Пташиний спів

Частина 4 Франція, 1917 рік

Укритий згасаючими сутінками, Стівен Рейзфорд примружив очі проти мряки. Солдатів, під купою та усього того спорядження, яке вони тягли, на фронті майже не було видно. Вони виглядали так, наче вирушали в експедицію на полюс або були дослідниками у найвіддаленіших куточках світу. Стівенові було цікаво, яка ж сила спонукала його рухатись та переставляти ноги.

Дощило уже три тижні — то мряка, то раптова злива. Іноді на годину прояснювалося, та потім хмари знову вкутували низький фландрійський горизонт, освічений слабким зимовим сонцем. Шинелі солдатів були просякнуті водою — кожна волокнина шерсті увібрала в себе вологу, додаючи двадцять фунтів до тої ваги, котру вони несли. Солдати марширували зі свого місця відпочинку до ближнього фронтового тилу, ремені, на яких кріпився вантаж, натерли шкіру на їхніх спинах до крові. Ті самі похідні пісні та кричалки супроводжували їх до лінії укріплень, але, коли вже стемніло, солдати побачили, що до лінії фронту залишалося ще три милі. Скоро розмови та пісні затихли і вони думали тільки про те, як витягати ноги з багнюки, котра їх засмоктувала. Світ звузився до мокрої спини товариша, що йшов попереду.

Помаранчевий намул комунікаційної траншеї одразу забруднив чоботи та обмотки. З наближенням до лінії фронту запах сильнішав. За півмилі до неї комунікаційна траншея стала зигзагоподібною вигрібною ямою, по стегна заповненою в’язким намулом, впереміш з випорожненнями в переповнених туалетах та трупами, котрі вже почали розкладатися і з’являлися, коли стіна обвалювалася.

У шерензі час від часу лунали сердиті крики: то перші солдати йшли надто швидко, то хтось падав. Небезпекою була можливість вийти на іншу частину фронту, і тоді їм доведеться повертатися та йти знову. Вони вже тут бували, тому зараз у темряві розбирали дорогу майже автоматично, повертали у потрібних місцях, звично лаялися та запекло протестували. Можливо, це були прояви гордості. Вони бачили такі речі, які ще ніколи не бачила людина, — і не відвели погляду.

У своїх власних очах вони були нездоланними. Їх не розплавить ніяке пекло, не сокрушить жодна гроза — вони вже бачили найгірше і залишилися живими.

Стівен, у кращі моменти, відчував до них любов, про яку говорив йому Грей. Їхня відчайдушна відважність хоч і проявлялася за необхідності, а проте приваблювала. Чим безжаліснішими, суворішими та злішими вони ставали, тим більше Стівен дбав про них. Але так і не навчився їм довіряти. Він не міг зрозуміти, як же ці солдати дозволили довести себе до такого. Стівена цікавило, наскільки далеко ці люди можуть зайти, але його інтерес зменшився, коли побачив відсутність кордонів, які б вони не перетнули; тому, що вони здатні витерпіти, немає меж.

Він дивився на їхні обличчя, замотані у вовняні шарфи, на пілотки, які визирали з-під касок, — вони схожі на істот з іншого життя. Деякі солдати вдягнені у кофти та жилети, надіслані з дому, хтось завернув руки у тканину або бинти замість рукавиць, які загубились або їх вкрали з мішка менш чесні товариші. Будь-який шматок тканини або вовни, знайдений ними в селі, використовувався для обмотування ніг або голови; хтось прокладав під штанами фламандські газети.

Вони були створені для терпіння та протистояння і здавалися істотами, котрі покірно пристосовуються до пекельних умов, які їх пригнічували. Та Стівен знав, що кожен з них запечатав у душі страх побаченого, і їхня стійка бадьора гордість не виглядала переконливо. Вони жартома вихвалялися тим, що бачили та робили, але їх пригнічені обличчя, обмотані дрантям, видавали тягар тих небажаних знань.

Стівен знав, що вони відчувають, — він і сам був з ними. І його ніскільки не зміцнило і не загартувало пережите; він почувався зубожілим та приниженим. Але також підтримував цю загальну змову про стійкість, хоча іноді відчував до них те саме, що і до себе: не любов, а жалісливе презирство. Вони виправдовувалися, що принаймні залишилися живими, — але навіть це було брехнею. З їхнього початкового складу взводу на фронті лишилися тільки сам Стівен, Бреннан та Петросян. Імена та обличчя інших вже важко було розгледіти у сутінках пам’яті. Залишилося тільки загальне враження — втомлені люди у шинелях та брудних обмотках, дим цигарок, який підіймається з-під касок. Він пам’ятав голос, посмішку, улюблене слівце. Він згадував кінцівки, відірвані від тіл, форми відкритих ран; він міг уявити вигляд раптово оголених внутрішніх органів. Але ніколи не пам’ятав, кому належала та скалічена плоть. Двоє чи троє з їхнього взводу повернулися до Англії, а решта зникла, похована у братських могилах або, як брат Рівза, розірвана на такі дрібні часточки, що їх розвіяло вітром.

Якщо вони і могли сказати, що вижили, то тільки завдяки зімкненню рядів та об’єднанню з іншими підрозділами й новобранцями, надісланими для підкріплення. Грей став командиром батальйону, замінивши убитих Барклая та Терсбі, а Стівен узяв під командування його роту. Харрінгтон поїхав довгою дорогою назад до себе до Ланкаширу, залишивши на північному березі Анкру ногу.

До лінії фронту вони добралися аж вночі. Солдати, яких вони прийшли змінювати, віддали їм високі гумові чоботи, вісім місяців експлуатовані ними без перерви. Гнила мішанина з китового жиру та зотлілих ганчірок дозволяла насунути чоботи на будь-який розмір ноги. Жоден з них не зазнав спокою у ці темні години. Спалахи світла від вибухів снарядів були далеко — і це втішало, — але тіні та звуки біля траншеї будили старі рефлекси. Стівен іноді думав, що такі реакції — це єдиний спосіб переконатися у тому, що ти ще живий.

Бліндаж, який служив штабом роти, являв собою яму в другій траншеї, накриту дахом. Усередині вона була доволі маленькою, але все-таки вміщувала імпровізоване двоярусне ліжко та стіл. Стівен виклав дещо з принесених сюди речей: альбом, шоколадки, цигарки, перископ та в’язаний жилет, куплений у старої жінки. У бліндажі він жив разом з рудоголовим молодшим офіцером на прізвище Елліс, який любив читати в ліжку. Йому було не більше дев’ятнадцяти чи двадцяти років, але виглядав він стриманим і здатним на співробітництво. Хлопець безперестанку курив, але завжди відмовлявся від спиртного.

— У наступну відпустку я хочу поїхати до Ам’єна, — сказав він.

— Та це ж далеко звідси, — сказав Стівен. — Ви туди не дістанетесь.

— Ад’ютант сказав, що можна. Каже, що тепер це частина покращення ефективності роботи. Офіцери мають право на хороший відпочинок там, де забажають.

— Щасти вам, — відповів Стівен, сідаючи за стіл та витягаючи пляшку віскі.

— Не хочете поїхати зі мною?

— Я? Ні, не думаю. Це лише залізничний вузол.

— А ви там бували?

— Так, ще до війни.

— І як вам місто?

Стівен налив собі випити.

— Там гарний собор — це якщо ви цікавитеся архітектурою. Я — ні, там холодно усередині.

— Ну, я все одно поїду. Якщо передумаєте — кажіть. Командир казав, що ви добре говорите французькою.

— Правда казав? Піду подивлюся, чи всі влаштувалися. — Стівен перекинув склянку. — Ви знаєте, де вхід у тунель?

— Ярдів за п’ятдесят у тому напрямку.

Саме там, де сказав Елліс, знайшлася діра у землі. Стівен запитав вартового, коли змінюються тунельники.

— За півгодини, сер.

— Капітан Уїр зараз унизу?

— Так, сер.

— Якщо він підніметься раніше, ніж повернуся, попросіть його зачекати на мене.

— Перекажу, сер.

Стівен пішов далі траншеєю, двічі перечепившись через простягнуті ноги солдатів, які спали у нішах, викопаних для себе у передній стінці. Стівен роздумував, чи справді можна було б дістатися до Ам’єна. З того часу, як вони з Ізабель сіли вночі на поїзд, минуло майже сім років. Тепер туди вже цілком безпечно поїхати. Після окупації та німецького обстрілу, після усіх цих семи років це місце навряд чи викличе болісні спогади.

Майкл Уїр піднявся з тунелю саме тоді, коли підійшов Стівен. Жоден з них не простяг руку для потискання, і між ними повисло фізичне напруження. Рота Уїра повернулася на початкову позицію після тої спроби атаки спекотним липневим ранком.

Коли через кілька місяців батальйон Стівена теж повернувся, Уїр дуже радів.

— Ну що, добре відпочили? — запитав він.

— Та непогано. Ну що там діється під землею?

— У нас з’явилась нова партія канарок. Солдати зраділи. Вони хвилювалися щодо газу.

— Добре. Ходімо, вип’ємо трохи, якщо хочете. Зараз наче тихо. Пізніше йду на патрулювання, але я впевнений, що все буде добре.

— У вас є віскі?

— Є. Райлі завжди примудряється звідкись його діставати.

— Добре. Моє закінчилось.

— Так буває? А чому ви не замовите ще?

— Мабуть, я вже вичерпав те, що мені призначено.

Коли Уїр наливав віскі з пляшки у свою склянку, його руки трусилися. Елліс мовчки спостерігав зі свого ліжка: його трохи лякала скуйовджена зовнішність Уїра та неспроможність нормально розмовляти, поки алкоголь не надав йому сил та розуму. Він був застарий для того, щоб повзати тунелями із вибуховими зарядами, особливо в його тремтливих пальцях.

Уїр зробив ковток віскі та здригнувся, коли воно потекло вниз усередині нього. Йому було дедалі важче давати собі раду з довгими змінами під землею, навіть за допомогою пласкої фляжки, взятої з собою. Він усе частіше знаходив причини відправити когось замість себе.

Під час відпустки Уїр поїхав до Англії. Вікторіанської вілли своїх батьків у Лемінгтон-Спа він дістався вже у сутінках. Коли подзвонив у двері, відчинила служниця та запитала, хто він. Телеграма загубилася, і батьки його не чекали: матері не було вдома, а батько, як повідомила служниця, був у саду. Стояв жовтневий вечір — з наступу на Анкрі минуло три місяці.

Уїр зняв шинель та залишив її на стільці у холі. Речмішок він кинув на підлогу і пішов через будинок у сад. За домом був великий рівний лужок з кущами лавру та великим кедром у кутку. У вологому повітрі перед ним роїлась мошкара, а черевики потопали у короткій стриженій траві. Щільна зелень приємно пружинила кроки. Повітря було насичене запахами вечірнього саду. Тиша тиснула на вуха. Потім він почув грюкіт дверей у будинку, почув дрозда; потім на тихій приміській вулиці гучно хлопнув двигун вантажівки.

Ліворуч від лужка простяглася велика теплиця. Уїр роздивився цівку диму, котрий виходив крізь її двері. Підійшовши ближче, він відчув знайомий запах тютюну, яким батько набивав трубку. Він спинився в дверях та подивився всередину — батько навколішках стояв під полицею з маленькими ящичками, у яких охайно зберігалося насіння, та ніби тихенько з кимось розмовляв.

— Що ти робиш? — запитав Уїр.

— Годую жабу, — відповів батько. — Тихше.

Поруч з ним стояла стара бляшанка з-під тютюну — звідти він узяв мертву комаху та, тримаючи її між великим та вказівним пальцями, обережно поклав під поличку. Уїр бачив лише блискучий зад його штанів та потилицю лисої голови.

— Ось так, мій красунчику. Він у нас чемпіон. Тільки подивися, який він великий! У нас тут уже багато тижнів жодної комахи. Підходь, подивися на нього.

Уїр підійшов ближче нецементованою доріжкою, прокладеною батьком посеред теплиці, та присів поруч з ним.

— Бачиш? Ось там, у кутку?

Уїр почув, як велика жаба квакнула звідти, куди показував батько.

— Бачу. Гарний екземпляр.

Батько повільно виліз задки з-під ящичків з насінням та підвівся.

— Ходімо краще у дім. Мати на заняттях хору. Чому ти не попередив, що приїжджаєш?

— Я надіслав телеграму — мабуть, вона загубилася. Я й сам аж до дня від’їзду не знав, що отримаю відпустку.

— Ну, нічого страшного. Листи ми отримували. Ти, мабуть, хочеш помитися з дороги?

Уїр огледів огрядну фігуру батька, поки вони йшли від теплиці до будинку. На ньому були сорочка та кофта зверху — комірець усе ще стояв після дня у конторі, — а також темна смугаста краватка. Уїр все думав, чи збирається батько привітатися з ним. Вони дійшли до французьких вікон вітальні, і стало зрозуміло, що момент втрачено.

Батько сказав:

— Якщо ти вирішив залишитися, я скажу служниці, щоб готувала тобі ліжко.

— Якщо можна. На одну чи дві ночі.

— Ну, звичайно ж, можна.

Уїр відніс речмішок нагору та пішов у ванну. Вода зашуміла в трубах, з бульканням пробила повітряну пробку та з гуркотінням вивергнулася з широкого крану. Він кинув одяг на підлогу та занурився у купіль. Він сподівався, що ось-ось відчує себе тут удома. Після ванни він пішов до своєї старої кімнати та охайно вдягнувся у фланелеві штани та клітчасту сорочку, усе ще чекаючи, коли ж знайома хвиля нормальності захопить його і він знову стане самим собою; коли досвід останніх двох років відступить у далеку чітку перспективу. Він помітив, що одяг став завеликим — штани висіли на тазових кістках. У шухлядах він знайшов підтяжки та приладнав їх. Нічого не відбувалося: полірована поверхня комоду з цінної деревини виглядала чужою, було важко уявити, що він колись раніше взагалі його бачив. Він підійшов до вікна та подивився на знайому панораму, де сад закінчувався кедром і кут сусідського будинку з задньою терасою і довгою стічною трубою затуляв горизонт. Він пам’ятав, як у дитинстві вечорами, нудячись, споглядав цей вид, але навіть ці спогади не приносили відчуття зв’язку з цим місцем.

Коли він спустився вниз, то побачив матір, яка вже повернулася. Вона поцілувала його у щоку.

— Ти наче схуд, Майкле, — сказала вона. — Чим вас там годують у тій Франції?

— Часником, — відповів він.

— Ну, тоді нічого дивного, — засміялася вона. — Ми отримували твої листи. Дуже приємні та заспокійливі. Коли прийшов останній?

— Десь два тижні тому. Ти писав, що вас переводять, — батько стояв біля каміну, набиваючи трубку.

— Саме так, — підтвердив Уїр. — Нас перекинули з Бокура. Але скоро знову перемістять — до і пру. Десь під село Месен, де ми були на самому початку. Та, насправді, я не повинен вам цього розповідати.

— Шкода, що ми не знали про твій приїзд, — сказала мати. — Ми рано сіли за вечірній чай, і я пішла у хор. Якщо ти голодний, є трохи холодної шинки та язик.

— Я б не відмовився.

— Добре. Скажу, щоб накрили в їдальні.

— Ти не встиг скуштувати моїх помідорів, — сказав батько. — Цього року був чемпіонський урожай!

— Я скажу, щоби для тебе пошукали латук.

У їдальні Уїр їв на самоті. Служниця поставила склянку води та поклала чисту серветку. Крім того, принесли шматок хліба та масло на окремій тарілці. Він тихо ковтав їжу, але відсутність розмови підсилювала звуки його власного жування.

Потім вони з батьками грали в карти у вітальні. О десятій мати сказала, що їй уже пора спати.

— Добре, що ти цілий, Майкле, — сказала мати, кутаючись у кофту та виходячи з кімнати. — Не проговоріть тут усю ніч.

Уїр сів біля каміна навпроти батька.

— Як справи в конторі?

— Непогано. Нічого особливо не змінилося.

Запала тиша. Уїр не міг придумати, що сказати.

— Якщо хочеш, ми запросимо когось, — сказав батько. — Якщо лишишся до вихідних.

— Добре, давайте.

— Думаю, тобі б хотілося поспілкуватися у товаристві після... ну, ти розумієш.

— Після Франції?

— Так. Змінити оточення.

— Там жахливо, — сказав Уїр. — Я скажу тобі, що це було...

— Ми читаємо у газетах про це. І ми усі хочемо, щоб воно швидше закінчилося.

— Ні, там усе набагато гірше. Ти не можеш цього уявити.

— Гірше, ніж що? Ніж пишуть у газетах? Більше поранених?

— Та ні, не в тому справа. Це... я навіть не знаю.

— Не треба приймати все так близько до серця. Не дозволяй собі падати духом. Усі тут тягнуть свою лямку, ти ж знаєш. Ми усі хочемо, щоб цьому прийшов кінець, але поки що з такими речами доводиться миритися.

— Ні, це не те, — сказав він. — Це... можна мені випити?

— Випити? Чого саме?

— Може, склянку пива?

— У нас немає пива. У шафі, може, є трохи хересу, але ж ти таке зараз не питимеш? Уже пізно.

— Ні. Мабуть, не треба.

Батько підвівся.

— Ти повинен відіспатися. Це найкраще. Завтра я попрошу служницю купити пива. Після всього нам потрібно, щоби ти відновив сили.

Він обійняв сина та поплескав його по руці зі спини.

— Доброї ночі, — побажав він. — Я зачиню двері.

— Доброї ночі, — відповів Уїр.

Коли кроки батька затихли нагорі, він підійшов до шафи у кутку та дістав на дві третини повну пляшку хересу. Вийшовши в сад, Уїр сів на лавку, запалив цигарку та тремкою рукою підніс пляшку до рота.

— Поворожіть мені. Розкажіть про моє майбутнє, — попросив Уїр.

— А ви безнадійний чортяка, правда? — всміхнувся Стівен. — Він хоче, щоб я сказав йому, що він виживе, — сказав він Еллісу, який спостерігав за ними з ліжка.

— Ну давайте, — просив Уїр. — І не вдавайте, що ви в це не вірите. Це ж ви мене познайомили з цим.

Стівен підвівся та підійшов до газонепроникної завіси, котра закривала вхід у бліндаж.

— Райлі! — погукав він. — Знайдіть мені пацюка.

Поки вони чекали, Стівен узяв колоду карт з дерев’яної полички біля дверей, недогарки та трохи піску. На столі він виклав пентаграму з кількох карт догори сорочками, з’єднавши цівками піску. Недогарки він запалив та помістив у п’яти місцях на однаковій відстані. Він відчував, як Елліс очима бурує йому спину.

— Я вигадав це чаклунство, щоб убити час, а Уїру сподобалося. Так йому здається, що про нього хтось дбає. Краще мати лихе провидіння, ніж таке, якому байдуже.

Елліс нічого не відповів. Він не розумів, що поєднувало цих двох. Капітан з тунелю завжди виглядав так, наче перебував на межі своїх сил, а його старший офіцер, Рейзфорд, завжди був настільки спокійним, що навіть міг жорстоко ставитися до Уїра, — а той і не протестував. Уїр приходив у їх бліндаж за віскі та підтримкою — він, вочевидь, потребував холодності Рейзфорда. Хоча іноді пізно вночі у Елліса складалося враження, що у цій суворій чоловічій дружбі був також інший аспект. Він бачив запалені очі Рейзфорда, майже чорні при світлі свічки, які спостерігали за нервовою розповіддю Уїра; він замкнувся на Уїрові, ніби залежав від якоїсь його риси, якої йому самому не вистачало. Одного разу Елліс навіть подумав, що Уїр і справді не байдужий Рейзфорду.

Увійшов Райлі, тримаючи за хвоста пацюка.

— Це все Кокер, сер. Знов його витівки з сиром на багнеті.

Елліс з неприязню глянув на Райлі — той був дуже кмітливим маленьким чоловіком і завжди охайно одягненим. Еллісові подобалася у ньому ця охайність, однак він вважав Райлі занадто підлесливим та схильним порушувати правила.

— Сідайте з нами, Райлі, — запросив Стівен. — Ось, з’їжте шоколаду.

Райлі засумнівався під пильним поглядом Елліса, але погодився.

— Еллісе? — погукав Стівен. — А ви сьогодні ризикнете з нами випити? Нам навіть не треба буде нести вас до ліжка — можете випити просто там.

Елліс похитав головою. Ззовні почався артилерійський вогонь. Він ще не навчився відрізняти гаубиці від гармат та розміри снарядів ворога. Але на тренуванні вивчав наслідки вибуху різної зброї. Він бачив їх руйнівну силу на мапах та полігонах; малював порівняльні діаграми конічного рознесення шрапнелі та компактного вибуху мінометної міни. Та до минулого тижня він не бачив, як впливає вибух на м’які тканини, на рожеву шкіру двох рядових його взводу, яких інші потім зібрали в один мішок з-під піску. Він дивився, як маленькі шматочки плоті падають у мішок. Тепер артилерійський вогонь його дратував. Сам звук вибуху був ще стерпний — було схоже, ніби хвиля гучно, але коротко розбивається. Гірше було, коли він відступав, залишаючи після себе страх. Це почуття наче висотувало з нього сили, і кожен новий вибух додавав йому слабкості.

— Сьогодні вони знають, куди б’ють, — сказав Райлі. — їхні літаки увесь тиждень, мабуть, літали.

Стівен не піднімав очей від стола.

— Погасіть тепер лампу, — сказав він. — Йому подобається ця частина, — знову звернувся він до Елліса. — Вона його лякає.

Він поставив маленьку дерев’яну фігурку у центр візерунка на столі. Її груба форма підсвічувалась мерехтінням свічок. Стівен витяг з кишені ножа з ретельно заточеним лезом, яке встромив у груди пацюка між передніми лапами та провів донизу. Другою рукою він узяв пацюка та витрусив його нутрощі на стіл.

Уїра, незважаючи на те, що він уже це не раз бачив, полонило видовище: селезінка та печінка пацюка червонувато-зеленою купкою лежали на світлих волокнах деревини. Стівен ножем дістав з тіла пацюка усе, що там лишилося. Уїр нахилився ближче, щоб роздивитися.

— Що це означає? — запитав він.

Стівен засміявся.

— Та звідки ж мені знати? Це лише дохлий пацюк. Це що у нас тут? Кишки? Так, схоже на те. Він їв... Що це таке? М’ясо?

— Як звати тих двох з вашого взводу? — запитав Уїр.

— Заради бога! — вигукнув Елліс. — Це огидно, я йду звідси. Вам має бути соромно! Ви поводитеся як чортові неосвічені солдафони! Ви маєте подавати приклад!

— Кому? Вам? — запитав Стівен.

Елліс зліз зі свого ліжка, але Стівен штовхнув його назад.

— Сядьте і дивіться.

Елліс неохоче видерся на краєчок ліжка.

Стівен покопирсався ножем у нутрощах.

— Однозначного тлумачення тут немає, — сказав він. — На вас чекає спокійне майбутнє за умови, що ви будете триматися подалі від жінок та священиків. Інакше вам не уникнути проблем.

— А яка карта священик?

— Десятка. Десять заповідей. А дама — це жінка.

— І на що ж мені сподіватися?

Стівен занурив ножа у купку на столі.

— Мир. Тут парні числа. А ваше число — чотири. Ви ж народилися у квітні, правильно?

— Так.

— Я зараз переверну карти, — сказав Стівен. Він підсунув ножа під найближчу до себе карту та перевернув її. Вісімка. — Добре. — Наступна карта — чирвова четвірка. Уїр виглядав задоволеним. Стівен повільно перекинув ще одну — трефова двійка. — Здається, небесна канцелярія на вашому боці, Уїре, — сказав Стівен. Четверта карта виявилася червовим тузом. — Мир, — пояснив Стівен. — Туз — це могутність та стабільність. Думаю, для вас це найкращий гороскоп з усіх можливих. — Він потягнувся до п’ятої карти та перекинув її. Бубнова четвірка.

— Ви це підтасували, — голос Уїра виявляв сподівання на заперечення.

Стівен похитав головою.

— Ви знали, які карти лежать на столі. Ви просто розіграли тут усе, щоби вийшло так, як мені потрібно.

— Ви хіба бачили, щоб я щось робив з колодою?

— Ні, але ж це очевидно.

— Навіть не знаю, для чого я влаштовую тут ці абсурдні вистави, якщо ви все одно не вірите. Райлі, Кокеру ще потрібен цей пацюк?

— Сумніваюся, сер.

— Тоді повертайтеся. Я тут сам все приберу. Запаліть лампу, коли будете виходити, добре?

Райлі пішов, і запала тиша. Елліс витяг свою книжку та запалив наступну цигарку.

Уїр не відводив очей від цівок піску на столі, наче приворожений.

— Чому вам так хочеться вижити? — запитав Стівен.

— Хтозна. Усе, що я маю, — це моє життя. В таких умовах хочеться лише протриматися. Може, я пізніше збагну, навіщо воно мені треба.

Стівен тер поверхню столу щіткою, яку мив у відрі, — вони лишилися тут від попередніх жильців. Йому чомусь було соромно.

Елліс глянув на них зі свого ліжка.

— Більшість людей на цій війні хочуть вижити, а тому ми можемо перемогти. Ми б’ємося за нашу країну.

Очі Уїра розширилися від світла знову запаленої лампи. Якимось чином він вимастив щоку щурячою кров’ю. Його щелепа впала — він не міг повірити у почуте. Стівен посміхнувся.

— А що? — продовжував Елліс. — Ви не згодні? Але ж ми за це б’ємося, хіба ні? Ось чому ми терпимо усі страждання та смерть цих хоробрих солдатів. Ми знаємо, що вони загинули заради високої мети.

Стівен сказав:

— Якось я ходив на патрулювання з одним солдатом з вашого взводу, Еллісе, — він курив цигарки «Golden Future» — «Золоте майбутнє». Де він їх узяв? Вони смердять, немов конюшні влітку.

— Їх дають із пайком, — відповів Елліс. — Вони завжди надсилають цигарки з якимись винахідливими назвами: «Glory Boys» — «Славетні хлопці», «Rough Riders» — «Суворі вершники». Але ви не відповіли на моє питання.

Стівен налив собі ще віскі. Він рідко пив більше двох склянок — тільки коли приходив Уїр. Тієї ночі він випив уже півпляшки. Можливо, лише для того, щоб подратувати Елліса. Стівен відчував, як язик у його роті важчає, щелепа провисає, а слова складно вимовляти.

— Уїре, ви ж любите рідні місця, правда?

— Коли я поїхав туди у відпустку, вони здалися мені огидними, — сказав Уїр. — Ті вгодовані свині і гадки не мають, яке існування ми тут терпимо заради них. Я б хотів, аби німці поскидали бомби від Пікаділлі до Вайтхоллу та усіх їх повбивали.

