Не плач, кохана!

Глава 3. Королева в куфайці

Мене з Молдаваном направили на млин. Офіційно його називали «Комбікормовий завод». А ми — млином або дробаркою. Завод знаходився у високій, просторій дерев'яній будівлі без вікон, з широкими воротами.

Коли ми вилізли з воронка, вантажівка тільки привезла зерно. Всіх мужиків кинули на його розвантаження. Ми брали на плечі мішки з зерном і зносили їх на ліву сторону приміщення. Коли розвантажили, вантажівка переїхала на правий бік. Ми завантажили її вже готовою продукцією.

Машиніст дробарки, худий і високий Вася Козлов на прізвисько Цвях, розповів, що цей завод обслуговує декілька колгоспів району. Комбікорм спрямовується на тваринницькі ферми і комплекси.

До ув’язнення Цвях жив у місті Кілія, що на Дунаї, в Одеській області. Після відбування покарання йому заборонили виїжджати за Урал. Він одружився з колишньою зечкою. Живе і працює тепер у цьому містечку.

Я разом з іншими чоловіками підношу мішки з зерном. Два мужика розв'язують їх і засипають у бункер дробарки. Кілька жінок приймають борошно в мішки, відтягують їх від дробарки, зав'язують. Чоловіки, в їх числі і Миша Молдаван, відносять і складають готову продукцію.

Погода змінилася. Стих вітер, заметіль припинилася. На дворі морозно, але це вже не ті морози, які стояли на початку року.

Незважаючи на це, ми всі взуті у валянки. Одівали, що в кого було, під куфайки. Всі шапки зав'язувалися на підборідді.

До складу нашої зміни входила група жінок. На них були теплі хустки, шарфи. Всі у теплих, як правило, зшитих самими, рукавицях.

Раніше мені не доводилося працювати разом з жінками. Тому вони викликали в мені великий інтерес. Зайнятий важкою роботою, постійно відчуваючи біль від отриманих ран, я все одно поглядав на протилежну сторону дробарки, де жінки разом з нами виконували важку чоловічу роботу.

Цвях не думав зупиняти дробарку. Вона швидко поглинала зерно, перетворюючи його в борошно. Але ось Вася вимкнув електродвигун. Встановилася незвична тиша, хоча у вухах продовжувало гудіти.

Горобці, які і раніше клювали зерно, зграями оточили дробарку, біля якої валялося не тільки зерно, але і вже перемелене борошно. Вони не поспішали тікати від наших ніг. І я згадав покійного Федю Чмо. От би кому тут було розвернутися.

Незважаючи на те, що постійно нагадує про себе голод, ніхто зі зміни навіть думки не допускає, щоб поласувати дичиною.

Всі ми йдемо у невелику будівлю, конторку, щоб погрітися і відпочити. Там горить грубка, два охоронця сидять біля неї. Нас відразу обдає теплом.

Грубка зляпана з цегли-сирцю. Зігнута з тонкого металу труба виходить від неї не в стелю, а в стіну. Єдине маленьке віконце висвітлює низьке приміщення.

Після тайги, де ми цілий день перебували на морозі, від холоду нас рятували тільки багаття, робота в приміщенні і перерви в теплій конторці здаються мені раєм. Хоча цілий день тягати мішки теж не подарунок.

Коли ми ввалилися юрбою в приміщення, охоронці встали зі своїх місць на лавці біля столу і окинули нас оцінюючим поглядом. Переконавшись, що всі на місці, знову сіли біля грубки.

Вони лише зрідка з'являються біля дробарки, щоб переконатися, що робота йде, всі на місці. Решту часу гріються біля грубки і ведуть нескінченні розмови.

За столом сидить обліковець, повний чоловік з вусами.

— Багато надробили? — запитує у Цвяха.

— Порядком.

Обліковець неохоче піднімається. Виходить на вулицю. Йому треба підрахувати, скільки мішків «надробили».

Приміщення тісне. Ми з трудом в ньому вміщуємося. Чоловіки збилися в одну сторону, жінки — в іншу. Нарешті, я отримую можливість розглянути слабку стать, яка працює нарівні з нами.

Всі жінки виглядають однаково і мало чим відрізняються від нас. Вони в старих валянках, як співає Русланова, не підшитих, стареньких, з тупими носами, у подертих і потертих куфайках. В теплих хустках, якими обмотують не тільки голови, ховають обличчя, видніються тільки очі.

Розглядаю їх втомлені сірі обличчя. Арештантки не першої свіжості. Їх уже добряче пошарпало життя. Тиснуть прожиті роки тягарем непосильних турбот.

Серед них звертає на себе увагу зовсім юне обличчя з великими карими очима. На ній — не за розміром куфайка, яка висить на її худій фігурі.

Зустрічаюся поглядом з молодою жінкою. Незважаючи на коричневу теплу хустку, яка частково приховує її бліде обличчя, молодість та красу неможливо затьмарити.

