Пташиний спів

Частина 3 Англія, 1978 рік

Поїзд метро зупинився у темряві, й Елізабет Бенсон нетерпляче зітхнула. Вона хотіла якомога швидше опинитися вдома і перевірити, чи не надійшов їй лист, або на випадок, якщо хтось подзвонить по телефону. У натовпі пасажирів у проході вагону до її обличчя притискалося чиєсь зимове пальто. Елізабет підтягла свою невеличку валізу ближче до ніг — вранці того дня вона якраз поверталася з дводенної подорожі до Німеччини, але з аеропорту Хітроу мала відразу їхати на роботу, бо часу заскочити додому вже не було. Оскільки світло у вагоні згасло, вона не могла навіть читати газету. Заплющивши очі, вона спробувала перенестися у своїй уяві кудись подалі від вагона, котрий стояв у темряві вузького тунелю.

Був вечір п’ятниці, й Елізабет дуже втомилася. Вона намагалася думати про приємне: сутінки, Роберт з його сивими пасмами у густому волоссі, його очі, сповнені планів на вечір; пальто, яке пошили за її дизайном та прислали загорнутим у щільний поліетилен.

У вагон, здається, зайшов якийсь божевільний — він заспівав старі пісні з м’юзік-холлу. «Шлях далекий в Тіпперері...» — далі співак щось буркнув та замовчав, наче в темряві хтось штурхнув його ліктем.

Поїзд знову рушив вперед тунелем, а над головою спалахнуло світло. На станції «Ланкастер-Гейт» Елізабет проштовхалась повз спини пасажирів та вийшла на платформу. Дощ на вулиці приніс полегшення — тут лунали звуки мокрих коліс, які шурхотіли у листі, перенесеному через паркан Гайд-парку. Нахиливши голову, щоб захиститися від мряки, вона попрямувала на зелене світло винного магазину, яке тривіально заманювало досередини покупців.

За кілька хвилин вона вже поставила валізу та пакет, у якому тихенько дзенькнуло скло, на сходинку та відчинила вхідні двері свого вікторіанського будинку. У дротяному кошику з внутрішньої сторони дверей досі лежала пошта: листівки для дівчини, котра мешкала нагорі, пухкі конверти для кожної з п’яти квартир, нагадування про оплату рахунку за газ для місіс Кіріадес і лист із Брюсселя для неї.

Вона піднялась до себе, набрала ванну, опустилась у воду, зручно вмостилась і розгорнула листа.

Якщо вже Роберт написав їй, не обмежившись своїми короткими схвильованими дзвінками, це зазвичай означало, що він відчуває провину. Ну, або його й справді затримали справи в Комісії і він навіть не був удома, щоби побачитися з дружиною.

Елізабет опустила лист на підлогу та всміхнулася. Такі знайомі фрази — вона навіть не знала, наскільки сама в це вірила. А проте відчувала ніжність до Роберта, коли читала його лист. Вона опустилася нижче, і тепла вода огорнула її плечі. Задзвонив телефон.

Гола, хляпаючи водою на килим у вітальні, вона притисла слухавку до вуха, звично думаючи, чи подавалася туди електрика і чи достатньо мокре її вухо, щоби провести струм до мозку.

Телефонувавла мама, запитувала, чи донька приїде у Твікенем на чай наступного дня. Поки матір її вмовляла, Елізабет вже встигла висохнути і сенс повертатися до ванни пропав. Вона набрала брюссельський номер, й у слухавці залунав довгий європейський гудок. Двадцять, а потім і тридцять гудків — ніхто не відповідав. Вона уявила вітальню, завалену книжками та документами, повними попільницями та брудними чашками, серед яких телефон, на який не звертали уваги, виводив свої трелі.

У холі невеличкого міського будинку Марка і Ліндсі стояли дитяча коляска та складний стілець, біля яких хазяї зустрічали гостей. Елізабет традиційно, як за часів навчання в коледжі, простягла Марку пляшку вина.

Вона увійшла до подвійної вітальні — колись це були дві окремі кімнати, але вони вирішили зробити у стіні великий прохід між ними — і поринула у таку звичну рутину, що вона говорила, посміхалася і поводила себе немов за наперед визначеною програмою. Іноді, коли вона приходила у гості до Марка і Ліндсі, вони запрошували й інших людей. Сьогодні, наприклад, у них була чара, котра жила на сусідній вулиці, а також чоловік — один, що викликало підозри. Вона навіть і не помітила, як у її руках опинилася цигарка, а у роті — червоне вино.

Марк і Ліндсі були давніми її друзями — їх пов’язував спільний життєвий досвід. Хоча зараз Елізабет вважала, що вони троє не стали б настільки близькими, якби зустрілися лише тепер — зв’язок між ними був навдивовижу емоційним. Ліндсі — імпульсивна жінка зі схильністю домінувати. Марк домашній, без чітко визначених амбіцій. Коли їм було трохи за двадцять, вони часто запрошували до себе когось, хто намагався вразити присутніх історіями про себе або ж претендував на глибини політичної мудрості, недосяжні для інших. Зараз же їхні вечірки нагадували більше дружні, іноді нуднуваті посиденьки.

Їхнє життя змінилося — діти все перевернули. Впродовж вечора вони рано чи пізно починали говорити про успіхи дітей у школі та їх поведінку — і Елізабет припиняла слухати. Частково через те, що це було нудно, а частково через те, що такі розмови приносили біль, не визнаний нею.

Ліндсі вже практично не запрошувала самотніх чоловіків, коли приходила Елізабет, але кожні роки два чи три їхня звична компанія доповнювалась різними одинокими мужчинами — безнадійними, розлученими, п’яними, але найчастіше вдоволеними своїм життям.

— Твоя проблема, — почала якось Ліндсі, — в тому, що ти відлякуєш чоловіків.

— Проблема? — здивувалася Елізабет. — Я і не знала, що в мене є проблеми.

— Ти розумієш, про що я. Тільки подивися на себе. Ти така холоднокровна у своїх ділових сукнях та вбраннях у стилі Анук Еме.

— Ти хочеш сказати, що я виглядаю як дама середнього віку?

— Я не про це. Чоловіки — вони боязкі істоти. З ними треба лагідно. Зроби так, щоб вони відчували себе у безпеці. Хоча б для початку.

— А потім можна робити усе, що захочеш?

— Звісно, ні. Але подивися на себе, Елізабет. Опусти трохи планку. Пам’ятаєш Девіда, з яким я тебе знайомила? Дуже добрий чоловік — якраз твій типаж. А ти не дала йому жодного шансу.

— Ти наче забула, що в мене вже є кохана людина. Так що витріщати очі та фліртувати з якимось Денісом — чи Девізом, як його там, — нема потреби. Моє серце вже зайняте.

— Це отим єврократом?

— Його звати Роберт.

— Він ніколи не розлучиться. Ти ж і сама це знаєш. Вони усі говорять, що розлучаться, але ніколи до цього не доходять. Ніколи.

— А мені байдуже, розлучиться він чи ні, — щиро всміхнулася Елізабет.

— Тільки не кажи мені, що не хотіла б вийти заміж.

— Я не знаю. У мене є робота, є друзі. Я не можу раптово узяти і присвятити увесь час пошукам чоловіка.

— А як щодо дітей? — запитала Ліндсі. — Мабуть, ти скажеш, що і дітей не хочеш?

— Я, звісно, не проти нащадків. Але спочатку мені треба зрозуміти навіщо.

Ліндсі засміялася.

— Нічого тут розуміти. Це біологія. А тобі вже тридцять дев’ять.

— Тридцять вісім, взагалі-то.

— Твоє тіло каже тобі, що треба поквапитися. Ти нічим не відрізняєшся від мільйонів інших жінок в світі. Заради Бога, для цього не потрібні причини!

— Мені потрібні. Я думаю, що для того, щоби зробити щось, треба мати причини. Особливо якщо це щось, на мій погляд, непотрібне.

Ліндсі всміхнулася та похитала головою.

— Думки старої діви.

Елізабет засміялася.

— Ну добре, я спробую. Обіцяю. Я докладу усіх зусиль, аби спонтанно та дивовижно закохатися у Деніса...

— Девіда.

— У будь-кого, запропонованого тобою.

Ліндсі вже, здавалося, махнула рукою, але того вечора вирішила зробити останню спробу — чоловіка звали Стюарт. У нього було кошлате біляве волосся, на обличчі — окуляри. Його довгі пальці повільно крутили келих з вином.

— Чим ви займаєтеся? — запитав він Елізабет.

— Я керую компанією, яка виготовляє одяг, — вона терпіти не могла такі питання. При знайомстві з новою людиною було б доречніше розпитувати, якою вона є, а не де працює. Хіба робота може визначати особистість?

— Керуєте? Тобто ви — бос?

