Мальва Ланда

МІСТЕЧКО С

Бумблякевич отямився від яскравого сонячного світла, яким привітав його новий день. У піщаний берег мирно хлюпало Море Борщів. Дмухав свіженький лагідний вітерець і хотілося жити. Скільки він спав? Сонце уже було високо над головою, бралося на полуднє. Обтрусив штани з піску і зі смутком подивився на море.

— Де ж ти, моя кохана? — важко зітхнув і подумав, чи не варто б у таку відповідальну хвилину заридати.

Все ж таки втратив не ополоника, а наречену. Одначе посеред радісного сонячного ранку сльози якось не витискалися. Море ліниво гойдало дошки, колоди, діжки, клапті вітрил…

— Прощай, Фрузю! — шморгнув носом Бумблякевич і повернувся до моря спиною.

В ньому росло непереможне відчуття, що наближається до чогось незвіданого і не доступного іншим, це відчуття сповнювало його усвідомленням власної величі і пихи. Намацав у кишені куперти, які отримав від Транквіліона, і рушив простовіч.

За кілька метрів натрапив на густу ожину і не міг втриматися, щоб не влаштувати собі сніданку. Ягоди пирскали соком в устах і втішали нашого героя теплом розбуялого літа.

Вузенька стежечка вивела його в рідкий, але похмурий сосновий ліс, а там уже перетворилася на лісову дорогу з двома глибокими коліями від коліс, у яких блищала вода. Куди ця дорога вела, йому було байдуже, мусив нею йти, аби потрапити бодай кудись. Вгорі заливалася співом пташва, десь кувала зозуля, густий запах хвої лоскотав ніздрі і додавав бадьорости.

Години дві йшов лісом, аж поки зненацька попереду не вигулькнула хура, запряжена кістлявою, розчарованою в житті шкапиною. На хурі поверх сіна хропів горілиць вусатий дядько в насупоненій на очі бирці.

Бумблякевич не знати як втішився такій зустрічі й торкнув дядька за плече, але без жодного наслідку. Наче б трусив суху вербу. Тоді уже штурхнув, і дядько, буркнувши під ніс «трьох чортів», звівся, крекчучи, на лікті. Довго протирав очі, свистів носом, позіхав, аж поки нарешті не втупив свій збаранілий погляд у Бумблякевича. Здавалося, поява невідомого справила на нього гнітюче враження, бо він розчаровано струснув головою.

— Ти ба… — сказав та заходився щось шукати в сіні. Нарешті видобув кисет з тютюном, неквапно його розв'язав, розважливо, наче свічку в церкві ставив, пригостив свого здорового носа табакою, смачно сьорбнув і чхнув так, що аж вороння шугонуло вгору й сполохано закаркало. Дядько сховав кисета і витер сльози з очей.

— Д-о-обра табака! — похвалив, зиркаючи на Бумблякевича.

— На здоров'я.

— Ги-и, — позіхнув дядько і знову повалився на сіно.

Бумблякевич оторопів.

— Скажіть, куди ця дорога веде?

— А Бог її знає, — відказав дядько в небо.

— Куди ж ви їдете?

— А нікуди. Хіба я кудись їду? Я сплю.

— А як поспите?

— Отоді спитаєте.

— То що — мені зачекати?

— А хоч і зачекайте. Ваше діло.

— Та що ви за чоловік? — розсердився Бумблякевич. — Не можете мені дорогу показати?

Дядько знову звівся на ліктях:

— Куди?

— Що куди?

— Куди показати дорогу?

— До замку Медовар.

— Так би й сказали.

— Так і кажу.

Дядько заломив шапку та, прискаливши хитре око, зміряв незнайомця неприязним поглядом, потім зиркнув на дорогу, що, перетявши глибокий яр, вибігала на пагорб і зникала у яругах та нетрях, і, знову виконавши усю ту священну процедуру з тютюном, чхнув, витерся і сказав:

— Чого ви до мене причепилися, га? Я сплю.

— Але ж зараз вже не спите.

— А от і сплю, — твердо стояв на своєму дядько.

— Ага, то виходить, що я вам наснився?

— Тьху! Згинь, маро! — Він перехрестився, далі смачно позіхнув, потягнувся і, знову впавши на сіно, пробелькотів: — І насниться ж таке, прости мене Господи…

— Тьху! — і собі спересердя сплюнув Бумблякевич та, щоби хоч якось допекти дурному дядькові до щирця, прихопив, ідучи, батога, котрого потім із задоволенням пожбурив кудись у хащі.

Замок плив понад землею на висоті воронячого лету, і чорні шпилі, наче кігті дракона, черкали мертві ясна неба. Чорний замок у блідому просторі.

Бумблякевич зупинився і здивовано пив очима це незвичайне видиво. Попід замком клубочився густий сизий туман, піднімався вгору, снувався павутинням і плив понад верхівками сосон.

Раптом до вух долинули якісь дивні звуки, а за кілька кроків уже розрізнив чиєсь хропіння. Так воно й було — на узбіччі за кущами бовваніла хура з сіном, а на сіні хропла якась проява.

Дивну мають звичку місцеві мешканці — спати отако посеред шляху, подумалося.

Обличчя з-під шапки годі було розгледіти. Але тут Бумблякевич помітив, що в дядька чортма батога. Не вагаючись, простяг руку і здер дядькові шапку.

— Гов! То це ви!

Дядько розплющив одне око і проплямкав:

— Не збиткуйся. Віддай шапку.

— Якою ж це ви дорогою їхали, що мене перегнали?

Дядько звівся на лікті, видер шапку і буркнув:

— Якою хтів, такою й їхав.

Бумблякевичу страх як захотілося вилаяти дядька. Але стримався.

— Чи не можете мені по-людськи відповісти?

Дядько похитав головою, виразно спантеличений такими складними запитаннями, далі запустив пальці у густе волосся і пошкрабав гамалика:

— Ото який впертий! І чого він присікався? Ти не знаєш, га? — спитав у шкапиного хвоста, але ані хвіст, ані сама шкапа не виявили жодних ознак життя. — Ну, як ти мовчиш, то і я мовчу.

Та з тими словами знову беркицьнув на сіно, збив на очі шапку і затрубив у ніс.

Години три подорожній брів лісовою дорогою, доки не побачив відразу за лісом перші будівлі невідомого містечка, що вразили його своєю занедбаністю. Вікна зяяли чорними пустками, тиньк обсипався, дахи позападалися, і скидалися ці будинки на бідолашних жебраків, що вирушили на прощу з надією розговітися.

Вуличка стелилася вузенько і вгору, та була геть уся у вибоїнах. Бумблякевич дибав, увесь час позираючи собі під ноги, щоб не вступити в якусь калабаню. Уздовж бровки стікав якийсь брудний і смердючий ручай, несучи на своїй поверхні листя, гілочки, мильну піну та воронячі пера.

Над головою голосно порипували віконниці і він кілька разів сполохано зводив голову, але не помітив нікого. Ніхто за ним не йшов, а одначе не міг ізвладати з відчуттям, що хтось таки стежить, може, перебігає від вікна до вікна, а може, крадеться ззаду і миттю ховається у затінку густої бузини, що захопила увесь простір обабіч дороги…

Мертва вуличка навівала острах і потребу весь час озиратися. Коли вона врешті скінчилася, то зітхнув з полегкістю. Бачив уже перед собою живе, а не мертве містечко, і безліч запахів-метеликів закружляло довкола нього в якомусь загадковому змаганні за його ніс: запах мила і запах випраної білизни вступилися запахові кислої капусти, яку хтось висипав з вікна просто на бруківку, а за кілька кроків і він відлетів, а натомість запах тертюхів шугонув у ніс із таким всеперемагаючим завзяттям, що розігнав усі інші пахнидла і змусив Бумблякевича порозкошувати хвильку цим даром богів і навіть спробувати визначити його джерело.

Проковтнув слину і посунув далі. Йшов уже спокійніше, не озираючись, як звик ходити по вуличках, які зоставив у Львові. А проте вулиця незнайомого міста дечим відрізнялася від тих, до яких звик. Не бачив ще жодного авта, зате траплялися брички. Не було телеграфних стовпів, зате стояли металеві ліхтарі. На дахах не побачив жодної антени, з вікон не долинало ані звуку радіо чи телевізії. Просто серед вулиці сновигали кури й гуси, окремі гусаки намагалися вщипнути за штанину.

Побіля хат бачив людей, що поралися хто в садку, а хто на грядці. Рухи їхні були сонливі й не поквапні. Погляди, сповнені апатії, вділяли дуже скупу увагу чужинцеві, а за мить знову відверталися і занурювалися в себе. Незвичним було їхнє старосвітське вбрання — сукні до п'ят і білі чепці на головах у жінок, наваксовані вуса, що стирчали, мов стріли, і довге волосся у чоловіків.

Бумблякевич з цікавістю розглядав кожен будиночок, відзначаючи занедбаність і в цій залюдненій частині міста. На багатьох дахах посеред облущеної черепиці зеленіли кущики й молоді деревця. В око впала йому кольорова вивіска на присадкуватому будиночку з написом «Ворожка. Скидаю вроки, повертаю радість кохання». У вікні сиділа стара розпатлана бабера з чорним котом на шиї і смалила люльку.

— Прошу пана, самотність, мов біла стеля нависла над вами, — прошамкотіла стара.

Бумблякевич стрепенувся, мов ужалений — це нагадувало рядки з поезії Мальви: «Самотність, мов біла стеля, в якій загубився погляд…»

— Що? Що ви сказали? — підступив до вікна.

— Можу сказати, що з вами було, що є і що буде. Заходьте, наллю вам кави.

Мов під гіпнозом увійшов до хати і опинився в сірому напівтемному покої. Всюди висіли пучки зілля, коріння, роги, вінки цибулі і часнику, крила кажана й засушені гадюки та жаби. Звичний відьмацький інтер'єр, знаний з безлічі книжок. А проте складалося враження, що всі ці оздоби з'явилися зовсім недавно і у великому поспіху чіплялися на стіни.

— Сідайте, прошу пана, — припросила стара і налила у горнятко каву. — Шукаєте те, що неможливо знайти?

— Наразі шукаю готель.

— Готель? У нашому забутому Богом місті? Можете заночувати в мене. Багато не візьму.

Кіт зіскочив зі старої на підлогу й почав тертися до ніг гостя.

— Я маю домовлено про безкоштовну ночівлю.

— Пийте каву. Такого не буває. Ніц забездурно. Чому вам не засмакувала русалка?

— Звідки ви знаєте про русалку?

— Я знаю все.

— Я тільки взяв її до вуст і відразу виплюнув.

— Чому ви її не ковтнули? Пийте каву.

Бумблякевич узяв горнятко, підніс до вуст, але спинився.

— Стривайте, чому це вас так цікавить?

— Пийте каву.

— Якби я ковтнув бодай лик тої русалки, то вже б не жив, правда?

— Кава перша кляса. Дати вам до неї бублика?

Бумблякевич зацікавлено подивився у хитрі очі ворожки. Кіт сказав «муррня-а-ау!» і вистрибнув Бумблякевичу на коліна, рука з горнятком смикнулася і кава хлюпнула на кота. Пролунало гучне шипіння, і сморід смаленої ґуми розлився по хаті, ворожка скрикнула, а кіт звалився на підлогу і засмикався у корчах. Бумблякевич вихлюпнув решту кави на обрус — тканина задиміла.

— Ах ти ж, стерво! — гукнув до ворожки, але та вже зникла за дверима сусіднього покою.

Сморід вигнав його на двір. Вдихнув жадібно свіжого повітря і рушив далі. Не пройшов і сотні кроків, як побачив ще одну вивіску з написом «Фризієрня»[80] і вирізаним з дикти вусатим перукарем, що в одній руці тримав ножиці, а в другій гребінця. Такий самий, але живий перукар, сидів на порозі і нудьгуючими очима стежив за прибульцем.

— Голимо, стрижемо, обтинаємо, — проторохтів перукар.

— Що саме обтинаєте?

— Все. Нігті, кігті, крила.

— Я не янгол — крил не маю.

— З крилами бувають не тільки янголи, а й слуги Люципера, — весело розсміявся перукар. — Мені здається вас пора поголити.

— Але я не маю, чим заплатити.

— Бог заплатить, — сказав перукар, встаючи і припрошуючи всередину.

Бумблякевич ледь повагався, але, провівши долонею по щетині, скорився. Перше, що йому кинулося в очі, це незвичайна чистота без жодного пасемця волосся на підлозі, як то зазвичай бува в перукарнях. Господар посадив його у бігунове крісло навпроти овального дзеркала. Попід дзеркалом на столику стояли пляшечки з парфумами, всі до одної повні, невживані.

Перукар зав'язав йому на підборідді біле покривало і заходився колотити піну у маленькому горняткові.

— Здалека-сьте до нас примандрували?

— Важко сказати. Чи нема у вас часом мапи?

— Мавпи?

— Мапи! Карти!

— Не граю в карти.

— Маю на увазі карту місцевості.

— Котрої саме?

— Та вашого ж містечка.

— Навіщо мені карта містечка в перукарні?

— А що тут дивного? В перукарнях прийнято тримати різні часописи й мапи, аби клієнти не нудилися.

— У мене клієнти не нудяться.

— Кілько їх маєте на день?

— Чому тільки вдень? Я і вночі стрижу, — розсміявся перукар.

— Щось не видно, аби ви перепрацьовували.

— Це тому, що я такий чистьоха. Відразу прибираю, сліди замітаю.

По тих словах почав накладати густу піну, від чого обличчя Бумблякевича перетворилося на пагорб під сніговими заметами. Лезо гострої бритви зблисло перед очима. В дзеркалі побачив усмішку перукаря.

— Чому ви не випили кави?

О, шляк! Про яку каву він запитує? Ту, що я розілляв у ворожки? Невже знову потрапив у халепу?

— А хіба ви пропонували каву? — клеїв дурника, шукаючи порятунку.

Лезо бритви, відбиваючи сонячні зайчики, повільно наближалося до горла.

— Кава — це перше, що я пропоную кожному клієнтові, який переступить поріг мого закладу.

— Не пам'ятаю, аби ви мені пропонували каву.

— Бо ви мені не дали це зробити.

— Яким чином?

— У нас призвичаєно спочатку порозмовляти про те, про се, розпитати про життя, про родину, якщо то людина місцева, а коли чужинець, то поцікавитися, звідки він приманджав. Але ви не відповіли мені на перше ж моє питання, чи здалека-сьте примандрували. Обірвали на півслові, питаючи про якусь дурну мавпу. Цим ви мене образили, зруйнували природний хід розмови, і про каву я вже й не згадував.

— Пробачте, коли так. Я радо вип'ю каву.

— Справді? Після того, що було? — підморгнув перукар.

— А що було?

Перукар помахав Бумблякевичу перед носом бритвою:

— Ми все знаємо. У нас тут ніщо не діється непомітно. Не думайте, що ваші кроки залишилися без уваги.

— То ви мене не почастуєте кавою? — намагався його відволікти.

Бритва доторкнулася до горла і поволі поповзла догори, згрібаючи кучугури снігу разом із чорними цятками щетини.

— Бідний котик, — зітхнув перукар.

— Ви маєте котика?

— Вже нема. Подавав мені ножиці, бритви, калапуцькав хвостом піну і грав на мандуліні.

— І де він зараз?

— А ніби ви не знаєте? Бідний котик!

Та чи він не на мене отак закидає гадючку, споминаючи котика, ошпареного гарячою кавою? Бумблякевич уважніше придивився до обличчя перукаря і помітив чимало схожого з обличчям ворожки. Скидалося на те, що то були брат і сестра. Може навіть близнюки.

— У вас є сестра?

— Я маю дуже велику родину. Коли ми збираємося на чиїхось похоронах, то не годна хата вмістити, і гостимося надворі.

Бритва повзла по підборіддю. Рука Бумблякевича непомітно намацала на столикові одеколон з гумовою грушею. Перукар голив спиною до дзеркала, прикусивши кінчик язика, й не бачив, що діється.

— Ваша сестра ворожка? — спитав Бумблякевич, узявши в праву руку флякон, а в лівій стискаючи грушу.

Перукар на мить завмер і всміхнувся.

— Чи не правда ми, як дві краплі молока? Бідний котик!

— Авжеж, бідний, — погодився Бумблякевич і швидким рухом випорснув одеколон в очі перукареві.

Чоловік закричав і, випустивши із руки бритву, став шукати наосліп умивальника, кленучи все на світі, але Бумблякевич не мав жодного наміру йому помагати. Зірвав із себе покривало і, на ходу витираючи обличчя, вискочив на вулицю.

Далі уже простував, не звертаючи уваги на вивіски й написи, ніде не зупиняючись, аж поки не порівнявся з яткою, що завалена була купою розмаїтого непотребу. Руда товстуля, ховаючись під обтріпаною парасолькою від сонця, торохтіла:

— Мило, ґудзики, нитки! Карти, скельця і шнурки!

Мандрівець зупинився і глянув на ятку — дідько ногу міг зламати, стільки там усього було.

— Якщо у вас є карти, то, може, є і карта?

— У мене є все на світі, — сказала товстуля, пірнула рукою у мотлох і враз видобула обтріпану рурку паперу. — О, маєте!

Це виявилася карта світу.

— А чи не буде у вас карти вашого містечка?

— Я ж казала, що у мене є все.

Вона знову переворушила купу і витягла ще іншу рурку. Бумблякевич розгорнув її і прочитав угорі напис «Карта міста С». Карта нагадувала своєю барвистістю дитячу гру у фішки: підеш сюди — потрапиш до чаклунки, а сюди — в дрімучий ліс. Так само було й тут. Кожен будиночок старанно вималюваний і позначений цифрою, а на другому боці карти можна навіть дізнатися, хто у цьому будиночку живе. Вражало те, що не тільки будиночки красувалися на цій карті, а й паркани, брами, дерева та кущі, навіть бруківка, хоч і мікроскопічна, а на околицях містечка — яруги, пагорби, ліси та болота. На високій горі, оточеній лісом, виднівся замок і хоч до нього не вела жодна з доріг, але карта могла придатися. Все ж таки за нею можна визначити напрям руху, ось і компас намальований.

— Скільки вона коштує?

— П'ятку, — відказала жінка.

Та скільки б вона не коштувала, грошей у Бумблякевича не було. Він обнишпорив кишені і крім хустинки та розкладного ножика більше нічого не знайшов.

— Прошу пані, я не маю грошей. Чи ви б не взяли в мене навзамін цього ножика?

Товстуля позіхнула на весь рот, смачно крякнула і взяла ножика з таким виглядом, ніби робила не знати яку ласку. Покрутила його в пальцях, попробувала кожне лезо на ніготь і поклала зверху на купу.

— Най буде. Карта перша кляса. Тепер таких не друкують.

— Ви хочете сказати, що вона видрукувана давніше?

— Та вже ж, що не вчора. Але то майстри робили, нє? Бачите, як там все файно розмальовано? Як ся добре придивите, зобачите навіть у вікнах людей, а на подвір'ях курей і котів. Люксусова карта. Можна годинами роздивлятися.

— Чи не підкажете, де тут готель?

— Готель? Прошу пана! Та то вам не Львів і навіть не Броди. Де в нас може бути готель?

— А де ж тоді можна переночувати?

— В корчмі. Ідіть отако просто і вийдете на пляц, а там запитаєте.

Сонце вже чиркало верхівки сосон, з гір повзла сиза прохолода, і в кронах дерев вовтузилося вороння, мостячись на ніч. Вуличка вивела його на просторий пляц із готичною ратушею, сірою і непривітною. Верхні вікна ратуші зяяли чорними пустотами, а на черепиці проросла молода сосонка. Вгорі клубочилася вороняча зграя. Годинник показував третю.

А що як зайти в ратушу та поспитати про бургомістра? Ачей розкаже, як до замку добратися.

В ратуші панував неймовірний рух, туди й сюди сновигали заклопотані чиновники, секретарі й канцеляристи з оберемками паперів під пахвою, окремі картки при цьому вилітали й губилися попід ногами, але за ними ніхто не нахилявся. Тому й не диво, що підлога була всіяна папірцями. Ці метушливі бігуни скидалися на мурашок, самозаглиблених у виконання своїх обов'язків, здавалося, їх не цікавить ніщо на світі крім однієї священної мети — доставити папери за призначенням. Попід стінами в черзі до тих, чи інших дверей стояли люди і, коли якийсь ратушний працівник пробігав по коридору, вони тулилися до стін і передавали з вуст у вуста: «Дорогу! Дорогу!»

Иноді з другого кінця довжелезного коридору лунало: «Дорогу начальникові канцелярії шляхів сполучення!», чи ще якось так подібно і тоді уже всі просто таки втискалися в стіни, аби пан начальник міг промчати вихором і щезнути в якомусь кабінеті.

Бумблякевич спробував дізнатися у людей, що товпилися в коридорі, де кабінет бургомістра, але це виявилося марною справою, ніхто нічого путнього не міг повідомити, а навпаки ще сильніше заплутував. Натрапивши на перший ліпший кабінет біля якого не було черги, Бумблякевич постукав і відразу ж прочинив двері. Побачив масивного стола, обидва боки якого були завалені папками, і тільки посередині лишався невеликий простір, у якому виднілася голова чиновника. Він щось зосереджено писав, поскрипуючи пером і помагаючи при цьому собі язиком, який пульсував і рухався услід за карлючками.

— Пробачте, — проказав Бумблякевич, звертаючись до виблискуючої лисини, — я шукаю кабінет пана бургомістра. Не підкажете?

— Ви мені заважаєте, — буркнув чиновник, не підводячи очей. — Я закінчую звіт.

— Тільки скажіть номер кабінету.

— Сорок восьмий! — кинув той.

Бумблякевич подякував, вийшов у коридор і глянув на номер кабінету, в якому щойно побував — дванадцятий. Сорок восьмий кабінет виявився вище поверхом. Там теж панував рух, а людей тлумилися ще більше. І хоча на кожних дверях виднівся номер кабінету, проте ніде не вказувалося, що це за кабінет. Яким чином орієнтуються відвідувачі, важко здогадатися. Біля сорок восьмого стояло тільки дві жінки.

— Чи в цьому кабінеті сидить пан бургомістр? — чемно спитав Бумблякевич.

— Не знаємо, — відказала одна з жінок, навіть не зиркнувши на нього.

— А хто ж тоді там сидить?

— Дасться чути.

Така відповідь його дещо приголомшила, і він вирішив, що жінки чимось сильно стурбовані, коли такі неввічливі. Та ось із дверей вихопилась якась проява у довгому плащі, заціпивши в руці зібганого капелюха, і, голосно регочучи, потупцяла геть. Жінки тут-таки й зникли за дверима кабінету, і Бумблякевич зостався сам. Проява плуганила коридором і заливалася сміхом, аж її заточувало, щось вигукувала і сама до себе сміялася, але ніхто на це й уваги не звертав, кожен був заглиблений у себе самого, мовби повторював подумки те, що мав пізніше висловити в кабінеті чиновнику.

Хвилин за двадцять вийшли й обидві жінки, не вийшли — вивалилися, хапаючись від реготу за животи, а з очей їм аж сльози лилися. При цьому вони повторювали окремі слова, які тільки їм і були зрозумілі, і знову трусилися, і штурхали одна одну, і припадали до стіни, заточуючись, і спинялися, щоб знову ще голосніше розлити довкола рясні дощі сміху.

Бумблякевич, провівши їх зацікавленим поглядом, зайшов до кабінету. Цибатий, худий як трясця, чиновник був зайнятий тим, що прасував на столі папери. Біля його ніг стояв плетений кошик повен пожмаканих папірців, він витягав їх по одному з кошика, швидким рухом розправляв писаним до споду, порскав з рота водою і припікав праскою.

— Боже помагай, — сказав Бумблякевич, — мені сказали, що пан бургомістр у сорок восьмому кабінеті. От я й зайшов.

— Плюньте в писок тому, хто вам це сказав. А знаєте, що відповів кролик, у якого удав поцікавився його іменем?

— Ні.

— Він відрізав удаву: «Дідька тобі лисого! Жери так!» Ха-ха-ха!

— То в якому він кабінеті?

— В дванадцятому. А знаєте про що говорили дві п'яні в дзюську блохи, виповзаючи з ресторації?

— Ні.

— «Ну, що — пішки підемо, чи на собаці потрюхикаємо?» Ха-ха-ха!

— Що ви не кажете? Але саме у дванадцятому мені й сказали, що пан бургомістр у сорок восьмому.

— Тоді ще спробуйте у вісімнадцятому. А знаєте, що спитала одна гуска, прокинувшись вранці напередодні Різдва?

— Ні.

— «Цікаво, дівки, чого то мені всю ніч яблука снилися?» Ха-ха-ха!

— Невже у бургомістра нема сталого кабінету?

— А навіщо? Він всюдисущий, як Господь. Він тут і ніде, зараз і прісно, він водночас у всіх кабінетах, на всіх поверхах, але — тільки на долю секунди. Саме цієї долі секунди й не вистачає, аби впіймати його. Бо чи можна впіймати промінь? Наш пан бургомістр — промінь! А чи можна зловити сплеск? Наш пан бургомістр — сплеск! А чи можна схопити п'янливий запах матіоли? Наш пан бургомістр — п'янливий запах матіоли! Недавно він зазирнув до мого кабінету, побачив кошик повний паперів, і обурився. Він обурився і сказав, що кожен папірчик, на якому написано бодай одне слово — велика цінність. А коли там написано більше ніж одне слово — це скарб. То як же можна нищити скарби? Хіба бракує папок, аби це все підшити?

— Але ж у вас усі коридори всіяні паперами!

— Ну, то й що? На те є спеціальна служба, яка їх підбирає і підшиває.

— Цікаво, як вони орієнтуються в тих паперах, якщо вони повилітали з різних справ.

— Все підшивається в порядку знаходження. Усе підряд. Такий порядок. А порядок понад усе. Яка різниця, у якій папці знаходиться той чи інший папір? Головне, що він десь таки є і що ми про нього знаємо. А коли нам про нього відомо, то він таки існує і відіграє ролю документа. Нема такого папірчика, про якого б ми не знали. Між іншим, ви перший відвідувач, який не рве кишки від сміху, слухаючи мої жарти. Тобто в душі ви, безперечно, іржете і б'єте копитом, вас там аж вивертає від реготу. Але назовні цього не видно. Чудова витримка. Інакше б я з вами й не пашталакав. Якщо ви чули якого свіженького жарта, можете мене почастувати.

— Чи знаєте, що відповів юний трафердокль на пропозицію засушеного сульфуля почастувати його яким-небудь свіженьким жартом?

— Ні-ні, дуже цікаво!

— Він сказав: «У дупі я мав усі ваші жарти разом з вами!»

— Ха-ха-ха! — скорчився від сміху чиновник. — Так таки й відрубав? О-хо-хо-хо! Як по писаному! А-га-га-га!

Він аж присів, стогнучи від сміху, аж поки не повалився на підлогу й не почав качатися, то підгинаючи коліна до грудей, то випростовуючи. Бумблякевич дивився на нього, як на сьвірка, врешті розвернувся і покинув кабінет, траснувши дверима. Ледве сунучи від утоми ногами, проминув обох жінок, вони й далі захлиналися реготом, приказуючи:

— «Ці… цікаво, дівки…» Ха-ха-ха!

— «… чого… чого… то мені всю ніч…» Ха-ха-ха!

— «… я… я… яблука… сни… снилися?» Ха-ха-ха!

МАРТИН КАРА

Сумерк спускався з дерев і стелився долом, поволі остуджуючи кам'яниці і бруківку. З гір долітали перші подихи вітерця, вони то шмигали у вулички, то спурхували догори і гралися флюгерами, розливаючи їхнє поскрипування над площею. Вулички вилюдніли і Бумблякевич, вийшовши з ратуші, не відразу й виловив очима якусь похмуру постать у крислатому капелюсі й довгому до п'ят плащі, що стояла до нього спиною. Вочевидь то була та сама проява, яка нещодавно душилася сміхом, вийшовши з сорок восьмого кабінету. Але зараз чоловік застиг, задерши голову і вдивляючись у шпилі замку, що стриміли понад соснами. Сірі вайлуваті оболоки валандалися понад шпилями, а шпилі росли, вростали у небо і то зникали, то випірнали з густої сизі.

Бумблякевич наблизився і сказав:

— Пробачте…

Чоловік знервовано смикнувся, мовби його заскочили за чим непотребним і гріховним, і опустив голову. На його худорлявому обличчі з маленькими чорними вусиками полохко світили великі очі. Куди й подівся похмурий вигляд.

— Чи не могли б ви мені…

— Звичайно, міг би.

— Я шукаю корчму, в якій можна було б заночувати.

— Ви майже біля неї. Бачите гусака на шильді? Вона так і зветься — «Під золотим гусаком». Хоча, як на мене, то це хутше «іржавий гусак».

— Дуже вам вдячний.

— До ваших послуг. Здалека до нас?

— М-м, — зам'явся Бумблякевич, вибираючи між сміттяркою, Морем Борщів та Львовом, і таки вибрав останнє.

— З самого Львова!

— Ти ба!

— Так. Хочу потрапити до замку. Кажуть, там цікавий архів.

— Невже й до Львова докотилося про наш замок?

— Маю укласти генеалогічне дерево наших королівських родів. А в замку знаходяться всі необхідні матеріали.

Чоловік якось дивно оглянув Бумблякевича, мовби той торочив несосвітенні речі, а по хвилі запитав:

— І ви збираєтеся спинитися в цій корчмі?

— Лише на ніч. Добираючись сюди, я потрапив у кораблетрощу…

— Як? Як ви сказали? — засвітив зуби в усмішці чоловік.

— В кораблетрощу?

Бумблякевич збагнув, що ляпнув щось не те, але відступати було нікуди.

— Ну… корабель наш розбився на морі… Я щойно звідти…

— З моря? — уже просто вирячив очі чоловік. — Про яке море ви говорите? Де в Галичині море? Певно хтіли-сьте сказати, що пливли через Дністер? Це буває. Той паром уже двічі перевертався. Ну-ну, і що далі?

— Всі мої речі й гроші пропали.

— Так я й підозрював. Коли чоловік падає в річку, то має дуже простий вибір: рятувати або речі, або себе. І тепер ви сподіваєтесь заночувати у Маєра за «Бог вам заплатить»?

— У мене в кишенях порожньо. Але я назву йому одне ім'я.

— Одне ім'я? — чоловік уже виразно кпив і це справляло йому втіху. — Одне ім'я! Чому не два? Або три? Або десять?

Бумблякевича це роздратувало:

— Ви глузуєте з мене?

— Ніскільки. Просто я знаю Маєра. За зламаного шеляга ладен людину в цюпу запроторити. А ви кажете — ім'я! Та хоч би ви послалися на самого найяснішого цісаря Франца-Йосифа, то і тоді не дістали б навіть пінки на пиві.

— Добре, може, посилання на цісаря й не дасть нічого. Але ім'я княгині фон Шруботяг мусить справити враження.

Чоловік пирснув сміхом, та так, що аж захлиснувся і мусив відкашлюватися, продовжуючи спазматично заходитися од наглих веселощів.

Цього для Бумблякевича було вже забагато, і він, повернувшись на каблуку, рішуче подався до корчми.

У просторій залі над столами, що мало не вгиналися від кухлів і п'ястуків, лунав густий гомін щонайменше на трьох мовах: українською, польською і німецькою. Поміж столами снували дві дівчини з кухлями, у широких квітчастих спідницях та шнурованих блюзках.

— Слухаю пана.

Десь ізбоку вигулькнула кругла фігура чи то адміністратора, чи то шинкаря.

— Це ви будете пан Маєр?

— Слухаю пана.

— Я прибув зі Львова. Вас попереджали?

— Ніхто мене не попереджав. Але слухаю пана.

— Всі витрати погоджено…

— Ага, ага… Нічого я такого не чув.

— Я збираюся відвідати замок. Завтра. А нині мені треба переночувати. Пані княгиня фон Шруботяг казала, що дасть вам знати.

— А-а, пані княгиня? — перепитав Маєр, і в очах його блиснуло щось глузливе.

— Так, — втішився Бумблякевич, — ви її знаєте, правда?

— Аякже, аякже, хто би не знав пані княгині фон Шруботяг? Але тоді вам не сюди.

— А куди?

— Не сюди. Зараз поясню.

Бумблякевич помітив, що до їхньої розмови з цікавістю прислухаються присутні. Гомін втих і навіть сам Маєр що слово став обмінюватися з ними поглядами так, наче б потребував підтримки. Та коли діло дійшло до княгині, у кожного на обличчі об'явилася вичікувальна посмішка…

— Підете вгору по вулиці, — пояснював він, а посмішки поступово росли та росли, — а коли вулиця поверне наліво, то й ви повернете. А там ще метрів двадцять — і зелений брама. Запам'ятаєте? — В залі уже лунав одвертий сміх. — Зелений брама з вирізаним серцем. От туди й постукаєте.

Бумблякевич ґречно подякував, потиснув пухку долоню пана Маєра і вийшов з корчми, відчуваючи, як від голосного реготу за спиною червоніють у нього щоки і пітніє чоло.

— Ну що? — спитав чоловік, що, як виявилося, терпляче очікував його на вулиці.

Бумблякевич переповів свою розмову, і чоловік знову почав мало не гикати зо сміху.

— Чого це ви? — не знав, чи злитися, чи й собі сміятися.

— А знаєте, куди вас послав той вошобийця?

— Куди ж?

— Та не куди ж, як до божевільні. Не скурвий син, га?

— Тьху!

— Але ж ви — як по правді — саме на такого виглядаєте, що звідти втік. Спочатку мололи мені про море й кораблетрощу, а під кінець спімнули княгиню, котра ще років тому зо двадцять як загинула.

— А син її?

— Та ж із сином загинула. Карета зірвалася в урвище. Звідтоді в їхньому замку замешкали привиди.

— Привиди? Але ж мені було сказано, що там тепер монастир.

— Монастир привидів. Щоночі там запалюється світло і служиться меса. Лунають музика і спів. Ніхто туди не важиться йти. Через те ваш намір, власне, й скидається на намір божевільного.

Бумблякевич відчув, як земля розходиться йому під ногами. Куди він потрапив?

О Мальво Ландо, Мальво Ландо! Куди ще мене заведе твій слід?

— Ну, що ж, не пропадати вам, — сказав чоловік. — Все одно зараз кінців не знайдете. Ходімо краще до мене, переночуєте, а там буде видно.

— Справді? — втішився. — То ви мене за божевільного не маєте?

— Ні. Бо я сам божевільний, — і розсміявся. — Я поет. Мартин Кара. Гарно? Це моє псевдо. Крім того, я є видавцем газети «Вічевий Дзвін». Там, опріч всякої всячини, є і мої вірші. Їх, щоправда, ніхто не читає, але це мене мало обходить. Я пишу для майбутніх поколінь. Зате саму газету, як не дивно, розкуповують. Лають, але купують. Я там декому перцю в дупу сиплю. Підозрюю, що вони її здебільша й розкуповують. Щоб у народ не йшла.

— А що ж народ? Ваш «Дзвін» його спонукає до дії?

— Народ спить. Нікому нема діла ані до ближнього, ані до проблем нашого міста. Кожен живе сам у собі. А влада цим користає.

Вони спинилися біля хатини, що одним боком вгрузла в землю і заросла густою бузиною, її сумний вигляд був би ще сумнішим, якби не померки.

— У вас був землетрус? — поцікавився Бумблякевич.

— Чому — був? — засміявся Мартин. — Тут мешкає землетрус. І це — я. Я стрясаю всеньке місто.

Штовхнув розхитані, зі щілинами, двері, і обоє опинилися в клубах пари. Бумблякевич сміливо ступив крок уперед, але враз аж підскочив, бо з-під ноги раптом пролунав такий вереск, що мурашки по спині побігли.

— Цить, капосне! — гримнув Мартин.

Тепер, коли очі вже звиклися, Бумблякевич побачив, що вони опинилися водночас і в кухні, і в покої, бо тут були й піч, і ліжка, і корито з білизною, і безліч баняків. У кутку біля печі поралася молода жінка в засмальцьованій сукні, дешеві панчохи посповзали з ніг, оголюючи білі жилаві литки. Однією рукою щось бовтала в банячку, а другою притримувала халат на грудях, що при кожному русі розхилявся. Поява незнайомця викликала у неї роздратування, якого вона не приховувала.

На підлозі вовтузилося щонайменше восьмеро напівголих, замурзаних до безнадії дітлахів, на одного з яких і наступив наш герой. Посеред хати на дубовому столі красувалася домовина, пофарбована у якийсь дивацький колір, а вздовж бережка бігли ще й візеруночки. У домовині, склавши на грудях воскові долоні, застигла покійниця. Під столом лежало віко, а в ньому сиділо троє дітей і вдавало, що пливуть по морю. Бумблякевич перехрестився.

— Не було чорної фарби, — пояснив господар, — то я на помаранчево й пофарбував. Так навіть веселіше… Ну, можете визутися. Нате вам капці, бо мешти ваші геть заталяпані. Ану, моя кізочко, — звернувся до жінки, — візьми оці шкарбуни та випуцуй…[81]

— Ой, що ви! — знітився Бумблякевич, перевзуваючись.

— Не мала я роботи, — буркнула господиня.

— Добрий вечір, — сказав Бумблякевич, нагадавши, що забув привітатися.

— Ти мені тут не патякай багато, — підвищив голос Мартин. — Сказав — вичисти, значить — вичисти. Давай їсти.

— Де будеш їв? Місце звільни.

— О, це інша розмова. Ану, е-е… як вас… Що? Бумблякевич?.. Беріться, пане Бумблякевич, за той край, а я за цей, та пересунемо оцю домовину набік.

— Ви… тут… збираєтеся вечеряти? — отетеріло показав на стіл з покійницею.

— А що такого? Все одно іншого столу нема. Чого тут комизитись?

Бумблякевич послухався, труну було відсунуто, і таким чином звільнилася половина столу. Жінка застелила пожмаканий обрус, який ще пам'ятав, мабуть, ліпші часи, і поставила макітру з варениками, а поруч дві кварти кислого молока.

Що-що, а вареники Бумблякевич ладен був уплітати й на цвинтарі. Двічі його не довелося просити і, захопившись цим заняттям, не відразу і второпав, яка чудасія починає творитися. Раптом відчув, як котрийсь обурений до глибини начинки вареник стає упоперек горла, а ті, що їх раніше відправив до шлунка, наче зачали радитися, чи не повернутися їм назад, бо пролунало загрозливе бурчання, і всі вони враз ожили.

Завмер і дивився, як з домовини звісилася кістлява рука і, попоравшись у макітрі, потягла за вуха кілька нещасних вареників.

Бумблякевич спробував щось сказати, натомість видобулося якесь чудне квакання — вареники рішуче вертали назад. Мусив залити їх кисляком, а потім заковтнути повітря.

— Що з вами? — щиро здивувався Мартин. — Тю-у, а ще до зачарованого замку зібрався!

З домовини знову звісилася рука.

— Дай бабусі виделку! — гукнув господар. — А ви їжте, не бійтеся — це не покійниця. Це наша бабуся. У нас просто ліжок катма, дітлахів наплодилося, як курчат. От вони в домовині й дрімають.

— А… а чого вона на столі?

— Щоб діти не заважали. То ж такі бузувіри! А труну я сам витесав. Років п'ять тому, коли бабуся зібралися вмирати. Та потім вони чогось передумали. Твердий горішок.

Бабусина рука з виделкою снувала туди й сюди, а Бумблякевич мимохідь снував за нею поглядом, доки Мартин не труснув за плече.

— Агов! Кажу ж вам — це найживіша бабуся з усіх бабусь, яких вам будь-коли доводилось бачити.

По вечері Мартин сказав:

— Ну що, тепер гайда до мого кабінету. — І, помітивши здивований погляд, продекламував: — Ніколи не буде поетом!!! той, в кого нема кабінету!!!

Кабінет містився на піддашші. Тут біля невеличкого круглого віконця стояв широкий стіл, геть завалений паперами. Поруч два крісла і шафа з книжками. Під протилежною стіною лежав застелений рядном сінник з подушкою.

— Акиш! — гукнув поет, і з купи паперів, мов ошпарений, чкурнув кіт.

— От сідайте коло столу і спробуйте моєї наливочки.

Бумблякевич відсьорбнув вишнівки і тільки тепер усвідомив, що в хаті нема електрики. І внизу, і тут, нагорі, блимали гасові лямпи. Незвичайна вірність старосвітським звичаям в одежі і побуті викликали подив.

— Чому ви сказали, що ніхто не важиться відвідати замок?

— Ну, по-перше, такої потреби — відвідувати його — взагалі не виникає. Кому хочеться пертися на таку високу гору бозна-якими нетрями, дертися кущами терену, ризикуючи зламати собі карк? І головне — задля чого? Щоб нічого не побачити? Адже духи невидимі. Старий запущений замок, пліснява, мох, павутина, кажани, миші, ящірки, гадюки… Бр-р-р! як на мене, ваш намір просто безглуздий… А так між нами, то хто вас вирядив на цю, скажемо так, експедицію.

— Княгиня фон Шруботяг.

— Що? Ви жартуєте? Адже я вам казав, що вона з сином загинула ще двадцять літ тому.

— Можливо. Одначе я її бачив не далі як позавчора. І її сина теж. Може, ми розмовляємо просто про різних людей?

— Але це виключено. На них обірвався рід Шруботягів. То мусили бути хіба якісь пройдисвіти.

— Дивно.

— Та, зрештою, ось, погляньте. В мене є календар з їхнім некрологом. Тут є їхні світлини.

Бумблякевич побачив книжку з написом «Календар галицький на рік 1893» — і відчув, як усе у нього всередині обвалюється, кришиться, осипається, і ось він уже сидів порожній, мов діжка. «Гу-у-у-у!», — загуло в діжці й потахло…

Коли ж глянув на портрети матері й сина, ледве стримався, щоб не скрикнути — пізнав їх. То були княгиня і син. Вчора з ними розмовляв. А 1893-го вони вже були мертві. Може, він розмовляв з їхніми духами? З духами, що мешкають на сміттярці… Цілком можливо. Але… Загинули вони, як казав Мартин, двадцять років тому… Як же це?

— Мартине, ви пробачте моє дурне запитання… Який нині рік?

Мартин подивився на Бумблякевича, як дивляться на дідуся, який позбувся розуму, але було в цьому погляді і співчуття.

— В порядку… можете зі мною не кремпуватися[82]. Видно, пережили-сьте якийсь струс. Щодо року, то нині маємо 1913.

Якби небо розкололося і явилися херувими, щоб звістувати Суд Божий, то й тоді Бумблякевич не відчув би того страху і розпачу, що зараз. Не було чого сіпатися, кричати «ні, це неможливо», бігати по хаті, вишукуючи нових доказів. Тепер просто усе стало на свої місця. Ось чому не бачив жодних ознак ХХ-го століття у цьому містечкові, відразу сприйняв його як законсервований музей просто неба.

Почав гарячково пригадувати, що чинили герої книг, котрі потрапляли в подібну ситуацію. Отже, бачив декілька пояснень.

Перше. Внаслідок катастрофи якимось чином опинився в минулому.

Друге. Опинився не в минулому, а в зовсім іншому вимірі, час якого відстає на сімдесят з гаком літ.

Третє. З часом і паралельними світами поки що все в порядку. Але це містечко живе іншим часом. Чи таке можливе? Чому ні? Адже воно ізольоване… Отже, нині, як і всюди, 1993-й рік, а тут — 1913-й. Зрештою, в мусульман так само далеко не 1993-й.

Згадай, що казала Мотря? Так і казала, що містечко це населяють вар'яти. Що б там не було, а розгадка буде критися в замку. Там же знайде і Мальву. Мальва вчинила розумніше — перелетіла на повітряній кулі. Тепер сидить собі і спокійно вивчає манускрипти. А йому доведеться плуганитися пішки через хтозна-які хащі.

— То ви кажете, в замку зараз самі привиди?

— Так говорять.

— Тобто ви нікого не бачили?

— Ні.

— А чи знайоме вам таке ім'я: Мальва Ланда?

Побачив, як той здригнувся, як спробував гарячково підшукати відповідь. А, може, це тільки здалося? «Я став таким підозріливим», — подумав Бумблякевич.

— Мальва Ланда?.. Щось подібне… здається, якийсь острів…

— Ні, це ім'я.

— Ім'я… Не чув. А хто вона?

— Одна знайома. Повинна бути в тім замку.

— З привидами?

— Чому б нам разом не податися туди? Напишете репортаж для своєї газети.

— Я маю зовсім інші проблеми. Не люблю пхати свого носа в…

— Але ж пхаєте!

— То інша справа — фінансові надуживання, махлювання… А тут… І невідомо, що на прибульця там чекає. Може, це щось страшне і гидке…

Мартин налив і жадібно випив.

— У мене в глухому селі живе старенька мама. Я не бачив її понад десять літ. Я можу поїхати і провідати її… Але цього не роблю. Чому? Бо ану ж я приїду — а вона вже померла! Я не винесу цього… І не їду. Мені набагато легше думати, що вона жива, тоді спогади про дитячі літа не ятрять душу… Мені так солодко згадувати її…

— Ви хочете сказати, що були в тім замку в дитинстві? Ще коли там була княгиня? Так?

— Нічого я не хочу сказати… — сховав очі Мартин.

— Тепер я знаю — ви були там в дитинстві. У вас приємні спогади. Вас вгощали цукерками, ви гойдалися на каруселі… Правда? А тепер не хочете цих споминів руйнувати?

Мартин мовчав. Бумблякевичу стало ще сумніше. Був сам один і не знав, з чого почати.

— Знаєте що, — озвався Мартин. — Зараз вам щось покажу. Тільки не тут. На даху.

Ніч ясна і тепла, і небо засіяне зорями.

— Слухайте, — каже Мартин, і ти слухняно припадаєш вухом до оксамитового живота ночі.

Дивна Божня музика лине у завмерлому просторі. Довкола ніде ані шелесне. Тільки ти і ця музика.

— Подивіться туди, — торкає тебе рукою Мартин і наче будить зі сну…

Вікна замку яскраво освітлені, тонкостанні тіні танцюючих пар проносяться під мельодію вальсу, музика обволікує і заворожує. Відчуваєш, як тіло твоє наливається цією мельодією, і десь усередині теж починає струміти вальс, і закохані пари танцюють довкола серця…

— Дивіться, дивіться, — шепоче Мартин.

І бачиш, що всі дахи ожили… всюди, де око сягне, сидять люди, сидять цілими родинами… Наче заворожені, ловлять п'янкі звуки, а дехто з молодших беруться за руки і гойдаються в такт і, здається, увесь нічний простір вигойдується в вальсі… Крізь зашторені вікна замку бачиш стрункі тіні кавалерів і тендітні фігури панночок… Може, десь там і Мальва Ланда?.. Вони кружляють, кружляють і заворожують очі своїм кружлянням.

— Оце і є вам таємниця замку Медовар, — сказав господар, коли вони знову опинилися в його кабінеті.

— Не розумію…

— Усе містечко тільки й живе оцією музикою. Усе наше існування зводиться до того, що матимемо однієї ночі змогу вилізти на дах і відпружитися. Хто годину послухає, хто дві, а хто і всю ніч не годен відірватися… Який же сенс розкривати, яка ще таємниця криється за цими нічними гуляннями? А раптом, розкривши таємницю, ми все це знищимо?

— Але в мене нема шляху назад, — сказав Бумблякевич. — Чи будете ви мене мати за божевільного, чи ні, але якщо я не дістануся до замку, то… не зможу повернутися назад, туди, звідки прийшов… Чи чули-сьте щось про Море Борщів?

— О, так… В дитинстві… якісь легенди… На жаль, не записав їх.

— А щоб десь поблизу було якесь море — не чули?

— У нас нічого подібного нема. Я ж кажу — самі легенди.

— Скажіть мені, чи їздили ви до Львова або до Станіслава?

— Ні, ніколи. Взагалі з міста не виїжджав. Та, зрештою, ніхто цього теж не чинив.

— Ага, то виходить, що ви живете в повній ізоляції? — втішився Бумблякевич, що знайшов підтвердження своїй третій версії.

— Ну, не зовсім у повній… Якісь відомості дістаємо. Пан бургомістр часто їздить до Львова. Привозить свіжі часописи.

— А опріч пана бургомістра більше нікому не дозволяється?

— Ну, не так щоб не дозволялося… Знаєте, якось ніколи над цим не задумувався. Живемо в такій безнадійній глушині, що аби вирушити кудись в дорогу, треба тричі подумати, чи варто це робити. Довкола таке страшне бездоріжжя, що інакше як піхотою нічого й надіятися кудись вибратися. Довкола самі ліси, яруги і болота.

— Як же бургомістр добирається до Львова?

— А він має свій одноособовий аероплян.

— Чи до замку теж нема доріг?

— Тепер нема, позаростали. Там були піщані кар'єри, люди брали пісок доти, доки після кількох обвалів геть усе не засипало. Ви собі навіть не уявляєте, що там твориться. Там нині сарна не пройде, не те що людина.

— Боже мій… У яку халепу я втрапив. Але я купив сьогодні карту вашого містечка. Там і замок намальовано.

Бумблякевич вийняв карту і розстелив на столі. Мартин тільки кинув оком і розсміявся:

— Шкода, але за цією картою ви нікуди не втрафите.

— Але ж карти існують для того, аби, керуючись ними, куди-небудь таки втрафити.

— Це не стосується цієї карти. Вона неправдива.

— Та хтось же її уклав?

— То й що з того? Хтось уклав карту, яку витворила його уява, але ця карта не приведе нікуди. Це не карта, а сувенір. На пам'ять про наше чудове містечко. Куди б ви, покладаючись на неї не рушили, тільки дармо стратите час, а повернетеся на те саме місце. То така забава.

Невже княгиня і Пупс цього всього не знали, виряджаючи його сюди? Та ще й не самого, а з Фрузею. Згадка про Фрузю навіяла солодкі обійми і любощі, але хутко за ними і ті жахи, які пережив на кораблі…

— Чи не знаєте, хто б мені міг допомогти?

— Може, бургомістр. У нього є докладні мапи. Тільки я не чув, аби він комусь їх показував. Можливо, якась гірська стежечка й веде до замку. Це колись було оборонне укріплення і навмисне так побудоване, щоб ніхто не добрався.

— Як же сталося так, що по смерті княгині і її сина замок занепав?

— Там почало страшити. Вся челядь, яка була, покинула замок. А недавно в замку запанували якісь духи. Вони заселили всі покої, мов келії, і стали правити службу. Але кому — Богові чи Дияволові — невідомо… Ніколи на жодній із замкових веж не з'явилося зображення хреста… Ну, а згодом почалися оці нічні гуляння. Вони відбуваються не кожної ночі. Часом раз на тиждень, часом раз на два тижні. Як коли. Але всі ми їх з нетерпінням чекаємо… Більше ж ніяких розваг у цьому зачуханому містечку не передбачається… Отак і живем.

— Ви ж самі кажете, що не знаєте, кому там служба правиться. А раптом — Дияволові? Тоді й ця музика диявольська?

— Все може бути. Тільки нікого це не цікавить. Аби-но лиш вона була… Оскільки живі покинули замок, то поселилися в ньому мертві. Це музика мерців. Хоча… звучить вона так, як не часто звучить музика живих…

Вона й сюди у розчинену кватирку проникала, ця чарівлива музика. І раптом — о Господи! — Бумблякевич пізнав, пізнав мельодію… ну так, це вона — пісня русалки з Моря Борщів… Як же разюче подібне їхнє звучання! Музика тепер промовляла особисто до самого Бумблякевича, лізла йому в душу і кликала за собою. Та ні, не кликала, хапала за руку й тягла силоміць, через яруги, через нетрі, через скелі…

— Коли потрапите до бургомістра, — сказав Мартин, — можете покликатися на львівську газету. Зараз я вам покажу… Ага, ось «Діло». «В околиці містечка С. є замок, від давнього часу покинутий його мешканцями, через що перебуває в занедбанім стані. Мешканці остерігаються наближатися до заклятого замку, вважаючи його опанованим духами. І справді, вдень деколи чути, як там правиться служба, а вночі відбуваються гуляння. Все це можна було б піддати сумніву, якби робітник редакції, перебуваючи на вакаціях, не зважився на свою руч проникнути до замку. По упливі кількох днів ми дістали від нього через пана бургомістра реляцію, що він дістався щасливо до С. Але звідтоді нема жодної звістки. Пан бургомістр повідомив, що наш сотрудник отримав детальну мапу і вирушив до замку, але потім, на жаль, сліди по нім загубилися.