Ми секунду дивимося один на одного. Потім вона відводить погляд великих карих очей.

«Дивно, — думаю я, — ніколи не бачив її раніше. Ні на рідкісних святах, ні в кіно, ні на інших громадських заходах, які проводять у таборі разом з жінками. І на роботі не зустрічалися».

Жінка не знімає товсті рукавиці. У валянках, у сірій довгій спідниці, вона притулилася до стінки недалеко від грубки.

Рівний гострий ніс з невеликою горбинкою, невеликий круглий рот з тонкими губами. Мене вражає її худорлявість і молодість. Як могли запроторити таку молоду жінку, вважай дівчинку, за колючий дріт. Який злочин вона встигла зробити?

Коли виходимо з конторки натовпом, мене притискають до неї, через товстий одяг відчуваю її худе тіло. Вона озирається і другий раз дивиться мені прямо в очі.

Молдаван відразу вловив мої симпатії.

— Давай поміняємося місцями, — запропонував він. — Познайомишся з нею ближче.

Я відмовляюся. Все в ній є, та не про мою честь. Не міг навіть мріяти про жінку, тут, у таборі, коли мені доводиться тягати важкі мішки, коли від кожного руху моє тіло пронизує гострий біль.

— Попитка — не питка, — сміється він і займає моє робоче місце.

Переходжу до жінок, які ледь встигають приймати мішки з борошном.

Ми працюємо в парі з молодою жінкою, яку я сьогодні вперше побачив. Відразу допомагаю їй відтягнути мішок, кілька раз піднімаю його і різко опускаю, щоб утрамбувати комбікорм. Тоді легше його зав'язувати.

Вона дивиться на мене в упор і кидає:

— Спритний ти, як я подивлюся. Не треба мені твоєї допомоги.

— Не дури, Клава, — каже їй стара жінка, з великими потугами відтягуючи мішок від дробарки. — Хай допомагає. Тобі легше буде.

Надалі Клава не відмовляється від моєї допомоги, але дивиться на мене з підозрою: мовляв, фраєр знайшовся, чого він від мене хоче.

Зрештою, вона поступається моїй наполегливості, згоджується з тим, що я їй допомагаю. Їй це навіть починає подобатися. Тут не до гордості. Робота важка навіть для мужиків, не кажучи вже про жінок.

Коли беруся за мішок, мої пальці постійно стикаються з її тонкими довгими пальцями. Не такими, як мої, в рубцях від подряпин, почорнілих від смоли дерев, цементу і землі, багатоденної чорнової роботи.

Нам починає подобатися, що все так злагоджено виходить, кожен виконує свою частину роботи чітко і оперативно. Вона приймає комбікорм, зав'язує мішки, а я їх відтягую і переношу на склад.

Ми увійшли в загальний ритм і до кінця дня виконували свої обов'язки без збоїв. Коли за нами приїхав воронок, мені вперше за весь час не хотілося покидати робоче місце.

Незважаючи на втому і біль, хотілося тягати і тягати мішки, дивитися на її обличчя, що виднілося з-під коричневої хустки.

Вночі накотилася хвилею на мене таке мана, точно викурив косячкову цигарку. Хотілося співати і танцювати. З'явилося стільки енергії і сил, що я готовий був зіскочити з нар і бігти невідомо куди.

А перед ранком мені приснилася Клава. Зовсім гола. Я вісім років не бачив голої жінки. А тут у подробицях. Круглі груди з коричневими сосками, лобок і темний клинець кучерявого волосся між ніг. Обняв її, голу, притиснув до себе.

Мені стало добре.

Прокинувся. Всі підштаники в липкій рідині. Напевно, її зі склянку виплеснулося.

Тихо спустився з нар. Шукав, у що переодягнутися.

— Якого дідька вертухаєшься! — невдоволено сказав Іван, повертаючись на нарах.

— Аварія, Чуб! Всі підштаники залив. Треба поміняти.

— Менше на Клаву витріщайся. Миша Молдаван сказав, що ти не відходиш від неї, — Іван повернувся на другий бік.

Тільки приїхали на млин, одразу зустрівся з Клавою поглядом. В її широко відкритих карих очах проступали занепокоєння і навіть затаєний страх.

Але цей погляд тривав лише мить. Вона відразу відвела очі, намагається не дивитися в мою сторону. Робить вигляд, що мене для неї не існує.

Вася Цвях включив дробарку. Вона затремтіла, загриміла, монотонно загудів електродвигун. Відразу з'явилася хмара пилу.

Зміна зайняла свої робочі місця. Як і вчора, ми з Клавою входимо в ритм і злагоджено працюємо. Вона не дивиться в мій бік. Я не відриваю очей від її обличчя, яке обрамляє тепла коричнева хустка.

Ось Вася вимикає дробарку. Вся зміна поспішає в конторку погрітися і відпочити. Підходжу до Клави, перегороджую їй дорогу. Дивлячись у карі широко відкриті очі, кажу:

— Давай поговоримо.

