Не плач, кохана!

Глава 7. Невдалий реванш

Сьогодні у Черчіля день народження. Він замовив горілки та закусити. Але передати підігрів вільнонаймані не встигли. Коли прийшли, біля об'єкту вже стояв воронок. Тому вони сховали передачу, де лежала гора смоли.

Туди сховали і горілку, і хаванину.

Коли Черчіль дізнався, що передача зірвалася, він засмутився.

— Невже свій день народження доведеться відзначати насухо! — журився він.

Його вже встигли привітати не тільки свої, але і виконроб, навіть Коля Моторист.

Василь Іванович мовчки слухав зажуреного іменинника. В його голові визрівав якийсь план. Нарешті він піднявся, сказав Мотористові:

— Коля, бери сокиру і відро. Йдемо зі мною.

Всі запитливо подивилися на виконроба. Ніхто не знав, що він задумав.

Соломон наказав мені миттю доставити відро і сокиру. Моторист поклав сокиру в відро і пішов слідом за виконробом.

Вони зайшли на прохідну. Охоронець за всіма правилами закрив їх у клітці з металу, цегли та колючого дроту, але шмонати не став. Лише запитав:

— Чому залишаєте об'єкт в робочий час?

— Смола потрібна, залити дах. В одному місці підтікає, — пояснив виконроб.

— Тоді проходьте.

Охоронець, не виходячи зі своєї кімнати, відчинив двері-решітку, яка вела на вулицю.

Чоловіки підійшли до гори смоли. Повозилися там трохи, поки бійці на вишках не втратили до них інтерес. Потім склали у відро передачу і засипали її смолою.

Охоронець запустив їх у клітку. Колі, який ніколи не брав участь у подібних вилазках, зробилося погано. Йому здавалося, що охоронці їх обов'язково перевірять. Вони з виконробом пошкодують про те, що трапилося.

Але Василь Іванович спокійно сказав:

— Відкривайте, хлопці, ми поспішаємо.

«Все, — жахнувся Моторист, — ми залетіли. І навіщо треба виконробу ще підганяти охоронців. Зараз почнуть шмонати, щоб не вказував, як їм виконувати свої обов'язки».

Але в кімнаті поруч дотримувалися іншої думки. Там вважали, що вільнонайманих перевіряти не треба, вони вийшли з закритої зони на кілька хвилин, завантажували відро під наглядом стрільців на вишках. Не проявивши до них абсолютно ніякого інтересу, пропустили на територію хімкомбінату.

Виконроб і Моторист основною асфальтованою дорогою пішли вглиб будівництва до головного виробничого корпусу. Я поспішив слідом за ними. Коли вони зайшли в приміщення, висипали вміст на землю, підібрав пакет і відніс його усміхненому Черчилю. Таким чином, першим виголосили тост не за іменинника, а за Василя Івановича, який зробив нам свято.

У другій половині дня вийшли на свіже повітря. Розім'ятися, зробити що-небудь корисне для суспільства і країни, для партії Луніна — Сталіна. Наводили порядок біля бетономішалки. Бригада працювала в своєму традиційному режимі: готувала чергову порцію бетону.

Ми з Окуджавою підкидали щебінку, яку автомобілі і люди затоптали в землю, розкидали по прилеглій території. Валера пив нарівні з нами, але швидко захмелів. Соломон, який розливав горілку, в кінці його став обходити. А Черчиль запропонував йому поспати в роздягальні.

Однак Окуджава категорично відмовився. Він разом з усіма вийшов на вулицю. Його кидало з боку в бік. Він став агресивним. Коли ми з ним совковими лопатами підкидали щебінку, я боявся, як би мій сусід не полетів разом з лопатою.

У цей час невідомо звідки з'явився Василь Іванович. Як і годиться виконробу, став робити зауваження. Вчити зеків, як треба працювати.

Зупинився біля нас з Валерою. Ми згрібали тільки верхній шар щебінки, товстий шар її був затоптаний в землю. Василь Іванович підійшов до Окуджави, вказав йому, що треба чистити більш глибоко.

— Ви так думаєте? — запитав його невдоволено Окуджава.

— Не думаю, а кажу вам, як треба робити, — спокійно відповів той.

Окуджава несподівано обурився.

— Значить, ми погано працюємо? Так? Ми погано працюємо? Я тебе зараз огрію по горбу лопатою, щоб більше не набридав.

Він намагався кинутися на виконроба з лопатою. Не знаю, як би розвивалися події далі, Окуджава вже замахнувся на виконроба, але я вчасно зупинив його.