— Навіть ваших рідних?

— Особливо моїх рідних. Особливо. Я спробував пояснити, як воно тут, — і знаєте що? Моєму батькові стало нудно. Він насправді занудьгував від усього цього. Я б хотів, щоби їхню вулицю накрили п’ятиденним обстрілом. І щоб ті люди, які страйкують на фабриках, вимагаючи більшу платню, пішли помирати за шилінг удень, — голос Уїра тремтів. — Я би подивився, як вони підуть під гарматний обстріл ворога довгими рідкими шеренгами. За один шилінг, — його підборіддям текла слина.

— А ви, — Елліс звернувся до Стівена, — ви такий же озлоблений, як і він?

Стівен випив зайвого, і зараз із фальшивим красномовством міг прийняти будь-яку точку зору.

— Я не можу згадати нашу країну. Ми повинні воювати за кущі та поля? Мабуть, повинні. Якщо ті поля наповнені почуттями людей, які їх любили, — тоді вони варті того, щоби за них вмирати. Як і ті міста, куди я приїздив на фабрики, їхні похилі вулиці, Лондон з його доками та будівлями — може, ці шматки каменю та будівельного розчину варті більшого за шматки каменю німців у Гамбурзі чи Мюнхені. Мабуть, якщо поля та пагорби любила достатня кількість людей, то ми мусимо лягти та померти заради них. Лягти і дозволити кулям та снарядам розірвати нас на шмаття — аби лише зелені пагорби Англії залишилися непорушеними.

— Ви стверджуєте, що земля варта більше, ніж люди та наш образ життя? — запитав Елліс.

— Ні.

— Тоді за що ж ви воюєте?

Стівен відповів:

— Якщо я і б’юся за когось — то тільки за тих, хто помер. Не за тих, хто живе вдома. За мертвих. За тих, хто помер тут. За Вілкінсона, Рівза та його брата, якого знищило вщент. Він став нічим. Вірна, який завис на дротах. Я воюю за нього, — голос був придушений, руки стислись у кулаки. — І за інших. Я знав їх. Стад і той, як там його, світловолосий хлопець — вони завжди були удвох. Господи, я навіть імені не можу згадати!..

— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його Уїр. — Головне, що ви зараз пам’ятаєте їх самих.

— Пам’ятаю, звичайно, я пам’ятаю. Той взвод і досі існує у якомусь сенсі. Петросян і... Бреннан, звичайно. І нові солдати. Годдард. Барлоу і Кокер. Й інші. Вони добрі хлопці. Як звали друга Бреннана? Він втратив багато крові... Дуглас. Ви не втрачаєте так багато людей під землею.

— Ми теж чимало втратили. Тайсона — у Бомон-Амелі. Багато інших солдатів у тунелях. Але я помирати не збираюся.

Ніч тривала, і очі Уїра вже світилися блакитним вогнем — від надії та сп’яніння. Те, що лишилося від його волосся, стирчало над вухами тонкими світлими пасмами. Його голос підвищився від хвилювання.

— І не дивіться на мене так скептично. Скажете, що ви ніколи не вірили в жодну магічну силу? — сказав він.

Стівен був достатньо п’яний, щоб зазнаватися. Його тимчасова красномовність зникла, але її замінила чесність.

— Вірив, коли був малим. Ми пробували викликати духи померлих. На ярмарках я завжди шукав ворожок. Мені хотілося вірити в особливу долю. Мені хотілося мати уявний світ — бо я не міг терпіти своє життя в реальному.

Поруч упав снаряд, і бліндаж затрусився від вибуху.

Уїр здивувався:

— Вже тоді?

— Коли я був у шпиталі, Грей сказав мені, що для дітей, які... як же він сказав?.. «У яких відібрали нормальну магію дитинства», якось так, це нормально.

— Та що, в біса, Грей про це знає?

— Йому розповів якийсь австрійський доктор.

Елліс, який слухав їх зі свого ліжка, запитав:

— А що сталося тоді, коли вас поранило?

— Я почав у дещо вірити.

— У що?

Стівен сперся підборіддям на руки. Його мова була нечіткою, він надовго зупинявся і добирав слова. Поміж його фразами вищали снаряди.

— Я почув голос. Там було щось поза існуванням. Я завжди вірив, що немає нічого, крім... крім плоті, крім того моменту, у якому живеш... ЩО ПОТІМ — ПОТІМ НІЧОГО. Я шукав у тих марновірствах... — він махнув рукою. — Пацюки. Але там нічого не було. А потім я відчув, як моє власне життя іде від мене. Воно йшло з таким... таким ніжним звуком... Я пошкодував, що не приділяв йому уваги. А потім повірив у мудрість, яку раніше за мене знайшли інші... Я побачив, що ці прості речі можуть бути правдою... Я ніколи не хотів у них вірити, бо вважав, що краще вести свій власний бій.

У ньому знову прокинулось красномовство, і він завершив:

— Можна вірити, не поступаючись тягарем власного існування.

Уїр, не розуміючи, подивився на нього. Елліс кахикнув.

— Так у що ж ви вірите?

— У кімнату. У місце, яке пояснює саме себе, — голова Стівена була так близько до поверхні столу, що голосу було майже не чути. — Просто кімната. У якій це розумієш.

— Думаю, вам ще треба пройти довгий шлях, аби назвати себе праведним християнином, — відповів Елліс.

Стівен підвів голову. Його очі повільно заливала злість, неприборканий норов сільського хлопця. Він підвівся та, похитуючись, підійшов до ліжка. Узявши Елліса за сорочку, він жбурнув його назад.

— Вибачте, я не хотів вас образити, — його налякало обличчя Стівена. — Ви п’яний, залиште мене у спокої.

Стівен глибоко вдихнув. Руки повисли.

— Ідіть перевірте, як там солдати, — м’яко сказав він. — Вже третя година. Поговоріть з вартовими. Ви знаєте, як їм страшно.

Елліс натяг шинель та задки вийшов з бліндажу. Стівен провів його очима, а потім повернувся до Уїра.

— Я ж правий? Він має піти та перевірити, чи все там добре.

— Хто? Елліс? Та йому ще треба було дати копняка. Можна я посплю у нього, поки він не повернувся? Я зараз сам — Адамсона поранено.

Джек Фаєрбрейс та Артур Шоу лежали, згорнувшись разом, у своєму бліндажі. Тут на площадці двадцять п’ять футів завширшки та п’ять футів заввишки містилося десять солдатів. Після того як усі влягалися, рухатися було неможливо. Джекові уже увійшло в звичку спати цілу ніч на одному боці — масивна фігура Артура Шоу поряд була непорушною. Він засинав під глибоке сипле дихання Артура. До його тіла він вже звик і тепер спав біля нього так само добре, як і в Лондоні біля Маргарет, — там він не помічав гуркоту поїздів, які мчали повз їхні вікна.

Зранку він написав листа додому:

Під землею у блакитній глині штольні тяглися далеко. На початку найглибших із них чоловіки розширили камери, де можна було відпочити та поспати, не піднімаючись нагору. Доводилося терпіти сморід їхніх скупчених брудних тіл, але тут було тепло й безпечно. Кожна хвилина не під дощовим небом — уже було краще; будь-яку ніч можна було стерпіти, якщо був захист від крижаного вітру, від якого замерзав їх змоклий одяг і обертався на крижані дошки. Цей сопух заважав дихати, але на поверхні було не краще, хлорне вапно, здавалось, не полегшувало, а погіршувало запах гниючої плоті та туалетів — засипаних або закинутих. Уникаючи смороду фекалій, солдати віддавали перевагу отруйним парам мідників.

Дві головні штольні розроблялися уже два роки — їх поступово збільшували та прокладали все далі до гірського хребта. Рота Уїра працювала ближче до поверхні — вони слухали, чи не підкопує ворог назустріч. Одного разу вранці солдати почули рухи німців прямо над ними. Здавалося, ніби вони там мали підземну драбину, і солдати зістрибували з неї, а потім йшли своєю штольнею прямо у них над головами. Уїр наказав евакуювати усіх з тунелю та залишити двох чи трьох солдатів на постах підслуховування, щоби знати, чи німці не закладають мін. Ніхто не зголосився на це добровільно, тому довелося складати графік чергування. Вони брали із собою свічки та книжки, щоби якось убити час, поки слухають. Лише двадцять чоловік встигли сходити на ці чергування та повернутися, як земля здригнулася від страшенного вибуху. Німці підірвали у своєму тунелі величезну міну. Двох чергових накрили тисячі тон фландрійської землі.

Коли стався вибух, Уїр був у траншеях, пив чай зі Стівеном і говорив про свої труднощі. Земля під ними здригнулася — Уїр побілів на полотно. Руки затремтіли, і з кварти на руки полилася гаряча рідина, але він і не помітив.

— Я так і знав, — сказав він. — Знав, що вони підірвуть міну. Я мав спуститися туди... Це я відправив хлопців униз. Господи, я ж знав, що так і буде...

Він шалено дивився на Стівена, шукаючи співчуття, а потім швидко схопився та побіг до входу в тунель.

— Зачекайте, — погукав Стівен. — Ви, може, і втратили там трьох солдатів унизу, але якщо у ворога тунель під нашими траншеями, я втрачу половину роти. Тому вам краще точно визначити, куди, в біса, ведуть їхні підкопи.

— Якщо вас це так турбує — підіть та подивіться самі! Мені треба в першу чергу думати про своїх солдатів.

— Візьміть з собою одного зі своїх солдатів, а потім відправите його до мене доповідати.

Уїр настільки розізлився, що навіть перестав тремтіти.

— Не вказуйте, що мені робити. Якщо ви так турбуєтеся про своїх людей, тоді...

— Звичайно, я турбуюся про них. Якщо вони думатимуть, що там унизу під ними міна, то вони тут і дня не пробудуть. Буде заколот.

— Ну тоді спускайтесь униз та подивіться самі.

— Повзати під землею — не моя робота.

Стівен слідував за Уїром траншеєю, де зберігалося тунельне спорядження. Уїр узяв невеличку дерев’яну клітку з канаркою та повернувся обличчям до Стівена.

— Страшно? — запитав він.

Стівен вагався, поглядаючи на клітку.

— Звичайно ж ні. Я просто...

— Ну тоді ходімо.

Стівен, якому не часто доводилося терпіти поразку в суперечках з Уїром, не мав широкого вибору.

— На це знадобиться не більше години, — додав Уїр заспокійливо, коли побачив, що Стівен готовий поступитися. Повисла пауза. — Минулого разу під землею вас же поранило, так? Мабуть, тепер страшно знову туди спускатися?

— Ні, — заперечив Стівен. — Мені не страшно іти під землю.

Уїр передав йому каску з ліхтарем та кирку.

— Там вузько, і нам доведеться розчищати завали, коли дістанемося місця вибуху.

Стівен мовчки кивнув. Поруч стояв якийсь солдат, і той наказав йому сповістити Елліса, куди він пішов. Зрештою, він поліз у тунель за Уїром.

Над входом у штольні, за кілька дюймів від передньої стінки траншеї, встановили дерев’яну раму зі шматком брезенту. Глину, яку піднімали з шахт, мішками виносили та висипали за задньою стінкою, щоби з ворожих літаків не бачили, де вони риють. А сам вхід у тунель більше скидався на кролячу нору.

Уїр зі схвильованим обличчям повернувся до Стівена.

— Давайте за мною — так швидко, як лише можете.

Під бруствером траншеї починалася вертикальна шахта, котра зникала в темряві підземелля. Між горизонтальними дерев’яними сходинками відстань була в кілька футів. Уїр спустився зі звичною легкістю, тримаючи в зубах клітку з канаркою, а Стівенові доводилося намацувати кожну наступну сходинку. Врешті-решт він дійшов до дерев’яної платформи, де на нього вже чекав Уїр.

— Покваптеся, заради бога. Нічого страшного тут немає — це лише вузький тунель.

Стівен, важко дихаючи, відповів:

— А чому ви не послали сюди санітарів?

— Вони напоготові, але не підуть сюди, поки офіцер їм не скаже, куди саме треба іти.

Уїр ішов уперед навпочіпки в темряві з кліткою в лівій руці. Стівен просувався слідом натри-чотири кроки позаду. Пташка цвірінькала — од страху чи од радості, — і Стівена пересмикувало від її співів. Він думав про поверхню над ними: візерунок воронок, заповнених водою, від снарядів на нейтральній території, де плавали пацюки, пожираючи тіла, не забрані санітарами. А нижче — приблизно тридцять футів щільної міцної глини, через яку сюди проникала волога зі світу на поверхні.

Тунель понижчав приблизно на три фути, і Уїр поліз на карачках. Стіни тунелю ніби стискалися навколо Стівена, і йому було все важче розгледіти світло від ліхтаря Уїра попереду. Його власний ліхтар освічував тільки цвяхи у підошвах чобіт Уїра та іноді одяг, який прикривав його зад.

Вони просувалися усе глибше, і Стівенові на руки почала налипати земля. Йому хотілося розвести руки вбік та розсунути обшивку тунелю, щоби хоч трохи збільшити місце для дихання. Та поки тіло Уїра відділяло ту клітку від нього — цей страх оточення землею ще можливо витерпіти. Він готовий витримати будь-що, аби лише та пташка була подалі від нього.

Уїр дихав швидко та гучно, просуваючись уперед. Він спирався тільки на одну руку — у другій тримав клітку. Ліву долоню Стівена розрізав камінець. Зарадити не було чим. Земля над ними всуціль отруєна спорами газової гангрени — хвороби коней, яка потрапила у землю через добрива, котрі фермери щедро додавали до ґрунту; він сподівався, що зараза не увійшла глибоко. Стівен продовжував повзти, намагаючись більше спиратися на зовнішню сторону руки. Тунель настільки звузився, що його доводилося розширювати кирками, щоби протиснутися. Місця для замаху кирки тут не було, і лізли вони дуже повільно. Уїр раптово зупинився, і Стівен почув, як той лається.

— Все, — сказав він. — Кінець. А повинно бути ще тридцять футів тунелю. Вони тут усе, в біса, підірвали. Обоє мертві.

Стівен підповз ближче і побачив стіну землі перед ними. Його охопив панічний страх: а якщо позаду них тунель зараз теж обвалиться... Він рефлекторно спробував розвернутися. Такий вибух точно вплинув на стійкість усієї конструкції та хиткі опорні балки.

З наплічної сумки Уїр дістав круглий дерев’яний диск, якого притис до стінки тунелю. Слідом витяг стетоскоп, під’єднав його до виступу на поверхні диску та почав слухати. Він підніс палець до губ. Та Стівен і не збирався йому заважати. Він і сам прислухався. Було навдивовижу тихо. Було щось тривожне у цій тиші: відсутність звуків обстрілу.

Уїр вийняв із вух стетоскоп.

— Нічого не чую, — сказав він.

— А це надійна річ?

— Так, дуже. Прибор зробили паризькі вчені. Та, звісно, ніколи не можна бути абсолютно впевненим.

— А хто був під землею?

— Один з них — Шоу. А другий — Стенді, здається. Новенький.

— Як же ми їх дістанемо?

— Ніяк. Якщо ми зараз тут прокопаємо, то обвалиться стеля. Я пришлю сюди солдатів, щоб укріпили деревиною — якщо їм вдасться пробитися далі, то добре. Але зараз я хочу закрити цей тунель.

— А якщо до них не зможуть пробитися?

— Помолимося. Врешті-решт, нас усіх поховають.

Обличчя Уїра було так близько, що Стівен відчував запах алкоголю в його диханні.

— Я не знаю жодної молитви. А ви?

— Можна придумати.

Канарка коротко защебетала, Стівен сіпнувся від страху. Слова самі почали зриватися з його губ:

— У руки твої, Господи, передаємо душі цих двох солдаті в. Нехай покояться вони з миром. Нехай їх смерть буде недаремною. В Ім’я Ісуса. Амінь.

— Ходімо, — сказав Уїр. — Краще я піду першим. Посуньтесь трохи, я спробую пролізти повз вас. Ось так, притискайтеся до стіни.

Стівен якомога сильніше влип у стіну, щоб Уїр міг протиснутися. Той придавив його ще сильніше, і гострий кінець кирки зачепився за глину на стелі. На Уїра впав шматочок глини. Потім на праву руку впав ще один — більший. Уїр скрикнув. Стівен інстинктивно смикнувся назад, туди, де тунель був ширшим, на випадок якщо все обвалиться. Уїр лаявся та стогнав.

— У мене рука зламана. Витягніть мене, витягніть! Давайте швидше, а то тут усе завалиться!

Стівен повернувся до Уїра та почав обережно забирати землю, котра його придавила. Землю він штовхав у бік обваленого кінця тунелю. Уїр стогнав від болю.

— Заберіть цю землю, заберіть! Треба звідси вибиратися.

Стівен крізь зуби відповів:

— Роблю усе, що можу. Я ж намагаюсь не завдати вам болю.

Стівен лежав зверху на ньому, головою до ніг Уїра, та зчищав глину з його руки. Коли він сповзав з нього, то вдавив обличчя Уїра в землю своєю вагою. Нарешті він зліз, і тепер вони лежали обличчям один до одного: Уїр ногами до завалу, Стівен — до виходу.

Уїр виплюнув землю з рота.

— Ви можете повзти? — запитав Стівен.

— Рука зламана. Може, ще ребро. Доведеться просуватися на одній руці. Візьміть пташку.

Стівен протяг руку до клітки. Слабка дерев’яна рама зламалась під вагою землі — клітка була порожня.

— Пташки нема, — сказав Стівен. — Ходімо вже.

— От же лихо! — розхвилювався Уїр. — Не можна її тут лишати. Треба її знайти і забрати. Якщо боші її знайдуть, вони дізнаються, що ми...

— Заради бога, вони і так знають, що тут тунель! Якби не знали — навіщо б закладали міну?

Уїр сплюнув від болю.

— За жодних умов не можна тут лишати пташку. В жодному разі. Це закладено в правилах. Інакше мені загрожуватиме трибунал. Знайдіть пташку.

Стівен знову поліз на розпластане тіло Уїра. Сльози вже стояли у нього в очах, коли у глинявій темряві шукав пташку у ледь помітному світлі ліхтаря на касці. Ліворуч від діри, яка утворилася від обвалу, він побачив жовтий блиск. Стівен повільно простяг руку до нього. Його серце колотило наче просто по підлозі тунелю, одяг змокрів від поту, що заливав очі. Його рука рішуче просувалася уперед, пальці розкрилися назустріч пташці. «Господи, господи, будь ласка...» — бурмотів він. Коли до пташки лишилося не більше шести дюймів, він різко кинувся до неї. Канарка злетіла, шурхнула крилом по зовнішній стороні його руки та пролетіла повз. Стівен закричав. Його тіло звело судомою, а ноги вдарили Уїра по стегну.

— Заради бога, що там таке? Ви весь тунель обвалите!

Стівен лежав обличчям вниз, важко дихаючи, із заплющеними очима.

— Лежіть спокійно, — сказав Уїр. — Заради Бога, не ворушіться, вона поруч зі мною.

Стівен мовчки і нерухомо лежав. Уїр теж не ворушився. Стівен почув, як він тихенько насвистує, намагаючись заспокоїти налякану пташку або заманити у свою руку. Стівен усе ще був обличчям не в той бік — тіло Уїра заступало йому шлях до світла.

Раптом Уїр зробив різкий рух.

— Упіймав, — сказав він. — Вона у мене у руці.

— Добре. Тепер полізли. Ви будете першим, а я — за вами.

— У мене тільки одна рука — я не можу нести пташку.

— Так убийте її. Це лише канарка, давайте вже. Я хочу нагору. Мене вже судомить. Я хочу забратися звідси.

Повисла тиша. Уїр не ворушився. Зрештою він промовив:

— Я не можу її убити. Не можу.

Стівен відчув дивну важкість у животі.

— Ви повинні вбити пташку, — сказав він. У роті було сухо, і голос вийшов м’яким.

Знову тиша.

— Я не можу, Рейзфорде. Не можу я цього зробити. Це лише крихітна пташка. Вона не зробила нікому зла.

Стівен, намагаючись опанувати себе, повторив:

— Заради усього святого, просто вбийте її. Стисніть кулак. Або відкусіть голову. Що завгодно.

— Вбийте самі.

— Ні! Занадто ризиковано передавати мені пташку! Вона може знов утекти.

Уїр перекинувся на спину та простягнув Стівенові ліву руку. Між вказівним та великим пальцями визирнула голова пташки.

— Ось, — сказав Уїр. — Я потримаю, а ви дістаньте ножа та переріжте їй горло.

Стівен відчув, як його буравить погляд Уїра. Він засунув руку в кишеню та знайшов ніж. Відкривши лезо, він підповз до колін Уїра — той напружив спину та подивився в очі Стівенові, коли той просунув голову між його гомілками.

Двоє чоловіків дивилися один на одного та на крихітну жовту голівку між ними. Стівен згадав шеренги солдатів, які на його очах ішли під кулі. Згадав, як кричала земля у сутінках у Тьєпвалі. Уїр не відводив погляду. Стівен поклав ножа назад у кишеню та поборов сльози майже на підступі. Уїр може випустити пташку. Пташка може торкнутися його.

— Я візьму її, — зрештою сказав він.

— Вам будуть потрібні обидві руки, щоби повзти та копати, — сказав Уїр.

— Я знаю.

Стівен витяг носовичок та зробив люльку для пташки: зв’язав три кути разом, а четвертий залишив вільним.

— Ось, кладіть її сюди, а я зав’яжу.

Стиснувши зуби, він простягнув руки до Уїра, який випустив пташку в хустинку. Стівена пересіпнуло від відчуття, як вона б’ється крилами об його долоні. Тремкими пальцями він зав’язав четвертий кут, узяв вузлик в зуби та поповз назад через Уїра.

Вони повільно просувалися до виходу. Стівен розсував в боки обвалену землю та по можливості розширював тунель. Уїр старанно повз, спираючись на ліву руку.

У тісноті та темряві Стівен відчував пернату ношу під своїм обличчям. Іноді пташка починала бити крилами та намагалася вирватися, та частіше просто тихенько лежала. В його уяві виникало то розправлене крило, то поривчасті рухи голови, то чорні безжалісні очі. Він спробував відволіктися та змінити плин думок, але в голову нічого не йшло. Його мозок наче закрився, пропустивши тільки один образ: викопні залишки птаха, відбиток птеродактиля на вапняку, довгий жорстокий дзьоб з доісторично загнутим кінцем, відкрите опахало скелета, його незначна ширина та величезний розмах — особливо з нижньої сторони ламкого крила, його сильні пера, котрі з одного боку живить пташина кров, а з іншого — вони з’єднуються у дельту, яка буде ляскати та бити його по обличчі, як скажена істота, і у вирі чистої ворожості своїм величезним дзьобом виклює йому очі.

Маленька канарка, котра висіла у нього з рота, легенько ворушилася, і її довгі пера вилізли з носовичка та легенько гладили лице Стівена. Він заплющив очі та повз вперед. Йому страшенно хотілося в грязюку та сморід, до звуків артилерії.

Уїр за ним ліз так швидко, наскільки міг. Він попросив Стівена зупинитися, щоб для зручності заховати поранену руку під куртку. Дві кістки на мить потерлись одна до одної, й Уїр болісно закричав.

Вони доповзли до драбини — тут вже було достатньо місця, щоби стояти. Стівен витяг хустку з рота та простяг Уїру.

— Я вилізу нагору та пришлю двох ваших солдатів на допомогу. А ви тримайте ось це.

Уїр кивнув. Стівен бачив, що той сильно зблід. Раптом Уїр посміхнувся тією широкою посмішкою з порожніми очима, котра так лякала Елліса.

— Ви відважна людина, Рейзфорде, — сказав він.

Стівен підняв брови.

— Просто чекайте тут.

Він підіймався шахтою зі зростаючою радістю. Опинившись нагорі, у багнюці, у жовтому світлі, під дощем, він розім’яв руки і глибоко вдихнув сморід хлорного вапна — наче це був найкращий аромат з вулиці Ріволі.

Біля входу в тунель стояв знервований Елліс.

— А, Еллісе, надішліть у тунель пару каналізаційних пацюків, добре? Майор Уїр зламав руку.

— Де ви були, сер?

— Допомагав саперам. Треба ж показати їм, що ми добровільно це робимо. Тоді, якщо добре їх попросити, вони нам і бліндаж збудують.

— Я хвилювався, сер. Ви що, не могли когось іншого відправити?

— Досить, Еллісе. Давайте, відправте туди двох солдатів. Я піду прогуляюся. Хороший день сьогодні, правда?

Було чути, як нижче по лінії фронту сержант-майор роти Прайс наказує солдатам, яким доручено ремонтувати траншеї. Стівен посміхнувся. Коли європейські поля більше не будуть потрібні людям і їх поглине полум’я творіння, Прайс так і буде складати списки.

— Звичайно, ви можете поїхати, — сказав полковник Грей. — У нас же зараз цивілізована війна. Ми будемо знати, де вас шукати. Тільки пильнуйте, щоб молодий Елліс не збив вас із правильного шляху.

— Дякую, сер.

Грей знов заглибився в книгу та закинув ноги на стіл. Поки Стівен та Елліс виходили з будинку, в якому розмішувався штаб батальйону, Грей уже встиг прочитати сторінку з Фукідіда.

Наступного дня поїзд повіз їх крізь села, майже повністю поховані під уламками від сутичок. Стівена дивувала можливість визирнути з траншеї та лише за кілька миль від лінії фронту побачити нормальне сільське життя — хоча після майже трьох років війни усю територію засипало сміттям, яке виготовляла легка промисловість країн. Бочки з-під палива, гільзи від снарядів, дерев’яні ящики, бляшанки, упаковки з-під усіляких товарів та боєприпасів — усе це лежало вздовж залізниці.

Через десять хвилин вони побачили перше зелене дерево, перший стовбур, не понівечений і спалений снарядами, але дотепер вкритий коричневою корою та увінчаний гілками, в яких гуртувалися голуби та дрозди.

Елліс запропонував цигарку. Стівен узяв пачку.

— «Flag» — «Прапор». Де ви таке дістаєте, Еллісе?

— Мені цікаво, скільки різних марок цигарок я зможу знайти. Ще є якісь «Kitchener’s Small Size» — «Цигарки Кітченера» у малій упаковці — я ще їх не пробував.

Запах дешевих цигарок наповнив купе. Відтоді як Елліс уперше сказав про Ам’єн, рішучість Стівена поступово згасала.