Вона зупинилася, подивилася на мене в упор темними очима, твердим голосом, що ніяк не в'язався з її зовнішнім виглядом, запитала:

— Про що?! В черговий раз потрахатися несила? А ні с ким?

— Вісім років жінку не пробував, — відповів їй.

Я не очікував такої прямої і різкої відповіді.

— Тільки поговорити з тобою хочу. Більше у мене жодних намірів немає.

— Не заговорюй зуби. Всі мужики козли. У них немає нічого святого. Вам би лише перепихнутися.

Вона обійшла мене стороною і побігла в конторку.

А я стояв, як укопаний, ніяк не міг прийти до тями. Звідки у цієї тендітної жінки така різкість? Що я встиг зробити їй поганого?

До кінця дня ми з Клавою не розмовляли. Дотик її і моїх пальців став звичним. Ми перестали звертати на це увагу.

Кілька днів не робив спроб залишитися з Клавою наодинці і поговорити віч-на-віч. Не знав, як до неї підступитися. Але нею весь час були зайняті мої думки. Я думав, звідки вона, чим займалася до зони і як потрапила сюди. Чим буде займатися, коли звільниться…

Зламалася дробарка. Вася Цвях поліз у електродвигун. Там перегорів один з контактів. Ми з Клавою возилися з мішком. Вона насипала багато борошна. Не могла його як слід зав'язати.

Я що є сили закручував мішок. Вона, знявши товсті рукавиці, надійно стягнула закрутку зав'язкою. Коли все зробили, запитав її:

— Звідки у тебе стільки гонору?

— Не забивай мені голову.

— Недоступна!

— Ти мене за курву не тримай. Розкладатися для тебе я не збираюся.

— Єтіт твою наліво. Навіть поговорити нормально не можна.

— Про що з вами, козлами смердючими, можна розмовляти!?

— Зрозуміло. Куди мені!

Мені незрозуміло, як ця тендітна жінка може говорити такі різкості. Ніколи не подумаєш, дивлячись на її мініатюрну фігурку.

Я відношусь до тих чоловіків, які не звикли базарити про своє захоплення протилежною статтю, пускати понти, щоб схилити обраницю на свою сторону. В таборі теж намагаюся бути максимально чесним.

— Не виходить? — запитав Молдаван, який був свідком нашої розмови.

— Уявила себе англійською королевою. Я кланятися їй не збираюся.

Наші відносини сприйняв як належне. Видно, мені баби не бачити, як своїх вух. З смердючих козлів у неї не виходжу. Стерво!

Клава теж не робила жодних спроб зблизитися зі мною.

Так тривало недовго. Все вийшло якось само собою, стрімко. Видно, що ми з нею все-таки бажали одного і того ж.

Закінчувався робочий тиждень. Цвях у черговий раз вимкнув двигун. Стук дробарки затих. Зміна потягнулася в контору.

У Клави тільки набрався мішок. Весь у муці, втомлений і весь змерзлий від холоду, в дірявих гнидниках, я звичним рухом відтягнув мішок від дробарки.

Вона взяла зав'язку, обмотала нею кілька разів мішковину, туго зав'язала. Тепер мені належало віднести мішок з борошном на склад.

Я поспішав. Випадково взявся за руку Клави. Подальше відбулося машинально. Замість того, щоб відразу відпустити її руку, міцно стиснув. Клава спробувала її звільнити. Потягнув її до себе. Вона впиралася. Це додало мені сили і рішучості. Притиснув її і почав цілувати. З хвилину ми не пам'ятали одне одного, не орієнтувалися, де ми знаходимося.

Мною опанувало таке бажання, що я не міг зупинитися. Обняв жінку, потягнув її на мішки.

— Що ти робиш? — шепотіла вона злякано.

Але я не володів собою. Завалив на мішки її тендітне тіло. Задер поділ довгої сірої спідниці.

І в цей час сталося непередбачене. Точно вибух. Фонтаном вдарило між моїх ніг. Одяг і тіло залила слизька рідина.

Я враз розслабився. Опустився на мішок, позбавлений всякого бажання. Клава натягнула зірвану мною з правої ноги панчоху.

Побігла в конторку. Я поплентався слідом за нею, широко розставляючи ноги, тому що слизька рідина вже розтеклася по ним і викликала у мене дуже неприємні відчуття.

У приміщенні посмішками на губах зустріли нас і в'язні, і вертухаї.

— Останній мішок зав'язували, — намагався пояснити я.

Пролунав дружний сміх.

— Ви ж як слід зав'язали?! — запитав Цвях.

Один з охоронців, поставивши на бетонну підлогу автомат і опершись на нього руками, невдоволено промовив:

— Жарти жартами, а порядку необхідно дотримуватися. Зрозуміли?!

— Товаришу начальник! Не судіть їх строго! — усміхнувся Вася.