Разом з Черчилем потягли Окуджаву до бочки з водою. Занурювали його голову до тих пір, поки той не став дивитися на нас олов'яними очима.

— Вистачить, — сказав Соломон. — Як би не віддав кінці.

Валеру завели в роздягальню. Почали приводити до тями. Забіг виконроб. Він не втримався. Кілька разів заїхав Окуджаві в морду.

Тут до нас дійшло, що напад на керівника міг помітити стрілок на вишці, доповісти про конфлікт охороні. А та повідомити в табір. У будь-яку хвилину може примчать перевірка.

— У разі перевірки ми всі залетимо в бур, — зробив висновок Соломон.

Черчіль не на жарт перелякався:

— Постраждають і вільнонаймані.

«А мені додадуть термін, — пронизала все моє єство жахлива думка. — Прощай вільне життя!».

Ніхто не знав, що робити далі. Всі були в паніці. Піднявся хипиш.

Лише Василь Іванович не виявляв особливого занепокоєння. «Чапай» думав. Він знав, що трубка не реагує на алкоголь, якщо вип'єш соняшникової олії. Але де її взяти!? Всі погляди звернулися до Моториста.

— Коля, виручай! — попросив його винуватець торжества.

Коля благополучно минув прохідну. Коли у нього запитали, чому раніше часу залишає об'єкт, він відповів, що йому треба з особистого питання. Виконроб його відпустив.

З кімнати вийшов охоронець і ретельно обшукав його.

У найближчому магазині Моторист купив пляшку соняшникової олії. Потім перелив її в маленьку пляшечку. Заховав у труси.

На прохідній охоронець спитав невдоволено:

— В чому справа?

— Годинник забув, — відповів Моторист.

З кімнати вискочив інший охоронець. Ретельно перевірив Колю, але лізти в причинне місце посоромився.

— Ти з ними обіймаєшся. А це досвідчені злочинці, — наганяв йому жаху охоронець. — Пропав твій годинник.

Коля зробив перелякане обличчя і поспішив на робоче місце.

Він передав олію, забрав годинник і пішов додому.

Ми були врятовані. На щастя, стрілки на вишках нічого не помітили. Охорона не піднімала тривогу. Нам нічого не загрожувало. Все в черговий раз зійшло з рук. Але так далі тривати не може.

Сьогодні я пити не став.

— Що сталося? — запитав Черчіль, підозріло поглядаючи в мою сторону.

— Ніч не спав, серце задавило.

— Рано ти скаржишся. Що ж далі з тобою буде? — не відставав Черчіль.

— Не чіпляйся! Раз не можна, нехай не п'є. Нам більше дістанеться. Готуй хаванину, Кулінар! — миролюбно мовив Соломон.

Я швидко накрив стіл. Єдина стопка зі спиртним пішла по колу. Коли Валера взяв чарку в руку і вже готувався її перекинути, Соломон зупинив його:

— Цьому теж не можна. Надалі ми будемо наливати тобі тільки сечу.

Валера став на коліна, схопив своїми слабкими руками міцну руку Соломона. Заголосив:

— Більше такого не повториться. Вибачте!

Костя відштовхнув його ногою, сказав:

— Іди подихай свіжим повітрям. Тобі корисно.

— Вибачте мене. Більше такого не повториться.

Черчіль теж не втримався:

— Щезни зараз же, щоб я не бачив твою м'яту пику.

— І запам'ятай! Твої пісеньки тобі не допоможуть. Якщо ще повториться подібне, ти будеш разом з усіма махати лопатою. Не горілку жерти, а сечу, — сказав Соломон.

Ми раділи, що все обійшлося благополучно. Виставивши Окуджаву за двері, почали грати в дурня. Образи і взаємні докори відійшли на другий план.

Я тримав в руках карти і думав, до чого ж нам пофортунило: підігрів пронесли серед робочого дня, з Окуджавою проскочили. Якби стрілки щось помітили, вийшли б інші пироги.

— Давайте кінчати, а то дограємося, — зауважив Василь Іванович, який не грав у карти, сидів поряд з нами і про щось думав.

— Чому бути, того не минути, — зробив висновок Черчіль. — Я на свій день народження не маю права випити чарку? Так, чи що?

— Правильно Василь Іванович говорить, — сказав Соломон. — Сильно ми розслабилися. Треба бути обережніше. А ти як думаєш, Кулінар?

— Накрутити собі термін з-за якоїсь паршивої стопки — це вже занадто. Треба головою думати про майбутнє, а не заднім місцем. Інакше всі залетимо.

