Пташиний спів

Частина 5 Англія, 1978-1979 роки

— Є якийсь прогрес? — запитала Елізабет в Ірен, коли прийшла зі своїм щотижневим візитом.

— Та не дуже, — відповіла та. — Боб каже, що усе складніше, ніж думав. Він продовжує працювати із записами, але твій дідусь, здається, добре замітав сліди.

Того дня, коли Елізабет передала Бобові щоденник, вона вирішила знайти й інші способи зв’язку з минулим. З довідника для офіцерів дідуся вона дізналася, у якому полку він був, та спробувала відшукати штаб.

Після кількох телефонних дзвінків та повідомлень, на які просто не відповідали, вона дізналася, що десять років тому цей полк припинив своє існування у зв’язку зі злиттям з іншим. Його штаб розташовувався у Бакінгемширі, куди Елізабет і вирушила одним суботнім ранком.

Зустріли її підозріло. Автівку ретельно обшукали на наявність вибухівки, а потім їй довелося цілу годину чекати, поки до неї вийшов юнак. Він був першим солдатом, якого бачила Елізабет у своєму житті, і його зовсім не військова зовнішність її здивувала. Тримався він як будь-який службовець: полкові документи десь зберігаються, до них важко отримати доступ, їх засекречено. Тобто шансів мало.

— Розумієте, — почала Елізабет, — мій дідусь був на цій війні, і мені б хотілося більше про нього дізнатися. Люди не завжди можуть оцінити, на які жертви тоді пішли — і досі йдуть — озброєні сили, хоча б заради них. Усе, що мені потрібно — список імен тих, хто був з ним в одному... батальйоні, роті або як це називається. Я впевнена, що така офіційна організація як армія має добре дбати про свої документи, чи не так?

— Я впевнений, що документи в порядку. Уся проблема у доступі. Як я вже сказав, ця інформація конференційна.

Вони сиділи у невеличкій дерев’яній сторожці біля головних воріт. Капрал склав руки на грудях. Його обличчя мало блідий нездоровий колір, на голові — коротке коричневе волосся. Елізабет всміхнулася.

— Ви курите? — вона простягла через стіл пачку цигарок.

— Знаєте, що я можу зробити? — сказав він, простягаючи руку за цигарками. — Я дозволю вам подивитися історію полку. Так ви дізнаєтеся хоча би імена, і зможете продовжити ваш пошук. Звичайно, багато хто з них уже помер.

— Тобі не будемо гаяти часу, — відповіла Елізабет.

— Зачекайте тут. Я маю зробити для вас перепустку.

Він вийшов з кімнати, і замість нього увійшов юнак з гвинтівкою — мабуть, на випадок якщо Елізабет вирішить напасти.

Капрал дав їй шматочок картону з булавкою, який вона причепила до одягу на грудях. Він провів її до великої цегляної будівлі. Вони увійшли у кімнату з простим столом та двома жорсткими стільцями. Було схоже, ніби ця кімната влаштовувалася спеціально для допитів. Елізабет отримала важкий том у палітурці з червоної тканини, а капрал залишився стояти в кутку, спостерігаючи, як вона гортає сторінки.

Найчастіше зустрічалося ім’я капітана, пізніше полковника, Грея. Елізабет записала ще кілька імен на якомусь конверті, знайденому в сумочці. Марно було сподіватися, що капрал пошукає для неї адреси цих людей, так що вона подякувала йому та поїхала назад до Лондона.

Ввечері вона зателефонувала Бобові, щоб запитати, як справи зі щоденником.

— У мене є кілька імен людей, які, мабуть, воювали разом з ним, але я й гадки не маю, як їх знайти. Тут є один на прізвище Грей — та він, мабуть, вже дуже старий, якщо взагалі живий.

У слухавці залунало насвистування — так Боб супроводжував свої роздуми.

— А ви не думали подивитися у «Хто є хто»?[14] — запропонував він. — Якщо цей Грей отримав якусь медаль або якось відзначився у цивільному житті, то ви можете там його знайти.

Елізабет знайшла примірник «Хто є хто» трирічної давнини у муніципальній бібліотеці на Порчертер-роуд та уважно проглянула інформацію про п’ятдесят двох Греїв, які відзначилися у найрізноманітніших сферах бізнесу та громадської роботи, але мало хто з них народився до 1918 року. Перегорнувши сторінку, вона побачила статтю про останнього Грея:

«ГРЕЙ, Уільям Аллан Маккензі. Старший лікар-консультант Лікарні ім. Королеви Александри, Единбург. нар. Калькутта, 18 вересня 1887, с. Томаса Маккензі Грея та Мейсі Макленнан; одр. у 1920-му, Джойс Амелія Вільямс, дочка д-ра А. Р. Вільямса; один с. одна д. Освіта: Коледж Томаса Кемпбелла, Університет Сент-Ендрю. Б-р природних наук, 1909».

Очами вона пробігла статтю до слів «був учасником війни 1914—18 років». Наче знайшла. Наприкінці наводився його телефонний номер та адреса у Ланаркширі. Проблема була лише у тому, що цьому виданню було вже три роки, і йому вже тоді було... Елізабет підрахувала... вісімдесят вісім.

Як вона й зазначала капралові, не можна гаяти часу. Жінка поквапилася додому та попрямувала до телефону. Той задзвонив, перш ніж вона встигла зняти слухавку.

— Алло.

— Це я.

— Хто «я»?

— Стюарт.

— А, Стюарт. Як твої справи?

— Добре, а твої?

— Ну, як завжди. Дякую. Багато роботи.

Елізабет зупинилася, щоби дати йому можливість висловити причину дзвінка. Але він нічого не сказав, і вона продовжила ще щось розповідати. Але він і далі нічого не відповідав. Зрештою, вона запитала:

— Власне, а ти дзвонив з якоїсь причини?

— Не знав, що обов’язково має бути причина для дзвінка, — його голос був наче ображений. — Я просто хотів поговорити з тобою.

Він вже не вперше дзвонив їй, аби поговорити, і мовчав у слухавку. Може, він просто сором’язливий? Елізабет продовжила розповідати про своє. Їй здавалося неввічливим прощатися з кимось, не вдаючи, що вони невдовзі зустрінуться, і тому перш ніж вона змогла покласти слухавку, виявилося, що вона запросила Стюарта на вечерю.

— Ти маєш якось завітати у гості, — сказала вона.

— Правда? — відповів він. — Коли саме?

— О, ну... Може, в суботу?

То нічого. Хай там як, а він їй подобається. Треба буде щось приготувати. А поки вона вийняла конверт із сумочки й набрала номер у Шотландії. Поки палець повертався на нуль, вона уявила холодний похмурий фермерський дім у Ланаркширі: ось у холі на столі гучно дзвонить старомодний телефонний апарат, і древній дідок важко піднімається з крісла за кілька кімнат звідти та, борючись із болем, повільно суне коридором — і усе це лише задля того, щоб якась незнайомка розпитувала його про війну, учасником якої він був шістдесят років тому. Сміховинно. Хоробрість покинула її, і вона поклала слухавку.