Незважаючи на те, що його доброзичливе ставлення передалося більшості присутніх, охоронець суворо промовив:

— Ніяких запізнень! Бути разом з усіма!

— Діло молоде. Ми в свій час такими ж були, — продовжував посміхатися Вася.

Коли ми знову повернулися у приміщення, де стояла дробарка, Клава не приховувала свого обурення.

— Тепер задоволений?! — запитала вона.

— Не зовсім, — відповів їй.

— Домігся свого. Завалив на мішки. Ходиш героєм.

— Не міг втриматися. Вісім років жінку не пробував.

— Тобі лише б перепихнутися.

— Ти про мене погано думаєш.

— Заливай побільше. Так я тобі й повірила.

— Я понти кидати не вмію. Але нікого ще в своєму житті не обдурив, нікому підлість не зробив і не збираюся робити. У мене до тебе серйозні наміри.

У відповідь вона окинула мене довгим, оцінюючим поглядом, у якому, нарешті, з'явилися іскорки чогось нового. І я подумав, що в наших відносинах можуть настати зміни.

На наступний день я побачив Клаву і завмер від захоплення. На ній була новенька куфайка, яка ще не втратила свого первісного чорного кольору. Коричнева хустка не закривала її бліде обличчя. Та й воно саме невпізнанно змінилося. Я раптом побачив, що у неї чорні вії і чорні брови, які виглядали двома тонкими крилами. На постійно блідому обличчі з'явився рум'янець.

Але найбільше мене здивували її яскраві губи, які мали колір дозрілої вишні.

«І це все для мене? — запитав у самого себе. — Невже для мене?!»

— Видно у вас не все так погано, як здається, — показав на Клаву Миша.

— Очам своїм не вірю, — сказав я. — Де вона дістала жіночі штучки.

— Чого не зробить жінка заради любові, — посміхнувся Молдаван. — Не пам'ятаю, коли останній раз бачив губну помаду.

Усвідомлення, що це все вона зробила для мене, додало мені рішучості. Поки Вася Цвях не включив дробарку, підійшов до неї, взяв за рукав куфайки.

— Ти на мене образилася?

— Я змінила свою думку про тебе. Я тебе розумію. Вісім років жінку не пробував.

— У мене по відношенню до тебе не було нічого в голові. Все сталося машинально.

— Все зрозуміло. Від природи нікуди не дінешся. Сьогодні — зі мною, завтра інша зечка зустрінеться. Не тільки ви, мужики, голодні, баби теж без любові маються.

— Але я не хочу іншу.

— Так я тобі й повірила.

— Правда, не хочу.

В цей час її позвала напарниця тітка Женя. Вони про щось обмінюються думками, причому Клава час від часу поглядає в мій бік.

Цвях копається в дробарці. В приміщенні з'являються стурбовані вертухаї. Вони почули в конторці, що не гуде дробарка, хочуть знати, що сталося.

Може, злочинці не хочуть працювати, може навіть займаються шкідництвом. Треба все поставити на свої місця. Якщо треба, покарати винних.

— Може хтось навмисне зробив, щоб дробарка не працювала? — запитує один з них.

— Ніхто нічого не зробив, — відповідає йому Цвях. — Проводка барахлить.

Поки Вася возиться з дробаркою, знову підходжу до Клави.

Бачачи, що прийшов залицяльник, тітка Женя робить вигляд, що їй треба відійти у справах, залишає нас наодинці.

Ми продовжуємо розпочату раніше розмову.

— Якщо ти думаєш, що я стану твоєю нареченою на один день, то ти глибоко помиляєшся, — говорить вона.

— Я думаю про те, що строк мого покарання закінчується. І мені треба буде влаштовувати своє життя.

— Ну і як?

— Поїду на батьківщину. В Україну. У село, де народився і виріс, а там буду діяти відповідно обставин.

— Я теж скоро звільняюсь, — каже Клава зовсім іншим тоном, не тим, з яким вона розмовляла раніше.

— І які плани в тебе?

— У мене немає ніяких планів щодо мого майбутнього.

— Де жила, туди й поїдеш?

— У мене там нікого не залишилося… Крім могил батька та матері.

— А я подумки зі своїми батьками. Вони живі і здорові.

— Ось бачиш… Тобі в цьому житті пощастило більше, ніж мені.

— Але ти не засмучуйся. Коли відмотаємо свій строк, поїдемо до нас в Україну.

— Хто я така?

— Будеш нареченою.

Все знову відбувається несвідомо. Ми ховаємося за мішки. Я обіймаю Клаву. Вона не пручається. Мені чути, як б'ється її серце за товстим ватником. Сповзає на потилицю її темно-коричнева хустка.

Ми цілуємося. Очі Клави застеляють сльози.

Цвях включає дробарку. Зміна займає свої місця.