— Саме так. Років п’ятнадцять тому я починала працювати дизайнером, але мене зацікавив економічний бік справи. Ми створили нову компанію, де я і стала директором.

— Зрозуміло. А як називається компанія?

Елізабет сказала назву.

— Я міг щось про вас чути? — запитав Стюарт.

— Ми постачаємо одяг у кілька мереж магазинів, але вони вішають свої власні лейбли. Ми виготовляємо невелику кількість того, що ми називаємо «кутюр» під нашою маркою. Може, у такому контексті ви й могли зустріти нашу назву.

— А що таке «кутюр»?

— Ну, здебільшого це те, що ви б назвали сукнею, — всміхнулася Елізабет.

Вечір тривав, і через якийсь час Стюарт послабив свій оборонний тон того перехресного допиту на початку знайомства. Зрештою він почав подобатися Елізабет. Вона вже звикла до того, як люди реагують на неї, — більшість вважає, що сімейне життя і робота не можуть поєднуватися і що чим більше людина вкладає у свою працю, тим завзятіше вона відкидає думки про дітей або чоловіка. Елізабет вже перестала навіть намагатися щось пояснити. Робота є для того, щоб жити. Між цікавою та нудною працею вона обрала цікаву і тепер просто намагається її добре виконувати. Вона ніяк не могла второпати, де саме у цьому простому ланцюжку з трьох кроків міститься рішуче відкидання чоловіків або дітей.

Стюарт розповів, що грає на піаніно. Вони також розмовляли про місця, де встигли побувати. Стюарт не занурювався у міркування про фінансові ринки і не заводив суперечку про конкуренцію з Марком. Він також не фліртував з нею і не підлабузнювався. Він сміявся з її жартів, хоча іноді жінка помічала в ньому подив — ніби щось у ній не дозволяло думати, що вона може бути веселою людиною. Він не спитав її номера телефону, і вона відчула полегшення — хоча і з тінню розчарування.

Додому Елізабет їхала на машині знайомою дорогою через міст і все розмірковувала, як це — бути заміжньою. Біля початкової школи на Фулхем-роуд розширили тротуари, створивши неможливість проїхати на великій машині. Проїжджаючи тут, вона завжди затамовувала подих, ніби намагаючись зменшити габарити своєї машини, обережно протискаючись між блокаторами, уже червонуватими від фарби, котру залишили на них більші машини. Можливо, якщо вона вийде заміж, чоловік буде за кермом. Судячи з кількох знайомих сімей, шанси були.

Вона повернулася додому тільки о першій ночі. Увімкнувши світло у вітальні, вона побачила так і не розпаковану валізу. Вона пішла на кухню, щоби приготувати чай, але дорогою з метро вона не купила молока. Біля раковини стояла чашка й тарілка від сніданку дводенної давності — вона тоді квапилася в аеропорт.

Це нічого. Завтра субота, і можна спати скільки заманеться. Можна почитати газету в ліжку під тихі звуки радіо, і ніхто не буде заважати її спокійній рутині.

Але ніколи нічого не йшло так, як вона собі запланувала. Почалося усе з того, що їй довелося вдягтися і піти по молоко. Тільки-но вона знову вмостилася у ліжку з чаєм та газетою, двічі подзвонив телефон.

Аж тепер нарешті настала ціла година повного усамітнення. Головна стаття в газеті, як і в багатьох інших виданнях того дня, була присвячена шістдесятій річниці Комп’єнського перемир’я 1918-го року. А також інтерв’ю з ветеранами та коментарі істориків.

Елізабет читала матеріали газети з якимось відчаєм: тема війни була занадто об’ємною, занадто різносторонньою і занадто далекою, щоб розібратися в ній. Однак щось у ній бентежило.

Після обіду вона знову поїхала до Твікенема. Бухгалтер порекомендував купити велику машину за рахунок компанії, мовляв, це буде справляти хороше враження на клієнтів та «оптимізувати податки». Елізабет придбала блискучий шведський седан, який різко розганявся та іноді не хотів заводитися.

— Ти занадто багато працюєш — твоя проблема у цьому, — казала їй мати, наливаючи чаю з маленького заварника, прикрашеного трояндами, які чомусь квітували на пагонах жимолості.

Франсуаза була жінкою за шістдесят з вродливим лагідним обличчям, якій короткозорість не дозволяла як слід нанести пудру на обличчя, і тому порошок лежав на вилицях плямами. Проте її манери зберегли величавість, а блакитні очі світилися серйозністю. Сивина робила її схожою на бабусю, але шкіра та риси обличчя дозволяли легко вгадати, як вона колись виглядала. Спереду ще була помітна білявість її волосся. Відкрите обличчя з неглибокими зморшками зберегло сліди не тільки молодості, а навіть дитинства.

Розмова з матір’ю йшла передбачувано, але тільки до певного моменту. Звичайно ж, Франсуаза хотіла щастя для своєї дочки. Їй не подобався її втомлений вигляд, коли та приїздила в гості, та вона не вважала — на відміну від Ліндсі, — що одруження було єдиним способом це виправити. Сама вона вийшла заміж за питущого чоловіка на ім’я Алек Бенсон. Він хотів сина і страшенно розчарувався народженням Елізабет. Невдовзі він утік в Африку за жінкою, з якою познайомився у Лондоні. Іноді він повертався, і Франсуаза терпляче приймала його назад, коли йому був потрібен дім. Він і досі подобався їй, але вона сподівалася, що дочка знайде собі когось кращого.

У серванті стояла фотографія трирічної Елізабет на руках у бабусі. В сім’ї існувала аксіома: бабуся обожнювала онуку, й Елізабет бентежило, що вона зовсім її не пам’ятає. Бабуся померла через рік після того, як зробили фотографію. Навіть на світлині було помітно, що вона і справді її сильно любить, але ця любов була примарною, її неповернення засмучувало Елізабет.

— Я сьогодні читала статтю про річницю Перемир’я, — сказала вона Франсуазі, котра стежила за її поглядом.

— Усі газети зараз про це пишуть.

Елізабет кивнула. Якщо про бабусю вона знала мало, то про дідуся ще менше. Мама іноді згадувала про «ту страшну війну», але Елізабет не звертала уваги. Потім її незнання досягло такої міри, що розпитувати маму стало незручно. Та щось у тій статті бентежило її — вона наче торкнулася прихованих тривог та цікавості Елізабет, пов’язаних з її власним життям та рішеннями.

— У тебе ще збереглися старі папери твого батька? — запитала вона.

— Думаю, що я більшість викинула при переїзді. Але на горищі щось могло залишитися. А чому ти питаєш?

— Я навіть і не знаю. Просто подумала. Мені трохи цікаво. Мабуть, це вікове.

Франсуаза підняла брову — цей жест був найточнішим вираженням її бажання розпитувати про особисте життя дочки.

Елізабет перепустила волосся крізь пальці.

— Я боюся втратити зв’язок з минулим. Раніше такого не відчувала. Я впевнена, що це викликане віком.

Те, що вона охарактеризувала як «трохи цікаво», насправді вже визначилось в ній. Вона почне з вмісту материного горища і знайде цього чоловіка. Такий запізнілий інтерес до нього вона компенсує енергійністю пошуків. Так вона зможе хоча б трохи пізнати саму себе.

Стоячи перед дзеркалом, Елізабет впорядкувала зачіску. На ній була спідниця з замші, шкіряні чоботи і чорний светр з кашеміру. Вона заправила пасма густого темного волосся за вуха та повернула голову, щоби начепити вінтажні сережки кольору бичачої крові. З макіяжу лише трохи туші для вій. Бліда шкіра робила її зовнішність не такою галльською, ніж вважала Ліндсі, але її обличчя мало таку виразність, що додаткова косметика виглядала б зайвою. У будь-якому разі, це ранок понеділка і пора вирушати на станцію «Ланкастер-Гейт» — диктор на радіо повідомив, що вже о пів на дев’яту, і вона від поспіху обпекла рота занадто гарячою кавою.

Поїзд Центральної лінії летів крізь тунель метро, наче куля у стволі гвинтівки. Коли він, за своєю звичкою, котра не мала пояснення, раптово зупинився між «Марбл-Арч» та «Бонд-стріт», Елізабет крізь вікно побачила труби та кабелі, котрі простягалися всього за кілька дюймів від зовнішньої обшивки вагона. Це була найглибша та найбільш задушлива лінія лондонського метро, яку, обливаючись потом, копали звичайні прохідники й отримували за це, як землекопи. Поїзд рушив із містичною плавністю і вплив на станцію «Бонд-стріт», де вже зібралося чимало пасажирів. Елізабет вийшла на станції «Оксфорд-сиркус» і швидко рушила на північ крізь натовп пішоходів, які повільно, не дивлячись вперед, сунули в три ряди вулицею, а потім повернула за магазини.