На кухні Елізабет налила у склянку з трьома кубиками льоду трохи джину та поклала скибку лимону. Потім вона плюснула трохи тоніка і з цигаркою повернулася до вітальні. Навіщо було все те? Їй хотілося дізнатися побільше про свого діда — для чого? Щоби краще зрозуміти саму себе? Розповідати своїм уявним дітям про їхній спадок? Швидше за все, це лише примха, але вона настроєна рішуче. Нічого поганого не могло статися від того телефонного дзвінка — ну, можливо, зніяковіє. Не така вже й велика ціна.

Вона знову набрала номер і почула гудки. Вісім, дев’ять, десять. Чотирнадцять, п’ятнадцять. Уже навіть найслабший стариган зняв би...

— Алло? — почувся жіночий голос.

Чомусь це здивувало Елізабет.

— О... Це... це місіс Грей?

— Говоріть, — її голос мав легкий единбурзький акцент. Він звучав далеко і дуже старо. — Джойс Амелія.

— Пробачте, будь ласка, що турбую вас. Мене звати Елізабет Бенсон, і я маю до вас не дуже звичне питання. Мій дідусь воював у одній роті з вашим чоловіком у Першій Світовій, і я намагаюся хоча б щось про нього дізнатися.

Місіс Грей нічого не відповідала. Елізабет навіть засумнівалася, чи вона її взагалі чує.

— Я знаю, це дуже дивно, — продовжила вона. — Мені справді дуже ніяково вас турбувати, але я просто не знаю, до кого ще можна звернутися. Алло? Ви мене чуєте?

— Так. Я погукаю свого чоловіка. Наберіться терпіння. І говоріть голосно — він трохи глухий.

Руки Елізабет нервово затрусились, коли місіс Грей з важким стуком поклала слухавку поруч із телефоном. Вона уявила, як цей прилад лежить на столі в холі, під дерев’яними сходами, де гуляють протяги. Минула хвилина, а потім іще одна. Нарешті у слухавці залунав гучний тремкий голос. Елізабет знову пояснила причину свого дзвінка. Грей не почув, і їй довелося тричі повторити, голосно вигукуючи ім’я дідуся.

— А нащо вам про усе те знати? Господи, то ж було багато років тому, — його голос звучав роздратовано.

— Вибачте, будь ласка, я не хотіла завдати вам клопоту. Я лише дуже хочу знайти хоча б когось, хто знав його та може розповісти, яким він був.

Грей у відповідь прохрипів.

— Ви пам’ятаєте його? Ви воювали разом?

— Так, я його пам’ятаю.

— Якою він був людиною?

— Людиною? Якою він був людиною? А бог його знає. Вам воно не треба — копатися у цьому всьому.

— Я вас дуже прошу, розкажіть. Мені правда треба знати.

Зі слухавки почувся якийсь шум. Врешті він мовив:

— Темноволосий, високий. Сирота чи щось таке. Дуже забобонний. Це він?

— Я не знаю! — заволала Елізабет. Проскочила думка, що місіс Кіріадес через стінку тут, мабуть, насолоджується підслуховуванням її розмови. — Я хочу, щоб ви мені розповіли!

— Рейзфорд. Так... Господи... — почулося ще хропіння. — Він був дивним. Я добре його пам’ятаю. Неймовірний вояка. У нього були просто кремезні нерви. Та його самого це ніколи не радувало. Його ніби завжди турбувала якась річ.

Елізабет запитала:

— А як людина, він був добрий? Він був добрим товаришем іншим солдатам? — вона не знала правильних армійських термінів і намагалася пояснити як могла.

— Добрий? — здавалося, що Грей сміється. — Я б назвав його відлюдником.

— У нього було почуття гумору?

— Гумору? Ми ж були на війні! Ну й питаннячка у вас!

— Ну, а як ви вважаєте?

— Я думаю, що було. Хоча навіть з моєї точки зору як шотландця, його почуття гумору було доволі стриманим.

Елізабет відчувала, що Грей починає пригадувати краще. Вона спробувала натиснути на нього:

— Що ще ви пам’ятаєте? Розкажіть мені все.

— Він ніколи не хотів їздити у відпустки. Казав, що йому немає куди їхати — дому немає у нього. Йому подобалася Франція. Якось я провідував його в шпиталі, коли він отримав поранення. У п’ятнадцятому році. Ні, у шістнадцятому.

Наступні кілька хвилин Грей намагався пригадати дату тої зустрічі, але Елізабет безплідно це перервала.

— Ви пам’ятаєте щось іще? У нього були друзі? Може, є хтось, у кого я б могла запитати про нього?

— Друзі? Не думаю. Хоча ні, був один сапер. Не пам’ятаю, як його звали. Але зазвичай Рейзфорд був одинаком.

— Але хорошим солдатом.

Грей роздумував у тріскотінні телефонної лінії.

— Він був колосальним бійцем, проте це не те саме.

На лінії знов почувся голос місіс Грей:

— Вибачте, але я маю забрати чоловіка. Він не звик до таких розмов, і я не хочу, щоби його занадто втомлювали. Сподіваюся, ви розумієте?

— Звичайно, — відповіла Елізабет. — Дуже дякую вам обом. Маю надію, що я не дуже вас потурбувала.

— Все добре, — відповіла вона. — До речі, є людина, якій мій чоловік раніше писав. Його прізвище Бреннан. Він зараз у пансіонаті для ветеранів «Зірка і Підв’язка» у Саутенді. Це недалеко від Лондона.

— Щиро дякую. Це дуже мило з вашого боку.

— До побачення.

Слухавка на тому боці бренькнула об апарат. У тиші Елізабет почула баси музики з квартири нагорі.

Шведський седан знову відмовився заводитися, і Елізабет довелося їхати потягом зі станції «Фенчерч-стріт». Поїзд з відкритими вагонами зі спільним проходом — такі з’явилися на британській залізниці нещодавно. Сидіння обтягнуті оранжевим плюшем. Елізабет купила кави у візку, котрий їздив проходом; кип’яток з-під кришечки протік їй на руку, і вона скривилася. Коли напій нарешті достатньо охолов для пиття, з’ясувалося, що він увібрав у себе пари дизельного пального і недопалків та поєднав їх настільки, що важко було відрізнити одне від іншого. Опалення у вагоні працювало у повну силу, і більшість пасажирів перебували ніби в непритомному стані, спостерігаючи за рівнинними просторами Ессексу, котрі пропливали за вікном.

