стільки часу. Елен ніколи не піддавала сумніву моє рішення привести Едіт у наш дім. Їй би на думку не спало прогнати дитя, хай навіть поява дівчинки означала, що кожен з нас тепер діставатиме менше їжі.

Піднявшись нагору, я витягла щоденник з-під бантин. Я збиралася написати кілька рядків, а тоді зрозуміла, що мені немає чого сказати. Будь-яке моє слово зараз компрометувало мене. Я заштовхала щоденник назад у сховок і спитала себе, чи я коли-небудь знайду що сказати своєму чоловікові.

Цього разу німці прийшли без коменданта. Ми нагодували їх. Вони мали пригнічений вигляд, і я вже вкотре відчула надію, що для німецької армії настали скрутні часи. Доки ми працювали, Елен постійно кидала на мене погляди, явно намагаючись зрозуміти, що в мене на думці. Я накривала на стіл, розливала вино, мила посуд і з короткими кивками приймала подяки офіцерів, що дякували нам за чудову вечерю. Потім, коли останній з них пішов, я взяла на руки Едіт, яка знову заснула на сходах, і віднесла до своєї кімнати. Там я поклала її в ліжко й накрила ковдрами до підборіддя. Обережно прибрала пасмо волосся з її щоки і деякий час дивилася на неї. Дівчинка ворухнулась, і на її обличчі крізь сон проступила тривога.

Я спостерігала за нею, чекаючи, доки вона міцно засне. Потім повільно, зваженими рухами розчесала й підколола волосся. Коли я вдивлялась у своє відображення в дзеркалі при свічі, щось привернуло мою увагу. Я обернулася й підняла записку, підсунуту під двері. І стала вдивлятись у слова, виведені рукою Елен.

Зробленого не повернеш.

І тоді я подумала про вбитого полоненого юнака в його завеликих черевиках і розмаїту колону людей, що проходила вулицями міста того дня. І раптом усе стало дуже простим: вибору не було.

Я поклала записку в мій сховок, а тоді мовчки спустилася сходами. Унизу деякий час споглядала портрет на стіні, а тоді обережно зняла його з гака й загорнула в шаль, щоб ані дюйма не було видно. Потім закуталась у дві інші шалі й вийшла в темряву. Зачиняючи за собою двері, я раптом почула шепіт моєї сестри з верхнього поверху, і її голос лунав для мене, наче набат:

Софі.

Після стількох місяців від запровадження комендантської години дивно було йти серед темряви. Морозні вулиці містечка були порожні, вікна темні, завіси не рухалися. Я швидко йшла крізь ніч, натягнувши шаль на голову в надії, що навіть якщо хтось випадково визирне з вікна, то побачить лише невиразну фігуру, яка поспішає кудись кружними вуличками.

Стояв колючий холод, але я ледь відчувала його. Я заніміла. Коли за п’ятнадцять хвилин я дісталася ферми Фур’є на околиці міста, де вже майже рік квартирували німці, я зовсім утратила здатність міркувати. Перетворилася на річ, ходячу річ. Я боялася, що якщо дозволю собі думати, куди йду, то ноги відмовляться мене слухати і я більше не зможу зробити ані кроку. Якби я в цю мить замислилася, то почула б застереження моєї сестри, невблаганні голоси інших містян, якщо хтось дізнається, що я відвідувала коменданта в темряві ночі. Я майже фізично відчувала свій страх.

Натомість я, наче заклинання, шепотіла ім’я мого чоловіка:

Едуард. Я звільню Едуарда. Я можу це зробити.

І міцно притискала рукою картину.

Я дісталася околиці міста. Повернула ліворуч, де сільська дорога ставала нерівною та роз’їждженою. Уже вкрита вибоїнами, вона й далі зазнавала руйнування від німецьких вантажівок, що проїздили туди-сюди. Минулого року старий батьків кінь зламав ногу в одній із цих вибоїн: його нещадно гнав один німець, не дивлячись при цьому, куди їде. Орельєн плакав, почувши цю новину. Ще один нещасний випадок, спричинений окупацією. І годі було когось звинувачувати. Зараз ніхто вже не оплакував коней.

Я поверну Едуарда додому.

Місяць сховався за хмарою, і я майже навпомацки шкутильгала стежкою, що вела через подвір’я ферми. Кілька разів ноги провалювались у заглибини з крижаною водою, тож черевики й панчохи були мокрі наскрізь. Змерзлими пальцями я намертво стискала картину, боячись упустити її. Єдиним орієнтиром були віддалені вогні у вікнах будинку, і я йшла на них. Якісь примарні тіні рухалися попереду біля межі — напевне, кролики, — а через дорогу прокрадався лисячий силует. Звір швидко зупинився і глянув на мене, безсоромний і безстрашний. За кілька секунд я почула за спиною наляканий писк кролика і зусиллям волі стримала блювоту, що підкотилася до горла.

Зараз ферма виднілася просто переді мною, її вікна сяяли. Я почула гуркіт мотора, і мій подих пришвидшився. Я відскочила назад, у живу загорожу, ухиляючись від світла фар. Завиваючи й підстрибуючи на вибоїнах, повз мене промчала військова вантажівка. У кузові за брезентовою запоною я розгледіла обличчя жінок, які сиділи в ряд. Я провела вантажівку очима, потім вибралася з живої загорожі, чіпляючись шаллю за гілки. Розповідали, що німці возять до себе дівчат з передмістя. Досі я вірила, що то лише плітки. Я знов згадала Ліліан і помолилася про себе.