В обідню перерву в роздягальню зайшов Моторист. Всі зустріли його як героя. Запропонували випити. Але він відмовився від частування.

Присів за довгий збитий з дощок стіл. Дістав невеличку брошуру. Я взяв її зі столу. Прочитав обкладинку: «Куди піти вчитися».

— Куди задумав поступати? — запитав його.

— У політех, поїду в столицю, — відповів Моторист.

— Якщо ти залишишся тут працювати, — сказав йому, — ти не в столицю поїдеш. Тебе надовго відправлять в тайгу.

— Що ви таке говорите. За що?

— За передачу наркотиків, наприклад. До десяти років позбавлення волі.

Моторист задумався.

— Таке могло бути?

— Варто було б тільки Косяку або комусь з його дружків залетіти, тебе відразу б замели.

Моторист змінився в обличчі.

— Це правда?!

— У нашій країні дорога в тюрму широка, а ось вийти з неї вдається не всім. Дуже вузький вихід.

— Я звик допомагати людям. За це саджати?!

— Чому б і ні, якщо є склад злочину. Тільки п'яти замелькають, коли посадять у в'язницю.

Розповів йому, як опинився за ґратами, допоміг гравцю Бизюку.

Коли ми залишилися з хлопцем одні, сказав йому:

— Негайно розраховуйся. Інакше замість інституту тебе надовго відправлять в тайгу.

— Сам розумію, але звик допомагати людям.

— Ти про себе подумай.

— Вже давно збираюся писати заяву.

— Пиши зараз. Інакше буде пізно.

Коля дістав листочок, ручку. Вмочив перо в чорнило. Написав заяву на ім'я начальника будівельного управління.

— Завтра з ранку віднесу, — сказав.

— Інакше не приходь на роботу, — додав я.

Сьогодні Ольвача «завели» ще з ранку. Ми вивантажилися з чорного воронка. Вишикувалися перед прохідною. Вертухаї походжали перед строєм. Робили звірку.

В цей час Ольвач вже бігав по території хімкомбінату в супроводі вертухаїв. Нічого ніде не знайшовши, лаявся нецензурними словами, потрясаючи повітря наганом.

Навіть за прохідною ми чули його добірний мат.

В строю пронісся тихий говір:

— Напевно, заклали стукачі. Шукають підігрів.

Відкрилися ворота прохідної. Нас запустили на територію об'єкта.

В роздягальню Моториста відразу заскочив Василь Іванович:

— Сьогодні відповідальне завдання. Готуйте бетон.

— Всі — до бетономішалки, — розпорядився Соломон.

Вони з Черчилем першими вийшли до бетономішалки. Взяли в руки лопати. Я хотів було побігти на основне виробниче приміщення, але Соломон зупинив мене:

— Ти сьогодні цілий день повинен знаходитися на цьому об’єкті. Ні на хвилину нікуди не відходь. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Так-то.

По тону, з яким говорив Костя, я зрозумів, що сьогодні відбудеться важлива подія, яка має безпосереднє відношення до мене. Вона, напевно, стосувалася Ольвача.

В цей час Окуджава кинув совкову лопату, якою він працював поруч з нами, сказав, що йому треба відлучитися.

На шляху до виробничого приміщення він зіткнувся з розгніваним Ольвачем.

— Якого біса груші хрєном збиваєш, — закричав той, розмахуючи наганом. — Марш працювати.

— Слухай, начальник, — сказав Валера. — Ти злякав паханів. Вони побачили тебе, заскочили в трансформаторну підстанцію, кинули якийсь пакет і вискочили. Цікаво, що б це могло бути?

Ольвач недовірливо подивився на Валеру. Він ніколи не стукав начальству. Музикант, співак і поет займався випивками, і від наркотиків не відмовлявся, але жодного разу нікого не закладав. Дивно.

— Трансформаторна закривається на замок. Не городи дурниць, — сказав Ольвач.

— Замок для видимості висить. Він не закривається на ключ, — спокійно промовив Окуджава.

Ольвач приймав рішення миттєво. І зараз не змусив себе довго чекати. Миттю побіг до трансформаторної. Замок дійсно не був закритий на ключ. Капітан зняв його. Відкрив двері в приміщення. На металевому ящику він побачив пакет, який був завернутий в папір.

Кинувся до нього. Схопив і завалився на підлогу, убитий струмом високої напруги.