Кожного тижня — іноді навіть не раз — Елізабет заходила до Еріка та Ірен, головних модельєрів їхньої компанії. Вони відмовилися переїжджати зі свого старого офісу та навіть не змінили вивіску на дверях, яка висіла там ще від заснування компанії п’ять років тому.

Елізабет вже запізнилася, так що можна зайти у невеличке італійське кафе поруч. Вона замовила три кави з собою, і Лукка, повнуватий сивий власник кафе, склав стаканчики у коробку з-під батончиків «Марс», від якої він відірвав кришку. З цим вантажем, балансуючи, Елізабет повільно подолала кілька ярдів вниз до дверей, поруч з якими на цегляній стіні висіла мідна табличка: БЛУМ, ТОМПСОН, КАРМАН. ОПТОВА ТОРГІВЛЯ, ТКАНИНИ, ДИЗАЙН.

— Вибачте, я трохи спізнилася! — вигукнула вона, коли вийшла з ліфта на третьому поверсі та увійшла у відчинені двері.

Вона поклала свій імпровізований піднос у тій частині кімнати, яку жартома називали «Приймальня», і повернулась, аби зачинити складні двері ліфта.

— Еріку, я принесла тобі кави.

— Дякую, — з внутрішнього приміщення вийшов чоловік. Йому було трохи за сімдесят. Сиве волосся, золоті окуляри. На ліктях його кардигану зяяли такі величезні дірки, що, власне, ліктів на рукавах не було. Цигарка «Ембесі», яку він не випускав з рота, та мішки під очима виражали втому, яка не захоплювала Еріка повністю лише завдяки його пальцям — вони завжди перебували у нервовому русі, то набираючи номер телефону та нетерпляче вистукуючи об щось, поки диск повертався на місце, то відрізаючи позолоченими ножицями шматки тканини в рулоні.

— Поїзд знову зупинився в тунелі, — пояснила Елізабет.

Вона присіла на краєчок столу, посунувши стегном журнали, альбоми з викрійками, рахунки та каталоги. Спідниця піднялася, відкривши коліна у чорних вовняних колготках. Елізабет обережно ковтнула гарячої кави з пластикового стаканчика. В напої відчувався смак жолудів, землі та пари.

Ерік сумно подивився на неї, його погляд подорожував цілим її тілом, починаючи від густого темного волосся через стегна та відкриті коліна до шкіряних чобіт каштанового кольору.

— Тільки подивися на себе — яка дружина була б для мого сина!

— Пий свою каву, Еріку. А Ірен вже прийшла?

— Звичайно ж. О восьмій тридцять. У нас зустріч з важливим клієнтом опівдні, я ж казав?

— Ось чому на тобі костюм Севіл-Роу?

— Не чіпляйся до мене, жінко.

— Та хоч причешися та зніми той кардиган, — вона всміхнулася і пройшла до майстерні, щоби побачитися з Ірен.

— Тільки не кажи цього, — попередила Елізабет, заходячи у кімнату.

— Чого? — Ірен підняла голову від швейної машини.

— «Подивіться, кого чорти притягли».

— Навіть і не думала. У мене забагато справ для балачок.

— Я кави принесла. Як вихідні?

— Непогано, — відповіла Ірен. — Але Бобу в суботу вночі стало зле. Звичайний розлад травлення, а він вже Думав, що апендицит. Такий галас здійняв... А як там твій Боб?

— Мій Боб? Не дзвонив, так що я не знаю. Надіслав листа, але це ж не те саме.

— Ще б пак. Мій Боб бере ручку, лише аби заповнити купон зі ставкою у «Літтлвудс».

— Я думала, він спеціаліст з археології.

— Не сприймай усе так буквально, — повела бровами Ірен.

Елізабет звільнила місце за своїм столом та почала телефонувати по справах. Потрібно домовитися про зустрічі, з’їздити на склад тканин, уладнати претензії деяких клієнтів. Коли у 1935 році Ерік приїхав сюди з Австрії, у Відні лишилися його розчарована клієнтура, яка готова була добре платити за його розкішні моделі. У Лондоні він узяв на роботу Ірен — спочатку вона була швачкою, але скоро його власна енергійність ослабла, і він став залежати від неї. Їхня з Елізабет співпраця почалась п’ятнадцять років тому, коли книга замовлень почала худнути. Їм знадобився якийсь час для зупинки падіння, але потім компанія різко почала розвиватися. Навіть у часи економічних труднощів у головному офісі в Епсомі працювало п’ятнадцять чоловік. Вони процвітали. Інфляція, звичайно ж, забирала частину прибутку ще до надходження на банківський рахунок — зовсім як у Веймарі, казав Ерік. Він мало вірив у будь-що, навіть в успіх. Натхнення приходило до нього рідко, і більшість успішних моделей компанії створювали молоді модельєри, яких наймала Елізабет.

По обіді вони зачинили офіс та пішли у кафе Лукки.

— Лазанья сьогодні дуже смачна, — порекомендував Лукка, тримаючи товсту букмекерську ручку над невеличким записником.

— Добре, давайте, — погодилась Елізабет.

— Хороший вибір, синьйоро, — відповів Лукка. Йому подобалося стояти біля Елізабет і торкатися своїм широким животом у заляпаному білому фартусі чорного кашеміру на її плечі. — Я ще принесу вам трохи салату, — він завжди ніби натякав, що цей салат — особливий подарунок для Елізабет; ніби він сам потайки — щоб інші відвідувачі не заздрили, — приготував його з тоненьких шматочків свіжого фенхелю та диких італійських грибів, які зранку доставили літаком з Пізи, та ще й приправив найкращою оливковою олією першого відтиску. До речі, Лукка шляхетно ніколи не вносив цей салат у рахунок.

— Тільки поменше цибулі, — попросила Елізабет.

— Мені лише вина, — сказав Ерік, підпалюючи цигарку.

— А мені теж лазанью, — замовила Ірен.

Лукка, шкандибаючи, відійшов від їхнього столика. Ззаду виднілася складка його багряної плоті, котра звисала над синіми штанами у клітинку. Скоро він повернувся з літровою пляшкою густої темної рідини та трьома келихами, один із яких одразу ж наповнив.

Елізабет роздивилась навкруги. У кафе заходили лондонці, які приїхали повештатися крамницями, робітники та навіть туристи, які відійшли надто далеко від Оксфорд-стріт.

Такими і були основні лінії її життя, основні речі, якими вона переймалась. Книга замовлень і салат у Лукки; чекання на дзвінки від Роберта; критика Ліндсі й матері. Страйки та економічна криза. Намагання кинути палити та постійний контроль ваги. Заплановані вихідні з трьома чи чотирма друзями у будиночку, який вони винайняли в Іспанії. Рідкісні вихідні з Робертом у Ельзасі або навіть Брюсселі. Одяг, робота, квартира: чистоту там підтримувала прибиральниця, яка приходила один раз на тиждень, поки Елізабет була на роботі. Жодних проблем зі складними системами crėche[3], дитячими садками та залученням материної допомоги, про що постійно говорили її одружені друзі. Лондон, який готується до зими. Гудки машин, котрі їдуть крізь парк. Недільні ранкові прогулянки, холод яких закінчується теплими зустрічами у пабах Бейсвотера, котрі тривають іноді на годину довше, ніж потрібно. Відчуття великого життя у ній, існування якого підтверджувалося картинами, побаченими у галереях, прочитаними книгами, але здебільшого картинами. Річ, яка не знайшла виходу. Річ, яку вона мала збагнути.

Іноді вона одна їздила на північ Англії, у не такі розвинені регіони. Там вона гуляла та читала. Елізабет не відчувала жалю до себе, бо не бачила того, що вартує цього почуття. Такі звичайні буденні турботи були їй цікаві. Під час таких подорожей вона знаходила у путівниках приватні будинки, де пропонували кімнату зі сніданком, та невеличкі паби, де можна було поспілкуватися з власниками й відвідувачами або просто почитати біля каміна.

Одного разу у якомусь селі у Дейлсі в пабі з нею заговорив хлопець років дев’ятнадцяти. На ній тоді був товстий біло-сірий светр та окуляри для читання. Білявий хлопчина, борода якого тільки-но почала рости. Він вчився в університеті, а у село приїхав прогулятися та почитати навчальні книги. Спілкувався хлопець доволі невміло і вживав фрази з якоюсь іронією — наче посилався на фільми та книги, знані їм обом. Здавалося, що він не може розмовляти без цитування чужих слів. Після двох чи трьох пінт пива він заспокоївся та розповів, що вивчає зоологію, а вдома у нього є дівчата — з натяком на багате любовне життя. Елізабет подобався його ентузіазм та захоплення, яке, вочевидь, супроводжувало його постійно — навіть у цьому простецькому пабі на пагорбі у Йоркширі, де до випивки подавали тільки «фірмовий» стейк та пиріг з нирками.