Я була вже біля входу на ферму. За сотню футів[45] попереду я побачила стоянку вантажівок і примарні силуети жінок, які мовчки йшли до дверей зліва, наче вже не раз долали цей шлях. Я почула чоловічі голоси й віддалений спів.

— Наlt.

Переді мною виріс солдат. Я підскочила. Він підняв рушницю, а тоді придивився уважніше. Жестом відправив мене до інших жінок.

— Ні… ні. Я прийшла побачити Herr Kommandant.

Він нетерпляче повторив свій жест.

— Nein[46], — промовила я гучніше. — Herr Kommandant. Мені… призначено.

— Herr Kommandant?

Я не бачила його обличчя, лише силует. Він натомість уважно роздивлявся мене. Потім широким кроком перетнув двір, у кінці якого я лише зараз помітила двері. Солдат постукав у них, і я почула приглушену розмову. Я чекала. Моє серце шалено билося, шкіру поколювало від нетерпіння.

— Wie heisst?[47] — спитав він, повернувшись.

— Я мадам Лефевр, — прошепотіла я.

Він показав на мою шаль, яку я швидко стягла з голови, відкривши обличчя. Він махнув рукою в напрямку дверей у кутку подвір’я.

— Diese Tu¨r. Obergeschosse. Gru¨ne Tu¨r aur der rechte Seite.[48]

— Що? — перепитала я. — Я не розумію.

Він знову став втрачати терпіння.

— Da, da[49]. — Він жестом показав мені дорогу, потім узяв мене за лікоть і грубо підштовхнув уперед.

Я була приголомшена тим, як він поводиться з гостями коменданта. А тоді мене осяяло: усі мої протести з посиланням на те, що я одружена, не мали жодного значення. Для нього я була просто чергова жінка, що навідується до німців після настання темряви. Я раділа, що він не бачив, як залилися кольором мої щоки. Вивільнивши лікоть із його хватки, я напруженим кроком пішла до маленького будинку праворуч.

Неважко було помітити, яка кімната належала йому: лише з-під одних дверей пробивалося світло. Я вагалася, стоячи перед ними, а тоді постукала і тихо покликала:

— Herr Kommandant?

Почулися кроки, двері відчинились, і я відступила. Він був без своєї форми, у смугастій сорочці без коміра і брюках з підтяжками. У руці тримав книгу, наче я перервала його посеред заняття. Він привітався зі мною напівусмішкою і відійшов, пропускаючи всередину.

Кімната була простора, обшита товстими балками. Підлогу встеляли килими — мені здалося, що деякі з них я бачила в будинках моїх сусідів. Тут був маленький столик зі стільцями, військова скриня, чиї мідні кути виблискували у світлі двох ацетиленових ламп, вішак для верхньої одежі, з якого звисала військова форма, і широке легке крісло біля вогню, для якого не пошкодували дров — жар відчувався навіть на іншому кінці кімнати. У кутку стояло ліжко з двома товстими ватяними ковдрами. Я глянула на нього й відвела очі.

— Сюди. — Він стояв у мене за спиною, знімаючи з мене шалі. — Дозволь, я візьму це.

Я дозволила йому зняти їх і повісити на вішак, а сама продовжувала притискати картину до грудей. Навіть зараз, майже паралізована, я соромилася свого вбогого вбрання. За цих холодів ми не могли часто прати одяг: вовна сохла тижнями чи просто застигала на морозі.

— Зимно надворі, — зауважив він. — Відчуваю це з твого одягу.

— Так, — мій голос здався мені чужим.

— Сувора видалася зима. І, гадаю, це триватиме ще кілька місяців. Хочеш випити?

Він підійшов до столика і наповнив два келихи вином з графина. Я без слів узяла один із його рук. Після прогулянки холод проймав мене до кісток.

— Можеш покласти пакунок, — сказав він.

Я й забула, що він і досі у мене в руках. Я опустила картину на підлогу, а сама залишилася стояти.

— Будь ласка, — сказав він. — Будь ласка, сідай.

Здавалося, його дратують мої вагання. Так, наче моя тривога була для нього образою.

Я присіла на один із дерев’яних стільців, одну руку поклавши на раму картини. Не знати чому це заспокоювало мене.

— Я не приходив вечеряти до готелю сьогодні ввечері. Я думав про те, що ти казала: через нашу присутність у вашому домі тебе вже сприймають як зрадницю.

Я відсьорбнула вина.

— Я не хочу створювати тобі додаткових проблем, Софі… більше, ніж ми вже спричинили вам самою окупацією.

Я не знала, що на це сказати. Я зробила ще один ковток. Його очі вп’ялися в мої, ніби він чекав відповіді.

Через подвір’я до нас долинав спів. Я гадала, чи були ті дівчата зараз із чоловіками, потім — ким вони були, з яких містечок чи сіл приїхали. Чи згодом їх теж проведуть крізь місто як злочинниць за те, що вони зробили? Чи відома їм доля Ліліан Бетюн?

— Ти голодна? — Він показав на маленьку тацю з хлібом і сиром.

Я похитала головою. Весь день я не могла ані крихти проковтнути.

— Визнаю, це не дуже відповідає стандартам твоєї кухні. Днями я згадував ту страву з качки, що ти готувала минулого місяця. З помаранчем. Сподіваюся, ти нам її ще приготуєш, — продовжував він. — Але наші постачання скорочуються. Я впіймав себе на тому, що мрію про різдвяний пиріг, який називається Stollen. У вас тут, у Франції, такого не печуть?

Я знов похитала головою.