Тепер ми з Клавою намагаємося урвати кожну хвилину, щоб побути наодинці, але не спізнюватися в конторку. Вона вже не називає мене козлом, не коле очі, що у мене лише одне бажання, аби використовувати її, як жінку.

Ми з нею розмовляємо на різні теми, згадуємо найкращі миті нашого життя до того, поки нас не обмежили високий паркан і колючий дріт. І її, і мене, коли ми притискаємося один до одного, охоплює трепет.

Час від часу у неї на очах з'являються сльози.

— У нас усе добре, — заспокоюю її, — а буде ще краще. Не плач, кохана.

Клава нічого не каже у відповідь. Тільки відвертається і ще голосніше плаче.

Не розумію причину її сліз, які доводять мене до оскаженіння.

— Ти радіти повинна, — кажу в який раз.

— Облиш! Все пройде.

Жіноча логіка. Мені її, напевно, ніколи не зрозуміти.

У Міжнародний жіночий день восьмого березня ми не могли чимось здивувати слабку половину нашого колективу. Чоловіки вирішили самі виконати денну норму, а жінки нехай весь день гріються в конторі.

Незважаючи на те, що морози спали, дошкуляли хуртовини. Ночами нас продовжував пробирати холод. Та і вдень не завжди зігрівала інтенсивна робота.

Я приїхав на завод, не знаючи, куди себе подіти. Намагався зробити Клаві щось приємне. Але я не отримував посилок, тим більше, грошових переказів.

Задовольнявся тим мінімумом, яким забезпечували в таборі. Нас годували так, щоб не подохли з голоду. Нас одягали так, щоб не ходили босі й голі. Як не ухитрявся, зрозумів, нічого не можу зробити для Клави. Крім того, що з усіма чоловіками збирався цілий день працювати за жінок.

Приємний сюрприз підніс всім Цвях. Вася урочисто виставив на стіл пляшку самогону. Потім дістав з торби шматок сала, буханець хліба і трилітрову банку солоних огірків.

Окремо передав особисто мені пакет з картоплею.

— Краще за тебе це ніхто не зробить. Запечи картоплю, — сказав.

Швидко розворушив у грубці жар, обережно покидав туди картоплини. Потім знову прикрив жаром.

Поступово всі включилися в святкові приготування. Ніхто не вийшов на вулицю до дробарки. Точно її в цей день не існувало. І вертухаї не гнали нас на вулицю. Вони теж піддалися святковому настрою.

Тільки взяти участь у нашій святковій гулянці, якщо її можна так назвати, охоронці довго відмовлялися. Вони боялися, якщо до табірного начальства дійде, що ми в їх присутності пили, тим більше, що вони приклалися до чарки, їх чекало суворе покарання.

Це псувало нашу загальну святкову картину. Ми називали охоронців вертухаями, тому що вони постійно нам псували нерви своїми приставаннями, а часто і своїм грубим поводженням. Але за великим рахунком, ми всі розуміли, що у них така робота, що у нас з ними протилежні інтереси. Від них вимагали, щоб ми дотримувалися режиму, виконували поставлені перед нами завдання.

А нам треба було берегти себе, харчуватися так, щоб можна було виконувати важку роботу, дозволяти собі іноді розслаблятися, той мінімум, який можна було дозволити собі в зоні.

Я вже думав, що ніякого жіночого свята у нас не вийде. Охорона нам не дозволить нічого робити. Однак Миша Молдаван все швидко поставив на свої місця. Він підвівся, обвів усіх пильним поглядом темних очей і сказав:

— Попереджаю. Якщо хто нас закладе начальству, до ранку не доживе.

Тільки після цього охорона перестала боятися. В святкові приготування включилися всі.

Поки готувалося застілля, Вася Цвях відкликав мене з Клавою в сторону.

— Для вас, молодь, я приготував особливий сюрприз.

Він дістав зі своїх пакетів довгий стрижень, з закріпленою на кінці тонкою пластиною, яка рухалася.

— Що це? — запитав, крутячи залізком перед нашими очима.

— Ключ, — я відразу відгадав загадку, тому що в нас у селі всі користувалися такими пристосуваннями, щоб відкривати будинки.

— Правильно! Ключ, — урочисто мовив Вася.

Клава ахнула:

— Навіщо це?

— Щоб ви побули з Валерою наодинці.

— Нас не відпустять вертухаї, — засумнівався я.

— Відпустять. Я вже все владнав.

Ось це сюрприз! Ай да Цвях! Молодець! Я давно мріяв побути з Клавою наодинці, але у нас ніяк не виходило. Ми мали можливість зустрічатися тільки на комбікормовому заводі. Охоронці пильно стежили, щоб ми були разом з усіма. І ось неждано-негадано такий сюрприз.

— В честь чого все це? — запитала Клава.

Вася змінився в обличчі. Очі його стали вологими.

— В ім'я вашого щастя. Щоб ви могли зберегти його на все життя. Щоб у вас не вийшло так, як у мене. Коли сім'я залишилася там, на батьківщині, а я змушений проводити своє життя в цих диких краях.