Незадовго до поїздки Елізабет зателефонувала старшій сестрі пансіонату та дізналася, що Бреннан був не в тому стані, яке дозволяє приймати відвідувачів. Тим не менше якщо вона все ж хоче приїхати, то він з нею зустрінеться. Елізабет зраділа можливості побачити на власні очі когось з тієї епохи — так історик, який після кропіткого вивчення інших робіт зрештою натрапляє на першоджерело. В її уяві не було чіткого образу Бреннана. Звісно, вона знала, що він старий і, судячи зі слів сестри, одряхлілий, але чомусь малювала його собі у формі та з пістолетом.

Коли вона вийшла на станції в Саутенді, йшов дощ. Вона відчинила дверцята блакитного таксі Vauxhall на майданчику перед вокзалом. Машина поїхала блискучими від дощу вулицями, потім набережною повз довгий занедбаний пірс та обшарпані готелі часів Регентства. Таксі видряпалось на пагорб, і водій звернув її увагу на косу, де маленький човен рибалив за допомогою якогось пристрою, котрий виглядав як величезний вакуумний шланг, простягнутий понад краєм.

Пансіонат розміщувався у великій вікторіанській будівлі з червоної цегли, котру важко було розгледіти за пожежними драбинами. Елізабет заплатила водієві та попрямувала всередину. До стійки приймальні треба було піднятися кількома сходинками. В усіх напрямках розбігалися величезні коридори з високою стелею. За рецепцією стояла пухка жінка у рожево-ліловому кардигані та окулярах з черепаховою оправою.

— Він вас чекає?

— Думаю, що так. Я розмовляла зі старшою сестрою, місіс Сімпсон.

Жінка набрала на телефоні номер з двох цифр.

— Так, відвідувачка до Бреннана. Добре. Так, — вона повісила слухавку. — За вами зараз прийдуть, — сказала вона Елізабет та знов поринула в читання журналу.

Елізабет глянула вниз та змахнула пилинку зі спідниці. Підійшла жінка у формі сестри — вона відрекомендувалася як місіс Сімпсон.

— Ви до Бреннана, правильно? Чи могли б ви на хвилину зайти до мого кабінету?

Вони минули кілька ярдів коридору та зайшли у маленьку спекотну кімнатку з кількома шафами для документів. На стіні висів календар із зображенням кошеняти в кошику, а на столі у горщику хлорофітум звісив свої зелені та білі майже до підлоги.

— Ви у нас раніше не були, правильно? — запитала місіс Сімпсон. Вона була молодшою, ніж очікувалось, з пергідрованим волоссям та червоною помадою. Форма сиділа на ній якось дивно. — Ви маєте розуміти, що деякі з наших постояльців провели тут майже усе своє життя. Цей дім — усе, що вони знають та пам’ятають, — вона підвелася та витягла з шафи папку. — Ось. Містер Бреннан тут з 1919 року. У 1921-му він виписався, але у 1923-му повернувся і відтоді живе тут, за рахунок держави. Він не має живих родичів, сестра померла у 1950-му.

Елізабет підрахувала: він провів тут майже шістдесят років.

— Більшість наших старожилів дуже неосвічені. Вони не слідкують за тим, що відбувається у світі. Ми заохочуємо слухати радіо та читати газети, але їм важко за усім стежити.

— А яка саме проблема у містера Бреннана?

— Ампутація, — відповіла сестра. — Зараз перевірю. Так, вірно. У жовтні 1918-го під час вирішального наступу він отримав поранення. Снаряд. Його ліву ногу ампутували у шпиталі, і він повернувся до Англії, до шпиталю у Саутгемптоні. Потім його переправили до Північного Міддлсексу, потім — до Рохамптону. У нас він опинився у вересні 1919-го. Крім того, у нього контузія. Ви знаєте, що це таке?

— Психологічна травма?

— Так, загальний термін. Він слабоумний. Хтось може з цим впоратись, а він не зміг.

— А Він зможе зрозуміти, хто я? Коли я поясню?

— Бачу, ви мене не достатньо розумієте, — у спокійному голосі сестри почулися нотки роздратування. — Цей чоловік живе у власному світі. Вони всі такі. Їм зовсім не цікавий реальний світ. Звичайно, дехто просто не в змозі цікавитися ним. У них тут і так все є — одяг, їжа. Усе.

— Його часто відвідують?

Місіс Сімпсон засміялася.

— Часто? Господи, останній раз його відвідували у... — вона глянула у папку на столі. — У 1949-му. Його сестра.

Елізабет опустила очі униз на свої руки.

— Якщо ви готові, я відведу до нього. Але не дуже на щось розраховуйте, добре?

Вони пройшли коридором із зеленим лінолеумом. Цегляні стіни на половину людського зросту закриті плиткою, а потім голі підіймалися аж до напівциліндричної стелі, звідки звисали жовті лампи на довгих плетених шнурах.

Вони минули кут, потім інший, кипу складених один в один кошиків для білизни, пройшли крізь обертові двері — тут різко запахло капустою та підливою, хоча цей аромат швидко зник у загальному запаху дезінфікувального засобу. Зрештою вони підійшли до пофарбованих блакитною фарбою дверей.

— Це кімната відпочинку, — сказала місіс Сімпсон, відчиняючи двері.

У приміщенні вздовж стін сиділо багато старих чоловіків: хтось у кріслах, вкритих світло-коричневим пластиком, а хтось у інвалідних візках.

— Він отам, біля вікна, — вказала сестра.

Елізабет пересікла кімнату, намагаючись глибоко не вдихати спекотне застояне повітря із запахом сечі. Вона підійшла до маленького чоловіка в інвалідному візку. Його стегна були вкриті ковдрою. Вона простягла руку, і він підняв очі та узяв її.

— Не той, — почувся голос місіс Сімпсон. — Біля іншого вікна.

Елізабет всміхнулася та відпустила старого. На підлозі лежав килим з оранжевими та коричневими візерунками, вона зробила ще кілька кроків. Краще б вона не приїздила сюди.

Маленький старий на інвалідному візку був схожий на пташку на жердині. На ньому були товсті окуляри, з одного боку замотані клейкою стрічкою. Елізабет бачила крізь них водянисті блакитні очі. Він не ворухнувся, і вона узяла його за руку, котру він тримав на колінах, та потисла її. Вона почувалась незручно, не у своїй тарілці. Навіщо вона взагалі сюди приїхала? Заради марнославства щодо свого уявного минулого? Дурне потурання. Вона підтягла для себе стілець та вхопила його за руку знову.

— Мене звати Елізабет Бенсон, і я приїхала вас провідати. Ви містер Бреннан?

Водянисті очі Бреннана закотилися від подиву. Вона відчула, як він стиснув її долоню. Він мав дуже маленьку голову, а волосся було не стільки сивим, скільки безколірним. Воно нерухомо лежало на шкірі голови.