Ми сиділи з двох боків каміна. Я почувалася, мов наелектризована, ніби кожна клітинка мого тіла іскрилася, стаючи прозорою. Здавалося, він бачить мене наскрізь. Він знав усе. Контролював усе. Я прислухалася до віддалених голосів і ніяк не могла звикнути до думки, що перебуваю тут. Я наодинці з комендантом, у німецьких казармах. У кімнаті з ліжком.

— Ви подумали про те, що я казала? — випалила я.

З хвилину він дивився на мене.

— Ти навіть не подаруєш мені такої дрібниці, як світська бесіда?

Я ковтнула.

— Пробачте. Але я маю знати.

Він відпив ще вина.

— Я думав про дещо інше.

— Тоді… — мій подих завмер у грудях. Я нахилилася вперед, поставила келих і розгорнула картину. Я поставила її, притуливши до стільця, у світлі вогню, аби він бачив її в найкращому ракурсі.

— Ви візьмете її? Візьмете в обмін на волю для мого чоловіка?

Повітря в кімнаті застигло. Він не дивився на картину. Його очі невідривно, непроникно вп’ялися в мене.

— Якби я могла передати вам, що для мене означає ця картина… якби ви знали, як вона підтримувала мене в найскрутніші дні… ви б знали, як нелегко мені віддавати її. Але я… не проти того, щоб картина дісталася вам, Herr Kommandant.

— Фрідріх. Зви мене Фрідріх.

— Фрідріх. Я… давно вже здогадалася, що ви розумієте творчість мого чоловіка. Розумієте красу. Розумієте, як сильно вкладається митець у свій твір і чому цей твір має безмежну цінність. Тож, хоча її втрата і рве мені серце, я віддаю її добровільно. Вам.

Він усе дивився на мене. Я не відводила погляду. Усе залежало від цієї миті. Я бачила старий шрам, що сріблястою лінією збігав від вуха вниз до шиї. Я бачила чорну кайму навколо його яскраво-блакитних очей, наче хтось обвів кожну райдужку для виразності.

— Річ зовсім не в картині, Софі.

От і все. Мою подальшу долю було вирішено.

Я швидко заплющила очі, щоб дати собі час усвідомити це.

Комендант тим часом заговорив про мистецтво. Він згадував учителя живопису, якого знав іще юнаком, учителя, який відкрив йому очі на мистецтво, далеке від класицизму, в дусі якого його виховували. Розповідав, як намагався пояснити цю більш первісну, грубу техніку малювання своєму батькові, і про своє розчарування, адже старий так нічого й не зрозумів.

— Він казав мені, що це виглядає «незавершено», — зі смутком згадував комендант. — Він вірив, що будь-який відхід від традиційного мистецтва вже є бунтом сам по собі. Гадаю, моя дружина здебільшого дотримується таких самих поглядів.

Ледве чуючи його, я підняла свій келих і зробила довгий ковток.

— Можна мені ще? — спитала я.

Я осушила келих, а потім попросила наповнити його знову. Ніколи в житті я стільки не пила, ані до цього дня, ані після. Та мені було байдуже, що я поводилась у ту мить, як нечема. Комендант продовжував говорити, низьким монотонним голосом. Він ні про що мене не питав, наче тільки й хотів, щоб я слухала. Хотів, аби я знала, що за формою та гостроверхою каскою існує людина. Але я майже його не чула. Я бажала лише, аби світ навколо якнайшвидше перетворився на суцільну розмиту пляму і здавалося б, що моє рішення мені не належить.

— Гадаєш, ми були б друзями, якби зустрілися за інших обставин? Мені подобається думати, що так.

Я намагалася забути, що я тут, у цій кімнаті, під пильним поглядом німця. Я хотіла б обернутися на річ, бездушну, тупу річ.

— Можливо.

— Потанцюєш зі мною, Софі?

«Він називає мене на ім’я, наче має на це право».

Я поставила келих і встала. Мої руки безвільно повисли. Тим часом він підійшов до грамофона й увімкнув повільний вальс. Потім наблизився до мене і після хвилинного вагання обійняв за талію. Щойно заграла музика, ми почали танцювати. Я повільно рухалася кімнатою, моя рука лежала в його руці, злегка торкаючись пальцями м’якої бавовни його сорочки. Я танцювала, і мої думки були геть відсутні, я ледве усвідомлювала, що його голова схилилася до моєї. Я відчувала запах мила й тютюну, відчувала, як його штани торкаються моєї спідниці. Він тримав мене, не намагаючись притягти ближче, обережно, ніби щось ламке. Я заплющила очі й поринула в туман, намагаючись рухатись у такт музиці. У душі я прагнула опинитися десь зовсім далеко. Кілька разів я спробувала уявити, що танцюю з Едуардом, але це було не під силу моїй уяві. Занадто відрізнялося все в цьому чоловікові: його дотик, його зріст, запах його шкіри.

— Іноді здається, — казав він тихо, — що у світі лишилося так мало краси. Так мало радості. Ти думаєш, що життя у твоєму містечку суворе. Але якби ти бачила те, що бачили ми за його межами… Переможців немає. У такій війні не перемагає ніхто.

Він наче говорив сам до себе. Мої пальці лежали на його плечі. Я відчувала, як ворушаться м’язи під його сорочкою в такт подиху.

— Я добра людина, Софі, — шепотів він. — Для мене важливо, аби ти це розуміла. Аби ми розуміли одне одного.