Редакція в узгодженні з географічним виділом Наукового Товариства імени Тараса Шевченка закликає охочих за винагороду відвідати замок і розкрити його тайну. Особі, котра підійметься цього шляхотного чину, належатиме винагорода в обсягу 4000 корон».

— Коли це було надруковане?

— 4 вересня 1912 р. Можете сказати, що вас послала редакція. Розумієте? Не дай Боже, аби ви верзли ті нісенітниці, що мені — про Шруботягів, про якісь генеалогічні папери в замку і таке інше. Вас цікавить одне — таємниця духів. Мусите все в своїй голові так розпарцелювати[83], аби не викликати жодних підозр у пана бургомістра. Мусите йому сподобатись.

— Я маю рекомендаційного листа до нього.

— Від кого?

— Від княгині фон Шруботяг.

— О, Господи! Забудьте! Забудьте! Бургомістр із дня на день повернеться зі Львова. Завтра рано підіть до Маєра на пиво. І чекайте, коли прийде туди хтось із ратуші. У них і з'ясуєте всю справу. Вас мусять взяти на утримання. Так є погоджено зі Львовом. А як воно насправді, ніхто знати не буде. Бургомістр до Львова раніше, як за пару тижнів, вже не полетить і, заки вияснить, що ви за птиця, то вже будете в замку.

Бумблякевич згадав про свого попередника і спитав:

— А чи ви бачили того працівника редакції?

І вже наперед знав, що Мартин відповість.

— Ні, не бачив. Він, певно, відразу з бургомістром сконтактувався.

Тепер картина потроху почала йому прояснюватися. Отже, містечко свято вірило, що живе воно в 1913-му році, тоді як світ уже завершував двадцяте сторіччя. Але пан бургомістр, мабуть, у курсі всіх справ. Він собі літає, привозить їм старі газети. Десь із кимось домовився, що йому передруковують, бо ж папір цілком свіжий…

Але, якщо так, то бургомістр ніколи в житті не повірить його байці… Він бо ж знає, який нині час надворі…

Воістину — можна голову зламати, так усе заплутано… Але іншого виходу й справді нема. Бургомістр буде змушений вислухати його історію і або підтримати гру й посприяти в мандрівці до замку, або видати себе і поговорити без викрутасів.

Одне лише якось не лягало в цю вибудувану колію — портрети графині та її сина в календарі 1893 року. Адже це ті самі особи, яких він зустрів на сміттярці… А якщо ні, то як пояснити таку разючу схожість?

ПАН КУЗЕЛЯ І ПАН КУРДЕЛЯ

Бумблякевич замовив собі пиво на позичені в Мартина гроші і пережовував подумки ту хуру інформації, яку вчора роздобув. У кнайпі не було людно. За сусіднім столом сиділо двоє панів і тихо про щось гомоніли. Крім них, більше ніхто не скидався на радників з ратуші, але Бумблякевич не квапився втрутитися їм у розмову. Вирішив, що озветься, коли вони зберуться виходити.

Але за якийсь час сталося непередбачене. В дверях об'явився той самий дядько, якого Бумблякевич двічі здибав по дорозі до С. Дядько хутенько роззирнувся і рішучим кроком наблизився до тих двох панів та почав їм щось нашіптувати, раз по раз зиркаючи з-під лоба на Бумблякевича. Пани кивали головами і теж зиркали. Прихильними їхні погляди назвати було б-важко. Врешті у Бумблякевича урвався терпець, і він, повернувшись до них на кріслі, сказав:

— Перепрошую, ви хочете мені щось сказати?

— Ми? Вам? Звідки ви взяли? — щиро здивувалися добродії.

— Розмовляючи, ви весь час позирали на мене.

— Ги-и… — вискалив зуби дядько, він очевидячки вже смакував цікаву сцену.

— Справді? Це вам здалося.

— Ні, я бачив цілком виразно, — стояв на своєму Бумблякевич. — Вам не вдасться мене задурити. Тому прошу пояснити причину такого зацікавлення моєю скромною персоною.

— Ваша персона вочевидь занадто скромна, щоб ми ще й на неї витрачали свій дорогоцінний час.

Вони кидали фрази увесь час таким тоном, наче це мали бути їхні останні слова, але Бумблякевич і не думав так хутко відступати.

— Хочете мене образити?

— Ги-ги… — знову кривлявся дядько. — «Хочете мене образити?»

Йому сподобалося те, як він вдало перекривив цього зайду і тепер по-змовницьки моргав і кивав головою на нього, мовби заохочуючи панів до сміху. Одначе ті вели себе стримано й навіть суворо, не дозволяючи жодної фамільярності з дядьком, а настирливому незнайомцеві завше були готові дати гідну відсіч.

— Добродію, ви у наших краях, видно, вперше, і мусимо вам спімнути, що тут вам не Львів, ані навіть не Відень, їхні порядки, якими б вони ідеальними не були, до наших умовин пристати ніяк не можуть. Тут вам інший світ, інша мораль, інші звичаї. Тому, прошу вас ласкаво, наша поведінка не повинна бути для вас предметом обговорення. Може, де ві Львові, чи в Станіславі при конфіденційних розмовах, а саме такою була наша розмова з шановним паном Балабухою, і не прийнято зиркати на решту присутніх, але в нас такої заборони в приписах не існує, хоч кому-кому, нам таки добре відомі усі приписи цивільного життя.

Може, ця фраза й справді стала б завершальною, але дядько пригадав собі щось дуже важливе і навіть ляснув себе по чолі:

— А він же у мене поцупив батога!

— О, то ви ще й батога поцупили? — похитали осудливо головами добродії.

— Навіщо мені батіг? — стенув плечима Бумблякевич. — Виявляється, ви ще мене й оббрехати хочете? Мало того, що збиткувалися наді мною там, у лісі, то тепер ще й людей проти мене підбурюєте?

Такого нахабства дядько не чекав, і щелепа в нього відвисла. Але добродіїв це аніскілечки не пройняло. Таким тільки на лаві присяглих сидіти.

— Що? — тицьнув один з них пальцем у дядька. — Ви хочете сказати, що він над вами збиткувався? Та не повірю ніколи в житті. Бо знаю пана Балабуху яко найспокійніше сотворіння в наших околицях.

Дядькові це сподобалося, він замотав головою і, розплившись в усмішці, опустив очі.

— Він не відповідав на мої запитання… Тобто відповідав, але щось зовсім інше. Він просто знущався з мене.

В очах добродіїв відразу спалахнув інтерес до розмови, і вони нарешті дозволили собі розслабитися й сісти якнайвигідніше. Дядько їх уже не цікавив, з ним усе зрозуміло. Але цей ось жевжик — хи-итра собі штучка…

— А хто вам сказав… ні — де так написано, що він обов'язково повинен був на ваші питання відповідати? Ну-у… ви нас просто дивуєте! Прийти в чуже місто, зустріти абсолютно незнайому людину і засипати її питаннями? І це порядно з вашого боку?.. До того ж зважте, де це все відбувалося! Місце події — глухий ліс! Ви розумієте? Ліс! Де можуть бути розбійники і перевдягнені медведі!.. І ось, коли та людина, яко справжній громадянин нашого міста, понадто — патріот нашої матінки Австрії, — тут один з добродіїв тицьнув пальцем у дядькові груди, і пан Балабуха відразу ж випнув їх, мов гренадер, втупившись очима у те місце, щоб не змилити його, адже саме там тепер знаходилося джерело його патріотизму. — Так-так, я не побоюся цього слова — патріот! Коли він не відповідає на ваші запитання, ви крадете у нього батога! Знаряддя праці! А в нього ж восьмеро дітей!

Однак Бумблякевич не давав себе збити з пантелику:

— В чому полягає його патріотизм?

— А в тому, добродію, що він повів себе, як і личить у таких випадках, дуже обережно. Ніколи не слід випускати з уваги, що співрозмовник може виявитися турецьким шпигуном. У такому випадку давати будь-які конкретні відповіді — просто злочин! І він, — пан знову тицьнув дядькові в груди, — цей, підкреслюю, правдивий патріот, щоб не виявитися неґречним все ж таки не відмовчується, не посилає вас в… самі знаєте куди, а сумлінно відповідає на провокаційні запитання. Відповідає із таким розрахунком: коли це шпигун, то він не зможе нічого второпати й принести шкоду нашому улюбленому містечкові… А при цьому, зважте, наш патріот ще й ризикував життям! І своїм, і своїх вісьмох дітей!

Пан Балабуха уже не стримував себе і кулаками розмазував сльози по обличчі.

— Адже ви, яко турецький шпигун, могли заколоти його ятаганом чи застрелити з пістоля! А могли облити смолою і підпалити… Або втопити в калабані… Або ще гірше — піддати його тортурам!

— Хто? Я?! — ошелешено вигукнув Бумблякевич. — Та ви лише подивіться на нього й на мене! Він же наскільки вищий і здоровіший!

— Це нічого не міняє. Адже шпигунів навчають таємної боротьби. І особливо в Туреччині.

— Все це було б, може, й справедливо, якби я дійсно виявився турецьким шпигуном. Але ж я аніскілечки не схожий на турка!

Бумблякевич не приховував свого тріюмфу, нарешті йому вдалося вибити з-під них стілець.

— Це нічого не міняє, — холодно відказали добродії. — На шпигунів саме таких типів і відбирають.

Вони теж тріюмфували, що в такому складному диспуті вдалося взяти гору.

— Але ж я йшов із заходу! — далі боронився герой.

— Звичайно. Інакше б ви допустилися непоправної помилки і втратили б кваліфікату розвідника.

Бумблякевич відчув свою поразку і вирішив, що нема чого далі зволікати. Перед ним, напевно ж, знаходилися ті, заради кого він сюди й завітав.

— Шановні добродії, віддаючи належне вашій залізній аргументації, я охоче визнаю свою помилку і прошу вибачення в пана Балабухи. Щодо батога, якого я нібито взяв, то мушу вас засмутити — я його не брав… А зараз просив би вас відпустити цього державного патріота і лицаря, бо маю вам оповісти справжню причину моєї появи в С.

Добродії перезирнулися.

— Ну, що ж… Пане Балабуха, можете повертатися до своєї сім'ї і роботи. Адже ми, самі бачите, захистили ваші інтереси. І обіцяємо, що будемо й надалі це чинити в міру наших скромних сил. Хай живе пресвітлий цісар!

З тими словами вони потиснули дядькові руку, і він таки змушений був ушитися, хоч і як йому цього не хотілося. Добродії виявилися навіть настільки ґречними, що замовили ще по кухлеві пива і цілу тарілку тоненько нарізаного солотвинського сиру. Після чого Бумблякевич підсів до їхнього столу, і вони познайомилися. Добродіїв звали — пан радця Кузеля і пан радця Курделя. З цього можна було лише втішитися, що вони нарешті розділилися на дві різні особи. Бумблякевич спокійно і якомога дохідливіше виклав версію, вигадану Мартином, ще й показав панам радцям газету.

— Так ось ви хто… — похитав головою пан Кузеля, та так скрушно, що викликав у душі мандрівця велике зніяковіння.

— Одне лише дивує, — мовив пан Курделя, — яку таку таємницю маєте ви на увазі, що її неодмінно слід розкрити?

Але за Бумблякевича відповів пан Кузеля:

— А це пани зі Львова вигадали собі якусь таємницю. Їм, бачите, нудно, в них, бачите, нема вже про що написати, от і мелють нісенітниці. А на чий млин, га? На чий млин воду ллють?

— В газеті ж ясно пишеться, що в тім замку страшить.

— Може, і страшить, — згодився пан Кузеля. — Але кого? Нас не страшить, пане Курделя?

— Ні, що ви! — замотав головою пан Курделя. — Я взагалі не з боязких. Мене якось моя жінка хотіла, було, настрашити і, розбивши собі голову баняком, лягла посеред кухні, ніби вмерла. Але я не настрашився. Я спокійно зайшов на кухню, нагрів собі вечерю, спокійно з'їв, а тільки після того пішов до пана Балабухи і замовив домовину. Та коли повернувся, було вже по всьому: жінка моя очуняла і лежала на канапі з книжкою.

— Ага! Ось воно! — вистромив пальця пан Кузеля. — Ось воно! З книжкою! А з якою саме, не помітили?

— Та якийсь французький романчик.

— Ото ж бо воно — французький. Жінка, читаючи романи, та ще й французькі, робиться несамовита. Так-так, я вам кажу як фахівець. Просидівши не один рік на лаві присяглих, можу з повною відповідальністю ствердити, що всі жіночі злочини йдуть від читання романів. І то особливо — французьких. Бо що може вийти з такої жінки, котра ще в юні роки читає «Двадцять трупів на одній канапі» пана Дупе, чи «Таємниця пантальонів» пана Дупо, чи «Кров і сльози» пана Дупа? Тільки хвойда, тільки вертихвістка, тільки така особа, яка лупить себе баняком по голові. Але, пане Курделя, то я не вашу жінку маю на думці.

— Ні, я знаю, що не мою. Ви забули згадати ще про жінок, які люблять час від часу труїтися. Але я тут так само, пане Кузеля, не маю на увазі вашої жінки.

— Моя жінка читала лише німецькі романи. Внаслідок такого читання вона й справді кілька разів труїлася.

— А чим, перепрошую, труїлася ваша дружина? — поцікавився Бумблякевич.

— Першого разу вона наковталася голок. Пізніше цілий місяць йшли з неї, вибачайте, самі шпильки. Далі вона випила оцту і довший час ходила така кисла, що не було приступу. Ще пробувала труїтися тарганами. Таргани в ній, одначе, не перетравилися, а зосталися жити в животі, ще й вивели там затишне кубельце і почали розмножуватися. Частенько вони з неї вилізали і мандрували собі по хаті. Я з цим миритися більше не міг. І дав їй випити миш'яку. Таргани всі до одного виздихали, перетворивши її живіт на суцільний цвинтар. Ви тільки подумайте, як мені було коло неї спати, відчуваючи, як у спину впирається цей цвинтар. Це коли спали. А коли чинили щось інше, то вже цвинтар опинявся під моїм животом, і мені весь час ввижалося, як покійники встають із могил і страшать…

— Чи ця історія має щасливий кінець? — спитав Бумблякевич.

— Аякже, звичайно, що має. Тепер я вдівець і підшукую собі нову партію, — сказав пан Кузеля. — Через те я й кажу: читання до добра не доведе. Ми давно вже збагнули, чого варті львівські газети, і намагаємось їх не читати. Ліпше вже коломийські або віденські. Там як з цісаря почнуть, то так на цісареві й скінчать. Принаймні знаєш, що десь на світі хтось живе по-людськи.

— Здається, ви зайве пашталакаєте, — процідив крізь зуби пан Курделя. — То скільки там обіцяно винагороди?

— Чотири тисячі.

— І ви поласилися на сесі юдині срібняки?

— Чому юдині? Хіба я комусь бажаю зла?

— А чому ви заколочуєте наш спокій? — напосідав пан Курделя. — Прийшли сюди, нишпорите, різні там питання ставите… Чому?

— Чому ви втручаєтесь у чуже життя? — підтримав його пан Кузеля — У вас же є якесь своє зайняття. Є?

— Є.

— Яке?

— Я історик літератури.

— Що? Ви хочете сказати, що ви вивчаєте історію написання таких романів, як «Таємниця пантальонів»? — витріщив очі пан Кузеля.

— Ні, я вивчаю цілком пристойні твори.

— Гм… — він недовірливо подивися на Бумблякевича і сказав: — Добре. Нехай так. Вивчайте. Робіть кар'єру. Але чому ви зараз ні сіло ні впало обрали ролю нишпорки, га? Хочете проникнути до замку? З якою метою? Духи — це вигадка. Це щоб відволікти увагу. Насправді вас цікавить скарб! Я вгадав? Ви сподівається знайти там скарб.

— А що, там є скарб? — наївно спитав Бумблякевич.

Пани радці розсміялися, це їх починало бавити. Як же це важливо мати на озброєнні талант логічних доказів! Вміло провадити диспут — це не абищо.

— Ану, пане Бумблякевич, тільки чесно: що ви насправді потребуєте найбільше — таємницю чи чотири тисячі корон?

Бумблякевич тут не помітив для себе пастки і, щиро намагаючись представити себе в іншому світлі, бовкнув:

— Мені дуже потрібні ці гроші.

Добродії перезирнулися: їм тепер усе ясно.

— Гм… Це не така й страшна сума — сказав пан Кузеля. — Гадаю, нам вдасться стати для вас добрими самаритянами.

— Що ви маєте на увазі?

— Маємо на увазі грошову допомогу. Коли приїде пан бургомістр, ми обговоримо це питання і, гадаю, вирішимо його позитивно. Ви отримаєте чотири тисячі, і вам не доведеться дертися кудись на ті скелі, де можна так легко зламати собі карк.

Такого вирішення наш герой не сподівався і, м'яко кажучи, отерп, налякавшись, що так дбайливо вибудувана конструкція може ось-ось обвалитися.

— Я щиро зворушений, панове, але то вже було б надуживанням вашої гостинности. Подумайте самі, яку зливу шахрайства це може породити! До вас почнуть іти, мов на прощу, і кожен удаватиме, що йому страх як хочеться попасти до замку. В той час, коли насправді він лише прагне отримати винагороду. Та це ж вас, панове, зубожить до краю! Подумайте добре.

Обидва радники мовчки жували сир. Ще хтозна, як до їхньої ідеї поставиться пан бургомістр. Може, й справді взяли на себе забагато. Ну, що ж, вони можуть і не квапитися. Часу ще доволі, а доки не прибуде пан бургомістр, про мандрівку до замку нема чого й думати.

— Гм-м… е-е… м-м… — видушив пан Кузеля. — Може, маєте рацію. Зачекаємо пана бургомістра.

— Дозвольте вас запитати щось не зовсім скромне… — звернувся до них Бумблякевич. — У мене таке враження, що вам би дуже не хотілося, щоби я потрапив до монастиря і розкрив його таємницю. Чи не так?

— Але ж ми вже казали — жодної таємниці не існує. Це все вигадки, — спробував викрутитися пан Курделя.

— Е ні, існує. І особливо вночі, — завдав їм остаточного удару.

Панів радників, мов струмом прошило.

— Ага! То ви вже бачили! — вигукнув пан Кузеля.

— Ага! То ви вже чули! — вигукнув пан Курделя.

— Але це ще нічого не означає! — помахав пан Кузеля пальцем перед самісіньким носом у Бумблякевича. — Нічогісінько не означає! Це звичайне марево! Галюцинація!

— А музика? Музика — теж галюцинація?

— І музика. Та вино лише згадайте, чи мало у вашім житті було різної мани?

— З маною я таки зустрічався, — чесно визнав Бумблякевич, — але я тоді бачив і знав, що це мана. А тут — зовсім інше. Я бачив освітлені вікна, пари танцюючих, чув розкішну музику, яка мене всього вивертала назовні.

— Пане Курделя, — звернувся пан Кузеля до свого товариша, — а чи не показати нам панові Бумблякевичу, як виглядає справжня мана?

— Ви, може, маєте на увазі…

— Саме так, пане Курделя, саме так. Отже, пане Бумблякевич, запрошую вас до себе на келишок мадери. Десь так за годину. Оце моя візитівка… А, до речі, ви, мабуть, уже зголодніли? Боже мій! Куди поділась наша славна С-ська гостинність? Пане Маєр!

— Я тут, пане раднику, — озвався голос шинкаря, і стало зрозуміло що він був десь неподалік і уважно слухав усю розмову.

— Пане Маєр! Що я чую?!

— О, пане раднику! — заломив руки той і закусив зі скрухою нижню губу. — Яка розпука! Я вгадую ваші думки — я не зумів панам догодити!

— Пане Маєр, ми надамо вам можливість виправити помилку. Пан Бумблякевич, учений зі світовим ім'ям, — тут Кузеля підморгнув Бумблякевичу, — перебуватиме у нашому містечку до… м-м-м… вищого розпорядження. Усі витрати пов'язані з його… е-е… гостиною бере на себе магістрат.

— Я все зрозумів! Я так і думав, що це неабиякий пуриць, а що-небудь поважне. Я їм так і сказав: чую до вас великий решпект, але задурно гостити мені совість не дозволить. Та коли магістрат бере витрати на себе, я з дорогою душею… Пане Бумбельман, наскільки я міг помітити, ви ще не їли? На обід у нас кролячий печінка в білому вині, налисники з тертий чорниця, кава з молоком, гарбата[84] хинський, цинамоновий булочка… Ага, ще забув — телячий полядвиця. Ум-ц-ц-ц! Пальчики обсмокчете!

— Давайте-давайте, — поплескав його по спині пан Кузеля, — все давайте… А тепер, добродію, дозвольте відкланятись. За годину чекаю вас у себе.

Бумблякевич зостався сам. Що йому збирається показати цей пан Кузеля? Хочуть йому забити баки. Це ж зрозуміло. Але він не такий дурний. Хоча якщо запрошують, то відмовлятися не буде.

До столу підійшла висока струнка дівчина з великими персами. Очі Бумблякевича пробіглися знизу вгору і спинилися на її повному круглому обличчі. Чимось воно було дивне і зовсім не пасувало до цієї худенької статури.

Дівчина поставила на столі тарілку з яєчнею, хліб і якесь пійло болотного кольору.

— Що це таке? — обурився Бумблякевич.

— Ваш сніданок, пане, — ввічливо проказала дівчина.

— А де ж кроляча печінка в білому вині?

— Вже скінчилася.

— А налисники?

— Скінчилися.

— Ага. І теляча полядвиця скінчилася?

— Маєте рацію, пане.

— І кава з молоком, і хинська гарбата, і цинамонові булочки?

— Що поробиш, — розвела вона руками. — У нас багато не готують. А нині прибули пани драгуни і все повиїдали.

— Пани драгуни? — здивувався. — Де ж вони їли, що я їх не бачив?

— Та тут і їли. Повна заля була. Хіба не помітили? А-а, та ви ж, певно, зайняті були розмовою з панами радниками.

— Але ж пан Маєр… — підвищив голос.

— Ц-с-с, — перебила його дівчина і, роззирнувшись, швидким рухом тицьнула щось загорнуте в білу серветку. — Смачного, пане.

Бумблякевич провів її здивованим поглядом, потім подивився на згорток. А що, як цей згорток ховає ключ до таємниці замку? Обережно під столом розгорнув тремтячими руками серветку і побачив тонко накраяну полядвицю. Що ж, і це непогано. Певно, я їй сподобався. Далебі, із ситим шлунком набагато легше пірнати в різні таємниці.

— Ви себе дуже необережно поводите, — шепнула йому дівчина, прибираючи зі столу.

— Що? Що ви казали? — не повірив власним вухам, бо хто вона така, що звертає йому увагу.

— Потім поясню…

— Коли?

— Ввечері…

— Але ж…

Та вона вже його не слухала, а відходячи, кивнула на стіл. Коли його стурбований погляд упав на щойно витерту поверхню, то помітив маленький клаптик паперу і миттю накрив його долонею. Рука ковзнула в кишеню, очі полохливо оббігли залю. Вже коло дверей наздогнав чоколядовий голосочок Маєра:

— Пане Бумбельман, ви вже йдете?

Це вже друга особа, що дозволяє собі перекручувати його прізвище. Та, перша, згинула жахливою смертю. І він би не заперечував, якби така ж доля спіткала і цього нахабу. Він подивився в жовте тісто рябого обличчя і відчув, як накочується слина, — яке ж ідеальне місце для плювання! Але ще рано, ще не тепер.

— Так. А що?

— Чи смакувала вам наш кролячий печінка?

— Я — вчений світової слави. Почесний доктор Гейдельберзького університету…

— О, браво, браво!

— … і я ще здатен відрізнити кролячу печінку від яєчні, підсмаженої на воді.

— Ґратулюю пана професора! Нині такі знавці — то є велика рідкість. І, повірте, маю за честь гостити в себе пана професора. Приходьте до нас ще на вечерю. Вас буде чекати фантастичний печеня з дика.

— А її ролю буде виконувати печений картопля.

— Пан Бульмаєр великий жартун!

— А пан Сраєр вдячний слухач моїх жартів. До побачення.

Обох панів радників помітив у вікні. Його чекають аж так нетерпляче? Двері відчинила покоївка, але з-за її спини вже визирало сяюче обличчя господаря. Що вони там ще вигадали? Які ще пастки? Ось він потрапляє в світлицю, де на столі красується червона пляшка мадери, а поруч миска з трускавками[85], тарілка того самого сухого солотвинського сиру, цукерки і печиво.

Пани радники припрошують його до столу, наливають вина і вуркочуть:

— Дуже рідко вдається поспілкуватися з освіченими людьми, — каже пан Кузеля. — У дні відсутності пана бургомістра ми дозволяємо собі культурно відпочити. У нас тут, самі розумієте, розваг жодних. Тому вже, вибачайте, відриваємо вас від чогось, може, й дуже важливого. Хоча, гадаю, і ви від цього спілкування повинні винести чимало корисного. Чи не так?

— Звичайно. Інакше б не скористався вашою гостинністю.

В цей час повз них пропливла якась жінка з гордо піднятою головою. Мала на собі довго білу сукню, а до грудей притискала книжку. Бумблякевич зірвався з крісла, щоби скласти уклін, але пані не зачепила його й краєм гонорового погляду. За нею зачинилися двері сусіднього покою і сцена набрала комічного забарвлення.

— А що, — засміявся пан Кузеля, — тепер уже ви переконалися?

— В чому? В тому, що ви мене підманули? Розповідаючи якусь історію про те, як отруїлась ваша дружина. А тут я бачу… пані… котра може бути тільки вашою дружиною.

— Я вас аністілечки не підманув. Моя жінка таки справді отруїлася. Але щойно ви бачили не її, а ману! Це був привид. Саме це я й збирався вам сьогодні показати.

— Привид! — вирячив очі Бумблякевич. — Хочете мене запевнити, що… її не існує? Але ж я бачив, як відчинилися і зачинилися двері!

— Ну й що? Можете піти за нею, доторкнутись до неї. Можливо, вам навіть вдасться розговорити її, а однак — це лише дух моєї покійної дружини. Він не тільки відчиняє і зачиняє двері, але й ходить, як бачите, до мого кабінету і випозичає книжки. Ще якби ставила на місце! А то може підійти до столу і поцупити канапку чи перехилити келишок вина.

Пан Кузеля, вочевидь, осідлав свого улюбленого коника і тепер гарцював на ньому з особливим задоволенням.

— Цікаво, чи ваша нова дружина буде миритися з цим привидом? — всадив шпильку Бумблякевич.

Та пан Кузеля її миттю висмикнув:

— А куди вона подінеться? Хоче мати чоловіка радника, мусить дати собі раду з привидами.

— У нас багато мають своїх привидів, — сказав пан Курделя. — З привидами безпечніше. Чи злодій в хату залізе, чи діти в садок, а привид уже тут: гу-у-у-у! У мене в хаті живуть два привиди. Це моя тестьова і її сестра. Обидві за життя були страшні стерви, пхали носа в брудні шкарпетки і цілими днями тілько те й робили, що шпирали, дзюґали, сверготіли, аж мені голова мало не пукала. Надозолили мені катові дзундзурихи так, що й зарятунку не було. І от одного дня мені засвітилася щаслива думка: аби я не мучився, вони мусять вмерти! Так я жінці й сказав. Вона — в плач… Бо ж то її мама і тета. Але я є пан радник, а не хвіст телячий. Пішов-єм до пана бургомістра, і він ми виписав такий папір, що і тестьова, і її сестра нині вмерли. От! А що мені більше треба? Тільки вони щось до мене «гур-гур», а я їм під ніс той папір: нате, читайте, вас вже нема. Ви-но тільки духи. Пфу-у-у! — і розлетілися. Дав їм біле вбрання, аби виглядали пристойно. В газету — некрольога. Тепер вони де не ступлять, а до них всі: а киш! І хрестяться. Маю святий спокій. Далебі, з мертвими куди скорше можна збалакатись, аніж з такою живою мавпою.

— А я вам скажу, — похитав головою пан Кузеля, — з привидом і кохатися куди приємніше. Колись, ще за життя, моя жіночка все, коли я на неї вилізу, лопотіла невгаваюче про геть усі новини з цілого міста. І я то мусив терпіти. Ціпив зуби, мружив очі, а ніяк не міг зосередитися, а через те й не годен був зазнати аморе ля фініта. Вже мене сьомим потом заливає, вже навіть слизькаю і сповзаю, вже чую, як у голові червоні кола крутяться, а еребуса еякулятоса як нема, так нема. Аж якось здогадався та й писок бабі подушкою накрив. І що ви гадаєте? За півхвилини було по всьому. А все пояснювалося дуже просто: вона добре знала, як діють на мене тоті дурні розмови, і навмисне їх провадила, аби засягнути якнайбільшого задоволення. Себто за рахунок мого здоров'я… — Пан Кузеля надпив мадери, обвів присутніх поглядом переможця і докінчив: — А нині — я кладу духа, як мені забажається, кручу ним, як дзиґою, роблю такі кренделі, які мені в парубочі літа й не снилися, а вона тобі ціхо, ані мур-мур, бо знає своє місце.

— Е-е, то ви ще й спите з привидом? — поцікавився Бумблякевич.

— Ясна справа. З привидом спати найбільша насолода, бо завше маєш певність, що він тобі не завагітніє. А як і навіть — то хіба ще одним привиденятком… Але вернімось до нашого замку. Маємо тут приклад галюцинації. Отже, доки нам усім буде здаватися, що в замку іде служба, а вночі — гулі, доти ми й будемо бачити це явище. Але досить, аби всі повірили в галюцинацію, і враз полуда спаде! Розумієте? Бо там же нічого нема! Гра тіней і світла!

— Пане Кузеля, але скажіть мені, чому вам так залежить на тому, аби я не подався до замку? — спитав урешті Бумблякевич.

Пан радник зашарівся і перезирнувся з товаришем. Той махнув рукою:

— Та кажи вже, кажи.

— Ну, добре… Пане Бумблякевич, маємо одне малесеньке бажання… Хочемо попасти до Львова.

— І що вам заважає?

— Заважає те, що не знаємо доріг. Потребуємо докладної мали. Заплатимо вам тих штири тисячі, продайте нам мапу.

— Мапу? — стенув плечима. — Яку мапу?

— Не будете ж ви нас запевняти, що прибули до С. без мапи? Адже це неможливо. Навіть пан бургомістр літає, керуючись мапою.

— Чому б вам у нього не попросити?

— Не дасть. Це інша тема розмови. У вас є мапа?

— Кажу ж вам — нема.

— Як же ви сюди потрапили?

— На човні.

— По Дністру?

Бумблякевич подумав, що торочити щось про Море Борщів було б нерозважно. Якщо Мартин нічого не втямив, то й ці теж не допетрають.

— Так, — сказав, — по Дністру. Але човен розбився на скелях.

Обидва радники важко зітхнули.

— Як же ви доберетеся назад? — спитав пан Кузеля.

— Назад вже буду шукати дорогу не з міста, а з замку.

— Це безглуздо. Там нема жодних доріг. В горах були обвали…

— Пане Бумблякевич, — звернувся пан Кузеля, — чи не знаєте ви часом, які міста знаходяться вниз по Дністру, бо плисти вгору проти течії ми ніяк не зможемо…

— Що ти вигадуєш? — перебив пан Курделя. — Нащо нам плисти вниз, коли до Станіслава і Львова догори?

— Але ж ти розумієш, що плисти догори безнадійно? Мусимо плисти за течією до найближчого населеного пункту. А звідти добиратися залізницею.

— Ніколи в житті! — перелякався пан Курделя. — Вниз за течією Туреччина! Пропадемо як руді миші!

— Але власне хтів би вияснити в пана Бумблякевича, чи зіправді там Туреччина, — вперся пан Кузеля.

Тепер вони обоє звернули очі на гостя й чекали. Що мав їм повісти? Він взагалі не орієнтувався, що довкола діється. Про яку річку мова, коли він не бачив жодної річки? А якщо вже й має бути якась річка і якщо це Дністер, то вниз за течією — Буковина. Коли Буковина була під Туреччиною?… Ну, принаймні в 1913-му там уже господарювала Австрія.

— Ми ще в школі учили, що там має бути Туреччина, — вирятував його Курделя. — А турки тільки й чекають, аби до них хтось приплив та просто в лапи попався.

— Але пан Бумблякевич ще нічого не сказав, — з надією проказав Кузеля.

Бумблякевич набрав задумливого вигляду, наморщив чоло високе і ясне і вдав, наче розглядає уявну мапу на вишиваному обрусі, уважно стежачи за пальцем, який обводив кордони. Сказати, що нема там жодної Туреччини, не так просто, бо ж певності таки не було. Адже, якщо є Море Борщів, то чому не об'явитися й Туреччині? Крім того, хтозна, може, це зовсім не та сама Туреччина, а якась інша, і впадає вона в Море Борщів. А то ще, ого-го, може, ця Туреччина лежить на самому дні Моря, в гущі покраяних буряків, моркви, петрушки, цибулі, русалок, блакитних небес, шаткованих буйних степів, соборів, начинених літургіями і печених у власному соціумі на біблійному вогні, пухких вареників — ша! — у кожному з них спочиває козацька душа, в гущі посічених наших голів, вуджених кобзарських язиків, тушкованого чорнозему в Дніпровій підливі, а ще ж — славний Запорізький Січеник гетьмана Кагановича, що здибив гнідого коня і вказав булавою на братню Мордовію — слава! слава! слава! Бумблякевич глянув на обрус, примружившись, і враз побачив, як сколихнулася зелена тирса, як вилетіли вершники з балки та гримнули на весь голос: «По-о-пе… по-о-пе-реду Каганович!» А степ одізвався луною, і пан гетьман, зблиснувши золотими зубами, гаркнув до свого війська:

— Чи волите під султана лягти турецького, віри бісурманської, чи під короля польського, віри лядської, а чи під царя-батюшку московського, єдиноутробного, віри вірної? Бо ж не виграє нас ніхто так удатно, як Москва-матушка, на всі боки перевертаючи, у всі шпари нам зазираючи, прутня свого самодержавного просто в писок запихаючи, аби мав козак що посмоктати та чим покріпитися та московськими щами упитися.

— Волимо під Москвою жити — не тужити! — підхопили козацькі лави і полетіли у небо шапки і чоботи, шаблі і пістолі, чепчики і пантофлі, кобзи і бандури, хрести й ікони, руки і ноги…

— Дайош дружбу народів! — кинув у юрбу гетьман.

— Гурра! Ура! Дайош! — застрибали, зацвірінькали козаки, замахали рученьками з утіхи.

А гетьман збив на потилицю кашкета, глянув у небо й сказав:

— Навіки разом!

Далі поколупався пальцем у носі й, видобувши з ніздрів якогось козака, оглянув його з усіх боків, витер об штани і чхнув смачно, як ото чхати вміють хіба одні козарлюги.

— Ану! Тепер по мєстам! — гримнув так, що враз усі овечки погнали до кошари цілим кошем на ясні зорі п'ятикутні, на тихі води полинні…

Бумблякевич звів голову, обважнілу видінням, струснув нею — посипались на обрус дзеркальні скалки…

— Ну? — хтось запитав нетерпляче.

— Так-так, — тепер уже пригадую… — Там суцільна Туреччина, ясир її маму.

— Чи я не казав? — переможно глянув на товариша пан Курделя.

Пан Кузеля сумно похилив голову і сказав:

— Ми приречені жити тут, а не деінде. Часом почуваюся манюсіньким коліщатком велетенського дзиґаря. І не те мене непокоїть, що хтось мене щоднини накручує, а що не знаю, хто се робить. Хочеться причаїтися, завмерти й, примружившись, підглянути тую верховну руку з ключиком…

Бумблякевич здивовано споглядав обох радників, котрі поволі втратили всю пиху й вагу, і перетворилася на звичайних людей, закопаних по горло в свої клопоти. Але що йому до їхніх проблем? Будь-яка спроба розповісти, яким чином сюди потрапив і в якому світі досі жив, очевидно, сприйметься як божевілля. Але хтось мусить знати ВСЕ, мусить знати, як вибратися з С. і де знаходиться Море Борщів, а де Туреччина… І тою особою був пан бургомістр.

— Чи не було ще відомостей від пана бургомістра?

— Ще не прилетів. Чекаємо з дня на день, — відказав Кузеля.

— Знаєте що… спало мені думку… Поки його нема… — Бумблякевич тягнув і недоговорював, аж радники від нетерплячки їли його очима. — Може б, проникнути до його кабінету і… подивитися мапи…

Обидва радники голосно видихнули щойно затамоване повітря.

— По-перше — це божевілля! — твердо мовив Кузеля. — А по-друге, мапи він бере з собою.

— Мусить мати кілька тих мап. І не бачу тут жодного божевілля. Божевіллям є якраз приховування їх навіть від таких державних мужів, якими є ви.

Державним мужам цей епітет сподобався, але йому не вдалося стерти з їхніх облич страху. Кого вони бояться? Бургомістра?

— Він просто не знає пана Ліндера, — сказав, киваючи на Бумблякевича, Курделя.

— Ото ж бо й воно, — згодився Кузеля.

— Чому я повинен знати якогось пана Ліндера?

— Якогось? — обурився Кузеля. — Ви сказали — якогось? Але пан Ліндер — це слава і гордість нашого міста. Він — гарантія порядку і закону. Пан Ліндер — комісар поліції. І жоден злочин, який відбувається на нашому терені, ще не вдалося приховати. Всі злочини викрито, всіх злочинців покарано. А тому плянувати, як проникнути у бургомістрів будинок — марна затія.

— Але чому пан бургомістр так старанно береже мапи?

— І добре робить, — мовив Курделя. — Що було б, якби тоті мапи потрапили до рук посполитому людові? Навіть страшно подумати! Наше містечко вилюдніло б за одну добу. Хто би тут зостався? Лише старі і немічні… Та ще духи сновигали б від хати до хати і квилили б жалісно. Усе розбіглося б по львовах та віднях, аж закурилося б…

— Чому ви так гадаєте? — спитав Бумблякевич.

— Не гадаю — знаю. Бо сам так учинив би. І він — теж, — кивнув на колегу.

Але той стріпнувся і замахав руками:

— Перестань! Що ти мелеш? — Очі його тривожно забігали. — Не слухайте його. Все зовсім не так. Ми не збираємося покидати С. Хочемо лише на кілька днів вирватися куди-небудь для розривки. Оце і все.

— Та мені до цього й діла нема, — знизав плечима Бумблякевич. — Скажіть мені, чи пан Ліндер часом не буде мав також мапи?

— Що ви таке говорите? — ще більше рознервувався Кузеля. — Звідки нам це знати? Нам взагалі аж нічогісінько невідомо про пана Ліндера. А коли по правді, то ми його й не бачили.

— І не приведи Господи побачитися! — підхопив Курделя.

— Ми його ніколи не бачили і навіть не знаємо, як він виглядає. А найцікавіше, що ніколи й не мріяли про це! Нам і так добре.

— Це дивно, — сказав Бумблякевич. — Вже хоча б завдяки своїм посадам радників мусили би-сьте з ним бачитися.

— І то було б останнє наше враження від життя на волі, — сумно зітхнув Курделя.

— Ну що ж, тоді я нічим не можу вам помогти, — розвів руками Бумблякевич, встаючи з-за столу.

Обидва радники заквапилися відпровадити його до дверей.

— Сподіваємось, пане Бумблякевич, наша розмова зостанеться між нами? — спитав пан Кузеля.

— За кого ви мене маєте? — зміряв їх очима, потискаючи руки. — Все, що тут мовилося, заберу в могилу.

Пройшовши кілька кроків, озирнувся і побачив у вікні обох радників — привітно махали йому руками. Кивнув їм усміхнено і подався, куди очі вели з єдиним наміром прогулятися затишними зеленими вуличками.

ТРИ СЕСТРИ

Несподівано рука його, порпаючись у кишені, натрапила на папірець. То була записка від панни з шинку. Квапливо розгорнув і прочитав:

«Високоповажний пане! В справі вас інтересуючій прошу зустрітися о восьмій вечора. Буду чекати в домі за адресою: Ясенова, 4. З повагою — Лютеція».

— О! — вирвалося з розтривожених грудей Бумблякевича.

Йому вочевидь фортунило — мало того, що «справа інтересуюча», то ще й панна не з-цапа-злізла, а першої кляси. Куди до неї Фрузі. Добре, що спекався, а то б тільки заважала всюди, де не поткнешся. Лютеція! Лютеція! Я кохаю тебе! Я кохаю твої перса і стегна! Я кохаю твій письо!.. Ні, стривай, який же у неї письо? Здається, зовсім нецікавий. Пригадав, що мала вона обличчя кругле й підпухле, з носиком-бульбочкою і з великими нафацьканими вустами. Але нижче — нижче починалися краї дивоглядні, і там мав охоту блукати. Звернув у перший-ліпший провулок і мало не дав сторчака від здивування — посеред вулички стояла знайома хура, а з сіна стирчав не менш знайомий носяра і видавав такі хитрі гимни, що не одна пожежна оркестра позаздрила б.

Бумблякевич пройшов повз хуру, ледве стримуючи себе, щоб не встругнути якоїсь капості всюдисущому дядькові. Здоровий глузд, проте, взяв гору, і поквапом гулькнув на сусідню вулицю, що була навдивовижу вузенька через густі широкі гілляки кущів та дерев, котрі повилазили з-над парканів на всю ширину хідника, мовби стерегли сюди ходу.

Довкола чатувала полуднева тиша, розмлоєна сонцем і відсутністю вітру, ніс облягали запахи квітів, порічок і полуниць, запахи буйної салєри, м'яти і кмину, зелених яблук…

Будинків з-поза цеї зелені і видно не було, не чулося й згуку живого, мовби попав у вимерлий світ і тепер відчував, як дерева дивляться на нього з осудом за те, що колошкає їхній спокій і сон. Мимоволі ступав по-котячому м'яко і покрадьки.

Дійшовши до середини вулиці, почув несподівано чийсь оклик, та, роззирнувшись, не угледів нікого. Почекав якийсь час, вслухаючись у зелень.

Кигикнула хвіртка і просто з-за густого галуззя дикого винограду випурхнула якась маленька, сухенька бабуся. Мала худе горбоносе обличчя з хитрими совиними очима, усмішка на ньому хоч і виглядала привітно, але довіри не викликала.

— Прошу пана! — звернулася до Бумблякевича стишеним голосом. — Знаю, що потребуєте. Хочу вам помогти.

Чому вона говорить мало не пошепки? Бабуся зиркнула вліво-вправо, приклала сухого пальця до паперових вуст і прошурхотіла:

— Ходіть за мною.

Чого мав опиратися? Все одно часу доволі. І слухняно пірнув у хащі. Йшли вони через сад геть зарослий густелезними травами, лапатими лопухами, розцвічений білою кашкою. Все тут виявляло ознаки запустіння. Здичавілі квіти повиростали до монструальних об'ємів і, наче вражені базедовою хворобою, пухирилися й важко тримали голови, усім своїм виглядом даючи зрозуміти, наскільки гидким і болючим є для них їхнє життя. В снах їм являлася срібна коса на горіховім кіснику, і пісня її дзвінка діяла на них, мов опій вічно очамрілих маків.

В державі цій, затіненій і прохолодній, незважаючи на спеку, не чулося ані сюркоту, ані бзикання, і жодного разу не зблиснули крильця бабок, чи золотокрилих мушок. Дикий виноград, спинаючись з дерева на дерево, з куща на кущ, обплів так надійно усе довкола, що витворив угорі справжнісінький зелений дах. Крізь ріденькі отвори спадали на землю сяйні снопи соняшних променів. І складалося враження, наче потрапив ти в якусь галерею на золотих стовпах.

Весь виноградом оточений, сірий облуплений будинок — двоповерхова кам'яниця з дерев'яним ґанком. Стара, не доходячи до нього, звернула вправо, і незабаром опинилися вони перед дерев'яною альтанкою, що так само була геть уся перевита зеленню. В альтанці за столом сиділи три потвори жіночої статі і ворожили на картах.

Побачивши гостя, усі троє звели голови з-над столу і уважно втупилися в нього. То були карлиці, горбаті й висохлі на кість, з головами неприродно великими і розчухраними. Фантастичні стирти чорних смолистих кудлів оточували їхні обличчя, від чого великі очі робилися ще більшими й мало не вилазили з орбіт.

Це ж треба, зітхнув Бумблякевич, тут чоловік не годен на своїй лисині дорахуватися хоча б пристойної кількості волосин, а в цих аж така перевитрата цінного продукту. І навіщо воно їм?

— Волосся — це найважливіша жіноча оздоба, — сказала одна з карлиць і засміялася, тішачись здивуванням прибульця.

— Волосся — це наша пиха, — сказала друга.

— Волосся — це наші скарби, — сказала третя.

Голоси їхні були напрочуд приємними, і подив брав, що належали вони аж таким опудалам.

— У вас ще красиві уста, — бовкнув Бумблякевич, не маючи жодного бажання псувати собі відносини з карлицями.

Комплімент було сприйнято голосним сміхом і видно, що він сподобався, адже Бумблякевич таки не збрехав — у всіх трьох карлиць вуста були повні й червоні, мовби вирізані з якогось часопису й наклеєні на ці лисячі мордочки.

— Це мої доньки, — сказала стара. — Старша — Емілія, середульша — Лідія, а молодша — Соломія. Усі на виданні, налиті соками кохання. Чи не правда, вони в мене гарнющі?

— Вони — розкішні! — підтвердив Бумблякевич, пильнуючи аби при цьому не війнула хвостом у голові якась кпина щодо їхньої вроди — на щастя, обійшлося. — Мати таке волосся! Віддав би їм обидва вуха за таке волосся!

Дівчата знову засміялися, а Емілія сказала:

— І справді, нащо вам здалися тоті вуха, коли б можна волоссям приховати їхню відсутність.

— Волоссям можна все приховати, — зробила очко до гостя Лідія.

— В волоссі можна втопитися, — багатозначно промовила Соломія.

— Досить вам тішитися своєю вродою, — урвала їх стара. — Тільки б про те волосся й джерготіли весь день.

— А хіба в когось є чарівніше волосся, ніж у нас? — щиро здивувалася Емілія.

— А хіба хтось знає таких пісень, як ми? — спитала Лідія.

— А хіба хтось здатен на таке палке кохання, як ми? — млосно застогнала Соломія, закотивши очі.

— Ну, що ви на се, пане Бумблякевич? — засміялася стара. — Хоч нині віддай до театру. Але я ніде не віддам моїх горличок. Їх би там спаскудили, зіпсували, зганьбили.

— Ах, як я мрію, аби хтось нарешті вже мене спаскудив! — застогнала Емілія.

— Ах, як мрію, аби хтось нарешті вже мене зіпсував! — застогнала Лідія.

— Ах, як я мрію, аби хтось нарешті мене зганьбив! — застогнала Соломія.

— Агій на ваші голови! Що ви варнякаєте? Та ваша цнота — скарб неоцінений! — аж заломила руки їхня мати.

— Та щоб я хутше здохла, як остання шолудива кішка, аніж дожила до такої ганьби!

— Перепрошую, — ввічливо втрутився Бумблякевич. — Назвали-сьте моє прізвище. Звідки воно вам відоме?

— Але, пане Бумблякевич, живемо в такому маленькому місті, що всі новини передаються протягом години, — відказала стара. — Знаємо, що ви шукаєте і чого вам треба. І бачите — донечки мої щойно карти на вас розклали, а ви вже тут. Хто він у нас? Король дзвінковий? — спитала в дівчат.

— Король! Король! Король! — прощебетали сестри.

— Так вами карти покерували, що не могли ви нашої вулички обминути. А тепер сідайте коло моїх донечок, а я обід піду пильнувати.

По тих словах стара щезла, лишивши гостя сам на сам з карлицями, що жадібно пожирали його очима, хтиво облизували губи і постогнували, вовтузячись на лаві. Скидалися на чорних розімлілих кішок.

— Сідайте, сідайте, дорогий пане! — озвалась Емілія, і він сів за стіл.

— Випийте нашого вина з дикого винограду, — припросила Лідія, — і він випив келих густого червоного вина, від якого звело щелепи, але в грудях стало відразу тепло, а в голові вільно.

— Ми знаємо, що ви хочете потрапити в монастир, — сказала Соломія. — Але не знаєте дороги.

— Не знаю. Надіюся на бургомістра.

— Даремні надії, — похитала головою Емілія. — Ніколи бургомістр не дозволить вам вирватися звідси. Хто потрапив сюди, то вже навіки.

— Але в монастир можна дістатися і без бургомістра, — мовила Лідія.

— Справді? Як?

— Дуже просто — з нами, — відказала Соломія. — Ми знаємо туди дорогу, бо не раз бували у дитинстві. Княгиня мала до нас спеціальний інтерес, ха-ха-ха-ха…

Сестри підхопили той сміх, що скоро перейшов у якесь спазматичне квоктання, котре здавалося, вже ніщо не спинить. Але врешті, помітивши замішання гостя, що сидів ні в сих ні в тих, змилосердилися і вмовкли.

— А знаєте чому? — спитала Емілія.

— Що — чому? — не второпав.

— Чому княгиня мала до нас спеціяльний інтерес?

— Ні.

— Бо її чоловік, князь фон Шруботяг, вграв колись нашу матінку — а-ха-ха-ха-ха!

І знову карлиці зайшлися від сміху.

— То ви, е-е, княжі доньки? — з решпектом в голосі спитав Бумблякевич.

— Атож! — втішилася його здогадливості Лідія. — Ми є вроджені княжанки! Голуба кров! Хіба не видно?

Тепер вони вже так реготали, що аж сльози їм виступили на очах, і мусили їх висушувати батистовими хустинками, на кожній з яких виднілися монограми: «ЕШ», «ЛШ», «СШ».

— Це цікаво, — погодився Бумблякевич. — Тоді ви теж можете претендувати на корону України.

— Що? На яку корону? — здивувалася Емілія.

— Ми нічого не чули! — сполошилася Лідія.

— Ми нічого не знаємо! — забідкалася Соломія.

— Шруботяги рід свій ведуть від короля Данила. Отже, ви є прямі спадкоємниці його корони. Адже ви останні з цього роду, чи не так?

Сестри перезирнулися заклопотано.

— Гадаєте, що ми останні? — спитала Емілія.

— По смерті княгині і її сина — так.

— Але в тім-то й клопіт, що невідомо, чи справді вони загинули, чи ні, — відказала Лідія. — Це нас дуже цікавить. Мусимо за будь-яку ціну там дістатися і звідати.

— А що будете робити, коли виявиться, що й справді вони загинули?

— Тоді ми поселимося у замку. Або якщо це монастир, то пострижемось у черниці. Адже ми такі цнотливі! Такі цнотливі! — закривлялася Соломія.

— Чому ж ви досі туди не подалися?

— А ми не можемо.

— Ми маленькі.

— У нас ніжки худенькі.

— А там брили кам'яні, потічки льодяні, нетрі непрохідні.

— Ми б там загубилися, в травах заплуталися, в струмках потопилися.

— Нас вовки б роздерли, сови розірвали б, комарики б випили.

— Ось помацайте тільки, які в нас тонюсінькі ніжки, — стала коло Бумблякевича Соломія і, взявши його за обидві руки, притулила долонями до своїх стегенець.

Соломія змусила його провести долонями по ногах зверху вниз, виразно при цім розкошуючи і переступаючи з ноги на ногу. Стоячи, була нарівні з Бумблякевичем навсидячки. Якби не завелика голова та ще й з копицею такою, як подушка, то скидалася б хутше на дівчисько-школярку, аніж на дівицю в повні літ і розвою, чи то пак, недорозвою.

— І мені, і мені помацайте! — защебетали воднораз Емілія з Лідією та, відштовхнувши Соломію, зайняли її місце.