Він не сподівався колись туди повернутися, але з часом дійшов висновку, що все, що там відбулося, було надто давно — і надто незвично, — щоб якось вплинути на теперішнє його життя. Можливо, була небезпека у тому, щоби навідатися в місця із минулого, а проте не вважав своє серце готовим до сентиментів. Він відчував лише дещицю цікавості — хотілося подивитися, що сталось із містом за увесь цей час, — Грей казав, що Ам’єн «розтрощила артилерія».

— Можна вас запитати, сер? — звернувся до нього Елліс. — Щодо тих карт, пам’ятаєте? Ви...

— Вам не обов’язково називати мене «сер». Щодо карт... А як ви думаєте?

— Я думаю, що ви підтасували.

Стівен всміхнувся.

— Звісно, підтасував. Навіть Уїр це знає.

— Тоді навіщо він просить вас поворожити?

— Бо йому страшно.

На обличчі Елліса з’явилося спантеличення.

— Так, я припускаю, що це дивно. Уїр ні у що не вірить. І йому потрібна хоч якась підтримка. Він намагається вірити, що б’ється за можливість залишитися живим. Що можна навіть померти за можливість залишитися живим, якщо можна так сказати.

— І карти йому допомагають?

— Можливо. Він дуже наляканий. Можливо, йому вдається обманювати самого себе.

— Зрозумів, — сказав Елліс. І різко додав: — І коли ж він перетворився на боягуза?

Стівен м’яко відповів:

— Я не думаю, що він боїться у тому сенсі, у якому ви це розумієте. Він не боїться газу, чи снарядів, чи того, що його завалить під землею. Він боїться відсутності у цьому всьому сенсу, відсутності мети. Він боїться, що десь помилився і пішов не тією стежкою, не у те життя.

— Ясно, — відповів Елліс, не певний, що зрозумів.

Поїзд гуркотів рейками у напрямку Ам’єна, і Стівен відчув посилення приємного передчуття. Щоправда, Елліс був не тією людиною, яку б Стівен обрав своїм компаньйоном, але він вирішив ставитися до нього добре. Уїр зараз був у шпиталі під Аррасом — він сподівався, що його відпустять додому, але його поранення викликало у лікарів підозри, бо з перших же днів війни піхотинці нерідко встромляли руки між шестернями лебідок, аби отримати серйозну травму.

Елліс вийняв блокнот і почав писати листа додому. Стівен роздивлявся пейзажі за вікном. Шум бойовища поступово відпускав його.

На відміну від Уїра, якого свист уявних снарядів не покидав навіть у тиші спальні в батьківському домі, Стівен міг забувати про війну.

Яким він був сім років тому? У якому світі жив? Яке яскраве напівнепритомне існування було у нього? Тоді усе здавалося таким правильним: сильні почуття, котрі виривалися назовні, підтримувані щоразу новими задоволеннями кожного дня. Тоді це здавалося не просто правильним, а навіть важливим. Тоді він думав, що підійшов до розуміння чогось у своєму житті, навіть до того, щоби щось довести, а тепер би й не сказав, у чому тоді була справа.

— Що ви збираєтеся робити в Ам’єні? — запитав він Елліса.

— Не знаю. Я вперше їду у відпустку. Не уявляю, наскільки нормальне там життя. Я думаю, що хотів би сходити у театр. Що б ви порадили?

Стівен знизав плечима.

— Більшість людей спочатку ідуть пити, а потім У бордель.

Елліс насупився.

— Не думаю, що мені це підходить.

Стівен засміявся.

— Що саме? Випивка?

— Ні. Оте, інше.

— Думаю, що від вас цього чекають. Армія вважає, що регулярні зустрічі з жінками корисні для здоров’я. Військова поліція дозволяє борделі.

— А ви що? Підете? — у запитанні Елліса звучав виклик.

— Ні, мені це зовсім не цікаво, — хитнув головою Стівен.

— Ну от і я не піду, — сказав Елліс.

— А кому ви пишете листа?

— Матері.

Стівен всміхнувся.

— Тоді я запитав вас у неслушний момент. Але в бар я точно піду. І ви маєте дозволити мені пригостити вас шампанським. З цього і почнемо.

Коли поїзд прибув на вокзал, Стівен спочатку його не пізнав. Він був готовий до напливу спогадів, але ні. На платформі він підняв голову, подивився на склепіння даху, а потім оглянув зал. Вони з Ізабель від’їжджали з іншої платформи, у дальньому кінці вокзалу. Він пам’ятав, як з вікна вагону роздивлявся зелені двері, поки чекали відправлення поїзда. Він глипнув на інший бік колій і побачив їх такими ж, як і тоді.

Коли вони з Еллісом вийшли на бруковану привокзальну площу, була вже середина дня. День видався похмурий, але з першими ознаками на дорогах послаблення шестимісячної зими. Дощ ущух, і вітер вже не щипав холодом.

Вони пішли до собору. На деяких будівлях артилерійський обстріл залишив свої сліди. Звідси до німецької лінії фронту було лише кілька миль, і Ам’єн страждав від хвиль воєнних наступів. Лише нещодавно тут стало безпечно після просування союзників уперед: обстріл закінчився, і місцеві підприємці намагалися отримати якийсь прибуток від знову спокійного регіону на Соммі. Знов відчинялися крамниці, комендантський час о восьмій залишився в минулому, і бари та ресторани знов наповнювалися людьми.

Стівен з великим інтересом роздивлявся знайомі вулиці. Незважаючи на те що іноді в будівлі не вистачало стіни або на кам’яній кладці чорніли підпалини, місто майже не змінилося. Не те щоб він ясно уявляв собі усе як воно було сім років тому, бо мало думав про місто відтоді, як був тут востаннє, але, простуючи знайомими вулицями, пригадував їх.

На розі вулиць стояв дім з дерев’яними балками, крізь вікна якого одного разу Ізабель почула мелодію, котра зворушила її, проте не чоловікового друга Берара. Праворуч, якщо пройтися вниз вузьким провулком, був ресторан, де Стівен часто обідав. Можливо, його улюблений столик біля вікна і досі там, як і парижанин за стійкою.

— Еллісе, ви не заперечуєте, якщо ми завернемо туди? Я пам’ятаю тут одне кафе.

— Ну тільки якщо у них є шампанське. А як називається? Не «Гобер»? Мені рекомендували його.

— Я не пам’ятаю назву. Знаю тільки, що його власник колись тримав кафетерій на площі Одеон у Парижі.

Вони підійшли, і Стівен зазирнув крізь вікно всередину. Дерев’яних кабінок більше не було. З одного боку розташовувалась барна стійка, а з іншого — стояли дешеві на вигляд столики зі стільцями. Він штовхнув двері — легку дерев’яну конструкцію зі склом, закритим металевою сіткою. Вони зашурхотіли по кам’яній підлозі. Усередині не було нікого. Вони підійшли до бару з майже порожніми полицями на стіні.

У маленькій кімнаті в задній частині залу, двері якої були прочинені, починалися сходи, якими насилу спускався лисий чоловік з виснаженим обличчям та у брудному фартусі. З його нижньої губи звисала цигарка. Чоловік щось буркнув, вітаючись, і Стівен замовив два пива.

— Ви знаєте, що сталося з чоловіком, який був власником цього кафе? — запитав Стівен.

— Він у Німеччині. Полонений. У чотирнадцятому році німці робили облави.

— На кого?

— На усіх чоловіків у Ам’єні. Це коли вони захопили місто.

Стівен узяв пиво.

— Тобто німці усіх чоловіків у місті забрали до Німеччини?

Той знизав плечима.

— Тільки дурних. І боягузів. Усі інші домовилися.

— А ви? — запитав Стівен.

— А я застарий — їх старі не цікавили.

— Що він каже? — запитав Елліс.

— Він каже, що того чоловіка, який володів рестораном раніше, забрали до Німеччини. Тут зараз не дуже, правда? А раніше у кафе було дуже жваво, завжди було повне студентів і таке інше.

Стівен поставив свій келих пива на цинкову поверхню бару, вкриту кільчастими відбитками, яких ніхто не витирав.

Він раптом збагнув, куди подівалися усі студенти, котрі викрикували свої замовлення та наповнювали приміщення димом своїх міцних цигарок. Ті, хто не загинув у Вердені, зараз готуються до атаки на ріці Ена під командуванням свого нового натхненного генерала.

— Ходімо, — сказав Стівен. — Пошукаємо інше місце.

— Чому? Я тільки-но почав...

— Тут надто сумно. Ходімо, — Стівен поклав монети на стійку.

На вулиці вже вечоріло, і Стівен не хотів зіпсувати першу відпустку Елліса своїми думками.

— Обирайте будь-який заклад, — сказав Стівен. — За мною випивка.

Вони пройшли повз собор, який до рівня нижніх вікон був закладений мішками з піском. Кам’яна кладка залишилася цілою, але деякі вікна залишилися без скла. Стівен помітив, як багато на вулицях жінок у траурному одязі.

Вони зайшли у бар під назвою «Aux Huîtres»[7], де не подавали устриць. У барі було повно солдатів різних національностей: англійців, французів, бельгійців, португальців. Стівен купив пляшку шампанського та наповнив келих Елліса. Піднявши склянки, вони випили за здоров’я один одного.

Стівен хотів якомога швидше досягти стану забуття. Звикнути до відносно нормального світу було важче, ніж він думав. Присутність такої кількості солдатів дратувала. Він знав, що лише вчора більшість з них повзала по пояс у багнюці разом з пацюками, — а тепер вони сидять тут з блискучими ременями та гладенько поголеними обличчями. Якщо вони зараз можуть так добродушно сміятися, на яку ще брехню вони здатні?

Жінки в Ам’єні, котрі не оплакували своїх чоловіків, доброзичливо ставилися до іноземних солдатів. Вони дозволяли пригощати себе випивкою, сідали до них за столики і намагалися зрозуміти незграбну французьку англійських офіцерів.

Ще раніше, ніж Стівен допив другий келих, з’ясувалося, що Елліс самовільно записав його у перекладачі. У барі сидів сором’язливий майор років тридцяти і намагався приховати свою зніяковілість між великими хмарами диму, котрі він випускав з рота, поки його товариш — офіцер із шотландського полку — пробував порозумітися з француженкою, котра пила вино та голосно розмовляла.

— Скажіть йому, що він дуже хоче показати їй свій бліндаж, — попросив шотландець.

Стівен переклав спочатку запрошення, а потім її відповідь:

— Вона каже, що він симпатичний чоловік, і питає, чи не хоче він запросити її кудись на вечерю, — переклад Стівена був відвертішим, ніж справжня відповідь жінки.

Майор спробував щось відповісти самостійно, але його знання французької обмежувалися словами «Est-ce que possible pour...»[8]. Промовивши їх, він знов зайняв рот трубкою, супроводжуючи це шляхетними жестами у напрямку жінки.

— Думаю, вона б не відмовилась чого-небудь випити, — сказав Стівен.

— А, зрозуміло. Я перепрошую, я...

— Нічого, я принесу. А ви продовжуйте балачки.

Шотландець спробував пояснити жінці, що такого смішного сказав Стівен, — солдати називали «балачками» ловлю вошей. Але слів «вбивати» та «воші» французькою він не знав, тому пальцями спробував зобразити якусь комаху, а ударом кулаку по столу — процес убивства. Жінка хитала головою і вочевидь не розуміла, тому шотландець дістав запальничку, підніс її до шва своєї куртки, а потім ліг спиною на підлогу та задригав ногами в повітрі.

Коли Стівен повернувся, жінка голосно сміялася. Елліс окинув Стівена невпевненим поглядом, але коли той посміхнувся йому у відповідь, він теж почав сміятися та лупцювати кулаком об стіл. Інші відвідувачі бару терпляче подивлялися в їхній бік. Стівен заплющив очі й швидко випив свою склянку. Він купив пляшку віскі «Old Orkney» і зараз запивав його шампанським. Коли він знову розплющив очі, його вже захопили теплі почуття до тих, хто сидів з ним за столом. Відчутно полегшало.

Шотландець попросив:

— Скажіть їй, що він би хотів узяти її до Парижа на вихідні у свою наступну відпустку. Він хоче сходити у «Мулен Руж».

— «Мулен Руж»! — повторила жінка зі сміхом. — Добре.

Чоловіки зробили комплімент її знанню англійської.

Вона звернулася до Стівена:

— Скажіть їм, що мене навчив англійської один генерал, який тут жив якийсь час.

— Вона каже, що вас скоро мають підвищити до генерала.

Майор похитав головою у сором’язливому зніяковінні. Його gaucherie[9] нагадала Стівенові про Уїра, і йому стало шкода, що його немає з ним. Йому хотілося, щоби бідний дивний Уїр був поруч — такий наївний, але з таким досвідом, якого він сам ніколи б не хотів і про який навіть не думав.

Було очевидно, що шотландець, вдаючи допомогу своєму англійському другові, сподівався сам справити враження на жінку.

— Запитайте, будь ласка, чи леді живе в Ам’єні? І чи є у неї вільна кімната для двох порядних офіцерів з одного з найкращих полків шотландського нагір’я?

Жінка подивилася на Стівена, чекаючи перекладу. Вона мала радісні карі очі та рожеву шкіру.

— Так що? — промовила вона. — Мабуть, він хоче зі мною переспати?

Стівен придушив посмішку.

— Мабуть, так.

Жінка засміялася.

— Скажіть йому, нехай шукає будинок з блакитними ліхтарями. Або якщо хоче дешевше, то з червоними. Я можу запропонувати трьом чоловікам чудову вечерю, кімнату з чистою постільною білизною та свіжу яєчню з кавою на сніданок — за прийнятною ціною. Але, на жаль, це все. Якщо хочете, можете приходити.

— Дякую. Скажіть, а в місті є бари, куди ходять місцеві? Не солдати, а прості люди, які тут живуть?

— Так, є два чи три заклади у бік вулиці Бове — якщо від неї ще щось залишилося.

— Давайте, друже, — поквапив його шотландець. — Що вона каже?

— Вона каже, що для того, чого ви хочете, є спеціальні заклади.

— Господи, — промовив майор, густо видихаючи дим, — вона говорить як дельфійський оракул.

Шотландець не виглядав переконаним, і Стівен не хотів зіпсувати йому вечір.

— Ні, ні, — заперечив він. — Вона говорила дуже приязно. Вона може запропонувати вам ночівлю та... І взагалі, я упевнений, що вона не проти і далі розважатися.

На обличчі шотландця з’явилося полегшення.

— Ну, добре. Давайте ще вип’ємо. Андерсоне, твоя черга.

Стівен нахилився до Елліса і тихенько зашепотів на вухо:

— Я вийду ненадовго прогулятися — тут надто спекотно. Та якщо я не повернуся — ви впораєтеся? У вас є гроші?

— Так, усе добре. Мені тут подобається.

Стівен налив йому повну склянку віскі, а пляшку із залишками заховав у кишеню.

— Ну гаразд, побачимося пізніше.

На вулиці знову стало зимно, але Стівен радів холодному повітрю після задимленого бару. Він щільніше загорнувся у шинель та підняв комір. Пес обнюхував бордюрні камені. Він хвацько біг вниз вулицею, його білий хвіст високо стирчав над спиною в слабкому світлі місяця. У пса були свої справи; у більшості людей в місті були свої справи, і, хоча крамниці вже були зачинені і темні, Стівен бачив крізь вікна мовчазні прилавки, за якими лежали рулони в магазині тканин або стояли пляшечки у аптеці. Завтра в крамниці пекаря люди будуть звично обмінюватися формальними фразами; регулярне побажання доброго ранку відвідувачами власнику крамниці, потім іншим відвідувачам; покупець отримає свій хліб зі звичними подяками навзаєм. Можливо, хтось поведе бровою або знизає плечима на знак того, що все іде не так, як хотілося б, але нічого не вдієш. У більшості життя буде тривати, як і раніше, — у них немає вибору. За крамницею пекаря була м’ясна крамниця, де пропонували три різні сорти конини. На дорогах та у траншеях лінії укріплення точно не було нестачі цього продукту, хоча про його якість краще не згадувати.

З бару на іншому боці вулиці лунали пісні, і він пішов подивитися. Увійшовши всередину, він знов опинився в оточенні солдатів, тільки тут майже всі були британськими молодшими офіцерами. Їхні молоді обличчя розчервонілись від випитого, і багато з них створювали галас, щось середнє між промовою і сміхом, схожим на ричання. Стівен уже увійшов, і тепер не можна було просто повернутися та вийти — це було б неввічливо, тому він пробився до бару та замовив напій.

У кутку хтось із молодих офіцерів акомпанував на піаніно, але далеко не всі в барі співали ту саму пісню. Перед Стівеном виникло чиєсь молоде обличчя.

— Я вас раніше тут, у «Шарлі», не бачив. Ви з якого полку?

Стівен відчув, як руки юнака схопили гудзик на його куртці та почали вивчати. Ґудзик не дуже його вразив.

— Ви в боях були?

— Довелося.

— Нещасні. Завжди вас під гармати кидають, правда?

— Часто ще і під свої.

— Не сприймайте це серйозно. Я дуже перепрошую. Здається, мене зараз знудить.

Хлопець просунувся попри Стівена та, хитаючись, попрямував до дверей.

— Ви краще підіть подивіться, як там ваш друг, — звернувся Стівен до лейтенанта, котрий сидів поруч.

— Господи, знову! Його що, нудить? Йому дуже страшно, у цьому вся його проблема. Вибачте.

Стівен відчув, як його вже хитає у щільному натовпі бару вперед та назад. Усі раптом почали співати — гучно та впевнено. Врешті-решт він звільнився та пробився до виходу. На вулиці він швидко пішов у бік вулиці Бове.

Невдовзі він знайшов тихий бар з білими шторами на вікнах. Біля шинквасу стояло кілька чоловіків, спираючись ногами на рейку внизу. Вони підозріло на нього глянули, але кивнули та відповіли на його привітання.

Стівен узяв собі випити та сів біля вікна. Тут було тихо й прохолодно, і це дозволяло зібратися з думками. Він заплющив очі та спробував насолодитися тишею, відсутністю гармат, але його мозок був занадто напружений. Стівен подумав, що коли випити ще трохи, то він зможе досягти потрібного рівня спокою. Але насправді йому була потрібна, збагнув він, близькість із людьми. Не та вимушена, котра на фронті, а добровільна, дружня.

Він розплющив очі та подивився вперед. У бар увійшла жінка і зараз біля стійки купляла пляшку якогось зеленого лікеру. Вона стояла до нього спиною, а її голову покривав темний шарф. Коли вона повернулася до нього обличчям, тримаючи пляшку в руках, шлунок Стівена стиснувся від хвилі шоку, яка пройняла його аж до рук.

Жінка глянула навкруги, побачила його божевільне обличчя та, ніби захищаючись, з деякою тривогою, повернула голову трохи вбік. Вона на мить зловила його погляд, але одразу відвела очі — Стівен же наче прикипів до неї поглядом.

Збентежена, вона поспішила до дверей маленькими швидкими кроками, стукаючи підборами об дерев’яну підлогу. Стівен, з обвислою щелепою, відсунув свій стілець та, хитаючись, пішов за нею, ігноруючи бармена, який волав, що Стівен не заплатив.

Стівен біг брукованою вулицею, аж поки не наздогнав її.

— Вибачте...

— Месьє, прошу вас, залишіть мене у спокої, або я викличу поліцію.

— Ні, прошу, послухайте, я знаю вас. Я не хочу завдати вам шкоди, обіцяю.

Нехотячи жінка зупинилася та з цікавістю подивилася на Стівена. У відповідь на його «Ваше ім’я... вибачте, може, це смішно, якщо я помиляюся, але... ви — Жанна?» — вона неохоче кивнула.

— І ваше дівоче прізвище Формантьє?

Вона знову мовчки хитнула головою. Жестами вона чимось нагадувала свою сестру Ізабель.

Стівен запитав:

— Ви знаєте, хто я?

Вона підняла очі та зустріла його погляд. На обличчі у неї була покірна втома.

— Так, думаю, що знаю.

— Ви не заперечуєте, що я вас зупинив?

Вона не відповіла. В цей момент їх наздогнав бармен, тримаючи у руках каску Стівена. Той подякував та заплатив йому.

Вони знову залишилися наодинці, і Стівен запитав:

— Ми могли б де-небудь поговорили? Я б хотів про дещо вас розпитати.

— Добре. Ходіть за мною.

Стівен пішов слідом. Насправді він нічого не хотів запитати і нічого не хотів знати. В ту мить, коли він побачив її обличчя та збагнув, хто вона, перед ним постав вибір: проігнорувати або ж визнати, що він знає її. Часу на роздуми не було, і він обрав другий варіант, не замислюючись над можливими наслідками.

Жанна привела його на площу Отель-де-Віль та присіла на лавку. Стівен нерішуче стояв перед нею.

— Ми не можемо тут розмовляти. Тобто, я маю на увазі, чи могли б ми поговорити де-небудь у приміщенні?

Жанна похитала головою.

— Я не хочу, щоб нас бачили у барі удвох.

— Може, тоді у вас вдома? Чи могли б...

— Ні, я не можу вас запросити. Про що ви хотіли запитати?

Стівен глибоко вдихнув. Хмарки пари у повітрі, які він видихав, були схожі на недовговічні фігурки під світлом газового ліхтаря. Він запахнув шинель.

— Мабуть, я маю розповісти вам, що сталося, — почав він.

Він бачив недовіру Жанни, і він подумав, що зможе заспокоїти її, показавши відсутність намірів завдати шкоди ані їй, ані Ізабель. Він коротко розповів про їхнє з Ізабель життя удвох, хоча Жанна, напевно, вже чула цю історію. Якщо його розповідь підтвердить те, що вона вже знала, то це тільки доведе, що йому можна вірити. Жанна слухала його, час від часу стримано киваючи.

Поки Стівен розповідав, йому стало зрозуміло, що саме він хотів дізнатися, — простота цього вразила його самого. Він хотів дізнатися, чи Ізабель і досі його любить. Дивлячись в очі її старшої сестри, він бачив достатньо від Ізабель, аби знову відчути її присутність. З відчуттям її повернулася цікавість.

— Потім я повернувся до Франції — і відтоді увесь час була лише війна. Нас не дуже часто перекидали кудись — тільки на кілька миль вгору чи вниз лінією фронту. Так і минали роки. Можливо, колись це закінчиться, — трохи нескладно закінчив він свою розповідь. Він не став розповідати Жанні подробиці життя на бойовищі — мабуть, вона і сама знає ці речі від друзів та рідних. Крім того, він не хотів, щоб у неї склалося враження, наче він прагне співчуття, — адже мільйони людей пережили те ж, що і він.

— А ви? Ви зараз живете в Ам’єні?

Жанна кивнула. Вона опустила шарф на плечі, і він побачив великі карі очі та майже прозору білу шкіру. Риси її обличчя були простіші та рішучіші, ніж у сестри, — без відтінків суперечливості та емоційності. Тим не менш вона водночас виглядала ніжною та сильною. Голос Жанни звучав низько та м’яко.

— Я жила тут деякий час. Я приїхала, щоб... Я приїхала, коли мене покликали сюди. Минулого листопада.

— Ви одружена?

— Ні.

— І ви живете одна?

— Ні. Я живу... з друзями.

Важко було зрозуміти, чи така скритність була їй властива, чи вона намагалася щось приховати. Очевидячки, розповідь Стівена її зовсім не заспокоїла. З півночі на площу увірвався порив вітру, і Стівен здригнувся від холоду. Жанна щільніше закуталася у шаль. Треба говорити відвертіше.

— Я хочу знати про Ізабель. Я хочу знати, чи все у неї добре і чи вона щаслива. Я не хочу нічого ускладнювати. Я розумію, що ви, певно, не кращої думки про мене після того, як я зруйнував її подружнє життя, але як би вона не жила зараз — я не маю жодного наміру втручатися. Після цих шести років я лише хочу знати, чи все в неї добре.

Жанна кивнула.

— Чи все добре, месьє? Так, у неї все добре. Ви маєте розуміти, що ваш вчинок приніс багато страждань її чоловікові й особливо його дітям. Був великий скандал. Звичайно, я не знімаю відповідальності і з Ізабель також. Більше того, її життя тепер понівечене, бо люди звинувачують її у тому, що сталося. Щодо вас, то у цьому місті знайдеться чимало людей, які з радістю б застрелили вас за вчинене.

— Я розумію. Я ніколи не сприймав усе легко, це завжди було важливим для нас обох. Ви розумієте природу подружнього життя Ізабель та Азера? Вона розповідала про це?

— Ізабель розповідала мені про все, месьє. Я її єдиний друг і єдина людина, якій вона довіряє. Вона вилила на мене усі пристрасті та подробиці, які б нормальна людина розділила з різними людьми — сестрами, подругами, рідними. Я все знаю.

— Добре. Та я не стверджую, що її нещасливе життя з ним якось виправдовує Ізабель чи мене, але...

— Я нікого не звинувачую. У мене своя думка так само, як у вас, — своя. Ізабель довірилася мені, і у мене немає іншого вибору, крім як виправдати її довіру. Я в усьому була їй вірною. І я не можу відступитися чи послабити свою вірність.

Стівенові сподобалися її слова.

— Так і є, — сказав він. — Вірність не може бути частковою, тільки повною. Можу вас запевнити: я є і завжди був вірний тільки щастю Ізабель. Не своєму і не щастю когось іншого. Ви маєте мені довіряти.

— Я не настільки добре вас знаю, щоби довіряти. Мені відомо про вас тільки те, що розповіла сестра і що я побачила сама, — і це спонукає повірити. Але є багато речей, які краще залишити незакінченими і про які краще не говорити. Думаю, зараз нам краще попрощатися.

Стівен на мить утримав її руку, щоб вона не пішла відразу.

— Тільки скажіть мені, чому ви живете в Ам’єні?

Жанна пильно подивилася на нього та зрештою мовила:

— Я приїхала доглядати Ізабель.

— Ізабель живе тут? Зараз — вона тут? І що означає «доглядати»? Вона хвора?

— Я не хочу розповідати вам забагато. Але й обманювати не хочу.

— Вже запізно, — сказав Стівен. Він чув, як його власний голос луною звучить на площі. Він ковтнув та спробував говорити тихше. — Скажіть, вона в Ам’єні? Вона нездорова? Що сталося?

— Добре, я скажу. Але зараз ви пообіцяєте, що дозволите мені піти, коли завершу. Я розповім вам усе, що ви маєте знати, і піду додому. Не робіть ніяких спроб мене переслідувати чи якось інакше зв’язатися зі мною. Ви розумієте?

— Добре, я згоден.

Жанна повільно почала розповідати, наче відміряючи потрібний рівень правди, яку можна було сказати.