Музика зупинилася. Він неохоче відпустив мене й відійшов, щоб знову поставити платівку. Він чекав, доки музика почнеться знову, а потім, замість того щоб танцювати, деякий час вдивлявся в мій портрет. Я відчула проблиск надії — може, він усе ж передумає? — але тоді, після секундного вагання, він простягнув руку і м’яко витяг шпильку з мого волосся. І доки я стояла, завмерши, він обережно повитягав їх усі, одну за одною, поклавши на стіл — так що моє волосся вільно розсипалося по плечах. Він майже не пив, але в цю мить, коли він меланхолійно споглядав мене, його погляд був зовсім скляний. Його очі шукали моїх, і в них чаїлося німе питання. Мої ж очі дивилися, не моргаючи, наче в порцелянової ляльки. Але я не відводила погляду.

Коли волосся було остаточно розпущене, він підняв руку і пропустив між пальцями моє пасмо. Він був спокійний, як людина, що остерігається зробити зайвий рух, як мисливець, котрий не бажає сполохати здобич. А тоді ніжно взяв моє обличчя у свої долоні та поцілував мене. Я миттєво запанікувала. Я не знаходила в собі сил відповісти на його поцілунок. Але дозволила його губам розкрити мої губи. Заплющила очі. Від глибокого потрясіння власне тіло здавалося мені чужим. Я відчувала, як його руки змикаються на моїй талії, відчувала, як він штовхає мене назад, до ліжка. І весь цей час внутрішній голос нагадував мені, що це лише угода. Я купую волю своєму чоловікові. Я нічого не мала робити, крім як дихати. Не розплющуючи очей, я лягла на ковдри, які виявилися неймовірно м’якими. Я відчувала, як його руки торкаються моїх стоп, стягуючи з них взуття, як обіймають мої ноги, повільно рухаючись угору, під спідницю. Я відчувала на своєму тілі його погляд, що підіймався все вище.

«Едуарде».

Він цілував мене. Цілував мій рот, груди, оголений живіт. Чути було, як він важко дихає, поринувши у світ своїх фантазій. Він цілував мої коліна, мої обтягнуті панчохами стегна, потім — оголену шкіру, подовгу не віднімаючи губ, наче її близькість слугувала для нього джерелом неземного задоволення.

— Софі, — шепотів він. — О, Софі…

І коли його руки досягли найпотаємнішої ділянки моїх стегон, якась зрадлива частка мого єства прокинулася, сповнилася теплом, яке не мало нічого спільного зі справжнім вогнем пристрасті. Частка мене відвернулася від мого серця і впустила в себе тугу за дотиком чоловічих рук, за вагою іншого тіла над моїм тілом. Коли його губи досліджували мою шкіру, я легко вигнулася йому назустріч і народжений невідомо звідкіля стогін зірвався з моїх губ. Але був миттєво придушений його несамовитим напором, його різким пришвидшеним диханням на моєму обличчі. Мою спідницю було задерто, блузку стягнуто з грудей, і, відчувши його губи на своїх грудях, я, мов та міфічна істота, обернулася на камінь.

Німецькі губи. Німецькі руки.

Тепер він лежав на мені, намертво притискаючи мене своєю вагою до ліжка. Я відчувала, як його руки нетерпляче зривають з мене спідню білизну. Він відштовхнув моє коліно вбік і важко навалився мені на груди. Я відчула, як щось тверде невмолимо впирається мені в ногу. Почувся тріск тканини, що рветься. А тоді, коротко дихнувши, він увійшов у мене, і я міцно заплющила очі і стиснула щелепи, аби не заволати від розпачу.

Поштовх. Поштовх. Поштовх. Я чула, як він хрипить мені на вухо, як його піт стікає моєю шкірою, як металева пряжка дряпає мені стегно. Моє тіло здригалося під поштовхами його тіла. О Боже, що я накоїла? Ще один поштовх. Ще один. Ще один. Мої пальці стискалися, вчепившись у ковдру, думки плутались і стрибали. Якась глибока частина моєї душі збурювала їхню м’яку, важку, теплу гущавину сильніше, ніж усе, що зараз відбувалося. Вкрадена в іншого. Так, як вони крадуть усе. Окупована. Я була окупована. Я зникла. Я була в Парижі, на вулиці Суффло. Сонце сяяло, і, йдучи вулицею, я бачила навколо себе парижанок у їхньому найкращому вбранні та голубів, що гордовито походжали в тінях дерев. Я йшла під руку з моїм чоловіком. Хотіла щось сказати йому, але натомість у мене вирвався короткий схлип. Видіння завмерло й розтануло. І тоді напівсвідомо я зрозуміла, що все скінчилося. Поштовхи уповільнилися, потім зовсім припинились. Усе припинилось. Він. Він більше не був у мені. Обм’якла плоть винувато згорнулася на моєму животі. Я розплющила очі й зустрілася поглядом із комендантом.

Його обличчя палало за кілька дюймів від мого, і на ньому застиг вираз нестерпної муки. Побачивши це, я затримала подих. Я не знала, що мені робити. А його очі між тим впивалися в мене, і він бачив, що я зрозуміла. Він ривком відкотився назад, звільнивши мене від своєї ваги.

— Ти… — почав він.

— Що? — Я похопилася, усвідомивши, що мої груди голі, а спідниця закасана до пояса.

— Твоє обличчя… таке…

Він устав, і я відвела очі, чуючи, як він натягає штани й застібає їх. Він нерухомо дивився вбік, поклавши руку на маківку.

— Я… мені шкода, — почала я, сама не знаючи, за що вибачаюся. — Що я зробила?