Вони просиділи аж до вечора, і коли вона піднімалася до себе в кімнату вузькими сходами, то почула, як він іде за нею. Тільки тут вона збагнула, що його інтерес не обмежувався лише розмовами. Вона ледь не розсміялася, коли він незграбно схопив її за руку біля дверей. Довелося поцілувати хлопця у щічку та наказати повертатися до книжок. А проте, коли він постукав у двері за годину, вона впустила його — їй було дуже холодно.

Його переповнювали вдячність та захват, і він не зміг протриматися навіть хвилини. Коротким холодним ранком він спробував ще раз. Елізабет, невдоволена тим, що її будять після учорашньої довгої прогулянки, втомлено піддалася. Вранці він не хотів розмовляти і втік якомога швидше. Вона навіть відчула подобу ніжності до нього, (й було цікаво, яку роль грає цей епізод у його житті та персональній міфології.

Елізабет подобалося жити одній та бути на самоті. Вона їла що завгодно — не турбуючись про комплексність прийому їжі. Наприклад, тарілка смаженої картоплі з грибами, або виноград та персики, або власноруч приготований суп. Вона наповнювала склянку льодом та скибками лимону, зверху доливала джин та слухала, як вибухають льодяні кубики, — для тоніка в склянці майже не лишалося місця. У неї були спеціальні кришечки для винних пляшок — щоб вино не видихалося впродовж кількох днів.

У кінотеатрі вона поринала в чуттєвий потік зображень та музики, не відволікаючись на супутника та розмови. Якщо ж фільм був невдалим — переставала стежити за сюжетом та уявляла власну історію, беручи за основу зображене. Проте вона соромилася своїх самотніх походів у кіно — у фойє часто можна було зустріти знайому пару, котра прийшла провести вечір удвох, тримаючись за руки. Це було причиною, щоби практично завжди ходити в кіно в неділю після обіду — таким чином, коли вона увечері виходила з кінозалу, попереду залишався увесь вечір.

Під кінець вихідних у неї з’являлося бажання з кимось поговорити. Вона обмірковувала прочитані впродовж вихідних статті або побачене по телевізору, і виникала потреба перевірити свою реакцію.

— Що ти знаєш про війну, Ірен? — запитала вона. — Про Першу світову.

— «Склади свої біди в похідний мішок»[4] та все таке інше? Страшна історія, правда?

— Твій батько брав у ній участь? — запитала Елізабет, вирізаючи волокнистий черешок з розрізаного на чотири частини помідора.

— Не думаю. Хоча я ніколи не питала. У якійсь війні він точно брав участь — я бачила медалі.

— Коли він народився?

— Ну, йому не було і тридцяти, коли народилася я. Тобто десь у 1895-му, я думаю.

— Тобто за віком він вже міг воювати у Першій світовій?

— Гадки не маю. Я навіть не знаю, коли то все почалося. Запитай краще Еріка. Чоловіки краще на цьому знаються.

Ерік вилив у свій келих залишки від літра вина у графині.

— Навіть я був недостатньо дорослим, щоб іти на фронт. Але дещо пам’ятаю. Я тоді ще вчився в школі.

— Як воно тоді було?

— Не знаю. Я не думаю про війну. У будь-якому разі, у ваших англійських школах вам повинні були розповідати про це.

— Мабуть. Я просто неуважно слухала. Тоді це здавалося таким нудним та депресивним — усі ті битви, гармати й усе решта.

— Точно, — погодився Ерік. — Якщо вдаватися в подробиці, стає жахливо. За своє життя я достатньо надивився таких речей — мені не хочеться ворушити минуле.

— А чого це ти зацікавилася стародавньою історією? — поцікавилася Ірен.

— Не думаю, що це стародавня історія. Не так вже й давно це було. Ще повинні жити люди похилого віку, які воювали у цій війні.

— Запитай мого Боба. Він все знає.

— Вам вже подавати каву? — втрутився Лукка.

Шосе спускалося у Дувр широкою пологою дугою з видом на сіре море ліворуч. Елізабет охопило відчуття дитячої радості, коли вона побачила водні простори: це початок відпустки і край Англії. Зимового вечора у четвер це здавалося втіленням свободи.

Вона проїхала, як їй сказали, під великими портальними кранами вгору рампою і далі вниз вузькою смугою між білими лініями, вдивляючись у круглий аркуш, приліплений чоловіком з кіоска на лобове скло. Їй махнули, щоби вона проїжджала вільною смугою вперед. Вона вийшла з машини і відчула у волоссі морський вітер. Ліворуч від її автівки стояли два контейнеровози та з десяток вантажівок поменше. Це не був найбільш завантажений пункт переправи. В магазині вона придбала мапу північно-східної частини Франції, а також іще одну — з європейськими автомагістралями, якими можна дістатися до Брюсселя.

У тремтливому трюмі судна Елізабет дістала книжку, окуляри та ще один светр — на випадок, якщо захочеться піднятися на палубу. Захотілося одразу — вона з полегшенням проскочила повз дизельний дим величезних автопоїздів та крутими сходами піднялася на пасажирську палубу.

Елізабет здалося, що вона занадто самовпевнена. За тридцять вісім років вона лише зрідка удостоювала коротким поглядом військові меморіали чи нудні кінохроніки. Вона сама не знала, що хотіла знайти. Як взагалі виглядало «поле бою»? Це була підготована зона конфлікту із завчасно розміченими позиціями сторін? Чи не заважали їм будівлі та дерева? Крім того, люди, які там живуть, можливо, й не зрозуміють її цікавості — їм може не сподобатися така туристка, котра усе роздивляється, наче витріщака з камерою на місці авіакатастрофи. Але, швидше за все, місцеві взагалі нічого про то не знають — це ж було так давно. «Яка-яка битва?» — будуть перепитувати вони.

Єдиною знайомою людиною, котра цікавилася такими місцями, був хлопець, з яким вона вчилася у школі: смішний спокійний хлопчисько з хриплуватим голосом і хорошим знанням алгебри. Чи буде там і досі така «історія», яку можна побачити? Або ж уже давно нічого не лишилося? Чи варто сподіватися, що за шістдесят років після події за примхою тієї, яка ніколи цим не цікавилась, країна покірно відкриє своє минуле для її аматорського огляду? Більша частина Франції зараз виглядала точнісінько як Англія: такі ж багатоповерхівки, промисловість, фастфуд і телебачення.

Вона відкинула назад волосся, наділа окуляри та відкрила книгу, яку дав Боб. Читання давалося важко. Книга, вочевидь, була написана для знавців, які знають терміни та все про різні полки. Вона нагадала їй журнали, які купляв батько, як останню спробу зробити з неї такого бажаного сина. Хай там як, а деякі місця у книзі, де наводилися сухі статистичні цифри та географічні дані, привертали її увагу. Особливо виразними, звичайно ж, були фотокартки. На одній з них був хлопець з круглим як місяць обличчям — він виснажено, але терпляче, дивився в об’єктив. Таким було його життя, його дійсність — така ж реальна для нього, як ділові зустрічі та любовні історії для неї, як банальна атмосфера пасажирського салону цього порому, котрий іде через канал — його знають усі сучасні відпочивальники у Британії. А для нього страх та неминуча смерть були такими ж явними та незмінними, як для неї будь-який напій у барі, сьогоднішня ніч у готелі та уся мішура мирних часів, яка входила у її тимчасове, ненапружене існування.

Хоча її бабуся була француженкою, Елізабет мало знала про цю країну. Коли з іншого боку каналу полісмен з беземоційним обличчям простяг руку у вікно її авто та щось швидко запитав гортанним голосом, вона невміло спробувала відповісти, але марно. Автопоїзди, здригаючись, чекали на пристані — окрім її авто, легковиків, котрі б хотіли у цей зимовий вечір переправитися на холодний та темний континент, більше не було.

З Кале вона попрямувала по шосе на південь, думками повертаючись до Роберта. Вона уявила собі, як би вони могли провести вечір у Брюсселі. Він добре вмів знаходити ресторани, де б він нікого не зустрів і мав можливість розмовляти з нею спокійно, без необхідності постійно стежити за оточенням. Не те щоб хтось був проти — у більшості дипломатів та бізнесменів, які часто подорожували далеко від дому, теж були такі «домовленості». Роберт мав удвічі негодяще становище — і дружина, і коханка його жили в Англії. Ця думка розвеселила Елізабет. Типова його непрактичність! Насправді ж він не хотів, аби хто-небудь його бачив, через почуття провини. На відміну від своїх досвідченіших confrères[5], які водили жінок у різні заклади за рахунок компанії, знайомили їх зі своїми друзями — а іноді навіть дружинами, — Роберт вважав за краще вдавати, що Елізабет не існує. Їй не дуже подобалася така ситуація, але вона мала певні плани щодо цього.