Вертухаї, які супроводжували Ольвача, знайшли прорив колючого дроту і усували його. Коли з поривом було закінчено, вирушили на пошуки свого начальника. Вони побачили його в трансформаторній підстанції. Він лежав без руху на бетонній підлозі.

— Іване, подивися, що з начальником? — сказав один іншому.

— Ти сам подивися. Там висока напруга.

— Що ж нам робити? — заметушилися вертухаї.

— Ти біжи на прохідну, клич начальство, а я електрика знайду, — сказав Іван.

Електрик зайшов на підстанцію в супроводі виконроба Василя Івановича. Вертухаї підняли з підлоги неживе тіло. Наган вислизнув з рук мертвого і впав на бетонну підлогу.

Коли електрик знеструмив підстанцію, туди вже приїхали медики, слідчі, експерти. Медики констатували смерть капітана від струму високої напруги. Слідчі повинні були дати відповідь: він помер від струму високої напруги випадково, чи це було навмисне вбивство.

Наша бригада дізналася про смерть Ольвача першою. Валера Окуджава розповів, що він проходив біля трансформаторної підстанції, побачив, як туди заскочив капітан, як він повалився на підлогу.

Черчіль поставив лопату і урочисто промовив:

— Добігався.

Робота на бетономішалці відразу припинилася. Незважаючи на те, що сьогодні нам дали відповідальне завдання.

Братва поспішала поділитися один з одним радісною новиною.

— Нікому тепер буде потрошити подушки і матраци, заглядати у всі дірки, — сміявся Валера Окуджава.

Соломон подивився в мою сторону, і, підморгнувши, сказав:

— Знайшов те, що шукав.

Мене розпирало від радості. Не втримався, на листочку написав Клаві всього три слова: «Ольвача вбило струмом».

Соломон вирвав аркушик з моїх рук:

— Слідакам інформацію даєш для роздумів.

— Всього три слова.

— Ніяких слів. Вона і так дізнається.

Коли ми залишилися одні, Соломон заговорив про Ольвача:

— Собаці собача смерть.

— З моїх знайомих ніхто не висловив по йому жалю, — додав я.

— Табірне начальство теж не в жалобі. Йому вигідно виставити смерть Ольвача, як нещасний випадок. Смерть від руки зеків?! Сам розумієш. Це надзвичайна подія, — Костя заходив по кімнаті.

— Мене його смерть не торкнеться?

Слідак копати буде під тебе. Він дізнається, що Ольвач ґвалтував твою подругу, що в тебе з нею любов. З ревнощів ти міг його замочити.

— Але я ж цього не робив.

— Зрозуміло. Але він, в залежності від обставин, спробує всю провину звалити на тебе.

Слухав Соломона і думав. Ось і сталося те, про що мріяв, але не бачу просвіту. Я дійсно не вбивав Ольвача. Тільки думав про це.

Але якщо виникне необхідність знайти вбивцю Ольвача, слідчі далеко ходити не стануть. Вони візьмуть те, що ближче і простіше. Накинуть новий термін мені і Клаві. Або одному мені, або одній Клаві.

— Слідак відразу пов'яже Клаву, Ольвача і тебе. Вбивство сталося на підґрунті ревнощів. Все буде залежати, як чітко і злагоджено ви з подругою будете давати свідчення. Запам'ятай і передай їй: вона тобі нічого не казала про Ольвача. Абсолютно нічого! Ти зрозумів?!

. — Зрозумів.

— Ти про відносини Клави і Ольвача абсолютно нічого не знав.

— Абсолютно нічого.

— Коли Ольвач загинув, ти разом з бригадою завантажував бетономішалку щебенем.

— Так воно і було.

До чого ж гидкий у мене характер. Коли залишився один, почали мучити сумніви. Не вбивав Ольвача. Не вбивав. Не винен я. Але спокою не дають думки: не вбивав, але хотів убити. І по суті його замовив.

Як перебороти себе, собі довести в першу чергу, що я ні в чому не винен. Інакше мене легко розкрутять, втягнуть у звичну слідчу гру і подадуть у суд справу так, ніби я скоїв злочин.

Мене знову перевели на млин. Давно вже не був на комбікормовому заводі. Зайшов в дерев'яну будівлю. Посередині — все та ж дробарка. Штабеля мішків у стін з правої і лівої сторін.

— Вася Цвях радісно подав мені руку.

— Чув, Ольвача вбило струмом високої напруги. Дострибався, козел.

Мені розповідали. Заскочив у трансформаторну будку. Потрапив під струм високої напруги.