— Ти… ти… Я не цього хотів! — Він тицьнув у мене пальцем. — Твоє обличчя…

— Я не розумію! — Я ледь не розізлилась, обурена його несправедливими претензіями. Чи мав він хоч найменше уявлення, що мені довелося витерпіти? Чи знав він, чого мені коштувало дозволити йому торкнутися себе? — Я зробила те, чого ви хотіли!

— Я не хотів тебе такою! Я хотів… — промовив він і розчаровано змахнув рукою. — Я хотів оце! Хотів дівчину, що на картині!

Ми обоє мовчки озирнулися на портрет. Дівчина нерухомо дивилася на нас. Її волосся розметалося по плечах, а обличчя було сповнене виклику, торжества, чуттєвої насолоди. Моє обличчя.

Я натягла спідницю на ноги, застібнула блузку на шиї. Коли я заговорила, мій голос звучав хрипко і тремтів від відчаю.

— Herr Kommandant… я дала вам… усе, що могла дати.

Його очі помутніли, наче море, затягнуте кригою. Його щелепу нервово затіпало.

— Іди геть, — тихо сказав він.

Я кліпнула очима.

— Пробачте, — затинаючись, вимовила я, не відразу зрозумівши, що правильно почула. — Якщо… я можу…

— ІДИ ГЕТЬ! — проревів він. А тоді чіпко схопив мене за плече, впиваючись пальцями в плоть, і потягнув крізь кімнату.

— Моє взуття… мої шалі!

— ГЕТЬ! ІДИ ДО БІСА!

Я лише встигла схопити картину, перед тим як він виштовхав мене у двері. Я впала на коліна на верхній сходинці, відчайдушно намагаючись зрозуміти, що сталося. За дверима пролунав жахливий тріск. Потім ще один і водночас — дзвін розбитого скла. Я озирнулась. А тоді як була, боса, кинулася вниз по сходах, через подвір’я і геть звідти.

Пішла майже година на те, щоб дістатися додому. За чверть милі я вже не відчувала ніг. На той час, як я добрела до міста, вони настільки заклякли, що я зовсім не помічала, як збивала й різала їх під час довгої подорожі кам’янистою заміською дорогою. Я йшла шкутильгаючи крізь темряву і притискала рукою картину. Я тремтіла у своїй тоненькій блузі. І не відчувала нічого. Дорогою моє потрясіння потрохи відступило, і на його місце прийшло розуміння того, що я накоїла і що втратила. Думки про це не покидали мене ні на мить. Я йшла безлюдними вулицями рідного міста, більше не турбуючись, чи мене хтось бачить.

Я дісталася «Червоного півня» близько першої ночі. Я чула, як міський годинник вибив один-єдиний удар, і на мить спитала себе, чи не було б краще для всіх, якби я взагалі не поверталась. І, поки я стояла там, крихітний вогник блиснув за марлевою фіранкою і хтось відсунув засув по той бік дверей. З’явилась Елен у нічному чепчику, закутана в білу шаль. Вона, мабуть, не спала, чекаючи на мене.

Я підняла очі на неї, мою сестру, і тоді зрозуміла, що вона мала рацію, цілком і повністю. Зрозуміла, що мій учинок наразив усю нашу родину на небезпеку. Я хотіла сказати їй, що мені шкода. Зізнатися, що розумію всю глибину своєї помилки і що моє кохання до Едуарда, відчайдушне бажання бути з ним цілковито засліпило мене, змусило забути про все інше. Але я не могла заговорити. Просто стояла у дверях, утративши дар мови.

Її очі розширилися, коли вона побачила мої голі плечі та босі ноги. Вона простягла руку і затягла мене всередину, зачинивши двері за спиною. Потім огорнула шаллю мої плечі, прибрала волосся з обличчя. Без жодних слів відвела мене на кухню, замкнула двері та розпалила плиту. Зігріла стакан молока і, доки я тримала його в руках (пити я не могла), зняла зі стіни нашу стару олов’яну ванну й поставила її на підлогу перед плитою. Наповнила водою, яку скип’ятила за декілька разів у мідній каструлі. Розстібнула мою блузку, потім зняла через голову натільну сорочку — як роздягають дитину. Розстібнула ззаду мої спідниці, розпустила корсет, потім стягла з мене нижню спідницю, складаючи все на кухонному столі — доки я лишилася зовсім гола. Мене затрусило від холоду. Сестра взяла мене за руку й допомогла увійти у ванну.

Вода обпікала, але я майже не відчула цього. Я опустилась у ванну, занурившись у воду по коліна й плечі, не зважаючи на те, як горять порізи на моїх стопах. А тоді моя сестра закачала рукави, взяла губку і почала намилювати мене — голову, плечі, спину, ноги. Вона купала мене мовчки, ніжними руками обмивала кожну кінцівку, кожну западинку між пальцями, уважно дбаючи про те, щоб не оминути жодного куточка мого тіла. Вона обмивала підошви моїх ніг, ніжно вибираючи найдрібніші камінці, що набилися в порізи. Промивала моє волосся, поливаючи згори черпаком, доки вода не стала збігати зовсім чиста, а тоді розчесала його, прядку за прядкою. Потім узяла губку і витерла сльози, що беззвучно котилися по моїх щоках. За весь цей час вона не промовила ні слова. Нарешті, коли вода почала холонути і я знову затремтіла від холоду, чи виснаження, чи чогось зовсім іншого, вона взяла великий рушник і загорнула мене в нього. Потім обійняла мене, вдягла в нічну сорочку й відвела нагору, щоб вкласти в ліжко.

— О Софі, — чула я її шепіт, провалюючись у сон. Гадаю, навіть тоді я вже знала, яку біду накликала на нас усіх. — Що ти накоїла?