Вона хотіла забрати свою руку, але відчула, що він її тримає, а тому залишила і підсунула ближче свій стілець.

— Я приїхала, щоби з вами зустрітися. Я думаю, що ви знали мого діда — Стівена Рейзфорда. Під час війни. Ви його пам’ятаєте?

Бреннан нічого не відповів, і Елізабет глянула на нього. Він був вдягнутий у смугасту вовняну сорочку, застебнуту на всі гудзики, але без краватки. Зверху йому одягли в’язану вручну коричневу кофту. Він був такий маленький, без ноги — цікаво, скільки він важить?

— Ви пам’ятаєте війну? Ви взагалі пам’ятаєте ті часи?

В очах Бреннана усе ще панував подив. Він не міг второпати, що взагалі відбувається.

— Може, я просто розповім вам щось? Або краще помовчати?

Він мовчав, і Елізабет всміхнулась, накриваючи другою рукою його руку. Вона труснула головою, щоб забрати пасмо, яке впало на її щоку. Бреннан заговорив. Голос він мав високий, як у дівчинки. Його слова пробивалися через мокротиння, котре булькотіло в грудях. Після кожних кількох слів він ковтав повітря.

— Такий салют. Мі всі там були, уся вулиця. Були танці. Усю ніч були там. Ми. Барбара і я. Моя сестра. Вона впала. Під час затемнення. Доводилося кожної ночі ставити. Впала з драбини.

— Ваша сестра впала з драбини?

— Та пісня — ми усі її тоді співали, — він ще раз ковтнув повітря та спробував заспівати для Елізабет.

— А ви пам’ятаєте щось про війну? Можете мені розповісти щось про мого дідуся?

— Осада Мафікенга. Нам давали такий паскудний чай. Не можу його пити. Просто помиї. А все клятий Гітлер, — вона відчувала у своїх руках тепло його долоні.

До кімнати вкотили візок із чаєм, і він, ляскаючи металом, наближався до них.

— Привіт, Томе. У тебе тут гостя? — басом мовила жінка за візком. — Що тут робить така красуня? Ти, старий, знов за своє, га? Знаю я тебе, старий ти негіднику. Я залишу це тут, добре? — вона поставила чашку на невеличкий столик біля ліктя Бреннана. — Він ніколи його не п’є, — сказала вона Елізабет. — Вам налити чаю, дорогенька?

— Дякую.

Візок від’їхав, і Елізабет сьорбнула чаю. Її горло миттю запротестувало проти незвичного смаку, і вона швидко повернула чашку на блюдце.

У задушливій кімнаті сиділо близько двадцяти старих. Ніхто не розмовляв. Один із них слухав маленьке радіо. Усі вони дивилися просто перед собою. Елізабет спробувала уявити, як це — провести шістдесят років у такому місці, де кожен день точнісінько такий, як і попередній.

Бреннан знову заговорив, перескакуючи від одного спогаду до іншого.

Слухаючи його, вона зрозуміла, що він, згадуючи якусь епоху, вірить, що живе у ній зараз: ті часи для нього були теперішнім. Більшість його спогадів стосувалася початку століття або ранніх сорокових та бомбардування Британії.

Вона спробувала ще раз нагадати йому ім’я дідуся. Якщо він не відповість, то треба полишити його одного та не втручатися у справи, які її не стосуються.

— Мого брата. Я приніс його звідти. Я завжди доглядав за ним. Завжди.

— Ваш брат? Він був на війні? Ви билися разом? А мій дідусь? Капітан Рейзфорд?

Голос Бреннана став більш чітким.

— Ми усі думали, що він божевільний, той чоловік.

І сапер, його друг. Мій друг Дуглас, «дивний чолов’яга», казав він. Але він тримав його, коли той помер. Вони усі були божевільні. Навіть Прайс. Команд-сержант. Коли це все закінчилося, він вибіг голий. Його забрали у божевільню. Вони приносять мені цей чай, а я кажу, що не хочу. Мій брат добрий. Ми рибу ловили. Я люблю рибу. Бачила б ти той салют. Уся вулиця танцювала.

Він знов втратив відчуття часу, але Елізабет дуже зворушили його слова. Довелося опустити очі вниз, на коричнево-оранжевий килим. Важливим було не сказане. Він назвав її дідуся дивним, хай би що воно означало в такому контексті. Усі вважали його самого та його друга божевільними, а ще — хоча тут і не зовсім зрозуміло — її дідусь, здається, втішав помираючого.

Вона не хотіла тиснути на нього і вимагати пояснення своїх слів. Навіть якби його думки прояснилися настільки, що він би розповів більше, це все не мало аж такої нагальності. Важливим було не те, що казав Бреннан, а те, що якась невід’ємна частина його свідомості і досі його пам’ятає. Слухаючи високий голос, котрий виходив з цього крихітного покаліченого тіла, вона якимось чином побачила послідовність спогадів, які він зберіг.

У душі Елізабет піднімалася хвиля ніжності до нього. Вона тримала його руку, а він знову почав переповідати свої обмежені спогади. За хвилин десять вона підвелася, щоби піти. Поцілувавши його в щоку, швидко вийшла зі схожої на печеру кімнати. Вона пообіцяла приїздити ще, якщо він захоче, але не змогла змусити себе ще раз подивитися на це маленьке тільце, котре мостилося тут уже шістдесят років.

Покинувши стіни вікторіанської будівлі, вона побігла до моря. Елізабет стояла на дорозі, звідки бачила хвилі, та вдихала просолене морське повітря під дощем. Нігті пальців глибоко вгризалися у долоні. Вона встановила важливий зв’язок. Поїздка сюди не була даремною. Тільки неможливість повернути нещасному Бреннану його життя та не жаліти про минуле примушувала її лаятися та заламувати руки.

— Це до тебе, — сказав Ерік, втомлено передаючи Елізабет слухавку на заплутаному пружному дроті. — Чоловік.

— Чоловік, — промовила Елізабет. — Як точно.

Телефонував Роберт. Він раптово опинився в Лондоні та хотів запитати, чи не бажає побачитися з ним у його квартирі.

— Вибач, що без попередження, — почав він, — але я і сам тільки щойно дізнався. І я навіть не сподіваюся, що у тебе немає планів.

Елізабет збиралася піти у кіно, а потім на вечірку в східній частині Лондона.

— Ну звичайно ж, я вільна, — відповіла вона. — Я прийду десь о восьмій, добре?

— Добре, побачимося увечері. Тільки давай не будемо нікуди ходити? Я б купив якоїсь їжі додому.

— Не хвилюйся, я подбаю про це, — поспіхом запевнила вона, пам’ятаючи про його вміння закуповувати їжу.

Відмінивши попередні домовленості, вона зайшла до Еріка подивитися, чи не потрібна йому допомога.