— Туди йому й дорога. Як таких людей земля носить. Нічого людського.

Вітаюся з жінками, які вже приготувалися до роботи, чекають, поки Вася Цвях включить дробарку. Серед них нічим не виділяється Клава.

Підходжу до Клави. Обіймаю її. Тепер я нікого не боюсь.

— Чула, що Ольвача струмом убило?

— Чула. Весь табір тільки про це і теревенить.

— Але для нас може настати важкий час. Слідчі швидко зроблять висновок, що це я його вбив. Із-за ревнощів.

— Ти ж його не вбивав?

— Не вбивав.

— Невже будуть тягати?

— Швидше за все, будуть.

— За мене ти не турбуйся. Я їм нічого не скажу. У нас з тобою були випадкові зв'язки.

— Більше нічого.

— Я теж так скажу. Ми з тобою повинні говорити одне і теж.

Ми знову працюємо разом з нею. Дуже радісні і зворушливі хвилини. Кожен дотик до неї приносить мені задоволення. Хочеться бути з нею якомога довше. Дивитися в її великі карі очі, торкатися її пальців, говорити їй приємні слова.

Ми в такому ж ритмі, як і раніше, чітко виконуємо свою роботу. Приймаємо мішки з мукою, зав'язуємо їх, потім я ношу мішки і складую в штабель.

Брязкіт дробарки здається мені музикою, не помічаю хмару пилу, в якому ми всі перебуваємо. Мені б хотілося, щоб цей процес тривав нескінченно.

Але Вася Цвях вимикає дробарку, даючи всім кілька хвилин відпочинку. Підходжу до Клави. Очі її світяться радістю, але в них я бачу глибоко приховане занепокоєння.

Її моя інформація хвилює. Вона теж розуміє, що приховати її відносини з Ольвачем не вдасться. Її будуть викликати до слідчого, погрожувати, вимагати, щоб вона зізналася, що підмовила зека, щоб той розправився з ґвалтівником.

Все залежить від того, як складуться обставини. Якщо начальству табору вдасться відзвітувати за смерть Ольвача, як за нещасний випадок, нас ніхто не буде ні в чому звинувачувати.

Але можуть знайтися любителі правди і законності, які коли-то заглядали капітану в рот, які будуть говорити, що у нього було багато недоброзичливців, це вони влаштували смерть від струму високої напруги.

У нас з Клавою єдиний вихід — триматися до останнього. У смерті Ольвача ми не винні…

Існує презумпція невинності. Але коли ти сидиш перед слідчим, і він уже вважає тебе злочинцем, ти мимоволі відчуваєш себе винним. Тут важливо набратися сили і твердості, щоб кинути в обличчя слідаку: не чіпляйся до мене. Я не винен.

Незабаром мене викликали до слідчого. За маленьким столиком сидів молодий хлопець, якого величають Олексій Васильович. У нього кругле задоволене обличчя. Він зручно сидить за письмовим столом. Звисока дивиться на мене. Він дістав мою справу. Відкрив.

Мені здається, що він вже прийняв чарку для тонусу.

— За розкрадання сидиш? — Питає він мене.

Начальник складського господарства підставив. Я не крав.

— Скажи кому-небудь іншому.

— Вік волі не бачити.

— Гаразд. Де ти був, коли загинув Ольвач?

— В цей час ми вантажили щебінку. Я нікуди не відлучався з роботи.

— З ким?

— Разом зі всією бригадою.

— В яких стосунках ти знаходишся із Зоріною?

— Ми разом з нею працювали деякий час на млині. Звичайні відносини.

— А навіщо в порушення режиму додому до громадянина Козлова ходили.

— Було діло. Перепихнулись.

— Перепихнулись? Так?

— А чого собі відмовляти, якщо є можливість?

— Після звільнення збираєтеся одружитися.

— Самі розумієте. Звичайний прийом. Підманув жінку.

— Навіщо Ольвач вдарив вас у своєму кабінеті?

— Порушив режим. Ступив на попереджувальну смугу. Він побачив. Почав погрожувати наганом. Потім викликав у кабінет і давай виховувати. Я його вертухаем обізвав. Ось він і заїхав мені у вухо.

— На підстанції часто бував?

— Жодного разу. Нас до електроустаткування не допускають. Даремно ви, товаришу слідчий. До смерті Ольвача ніякого відношення не маю.

— Розберемося.

Слідчий мене «ганяв» близько години.

Вийшов у пригніченому стані. Мокрий. Точно такий, але інший молодий слідчий ганяв мене, коли розглядали справу про розкрадання соляри.