Зупинитися на ніч вона вирішила у готелі в Аррасі — Боб сказав, що біля цього міста доволі багато кладовищ та полів бою. Готель розташовувався на вузькій боковій вулиці із тихою площею в кінці. Вона проминула залізні ворота, підійшла до вхідних дверей гравійною стежкою та пірнула всередину.

Праворуч від входу розташовувалась їдальня з лампами, котрі низько висіли зі стелі. У кімнаті сиділо лише п’ять чи шість чоловік — вільних столиків було дуже багато. Лунав дзвінкий стукіт столових приборів об посуд. Біля дверей до кухні стояв згорблений офіціант і спостерігав за гостями.

Рецепція була у закутку під сходами. За нею стояла жінка з волоссям кольору сталі, забраним у пучок. Вона поклала ручку та крізь товсті скельця окулярів подивилася на гостю. Була лише одна кімната з власною ванною. Речі хтось принесе пізніше. Чи буде вона вечеряти у готелі? Елізабет відмовилась. Речі свої — невеличку валізу — вона сама понесла довгим коридором, де мерехтіли лампи та робилося чимраз темніше, чимдалі вона відходила від сходів. Нарешті вона знайшла двері з потрібним номером. За ними була велика кімната зі стінами, обклеєними шпалерами з божевільними візерунками поверх фарби дев’ятнадцятого століття. Тут вочевидь намагалися створити атмосферу сералю — над ліжком з чотирма стовпами висів балдахін. Хоча овальні дверні ручки та столики з мармуровими стільницями не пробували зробити трохи «східнішими». Пахло вологим картоном — або, можливо, коричневим тютюном з минулого десятиліття, — з нотою чогось солодкого — мабуть, довоєнного лосьйону, або ж це були спроби замаскувати давню проблему із системою водопостачання.

Елізабет вийшла у темряву ночі. Дійшовши до головної вулиці, праворуч побачила площу та станцію, а попереду — верхівку собору або великої церкви. Тримаючи шпиль у полі зору, вона пересувалася вузькими вулицями, шукаючи приємне місце, де можна повечеряти і де самотня жінка не привертала б уваги. Вона вийшла на велику площу, схожу на Гран-Плас у Брюсселі, й спробувала уявити, як би ця територія виглядала, заповнена британськими військами, вантажівками та кіньми, — хоча вона була не впевнена, чи у них тоді уже були вантажівки, як, власне, чи вони ще використовували коней. Повечеряла вона у барі, де цілий натовп молодих чоловіків грав у настільний футбол. З динаміка, який висів над дверима, лунала музика в стилі «поп», яку іноді перебивав звук двотактного мотоцикла, заведений кимось одразу біля входу.

Вона вирішила пошукати Аррас в алфавітному покажчику в кінці книги Боба — там були посилання на штаби, транспортні служби, а також величезна кількість цифр, назв полків, батальйонів та імен офіцерів. Офіціант приніс оселедець та картопляний салат — обидві страви виглядали так, наче їх тільки-но дістали з консервної бляшанки. Поруч з її келихом він поставив глек з вином (тут вдавали, що напій зроблений у селі).

Чим займалися військові у місті? Вона думала, що війни проходять за межами міст, на відкритих ділянках. Вона випила трохи вина. Яке це взагалі має значення? Це взагалі лише зупинка на шляху до побачення з Робертом.

Прочитавши кілька сторінок, вона випила ще. Поєднання цих двох речей розбудило в ній дрібку рішучості: вона повинна зрозуміти, розкласти ті події по поличках. Її дідусь воював на тій війні. Якщо сама вона і не матиме дітей, то мусить хоча б розібратися, що було до її народження. Треба ж знати, яку лінію вона не буде продовжувати.

Офіціант приніс стейк із величезною порцією смаженої картоплі. Вона з’їла скільки могла, поливаючи м’ясо гірчицею. З м’яса витікав сік та зафарбовував у червоний колір кінчики шматочків картоплі. Їй подобалося помічати такі невеличкі фізичні деталі — але тільки тоді, коли була наодинці. В компанії вона би просто говорила і ковтала.

Вино та їжа заспокоювали. Вона відкинулась на спинку червоного пластикового крісла — і помітила, що двоє худих високих хлопців біля бару дивляться на неї. Вона швидко опустила очі в книгу, щоби вони не встигли сприйняти її бездіяльність як запрошення.

Її рішучість зміцнювалася та перетворювалась на намір. Яке це має значення? Дуже велике! Це важливо для неї, бо її дідусь був тут — у цьому місті, на цій площі. Її плоть та кров.

Наступного дня вона поїхала у Бапом, а звідти, керуючись дороговказами, у Альбер. Боб казав, що в Альбері багато історичних місць, а також є невеликий музей.

Від Бапома дорога стелилася прямо. Елізабет оперлась спиною на спинку сидіння та залишила на кермі ліву руку — машина їхала майже сама. Вона добре виспалась у сералі, а від міцної кави в готелі та крижаної мінеральної води почувала себе навдивовижу добре.

За десять хвилин на узбіччі почали з’являтися коричневі дороговкази, а згодом вона побачила кладовище — за стіною, як і будь-який міський цвинтар. Тільки-от стіна набула бурого кольору від вихлопів контейнеровозів. Знаки з’являлися усе частіше, хоча до Альбера залишалося ще кілька кілометрів. Праворуч за полями крізь дерева Елізабет побачила дивну некрасиву арку. Спочатку вона подумала, що це пристрій для переробки буряків, але потім зрозуміла, що арка дуже велика: її складено з цегли або каменю, а розміри — справді монументальні. Виглядало, ніби Пантеон або паризьку Тріумфальну арку чомусь викинули на лузі.

Арка її зацікавила, і вона звернула з шосе на вузьку дорогу, котра пролягала між полями, які підіймалися вгору. Дивна арка залишалася у полі зору — її було видно з будь-якого боку, як, мабуть, і задумували проектувальники. Вона під’їхала до невеликої групи будинків, занадто малої і розкиданої на великій площі, щоби називатися селом або навіть хутором. Залишивши машину, Елізабет підійшла до арки.

Перед нею був великий газон з густою підрізаною травою у формальному англійському стилі, через який вели стежки, посипані гравієм. Звідси можна було точніше оцінити її розміри: арку підтримували чотири масивні колони. Вона обважувала відкриту місцевість навкруги. Крім розмірів, арка вражала брутальним сучасним дизайном: попри те що вочевидь служила меморіалом, вона нагадувала будівлі, які проектував Альбер Шпеєр для Третього рейху.

Елізабет піднялась кам’яними сходами до арки. Чоловік у блакитній куртці підмітав місце між колонами. Стоячи поруч з монументом, Елізабет раптом помітила, що він вкритий написами. Вона підійшла ближче та почала читати. Там були імена. Уся поверхня арки була вкрита британськими іменами: приблизно від висоти її колін і до самої верхівки. На усіх поверхнях колон були імена — вони купчилися, вони кружляли, вони охоплювали площу у сотні ярдів та простягалися на фурлонги[6] каменю.

Елізабет пройшла під аркою, де підмітав чоловік. Зсередини усі поверхні колон теж були вкриті вирізаними іменами.

— Хто ці... ці...? — вона показала рукою на написи.

— Ці? — голос чоловіка був здивованим. — Це ті, хто зник.

— Загинули у цій битві?

— Ні. Зниклі. Ті, кого не змогли знайти. Ті, хто загинув, на кладовищах.

— Тобто усіх цих людей... не знайшли?

Вона підняла очі на склепіння над головою, і від безкінечних написів її охопив панічний страх, наче тут зібрали примітки до написаного на небесах.

Коли вона знову могла говорити, то запитала:

— Зниклі протягом усієї війни?

— Ні, — похитав головою чоловік, — тільки тут, на цих полях, — він показав рукою навкруги.

Елізабет пройшла крізь арку та сіла на сходах з іншого боку монументу. Тут був охайний парк з рядами білих надгробних каменів. Біля кожного каменя росла квітка або щось інше. Усі чисті та облиті невиразним зимовим сонцем.

— Ніхто мені не розповідав, — вона запустила руки з нігтями, вкритими червоним лаком, у темне густе волосся. — Господи... Мені ніхто не розповідав.

Елізабет майже годину їздила Брюсселем, намагаючись знайти квартиру Роберта. Один раз вона вже була поруч з потрібною вулицею, але дорога з одностороннім рухом повела її геть звідти. Згодом вона вирішила залишити машину біля першого-ліпшого будинку та узяти таксі.