— Вася! Не багато ти зробив заради одного свята? — запитав я. — І чим ми можемо тобі віддячити?

— Я роблю це не заради вашої подяки. Вип'єте за здоров'я моїх дорогих жінок, яких я, напевно, ніколи не побачу.

Вася розповів про красуню-дружину, доньку-школярку, про будинок у місті Кілія, що на Дунаї. Як він ловив оселедців на річці. Такої смакоти нам не вдасться спробувати. Це можна зробити тільки в Кілії, у старих рибалок.

Закінчив свою розповідь словами:

— Вони мені заборонили виїжджати за Урал. Тут я не живу, а існую. Погубили, суки, все моє життя.

Вася схилив голову, зігнувся, ніби став менше. Не промовив, а прошепотів:

— Сволота! Вік би вам щастя не бачити!

Охоронці нас з Клавою суворо попередили: відпускають на годину. Якщо затримаємося хоч на хвилину, нас чекають великі неприємності.

Будинок у Васі був недалеко. Він мені його кілька разів показував. Ми йшли з коханою по засніженій вулиці в передчутті приємних хвилин, які, нарешті, вдасться провести наодинці.

Сонце пригрівало все більше. Воно було не таким, як у суворі зимові місяці. Воно вже давало відчутне тепло. Сніг танув. Бігли струмки, які нагадували нам про весну, що зимові морози і заметілі пішли в минуле, настала весна, а за нею прийде коротке стрімке сибірське літо.

Говорили про Цвяха, якого після всього ним зробленого ми називали тільки Васею. Тільки з теплом у голосі. Такі люди в нашому житті зустрічалися рідко. Але вони все-таки є.

Без особливих труднощів відкрили двері ключем, зайшли в приміщення. Вася казав, що вони «влізли» в будинок, що роботи там непочатий край. Але нас не бентежили нефарбовані підлоги, стіни без штукатурки, порожні дверні пройоми.

Головне, на нас війнуло теплом. Ще жеврів вогонь у грубці. Біля неї стояло відро з вугіллям і черпаком. Я налив у відро води, помішав вугілля і засипав у грубку. Вугілля затріщало.

— Така теплінь, — зраділа Клава.

— Тридцять градусів, — сказав я.

Пройшли в зал. Там нас чекав ще один сюрприз: був накритий стіл. Посередині його стояла пляшка вина. Красувався невеликий вафельний торт. Стояли тарілки з салатами, виднілися дві гірки акуратно нарізаного хліба.

Ми посміхнулися. Я міцно обняв Клаву і не міг від неї відірватися. Я ще ніколи в житті нікого так не бажав, як її. Ми стояли обійнявшись, я насолоджувався її обличчям, тілом. А між ніг випирало з штанів, нагадуючи про те, що дає нове життя, що об'єднує чоловіка і жінку в одне ціле.

Я впирався цим між її ніг. Вона відчувала його пружність, але, здається, не помічала цього. Тривав нескінченний поцілунок. А мною вже оволоділо бажання, яке я відчував, коли завалив її на мішки. Непереборне бажання, що не терпить зволікань.

Завалив кохану на підлогу.

— Що ти робиш? Почекай. Давай, щоб у нас все було по-людськи.

Вона встала. Не поспішаючи звільнилася від своїх гнидників.

Я стояв, як заворожений, не сміючи відірвати очей від її худенької фігури, білої ніжної шкіри, настільки ніжної, що вона, здається, просвічувалася.

— Що ти стоїш? Роздягайся.

Миттю звільнився від подертих гнидників, теж в костюмі Адама і Єви обійняв її. Зовсім голу, таку, якою не раз вона приходила до мене у снах.

Ми займалися з нею любов'ю прямо на підлозі. Тільки відчули прилив справжньої пристрасті, як мені зробилося дуже добре. Липка рідина в який раз вихлюпнулася назовні. Я винувато опустився на підлогу поруч з Клавою.

Треба ж так схибити. Я боявся дивитися коханій в очі. Не знав, що вона скаже мені за те, що наші пристрасті обірвалися в самий їх розпал.

На мій подив, вона спокійно встала з підлоги, посміхнулася і підбадьорила мене:

— Не переживай. Нічого страшного. У нас ще є час. Йдемо поїмо.

В одязі Адама і Єви ми сідаємо за стіл. Дивлюся на її білі груди з коричневими сосками, на прозору білу шкіру. Мене вражає її худоба.

Боюся подивитися їй в очі. Вона розуміє мою пригніченість, пропонує:

— Давай вип'ємо на брудершафт.

Ніколи у своєму житті, ні з ким не пив на брудершафт і навіть не мріяв про це. А тут мені випала така можливість, якій я безмежно радий. Випити і з'єднатися з коханою.

Ми випиваємо, притискаємося один до одного, мої губи міцно з'єднуються з її ніжними губами.