Невже мене знову запроторять за колючий дріт!? За вбивство менше десяти років не дадуть.

Як же буде викручуватися Клава? Адже її пов'язували з Ольвачем постійні відносини. Ох, і принизить же її Олексій Васильович. Буде смакувати кожну дрібницю її принижень. У неї більше передумов, щоб загриміти на новий термін.

Мене чекав Соломон.

— Напевно, мені волі повік не бачити? — сказав, витираючи піт з обличчя і важко зітхаючи.

— У нас закон, що дишло. Якщо потрібно знайти винних, запроторять кого завгодно. Але для того, щоб засадити тебе, у них немає жодних серйозних підстав.

— Всі його закиди спускав. Він нічого не міг мені доказати.

— Молодець! Ти не скоював ніякого злочину. Так і тримайся. Тільки тоді ти вийдеш на волю. Вони нічого тобі не можуть зробити.

Зазнавши невдачі з першою передачею, нарики вирішили взяти реванш. Зібрали гроші. По транссибірській магістралі вже мчав у купейному вагоні за Урал з далекого Ленінграда гонець зі спецтоваром.

На цей раз вирішили зробити висновки з минулого провалу. Через вільнонайманих Косяк влаштував зустріч з гінцем на хімкомбінаті. Товар повинні були передати з рук у руки.

І ось у підвальному приміщенні основного виробничого корпусу Косяк зустрів високого худого чоловіка кавказької зовнішності: з прямим носом, смаглявим обличчям і волоссям кольору смоли.

— Паша, — простягнув руку незнайомцеві Косяк.

— Серега Абрамян, — подав міцну руку незнайомець.

Поговорили про погоду в Ленінграді. Тільки потім Косяк перейшов до головного.

— Підігрів приніс? — запитав.

Гість поліз у портфель і дістав пляшку з-під горілки, заповнену рідиною і засургучену, як звичайна казенка.

— Не казенка тут? — засумнівався Пашка.

— Слухай, не ображай мене. Все зроблено, як домовлялися.

Косяк жадібно схопив пляшку. Але гість твердою рукою повернув її назад.

— Деньги спочатку, потім — товар.

— Скільки? — запитав Косяк.

— Шматок.

— Ми ж за вісімсот домовлялися.

— А те, що я перед тобою сиджу в зоні, нічого не варто?

— Але ми ж домовлялися за вісімсот, — стояв на своєму Косяк.

— Восемсот коштує товар. Решта — доставка.

Пашці страшно не хотілося переплачувати. Тим більше, гонець повністю залежав від них. Вони могли зробити зараз з ним що завгодно. І він вирішив віддати тільки початкову суму.

— Давай зробимо так, як домовлялися. Вісімсот рублів і по руках.

— Криса. Я проїхав стільки кілометрів, погодився зайти в зону, а ти мені торги влаштовуєш.

Косяк повернувся до дверей, дав знак братві. Вона на чолі з Босим ввалилася в приміщення.

— Він вимагає від мене шматок. Віддамо?

— Ми і так товар заберемо, — сказав Босий. — Він у наших руках.

— Ти чув, Серега. Давай пляшку.

Серега нічого не хотів чути і наполягав на новій ціні. Він знав, що потрапив у безвихідну ситуацію: в зоні, один проти злочинців, які не хочуть розуміти його доводів. Що б це йому не коштувало.

Пашка, зі свого боку, розумів, що доля гінця зараз повністю залежить від них. У гінця немає іншого виходу. Він у їх руках. Або віддасть за ту ціну, що домовлялися, або вони взагалі йому нічого не заплатять і силою заберуть пляшку.

Після безуспішних переговорів, Косяк кивнув братві головою, а сам силою хотів відібрати у гостя портфель.

Він потягнувся рукою до портфеля, але отримав несподіваний різкий удар в груди тонкою гострою заточкою. Він миттєво впав на бетонну підлогу.

Братва оторопіла від такої розв'язки. Навіть Босого миттєво пройняв піт. Але він не відмовився від своїх намірів. Він потягнувся до гостя, але зустрів запеклий опір. Серега різко встав з-за столу, тримаючи в руках заточку, з якою капали краплі крові.

— Не падходи, зарежу, — попередив він.

Всі притихли, убиті таким поворотом торгів. Нарикам не вдалося взяти реванш за невдалу попередню передачу.

Розв'язка цієї вийшла трагічною. Вони не тільки не отримали підігрів, але і назавжди втратили свого ватажка.