Елізабет дуже хотіла побачитися з Робертом. Вона помітила, що її радість зросла, коли таксист вправно наблизився до місця призначення. Вона трохи нервувала, бо кожного разу, коли вони мали зустрітися, жінка боялася, що справжній Роберт не відповідає своєму образу в її уяві. Він ніби мав кожного разу виправдовувати свій вплив на її життя. Вона відмовляла іншим чоловікам, жила сама, розділяла постійний обман — і він мав доводити, що вартує цього. Незважаючи на це, з усіх чоловіків, яких знала Елізабет, Роберт був найменш упевненим у собі і нездатним на якісь претензії та обіцянки. Він завжди повторював, що Елізабет має діяти виходячи зі своїх власних інтересів. Мабуть, це і була єдина причина, чому вона любила його.

Вона заплатила таксистові та подзвонила у двері. В домофоні пролунав його голос, і двері з різким дзижчанням відчинилися. Вона побігла сходами нагору, і дерев’яні східці супроводжували луною її кроки. Він стояв біля дверей своєї квартири на другому поверсі — скуйовджений, схожий на ведмедя, з цигаркою в руці. На ньому досі був костюм, але комір він розслабив. Краватка теж висіла розпущена. Елізабет кинулась до нього в обійми.

Як завжди, у перші кілька хвилин поряд з ним вона відчувала себе спантеличеною і їй потрібна була підтримка. Вона пояснила ситуацію з машиною, і коли він нарешті перестав сміятися, то запропонував повернутися за авто та відігнати на підземну стоянку.

За півгодини вони вже повернулися до квартири — і можна було починати все заново. Елізабет пішла у ванну, а Роберт склав ноги на журнальний столик і телефонував до різних ресторанів.

Елізабет скоро повернулася у вітальню в новій чорній сукні, вже готовою до виходу. Він передав їй склянку з напоєм:

— Клянусь, я не додавав тонік. Тільки пляшку показав. Маєш чудовий вигляд.

— Дякую. Ти теж нічого. Ти у цьому костюмі підеш чи перевдягнешся?

— Я не знаю, ще не думав.

— Як завжди.

Він підійшов та сів поруч із нею на диван — після того як розгріб для себе місце у книгах та паперах. Роберт був чоловіком кремезним, високим, з широкими грудьми та великим животом. Він почав гладити волосся Елізабет та цілувати її блискучі губи. Потім він ковзнув рукою під поділ сукні та промурмотів щось їй у вухо.

— Роберте, я тільки-но одяглася, припини.

— Ти зіпсуєш макіяж, — додав він.

— Я серйозно. Забери свої руки. Зачекай же трохи.

Він засміявся:

— Але це допоможе розслабитися та отримати насолоду від вечері.

— Роберте!

Від його чіплянь у неї опустилася панчоха та розмазалася помада, але у неї ще був час на відновлення порядку перед виходом. Хоча Елізабет мусила погодитися: у якомусь сенсі він мав рацію. Після близькості розмовляти було простіше.

За вечерею він питав, чим вона займалася, і вона розповіла про роботу, про зустрічі з матір’ю та про свою цікавість до материних батьків. Розповідаючи, вона і сама чіткіше усе бачила. Її життя досягло того віку, коли більше не думаєш, що помреш останньою. Повинен бути хтось молодший за неї — покоління дітей, які мають насолоджуватися розкішною безпекою знання, що між ними та смертю бар’єром стоять дідусі та бабусі, а потім батьки. Але у неї дітей не було, і вона почала озиратися назад та цікавитися долею попередніх поколінь. Їхнє життя вже закінчилися, і вона відчувала на собі обов’язок захистити. Вона відчувала майже материнський інстинкт щодо них.

Елізабет розповіла про свій візит до Ірен, де познайомилася з Бобом, який, за словами Ірен, створював враження людини, яка рідко навідується до пабу чи букмекерської контори, і як вона побачила перед собою маленького чоловіка, схожого на пташку, з прудкими руками та в окулярах з товстими лінзами, котрий запропонував їй дві чи три книги з кімнати, повністю заставленої книжковими полицями.

— Але це все одно ніяк не підготувало мене до побаченого. До масштабів цього. Меморіал просто величезний — за розмірами як Мармурова арка, навіть більший, — і уся вона, кожен дюйм, вкрита написами. Там здається, що усе те відбувалося зовсім недавно. Прибиральник показав мені снаряд, який вони знайшли минулого тижня в лісі.

Роберт кілька разів наливав їй вина, поки вона розповідала, і, коли вони вийшли з ресторану та вирушили у напрямку Гран-Плас, Елізабет розслабилась та заспокоїлась, а в голові у неї трохи запаморочилось.

Брюссель — доволі масивне місто, наче пам’ятник працьовитості фламандців. Тут ситна їжа готувалася з французькою винахідливістю, а усе місто дихало радістю мирних часів.

Вона вважала, що життя, не насичене подіями, не обов’язково має бути пустим, що шановані промисли громади мають бути спочатку серйозно напрацьовані, перш ніж передати їх далі.

Коли вони спустилися вниз вузькою алейкою, почався дощ. Рука Роберта обійняла її і поквапила у кафе, де він запланував дигестив. Завернувши за кут, вони раптом опинилися на Гран-Плас. Фасади торгових будівель вкриті позолотою, котра поблискувала крізь мряку під м’яким світлом ліхтарів.

У неділю Елізабет відчула тягар неминучої розлуки. Іноді їй навіть здавалося, що вона боялася моменту розлуки ще тієї миті, коли вони зустрічалися. Роберт вклав платівку у програвач і влігся на диван, слухаючи музику й намагаюсь утримати попіл на кінці своєї цигарки.

— Коли ми одружимося? — запитала Елізабет.

— Подивись, будь ласка, там, під тим документом, немає попільнички?

— Тримай, — вона передала йому попільничку. — Так що?

— О, Елізабет, — почав Роберт, сідаючи на дивані. — Уся твоя проблема у тому, що ти така нетерпляча.

— А, тобто біда саме у цьому? Є багато теорій про це. А я не думаю, що два роки можна назвати нетерплячістю.

— Я розлучуся. Але зараз я не можу цього зробити.

— Чому?

— Я вже казав. Анна тільки-но перейшла до іншої школи. Джейн ще не завела друзів там, куди ми переїхали, і...

— Не можна так жорстоко з нею вчинити.

— Точно, їй лише десять років.

— Скоро у неї екзамени, а потім Джейн знадобиться твоя підтримка, а потім у тебе буде нова робота.

Роберт похитав головою.

— А за рік після цього, — продовжила Елізабет, — буде запізно.

— Запізно для чого?

— Для нас із тобою.

Роберт зітхнув.

— Елізабет, це непросто. Я обіцяю, що ми розлучимося. Хочеш, давай встановимо кінцевий термін? Три роки.

— Я не можу залежати від цього, — відповіла вона. — Я не можу планувати своє життя на таких слабких обіцянках.

— Ну чого ти як курка?

— Краще б ти обрав інше слово. Я не курка. Коли я бачу маленьких дітей, у мене усередині усе перевертається. Мені доводиться зупинятися і глибоко дихати, щоб заспокоїтися. Моє тіло страшенно цього хоче. Саме це ти мав на увазі, коли називав мене куркою?

— Вибач, Елізабет. Правда, вибач мене. Я тобі не пара. Ти маєш знайти собі когось кращого. Я обіцяю, що більше не завдам тобі клопоту.

— Ти зовсім не розумієш, про що я?

— А про що ти?

— Мені потрібен ти. Ти той чоловік, якого я кохаю. Я не хочу іншого.

Роберт труснув головою. Його, вочевидь, зворушили такі зізнання, але безрезультатно.

— В такому разі я навіть не знаю, чим зарадити.

— Одружитися зі мною, дурню! Ось що ти можеш зробити. Слухай своє серце.

— Моє серце розривається. Я думаю про Анну. Я не можу зробити їй боляче.

Елізабет знала, що він так відповість. Вона дещо заспокоїлась.

— Я би могла про неї подбати, — сказала вона м’яко. — Вона би приїздила до нас.

Роберт підвівся та підійшов до вінка.

— Ти повинна мене покинути. Ти ж і сама це знаєш, правда? Це єдиний вихід.

Попри усі прикладені зусилля втримати свої почуття вона усе ж таки розплакалася, коли вони прощалися на підземній стоянці. Вона відчувала свою жалюгідність та безпорадність — і зневажала саму себе. Він притис її до себе — його руки здавалися такими великими...

— Я зателефоную тобі, — сказав він, захлопуючи за нею дверцята. Вона кивнула та із заплаканими очима виїхала на боротьбу з активним вечірнім рухом.

У четвер Елізабет поїхала у Твікенем провідати маму і, поки Франсуаза готувала вечерю на кухні, піднялась на горище, де стояли великі скрині, набиті фотокартками, документами та книгами. Вона не розповіла матері про мету своїх пошуків — сказала, що шукає свій старий щоденник.