— Ізабель повернулась до Руана, у батьківський дім. Це я запропонувала. Вони не дуже були раді її прийняти, але я наполягала. За кілька місяців після цього наш батько домовився з Азером, що вона повернеться до нього. Ні, слухайте. Дайте мені розповісти. У неї не було вибору, насправді. Мій батько так чи інакше вигнав би її з дому. Азер обіцяв почати усе спочатку і прийняти її назад так, наче нічого не сталося. Грегуар, його син, благав її. Я думаю, що саме він переконав Ізабель. Вона повернулася до нього, у його старий будинок. Були й інші причини, про які я не можу вам сказати. У перший рік війни місто зайняли німці — ви, мабуть, знаєте. Багато чоловіків забрали — у тому числі й Азера. Потім... ішов час, багато чого сталося, Ізабель лишалася тут. У будинок на бульварі Гангу влучив снаряд, і задню частину зруйновано. Нікого не поранило, але Ізабель вирішила переїхати у квартиру на вулиці Комартен. Лізетта вже була заміжня, а Грегуар — достатньо дорослим, аби залишити школу. Наступного року він іде в армію. І ось минулого листопада, під час шаленого обстрілу, в будинок на вулиці Комартен влучило. Ізабель травмована, але їй пощастило. На тій вулиці тоді загинуло двоє людей. Коли вона лежала у шпиталі, вона написала мені та попросила, чи не могла б я її доглянути. Тоді я й приїхала з Руана. Вона зараз вже не у шпиталі — вона доволі швидко одужала, хоча вже ніколи не буде... в нормі. Я залишуся тут ще на кілька тижнів.

— Зрозуміло, — схожість сестер викликала у Стівена настільки сильне почуття присутності Ізабель, наче вона сиділа прямо тут, на лавці між ними. Тим не менш очевидно, що Жанна щось приховала. І, мабуть, більшу частину. — Я хочу побачити її.

Його власні слова здивували його. Жодного разу, коли він сидів у грязюці та бруді, він не мав такого бажання, щоби вона стала чимось реальнішим за неясні спогади, які й так нечасто до нього приходили. Він ніколи не хотів побачити її шкіру, тіло, волосся. Щось із розказаного Жанною змінило його байдужість. Можливо, тривога за її добробут спонукала його переконатися на власні очі, а не довіритися спогадам та розповідям Жанни.

Вона похитала головою.

— Ні, це неможливо. Тільки не після усього, що сталося.

— Будь ласка.

Голос Жанни став ніжним.

— Я подумаю. А ви подумайте про весь той розбрат та біль, який спричинили. Було би божевіллям повертатися зараз та знову піднімати ті речі, — вона підвелася, щоб піти. — Месьє, я розповіла, мабуть, більше, ніж повинна. Але коли я вас побачила, то відчула, що можу вам довіряти. А також я думаю, що у неї є певний борг перед вами. Коли вона пішла, то нічого не пояснила, і, я вважаю, ви повели себе по-своєму шляхетно. Ви не переслідували її і не ускладнювали ситуацію. Я вважаю, що ви принаймні заслужили почути розказане мною. Але я вірна Ізабель — і ви самі сказали, що вірність має бути безкомпромісною та повною.

Стівен підвівся та став поруч.

— Я розумію. Я вдячний вам за довіру, таку, наскільки можлива. Дозвольте запитати ще дещо: ви хоча б скажете Ізабель, що я тут? Що я хочу побачитися з нею — хоча б ненадовго? Тільки щоби побажати їй усього найкращого. Нехай вона сама вирішить.

Жанна стисла губи, виражаючи незгоду, та захитала головою. Стівен продовжив:

— Цим ви не порушите свою вірність. Ви просто дасте їй можливість вирішити самій. Це ж усе-таки її життя, правильно?

— Добре. Я не вважаю, що це хороша ідея, але скажу, що ми з вами зустрілися. Зараз ви повинні мене відпустити.

— А як я дізнаюся?

— Завтра у тому ж барі о дев’ятій вечора. Мені вже час.

Вони потисли руки, і Стівен залишився спостерігати, як висока фігура зникає на іншому боці площі.

Він пішов через ціле місто на бульвар Гангу. Оминув собор, готичну форму якого захищали мішки із землею, наче його духовні істини не могли забезпечити достатній захист від вибухів металу, спустився на береги каналу, де у свій перший приїзд до міста він дивився, як чоловіки у сорочках з коротким рукавом з надією закидають свої вудки у спокійні води Сомми, відділені від основної річки.

Все прокидалося знову. Те, що він вважав уже померлими і не більш ніж застарілими спогадами, знову піднялося в ньому та спалахнуло. Він ніколи такого не уявляв — навіть у моменти найглибшої самотності, під найстрашнішими обстрілами, навіть коли йому потрібні були найпростіші та навіть дитячі засоби підтримки. Ніколи він не звертався до спогадів про Ізабель та того, що між ними було, як до джерела надії та сенсу. Ніколи він не використовував їх, щоб втекти від гнітючої реальності, у якій опинився. Але зустріч з Жанною змінила його дивовижним чином: тепер події останніх трьох років стислись у щось таке, що хоч і неможливо зрозуміти, зате можна осягнути.

Він вийшов на бульвар з південного боку і пішов далі. Він повірити не міг, що будинок може там стояти; не здавалося таким же нереальним, як і спогади про смерть, коли життя манило його назад нечіткими обіцянками, або як спогади про битву, коли час наче перестав існувати.

Він побачив, як червоний плющ видирається нагору на кам’яний балкон другого поверху; величні вхідні двері з вишуканими кованими прикрасами; сірий сланцевий дах, котрий перетинав сам себе під різними кутами, ховаючи під собою кімнати та коридори неправильної форми. Масивний спокійний фасад, чия міцність не викликала заперечень.

Стівен відчув у роті смак тих днів. Він чув запах полірованої дерев’яної підлоги, про яку дбала служниця на ймення... Маргарита; смак вина, яким Азер зазвичай пригощав за обідом, — червоного, сухого та терпкого, не дешевого, густого та димного[10]; кроки, чия оманлива луна завжди справляла враження, що вони дальше або ближче, ніж насправді; запах тютюну з трубки у вітальні; і одяг, який носила Ізабель: з ледь помітним запахом троянд, завжди чистий та накрохмалений, який вона носила так, наче була не просто вдягнена, а виряджена — і не для цього дому, а для іншого світу, в якому вона жила в своїй уяві. Усі ці спогади повернулися до нього з настирливою ясністю, як тоді, коли його власні почуття узгоджувалися з потаємним внутрішнім життям Ізабель. Він стояв на цій темній вулиці, дивився на будинок і пригадував також ту екзальтовану нагальність, з якою він переконувався у власній правоті.

Він пересік вулицю та підійшов ближче до будинку, щоби роздивитися краще. Ворота були зачинені, і не світилося жодне вікно. Він пройшов трохи далі вулицею, щоби подивитися на будинок збоку. Ззаду будинок закрили брезентом, помітно, що його відновлювали: купки битої цегли лежали та чекали, поки їх вивезуть. З того місця, де стояв Стівен, здавалося, що більшість задньої частини будинку зруйнована. Німці використовували великі гармати, і в будинок влучив один — а то й два — снаряди. Стівен вирахував, що в будинку рознесена головна вітальня, а також кілька невеликих кімнат на нижніх поверхах. Над ними розташовані задні спальні, у тому числі спальні служниць та червона кімната.

Він сів під деревом біля дороги. Сила спогадів здолала його. Він пригадував усе так ясно, наче переживав знову. Камін, готовий до розпалу, у червоній спальні, середньовічний лицар, клематіс за вікном... Він спробував зупинити цей потік спогадів про кожну дрібницю, але водночас вони його відроджували.

Він підвівся та попрямував від будинку в бік міста, а потім попростував берегом каналу. Він на мить згадав про Елліса — чи все у нього добре, адже той лишився сам. В Ам’єні було багато місць, де можна переночувати, і приязні офіцери завжди йому покажуть, куди піти. Спати не хотілося. Він був недалеко від водяних садів — родючих закутків, де він колись катався на човні разом з Азером, його родиною та месьє і мадам Берар.

Він брів крізь ніч, зрідка зупиняючись для відпочинку на лавці та спроб дати думкам лад. На світанку Стівен пішов у квартал Сен-Ле, де почув перші звуки денної активності: пекар затопив печі, вулицею поїхали з гуркотом вози з молочними бідонами, котрі тягли робітники.

О сьомій він з’їв яєчню з хлібом у кафе; випив велику чашку кави. Потім умився та поголився в маленькій кімнаті, куди його провів власник. Він не дуже звик до безсонних ночей, але зараз не відчував жодної слабкості від того, що не спав цілу ніч. Може, вдасться знайти якесь місце, де показують кіно; якщо ні — можна купити книгу та почитати у саду біля собору.

День минув у гарячковому очікуванні. Після обіду він ліг поспати в кімнаті невеличкого готелю — і заснув набагато міцніше, ніж очікував. Ввечері він переодягнувся та приготувався до зустрічі з Жанною. По дорозі до бару виявилося, що у його чистій сорочці теж живуть воші — так само як і в брудній.

Тільки лиш пробило дев’яту, Жанна увійшла до бару. Стівен поставив на стіл свою склянку й підвівся, відсуваючи для жінки стілець. Він ледь терпів усі формальності, пропонуючи їй випити та розпитуючи про самопочуття, — очі його тим часом шукали на її обличчі будь-які ознаки новин.

— Ви говорили з Ізабель?

— Так.

Жанна відмовилась від випивки та сіла за стіл, склавши руки.

— Вона дуже здивувалася, коли я сказала, що ви в Ам’єні. Ще більше її здивувало те, що ви хочете побачитися з нею. Вона не давала відповіді аж до вечора. Їй дуже важко. І причину того ви дізнаєтеся, месьє. Зрештою вона погодилася. Я відведу вас до неї сьогодні.

Стівен кивнув.

— Добре. Тоді не будемо гаяти часу, — він був абсолютно спокійний, наче відбувалося щось звичайне — як перевірка траншей.

— Ходімо, — Жанна підвелася. — Тут недалеко.

Вони мовчки йшли темними вулицями. Стівен відчував, що Жанна не буде рада його питанням; вона лише чесно виконувала свою місію, яка особисто у неї вочевидь викликала сумніви.

Вони дійшли до синіх дверей з латунною ручкою. Жанна підняла очі на Стівена — вони світилися у тіні шарфа, яким вона закутала голову.

— Далі усе залежить від вас, месьє. Зберігайте спокій. Будьте сильним. Не засмучуйте Ізабель. І себе також.

Стівена зворушила її доброта. Він кивнув, погоджуючись, і вони увійшли в дім.

У скромному коридорі тьмаво горіло світло. Тут стояв столик з вазою зі стокротками під дзеркалом у золоченій рамі. Жанна піднялась нагору, і Стівен пішов слідом. Вони опинились на маленькому майданчику з дверима в кінці.

— Зачекайте, будь ласка, — сказала Жанна та постукала в двері.

Стівен почув, як їй відповіли, і вона увійшла. З-за дверей було чути совання стільців та тихі голоси. Він озирнувся навкруги: картини обабіч дверей, світлі стіни, вкриті клейовою фарбою.

Жанна вийшла.

— Тепер можете заходити, месьє.

Вона торкнулась його руки, підбадьорюючи, та пройшла повз, зникаючи у коридорі.

У Стівена пересохло в роті, він не міг ковтнути. Простягнув руку вперед і штовхнув двері. У кімнаті було дуже темно. Світилася тільки одна лампа на столі, накрита важким абажуром. У дальньому кінці кімнати стояв невеликий круглий стіл — за такими грають у карти. З іншого боку він побачив Ізабель.

Стівен зробив кілька кроків кімнатою. Ось він — страх; це відчуття, через яке солдати ховаються у вирвах або стріляються.

— Ізабель.

— Стівене, я рада тебе бачити, — її тихий голос звучав так само, як і тоді, коли він уперше його почув у вітальні поміж хамських коментарів Берара; він пронизав кожен нерв його тіла.

Стівен підійшов ближче, щоби бачити її: каштанове волосся з полуничними прядками, великі очі; шкіра, у якій він міг — якби було більше світла — читати ритм її внутрішніх почуттів у мінливих рисах та кольорі. Але щось було не так. Ліва сторона її обличчя була спотворена довгим рубцем, який починався від вуха, тягнувся щелепою, ламаючи її природну лінію, потім переходив на шию і зникав під високим коміром її сукні. Було видно, що рана вивернула її плоть назовні. Вона вже загоїлася та висохла, а вухо майстерно відновили лікарі. Рубець змінював усю лінію щелепи і створював враження серйозності рани, і хоча вона загоїлась, а проте свідчила про силу удару так, наче це відбулося тільки що. Ізабель незручно притискалась лівою частиною тіла до стільця, ніби частково втратила можливість рухатися.

Вона стежила за його поглядом.

— Мене поранило під час обстрілу. Я думала, що Жанна сказала тобі. Спочатку снаряд влучив у будинок на бульварі, а потім — у інший, на вулиці Комартен, куди ми переїхали. Не пощастило мені.

Стівен не міг говорити. Щось перекрило йому горло. Він підняв свою праву руку долонею до неї. Цей жест мав висловити його радість від того, що вона жива, що він співчуває їй, що він бачив речі набагато гірші, та ще багато чого — але насправді той жест виразив дуже мало. Вочевидь, Ізабель краще підготувалася до зустрічі. Вона спокійно продовжувала:

— Я рада, що ти добре виглядаєш. Ти трохи посивів, чи не так? — вона посміхалася. — Але це добре, що ти вижив у цій страшній війні.

Стівен стиснув зуби, відвернувся, пальці зціпилися в кулаки. Він потрусив головою, але не видав ані звуку. Йому ще ніколи не доводилося відчувати таке фізичне безсилля.

Ізабель продовжувала говорити, але голос її слабшав та затинався.

— Я дуже рада, що ти захотів побачитися. Приємно, що ти прийшов. Не хвилюйся щодо моєї рани. Я знаю, це виглядає жахливо, але шрам уже не болить.

Вона боязко говорила далі, Стівенові в спину. Він повільно опановував почуття, які вирували всередині. Її голос заспокоював.

Він зібрав усі свої моральні сили і крок за кроком повернув контроль над собою. З полегшенням — та навіть з деякою гордістю — витиснув нарешті хоч якийсь звук зі свого горла та повернувся до неї. Він почав говорити про якісь пусті речі, як і вона.

— Мені пощастило випадково зустрітися з твоєю сестрою. Вона була дуже доброю до мене.

Він зустрів її погляд та сів за стіл навпроти.

— Мені відняло мову на якийсь час. Вибач. Мабуть, я поводився дуже грубо.

Ізабель простягла правицю через стіл. Стівен узяв її обома руками, потримав коротку мить. Він не довіряв собі, а тому відпустив її.

— Ізабель, можна мені склянку води?

Вона всміхнулася.

— Дорогий мій, Стівене, звичайно. Там у кутку на столі глечик. Налий собі. Потім ти обов’язково маєш випити англійського віскі. Жанна купила сьогодні спеціально для тебе.

— Дякую.

Стівен підійшов до стола. Випивши склянку води, налив трохи віскі. Його рука трохи тремтіла, але коли він повернувся до Ізабель, то зміг примусити себе посміхнутися.

— Ти залишився живим, — сказала вона.

— Так, залишився, — він витяг цигарку з портсигару, який тримав у кишені куртки. — Війна триватиме ще рік, може довше. Я вже майже не пам’ятаю, яким було життя до неї. Ми — ті, хто вижив, — про це не думаємо.

Потім він розказав, як двічі був поранений і як одужував обидва рази. Їх розмова здавалася йому доволі сухою, і це його тішило.

Ізабель сказала:

— Сподіваюся, тебе не дуже вразив мій вигляд. У порівнянні з іншими мені ще пощастило.

— Мене це не шокує. Бачила б ти те, що бачив я. Проте я не буду розказувати про такі речі.

Він згадав про чоловіка, обличчя якого розкрилося від кулі з гвинтівки. На ньому утворився правильний трикутник з вершиною посеред лоба та двома іншими кутами на лінії підборіддя з обох боків. Залишилася половина одного ока, але більше ніяких рис не було, крім кількох зубів; решта обличчя просто вивернулася плоттю назовні. Солдат залишився при тямі; він навіть чув та виконував те, що казав йому військовий лікар. Так що у порівнянні з ним рана Ізабель була нісенітницею.

Та Стівен брехав. Рана таки шокувала його. Він поступово звикав до нестачі світла і тепер бачив, що на лівій скроні шкіра натягнулась і через це постраждала форма ока. Та вразила його не серйозність травми, а відчуття непристойної близькості. Її шкіра та кров відкрили йому такі речі, які не змінить ніякий вибух металу.

Зрештою, коли вони досягли якогось порозуміння, вона розповіла, що з нею сталося. Про їх життя у Сен-Ремі та інших місцях, де вони побували, вона згадувала дуже коротко.

— Я повернулася у Руан, до батьків. Там я ніби знову стала дитиною — тільки без тієї невинності та широких можливостей попереду. Вони проявили доброту та прийняли мене назад, але я все одно відчувала себе ніби в тюрмі свого переступу. Ти можеш уявити? Це як повернення назад, аби почати все спочатку після поганого вчинку.

Пізніше батько м’яко почав розмову про моє повернення до Ам’єна. Я спочатку не припускала, що він серйозно. Я гадала, що Азер не захоче мене більше бачити, вже не говорячи про здійнятий скандал. Але мій батько вміє домовлятися. Він усе вирішив, так само як влаштував колись наше весілля. Він привіз Лізетту та Грегуара до нас у гості. Я плакала від щастя, коли знову їх побачила. Лізетта подорослішала і стала молодою жінкою. Вона мене вже не потребувала, але все одно поставилася до мене добре, хоча могла цього і не робити. А Грегуар благав, щоб я повернулася. Вони мене вмовили. Я повірити не могла, що мені можуть пробачити усе вчинене. Вони просто сказали, що це забуто. Мабуть, після втрати однієї матері діти зробили б що завгодно, щоби не втратити другу. Вони пробачили мені. Пробачили, бо любили мене просто за те, якою я є.

Я дуже боялася зустрічі з Азером. Але дивна річ — він був присоромлений. Думаю, його принизив сам факт, що я пішла від нього до іншого чоловіка. Він був доволі лагідним. Навіть пообіцяв стати кращим чоловіком. Я не могла повірити у те, що відбувалося. І не мала жодного бажання повертатися. Проте прийняла це рішення тому, Що була нещасливою у батьківському домі, — і мій батько кмітливо це використав.

— І ти повернулася? — Стівен ніяк не міг второпати; не здавалося немислимим, або ж якусь частину історії Ізабель приховала.

— Так, Стівене, я повернулася. Не за власним бажанням, а через відсутність вибору. Щасливою мене це не зробило. Я пошкодувала про це рішення тієї ж миті, коли переступила поріг. Але тільки тепер знала, що більше не передумаю. Я мусила залишитися. Минуло кілька місяців, і мене прийняло те, що вони називають суспільством. Месьє та мадам Берар запросили на вечерю. Це було колишнє життя, а проте гірше. Мене врятувала війна. Може, саме цьому я ставлюся до неї філософськи, — вона торкнулася своєї шиї пальцями правої руки. Стівенові стало цікаво, який той рубець на дотик. — У серпні через місто пройшли британські солдати. Я дивилася на них і глибоко в душі сподівалася побачити тебе. Солдати співали «Боже, бережи короля!». Але потім усе стало зовсім зле. Наприкінці місяця армія вирішила не захищати місто, і вони віддали його німцям. Я хотіла поїхати звідси, але Азер був членом міської ради, і він наполягав, щоб я лишилася. Ми чекали два дні. То була суцільна агонія. Зрештою, вони увійшли у місто — промарширували з боку Альбера вулицею Сен-Ле. На якусь мить у місті запанувала атмосфера свята. А потім вони оголосили свої вимоги. Меру дали два дні на те, щоб він надав їх армії величезну кількість їжі, коней та спорядження. І як гарантію вимагали дванадцять заручників. Дванадцять членів ради зголосилися. Мій чоловік був серед них.

Німці зайняли дім на бульварі Гангу й оселили в нім дюжину офіцерів. Тієї ночі чоловіка тримали у залі для засідань міської ради. Їжу збирали дуже повільно, і німці погрожували вбити тих дванадцять чоловік. І пристрілювали величезну батарею гармат по місту. Наступного дня сповістили, що заручників звільнили, проте з’ясувалося, що мер не заплатив достатньо грошей, і чотирьох знов ув’язнили, в тому числі Азера. Після трьох днів невизначеності німці нарешті визнали, що їхні вимоги було виконано, і усіх членів ради відпустили. Але окуповане місто стало іншим.

Ізабель швидко перейшла до іншої частини історії. Розповідь відображала не найкращу участь фігурантів.

Усім чоловікам призивного віку наказали готуватися до депортації. Багато хто скористався можливість) втекти з міста, але тисячі чоловіків здалися добровільно. Німців спантеличила така покірність. Вони не мали можливості дати раду зі стількома чоловіками. Майже всіх відпустили, крім п’ятиста добровільних полонених, яких вони вивели з міста. Коли німці дійшли до Лонго, ті, хто був трохи сміливіший, збагнули, що насправді їм нічого не заважає втекти, і тихо повернулися додому. У Перонні тих, хто не зміг домовитися, посадили в автівки, реквізовані у французів, та вивезли у Німеччину. Азер вважав своїм обов’язком залишитися з чоловіками Ам’єна і тому пішов з ними. Зважаючи на вік, йому кілька разів неформально пропонували повернутися, але він був непохитний у своєму намірі бути зі скривдженими жителями свого міста.

Для Ізабель місто стало зовсім іншим, хай ця окупація і принесла свободу для неї у дім на бульварі Гангу.

Німецькі офіцери були церемонні та добродушні. Молодий пруссак Макс приділяв особливо багато уваги дворічній доньці Ізабель. Він гуляв з дівчинкою в саду, бавився з нею; переконав інших офіцерів, що турбота про дитину дає підстави звільнити Ізабель від обов’язку обслуговувати їхні потреби, про які спокійно може подбати армійська обслуга. Їй, на Максове прохання, також дозволили залишити собі найкращу кімнату.

Коли вона розповідала цю історію Стівенові, вона не згадувала про дочку. Саме заради неї вона переїхала спочатку до Руана, а потім до Ам’єна: дитина потребувала дому та сім’ї. Вона ніяк не могла примусити себе розказати Стівенові про дівчинку — хоча це була його донька. Вона тримала свою вагітність у таємниці, а також примусила Жанну пообіцяти нічого не розповідати. Ізабель вважала, що коли він дізнається про дитину, то стосунки між ними стануть боліснішими та складнішими.

З тієї ж причини, чому вона приховала факт існування дочки, жінка розповіла Стівенові про Макса. Їй здавалося, що так все спроститься і Стівен зрозуміє, що це кінець.

Окупація тривала лише кілька днів, але цього короткого відрізку війни вистачило для Ізабель, аби закохатися у солдата, котрий грав з її маленькою дочкою та опікувався її комфортом. Він був не тільки дуже привітним, а й винахідливим, надійним та веселим. Уперше в житті вона відчула, що зустріла когось, з ким могла би бути щасливою за будь-яких умов у будь-якій країні. Його головною метою був її добробут, і вона знала, що коли відповість йому такою ж вірністю, то жодні умови, зміни та навіть війни не зможуть зруйнувати їхнього простого, відособленого задоволення. У порівнянні з її пристрастю до Стівена почуття до Макса були доволі спокійними, але не поверхневими; вони мали глибокий зміст і вселяли упевненість у тому, що нарешті вона зможе стати такою жінкою, якою завжди хотіла, без обмежень та обману; що у неї буде таке життя, яке забезпечить спокій та підтримку дитині.

Макс був дуже вдячний та схвильований їхніми стосунками, він вважав їх найбільшим успіхом. Стриману Ізабель здивувало, що Макс і не сподівався на взаємність своїх почуттів. Його невір’я змінилося легкістю і яскравістю часу, проведеного разом. Лиш одне затьмарювало думки Ізабель, коли вона лежала вночі без сну: національність Макса. В такі моменти вона вважала себе зрадницею, часто згадувала чоловіка і ще частіше думала про свою країну та інших людей. Вона не розуміла, чому її переслідувала така дивна доля, коли сама собі вона здавалася простою істотою, маленькою дівчинкою, яка так хотіла любові й уваги та прагнула звичайних людських емоцій, коли жила у батьківському домі. Чому ж її прості бажання перетворили її на таку навіжену парію?

Ця проблема залишалася невирішеною і важкою, як би Елізабет не намагалася розв’язати її, заглиблюючись всередину себе. Навіть думка про це спричиняла страждання, а проте в Ізабель спрацьовував інстинкт виживання. Макс був чоловіком з плоті та крові — хорошим чоловіком, з людською душею, і, зрештою, це набагато важливіше національності, навіть у такі жахливі часи. Ізабель володіла природним умінням стійко приймати складні життєві рішення, яке допомагало їй рухатися туди, куди вона вважала правильним, незалежно від думки оточення — найчастіше абстрактної.

Вони з Максом листувалися. Коли у нього була відпустка, вона таємно їздила до нього у Відень. Попри Довгі розлуки почуття залишались такими ж сильними та навіть зміцнювали впевненість жінки. Це був її останній шанс вийти на правильний шлях та забезпечити хороше життя для доньки.

У червні 1916 року полк Макса кинули на підкріплення у район, який раніше був спокійний, — на Сомму, поблизу Маме. Ізабель отримала листа, який Стівен надіслав з лінії фронту. Наступні півроку вона не могла примусити себе читати газети. Усвідомлення того, що Стівен та Макс воюють один проти одного, було нестерпним.

Коли вона потрапила у шпиталь, то написала Максові листа, і звістка про її поранення подвоїла його відданість. Чим важче ставало, тим важливіше було для них обох дотриматись обіцянок, даних одне одному.

— Це нелегко, — сказала Ізабель. — Цей вибір дався дуже, дуже важко. Але чим довше йшла війна, тим рішучішими ми ставали.

Вона закінчила свою розповідь та глянула на Стівена. Увесь час, поки вона говорила, він не вимовив ні слова. Вона навіть задумалась, чи він взагалі її розуміє. Вона не згадувала про дитину, а без цього факту було непросто усе пояснити. Він вочевидь був спантеличений.

Стівен, подумала вона, змінився настільки, що його важко впізнати. Він, схоже, і сам не розумів, яким став. Волосся пробивала сивина, вуса давно не стрижені. Поголений погано, постійно чухається — мабуть, і сам не помічає. Його очі — завжди темні — зараз наче провалилися глибше. З них щезло світло. Голос, колись насичений значеннями та відтінками, стриманістю та контрольованою емоційністю, зараз звучав то гавкотом, то зовсім невиразно. Здавалося, що його кинули у якесь нове існування, де він зміг закріпитися та окопатися лише через відсутність природних почуттів та реакцій.