Бумблякевич і їхні ноги обмацав, упевнившись, що таки важко було б їм через гори мандрувати. А під долонями відчув клекотіння гарячої крови, знервоване биття живчиків і вже знав, що досить йому зблудити рукою убік і торкнутися малесенького напнутого вітрильця животика, як ураз спалахне той вогонь, що зараз тіль-тіль в глибині десь жевріє, і займеться полум'ям вся альтанка разом з виноградом і садом, і всеньке місто спалає, згорить, мов пуделко сірників…

Та всьому надходить кінець, скінчилося обмацування, і дівчатка мусили сісти на свої місця, все ще глибоко дихаючи, наче щойно спустилися з гір.

— А бачите, — першою озвалася Соломія. — Ніяк нам туди не дібратися. Але якби ви узяли нас із собою, то ми б вам охоче дорогу вказали.

— Тільки треба нас переносити через брили, та через струмки, та через ями, — сказала Емілія.

— Не бійтеся, це не важко, — втішила Лідія. — Ми малесенькі, як пташечки. Нас можна і на одній руці втримати. Ми зовсім легенькі. Боїмося у вітер на вулицю вийти, щоб не здмухнуло нас і не знесло в нетрі глибокі.

— Гм-м… — мрукнув Бумблякевич. — Якщо ви й справді знаєте дорогу, то я охоче вас візьму з собою.

— Чудово! — заплескала в долоні Емілія, — Завтра можемо й вирушати. Нам треба підготуватися до подорожі, прихопити харчі. А вам у жодному випадку не варто висовувати носа в місто. Перебудете в нас. Інакше є великий ризик, що пан Ліндер вистежить вас і арештує.

— Чому він має мене арештувати? — не зрозумів. — Хіба я щось чиню недозволене?

— Звичайно. Ви хочете покинути містечко, а це вже злочин.

— Але ж мене ніщо не в'яже з вашим містечком, то чому б не мав права піти звідси, куди мені заманеться?

— Кожен прибулець — наче муха, що потрапила в павутину. Не може вона вирватися і край, — сказала Емілія.

— Або муха, що потрапила в варення, — сказала Лідія.

— Або муха, що потрапила в борщ, — сказала Соломія.

— Чи чули ви щось про Море Борщів? — запитав Бумблякевич.

Карлиці враз зробили здивовані міни і тільки мовчки перезиралися.

— Звідки вам відомо про Море Борщів? — спитала Емілія.

— Та так… хтось розповідав… — ухилився від відповіді Бумблякевич. — А чого це вас так схвилювало?

— Хіба нас схвилювало? — спитала в сестер Емілія.

— Ніколи в житті нас подібні речі не хвилювали, — відказала Лідія.

— Хіба можемо ми при наших тендітних організмах ще й хвилюватися? — здвигнула плечима Соломія.

— Море Борщів знаходиться за смітником, — повідомила Емілія зовсім спокійно, але ці слова подіяли на Бумблякевича, мов нашатирний спирт.

— Можемо вам показати, — запропонувала Лідія.

— Це зовсім близько. В глибині саду, — додала Соломія.

— З превеликим задоволенням, — втішився Бумблякевич.

Хто б подумав! Море Борщів зовсім поруч! А що це означає? А це означає, що коли піти в протилежному напрямку, аніж ішов учора, то можна потрапити у замок і куди легшим шляхом, аніж через гори й нетрі. На біса йому тоді оці карлиці — ой! — ой! — ой! Заткайся, дурню, вони думки читають, знають, шляк би впік мене, все чудово, прекрасно, і сестрички прекрасні — які граційні, які солоденькі, як мармулядки готові на бля… блям-блям, а сад, а сад — просто справжній ліс, головне побільше думок, затуманити все, закутати, заплутати, щоб зблукали і нічого не зловили, — сад! яка розкіш! і три кароокі кралі! Ось вони вишивають переді мною, ведуть мене до Моря Борщів, три грації, три парки, три шпарки, ніжки, як в горобчиків, дрібу-дрібу-дрібушечки, дупці гуц-гуц-гуц, то в них і дупці є? — о йолоп! — аякже, певно, що є, і які — кругленькі, маленькі, мов два яблучка, ні — два персики, ні — дві абрикоски, ні — дві вишеньки… тільки хвостика не вистачає…

— Ах, маєте рацію, дорогий пане, — повернула до нього голову Емілія. — Не вистачає. А так би хотілося!

У відповідь сестри засміялися, пустотливо зиркаючи на Бумблякевича, а він сам почервонів і постановив собі взагалі ні про що не думати.

— Так не можна, — сказала Лідія. — Щоб зовсім ні про що не думати? Мозок відразу почне трухлявіти, заростати мохом і грибами, братися плісенню і витікати через вуха. Знала я одного пана, що йому мозок геть витік з голови, і коли було вітряно, то в черепку йому гуло, наче в гладущику. Усіх псів, бідачка, лякав. Мусив потім натовкти в голову різної різнятини, щоби не було вже так пусто, і якось живе.

— Ще ніколи не здибав я таких мудрих жінок, — похвалив карлиць Бумблякевич.

Вони пройшли через сад і опинилися перед горами сміття.

— Це і є смітник, — сказала Емілія.

— А це — Море Борщів, — показала Лідія на велику червону калюжу за смітником.

Бумблякевич був убитий.

— Боже! Ви скисли так самісінько, як і цей борщ, — зауважила Соломія.

— Оце Море Борщів? — спитав з таким розпачем у голосі, що вже сумнівів не було — сподівався побачити щось зовсім інше.

— Розумієте, наша мама варить щодня борщ, а ми його так переїлися, що досить нам і двох ложок, а решту доводиться виливати, — пояснила Емілія. — Проте вона й далі продовжує варити цей борщ. Хоч він нам уже в печінках сидить. От за багато літ, виливаючи борщ у одне й те ж місце, витворили ми оцю вічну калюжу, котру й прозвали Морем. Стільки сюди вже борщу виллято, що земля не приймає, і він залишається на поверхні. І з кожним роком територія Моря все зростає і зростає, а минулого року тут навіть втопилося порося.

— Коли ми його добули, воно було геть червоне, — сказала Лідія.

— І зварене, — сказала Соломія. — Ми його тут на березі й строщили.

— Ми часто тут граємося, — сказала Емілія. — Наприклад, пускаємо кораблики. Вчора я запустила корабель, який назвала «Троєю». Це був трищогловий бриг. Соломія і Лідія наліпили з хліба морців, і ми відправили їх у подорож.

— То була розкішна мандрівка, — замріяно похитала голівкою Лідія. — Нам здавалося, наче ми самі пливемо на тім кораблі і море б'ється хвилями і гойдає нас, а чайки співають і кличуть усе вперед і вперед до незвіданих берегів…

Бумблякевич слухав, затамувавши подих.

— Але потім матуся покликала нас обідати, — продовжила Соломія. — І знову нас чекав той клятий борщ. Ми з'їли по дві ложки і вилляли решту в баняк. Потім, правда, їли ми рідкісний смаколик — драглі з начиненої щуки. За тією щукою ми зовсім утратили пильність і не помітили, як матуся вхопила баняка зі зливками й пішла на смітник… Коли по обіді прийшли ми сюди — було вже по всьому…

— Матуся, видно, вилляла борщ просто на наш корабель, — зітхнула Емілія. — І він, бідолашний, потонув…

— На березі я знайшла тільки одного-єдиного морця, — мало не плакала Лідія.

— Що? — стрепенувся Бумблякевич. — А де він? Що з ним?

Карлиці поглянули на нього з подивом.

— Що з вами? Ви такі перестрашені! — спробувала зазирнути йому в очі Соломія.

Нічого, нічого, жодних думок, тут просто співпадіння, мусиш зберігати спокій і думати про приємне, а що в нас приємне? Лютеція! Лютеція!

— Я лише хотів спитати про того морця, що ви його знайшли на березі.

— О-о, ми занесли його до хати, — сказала Емілія. — Колись збудуємо нового корабля і відправимо того морця в далеку мандрівку. А поки що він спочиває у новому пуделку.

— Обідати! — пролунав голос старої.

— У вас буде чудова нагода поласувати смачнющим борщем, — сказала Соломія, і сестри, засміявшись та побравшись за руки, побігли впідстриб до хати.

Подався за ними й Бумблякевич, розмірковуючи над оповідкою карлиць. Чи є в ній хоч крихта правди? Можуть його просто стригти під каламар своїми вигадками. Мабуть, відомо їм більше, ніж кажуть.

Він опустив ложку в миску з борщем і побачив, як море збурунилося і вдарило хвилями в береги. Червоні корали ярини заблимали лютими очицями в глибині дна, табуни сріблястих і золотавих рибок заметалися в пошуках сховку і залягли в густому намулі. Малюсінька, мов мачинка, русалка вистрибнула на ложку і, з'їхавши по ній, наче по ковзанці, шубовсьнула в червоне море.

Стара налюбуватися не могла, з яким завзяттям він уплітає борщ. Проте її доньки ледве подолали кілька ложок і відсунули миски від себе.

Після борщу зійшло малинове сонце макітри з пирогами, що потопали у смальці серед рятувальних кругів смаженої цибулі. Карлиці скривилися, але Бумблякевич накинувся на макітру так, що стара не втрималася:

— Ой-ой-ой, — похитала вона головою. — Як би я хотіла мати такого зятя!

Дівчатка пирснули зо сміху і стали шептатися зовсім як підлітки, блискаючи очима і скалячи білі зуби. Вони отримували велике задоволення, стежачи за тим, як Бумблякевич наминає пироги, а стара навіть підперла рукою щоку і завмерла з замріяним виглядом. Либонь її уява вже малювала родинний затишок з коханим зятем, що прибере до рук цих трьох розбриканих кіз. З якою насолодою тоді вона чаклуватиме над таємним варивом борщу, знаючи достеменно, що ніхто вже не понесе цей борщ виливати, а спожиє його з повагою і вдякою.

— Пироги такі схожі на домовини, а борщ на кров… — промовляла вона. — І се наші національні страви… Які страви, така й доля народу — всенька залита борщем, вкрита варениками…

Від цих її слів у гостя виникло відчуття, що пироги мають незвичайну начинку, що там усередині причаїлося щось інше — дивне і несподіване, але водночас тривожне, і ця тривога не дозволяла йому розтинати пиріг видельцем, брав його цілим, і тільки в роті вже розкушував. Та чомусь здавалося, що язик кожної миті може поранитися об шаблю чи списа того, хто там похований, того, хто ворушиться і намагається розтулити домовину руками зсередини, розпачливо стогнучи. Уявляв себе велетенською могилою, що ликає труни. Одну за одною, одну за одною… Труни вилискували від тлущу, і вилася над ними пара — а може, то небіжчики видихали останки своїх душ, і вони підносилися вгору, щоб перед самісінькими очима затанцювати ритуальний танок.

Коли наситився і запив кисляком, стара вже не стримувала свого захвату і, підскочивши до нього, обслинила щоку.

— Горобчику ви мій! Дай вам Боже здоров'я! Ох і втішили ви мене нарешті, стареньку. А то ці бзикавки тільки глумляться.

Емілія сонливо потяглась і проплямкала:

— Щось мене дрімота розібрала…

— І мене, — й собі потяглась Лідія.

— І мене, — широким ротом позіхнула Соломія.

— Певне, й ви стомилися? — спитала стара в гостя. — Може, підете спічнути?

Бумблякевич стлумив позіх язиком та щелепами і кивнув.

— Але в мене є золота ідея! — раптом сплеснула в долоні Емілія. — Чому б нам усім разом не піти на ставочок? Там повно сіна — можна подрімати, а в ставочку покупатися, що?

— На ставок! На ставок! — застрибали сестри.

— Зробіть уже їм приємність, — попросила стара гостя, — підіть із ними на ставок. Там і справді чудесно… Хоч я вам і в хаті постелила.

— А де морець? — спитав Бумблякевич.

— Ага, де морець? — спитала Емілія і глянула у вікно. — Я тут його поклала.

— Кого шукаєте? — наставила вухо стара.

— На вікні лежало сірникове пуделко, — сказала Лідія.

— Де воно?

— А-а, пуделко? Та ж я прибрала. Гість прийшов — треба прибрати. Я й прибрала.

Бумблякевич витер спітніле чоло і подумки сказав собі: спокійно.

— Куди? Куди прибрала?! — заметушилися сестри.

— Та куди ж — на сміттярку. То ж порожнє було пуделко.

— А я хотіла зробити його капітаном, — зітхнула Соломія.

— Горе! Горе! Горе! — заквилила Лідія і налила собі повний келих вина.

— Тепер він пропав у горах сміттярських — на віки вічні…

— Ти завше! Завше робиш усе навпаки! — крикнула Емілія до матері і перекинула їй макітру з пирогами на голову. Пироги розбіглися враз на всі сторони, а макітра налізла на самі очі.

— Такі в мене доньки, бачите? — схлипнула стара. — Пальцем об палець за цілий день не вдарять, пилинки не здують, а тільки й знають, що мене поганяти та збиткуватися… Якесь нещасне пуделко викинула на смітник — і от маєш тобі… Все, вмру я тепер вам на злість. Піду до пана бургомістра, нехай мені дасть такий квит, що я вмерла, і вмру. Буду мертва тут жити. Ніхто вже до мене нічого не матиме. Буду мертва тинятися покоями, скиглити і завивати, яко справжній дух, і хитати фіранками, скрипіти підлогою, траскати дверима, дзеленчати ланцюжками, хлюпати водою…

— Прекрасно! — сказала Емілія. — Може, хоч тоді перестанеш виварювати свої дурнуваті борщі. Ходімо, мої любі!

Бумблякевич подався за карлицями, вирішивши, що подібні сцени, мабуть, частенько тут відбуваються і втручатися не варто.

Сад, здавалося, не мав кінця. Деколи доводилося достоту продиратися через виноградне галуззя, нарешті гущавина проріділа і попереду зблиснула смуга води. Небавом опинилися вони на просторій галявині, сонце щедро її заливало і тіні не мали сюди доступу. Посеред галяви яскрів ставок з білим лататтям. Вода була прозора, але зовсім безживна. Не побачив у ній жодного тремтіння — стояла в якомусь сомнамбулічному безруху, а в її глибинах не виднілось ні риб, ні пуголовків, ані жодного жучка… Не видно було й водоростей.

— Риби скаламучують воду, — промовила Емілія.

— Жаби так гидко квакають і не дають уночі спати, — сказала Лідія.

На березі лежали купи сіна, і запах його відразу полонив Бумблякевича, скинув сорочку, роззувся і впав горілиць.

— Я хочу купатися, — сказала Емілія.

— Ну, то розбирайся і стрибай у воду, — не знати чого засміялася Лідія.

Емілія подивилися на Бумблякевича і відвела очі вбік:

— Я соромлюся.

— Можеш не соромитися. Наш гість уже в такому віці, що мусив бачити всі наші жіночі зваби, — відказала Соломія і рішуче скинула сукенку.

Під сукнею була зовсім гола і нагадувала синюшне курча. Аби не виявитися неґречним, Бумблякевич не відвернувся, а продовжував спокійно розглядати це майже безстатеве сотворіння, бо була вона спереду зовсім пласка, а на місці грудей темніли скромненькі прищики, як дві медальки, а нижче все було настільки гладке, що хоч бери та прасуй на ній. Зате між стегнами чорніла густа копиця, і то була, мабуть, уся її зваба, бо під нею між стегон виднілася широка щілина, крізь яку прозирався протилежний берег ставка. Дві худі павукоподібні кінцівки вигиналися мало не дугою. Бумблякевич подібне чудо бачив лише на фотографіях з Бухенвальду.

В Соломії його оглядини викликали сміх, і вона гукнула до сестер:

— Чого ж ви? Чи я сама мушу за всіх відробляти?

Лідія, роблячи бозна-які гримаси на обличчі, скинула сукенку і явила єдиному мужчині ті ж самі скарби, що і її молодша сестра. Була тільки дещо ширша в клубах, від чого щілина між ногами утворилася такою, що там завиграшки вмістилася б і третя нога.

Черга дійшла до Емілії. Але й тут жодних несподіванок природа не викохала для Бумблякевича. Хіба що ноги в старшої сестри були геть зарослі темним волоссям і це повинно б свідчити про неабияку жагу.

Три каракатиці простягли руки до нього і провуркотіли:

— Ходіть з нами! Ходіть до нас! Не соромтеся! Ха-ха! Він соромиться!

І з реготом одна по одній стрибнули у воду, підібгавши під себе ноги, як справдешні жабенята. Бумблякевич звівся, нерішуче затупцяв на місці, але таки скинув штани і в довгих квітчастих майтках дав нурця, аж весь ставок сколихнувся і обурено вдарив хвилями у всі свої береги.

У воді карлиці гайсали і плюскотіли, мов навіжені, весь час пориваючись і Бумблякевича залучити до своїх забав, але той щоразу випорскував від них, поки врешті не стомився, і міцні руки і ноги карлиць оплели його всього так, що вже й ворухнутися не міг.

То вже не виглядало на забаву. Чув на тілі своїм поцілунки і покусування зубів, чув, як хтиво його обмацують тонюсінькі пальці, як гладять і пестять всюди, де лише можна, а ніжки труться і притискаються до нього усе тісніше. Ось уже чиясь допитлива рученька пірнула куди слід, і Бумблякевич, котрий ще хвилю тому був твердо певен, що сила його чоловіча ніколи не подвигнеться на ці скелети, обтягнені шкірою, раптом почув, як збурюється вона і під умілими пальчиками випрямляється на втіху і захват карлиць. Уже не одна, а три рученьки гайсували по його добрах та так фахово, наче б усе життя тільки те й чинили, що прутнів укоськували, наче диких мустангів.

— Тру-ру-ру! Пі-пі-піп! Ту-ту-тут! — завищали воднораз карлиці і, здерши з нього майтки, шпурнули їх на берег.

Спочатку з розгону настромилася на нього Емілія, і Бумблякевич з подивом відчув, що, незважаючи на свої бухенвальдові форми, виявилася для нього якраз упору. Гецкала просто з невірогідною швидкістю, наїжджаючи так рвучко, що аж вода пінилася і скипала довкола них.

Заплющив очі, щоб не бачити виряченої мармизи і спробував уявити себе турецьким султаном, але малі чортиці так нестримно галасували, що ніяк не можна було зосередитися. Тим двом, молодшим, раптом видалося, що Емілія забагато вже гарцює, і хтозна, чи в кавалера сили вистачить на решту, а всім же хотілося порівну. Отже, почали вони здирати старшу сестру, але це виявилося нелегкою справою. Несподівано так розґзилися, що Бумблякевич не встояв на ногах і пішов під воду.

Пирхаючи та чхаючи, вибрався на берег, підібрав майтки, викрутив і розвісив на кущі шипшини.

Скидався тепер на якогось римського патриція, що влаштовує собі розпусні забави зі жрицями кохання. Шкода лише, що ті жриці кохання більше схожі були на жриць смерти.

Ось вони усі троє вилазять навкарачки з води. Боже, яке жахіття! Карлиці розпустили волосся і зовсім втопилися в ньому. Сунули на Бумблякевича справжні чорні пугала з вищиреними зубами й палаючими очима, три роз'юшені упириці, спраглі крови, ласі м'яса.

З переляку запорпався в сіно і насторожено стежив за їхнім повільним наступом. Що вони хочуть вчинити з ним? Розірвати на кусні? Роздерти до нутрощів? Це була плата за те, що виведуть до замку. Але якщо заплющити очі й уявляти собі, скажімо, Лютецію, або Мальву Ланду, то можна зажити цілком небесного задоволення. Мальво, пробач мої постійні падіння на шляху до тебе, я знаю, очистиш мене від гріхів і блуду, визволиш з пекла, і я засіяю лотосом на твоїй бурштиновій долоні. Лютеціє, чекай на мене вірно, я вже лечу до тебе, я вже маю тебе у своїх обіймах уявних, я припадаю до твого лона і слухаю музику чистих джерел…

— А-а-а-а! Гр-р-р-р! Гарррр! Уа-уа-у-у!

То не грім загримів, не блискавка заблискала, не земля розверзлася… То не вітер дерева пригнув, не вулкани вибухнули, не гурагани промчали… То три зацні панни-милоданни, три горлички залюблені, три мавки, знетямлені від кохання, накинулися на свого лицаря, пана свого Бумблякевича, повергли його горілиць і заходилися ласувати, від розкоші чавкаючи, сьорбаючи, слиною сходячи…

І здалося вже бідолашному, що ті фурії, заковтуючи прутня, можуть, не хотячи, і його самого заковтнути — такі уже в них глибоченні ротиська виявилися, так уже вони втягували в себе, що було враження, наче напало на нього три лютих пилосота[86] і висмоктують всю живу силу від чубка до п'ят… Коли ледь-ледь розплющив повіки, то з радістю побачив чисте небо угорі — воно не розсипалося на скалки, не пропало, вистояло всі буревії і грози… Розплющив очі повністю — побачив як високо підстрибує Лідія, а дві сестри пестять його і лизькають, наче цукерку. Лідія злітала вгору, і разом з нею злітало чорне волосся, воно вкривало її так надійно, що всі потворні частини тіла пропали, і піймав себе на тому, що дивиться вже на неї без огиди, ба більше, тепер чомусь забаглося побачите голе тіло карлиці, і він розгорнув руками теє волосся й уздрів Саудівську Аравію — жовті ласкаві піски, мерехтливі і пильні, готові у будь-який мент засмоктати тебе й поглинути, дві молоді оази, зволожені дощем і осяяні сонцем, а внизу чи то оманливий Оман, чи то ебеновий Йемен, весь оточений фініковими пальмами, там добувають нафту, помпують її невпинно й нема їй кінця, о Оман, о Аллах, бісмаллах, Аллагі акбар Магомет расул —

Зблисло сонце, тисячами стріл вп'ялося в очі, зойкнула і застогнала Лідія, повалилася безсило, звиваючись і розвиваючись, мов ящірка, видобуваючи скавуління з себе і стогін глибокий, мов з дна колодязя…

На місце її інша вершниця вистрибнула — наймолодша Соломія — і помчала диким чвалом через усі пустелі й степи, підганяючи спіненого оґера. Вся в розкошланих нетрях волосся, крізь яке раз по раз прозирали закличні вогні очей і розпашілих вуст.

Руки простяг і розгорнув темне сплетіння орхідей і побачив індійську пагоду, витесану зі слонової кости, вся вона оздоблена тілами коханців, білими і тендітними, що в обіймах забули про світ і змилили день з ніччю. Та кохались вони не лише між собою, але кохались також і з білими птахами, котрі пишалися вигинистими шиями, довгими стрункими ногами і пінявими хвостами. Кохалися з птахами на землі й на високих деревах, в леті між хмар і на хвилях озер, в мерехтінні гірських туманів, надпивши Соми в Шаріянаваті, силу сили в себе впиваючи, соки Індри розбризкавши — ом! ом! падме хум! —

Мов поранена ворона затріпотіла Соломія і впала на сіно, в судомі здригаючись і завиваючи, а на місце її злетіла ненаситна Емілія і поплила, наче чорна лебідка — гойдливо і тихо, сливе непомітно ворушачись тілом. Легенький вітерець обережно торкав чорні пір'їни і підганяв, наче човник, її уперед і вперед… розгорнув їй на грудях волосся — побачив плесо озера, а посередині на острівцю китайський палацик під кривульками-соснами, в човниках каталися закохані, тонули у хвилях, а випірнали вже з риб'ячими головами або хвостами, лускою вкриті, а різнобарвні ліхтарики пурхали над водою і осявали все довкіл, але так, що кожен мінився залежно від світла — то синім ставав, то зеленим, то жовтим, червоним чи білим, а з палацика вийшла фея Місячного Сяйва і заграла на цині плакучім —

І то вже була вершина, якої лиш міг Бумблякевич сягнути, стримуватися вже не було сили і він випорснув із себе весь Китай разом з Індією і Саудівською аравією, аж Емілією підкинуло, наче сіла вона на гейзер, але відчувши ту хвилю священну, сестри її силоміць стягли і припали вустами до молочного джерела, кувікаючи і нявкаючи, мов юродиві, злизуючи одна в одної з язиків, і носів, і вуст тайну медову, а Емілія звивалася поруч і пальчиками тонюсінькими, наче носик бджолиний, добувала із себе нектар і гасила ним пожежу вуст — дісталося їй найбільше і почувала себе царицею…

Бумблякевич заплющив очі й побачив у човні Мальву Ланду. Мала на собі довгу сорочку поплямлену кров'ю, з розпущеного волосся сходили зорі, в лівій руці затисла червоний серп місяця, а в правій зяяла порожнеча… Куди вона плила і по що? Вуста розкрив щоб спитати, але раптом збагнув, що не годен видобути із себе і найжалюгіднішого згуку, тільки саме воляче мукання, та й не могло бути інакше, адже й зіправді був волом і шию тримав у ярмі і, коли роззирнувся, то побачив, що є лише одним з багатьох — у великому стаді, яке гонить невидимий погонич…

Вечоріло, коли він прокинувся. Звівшись на лікті, поглянув довкола — карлиці валялись на сіні, мов чорні спопелілі жмутки газет. Були маленькі і жалюгідні. Що вони з ним витворяли? Згадав усе, але було воно сповите такою імлою, наче відбувалося не сьогодні, а багато років тому… і не з ним, з кимось іншим… і в іншій місцині…

Ось і вони почали прокидатися, ліниво розпрямлятися й позіхати. Тепер це були ожилі чорні кущі, з яких визирала то верхня, то нижня кінцівка, чи гострий воронячий дзьобик носа.

І то ж треба було з такими опудалами кохатися! Правда, чинив це задля світлої мети.

— Ми такі малюсінькі, ми такі немічні, ми такі нещасні, — заскиглила котрась із них, — пожалі-і-ій нас!

— Що? — жахнувся. — Ще раз? Чи ви мене маєте за бугая?

Заходився гарячково збиратися. Чекала на нього Лю… цить! ані слова… ля-ля…

— Що, ти кудись збираєшся? — спитала Емілія, вигулькнувши з намету волосся.

Вони вже на ти! Прекрасно.

— Маю ще справу.

— Це небезпечно.

— Але я мушу.

— Ти покидаєш нас, малюсіньких, напризволяще? — підкотилася до нього Соломія і потерлася мордочкою об коліно.

— Скажи нам, куди маєш іти, може, виведемо тебе такою дорогою, щоб ти не попався нікому на око, — запропонувала Емілія.

— Вулиця Ясенова.

— О! Це зовсім недалечко. Я заведу тебе провулочками. А до кого там маєш справу?

— Чи не забагато вам хочеться знати?

Дівчатка, сміючись, повдягали сукенки і почалапали додому.

Бумблякевич знову йшов позаду і намагався ні про що не думати. Цього разу було легко, бо ніколи не почував себе настільки випотрошеним.

Стару вони побачили на ґанку. Була у всьому білому з розпущеним волоссям, що падало на плечі з-під макітри. Церувала панчохи і мугикала щось під ніс тужливе й безконечне.

— Ги-ги-ги, — обступили її карлиці. — Ти ще й досі макітри не зняла? Ти так через макітру й перевдягалася?

— Макітри ані я не могла здіймити, ані самі пани радники. Що не робили, вже й голоблею підважували — нічого не вийшло.

— О, то ти вже й радників бачила? А що на вечерю зготувала?

— А нічого.

— А то як?

— А то так. Духи живуть святим духом. Нащо мені вечеря? Взяла у панів радників такого папера, жи вже по мені. Вмерла я, шлюс зі мною. Нині ще була-була, а надвечір — пуфф! — самий дух лишився, царство мені небесне.

Карлиці були, наче громом уражені, не знали, що казати і що чинити, тільки зиркали то одна на одну, то на маму, то на Бумблякевича.

— Дуже вам співчуваю, — сказав Бумблякевич. — Гарна ви була жінка. Пам'ятаю, обідав я колись у вас — пальці можна було проковтнути.

— Дякую, — кивнула небіжка, — і ви гарний чоловік. Шкода, що за життя мало ми зналися. Може б, ще вас пригостила. Може б, вам так у нас сподобалося, що оженилися б на котрійсь із моїх красунечок та жили б укупці, а я онуків бавила б та борщі виварювала…

— Зараз я принесу молоток і розгаратаю цю макітру, — сказала Емілія.

— Тільки попробуй! — спалахнула покійниця. — Я тим молотком твою дурну голову розгаратаю! Ця макітра мені дісталася від моєї баби, а тій бабі від її баби, а вона дістала від своєї баби… Та я хутше сама в порох розсиплюся аніж цю макітру бодай пощерблю!

— То ти так і не збираєшся з неї вилазити? — спитала Емілія.

— А мені вже все їдно. Мене нема. Я вмерла. Буду в макітрі, як равлик.

— У-у-у-у! — Захлипала Соломія. — Пропали ми навіки! Бідні ми, нещасні! Хто нам обідчик зварить? Хто нас обпере? Хто нас зігріє? Хто нам казочку на ніч розкаже? Горе нам, горе!

— Горе нам! Горе! — заспівали грецьким хором усі три сестри, склавши рученята на кволих своїх груденятах.

— Ну, мені пора, — вклонився Бумблякевич.

— Зачекай, я тебе проведу, — сказала Емілія.

ЛЮТЕЦІЯ

Довкола чаїлися сірі коти сутінків, тихесенько перешіптуючись, блимаючи електричними розрядами, сигналячи вогниками очей.

— Прийшли. Ясенова. Я тебе зачекаю? — спитала пошепки Емілія.

— Ні-ні, вертайся. Я можу затриматися.

— Хто ж там мешкає?.. Ну та дарма. Нехай же він тебе до нас потім заведе. Не забудь — завтра рушаємо. Бо як затягнемо час, то пан Ліндер вислідить.

Карлиця пірнула в темряву, і якийсь час було чути тільки глуху луну її шкандибаючих кроків.

У будинку світилося лише одне вікно, затягнуте темною шторою. Коли ступив на подвір'я, здалося, ніби хтось на вулиці чхнув, але, видно, вчинив це нехотячи, бо крізь стиснуті ніздрі вирвався тонюсінький і жалюгідний звук. Бумблякевич миттю вискочив на вулицю й роззирнувся, але в темряві, не освітленій жодним ліхтарем, годі щось було помітити. Про всяк випадок кинув: «Хто там?» Але тепер уже залягла суцільна тиша, і ніщо не зраджувало чиєїсь присутности. Хтось причаївся у сутіні, тамуючи подих, хтось крався за ним аж сюди… Хто се міг бути? Пан Ліндер?.. Але що йому пан Ліндер, завтра він чкурне з цього зацофаного[87] містечка ідіотів. Вернувся до будинку і постукав. Обережний шепіт Лютеції:

— Це ви?

Чекала тільки його.

— Я.

Заскреготало залізо, і в ледь розхилені двері зазирнуло її око. Бумблякевич кивнув головою: «Добрий вечір» — і прослизнув, наче миша, до середини. Знову заскреготало залізо.

— Від кого ви так замикаєтесь?

— Маємо від кого. Заходьте до вітальні.

Стіни вітальні були вкриті синіми тапетами, і висіли на них два великих круглих дзеркала та три образи в золотих рамах. В одному куті стояла канапа з темного горіхового дерева, обтягнена синьою тканиною, перед нею — столик, а на столику вже чекали кавник, горнятка, карафка чогось червоного і двоє келишків.

Бумблякевич вмостився на канапі і, поки Лютеція наливала каву, жадібними очима ковзав по її стану. Дві речі йому не подобалися в ній — це підпухле кругле обличчя невизначеного віку і якийсь скиглявий голос, який, вочевидь, намагалася дівчина притлумити, але це їй не вдавалося.

— Ви самі тут живете?

— Сама.

— І давно так мешкаєте?

— Чого це вас так зацікавило?..

— Просто… Дивно, що такий просторий будинок… І така квітуча господиня.

— Справді? — вона почервоніла.

— Певно, страшно самій?

— Я недавно сама…

Ось воно! Вдова чи що?

— Співчуваю вам. Смерть чоловіка — це дійсно велике горе.

— Про що ви говорите? Я ніколи не мала ніякого чоловіка.

Вона ще більше почервоніла і заходилася дмухати на паруючу каву.

— А що вам відомо про справу, мене інтересуючу?

— Тільки те, що ви зібралися до замку.

— Ну і..?

— Я хочу йти з вами. Але так, щоб ніхто не знав. Хочу звідси вибратися. Це для мене питання життя чи смерті.

Життя чи смерті! Сильно сказано.

— А що ви сподіваєтесь знайти в замку?

— Я не можу вам всього зараз оповісти, бо… це настільки неймовірно…

— Для чого ж ви мене сюди запросили?

— Тому що я вам можу довіритись. Ви чужинець, а отже не можете бути агентом пана Ліндера.

— Чи ви тут збзікували на цьому панові Ліндерові?

— Боїмося його…

Лютеція подивилась на Бумблякевича благально і спитала:

— Візьміть мене з собою. Візьмете?

Бумблякевич подумав, що Лютеція йому не завадить. Але згоджуватися отак відразу було б глупо. Мусив дещо з цього дістати.

— Дорога туди небезпечна. Я хочу сказати, не для жінок. Особливо таких… егм, привабливих, як пані…

— Панна, — поправила вона його, від чого серце Бумблякевича затріпіцькало з особливим поривом. — Ви справді вважаєте мене привабливою?

— А ви вперше щось подібне чуєте?

— Ну… там у шинку кілька разів чула, але це звичайні компліменти від підпитих хлопів.

— Ви давно в шинку?

— Ні, всього два тижні… Треба було на хліб заробляти.

— А перед тим де працювали?

— Як вам сказати… властиво я не знаю…

— Не знаєте?

— Бачите, це окрема історія… Те, що зі мною сталося, все перевернуло в моєму житті. Я певна, що в замку розкрию таємницю. Тому прошу вас забрати мене. Ви ж знаєте дорогу, правда?

— Правда, — збрехав Бумблякевич.

— Візьмете мене?

Замість відповіді підсунувся до неї ближче і обняв за стан.

— Хіба можу я залишити таку кралю?

Дивно, вона не опиралася, хоч тіло її було усе напружене, мов струна. Прихилив до себе і вп'явся губами в повні уста. Цілуватися не вміла, вуста то ховалися, то надувалися, а зціплені зуби вперто не пускали язика в рот. Рука його потяглась до волосся, але вона забрала її, зате, коли та ж сама рука лягла на перса, навіть не мрукнула. Ну, що сказати про ці перса? Нічого подібного не мала ані Фрузя, ані зграя карлиць разом узяті, фактично це виявилися перші груди, які достойні були носити це поетичне ім'я «перса». Але перса під сукнею — це зовсім не те саме, що перса під комбінацією, а ті в свою чергу істотно різняться від персів у ліфі, котрі не йдуть у жодне порівняння з персами голими й чистими, як молодий сніг. І коли береш таке повногроне персо в жменю, то чуєш, як у ньому клекочуть соки, як киплять гірські водоспади й вирують бездонні води життя, аж обпікають пальці і перетворюють їх на п'ять гарячих смолоскипів, а в долоню в'їдається червоний від надміру жаги пуп'янок, котрий насправді є нічим іншим, як малюсіньким тендітним упирчиком, що враз присмоктується до твоїх жил і витягає з них всю силу… Тоді долоня поспішно перелітає на сусіднє персо, котре вже знаходиться в солодкім стані маячіння, побачивши, якої розкоші засягнуло те перше, і відразу, щойно торкнулась його долоня, а воно вже вмліло і втратило свідомість, дозволяючи чинити з собою усе, що заманеться.

Далі рука лягає на ніжку, і тут їй теж ніхто не перешкоджає. Та ж рука підсмикує довгу шовкову сукню і пірнає під неї, а там… а там… А там — 1913 рік, і довгі мереживні пантальони. Але це теж цікаво і навіть повчально. Пантальони такі лагідні і легкі, як пух на дотик, що відчути під ними живе м'ясо стегна — неабияка приємність, а головне, коли долоня спинається невмолимо вгору, то так наче б підкорювала снігові верховини Кіліманджаро, бо тут уже соромлива долонька панни раз у раз збиває з твердо узятого напрямку і змушує починати усе спочатку з самого підніжжя. Одначе у ті ж самі блаженні хвилини друга рука, хоч це й далебі незручно, озвіріло мне персо, і такий обряд дає свої наслідки, бо неминуче впливає на інтенсивність дівочої ручки, котра атакує руку альпініста. Вона щоразу чинить це усе млявіше й з усе меншим завзяттям, щоб урешті-решт сонливо лягти на чоловічу руку і вже мало що не помагати долати ці розкішні сходини, які увінчуються примхливою гумкою. У пантальонах аж три ґумки, але вони мирно пропускають тебе.

Перші відчуття чоловічої долоні проникаючої на терен, який охороняють пантальони, можна зрівняти хіба лише з першими відчуттями, що розривають душу кожної порядної людини, коли вона потрапляє за кордон. Спочатку це повний захват і затамування подиху. У пантальонах панує особливий майже тропічний клімат і, ковзнувши попід екваторіальну ґумку, ви враз відчуваєте гарячий подих Африки. Назустріч пальцям встають непролазні і таємничі джунглі. Чи мислимо взагалі потикатися у ці нетрі навпотемки і без поводира? Але дороги назад нема.

Що Бумблякевича у цьому всьому дивувало, то це відчуття страху, який випромінювала Лютеція, дозволяючи йому проте усе більше і більше. Але то не був страх невинної дівчини, котра боїться і хоче, а це був страх особи, яка мусить чинити все через силу, через якийсь неприродний внутрішній опір. Не те, щоб Лютеція не зазнавала жодної насолоди, але зазнавала її мовби з великим подивом, цілком для себе несподівано. Особливо це відчулося пізніше, коли Бумблякевич її роздягнув, — побачив переляк у її очах.

Була невинною, та не біль їй дошкуляв, а щось зовсім інше. Спочатку Бумблякевич сприйняв це за свою провину і заходився обціловувати її обличчя, однак Лютеція відверталася, цілування для неї було чомусь неприємне. Хоча тіло віддавалося з усією жагою.

Для Бумблякевича оволодіння Лютецією виявилося не стільки приємністю, якої, зрештою, не аж так потребував після карлиць, скільки потребою оволодіти саме таким досконалим тілом, якого ще ніколи не мав у дійсності, маючи його досі лише в уяві. Бачив такі тіла в часописах і не міг змиритися з несправедливістю, на яку приречений — ніколи не смів би й позалицятися до такої панни.

З Лютецією пішло якось напрочуд легко. Був певний себе як мужчини, а водночас відчував, що Лютеція просто змушена йому віддатися, якщо попасти в монастир для неї дійсно питання життя чи смерти. І тішився, що не помилився.

Та небавом уже знудився і, вдовольнивши свій гонор, прагнув скінчити цей акт, але не знав, як це має зробити. Спитати в Лютеції, чи з неї досить? І так ото розмірковуючи, раптом помітив, як дивно змінюється обличчя дівчини — його враз спотворила моторошна гримаса, але то не була гримаса болю, а гримаса насолоди. З розкритого рота Лютеції видобулося гарчання, від котрого серце Бумблякевича завмерло, і якби не встиг на секунду перед тим вивергнути свій нектар, то мабуть уже б і не зміг цього вчинити.

Хутенько зіслизнув з дівчини, котра почала кидатися на ліжку, мов пронизана електричним струмом. Нараз голова її ковзнула з подушки і звісилася з постелі. І тут сталося таке, чого ніхто не міг би передбачити — волосся сповзло на підлогу і до світла засяяла ідеально лиса голова — кругла, пульката, з повними щоками. Ні, це нізащо в світі не могла бути дівоча голова! Аж тепер Бумблякевич усвідомив це, і крик жаху вирвався з його грудей.

Тим часом Лютеція після першого свого оргазму нарешті отямилася і, спохопившись, ляснула долонею по лисині.

— Ах! Боже мій! — зойкнула вона і кинулася насаджувати знову перуку на голову, але що робила це поспіхом, то не могла ніяк насадити її як слід.

— Та кинь, — сказав Бумблякевич, — все одно я бачив. У тебе що, був тиф?

Лютеція замотала головою. Перука знову сповзла і впала на постіль, та вона вже її не рухала. Так і сиділа лиса і гола.

— Я не хотіла тобі завчасу це говорити… але справа в тому, що я не зовсім жінка.

— Що? — жахнувся Бумблякевич ще більше й інстинктивно шарпнувся на другий кінець ліжка.

Боже мій, тільки цього ще не вистачало! Як не було кобіт, то дідько зна скільки не було, а як повалили, то каракатиці й гермафродити.

— Ти — гермафродит?

— Не знаю. А що це таке?

— Ну, це коли дана особа є місяць жінкою, а місяць мужчиною.

— Ні-ні, що ти… В мене все зовсім інакше. Насправді я ніяка не Лютеція. Я скромний бухгалтер Цибулька.

— Цибулька! — вигукнув Бумблякевич і перехрестився.

«ДОЧ ТРУПА»

Скромний бухгалтер Цибулька, який служив у львівському банку, мав не надто порядне минуле. Йому довелося якийсь час бути агентом КҐБ в надії, що розживеться на квартиру, але час ішов, а квартирою і не пахло. Минув час і КҐБ перетворився на СБУ, Цибулька почепив значок із тризубом і справно відвідував усі мітинги, а на деяких навіть виступав із запальними промовами. Та це не помогло, його просто забули. Врешті, коли терпець урвався і він, набравшись рішучости, приперся в СБУ, то почув, що його послуг уже ніхто не потребує, а з помешканнями проблеми.

Сумний та невеселий теліпався Цибулька додому. Стільки зусиль — і все намарне. А все через квартиру. За неї готовий був і душу продати, але кому його куца душа потрібна?

Вдома знову почує нарікання дружини: за кого я вийшла заміж? Ти мене обдурив — заманив — обкрутив довкіл пальця — а я була така дурна, така довірлива… Гуска дурна! Пришелепувата! От візьме він друшляка та як вперіже по балбешці, щоб аж… — віііііі — сссссссс — дрджзклм — зззррррр — Вищання трамваю — удар — вся кров у голову — світ вибухає — темрява червона, мов кров — жіночий скрик — тиша — а в очах суцільне червоне марево…

Голова і тіло нещасного Цибульки опинилися в морзі. Одне колесо проїхалося по шиї, друге — по животу. Голова Цибульки лежала з широко розплющеними очима і роззявленим ротом, з якого стирчав набряклий лопушок язика. Нічого не чув, нічого не бачив. Але мав у очах розлиту червону барву, що мінилася й переливалася густими пасмами. Хотілося струснути головою, але це було неможливо. Навіть не міг ворухнути губами. Що з ним сталося? Куди він ішов? Куди потрапив?

Раптом відчув, що його обличчя обмацують чиїсь холодні, але лагідні руки, тоненькі пальчики ніжно лоскотали вуха. Колись у дитинстві, коли ця голова не була ані такою розумною, ані такою лисою, пестили її ніжні руки матері. Мама? Мамо! Врятуй мене, щось зі мною трапилося страшне! Відчув, що підноситься вгору, руки несуть його, несуть і ось несподівано скравком шиї діткнувся прохолодної, але живої плоті.

І в мить, коли здійснилося це зіткнення, червоне марево розприслося і випірнула натомість напівтемна місцина з безліччю столів. На столах лежали трупи, застелені обрусами. Кров задудніла, задвигтіла, вмикнулися тілесні мотори й понесли усю живицю в найтемніші і найзимніші закутини тіла, відразу потепліли щоки і вуха, язик здригнувся, наче від заштрику, — це закололо його від напливу крови.

Цибулька ожив, але продовжував стояти безтямно й непорушно, вслухаючись, як клекоче в голові кровограй, як піняться хвилі і б'ють об скелі мозку.

Опустив очі й побачив своє тіло — це було розкішне тіло молодої жінки з повними налитими персами. Ні, це було не те тіло, яким удосталь намилувався в своєї Манюсі, не мішок із картоплею, а делікатне й софілоренівське, наче виточене зі слонової кости. І Цибулька відчув уже солодкий щем, аж зсудомило стегна.

Але стій — це ж трупарня! Що він тут робить? Що це воно затівається? Яка хороба надумала жартувати?

Негайно звідси геть! Поки ще живий, поки не відібрав у нього ніхто цього тіла.

Але ж він голий! Який жах!

Побачив свій чудовий крепдешиновий гарнітур, штани ще були цілі. Завдяки повноті вони защіпалися тільки під животом, а тому колеса їх не зачепили. Зате ось маринарка дещо вкоротилася і тепер більше скидалася на камізельку. Сумно глянув на заталяпану кров'ю сорочку. Зовсім нова, тільки двічі використав. Зате на бордовому костюмі кров була непомітною. Штани на ньому звисли двома мішками, не сягаючи щиколоток. Навіть защепнувшись на всі ґудзики, не зумів повністю прикрити свої перса, що аж рвалися на поверхню. Це вводило добродія Цибульку то в жар, то в холод.

— Щоб оце я — бухгалтер Цибулька, батько сімейства, і мав отакенні цицюлі! Е-ех, та все ж лучче з цицюльками жити, ніж без оних в могилі гнити!

Та, підморгнувши своїм тлінним останкам, подався до дверей. Сіпнув за клямку, однак двері виявилися зачинені! Що ж робити? Невже через вікно?

Підбіг до вікна, але спинився перед ним нерішуче, закусивши із жалем нижню губу. Як же йому з отаким черевцем та пролізти в таке вузьке вікно? І Цибулька провів рукою там, де мало б випирати його пузо, але рука ковзнула в порожнечу. От же йолоп! Він же тепер зовсім-зовсім інший! Вперед!

Цибулька розчахнув вікно й жваво вистрибнув на вулицю.

Темніла волога ніч. Сліпали ліхтарі, стогнали в оргазмі коти, булькотіли ринви. Бухгалтер Цибулька опинився перед дверима своєї квартири, де вони мешкали разом з дітьми і тестьовою, діти мусили в таку пору спати, а тестьова, на щастя, поїхала на води.

Підняв на камізельці комір і, як міг, прикрив груди й шию. Тепер можна легенько подзвонити. Довго нічого не було чути. Аж ось за дверима пролунав рідний голосочок:

— Хто там?

— Це я, Манюсю! Твій Дусько!

Двері милостиво розчинилися, і з'явилася розпатлана й заспана мармиза пані Цибулькової:

— Ага! Явився! Де ж це ми пропадали? Де ж це ми загуляли? О-о, та в нас піньжачок пірваний! І сорочечки нема! Страхіття! А що це у нас зі штанцями? Це що за лахмани, га?

Манюся вхопила за руку свій скарб і втягла його в хату. Тут, при світлі, побачила те, що ховали від неї потемки.

— Дуську! Що з тобою сталося?! Де твій благородний живіт? Де твоя гордість?

Цибулька лише розводив руками, але в його голові потихеньку починала народжуватися рятівна ідея.

— Маню, заспокойся. Зараз усе поясню. Зі мною таке сталося! Таке сталося! Я попав у руки гангстерів.

— Що? Не жартуй!

— Я не жартую!

— Не жартуй!

— Я не жартую!

— А що в тебе за пазухою?

— Це… це…

— Дуську, забери руки! Я мушу знати, що в тебе за пазухою!

— Маню, дай мені спокій! Це не твоє діло!

— Не моє діло?! — наїжачилась пані Цибулькова. — Я — мати твоїх дітей — не маю права знати, що в мого чоловіка за пазухою? О горе! Все — я пакую чамайдани і йду геть! Я йду світ за очі з нашими дорогими пупсиками!

— Маню, заспокойся, не торохти… За пазухою в мене міни! От що!

Манюсею пробіг електричний струм — на голові заворушилося волосся й почала випрямлятися хімічна завивка.

— Міни! — зойкнула вона. — Жах! Дуську, не жартуй! У нас діти! Звідки в тебе міни?

— Розумієш… це мафія мені поклала за пазуху міни.

— Але які вони кругленькі! Зовсім, як мої груди! Чого ж ти їх до хати притарабанив?

— Бо торкатися їх не можна, торкнешся — і капут. Розірве на шмаття!

— Боже мій! Не підходь! У нас діти! Хто їх прогодує?

— Та не верещи, як недорізана! Постели мені в кухні і дай щось перекусити, бо я голодний, як… як…

Тут він піймав себе на думці, що голодним є не він, а ця панночка, чиїм тілом він тепер заволодів. Хоча, як по правді, то невідомо ще хто ким заволодів.

— Дуську, де ж твій живіт?

— Манюсю, якби тебе п'ять годин тримали перед націленим револьвером, якби тебе посадили на одну міну, а дві інші кинули за пазуху, та якби за тобою спустили собак та іще й стріляли навздогін, то, Манюсю, сумніваюся, чи твої пишні форми й надалі засталися б такими пишними.

— Бідненький! В тебе стріляли! Тебе на міні тримали!.. А що вона хотіла ця клята мафія?

— О, Маню, це державний секрет… — стишив голос Цибулька, — я тобі ніколи не казав… Але я не просто бухгалтер скромного банку, я аґент нуль-нуль-вісім!

— Що? — бідолашна Манюся пополотніла і схопилася за серце.

— Так. Мені довірено важливу справу. І ось мафія, підіслана розвідкою однієї іноземної держави, хотіла мене примусити видати їй державний секрет.

— О, Дуську! Ти герой! Ти — не видав!

Цибулька гордо підняв голову і випнув груди, забувши, що це вже не просто груди, а досконалі перса.

— Дуську! А чому ці міни не падають? Чому вони тримаються зовсім, як у справжньої дами?

— Егм… Вони прив'язані.

— Жах! Як же ти врятувався?

— Вони мене лишили, а самі пішли вечеряти. От я тихенько і втік.

— Ти ж казав, що сидів на міні!

— Гм… так… дійсно. На міні… Але я встав, а вона, падлюка, не вибухнула.

— Дуську, а ти не пробував одв'язати ці міні? Може, й вони не вибухнуть?

— Ні. Ці точно вибухнуть. Тамта міна була зовсім іншої конструкції… Манюсю, ти даси мені нарешті поїсти?

— Зараз-зараз, мій горобчику.

Манюся, охоплена душевним трепетом, кинулася на кухню. Цибулька накинувся на вечерю зі страшним апетитом, адже організм молодої жінки витрачав чимало енергії, Манюся підперла щоку рукою і любовно стежила за ротом свого чоловіка. Та щойно він скінчив їсти, як вона поквапилася з обіймами:

— Дуську! Ти герой! Дай я тебе поцілую!

— Стоп! — верескнув Цибулька і вистромив перед себе виделку. — Не наближайся! Забула про міни?

Але тут Манюся нарешті помітила іще щось особливе, а саме — ніжні тоненькі пальчики з налакованими нігтиками.

— Дуську! Що з твоїми пальцями?

— Ох, — ковтнув слину Цибулька від переживання, — якби ти знала, як вони мене мучили! Затискали мої пальці в кліщі й витягували.

— А… а чому манікур? Та й не абиякий, а самий модний. Загранишний!

— Яка ж ти наївна. Який же це манікур??? Це ж кров під нігтями запеклась!

— О, який жах! Дуську, мовчи, не говори! Я не засну!

— Так, Манюсю, Дусько твій змінився. І тепер тільки від тебе залежить, чи бути нам надалі щасливими.

— Ой! Та що ти говориш? Та я тебе! Та я за тебе! Дуську! І в огонь і в цю… А знаєш, ти мені так навіть більше подобаєшся. Ти став такий стрункий, високий… Вони тебе що — всього розтягували?

— Ох, як вони мене тільки не розтягували!

— Бач як розтягли — на сантиметрів двадцять витягли! Ти тепер, як молодий. Тільки плечі завузькі.

Ніч минула без пригод. Вранці Манюся відправила дітей у школу, а сама сіла в кухні й терпляче чекала, коли ж прокинеться її герой. Боже, усі її знайомі вмруть від заздрощів! Агент нуль-нуль-вісім! А з вигляду такий скромний, такий невбиймуха. Скільки разів, бувало, вона й кричала на нього і ногами тупала, а раз — який жах! — навіть потягла по лисині мокрою шматою! А він усе стерпів, усе витримав. Оце аґент!