— Так що, — мовив він, і півдюйма попелу з цигарки впали на кардиган, — мандрівний лицар знову з коротким візитом?

— А було б добре, якби ти не підслуховував мої розмови.

— Якщо ти робиш офіс центром своїх суспільних зв’язків, то які можуть бути претензії?

— Не такі вони вже в мене і насичені. Один раз на місяць мені дзвонить чоловік. Буває і гірше, так що бадьоріше, Еріку! Я куплю тобі обід.

— Ну добре, — голосно видихнув він. — Тільки до Лукки ми не підемо, мене вже нудить від нього. Однакові підноси з однаковими сандвічами. Думаю, він просто намащує новий шар сардинової пасти на попередній. А перший шар там з’явився ще у 1955-му, коли Лукка приїхав до Лондона.

— А звідки ти знаєш, що він приїхав у 1955-му?

— Ми, емігранти, тримаємося разом. Боїмося вашої чортової поліції та правил міністерства внутрішніх справ. Так що дата приїзду має значення.

— І це, мабуть, міністерство вчить керувати забігайлівками? Ці італійці, яких можна зустріти у будь-якій частині нашої країни, — вони усі виросли в країні з прекрасною їжею. А тут що? Тут вони подають той самий яєчний майонез, сардинову пасту та несвіжі бутерброди. А кава чомусь має присмак жолудів, хоча усі знають, що справжня італійська кава — то нектар. Таке враження, що міністерство видає всім іммігрантам повний набір усього цього при в’їзді.

— Не дуже-то ти поважаєш нещасних біженців. Обережніше зі словами, а то доведеться вести мене у найкращий ресторан Лондона.

— Будь-куди, куди тобі заманеться, Еріку. Із задоволенням.

— Господи, та той чоловік добряче підіймає тобі настрій. Як за дзвіночком! Знаєш, як щури Скіннера.

— Ти про собак Павлова?

— Та я ж тепер англосакс, так що і Скіннер згодиться. Іди, працюй. Я буду о першій, і ні хвилиною раніше.

А Ерік має рацію, подумала Елізабет, повертаючись за свій стіл. Телефонує Роберт, і вона одразу ж підстрибує. Його голос робить її щасливою. Хоча краще мати хоча б одне джерело щастя, аніж жодного, правда? Вона вже його і відштовхувала, і тягнула до себе, і намагалася змусити перемінити думку; аналізувала свої почуття і пробувала зрозуміти його; робила усе, щоби примусити його покинути дружину, але нічого не змінювалося. Вона пообіцяла собі не думати про майбутнє. Невеселі розмови та сльозливі прощання — усе це чекає на неї дуже скоро.

У Роберта була невеличка квартирка на верхньому поверсі багатоповерхівки поблизу Фулхем-роуд. Чекаючи на Елізабет, він спробував приховати ознаки перебування тут своєї родини, та повністю позбутися їх було неможливо. Кухня тут була відкритою — відділеною від вітальні лише бамбуковою завісою. На дерев’яній тумбі, котра розділяла приміщення, стояли дві пляшки з-під к’янті з червоними свічками в них, які створювали атмосферу бістро у Челсі в шістдесятих, і Елізабет часто про це казала. Свічки не можна було викидати, бо вони подобалися дочці Роберта. У шафі висіло близько півдюжини суконь його дружини, а в шухлядках у ванній були косметичні засоби.

Ось прибрати фотокартку дружини йому нічого не заважало: з тумбочки біля ліжка вона перемістилася під скатерті у комоді. Кожного разу, ховаючи фото, він відчував якусь забобонну провину, немов таким чином встромляв іще одну голку в її фігурку. Він не хотів завдати їй болю — вона була дуже відданою та доброю жінкою. Сам він давно, мабуть, втратив ці риси, бо не міг відмовитися від стосунків з Елізабет.

Багато хто з його колег вважали такого роду стосунки зручністю — така собі легка інтермедія, якою вони насолоджувалися. Роберт знав, що Елізабет і сама дотримується такої думки, хоча й намагався переконати її в зворотному. Коли, протестуючи, казав, що він «не з таких чоловіків», вона сміялася. Він якось зрадив дружині іще до знайомства з Елізабет — одна шалена ніч, — але з нею, говорив, усе було інакше. Роберт вважав, що одружився не з тією жінкою, але він не потребував ніякої абстрактної свободи — просто хотів бути з Елізабет. Спочатку з’явилася фізична залежність від неї: лише один тиждень без її тіла робив його неуважним та нервовим. Згодом її дражлива самовпевненість заінтригувала. Якщо стосунки з нею, за її словами, — це лише легка забавка, чому ж вони перестали бути просто приємними? Чому ж ставало так боляче, коли його колеги жартівливо натякали на «розваги»?

Вона подзвонила в домофон, коли він поправляв подушки на дивані.

— А це, в біса, що таке? — запитала вона, вказуючи пальцем на його светр.

— У мене не було часу вдягти костюм, так що...

— Де ти його видер?

— Купив сьогодні. Я подумав, що мені пора трохи змінити стиль.

— Так, почнемо з того, що ти це викинеш. А що це за розкльошені штани на тобі? Роберте, та що з тобою?..

— В Європі немає жодного чоловіка, який би не мав штанів-кльош. Там у крамницях просто немає інших.

Вона пройшла до спальні й знайшла старі вельветові штани та светр, який не ображав її почуття прекрасного. Роберт вдав протест проти її втручання у ці аспекти його життя, але насправді йому було приємно. Йому подобалося, що Елізабет знається на таких речах, а також тішило, що їй не байдуже.

Перевдягнувшись у пристойний одяг, він зробив їм напої і тепер стояв, обіймаючи її, поки вона готувала з принесених продуктів. Саме такі моменти йому подобалися найбільше: приємне передчуття і весь вечір попереду.

Поки вони вечеряли, він розповідав про свою роботу та про людей, з якими познайомився, а Елізабет ставила багато питань. Він боявся, що їй буде нецікаво, та вона вочевидь вподобала його сардонічні описи різних переговорів та ділових обідів, на яких він бував.

Їм вдалося провести увесь вечір та ніч у близькій гармонії без розмов про рішення, які їх чекали. Роберт був радий, і Елізабет також, легко полишаючи його вранці, була у піднесеному настрої.

У суботу зранку зателефонувала Франсуаза та повідомила, що знайшла ще двадцять записників на горищі. Елізабет поїхала їх забрати. Ввечері робити було нічого, тому вона надовго занурилась у ванну, та, не турбуючись про вечерю, зайнялась записниками. Можливо, їй вдасться досягти успіхів там, де Бобу не пощастило.