Ізабель дуже зворушили ці зміни в ньому, але вона боялася більше, ніж просто рукою, доторкнутися до обжитого ним світу. Коли він піде, вона буде плакати за ним — але зараз перед нею стояло практичне завдання розповісти йому те, що потрібно.

Стівен дістав ще одну цигарку та повільно постукав нею об стіл. Він — дивно! — посміхався широкою глузливою посмішкою.

— Ти, мабуть, не шукала легкої дороги, еге ж?

Ізабель похитала головою.

— Я ніколи не побажала б собі таких труднощів. Але вони просто трапляються.

— Як справи у Лізетти?

— Вона вийшла заміж. Мого чоловіка це дуже дратувало — її обранцем став Люсьен Лебрен. Пам’ятаєш його? Хлопець, який організовував страйк.

— Пам’ятаю. Я ще ревнував до нього. Вона щаслива?

— Так, дуже щаслива. Тільки Люсьєн зараз в армії. А Грегуар піде наступного року, якщо війна ще не закінчиться.

— Я б хотів побачити Лізетту. Вона хороша дівчина.

— Вона живе у Парижі.

— Зрозуміло, — кивнув Стівен. — А що це за шум?

— Мабуть, коти. У Жанни живуть двоє.

— А звук такий, наче дитина.

З коридору долинули кроки. Двері відчинилися — й одразу зачинилися. Ізабель відчувала, що під холоднокровною поведінкою Стівена криється якесь сильне бажання або пристрасть.

— Я радий, що ти мені все розказала. Я більше не побажаю бачитися з тобою. Це усе, що я хотів знати. Зичу тобі усього найкращого з твоїм німецьким другом.

Очі Ізабель раптово сповнилися сльозами. Не можна дозволити йому піти на такій низькій ноті пригніченості. Вона не хотіла його зламати.

Він нахилився через стіл і мовив з легким дрожем у голосі:

— Можна доторкнутися до тебе?

— Ти маєш на увазі...

— Так, — він повільно кивнув.

Він простягнув уперед праву руку. Вона узяла її в свої долоні, відчуваючи його великі грубі пальці. Повільно, з тремтливістю, вона провела його руку своїм обличчям і поклала на лінію підборіддя, трохи нижче вуха. Кінчики його пальців ніжно почали спускатися розщелиною на її шкірі. Цікаво, чи його пальці достатньо м’які, щоби він відчув, яка на дотик її плоть, чи ж вони загрубіли настільки, що він не відзначав різницю текстури.

Його пальці обмацували шрам, і її раптом накрило хвилею бажання — ніби він торкався не щоки, а відкритого тіла між ногами; наче знову відчула лагідний дотик його язика; до неї повернувся екстаз гріха та оволодіння. Кров прилила до шкіри, у животі з’явилося відчуття, ніби щось в ній тане в гарячій хвилі, яка захлеснула її тіло. Вона почервоніла від збудження, шкіра під одягом пульсувала та горіла вогнем.

Голова Стівена майже не рухалася, але очима він стежив за своєю рукою, котра спускалася вниз борозною, мовби вигорнутою плугом. Спустившись до її сукні, він на мить зупинився, тримаючи пальці на рані. Потім він прибрав руку та притис зовнішню сторону долоні до м’якої, неушкодженої шкіри на шоці, як робив безліч разів колись давно.

Стівен підвівся та мовчки вийшов з кімнати. До Ізабель долетіли окремі слова з його розмови з Жанною, котра стояла на сходах, а потім його кроки спустилися униз. Вона затулила обличчя руками.

Коли Стівен прийшов на вокзал, уже вечоріло, опускалися сутінки. Він побачив Елліса, який стояв на початку платформи, і підійшов до нього.

— Що з вами сталося? — нервово запитав Елліс. Його голос звучав роздратовано.

— Зустрів друга.

Вони знайшли в поїзді два вільні місця, і Стівен бачив крізь вікно, як платформа повільно зникала позаду.

Елліс запалив цигарку.

— Зараз саме той час, коли у неділю очікуєш почути вечірні дзвони, — сказав він. — Я віддав би усе на світі, щоб не повертатися туди.

Стівен заплющив очі. Він сам уже не мав певності, чого хоче, а чого — ні. Поїзд сам їх відвезе, куди потрібно.

Наступного дня Стівен пішов до полковника Грея у штаб батальйону. Стівен відчинив двері його кабінету, і той відклав книгу. Раніше тут була вітальня фермерського будинку.

— Сідайте, Рейзфорде. Ну як, добре провели вихідні?

— Так, дякую, сер.

— Боюся, що ваша рота завтра повертається на передову.

— Не маю заперечень, — відповів Стівен. Він сів нога на ногу та посміхнувся. — Будемо продовжувати. Іти вперед. Поки це все не закінчиться.

Стівенові подобався Грей — він завжди говорив прямо. Хвилювала лише його схильність до дивних психологічних теорій.

Грей розпалив трубку.

— На мене тиснуть. Я маю поставити вас на штабну роботу. Цього разу вам доведеться погодитися.

Стівен напружився.

— Я не для того зайшов так далеко, щоби покинути моїх солдатів зараз.

— Яких солдатів? — м’яко запитав Грей.

— Тих, з якими я тут вже більше двох років.

Грей мовчки труснув головою та підняв брову. Стівен ковтнув і впулився у підлогу.

— Їх немає, Рейзфорде, — сказав Грей. — Вони усі загинули. Від вашого взводу залишилося не більше двох чоловіків.

Стівен облизнув губи. В очах стояли сльози.

— Ви втомилися, — сказав Грей.

— Ні, я...

— Ви ні від чого не ухиляєтеся. Я знаю, що ви ходите у патрулювання та розвідку. Я чув, що ви навіть спускалися під землю з мінерами. Але я не про те. Ви втомились морально, Рейзфорде. Хіба я не правий?

Стівен похитав головою. Відповісти він не міг. З ним уже давно ніхто не розмовляв з таким співчуттям.

— Тут нічого соромитися. Господи, та ви ж зробили не менше, ніж будь-хто інший у цьому батальйоні! Найкраще зараз для вас — це співпраця зі штабом бригади. Їм потрібні ваша французька. Яка вам користь зі знання мови, якщо ви стирчите у вирві від снаряду?

— Надовго?

— Лише на декілька місяців. У шеренгах наших французьких союзників назрівають деякі проблеми. Нам потрібно точно знати, що там відбувається, бо самі вони нічого не розкажуть.

Стівен кивнув. Він не бачив можливості опиратися.

— Та спочатку вам дадуть відпустку додому. І від цього ви теж не можете відмовитися.

Вістовий Грея, Уоткінс, приніс чай та пиріг з волоськими горіхами, який надіслала дружина полковника з Англії.

Поки обоє їли, висіла тиша, а потім Грей сказав:

— Ви чули про неприємний інцидент з полоненими у роті «Б»? Важкий обстріл, солдати змучилися. Під час розвідки узяли близько дюжини бошів. А коли з’ясувалося, що їх треба буде вести п’ять миль під дощем, та ще й угору, вони просто відвели їх у найближчий гай та розстріляли. Офіцер закрив на це очі.

Стівен відчував, що Грей уважно стежить за його реакцією. Можливо, той взагалі придумав усю цю історію для перевірки.

— Їх треба віддати під трибунал, — відповів Стівен.

— Я думав, ви не дуже полюбляєте наших німецьких друзів, — шотландський акцент Грея став трохи помітнішим, що свідчило про зацікавленість полковника.

— Не дуже, — підтвердив Стівен, ставляючи на стіл свою чашку. Навіть у штабі батальйону чай мав присмак палива — його теж розносили в бочках. — Для мене найважча частина роботи — зробити так, аби солдати ненавиділи німців так сильно, як і я. Коли ми на відпочинку або на другій лінії, у них добре виходить. А чим ближче до фронту, тим частіше вони говорять про «нещасних німчиків». Але найгірше — коли вони чують, як німці балакають або співають, тоді я знаю, що халепа. Мені доводиться нагадувати їм про їхніх мертвих друзів.

— А що ви самі?

— Мені не важко підтримувати вогонь ненависті, — сказав Стівен. — Я інший. Я навчився любити статут та бути кровожерливим, як він того потребує. Мені достатньо лише подумати про солдатів, про те, що з ними зробили німці, про те, як вони помирали.

Стівен розхвилювався. Він спробував заспокоїтися, щоб не сказати нічого нерозсудливого. Він подумав про Бреннана — його брат пропав під час патрулювання кілька днів тому.

Грей кивав з виразом інтелектуального захоплення на обличчі — як хірург, що знайшов жовчний камінь, про який будуть потім писати у медичних журналах.

— Я не думаю, що офіцери повинні жити у вирі особистої ненависті до ворога, — зауважив Грей. — Так, вони мають бути кровожерливими, але з ясною головою, бо їм треба піклуватися про безпеку своїх солдатів.

— Я увесь час про неї думаю, — відповів Стівен. — Жоден, хто бачив те, що й ми з вами минулого липня, не захоче знову спостерігати марну смерть свої солдатів.

Грей постукав чайною ложкою собі по зубах.

— А ви б отримали задоволення, якби самі, своїми руками, вбили велику кількість ворогів?

Стівен подивився униз на стіл. З думок не виходили Ізабель та її пруссак. Він уявив, що б він вчинив, якби зустрів його. Без жодних труднощів і сумнівів він би натне на гачок свого револьвера; він би навіть, не вагаючись, витяг чеку з гранати. Стівен не знав, якої відповіді чекав Грей. У нього в голові був туман, де ясною залишалася лише одна думка: тепер, коли він зайшов так далеко, коли загинуло так багато солдатів, було би божевіллям поступитися та відійти. Він сказав правду:

— Так. І чим більше, тим краще.

— І ви, попри те, педантично ставитися усього лише до дюжини полонених, застрелених солдатами, життя яких німці зробили нікчемним?

Стівен всміхнувся.

— Я знаю, які вони. Вони здаються у полон, щойно втрачають можливість безпечно вас убити. Знаю усі їхні «камеради» та сувеніри. Але треба дотримуватися правил порядності. Можливо, це звучить дивно, але ми настільки принизили людське життя, що треба залишити хоч якесь місце, де може знову вирости гідність. Колись-таки вона виросте. Ми з вами її не побачимо, та побачать наші діти.

Грей ковтнув та мовчки хитнув головою. Врешті він промовив:

— Колись ми зробимо з вас офіцера. Але вам доведеться забути про ненависть. Пам’ятаєте, коли я приходив до вас у шпиталь? Я казав, щоб ви полишити те чаклунство. Ви полишили?

— Я роблю це лише для капітана Уїра — він просить мене. Більше ні для кого.

— Ви самі у це не вірите?

— Я підтасовую карти. Як я можу в це вірити?

Грей засміявся та струсив крихти з губ.

— А у що ж ви вірите?

— У війну.

— В якому сенсі?

— Я хочу побачити, чим усе це закінчиться.

— А ще у що? — обличчя Грея знову нагадувало зацікавленого лікаря.

— Іноді, — Стівен вже втомився вивертатися, — я вірю у якийсь вищий задум. У різні плани досвіду. У те, що існує можливість все пояснити.

— Я так і думав, — сказав Грей. — У більшості людей навпаки: чим більше вони бачать, тим менше вірять.

Стівен підвівся та наполегливо сказав:

— Я бачив ваше обличчя тоді, у той липневий ранок, коли ми атакували під Бокуром. Ви віддали мені наказ на початку комунікаційної траншеї.

— І що?

— Я подивився вам у вічі — вони були абсолютно порожні.

Грей, уперше за весь час, відколи Стівен його знав, не мав що сказати. Він кашлянув та опустив очі. Коли ж спромігся знову примусити себе зустріти погляд Стівена, то сказав:

— Це дуже особисті моменти.

Стівен кивнув.

— Знаю. Я був там. І бачив величезну порожнечу у вашій душі, а ви — у моїй.

Артура Шоу та Вілла Стенлі — солдата, який загинув тоді з ним, — поховали. Спочатку їх довелося дістати з тієї незапланованої могили в тунелі, для чого залучили чотирьох чоловік. Вони працювали три дні, щоби прокопатися до тіл, і, просуваючись, обшивали тунель. Місія була небезпечною, і Уїр відмовляв від неї. Але його відправили у тил, і солдатам вдалося отримати дозвіл у тимчасового командира роти, поступливого чоловіка на прізвище Картрайт.

Джек Фаєрбрейс стояв між Джонсом і Евансом, стискаючи у долонях капелюх, поки падре читав молитви поховальної служби. Зверху на загиблих товариші кинули кілька жмень землі. Джека не здивувало те, що сталося. У нього не було жодної причини сподіватися, що його друг буде жити набагато довше за сина. Коли вибухнуло у німецькому тунелі, то він знав, які новини почує: внизу були двоє, один з них — Артур Шоу. Коли Філдінг повідомив йому, він лише кивнув. Цим світом керувала непродумана жорстокість; немає сенсу шукати якісь пояснення.

Вони заспівали гімн, який подобався Шоу, — «Там, далеко, є зелений пагорб». «І справді, далеко», — подумав Джек, роздивляючись свої вкриті жовтуватим брудом чоботи. Зазвучала сурма. Солдати почали розходитися, із зусиллям витягуючи ноги з глини. Шоу востаннє спустився під землю.

Підрозділ Джека зараз був на резервній лінії траншей, солдатів розмішували у халупі на фермі. Тайсон, Шоу та він сам колись разом купили невеличкий примус, яким тепер володів він один. Він запросив Джонса та Еванса на бляшанку тушонки з картоплею, а Еванс приніс квасолю та пиріг, який йому надіслали з дому.

— Це нікуди не годиться, — сказав Джек. — Маємо випити за нього, — він підійшов до дверей халупи та висипав тушонку з квасолею на підлогу.

Коли стемніло, вони пішли через другу лінію траншей до села, де, як казав Філдінг, був приємний кабачок. За його спрямуванням вони знайшли кімнату в будинку за головною вулицею.

Поки вони прибули на місце, в Джека страшенно змерзли руки. Манжети форми терлися об задубілі вени, і Джекові здавалося, ніби його пальці б’є струмом. Тіло жадало теплої води. Приміщення було вщерть набите солдатами, які намагалися пролізти якомога ближче до пічки в кінці кімнати. На ній стояла глибока сковорідка і плювалась маслом. Дві жінки кидали туди повні пригорщі картоплі, котру потім подавали зі смаженою яєчнею тим радісним воякам, кому пощастило знайти місце за довгим столом.

Джек пробився туди, де жінка наливала у келихи світле пиво. Зі свого досвіду він знав, що цим водянистим напоєм напитися не вдасться, і тому попросив пляшку білого вина. Джонс відібрав у якогось солдата, який вже виходив, трохи патоки. Вони швидко спустошили пляшку, поки Еванс викрикував образи на адресу старої, котра смажила яєчню. Вона з радістю сварила його у відповідь, доки він не дочекався своєї черги.

Вони узяли ще вина і запивали ним масну картоплю, яка їм здавалося невимовно смачною, свіжою, гарячою та нагадувала про дім. Джек витер рот рукавом і підняв келиха:

— За Артура Шоу, найкращого друга, який тільки може бути.

Вони пили ще і ще. Джек напивався ритмічно, з неквапливою рішучістю — так само як він працював у вибої тунелю. Тверезий розум не відпускав болючі спогади про Шоу. І Джек намагався поступово позбавитися цієї тверезості, аж поки вона не піде зовсім, забравши спогади з собою.

Кабачок мав зачинитися о восьмій тридцять, коли прийде військова поліція, щоб перевірити, чи всі солдати пішли. Залишалося лише двадцять хвилин, і вони вирішили пришвидшити пияцтво. Еванс почав співати, і Джонс, валлійські предки якого ще кілька поколінь назад переїхали до Лондона, все ж таки примудрився відкопати у собі кельтські коріння, щоби підтримати його пісню. Потім вони попросили Джека Фаєрбрейса виконати свою частину їхніх посиденьок у стилі м’юзік-холлу.

Еванс закликав усіх присутніх зберігати тишу. Джек відчув натхнення. Він почав з усім відомих жартів, і солдатське невдоволення перериванням їхніх розмов змінилося гучними окриками схвалення. Джек підходив до ключового моменту кожного жарту з професійним спокоєм, роблячи невеликі паузи для розпалення цікавості слухачів. Випивка надала йому розкутості та відособленості. Та стадія, коли він міг забути рядок або нечітко вимовити якесь слово, залишилася позаду, і він націлився на досягнення нової ясності. Його впевненість була пихатою та майже жорстокою.

Солдатам подобалися жарти, попри те що вони їх вже знали. Велике значення відігравала саме манера Джека — мало хто чув старі історії у хорошому виконанні. Він і сам зрідка сміявся, але й бачив, яке враження справляє його виступ на аудиторію. Шум їх сміху відбивався у вухах морським прибоєм. Він хотів, аби шум гучнішав і гучнішав, щоби вони заглушили війну своїм сміхом. Якщо вони будуть кричати достатньо голосно, може світ опритомніє; може вони будуть сміятися настільки голосно, що воскреснуть мертві.

Джек випив ще вина з глека, простягнутого йому вдячним глядачем. Він перейшов ту незриму лінію, яка відділяла його особливий спокійний стан, у якому він не стримував себе, від дикої недоладності, коли він починав думати, що досягти мети — тобто розсмішити присутніх — можна просто підбурюванням, а не холодною концентрацією на способах її досягнення. Він починав повторювати ключові слова жартів, жестами показуючи, щоб усі сміялися. У декого на обличчі з’явилося спантеличення, інші втрачали інтерес до виступу та поверталися до своїх розмов.

Джек завжди закінчував виступ піснею. Було дивно, що найпростіші невибагливі пісеньки завжди мали найбільший успіх — ті, які давали можливість кожному подумати про свій дім. Він заспівав «Якби ти була єдиною в світі». Його голос сильнішав, він махав руками, запрошуючи усіх приєднатися до пісні. Присутні з полегшенням побачили, що жарти закінчились, і багато хто підтримав спів.

На Джека дивилися приязні та схвальні обличчя, і його це дуже зворушило та підбадьорило. Риси його мертвого друга знову постали перед ним. У цьому дивному, інакшому житті, Шоу був для нього особливою людиною: його красива голова, спокійні очі, м’язиста спина та величезні пальці з обламаними нігтями. Джек майже відчував, як його гнучке тіло ворушиться біля нього у вузькому смердючому бліндажі, де вони спали. Він почав давитися словами дурної пісеньки. Джек бачив, як в нього вп’ялися очі все більшої кількості людей, які знов приязно до нього ставилися. Він обвів поглядом їхні червоні, ревучі обличчя так само, як дивився колись на такий же натовп солдатів, коли співав цю пісню. Тоді він сказав собі, що більше не хоче прив’язуватися до жодного з них — знаючи, що їм усім вготовано.

Спекотна шумна кімната запаморочливо гойдалася у його сповнених сльозами очах. «Я зробив цю помилку. І не один раз, а двічі. Полюбив когось більше, ніж може винести моє серце».

З цією безнадійною думкою він впав зі стільця уперед на руки друзям — Джонсу та Евансу. Вони удвох витягли його у нічну темряву в супроводі спантеличених, але байдужих поглядів.

Два дні по тому сталася рідкісна для дивізійних бань драма. Рота Джека пройшла три милі від фронту в тил до старої броварні. Джек завжди насолоджувався цим ритуалом, а довічний оптимізм молодих офіцерів його веселив. Вони були впевнені, що коротке занурення у воду вирішить проблеми солдатів з гігієною назавжди.

Спочатку Джек сприймав вошей на своєму тілі як звичайних паразитів, і їх настирливість його обурювала. Він протестував проти того, як вони закопували свої мерзенні тільця жовтувато-коричневого кольору у пори на його шкірі. Ці створіння ховалися та розмножувалися на його одязі, і він отримував задоволення, коли сідав зі свічкою та повільно проходив полум’ям по усіх швах. Зазвичай їхня смерть у вогні минала тихо, хоча іноді можна було почути приємне тріскотіння. Джек обробляв також одяг Шоу, бо рухи того були вкрай необережними, і він ризикував спалити білизну. Якщо свічок не було, то доволі ефективно вони боролися з вошами за допомогою нігтів на великих пальцях. Коли ті створіння нарешті зникали, їм легшало, хоча відчуття було таким, наче убив комара, котрий вже встиг напитися крові: Джек вважав, що ті істоти взагалі не мали права тут бути. Зменшення кількості вошей приносило очевидне тимчасову полегкість, яку супроводжував кислуватий затхлий запах, залишений ними. Та це було невеликою бідою, бо його доповнювали або навіть перебивали сильніші та стійкіші запахи немитого тіла.

Джек, як і більшість солдатів, постійно чухався, і поступово втрачав над цим контроль, і вже й сам цього не помічав. Але вони не згодні були це терпіти мовчки. Тайсона воші дістали настільки, що військовий лікар дав йому п’ятнадцять днів відпочинку. Постійне роздратування втомлювало сильніше, ніж гучний обстріл чи страх смерті.

На старій броварні солдати вишикувались та віддали свій одяг. Білизну скидали у велику сіру купу, котра розповзалася на всі боки, а найнещасливіші біженки забирали те все і відвозили до пральні дивізії. Солдати жартували з жінками, які виконували цю роботу: вони були в рукавицях, а на обличчя пов’язували хустки. Джонс запропонував протигаз худій нещасній жінці з Бельгії, але вона все одно не розуміла. Штани та куртки вони віддали іншим. За наказом сержанта вони відносили їх у куток кімнати, схожої на сарай, де стояв «дезінфектор Фодена» — апарат, який з оптимізмом тягали туди-сюди лінією фронту для обкурювання одягу.

Джек заліз у ванну з кількома іншими солдатами зі взводу. Вода була ще тепла, хоча мильна після попередніх «купельників». Вони терли свої тіла та сміялися, щасливі від відчуття тепла на шкірі. Для робочих, які копали лондонське метро, ніякий душ не влаштовували, і Джеку доводилося повертатися додому брудним, спітнілим та покритим глиною. Тут, у старих пивних бочках, він пізнав моменти дружби та відпочинку, яких раніше ніколи не переживав. Еванс та О’Лоун почали хляпати один на одного водою, загрібаючи її руками, і Джек — дивуючись із самого себе — приєднався до них. На якусь мить він відчув провину перед пам’яттю своїх загиблих друзів, наче поставився до них без належної поваги, але це швидко минуло. Треба приймати будь-які приємні речі, здатні полегшити існування.

Після купання вони тремтіли, вишикувані в шеренгу, поки інтендант за списком видавав їм нові сорочки та білизну. Потім з «Дезінфектора» повернувся їх старий одяг, і вони стояли у слабкому весняному сонці, а з них йшов дим. Погода змінювалася. Було ще досить прохолодно, а вночі навіть зимно, але вдень повітря вже прогрівалося. Джек згадав нарциси, які скоро зацвітуть на берегах каналу вдома. Згадав, як він грав з Джоном, вчив його наживляти вудку, годинами ганяв з ним м’яча на задньому дворі. Він сподівався, що їхні тренування допоможуть Джонові краще грати з іншими хлопцями на вулиці, та успіхи були ледь помітними. Джек бачив лише, як хлопець червоніє від радощів, біжучи на нього з м’ячем у руках, який виглядав завеликим у порівнянні з його вузькою грудниною. Він ніби чув, як його шепелявий радісний голос прорізав туманне повітря чистою невинністю та емоційністю.

Джек прогнав ці думки, глянув униз на свої черевики та розім’яв пальці у чистих шкарпетках. Солдати шикувалися, щоби вирушати по квартирах. Того дня увечері їх чекав ремонт траншеї на передовій. Різниця між нею та другою лініями, як сказав Еванс, була в тому, що на передовій хоча б можна спуститися під землю і там не дістануть снаряди.

Коли вони підходили до їхнього житла, Джек відчув перше подразнення шкіри. За три години по тому від тепла його тіла вилупилися сотні нових вошей, які спали у швах сорочки. Поки вони дійшли до передової, Джек вже кишів ними.

Наступного ранку Стівен отримав лист із Ам’єна. Почерк незнайомий, але була якась сімейна схожість із письмом на записках у Сен-Ремі, адресованих йому, або на повідомленнях, які забирали хлопчики-посильні на бульварі Гангу. Стівен забрав пошту в свій бліндаж та дістав листа, коли Елліс пішов перевіряти вартових і залишив його на самоті. Це був перший лист, надісланий йому від початку війни.

Він покрутив конверт на світлі, милуючись своїм ім’ям на ньому. Дістаючи блакитні хрусткі листи паперу, він відчув дивну інтимність.

Лист був від Жанни. Вона писала, що Ізабель поїхала з Ам’єна в Мюнхен до свого німця, який повернувся додому сильно травмований. Максу довелося заплатити багато грошей, щоб Ізабель змогла проїхати через Швейцарію. Коли вони прощалися, вона сказала, що у Францію більше ніколи не повернеться, бо стала вигнанцем у власній родині і в місті.

Стівен поклав листа на грубу поверхню столу, у жолобках якої засохла щуряча кров. А потім оперся головою на руки. Він отримав відповідь на просте запитання, яке його цікавило. Ізабель його більше не любила — або якщо й любила, то якось віддалено, так, що це не впливало на її вчинки та почуття до іншого чоловіка.

Коли він оцінив запаси своїх сил, то виявив, що може це пережити. Він сказав собі, що ті почуття, які вони мале одне до одного, і досі існували, але в якомусь іншому часі.

Колись він стояв у прохолодному соборі Ам’єна, і в його уяві з’явилися гори мертвих тіл. Це було не передчуття, а швидше усвідомлення того, що різниця між смертю та життям полягає не в самому факті, а в часі. Ця думка допомагала винести стогони агонії солдатів на схилах Тьєпваля. І зараз він міг повірити у те, що його кохання до Ізабель — і її взаємні почуття — були у безпеці під захистом їхньої неймовірної пристрасті. Вони не були втрачені, ні, вони будуть вічно існувати в іншому часі та залишатися настільки ж важливими, настільки і будь-які теперішні або майбутні його почуття в темряві смерті.

Він обережно поклав лист Жанни у кишеню та вийшов у траншею, де його зустрів Елліс, ковзаючи на дошках.

— Тихо сьогодні, — сказав Стівен.

— Стерпно, — погодився Елліс. — У мене проблема. Я намагаюся зібрати групу, щоб винести кілька тіл з нейтральної зони. Зараз тихо — і ви так кажете, — так що, може, кращого моменту більше не буде.

— Так а в чому проблема?