У цей самий час Цибулька лежав тихенько, як мишка, і роздумував про ситуацію, в яку зненацька потрапив. Перед Манюсею, котра ніколи не вирізнялася розумом, він відбрехався, але що скаже на роботі? Це ж скандал. Ну, та дідько з ним, роботу можна поміняти, прізвище й ім'я теж, і почати зовсім нове життя. Але як же бути з цим тілом? Чи й далі йому вдавати із себе мужчину, чи стати відтепер повноцінною жінкою? Манюся, коли дізнається, здуріє. Вона така ревнива, що готова на все. А діти? Хто він тепер для них? Батько чи тітка?..

Цибулька виставив вуха і прислухався, але в хаті було тихо. Може, й Манюся пішла вже? А якщо подумати, то на біса йому ця дурепа здалася? Адже він тепер не хлоп. Він і Манюсі уже ні до чого.

Цибулька накинув на себе халат і висунув голову в кухню. Манюся зірвалася з ослінчика.

— Ти вже встав? Зараз подам сніданок.

— Я в душ, — буркнув Цибулька і хутенько чкурнув до лазнички.

Тут він роздягнувся і став голий перед дзеркалом. Побачив таке тіло, якого ніколи в житті іще бачити йому не доводилось. І єдине, що сюди не пасувало, — кругла й лиса голова самого Цибульки.

— Еге-ге… дівчинка з мене те, що треба. Оце б поголитися та якого-небудь шиньйончика — лисину приховати — і всі хлопчики наші.

Він викручувався і так, і сяк: то руку підніме, то ногу, то вперед нагнеться, то назад. Треба докладно вивчити своє тіло. Я мушу знати, де в мене що. Аби потім не було непорозумінь. Руки його ласо погладили пишні перса. Відразу ж відчув тремт у всьому тілі. Тіло вимагало кохання. Але з ким?

У цей мент пролунав одчайний вереск:

— А-а-а-а! Дуську! Хто там з тобою у ванні?! Ти привів любовницю! Дуську! Негайно відкривай!

— Яка любовниця? Ти що? — залопотів Цибулька і хутенько вдягнув халата.

— Я все бачила! Там гола жінка! Чим ви там займаєтесь?

Двері до лазнички були зачинені, але внизу в дверях зяяла широка щілина для вентиляції, Манюся лягла на підлогу і намагалася втиснути голову в щілину. Заняття це було безнадійне, вона важко сопіла і скавуліла, не перестаючи на всі заставки лаяти нахабну панночку.

— Манюсю! — пробував її заспокоїти Цибулька. — Ми нічим… ой!.. я нічим не займаюсь! Я тут один! Тобі привиділося!

— Не бреши! Кого ти привів? Де ти її взяв? Дамочка! Дамочка! Як ви посміли совращати мого чоловіка?! У нього діти! Гражданка!.. Дуську! Чому вона мовчить? Ах ти, шльондра! Прастітутка нещасна! Су-у-ука!

Я й не знав, подумав Цибулька, що у моєї дружини такий словниковий запас. Він сів на край ванни і скрушно зіткнув: все, тепер вона мене покине.

— Дуську! Все! Я тебе покидаю!

А, може, це й на краще?

— Я спаковую чамайдани! Я заберу наших дорогих пупсиків!

Ну і що? Його вже нічим не схвилюєш. Головне — він живий. А міг бути в могилі. Дурнувата Манька, що вона тямить?

— Дуську?! Чому ти мовчиш? Дуську, ти живий?!

— Так, я живий.

— Дуську! Це позор! Привести якусь… якусь…

— Манюсю, відстань. Не заважай нам, — і додав розімліло: — Ко-ха-на, яке в тебе тіло! Які стегна! Які перса!

Манюсю заткало, вона, мов риба, почала жадібно заковтувати повітря. Такого нахабства — у власній хаті — від власного чоловіка — з яким стільки літ — ні — вона не потерпить — вона теж людина — падлюка — як він міг — а вона — та шльондра — в чужу хату — просто у ванній — при живій жінці!!!

— Все! Прощай я пішла!

Гримнули двері і бухгалтер Цибулька зостався сам. Чим же тепер зайнятися?

Знову став голий проти дзеркала і задумався. Найважливіше зараз визначитися — жінка він, чи мужчина. Від цього залежатиме усе наступне його існування.

Уважно вдивився в своє обличчя. Так мало чоловічих ознак побачив у ньому, що навіть здивувався, чому раніше ніколи цього не помчав. Якщо старанно поголитися та намалюватися, то цілком можливо перетворитися на жінку. Ось лише як перебудувати свою свідомість на жіночу? Треба не тільки голос змінити, і руки, і поведінку, але й всю свою психіку. Невже це можливо? Крім того, мусить навчитися прагнути мужчину, а не жінку. Поки що споглядання власного жіночого тіла його збуджує так, що хочеться самому себе зґвалтувати. Тіло хоче віддатися, а голова прагне оволодіти ним. Але ж так і збожеволіти можна!

Що з його руками? Чому не слухаються його, а пестять це тіло, пестять груди й живіт, пірнають між стегна і — о, як йому хочеться спізнати цю жінку, це фантастичне тіло, завдати йому солодкого болю і розкоші…

А що тут дивуватися? Стільки літ прожити з товстою істеричною бабою, увесь час заполонюючи уяву красунями з журналів, неприступними кралями з Академічної, молодими, юними, повними жаги і нектару — пий, залийся… і він — о, Боже! — і він, один з них, ні, одна з них… Він теж — неприступна розкішна панна, центрова лілея… Тепер він може й сам скуштувати найсоковитіших родзинок життя. Навіщо йому Манюся, банк, ця хата — нехай усе летить в прірву, усе западеться… Він починає все від початку.

Цибулька пірнув у шафу з жінчиним шматтям. На щастя, Манюся належала до тих жінок, які нічого не викидають і люблять зберігати безліч різних лахів, у які вже ніколи не влізуть. Цибульці вдалося відшукати усі необхідні частини гардеробу. Знайшов і сукенку, в якій дружина ходила ще молодою. Потім зайнявся головою. Виголивши обличчя, заходився намащувати його кремами, пудрами і помадами, а коли намалював очі та насадив на лисину перуку, то аж підскочив від радощів — з дзеркала дивилась на нього цілком пристойна кобітка.

— Гурра! — вигукнув Цибулька. — Та я ж супер-краля! Я ще можу цілком вдало вийти заміж!

Вийти заміж? Йому уявилося, як він спатиме зі своїм чоловіком, як буде пиляти його за будь-які дурниці. А ще ж і родити доведеться! Ну, це вже й зовсім чудеса.

В цю мить пролунав дзвінок у двері. Цибулька завагався, чи варто йому відчиняти, адже дзвінок не може стосуватися його теперішнього. Проте настирливе дзижчання не переривалося. І тут Цибулька збагнув чому — всюди у квартирі горіло світло.

— Хто там? — спитав тихим жіночим голосом.

— Міліція!

Цибулька отерп і сполохано заметався, але було вже пізно, мусив одчиняти. На порозі стояв міліціонер у формі.

— Ви гражданка Цибулька М. О.?

— Я-а-а… — обережно відказав Цибулька.

— А ваш чоловік — гражданин Цибулька В. В.?

— Та-а-ак…

— Случилось нещастя. Ваш муж попав у дорожньо-транспортний нещасний случай, в результаті которого був проізведьон наїзд трамвая на вашого мужа, в результаті чого вашого мужа було травмовано, в результаті чого він позбувся нижніх конечностів і цього… коротше голови… Так шо він щас у морзі. Но це ше не кінець, а зовсім наоборіт, потому що у вашого мужа, то-їсть у тіла вашого мужа пропала голова. Хтось украв, неясно з якою ціллю. Може, для колекції, може, на пам'ять про наше історичне місто. Но в то же врем'я пропало і тіло. Тільки вже не вашого мужа, а зовсім якоїсь непонятно гражданки молодого возрасту, котору знайдено було уже без голови. І в такому безголовому состоянії доставлено в морг. Може, це зробили її родичі, нелегально і вночі, і по ошибці прихватили голову вашого мужа, за шо ми также скорбим і приносим разом з трамвайно-автобусним управлінням свої соболізнування, за шо й пробачте, но мені пора. А до вечора довжні ви трупа забрати. Так шо досвіданя.

Міліціонер увесь цей час намагався надати своїй фізії якомога скорботнішого вигляду, але запах пива і вінегрету, який він видихав на Цибульку, свідчив, що це для нього надто важке завдання. Зрештою, так само як і для Цибульки — мусив аж закусити нижню губу, щоб не пирхнути сміхом. На прощання міліціонер сказав:

— Міжду прочим, я значала подумав, шо ви його доч, тоїсть трупа, а ви оказуїться жена, в чому і поздоровляю, тоїсть імєя ввіду, вашу внєшность юних лєт.

Цибулька зачинив двері і станцював танок живота:

— Ля-ля! Я трупа доч! Ля-ля! Я доч! Я женщина! Тепер я баба, не козак!

Новий дзвінок у двері подіяв на нього, мов крижана вода. Що таке? Хто це може бути? Не дай Боже Манюся. Вона, побачивши незнайому — даму, — ще чого доброго кинеться видряпувати очі. Але ні, Манюся дзвонить не так.

Відчинив двері й побачив незнайомця у сірому плащі й сірому широкому капелюсі. Незнайомець мовчки вийняв з кишені червону книжечку і розгорнув її перед очима остовпілого Цибульки: «Капітан Тягны-Рядно». Саме через «ы».

— Дозволите зайти? — спитав капітан і, не чекаючи згоди, зайшов усередину.

Цибулька відчув, що у нього трусяться руки. Капітан зміряв його насмішкуватим поглядом, поцмокав, покивав головою і сказав:

— Кого ж це ви, громадянин Цибулька, вирішили довкола пальця обвести, га?

Серце Цибульки провалилося в нетрі глибокі, долоні спітніли, а в роті пересохло. Капітан увійшов до покою, відчинив бар і видобув пляшечку коньяку.

— По сто грам? — спитав, мабуть, із ввічливості й, наповнивши два келишки, випив з обидвох. — Думаєте органи надути? Не вийде. Ми завше на сторожі. І нікому не віддамо наших завоювань. Ваш маскарад тільки усугубить справу. Попереджую: добровільне зізнання пом'якшить провину.

— Але… але в чому я маю зізнаватися?

— В тому, що викрали труп невідомої жінки.

— Я! — пополотнів Цибулька.

— Ви! З моргу. А тепер вирішили вдавати із себе даму. По-моєму, це просто збочення.

— Але ж я загинув! Мене нема! Щойно тут був міліціонер і вручив ось довідку, що громадянина Цибульку збив трамвай. «Видача трупа з 10 до 18. Обід з 13 до 15»…

— Можете цею довідкою підтертися. Я хочу, щоб ви мені відповіли одне: труп вищезгаданої жінки при вас?

— При… при… але це не він при мені, а я при ньому, бо саме він, тобто труп, насадив мою голову на себе. Так що я тут взагалі ні при чім.

— Ага! Тепер ви все валите на трупа? Нічого у вас не вийде. Викрадення трупа та використання його у власних цілях карається п'ятьма роками суворого режиму з конфіскацією майна. Ясно?

— Я-ясно…

— Але я великодушний. Я згоден пробачити ваш злочин, якщо ви в свою чергу допоможете нам. Адже від того, що ви змінили свою стать і тіло, ваша праця таємного агента СБУ не повинна постраждати. З тією різницею, що тепер ви працюватимете для неньки України.

— Що від мене вимагається?

— Виконаєте одне завдання — і ви вільні. Ми вас закинемо в одне середовище… Поживете там з місяць і повернетесь назад.

— А це далеко?

— Ні. Я вас особисто завезу. Збирайтеся. Беріть лише найнеобхідніше.

— Я поставлю лише одну умову, — видушив із себе Цибулька. — Я повинен дістати нові документи… що я жінка.

— Нема нічого легшого. Після виконання завдання, я вручу вам ці документи.

Цибулька швидко спакував невеличку торбину, прощальний поглядом окинув рідне помешкання і рушив за капітаном. Дорогою спробував вияснити, кому належить жіноче тіло, яке тепер стало його власністю, але капітан відмовчувався.

Їхали вони автом вгору по Личаківській. Цибулька сидів збоку від капітана, притримуючи руками сукню, щоб не надто високо оголювала ноги, але сукня не слухалася і круті стегна хоч-не-хоч, а кидалися в очі чекістові. Що ж, подумав Цибулька, до цього слід звикати. І раптом спало йому на гадку: а що як спокусити капітана і такою ціною позбутися його? Невже таке пишне тіло цього не вартує?

Цибулька розслабився і відпустив сукню. Стегна заголилися так, що капітан уже не міг не реагувати на них. Раз по раз кидав оком, а коли Цибулька закинув ліву ногу на праву, чекіст ледве зумів вирівняти кермо.

— Ви ці штучки киньте, ми виконуємо державної ваги завдання. А ви своїми ляжками відволікаєте мене.

Дорога вела попри ліс.

— А чому б нам не спинитися? — кокетливо запропонував Цибулька. — Так приємно погуляти в лісі…

Гальма завищали, авто спинилось, а на Цибульку глянули грізні очі капітана Тягны-Рядно.

— В чому справа? Ви хочете мені віддатись?

— Хо… хо… хочу… — проплямкав Цибулька і відчув, як у нього починають самі собою труситися і розхилятися ноги.

— Отже, так, — металевий голосом проказав капітан. — Затямте собі раз і назавше. Чекісти трупів не взувають. Це принципово.

Цибулька похолов, а на очах виступили сльози, його жіноче самолюбство зазнало нищівного удару. Знову смикнув сукню на коліна. Що не кажи, а він був кращої думки про чекістів.

Перед самими Винниками авто різко повернуло в ліс і загецкало по лісовій доріжці. Теж мені — трупом назвав! Та ти такого трупа в житті не бачив! Якби не було в цьому потреби, то Цибулька б ніколи не опустився до якогось Тягны-Рядна.

Авто виїхало на простору галявину, частина якої оточена була високим цегляним муром. Зверху по стінах вилися колючі дроти. Авто спинилося проти залізної брами з написом: «Секретний объект. Вход воспрещен». Поруч красувався тризуб. Капітан бібікнув, і брама роз'їхалася, пропускаючи машину на подвір'я.

— Що це таке? — сполохався Цибулька. — Куди ви мене завезли?

— Спокійно, — відрізав капітан. — Прошу виходити. Приїхали.

Посеред подвір'я стояв гвинтокрил захисного кольору.

— Отак ми й прибули в С, — закінчила розповідь Лютеція.

— На гвинтокрилі? — спитав Бумблякевич.

— Так. Тут капітан завіз мене в шинок і влаштував на роботу, дав ключі від цього будинку і звелів чекати. От я й чекаю вже два тижні.

— І він жодного разу не заявився?

— Ні.

Після цієї оповіді, впродовж якої вони сиділи голими на ліжку, Бумблякевичу якось відразу стало чи то соромно, чи незручно, але він заходився вбиратися. Лютеція, теє побачивши, і собі натягла на себе весь свій старосвітський гардероб.

— Цікаво, де ви роздобули ці музейні експонати?

— Тут, у цьому будинку.

— Добре, тепер поясніть мені навіщо вам здався той замок?

— Хочу звідси втекти. А що це мені самій не під силу, то я прошу вас взяти й мене із собою. Адже ви, певно, знаєте туди дорогу. З замку вже, кажуть, відкрита місцина — можна вибратися.

— Сам я дороги не знаю, але знайшлися в мене проводирі. Три сестри — карлиці. Знаєте їх?

— Ні. Я тут взагалі ще мало кого знаю.

— Ми домовились нині вранці вирушити в дорогу.

— Вже світає.

— Тоді нам пора.

Пролунав скрадливий стукіт у двері.

— Хто б це міг бути? — здивувалась Лютеція. — Скільки тут живу, ще ніхто до мене не приходив.

— Може, це сестри-карлиці за нами прийшли. Щоб ми не проспали, хе-хе…

Настрій у Бумблякевича був бойовий і, поки Лютеція пішла відчиняти, перехилив собі просто з карафки порядний ковток вина. Потім підійшов до дзеркала, поплював на пальці і пригладив ріденькі кучері над вухами.

Лютеція не з'являлася. Певно шепочеться з гостем у сінях. А раптом це той капітан? Бумблякевич підкрався до дверей. У сінях панували темрява і тиша. Двері з сіней на двір були прохилені й Бумблякевич обережно висунув голову.

Тієї ж миті світ у його очах погас: важкий удар по голові звалив його на підлогу.

ПАН ЛІНДЕР ВІТАЄ ГОСТЯ

В очах кумкали зелені пухирчаті жаби, голомозий півень ґвалтував червоного м'ячика, а в старезних дошках підлоги спало розбите військо і важко постогнувало…

Тьма була нудотно солодка на смак і відлипала від уст. У черепі щось опускалося й піднімалося, переставлялися з гуркотом меблі, енергійно тріпалися килими й подушки, хряскали двері й вікна, впускаючи і випускаючи прудкі потоки повітря разом із гамором вулиці й запахами кухонь. Потім завив порохотяг[88], засмоктуючи в себе важке каміння, піски і води, захрумтіли і розсипалися стіни, а з-за поточеного шашелем дзиґаря зійшло помаранчеве сонце і вибило десяту ранку…

Одне око Бумблякевича розплющилося й побачило, що він знаходиться у сінях, а двері надвір зачинені. Тихо довкола і нетутешньо. Перевернувся на спину, діткнувся пальцями чола — намацав гульку. Покрутив головою і з утіхою пересвідчився, що вона не тільки зосталася на в'язах, але й не болить. А це дуже важливо для самопочуття. До того ж його чекає далека дорога.

Бумблякевич обнишпорив усі закамарки, але не знайшов жодного сліду Лютеції. Щезла, мов і не було її тут ніколи. Хто ж це йому дав у чоло? Годинник показував десяту ранку. Пора бігти до карлиць. Напився ще вина, винипав на кухні кусень пирога з маком і вискочив на вулицю.

Вулиця, на якій мешкали карлиці, пролягала десь неподалік, і Бумблякевич навіть не сумнівався, що знайде її. А проте заплутавшись у зелених однаковісіньких вуличках, побачив, що, либонь, не дасть ради сам і таки мусить когось запитати, де тут мешкають сестри. Наступна вулиця була тиха, без життя, легенький гомін, що долинав з міста, раптом наче хто обрубав. Тривожна тиша й безлюддя викликали у ньому незрозумілий страх, і він розвернувся та побрів назад, нашорошивши вуха і ловлячи далеке відлуння міста, що поволі наростало і газуючим напоєм вливалося в нього, як у бутель. І коли понад дахами і садами виросла вежа ратуші, то перетяла йому шлях дивна процесія — усі в чорному, вочевидь поверталися з похорону, але ні на кому з них не видно було виразу смутку. Навпаки — весело галайкали, передаючи із рук в руки плетену сулію вина. Вдова, грайливо кидаючи бісики на всі сторони, так високо підняла свою сукню, що стало видно її голі округлі коліна. Була молода і п'яна. Помітивши чужинця, підморгнула, потім прихилилась до молодички, котра її вела попід руку, і щось шепнула, прядучи очима. А та й собі зміряла поглядом Бумблякевича і загукала:

— Прошу пана, ходіть із нами. Ми йдемо до корчми на гостину. — І, помітивши вагання Бумблякевича, вихопилась із гурту, зловила його попід руку й потягла за собою. — Певно-сьте здалека приїхали?

— Зі Львова.

— О-о, неблизький світ! А з дороги мусите бути голодні, як старий вовк. Прошу познайомитися, то є Міля, вдова. А я Дана. Ми трошки вже собі дзьобнули на цвинтарі.

— Та ви так виглядаєте, ніби вертаєтеся з весілля.

— Аякже! Так воно і є. Тішимося, жи Міля нарешті буде мати чистий спокій. Зрештою, як і той бузувір, що над нею знущався! Спасу від нього не було.

Компанія ввалилася до корчми «Під золотим гусаком» і заходилася зсовувати столи. Бумблякевич роззирнувся за Лютецією і, не побачивши її, підійшов до шинквасу й запитав про неї у панни, яка наливала в гальби[89] пиво. Виявилося, що Лютеції нині ніхто ще не бачив і нема від неї жодної вістки, аж пан Маєр зафатиґувався[90].

— Та ну ж бо, сідайте до нас хутчій, — гукнула нетерпляча Дана, і ось він опинився поміж обох молодичок, які відразу ж почали його вгощати печенею з дика та заливати пивом.

Веселощі й сміх панували за столами, гості радісно гомоніли, співали й обнімалися. Міля підливала гостеві вино, а Дана пальчиками вкладала йому до писка м'ясо.

— Нє-е, — хитав головою Бумблякевич, — ще на таких поминках я не був, аби так весело гуляли.

— А чого ж не гуляти? Чого ж не гуляти? — сміялася Дана. — Ви тільки гляньте на нашу Мілю! Це ж сік із медом, вино з молоком, пиво з горілкою! І таке щастя мало би пропадати? За таким-во одороблом? — і показала пальцем на якогось п'яничку, що сидів у кутку і посоловілими очима сумно дивися на забаву.

— То він був такий самий п'яниця? — спитав Бумблякевич.

— Та це ж бо він і є.

— Ви хочете сказати, що то її чоловік?

— Авжеж, мій горобчику, — притулилася до нього Міля.

— Це мій покійний чоловік. Пішла-м до магістрату, розказала про свою біду, і виписали мені документ, що я вже вдова, а він небіжчик. Лишилося тільки поховати. Що ми й зробили. Могилка чекає на нього. А сам він уже поза законом. Будь-хто може йому дати гальбою по голові, і нічого йому за теє не буде. Бо його нема в паперах, а отже нема і при житті.

— А що буде, коли він припреться до хати?

— Хай тільки спробує. Між іншим, коли маєте охоту, то прошу дуже — визволіть свої інстинкти!

— А то які саме?

— Інстинкт убивці! — сказала Міля. — Він дрімає в кожній людині. Але страх заважає йому вигулькнути і виявити себе. Ви ж бо можете нічого не боятися. Ну признайтеся, невже ви у думках нікого не вбивали?

— Гм… та було…

— А видите? Маєте чудову можливість утілити в життя свою найпотаємнішу мрію і когось нарешті закатрупити. Маю на думці мого колишнього мужа-пияка.

Бумблякевич був здивований цією пропозицією і навіть на хвильку замислився, чи справді вбивство належить до його найпотаємніших мрій, та врешті струснув з голови підступні думки.

— Та облишмо це чуперадло, — засміялася вдовичка. — Ось ліпше розкажіть нам, що там у Львові чувати. Кажуть, наш татусько цісар до вас приїжджав і навіть по-нашому кілька слів виголосив, а його жінка іно по-німецькому. Така вперта. Чи ви бачили найяснішого нашого цісаря?

— Бачив, як ото вас бачу. Бо знаєте, я при магістраті працюю, то ми його всюди супроводжували. Від ранку до вечора. Зокрема на мені лежав обов'язок організувати для цісаря і його почту харчування.

— Справді? І що ж бо їдять найясніший цісар?

— Уранці він звик пити білу каву з віденською булочкою. В полуднє їсть легеньку зупку. То може бути курячий росолик або яринова зупка з дрібненькою локшиною. На обід йому подавали переважно мелене м'яско у вигляді паштету або шницелька з бульбочкою. До цього завше салатка з різної мізерії, скроплена олійкою. Потім — черга на вишневий пиріг або запіканку з рижу і яблук. А ввечері він п'є зелену гарбату з цинамоновим рогаликом.

— І ніяких фазанів, запечених дроздів, вуджених жайворонків? — здивувалася Дана.

— Це тільки тоді, коли він вирушає на лови, але його величність зазвичай полює на сарн та оленів. Рогами у нього оздоблені геть усі стіни в усіх його замках, і під кожною парою рогів прибита табличка, на якій зазначено дату і місце ловів. Зате князь фон Шруботяг звик полювати на однорогів.

— Що ви таке говорите? Князь давно на тім світі, — сказала Міля.

— А чи він, часом, не такий самий небіжчик, як і ваш чоловік?

— О, ні. Я пам'ятаю, як ще малою бачила його у труні. Він разом з матір'ю загинув, коли карета зірвалася в урвище. А він лежав, як живий. Я дивилася на нього, і серце моє наливалось коханням. Раніше мені його не доводилося бачити. Я дивилася на нього, і мені хотілося підбігти й цілувати його, гладити його воскові руки, говорити йому, як я його люблю. Говорити, як його люблю і оповідати мої сни, бо в снах він мені з'являвся такий жагучий, такий шалений, він пестив моє тіло, цілував його і покусував, але ніколи не доходило до чогось більшого. Як тільки я починала казитися від жаги, він зникав, розчинявся у сутінках.

— Скільки ж вам тоді було?

— Дванадцять.

— Отже зараз вам тридцять два.

— І мені теж, — підкинула Дана. — Я так само пам'ятаю похорон.

— І де ж їх поховали?

— В замку. Де ж бо ще? — відказала Міля.

— В замку? Ви хочете сказати, що ви проводжали небіжчиків до самого замку?

— Аякже. Ціле наше містечко зійшлося. Процесія витяглася у таку довжелезну вервечку, що не видно їй було ні кінця, ні краю. Усі дівчата й жінки плакали. Всі дуже любили молодого князя.

— І ви пам'ятаєте дорогу, якою йшли до замку?

— Звичайно. Хіба можна таке забути?

— А потім? Потім ви ще коли-небудь туди ходили?

— Ні. Там уже ніхто не жив. Чого було ходити? Та й небезпечно. Піщані пагорби з часом стали осипатися, під їхніми завалами не раз гинули люди.

Якийсь чоловік підвівся з гальбою і промовив:

— Дорога Мілю! Я хочу нинька випити за тебе. За те, що ти ся звільнила з рабства. Ти стала вільна, як пташка. І можеш нарешті розправити крила. Сьогодні ти помолоділа відразу на десять років. Щоб я скис, коли брешу. Будьмо!

І вгору злетіли гальби, чарки й келихи.

— А чом би нам не випити на брудершафт? — спитала Дана в Бумблякевича і, не чекаючи згоди, переплела свою руку з рукою нового знайомого.

Щойно він слухняно перехилив келих до дна, як жінка припала до нього вологими вустами, втулила йому язика і пригорнулася усім тілом. Еге, чи й вона не вдовичка? Не знати, скільки тривав би їхній цілунок, якби не Міля, котра, силоміць розвернула Бумблякевича до себе, тицьнула йому повний келих, і, так само переплівши руки, засмоктала його вуста, видихаючи випари гарячого вулкана. Здавалося, вона не бачила хлопа років десять. Коли ж їхні вуста роз'єдналися, Бумблякевич побачив як палають її очі і як вона ласо облизується, задоволено усміхаючись. Але побачив іще щось — просто над головою п'яного бевзя, котрий був колись чоловіком Мілі, а тепер, погойдуючись на ногах, ворушив безгучно губами. В одній руці він стискав ножаку і зі всього видно не мав наміру краяти нею шинку.

— Ага, от бачите, — сказала Міля, — не хтіли-сьте визволити свої інстинкти, то тепер мусите задовольнити інстинкти пробудженого звіра.

— Прошу його забрати від мене, — попрохав Бумблякевич. — Він псує мені апетит.

— Плям-плям, — сказав покійник і шморгнув бурячковим носом.

— Ото витріщив сліпні, бодай тобі повилазили! — гукнула йому Дана, а тоді до Бумблякевича: — Чому б вам не встромити у нього виделку? Вам і так за те нич не буде, а нам приємність.

— Еге ж! Ще й яка приємність! — загомоніли гості і стали наливати. — Встроміть у нього що-небудь, кадук його матері! Пустіть йому бісової юхи, стонадцять чортів йому в пельку! Щоб не діждав ні Петра, ні Павла, ні дрібних святків!

— Мусите його випередити, — порадила добра душа Дана, — інакше він випередить вас. А йому ж, як покійникові, теж нич не буде. Ну? Що ся дивите? Відваги! Нате вам ножа та вколошкайте того люципера!

— Нуте! — штурхнула під бік Міля. — Дайте йому шкварки! Чи не бачите? Він же такий п'яний, хоч йому зуби вибери.

— А що він хоче від мене?

— Та як що? Побачив, як ми цілуємось! Природна реакція кожного покійника на зальоти своєї ще живої жінки. Переважно вони тільки страшать. Але в цьому трафунку я не певна. Тому не патичкуйтеся, хутчіш озбройтеся і вперед!

— Та чи ви подуріли? — обурився Бумблякевич, зриваючись з місця, але покійник заступив йому дорогу і люто захрипів, черкаючи повітря ножем.

Тут уже було не до сміху, бо й на думці не мав слухати під'юджувань гостей, рвонувся вбік, уникнувши леза, й кинувся до дверей. З усіх сторін потяглися до нього руки, ловлячи та переймаючи, а п'яний з ножем не відставав і хрипів у спину. Зі спритністю, якої від нього ніхто не чекав, Бумблякевич пострибав через лави, по столах, трощачи тарелі й келишки, і вилетів вихором на вулицю. Чув, що за ним женеться той телепень, і не зупинявся, мчав щодуху, пірнаючи з вулички у вуличку, аж поки не втрапив на вулицю дуже схожу до тієї, де мешкали карлиці. Що далі, то упевнювався в цьому все дужче, і, коли скрипнула хвіртка зовсім поруч, не мав уже сумніву, що зараз з неї виступить стара карга і скаже: «Прошу пана, ми вже зачекалися, де ви пропали?», або котрась із сестер кинеться йому на шию і стисне своїми тонюсінькими батогами-рученьками…

Зупинився, відхекуючись та прислухаючись до далекого тупотіння, й побачив високого худого лакея в білих рукавичках і з надміру кудлатими бурцями на щоках. Убраний був у кармазиновий каптан із позументами.

— Прошу пана, ми вже зачекалися, де ви пропали?

Бумблякевич остовпів і не міг так одразу зібратися з думками.

— Прошу, заходьте…

Його ввічливість і покірність, а, головне, цей голос, що з такою повагою звертався до гостя, зробили свою справу, і він не годен був опертися запросинам, понад те ще й тому, що тупіт усе наближався і наростав, і ось-ось з-за рогу мав би вилетіти бузувір із ножем. Лакей подався вперед, і Бумблякевич посунув за ним слухняно, мов заворожений. Під ногами похрумкував дрібненький гравій, обабіч доріжки буяли квітники, з котрих спурхував стурбований бзикіт комах.

Сліпучо-біла будівля, до якої вони прямували, виглядала мов невеличкий палацик в італійському стилі. А, може, й англійському. Ґанок з білими колонами був закутаний виноградом, вочевидь здичавілим, а окремі його батоги вигналися аж на дах і творили густу кошлату кучму, в якій з лементом вовтузились горобці. Бумблякевич піднявся сходами слідом за лакеєм і опинився в залі з канарковими шпалерами і квітковим брамбором угорі. Надміру високі вікна, були завішані білими коленкоровими фіранками з червоною облямівкою, а на вузькій поличці коминка, між двома срібними свічниками під розцяцьканими абажурами, виблискував помпезний годинник з головою орла.

— Прошу сюди, — сказав лакей і прочинив дубові двері в бічній стіні. — Прошу зачекати, зараз вас приймуть.

І зник.

Стіни тої великої світлої кімнати було обтягнено перським полотном: на жовтому тлі красувалися кривулясті скелі й такі ж кривулясті дерева, а межи ними крутили вигинистими задками хитроокі левиці перед тупомордими левами з вогняними гривами, никали гіллясторогі антилопи й граційні газелі. Верхню частину коминка з білого нетесаного каменю прикрашував мідний годинник з черепаховими арабесками. Дві позолочені жирандолі по кутах коминка з'єднувалися великою металевою гілкою трояндового куща з кованими квітами й листям, оздобленими старою міддю. На оббитті потемнілих крісел з крученими ногами і поручнями можна було при великому бажанні розібрати сюжети з «Енеїди» чи «Одіссеї», позаяк злинялі барви і постаті ще не були остаточно спотворені церуванням. У чотирьох кутках цього кабінету стояли похмурі шафи з віконцями, крізь які виднілися книжки і папки. У простінках межи двома вікнами притулився старенький, інкрустований під шахівницю, столик з вазою, в якій завмер букет флердоранжу, перев'язаний білими атласними стьожками. Над цим столиком висів овальний барометр з чорним обідцем, прикрашений стрічками з позолочених стружок, проте він був так засиджений мухами, що позолота ледве проглядала. Ще вище над барометром, весь у тіні і в пилюці, мужньо стояв на чатах великий портрет найяснішого пана цісаря. Самі вікна були задраповані червоними гродетуровими шторами, що їх підтримували шовкові шнури з китицями, за шторами біліли люстратові фіранки з поплінами. Букет флердоранжу виявився єдиною привабливою річчю у загалом малопривабливих лаштунках кабінету, і саме він змусив Бумблякевича наблизитись до вікна і розгорнути фіранки.

В саду на гойдалці сиділа тонкостанна панночка з книжкою. Її біла сукня чимось приманювала до себе увагу, хотілося загукати, або ні — навшпиньки підкрастися й накрити очі долонями, щоб почути лелійно-ласкаве: «Анрі? Люсьєн? Гюстав?..» Щось французьке, й неодмінно флоберівське, було у цій дівчині.

Більше він роздивитись не встиг, бо до кабінету увійшов лакей, але тепер він мав на собі форму австрійського офіцера з шаблею при боці. Помітивши подив гостя, криво посміхнувся:

— Тільки прошу не думати, що ми з лакеєм близнюки. Це було б нерозважливо з вашого боку. Справа значно простіша. Я і лакей — одна особа. У наш час слід бути економним. Крім ролі лакея, я не менш успішно виконую також ролі гувернера, садівника і кухаря. Покоївку грає моя дружина. При чому — бездоганно. А ще ж я заміняю цілий загін жандармерії. Так-так, шановний добродію, я і є комісар неіснуючої поліції пан Ліндер.

Бумблякевича пересмикнуло.

— Що, не сподівалися на таку зустріч? Прошу сідати в крісло та почуватися, ніби вдома. Я, знаєте, людина гостинна і люблю отак по-дружньому погомоніти. Добре при цьому й чарочку перекинути.

З тими словами пан Ліндер видобув з-під столу срібну тацю з пляшкою рому і двома келишками.

— Прошу, пригощайтеся. Відразу почуєте себе вільніше й затишніше.

Бумблякевич випив рому, але затишніше себе не почув. Злився, що отак дозволив собі попастися в сильце. А все кляті амурні пригоди. Якби не подався був до тої голомозої, а залишився в карлиць, то зараз хтозна, може, опинився б на півдорозі до монастиря. Тепер мусив відбути візиту в комісара поліції.

В кишені намацав кусник маківника, якого прихопив зранку в Лютеції, відщипнув крихту й поклав до рота.

Комісар підійшов до шафи, витяг якусь чорну папку і, вмощуючись в кріслі, пацнув нею по столі.

— Хоч я і не маю в своєму розпорядженні жодного шандаря[91], зате в мене є цілий загін прихильних цісареві громадян, які охоче — наголошую: охоче! — виконують свій патріотичний обов'язок. Так-так… І ця папка — плід їхньої недремної уваги… Чому б вам не розслабитися? Ви якось так сидите, що мені весь час здається, наче ви раптом встанете і підете. Вип'єте ще рому? Це справжній португальський. А взагалі у нас чудовий клімат, гірське повітря. Ще кілька днів тому лило як із відра. Це ви нам погоду принесли?.. Чи привезли?.. Чим це ви займаєтесь? Що ви жуєте?

— Пиріг з маком.

— Гм… Перестаньте, ви забули, де знаходитесь? — і, помітивши здивований погляд, поквапився пояснити: — Так! Так, ви у мене вдома. А чому? Тому, що магістрат і досі ніяк не виділить кошти на побудову комісаріяту. А звідки б узятися цим коштам? Та ні звідки, як зі Львова. Але вони і у вус не дмуть. Ви тільки уявіть собі — я змушений приймати відвідувачів, а серед них трапляються і вбивці, не в спеціяльно для цього пристосованому приміщенні, а у власному домі!

— Непорядок!

— Я й сам знаю, що це непорядок. Але чого-чого, а на свої гроші розпочинати будівництва не буду. Досить з мене, що напів за мої власні гроші зведено в'язницю. І що ви гадаєте? Попервах я був змушений поєднувати свою надзвичайно відповідальну працю комісара ще й з посадою начальника в'язниці! Мало того — тільки між нами — я ще й досі змушений бути і катом! Ви собі уявляєте? Я — і кат! Я, кого жінка називає не інакше, як «мій бобусь»!

Бумблякевич погодився, що це жорстоко, і вихилив ще келишок рому.

— Таким чином мені доводиться не тільки вішати, а й — що особливо неприємно — допитувати злочинців. Для цього я простудіював гору спеціяльної літератури. Охоче визнаю — надзвичайно захоплюючої літератури. Але одна річ, коли ти читаєш її для розваги, а інша, коли для підвищення фахової освіти. До того ж усе це відбувалося з жахливим поспіхом. Адже, коли я самотужки вчився на ката, не переставав бути комісаром поліції. Тим часом зібралася веселенька кумпанія шальвіристих типів, яких слід допитати, а дехто навіть уже дозрів, аби перетворитися на окрасу міської шибениці. Словом, усе робилося ґальопом. А ще ж така цікава деталь — усі катівські обладунки, весь інструментарій, довелося майструвати самому! Пізніше я вам покажу, як вони виглядають.

Бумблякевич затряс головою:

— Ні-ні, мене такі речі зовсім не цікавлять.

— З вашого боку це, можливо, й не зовсім ґречно, але я вибачаю, бо ви мій гість… Так от, зараз справи пішли на краще. Мені вдалося влаштувати на посаду начальника в'язниці свого тестя — пана Дезидерія Фляка. Душевний дідусь! А як він вишиває! У нього звичай — кожному звільненому з в'язниці дарувати на прощання одну зі своїх чудових вишиванок. І люди його цінують. У нас взагалі заведено дбати про своїх клієнтів. Наприклад, одна родина злочинця, якого я повісив, регулярно надсилає мені вітання. З якого б це дива, питається? А тому, що коли я по-людськи, то й зі мною по-людськи. А було так. Цього чоловіка повинні були повісити після Різдва. От я й думаю собі — а чому б не відпустити його на свята додому? Родина зрадіє, що всі докупи зібралися, та й йому розвіянка. Так я й учинив — пустив того ланця аж на три доби. Всяке могло статися — міг біс підкусити й не вернувся б. Але він чемно повернувся до в'язниці, та ще не з порожніми руками — приніс печеного і вареного. «Нате вам, пане Ліндер, від нашої родини». Я йому так і сказав: «Ви ж, добродію, могли і драла дати, ге?» А він знаєте, що мені на теє? «Е-е, пане Ліндер, хто має висіти, не втоне. Все одно зловлять. А я б хотів, — каже, — щоб таки ви і ніхто інший мене повісили. У вас так затишно, так затишно!» — комісар змахнув сльозу і голосно сьорбнув носом. — Одним словом, дав я йому ще й Великодня діждатися. А вже тоді й повісили. Еге… Зараз мені трохи легше. За ката часом і тесть підміняє. Та й, скажу вам, знаходяться і в нього свої прихильники. Бувало, впреться котрийсь — хочу, щоб мене стратив пан Дезидерій, і край. Я вже й, бува, пояснюю, що як на те, пан Дезидерій застудився і лежить у ліжку. А той: «Це нічого, я зачекаю». А як можна чекати, коли саме цього дня призначена страта і я вийшов на роботу саме яко кат. Це ж я, коли страта відміниться, змушений буду заплатити самому собі купу грошей фактично за невиконану роботу? Не можу ж я, викликавши ката, одірвавши його від якихось своїх невідкладних справ, відправити потім з нічим! Це було б непорядно. А я люблю порядність. І який же я вихід знаходжу, га?

— І який же ви вихід знаходите?

— А дуже простий. Я не відміняю страти, але страчую не того, хто будь-що хоче діждатися пана Дезидерія, а зовсім іншу особу! Ось як я викручуюся з цієї дратівливої ситуації… Те саме й з тортурами. Усі засуджені виразно діляться на два табори: одні бажають потрапити лише у мої руки, а інші — в руки пана Дезидерія. Теж я вам скажу — самоук!

— Самоук?

— Чистої води самоук! Ніхто його не вчив. Просто тобі вроджений талант. Золоті руки. Особливо, коли має натхнення. Без натхнення не працює.

— Натхнення, що не кажіть, потрібне і в кльозеті[92], — погодився Бумблякевич. — Без натхнення нічого не вийде, хоч би й увесь день там просидів.

— О, власне! Бачу, ви на цьому розумієтесь. А як я відкрив його? Дивлюся, що завше, як треба курочку на обід потрактувати, то не кому, а моєму тестеві сеє лепське діло доручають. Скручував голівку так удатно та безгучно, що, здавалося, не курку він соборує, а якусь бадилинку рве. Пташина ані кавкне.

— Так, це й справді неабиякий талант.

— Ото ж бо! Таланти поруч! Треба лише вчасно їх помічати. А то ж подумати — яке б у нього могло бути життя? Нудна сіра старість, прогулянки з паличкою та безмежні триндикання на лавці в скверику з такими ж, як і він, неприкаяними трухликами. Бррр! А я знайшов продухвину для його спраглої душі — і чоловік ожив! Ніколи не дасте йому сімдесятки!..

— Так, це добре, коли людина займається улюбленою справою. От я знав одного чоловіка, що ловив ворон і продавав їх на базарі, буцімто курчат. А це, я вам також скажу, не просте діло, бо обскубана ворона має синюватий відтінок. То він що робив? Підфарбовував де треба жовтою барвою, і курча таке виходило, що любо-мило поглянути. Сам я не їв, Бог милував, але їли мої знайомі і дуже прихвалювали. Ще й випитували його: де ви таких курчат берете, що й не тлусті, й такі наваристі?

Бумблякевич вже ґольнув собі добру порційку рому і навіть відчув бажання погомоніти з паном Ліндером. Вже йому не квапилося.

— Знайшов я і для тестьової заняття, — провадив далі пан комісар. — Вона в мене духівник. Відпускає гріхи з лише їй притаманною спритністю. Дивовижно! Інколи їй сповідаються у тому, в чому мені при жодних тортурах признатися не бажали.

— Та у вас не родина, а справжній скарб!

— Аякже! І я бережу та плекаю цей скарб. Що ви там увесь час жуєте?

— Я ж казав уже: маківник. Хочете?

— Ні. Своїм жвакулянням ви мене увесь час відволікаєте, я збиваюся і забуваю, про що хотів розповісти.

— Так воно і є.

— Що саме? — не второпав пан Ліндер.

— Якраз оце, що ви щойно сказали.

— Але я вже забув.

— Я й кажу.

Пан Ліндер струснув головою, і мозок, який перед тим роз'їхався був у різні сторони, з'їхався докупи.

— Ага, вже знаю. Я вас ознайомив зі своєю родиною.

— Але ж не з усією? Наприклад, хто ця юна особа в садку?

— А-а, то моя донечка, моя Олюнька, моє пуп'ятко. Сидить собі цілюсінькими днями у садочку і читає, читає, читає… Хоч би тобі пальчиком поворухнула, хоч би тобі пилинку здмухнула! Ні на що не годяща. Хіба заміж віддати.

— То й віддайте.

— Але за кого? Донька пана Ліндера — це вам не така собі штучка. Хіба я можу віддати її за якогось жевжика? Мені ж потрібен не просто зять, а помічник, однодумець, людина, яка зможе зайняти моє місце, посісти весь маєток, і в'язницю з усіма в'язнями у тім числі. На нинішній день я такого не винипав. Через те моя доця кисне, дріжджі бродять і виливаються через край. Має вже свої двайцять і вісім, а то є вік, коли дівка мусить дістати своє.

Бумблякевич кивнув:

— Так, не хотілося б мені потрапити у вашу шкуру. Стільки клопотів!

— Не кажіть! Там по львовах та віднях гадають собі, що ми тут байдики б'ємо. І справді, з відстані Відня нашу скромну працю розгледіти трудно. Одначе вона має своє значіння. І дуже приємно відчувати, що без неї, без оцього малесенького гвинтика, може під три чорти полетіти уся наша система! Ви уявляєте собі, яка відповідальність лежить на наших плечах?

Комісар зірвався на ноги і розчахнув шафу, вщерть заставлену папками.

— Гляньте! Бачите, яка багата картотека?! Тут увесь С. мов на долоні. Усе тут зафіксовано! І то все не чиясь там, а моя особиста муравлина праця! Цю скарбницю компонував я по дрібках, по словечкові визбирував. Хтось два слова сказав, а я вже цілу ідею розвертаю. Хтось лише подумав — а я і його в картотеку!

— О! Невже й думки записуєте?

— Аякже! Та ви що? Невисловлені думки — це страшна, а може, й найстрашніша зброя проти держави. Це бомба! Коли чоловік там агітує, закликає, проповідує і таке інше — це не так небезпечно. Хочеш — арештуєш такого, не хочеш — не арештуєш… А ось поки він при собі різні там підступні думки плекає, доти вже й не заснеш спокійно. Так ото і чекаєш — ну, коли, коли ж він нарешті себе видасть. Уже й сам під'юджуєш, провокуєш, наче того чиряка, щоб хутше вже його прорвало. О-о, з такими, я вам скажу, якраз найбільше роботи. Мусиш терпляче чекати, поки дозріє, а тоді вже лови мент — підстав кошика, і він сам тобі упаде.

Пан Ліндер зачинив шафу і плюхнувся в крісло.

— Роботи, пане Бумблякевич, незораний край. Ось хоча б вас узяти. З'явилися ви у нас… е-е… — він зазирнув у папку — ага, позавчора. А я вже не сплю. Я вже думаю про вас. Що то за птаха така завітала до нас? Що вона шукає у такій глушині? Е-е, думаю, неспроста, видно. Щось та мусить бути. І шукаю, шукаю, шукаю… І що ви гадаєте? Мої пошуки рідко не увінчуються успіхом.

— Від усього серця ґратулюю.

— І перше, що мене зацікавило: чого ви сюди приплуганилися? Я з неприхованим подивом дізнаюся, що вас сюди занесла жадоба знань. Вам кортить розкрити таємницю замку! Що ж, ідея цілком шляхетна. Вітаю! Але я не був би паном Ліндером, якби не засумнівався.

— І тут ви маєте рацію.

— У мене припис: сумніваюся — отже, існую. І от, коли я засумнівався і все уважно розважив, то дійшов дуже цікавих висновків. Я так собі зміркував: якщо хтось охочий спізнати світ, відкрити щось нове, то він їде до Єгипту, Сіяму чи принаймні до Пацикова. Але — до С?

— Справді… хто б подумав?

— Ото ж бо й воно. Одне мені стало зрозуміло, що ви прибули-сьте до нас не тому, що якийсь там замок, не тому, що привиди, і не тому, що якась там міфічна нагорода, а з цілком певною метою.

— Цікаво…

— Так, так… З метою, котра для мене ще довго була незрозумілою. Я мучився нею, не спав, думав. Я напружено думав усі ці дні, поки ви отут швендяли. Я підняв на ноги весь свій апарат! Свого тестя, тестьову, дружину і, звичайно ж, самого себе! Я вивчав кожен ваш крок під мікроскопом. О, це була титанічна праця! Але я домігся свого. Я вас розкрив, дешифрував. Ось ви де у мене! — ляснув долонею по папці.

Бумблякевич зміряв її очима й сказав:

— Не така вже вона й груба.

— Як на три дні, то аж загруба.

— Навіть, як на три дні.

— А я кажу — загруба! — ще раз ляснув пан Ліндер.

— Можете хоч пукнути від злості, а я буду стояв на свому.

— Добродію! Ви мене дивуєте!

— Не мав такого наміру.

— Ви мене вельми дивуєте… Щойно я вам виклав усе, як на папері, і гадав, що ви зрозуміли, яка у нас ситуація. Складна ситуація. Живемо, як на пущі, далеко від світу. А через те мусимо самі давати собі раду. Мені там, — пан Ліндер показав пальцем у стелю, — довіряють. Я є в списках до найвищої нагороди.

— Яке це має значення, чи ви далеко від центру, чи близько. Мусите свою справу виконувати так само сумлінно, якби жили-сьте в пустельній Сахарі. Ви дістаєте державні гроші і повинні їх відробити.

— А я не відробляю? Я не відробляю? Та я потом і кров'ю… кожен Божий день…

— Але плід вашої праці надто злиденний. За три дні можна б і більше назбирати.

— Третій день ще не скінчився. І вночі я впишу сюди всю нашу розмову.

— Що ж, цілком слушно. Ми багато чого цінного нині висловили.

— Перепрошую! Яким ви оце тоном зі мною розмовляєте? Маю таке враження, що це не я комісар поліції, а ви!

— Ні, я не комісар. Я — Бумблякевич.

— О, видите? А говорите як комісар. Ага, до речі. Для чого ви цікавилися паном бургомістром?

— Бургомістр мав би знати про ту винагороду, що її оголосило «Діло».

— Бургомістр, кажете?

— Еге ж, бургомістр.

— Ні, він про це нічогісінько не чув.

— Ви певні?

— Цілком.

— Він ось-ось має повернутися зі Львова?

— Таке говорять.

— А хіба ви про те нічого достеменно не знаєте?

— Бургомістр, добродію, не звітує перед скромним комісаром поліції.

— Але ж ви такий у нас усезнаючий!

— Звичайно, звичайно… на представників влади у мене теж є папка. Досить пухкенька папочка, хе-хе…

— Ну, то зазирніть до неї.

— Навіщо?

— Аби дізнатися, коли повернеться бургомістр.

— Що ви? Отак узяти й зазирнути? Смієтесь? Та се ж святая святих! Ви навіть не уявляєте, які бомби закладені в ній!

Комісар встав, засмикнув фіранки і, озираючись, наче злодій, зашепотів:

— У мене є навіть дещо про самого цісаря! Ви уявляєте? Про нашого татка! Дай йому Боже здоров'я.

— Про самого цісаря?!

— Цссс! — приклав пальця до вуст. — Це державна таємниця.

— І ви її отак просто довірили мені? Уявляєте, що станеться, коли я рознесу цю таємницю по всіх усюдах?

— Не рознесете, — засміявся комісар.

— А то чому?

— Тому, що не скоро звідси виберетеся. «Залиште сподівання всі, хто входить». Ля-ля-а-а, ля-ля-а-а… — затягнув баритоном пан Ліндер.

— Ви хочете сказати, що я вже арештований?

— Не зовсім. Ви мій гість. До вищого розпорядження.

— А суд?

— Хочете суду? Буде вам суд. Бажання гостя для мене закон.

— У такому випадку я настоюю, щоб мені повідомили, коли повернеться бургомістр.

— Він може дуже довго не повертатися.

— Нічого, я зачекаю.

— А я зроблю все можливе, щоб уприємнити ваше чекання… Ви знову жуєте?

— А ви мене збираєтеся голодом морити?

Комісар зиркнув на годинника.

— О, перепрошую! То вже обідня пора. Забалакалися ми з вами. Прошу зачекати, за кілька хвилин буде обід.

Зоставшись на самоті, Бумблякевич хутенько присунув до себе папку і на першому ж аркуші прочитав: «Згідно з вашим розпорядженням голошу наступне. В С. з'явився невідомий, який рухається у невідомому напрямку з невідомих причин і до невідомої мети, що становить загрозу для добробуту і незалежності імперії. Нами помічено його контакт з відомим віршомазом і газетярем Мартином Карою. Аґент Весна».

Бумблякевич читав аркуші, підписані різними агентами з поетичними іменами — Барвінок, Айстра, Ластівка, — але, вочевидь, усе це писала одна рука. Чи не рука самого пана Ліндера?.. Ну, так воно і є. Ось його власне письмо, котре нічим не відрізняється від письма цілої армії агентів. Це видно й неозброєним оком. Виходить, що комісар поліції сам собі пише доноси.

— Як на мене, то є збочення, — сказав Бумблякевич і поклав папку на місце.

Якраз вчасно, бо ось рипнули двері й до кабінету вплив пан Ліндер в образі лакея. Він ніс величезну тацю, заставлену тарілками та мисочками.

— Ох, пан Ліндер забули свою папочку на столі! — сполошився лакей. — Який жах! Але, я гадаю, ви не насмілилися зазирати до неї?

— За кого ви мене маєте? — закопилив губу Бумблякевич.