Минали дні. Ми з Елен, наче дві акторки, виконували повсякденні обов’язки. Мабуть, звіддаля ми здавалися такими ж, що й завжди, проте нас обох усе більше долала тривога. Жодна з нас не заговорювала про події тієї ночі. Я мало спала, часом лише дві години на добу. Доводилося змушувати себе їсти — шлунок стискало від страху. Здавалося, тіло ось-ось не витримає, та навіть попри це я не могла проковтнути ні шматочка.

Думками я знов і знов поверталася до подій тієї фатальної ночі й картала себе за наївність, дурість, гордість. Адже очевидним було, що саме гордість привела мене до цього. Якби я вдала, що мені лестить увага коменданта, якби поводилась, як дівчина з мого портрета, можливо, я здобула б його прихильність. І тоді могла би врятувати свого чоловіка. Невже це настільки жахлива річ, що я не здатна була цього зробити? Натомість я вхопилася за дурнувату ідею, що, дозволивши перетворити себе на річ, на знаряддя для втіхи, я таким чином зменшую міру своєї невірності. Уявила, ніби так лишаю себе справжню для нас двох. Наче Едуарду не все одно.

Щодня з завмиранням серця я чекала й мовчки спостерігала прихід офіцерів. Коменданта серед них не було. Я боялася зустрічі з ним, але ще більше мене лякала його відсутність і те, що вона могла означати. Якось увечері Елен набралася сміливості й спитала в офіцера з сивиною у вусах про коменданта, але той лише відмахнувся, сказавши, що комендант «надто зайнятий». Ми з сестрою перезирнулись, і я зрозуміла, що їй теж не полегшало від такої відповіді.

Я спостерігала за Елен і місця собі не знаходила від почуття власної провини. Щоразу як вона кидала погляд на дітей, я знала, що вона питає себе про їхню подальшу долю. Якось я стала свідком її розмови з мером. Тихим голосом сестра просила його взяти до себе дітей, якщо з нею щось трапиться. Принаймні так мені здалось, адже мер виглядав приголомшеним, наче сама лише думка про таке глибоко вразила його. Я помітила нові зморшки навколо її очей і біля рота — я знала, що це моя провина.

Найменші діти, здається, й не здогадувалися про наші потаємні страхи. Жан і Мімі гралися, як завжди, ниючи та постійно скаржачись на холод і на дрібні витівки одне одного. Від голоду обоє дуже капризували. Тепер я вже не насмілювалася взяти хоч обрізок із німецьких харчів, але важко було казати їм «ні». Орельєн знов замкнувся в собі. Він їв мовчки і не розмовляв ні з ким із нас. Я гадала, чи він знову бився в школі, але була надто заклопотана, щоб розбиратися в цьому. Одна лиш Едіт розуміла. Ця дівчинка володіла чутливістю вербової лози, за допомогою якої шукають воду. Вона ні на крок не відходила від мене. Уночі вона спала, вчепившись правою рукою в мою нічну сорочку, а прокидаючись, я бачила її великі темні очі, що не зводили погляду з мого обличчя. Коли я ловила своє відображення в дзеркалі, то не впізнавала власного лиця — настільки воно змарніло.

Просочилася новина, що німці захопили ще два міста на північному сході. Наші добові пайки скорочувалися. Кожен день здавався довшим за попередній. Я накривала на стіл, прибирала й готувала, але через загальне виснаження в моїх думках панував суцільний безлад. Може, комендант просто не з’явиться. Може, йому нестерпно соромно бачити мене після того, що між нами сталося. Може, він теж почувається винним. Може, він помер. Може, зараз відчиняться двері й увійде Едуард. Може, завтра скінчиться війна. На цьому я зазвичай зупинялася, щоб сісти й перевести подих.

— Іди нагору й поспи трохи, — шепотіла Елен. Я питала себе, чи вона мене ненавидить. Я б, напевне, зненавиділа, якби була на її місці.

Двічі я виймала зі сховку старі листи, отримані ще до того, як ми стали німецькою територією. Я перечитувала слова Едуарда: про друзів, яких він знайшов, про мізерні пайки та високий бойовий дух — і це було наче розмовляти з привидом. Він надсилав мені слова ніжності, писав, що скоро повернеться і що всі його думки зараз про мене.

Я роблю це заради Франції, але, якщо міркувати егоїстично, я роблю це заради нас — щоб якнайшвидше перетнути вільну Францію та повернутися в обійми своєї дружини. До затишку нашого дому, до нашої студії, до кави в барі «Ліон», до тих днів, коли ми лежали обійнявшись у ліжку і ти передавала мені шматочки очищеного помаранча… Те, що вчора належало до повсякденного домашнього життя, тепер набуло ореолу справжнісінького скарбу. Знаєш, як сильно я мрію приносити тобі каву? Дивитися, як ти розчісуєш волосся? Знаєш, як хочу сидіти за столом навпроти тебе, бачити твій сміх і знати, що то я зробив тебе щасливою? Знов і знов я повертаюся до цих спогадів, щоб знайти в них розраду і не дати собі забути, чому я й досі тут. Бережи себе, заради мене.

Знай, що я назавжди

твій відданий чоловік.

Я перечитувала ці слова і вже з нової причини думала, чи почую його коли-небудь знову.

Я була в льосі й пересувала діжки з елем, коли почула кроки на кам’яних плитах. У дверях з’явилася фігура Елен, затуливши собою світло.

— Прийшов мер. Каже, по тебе німці йдуть.

Моє серце завмерло.

Вона підбігла до розділової стіни й почала витягати з кладки вільні цеглини.