На горищі було недостатньо місця, щоб стояти у повний зріст, і Елізабет доводилося згинатися. Добре, що тут зробили освітлення, — вона одразу оцінила масштаби завдання, яке перед собою поставила.

Всього лише п’ять шкіряних та шість чорних жерстяних скринь, не враховуючи кількох картонних ящиків. На деяких були написи. Вміст скринь та коробок викликав враження, що речі складали навмання: ялинкові прикраси, старі ігри з неповним комплектом, зв’язки листів та квитанцій.

Елізабет вирішила почати зі шкіряних скринь. Вона навіть не уявляла, що її матір була таким завзятим шанувальником театру, — тут знайшлися цілі купи програмок з Вест-Енду та журналів тридцятирічної давнини з фотографіями акторів, яких вона лише нещодавно бачила на телебаченні. Вони були зображені у характерних ролях — з чорною підводкою навколо яскравих очей, з мереживними манжетами та з охайно підстриженим блискучим волоссям.

В іншій скрині був ящик з написом «ВЛАСНІСТЬ АЛЕКА БЕНСОНА» з цікавими відомостями про деякі його борги. Таємно від своєї дружини він придбав частину транспортної компанії у Ньюмаркеті, котра займалася перевезенням коней. Продаж цих акцій допомогла закрити частину його боргів. Останній вміст коробки складали каталоги та листи від різних компаній, чиї акції він купляв, продавав або ж інвестував. Більшість цих компаній були у Кенії та державі, яка тоді називалася Танганьїка. Усі ці папери об’єднувала нестача коштів та оптимізм, властивий Ельдорадо. Документи пізнішого періоду походили з Родезії та Південної Африки. Також Елізабет знайшла пачки обережно складених карток для гольфу. На одній з них, з Йоганнесбурга, стояла дата «19 серпня 1950 року», а у примітках зазначалося: «Рахунок 79, гандікап 6, чистий 73. Промахи на близьких ударах».

У першій із залізних скринь вона знайшла куртку від військової польової форми кольору хакі. Вона витягла її зі скрині та роздивилася у світлі лампи. Ця річ ні про що їй не говорила. Куртка в гарному стані, на грубій саржі не було плям, а смужки на рукавах дбайливо пришиті. У тій же скрині знайшлася жерстяна каска — також дбайливо збережена. Ремінці усередині каски цілі, а ззовні — лише трохи оббита. На дні скрині лежав невеличкий шкіряний несесер для письмового приладдя. Там були чистий блокнот та чорно-біла фотокартка із зображенням групи солдатів, котрі сиділи на бронетранспортері, вдягнені у сорочки з коротким рукавом. На звороті картки був напис: «Туніс, 1943 — Безстрашна п’ятірка (без Джарвіса)».

Не та війна, не той чоловік. Після усього того, що вона бачила, після усіх тих імен на арці вони повернулися — минуло трохи більше двадцяти років. Якщо у неї буде син, яка гарантія, що він не витрачатиме свої дорослі роки в цьому пекельному збоченні?

Й надалі зігнута, вона підійшла до ряду залізних скринь поодаль. Усередині був інший мотлох: якісь її старі іграшки, рахунки, ділове листування щодо купівлі будинку.

Елізабет переглянула деякі листи. Самі по собі вони були банальними, але чомусь розчулили її. Рядки займу та процентів, надруковані на машинці на товстому блакитному папері боргового зобов’язання з червоними полями та скріплені підписом, відображали дріб’язкові суми, узяті під хороші відсотки — хоча у ті часи, мабуть, ці суми здавалися скаженими і не давали спокійно спати. Але для Елізабет ці папери були відображенням сім’ї — хай нестійкої, непевної, — будинку, дитини та визначеності батьків — хай лише матері, — зробити хоча би щось для виправлення ситуації. Невелика сума, узята в борг у товаристві взаємодопомоги, свідчила про відмову матері від особистих амбіцій, подорожей та сподівань на краще існування. Проте важко було уявити, що її життя було кульмінацією жертв попередніх поколінь.

У третій металевій скрині майже на самому дні вона знайшла згорток, перетягнутий мотузкою та зав’язаний на бантик. Через пилюку її руки стали сухими і дотик викликав неприємні відчуття. Вона потягнула за мотузку, і згорток легко відкрився. Його вміст упав їй на руки — там теж були папери, листи та записники. Серед того всього також були кілька кольорових стрічок, три медалі та пласка фляжка. Здавалося, ці речі були старші за вміст інших скринь.

Серед паперів були листи, написані від руки, французькою. На одному була адреса в Руані. Елізабет відчула якусь провину, читаючи ці папери. Було складно розуміти, про що йдеться. Дуже щільний почерк, з завитками, а чорнило вже вицвіло. Крім того, знання Французької Елізабет було недостатнім для розуміння ідіоматичних виразів. Іще один лист, написаний тією ж Рукою, — з адресою у Мюнхен. Наприкінці вона побачила дві книги. Перша виявилася військовим довідником для офіцерів з написом «Капітан Стівен Рейзфорд, квітень 1917 року» на форзаці.

Елізабет відкрила книгу. Одна з вказівок зазначала, що офіцер має бути «кровожерливим та постійно думати про те, як убити ворога та як допомогти своїм солдатам зробити те саме». Причому слово «кровожерливий» було написане через дефіс, і цей дефіс змусив Елізабет здригнутися.

Інша книга була записником зі сторінками, розлінованими товстими блакитними лініями. Він був заповнений чорнильним письмом, яке групками купчилось на сторінках та виходило за червоні поля зліва.

Записник було ще важче читати, ніж листи. Було схоже на грецьке письмо — це її спантеличило. Якщо записник належав іноземцю, який не мав стосунку до їхньої родини, то звідки він узявся у цьому маленькому згортку з дідусевими речами?

Вона поклала книжечку в кишеню спідниці, а інші папери знову загорнула.

Коли вона повернулася, мати читала, сидячи у вітальні. Елізабет, хитруючи, показала знахідку.

— Я не побачила свого щоденника. Там була адреса — я записала колись давно і тепер хотіла знайти. Коли ми переїздили, ти дозволила мені залишити тут багато речей, пам’ятаєш?

— Звичайно, пам’ятаю. Краще б ти усе те викинула.

— Викину, обіцяю. Так ось, я шукала щоденник і випадково знайшла невеличкий згорток — там були папери, котрі, напевно, належали твоєму батькові.

— А я думала, що вони загубилися. Там було багато чого, але коли ми переїздили, вони десь поділися.

— А що там були за папери?

— Цілі ящики з його щоденниками, які він вів, коли вперше потрапив у Францію. Двадцять чи тридцять. Але я нічого там не могла зрозуміти — він використовував якийсь код.

— Я знайшла один на горищі. Наче грецькою написано.

— Так, це його, — підтвердила Франсуаза, відкладаючи шиття. — їх було багато. Я завжди думала, що якби він хотів, аби хтось це прочитав, то писав би англійською.

— А яким він був, твій батько?

Франсуаза відкинулась у кріслі, і її обличчя порозовіло.

— Шкода, що ти не мала можливості з ним познайомитися. Він би полюбив тебе. Я б хотіла, щоб він хоч раз побачив тебе та погладив по щічці.

Наступної суботи Елізабет спустилась у метро і сіла в поїзд, який грохотів, торохтів та котився своїм електричним ходом у трубі, проритій у клейкій глині під містом. На станції «Стратфорд» вона вийшла на поверхню у світло зимового дня та сіла в автобус, який прямував далі. Вона проклинала той блискучий шведський седан, який відмовився заводитися.

Будинок Боба та Ірен стояв посеред площі, оточений півдюжиною платанів — зараз голих, — за металічним парканом. В одному кінці була пісочниця з конструкціями червоного та помаранчевого кольорів для альпіністських дитячих ігор, вульгарно-яскрава поверхня яких була вкрита написами, сенс яких відомий лише тому, хто орудував розпилювачем, наносячи їх. Елізабет вони здавалися грізними попередженнями з фундаменталістських писань. Зараз було занадто холодно, щоби діти могли грати на вулиці, і Елізабет побачила лише жінку, «кутану у вовняний шарф, яку тягла зеленуватою грязюкою східноєвропейська вівчарка. Пес зупинився у пісочниці та важко присів.

Елізабет поквапилась до будинку та натиснула на дзвінок. Через прочинені двері вона побачила маківку Ірен, яка нахилилася, щоби втримати тер’єра, чий гавкіт долинав до неї. З погрозами та умовляннями до собаки, заспокоюючи Елізабет, Ірен звільнила для них обох місце в холі та зачинила двері, коли гостя увійшла.