— То був би шкандаль. Бідолашний пан Ліндер настільки заклопотаний роботою!

— Я ж кажу, що не рухав її.

— Ох, як це мило з вашого боку.

Лакей поставив тацю на столі й витанцював геть. Бумблякевич вдихнув запах горохової зупи і, не в змозі зволікати, підсунув до себе тарілку. Він уплів уже половину, коли з'явився пан Ліндер.

— О, зараз пообідаємо, — сказав він, втішено потираючи руки. — Ану-ану, що нам тут наготували? — Та враз його погляд упав на папку, і настрій змінився: — Що я бачу?

— А що саме? — ґречно поцікавився Бумблякевич.

— Що я бачу? Ви посміли торкнутися моєї папки?

— Я її не рухав.

— Як то не рухали? Як то не рухали? Я ж її навмисно залишив на столі і зазначив нігтем ось тут. Бачите? Ось тут, на поверхні стола. Риска — бачите? А зараз папка лежить значно вище цієї риски.

— Може, лакей відсунув, — знизав плечима.

— Ви на лакея не валіть. Це дуже порядний чоловік. Батько родини. Він би ніколи не посмів.

— Смачного.

— Дякую. Я вас піймав на гарячому.

— Зупа й справді гаряча. Але ви хухайте, хухайте.

Пан Ліндер нарешті всівся й занурив ложку в тарілку.

— Ха-ха, так я й думав, що упіймав вас. Так я й думав. Старого лиса не просто обхитрувати. Отак ми й працюємо. Використовуємо кожну можливість.

— Я відразу зрозумів, що маю справу з фахівцем.

— А бачите — підкусило вас до папки залізти!

— Кажу ж — не я, а ваш лакей.

— Знову на лакея наклепи зводите? Та я йому, щоб ви знали, вірю як самому собі! У нього бездоганне минуле.

— О, то, може, ви й на нього папку завели?

— Шановний, знаєте, які зараз часи непевні? Ми всі тут як на пороховій бочці. З одного боку Росія, з другого — Туреччина, з третього — Італія. Мусимо постійно пильнуватися. А через те, скажу вам дискретно, я навіть на себе завів кілька папок: особиста справа пана Ліндера, — комісара поліції, особиста справа начальника в'язниці, особиста справа ката, особиста справа садівника пана Ліндера і т. д. і т. п.

— Виявляється, що ви надто небезпечна особа, коли на вас заведено аж стільки папок. Було б дуже шкода, якби такого знаменитого кухаря посадили до цюпи.

По обіді пан Ліндер вишмигнув з кабінету, щоб дати можливість своєму лакеєві прибрати зі столу.

— Обід був дуже смачний, — сказав Бумблякевич лакеєві.

— Не мені дякуйте, а кухареві, — скромно відказав лакей.

Пан Ліндер, повернувшись, знову поклав перед собою магічну папку й самозакохано погладив долонею.

— Ну що — продовжимо? На чому ж ми зупинилися?

— На тому, що ви мене розкрили.

— І справді! — зрадів комісар. — У вас, голубе, чудесна пам'ять. Гадаю, вона вас також не підведе, коли спробуємо проаналізувати всю вашу злочинну діяльність. Першою особою, яку ви зустріли у нашому місті, була ворожка пані Гортензія. Цілком поважна і варта довіри матрона, котра заробляє на хліб насущний єдиним доступним для неї способом. І ось внаслідок контакту з вами, її коханий котик гине в жахливих муках.

— А вам було б легше, якби на його місці був я?

— Та чому, ви? На вас ніхто й не зазіхав. Вас пригостили кавою, а ви її вилляли на бідолашного котика. Пані Гортензія ледве сама врятувалася від вас. Ось тут у мене її звіт про цю жахливу подію. Далі ви потрапляєте до фризієра, щасливого батька родини, вірного сина імперії. Після вашої візити він цілий день пролежав у ліжку, прикладаючи компреси на очі.

— Він мене спровокував.

— Якщо вас послухати, довкола чаїлися самі провокатори.

— Так, власне, й було. Обоє зрадили підозрілу обізнаність у тому, що сталося зі мною до зустрічі з ними. Їх там не було. Цікаво, звідки вони знали…

— Знали що?

Ні, я не такий дурний, нехай тобі та відьма Гортензія оповідає про русалок.

— Те, про що вони запитували, ось що. Прошу мене не лапати на слові.

— Це святий обов'язок усіх наших громадян — стежити за чужинцями. Далі ви зустріли відомого борця за справедливість, поета-демократа Мартина Кару. Я не помилився?

— Так воно й було.

— Отже, підтверджуєте той факт, що саме з ним повинні були нав'язати контакт, прибувши до С?

— Смієтеся, чи що? Я стрів його цілком випадково.

— Хе-хе! Це ж треба — щойно увійти до міста і відразу ж зустріти найнебезпечнішого з усіх мешканців С? Призвідця усіх смут, заколотника і бунтаря?

— То він аж такий страшний? Дивуюся, чому він ще й досі не в цюпі.

— Ха-ха-ха… ну, ви мене від душі розвеселили… А як же я, добродію, ловитиму таких горобчиків, як ви, — га? Саме на такого бездрика[93], як Мартин, і ловлю! Ха-ха-ха-ха! Ліпшої принади годі й шукати.

— Он воно що! А він, бачте, думає, що то його так бояться зачепити.

— Бідний думкою багатіє… Хе-хе… Чим ви займалися в нього вдома?

— Вечеряли.

— А потім?

— Потім він мене запровадив до свого кабінету.

— Е-е, голубе, називайте речі своїми іменами: запровадив на стрих. Чи не так?

— Маєте рацію. То був найсправжнісінький стрих.

— Далі?

— Ми вилізли на дах і слухали музику.

— Комедія. Двоє дорослих людей поводять себе, наче бездомні коти.

— А нас було не двоє. Ціле місто сиділо на дахах і слухало музику.

— Ну і що з того? Але більше нікому не стрілило в голову вирушити до замку, щоб розгадати таємницю. Лише вам одному. Що ви там загубили? Ну, припустимо, є там привиди. І що з того? Що це змінить? Ви їх виженете, чи як?

— Ні, звичайно.

— Тоді на біса вам здалася ця безглузда мандрівка? Не пробуйте мене збаламутити. Я виразно добачаю тут сліди змови. Рихтується щось важливе і підступне. І я докопаюся до суті справи.

— Мусите. Це ваша робота.

— Авжеж, то не забава. Але, може, ви самі зізнаєтесь?

— У чому?

— Який дідько несе вас у той замок!

— Я вже сказав. Нічого більше не маю додати.

— Хто вас послав? На кого ви працюєте?

Бумблякевич розлив ром по келишках і сказав:

— Рятуймося, бо тверезієм. За ваше здоров'я. Бажаю, аби вам вдалося виловити всіх шпигунів не тільки в С, але й у цілій Галіції.

— Дякую. Це дуже мило з вашого боку. Чимраз сильніше мені подобаєтесь. І навіть шкода було б такого ґречного чоловіка стратити. Але, може, мені по-знайомству вдасться вас врятувати, замінивши страту на пожиттєвий арешт.

— Це було б просто чудово. На шибениці я виглядатиму надто кумедно.

— Так то воно так, але, з другого боку, шпигун мусить бути страчений. Такий закон. Чи можу я піти проти закону?

— Ніколи в житті.

— О — видите? Ви вже мене добре знаєте. Не можу! І в цьому полягає драма порядної людини. Вона мусить розриватися межи обов'язком і звичайними людськими почуваннями.

— Єдине, що мене цікавить — це те, хто мені дав у чоло!

— В чоло?

Пан Ліндер приглянувся і, побачивши ґулю, похитав головою:

— Вдарено тупим предметом. Відразу бачу.

— Але хто це міг зробити?

— А де вас ударено?

— В одної особи в хаті.

— Що ж то за особа, коли не секрет?

— Секрет. Це інтимна історія, а я, яко людина лицарських почувань, не можу вам її зрадити. Особа та, до речі, щезла. А коли я вийшов на поріг за нею, то, власне, й дістав по чайникові. І так собі міркую, що ви, яко комісар поліції, мусили б ту справу з'ясувати.

— Але для того я мушу знати, де вас вдарено. Як комісар поліції.

— Гм… Ну добре. Лише як комісарові, я вам відкрию цю таємницю. Я був у такої панночки, що зветься Лютеція.

— А-а, Лютеція? Ну, це мені відомо. Це в мене зафіксовано. А то я вже собі гадав, що ви були десь так, що я не вислідив. Я вже навіть зажурився, що мій апарат скапцанів до решти.

— То вам відомо, що Лютеція щезла?

— Ні, цього я ще не знаю. Цього мені ще не доповіли.

— То вважайте, що я вам доповів.

— Не можу так вважати, бо ви не належите до мого апарату.

— Ну, то впишіть!

— Ге! Не так відразу! Спочатку подайте заяву, що бажаєте допомагати поліції, виберіть псевдо, я вашу заяву розгляну, поставлю печатку, а вже допіру тоді можете писати сигнали.

— Ну-у, це довго, нудно й нецікаво…

— Пане Бумблякевич, я з радою душею взяв би вас до себе на службу. Відчуваю до вас море симпатій. Душевна ви людина. Я віддав би у ваше відання цілу в'язницю. Ви стали б начальником, слава про вас облетіла б усе містечко. Та ба! Закон є закон. За годину призначаю суд, який відбудеться в садку. Лише для вас така честь. Усіх інших судять у темних непривітних приміщеннях. Це пригнічує підсудного настільки, що він, бідолаха, намагається відразу визнати всі свої провини і злочини, аби тільки хутше вибратися звідси. Але суд над вами віщуватиме неабияке задоволення. Я наперед смакую усі його нюанси.

— Це слова справжнього смакоші.

— Як ви тонко мене розумієте! Засудити вас — для мене велика честь і приємність. Я впевнений, що суд винесе для вас справедливий вирок. Вся моя родина з величезним задоволенням споглядатиме за цим священнодійством. Бракуватиме хіба що грецького хору й литаврів. А зараз, пане Бумблякевич, можете використати цю вільну годину, можливо, останню у вашому житті, як вам забажається. Рекомендую прогулянку в саду. Квіти завжди дуже позитивно впливають на самопочуття.

— Дуже вам вдячний, — вклонився Бумблякевич і встав з-за столу. І тут йому спало на думку, що вже й так нема чого втрачати, і згадав про рекомендацію від княгині. — Я маю рекомендаційного листа для пана бургомістра.

— О-о! — відразу загорівся господар. — Чому ж ви мені його не вручили?

— Але ж ви не бургомістр! Мені наказано передати листа до рук власних.

— То вам невідомо, що найясніший цісар доручив мені отримувати і переглядати усю магістратську кореспонденцію? В тому числі й листи до бургомістра.

— А що на те сам бургомістр?

— Він тільки тішиться. Я потім йому коротко переказую найважливіше. А якщо не вірите, прошу ось наказ найяснішого цісаря. Бачите? Герб, печатка, підпис… Не змушуйте вдаватися до сили.

І Бумблякевич скорився, оскільки при застосуванні сили могли виявити й другого конверта. Пан Ліндер вихопив із його рук пакета, покрутив зі здивуванням перед носом і спитав:

— Що це за дивна прозора плівка?

— Вона оберігає від вологости.

— Справді? Ніколи не повірю, — і з тими словами встромив пакет у вазу з квітами, хвильку поталяпав ним і, вийнявши, уважно обстежив. — Дивовижа! Можна я собі цю плівку залишу? Маленька примха бідного комісара. Ось ми її акуратно розрізаємо, та-а-ак, а тепер так само акуратно витягаємо листа. Розкриваємо і… і… і…

Пан Ліндер здивовано крутив аркуш паперу в руках — він був абсолютно чистим! Там не виднілося навіть хляпки атраменту! Там не було нічого! Бумблякевич отерп. Білий папір мовби сміявся з нього, і в цій білизні ввижалася тріумфуюча посмішка Пупса, який так просто позбувся його єдиним безпечним чином — відправив туди, не знаю куди. Таємниця Пупса умре разом з ним, а Бумблякевич, вочевидь, повинен був зникнути.

— Що це має означати? — спитав комісар. — Ви хотіли поглумитися над бургомістром?

— Я й сам нічого не розумію. А, може, воно писане молоком?

Комісар мовчки запалив свічку і потримав листа над вогником. Аркуш всихався і скручувався, як осінній лист, але на ньому не проступило ані слова.

— Тепер ви розумієте, яке щастя для бургомістра, що саме я переглядаю усю кореспонденцію?

По цих словах зіжмаканий папір полетів до кошика.

— Я вас проведу. Зараз на мене чекає важлива робота. Мушу організувати судове слухання — запросити суддю, адвоката, прокурора, лаву присяглих. А не кажу вже про те, що всі вони живі люди і треба б їм наготувати якоїсь перекуски.

В садку пан Ліндер полишив Бумблякевича самого і повернувся до будинку.

Бумблякевич кинув оком на високі мури, які оточували Ліндерову маєтність, і зрозумів, що тікати намарне. За втечу можуть ще додати.

СУД І ШЛЮБ

Сад золотився у сонячнім промінні і дихав теплом, Бумблякевич пройшов декілька кроків і, розкинувши руки, мов птах, з насолодою упав на спину просто в квітник, підім'явши під себе гладіолуси, лілії, анемони і ще різні квіти, чиї назви йому не пригадались. Лежав горілиць і дивився в небо, вдихаючи пахощі. Небо втягувало у свою глибінь, його блакить протікала над Бумблякевичем з такою самою замріяною непоквапністю, що і над Мальвою. Чомусь подумалося, що Мальва у цей час теж дивиться у небо. І, може, навіть у ту саму ледь помітну цяточку серед скуйовдженої отари хмарок, які втомлено сунули до обрію.

— Ах! — дзеленькнув солодкий дівочий голосок.

Над Бумблякевичем схилилася донька пана Ліндера. Від несподіванки вирячила великі круглі очка й дрібно-дрібно закліпала густими віями. Мала дуже миле личко, хоч і надто вже блідаве, сливе біле, навіть вуста були блідо-рожеві і ніжні, як у немовляти. Білими й прозорими були її руки з тонюсінькими шпичками палюшків.

— Ax! — ще раз зойкнула Олюня. — Що ви зробили з татусевими квітами?

— А що? Все одно мене чекає в'язниця або навіть шибениця. По цимбалах!

— Як ви можете так говорити? Суд у нас дуже справедливий. Просто так нікого не засудить… А чи ви не є часом той самий пан Бумблякевич?

— Маєте слушність. Я є той самий Бумблякевич.

— Ах! — втішилася дівчина. — Я зворушена до глибини душі! Я про вас так багато читала! Я знаю про вас геть усе!

— Що? Де це ви про мене читали? — прискалив око Бумблякевич.

— У татовій папці. Тільки це таємниця. Від найпершого дня, коли ви до нас прибули. Я уявляла вас собі таким… ну, таким…

— Хочете сказати, що ви розчаровані?

— Ні-ні, я думала, що ви трохи молодші. Оце й усе. А взагалі, в душі, я навіть хотіла аби ви виявилися лисим і мали круглий животик. Це виглядає так поважно! Мужчина повинен мати свою вагу.

— Дуже приємно, що ви так мислите. Сідайте біля мене та погомонимо.

— Як? Отак просто в самий квітник? Татко збожеволіє!

— Все валіть на мене. А мені тепер нема що втрачати. Сідайте.

Олюня й собі розкинула руки і впала на спину у квіти.

— Боже, яка розкіш! Ви не повірите! Я ж усе життя мріяла отак упасти в квіти, лежати й дивитися в небо.

— І що вам заважало?

— Я боялася татка. Але тепер, коли є на кого все звалити, я вже не боюсь… Пане Бумблякевич, а це правда, що ви зібралися розкрити таємницю замку?

— Аякже.

— Боже, ви справжній лицар. Ніколи мені не траплявся лицар. А зараз він лежить ось тут поруч — зовсім поруч, можна навіть торкнутись.

— Ну, то торкніться.

Їхні руки зустрілися в траві, пальці переплелися, і Бумблякевич відчув, яка її рука холодна.

— У вас холодна рука.

— Але ж серце гаряче!

— Справді?

— Не вірите?

— Хіба може бути гаряче серце при таких холодних руках?

— А ви помацайте, чи не гаряче?

І Олюня з усім запалом своєї ніжної і наївної дівочої душі схопила Бумблякевичеву руку й приклала собі до грудей. Під пальцями почув пружне персо і весь жар, який клекотів попід ним. Там, у глибині грудей, на всю потужність працював могутній паротяг.

— Тепер чуєте?

— Тепер чую.

І, про всяк випадок, руки не забрав.

— Пане Бумблякевич, ви, напевно, дуже мужня людина. Відважитися на таку небезпечну мандрівку! В глухі гори! Сам на сам з духами! Скажіть, невже вам ніколи не буває лячно?

Бумблякевич відчув, як у ньому роздувається пиха.

— Мені буває лячно тільки в присутності чарівних панночок.

— Ах! Які ви галантні! Невже вам і біля мене лячно?

— Ще й як!

— Справді? І мені теж. Мені теж лячно, що ви візьмете й поцілуєте мене.

— Я — вас?

— Так. Поцілуєте просто зараз, у цю хвилину. І мені від того аж усе тіло здригається, я тремчу, мов у пропасниці. Чуєте, як молотить моє серце? Тільки не цілуйте мене!

— Ну, коли ви вже мене так просите… — змилосердився Бумблякевич і припав до прохолодних, але налитих жагою вуст.

Олюня обхопила його обома руками, а все тіло її і справді затремтіло, забилося і зненацька, видобувши глибоке зітхання, заціпеніло. Бумблякевич з переляку враз відлип і побачив, що дівчина лежить непритомна. Ого! Тільки цього бракувало! Хоча… поки лежить… Цікаво, що там у неї під сукнею. Під сукнею побачив накрохмалені сніжно-білі пантальони. Об'єкт був знайомий. Опустив сукню, розгладив і, висмикнувши якесь стебельце, заходився лоскотати панну в носі. Носик зморщився, панночка вдихнула повітря і голосно чхнула, забризкавши Бумблякевичу цілу лисину.

— Ах! Що зі мною? Де я? — Олюня покліпала очками і нарешті очуняла. — Ой, ви мене зачаклували, так? Ви — чаклун! Ви з жінками робите все, що захочете. Правда? Таким я вас і уявляла. Я ж вас просила не цілувати мене. Адже це був перший у моєму житті поцілунок. Я вирішила давно-давно, що дозволю це вчинити лише справжньому лицареві. Нарешті ви з'явилися!

— Щоб зникнути навіки.

— О ні! Не говоріть так. Тепер ви нікуди не зникнете. Я буду провідувати вас у тюрмі. Скільки б це не тривало. Я буду вірно приходити і частувати вас кнедлями, палюшками, тертюхами і пампушками. Моя бабуся вже старенька, і я стану духівником в'язниці замість неї. Ви сповідатиметеся мені у своїх гріхах. Тільки мені й більш нікому.

— У яких гріхах? Чи зможу я нагрішити, сидячи в цюпі?

— Ой, не кажіть так! Гріховними бувають навіть сни. Часом насниться таке… Ось, наприклад, сьогодні мені снилося, наче їду я в кареті через ліс. На нас нападають розбійники. Полонять мене і тоді… вони мене… ах, Боже мій!., вони мене… усі дванадцять… по черзі… Як ви думаєте — може, це віщий сон?

— Якщо будете дуже прагнути, то він обов'язково збудеться.

— Ах, як ви можете? Дванадцять розбійників! Ну хоч би десять — а то цілих дванадцять! Я ніколи б не витримала!

— Ну, ви ж іще не пробували?

— Ні.

— То й не зарікайтеся.

— Соромітник! Ви мені закрутили голову. З якою метою?

— Аве цезар! Морітурі салютант!

— Нічого подібного! Ви не приречений на смерть. Адже суду ще не було. А, зрештою, навіть якщо вас засудять на смерть, то й тоді я не покину вас. Я носитиму квіти вам на могилу. А могила буде в нашому садку. Я навіть знаю де. Ось тут. Де ми зараз лежимо. Тут я звелю вас закопати. Буду приходити і розмовляти з вами.

Бумблякевич скривився від такої перспективи.

— Га-а! Злочинці! Розбишаки! — раптом вдарило громом над їхніми головами, засікло блискавицями і покотилося луною.

Олюня відразу зірвалася на ноги й заторохтіла:

— Це він! Це все він! Підмовив, підманув, заманив.

Бумблякевич, заклавши руки за голову, спокійно собі лежав у квітах і дивився на розшалілого пана Ліндера, котрий від люті не знаходив собі місця і сипав прокльонами наліво й направо.

Олюня підморгнула Бумблякевичу і спробувала заспокоїти татуся.

— Татусю, я всі квіти повипрямляю, повипростовую, листочки запрасую, стебельця попідв'язую, пелюстки посклеюю — будуть як живі.

— Не треба! Хай усі бачать, яке в мене горе! Моя дочка, яку я беріг, мов перлу в чолі, як сонце, і місяць, і зорі — так мене зганьбила! Валяється в квітах, моїх улюблених квітах, з якимось… якимось…

— Перепрошую! — озвався Бумблякевич. — Не з якимось!

— … якимось шпигуном! — нарешті випалив пан Ліндер.

— Дуже вам співчуваю, — позіхнув Бумблякевич. — До судового засідання ще далеко?

— Ні, якраз уже пора! Зараз я з вами за все розквитаюся!

— Головне, щоб не змилити букву закону.

— Не переживайте. Суд проведемо в садку. Ви не маєте заперечень? Тоді прошу за мною.

Бумблякевич піднявся з квітника, обтрусився і слухняно потюпав за господарем. У глибині саду височіла біла мармурова альтанка з крученими колонами і ясно-зеленим дахом. З лівого боку в альтанці стояв стіл, за ним — три порожні крісла, а обабіч столу ще по два крісла, в яких сиділа парочка старушків і нафацькана пудрами пані. На столі, крім папки, було ще повно різної всячини: пляшка рому, кілька келишків, таця з фруктами, якийсь пиріг, посипаний маком, пляшки з вином та водою. З правого боку стояло одне-єдине крісло з налокітниками, очевидно для підсудного.

— Це ось наші присяглі, — сказав пан Ліндер, посадивши у бічне крісло доньку. — Олюню ви вже знаєте. А поруч — це моя дружина, пані Ліндерова. Навпроти — видатні діячі в галузі права й криміналістики пан Дезидерій Фляк та пані Мотрона Флякова, мої тесть і тестьова. Після довгих дебатів з адвокатом і прокурором ми вирішили зупинитися саме на їхніх кандидатурах, яко особах виважених, високоморальних і таких, що не мають особистих зацікавлень у даній справі. Ваше місце там, — вказав на крісло збоку, а сам сів за стіл межи двох порожніх крісел.

Бумблякевич запитав:

— А де адвокат і прокурор?

— Як? — здивувався пан Ліндер. — Хіба ви їх не бачите? Сидять обабіч мене. — І він розвів руки, мов пригортаючи до себе неіснуючих колег. — Слово для обвинувачення надається панові прокуророві! — проголосив пан Ліндер і пересів у ліве крісло. Далі він говорив уже іншим голосом, удаючи прокурора: — Шановні судді, шановні присяглі! Справа, яку винесено сьогодні для розгляду, має надзвичайну державну вагу. Батьківщина знаходиться в небезпеці і будь-яке, навіть найменше, зазіхання на її свободу повинно відразу викликати в нас глибоке обурення і протест. І це дуже добре, що таки викликає. Нещодавно громадськість була свідком появи в нашому місті невідомої особи, яка, прикриваючись безглуздою вигадкою про мету своєї появи — розкриття таємниці замку — насправді збиралася чинити щось зовсім інше, а саме: шпигувати на користь ворожої держави. Ворог не дрімає. Це нам відомо ще зі шкільних читанок. Шпигун відразу ж нав'язав стосунки з місцевим заколотником Мартином Карою, що виразно говорить про існування антидержавної змови. Судячи з тих даних, що були зібрані паном комісаром поліції, неоднозначно випливає: шпигун є агентом Туреччини. А шпигунство, як відомо, в нас карається найвищою мірою, і я вимагаю втілити її в життя найближчим часом.

Прокурор сів посередині і вже як пан Ліндер прорік:

— Слово для захисту надається адвокатові підсудного, — і, пересівши в праве крісло, продовжив голосом скрадливим і єлейним: — Шановні судді, шановні присяглі!

На мою долю випала дуже невдячна місія захищати турецького шпигуна, але я мушу це вчинити, бо таке вже моє гірке покликання. Отже, викривши і розсекретивши агента, ми повинні все ж спробувати добачити у ньому і щось позитивне, щось таке, що могло б пом'якшити провину. Ви скажете, шановні присяглі, що до шпигуна не можна ставитися поблажливо, адже за ним стоїть ворожа нам держава, котра тільки й чекає, щоб загарбати наші землі, поневолити наших жінок. І я скажу — це правда. Ніякої поблажливости для ворога! Але прошу звернути увагу на такий цікавий факт: шпигун видає себе з головою вже від перших кроків по нашому місті. Це дає змогу взяти його на гачок і стежити за всією його діяльністю. Про що це говорить? А про те, що шпигун є особою недосвідченою в своїй справі, інакше б він так легко не попався. Я не хочу тут применшити видатні заслуги пана Ліндера у висліджуванні й розкритті аґента, ворог був би рано чи пізно впійманий незалежно від своєї кваліфікати. Але щоб отак відразу? Так, це феноменальний талант пана Ліндера, але водночас і абсолютна фахова непридатність аґента. Таким чином, наш агент робить лише перші несміливі кроки. Яко аґент, він для нас зовсім не шкідливий, і можемо дивитись на нього крізь пальці. Чисто по-людськи можна б його навіть десь і пожаліти, ба навіть відпустити з Богом. Але до цього я вас не закликаю. Бо добре знаю, що ворог мусить бути покараний, щоб іншим не здавалося, наче ми аж такі вже тюхтії й не можемо обстояти свою гідність. Мусить бути покараний, але не настільки жорстоко, щоб аж на смерть, бо ж провина його не є вже такою надмірною. Гадаю, найбільше, на що він може заслуговувати — це довічне ув'язнення.

Після адвоката, промовив знову пан суддя:

— Останнє слово підсудного!

Бумблякевич звівся з крісла й сказав:

— Можна попросити келишок?

Пан Ліндер повернувся вліво, повернувся вправо й запитав:

— Не заперечуєте, панове? Ну, то прошу, пане підсудний.

Бумблякевич налив собі рому і з задоволенням випив.

— А мені! — озвалася тестьова і, отримавши свою порцію, додала: — За здоров'я шпигуна!

— Що це таке! — обурився пан суддя. — В мене таке враження, що ви не на суді, а десь на водах. Пане підсудний, ваше останнє слово!

— Що я можу сказати? — зітхнув Бумблякевич. — Я нещасна людина. Замість того, щоб потрапити до замку, я забрів у це ваше містечко і встряв аж у таку халепу. А все чому? Бо ті вар'яти зжерли русалку, а вона їм помстилася, і корабель розтрощило на скелях. А якби не розтрощило, то ми пристали б до берега не тут, а там, де замок. Тепер ви кажете, що я шпигун. Можливо, так воно і є. Можливо, я шпигун. Але — не турецький. І це дуже суттєво. Турецьким бути не хочу.

— А італійським? — спитав пан Ліндер.

— Ну, це вже цікавіше. Якщо вас це теж задовільняє, то я не перечитиму.

— Нас задовільняє, — відказав суддя, порадившись з адвокатом і прокурором.

Бумблякевич налив собі ще і випив до пані Флякової.

— Здоров'я пані! Прошу мене засудити на вічне життя!

— Ах, який ви потішний! — заплескала в долоні пані Ліндерова.

Бумблякевич повернувся до неї і нагородив вдячною усмішкою. Пані Ліндерова була пишною товстулею з тих, яким увечері тридцять, а вранці — сорок п'ять.

— Пане Бумблякевич, — сказав пан Фляк, — ваша мужність і сила волі вражають. Яка шкода, що ви знаходитесь по той бік барикад… Я охоче взяв би вас своїм заступником.

— О, це ідея! — втішилася пані Ліндерова. — Мусимо його врятувати. Було б шкода, щоб пропав такий… такий мужчина…

Вона це проворкувала так натхненно, аж її пишні перса збільшилися в об'ємі, а пан Ліндер наморщив чоло:

— Вношу протест! Жодних компліментів шпигунові! Отже, підемо далі. Пан прокурор вимагає найвищої міри покарання, а пан адвокат — найнижчої, себто довічного ув'язнення. Пане прокурор, ваше останнє слово.

— Шановні колеги, — сказав прокурор, — я лише хочу вам нагадати, що довічне ув'язнення може обернутися для нас дуже великими економічними втратами, адже утримання кожного в'язня лягає важким тягарем на місцеве населення. Це викликає збільшення податків, підвищення цін та спад загального добробуту.

— Тепер пропоную останнє слово панові адвокату, — виголосив пан Ліндер.

Адвокат відкашлявся і почав:

— Так, панове, довічне утримання в'язня — це досить значні кошти. Але щоб цьому запобігти, можна використати в'язня для якоїсь важливої місії. А, зрештою, пан Ліндер і сам добре знає, як це робиться, бо чимало його в'язнів працюють до самозабуття на благо нашого суспільства. У мене й досі збереглася хустинка до носа, подарована мені однією ув'язненою жінкою, котру вона власноручно вишила і оздобила, а зараз — ось, погляньте — я ношу її і шмаркаюсь, постійно згадуючи цю добру жінку, що поставилася до мене так поштиво й по-самаритянськи, помітивши, що маю катар. Я міг би назвати й інші речі, придбані в ув'язнених, котрі мені дуже допомогли у власному житті, але не буду відволікати дорогоцінної уваги. Додам іще, що інтелігенція і загальне позитивне враження, яке викликає у нас італійський шпигун, свідчать про те, що й в'язням він справить також приємність і, за час спілкування з ним, вони піднесуть свій загальний розвій та моральність.

Бумблякевич розчулився й голосно висякався:

— Дай вам Боже здоров'я, пане адвокате. Як ви це все гарно вповіли, як ви глибоко проникли в мою… е-е… в моє… е-е-гм, одним словом, хочеться гірко ридати і бити себе в груди: «Милосердя!»

По цих словах пролунало шльохання й сьорбання носом — це пані Мотрона не втрималася й залилася слізьми, а за нею і пані Ліндерова, й Олюня. Ба навіть сам пан Ліндер опустив голову і важко засопів. Не плакав лише Дезидерій Фляк, і то з тієї простої причини, що спав, звісивши голову на груди.

Бумблякевич налив собі ще одного келишка і зітхнув:

Ці рядки викликали ще голосніші ридання, а пан Дезидерій Фляк навіть втворив[94] одне око і тривожним поглядом зміряв підсудного.

— Шановні колеги, — сказав пан Ліндер. — Ви чули думку пана прокурора і пана адвоката. Тепер як вирішите, так і буде. Хто за те, щоби пана Бумблякевича присудити до кари смерти через повішання?

Руки підняли пан Ліндер і Дезидерій Фляк.

— А хто за те, щоби пана Бумблякевича засудити на довічне ув'язнення?

Три жіночі руки піднялися вгору.

— Отже, прошу встати. Наш вердикт такий: кара смерти через повішання.

— Що? — обурився Бумблякевич. — Та як це можливо? Адже було три голоси проти двох!

— Ні, ви помилилися, — розвів руками пан Ліндер. — За довічне ув'язнення проголосували три шановні пані і пан адвокат. Це чотири голоси. А за кару смерти проголосували пан Дезидерій Фляк, пан суддя, пан прокурор, пан верховний кат і пан комісар поліції, себто я. А це вам цілих п'ять голосів проти чотирьох. На жаль, присуд суворий, але справедливий. Прошу наготуватися до страти. У вашому розпорядженні будь-яке дерево в нашому садку. За годину почнемо. А я з паном адвокатом і паном прокурором піду подрімаю.

Пан Ліндер позіхнув так заразливо, що в його тестя, мов за командою, голова стрімко впала на груди і з бурячкового носа залунало важке хропіння.

Жінки, витерши сльози, присунулись ближче до столу і почали частуватися, припрошуючи й Бумблякевича.

— Перед смертю хоч наїмся, — сказав він, підтримавши компанію.

— Дуже жорстокий присуд, — похитала головою пані Флякова. — Ви ж бачили, ми голосували проти. Але нас була меншість. Нас завжди менше, чи не так, мої любі?

— Але ми тримаємося купи, — потвердила пані Ліндерова, наминаючи маківника. — Мушу також сказати одну дуже важливу річ… — Всі насторожились. — Вважаю, що кухар пана Ліндера просто чудесний! Такого маківника спекти!

— Так, нам дуже пофортунило з тим кухарем, — погодилася пані Флякова. — І такво для людини, котра мусить піти з того світу, то нема нічого ліпшого, як фест наїстися, щоб ще затримати в роті усі дивні смаколики. А, коли вішають, це дуже важливе, аби в писку не пересохло, бо тоді смерть є суцільною мукою. Про це треба пам'ятати, і задля того прошу лишити останній кавальчик цього знаменитого пірника для нашого гостя.

— Ви є дуже милі, — сказав Бумблякевич. — Дбаєте за мене, як за рідного. А я вам квіти потолочив.

— І мене збезчестив, — додала між іншим Олюня.

Бумблякевич мало не вдавився, а обидві старші панії закашлялися й почали обмахуватися віялами.

— Запийте ромом, — порадив їм і налив у келишки.

Панії задоволено хильнули і суворо подивились на Олюню.

— Що ти мала на увазі, коли говорила про безчестя? — спитала її ненька.

— Тільки те, що пан Бумблякевич збезчестив мене у квітах, себто я втратила цноту, невинність, дівочість і віночок.

— Як то — все одразу? — не второпала пані Флякова.

— Так, я вже не та, що була перше. Я дуже нещасна, бо вже ніхто мене не пошлюбить, а провинець моїх нещасть зависне на шибениці.

— Який жах! — сплеснула руками пані Ліндерова. — І це говорить моя донька! Але я мушу знати все. Від самого початку. Ну? Хто почне?

— Тільки не я, — похитав головою Бумблякевич. — Я тут гість, знати нічого не знаю і взагалі — маю я право перед смертю на культурний відпочинок?

— А хто вам не дає?

— Дуже добре. Тоді я поплив, — сказав Бумблякевич і почав замріяно цмулити ром.

— Почалося з того, що він заманив мене у квіти, — зітхнула Олюня.

— Як заманив? — спитала пані Ліндерова.

— Сказав, що покаже щось дуже-дуже цікаве.

Олюня почервоніла, а за нею почервоніла й матуся.

— Що там цікавого? — буркнула пані Флякова. — Я що перший раз дивилася, а що останній — було однаково.

— Ну, не кажіть, — заперечила матуся. — Воно, коли вперше, навіть дуже цікаво. А, до речі, що ж він тобі показав?

— Люстерко.

Бабуся пирснула сміхом, а матуся обурилася:

— Звичайне люстерко?

— Так. А коли я сіла біля нього в квітах, він опустив те люстерко ненароком мені за пазуху. І тоді ми почали разом його шукати, а воно тікало з рук. Пан Бумблякевич заліз обома руками мені аж сюди, але люстерко весь час вислизало.

— Дуже оригінально, — сказала пані Ліндерова. — І що ж було потім?

— Ну, я змушена була впустити його руки ще нижче, аж туди…

— Аж куди? — ожила бабуня і вся аж витягнулася.

— Невже аж туди? — ще буйніше почервоніла матуся, і її великі груди захвилювалися, а очка забігали від Олюні до гостя й назад.

Бумблякевич мовби й не слухав нічого, алькоголь потихеньку завойовував усе ширші терени його тіла, і він відчував, як дрімота обплутує всі члени і їх зневолює. Наче крізь сон линули слова Олюні:

— Люстерко ковзнуло мені в пантальони… І тоді… сталося те…

— Яке? — не вгавала матуся.

— Ну — те!

— Негайно розкажи мені все. Я мушу знати всі деталі, чи це було якраз те, що ми маємо на увазі, чи це було зовсім не те, а щось інше, і тоді ти вже не будеш вважатися збезчещеною.

— Але мені соромно!

— Нічого, тут усі свої, — заспокоювала її бабуся. — Ликни си рому, і все піде як по маслу.

Олюня послушно ликнула і продовжила:

— Тоді він задер на мені сукню і сказав, аби я лежала спокійно, то він витягне те люстерко. Я лягла. Він здер з мене пантальони і, щоб я не соромилася, поклав на те місце квіточку. Але люстерко кудись пропало. Скільки він тими пантальонами не трусив, як їх не вивертав, а люстерка нема та й нема. Я вже кажу, Бог з ним, я вам дам інше. А він: є ні, це важлива родинна пам'ятка. І сказав, аби я розвела ноги, бо, може, люстерко якраз там. А коли я ноги розвела, то він почав шукати пальцями, і то так спритно, що мене мовби хтось у небо підняв, і я попливла, попливла…

Пані Ліндерова подивилася на пані Флякову й знизала плечима:

— Як на мене, то це ще не є безчестя.

— Ну, якщо це були тільки його пальці, то так, — погодилася бабуся.

— Але я вам не доказала! Після того він припав до мене і обняв мене, і я почула, як втрачаю цноту.

— Конкретніше! — звеліла пані Ліндерова.

— Ну, я почула, що цнота моя фурр! — і спурхнула, як метелик.

— А де люстерко? — спитала пані Флякова.

— Пропало, — зітхнула Олюня. — Разом із цнотою.

— Який жах! — блиснула очима матуся. — Шукав люстерко, а поцупив цноту!.. Але… моя дитино. Чи ти чула щось особливе?

— Чула.

— Але що саме?

— Спочатку насолоду, потім біль, а потім знову насолоду.

— Це таки воно, — похитала головою пані Флякова. — Сумнівів нема. Наша Олюня збезчещена.

— І ким? — паленіла від гніву пані Ліндерова. — Шпигуном! Злочинцем! Смертником!

— Шкода, що вона нам так пізно про те розповіла. Ми могли б підкупити пана прокурора.

— Авжеж, могли, — згодилася пані Ліндерова. — Та й пана Ліндера можна підкупити… А, може, ще не пізно?

— Після суду? Це вже неможливо.

— Тоді, може, підкупити ката? — спитала Олюня.

— А що це дасть? — не зрозуміла матуся.

— А те дасть, що він, скажімо, відмовиться його вішати.

— Тоді повісить дідуньо.

— А ми і його підкупимо! — не вгавала Олюня. — Ми всіх підкупимо. Крім нас самих. Так, наче ніякого суду й не було.

— Гм… Це цікаво… — замислилась пані Флякова і, вибравши стиглого помідора, пожбурила ним просто в лисину свого чоловіка. Помідор розчавився й забарвив голову в червоне, а пан Фляк стрепенувся і сонними очима обвів присутніх:

— Що таке? Дощ падає?

— Слухай, старий. Біда. Ми, себто ви, засудили нашого гостя до кари смерти, а виявилося, що він збезчестив нашу Олюню. Уявляєш? Тепер треба негайно їх женити. Але це тільки півділа, бо ж, якщо його повісять, то Олюня лишиться молодою вдовою.

— Це все-таки ліпше, аніж лишитися молодою лярвою, — сказав пан Фляк.

— Авжеж, але теж недобре. Ми знайшли інший вихід. Коли б підкупити панів адвоката, пана Ліндера, пана ката і тебе особисто, то можна б постановити, що ніякого суду насправді не було. А коли не було суду, то й нема кого страчувати. Добре ми придумали?

— Геніяльно, як усяка нісенітниця. Стількох людей підкупити відразу — це великий клопіт. Адже доведеться говорити з кожним окремо, вмовляти, переконувати, а за півгодини з цим упоратися неможливо. Залишилося рівно тридцять хвилин до страти. Треба думати, що можна вчинити за цей час.

— Мій старий таки має кебету, — похвалила його жінка.

— Тоді що ти запропонуєш?

— Можу запропонувати таке. В документах зазначено, що суд відбувся третього серпня 1913 року, і цього ж дня має відбутися страта. Себто, сьогодні. Так?.. А ми, не рухаючи й пальцем документів, бо ж це таки святая святих, робимо тільки одну-єдину поправку. А саме: узгіднимо між собою, що сьогодні не третє серпня, а — четверте! Га?

Жінки перезирнулися в повному оторопінні. Бумблякевич потягнувся і сказав:

— Як це можливо, щоб сьогодні було четверте, коли я достеменно знаю, що сьогодні третє?

— А вас ніхто й не питає, — зашипіла йому Олюня.

— Нічого собі! — обурився він. — Вішати ж мають мене, а не вас.

— Добре, а що це нам дасть? — спитала пані Ліндерова у пана Фляка.

— А те, що коли пан Ліндер зі всіма решту панами з'являться на страту, ми здивуємося їхній появі. Адже страта відбулася ще вчора. І такій солідній компанії тут просто нічого робити.

— Але ж він побачить страченця живого!

— Ні. То буде галюцинація. Страченця поховано в квітах, як він того й бажав. Зараз я і табличку приб'ю, і хрест вкопаю.

— Але ж він буде тут! Ми ж його збираємося оженити з Олюнею! — напосідала пані Ліндерова.

— Нічого подібного, — стояв на свому пан Фляк. — Просто це вже буде не пан Бумблякевич, а хтось інший. Розумієте? Інша людина. Бумблякевича засуджено, страчено і поховано ще вчора. А нині до нас у гості завітав пан… е-е… як же його… пан… е-е… згадав!., пан Ціммерман! От хто! Завітав до нас у гості, і ми сидимо любенько та вгощаємося. А пан Ціммерман завітав до нас через те, що просить руки нашої Олюні. Тепер — зрозуміло?

Всі задоволено кивнули головами. Крім Бумблякевича.

— Хіба я схожий на Ціммермана? Я схожий на Бумблякевича.

— Ні, ви схожі на Ціммермана, бо ви таки є Ціммерман, а Бумблякевич, царство йому небесне, спочиває сном праведним, — відказав пан Фляк і подався готувати могилу до приходу суддів.

— Боже, яка я рада! — скрикнула Олюня і кинулася обіймати Бумблякевича. — Тепер я буду пані Ціммерман! Чудово!

— Але так не поспішай, — урвала її пані Ліндерова, — пан Ціммерман ще мусить попрохати твоєї руки в татуся.

Бумблякевич збараніло озирнув жінок і вирішив, що або випив замало, або якраз забагато і, щоби з'ясувати свій стан достеменно, хильнув ще одну стопку. Вмирати не хотілося. Але женитися — теж. Олюня, щоправда, виглядала звабливо. І, може, навіть, це була найліпша з дівчат, яких він кохав, бо ж таки голову мала жіночу, а не чоловічу. І достобіса — мудру! Так хитро закрутити баки матусі й бабуні про своє безчестя — це треба мати неабиякий талант. Але як же, посідаючи цноту, вона могла так достовірно описати її втрату?

Сонце припекло лисину, і він накрив її серветкою. Думати на сонці шкідливо. Якимось чином праця мозку приманює сонячну напругу, і голова поволі починає скидатися на казан, в якому закипає духмяний росіл життя, з'являються густі рої джмелів і шугають від вуха до вуха, через що усі думки, мов пуголовки, збиваються в одну зграю і метаються сполохано по всіх закутинах, прагнучи лише одного — аби їх забули. Та не все так одразу вдається забути, котрась думка обов'язково відіб'ється від гурту і стане шашелем точити мозок.

— Я втомилася тебе чекати, — сказала Мальва. — Мені пора…

— О ні! Зачекай! Я вирвуся звідси й прилину до тебе! Ще день, ще два — зачекай!

Але Мальва в зеленій сукні літа, в стиглих вишнях і росах, в солодкім мареві суниць — відходить у таємність листя, розхиляє густе прожилля, ступає в яснозелений струмінь соків і тане, як сонячна карамеля на гарячому піднебінні.

З'явився пан Фляк з хрестом, до якого була прибита табличка з білої дикти.

— Правда, гарно? — спитав він. — Прошу тільки назвати своє ім'я і дату народження.

— Е.

— Е?

— Це ім'я. А народився сорок три роки тому 18 серпня.

— Е — це ім'я? — здивувалася Олюнька.

— Це перша літера імені. Другу літеру дізнаєтеся по шлюбі, — засміявся Бумблякевич.

Пан Фляк узявся, пріючи і сопучи, виводити на табличці напис вугликом. Завершивши цей відповідальний труд, він радісно пуркнув і продемонстрував присутнім, що в нього вийшло:

Після того, як пан Фляк вкопав хреста посеред квітника, Бумблякевич наблизився до могилки і вилляв на неї келишок рому.

— Земля тобі пухом, нещасний мандрівцю!

А тоді, ставши у позу римського патриція, виголосив:

Пан Фляк стояв поруч, сумно опустивши голову, на якій запікся розквашений помідор. Здавалося, наче вбрав червоного беретика.

— Бракує вам бамбальончика, — сказав Бумблякевич і приклеїв йому на тім'я квіточку айстри.

— Ви маєте смак, — похвалила пані Флякова.

— Що це був за чоловік і чому його поховано в квітах? — спитав у пана Фляка.

— О, пане Ціммерман, то була шляхетна людина, котра, однак, заблукала в нетрях життєвих і була завербована італійською розвідкою з метою проникнення в наше місто і вивідання важливих стратегічних таємниць. Як на те, апарат пана Ліндера спрацював так спритно, що шпигуна було виявлено, арештовано і вчора засуджено до страти.

— Пане Фляк, ви так само шляхетна людина, коли здатні з такою повагою говорити про ворога.

— Пане Ціммерман, — озвалася пані Ліндерова, — кажуть, ви маєтний чоловік.

— Так, маю бровар уві Львові. Моє пиво славиться на всю Галіцію: «Від вечора і до рана пийте пиво Ціммермана!» Так написано на моїх шильдах.

Несподівано з-за кущів вигулькнув пан Ліндер, ведучи жваву дискусію з панами прокурором і адвокатом:

— Я таки наполягаю, що вішати слід у саду, а не на подвір'ї в'язниці, бо це не звичайний злочинець, а міжнародної кляси. До того ж, естетика страти, розумієте? Я прагну, аби все було красиво, вишукано. Та щоб останній спогад життя не був забарвлений сірими тюремними мурами, а радісним буянням літа. Мусимо до злочинця проявити решпект, інакше нас не зрозуміє народ.

— Ви маєте на увазі італійський народ? — поцікавився пан прокурор.

— Прошу не шпигати, — відбрив пан Ліндер. — Добре знаєте, що я маю на увазі… Ага, ось і наш герой. Ну, як? Чи ви вже відпочили, чи вибрали собі підходяще дерево?

Пан Ціммерман сторопіло подивися на пана Ліндера і прорік:

— Перепрошую, але я, здається, вас не розумію. Про яке дерево йдеться?

— Як то про яке? Та ж те саме дерево, на якому вас зараз повісять!

Пан Ціммерман розщепнув сорочку під шиєю:

— Пфу-у! Ну й спекота ниньки!

— Мій любий, — озвалася пані Ліндерова, — чи ти не перепікся на сонечку? Як ти міг так тяжко образити нашого гостя?

— Фе-фе, — похитала головою пані Флякова. — В такий урочистий день, коли вирішується доля нашої Олюні, усе спаскудити!

— Стривайте-стривайте, — заметушився пан Ліндер. — Що це ви мене гулюкаєте? Який урочистий день? Чим я образив нашого гостя? Годину тому ви самі його засудили на страту!

— Ах, Боже мій! — жахнулася його дружина. — Він зовсім з глузду з'їхав!

— Перепікся, — сказав пан Фляк, вийняв з кишені дзиґарок і додав: — Справді се було годину тому, але якраз учора.

— Тобто як — учора? — не міг зібратися пан Ліндер, але тут його погляд упав на хрест у квітах. — Хто? Що? Коли? Вже повісили? Без мене? Але… — витріщився на Бумблякевича. — Що за жарти?

— Любий мій, — лопотіла пані Ліндерова, — ти просто забувся — ти ж сам, власноручно повісив пана Бумблякевича, а потім ми його тут і поховали.

— Вчора?

— Вчора.

— А це тоді хто?

— А це пан Ціммерман, який не має нічого спільного зі шпигуном і завітав до нас сьогодні з дуже важливого приводу. А саме — просити руки нашої доньки. Пан Ціммерман має власний бровар ві Львові. «Пийте з вечора до рана пиво пана Ціммермана!»

Комісар поліції заплющив очі, розплющив очі, сказав «брррр!», ляснув себе в чоло і метнувся до столу, де вже пан Ціммерман послужливо підлив йому рому.

— Х-хе! — видихнув алькогольове повітря і уважно подивися на пана Ціммермана: — То кажете, що… угу… пан Ціммерман… так?., завітав до нас сьогодні… А вчора ми стратили шпигуна?.. А сьогодні завітав до нас пан Ціммерман, який ненароком… що ж — буває!., капка в капку схожий на… гм… Бумблякевича… страченого нами… себто покійного…

— І що це тобі, любий, прибандюрилось? — засміялася пані Ліндерова. — З якої се причини ти вирішив жартувати з нами? Пан Ціммерман аніскілечки не схожий на покійного. Ти тільки уважніше придивись! Пан Ціммерман і на зріст вищий, і в статурі худіший, а обличчя в нього яке шляхетне, просто живцем зійшов зі старовинних портретів! Ну, чисто тобі сенатор або якийсь значний магнат! А тим часом у пана Бумблякевича не було жодної риси, яка б промовляла про шляхетність. Небіжчик мав посполиту фізію і поведенцію. Про це говорить хоча б той факт, що він потолочив нам квіти. Тепер на тім місці, де він потолочив, його й поховано.

— Ну, що не кажи, але пан Бумблякевич був чоловіком розумним, — сказала пані Флякова. — Попри відсутність шляхетности, в нім відчувалася внутрішня доброта і добрий вишкіл. Шкода, що так передчасно зійшов у могилу.

Пан Ліндер підійшов до хреста і тупо оглянув табличку.

— Я хочу знати… Ви всі настоюєте, що сьогодні четверте серпня?

— Звичайно! Так воно і є! — потвердили присутні.

— Виходить, що я один збаранів, так? У мене прогалина в пам'яті? Я твердо знаю, що повинен зараз вішати, а мені кажуть, що я запізнився. Страта відбулася. Трупа закопано. А це — пан Ціммерман. Тоді я — вар'ят! Дурналюка несосвітенний!

— Ну, не так аж! — пробувала його заспокоїти дружина. — Просто ти перегрівся на сонечку, от тобі й приверзлося казна-що, наче б то ти ще не повісив шпигуна. Гірше, що ти його змилив з нашим гостем, котрий ні сном ні духом не знав, що улушпиться в таку кумедію. Мусиш тепер вибачитися.

Пан Ліндер повернувся ліворуч, повернувся праворуч і сказав:

— Панове, прошу вибачення. У нас маленька родинна суперечка. Ми, вочевидь, змилилися. Сьогодні ви вільні, до побачення… Що? Завтра? Ах так, звичайно. Завтра, якщо мене пам'ять не воловодить, призначена страта… егм… у мене записано… боюся знову щось наплутати. Одним словом, до завтра, — і провівши адвоката й прокурора поглядом, звернувся до гостя. — Пане Ціммерман, зі мною таке вперше. Даруйте за це помутніння. Давно ви в нас?

— Сьогодні прибув.

— І так відразу з візитою?

— Пане Ліндер, я заїхав сюди по дорозі з Туреччини, де винятково вигідно продав контракт на наше пиво. І, уявіть собі, прогулюючись цією затишною вуличкою, раптом уздрів панну Олюню. Вона у своїй білій сукні читала книжку в садочку і я, угледівши її…

— Перепрошую — крізь мур?

— Ну, що ви, крізь дірочку в мурі.

— Крізь дірочку? Яку дірочку? В мурі нема жодної дірочки!

— Ви хочете сказати — не було. Бо то я, вибачайте, її провертів.

— Що? Ви провертіли дірочку? З якою метою?

— Щоб побачити вашу доньку.

— А звідки ви знали, що вона саме в саду і саме навпроти вашої дірочки?

— Е ні, це дірочка була навпроти вашої доньки.