— Ну ж бо, ти можеш утекти через сусідній будинок, якщо поквапишся, — вона працювала швидко, в поспіху дряпаючи нігті об цеглини. Зробивши діру завбільшки з невелику діжку, вона обернулася до мене. Подивилася на свої руки, стягла з пальця обручку й віддала мені, перш ніж скинути шаль з плечей.

— Візьми це. Іди негайно. Я їх затримаю. Але поспішай, Софі, вони вже на майдані.

Я подивилася на обручку у своїй долоні.

— Не можу, — сказала я.

— Чому?

— Що, як він дотримається своєї частини угоди?

— Пан комендант? Угоди? Як, заради Бога, він може дотриматися якоїсь угоди? Вони йдуть по тебе, Софі! Вони йдуть, щоб покарати тебе, ув’язнити в таборі. Ти завдала йому тяжкої образи! Вони йдуть, щоб вислати тебе геть!

— Але подумай лише, Елен. Якби він хотів покарати мене, він наказав би мене розстріляти або провести по вулицях, як він зробив із Ліліан Бетюн.

— Щоб усі дізналися, за що він тебе карає? Останній розум втратила?

— Ні, — мої думки почали прояснюватися. — Він мав час угамувати свій гнів і тепер відсилає мене до Едуарда. Я знаю це.

Вона підштовхнула мене до діри.

— Це не ти кажеш, Софі. Це твоє безсоння, твої страхи, твоя одержимість… Ти швидко повернешся до тями. Але зараз тобі потрібно йти. Мер каже, щоб ти йшла до мадам Пуалан і пересиділа цю ніч у коморі з фальшивою підлогою. Я спробую пізніше надіслати тобі листа.

Я відкинула її руку.

— Ні… ні. Хіба ти не розумієш? Комендант просто не може повернути сюди Едуарда, не викривши себе. Але якщо він відішле мене разом з Едуардом, він може звільнити нас обох.

— Софі! Годі вже розмов!

— Я виконала свою частину угоди.

— ТІКАЙ!

— Ні.

Ми дивились одна на одну в півтемряві.

— Я не піду.

Я взяла її за руку і вклала в її долоню обручку.

На обличчі Елен іще ясніше проступили зморшки.

— Ти не можеш дозволити їм забрати тебе, Софі. Це безумство. Вони відішлють тебе до табору! Чуєш мене? До табору! Місця, яке, за твоїми ж словами, може вбити Едуарда!

Але я ледве чула її. Я випросталася й видихнула. На мене зійшло дивне полегшення: якщо вони йдуть лише по мене, тоді Елен у безпеці і діти теж.

— Я впевнена, що не помилялася в ньому весь цей час. Він усе обміркував на свіжу голову і знає, що попри все я намагалася дотримати слова. Він людина честі. Він казав, що ми друзі.

Моя сестра розридалася.

— Будь ласка, Софі, будь ласка, не роби цього. Ти сама не знаєш, що кажеш. У тебе ще є час… — вона намагалася заступити мені шлях, але я протиснулася повз неї й стала підніматися сходами.

Вони вже були на порозі бару, коли я увійшла. Двоє з них — у формі. У барі відразу повисла тиша, і двадцять пар очей обернулися до мене. Я бачила старого Рене, чия рука тремтіла на краю столу, мадам Лув’є й мадам Дюран, що перемовлялися приглушеними голосами. Мер був з одним із офіцерів, він палко жестикулював, намагаючись переконати німця, що тут, певно, якась помилка.

— Це наказ коменданта, — казав офіцер.

— Але вона нічого не зробила! Це якась маячня!

— Сourage[50], Софі! — вигукнув хтось.

Я почувалася, ніби вві сні. Час уповільнився, голоси навколо мене згасали.

Один з офіцерів знаком наказав мені рушати, і я вийшла назовні. Бліде сонячне проміння заливало майдан. На вулиці вже зібралися люди, що чекали побачити причину заворушення в барі. Я зупинилася на мить і роззирнулася навколо, мружачись від денного сяйва після темного льоху. Усе раптом здалося кришталевим, розфарбованим у яскраві кольори — таким воно й закарбувалося в моїй пам’яті. Під стінами поштового відділення стояв священик. Він перехрестився, побачивши вантажівку, яку прислали по мене. Це була, я збагнула, та сама вантажівка, що возила жінок до казарм. Від тієї ночі, здавалося, минуло ціле століття.

Мер кричав:

— Ми цього не дозволимо! Я хочу зареєструвати офіційну скаргу! Це вже виходить за будь-які межі! Я не дозволю вам забрати цю дівчину, не поговоривши спочатку з комендантом!

— Це його наказ.

Невеликий гурт старших людей почав оточувати чоловіків, наче намагаючись утворити живий бар’єр.

— Ви не смієте переслідувати невинних жінок! — виголошувала мадам Лув’є. — Ви забираєте її дім, перетворюєте її на свою служницю, а тепер хочете ув’язнити її? Без жодної на те причини?

— Софі, ось, — поряд з’явилася сестра. — Візьми хоча б свої речі.

Вона дала мені в руки тісно набиту полотняну торбину, зібрану нашвидкуруч.

— Просто бережи себе. Чуєш? Бережи себе і повертайся до нас.

Юрба обурено загомоніла. Гнівні, гарячкові нарікання розповзалися навкруги, охоплюючи все більше людей. Я кинула погляд убік і побачила Орельєна, чиє обличчя палало від гніву. Він стояв на бруківці поряд із месьє Сюелем. Я аж ніяк не хотіла, аби він втручався. Якщо зараз він збунтується проти німців, це буде катастрофа. Не можна було допустити, щоб Елен лишилася без помічника на наступні кілька місяців. Я проштовхалася до нього.