Відірвавшись від неї, я шепочу:

— Яка ти гарна, яка ти красива, яка ти бажана.

— Ти мене не кинеш? Ніколи не кинеш? Що б ні трапилося?

— Як я тебе можу кинути, якщо без тебе не уявляю свого майбутнього життя. Ми завжди будемо разом!

— Завжди?

— Так.

Обіцяєш?

— Інакше я просто не зможу існувати.

Ми знову обнімаємося. І вино, і їжа відразу відійшли на другий план. В одну мить опинилися на підлозі. Але не встигли віддатися пристрасті, як мені знову зробилося дуже добре.

Я підхопився з підлоги, розчарований черговою невдачею.

Кохана продовжувала лежати.

— Підійди до мене, — поманила пальчиком. — Нагнись!

Коли я нахилився, вкотре міцно обняла і не відпускала до тих пір, поки їй не стало добре. Подивилася на ходики на стіні, радісно прошепотіла:

— У нас ще є шанс! Ми встигнемо отримати своє.

Ми сідаємо за стіл в одязі Адама і Єви. Наливаємо вина. Трохи втомлені, заспокоївшись від першої зустрічі наодинці, заводимо розмову про майбутнє, що останнім часом все більше хвилює наші голови.

— Як нам звідси вибратися? — запитує швидше себе, ніж мене, Клава.

— Прийде час і нас просто випустять, — відповідаю на її питання.

— А мені здається, що ми тут назавжди. Що вони знайдуть причину, щоб накинути новий термін, — вона сумнівається, що отримає близьку свободу.

Я теж страшенно боюся залетіти. Із-за дурості у нас багатьом строк накинули. Мені часто здається, що хтось із працівників табору знайде привід, щоб не випустити її і мене на волю.

Свобода. Я б пив її як холодну джерельну воду. Вісім років. А мені здається, що я прожив тут ціле життя. Нари, бараки, колючий дріт, «стріляючі» кедри, смердючі онучі — ось моє молоде життя.

Я дякую долі, що вона звела нас з Клавою. Це найбільший подарунок, який я отримав від життя. І тепер головна моя задача, щоб не втратити цей подарунок. Вийти на волю і зі спокійною совістю віддатися своїм мирським справам.

Як можу, заспокоюю Клаву:

— Головне — не залетіти, щоб нам не пришили нову статтю. Тоді ніхто нам не завадить з тобою вийти звідси, коли закінчиться наш термін.

— Невже всі мої мрії збудуться. Я ніколи не побачу високої стіни з колючим дротом, — вимовляє моя кохана.

— Будь проклятий цей сибірський край. Поїдемо до милої України, щоб більше ніколи не перетинати Урал, — продовжую я.

— Ти мене не обдуриш, ти мене забереш з собою? — запитує вкотре Клава.

— Я вдячний долі, що вона звела мене з тобою, — заспокоюю її. — Ми будемо все життя разом.

— Можна бути впевненою?

— Хіба я схожий на брехуна?

— Не схожий. Але все одно присягнись, що ти ніколи не обдуриш.

— Клянусь! Я тебе ніколи не обману.

Я беру її в свої обійми. І вся вона, після важких мішків, здається пір’їнкою в моїх руках, шепочу:

— Вийдемо на волю, одружимося. І до самої своєї смерті будемо разом.

Після невдалих спроб мене знову охоплює бажання. На цей раз я тримаюся з усіх сил, щоб коханій зробити добре. Стаю колінами на підлогу, до крові кусаю губи. Роблю все, щоб протриматися як можна довше. Розслабився, коли Клава вся напружилася, голосно скрикнула і розпласталася на підлозі.

Коли поверталися на млин, притиснувшись один до одного, запитав у Клави:

— Чому ти раніше гнала мене від себе?

— Тому, що не вірила тобі. Думала, що ти хотів перепихнутися зі мною, як всі мужики. Ти ж не такий?

— І ти не така, як думав про тебе раніше. Мені здавалося, що ти відчуваєш себе англійською королевою.

— Невже?

— Така недосяжна.

— Це тому, що чоловіків у своєму житті нормальних не зустрічала. Доводилося мати справу з одними покидьками.

При цих словах Клава стала сумною. На очі її накотилися сльози. Вона відвернулася від мене і тихенько заплакала.

— Що з тобою? — стривожився я. — Чому ти плачеш? Я тебе образив?

— Нічого, пройде — відповіла вона.

І сховала обличчя в коричневу хустку.

Плач Клави не дає мені спокою. Вдень і вночі думаю, що у неї на серці. Чому вона плаче. Попросив розповісти, як вона потрапила за ґрати. Улюблена довго відмовчувалася. Казала, що вона про себе нікому не розповідає.

Але після довгих роздумів одного разу виклала все, що відбулося з нею, з властивою тільки їй прямотою.