Після ванни стало прохолодно, тому вона увімкнула камін у вітальні. Цікаво, чи існує закон, що забороняє страйкувати робітникам газової промисловості? Усі інші взимку постійно страйкували — причому ніби притримуючись якогось визначеного порядку. Якщо раптом подачу газу припинять, чи владнає це армія ? Елізабет, наприклад, у такому випадку завжди може поїхати до матері — в її будинку нафтове опалення. Доведеться узяти місіс Кіріадес з собою — ця дама і дня не проживе в холоді...

Думки Елізабет повернулися до записників. Вона зручно скрутилася на дивані в халаті та відкрила перший. Тут під обкладинкою стояла дата: 1915 рік. В усіх щоденниках були дати: від 1915-го до 1917-го. Той, котрий вона віддала Бобові, був за 1918 рік. У деяких щоденниках поміж інших були і записи англійською: «О десятій повернувся до шт. р. Від Грея і досі ніяк відомостей про наступ». Елізабет зраділа, побачивши прізвище «Грей», їй вдалося доторкнутися до минулого: воно вже більше не було історією, а стало її досвідом.

Вона безладно гортала записники. Тут були детальні нотатки про кожен день війни. А проте після довгого запису від 30 червня 1916 року майже два місяці не було ані слова. Невже щось сталося?

Вона надягла свої окуляри для читання та узяла інший записник. Раптом подзвонили у двері. Невдоволена неочікуваним візитом, вона пішла у коридор та натиснула кнопку домофону:

— Так?

Почулося потріскування та гудіння.

— Це я.

— Хто «я»?

— Стюарт, звичайно. Відкривай уже, тут страшенно холодно.

У Елізабет впало серце. Господи. Стюарт. Вона ж запросила його у гості.

— Підіймайся. Я тут... я приймала ванну. Підіймайся, — вона натиснула іншу кнопку та лишила двері відчиненими, а сама побігла до спальні.

Стягнувши з носа окуляри, вона швидко продерла гребінцем волосся та скромніше загорнулася в халат. У відчинені двері постукали — напевно, він біг сходами. Зустрівши його, Елізабет підставила щоку для поцілунку.

— Вибач, я трохи затрималася, — почала вона.

— Гммм, тому це на сходах нічим смачним і не пахне?

— Проходь, проходь. Вибач, у мене тут гармидер, — усюди на підлозі лежали щоденники, ще зі сніданку стояла чашка з-під кави. Взагалі, ставало зрозуміло, що вона нікого не чекала, — не вистачало лише одягу, який би сушився перед каміном.

Стюарт зробив вигляд, ніби нічого такого не помічає.

— Я тут дещо приніс, — він простяг пляшку вина в паперовому пакеті.

Вона розгорнула пакет.

— О, дуже мило. Мюскаде. Це щось дуже особливе? Нічого не знаю про це вино.

— Я думаю, тобі сподобається.

— Вибач, я тільки перевдягнуся. І ще раз вибач за такий хаос. Тут у мене знайдеться щось випити — не соромся.

Елізабет одягалася і тихенько лаялась. Вона обрала темно-синю вовняну спідницю до колін, під неї надягла вовняні колготки та чоботи. Залишилося знайти щось на верх. Не хотілося виглядати зовсім не модно, та робити нічого: усе одно доведеться виходити на шалений холод, аби купити їжі. Вона витягла з комоду гольф, а з шафи — старий шкіряний жакет. Часу на макіяж не було, так що Стюарту доведеться сприймати її au naturel[15]. Яка страшна думка... Вона швидко причісувала волосся. Ліндсі й уявити б не могла, що таке може статися з Елізабет, — вона ж сприймає подругу як доволі врівноважену людину. Швидко начепивши пару червоних сережок, вона повернулася до вітальні.

— О, яка трансформація! Просто чудово! Ти...

— Тут така справа... Я забула купити спагеті. Хотіла приготувати спагеті — і забула їх купити, можеш уявити? Так що я на хвилинку вийду до крамниці. Тобі щось купити? Цигарок, може? Вмикай телевізор, випий ще щось. Я за хвилинку повернуся.

Вона вислизнула за двері так швидко, що Стюарт навіть не встиг заперечити. На Прід-стріт був супермаркет, де вона й купила усе для швидкого приготування вечері. На випадок якщо пляшки, яку приніс Стюарт, виявиться недостатньо, вдома була ще пляшка червоного вина, принесена колись Робертом. Стюарту воно може не сподобатися, але вона вже і так підозріло багато усього набрала.

— Та я тут купила ще дещо. Скористалася, так сказати, можливістю, раз я вже була у магазині, — пояснила вона повні пакети у руках, заходячи на кухню.

Хлюпнувши собі трохи джину, вона зайнялась приготуванням.

— А що це таке? — запитав Стюарт, стоячи у дверях з простягнутою до Елізабет рукою. — Наче пряжка з ременя.

Елізабет узяла річ з його руки.

— Gott mit uns, — прочитала вона напис.

— З нами Бог, — переклав Стюарт. — Знайшов це на килимі.

— Та просто дріб’язок. Купила у тандитника, — сказала Елізабет. Мабуть, пряжка випала з якогось записника, але вона не хотіла зараз про це говорити.

За вечерею Елізабет врешті-решт розслабилася. Стюарт не звертав жодної уваги на безлад у квартирі, ніби й не помічав його. Він щедро хвалив їжу та сам розливав вино, слідкуючи за тим, щоби келихи були наповнені.

— Розкажи мені трохи про себе, Елізабет Бенсон, — попросив він, відкидаючись на стільці.

— Я ж наче вже розповідала. І зараз, і минулого разу. Думаю, я нічого не пропустила. Краще ти розкажи про свою роботу. Ти ж маркетинговий консультант, так?

— Саме так.

— А що саме це значить?

— Хотів би я знати.

— Ні, ну справді. До тебе приходять люди та питають, як їм продавати свій продукт? Цим ти займаєшся?

— Частково так. Але трохи складніше.

— Ну так розкажи мені. Думаю, я зможу зрозуміти.

— Ми працюємо у сфері ділових вмінь. Ми — щось подібне до милосердних тюремників. У нас є комплект ключів на будь-який випадок, які відчиняють потенціал певної компанії. Ми вчимо людей, як краще використовувати цей потенціал, розказуємо, який ключ до яких дверей підходить. Але найголовніше, чого ми навчаємо — ставити правильні питання.

— Зрозуміло, — дещо невпевнено сказала Елізабет. — Тобто, ви даєте якісь поради — і продажі зростають, а ви за це отримуєте процент? Так ви працюєте?

— Головне — зрозуміти, який зв’язок мають між собою усі частини компанії. Наприклад, ти розробляєш продукт, а якийсь там Джон його продає. Так ось, поки ви обоє не навчитеся ставити правильні питання, ви можете тягнути у різних напрямках. Я завжди кажу, що наша головна мета — зробити так, аби ми більше були не потрібні.

— А як ви знаєте, що ви більше не потрібні?

— А це дуже хороше питання.