— Мене цікавить одне: що було раніше — дірочка чи донька?

— Дірочка… тобто донька… Якщо мати на увазі дірочку, котра в принципі була пізніше, бо якби не Олюня, то звідки б узятися дірочці, але оскільки Олюня таки була в садочку, то й дірочка виявилася цілком доречною, що й дало мені змогу підступним чином оглянути об'єкт мого де-не-де місцями подекуди навіть палкого взагалі кохання, котре зародилося в дірочку.

Пан Ліндер заплющився і стояв, сопучи голосно носом.

— Зараз я принесу каву, — щебетнула Олюня і спурхнула.

— Любий, сядь біля нас, — провуркотіла пані Ліндерова. — Ти знову виставив голову на сонце.

Пан Ліндер слухняно сів за стіл, поворушив бровами і сказав байдужим тоном:

— У татуся чудова беретка.

— Погода розкішна, — мовив пан Ціммерман. — У Львові, либонь, не така спека. А то, може, й дощ.

З ніжним дзумрінням комісарові на чоло сіла зелена муха і стала діловито тицяти носиком. Пан Ліндер узяв зі столу Олюнчину книжку, прочитав її назву і, прицілившись, гаратнув себе в чоло. Коли знову поклав книжку на стіл, то на чолі вже красувалася біляво-червонаво-зелена пляма. Пані Ліндерова плюнула в серветку і витерла її.

Олюня принесла паруючу каву, розлила у горнятка і всміхнулася таткові:

— Тільки не переймайтеся. Я вже замастила тую дірочку.

— Я дуже втішений, — відказав комісар. — Пане Ціммерман, то ви закохалися, так би мовити, з першого погляду?

— Можна сказати й так. Я гукнув Олюню, вона підбігла до дірочки, і ми крізь дірочку любенько собі побалакали.

— А потім вона впустила вас сюди?

— Так. Це було мило з її боку.

— Ну і?

— Я попрохав дозволу попрохати у вас її руки.

— І що вона відказала? «Так» чи «ні»?

— Любий, — втрутилася пані Ліндерова, — та чи ти забув, що між жіноцьким «так» і «ні» й голки не встромиш, бо нема куди? Кращого зятя нам годі й шукати. Тільки поглянь на них, хіба вони собі не пасують?

Комісар замислився. Ніяк не міг пригадати собі вчорашньої страти.

— Що з моєю головою? Я абсолютно не пригадую, як ми вішали шпигуна.

— Е-е, старість не радість, — відказав пан Фляк. — Я не можу згадати, обідав я нині чи ні. Або куди поклав свої окуляри.

— Тоді мене цікавить таке. Чи пан Ціммерман збирається з Олюньою оселитися в нас, а чи виїхати до Львова?

Пан Ціммерман хотів, було, щось відповісти, але перебила пані Ліндерова:

— Пан Ціммерман має намір мешкати з нами.

— Т-так… звичайно… — потвердив той. — Мені тільки здалося б на пару днів з'явитися у Львові, щоб дати деякі розпорядження та й потішити родину.

— Ну, це зовсім не обов'язково, — сказав комісар. — При нагоді ці розпорядження можна зробити листовно під час найближчої поїздки пана бургомістра. Чи не так? Адже я дуже добре знаю свою Олюню, вона не витримає розлуки.

— Ані дня! — з запалом видихнула Олюня, і пан Ціммерман враз захотів знову стати паном Бумблякевичем.

— Маючи деякий досвід, — сказав пан Фляк, — я хочу запропонувати свої послуги священика. Гадаю, молодятам аж терпець уривається якнайскорше взяти шлюб.

— Ой, дідусю! — втішилася Олюня. — Який ти милий! Біжу по шлюбну сукню!

Олюня, підстрибуючи, побігла до хати, а за нею поквапився і пан Фляк, бо ж і йому годилося перебратися. Пан Ціммерман і на думці не мав аж такої поспішливости й не знав, що має чинити. Назовні мусив показувати втіху, але це не виходило в нього достовірно. На обличчі малювалося більше розгублености, аніж утіхи.

— Що таке, пане Ціммерман? — спитав комісар. — Ви чимось незадоволені?

— Ні-ні, що ви! Я домігся здійснення моїх найзаповітніших мрій. Але все так хутко відбулося, що я, по правді, не зумів оговтатися.

— Я вважаю, що для пана Ціммермана варто б підшукати якусь добру посаду, — сказала пані Флякова.

— Обов'язково! — підтримала пані Ліндерова. — Може, директора в'язниці?

Пан Ціммерман здригнувся, і його очі сполошено забігали. Доки триватиме ця комедія? Мало того, що його перехрестили, то ще й поховали в могилі. Далі чекає женячка і директорство над в'язницею, від якої йому втекти не вдалося. Що б на це все сказала його бідна мама?

— А що… — крутив вуса комісар. — Цілком слушно. Я давненько збирався підшукати когось, хто міг би мене з дідусем Дезидерієм трішки вивільнити. Надто вже багато в нас зобов'язань, а не хотілося б залучати людей зі сторони. Воліємо мати родинні взаємини.

— Але я не маю досвіду, — сказав пан Ціммерман.

— Ну-у, досвід — це набувне. Завтра я покажу наше господарство і, гадаю, ви хутко увійдете в суть справи… А-а, ось і наша наречена!

Олюня мала на собі шлюбну сукню з вельоном, у руках тримала жмут білих троянд. За нею вигулькнув отець Дезидерій у сутані.

Пан Ціммерман поблід і подумав: кінець. Все, що відбувалося потому, минало наче крізь сон. Його поставили поруч нареченої, і отець Дезидерій виголосив довжелезну напутню промову, від якої гірко заридали всі жінки, а пан Ліндер приклав букетик троянд до носа і тихенько чхнув. Тепер ці троянди він подарує нам, подумалося панові Ціммерману. Очі його знялися до неба, і він побачив, як великі пухкі шматки сала повзли кудись на захід.

— Чи маєш добру і непримушену волю?

В кого він це питає? Олюня крізь сльози відказала «так», а пані Ліндерова уже просто завила, мов на похороні, аж самому женихові стало незручно від того, що завдає цій чудесній родині стільки горя. Раптом захотілося впасти перед ними на землю і, благаючи прощення, повернути їхній скарб.

— Чи маєш добру і непримушену волю?

Це вже в нього питають. Так, аякже.

У кущах неподалік раптом щось майнуло. Потім з-поміж густого гілля вистромилася маленька голівка карлиці. Пізнав Емілію. Яким чином вона сюди проникла? За мить голівка щезла, і більше ніщо не свідчило, що за ними спостерігали.

— А тепер вітання! — пролунав голосний щебіт пані Ліндерової.

Пан Ціммерман побачив, як всі несподівано хутко змахнули недавні сльози і наввипередки кинулися їх обнімати. А пані Ліндерова в екстазі щастя так засмоктала губи молодого, що мало всі зуби разом з язиком не висмоктала. Її повні груди вирували, як спінений океан, і Ціммерман відчув себе безборонним човником, що зблукав на тих хвилях. Її живіт притиснувся так міцно, що коли у молодого тьохнув у штанах соловейко, пані Ліндерова мало не гепнулася. В голові у неї закружляло пелюстками і пішов легенький весняний дощик.

— Ах, мамусю, — ледве відірвала її від свого коханого Олюня, — дай же і мені потішитися!

Зробила це дуже вчасно, інакше б пані Ліндерова зомліла. Відступивши на пару кроків, важко осіла на лаву й закотила очі — все її нутро йшло ходором, мов би хтось невидимий ґвалтував її в хвіст і в гриву і, мабуть, перебуваючи в повній несвідомості, прошепотіла: «Ще, ще, ще, о-о-ох!» Ніхто в загальній метушні не почув цих компрометуючих стогонів, лише з кущів озвалося утішне хихотіння карлиці.

— Просимо всіх за стіл! — проголосила пані Флякова. — Де наше святкове вгощення? Що за неподобство?

— Одну хвилинку! — кинув на бігу пан Ліндер і, пірнувши у квіти, виволік дерев'яного розгоцьканого возика, на якому громадилися таці з різноманітними салатами, канапками, яриною, драглями, ковбасами й тістечками та пиріжками. А коли з'явилося ще кілька пляшок вина і шампана, пан Ціммерман зрозумів, як глибоко поважає його тесть.

— Браво! Браво! — ожила пані Ліндерова.

— Панове, — сказав господар, — усе частування призначалося для поминальної вечері на честь страченого шпигуна, як це у нас віддавна заведено, але оскільки маємо нині весілля, котре є не менш урочистою подією, то…

— Хвильку, — зупинила його дружина. — Ти хочеш сказати, що все це ще від учора знаходилося в кущах? Адже страта відбулася вчора. У тебе все в голові перемакітрилося.

Пан Ліндер наморщив чоло і сказав:

— Прум-прум-прум! Від учора воно не могло знаходитися в кущах, бо при такій спеці неодмінно б зіпсувалося. З цього випливає, що це все готувалося нині. І якщо готував не я, то хто?

— Спитай лакея або кухаря, — порадила пані Флякова.

— Дизю, налий усім вина. Вип'ємо за здоров'я молодих.

Пан Ліндер упродовж цілої забави тяжко роздумував над останніми подіями, намагаючись якось склеїти докупи усі часові відтинки, але це було не так просто — вони випорскували, плуталися і розчинялися в потоках вина.

— Усе дуже смачне, — похвалив пан Ціммерман, — прошу передати мої найглибші шанування вашому кухареві.

— Зворушений до сліз, — відказав пан Ліндер. — Чи не будете заперечувати, аби завтра ми з вами оглянули в'язницю?

— Татусю, ти дуже квапишся, — втрутилася Олюня. — У нас іще попереду цілий медовий місяць.

При згадці про медовий місяць у пані Ліндерової знову проступили сльози на очах.

— Одне другому не заважає, — стояв на своєму пан Ліндер. — Пан Ціммерман огляне установу, якою надалі керуватиме вийнятково сам, без моїх втручань. А це потребує досконалого ознайомлення з місцем праці, інакше нас чекатимуть несподівані комплікації. Як ви на це дивитесь, пане Ціммерман?

— Я дивлюся позитивно. Обов'язок — понад усе.

— Оце є відповідь справжнього громадянина, — втішився комісар і налив вина. — Мусимо випити за нового директора найкращої в'язниці в цілій Галіції! Віват!

Келишки весело дзенькнули, до саду проникли сутінки, легенький мерехтливий туман придушив траву та почав спинатися на гілля кущів.

ШЛЮБНА НІЧ ПАНА ЦІММЕРМАНА

Опинившись у покої, відведеному для молодят, пан Ціммерман відразу ж почув у всьому тілі божевільну втому. На щастя, Олюня кудись випурхнула, зоставивши його на самоті, і то був найбільший дарунок, який лише могла зробити. Але розумів, що блаженство самоти не триватиме довго і Олюня вибігла, мабуть, лише для того, щоб зодягти щось спеціяльно наготовлене для такої урочистої події, як шлюбна ніч. А матуся, либонь, ще й лекцію прочитає, як слід віддаватися мужчині…

А так по правді, то йому зовсім не хотілося ніякого віддавання, радше б виспався добре. За короткий час така навала найрізноманітніших жінок! За все своє життя має тепер надолужити чи як?

І в оцю мить відчув пекельну ностальгію за домом. Там би він ліг тепер до ліжка, почитав щось на сон, а потім, згасивши світло, викликав би в уяві ту маленьку дівчинку в біленьких мереживних майточках, пропахлу родзинками, імбиром і кардамоном, пухкеньку, наче пампушка з рожею, притрушена цукровою пудрою. Легенько, наче серветку, скидаєш ці майточки, здмухуєш пудру цукрову й цинамон і відкушуєш пінявий зефір, що відразу ж тане у роті, лишаючи по собі на піднебінні і язику щемливий спомин. Язиком добираєшся до самого центру пампушки, до червоної і невимовно пахучої рожі, котра назустріч тобі уже їжить пелюстки, соки свої нуртує і полум'ям зблискує. Що ти зі мною робиш, запитує маленька дівчинка голосочком розімлілим і таким тонесеньким, як дзюркіт роси. Я куштую тебе, я смакую тебе, я висмоктую тебе геть усю по цитринах і пелюстках, по кожній крапелинці, я п'ю тебе тут, і тут, і тут — а тут найдужче, бо тут є сутність світу, кінець його і початок, падіння і вознесіння, голод і ситість, жах і втіха, небо і пекло. І жадібно, шматочок за шматочком з'їдає її усю, до останнього схлипу, до останнього позирку, до останнього подиху…

За вікном пролунало обережне шелестіння, заворушилася штора й на підвіконні об'явилася карлиця.

— Еміліє! — скрикнув пан Ціммерман і підскочив до вікна, чи то щоб затулити її собою, чи то щоб зіпхнути у сутінь саду. — Як ти сюди дісталася?

— По дереві вибралася. Я як мавпа. Ти чого тут застряг? Ми ж мали сьогодні вирушати.

— Я потрапив у пастку. Сьогодні мене взагалі мало не стратили за шпигунство, але, на щастя, тесть пана Ліндера вигадав спосіб, як урятувати.

— І тим порятунком є женячка? — спитала осудливо карлиця.

— Ліпше вженитися, як бовтатися на сливі.

— Хе-хе, це ще не знати. Ти собі думаєш, як ви хитро обдурили пана Ліндера, а я собі думаю, як же хитро вони всі позбиткувалися над тобою.

— Наді мною? Що ти маєш на увазі?

— Те й маю, що з тебе зробили йолопа, та ще й за твій кошт. Ну, та менше з цим. Коли думаєш скінчити цей цирк?

— Не знаю. На це може піти кілька днів. Мушу спочатку приспати їхню пильність і вдати, ніби я в захопленні від усього цього. Завтра стану директором в'язниці. Це вже ліпше, аніж в'язнем.

— Ніяких кілька днів. Завтра ввечері вирушаємо. Ми прийдемо за тобою.

Вона ледве встигла зіскочити з вікна на дерево, як до покою зайшла Олюня в білій сорочці до самої підлоги і з розпущеним довгим волоссям.

Пан Ціммерман закляк на місці, не відаючи, з чого почати і що має казати. Олюня теж стояла в якомусь соромливому заціпенінні і то піднімала, то опускала густі повіки.

— Кохана! — нарешті видушив пан Ціммерман те заповітне слово, яке видалося йому найбільш доречним у цій чарівній ситуації.

— Ах! — скрикнула Олюня і кинулася на шию.

Прийнявши її на свої широкі груди, пан Ціммерман відчув, як жага клекоче в цьому витонченому тілі і як кожна клітинка прагне, ні — вимагає, пестощів, а під сорочкою ж бо нічого-нічого, тільки вечірнє тепле повітря, запах жасмину, сюркіт стрикоників, шелест трави, сяйво місяця… І ось він піднімає сяйний серпанок сорочки, піднімає його усе вище і вище, і в притьмареному покої засвічується пломінь жіночого тіла. Тіло бере його за руку й провадить до широкого ліжка, а він по дорозі розщіпає ґудзики і позбувається шкарлущі.

— Який ти кругленький! — стогне тіло і випростується на перинах, і руки свої здіймає йому назустріч. — Ляж на мене, придуши мене, щоб я задихнулася в твоїх обіймах!

Але він боїться її увередити і, вклякнувши поруч, обціловує перса й живіт, ковзаючи долонями по всіх закамарках.

Ні, вона так не хоче, вона хоче, щоб він пригнітив її усією своєю вагою, це нічого, що в нього такий великий живіт, він розплюснеться, вона хоче опинитися під цією горою. І він лягає і чує, як миттю ноги її попід ним розходяться і він западає у стиглу й гарячу мармуляду. Ще тільки короткий стогін розкоші, й тіло її завмирає. Олюня знепритомніла від надміру почуттів. Порати панну, котра лежить, мов мертва, це все одно, що кохатися з подушкою.

За вікном знову почувся шелест, хихотіння, а потім безцінна порада:

— Грай, поки тепла! Хі-хі-хі-хі!

Пан Ціммерман схопив з вази яблуко й люто пожбурив у вікно. В темряві пролунав удар, скрик «Ой! Убили!» і глухе падіння маленького тіла.

Підбігши до вікна, почув, як тріщать гладіолуси і лілеї.

— Забив, скурчеляга! Ой, забив, кунда[95] кундувата! А щоб тобі андрути скисли! Щоб тобі прутень закрутило, як свинячий хвостик!

— Цить, вар'ятко! — зашипів на неї. — Пробач, я не знав, що це ти.

— Ага, не знав! — не повірила карлиця. — Хто ще, крім мене, міг видряпатися на вікно? Тепер я весь пулярес[96] поколола до тих чортових квітів! Ну, що — як любов? Дається, як звір, нє? Хі-хі-хі-хі! Давай, вріж їй, щоб аж завила, щоб аж дибки стала! Чого ти? А я помилуюся. Знаєш, як цікаво?

І вона знову почала дертися на дерево.

— Здуріла? А ну киш звідси!

— Давай, файдоль її, засандаль, щоб аж баньки вилізли, відмолоти як належиться! — і спиналася далі.

— Слухай, якщо ти не заспокоїшся, то я знову чимось пожбурю! Що за дідько! Кохання — справа глибоко інтимна, і я не бажаю, щоб за мною підглядали!

— Чого ти пінишся? Спокійно. Я ту справу знаю. Давай — уперед! Вали її, телицю! Грай і слухай, чи дихає!

— Я не можу це робити, коли за мною хтось підглядає. Я можу дістати скрут кишок.

— Я тобі допоможу. Я скочу до вас у ліжко і почну виробляти такі штукенції, що у вас це діло піде, як по мармуляді. Давай, пробий її, проштрикни, як галушку! Вперед! На барикаду!

— Замовкни! Ти розбудиш цілий будинок!

— Не бійся. Пан комісар захмелів і спить без задніх ніг, пані Ліндерова купається в лазничці, а старі Фляки хроплять, аж заходяться.

— Звідки ти знаєш?

— Я вже всюди позазирала у вікна. Ну, що ти ґави ловиш? Берімося до роботи!

— Зупинись!

Пан Ціммерман перелякався такого завзяття і, переконавшись, що жодні вмовляння не допомагають, вхопив тичку, якою розсовують штори, й загрозливо виставив її у вікно. Тим часом карлиця уже була зовсім поруч на гілці, зайнявши бойову позицію:

— Ти на кого тичку підняв? На жінку? Ще вчора ти піднімав на мене щось зовсім інше!

— Замовчи, бо скину тебе з дерева!

— Не посмієш. Я — ніжне сотворіння, тендітне й безборонне. І привело мене сюди чисте й непідробне кохання. Бо тільки той, хто щиро кохає, може вибачити зраду. Ти одружився з особою, якої не любиш. Але я прийшла тобі на допомогу. Я не хочу стояти між вами, перешкоджати вашому щастю, але я хочу зовсім мало — бути поруч і ділити з вами усі радощі і смутки. Бо таке моє призначення. Я буду прати вашу білизну, твої сорочки і шкарпетки, буду мити підлогу і вікна. Зрештою, на мені лежатиме кухня. Ти знаєш, як я варю, ні? О-о, це мистецтво! Я вроджена кухарка. Все-все-все я робитиму за твою дружину. А навзамін я потребую на макове зерня — притулитися деколи непомітно до тебе, і щоб ти мене легенько-легенько, цяпілюнечку, трісюнічку вграв. Ні-ні, це не буде часто, боронь Боже, лише раз на день, що це для тебе? А якщо ти поговориш зі своєю дружиною і зумієш її переконати, то я би пропонувала ще досконаліший варіант. А саме: коли вона відкидає копита в екстазі, щоб ти у цей час продовжував файдолити мене, їй все одно, вона й так нічого не буде тямити. Згоджуйся! Таке щастя рідко трапляється! Я ніколи не млію, коли мене тарабанять, я навпаки можу кого хоч заїздити. Це на мені мліють! Мруть, як мухи! Гори трупів на моїй совісті! Я — пострах Галіції! Крім того, у мене є ще дві сестрички — умм! — лялюсі! Ти їх бачив! Хіба це не персики? Плоди Едему! Майже незаймані. Та ми тут такі гастролі влаштуємо, що в пана Ліндера баняк відкрутиться. Подивися, він вже в тебе повис і виглядає жалюгідно. Негайно приведи себе в стан бойової готовності, можеш це зробити й рукою, я не заперечую. Ми йдемо в атаку! Відступись! Я стрибаю!

Але пан Ціммерман вирішив інакше і лупонув карлицю тичкою по голові.

— Ай-яй! — нявкнула та і важко хляпнула в квіти.

Запанувала тиша.

Він став проти ліжка і сумно подивився на голюсіньку Олюню, що так і лежала з розведеними ногами, як він її зоставив. Мала тіло досконалої форми, і саме зараз він запрагнув її. Вклякнув понад нею так, що живіт Олюні опинився у нього між колінами, узяв її обидві долоні, приклав до прутня і почав ними рухати, але було сухо, і тоді, плюнувши у кожну з долоней, продовжив цю шляхетну справу з куди удатнішим результатом.

…Раптом стрепенувся від шемрання, щось зашкреблось за дверима, забурмотіло і застогнало. Миттю зірвався з ліжка і навшпиньки підкрався до дверей. Хтось там був, хтось жіночим сп'янілим голосом бубонів:

— Візьми мене, візьми, всю візьми, так, отак, роби, що хочеш зі мною, куди хочеш, ще, ще, ще…

Вся та небагата рослинність, якою пишалася голова пана Ціммермана, миттю стала шторца і захвилювалася, наче ковила під вітром. Рвучко штовхнув двері і відчув, як вони лупнули до чогось. На підлогу повалилося тіло. Прочинивши двері навстіж, побачив пані Ліндерову, в чому її породила пані Флякова. Зіжмакана рожева сорочина висіла на китайській вазі. А її власниця, вибалушивши баньки, важко хапала роззявленим ротом повітря.

М'яса тут було багацько, воно все подригувало драглями, і було на чому очам зупинитися і чим подивуватися. Особливу повагу викликали два фантастичні цеберка, кожне літрів на десять, які, наче верблюжі горби, вигойдувалися то вліво, то вправо. Повні круглі стегна, гладенькі і сливе дівочі, терлися одне об одного, мов небесні жорна, що мелють борошно жаги. Це безмежне тіло вимагало важкої праці, а пан Ціммерман хотів лише одного — відпочинку. Але ось пані Ліндерова ожила і підвела голову. Уздрівши зовсім голого зятя, мало знову не луснулась на землю. Аж тепер він помітив у неї на чолі ґулю.

— Пане Ціммерман… — Заквоктала вона. — Мені так соромно, я така збентежена, зовсім не хотіла вас відволікати, але не втрималася…

Тут вона підвелася на ноги і підступила ближче, випромінюючи довкола себе жар африканської пустелі.

— Зрозумійте мене — я жінка, я мати… Я переживаю за свою доньку, як у вас там усе складеться… У неї це вперше, вона така тендітна, а ще ж така вразлива… Розкажіть мені як матері, чи все гаразд, чи не увередили ви мою голубоньку? Я хочу знати всі деталі. Я мушу це знати.

Пані Ліндерова притислася до зятя, і він відчув, що тіла їхні пасують одне одному, як два черевики. То була рідкісна гармонія, коли кожна випуклість знаходить відповідну западину, а кожна складка прилягає до своєї улоговини, мов улита.

— Не соромтесь мене, пане Ціммерман, я мати, я мушу знати все-все-все. Зі свого боку обіцяю товариську пораду.

Животом своїм попихала його перед себе, а він задкував і задкував, доки не повалився на ліжко поруч Олюні.

— Я вас навчу, я вас всього навчу, пане Ціммерман, — муркотіла матуся і спритно перевернула улюбленого зятя на себе.

А він був настільки ошелешений цим бурхливим натиском, що навіть не опирався, хоча мав би це чинити задля порядку. Адже поруч, як не трагічно, лежала Олюня, і, коли вона ненароком очуняє, то що можна буде пояснити в цій ситуації? Що матуся вирішила надати консультацію?

Пані Ліндерова так спритно упоралася зі своїм материнським обов'язком, що зятеві залишилося тільки спокійно собі лежати на пухких тілесах, дозволивши хвилям гойдливо нести його тіло кудись у тропічний обрій, на коралові острови з височенними пальмами, котрі родять кокосові перса.

Хвилі жбурляли його високо-високо а, коли він уже падав сторч головою і, здавалося, ось-ось розіб'ється на друзки, вони підхоплювали його на пінисті гребені і м'яко опускали додолу, а в цей час із глибин синіх, з безодні таємної спиналися стебла в'юнкі і обплітали ноги та руки, теплі риби припадали до стіп і обціловували жадібно, а меви співали осанну…

В очах засвічувалися барвисті архіпелаги і гасли, але натомість спалахували нові і вражали своєю красою…

— Камо ся пливе, чужинцю? — питали солодкі містралі і хихотіли в кошлату піну хвиль.

А сонно-плинне танго моря непомітно перейшло в гопак, і морець нещасний з вибалушеними очима розпачливо намагався пійматися руками за стебло, за пальми, за берег кораловий, за риб'ячі хвости і крила чаїні, аби лише втриматися на поверхні і не шубовснути у невидь незгасну. Його кидало й підкидало, під ним ревло і стогнало, висотувало до краплі, і, коли руки його урешті вхопилися за щось міцне і надійне, то відчув, що тіло його пронизав струм, і він, мов уражений правцем, задубів, усе в ньому замкнулося і скрутилося — спалах в очах, шум води, що стікає з бачка, крик підбитої чайки, виверження вулкану…

Пан Ціммерман, усе ще трусячись від екстазів, звівся на рівні й окинув оком широке поле бою — обидві повержені Юнони лежали перед ним без тями в однаковісінькій позі, розкинувши ноги. Видовище було зворушливе й величне. Та довго ним милуватися не довелося. Кожної хвилини могла очуняти Олюня і, уздрівши побіч себе оголену натуру коханої матусі, зомліти знову, а то, чого доброго, й збожеволіти.

Попробував смикнути пані Ліндерову за ногу, нога була важка і монументальна, та це мало що дало, пані дому ані не здригнулася і продовжувала перебувати в солодкій знемозі з опалою щелепою. Тонкі ніздрі засьорбували повітря, котре потім вихрюкувалося назовні, виповнюючи покій таким знайомим для Бумблякевича і незнайомим для Ціммермана рохканням радіоприймача.

Двома пальцями затис ніздрі господині, а рота прикрив долонею. Цей спосіб дав свій результат — тіло здригнулося, засмикалося, в роті зачавкало, і крізь пальці пана Ціммермана видобувся розпачливий стогін. Розплющені очі зблиснули жахом, і пані Ліндерова повернулась до тями.

— Що зі мною? Де я? Чому я гола?! Ах, ви мене зґвалтували! Негідник!

То лівою, то правою рукою намагалася приховати свої сороміцтва, але вони були такого обширу, що домогтися цього зуміла б хіба тоді, коли б мала долоні, як лопати.

— Цс-с-с! — приклав пальця до вуст. — Розбудете Олюню! Негайно тікайте, щоб не було шкандалю. Невже ви хочете розбити моє перше кохання?

— Ах, який ви жорстокий! — закректала матрона і почала важко зводитися на ноги. — Заманив мене, спокусив, обманув, наобіцяв, використав як міг, а тепер мене…

Пан Ціммерман мовчки виштовхнув тестьову з покою і зачинив двері.

Олюня розплющила одне око. Воно ковзнуло по стінах, вибігло на голу статуру законного мужа і почало повільно скочуватися додолу, доки не завмерло на його широкому животі, з-під якого ледве-ледве було помітно якусь зморщену й здохлу штукенцію, котра нагадувала кошеня, розчавлене автом. Око заплющилося. Пан Ціммерман переступив з ноги на ногу, почіхав живіт і влігся коло Олюні. Ніжки її повільно зійшлися докупи. Потім розплющилися обидва ока, і пролунало зітхання.

— Я довго була без тями?

— М-м… Не дуже.

— Я страшенно збудлива. Мені здалося, я вмираю. Що ти зі мною зробив?

— Що належалося, те й зробив.

Олюня повернула голову і уважно подивилася на чоловіка, далі звелась на лікті, відсунулася і обстежила постіль. Постіль пишалася незайманістю.

— Чому тут нема крови? — спитала Олюня з дуже серйозною міною. — Мало бути море крови. Я це твердо знаю.

Пан Ціммерман позіхнув і сказав:

— Може, будемо спати? Завтра маю купу справ.

— Я що — знову дівчина? І це після шлюбної ночі? Де твоя совість? Де твій гонор?

— Спокійно. Так, ти дівчина, бо я тебе не дограв. Ти зомліла, а я, яко шляхетна людина, не міг собі дозволити скористатися твоєю слабістю.

— І що?

— І не докінчив початої справи.

— Справді? Яка в тебе лицарська душа!

Рука Олюньки прокралася до пана Ціммермана і погладила здохляка. На її здивування, він не подав жодних ознак життя.

— Ти мене не кохаєш! — жахнулася Олюня і надула губки.

— Кохаю. Але вже пізно. Я хочу спати.

— Ах так! Не діждешся, щоб я після шлюбної ночі зосталася цілкою!

Олюня жваво роззирнулася по кімнаті й зупинила свій рішучий погляд на мідному канделяброві. За мить він уже уважно обстежувався, пробувався на палець, на язик, на персо, аж поки не здобув задовільної оцінки. Пан Ціммерман, здивовано спостерігаючи за тим, як вона лягла на ліжко і почала запихати собі канделябра, до розкішниці[97], уже не міг залишатися осторонь цього небуденного факту й примостився навпроти Олюні, щоби усе любенько бачити. Раптом рука її зупинилася.

— Тут, — сказала вона. — Я відчула її. Досить натиснути, один лише рух — і я жінка! Ах, це тебе зовсім не турбує! Ти безсердечний! Прирікаєш мене на такі муки!

— Чому? — не зрозумів пан Ціммерман.

— Та тому, що змушуєш мене саму себе позбавляти цноти!

— Ти хочеш, аби це зробив я?

— Звичайно! Це має бути натурально.

— Тоді забери руку.

— Що! Що ти затіяв! Боже мій, не руш! Та не цею залізякою!

Але було вже пізно. Пан Ціммерман штрикнув канделябром, і Олюня знову зомліла. Отямиться вона вже жінкою. На сніжно-крохмальні простирадла витекло кілька червоних сліз невинності. Пан Ціммерман з почуттям виконаного подружнього обов'язку скрутився бубликом і солодко заснув. Снилися йому пальми, сонячні пляжі і кораблі.

ПАН ЦІММЕРМАН ІДЕ ДО ПРАЦІ

Олюня ще спала, коли крізь штори й фіранки, крізь невидимі щілини і тріщини вповз до покою ранок. Першими прокинулись меблі — легеньке несміливе порипування, глибокий утробний стогін, бзикання мушок і хворобливе перешіптування шашелю.

Пан Ціммерман випорпався із важкого барлогу постелі, вповз у халат і пантофлі і посунув до дверей. Відчинивши їх, несподівано опинився на просторому бальконі з чорними фігурними перилами. Та не це викликало в нього оторопіння, а те, що побачив з балькону — крізь сизу мряку, крізь мерехтливу мжичку дощу, крізь холодне байдуже проміння сонця вдарило в очі срібло снігів… Наче велетенський обрус застелено поверх дерев і кущів, пагорбів і падолів, поверх будинків і звуків, джерел і крилець метеликів…

Далеко-далеко на пласкому обрії виднілася темна вервечка, в якій угадувалися люди, що втомлено брели на захід. Був певний, що це те саме військо, яке ввижалось йому уві сні, військо, приречене на вічне блукання в снігах. Здалося йому, що пізнає пана гетьмана на сірому огирі, а там одразу за ним і свого пращура в лисячім хутрі — великого і пузатого, мов циганський лантух, з люлькою попід кошлатими вусиськами, що припали снігом.

Якби пан Ціммерман мав на голові капелюха, то скинув би його і помахав сніговому війську… Та капелюха не було, і він сумно повернувся до покою, відчуваючи спиною, як тріумфально тануть сніги, як сповзає гостинний обрус, оголюючи хижі скелети грабів і в'язів, як оживають стрункі струмки і тнуть обрус на пасмуги, а разом зі сніговими заметами розчиняється, мов цукор, військо, аж допоки останньою не зникає гетьманська правиця з розчепіреними трьома середніми пальцями…

— Ти вже вста-а-ав? — потяглася Олюня кішечкою, але миттю згадала вчорашній акт дефлорації і набурмосилася: — Що ти зі мною вчудив, негіднику? Який сором!

— Пардін, — вибачився пан Ціммерман, — якщо чесно, то се була моя перша шлюбна ніч.

— Ах! Не може бути! — в голосі її вчувалася невимовна втіха. — Коханий! А знаєш, це навіть дуже оригінально.

— Канделябром! Ха-ха! Відтепер він стоятиме на видному місці і нагадуватиме нам нашу першу шлюбну ніч. А коли ти поїдеш у справах, залишивши мене саму, я братиму його до ліжка і уявлятиму тебе.

У двері постукали, і після Олюниного «хто там» почувся голос пана Ліндера:

— Пора, пане Ціммерман! Хутенько спускайтеся до сніданку і рушаємо.

Сад пана Ліндера був просто безмежний. А в'язниця, виявляється, знаходилася у самому кінці саду. Пан Ціммерман погодився, що це дуже своєрідно, а як для в'язнів, то взагалі надмір людяності.

— Природа ушляхетнює, — проказав пан Дезидерій Фляк, тупцяючи за ними.

— Авжеж, — підтримав цю гадку пан Ліндер, — природа спонукає людей ставати добрішими.

— До кого? — поцікавився пан Ціммерман.

— До нас — представників влади.

За якийсь час вони зупинилися перед металевою брамою, що була помальована на чорно і стояла просто серед кущів малини, а побіч брами не було нічого — ані муру, ані паркану, самий лише малинник. Це видовище викликало у новоспеченого директора в'язниці здивувальне «О-о-о!»

— Це і є в'язниця?

— Аякже. Перед вами вхід на в'язничне подвір'я.

— Але чому нема муру? Хіба в'язні не тікають?

— А куди їм, голубе, тікати? І головне — навіщо, з якою метою? Адже це тільки умовно визначену територію названо в'язницею, а насправді вона всюди, куди лише не поглянь. Довкола суцільна в'язниця, замаскована під місто. Га? Весело вигадано? Щоб ворог не здогадався. Я вивів в'язничне життя на такий високий рівень, що фактично воно мало чим відрізняється від життя позав'язничного. Хоча цей факт можна потрактувати і навспак, а саме: вільне життя є узгоджене з нормами і приписами життя в'язничого. Але то вже буде вільнодумство, яке карається законом — від п'яти до восьми літ.

Пан Фляк нахилився перед брамою і, пошпортавшись під камінням, видобув здоровецького ключа, яким і відчинив браму.

Панство вступило на просторе обійстя, в глибині якого красувалася довжелезна двоповерхова будівля під червоною черепицею, схожа на касарню. Уся місцина перед будівлею була обсаджена кущиками, квіточками і травичкою. По травичці прогулювалися в'язні. Чинили це якось дуже цікаво — ходячи по колу з закладеними за спину руками і вигукуючи хором:

— Ми такі щасливі! Ми такі щасливі! Ми такі щасливі!

Дехто навіть бив себе в груди і намагався перекричати решту. Побачивши високих панів, в'язні враз вишикувалися і проторохтіли:

— Най жиють його світлість цісар Франц-Йосиф! Гурра! Най жиють пан Ліндер! Гурра! Най жиють пан Фляк! Гурра!

— Одне маленьке уточнення! — гукнув їм пан Ліндер. — Межи паном Ліндером і паном Фляком віднині маєте волати віват і панові Ціммерману, котрий якраз заступає на свій надвідповідальний постерунок. Пан Ціммерман — то є ваш директор, ваш татуньо і ваш опікун. Най жиє пан Ціммерман! Гурра!

— Гурра-а-а-а-а-а! — відізвалося з шеренги.

— Продовжуйте ранкову прогулянку.

І в'язні знову закрокували по колу.

— Їх ніхто не стереже? — здивувався пан Ціммерман.

— Нема потреби. Вони самі себе стережуть. Самі себе допитують, самі на себе доносять, самі себе перевиховують. Дуже зручно. Інакше б нам був потрібен цілий штат охоронців, а це може влетіти в неабиякий гріш. А я дбаю про бюджет рідного міста як про свою власну кишеню.

Всі ув'язнені були зодягнені в однакові голубі сорочки, що сягали до п'ят, з-під сорочок виднілися босі ноги.

— Цікаво у вас вбрані в'язні, — сказав пан Ціммерман.

— Не «у вас», а у нас. Вбрані вони у дуже вигідну одіж, — мовив пан Ліндер, — її легко шити. Уявіть собі, скільки було б мороки з різними там блюзками, штанами, черевиками. На це треба багацько коштів, часу і людей. А всього цього у нас якраз брак.

Комісар вийняв з кишеньки на животі дзиґарок, дзенькнув покришкою, від чого усі в'язні враз замовкли й завмерли, пильно глянув на годинника і проголосив:

— Прогулянка закінчена!

В'язні розбіглися по обійстю, і пан Ціммерман побачив, як вони із подиву гідною заповзятливістю кинулися до роботи.

Двоє в'язнів несли через усе подвір'я, зігнувшись і покректуючи, щось важке і об'ємне, але що воно було, пан Ціммерман розгледіти ніяк не міг, доки в'язні, наблизившись, не розвернулися до нього боками і не явили його очам велике і залізне ніщо. На чолах у них аж рясніло від поту, червоні жили нап'ялись, мало не лускаючи, а вуста приказували: «Ну ще ще трохи вже недалеко ну хороба тяженна бодай би її пес рівніше куди дурний рівніше…»

Пан Ціммерман примружив очі, вдивляючись уважно в те Ніщо, але воно від цього не перетворилося в Щось, а так і зосталось суцільним і неіснуючим Нічим, прозорою порожнявою, об'ємним кшталтом повітря, гарячим подихом вантажників.

Потім угледів ще одного в'язня, який котив інше велике, кругле й тяжке, мов камінь Сізіфів, Ніщо. Воно було майже в його зріст, бо в'язень лиш ледь нахилився вперед, вкладаючи у кожен поштовх усю свою силу і впертість, видихаючи стогін і втому. Сорочка йому прилипла темною плямою до спини, волосся стирчало скуйовдженими пасмами, чоло було брудне від частого витирання замурзаною долонею. Чоловік котив своє Ніщо з таким самозабуттям, що пан Ліндер мусив вступитися йому з дороги, щоб не потрапити під усерозчавлюючий каток Нічого.

— Обережно, пане Ціммерман, щоб не сталося нещастя.

— Що вони роблять? — не втримався і спитав новий директор в'язниці, обводячи збаранілим поглядом терен, на якому всюди кипіла така ж фантастична праця — важка і виснажлива у своєму неіснуванні, в даремності і безглузді.

Двоє в'язнів енергійно копали грядки, майстерно імітуючи усі рухи копача, а при цьому не маючи в руках нічого, що б хоча б віддалеки нагадувало рискалі, — себто взагалі Нічого. Ще двоє садили в щойно буцім-скопану землю буцім-квіти, котрі проте зовсім не становили собою аж таке Ніщо, бо були з розфарбованого паперу. Третій в'язень виймав з пуделочка штучних метеликів і пришпилював до щойно висаджених квіточок.

— Які вони милі в своєму дитячому захопленні, — втішено похитав головою пан Ліндер. — А всі ж троє сидять тут не за крадіжку гаманця в базарної зеленярки, а за напад на банк.

— А хто вигадав саме такі квіти садити?

Пан Ліндер скромно опустив очі, а пан Фляк відповів за нього:

— А хто ж би, як не сам пан Ліндер? Він і про метеликів подбав.

— Дійсно, з метеликами воно дуже гарно виглядає, — погодився пан Ціммерман. — Шкода лише, що під час зливи ця вся краса може пропасти.

— А я вже й про це подумав, — сказав пан Ліндер. — Коли в'язні помітять на небі хмари, вони миттю усі квіточки повисмикують і занесуть до приміщення, а як випогодиться, знову висадять.

— А що фарбують ті двоє? — спитав директор в'язниці, показуючи рукою на в'язнів, котрі весело махали пензлями в повітрі. Те, що вони фарбували, знаходилося якраз посеред грядок із буцім-квітами.

— То пам'ятник панові Ліндеру, — сказав пан Фляк. — Я наказав, щоб перемалювали постамент. Раніше він мав надто непривабливу зелену барву. Зараз уже виглядає куди веселіше, чи не так?

Панові Ціммерманові закортіло спитати, якою ж барвою тепер малюють постамент, але стримався, не бажаючи видатися невихованим. Натомість спробував уявити собі цей пам'ятник і запам'ятати, на якому він саме місці височить, щоб, бува, не напоротися на нього.

— Отак і проминають тут день за днем у муравлиних турботах. Праця перевиховує найзапеклішого злочинця, — сказав пан Ліндер. — І вам, пане Ціммерман, тепер слід дбати, щоб забезпечити їх якоюсь корисною роботою. В'язні не повинні байдикувати. Усе це, що ви бачите, називається каторгою. Люди важко працюють, не бачачи жодних плодів своєї праці. Але коли вони врешті роблять поступ у вихованні себе як громадянина, тоді їх милостиво переводять на іншу, легшу працю. Там уже вони дістають у руки різноманітні знаряддя і створюють весь добробут і затишок в'язниці. Шиють одяг, перуть, куховарять, прибирають, розводять курей, гиндиків, кролів, свиней тощо. Одним словом, тут маємо ціле суспільство, котре себе повністю забезпечує. Таким чином, я не витрачаю ані шеляга з тих державних коштів, які мені виділено для утримання в'язниці. Всі ці гроші отримує мій комісаріат, котрий з іще бурхливішою енергією кидається у вир…

— Пане Ліндер! — перебив його пан Фляк. — Уже все готове для відкриття.

— Відкриття чого? — невдоволено зиркнув на свого тестя пан комісар.

— Відкриття вашого пам'ятника.

— А хіба він іще не був відкритий? Якщо мені не зраджує пам'ять, то ця знаменна подія відбулася рівно рік тому.

— Звичайно, — погодився пан Фляк. — Але то було просто відкриття пам'ятника з нагоди його встановлення, а нині маємо відкриття пам'ятника з нагоди його перефарбування.

Пан Ліндер замислився і з подивом озирнув тлум в'язнів, який оточив грядки з буцім-квітами і витріщився на буцім-пам'ятник.

— Взагалі я людина скромна… — почав несміливо пан комісар, але одразу ж і вмовк, коли пан Фляк смикнув його за рукав.

На діжку виліз один із в'язнів і почав виголошувати:

— Шановне товариство! Ми зібралися сьогодні на урочисте відкриття оновленого пам'ятника нашому чудовому сучасникові, великому батькові нашої в'язниці, відданому бійцеві за наше краще майбутнє — панові Ліндеру! Це скромний дар, що ми його приносимо на вівтар нашої вдячности тим грандіозним перетворенням, які обумовили непереможну спрямованість, породили бурхливу енергію, величезний політичний досвід і державну мудрість, продиктований палкою і щирою любов'ю й повагою до пана Ліндера. Цей пам'ятник, що його витесав з граніту наш талановитий митець Буньо Рибка, є твором, що дозволяє спізнати, яких зусиль вартувало нашому народові на чолі з паном Ліндером захистити рідну в'язницю від ворожих впливів, підняти її з хаосу моральних руїн. На вирішення найвищих гуманістичних завдань пан Ліндер спрямовував внутрішню і зовнішню політику в'язниці. Разючий контраст із минулим являє нині дійсність нашої в'язниці. Уявімо собі людину, яка знала цю тюрму ще з давніх часів. І ось ця людина прибуває сюди знову, ходить по ній з краю в край.

Вона бачить безмежні ниви хлібів, на яких працюють наші трударі, могутні фабрики і заводи, зелені оази в колишніх пустелях, бачить усі наші перетворення з красивими театрами, музеями, школами, і просто по-людськи зручними камерами замість колишніх глухих і темних кліток. Візьмімо хоча б одну-єдину постанову із тієї тисячі постанов, які надходять до нас із воістину небесної канцелярії пана Ліндера: постанову про ліквідацію ґратів! Згадайте, з яким ентузіязмом усі ми прийняли її, як ми тішилися і раділи. І ось тоді саме з ініціятиви камери число сім наша в'язниця вирішила все-таки не ліквідовувати ґратів. Усі погодилися, що вже сам факт існування постанови про ліквідацію ґрат дає усі підстави вважати, що їх просто нема, а отже, й ліквідувати нема що. Багатющий політичний досвід, мудрість, енергія та ініціятива, намагання розглянути всі теоретичні проблеми в нерозривній сув'язі з розробкою основних завдань — все це знаходить відображення в чудових виступах і доповідях пана Ліндера, котрі показують зразки творчого збагачення прогресивного вчення Франца-Йосифа в питанні побудови світлого майбутнього кожної в'язниці. Гурра!

— Гурра! — ревнули в'язні.

— Ґратулюю, пане Ліндер, — потис комісарові руку пан Ціммерман. — Я й не знав, що ви така визначна людина! Ви справжній реформатор!

— Так, — погодився той, — але зараз із почуттям патріотичного обов'язку передаю всю владу у ваші руки. Тепер ви поведете цю шановну громаду за собою, і я вірю, що незабаром і ваш пам'ятник височітиме поруч з моїм.

В'язні почали розходитись, їх чекало ще багацько роботи. Пан Ліндер зупинив чоловіка, який щойно промовляв з діжки, і подякував йому за теплі слова.

— Хочу представити пана Кнедлика, — сказав з великою повагою в голосі пан Ліндер.

Пан Ціммерман відчув у правиці мокру й слизьку долоню з холодними клюсками[98] пальців.

— Це ваш новий директор, — продовжив комісар. — Пан Кнедлик є нашою людиною, іншими словами — нашим агентом. Нема у цій в'язниці людини відданішої нашій справі ніж пан Кнедлик. Це аґент, що в одній особі становить цілий таємний комісаріят з безліччю карточок, анкет, довідок, схем і креслень у своїй безцінній голові. Тут, — пан Ліндер постукав пальцем в чоло пана агента, — знаходяться геть усі кримінальні справи на всіх в'язнів, навіть на тих, що вмерли. Пан Кнедлик виконує надзвичайно важливу місію, а саме: стоїть на сторожі права і добробуту. Він уважно вслухається у всі розмови, він простежує кожен крок пересічного в'язання і все це нотує, нотує, виливає на папері і подає мені на стіл. А там, у тих безцінних нотатках є все: не тільки висловлювання і дії в'язнів, але й, що просто фантастично — їхні думки!

— Що ви не кажете?! — не втримався пан Ціммерман, щоб не поплескати по ремені пана аґента.

— Пан Кнедлик — це мої очі, моє вухо, мій ніс і мій… е-е… моє… е-е… моя… ну, одним словом — це людина, що замінює цілий апарат. А які художньо довершені доноси він пише! Боже мій! Що за перо! Що за стиль! Ви, пане Кнедлик, справжній Бальзак! Кажу вам це чесно і відверто. Я впиваюся читанням цих шедеврів… Уявіть собі, зовсім недавно один екстреміста нашкрябав на моєму пам'ятникові, м'яко кажучи, нецензурне слово. Ну, факт, самі розумієте, обурливий. Пам'ятник, твір мистецтва, документ епохи, а на ньому якесь брудне слівце. Та ще й цвяхом. І ось пан Кнедлик бере в руки своє золоте перо і пише твір надзвичайної поетичности і довершености. Це вийшов не донос, а справжня соната, ні — рапсодія! О, як мені шкода, що я не музика і не можу покласти її на ноти, аби щоранку пестити своє вухо ніжними і ласкавими звуками… Ні не можу втриматися, щоб не зацитувати вам, пане Ціммерман, кількох рядків з цієї шахерезади:

— Ну, чи це не Овідій? Чи це не Горацій? — Пан Ліндер сьорбнув розчуленим носом і закінчив: — Друже мій, — дозвольте вас так називати, — друже мій, я вирішив на знак ваших величезних заслуг у галузі криміналістики і юриспруденції зробити вам невеличкий і скромний дарунок. Ось він!

З тими словами пан Ліндер попорпався в кишені і видобув на цей зачухраний світ таку ж зачухрану краватку. Вона мала дещо сумний і вим'ятий вигляд, а де-не-де ще й вилискувала тлустими плямами, але пан Кнедлик узяв її в долоні наче не знати якого скарбу і з вибалушеними очима вірного громадянина поцілував її.

— Носіть цю пам'ятку про мене і всім розповідайте, як високо цінить держава ваш вагомий внесок.

Щасливий аґент вклонився і повернувся до своїх обов'язків, приміряючи дорогою і так і сяк краватку до голої шиї.

— Пане Ліндер, у промові шановного агента згадувалися безмежні ниви хлібів, фабрики, заводи, театри, музеї — де це все знаходиться? — поцікавився пан Ціммерман.

— Хе! — втішився комісар. — Саме в цьому і полягає великий акт перевиховання! Нічого цього нема, але нехай в'язні вірять, що воно десь існує. Їм самими через те стає легше на душі, адже тоді очікування звільнення з в'язниці набирає глибокого сенсу. Кожен прагне відбути свій термін з якнайбезгрішнішою репутацією, щоби вийти в світ вільних людей чистим, наче херувим.

— Чудово, але коли він виходить у цей світ, то раптом помічає, що з нього покепкували, бо там нема тих усіх приваб.

— Справді так думаєте?

— Не хтів би-м, але факти змушують.

— Отже, цього разу факт є такий, що вони ніколи, — повторюю: ніколи! — не дізнаються, що над ними покепкували, — голос пана Ліндера звучав гостро, але не без ввічливости. — І знаєте чому?

— А чому?

— Бо їм не судилося покинути стіни в'язниці.

— Мають пожиттєвий термін?

— Можна це так назвати. З огляду на те, що ніхто не може бути безгрішним. Навіть якби дуже намагався.

— Іншими словами, ви завше здатні знайти причину для продовження терміну?

— Маєте рацію. Тепер цей шляхотний обов'язок перейде у ваші руки.

Пан Ціммерман не відобразив на своєму обличчі надмірного задоволення, але це пана Ліндера не вразило і на мить.

— Дивно все ж, що при цьому в'язнів не охоплює бажання втекти звідси.

— Ні, не охоплює. Кожен в'язень пильно стежить за тим, аби когось таке бажання не спокусило, він просто зацікавлений у тому, щоб виявити когось такого і дати мені знати. А тому має очі завше відкриті. Бо виявивши потенційного втікача, він одразу вкорочує свій термін удвічі. Розумієте? Удвічі! А це вже щось важить!

— Ага, то скоротивши свій термін удвічі, уже можна сподіватися на волю?

— Сподіватися завше можна.

— Що це має означати?

— Я вже говорив: звідси потрапляють лише на цвинтар. Та й то тюремний.

— І знаючи це, в'язень таки висліджує свого товариша?

— Звичайно. Люди вже так якось влаштовані, що навіть найплюгавіша людська істота переповнена надіями, мріями і снами. А все це варто підживлювати. Нехай собі жевріє. До пори. Коли ж з'являється зневіра — о, це вже найбільша небезпека для кожного шанованого закладу чи середовища. Погана вівця псує отару. А тому погану вівцю слід якнайхутше відправляти на заріз. Причину завше можна знайти.

— Бачу, обов'язків у мене не так уже й мало. Подивляю вас, пане Ліндер, як вам, одному, вдавалося здолати таку фуру роботи!

— Але я так само жертва своїх надій і сповідань. Я вірю в те, що моя скромна праця буде визнана там, нагорі, і коли-небудь найясніший пан цісар згадає про мене і викличе до себе до Відня. Може, ласкаво допустить до трону, я впаду навколішки, а він почепить мені на груди золотого хреста. І скаже: «Пане Ліндер! Вами пишається вся наша імперія!..» Або ще ліпша така картина… До нашого містечка прибуває справжній потяг по колії, що прокладена всього за одну ніч, прибуває потяг, весь у лямпіонах, стяжках, квітах, прапорах, а з нього виходить пан цісар і каже до тлуму, що висипав на двірець: «Чи се є славне місто С?» «Так є, пане цісарю!» — відгукує тлум одним подихом. «А чи є серед вас видатний діяч сучасности пан Ліндер?» І тут мене підносять на руки, і я пливу, пливу на руках, мов на хвилях, і ось, коли підпливаю до пана цісаря, то пан цісар скидає свою цісарську корону і вдягає мені на голову зі словами: «Вітаю вас, пане Ліндер, яко єдиного і найзаслуженішого спадкоємця мого трону, бо ніхто з гіллястого дерева Габсбурґів не вартий цеї чести, крім вас!» А тоді всі: «Гурра! Віват! Най жиє!»