Вона повторила долю батька. Він залетів у п'яній бійці на весіллі товариша по службі. У цій п'яній бійці вбили людину. Слідчі довго розбиралися, хто бив останнім і чим бив. Загриміла за грати ціла група. В тому числі і її батько, який нікого нічим не вдарив, тільки знаходився в числі забіяк.

Як не відстоював свою невинність, не міг довести ні слідчому, ні суду. Його загребли під загальну гребінку. Сім'я жила в приватному будинку, який дістався батькові від діда.

Коли батько відбув свій термін, його не пустили далі Уралу. Він умовляв маму переїхати до Сибіру. Після довгих коливань вона погодилася. Продали будинок у Курську, купили в Кемерово. Туди приїхав батько після звільнення.

Життя було важким. Але сім'я звиклася з нестатками. Все було нормально. Клава після закінчення школи працювала в їдальні. Мріяла поступити в інститут.

Несподівано помер батько. Він працював на металургійному комбінаті. Його зачепило важкою деталлю. Залишився жити, але рана постійно нагадувала про себе. Вона кровоточила, виробнича травма призвела до передчасної смерті.

Мама пережила цю втрату дуже болісно. Відразу постаріла. Виглядала старше своїх років. Її почали переслідувати різні болячки.

Дівчина працювала в їдальні. Одного разу її покликали до столика відряджені грузини. Вони просили порекомендувати, у кого можна переночувати. Вона запропонувала свій будинок. Жили вони з матір'ю вдвох. Місця вистачало.

Минув тиждень. За ним другий. Чоловіки не збиралися йти. Сказали, що знайшли роботу. Клава порадилася з матусею. Та відповіла. Мовляв, нехай живуть постійно, але тільки справно платять.

Самий повний грузин, амбал за сто кілограмів, став залицятися до неї. Повільно, але впевнено став схиляти її до співжиття, використовуючи політику батога і пряника. Він то обдаровував її та маму, то погрожував, що розправиться з ними. Клава стійко трималася.

Але одного разу бригада з'явилася на квартиру сильно п'яною. Бригадир нічого не тямив.

Він зайшов у кімнату дівчини. Сів поруч на ліжко. Коли вона попросила його вийти, уперся:

— З тобою поговорити не можна?

— Кажіть, але рук не розпускайте.

Після цих слів повалив її на ліжко. Вона спробувала закричати. Затиснув рот рукою. А потім оглушив ударом по голові. Вона розслабилася, втратила свідомість і вже не чинила ніякого опору. Він задовольнив своє бажання.

Вранці вона прокинулась і відчула сильний головний біль. У неї відкрилася кровотеча. Вся простирадло була в помаранчевих плямах. Ні про яку роботу не могло бути й мови.

Вона згадала, що сталося. Образа, гостра фізична біль переповнили її.

Почала одягатися, щоб відправитися до міліції.

В цей час до кімнати заскочив ґвалтівник. Став перед нею на коліна, притиснув руки до грудей.

— Прасти мене, — заголосив. — Все це вийшло по-п'янці. Дурень дурнем був вчора.

— У міліції розберуться, — відповіла вона.

Коли вона після довгих умовлянь не відмовилася від свого наміру, амбал почав погрожувати.

— Міліція тибе не паможет. Навіть якщо мене посадять, мої хлопці тебе приріжуть.

Вона була непохитною до тих пір, поки насильник не став говорити, що не пошкодує і її маму.

Тільки тоді Клава відмовилася від свого наміру. Так грузин схилив її до співжиття. Пізніше з'ясувалося, що ніякі грузини не відряджені. Промишляють крадіжками. В домі з'явилися невідомо звідки різні речі.

Кожен день Клава збиралася в міліцію, але постоялець не давав їй це зробити. Застосовував випробуваний метод батога і пряника: обдаровував їх з матір'ю подарунками. Коли вони від них відмовлялися і намагалися заявити в правоохоронні органи, погрожував.

Так тривало недовго. Незабаром квартиранти залетіли. Їх забрали на гарячому. Прийшли на квартиру. І знайшли крадені речі. Будинок вже був оформлений на Клаву. Її судили, як спільницю. Будинок і все майно конфіскували.

Мама не могла перенести такого. І під час суду померла. Клава загриміла у виправно-трудовий табір відбувати свої п'ять років.

Слухав Клаву і відзначав для себе, що її доля дивно схожа на мою. Я теж нічого не крав. Проявив слабкість і отримав термін ні за що.

— Знаєш, наші долі дивно схожі. Мене теж використали. Я не знайшов у собі сил, щоб відбитися від Бизюка.

— Ось чому я боюся незнайомих людей. Не знаєш, що у них в голові.

— Я все більше починаю переконуватися, що за своє щастя треба боротися. Іноді з кулаками.

— Щоб не сталося, ми повинні допомагати один одному, — каже вона.

— Нам треба бути разом. Назавжди!

Клава зробилася серйозною, якою я раніше ніколи не бачив. Повторила за мною:

— Назавжди!