— Солдати не погоджуються, якщо тільки я сам з ними не піду. От сказав, що піду. Тоді вони почали вимагати, Щоб я взяв принаймні одного мінера, але їхній командир каже, що це їх взагалі не стосується і вони вже по горло ситі вирішуванням наших проблем.

Бліде обличчя Елліса, вкрите ластовинням, було вкрай стурбованим. Він зсунув картуз на потилицю, відкривши чоло та лінію рудого волосся з уже помітними залисинами.

Стівен неясно посміхнувся та трусонув головою.

— Ну то усі підемо. Яка різниця — це усього лише смерть.

— А ви скажете капітану Уїру, щоб відправив з нами одного зі своїх саперів?

— Я можу його попросити. Може, він і сам захоче з нами піти — його рука вже краще.

— Ви серйозно? — роздратовано перепитав Елліс.

— Не знаю, Еллісе. Є у вас щось таке, що заважає мені самому зрозуміти, серйозно я чи ні. Приведіть сюди групу о дванадцятій. Зустрічаємося в сусідньому окопі.

Почувши пропозицію Стівена, Уїр сухо розсміявся.

— Пригощаю ромом, — додав Стівен.

В очах Уїра з’явився інтерес.

Коли наблизилась призначена година, з’явилося почуття страху та нереальності того, що відбувалося. Неможливо підготуватися до зустрічі зі смертю у її найгрубішій формі — а саме це вони й побачать. У Стівена збилося відчуття часу, як у моменти найбільшого напруження. Час ніби починав затинатися, а потім й зовсім зупинявся.

Полудень, на стрілецькій сходинці у протигазах. Смак смерті, її запах. Кокер розірвав кілька мішків із-під піску — замість рукавиць.

— Ось, надягніть.

Від мінерів — Фаєрбрейс та Філдінг, далі піхота: білий як молоко Елліс, Барлоу, Бейтс, Годдард та Аллен. І Уїр, який нетвердо стояв на сходинці драбини після того, як вдарив ромом після віскі.

— Що ви робите, Бреннане?

— Я теж іду.

Вони вирушили до вирви від снаряду. Яскраво світило сонце, у небі літав жайворонок. Та їх очі не відривалися від вивернутої землі, і блакитного неба над головою вони не бачили. Вони йшли, пригнувшись, до кратеру, котрий утворився від вибуху міни — у ньому вже кілька тижнів лежали тіла, які не могли забрати.

— Спробуйте його підняти.

Не біло чути ані кулеметів, ані снайперів — усі насторожено прислухалися.

— Беріть за руки, — почувся незрозумілий через протигаз наказ.

Руки легко відділилися від тіла.

— Та не так, не відривайте йому кінцівки.

На комірі Уїра з’явився великий пацюк, який тягнув щось червоне. Злетіла потривожена ворона і захлопала великими крильми, здіймаючи в повітря своє чорне тіло. Кокер та Барлоу трясли головами в хмарі мух, які підіймалися з тіл. Без них чорні фігури одразу стають зеленими. Годдарда знудило, і характерні звуки викликали у присутніх фиркання від сміху під протигазами. Годдард стягнув шлем-маску, але запах ззовні був іще гірший. Уїр руками, замотаними у подвійний шар мішків, повільно тягнувся до тіла у формі сапера. Він оголив його груди, знайшов диск, узяв його разом зі шматком плоті та заховав у кишеню куртки. Джек відсахнувся, відчувши навіть через грубу тканину пористість трупної плоті. Пацюк, гладкий та з блискучою шкіркою, виповз із живота одного з тіл. Трохи посидівши на печінці, він вдоволено повільно поповз ребрами. Солдати почали перекладати вцілілу плоть на ноші — шматочок за шматочком. Не тіла солдатів, а лише плоть та мух, здавалося Стівенові. Бреннан стривожено зняв одяг з тіла без голови. Він вхопив його руками та потягнув безноге тіло з вирви, пальці в’язнули в маслоподібній зеленій плоті. Це був його брат.

Коли вони знов опинилися у безпеці траншеї, Джек розсердився, що його з Філдінгом теж примусили піти, але Уїр зауважив, що у воронці були троє непохованих солдатів з їх роти.

Годдарда і досі нудило, хоча у шлунку вже давно було порожньо. Коли його не скручували судоми, він сидів на стрілецькій сходинці та невгамовно плакав. Йому було дев’ятнадцять.

Майкл Уїр жорстко посміхався. Він звільнив Філдінга та Джека від господарських робіт на тиждень, а потім попрямував у бліндаж до Стівена з надією випити трохи віскі.

— Я все думаю, що б сказав мій батько? — промовив Уїр, занурений у роздуми. — Звичайно, усі вони «тягнуть свою лямку», як він сказав, — Уїр ковтнув та облизав губи. — Тільки його «лямка» та моя значно відрізняються.

Стівен спостерігав за ним, ніжно хитаючи головою.

— Знаєте, чого я насправді боявся? — сказав Стівен. — Мене лякала думка, що хтось із тих солдатів може виявитися живим.

— Після того, скільки часу минуло? — засміявся Уїр.

— Я чув про такі випадки, — тут у нього з’явилася ідея. — А де Бреннан? Ви його бачили, коли ми повернулися?

— Ні.

Стівен пішов шукати його в траншеї. Бреннан тихо сидів на стрілецькій сходинці біля бліндажу, де спали з півдюжини інших солдатів.

— Мені дуже шкода, Бреннане, — промовив він. — Для вас це було жахливо. Вам не варто було іти з нами.

— Я знаю. Та я хотів піти. Мені тепер краще.

— Краще?

Бреннан хитнув головою. Голова у нього була вузька, прикрита жирним чорним волоссям, на яке дивився Стівен. Він підняв голову, і він побачив його спокійне обличчя.

— Хоч руки помийте, Бреннан. З хлорним вапном. Якщо вам треба, можете відпочити. Я скажу сержантові, щоби звільнив вас від господарських робіт.

— Зі мною все гаразд. Мені навіть пощастило в якомусь плані. Знаєте, минулого липня я впав зі стрілецької сходинки, коли підірвали міну, і зламав ногу. А потім дивився, як ви усі ідете нагору. Мені пощастило.

— Так. Та мені шкода вашого брата.

— Все добре. Я знайшов його, і це головне. Він не залишився там. Я приніс його, і тепер ми його поховаємо як належить. Буде могила, яку бачитимуть люди. Я буду приходити та приносити квіти, коли закінчиться війна.

Стівена здивувало, яким впевненим був Бреннан щодо свого власного життя. Він повернувся, щоби піти, і солдат почав тихо наспівувати сам собі ірландську пісню — ту, яку він співав вранці, коли вони чекали початку наступу. У нього був гарний, трохи хрипкий рівний тенор, і він знав багато пісень.

Усю ніч він співав для свого брата, якого приніс додому на руках.

У обідньому залі булонського готелю «Фолкстон» була весела вечірка молодих офіцерів. Більшість із них була на фронті не більше ніж півроку, але вже мали що розповісти друзям та рідним. Війна для них минала не так вже й погано. Вони бачили каліцтва та смерть, вони терпіли такі холод, постійну вологість та втому, що самі б ніколи не повірили у свою витривалість. Хай там як, а вони все одно вважали чергування служби на передовій з регулярними поїздками додому чимось прийнятним, принаймні на якийсь час. Вони пили шампанське та вихвалялись один перед одним майбутніми планами щодо поїздки до Лондона. Вони не брали участі в різанині минулого року та ніяк не могли передбачити того механічного винищення, яке чекало на них у непролазній грязюці Фландрії усього лише за кілька місяців. Жахіття відносного затишшя, котре зараз панувало, можна було винести; вони тремтіли від радості, що вижили, і зігрівали один одного своїм сп’янінням від полегшення. Їхні молоді голоси під канделябрами обідньої кімнати дзвеніли криками шпаків.

Стівен чув їх, сидячи у своїй кімнаті на другому поверсі, де писав листа Жанні. У його пласкій фляжці майже не лишилося віскі — він наповнив її залишками того, що у нього було, ще в Аррасі. Попільничка на столі навпроти майже заповнена. На відміну від його солдатів, які писали додому кожного дня, у нього не було так багато досвіду переписки. У солдатських листах, які він втомлено читав, вони підбадьорювали своїх домашніх, дякували за посилки та питали про новини.

Стівену здавалося, що Жанні не потрібні заспокоєння щодо його здоров’я; ще менше їй будуть цікавити подробиці життя в траншеї. Собі самому він пообіцяв нічого не писати про Ізабель, тому логічним було говорити про спільні з Жанною речі: про Ам’єн, про мешканців міста та про вцілілі будинки.

Він хотів сказати Жанні, що вона — найкращий друг, якого він має, якщо не враховувати Майкла Уїра. Оскільки він може померти за кілька місяців, він не бачив жодної причини цього не казати. І Стівен написав: «Ваші листи багато значать для мене. Вони — це контакт з нормальний світом. Я дуже вам вдячний за доброту. Наша дружба допомагає мені вижити».

Він порвав аркуш та викинув у смітник, що стояв коло ніг. Жанні таке не сподобається. З його боку писати це необачно та грубо. Варто дотримуватися більш формального стилю, хоча б якийсь час. Він оперся головою на руки та спробував уявити Жаннине довге обличчя з мудрими очима.

Якою була ця жінка? Що б вона хотіла прочитати у його листі? Він намалював в уяві її темні карі очі під дугами брів. Це були розумні, в’їдливі очі, але водночас в них читатися велика ніжність та співчуття. Ніс у неї був схожий на ніс Ізабель, але рот був ширший, а шкіра губ темнішою. Підборіддя було дещо гостріше, але теж маленьке.

Виразні риси обличчя, яскраві акценти кольору та неприступність в очах додавали її вигляду чоловічості. Але красива бліда шкіра кольору слонової кістки — не така експресивна, як у Ізабель, але гладка — свідчила про її незвичайну витонченість. Він не знав, як до неї підступитися.

Зрештою, він почав писати про свою подорож до Булоні на поїзді та пообіцяв також надсилати звістки з Англії, коли буде хоча б щось цікаве для розповіді.

Наступного дня, коли він прибув на човні у Фолкстон, на причалі зібрався невеликий натовп. Жінки та хлопчики махали прапорцями та вітали піхотинців, які сходили трапом. Стівен побачив, як радість на обличчях людей змінювалася зніяковілістю: ті, хто прийшов зустрічати своїх братів та синів, уперше побачили солдатів, які поверталися додому. Худі істоти з обличчями, які нічого не виражали, були мало схожі на усміхнених чоловіків у блискучому обмундируванні, котрих проводжали тут на борт корабля з військовим оркестром. Дехто із солдатів надягнув хутро, придбане на сільській фермі. Дехто на шинелях прорізав дірки — щоби зручніше було ховати руки від холоду. На головах — шарфи замість формених капелюхів із сяючими кокардами. Самі вони, як і їхній одяг, були брудні, а в очах світилася безтямна непохитність. Рухала їх похмура, автоматична сила. Звичайні люди, дивлячись на них, відчували страх — ці чоловіки стали хоча і не вбивцями, але пасивними істотами з єдиним завданням: терпіти.

Стівен відчув дотик чиєїсь руки.

— Вітаю. Ви — капітан Рейзфорд? Мене звати Гілберт. Я тут головний. Не зміг поїхати з вами туди — у мене нога хвора, на жаль. Так ось, вам треба взяти оці форми та, коли дістанетеся вокзалу, знайти коменданта пункту посадки. Тут списки усіх прибулих. Добре?

Стівен шоковано дивився на чоловіка. Коли той підійшов ближче, щоби показати форми, Стівен відчув їдкий запах гнилизни, яким пашіло його тіло.

На платформі вокзалу теж топталися доброзичливці та стояли столи, з яких волонтерські організації пригощали чаєм та булочками. Стівен підійшов до початку платформи і завернув за виступ цегляної стіни зали очікування, де його вже ніхто не міг побачити. Тут він викинув документи в смітник.

Поїзд рушив, солдати стояли в проході, сиділи на своїх речах, курили, сміялися та махали людям на платформі. Стівен поступився місцем жінці у блакитному капорі.

Натовп солдат притис його до вікна, і Стівен майже не бачив Англію, лише зрідка з-під пахви бачив квадратні сполохи пейзажів. Батьківщина не викликала у нього ніяких почуттів приязності чи привітності. Він був занадто втомлений для радості. Усе, що він відчував, — це біль у спині від намагань не стукатися головою об поличку для поклажі вгорі. Можливо, пізніше він зможе насолоджуватися сільськими просторами та мирними звуками.

— Наступна станція моя, — сказала жінка у капорі. — Хочете, я подзвоню вашій дружині або батькам та скажу, що ви вже їдете?

— Ні. Ні, я... я думаю, не треба. Дякую.

— Звідки ви?

— Лінкольншир.

— Господи, далеко ж вам іще.

— Я не поїду туди. Я іду в... — він сам не знав куди. Уїр йому щось розказував одного разу. — В Норфорлк. Там дуже гарно у цю пору року.

На вокзалі Вікторія Стівен пробився крізь натовп на вулицю. Він не мав бажання бачити більше жодного солдата, хотів загубитися у величезній порожнечі міста. Швидкими кроками пройшов через парк на Пікаділлі, а потім повільно попрямував вздовж північної сторони площі. Десь на початку Абермарль-стріт він зайшов у великий магазин чоловічого одягу. За цілий рік постійних передислокацій Стівен загубив більшу частину вбрання, тому йому потрібні були принаймні сорочки та білизна на зміну. Він стояв на виструганих дошках підлоги та роздивлявся численні кольорові краватки й шкарпетки на вітрині під склом. За прилавком з’явився чоловік, вдягнений у візитку[11].

— Доброго ранку, сер. Чим я можу вам допомогти?

Стівен помітив, як чоловік оглянув його форму та відмітив звання. Навіть крізь його офіціозну ввічливість він помітив мимовільну відразу. Стівенові стало цікаво, що ж саме у ньому викликало таку реакцію. Може, він і досі смердів хлорним вапном чи щурячою кров’ю? Він рефлекторно підняв руку до підборіддя, але пальці відчули лише незначну щетину, котра встигла відрости відтоді, як він голився у готелі «Фолкстон».

— Дякую, мені потрібні сорочки.

Чоловік підійшов до драбини та зняв два дерев’яні ящики, які поставив перед Стівеном. Там були білі сорочки з жорсткими вставками для вечірніх костюмів, а також звичайні бавовняні смугасті без коміра — для повсякденного вжитку. Поки Стівен роздумував, продавець приніс ще ящики з сорочками різного кольору та з різних тканин. Стівен розглядав усю цю безліч пастельних тонів перед собою: петельки були оброблені вручну, біля пласких відпрасованих манжетів — маленькі бганки, найрізноманітніші тканини — від цупких до розкішно м’яких.

— Вибачте, сер. Я маю приділити уваги іншому покупцю, поки ви робите вибір.

Продавець задки відійшов від нього, а Стівен залишився з відчуттям спантеличеності — від розмаїття і ставлення продавця до нього. Інший покупець — великий чоловік віком за шістдесят у дорогому пальто та хомбурзі[12] — дознав від продавця більшої ввічливості. Чоловік обрав кілька речей, попросив записати їх на свій рахунок, і вийшов з магазину важкою ходою — на Стівена він не звернув жодної уваги. Посмішка продавця спочатку завмерла, а потім зовсім зникла, коли знову підійшов до Стівена. Він утримував певну дистанцію.

Врешті він промовив:

— Я не хочу вас квапити, сер, але якщо вам не подобається наш вибір товару, то, може, вам краще зайти до іншої крамниці?

Стівен повірити не міг, що продавець це дійсно сказав. Йому було років тридцять п’ять, світле волосся з початками залисин, охайні вуса.

— Мені просто складно обрати, — відповів Стівен. Нижня щелепа у нього наче поважчала. Він тільки зараз зрозумів, як сильно втомився. — Вибачте.

— Може, вам би краще було...

— Ви просто хочете, щоб я пішов, чи не так?

— Ні, сер, не в тому річ...

— Давайте ось ці дві, — Стівен узяв ті, що лежали ближче, ніж інші.

Років десять тому він би вже вдарив продавця, але зараз просто заплатив за сорочки та вийшов. На вулиці глибоко вдихнув густе повітря площі Пікаділлі. Через вулицю побачив арки готелю «Рітц», а над нею — назву з лампочок. Двері відчинялися, впускаючи та випускаючи дам у коротких хутряних шубах в супроводі чоловіків у витончених сірих костюмах та чорних капелюхах. Вони справляли враження, наче кудись квапляться — вирішувати важливі фінансові проблеми або міжнародні питання. Причому квапляться настільки, що немає часу навіть глянути на улесливу посмішку швейцара в циліндрі та піджаку, обшитому золотим шнуром. Дами з кавалерами проходили крізь скляні двері, вочевидь не звертаючи уваги ані на вулицю, ані на чиєсь інше життя, крім свого власного.

Стівен коротку мить дивився на них, а потім пішов, погойдуючи своєю армійською валізою, у бік Пікаділлі, де купив газету. Писали про фінансовий скандал та нещасний випадок на фабриці в Манчестері. На першій сторінці новин про війну не було, хоча трохи далі, поруч з листами від читачів, було повідомлення про переміщення П’ятої Армії та похвали командирові за тактичні рішення.

Стівен ішов далі, почуваючи себе ще більше ізольованим від навколишнього світу. Він захоплено роздивлявся гладенькі камені непошкодженої бруківки та радів, що в столиці тривало звичайне життя, хоча й не відчував себе його частиною. Звичайно, було неприємно, що до нього ставляться не так, як до інших жителів, хай він і не мешкав тут певний час. Проте Стівена дуже дивувало, що його присутність викликає не просто байдужість, а обурення.

На ніч він зупинився у невеликому готелі недалеко від площі Лестер, а зранку на таксі поїхав на Ліверпуль-стріт. Опівдні відправлявся поїзд у Кінгс-Лін, а до того часу він зайшов до перукаря підстригтися і поголитися. Потім купив на вокзалі квиток та вийшов на платформу. У потязі половина місць була вільною, тому він неквапливо обрав, де сісти. У вагонах «Великої Східної Залізниці» сидіння були оббиті чистим плюшем. Увійшовши, Стівен вмостився в кутку та дістав книгу. Поїзд смикнувся і повільно загуркотів, полишаючи Лондон та набираючи швидкість повз закопчені низькі будинки північно-східних районів.

Стівенові не вдавалося сконцентруватися на книзі — його думки були занадто заплутані та онімілі, щоби стежити за простим сюжетом. Фізично ж він не відчував втоми, хота руки та ноги рухались важкувато. У готелі він непогано виспався і поснідав доволі пізно. А от його розум відмовлявся функціонувати. Усе, на що Стівен був здатний, — просто сидіти й спостерігати крізь вікно за пейзажами.

Поля заливало весняне сонце. Іноді виднілась невеличка річка або струмок. Раз чи два на пагорбах показувалися сирі шпилі церков або комплекс фермерських будівель, та здебільшого він бачив лише сільськогосподарські землі, вочевидь покинуті, чиї глибокі вологі грунти проходили через детально розпланований кругообіг росту та загнивання — невидимий, але невпинний, який незмінно відбувався впродовж століть під холодним вологим небом, вдень і вночі, без жодного спостерігача.

Поїзд грюкотів далі, і Стівенові здавалося, що його пам’ять відповідає на цей ритмічний стукіт. Він задрімав, а потім смикнувся й прокинувся — йому наснилося, що він знов опинився в селі у Лінкольнширі, де минуло його дитинство. Але виявилося, що йому лише ввижалося його пробудження. Він опинився у сараї посеред рівного блідого поля, а поїзд їхав попри нього. Він пробудився — з відчуттям страху, — та пробував залишатися при тямі, але насправді йому знову усе це лише наснилося. Кожного разу, коли Стівен розплющував очі та намагався встати з плюшевого сидіння вагону, його кінцівки виявлялися занадто важкими, і він знов опускався — так колись один із солдатів його роти послизнувся та впав у незакриту вигрібну яму і захлинувся жовтуватою грязюкою. Зрештою йому вдалося упіймати момент, коли прокидається, та примусити свої ноги встати. Він став біля вікна і дивився на поля.

Минуло кілька хвилин, поки він переконався, що не спить. Відчуття мало чим відрізнялися від тих п’яти-шести разів, коли він думав, що прокинувся, а насправді йому це лише наснилося.

Поступово ясність думок поверталася. Він міцно тримався за раму вікна та глибоко дихав. Відчуття дезорієнтації зникало. «Я просто втомився, — подумав він та витяг цигарку. — Я втомився тілом та мозком — Грей був правий. Може, Грей або якийсь з його австрійських докторів зможуть пояснити цю послідовність моїх снів, схожих на галюцинації».

Він поправив форму та пригладив волосся там, де воно скуйовдилося уві сні. Потягнув, відчиняючи, двері купе та попрямував нечіткою ходою у вагон-ресторан. З усіх столиків зайнятими були лише два, і Стівен сів біля вікна. До нього підійшов офіціант з меню. Вибір його приємно здивував — він уже кілька років не бачив такого розмаїття. Замовив консоме, потім палтуса, а ще стейк та пудинг з нирками. Офіціант приніс карту білого вина. У Фолкстоні йому видали офіцерську зарплатню, і тепер його кишені були заповнені англійськими банкнотами. Він замовив найдорожче вино, яке в них було, — шість шилінгів за пляшку.

Невдовзі офіціант з’явився з черпаком, у якому і досі кипів суп, більшу частину якого було налито у чубату тарілку, і, коли Стівен доїв, на білій накрохмаленій скатертині лишився довгий коричневий слід від крапель. Суп був занадто наваристим, щоб його можна було назвати смачним, а смак свіжої яловичини та приправ спантеличував. У Ам’єні він не обідав та не вечеряв, і його піднебіння звикло до тіклерського сливово-яблучного пудинга, м’ясних консерв та галет, і лише зрідка була скибочка пирога, надісланого з Англії Грею або Уїру.

Невеличкі шматочки філе палтуса, поділені на тоненькі пластинки, вкриті тонкими судинками, мали занадто ніжний смак, щоби Стівен міг його відчути. З деякою церемонністю офіціант налив до його кришталевого келиха вина на дюйм. Стівен швидко його проковтнув та сказав налити ще. Чекаючи на стейк та пудинг з нирками, він встиг всотати добрячу частину пляшки — смак вина захоплював його, голова наче сповнилась маленькими вибухами запаху та кольору. Він не пив цього напою вже півроку — не враховуючи грубого домашнього білого. Він швидко поставив склянку. Вода там смакувала як проста вода, лише коли її привозили разом з пайками, а якщо її черпали з воронок, то смак був набагато гірший. Чай був не кращим, зі спотвореним смаком від бочок з-під пального, в яких його приносили. Але зараз це вино викликало таке відчуття, наче у бокалі складна квінтесенція самої Франції, та не примітивного пекла Пікардії, а давніх сільських місць, де ще залишалась надія.

Вочевидь, він втомився сильніше, ніж думав. Коли принесли стейк та пудинг з нирками, він з’їв скільки зміг. Відмовився від десерту та перейшов до кави з цигаркою. У Кінгс-Лін він пересів на місцевий потяг, який прямував до Шерінгему норфолським узбережжям — здається, саме те місце радив Уїр. У вагоні цього маленького поїзда Стівен зрозумів, що йому вже набридло їхати, хотілося вийти на вулицю, на чисте мирне повітря, хотілося лягти у м’яке ліжко у якому-небудь готелі. На першій же зупинці — у селі Бернем-Маркет — він витяг знизу з багажника свою валізу та зійшов на платформу. Звідти можна було зійти прямо у село, розрізане на дві половини колією, обабіч якої ріс м’який охайний газон. Більшість будинків виглядала так, наче їх було збудовано у XVIII столітті; вони були просторі, але скромні і чергувалися десь із півдюжиною крамниць, серед яких були аптека, бакалія та магазин з приладдям для коней. Під величезним каштаном розмістився низенький готель під назвою «Дрізд». Стівен увійшов всередину та подзвонив у дзвіночок, який стояв на прилавку біля сходів. Ніхто не з’явився, і Стівен попрямував у бар. Підлога тут вимощена кам’яними плитами, відвідувачів не було, хоча на столах з обіду залишилися пивні келихи. У барі стояла півтемрява та прохолода через кам’яну підлогу та важкі дерев’яні балки.

Пролунав жіночий голос, і Стівен повернувся, зустрівши непевну усмішку округлої жінки у фартусі. Вона сказала, що тут тільки прибирає, а власник закладу поїхав у справах. Тим не менше вона запропонувала йому пройти у кімнати за умови, якщо Стівен поставить свій підпис у реєстровій книзі.

Жінка провела його нагору до маленької кімнати з комодом з червоного дерева та старим дерев’яним ліжком, вкритим товстою білою пуховою ковдрою. Біля дверей стояв єдиний стілець і умивальник з порцеляновим глечиком і тазом. З іншого боку від дверей Стівен побачив невелику поличку з півдюжиною зачитаних книжок. Вікно виходило на зелений газон перед готелем, а квітучий каштан майже повністю закривав небо. Стівен подякував жінці та кинув свою валізу на ліжко. Це була саме така кімната, яку він хотів.

Розпакувавши речі, Стівен влігся на ліжку та заплющив очі. Хотілося спати, але повіки блимали занадто швидко. Сон то наближався до нього, то відскакував, не даючи забуття. Зрештою, Стівен залишився у стані напівсну, як у поїзді, і в його голові виникли яскраві сцени з минулого без якогось чіткого порядку. Ситуації та люди, яких він вже забув, з’являлися — дуже чіткі та безпосередні — і знов зникали. Він намагався зупинити цю моторошну послідовність спогадів, але знов і знов бачив, як Дуглас падає з нош на слизькі дошки в траншеї після вибуху снаряду, як його мертве тіло пасивно опускається на підлогу. Згадався солдат, якого Стівен вже забув, — Стад, — з нього зірвало каску і кулеметною чергою рознесло голову, коли він нахилився комусь допомогти.

Стівен підвівся з ліжка. Руки трусилися, як в Уїра під час обстрілу. Він глибоко вдихнув та відчув, як груди наповнює повітря. Його дивувало, що зараз, у спокійному, безпечному англійському селі, він відчуває шок від війни. Стівена потягло надвір. Він уже давно не був в Англії, і, можливо, варто піти прогулятися та роздивитися.

Його кроки гучно лунали непокритими дерев’яними сходами, коли він спускався у хол та виходив на вулицю.

Він підняв плечі та знов опустив їх з глибоким переривчастим видихом. Спочатку він йшов вздовж газону, а потім повернув на вулицю, котра вела далі за село. Стівен спробував розслабитися. Я був під обстрілом, думав він; але зараз, на цей час, з ним покінчено. Під обстрілом. Слова повернулися. Якою жалюгідною і недоцільною була ця фраза.