Вони пройшли у вітальню в передній частині будинку, де Елізабет залишилася чекати, поки Ірен готувала чай. Стіни кімнати вкриті темними коричневими шпалерами, більша частина яких закрита картинами та поличками, де стояли скляні ящички з опудалами птахів, а також колекція фарфорових чашок та блюдець. Також тут були два кравецькі манекени: на одному висіла фіолетова оксамитова сукня дев’ятнадцятого століття, а на іншому — античне мереживо окутувало голий торс. Кілька невеликих столиків стояли з мідними дрібничками та фігурками.

— Я сподіваюся, Боб не заперечує, що я використовую його як бібліотеку, — сказала Елізабет, коли Ірен повернулася з чаєм.

— Не думаю. Йому подобається, коли його запитують. Тобі згодилися ті книги?

— Так, дуже. Я ж розповідала тобі про той меморіал? Справа у тому, що мене захопила ця тема і я хочу знати більше. Я знайшла записник мого дідуся — ну, я думаю, що він належав дідусеві, бо був разом з іншими його речами. Але усі записи в ньому зроблені незрозумілою мовою — я думала, може, Боб знає, — він же знається на археології та все таке інше.

— Єгипетські ієрогліфи, чи що?

— Ну, не єгипетські, але...

— Боб знає багато чого про різні мови — він ходив на усілякі курси. Не думаю, що він розмовляє якоюсь з них, але зрозуміє, що за мова, особливо якщо йдеться про стародавні. Боба не дуже цікавить сучасний світ. Якось подарувала йому комплект платівок, щоб він вивчив французьку перед нашою відпусткою, — так він навіть не відкрив їх.

Після третьої спроби Ірен покликати його з саду Боб зайшов у вітальню, потис руку Елізабет та налив собі чаю. Вона розповідала про свою подорож у Францію, а він кивав головою та гучно сьорбав. Боб був нижчий зростом за свою дружину, лисий та у круглих окулярах у черепаховій оправі. Слухаючи Елізабет, він схилив голову набік та іноді чухав підборіддя плечем. Коли вона пояснила, навіщо приїхала сьогодні, його рухи стали нетерплячими та енергійними.

— Можна я подивлюся на цей цікавий предмет? — запитав він, простягаючи руку.

Елізабет передала йому записник, знову відчуваючи провину за те, що дозволяє цьому дивному маленькому чоловікові роздивлятися записи її дідуся, які він зробив багато років тому.

— Так, — сказав він, гортаючи сторінки, наче клерк, який рахує купюри. Елізабет злякалася, що старий сухий папір потріскає під його пальцями. — Він багато писав? У вас ще є такі записники?

— Ні, зберігся тільки цей.

— Думаю, краще піти у мій кабінет. Ірен, ми швидко, — він рвучко підвівся та повів Елізабет за собою темним коридором у кімнату в задній частині будинку. Вікно виходило в сад, вже полишений сонцем, — виднілися тільки чорні силуети тачки та загашеного вогнища біля дерев’яного паркану.

— Я принесла ті книжки, що ви давали мені, — сказала Елізабет.

— Дякую. Покладіть їх отут, скраю. Я поверну їх на полички, коли ми закінчимо.

Гортаючи сухі сторінки вперед та назад, Боб іноді цмакав та гудів.

— У мене є ідея, що це може бути, — пробурмотів він. — Ідея...

Він підійшов до однієї з полиць, які тяглися від підлоги до стелі. Книги розміщувалися в алфавітному порядку, і іноді на них були помітки з перфорованої стрічки, яка вказувала початок нової теми.

Боб знову сів у своє глибоке шкіряне крісло, а Елізабет — на дерев’яний стілець коло стола, за його вказівкою.

— ...але з іншого боку, щось це не дуже сходиться, — Боб поклав записник собі на коліна, підняв окуляри на лоба та протер очі. — Вам справді необхідно знати, що тут написано?

Елізабет сумно всміхнулася та похитала головою.

— Я не знаю. Насправді це лише примха. У мене була якась невиразна ідея, що це може дати якісь пояснення. Але я навіть не думаю, що там є цікаві речі. Швидше за все, це просто списки покупок або плани справ, які він мав зробити.

— Можливо, — сказав Боб. — Знаєте, ви можете звернутися до спеціаліста, якщо хочете. Відвезіть записник у музей або університет — нехай знавці таких речей подивляться.

— Я не хочу турбувати людей, якщо тут лише дріб’язок. Ви могли б це для мене зробити?

— Можливо. Залежно від того, наскільки власний код він використовував. Наприклад, уявіть, що ви ведете щоденник і називаєте Ірен, нехай буде, «королева Бесс». Якщо хтось і розшифрує слова «королева Бесс», це все одно нічого йому не дасть, розумієте?

— Розумію. Мені б не хотілося, щоб ви витрачали на це багато часу, Бобе. Чому б просто...

— Ні, ні, мені й самому цікаво. Я хотів би розгадати. Одне я зараз можу сказати точно: написи тут ведуться не тією мовою, якій належить алфавіт. Самі букви грецькі, але слова — ні. Я думаю, що він використовував суміш кількох мов та, можливо, якісь власні терміни.

— Тобто ви хочете сказати, що ці написи, може, навіть не англійською?

— Саме так. Коли розшифровували Лінійне письмо Б, вчені роками думали, що розшифровують грецьку. Але ні — це точно був не аттичний діалект. Коли вони це зрозуміли, усе стало на свої місця. А з цим записником не буде настільки важко, як з лінійним письмом Б, це точно.

Елізабет посміхнулася.

— Звідки ви так багато про це знаєте?

— Треба ж було займатися чимось, щоб поспіти за Ірен. У ті часи, коли справи йшли добре, вона заробляла усі наші гроші. А я просто працював на місцевому заводі та у вільний час дещо собі вивчав. Дивовижно, як багато усього можна дізнатися, якщо просто читати. Знаєте, що я вам скажу? Якщо за два тижні я не впораюсь, ви звернетеся до когось іншого.

— Ви упевнені, що хочете цим займатися?

— Звісно. Для мене це буде задоволенням. Я люблю труднощі.

Зателефонував Стюарт — чоловік, з яким Елізабет познайомилась у Ліндсі. Дзвінок її здивував, але здивував приємно. Він запросив її на вечерю, і вона погодилася. Коли вона зустрічалася з іншими чоловіками, її завжди переслідувало відчуття провини, якого не могла позбутися жодними раціональними міркуваннями щодо того, наскільки «невірним» їй був Роберт. А проте це ніколи не заважало їй погоджуватися на зустрічі.

Вони пішли у китайський ресторан, який, на думку Стюарта, був найбільш автентичним з англійських закладів. Він чотири роки пропрацював у Гонконзі і трохи вивчив китайську мову. Він замовив з півдюжини страв та ще сказав кілька слів мандаринською, а офіціант вдав, що зрозумів його.

Елізабет з цікавістю слухала його розповіді про кожну зі страв. Ззовні вони були схожі на клейку масу, яку продавали у кіосках Паддінгтонського вокзалу, але Стюарт запевняв її, що вони саме такі, якими мають бути. Елізабет шкодувала лише за тим, що не можна замовити вина замість чаю.

Він запитав, чи не погодилась би вона після вечері зайти до нього в гості. Він володів квартирою в багатоповерхівці на Сент-Джонс-Вуд, недалеко від ресторану. Стівен зацікавив Елізабет і їй хотілося побачити, як він живе. Вона швидко оглянула паркет, вишукані килимки, великі полички з книгами. На сірих стінах висіло лише три картини, але усі витончені та вдало дібрані — на межі мистецтва та оздоблення.

З чашкою кави вона підійшла до роялю та увімкнула лампу з червоним абажуром, яка стояла поруч.

— Зіграєш щось? — запропонувала вона.

— Я давно не грав, — почав відмовлятися він.

Поступившись на її вмовляння, він потер долоні та сів за інструмент.

Мелодія, яку він грав, була наче знайома Елізабет — ніжний мотив на основі двох чи трьох нот. Але виконання — лагідне, з виваженими паузами, — звучало дуже зворушливо. Слухаючи його гру, Елізабет відчувала, що ця мелодія назавжди залишиться з нею.

— Равель, — сказав він, закінчивши грати. — Правда, гарно?

Він розповідав про Равеля та Саті, порівнював їх із Гершвіним. Елізабет була вражена — вона вважала їхні стилі доволі різними.

Уже була північ, коли вона викликала таксі. Спускаючись сходами, вона радісно мугикала почуту мелодію. Дорогою додому на неї навалилися зрадницькі думки щодо Роберта. Вона завжди казала йому, що він робив її нещасною, бо не розлучався з Джейн, вона обіцяла, що з нею йому буде краще. І, наскільки вона знала, ці її слова завжди були пристрасно щирими.

Тепер же, сидячи у таксі, що рухалось через Еджвер-роуд, вона зізналася собі, що обрала чоловіка, якого неможливо отримати тільки тому, що він не загрожував її незалежності.