Пан Ліндер так захопився розповіддю, що в якомусь самозабутті останні слова вже прокричав на всю горлянку, чим ураз збаламутив в'язнів, бо вони вмить покинули роботу і теж почали галайкати «віват», аж їм писки побуряковіли.

Та ось пан комісар вдячно всміхнувся, підняв долоні догори, і вітання вляглося, а робота закипіла.

— То ви, пане Ліндер, ще й цісарська родина! — подивувався пан Ціммерман. — І я це дізнаюся щойно тепер, з промови, виголошеної в афекті? О-о, щиро схиляюся перед вашою скромністю.

Пан Ліндер опустив очі, а пан Фляк сказав:

— Властиво, я не знаю більш скромної особи, аніж пан Ліндер… Він настільки скромний, що зовсім забув про страту, призначену на сьогоднішній день.

— О! — вигукнув пан Ціммерман. — То нині має відбутися страта? А кого, прошу я вас, мають стратити?

— Гм… І справді, я забув, — сказав комісар. — Все ж таки на одну голову стільки обов'язків забагато. Чи не того жевжика маємо уколошкати, що розклеював по цілому місту бунтівливі листівки?

— Еге, маєте рацію, — відповів пан Фляк. — Якраз того. Засидівся вже, бідачка.

— Ну, то підіть за ним, пане Фляк, а ми з паном Ціммерманом потихеньку почимчикуємо собі до нашої оранжереї.

— До оранжереї? — здивувався пан Ціммерман.

— Еге ж, пане директоре. Саме в оранжереї знаходиться одне із місць страти. У нас кожна страта мусить приносити й користь. Тому частина страчених гине в театральних виставах. І, скажу вам, геть усі приречені прагнуть загинути саме на сцені. Для цього діла в нас тривають спеціальні репетиції, де в головних ролях мають, крім засудженого, виступати також пан Фляк і я. Решта — се професійні актори. Суть у тім, що текст п'єси відомий детально усім, крім засудженого. Тобто він знає лише загальний сюжет, але на ті чи інші репліки може реагувати як йому заманеться. Не знає він тільки того, — чим ця п'єса закінчується. Йому відомо, що в самому кінці він має загинути, але як, від чиєї руки — сього не знає.

— Закладаюся, — вигукнув пан Ціммерман, — що се ви самі й вигадали!

— Аякже! Я не одне в цьому місті вигадав! — хитро всміхнувся у вуса пан комісар. — Але ходімо, пане директоре, дорогою я вам розповім ще дещо.

Вони рушили з тюремного подвір'я, вийшли знову до саду і там пан Ліндер продовжив:

— Ці вистави у нашому місті користуються надзвичайним успіхом. Народ заздалегідь тішиться, шиє собі убрання, а корчмарі торгують винами й іншими напоями, котрі своїми назвами роблять своєрідну рекляму майбутній виставі. Ну, от, наприклад, два місяці тому ми виставили п'єсу одного нашого молодого драматурга «Мальва Ланда».

Пан Ціммерман не зумів стримати свого подиву.

— Що, пане директоре, ви цю п'єсу читали? — єхидно запитав пан Ліндер.

— Ні-ні, звідки, — розгублено белькотів пан Ціммерман. — Мене вразило це ім'я — Мальва Ланда… Дуже цікаве ім'я…

— Але звідки ви взяли, що це ім'я? Хіба я щось подібне казав?

— Ні, але мені здалося…

— То не є ім'я, пане директоре, — мало не ображеним тоном твердив пан Ліндер. — То є країна. Мальва Ланда. Так само, як Голяндія, Зеляндія, Ірляндія, чи Ісляндія. Молодий драматург має право вигадати собі яку завгодно країну.

— Маєте рацію. А ви впевнені, що такої країни немає?

— На сто відсотків! Ми тут не допускаємо п'єс із місцевої чи будь-якої іншої історії, щоб не розбуджувати в масах хворобливих інстинктів. Вони неодмінно починають у невідповідних моментах ридати або зриватися з місця і навстоячки слухати пісню або рецитацію. Вважаю се є недопустимим у справжньому мистецтві.

— Пане Ліндер, а хто сей молодий драматург?

— Чому ви ним зацікавилися? Адже ви не бачили тієї вистави.

— Ну, оскільки я тепер маю працювати на вашому терені, то було б дуже мило з вашого боку нас познайомити. Адже майбутні страти-вистави плянуватиму вже я, чи не так?

— Ай справді, се ж тепер ваш зобов'язок! Хе-хе! Он як воно повернулося. Ну що ж, будьмо знайомі: пан Ліндер, молодий драматург.

Пан Ціммерман ковтнув повітря і потиснув простягнуту руку. Коло замкнулося, і його надія на те, що вдасться розлущити ще одну таємницю Мальви Ланди, пукнула, мов булька на воді. Ледве чи пан Ліндер скаже щось більше, а випитувати його небезпечно. Хоча, можливо, він навмисне згадав саме про цю п'єсу, щоб спровокувати на дурні запитання.

— О-о, — видушив із себе, — сердечно ґратулюю! Не знав, що у вас такий всесторонній талант.

— Ну, що ви… просто беру приклад з нашого цісаря. Адже він потаємно пише п'єси. І теж під прибраним іменем. Ось, наприклад, ми виставляли такі його шедеври як «Москаль-чарівник», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці»… Чудові речі. А головне — море крові! Як у Шекспіра. А це якраз те, що нам треба. Народ просто шаленіє. І що ви гадаєте? Деколи ми змушені таку виставу розтягнути на кілька днів, бо публіка ніяк не може погодитися, що вона триває лише дві години. Тут уже я повинен сам допрацьовувати чужі п'єси, дописувати діальоґи, монольоґи, цілі сцени, щоби з двох годин зробити хоча б вісім-десять.

— Єгипетський труд!

— І не кажіть! А що я за це маю? Нічого. Лише моя родина знає, що се я таке чудо ушкварив. І більше ніхто. От така, бачите, важка доля державного діяча. А у мені ж дрімає талант драматурга.

— Чому дрімає?

— Та тому, що я встиг написати лише одну п'єсу. Все інше — це переробки, переспіви і переклади. А якби я мав більше вільного часу, то я б накресав, може, не менше від Шіллєра… Мене тягне експериментувати! Зробити революцію в театрі. Вивести його з замкнутого простору на відкритий, перетворити ціле місто на театральну сцену і змусити геть усіх мешканців чинити лише те, що написано в п'єсі! Уявляєте? Я б написав грандіозний твір у безлічі томів, де було б розписано по днях життя міста, поведінка кожного мешканця. Що він має говорити за сніданком, в праці, у вільну годину, що має бурмотіти у сні, що думати, про що мріяти. Я б описав навіть сни на всі ночі! О, се була б справжня «Божественна кумедія»!.. А сам я лише ходив би з книжкою і, як режисер, перевіряв би, чи не відійшов хтось од сценарію, чи не змилив священного тексту… Гадаю, що якби вдалося відповідно видресувати людей, то вони б і по моїй смерти старанно наслідували свої ролі… Яким би легким і радісним було їхнє життя! Не життя, а пісня! Усього й проблем, що вивчити слова. А слів тих не так уже й багато. Я взагалі вважаю, що літератори вчинили велику дурницю, понавигадувавши безліч нових слів. Тепер кожен словник — це дрімучі хащі, в яких легко заблукати, але вибратися напростець неможливо. Я б викреслив відсотків дев'яносто. А з тих десяти, що зостануться, вибрав би не більше як п'ятсот. Таким чином, вивчити свою роль на багато років уперед не коштувало б жодних зусиль. Фактично усі репліки були б комбінацією одних і тих же слів.

Пан Ціммерман ухопив пана комісара за правицю і міцно потиснув її:

— Ви геній! Ваше місце там! — вказав у бік Відня. — Ні — там! — вказав на небо. — Вам слід сидіти на Олімпі і смикати за ниточки усе людство! Яка шкода, що такі неземні таланти погибають в таких дірах!

— Ах, пане Ціммерман! — сказав пан комісар, глянувши в небо. — Якби я був сонцем, то у мене кожен би мав свою тінь. Я зворушений до глибини душі вашими словами! Ви дійсно патріот і державний муж. Ви розумієте, кого потребує наша країна. Та, на жаль, усі мої геніяльні пляни й проспекти нуртують лише у моїй голові. Я не можу розірватися на частини і обіймати аж таку кількість посад. Мушу себе постійно обмежувати, мушу вибирати між мистецтвом і політикою.

— Але з іншого боку, якби вам вдалося написати оцей свій епохальний твір, то можна було б покинути усі інші посади. Адже життя точилося б по насмарованій колії. Ні вправо, ні вліво. А ви, яко режисер, лише де-не-де вносили б цінні поправки та підказували б зі свого суфлерського кабінету котрусь репліку, або навіть не репліку, а одне слово, або навіть не слово, а йно півслова, ледь помітний мрук!

— Далебі, пане Ціммерман, ви, як ніхто інший, зазирнули в мою душу. Люди вже так створені, що постійно потребують вождів і диктаторів, котрі б опікувалися ними, як вівчар отарою. Потребують диктатора дужче, ніж Господа, бо ж лице Господа сховане, і перед ним не можна схилятися. Люди мусять бачити, перед ким схиляються. Для цього й Ісуса розп'ято, прибито цвяхами, щоби вічно він висів перед очима. Отак і диктаторські парсуни мусять висіти на кожному кроці — усміхнене батьківське обличчя з ледь помітною посмішкою, теплий, але владний погляд…

Коли нема вождя, народ м'якне, ниціє духом, хилиться за вітром…

— Мені здається, що самого лише диктатора замало.

— Безумовно! Мусить бути ціла вертепна драма. Народ повинен настільки захопитися тим, що відбувається перед його очима на сцені, щоби зовсім не помітити, як і сам стає частиною вселенського вертепного дійства, де кожному відведено таку просту, але яку ж відповідальну ролю — ролю порошинки!

Що далі вони заглиблювалися в сад, то все більше він вивищувався і вивищувався на їхніх очах, ставав величнішим і таємничішим, весь побасаманений тінями й півтінями, вигойдуючи в гіллі шовкові клапті сизої імли. Дерева тут мали поспіль гоноровий вигляд, пишаючись древністю і породою, але водночас тут віяло і якимось новим духом, ще незнаним і дивним. Та коли пан Ліндер відчинив скляні двері оранжереї, пан Ціммерман одразу відчув, як його враз овіяло гарячим теплом тропіків, а погляд одразу розплавився в свавільній забаві мерехтінь, у чарах неймовірних суцвіть, грі розпаленілого проміння і сп'янілого від спеки листя.

Здається, кожна рослина оживає від твого позирку, навіть миттєвого, струшує з себе тіні, зблискує лускою роси і чекає на твоє слово, до неї звернене. Тлусті ліниві орхідеї обплутують своїми хтивими мацаками стрункі фалоси дерев і, ледь помітно шоргаючи корою, доводять дерево до екстази, в якій воно мало не конає, стогнучи і пітніючи, задихаючись від надміру насолоди, розливаючи густелезні запахи і сходячи соками. В ніс б'є запаморочлива духмяність еякульованої живиці, на з'яву людей спалахують жадібні очка орхідей, і ось вони, наче грайливі гайші, зачинають звиватися прудкими тілами, переморгуватися й пересміхуватися, зойкати і солодко постогнувати…

О, відвернись, відвернись, прибульцю, від їхніх жаждивих обзорин, інакше тебе обплутають з ніг до голови, наче те дерево, і зійдеш соками, спливеш надміром жаги, витечеш весь сам із себе з кожною білою краплею… Живиця твоя, скотившись у ніжний тоненький струмок, перетвориться в білий бурштин…

Тоненьке прядиво сонячного проміння припадає до вужоподібних покручів іглави, кидається у вир переплутаного, безнадійно скуйовдженого поросту блакитного скрубу, а з-поза кущів розманіженої фалінезії визирають чиїсь очі, дикі, полохливі, але цікаві, а вгору на стрільчастих араукаріях вихвойдуються жовті, бранчасті і какаові папужки — орхідейські євнухи… Тирликає, мов божевільна, руда тарантохля, аж її довге пір'я, наче строкаті френзлі[99], стає дуба. З дупла старої шуплади визирає сполохана пискля, блискає вузенькими очима і знову щезає. Геть увесь цей тропічний ліс насичений сотнями звуків, дивних і нечуваних раніше. Звуки линули звідусіль, а деколи просто з-під ніг, змушуючи лякливо відсмикувати ступню, озиратися навсебіч і здригатися від котрогось здичавілого зойку. Тоді, як одна пташина витьохкувала «лін-дер, лін-дер, лін-дер», інша підцвірінькувала «ціммер-ман, ціммер-ман, ціммер-ман». Зелені хвилі рослин, голубі скелі, низенька стеля неба — все це було, наче виткане на кашмірському килимі, а тому таке чудне і далеке від дійсности…

Але що се? На велику червону полюцію раптом сів жовтий в крапочки… майтелик. Та це, може, ще б і не було аж таким дивом, якби з-за кущів ліліону не викотився маленький чепурненький клак. З'ява цих, уже знайомих сотворінь, зворушила пана Ціммермана так, мовби стрів когось рідного, аж забігав очима, відчувши душевне сум'яття і, щоб показати, як йому байдужі оці чудацькі сотворіння, проторохкотів:

— Пане Ліндер! Се не оранжерея — се справжнецька джунґля Бірми! Бодай мене слониха брикнула!

— Е, то допіру сказати б парк, а там далі тягнуться вже справжні дикі нетрі з хижими звірами, де цілком можливо натрапити і на слониху.

— Та що ви кажете! Там живуть хижі звірі?

— Аякже. Як і в кожній джунглі. Я сам їх тут розвів. Я ще, скажу вам дискретно, і селекціонер. Я тут вивів безліч нових видів рослин і тварин.

— Яким методом?

— Методом схрещення. Спочатку я чинив це без жодної системи — схрещував крокодила зі слоном, пантеру з мавпою, черепаху з мурахоїдом, антилопу з крабом, цибулю з салом і таке інше…

— Але хіба ж такі різновиди здатні схреститися?

— У мене — так! Я маю свої маленькі таємниці. Непокірних відправляю гицлям. Тут панують закони джунглів: хочеш вижити — схрещуйся. Я зробив справжню революцію в зоології та ботаніці. У мене тут можна побачити квітку кобру, літаючу орхідею, стрибаючі кавуни і здичавілі квашені огірки. А скажені помідори просто таки не дають дихати афролаксам — вони їх ґвалтують, де лиш зобачать.

«Цією тирадою він хоче пояснити мені появу майтелика і клака, — подумав пан Ціммерман. — Адже ці тварини водяться лише на сміттярці. Яким же чином вони сюди потрапили? Невже він справді їх сам вивів? А може завіз? А якщо завіз, то мусить знати, яка епоха панує там — назовні? Тобто він свідомо грає вар'ята. Для чого він це робить? Для власного спокою? Йому відомо, що я знаю, що все це суцільна брехня, а все ж стоїть на своєму… Цікаво, наскільки замішана в цю гру його родина… Але є ще пан бургомістр. Адже, судячи з усього, лише він один літає до Львова. Може, він і привіз для пана Ліндера звірів зі сміттярки? Тоді, пан Ліндер і справді може не знати про тамтой світ…»

Пан Ціммерман наморщив чоло. І коли він наморщив чоло, то раптом його осяяла не така вже й простацька думка: що воно в біса за пан бургомістр, який не відіграє жодної ролі, бо безроздільно тут панує лише пан Ліндер, то чим же тоді займається бургомістр? Тільки те й робить, що роз'їжджає туди-сюди і дурить народ? Ге, тут щось не те. Перша хвигура в місті — се пан Ліндер. Людина-оркестр. А коли вже він обійняв аж стільки-но посад, то чого б йому не посісти і ще одну?..

Пан Ціммерман струснув головою і прислухався, як задзеленчали гвинтики і шрубочки, шпиндики і шворені. Порядку в голові не було. А пан Ліндер у цей час загравав із якоюсь безсоромною орхідеєю, що розкрила перед ним масні червоні пелюстки, являючи світові палаючу невтримним жаром маточку і напнуту стужавілу тичинку. Пан комісар спритно впіймав клака і кинув його в орхідею. Пелюстки враз замкнулися, спочатку пролунало жадібне сьорбання, а потім ритмічне, смаковите жвакуляння.

— Жіноча краса оманлива! — сказав на це пан Ліндер і засміявся.

— А те, що ви кинули в квіточку, теж жива істота?

— Аякже. Називається клак. Моє творіння. Якось я знічев'я бавився вичесаним волоссям моєї дружини. Вона складала його в шкатулку, маючи намір згодом зробити з нього перуку. Ну от, я бавився, і тут мені крапнула в голову осіянна мисль. А що, як цей клак волосся оживити? Одним словом, я упіймав кішку і змусив її проковтнути волосся. За якийсь час воно вилізло з неї вже як жива істота. А коли я схрестив його з жуком, вийшло дуже цікаве сотворіння. Його тепер тут повно. Розмножується просто квадратно-гніздовим способом.

Га! — стрілило в голові пана Ціммермана. Чи се не воно? «Квадратно-гніздовий спосіб!» Що ви на се? Звідки панові Ліндеру — громадянину бабці Австрії — відомо про спосіб, який впроваджено далеко пізніше? Сумнівів тепер не було. Пан Ліндер — це той самий бургомістр, який ґрасує межи Львом і С, навозячи сюди щораз густішого туману. Але, будучи паном Ціммерманом, не можна виявити своїх міркувань…

— Проте, либонь, ви ще не чули про цей спосіб.

— Про який? — не второпав гість.

— Та про той же: квадратно-гніздовий.

— Таки ні.

— Ну от. А перед вами його творець. Саме я його вигадав і впровадив сюди. Бо ця джунґля якраз і висаджувалася таким ось чином. Згодом воно себе виправдало. Дерева розростаються куди привабливіше, а крім того, набагато хутше. А додаймо ще клімат, екваторіяльне сонце і таке інше…

— Ну, се вже ви загнули — екваторіяльне сонце!

— Чому загнув? Нічого я не загнув. Над нами скляне небо, котре збільшує кожен промінь у кілька разів. Це те саме, коли ви лупою підпалюєте папірець. Це небо знаходиться зараз під невеличким кутом, а коли я кут збільшу, то тут усе згорить синім полум'ям. А як ви гадаєте, могли б тут перезимувати усі ці баобаби, пальми, бананаси, партагаси і різні інші ковбаси? Оно — бачите? Ковбасяне дерево. Плодоносить винятково вудженою ковбасою. Тобто вудиться вона вже в процесі дозрівання під сонцем.

Вони підійшли до дерева, з якого звисали рясні ковбаски, наче стручки, вилискуючи тлущем на сонці, і пан Ціммерман покуштував кусник.

— Трішки недосолена, — сказав поплямкавши. — Як, цікаво, це дерево з'явилося на світ?

— Ну, саме дерево вже було раніше. Се, як бачите, баобаб. У нього було дупло. Отже, я це дупло щільно забив ковбасним фаршем, заліпив зверху тістом і залишив. За якийсь час на гілках появилися перші ковбаски. Я міркував так: якщо в природі вже є хлібне, кавове і молочне дерево, то гріх не мати ще й ковбасяного. Я назвав його ковбаб. А щодо недосолености, я вже здогадався, у чім причина — дерево частину соли ввібрало в себе. Завдяки цьому я зробив карколомне відкриття, що дерева люблять ласувати сіллю так само, як і корови. Тепер, коли я хочу добитися від дерева свого, заманюю його сіллю.

Ну, гаразд, а як же він пояснить з'яву майтелика? Адже в цісарській Австрії барвистих майток ще не існувало! Ха-ха! Отут ми його й схопимо!

— Пане Ліндер, а цей… е-е… метелик… Як вам вдалося вивести таку здоровецьку комаху?

— Одне уточнення, пане Ціммерман, се не метелик, а май-те-лик. Бо походить він з моїх старих майток. А діло було так. Пошила жінка сукню, і залишилося в неї ще трохи краму, то я взяв і власноруч пошив собі майтки. Носив, носив, аж якось відпочивали ми тут коло ставка з жінкою, от я майтки й повісив на гілці. Коли прийшло вертати додому, я до майток, а вони — фурр! — і в ліс. Тепер літають цілими зграями. Але зате і я вже майток не купую. Упіймаю котрогось майтелика, поношу та випущу на волю, — іншого ловлю. І так уже кілька літ. Коли і вам теє, то, будь ласка, носіть на здоров'я.

Вони пройшли ще кільканадцять метрів, і перед ними вигулькнуло синє око ставка з берегами, що були викладені замшілими брилами. Вода була такою прозорою, що глибоке дно проглядалося, наче крізь побільшуване скло. Барвисті рибки миготіли серед тугих стебел, великі бульбахи здіймалися вгору і лускали обабіч лапатого латаття.

В глибинах ставка вимальовувався якийсь невиразний контур, у якому було важко щось розпізнати, крім загуслих сутінків, що заплуталися в зелень, а ввечері поволі підносяться на поверхню, сходячи з плеса, мов з неба, і розтікаються по саду, втоплюючи в себе усе живе й неживе. Коли воно починає там на дні рухатися, рибки блискавично шугають врозтіч і на безпечній відстані завмирають в тривожному заціпенінні.

Ставок, можливо, живе якимось своїм окремим від тропічного лісу життям, виявляючи повну байдужість до людей. Натомість джунґля із кожним наступним кроком вмикає усе нові й нові програми, котрі, накладаючись одна на одну, творять таку ж дрімучу, як і ці нетрі, какофонію, а вона, проникнувши до вух, роз'їдає перетинки і бурхливим струмком вливається у мозок, затоплює всі русла, яри і вибалки, що уже не відаєш, де ліс гучить, а де твоя голова відлунює…

Неподалік від ставка на просторій галявині росла велетенська квітка на товстому завгрубшки у людську ногу стеблі, котре ледь-ледь надималося, наче квітка вдихала і видихала повітря. Стулені докупи пелюстки хижо-червоної барви своєю яскравістю настільки разили очі, що не відразу око виловлювало драбину сперту на квітку.

— Навіщо вона? — поцікавився пан директор.

— Щоб було зручніше годувати квітку.

— А чим її годують?

— Зараз побачите.

І саме в цю пору з'явився набурмосений пан Дезидерій Фляк із якимось худорлявим молодиком, а за ними юрбою сунули в'язні з урочисто-поважним виглядом.

— Це той хлопець, якого мають стратити? — спитав пан Ціммерман.

— Так. Революціонер місцевого значення.

— За що ж його чекає така кара?

— А за те, що розкидав по місту листівки.

— Що ви кажете! Цікаво, що на тих листівках писалося.

— А уявіть собі — нічого.

— Як то — зовсім нічого?

— Ані словечка.

— То се був чистий папір?

— Найчистіший на світі.

— Але ж ви жартуєте! Як можна карати на смерть людину, котра поширювала чисті картки?

— Шановний пане Ціммерман, десь у Львові чи у Відні така діяльність і не вважалася б протизаконною, але у нас, у цій забутій Богом і цісарем дірі, навіть чиста картка паперу мусить викликати підозру.

— Але ж там нема ані слова!

— І не потрібно. Кожному й так відомо, що там має писатися. Часом такий чистий аркуш набагато небезпечніший, аніж списаний, бо зі списаного вичитаєш тільки те, що на нім написано, і ані слова поза тим, а з чистого аркуша можна вичитати далеко більше. А як на котрусь бунтівливу голову, то така листівочка ого-го які приспані ідеї може пробудити!

Хлопець виглядав на цілком спокійного і навіть перекидався із в'язнями жартами, роззирався з цікавістю навкруги і прицмокував, слухняно дозволяючи вести себе до драбини. Пана Ціммермана здивувала така хоробрість, але пан Ліндер пояснив, що справа тут не в хоробрості, все значно простіше. Виявляється, приречений на страту зовсім цього не підозрює, думаючи, що зараз відбувається ще один черговий обряд, яких він уже побачив тут, у в'язниці, чимало.

Пан Фляк підійшов до стебла і постукав пальцями:

— Ку-ку! Пора ням-ням!

У тую ж хвилю квітка почала збуджено дихати, а пелюстки її заворушилися, затріпотіли й почали поволі розкриватися. Хлопець і далі стояв спокійно, нічого не передчуваючи. Захвилювався він лише тоді, коли ззаду до нього підкрався пан Фляк, зав'язав чорною хустиною очі і підштовхнув до драбини. Хлопець слухняно піднявся і спинився біля самого пупляха. Розкрита квітка мала тепер вражаючі розміри, у ній завиграшки помістився би вершник з конем. Але що було там, усередині, з землі годі було розгледіти. Однак щось там таки було, бо звідти долинав чийсь подих, якесь мимрення, булькотіння, щось наче шепотіло і постогнувало, а самі пелюстки здригалися, мов у пропасниці.

Хлопець затупцяв на місці, стривожено повернув голову до глядачів і спитав:

— Чи довго ще?

— Ні, вже все. Ступи два кроки вперед, — відказав пан Фляк, піднявшись за ним по драбині.

— Куди-куди? — не второпав той.

— Та вперед…

— Але ж там…

І полетів сторч головою просто в квітку, діставши стусана. Пролунав розпачливий скрик, який перейшов у пронизливий вереск, а далі — жадібне чвакання, і стогін, і знову крик болю, і сьорбання, а потім — пелюстки замкнулися, набравши ще червонішої барви, аж червоні краплі виступили на них і почали спадати на землю. Тільки тепер пан директор помітив, що довкола квітки трава не зелена, а руда. Товсте стебло ще кілька разів жадібно всотало повітря і заспокоїлося.

— Ну, от і все, — сказав пан Ліндер. — Страта закінчена. — І, повернувшись до юрби, додав: — Отак у нас будуть каратися злочинці, що піднялися проти влади і цісаря. Будьте чемні і слухняні, то вас ніколи не спіткає така смерть.

Коли всі розійшлися і комісар з директором зосталися самі, пан Ліндер сказав:

— Відчуваю, пане Ціммерман, що на сьогодні у вас вражень аж забагато.

— М-м… так… голова пухне, — потер чоло директор.

— Тоді, може, підемо додому та відпочинете… так би мовити, в лоні сім'ї, що?

— А знаєте, я б радше полежав собі тут біля ставка та подрімав. Добре? А то щось уночі на новому місці…

— …та з молодою дружиною, ге..?

— …не спалося…

— Не маю нічого проти. Не буду вам заважати, приємних сновидінь.

Пан Ціммерман провів поглядом комісара, скинув зі себе сорочку, штани і розлігся на березі горіпузом. Щойно заплющив очі, як свідомість його попливла кудись в розморений спекою ліс і заблукала в гадючих стеблах орхідей.

…Прокинувся він від прохолодних бризків води, що раптово проштрикнули його розпарену шкіру сотнями тонесеньких голочок. Заки розплющив очі, то вже знав, хто його розбудив — Емілія. Хлюпаючи на нього водою, заливалася сміхом. Чого їй було так смішно?

— Перестань! Я вже не сплю.

— А от і спиш! Скільки можна хропти? Проспиш усе на світі!

Покректуючи, пан Ціммерман підповз до води і з насолодою занурив у неї голову, потім пирхнув і потягся всім тілом, аж щось усередині хрумкнуло. Сів на брилу і, звісивши ноги у воду, понуро подивився на карлицю.

— І де ти тільки берешся?

— А ти вже думав, що мене забив, так? А от бачиш, яка я. Я все тобі пробачила і готова почати віднова.

— Що почати?

— Наше життя. Тільки, на Бога, не кажи, що твої почуття до мене послабли через одруження. Ніколи не повірю. Мене розлюбити не можна. Це все одно, що перестати дихати. Ти пробував коли-небудь не дихати?

— Еміліє, не мороч мені одне місце. Ліпше давай поміркуємо, як нам звідси чкурнути.

— Ага, то ти не роздумав? А то я собі вже міркувала, що, зробивши таку карколомну кар'єру та відірвавши таку кралю з фантазійним віном, ти й забув про мандрівку.

— Ні, не забув. Але я тепер виразно не уявляю, яким чином мені вибратися з Ліндерового маєтку. Тут такі мури… а лазити, як ти, я не здатен.

— От бачиш! Тепер ти розумієш, що я для тебе як манна небесна? Що б ти без мене робив?

— М-м, не знаю… — промимрив пан Ціммерман і плюхнувся у воду.

Мусив відсвіжитися в цій спекоті, що розпарювала тіло, розморювала дух і навівала сонливість. Вода в ставку була не затепла і не зазимна, а саме якраз, бульбашки повітря спиналися з дна, припадали до його тіла і, лоскочучи, вибігали на поверхню.

Раптом почув розпачливий скрик Емілії: вона показувала рукою у воду і верещала, щоб негайно вибирався на берег, та небезпеку відчув лише тоді, коли вода коло нього завирувала і щось слизьке і холодне обплутало його, а за мить над поверхнею води побачив зелену жіночу голову з якимись монструальним вустами, в яких тремтів жадібний зелений язик. Ця жіноча голова мала тіло анаконди, і це тіло тепер полонило його й тримало в своїх зимних обіймах. Тепер згадав, що вже раніше бачив у ставку щось темне і незрозуміле, котре йому здалося загуслими сутінками.

— Ану, пусти його! Пусти! — верещала Емілія і метушливо стрибала з брили на брилу, гарячково шукаючи порятунку.

Пан Ціммерман відчув, що коли не брикатися і не смикатися, то обійми анаконди цілком стерпні, а тому врешті завмер і тільки дивився в її обличчя з тривогою і страхом. Анаконда жадібно дихала роззявленим ротом, а її очі мовби вивчали кожну цяточку Ціммерманового лиця.

— Ти мій, — нарешті прошепотіла анаконда. — Я хочу тебе.

Відчув, як тіло її пругке і сильне заковзало по його тулубу, а кінчик хвоста залоскотав, забігав по всіх закамарках, прокидаючи в ньому бажання, замішане на страхові й жазі.

Емілія мабуть, відчула заздрість бо знову закричала:

— Ану лише його, ти, курво! Хвойда францувата![100] Жаба пульката! Гнида слизька! Ти на кого хвоста підняла!

— Нещасний пуголовок! — буркнула анаконда. — Чому я тебе відразу не проковтнула?

— Що? Мене? Та ти б вдавилися! Я б тобі поперек горла стала, як тріска!

— Вона нам заважає, — сказала анаконда свому невільникові. — Пішли під воду.

І з цими словами жінка-змія почала занурюватися в ставок, викликаючи у нещасного коханця крик розпачу. Одначе Емілія була справжнім зразком хоробрости, бо ані не думала втрачати зимну кров і, підібравши на березі бамбукову тичку, побігла з нею напереваги, мов зі списом. Це було так несподівано, що анаконда лишень писок роззявила і сказала: «Ага…», а вже наступне слово застрягло їй у горлянці, навіки проштрикнуте бамбуком. Обійми її ослабли і пан Ціммерман, прудко виборсавшись, вискочив, як з катапульти, на берег. Весь трясучись, тепер дивився, як змія кидається у корчах, як завивається і розвивається її довге і сильне тіло.

— Ага, дістала! — тішилася Емілія. — Так тобі і треба!

Нарешті анаконда охляла, повільно спустилася на дно і зникла в густому зіллі, тільки бамбук продовжував стирчати з дна, час від часу здригаючись.

— А тепер ближче до справи, — сказала карлиця. — Ось ця оранжерея тягнеться через сад у напрямку муру. Отже, в тому місці, де вона з ним сходиться, і можна перелізти, бо там всюди гіллясті дерева, ліани, орхідеї, а по них і стара бабера видрапається, не те що такий бравий козак, як ти. Крім того, та місцина прихована від стороннього ока, і нас ніхто не помітить, коли будемо перелазити.

Пан Ціммерман замислився над перспективою мандрівки через оранжерею. Мав підстави думати, що в цьому лісі мешкають й інші хижі звірі, опріч анаконди, а якщо се так, то мандрівка може виявитися надто небезпечною. Однак Емілія вхопилася за свою ідею так цупко, що відмовити її видавалося неможливим.

— Про яку небезпеку ти оце торочиш, коли я біля тебе? Я тебе врятувала від анаконди чи ні? Врятувала. От і від усіх інших потвор врятую. А ще не забувай про моїх сестер. Вони теж не з лопуцька і здатні якому хочеш носорогові рога обламати. До речі, вони вже тут.

— Де?

— Та тут же, в оранжереї. Подивився туди, — і вона вказала рукою на дерева, а там на ліанах і справді вигойдувалися обидві карлиці.

— Гей-гоп! Гей-гоп! — гукали вони і перестрибували з ліани на ліану, мов справдешні мавпи.

Пан Ціммерман збагнув, що з такими відчайдухами можна хоч у пекло, і скорився долі.

— Добре. Зустрінемося тут біля ставка о восьмій ранку.

— Ого, аж уранці? Ти просто випробовуєш наше терпіння, так?

— Ні. Але ти, як кожна баба, маєш куций бабський розум. Ти гадаєш, що мандрівка джунґлею — це прогулянка, повна втіх і радощів? Я цього непевен. А тому хочу роздобути зброю, а також харчі. Крім того, мене одружено, кинути жінку отак ні сіло ні впало напризволяще я не можу. Мушу хоча б із нею попрощатися.

— Ну, про жінку ти, звичайно, загнув. Яка вона тобі жінка? Але я теж маю серце і я тебе відпускаю. Прощайся, збирайся, але якщо тебе не буде тут о восьмій ранку, то я обіцяю, що ми візьмемо штурмом будинок пана Ліндера.

Несподівано позаду них пролунав перестрашений скрик Олюні. Обоє озирнулися й побачили пані Ціммерман в шокованому стані.

— Що… що се має означати? — пробелькотіла вона. — Звідки ця потвора? Це напівголе сотворіння? Ти мені зраджуєш, так? І з ким?! О, Боже! Який сором!

— Перепрошую! — обурилася Емілія. — Якщо хтось із нас двох може вважатися потворою, то тільки ви! А в мене досконалі форми. Я вся тендітна і тонкокоста, мов пава. А ви — ви є німецька самохідна гармата типу «Фердинанд»! Ось хто ви!

Олюня готова вже була беркицьнути, але пан Ціммерман вчасно підхопив її і міцно обняв.

— Кохана, заспокойся. Якщо чесно, то я вперше бачу цю істоту. Тут твій татусько розвів силу різних чудацьких тваринок. Мабуть, це одна з них. Бачиш, оно ще дві теліпаються на гіллях. Гадаю, що то звичайні мавпочки. Вони, щоправда, вміють розмовляти, але цього ще замало, аби вважати їх людьми.

Ці слова заспокоїли довірливу Олюню, але викликали бурю гніву в карлиці.

— Що?! То се я — мавпа? Ах ти ж лантух з ковбасою! Ах ти ж надувний козел! Драглі свинячі! Я — мавпа! Та це твоя жінка мавпа! Подивися на неї уважніше!

— Ага! — спалахнула Олюня. — То се таки не мавпа, а жінка?! І ти з нею на березі озера! Чим ви тут займалися?

Поки вона промовляла, пан Ціммерман встиг скорчити промовисту міну Емілії, щоби та врешті замовкла і не видавала їх. Карлиця збагнула, що для загальної безпеки буде ліпше, коли її разом із сестрами вважатимуть за мавп, і, схопившись руками за ліану, подряпалася на дерево, кувікаючи та рохкаючи, як істинне дитя джунглі.

— Ну, тепер ти переконалась? — спитав пан Ціммерман, лагідно пригортаючи до грудей свою дружину. — Хіба може людина так вар'ювати на деревах?

— Мені хочеться тобі вірити, і я вірю.

— От і чудово. Дай цьом.

Після поцілунку Олюня вже скидалась на покірливе кошеня.

— Я, властиво, шукала тебе, щоб нагодувати. Уже яка пора, а ти ще не обідав.

— Ай справді… Хоча, знаєш, тут така спека, що голод не дуже допікає.

Обнявшись, молоде подружжя рушило домів.

— Хочу тобі сказати, що маємо гостей, — промовила Олюня, коли вони вже виходили з оранжереї.

— Гостей? — серце пана Ціммермана стривожено тьохнуло.

— Зі Львова. Щойно прибули.

— Як то зі Львова? — він ураз втратив будь-яке бажання повертатися туди.

— Що це тебе так здивувало? Ти, мабуть, дуже втішився, правда? Адже вони мусять знати тебе. Весь вищий світ знається між собою. Ах, я палаю бажанням почути про всі новини за останній час. У нас так рідко хто-небудь буває.

ГОДИНА МЕРТВИХ

Як передати це відчуття, коли ти покидаєш казкову спекотну Африку і вертаєш у звичне для себе літо, та ще й у пору, коли сонце заходить за верхів'я дерев і в повітрі вчувається запах вечірньої трави і вечірньої води? Спочатку тіло охоплює зимнота, і хочеться щодуху чимось накритися або забитися в якусь шпаринку й зігріти себе подихом, але, на щастя, це відчуття хутко минає, а на зміну йому приходить інше, те, що з'являється вранці, коли випірнаєш зі сну і розплющуєш очі, і коли так прагнеться одного — знову повернутися в сон…

В саду біля будинку вони побачили накривані столи, а за ними чималий гурт гостей. Жінки мали на собі сукні віденського фасону з золоченими ґудзиками на оказах, а їхні високі охайні фризури височіли, наче сторожові вежі, увінчані осяйними сузір'ями брошок. Чоловіки у чорних фраках, у накрохмалених сорочках, що випиналися на грудях панциром, були чисто виголені з підстриженими настовбурченими вусами. На столі красувалися курячі фрикасе, теляча душенина, бараняча печеня, стаброві кармонадлі, а ще різноманітна яринова мізерія зі сметаною і жовтцем, зеленець огірковий, смажені мнюхи з журавлиною та велика таця з накладанцями[101]. По краях стояли на варті пляшки з горілкою та вином. У подовгастому полумиску від кожного поштовху стола драглисто тремтіла жовта струдля, на її прозорій і гладюсенькій поверхні було виведено «Вітаємо пана Ліндера»:

— Панове! — пролунав голос пана комісара. — Ось і наші діти! Хочу вам зарекомендувати мого зятя пана Ціммермана, котрий від нинішнього дня обійняв посаду директора в'язниці. А се моя донька Олюня, дуже соромлива істота. Прошу, прошу, вітайте, сідайте біля нас.

З місця зірвався пан Фляк і посадив молодих. Пан Ціммерман ковзнув поглядом по присутніх і, не помітивши жодного знайомого обличчя, зупинив очі на господареві.

— Я розумію, для вас це сюрприз. Та й для мене теж. Не планував 'єм жадної гостини. Але от, уявіть собі, просто зі Львова до мене завітали мої великі друзі, люди, яким я завдячую кожним своїм просуванням по службі, люди, які роблять усе можливе, аби пан цісар ніколи не зневірився у відданості свого найвірнішого послужника, охоронця кресів.

Тільки тепер пан Ціммерман ще раз пробігся очима по гостях і відчув, що волосся йому починає ворухатися. За столами сиділи не живі люди, а мерці. Сиділи непорушно з застиглими очима і вустами. Бліді холодні обличчя зберігали ту останню рису, яку накладала їм смерть на прощання. Але, здавалося, тільки йому одному відкрилася ця страшна істина, тоді як усі інші — подружжя Ліндерів і Фляків, та й сама Олюня — поводили себе цілком природньо, без тіні занепокоєння або остраху. Пан Ліндер дружньо плескав когось по ремені, пані Ліндерова довірливо нашіптувала якійсь мерчині на вушко, пан Фляк підсипав у тарілки зеленець і припрошував їсти, а пані Флякова розглядала сукню своєї сусідки і прицмокувала від заздрощів. Ба, навіть, Олюня защебетала до кучерявого кавалера з важким золотим ланцюжком від дзиґарка на грудях.

— Ах, ви не повірите, яке щастя знову вас бачити! — лопотіла вона, почервонівши. — Ми тут на провінції безнадійно відстали від усього європейського! Ви були у Відні? О, Пратер! Я бачила його в журналах! Як би я хотіла хоч на день проїхатися в авті Пратером! Відвідати оперу. Там знову ставлять Гаусґоферову «Лідію»? Яка розкіш! Та-там, та-там, та-та-ам, та-та-ам… О, я вмираю за Гаусґофером! Проте і ми тут не так щоб зовсім засниділи, щось і нам відомо. А якого нового романа написала пані Ільза Брунінґен? Як — знову про сім'ю Трахтенберґів? Але ж це ціла саґа! Боже мій, не вірю, що молодого Орланда застрелили! От не вірю і все. Крайте мене, ріжте мене, запікайте мене в печерицях — не повірю. Як можна? Адже се герой твору! Хіба можна героїв убивати? А ще мене дуже цікавить, чи Віра вийде заміж за графа. Пам'ятаєте, я вас прохала привезти мені щось новеньке пана. Штольценберґманштайнґера? Як — привезли? Ой, яка ж я вам вдячна. Я — в боргу. Звичайно, цьомка, як завше. Ах, які ж ви милі! Уявляєш, — смикнула за рукав чоловіка, — пан Урбанович привіз мені найновіші романи мого улюбленого Штольценберґманштайнґера! Я в захваті! Ах, я ж тебе ще не познайомила. Прошу ласкаво: пан Ціммерман — пан Урбанович, львівська ливарня дзвонів «Урбанович і гурт». Чув? О, чудово! Та й ви, пане Урбанович, мали б чути про бровар мого чоловіка: «Пиво пана Ціммермана пийте звечора до рана».

Пан Фляк раптом затяг:

Пані Флякова спритно заткала йому пельку тлустою кармонадлею.

Пан Урбанович сидів незворушно, мов скам'янілий, але Олюня за якимись лише їй помітними ознаками прочитувала чи то його думки, чи то його уявні слова і весь час підтримувала розмову, та скільки пан Ціммерман не дослухався, то так і не зумів уловити хоча б якогось одного малюсенького помруку[102] з вуст мерця, і від цього у грудях ставало ще зимніше, а сорочка на спині, навпаки, прилипала від поту.

Не тільки Олюня, а й господарі безперервно торохкотіли, ведучи жваві розмови, суперечки, переказували цілі історії й безліч усіляких містечкових новин про якихось людей, котрих ці мерці мали знати. Не обходилося і без чаркування та пригощення, прихвалювання львівського пива, що мало медову барву і піна в ньому стояла довго…

— Чому ти нічого не їси? — здивувалася Олюня, помітивши врешті отетерілість свого мужа.

— Та я… щось не дуже… не голодний…

Будь-яке бажання їсти щезло відразу, як збагнув, що за гості сидять поруч з ним. Боявся навіть поворухнутися, щоби бодай ненароком не зачепити ліктем панну справа в червоній сукні. Її густе лляне волосся вільно спадало на плечі, вітерець час від часу дмухав у нього, і тоненькі пасемця хіть-не-хіть лоскотали то щоку, то шию нещасного пана Ціммермана.

— Тоді забав свою сусідку, — не вгавала Олюня, — а то сидиш, як тюхтій. Мальво, доручаю вам свого чоловіка. Він не такий мовчун, як видається. Ну, чого ти? Панна Мальва знає силу-силенну різних цікавинок, ти тільки зачепи.

— Як? Як ти сказала?

— А що я сказала?

— Як її звати?

— Мальва.

— А далі?

— Що далі?

— Яке її повне ім'я?

— Мальва… м-м… ой, забула… Вона солістка львівської королівської опери. А ще — поетеса… «Я вбила кохання в осіннім саду. Я вбила кохання, а труп не знайду».

Пан Ціммерман відчув, як у нього зіпріло чоло, десь із глибини шлунку почала підніматися полинова нудота і підступати до горла, насичуючи печією слину, обпікаючи горло і язик.

— Що з тобою? Може, тобі зле? — занепокоїлася Олюня. — Випий токаю, випий, випий…

І таки силою перехилила в нього келих вина. Вино змило гіркоту і провалилося у темні печери, залишаючи в роті густі виноградні лози, осінню прохолоду, легенький димок спаленого картоплиння і краплі роси на яснах…

— Панно Мальво, мій чоловік закрутив мені голову рівно за десять хвилин. Вам я виділяю цілих двадцять. Якщо вистоїте, подарую свої коралі, а ні — заберу ваші.

Сказавши це, зайшлася сміхом і відвернулася від чоловіка, всю увагу віддаючи тепер панові Урбановичу…

Вся ця макабра[103] вивела пана Ціммермана з рівноваги, йому тепер здавалося, що всі погляди, навіть мертвих гостей, спрямовані вилучно на нього, а всі вуха нашорошені у його бік. Сидіти бовдуром було й справді безглуздо. Залишалось таки вдати, що завів якусь розмову з цією… але як же се можливо?.. Яка Мальва? Звідки це ім'я відоме Олюні?.. А ці вірші? Ні, це не Мальвині вірші, це чиясь нефоремна бельмесія…

На панні була фулярова сукня з гарними торочками, корсаж, викроєний мисом, облягав її стан. Прикриті блондовою хустиною плечі ледь просвічували крізь серпанок, елегантно обвитий навкруг трохи задовгої шиї. З браслета на лівій руці звисав на ланцюжку флякончик з парфумами, а в правій руці вона тримала віяло і згорнуту хустинку до носа. Обережно підняв очі і подивився на її обличчя. Чи це можливе? Воно мовби і собі трішки повернулося у його бік. Бачив тепер гарно окреслене чоло, обрамлене сяйвом сонця на прузі, сірі потахлі очі, в яких потонуло усе її життя, під вигинистими луками брів, наче обведених хінською сажею. На щоках, незважаючи на мертвотну блідість, шкіра мала оксамитовий відсвіт. Золотаво-білі скроні дихали незбагненною, як для мерця, свіжістю, незрівнянна шляхетність позначалася на короткому заокругленому підборідді. Усмішка засмученого янгола блукала на колись коралових вустах, що були напіврозтулені й дозволяли помітити білизну рівненьких зубчиків. Тихі озера осклілих зіниць, здавалося, уважно розглядали пана Ціммермана, а обличчям раз по раз пробігала легенька тінь, але з'яву її він приписав деревам, що колихались угорі над головами. Панна була мертва, але з таким виразом обличчя, наче б ніколи про це не дізналася і, якби не широко розплющені очі, то можна було б подумати, що вмерла вона уві сні, саме як снився їй розквітлий луг на південному березі Полтви, сніданок на траві, білий пароплав, що причалив до берега, галасливі кавалери манірних дам… Мала такий вигляд, наче на кожне промовлене до неї слово, реагуватиме лише так: «Що ви не кажете? Вперше чую!»

Білі її руки з довгими тендітними пальчиками спочивали в неї на колінах. Вражала білість її нігтів. Були блискучі й звужені на кінчиках, а відполіровані не згірше від слонової кости й підрізані у формі мигдалин. Ця деталь говорила про те, що хтось таки мусив за цих мерців дбати, бо ж відомо, що нігті ростуть і по смерти. Однак, чи давно вони вмерли? Не схоже… Інакше в таку спеку запах тліну невблаганно висів би в повітрі, але, скільки пан Ціммерман не принюхувався, йому не вдалося вловити ані найменшого духу розкладу. І це було дуже дивним, а то й зловісним.

Раптом піймав себе на думці, що, можливо, це тільки у нього така галюцинація і що усі ці поважні мерці зовсім не мерці, а такі самі живі люди, як і всі решта. Якщо так, тоді щось із головою негаразд… Відчув бажання доторкнутися до кралиної руки, і це бажання виявилося таким сильним, що не оперся йому і дозволив своїй руці підкрастися тихо-тихо до неї. Пальці його відчули тепло її пальців, але не тільки тепло — щось здригнулося під пальцями, якийсь маленький живчик здригнувся і знову завмер. Ні, то не була рука трупа. Але й не рука живої людини.

Якась настирлива муха, покружлявши над ними, сіла панночці просто на ніс і задоволено потерла лапками. Якщо вона жива, то чому не зжене мухи?.. Не зганяла. Сиділа непорушно, і непорушними були сливе прозорі пелюстки ніздрів. Муха, скінчивши потирання лапок, помандрувала до ока, постояла трохи на його березі і ступила обережно, мов на кригу. Око дивилося на пана Ціммермана крізь муху і крізь її крильця і не виказувало жодних ознак незручности чи невдоволення, мовби так воно й мусило бути… Врешті панові Ціммерману це обридло, й він щойно було намірився зігнати нахабну мушеґу, як сталася дивна річ: плюгавка сама випала з ока, але випала уже мертвою, догори лапками, впала й застигла у панни на сукні. Мертва муха тепер була наймертвішою в світі, а мертва панна усе менше на таку скидалася.

Я щось мушу говорити з нею, щоб не викликати ні в кого підозр, бо ж я такий, як і всі, я нічим не повинен від них відрізнятися. Але що я їй скажу? Мертві знають усе. Вона дивиться на мене і бачить наскрізь, бачить усе моє єство, всі мої дні і ночі, вичитує з мене все, що їй заманеться, хоч би й задом наперед… А я знаю лише її ім'я, котре невідомо чи належить їй. Знаю ім'я, що манить мене уже стільки часу, вчаровує і гіпнотизує, веде за собою у нетрі незнані… Але Мальва не може бути мертвою! Мальва жива і чекає на мене… А, може, це вона й подає мені знак через цю панну?

Вітер заметався у гіллі, наче спіймана риба, і тіні дрібні й кудлаті замерехтіли на обличчі панни, а вуста розкрилися на одну тонюсіньку волосину, і тепер то вже був лагідний усміх панни, яка зацікавилася тобою і готова продовжувати розмову…

Розмову? Яку розмову? Хто розмовляв? Вітер із листям? Чи промінь із павутинкою?

Панно, чому ви нарекли себе Мальвою? Адже я знаю — ви зовсім не Мальва, бо Мальва не сиділа б отако незворушно, не катувала б мене своєю погордою… Панно, ваше обличчя справді любасне, прекрасне, мовби витесане з алебастру. Вуста ваші проказують мед, у них ще нуртує жага, бо ж померли ви зовсім недавно, може, нині, а може, щойно. Може, навіть за цим столом.

«Що ви не кажете? Вперше чую».

Але ж це так, не заперечуйте. Ви є мертві, і погляд ваш мертвий, хоч і не такий безпечний, бо малу комаху вбиває. Ви не могли приїхати зі Львова. Львів жиє зовсім іншим життям, і там не зосталося й сліду по паннах в корсетах, по паннах, що сидять рівно-рівнюсенько, мов попроковтували кілки, по паннах, що вміють соромитись від необачно зроненого слова, по ніжнотонних паннах, споглядаючи яких аж не віриться, що вони коли-небудь дозволять себе розкласти в постелі і віддадуть своє тіло хупаве — геть усе до останньої клітинки, і ті самі зефірні вуста, котрі говорили «ні», шепотітимуть «ще»…

«Що ви не кажете?»

У ваших словах так багато іронії, але я вашу іронію сприймаю не інакше, як самозахист. Саме так звикли ви боронитися від настирливих кавалерів. Але така тактика зараз зовсім недоречна, бо я не є вашим кавалером, я просто сусід за столом, я звиклий співрозмовець, чоловік вашої знайомої… Вона, звичайно, пожартувала, виділивши тих двадцять хвилин, мені цього часу замало.

«Що ви не кажете?»

Я маю на увазі, що мені замало двадцяти хвилин у такій ось ситуації, коли ми сидимо на видноті, серед людей, а сиділи б ми деінде, на самоті, я, не вагаючись, повівся б куди рішуче.

«Що ви не кажете?»

Так, я, по-перше, поклав би свою руку на вашу. Розмова рук — найперша розмова, наші пальці шепотіли б, наче коханці під ковдрою, наші пальці б цілувалися, пригорталися, наші пальці віддавалися б одне одному з таким самим запалом, як чинили б це й наші тіла…

«Що ви не кажете?»