Він простував між рядами густої, нерівно обрізаної живої огорожі, вкритої мереживом лісової бугили. Повітря здавалося таким чистим, наче ним ніколи і не дихали; його поволі охолоджував легкий вечірній вітерець. На межі поля росли високі в’язи, з них долітали співи граків, а десь поряд було чути ніжне туркотіння диких голубів. Стівен зупинився та притулився до воріт. Тиша цього світу наче існувала окремо від часу; жоден людський голос не порушував її.

На небі з’явився місяць — було ще рано, і він низько висів над в’язами. Над ним протяглися нерівні пасма хмар, які вишиковувались у лінії на фоні блідого блакитного неба, а потім зникали, залишаючи по собі лише біле марево.

Стівена захопила хвиля навдивовижу сильних почуттів. Він навіть злякався, бо йому здалося, що ця хвиля може призвести до фізичних реакцій — спазму, кровотечі або навіть смерті. Але потім він збагнув, що ці почуття — не напад на нього, а прояв пристрасної спорідненості. Із диким полем, яке збігало вниз до дерев, зі стежкою, котра вела назад у село, де він бачив дзвіницю церкви, — усе це становило єдине ціле з далеким великодушним небом, і він теж, досі розсудливий молодий чоловік з дрібною пульсацією крові усередині, був частиною всього. Він підняв очі вгору і подивився на небо так, наче воно буде вже зовсім темним, засіяним зірками, туманностями, котрі повільно кудись пливуть, та нечіткими плямами світла від безкінечно далеких світів: але це не інші світи, зрозумів він, бо вони пов’язані задумом творіння з рваними білими хмарами, з травневим повітрям, яким ще не дихали, із грунтом під його ногами, вкритою вологою травою. Стівен міцно вхопився за паркан та поклав голову на руки, відчуваючи залишки боязні, що силою єднальної любові його змете із землі. Хотілося простягнути руки та обійняти поля, небо, в’язи з їх пташками, обійняти у безкінечному прощенні, як дарує батько марнотратному, блудному, але милому серцю синові. Ізабель та жорстока смерть на війні; мати, котра залишила його, друг Уїр: ніщо не аморальне, немає такого, що неможливо спокутати, усе можна об’єднати та зрозуміти в довгій перспективі прощення. Він тримався за дерев’яний паркан і хотів прощення для себе — за все, що він зробив. Стівен прагнув, аби єдність творення світу розтопила ті гріхи, ту злість, бо і його душа була частиною цілого. Тіло здригнулося від пристрасної любові, котрої він довго був позбавлений у крові та плоті вбивств, але яка тепер знайшла його.

Він підняв голову та зрозумів, що посміхається. Заспокоєний, пішов дорогою далі, не стежачи за часом. Десь годину він простував, і вечір ще лишався світлим, змінюючи лише відтінки полів та дерев, посаджених рядами або купками, чи поодиноко — там, де впала насінина.

Стежка спускалася вниз, і за поворотом Стівен побачив невеличке село. За канавою, котра відділяла село від дороги, на великій зеленій галявині грали двоє хлопчиків. Напроти був паб, і Стівен зайшов туди — він був більше схожий на вітальню чийогось будинку. Дратівливий старий чоловік запитав, чого він хоче, а потім приніс Стівенові пива з бочки десь у задній кімнаті. З пінтовим келихом пива він приніс стопку з якимось коричним напоєм. Узявши обидві склянки, Стівен вийшов на вулицю та сів на лаві біля галявини, спостерігаючи за хлопчиками, — аж поки не зникли останні промені сонця і не засвітився білий місяць.

До Франції Стівен повернувся на день раніше, щоби побачитися з Жанною в Ам’єні. Його переведення до штабу бригади відклали на два тижні, і після відпустки він повинен їхати на фронт до своєї роти. Стівен вирішив, що повертатися на війну буде простіше, якщо він проведе ніч у Франції до того, як подасться до розташування, підготовлене для нього Греєм.

Вокзал у Ам’єні був для нього наче старий орієнтир, і Стівен з подивом відмітив, що приїздить сюди лише втретє. Перший його приїзд призвів до незвичайних та непередбачуваних подій, зрештою, як і другий. Цього ж разу тут точно немає Ізабель, так що драматичних подій та поворотів назад у минуле не передбачається. Точніше, він на це сподівався.

Жанна вирішила, що може йому довіряти, і Стівен був дуже вдячний їй. У цьому не було жодної потреби, але вона проявила великодушність та винахідливість — якщо тільки її довіра не засновувалася на жалю. Зараз йому було складно зрозуміти, які саме почуття він викликає у людей, але навіть якщо рішення Жанни і зумовлене простим співчуттям до грубого солдата, він не збирався відмовлятися від їхнього спілкування. Вона була хорошою жінкою. Стівен часто думав, чому вона і досі незаміжня: їй було вже тридцять вісім або тридцять дев’ять, і скоро заводити дітей буде вже пізно.

З Булоні він надіслав телеграму та став чекати відповіді. Вона відписала, що буде рада його бачити у будь-який час того вечора.

Він прогулявся містом, усе ще зі своєю незручною військовою валізою. На ньому була одна з тих сорочок, придбаних у Лондоні, а також нова білизна. Воші, які дошкуляли йому, згинули у вогні, куди він відправив увесь свій одяг — ще у Норфолці. Проходячи вулицею Ліверпуль-стріт, дорогою назад він зайшов до перукаря та позбувся вусів. І тоді відчув себе знову тим молодим чоловіком, який приїхав на бульвар Гангу.

Стівен перейшов площу з кафе, у якому вони із Жанною вперше зустрілися, і попрямував до маленького будинку, де вона жила колись разом з Ізабель. Підійшовши, він подзвонив. Чекаючи біля дверей, він спробував згадати, як виглядала Жанна, але пам’ять приховала її образ.

— Заходьте, месьє, — Жанна простягла йому руку.

Стівен знов опинився у скромному холі, тепер наче більше освітленому. Жанна відчинила двері до маленької вітальні з блискучою дерев’яною підлогою та круглим столом, де в скляній вазі стояли фрезії. Обабіч каміна розмістилися два крісла.

— Ви стомилися з дороги?

— Ні, зовсім ні. Дуже добре почуваюся.

Стівен сів у крісло, запропоноване Жанною, та глянув на жінку. Він пам’ятав сильні риси її обличчя та бліду шкіру; коли дивився на неї, ставало спокійніше. Щось у її погляді та повороті голові іноді нагадувало Ізабель з її імпульсивністю, яка змінилася та вгамувалася у серйозності Жанни.

Вона зауважила:

— Вона казала, що ви любите роздивлятися людей.

— Після усіх цих років у багнюці я розгубив усі свої манери, — вибачився Стівен.

Він зрадів, що Жанна так швидко згадала у розмові сестру. Потім можна буде обійтися і без цієї теми.

— Ви чули що-небудь від Ізабель? — запитав він.

— Так. Вона дуже щаслива. Макса дуже важко поранили, але він житиме. Вона спросила подякувати вам від неї за те, що ви прийшли її побачити. Думаю, що для неї це було дуже важливо. Їй сильно не пощастило. Хоча мій батько сказав би, що вона просто повелася безрозсудно. Але я маю сказати, що усі її рішення були доволі непростими. Гадаю, що зустріч з вами додала підтримки і що ви бажаєте їй добра.

— Мені приємно це чути, — сказав він, хоча насправді це було не так. Дивно усвідомлювати, що тепер його роль у житті Ізабель зводилася до підтримки. — Дуже приємно, — повторив Стівен. У цю мить нещирості він відчув, як останнє відчуття присутності Ізабель покидає його і зникає не у фальшивому забутті, як колись, а у повній відсутності.

Він повернувся до Жанни.

— Як довго ви плануєте лишатися в Ам’єні? Ви живете в Руані, так?

Вона опустила очі вниз, на свої руки.

— Мій батько вже старий, і йому б хотілося, щоб я доглядала його. Моя мати жива, але вона нездорова і не може забезпечувати йому таку увагу, якої він потребує.

— І ви вертаєтеся?

— Не знаю, — відповіла вона. — Я завжди була слухняною дочкою. Але зараз мені хочеться незалежності. Мені подобається Ам’єн, цей маленький будинок.

— Звичайно, — Стівен знов подумав про її вік. — А що ваші інші сестри? Вони не можуть доглядати батька?

— Ні, вони усі заміжні. Вибачте, месьє, вечеря за годину, і я маю перевірити, як там справи на кухні. Може, ви бажаєте відпочити чи щось на аперитив?.. Я не вмію приймати гостей, — вона махнула рукою. — Не звикла.

— Зараз у світі все незвично, — відповів Стівен. — Добре, що ви це розумієте. А тим часом так. Я би щось випив.

Жанна всміхнулася йому у відповідь. Це була її перша посмішка, і Стівенові здалося, що це найнезвичайніший вираз людського обличчя. Посмішка почалася з того, що губи повільно розширилися, потім її бліда шкіра почала сяяти — але не через приплив крові, як у Ізабель, а якимось внутрішнім світлом. І аж наприкінці емоція досягала її очей, які звужувалися та спалахували вогниками довірливого гумору. Стівен подумав, що це не просто вираз її обличчя, а що саме воно змінюється і стає поблажливим та безхмарним.

— Є ще те, куплене за наказом Ізабель, коли ви приходили минулого разу. Запах жахливий. Називається «Олд Оркні» — якийсь англійський напій, — запропонувала вона.

— Шотландський, думаю, — засміявся Стівен. — Мені він добре знайомий.

Жанна принесла пляшку та глечик з водою. Стівен налив трохи віскі у маленьку кришталеву склянку та почав роздивлятися кімнату, коли Жанна зникла на кухні. У кімнату долинав брязкіт сковорідок та приборів, а запахи трав та вина викликали раптовий напад голоду. Він підпалив цигарку та оглянув маленьку вітальню, шукаючи попільничку. Усюди стояла безліч маленьких порцелянових та керамічних тарілочок, але він не ризикнув використати жодну з них як попільничку та струсив попіл у камін і затер ногою. Попри навіть новий одяг без вошей Стівен почувався ніяково та незграбно у цій охайній жіночій кімнаті. Цікаво, чи зможе він коли-небудь знову почувати себе природно у нормальному середовищі? Або ж уже перетворився на істоту, для якої нормою стали стеля з гофрованого заліза, обшиті деревом стіни і а посилки з їжею, підвішені до балок, аби до них не дісталися пацюки.

Жанна приготувала суп, який подала у супниці до столу в кінці кімнати. Вона планувала приготувати рибний суп так, як його готували у Дьєпі — містечку в Нормандії недалеко від її рідного міста, — але в Ам’єні неможливо було купити усі потрібні інгредієнти.

Стівен згадав, як Ізабель колись розсердилася через його слова, що Ам’єн не найбільш привабливе місто для гурманів.

— Мабуть, через війну з продуктами тепер складно, — припустив Стівен.

— Не думаю. Мені здається, причина в тому, що ам’єнці не дуже цікавляться їжею. Може, відкоркуєте вино? Я не знаю, чи воно хороше, — таке пив батько.

Стівен поки що не міг зрозуміти, чи сприймала його Жанна як якогось біженця, про якого має подбати будь-який патріот, чи ж вона просто по-дружньому до нього ставиться. Поки вони їли, він розпитував її.

Вона неохоче ділилася інформацією. Поводилася мило та скромно, ніби вважала, що ця зустріч суперечить правилам етикету і будь-якої мить хтось увійде та припинить усе. Із розповіді Стівен зрозумів, що вдома її тримало відчуття обов’язку стосовно до батька, який вочевидь вмів нав’язувати свою волю їй так само, як й Ізабель. Вона вдаліше опиралася батьковому обиранню кандидатів у чоловіки, ніж молодша сестра, але той відплачував тим, що перешкоджав одруженню з тими, хто подобався їй. Так само як він злякав солдата, котрий приходив до Ізабель, він віднадив удівця із серйозними намірами забрати Жанну з його дому.

Вона розповідала про своє життя дуже виваженими реченнями. Її манера говорити була строгою, але Жанна компенсувала це мерехтінням гумору в очах та раптових рухах довгими тонкими пальцями.

Її присутність заспокійливо впливала на Стівена. Він з задоволенням слухав її розповіді, а на питання завжди відповідав дуже тактовно, навіть якщо вона розпитувала про війну.

Коли стало доволі пізно, Стівен почав боятися свого повернення. Відтоді, коли його — маленького хлопчика — забрали з рідних полів та відправили назад у той заклад, де жив, він найбільше боявся моменту прощання: відчував себе покинутим. Він ніяк не міг змиритися з необхідністю повертатися у траншеї, і з наближенням цієї миті ставав усе мовчазнішим.

— Думаєте про повернення, так? — запитала вона. — Ви перестали відповідати на мої питання.

Стівен кивнув.

— Це не може продовжуватися вічно. Скоро американці надішлють нам танки — так каже маршал Петен. Треба потерпіти. Думайте краще про вашу наступну відпустку.

— Можна я знов приїду сюди?

— Звичайно, якщо хочете. Рахуйте тижні та дні. І бережіть себе. Судячи з ваших розповідей, нові обов’язки тепер не пов’язуватимуться безпосередньо з боями. А проте бережіть себе.

— Може, ви і праві, — зітхнув він. — Війна вже так довго тягнеться. Дуже довго. Я постійно згадую солдатів, з якими я...

— Вам треба перестати про них думати. Про тих, хто помер. Ви зробили для них усе, що могли. Більше ви не можете нічого вдіяти. Коли це закінчиться, тоді зможете про них згадувати. Але зараз потрібно зосередитися на тому, щоб вберегти своє життя. Іще одне ваше поранення ніяк не допоможе тим, хто помер.

— Я не можу, Жанно. Не можу не думати. Я так втомився.

Жанна подивилася на його благальне обличчя. Він був на межі сліз.

— Я все віддав, — сказав він. — Не примушуйте мене іти далі. Дозвольте залишитися тут.

Жанна знов посміхнулася.

— Хіба такі слова має казати той, хто вів своїх солдатів на Анкр? Кілька тижнів у тилу, в безпеці. Ви зможете.

— Справа не в небезпеці. А в зусиллях, які від мене вимагають. Я навіть думати про це не можу.

— Я знаю, — Жанна накрила його долоню своєю. — Я розумію. Але ви повинні бути сильним. Я приготувала для вас спальню — подумала, що ви захочете лишитися. Я рано вас розбуджу. Ідіть спати.

Стівен нехотячи пішов за нею до дверей. Завтра доведеться повернутися на війну.

Штурм Мессинського хребта планувався дуже детально. Ветерани минулого липня берегли людські життя, за які вони відповідали.

— Для вас є хороші новини, — звернувся до Стівена Грей, коли той зайшов доповісти про своє повернення. — Перш ніж ви заступите на свою нову посаду, ви повинні організувати масштабний рейд на траншеї ворога. Це частина нової обережної стратегії — ми вивчаємо противника. Розвідка, — він спробував вичавити посмішку, але невдало.

— Зрозуміло, — відповів Стівен. — А як зміниться наша загальна стратегія, якщо ми дізнаємося, що проти нас стоїть не сорок другий полк, а сорок перший?

— Думаю, що ніяк, — відповів Грей. — Але мені наказано долучитися до збору розвідувальних даних, чим займається цілий фронт. Ваша рота цього тижня виходить з резерву, так? Це хороша нагода для такого фронтовика як ви.

— Дякую, сер.

Грей засміявся.

— Ну добре, Рейзфорде, розслабтеся. Насправді я хочу, щоб ви очолили атаку на канал ліворуч. Нам треба там закріпитися. Це лише локальна атака. Ваш батальйон рушає на світанку. Трохи пізніше надійде підкріплення — солдати з Чорної Країни[13]. Ну що, вам це більше подобається?

— Так від нашої смерті буде більше користі, ніж коли ми будемо просто роздивлятися кокарди ворога.

— Молодець, Рейзфорде. Тримайтеся. Я знав, що ви зможете.

— А я же ви тримаєтеся, сер? — запитав Стівен.

Грей розсміявся.

— Це все моя шотландська кров. Ми лише починаємо!

Солдати вирушили далі на передову комунікаційними траншеями, які завершувалися у брудній розщелині в землі за мішками з піском. Не враховуючи рейдів та патрулювання, вони вже дев’ять місяців не атакували і тому тепер сильно нервували та лаялися між собою, встановлюючи драбини біля стіни траншеї. Увесь ранок звучали пили та молотки, і деревина перетворювалась на драбини, які спиралися на бруствер через рівні проміжки. У Стівена склалося враження, що попри погане передчуття щодо великого наступу в Бельгії, котрому приписували важливість для генерала Хейга, солдати чомусь думали, що їм більше не доведеться підставлятися під штормовий вогонь артилерії.

Джек Фаєрбрейс закінчив свою зміну під землею та виліз на поверхню. Приготування до атаки відродили у ньому ті спогади, які, здавалося, йому вдалося поховати назавжди. Він згадав, як молився за солдатів, які вилазили і траншей тим літнім ранком, як сподівався на їхнє повернення живими. Цього разу молитов у нього не знайшлося.

Недалеко від входу у велику шахту вони викопали бліндаж, куди і пішов Джек. Тут тимчасово спали його товариші. Він запросив Еванса та заварив чаю, а потім дістав альбом. Від дня смерті Шоу Джек більше не малював його портретів — тепер він почав малювати Стівена. Цей чоловік цікавив Джека відтоді, як він, напівживий, впав на його руки. Він малював його велику темноволосу голову з різних ракурсів, у різних позах, з широко відкритими недовірливими або ж рішуче звуженими очима; з посмішкою, яка з’являлася під час спілкування зі своїм другом — капітаном Уїром; з порожнім виразом обличчя, наче пам’ять його покинула, він зустрів Джека, коли той прийшов зранку на доповідь після того випадку, коли заснув на варті. Лице Джона він не пам’ятав настільки добре, щоби намалювати його.

До атаки залишилось недовго, та від того не легшало. Стівен розмовляв з командирами взводів, які першими піднімуться драбинами з рідкими східцями у непередбачуваний світ за межами траншеї.

— Не можна вагатися, — казав він. — Змінити того, що на вас чекає, неможливо, але будь-які вагання з вашого боку тільки збільшать загрозу життю солдатів.

Елліс облизав губи, на блідому чолі виступили краплі поту. Почався обстріл, і зі стелі бліндажу сипалася земля. Стівен говорив спокійно, як досвідчений солдат, але йому самому це не допомагало. Факт, що він вже мав такий досвід, зовсім не означав, що він виживе цього разу. Коли треба буде починати, йому знов доведеться зазирнути у глибини своєї суті — і він боявся, що змінився.

Обстріл тривав лише один день. Артилеристи казали, що гармати з науковою точністю націлені на об’єкти ворога, розташування яких виявила повітряна розвідка. Цього разу не буде ні дроту, ні вцілілих бетонних редутів, котрі неквапливо поливають понівечені поля хвилями смерті.

Уїр прийшов у бліндаж опівночі. Погляд шалений, волосся скуйовджене — Стівенові такий вигляд не сподобався. Він не хотів заразитися його страхом, який той передавав навіть через подих.

— Цей шум, — сказав Уїр. — Я більше не можу його терпіти.

— Я вже два роки це чую, — грубо зауважив Стівен. — Але ж ви в Британській армії найкраще вмієте пристосовуватися.

Уїр витяг цигарки та озирнувся навколо з надією в очах. Стівен з неохотою підштовхнув до нього пляшку.

— Коли ви вирушаєте? — запитав Уїр.

— Як завжди. Усе буде добре.

— Стівене, я хвилююся за вас. У мене нехороше передчуття.

— Я чути нічого не хочу про ваші передчуття.

— Ви були мені дуже хорошим другом, Стівене. Я ніколи не забуду, як ми разом з вами лежали у вирві і ви розмовляли зі мною...

— Забудете. А зараз краще помовчіть.

Уїр тремтів.

— Що таке? Я ж хочу подякувати вам. Я просто щось відчуваю. Пам’ятаєте, коли ви мені ворожили на картах...

— Я підтасував. Обманув. То нічого не означає, — Стівен вже не міг продовжувати цю розмову.

Уїр виглядав здивованим та пригніченим. Він зробив великий ковток і сказав:

— Не знаю, чи варто сказати. Я знаю, це егоїстично з мого боку, але...

— Та просто закрийте рота, Уїре, — Стівен вже кричав, голос зривався на ридання. Він підніс своє обличчя впритул до обличчя Уїра і промовив: — Просто спробуйте мені допомогти. Якщо ви мені за щось вдячні — то спробуйте допомогти. Господи, ви що, думаєте, що мені подобається це робити? Ви вважаєте, що це і є сенсом мого життя?

Уїр відсунувся назад від слини, що летіла зі Стівенового рота. Він спробував заперечити, і Стівена накрило хвилею злості.

— Усі ті хлопці — їм по вісімнадцять чи дев’ятнадцять років — усі вони вранці вилізуть з траншей, а мені доведеться на це дивитися. Хоч раз у житті, я вас благаю, давайте поговоримо про щось інше!

Перекошений і п’яний Уїр був не менш запальним, ніж Стівен.

— Є речі, які я хочу сказати, — і мені начхати, тактовно це чи ні! Є дещо більш важливе за такт. Я хочу подякувати вам і попрощатися, якщо...

Стівен схопив його за лацкани та потяг до дверей.

— Ідіть до біса, Уїре! Йдіть до біса з перед моїх очей і залиште мене у спокої!

Він виштовхнув його за двері, і той впав обличчям у багнюку. Підвівшись, Уїр з докором глянув на Стівена та почав зчищати бруд з форми, повільно прямуючи дошками у свій бліндаж.

Залишившись на самоті, як і хотів, Стівен подався у подорож в глибини самого себе, яка закінчиться аж на світанку. Він уважно роздивлявся власне тіло, згадуючи різні речі, яких торкалися його руки; вивчав лінії на кінчиках пальців і притискав тильний бік долоні до губ.

Стівен ліг на дощате ліжко, та відчув дотик вовняної ковдри до шкіри обличчя — як у дитинстві. Він щільно замружив очі та подумки звернувся до найдавніших своїх спогадів про матір, про її руки, голос та запах. Він загорнувся у плащ із пригадувань, сподіваючись бути так у безпеці, щоб ніякі снаряди та кулі не змогли його дістати. Він проковтнув слину та відчув свої язик та горло. Це була та ж плоть, що й у того невинного хлопчика, яким він був. Звичайно, вони не допустять, аби з нею трапилася біда тепер. З оновленим почуттям любові до цього світу думка про можливість залишити його стала нестерпною.

За годину до світанку прийшов Райлі та приніс теплу воду, щоби Стівен міг поголитися. Стівенові було приємно бачити цього кмітливого маленького чоловіка із запобігливими манерами. До того ж він уміло заварював великий чайник чаю. Стівен ретельно поголився та узяв ремінь, вже начищений Райлі.

Коли він вийшов у траншею, привезли пайки для солдатів, і хтось із них смажив бекон на сніданок. У темряві доводилося обережно ступати по дошках, слідкуючи за ногами. Сержант-майор роти Прайс перевіряв спорядження. Зараз йому допомагала його методичність: він усе робив так само, як і будь-якого іншого дня. Потім він поговорив з Петросяном, капралом його колишнього взводу. Знайоме засмагле обличчя дивилося на Стівена так, наче він міг його врятувати, — і той відвів погляд. Він підійшов до групи солдатів, які ще ніколи не перелазили через бруствер: Барлоу, Кокер, Годдард та кілька інших стояли біля драбини. Стівен зупинився, поговорив з ними і навіть у темряві помітив дивний вигляд їхніх обличчях. Ніби шкіра натяглася на кістках, від чого вони світилися. На питання Стівена вони не відповідали — кожен занурився у себе, де завмер час і не було жодної допомоги.

Артилерія почала створювати вогневу завісу на нейтральній території. З-за брустверу можна було побачити, як у повітря злітають грудки землі та падають униз. Стівен глянув на годинник — ще чотири хвилини. Він опустився на коліна на стрілецькій сходинці та почав молитися. Пристрасно, але без слів.

Усе відбувалося дуже швидко. Нескінченний обстріл тоді, перед липневою атакою, неможливо було терпіти, але вони хоча би мали час підготуватися. Цього ж разу здавалося, що ще декілька годин тому він вечеряв із Жанною, а зараз готується помирати. Не відчувалося жодної відмінності, що це була коротка атака: у смерті немає рівнів.

Стівен підвівся та попростував до наступної драбини, біля якої стояв Елліс і не відводив очей від годинника. Він підійшов ближче та поклав руку йому на плечі. Здивоване обличчя Елліса підбадьорило його, і він навіть знайшов у собі сили вичавити заспокійливу посмішку для підкріплення свого жесту. Елліс простяг долоню Стівенові, і той потис її. Прайс не буде виходити з траншеї, але йому доведеться підраховувати втрати.

Стівен глянув у небо, де перші промені сонця пробивалися крізь хмари, та зітхнув. «Господи... Господи...» — бурмотів він, здригаючись. Де ж тепер вона, ота єдність зі світом? За хвилину до початку атаки він зрозумів, зрештою, як і всі інші: вороття немає. Він тужливо озирнувся на натовп у комунікаційній траншеї, та повернувся обличчям до фронту. Почувся свисток, і солдати незграбно полізли драбинами нагору з важкими речмішками на спинах у заповнене металом повітря.

Стівен дивився на їхні безглузді, крабоподібні рухи, і його серце стисла жалість та любов до них. Він просунувся вперед і поліз за ними.

Солдати бігли з усіх сил прогорнутою вибухами землею. Вже не було того повільного маршу, як минулого року. Над їхніми головами летіли кулі з кулеметів «своїх», які ставили захисну завісу на шляху. Ворог відстрілювався. Стівен слухав насичений гул у повітрі та пригинав голову, захищену олов’яною каскою, якомога нижче. Доводилося оббігати мертвих та перестрибувати через невеликі воронки в грязюці. Попереду він бачив, що лінія наступу вже досягла траншей ворога. Його рота підкріплення почала перегруповуватися у воронках десь за п’ятдесят ярдів від окопів.

Стівен зісковзнув вниз по десятифутовому схилу, вкритому брудом, і побачив у воронці Годдарда та Аллена — останній притискав пов’язку до руки біля плеча. Кокер визирав із вирви, стоячи на спині іншого солдата, — він намагався у польовий бінокль розгледіти, які сигнали подають підрозділи попереду.

Нарешті він стрибнув униз.

— Я нічого не бачу, сер, — звернувся він до Стівена, перекрикуючи шум. — Жодних сигналів, нічого. Здається, вони пройшли повз дроти. У траншеї вибухають гранати Міллса.