— Орельєне, ти єдиний чоловік у домі. Ти маєш дбати про все, коли я піду, — почала була я, але він перебив мене.

— Ти сама винна! — вибухнув він. — Я знаю, що ти зробила! Я знаю, що ти зробила з тим німцем!

Усе зупинилось. Я дивилася на брата, чиє обличчя було викривлене від гніву й муки.

— Я чув, як ви розмовляли з Елен. Я бачив, як ти повернулася тієї ночі!

Усі навколо перезиралися.

«Невже Орельєн Бессетт щойно сказав те, про що я думаю?»

— Це зовсім не… — почала я, але він розвернувся й кинувся до бару.

Повисла нова тиша. Звинувачення Орельєна пошепки передавалося з вуст у вуста. Я помітила те, які вражені обличчя людей навколо і як злякано відвернулась Елен. Тепер я була Ліліан Бетюн. Ось тільки не мала пом’якшувальних обставин у вигляді спротиву. Напруга навколо мене відчутно зросла.

Рука Елен торкнулася моєї.

— Краще б ти пішла, — шепотіла вона, і її голос тремтів. — Краще б пішла, Софі…

Вона намагалась обійняти мене, але її відтягли.

Один із німців схопив мене за руку і підштовхнув до кузова вантажівки. Хтось щось вигукнув здаля, проте я не змогла розібрати, чи був це вигук протесту проти німців, чи якесь лайливе слово, адресоване мені. А тоді я почула: «Putain! Putain![51]» — і здригнулася.

«Він відсилає мене до Едуарда, — казала я собі, в той час як моє серце готове було вирватися з грудей. — Я знаю, що це так. Я повинна зберігати віру».

А тоді я почула її, її голос, що прорізав тишу.

— Софі! — дитячий голос, болісний і пронизливий. — Софі! Софі!

Едіт прорвалася крізь юрбу і кинулася до мене, схопивши мене за руку.

— Не йди. Ти обіцяла, що не підеш.

Це було найдовше з усього, що вона промовила, відколи оселилася в нас. Я глитнула, і мої очі сповнилися сліз. Я схилилася та обхопила її руками. Як я могла її покинути? Думки попливли, і я вже нічого не відчувала, крім дотику її маленьких ручок.

А тоді я підняла очі й побачила, як дивляться на дівчинку німецькі солдати, відсторонено споглядаючи всю сцену. Я пригладила її волосся.

— Едіт, ти повинна залишатися з Елен і бути сміливою. Ми з твоєю maman повернемось по тебе. Обіцяю.

Вона не вірила. Її очі були розширені від страху.

— Нічого поганого зі мною не станеться. Обіцяю. Я їду побачитися з моїм чоловіком.

Я намагалася надати своєму голосу впевненості, аби вона повірила мені.

— Ні, — сказала вона і ще міцніше стиснула мене. — Ні, будь ласка, не залишай мене.

Моє серце рвалося. Подумки я благала сестру:

«Забери її звідси. Не дай їй це бачити».

Елен відірвала її пальці від мене. Вона неприховано ридала.

— Будь ласка, не забирайте мою сестру, — благала вона солдатів, відтягуючи Едіт. — Вона не при своєму розумі. Будь ласка, не забирайте мою сестру. Вона на це не заслуговує.

Мер обійняв її рукою за плечі, але його обличчя було збентежене. Слова Орельєна геть позбавили його бойового настрою.

— Зі мною буде все гаразд, Едіт. Будь сильною, — гукнула я, перекрикуючи гамір. Тоді хтось плюнув у мене, і я побачила тонку огидну цівку в себе на рукаві. Юрба глузливо загиготіла. І тут мене охопила паніка.

— Елен? — гукнула я. — Елен?

Німецькі руки грубо заштовхнули мене до кузова. Я опинилась у цілковитій темряві на дерев’яній лавці. Один із солдатів сів навпроти мене, поклавши рушницю на згин ліктя. Брезентова запона впала, двигун заревів. Шум іззовні наростав, а з ним і гомін юрби, наче це розв’язало руки всім охочим принизити мене. Я швидко спитала себе, чи не варто мені кинутися крізь маленьку пройму в брезенті, але тоді почула: «Хвойда!», а слідом за цим — тоненький вереск Едіт і різкий удар каменя, що влучив у бік вантажівки, викликавши гнівний вигук німецького солдата. Я здригнулася від наступного удару просто в мене за спиною. Німець не зводив із мене очей. Я побачила зневажливу посмішку на його обличчі й зрозуміла, яку страшну помилку скоїла.

Я сиділа, стискаючи сумку в руках. Мене затрусило. Машина від’їжджала, і я не намагалася підняти запону, щоб визирнути назовні. Я не хотіла відчути на собі погляди всього міста. Не хотіла чути їхній присуд. Я сиділа над вигином колеса і, повільно схиляючи голову на руки, шепотіла собі:

«Едуарде, Едуарде, Едуарде».

І ще:

«Мені шкода».

У кого й за що я прошу вибачення, я й сама не знала.

Лише коли ми досягли околиці міста, я насмілилася визирнути назовні. Крізь тремтливий отвір у брезенті я побачила лише червону вивіску «Червоного півня», що сяяла під зимовим сонцем, і яскраво-синю пляму сукні Едіт на краю юрби. Вони ставали все меншими й меншими, доки, як усе місто, не зникли з очей.