Йти на заточку ніхто не наважився. Братва очистила приміщення, залишивши на підлозі мертвого Пашку.

Інформація про цю подію дійшла до охорони. Небезпечного злочинця затримали. Подзвонили до Ленінграду, щоб навести довідки. Як з'ясувалося, Серега Абрамян вже відсидів своє за вбивство. Тепер був на підхваті у продавців наркотиків.

Я знайшов Клаву на млині. Зміна працювала, люди були покриті борошняним пилом. Разом з ними трудилася Клава, яка за останній час стала ще худішою. Я ледве впізнав її в літньому вбранні: у сірій спідниці, чорній куртці і світлій косинці.

Стогнала дробарка в хмарі пилу. Сильним струменем летіло в мішки борошно. Побачивши мене, Вася Цвях вимкнув дробарку. Вся зміна оточила мене.

— Звідки матрос такий узявся? — повернувся до мене Вася Цвях.

Всі з заздрістю дивилися на мене. І що я вільний, і що на мені матроська форма, а не подерта куфайка.

Вася міцно потиснув мені руку:

— Нарешті сталося. Кулінар на волі. Нехай вам з Клавою пощастить.

Клава зняла з голови косинку. Обтрусила її від пилу і застигла з широко відкритими очима. Вона з захопленням розглядала мою чорну форму, смугастий тільник.

— Дивлюся на тебе і думаю, — сказала вона: — ти це, чи не ти.

Я вперше обійняв її при всіх і поцілував.

— Повернись, — сказала вона, коли пристрасті трохи вляглися. — Дівки будуть сходити з розуму від тебе.

Коли мені видали гроші, щоб міг доїхати додому, вирішив частину з них використати на одяг. Купив морську форму: брюки-кльош, смугастий тільник, безкозирку. Широкий ремінь. Відчув себе моряком, ким я був до того, як втратив волю.

Скільки довгих років я мріяв про цю хвилину. І, нарешті, вона прийшла. Якщо в житті до чогось прагнеш, то обов'язково це вийде. Я прагнув до волі. І я її отримав.

Мене ще кілька разів викликали на допит. Але слідчому нічого мені було поставити в провину. Він висував припущення, не маючи ніяких доказів. Намагався заплутати і залякувати мене. Але з кожним наступним допитом я відповідав все впевненіше.

Не добившись від мене бажаних показань, він перекинувся на Клаву, намагаючись з її допомогою затягнути мене в свої пута. Клава теж трималася однієї зі мною версії. Не давала слідаку ніяких зачіпок, але він її теж намагався розкрутити, щоб з нічого зшити кримінальну справу.

Це обставина псувало радісну картину мого звільнення. Коли ми залишилися з Клавою одні, я сказав, що не можу кинути її в цій ситуації, буду чекати її звільнення.

— Тобі треба негайно їхати звідси, поки вони тебе не посадили. Мене продовжують викликати до слідчого. Задають питання, які мають безпосереднє відношення до тебе. Їдь негайно!

— Я боюся тебе втратити. Мені здається, що якщо я поїду, ми з тобою ніколи не зустрінемося.

— Зі мною нічого не станеться. І їхати мені, крім тебе, нікуди. У мене зовсім нікого немає. Завдання моє полягає зараз у тому, щоб відбитися від слідчого. Як тільки закінчиться мій термін, я приїду до тебе.

— Я буду переживати за тебе. Кожен день на волі мені здасться довше, ніж тут. Ні, я залишуся до твого звільнення.

— Прошу тебе, не роби дурниць. Негайно виїжджай! Інакше ми з тобою можемо отримати новий термін.

Після довгих умовлянь я погодився поїхати без Клави. Може, вона, дійсно, права. На батьківщині їм мене не так легко дістати. А тут можуть у будь-яку хвилину пов'язати, і на довгі роки запроторити за колючий дріт.

Клаву вони можуть ще якийсь час тягати, домагатися від неї свідчень. Але як пов'язати з нею загибель Ольвача від струму високої напруги на зоні, де вона ніколи не була.

— Нехай буде по-твоєму. Я постараюся до твого приїзду вирішити всі проблеми. Приїжджай.

Я дістав сумку. Вийняв звідти чорні туфлі.

— Це тобі.

— А як ти доїдеш?

— Як-небудь доберуся.

— Не треба мені подарунків.

— Одягай, не соромся. Гроші вже заплачені.

Очі Клави засвітилися радістю. Ось уже скільки років її ноги, крім валянок, кирзових чобіт і важких грубих черевиків нічого не бачили.