— Це одне з тих питань, якому б ти мене навчив? — куточок губ Елізабет трошки смикнувся, приховуючи посмішку.

— Не все так просто.

— Я так і думала. Ну добре, на цьому завершимо. Взагалі, я думала, що ти музикант.

Стюарт провів рукою по волоссі та поправив окуляри.

— Так і є, я музикант, — підтвердив він. — Просто я не заробляю цим. Ти ж не заробляєш готуванням їжі, хоча ти й кухар, так? Слідкуєш за моєю думкою?

— Сподіваюся, що так. У будь-якому разі, ти дуже добре граєш на піаніно.

— Дякую.

— На десерт маю лише морозиво. Я хотіла приготувати щось інше, але не мала часу. Це нічого?

Заварюючи каву на кухні, вона намагалася наколупати замерзлого морозива і при цьому не зігнути ложку. І тут — уже не вперше — вона усвідомила, що її життя абсолютно поверхове.

Це був більш-менш бурхливий потік банальних подій; непевний фінансовий дохід, малі перемоги, випадковий секс, забагато цигарок; пропущені строки, які й не мали значення; сварки, новий одяг, напади альтруїзму, щирі обіцянки самій собі концентруватися на важливих речах. Ось це і складало суть її життя. Це та інші речі, які «не мали значення». Вона була вдоволена тим, чого досягла, та почуття легковажності своїх вчинків дратувало. Вона подумала про Тома Бреннана, який знав тільки життя або смерть, а потім тільки смерть. Покоління Елізабет не зазнало такого напруження.

Приготувавши каву, вона віднесла її разом з морозивом у вітальню. Стюарт поставив платівку — концерт Бетховена для фортепіано — і сидів із заплющеними очима, насолоджуючись музикою.

Елізабет всміхнулася та опустила морозиво на столик перед ним. Вона й досі не могла прийняти якесь рішення щодо Стюарта. Його гра на піаніно вражала, його увага тішила, але якась її частина все-таки вагалася.

Вони сиділи на дивані, і він розповідав, все ще із заплющеними очима, про композицію концерту та де, на його думку, помилився виконавець. Платівка закінчилася, й Елізабет підвелася, щоби поставити іншу, але Стюарт упіймав її за руку та потягнув назад на диван.

— Присядь, Ліз. Я хочу тебе про дещо попросити.

— Не розумію.

— Послухай мене уважно, добре? Не знаю, якої ти думки про мене, та це, мабуть, і не важливо. Але я хочу розповісти одну історію.

Елізабет почала щось говорити, але він підняв руку, жестом вимагаючи тиші.

— Якось давно жила-була дівчина. Дуже вродлива. Вона мала багато друзів, хорошу роботу, квартиру в місті. Усі їй заздрили. Плинув час, її друзі одружувалися, заводили дітей, а ця дівчина перетворилася на неймовірно вродливу жінку. Але сама вона так і не вийшла заміж. Дівчина ставала все старшою, і вдавала, ніби для неї це не має значення. Але глибоко в душі вона дуже хотіла мати чоловіка й дітей. Та чим більше вона вдавала, що не хоче цього, тим більше вона відлякувала від себе чоловіків — вони ж, нещасні, вірили їй, коли вона казала, що щаслива й так.

Елізабет понурила голову. Нездорова цікавість у ній змагалася зі зніяковілістю, котра хвилями збігала по її спині. Стюарт не виказував жодних емоцій та дивився прямо перед собою.

— Одного разу вона зустріла чоловіка, який не злякався. Він добре до неї ставився, був веселим та жартівливим. Коли вона думала про нього, то десь у глибині душі розуміла, що він був саме тим, кого вона завжди шукала. Вони оселилися за містом, народили багато діточок та жили довго і щасливо.

Елізабет ковтнула.

— І?

Стюарт повернувся до неї.

— Виходь за мене. Я знаю, це незвично. Ми з тобою лише утретє бачимося, і я навіть і не намагався тебе звабити. Я страшенно старомодний. А ти дуже незвичайна жінка. І ти, якщо приймеш мою пропозицію, побачиш, що я настільки ж незвичайний чоловік.

Елізабет підвелася, узяла цигарку та вдихнула дим, невиразно відповідаючи:

— Це... це дуже мило. Мене дуже тішить навіть сама думка про це, але я думаю, що ти обрав не ту жінку. У мене є чоловік, і...

— Він одружений, правильно? Давай я спробую вгадати: ви бачитеся раз на місяць, нашвидку займаєтеся сексом та слізно прощаєтеся. Він обіцяє розлучитися, але усі розуміють, що він цього не зробить. Цього ти хочеш? Таким буде твоє майбутнє?

У голосі Елізабет почувся холод.

— Не слід так говорити про людей, яких ти не знаєш.

Стюарт встав та широко розкинув руки.

— Ну не треба, ми ж обоє дорослі люди та розуміємо, що до чого. Вибач, якщо я вліз у інтимне, але це дуже важлива справа. До речі, у мене є гроші, я вже казав? Або тут справа у сексі? Хочеш пробний раз?

— Що ти мелеш?

— Зауваж, що я навіть не намагався тебе звабити.

— Та чого ти взагалі вирішив, що вийшло би?

Стюарт знизав плечима, ніби на щось натякаючи.

— Ну пробач, Ліз. Я зайшов занадто далеко. Я піду. Давай залишимо це на тому, що я заронив насінину, а ти хоч іноді її поливай, добре? Подумай про це.

Він зняв своє пальто з гачка в коридорі та знову зайшов у вітальню.

— І дякую за чудовий вечір, — додав він. — Ти ж будеш поливати її? Мою насінину?

— Я... Я не забуду. Не забуду, це точно.

— Добре, — він посміхнувся та поцілував її у чоло, а потім пішов.

Наступні кілька днів Елізабет перебувала в шокованому стані. Нахабність пропозиції Стюарта тепер, через якийсь час, відчувалася як небажана фізична близькість, ніби він згвалтував її.

Вона довго гуляла Гайд-парком та дихала холодним січневим повітрям. На роботі затримувалася допізна. Придбала для читання дві книги про війну, у якій воював її дід. На Новий рік вона сама собі пообіцяла[16]: менше курити та хоча б раз на два тижні їздити до Тома Бреннана, якщо він захоче. Ну а якщо ні — то до когось іншого з того покоління. Вона думала, що так зможе повернути борг, закрити коло.

У перший свій візит до Тома Бреннана після Нового року вона сподівалася ще щось дізнатися про свого дідуся. Звичайно, вона розуміла, що у такому стані Бреннан не здатний на довгу розповідь — ба навіть на коротку, — та хоча б якусь згадку про нього вона могла почути. Цього разу вона вдяглася не так тепло, пам’ятаючи, що опалення в кімнаті відпочинку працює добре. Бреннан минулого разу жалівся на їжу, і вона вирішила повезти пиріг, спечений мамою. Збираючись, вона раптом усвідомила, що це подібне на збирання посилки на фронт солдатам, і доклала півпляшки віскі. Такого їм точно не посилали. Крім того, вона сором’язливо загорнула у носовичок дві камфорні кульки, Щоб не відчувати запаху сечі.