Стівен розхвилювався від надії. Можливо, саме сьогодні за увесь час, проведений на війні, артилерія і справді перебила дроти і солдати більше не будуть іграшками кулеметників.

Петросян, похитуючись, спустився у вирву. Увесь чорний від бруду та гнилі, в які він потрапив у попередніх воронках. Поранень не було.

— Сигнал від роти «Б», сер! — крикнув він. — Вони всередині.

— Добре. Вирушаємо.

Стівен виліз на край вирви та помахав прапорцем. Земля навкруги зарухалася, вивергаючи із себе солдатів усюди на відстані сто ярдів, а може, й більше. Шум попереду посилився вдвічі — німці почали стрілянину з резервної траншеї. Солдати з роти «Б» намагалися забезпечити їм прикриття, але їхні гвинтівки не могли протистояти кулеметам ворога. Останні п’ятдесят ярдів до траншеї довелося гнати, підстрибуючи та ухиляючись від куль поміж тілами тих, кому це не вдалося.

Стівен побіг за двома іншими солдатами до дірки у німецькому дроті й стрибнув у натовп в окопі. Ніхто не розумів, що відбувається. Вздовж траншеї стояли полонені німці з нервовими посмішками на обличчях — вони, вочевидь, з полегшенням здалися у полон, але боялися своєї подальшої участі. Солдатам роти «Б» полонені щедро дарувати сувеніри та цигарки. Їхня траншея дивувала британців: величезні глибокі бліндажі, майстерно зроблений бруствер. Вони захоплено роздивлялися ці приватні володіння ворога, які вони давно уявляли і куди нарешті вторглися.

Стівен наказав, аби полонених відвели в уцілілий бліндаж. Для охорони він залишив гам Петросяна та ще трьох його солдатів. Він знав, що Петросян тільки зрадіє можливості не продовжувати атаку і з задоволенням вб’є їх, якщо буде потрібно. Стівен пішов далі траншеєю та знайшов Елліса, мокрого від поту, з порожніми очима, наче бойовище, в якому він брав участь, відбувався в якомусь іншому світі.

У траншеї, трохи ліворуч від них — там, де вона наближалася до каналу, — і досі ішов бій, але за півгодини стрілянина вщухла і звідти привели нових полонених.

Елліс дивився на Стівена, очікуючи.

— Що тепер?

— Опівдні з того лісу праворуч до нас надійде підтримка. Від наших друзів з Чорної Країни, як їх називає Грей. Доти ми будемо утримувати кінець каналу, а потім просуватимемося далі, до другої траншеї.

Елліс невпевнено всміхнувся. Стівен скривився.

— Зараз почнеться обстріл другої лінії! — крикнув він, коли над головою залунало виття. — Тримайте каску на голові та схрестіть пальці.

У траншеї почалася метушня, солдати складали мішки з піском вздовж задньої стінки, щоби з-за них обстрілювати другу лінію німецької оборони. Багато хто отримав кулю в голову, намагаючись знайти для себе вогневу позицію. Кулеметники з «льюїсами» шукали для себе безпечні місця, звідки можливо взяти добрий приціл, але наразі важко було зрозуміти, чи зможуть вони просунутися уперед ще до початку контратаки.

Артилерія поступово прицілювалась та била дедалі краще. Солдати кричали, доповідаючи про вибухи на краю німецької траншеї, які здіймали у повітря мішанину землі і людей. З-за оборонних ліній відповіла німецька артилерія. Зі штабом батальйону не було зв’язку, і шум бою, який уже переходив у різанину, ставав усе несамовитішим. Єдине, що міг зробити Стівен, — віддати наказ діяти за планом. Він заліз на імпровізовану стрілецьку сходинку. Звідси були помітні приготування ворога до відступу в резервну траншею. Шкода, що не було способу зв’язатися з артилерією — вони би могли упіймати їх у момент переходу.

Стівен викрикнув серію наполовину почутих наказів, і почалася друга хвиля атаки. Координація тепер була гіршою, ніж у першій хвилі, та й шеренги вже не такі чіткі. Солдати, яким вдалося вижити, приголомшені та радісні бігли до наступної лінії ворога. Для пострілів з гвинтівки не було місця, і вони билися в траншеї багнетами та кулаками. Когось зачепило їхньою власного артилерією — їм запізно повідомили про другий наступ, — а хтось зістрибнув у траншею прямо назустріч смерті. Стівен пробився через дроти та скочив униз прямо на тіло якогось німецького капрала з відтятими вибухом ногами. Він був ще живий та спробував відповзти у безпечне місце. Солдати намагалися збиратися групами і просуватись одразу в обидва боки траншеї — так вони завжди будуть прикриті з тилу, — але туди постійно стрибали нові солдати, і не можна було кидати гранати через траверси, щоб не вбити когось із своїх. Вибору не було — доводилося наосліп завертати за кожен наступний поворот. Перші двоє чи троє солдатів слугували знаком для тих, хто йшов слідом. Стівен дивився, як знавіснілі чоловіки по тілах своїх товаришів рвуться уперед, очищають одну ділянку траншеї за іншою та штовхають один одного, вирішуючи, хто піде першим. Вони тримали лише своїх братів, друзів в голові; вони були гальванізовані страхом. Вони вбивали із задоволенням. Вони не були нормальними.

Ранок завершувався, і вони вже зайняли другу траншею. Стівен відправив окрему групу вниз каналом, аби ті окопалися проти контратаки ворога. Тепер потрібно лише протриматися до полудня, до прибуття підкріплення, яке захистить їх з іншого флангу.

Стівен не міг дивитися на німців, і намагався відправити їх на британську лінію якомога швидше. Незважаючи на продовження обстрілу, знайшлося чимало добровольців їх супроводжувати. Більшість солдатів вважали, що успіх на двох лініях — це межа їхнього везіння. Крім того, після п’яти напружених годин хотілося добре відпочити. Стівен із заздрістю дивився, як їхні стомлені спини віддаляються в напрямку рідних окопів.

На мить ворог трохи послабив обстріл і потім знову посилив. Били, в основному, по правому фланзі — німці поливали їх з кулеметів, розташованих незрозуміло де, та з гранатометів. Стівен навіть не встиг насолодитися проривом, коли почалася облога. Зигзагоподібна конструкція траншеї унеможливлювала дізнатися солдатам, що відбувається далі кількох ярдів, але звуки контратаки не передвіщали нічого хорошого.

Він зрозумів, що справа від траншеї насувається навала, а найвіддаленіші вогневі бухти або були евакуйовані, або ж просто замовкли.

Опівдні він виліз драбиною на бруствер і глянув у бік лісу, сподіваючись побачити підкріплення. Там нікого не було. Стівен стрибнув назад у траншею та знайшов перископ. Він подивився назад, у нейтральну зону — там теж було порожньо, крім шеренги полонених у далечині, яких вели до окопів. Стівен заплющив очі та тихо зітхнув у вирі обстрілу. Він мусив знати. Він міг би здогадатися.

Командир взводу на прізвище Сіблі закричав йому у вухо. Він хотів знати, коли прибуде підкріплення.

— Нікого не буде. Вони не прийдуть! — прокричав Стівен йому у відповідь.

— Чому? — беззвучно запитав Сіблі.

Стівен не відповів.

За годину німці увірвалися в дальній кінець траншеї, і всі посунули в рукопашну. Невдовзі командир роти «Б» наказав своїм солдатам відступати у передову траншею ворога, яку вони зайняли зранку. Перелазячи через бруствер, вони опинилися під обстрілом — німці вже розташували кулемети в резервній траншеї.

Шум заважав думати. Стівен почув крики Елліса.

— Нас виб’ють! Нас виб’ють! — Стівен скоріше прочитав по його губах, ніж почув. — Рота «Б» відступила! — закричав Елліс прямо Стівенові у вухо.

— Я знаю. Знаю, — Стівен не став пояснювати. Завданням його роти було втримати траншею. Рота «Б» мала атакувати, і вони могли приймати власні рішення щодо пересувань. Шум заважав сказати усе це Еллісові, але треба було виконувати накази полковника Грея.

Повз них пробіг сержант з бризками крові на обличчі, а за ним — солдати, котрих ворог почав тиснути назад траншеєю з незахищеного правого флангу. Німці також почали контратаку фронтально з резервного окопу. Двома тільки «льюїсами» стримати їх було неможливо. Якщо німцям вдасться зайти від каналу, то вони опиняться в оточенні. Стівен швидко оцінив можливості для відступу. У траншеї було вже дуже багато німців, і вони швидко займуть позиції на бруствері та перестріляють його солдатів в спину, коли ті побіжать.

Елліс плакав.

— Що нам робити? — скиглив він. — Я хочу врятувати моїх людей. Що робити?

Стівенові уявлялося тільки одне: тіла його солдатів, складені одне на одного, наче мішки з піском. То було не його рішення, але тільки це їм і залишилося.

— Що робити? — він знову крізь шум почув стогін Елліса.

— Тримаємо позицію. Потрібно тримати цю кляту позицію! — Стівен кричав, але нічого не було чути. Елліс лиш бачив його відкритий рот, зуби та язик.

Відчайдушно намагаючись врятувати свої життя, солдати билися за кожен ярд траншеї. Стівен приєднався до них, швидко обстрілюючи сірі шеренги, котрі наближалися. Близько третьої години Стівен почув чийсь голос з йоркширським акцентом прямо біля вуха. Він повернувся, побачив незнайоме обличчя та з подивом глянув чоловікові у вічі.

Це був лейтенант з полку герцога Веллінгтона. Він голосно доповідав Стівенові, що його солдати відбили дальній кінець траншеї.

Впродовж наступної години вони пробивались назад до каналу. Надійшло підкріплення з окопними мінометами та кулеметами. Контратаку німців на якийсь час вдалося зупинити, і зайняти свої колишні позиції їм не вдалося. Стівен зліз назад у траншею та пішов у бліндаж, де знайшов майора полку герцога Веллінгтона.

— Ви виглядаєте виснаженим, — радісно сказав майор. — Вам наказано відступати. Ми будемо прикривати вас. Там щось пішло не так — ще один «вдалий» план.

Стівен глянув йому в обличчя: такий наче молодий, а вже зробив диво.

— А ви що будете робити? — запитав майора.

— Прикриватимемо ваш відступ, а потім будемо вибиратися звідси.

Стівен потис його руку та вийшов.

Спочатку вони винесли мертвих та поранених. Ті, хто залишився живим, повернулися у свої окопи до початку ночі. Елліс потрапив під чергу кулемета. Невеличкі групи живих повзли назад у тій багнюці, якою вони пробігали вранці. Вони не розпитували проте, що сталося з їх друзями, — просто хотіли якомога швидше дістатися туди, де можна лягти.

До нових обов’язків Стівена входило перевіряти карти та з’ясовувати, де різні батальйони. Його розмістили у гарному будинку в селі, і він тільки іноді ночував у бліндажі на резервній лінії. У порівнянні з тим життям на війні, яке він досі мав, це було суттєве покращення.

Завдання треба було виконувати швидко, бо атака на Мессинському хребті мала відбутися вже скоро. Стівен відчув сардонічне задоволення, затвердивши відпочинок для роти Уїра незадовго до атаки, — вони вже виконали свою роботу, а міни може підірвати хтось інший.

Старший офіцер штабу бригади на прізвище Стенфорт манерою поведінки нагадував полковника Барклая. Він нерідко кричав без причини та говорив короткими фразами, що мало виражати терміновість усіх його повідомлень.

Якщо траплялося щось не передбачуване, він одразу сипав складними для виконання наказами, щоби підкреслити своє головування, хоча нерідко ситуація вирішувалась сама собою.

В перший же день на новій службі Стівен отримав неприємне завдання написати листа матері Елліса, котра вже отримала офіційне повідомлення про смерть сина. Він сидів у кабінеті, покусуючи кінчик ручки, — впродовж години він не зміг навіть почати листа. Стояв хороший літній день, і у саду носилися дрозди та шпаки.

Він багато разів починав, писав щось про наступ або про те, як вони з Еллісом ділили бліндаж, або про їхню поїздку до Ам’єна. Але врешті-решт він обмежився формальним співчуттям.

Перечитуючи свого листа, Стівен підкреслив слово «будь-яких». «За будь-яких умов...» — це було правдою. За кілька місяців Еллісу вдалося заслужити повагу своїх солдатів, бо він не боявся. А якщо і боявся, то не показував свого страху. Він став хорошим солдатом, хоча це мало йому допомогло.

Стівен вже втомився від необхідності писати такі листи. Він помітив, що його письмо ставало дедалі сухішим та холоднокровнішим. Нескладно уявити, яке враження справить такий лист на невтішну вдову. Не стало її єдиного сина... Думати про це не хотілося.

За тиждень перед наступом роту Джека відправили у глибокі штольні під хребтом, де вони заклали тони амоналу в спеціально підготовлені камери. За два дні робота завершилась, і втомлений Джек нарешті виліз на поверхню під сонячне світло. За ним з’явилися Еванс, Філдінг та Джонс. Вони стояли у траншеї біля входу в штольню та вітали один одного із закінченням. Перш ніж їх відпустять офіційно, вони мали доповісти капітану Уїру і вчотирьох попрямували до бліндажу, ступаючи дощатим настилом.

— Ходять чутки, що тобі дадуть відпустку додому, Джеку, — сказав Філдінг.

— Не вірю. Не раніше, ніж ми докопаємося до Австралії.

— Тут, вочевидь, нам вже нічого копати, — мовив Еванс. — Тут вже і так цілий мурашник. Зараз ми підемо в тил, і я щасливо вмощуся на м’якенькому ліжку після двох або трьох скляночок вина.

— Точно, — погодився Філдінг. — Ще би покликати якусь француженку.

Джек подумав, що найгірша частина війни позаду. В уяві вже з’явилися образи коридору в його будинку в Лондоні, де його зустріне Маргарет.

Уїр йшов їм на зустріч з набагато щасливішим, ніж зазвичай, обличчям. На ньому були чоботи, куртка та м’який капелюх. Поки він підходив, Джек помітив, що деякі з мішків, які лежали на бруствері, не замінили відтоді, як через них перелазила піхота. Він спробував попередити Уїра, що той у небезпеці. Уїр заліз на стрілецьку сходинку, щоби пропустити солдатів, які несли пайки, і куля зі снайперської гвинтівки влучила йому в голову просто над оком. Мозок бризнув на мішки тильного траверса.

Якусь мить його тіло продовжувало жити, не маючи гадки про те, що сталося, — воно наче збиралося іти далі. Потім його руки розкинулися, як у ляльки, і він впав обличчям у бруд.

Стівен дізнався про це наступної ночі від офіцера розвідки на прізвище Маунтфорд. Він був у своєму бліндажі на резервній лінії, де забезпечував зв’язок між штабом та солдатами, які мали вранці йти у наступ другою хвилею. Маунтфорд сухо повідомив новину.

— Я чув, ви були друзями, — сказав він. За виразом обличчя Стівена він зрозумів, що краще залишити його самого.

Якийсь час Стівен сидів не ворушачись. Востаннє він бачив Уїра, коли той впав обличчям у бруд траншеї. Ось таким і був його прощальний жест. Тепер Стівен не міг думати ні про що інше, крім ображеного докірливого обличчя Уїра, який витирав із себе багнюку.

Але ж він його любив. Тільки Уїр міг зробити війну стерпною для нього. Страх, який той відчував під обстрілами, був провідником його власного страху, а його невинний характер давав можливість жартувати з тих рис, які сам Стівен давно вже втратив. Уїр насправді був набагато сміливішим за нього: він жив із жахом, він відчував його кожного дня, і у своїй дивній впертості йому вдавалося те почуття здолати. Він жодного разу не ухилився від своїх обов’язків і загинув на передовій.

Стівен сперся ліктями на грубий дерев’яний стіл. Він ще ніколи не відчував себе настільки самотнім. Уїр був єдиною людиною, котра була з ним на кордоні цієї реальності. Тільки Уїр чув той стогін неба у Тьєпвалі.

Стівен ліг на ліжко, без сліз. Коли минула третя година ранку, вибухнули міни під землею, і ліжко трусонуло. «Вибух почують навіть у Лондоні!» — хвалився Уїр.

Задзвонив телефон, Стівен підвівся та сів за стіл. Ранішніми годинами він передавав повідомлення. О дев’ятій Друга армія узяла хребет. У голосах тих, з ким він спілкувався, відчувалося піднесення: хоча би щось зробили так, як треба. Вибухнуло просто неймовірно, а піхота змогла пробитися, користуючись тактикою канадців. Святковий настрій точився телефонними дротами.

Опівдні Стівена змінили, і він ліг на ліжко з намаганням заснути. У бліндажі було чути безжальне бомбардування німецьких траншей. Він проклинав свій талан, завдяки якому зараз був не там. Тепер, відповідаючи на гіпотетичне питання Грея, Стівен би, не роздумуючи, сказав, що вбив би. Він заздрив солдатам, які могли розстрілювати ворога, які могли встромляти багнети у їхні незахищені тіла, які могли поливали кулеметними чергами тих, хто застрелив його друга. Тепер би він вбивав із легким серцем.

Він спробував уявити, що перемога на хребті потішила б Уїра або викликала відчуття реабілітації, але не міг. Його просто не було тепер. Стівен згадав спантеличене бліде обличчя з судинками, котрі полопалися від спиртного; голову із залисинами та приголомшені очі, які просто не могли вмістити його невинність. Йому стало шкода Уїра — його тіло зникло під землею, а він так і не встиг пізнати близькість іншої людської плоті.

Цілу ніч і весь наступний день Стівен так і пролежав нерухомо на ліжку. Прийшов Маунтфорд та спробував його підняти, але той не промовив ні слова. Він відмовлявся від принесених харчів. Він проклинав себе за нетерпіння, котре допустив щодо Уїра під час їхньої останньої зустрічі. Він ненавидів себе за егоїстичність почуттів: він більше жалів себе, аніж свого мертвого друга, та нічого не міг вдіяти. Як і всі решта, на війні він навчився позбуватися думок про смерть, а ось почуття самотності було непросто позбутися. Уїра більше немає, і ніхто не зможе його зрозуміти. Він спробував заплакати, але сльози не могли виразити ані спустошення, ані любов до нещасного божевільного Уїра.

На третій день до Стівена прийшов полковник Грей.

— Нарешті, успішний наступ, — сказав він. — Тунельники зробили свою роботу на відмінно. Не заперечуєте, якщо я присяду, Рейзфорде?

Стівен сидів на краю ліжка. Коли Грей увійшов, він спробував підвестися, щоби привітатись, але той махнув рукою. Стівен вказав на стілець біля стола.

Грей сів нога на ногу та запалив трубку.

— Боші так і не дізналися, чим їх вдарило. Я ніколи особливо не вірив у те, що роблять ті каналізаційні пацюки, а ще й ці постійні вирви, котрі займає ворог... Але зараз навіть я мушу визнати, що вони добре зробили свою роботу.

Він ще кілька хвилин говорив про атаку і, здавалося, навіть не помічав, що Стівен не відповідає.

— Наші хлопці залишалися у резерві, не було потреби їх відправляти. Думаю, що декого з них це навіть засмутило, — він посмоктав трубку. — Хоча й не багато кого, мабуть.

Стівен провів рукою по скуйовдженому волоссю. Цікаво, Грея хтось послав сюди чи він сам вирішив прийти?

— Стенфорт, — сказав Грей. — Типовий англійський штабний офіцер, чи не так? Товстий, самовдоволений, неосвічений. Пробачте, я не хотів образити англійців, Рейзфорде. Але у його випадку зовнішність оманлива. Він дуже хороший стратег. Я думаю, що він врятував багато життів у цьому наступі.

Стівен кивнув. У темряву його горя почала зазирати цікавість — наче кров, що повертається в онімілу кінцівку.

Грей продовжував говорити та палити.

— Щодо наших благородних французьких союзників, то тут назріває делікатна проблема. У них труднощі — поширюється, так сказати, супротив. Відставка генерала Нівеля трохи вгамувала ці настрої. Петен наче ставиться з більшою увагою до життів солдатів, але загалом ситуація тривожить. Ми вважаємо, що близько двох третин їхньої армії охоплена такими настроями. Мабуть, у кожній п’ятій дивізії ситуація дуже серйозна.

Стівена зацікавили новини, принесені Греєм. Дотепер французи вдаліше показали себе у порівнянні з британцями, проявляючи значну стійкість. Заколот у їхніх шеренгах було важко навіть уявити.

— Стенфорт збирається запросити вас та Маунтфорда з собою — така собі неофіційна зустріч. Французькі офіцери, яких стосується ця справа, зараз у відпустці. Це буде просто дружня бесіда.

— Зрозуміло, — сказав Стівен. — Дивно, що такі речі дозволили. Ми майже ніколи не бачимося з французами.

— Саме так, — погодився Грей, і на його обличчі з’явилася посмішка з відтінком тріумфу, адже йому вдалося розговорити Стівена. — Цього і не дозволяли. Це буде просто обід з друзями. І я поки ще тут. А ви виглядаєте паскудно. Поголіться та помийтеся. Мені дуже шкода вашого друга-сапера. А зараз піднімайтеся.

Стівен окинув його порожнім поглядом. Він не відчував енергії у своєму тілі. Його очі прикипіли до блідих райдужок в очах Грея — Стівен спробував позичити трохи сил у старшого товариша.

Бачачи, що Стівен хоче відповісти, Грей пом’якшив голос.

— Я знаю, як це, коли залишаєшся один. Наче ніхто більше не може розділити з вами цього. Але ви маєте рухатися далі, Рейзфорде. Я збираюся подавати вас на отримання Воєнного хреста за участь в операції на каналі. Як вам це?

Стівен знову здригнувся.

— Ні, це абсолютно неприйнятно. Не можна видавати ті залізки живим, якщо є ті, хто віддав своє життя. Заради Бога, ні.

Грей знов посміхнувся, і Стівен відчув себе інструментом, на якому вміло грають.

— Ну добре, жодних нагород.

— Запропонуйте когось — Елліса, наприклад, або когось із загиблих, — додав Стівен. — Його матері полегшало б, може.

— Може. А може, це розбило б їй серце.

Стівен підвівся.

— Я піду до штабу й переодягнуся.

— Добре. Якщо ви зараз здастеся, то його життя не буде нічого варте. Його душа заспокоїться тільки тоді, коли ви пройдете до кінця.

— Наші життя уже давно нічого не варті. І ви це знаєте. Ще з Бокуру.

Грей ковтнув.

— Тоді зробіть це заради наших дітей.

Стівен витяг свої онімілі кінцівки у тепле літнє повітря.

Коли він озирнувся навколо, на дерева та вцілілі будівлі — його знов охопило почуття, дещо схоже як тоді, в Англії. Він міг змусити себе продовжувати, хоча і боявся, що та реальність, у якій він тепер жив, стала занадто крихкою.

Він писав Жанні майже кожного дня, хоча й не було особливо про що. Вона у своїх листах розповідала про життя в Ам’єні та про те, що французькі газети пишуть про війну.

Стівен зі Стенфортом та Маунтфордом поїхав машиною до Арраса. Там у готелі вони зустрілися з двома французькими офіцерами на прізвища Лалман та Хартманн. Лалман, старший з них двох, був товстим чоловіком і полюбляв прості мирські блага. До війни він працював юристом на державній службі. На обід він замовив різноманітні вина, а принесених куріпок він розірвав просто руками. Його підборіддям стікав сік — просто на серветку, заправлену за комір. Стівен з невір’ям спостерігав за ним. Другий, молодший — Хартманн, — був серйозним юнаком років двадцяти, трохи смуглявим. Вираз його обличчя неможливо було зрозуміти, і він не хотів говорити нічого такого, що могло би збентежити його сеньйора офіцера.

Лалман майже постійно говорив про мисливство та дичину. Стівен перекладав для майора Стенфорта — той підозріло дивився на француза. Маунтфорд розмовляв французькою і запитав його про настрої у французькій армії сам. Лалман, витираючи підливу з підборіддя, запевнив його, що рідко було краще, ніж тепер.

Після обіду Лалман розпитував Стенфорта — за допомогою Стівена — про його родину в Англії. У них була спільна знайома — стара француженка, котра доводилась родичкою дружині Стенфорта. З цієї теми Лалман перейшов до питань про британську армію та їх бачення війни. Стенфорт навдивовижу чесно розповідав, і Стівен навіть хотів іноді змінити його слова. А проте розсудив, що Стенфорт краще знає, що треба казати, та й Маунтфорд міг помітити відмінність у перекладі.

Стівен не звик до таких зустрічей для збору інформації — навіть до неформальних. Він не міг зрозуміти, коли ж саме вони зможуть дізнатися про зменшення бойового запалу серед французів та масштаби цієї ситуації. Поки принесли чай, він встиг розповісти про усі подробиці пересування більшої частини дивізій британських експедиційних військ та про занепад настрою солдатів, який вдалося лише тимчасово підняти успіхом на Вімі та Месені. Депресія просякнула армію до самих кісток, особливо ту її частину, котра знала про підготовку масштабного наступу на Іпрі.

Лалман зрештою витер рота серветкою та запропонував їм піти у бар біля головної площі, за порадою друга. Там вони просиділи десь до десятої години — потім Стівена відрядили шукати водія автівки Стенфорта. Той спав на задньому сидінні. Поки вони прощалися з французами, почався дощ.

Коли вони поїхали, Стівен озирнувся через плече і побачив, як Лалман та Хартманн стоять поруч під колонадою, з якої капає дощ.

У серпні та вересні Стівен знов їздив до Жанни. Вони прогулювалися містом, але він завжди відмовлявся поїхати у водяні сади.

Жанна казала, що її тривожить апатичність Стівена. Їй здавалося, що він втратив надію та почав здаватися. Стівен відповідав, що важко не опустити руки, коли вдома усі ставляться до цього з повною байдужістю.

— Будьте сильним заради мене, — сказала вона. — Мені не байдуже, що відбувається з вами та вашими друзями. І я терпляча. Я буду вас чекати.

Її слова дуже його підбадьорили. Він розповів про те, які відчуття його охопили біля поля в Англії, коли він був У відпустці, а вона промовила:

— Ось бачите! Бог є, у цього всього є мета! Ви повинні бути сильним, — вона узяла його руку та легко стисла. Стівен вдивився у її бліде благальне обличчя. — Зробіть це заради мене. Повертайтеся та ідіть туди, куди вас відправлять. Вам щастить. Ви залишитеся живим.

— Я відчуваю свою провину за те, що я вижив, а інші — ні.

Стівен повернувся до штабу бригади, хоча йому і не хотілося тут сидіти. Він хотів назад, у траншею, до солдатів.

Він існував.

Його життя стало сірим та непевним, як світло, що будь-якої миті може згаснути; воно було наповнене тишею.