Вуста її прохилилися ще на одну волосиночку, і йому навіть здалося, що вони видихнули повітря, бо раптом легенький подув тепла війнув йому в обличчя, лоскочучи ніздрі духмяністю фіялок… А зрештою, що йому заважає покласти свою долоню на її долоню?

Панно, ось бачите — я кладу свої пальці, наче на клявіші фортеп'яна, і граю тиху-тихесеньку мельодію віденського вальсу, пальці наші стають у пари і починають танцювати, пурхати в притьмареній залі, наче метелики, лякливі нічні метелики, на яких чигають смолоскипи канделябрів і гасових жарівок…

Найдивніше, що пальці його і зіправді відчули тремтіння кралиних пальчиків, і тремт оцей був не такий уже й ілюзійний, пальчики ворушилися в ритмі вальсу, котрий оце зараз бринів йому в голові, лягав на вуста і змушував їх ледь-ледь підмугикувати… І так ото під музику почали вони попарно розлітатися в усі кінці велетенської залі і нестримно кохатися, безсоромно скидаючи з себе усі старосвітські приписи, усю сріблясту луску пристойности, зриваючи всенькі «так не можна», оголюючи тіла свої — білі і стиглі, бурхливі і хмільні — тіла, напоєні нічною тугою, полум'ям свічок і блиском дзеркального плеса… Кохались вони, лежачи в панни на стегні — вказівний палець на вказівній палюшечці, середній на середульшій, а мізинний на мізинній, а великий на великій, а на безіменній безіменний, котрий кохав її так палко, що й імени не питав, а так і шепотів їй на вушко — «о безіменна моя любове!», а вона відказувала так само, уся стрясаючись від його стрімкого натиску, — «о безіменний мій, бери мене, бери мене, бери мене!» — і підкидала його на собі найвище за усі пальці, аж стегно ходором ходило і, здавалося, от-от розсиплеться, мов стара канапа, розвалиться на дрібні костомашечки, вузлики, трісочки, клаптики…

В тій екстазі, коли пальці її вже зіпріли і заблагали милосердя, його долоня сповзла з її долоні і втомлено лягла на стегно. І було те стегно пругке і тепле, і чути було, як б'ють у ньому джерела і грає скрипка зовсім неподалік — з напнутими від жадання струнами…

Панно, чому ви прикинулися мертвою? Я ж чую у ваших глибинах життя, я чую бурхливі припливи крови, котра розбігається гарячими руслами і прагне з'єднатись з моєю в пінявий коктейль…

«Що ви не кажете?»

Її обличчя ще більше повернулось до нього, а вуста прохилились в закличній усмішці, і він помітив у неї на зубах кілька крапелиночок слини, що бралася від подиху дрібнісінькими бульбашками… Десь там, за білими ґратами зубів, ворушився жагучий язичок, палало вогнем обрію піднебіння — сонце за язиком лягало на спочивок, і прощальне його проміння зблискувало у вузьких щілинках зубів, наче жарівка за шторами…

Панно, я завтра уранці рушаю в мандрівку. Покину це місто і цих людей, щоби знову кинутися на пошуки Мальви… Сліди її всюди, куди не погляну, сліди її в літі і в річці, в хмарах і шибах… І навіть у вас самих. Ваше обличчя, напевно, колись належало їй, це вродливе обличчя молодої панни, котра не зазнала особливого щастя і взяла від життя зовсім крихітку, та й ту по дорозі між пальців просіяла… Ані в браму Раю не достукалася, ані в браму Пекла не втрапила, згубилася по дорозі в Чистець — в мочарах невідання… Будь-яка жінка, що в цьому світі існує, є безперечним доказом, що її немає. Вас теж нема. Є лише оця оболонка, в якій чудом збереглося трішки тепла, оболонка, котру назвали Мальвою, та від цього вона не ожила…

В очах у панни щось легенько зблисло, і тепер вони вже не видавалися мертвими, бо знову почали відбивати в собі навколишній світ, і перше, що він угледів — це самого себе в її чаклунських очах. Побачив своє обличчя в її зіницях, осяяне якимось синювато-сталевим полум'ям, котре клекотіло в нього за спиною, хоч і не відчував його. І було його обличчя якесь не таке, яким звик його бачити в люстерку, а мало воно тепер дуже суворий і грізний вигляд, наче обличчя якогось гайдамаки, який щойно скінчив бій і, важко дихаючи, став серед поля з шаблею в руці — з шаблі сочилася кров…

Але це не я, панно! Я не такий. Чому ви мене відбили в очах таким лихим і на все готовим? Я не готовий ані на що, я тільки пливу за течією, і течія ця зимна й свавільна.

«Що ви не кажете? Вперше чую».

— О, що я бачу! Рука мого чоловіка вже на вашім стегні, Мальво. Ну, чи не говорила я, що він неабиякий зух? Ви програли. Ваші коралі тепер мої.

І вона зняла з панни коралі. На відміну від Олюні, панна чомусь не сприйняла цього за дотепний жарт і гнівно зблиснула очима, коли її коралі опинилися на шиї Олюні. В кутиках її вуст щось стрепенулося, і недавній лагідний усміх перетворився на зловісний, а самі вуста наче б звузилися і замкнулись. Та все це помітив лише пан Ціммерман.

— Панове! — піднявся з місця пан Ліндер. — Ось уже й звечоріло і наша мила зустріч наблизилася до кінця. Небавом вас, мої дорогі гості, розведуть по покоях і ви спочинете з далекої дороги. Але перш ніж встати з-за цього столу, я б хотів висловити свої почуття, які цієї хвилини опанували мною… Я знаю — я лише маленький гвинтик у великій державній машині, людина, яка далеко від вищого світу, від центру метрополії обійняла сторожову вежу на неспокійних її кресах. Людина, яка вихована зовсім в іншому середовищі, понадто — належить зовсім до іншої нації, іншої культури, прибула сюди, щоб вершити свій праведний суд, бути рідним батьком для впокорених і вірних, для тих, хто для добра Австрії не пошкодує живота свого. Скільки таких, як я, посланців пана цісаря нидіє у глибоких закутках імперії, несучи місцевим мешканцям світло щастя і злагоди! І я знаю, що мушу нести свого хреста, бо він мій і нічий інший.

— І ви несете його! — потвердив пан Ціммерман єдино лише для того, щоби і його не сприйняли за вмерлого.

— Так, несу! Хрест мій важкий, але добре, що знайшлися такі люди, котрі й свої рамена підставили і перебрали на себе частину сеї важкої ноші. А тому я надзвичайно вдячний нашим гостям зі Львова, котрі відзначили нас своєю увагою і разом з цінними подарунками привезли набагато цінніші новини, які тут для нас, наче вода кастальська. Отже, я разом з вами вельми тішуся, що Львів наш росте й розбудовується, що бурхливі й запашні води Полтви нарешті понесли на своїх стрімких хвилях перший пароплав, ім'я якому «Ясновельможний наш цісар Австро-Угорщини і Галіції пан Франц-Йосиф». Особливо приємно було почути, що усі три його парові рури мають форми трьох доньок нашого цісаря. І тепер наш коронний Львів нарешті з'єднався живою артерією з цілою Европою. Віват, панове! Але не можу вам не пригадати, де починається наша срібнолента Полтва. Вона починається тут, в С! Починається з малесенького болітця, з тонюсінького струмочка, яке б'є тут, у моєму саду, і коли мій лакей виливає у нього помиї, то я завше собі думаю: скільком людям у далекому Львові доведеться разом з водою Полтви ковтнути і кілька крапель мого чудесного борщу, поласувати крихточками заячого паштету, вдихнути п'янкі аромати моїх вин, відчути на язику зернятка турецького кав'яру… І знаєте, в таку мить мене огортає гордість за наше маленьке містечко, і хочеться піднести його добробут ще вище, а життя зробити ще кращим і веселішим. Панове, ви прибули сюди у дуже відповідальний час для нашої Батьківщини, і я хочу вас запевнити, що ми, Ліндери, Ціммермани і Фляки, постерунку свого не кинемо, а будемо вірно стояти на сторожі, гідно продовжуючи, закликаючи і приймаючи. Віват!

— Віват! — підхопили Ціммермани і Фляки.

Промова пана Ліндера особливого інтересу в гостей не викликала, сиділи і далі надуті, мов сови, а вечір мовчазно лягав їм на голови і на рамена, задмухував холодні свічада очей, клав тіні за тінями на обличчя, і що далі сутеніло, то все менше мерці скидалися на мерців.

— Любий, — притулилася Олюня до мужа. — Ходімо до нашого покою і розпакуємо наші гостинці.

— Які гостинці?

— Гостинці зі Львова. Там нас чекає ціла велика валіза. Ходімо!

І, не чекаючи його згоди, потягла за руку до будинку. Вже за спиною пролунало скрипіння крісел, якась метушня і гомін, видно, гостей відправляли на спочинок. Але яким робом? Баглося озирнутися, зупинитися, та Олюнька волочила його за собою з голосним сміхом, тішачись неповороткістю грубаса.

В кімнаті й справді на молодят чекала велика, плетена з лози валіза, а коли Олюня відкрила її і заходилася виймати гостинці, пан Ціммерман не міг надивуватися завбачливості пана комісара, його винахідливості і вмінню до найдрібніших деталей обмислювати все, що діється в цьому зацофаному містечкові.

Отже, Олюня, окрім різноманітної жіночої галантереї, яка її водномить занурила в стан ейфорії, дістала ще й купу грубезних романів для читання в ліжку, а пан Ціммерман виявив для себе аж кілька сюрпризів. По-перше, це була парадова уберя австрійського шандаря, що вся ряхтіла золотими ґудзиками, френзликами, штрупсликами, мамзликами, кнофликами і кльопфиками на фірбантах і навіть на кінкслях. По-друге, святкова шабля з інкрустованим руків'ям, з якого звисали золоті аксолотлі. По-третє, різьблена з дерева голова коня на паличці. По-четверте — військова сурма.

— Ах! — втішалася Олюня. — Тепер ти зможеш на цьому коні приймати парад в'язнів! Глянь, тут навіть є вуздечка, а грива зі справжнього кінського волосся! Ти мусиш негайно усе це вбрати на себе, — твердо вирішила вона і, незважаючи на протести, таки змусила чоловіка влізти в мундур і чоботи, почепити шаблю, сісти на коня, і сурмити, сурмити, сурмити, а вона за той час розбереться і впаде на постіль в очікуванні свого коханого з далекого військового походу.

— Чи вже можна перестати сурмити? — чемно поцікавився чоловік, коли Олюня опинилася в ліжку.

— Ні-ні, прошу в'їхати сюди на коні. Ти мусиш мене атакувати. Я твоя остання незаймана фортеця. Вперед, мій лицарю! Тебе чекає запеклий герць! Хай не змовкає твоя сурма! Гурра!

Пан Ціммерман верхи на коні промчався покоєм і з розгону вилетів на ліжко. Олюня збуджено заверещала так, наче б їй забивали у тім'я цвяшка, і пірнула з головою під ковдру. Над завойованою фортецею ще лунав бойовий клич сурми, коли двері до покою прочинилися і в них з'явилася пані Ліндерова.

— Боже! — заломила вона руки у захваті. — Аполльо! Імператор! Лицар Золотої Остроги! Пане Ціммерман, ви вроджений генерал! Один лише ваш вигляд покладе вам під ноги цілі народи! Тепер ви завше мусите носити цей мундур. Без нього я вас просто не хочу бачити!

І не встиг він зойкнути, як його одяг, що носив досі, вилетів у вікно.

— Пане Ціммерман, перепрошую, що насмілилася вас потурбувати, але сталася непередбачена річ. У нашому будинку чимало покоїв, та не всі вони, на жаль, пристосовані для ночівлі. Гості прибули так раптово, що ми не встигли наготуватися. І я вас прошу, я вас благаю, на одну ніч, коли можна… Якщо це вам не буде важко…

— Але ні-ні, що ви, лягайте з нами, прошу дуже, — ґречно погодився пан Ціммерман.

З-під ковдри вигулькнула Олюньчина голівка:

— Мамусю! Що за ґеци?[104] Не мусиш навіть питати. Ти в нас найперший гість.

— Але, дітки, ви мене не так зрозуміли, — почервоніла пані Ліндерова, а її груди знялися бурхливими хвилями від збудження. — Не йдеться про мене.

— Не про вас? — здивувався пан Ціммерман.

— Ми четверо будемо спати на одному ліжку. А от гостей ми ніяк не змогли розмістити, бо все одна особа таки не вміщалася. І для того, прошу вас уклінно, прийміть на ніч панну Мальву. Вона така самотня і така спокійна, що не буде вам заважати.

Пан Ціммерман глитнув слину і знову відчув на спині мурашки. Олюня, однак, не мала нічого проти.

— Але ж прошу! Прошу! Панно Мальво! Де ви? Заходьте!

За спиною пані Ліндерової почувся шелест сукні і тихі скрадливі кроки. Невже вона зараз увійде?

— Є одна дрібничка, — провадила далі тестьова. — Панна Мальва встидається розібратися при мужчині. Чи не був би пан Ціммерман настільки ласкавий, щоб відвернутися до вікна?

— Так-так… я, звичайно… — промимрив він і, зіскочивши з постелі, став проти зашторених вікон.

Знову почув шелест сукні і тихі кроки. Хтось увійшов до покою, вносячи з собою прохолоду вечора, запах рожі і роси.

— Ну, то я вас залишаю, — сказала пані Ліндерова. — Прошу, пані Мальво, не чутися скованою, прошу почуватися, як у себе в хаті. Добраніч, дітки.

— Добраніч, — зітхнув пан Ціммерман, відчуваючи, як покидають його спину мурашки, але опановує холод. Він піднімається від попереку до карку, бере в кліщі шию і тисне з якимось незрозумілим гнівом, наче тільки для того, щоб довести свою владу на всю наступну ніч.

Шелест сукні лунає тепер зовсім поруч, Олюня підказує, де її повісити, потім знову чути шурхіт і звуки розщіпання, розшнуровування, скидання, стягання, ніжний шерех шовку, шепіт Олюні:

— Ах, які у вас розкішні пантальони! У них не парить? Ах, ну звичайно — Париж! А підв'язки? Зі Стрия? Ніколи не повірю! Такі підв'язки хоч на шиї носи! Чудо! А яке у вас тіло! Біле-білесеньке, ніде ані цяточки, ані крапинки, не тіло, а манна небесна! Які форми! Можна, я торкнуся ваших персів? Таке враження, мов у них налито свинцю. Ви любите спати наголяса? Я теж. Нічого непристойного тут нема. Чоловіка ми покладемо скраю. А я посередині. Вночі у нас душно, а ковдра така тепла. Який у вас пругкий живіт. А в мене такий м'який. І стегна у вас тверді, а задочок взагалі, мов горіх. Попробуйте мій. Правда, який м'який? Просто драглі якісь. Коли я йду, він весь трясеться. Трясеться і підстрибує, мов жаба на пательні. І волоссячко у вас таке чорне, чорнюще, мов смола. У мене он яке поблякле, ріденьке, зовсім нецікаве. А у вас — справжні джунглі. Так і здається, що звідти вискочить орангутанг. Та ви, мабуть, уже хочете спати? Я вас накрию. Кохасю, можеш повернутися. Панна Мальва вже в ліжку.

Голова панни Мальви лежала на подушці, очі дивилися на нього, а на вустах знову була ота підбадьорлива усмішка і готовність на кожне слово дивуватися: «Що ви не кажете?»

— Ну? Чого ти там мудохаєшся? — спитала Олюня, побачивши, як її чоловік нерішуче тупцяє з ноги на ногу.

— Лягай уже. Наш герць перенесемо на завтра.

Пан Ціммерман загасив жарівку, але в пітьмі побачив, як світяться очі Мальви, вона ані на мить не зводила з нього погляду. Ноги плуталися в штанках, ґудзики не хотіли розщіпатися, сорочка тріщала і боронилися, не дозволяючи себе скинути. Здавалося, весь той клятий мундур повстав проти нього.

Коли він нарешті ліг коло Олюні, то побачив, що обидві жінки випростались горілиць, мов покійниці. Руки Олюні відразу ж помандрували до його ніг, і він засичав:

— Ти що, звар'ювала?

— Вона вже спить, — відказала пошепки Олюня.

— Ну і що, що спить?

— Змучена з дороги. Ми її не розбудимо.

— Ти ж сама сказала, що перенесемо на завтра.

— То ж герць! А любощі я переносити не збиралася.

— Цікаво, яку ти вбачаєш між ними різницю.

— Завтра сам побачиш.

Рука Олюні робила свою справу, і в пана Ціммермана чим далі, то все менше аргументів зоставалося для оборони.

— Вона справді спить?

— Спить, я ж чую.

— Боюсь, що ми її розбудимо.

Останні слова сказав, уже вмощуючись на Олюні.

Мальва мала заплющені очі, але кожної хвилі вони могли розплющитися, бо Олюня поволі розійшлася не на жарти й так зачала підгецкувати, наче хтось її задочок припікав залізком, що аж усеньке ліжко ходором пішло, закректало, завищало, загупало бильцем у стіну, готове щомиті розсипатися на друзки. Та не це пойняло жахом бравого вершника, а те, що й їхньою сусідкою почало підкидати, і тіло її підсовувалося усе ближче й ближче, ковдра з неї сповзла, і тепер бачив, як її руки і ноги, мов незалежні істоти, застрибали кожне в своєму ритмі. Пробував Олюню якось укоськати, притиснути усією своєю ваготою, але це виявилося марною справою, бо вона перебувала вже в напівпритомному стані, з вуст її злітали бурхливі каскади слів українських, польських, німецьких, жидівських, не пов'язаних між собою, якась незвичайна мішанина, збурена, знервована товпилася біля вух і вривалася в них із розпачливим криком, мов у крематорій, щоб там, у голові, спопеліти і розвіятися дощенту.

Чув тепер зовсім поруч голе тіло Мальви: прилягло йому до боку і терлося до нього, голе тіло, не зимне й не тепле, не розпашіле, як Олюнчине, голе тіло. Кликало до себе нечутними словами, притягувало до себе невидимими нитками, наче вода озерна в спеку, щоб ти пірнув у неї, занурився весь із головою і жив тепер у ній водяником… Здавалось, у цю мить йому мало б бути страшно і гидко, адже все життя боявся мерців, навіть прощаючись з мамою в домовині, не зумів торкнутися своїми губами її захололих уст, а тільки зробив вигляд, ніби цілує, щоб сусіди потім не обмовляли, — та зараз чомусь не відчував страху. Тіло це, навпаки, його спокушало, в сутіні відсвічувало білизною, і невідь-чому був певен, що віддасться йому без примусу, хоч і як це безглуздо звучить…

Нараз відчув, що Олюня застигла і сама перетворилася на мерця. Так само, як і минулої ночі, втратила тяму й тепер лежала витягнувшись і ледь-ледь ворушачи ніздрями.

Намірився вже, було, з неї злізти, але побачив, що нема куди. Вони опинилися на самому краю постелі, а поруч була покійниця. Тепер мусив перелізти через неї і лягти з протилежного боку. Це було непросто. Панна лежала, розкинувши руки і ноги.

Тіло його — розм'якле й зіпріле — важко звелось над Олюнею. Обережно підняв ліву ногу і поклав коліно між стегон панни, потім підняв друге і втулив його між стегон обох жінок. Тепер залишалось ліве коліно переставити вбік поза праву ногу Мальви, а на його місце перенести праве. Чому не зробив саме так, важко сказати. Ліве коліно зосталося на місці, а праве опинилося поруч. Тепер він знаходився між стегон панни, просто над її тілом, спершись на лікті. Майже лежав на ній. Знову відчув прохолоду її тіла, відчув її ще дужче — магію її тіла, котре його загіпнотизувало, зневолило і підкорило собі. Чи видалося воно, чи справді так сталося, що раптом якась сила піднесла тіло панни і притулила до нього. Лікті ослабли, і він упав на неї, з подивом відчуваючи, як прутень входить у щось гаряче й м'яке і зовсім не мертве, а живе і пульсуюче, в рідну стихію, в мед, у пух, у м'якуш, у хмару…

Тієї ж миті очі її розплющилися і засвітилися вогнем жаги, а тіло прокинулося і гойднулось, мов од надбіглої хвилі, гойднулось, опало, знову гойднулось і — вже вони обоє рушили в танку, закружляли у вихорі вишневих пелюсток над дахами і димарями, над містом нічним і погаслим, під чаклунську музику, що линула з верховин таємничого замку, в танку тіней і вогнів, мерехтінні зірок і планет, у плетиві рук, ніг, язиків…

Відчув, як її тіло спроквола нагрівається, як проникає туди живлюще полум'я і засвічує її зсередини, як підносяться її перса, бубнявіють пиптики, як стегна її замикаються над ним і гойдають усе гойдливіше, змушуючи підкоритись тільки їм, стати їхнім невільником, падати з ними наосліп у прірву найглибшу і випірнати із ними на поверхню, як стає усе пекучішим і захланнішим пекло її тіла… Та при тому всьому руки її все ж важко було назвати руками живої людини, все, що вона чинила, чинила в химерному стані сомнамбулізму, з кам'яним виразом обличчя, без жодного згуку з вуст, наче механічна лялька, запрограмована саме на такі, а не на інші рухи. Обриси її вуст не змінювалися, хоч він і торкався їх у припливі почуттів своїми вустами. Вони не приймали його, і було, відчуття, що цілує манекен. Живою можна було визнати хіба лише нижню половину її тіла, та й то не всю, бо таки не мав певности, чи це панна підгойдує його, чи просто пружини ліжка…

О панно, ви мовчите, і мені робиться страшно, що ви мертва. Адже ж ви не мертва, правда? Я не вірю в це.

«Що ви не кажете? є? є? є? є? є? є? є?»

Ви віддаєтесь мені з запалом жагучої жінки, я чую це. Навіщо ж ви дурите, що ви мертва? До того ж, тільки мене, бо всі інші жодних сумнівів не мають. Це так жорстоко, те, що ви робите.

«Що ви не кажете? є? є? є? є? є? є? є? є?»

І, як по правді, то ви ж мене й спокусили, ви все вчинили для того, щоб я взяв вас в обійми. Ваше тіло прохолодне і пружне, наче туго надута ґумова лялька, випаровувало якісь флюїди, що запаморочили мене, і я втратив будь-яку владу над собою. Навіть зараз мені здається, що я розмовляю з вами вашими словами, я навіть відчуваю, як ви вкладаєте їх мені у голову. В мене враження, що я вже не я, а котрийсь ваш орган — може, язик, може, живчик, а може, всього лиш згусток вашої слини, що катуляється з ясен на ясна і кожної хвилі готовий вилетіти з вуст у порох дороги…

«Що ви не кажете? є? є? є? є? є? є? є?»

Якби ви були Мальвою, я б ніколи не посмів зайнятися з вами коханням, я б боронився, як міг. Мальву можу кохати лише в мріях, а коли вона мені об'явиться, я буду її обожнювати. Але ви не Мальва! Комусь забаглося мене подратувати. Олюня тут лише сліпе знаряддя в хитрих і підступних руках. Ви просто вродлива змерлиня, саме тільки тіло без душі, інструмент для грання, порожня дудка, надута гайда. Я знаю, над усе ви прагнете, щоби я випорснув вам насіння, щоб запліднив вашу змертвілу царину, і тим ви мене вже навіки до себе причаруєте. Але не буде по-вашому — мій мозок повстав проти вашої сили, я — вільний, я — птах, я вириваюся з ваших обіймів!

«Що ви не кажете? е?»

Він рвонувся, але її ноги міцно тримали його: тепер побачив, що то вже не жарти, й цілком можливо, що його життя в небезпеці.

— Пусти мене! Пусти!

Але як він не смикався, як не звивався, а обійми покійниці не слабли. Водночас почав відчувати, як тіло її поволі холоне і як цей холод проникає і в нього. Та що найдивніше: навіть те місце, котре ще хвилю тому було найпалкішим, стало зимніти і навіть звужуватися, мабуть, від холоду. За якийсь час він ледве чи зможе висмикнути прутня. Мусив негайно щось вчинити, поки не настане та фатальна хвилина, коли вже всі зусилля будуть даремними.

Панна знову заплющила очі, мов даючи знак, що все вже перестало її турбувати, нічого її не хвилює, відійшла вона в світ зовсім інший… І тепер він міг достукуватися до неї, мов до равлика в шкарлупці… її вже поруч не було, залишилось тільки холодне тіло, а він його в'язнем.

Мав бажання затопити п'ястуком в це байдуже обличчя, стиснути пальцями її горлянку, роздерти перса, але розумів, що то нічого не дасть, бо мертві болю не відчувають. Міг її шматувати, кусати, різати, а все ж вона його не випустить навіть тоді, коли зогниє її м'ясо і опаде з кісток, бо й кістками своїми буде утримувати його коло себе.

А холод усе дужче і дужче опановував мертве тіло, а від цього серце пана Ціммермана стискалося од розпачу, холод пробирався в нього всіма порами, ув'язнював члени, морозив душу, мабуть, саме так об'являється приреченому пані Смерть.

Кричати не міг. Якби хтось побачив його в такій недвозначній позиції, мав би шалений скандал. Хоча скандал — це все-таки ліпше, ніж смерть.

Зате мав вільні руки і щось таки міг чинити. На накаслику[105] поруч із ліжком стояв свічник, а збоку запальничка. Ще не знав гаразд, навіщо воно йому придасться, але викресав вогню і запалив свічку. Потім висмикнув свічку зі свічника і підніс її до обличчя панни. Воно було вродливе і мертве. Але зараз вже не буде таким вродливим. Якщо не випустить з обіймів.

— Пусти мене, бо спалю тобі волосся. «Що ти не кажеш?»

— Ну, гаразд, маєш!

Волосся спалахнуло і затріщало, мов смолоскип, вогонь кинувся на свою офіру зі скавулінням зголоднілого звіра, і невдовзі на голові панни виднілися самі звуглілі кучерики.

Обійми, проте, не ослабли. А вона й бровою не повела. І вже не поведе. Вогонь обсмалив її брови і довгі вії, згодом почав припікати праве вухо доти, доки й воно не згоріло. Коли й це не допомогло, полум'я почало жадібно лизати її кругле підборіддя.

Пан Ціммерман був сповнений рішучости, але тіло зоставалося таким зимним, мовби він лежав на снігу, аж усього його вже морозило, і починали цокотіти зуби.

…Снігові замети скидалися на велетенські застиглі хвилі сліпучо-білого океану, чий наляканий обрій гине у мряці, в непрочутній безвісті… Вояки — безборонні трісочки на цих хвилях — лише на позір видавалися такими непорушними, а насправді у їхніх глибинах, у темені їхніх грудей народжувався гойдливий рух, спочатку такий легенький-легенький, що ніхто його й не помітив, але далі він набирав сили, і гойдливість його почала проникати у вояків, заколисуючи їхні серця на вічний сон.

— Вертайтеся, пане Бумблякевич, — разом з кашлем проказав сивий гетьман, — вертайтеся, бо тут нас чекає смерть… А ви мусите вижити…

І ось нарешті очі її ледь-ледь розплющилися, погляд її був лютим і ненависним.

— Пусти, бо спалю тобі вуста.

Мабуть це вже була остання крапля її терпіння і, хоч болю не відчувала, але ж мусила чути сором і, як кожна жінка, не могла допустити, щоб її тіло викликало відразу. В ту мить, коли свічка наблизилася до її вуст, обійми послабли, ноги розімкнулися, і в'язень, важко дихаючи, вирвався на свободу.

— А щоб тебе шляк ясний впік! — вилаявся пан Ціммерман. — Відьма чортова! Щоб ти в порох розсипалася!

Та панна його не слухала, бо знову заплющила очі і непорушно застигла.

Ним аж трусило від нервів, але надворі була ніч й хотілося спати. Погасив свічку, вмостився собі в кутку у кріслі та й заснув. Уже ніщо його не дивувало настільки, щоби міг втратити спокій, а тому спав із кам'яним серцем і снилися йому вечірні львівські вулиці, наповнені запахами кави, смажених тертюхів з часниковою підливою, квашеної капусти і ще передвоєнних бавовняних майталесів, що їх люблять вивішувати наші статечні мотрони на бальконах, і то так, аби кожен міг помилуватися добротністю старої білизни.

ВТЕЧА

Цей ранок пан Ціммерман буде пам'ятати, доки житиме. Прокинувшись і побачивши себе в кріслі, одразу пригадав усе, що відбувалося вночі. Одне втішало — що це вже остання ніч у полоні в пана Ліндера і сьогодні вдасться втекти.

В покої було тихо і сутемно. Олюня ще спала, а відьма не подавала жодних ознак життя. Не хотів навіть дивитися у її бік. Але коли розсунув штори і сонце залило кімнату, побачив щось таке, що ледве стримав себе, аби не скрикнути у відчаї.

Обидві жінки лежали одна біля одної. Але Олюня мала якось неприродно вивернуту голову. З першого погляду було зрозуміло, що вона не дихає. Про це свідчили й вибалушені осклілі очі і синці на горлі. Голова її була зовсім лисою. А з грудей щезли коралі, які вона забрала у панни. Тепер ті коралі знову червоніли на грудях їхньої власниці. Та не тільки коралями розжилася панна — голову її оздоблювало густе Олюньчине волосся.

— Ах ти ж, курвеґо! — вилаявся пан Ціммерман. — То ти мені задушила жінку за якісь засрані коралі? Ти — колодисько гниле!

Панна вдавала, що не чує.

Бідолашний удівець, закипаючи від гніву, заходився вбиратися, а що його одяг пані Ліндерова вишпурнула у вікно, то мусив зодягнути мундур, а коли почепив і шаблю, то відчув такий наплив завзяття, що вхопив панну за волосся і смикнув з усієї сили. Та, на його подив, волосся мов приросло до голови. Щойно тепер зрозумів, у яку халепу потрапив. У смерті Олюні звинуватять не кого іншого, як його самого, та ще закинуть знущання і садизм. Адже ж то він — звироднілець — спочатку задушив у ліжку власну дружину, а потім поголив її налисо, а волосся спалив. Он же й смалюхи волосся на подушці!

Що мав чинити? Мусив негайно давати дьору, коли не хотів зогнити в Ліндеровій в'язниці. Але на прощання покаже цій хвойді, як із нього глумитися.

Запалив свічку і підніс її до волосся, яке тепер належало мертвій панні. Та не встигло воно спалахнути, як покійниця рвучко зірвалася з ліжка й вибила свічку йому з руки. Свічка упала на килим, густий ворс радісно спалахнув, і кімнату наповнив сморід горілої вовни.

Панна стояла перед напасником у всій своїй розкішній голизні, очі — великі і круглі — блискали люттю. Колись ніжний ротик з кокетливою усмішкою спотворила гримаса упириці, маленькі білі зубчики видовжилися й загострилися, на пальцях зблиснули нігті.

Пан Ціммерман відчув, що знову пріє. Але мундур додавав відваги. Висмикнув шаблю і зайняв бойову поставу:

— Ну, давай, іди сюди, стара кунда! Матлоха смердюча! Давай! Сюди!

Рухи панни були дерев'яні й різкі. І від цього ще жахніше ставало на душі в зацного лицаря, і він уже з тривогою позирав на вікно, чи вдасться йому вистрибнути в сад, оскільки шлях до дверей перепиняла панна.

Тим часом вогонь захоплював усе ширші терени в кімнаті — зайнялася постіль, плетена валіза разом з подарунками, Олюньчина і панянчина сукні. Вогонь, захлинаючись, випасав килим, підступаючи усе ближче і ближче до ніг панни, аби жадібно кинутися їх лизькати.

Пан Ціммерман відчинив вікно. Висота його не лякала — якихось три метри, а внизу м'яка спушена земля з квітами. Панна, зметикувавши, що здобич ось-ось чкурне, раптом захарчала й стрибнула з розчепіреними руками й вискаленими іклами.

Шабля свиснула в повітрі і з лету врізалася в плоть. Голова здивовано крутнула очима і відвалилась від тулуба. З розчахнутої шиї забулькотіла темно-червона каламуть і залила груди панни. Тіло її зробило ще один непевний крок уперед і гримнуло на килим, просто у вогонь. Голова лежала біля ніг пана Ціммермана й осудливо пронизувала його своїми балухатими очима, в кутику вуст застигав тоненький струмик крови.

Витер шаблю до штори, кинув прощальний погляд на постіль, де, вся охоплена вогнем, віддавалась останній екстазі Олюнька. Сморід смаленої вовни, волосся, людського м'яса рвався у розчинене вікно і гнав садом, лякаючи пташву, куйовдячи квіти і напуваючи страхом літневий сонячний ранок.

Будинок починав прокидатися, і далі зволікати не було як. Ноги його легко діткнулися землі. Роззирнувся довкола, шукаючи свого вбрання, і побачив його, геть обсидженого горобцями, на кущах. Намагаючись не закаляти пальців, висмикнув листа, що вручив йому Пупс, і за хвилю уже біг стрімголов у напрямку оранжереї. За спиною лунав чийсь вереск, траскали двері і вікна, щось тріщало і падало, але то вже його не цікавило, десь там за квітниками і кущами порічок гостинно прочиняла двері свобода.

Коли карлиці побачили його в шандарському мундурі, то мало язики не попроковтували від подиву: так уже йому те вбрання пасувало, наче б ніколи іншого й не носив.

Довкола все квітло і пишалося зеленню, сонце ткало в гіллі золоті мережі, в які ловило барвистих птахів, і здавалося, що ти потрапив у справжній Рай…

— Майне лібе Ціммерман-Ціммерман-Ціммерман! Майне лібе Ціммерман-Ціммерман-Ціммерман! — защебетали карлиці, узявшись за руки і стрибаючи довкола нього.

— Ні! — перервав їх рішуче. — Більше я не Ціммерман! Досить! Я знову Бумблякевич!

— Гурра!!! — привітали Бумблякевича карлиці. — Най жиє наш воєвода Бумблякевич!

Скинувши личину Ціммермана, відчув, як одразу спалахнула душа, як запік ув очах далекий Львів і забаглося вже, зараз таки рвонути туди, струшуючи по дорозі усе шумовиння, яке йому липло до ніг… Та чекала ще дорога незвідана й таємнича, дорога у дивному світі, що, здавалося, вигаданий був тільки для нього одного…

— Ну і що? — спитала Емілія. — Оце все, що ти прихопив зі собою?

— Що ти маєш на увазі?

— Як то що? Ти ж мені морочив голову, що мусиш до подорожі наготуватися. А бачу саму тільки шаблю. Мундур до уваги не беру, бо йдемо в джунґлю, а не на дефіляду.

— Е-е, бачиш, трапилися непередбачені ускладнення. Я мусив тікати. На мене напала якась чортяка, але я втяв їй голову. От!

Бумблякевич пишався своїм вчинком і йому страшенно кортіло переповісти пригоду, однак часу гаяти було не варто, бо кожної хвилі можуть кинутися на пошуки загадкового пана Ціммермана. І вже вони рушили були в дорогу, коли раптом велетенська квітка-людожер розкрилася навстіж і з неї пролунав жіночий голос:

— Стійте. Я все чула. Я вимагаю, щоб пан Бумблякевич зійшов на поміст і поговорив зі мною. Інакше я все розповім панові Ліндеру. Я скажу, куди ви втекли і куди хочете дібратися.

— Не слухай її! — застерегли карлиці. — Вона тебе зжере!

— Еге, й справді, — погодився Бумблякевич, — я ж сам бачив, як ти зжерла того хлопця.

— Не брешіть. Нічого ви не могли бачити, — заперечила квітка.

— Ну, гаразд, я не бачив, а чув. А потім і кров з'явилася.

— Щоб ви знали, що той хлопець живий і здоровий. Мені просто час від часу необхідно випити склянку крови. Організм вимагає. От пан Ліндер і влаштовує для мене це задоволення.

— Куди ж той хлопець подівся?

— Коли я починаю смоктати кров, офіра непритомніє, бо в моїй слині є якась там речовина, котра паралізує всі чуття. Потім, як стемніє, приходить пан Фляк з візочком і витягає буцім страченого. В стеблі є непомітні дверцята. За якийсь час бідолаха очуняє, але далеко звідси, щоб ніхто не міг дізнатися, що то був жарт.

— Гарний тобі жарт! — буркнула Емілія.

— От і я кажу — набридло мені все це. Я хочу тікати з вами.

— Як то — тікати? — здивувався Бумблякевич. — Та ж ти квітка! Я що тебе — на плечах понесу?

— Понесете. Але не бійтеся — я не важка. А до того ж я ніяка не квітка.

— Та що ти її слухаєш! — обурилася Емілія. — Вона ж над нами просто насміхається!

— А от ви зійдіть на поміст, то й побачите, чи насміхаюся!

— Ну, дивись мені! — грізно сказав Бумблякевич і з шаблею наголо обережно піднявся сходами.

Карлиці затамували подих. А Емілія навіть пригрозила:

— Попробуй тільки зроби йому щось, то ми тебе спалимо до тла!

Те, що Бумблякевич уздрів, зазирнувши до квітки, викликало в нього вигук здивування. На дні великої пелюсткової чаші лежала жіноча голова. Просто голова — без тулуба. Голова молодої і вродливої жінки з густим чорним волоссям, врода її була незвичайна, така, перед якою стають на коліна.

— Що? Що ти там побачив? — збуджено загомоніли карлиці.

— Тут жіноча голова.

— Еге, голова! — підтвердила голова, яку, очевидно, тішило спостерігати за ошелешеним Бумблякевичем.

— Жі-но-ча го-ло-ва? — хором проказали карлиці. — Який жах!

— Це ви — жах, а я красуня! — відказала голова зі сміхом.

— Ну, пане Бумблякевич, не дивіться так збараніло, бо я починаю шарітися. І беріть мене хутчій на руки, бо нема часу. Кожної хвилі сюди заявитися татко і дідусь.

— Але як я вас візьму на руки? Я ж не досягну! А в квітку я не ступлю, нема дурних.

— Тоді подайте мені якусь тичку.

Карлиці миттю роздобули тичку, Бумблякевич опустив її в квітку, і голова вхопилася за неї зубами. Коли вона з'явилася назовні, карлиці заздрісно ахнули — такого вродливого личка ніхто з них не мав, і, як це притаманно жіночій натурі, усі троє прониклися до тієї голови пекучою ненавистю. Але часу й справді було обмаль, і вони покірно потюпали услід за своїм витязем, який, посадивши голову собі на ліве рамено, сміливо ступив у незвідані нетрі.

Пробиратися крізь суцільні зарощі було непросто, і доводилося рубати шаблею гінкі пагони розбуялих рослин. Сонячне світло ледве-ледве пробивалося крізь густий листяний дах. Земля м'яко пружинила під ногами завдяки рясним лишайникам і моховинню, що виросло на опалому напівзогнилому листі.

Час від часу на очі потрапляли тварини, яких бачив раніше на сміттярці, а через те з'явилося відчуття, наче сміттярка десь зовсім поруч і її благословенна аура напоює собою рослинність. Може, він взагалі весь час блукає в околицях сміттярки, а вона, мов якась велетенська і бешкетна істота, кожного разу перетворюється у щось інше, плодячи круг себе марева й ілюзії, вилущуючи сни і образи. Сміттярка ввижалась тепер фантастичною планетою, яка живе окремим від Землі життям, щось на зразок омели або орхідеї, які тягнуть свої соки з дерев, висмоктують їхню сутність, перетворюючи дерево в примітивну підпору або своєрідну милицю.

За якийсь час вони вийшли на місцину вже не таку густу, як досі, і Бумблякевич сховав шаблю до піхов. Мандрувати стало легше, але тут карлиці заскиглили, що вже натомилися і хочуть спочити.

— У мене ніжки болять! — сказала Емілія.

— У мене просто підламуються! — нявкнула Лідія.

— А в мене вже підламалися! — впала в траву Соломія.

Бумблякевич особливої втоми не відчував, але опиратися бажанню панночок не відважився й теж примостився на траві, голову жінки поклавши на широке листя папороті.

— Щось ми вже довгенько мандруємо, — буркнув. — Емілія обіцяла, що в кінці оранжереї наткнемося на мур. А тут ні кінця ні краю.

— Вона помилилася, — сказала голова. — Ця оранжерея насправді безмежна.

— Як то? — сполошився Бумблякевич. — Зовсім безмежна?

— На жаль. Хоча, якщо вгадати безпомильний напрямок, то можна кудись і дібратися.

— Куди саме?

— Це залежить, куди ви прямуєте. З того, що я почула, ви хочете потрапити до замку. Так склалося, що й мені теж конче треба туди потрапити. Але я не знаю, в якому він напрямку.

— Нічого собі — весела новина! А все ти, — Бумблякевич гнівно зиркнув на Емілію. — Це ти нас збаламутила! Заманила в ці нетрі, а тепер ми неодмінно заблукаємо.

Емілію ці слова зачепили за живе, адже їй так хотілося стати янголом-сторожем Бумблякевича! А тут ще й ця головешка втрутилася.

— Ми пройшли ще не так багато, — боронилася вона. — Мур може об'явитися кожної хвилини, і мусимо бути готові.

— От ти й готуйся, — буркнув Бумблякевич. — Особисто я готовий подолати будь-які перешкоди, але за умови, що буду твердо знати, чим це має за кінчитись, — потім він уважно оглянув голову і визнав, що якби цій голові відповідне тіло, то мандрівка віщувала б море втіх. — А до речі, звідки ви взялися у тій квітці?

— Бачите, щоб це пояснити, я мусила б розповісти про себе геть усе, — відказала голова.

— А що, цього аж так багато? — шпигонула Емілія.

— Ні, але в двох реченнях не зміститься.

— Тоді прошу в десяти, — сказав Бумблякевич. — Мушу ж я знати, що за чудо траґаю на плечах.

— Гаразд. Тоді слухайте. Я є донька пана Ліндера, старша сестра Олюні на ім'я Адольфина, а ви — мій шваґер.

Якби оце випав сніг, то й він би так не здивував Бумблякевича, як ця новина.

— Справа в тому, — продовжила Адольфина, — що вже з дитячих літ я виявляла таку погану звичку, як ласування кров'ю. Спочатку це була кров пташок і тварин. Час від часу мене навідував якийсь особливий стан — щось душило в грудях, бракло повітря і різко зимніло тіло. У цей мент мусила за будь-яку ціну отримати ковток крови. Ликнувши її, відразу оживала і почувалася цілком здоровою. Не знаю, що зі мною було. Але воно було сильніше за мене, і скільки я не намагалася боротися, ніколи не вдалося поконати…

Коли ж я підросла, то сталася ще одна прикра річ. Моя сестра порізала палець, пішла кров. У ніздрі мені вдарив її п'янливий запах, я схопила руку і почала злизувати кров. Сестра думала, що так і треба, й не опиралася. Я випила її зовсім мало, однак з тієї пори її смак залишався мені на вустах, переслідував мене, і, коли місяць був уповні, я вже не мала сил змагатися з собою і мусила дістати хоча б ковток людської крови…

Я не мала кому, окрім батька, признатися в цьому. А він зарадив таким чином, що приводив мені тих, кого було приречено до страти. Була умова: якщо страченець дозволить напитися крови, то здобуде життя.

Рідко хто відмовлявся. Після того батько його забирав і відвозив кудись так далеко, що той потім більше ніколи у нас не з'являвся. І таким чином зберігалася таємниця. Одне було зле, що я не мала права поткнутися поза це обійстя. Батько боявся, що я можу на когось напасти. А правду сказати, мені хотілося вирватися на місто, мені обридли ці покірні, ледачі офіри, я хотіла, щоб від мене оборонялися, щоб я той блаженний лик здобувала силою, як це робить вовк… І якось я підстерегла, що тих, кому я вточила крови, напувають таким трійлом, котре кладе людину у важкий сон, потім запихають у лантух і так у лантуху вивозять у невідоме. Непомітно для них, я влізла до лантуха, де вже був якийсь чоловік. Незабаром лантуха заволокли в якусь літаючу машину, і за години дві лету машина опустилася на землю. Лантуха виволокли, а машина повернулася назад. Як вибралася я звідти, то побачила, що опинилася серед суцільного моря сміття. Здавалося, нема йому ні кінця ні краю. Чоловік у лантуху ще спав, і я його не будила, а пішла сама навмання. Проблукала я там зо три дні і не стріла жодної живої душі. Я злякалася, що заблукала, врешті четвертого дня почула якісь голоси й чимдуж кинулася туди. О, якби я знала, що мене там чекає, я навпаки тікала б від того місця якнайдалі… Отже, вибігла я на горбик і побачила великий гурт людей, що, зібравшись біля вогню, щось смажили. Всі вони були немилосердно обідрані, вихудлі, з брудними скуйовдженим волоссям. Вже наблизившись, я раптом почала декого пізнавати. То все були ті «страчені», чию кров я пила, й кого вивезено у цю сміттярчану пустелю на вічне блукання, щоб вони ніколи й словом не прохопилися про страшну таємницю нашої родини. Та надто пізно я їх пізнала. Уздрівши мене, вони мов навіжені кинулися навперейми, враз упіймали, повалили на землю і почали радитись, як покарати. Дехто рвався мене зґвалтувати, інші хотіли розіп'ясти на хресті, хтось радив посадити на кіл, аж допоки не вирішили мене четвертувати. І, довго не думаючи, один узяв якусь жахливо іржаву сокиру, схопив мою голову за волосся і одним махом, наче заправський катюга, втяв її. Але тої миті сталося щось незбагненне. Моє тіло зірвалося на ноги і, з несамовитою силою розкидавши напасників, чкурнуло так жваво, що ті, як не бігли, а таки хутко відстали й повернулися ні з чим… Що ж до мене, то я, від тієї хвилі, коли мені втяли голову, не переставала сприймати усе так самісінько, як і перед тим. Однак перед ними я прикинулася мертвою. І тоді хтось узяв і прив'язав мою голову волоссям до великої тички, а тичку встромив на пагорбі. І висіла я так цілий день і цілу ніч. Прилітали ворони і намагались видзьобати очі, та я їх відлякувала криком. А наступного дня я побачила літаючу машину, вона кружляла над сміттяркою, а в ній сидів мій батько і, очевидно, шукав мене. Незабаром помітив мою голову. І так я була врятована. Але не ціла, бо десь пропало моє тіло. Батько посадив мою голову в квітку, і там я почала жити. Квітка стала мовби моїм тілом. Коли до неї потрапляла офіра, квітка пеленала її незчисленною кількістю вусиків, щоби я могла напитися, а потім ніби ковтала людину, і та опадала в стебло, звідки її пізніше забирали.

— А як же твоє тіло? — спитала Лідія, втираючи сльози.

— Батько мій довго його шукав, а якось сповістив, що знайшов. Тільки тіло моє на той час вже завело собі нову голову…

— Стривайте, — перебив Бумблякевич, — я знаю, про яку голову йдеться! То голова бухгалтера Цибульки!

— Так, це чоловіча голова. Звідки ви знаєте?

— Мені видається, що… е-е… одним словом, я спав з вашим тілом, — признався Бумблякевич.

— Що? Ви спали зі мною? — обурилася Адольфина.

— Та не з вами, а з вашим тілом, котре мало на собі голову бухгалтера Цибульки.

Та бідолашній голівці було важко щось второпати в цій історії, і вона наполягла, щоб Бумблякевич розповів усе за порядком, а коли він закінчив, сказала:

— Це схоже на правду. Батько не втаємничував мене в деталі, але з вашої розповіді виходить, що мій батько якимось чином зв'язаний з тим іншим світом?

— Мабуть, через капітана Тягны-Рядно, — відказав Бумблякевич. — Про нього він вам нічого не казав?

— Ні. Сказав тільки, що йому вдалося вистежити моє тіло і що воно тепер знаходиться в замку.

— Коли він таке сказав?

— Позавчора.

— Що ж, цілком можливо. Якраз перед тим уночі панна щезла, а мене хтось приголомшив. То мусив бути пан Ліндер. Але чому він забрав її до того замку?

— Він вирішив ще зачекати і не повертати мені тіла. Боїться, що я знову втечу і нароблю клопоту. Тому я вирішила сама здобути своє тіло…

Адольфина уважно зміряла Бумблякевича кокетливим поглядом і спитала:

— То ви кажете, спали зі мною? Ну, і як? Як вам моє тіло?

— Я так і думала, що це якась простигосподи, — зітхнула Емілія.

— Мовчи, шкаралупка! — стрільнула очима Адольфина. — Я на відміну від тебе свою цноту зберегла. Чого ж ви мовчите? Хіба не так?

— Авжеж, я мав справу з панною, — замріяно промовив Бумблякевич. — Ваше тіло було досконале. Коли я приглянувся до вашої голови, то ще подумав собі: якби цій голівці та таке тіло, як у того нещасного Цибульки, то се була б ого-го яка краля!

— Справді? Так і подумали?

— Еге, от хай лусну, коли брешу.

— Ну, то виходить, що ми з вами коханці?

— А я не казала? — підморгнула сестрам Емілія. — Отаке нещастя, качан якийсь безтілесний, а куди гне!

— Виходить, що коханці, — погодився Бумблякевич.

— Ну що ж, ви мені подобаєтесь, — визнала Адольфина. — Ви круглий і я кругла, ха-ха-ха… І якщо ви вже встигли пригостилися моїм тілом, то зосталася зовсім дрібничка — пригоститися моїми вустами, — і тут вона смачно поплямкала.

— Гей! — гукнула Емілія. — Ти не дуже свого писка роззявляй на чужий коровай!

— А то чий же се коровай! — спитала невинним голосом Адольфина.

— А не твій! — відрізала Емілія якомога грізніше.

— А чий же?

— А не твій! — ще грізніше втяла Емілія.

— А чий же? Чий?

Бумблякевич тільки весело підсміювався з тієї сцени.

— Мій! — нарешті вирвала зі себе Емілія, випроставшись із руками в боки на весь свій куценький зріст.

— І мій! — кувікнула Лідія.

— І мій! — писнула Соломія.

— Ага, то вас аж троє! — насмішкувато проказала Адольфина. — Чудово. Почнемо зі старшої.

І в один мент підкотилася до Емілиної ноги та вхопила її за литку, аж та з вереском повалилася на землю. Не знати, чим би це скінчилося, але Бумблякевич поквапився їх розборонити. Голова його послухалась і розтиснула зуби. На щастя, шкіри вона не прокусила, і Емілія відбулася самим переляком.

— Я заб'ю її! — кипіла Емілія, потираючи литку. — Я втоплю її! Спалю на вугіль!

— Перестаньте сваритися, дурні баби, — намагався їх примирити Бумблякевич. — Невже конче мусите мене поділити? Особисто мені найліпше, коли я нічий. Маємо спільну мету і будемо ділити її.

— Вони мене образили, — сказала Адольфина. — Я їх перша не зачіпала. Тепер нехай знають, що я здатна себе оборонити. Зрештою, то було тільки попередження, бо я могла відбатувати шмат литки, як шматок пирога. У мене зуби, як ножі.

— Не дуже нахваляйся, — процідила Емілія. — Ми теж не з лика шиті. Знайдемо на тебе спосіб.

— Ну-ну, ви мені тут добалакаєтеся, — втрутився Бумблякевич. — З вами по-доброму, то починаєте дибки ставати. Якщо мені зараз же не замиритеся, то покину вас і піду собі сам. Нащо ви мені здалися? Ви троє, виявляється, дороги до замку не знаєте, а тебе тягни на собі.

Усі три карлиці, мов на команду, гугупнули свому лицарю в ноги і заскиглили, заблагали не кидати їх напризволяще, бо ж вони такі маленькі, такі безпорадні, такі слабенькі, що пропадуть самі в цих нетрях ні за цапову душу. А з головою вони вже пересварюватися не будуть, нехай їй грець. Адольфина теж заприсяглася зуби в хід більше не пускати.

По тій ото розмові рушили вони знову в мандри, і джунґля розкривала перед ними все чудесніші свої скарби, то дивуючи красою, а то жахаючи потворністю. Стовбури дерев проминали їх, мов колона вояків з похмурими застиглими виразами на обличчях, з напівзаплющеними очима і з руками, що несли на собі небо, якого й видко не було крізь гущавину листя.