Вона зняла черевики. Одягла легкі, мініатюрні, чорні туфлі. Присутні не могли приховати свого захоплення. Вони заплескали їй в долоні, немов естрадній співачці.

Дивлюся, як добре сидять туфлі на її худих, але струнких ніжках. І уявляю наше майбутнє життя. Чи то ще буде. Я вдосталь накормлю її здобними булочками, пряниками, печивом, тортами, щоб вона могла покінчити зі своєю худобою. Буде їсти те, що душа забажає.

Я не буду підпускати її до важких робіт. Більше ніколи в житті вона не буде тягати такі, як зараз, мішки. Я допоможу їй здобути освіту, щоб вона, як дружина Чуба, виховувала дітей. Або сиділа за столом у конторі, зводила дебет з кредитом.

Щоб ноги її погладшали, покруглішала дупа, щоб можна було сказати: взяв у руки — маєш річ.

Охоронці не дають нам насолодитися хвилинами прощання. Вони показують на годинник: завдання понад усе. За нього з них спитають.

Я кажу Клаві на прощання:

— До скорої зустрічі на волі!

Проводжати мене додому прийшов Чуб разом з Гульнарою. Вона тягнулася за ним, як голка за ниткою. Ні на крок не відставала від Івана. Я був приємно вражений його новим одягом. Він був взутий у чорні, начищені до блиску туфлі, на ньому добре сидів світлий костюм, підкреслюючи його жилаву, худу фігуру.

Голову його вкривало чорне жорстке волосся. Він раз у раз пригладжував непокірну шевелюру. І, видно, пишався нею.

Він передав мені пакет.

Взяв його в руки і здивувався:

— Він нічого не важить.

Ці слова приємно здивували Івана. Він сказав:

— Передай Іришці. І їй на шапку вистачить, і дітям, і онукам.

— Що це таке?

— Шкурки ондатри. Сам наловив капканом.

— Хороший подарунок. Нічого не скажеш. І везти буде легко, і дефіцитний товар. У нас ондатрові шапки вдень з вогнем ні в магазині, ні на базарі не знайдеш.

— Обіцяй мені, що як тільки повернешся на батьківщину, відразу поїдеш у Миргород. Поклонишся за мене місту, Іришці, дітям і онукам. Скажи, що тут я знайшов собі підтримку і опору.

Іван взяв за плечі й міцно пригорнув до себе Гульнару. Маленька смуглява жінка з круглим обличчям покірно пригорнулася до високого худого Івана. Запевнила мене:

— Передай у Миргород, що ми тут не пропадемо.

Іван усміхнувся:

— З такою бойовою, вже перевіреною подругою мені самі грізні випробування не страшні.

— Обов'язково поїду в Миргород. Передам.

— Ти скажи Іришці, що не встиг шкурки вичинити. Нехай попросить хорошого майстра. Обов'язково хорошого. Не дай Бог, попаде на халтурника. Все хутро зіпсує.

Маленька кругловида Гульнара підтримала чоловіка:

— Треба обов'язково звертатися до досвідченого майстра.

— Обов'язково, тільки до хорошого, — ще раз наголосив Іван. — Що їдеш без Клави?

Хотів її зачекати, але вона не погодилася. Боїться, щоб мене по новій не пов'язали. На батьківщині мене важче дістати, а тут можуть взяти в будь-який час і звинуватити в смерті Ольвача.

— Вона права. Біжи звідси подалі.

— Поки вона звільниться, влаштуюся на роботу, знайду житло.

— Приїде на все готовеньке, — здогадався Іван.

— Постараюся зробити все, щоб не доставляти їй зайві клопоти.

На прощання Іван міцно обійняв мене:

— Будьте щасливі з Клавою! Більше ніколи сюди не потрапляй. Ти чуєш, Валера.

— Я буду згадувати роки, проведені тут, як велике в моєму житті непорозуміння, як поганий сон. Буду десятою дорогою обходити ситуації, за якими стоїть кримінальний кодекс, і підлих людей.

— Хочу вірити, що ми з тобою тут ніколи не зустрінемося, — сказав Іван.

— А тобі я хочу побажати, щоб ти знайшов тут друге щастя, щоб твоє життя не перетворилася на каторгу.

— Спасибі, друже. Після того, що ми з тобою пережили, мені ніякі труднощі не страшні. Правда, Гульнара?

Жінка ще тісніше притулилася до Івана, впевнено сказала:

— Я в образу його нікому не дам.