Бреннан сидів на тому ж місці біля вікна. Він вклав свою руку в її долоні — так вони й сиділи вдвох мовчки, обоє щасливі. Елізабет запитала, як його справи останні два тижні, а також впродовж кількох років до цього. Його відповіді мало стосувалися запитань — він говорив про ніч у Мафікензі, про свою сестру та затемнення, про те, як вона впала з драбини. Потім жалівся на їжу.

Іноді вона бачила, що Бреннан частково розуміє її питання — в його очах за товстим склом окулярів з’являвся стурбований вираз. В такі моменти він бубонів кілька слів, а потім або замовкав, або повертався до котрогось із небагатьох своїх спогадів. Елізабет подумала, що почула вже майже все, що він міг сказати.

Цього разу вона не тиснула на нього питаннями про дідуся. Елізабет вважала, що встановила перший дуже важливий зв’язок, і навіть якщо він ще має що розповісти, то пізніше і сам це зробить, звикнувши до її приїздів. Вона залишила йому пиріг і віскі та пообіцяла приїхати за два тижні. Біля дверей вона зустріла старшу сестру, місіс Сімпсон.

— А я й не думала, що знову вас побачу, — сказала вона. — Є результат?

— Та не скажу, що аж так. Я навіть не знаю, чи йому до душі мої відвідини. Але мені подобається. Я принесла йому посилку, так же можна?

— Дивлячись, що саме ви принесли.

Елізабет здогадалася про заборону приносити віскі, тому швидко пішла, щоби не бачити, як його заберуть.

Того вечора вдома вона вирішила зробити підрахунки. Вона вже давно мала взятися за це, але відкладала, бо боялася результатів. За допомогою щоденника за минулий рік вона приблизно визначила, коли востаннє у неї були місячні. Шостого грудня вони точно вже йшли, бо того дня вона запізнилася на зустріч за обідом, шукаючи аптеку. Зараз було вже двадцять-перше січня. У щоденнику вона не зазначила дату їхнього останнього побачення з Робертом, але вона пам’ятала, що це було десь за тиждень до Різдва — тоді у крамницях уже висіли прикраси. Взагалі-то Роберт просто приїхав на свята на день раніше, і їм вдалося побачитися. Це, напевно, не був вихідний, бо наступного ранку вона пішла на роботу. Тобто приблизно двадцять першого або двадцять другого. У будь-якому разі, саме посеред циклу — найнебезпечніший період, якщо вона добре пам’ятала. Визначивши це, вона спробувала згадати, якими контрацептивами вони користувалися. Впродовж чотирьох років вона приймала таблетки, і лікар порадив їй зробити перерву, тому зараз ними використовувалися різні засоби. Обоє вони дуже обережно до цього ставилися, а Роберт навіть занадто, на її думку.

Наступного ранку в аптеці на Крейвен-роуд вона купила тест на визначення вагітності. В упаковці лежав прямокутний шматочок пластику з двома отворами. У ванні вона почекала п’ять хвилин — як було зазначено в інструкції — та глянула на тест. У обох була чітка яскрава блакитна смужка. Не просто позитивний результат — вона ніби випромінювала життя.

Наступний день минув десь поміж відчаєм та радістю. Двічі вона починала розповідати Ірен свій секрет, і двічі з обережності швидко змінювала тему. Обідати вона пішла сама, і з її очей полилися сльози, коли вона сиділа за столом. Елізабет вже навіть відчула абсурдну любов до невидимої істоти у ній.

Ввечері вона зателефонувала Роберту. Слухавку ніхто не взяв, тому вона залишила на автовідповідачі повідомлення з проханням передзвонити. Елізабет занурилася у ванну та почала розглядати свій живіт, роздумуючи над тими мікроскопічними подіями, які там відбувалися. Її лякали як фізичні зміни її тіла, так і те, що можуть сказати люди, але усе це компенсувалося приємним збудженням, яке її охопило. Задзвонив телефон, і вона вискочила з ванни, щоб узяти слухавку. Дзвонив Боб.

— Я розгадав його, — сказав він. — Вибачте, що так довго. Насправді, виявилося, що усе доволі зрозуміло, як тільки я збагнув, як працювала голова вашого старого. Грецька абетка, французькі слова та трохи власного коду. Елементарно, Ватсоне! Одне тільки, я не певен, що усі імена зміг вірно розшифрувати. Я позначив місця, щодо яких маю сумніви. А так наче все зрозуміло.

Оговтавшись від розчарування, що це не Роберт, Елізабет відповіла:

— Чудові новини, Бобе! Дуже вам дякую! Коли можна забрати?

— Приїздіть на вихідних, якщо вам зручно. Я надіслав поштою кілька сторінок сьогодні зранку. Так вийшло, що останні дві сторінки у записнику я розшифрував першими. Завтра вранці будуть у вас, якщо пошта не страйкує. Ви щось про це знаєте?

— Та ні, наче не страйкують. Ну то я буду чекати їх завтра.

— Добре, — відповів Боб. — Тільки перш ніж читати, налийте собі щось випити. Там усе доволі сумно.

— Звісно, Бобе. І ще раз дякую.

Роберт подзвонив аж опівночі, коли Елізабет уже спала, і вона взяла слухавку та відразу повідомила, що вагітна. Вона була занадто сонною, щоби подати цю новину м’яко, як планувала.

— Я не буду нікому казати хто батько. Ми можемо залишити усе в таємниці, — додала вона.

Роберт був шокований.

— Ти міг би виявити хоч трохи радості, — зауважила Елізабет.

— Дай мені трохи часу. Я радий за тебе, і скоро зможу радіти за себе й за дитину. Просто дай мені трохи часу звикнути.

— Я дам. Я кохаю тебе.

Наступного ранку, в суботу, прийшла посилка від Боба. Елізабет закінчила сніданок, і лише потім відкрила коричневий пакет з-під каталогу, чи офіційного листа, у якому Боб надіслав розшифрування. На пакеті — біла наліпка з її іменем та адресою. Усередині були два великі аркуші тонкого хрусткого паперу. Елізабет відчувала піднесення. Побачивши охайне письмо Боба чорним чорнилом, вона зрозуміла, що це саме те, чого вона прагнула.

Старий голос Грея, що гримав у телефоні з Ланаркширу, хаос спогадів Бреннана — усе це теж було дуже хвилюючим. Але тепер нарешті отримала бажане: минуле ожило у павутині письма, яке тримала тремкими руками. На папері вона читала: