Таємниця галицького Версалю

— То, може, Тіманте, вже час наш прийшов… Утечімо разом, врятуєм любов… — проказувала слова Аделя, тримаючи руки на раменах Щенсного.

— Не хочу втікати: жона ти моя; геть люди, геть Бог… Для мене сім’я і щастя утрьох — найбільша утіха на світі оцім… — палко відповідав молодий пан, цілуючи руку дівчині й притискаючи до себе. Карлічек аж почувся повноцінним чоловіком і почав виминати свої штанці.

Увечері розслаблений і всміхнений Щенсний грав у шахи з Вольфом.

— Ви знаєте, пане Маурицію, ця дівчина, Аделя, пробудила в мені невідомі досі почуття, і я все ще думаю про неї.

— Це нормально, Станіславе, ти ж чоловік, — Вольф із розумінням похитав головою.

— Пробачте, що питаю…

— Я навіть знаю, що ти хочеш спитати. Як я відмовився від жінок?

Щенсний ствердно хитнув головою.

— Я у твоєму віці теж був закоханий, дуже закоханий… і взаємно… — Маурицій замовк: спогади ще досі давалися йому боляче — Та її батьки знайшли більш багату й шляхетну партію для доньки, аніж я… Тож служба Господу, целібат і література стали єдиними розрадами для моєї скаліченої душі…

— А вона, як вона живе з цим?

— Вона вже в кращому світі… померла під час пологів…

— Пробачте, пане Маурицію…

— Колись — маю на те надію — ми з нею зустрінемося. А поки що треба достойно жити в цьому світі й молитвами наближати нашу зустріч.

— А ви… не могли одружитися з кимось іншим?

— Юний мій друже… Твоє запитання говорить, що ти ще ніколи не був по-справжньому закоханий… Кохання не терпить примусу серця, нема такого поєднання слів, як «кохання й обов’язок»… Тоді це вже не кохання, ні… Я мав честь приймати останню сповідь у багатьох, і у всіх них за довге життя була лише одна, а в декого — дві людини, до яких вони відчували справжнє кохання, та рідко це був хтось із подружжя… Вони помирали щасливими в надії на зустріч зі своєю половинкою на небесах, та не почувалися щасливими за життя… Кохання — це і великий дар Божий, і велике Його випробування: на другу шальку терезів ти маєш бути готовим покласти все, що маєш: родину, місце в суспільстві, гроші…

— А компроміс буває?

— Ой… те слово вигадали люди для ділових угод, а для сердечних справ воно аж ніяк не підходить… От ти, Щенсний, не любиш вівсянку. То чи полюбиш ти її після того, як тобі пообіцяють у подарунок, ну, наприклад, коня? — Станіслав заперечливо похитав головою. — Та кохання — це не та вівсянка, яку ти в себе ще зможеш пхати час від часу через «не хочу» для компромісу, щоб мати гарного коня, — той примус душі й тіла є вже дуже болючим… І такі примуси роблять із нас монстрів… Хоча, звісно, бувають і шлюби щасливі… Хуана І, королева Іспанії, — від неї пішла династія Габсбургів, я тобі про це розповідав, — без тями кохала свого чоловіка Філіпа Бургундського й служниць брала тільки старих і невродливих, а після його смерті навіть усюди возила за собою його труну, яку час від часу відкривала, щоб обціловувати ноги коханого. Та й до мерця не підпускала інших жінок: ревнувала безмежно і живого, і мертвого… Та й на тебе, бачу, дуже гарна панночка чекає, — кивнув Вольф на портрет на столику збоку. Вродлива й розкішна блондинка Жозефіна Амалія Мнішек дивилася ангельським поглядом синіх очей: батьки обох сімейств давно вже взяли спільний курс на одруження дітей.

— Так, вона гарна… Тільки щось Аделя мене більше взяла за серце, ніж Жозефіна…

— Я так думаю, що ми її теж покличемо до якоїсь нашої вистави, і вона тебе теж візьме… і не тільки за серце, — жартом закінчив наставник.

Цього разу келих в Анни Ельжбети для надійності був на шнурочку, тож друга шпигунська місія вдалася. У своїх покоях пані перетравила всю інформацію й розпочала негайні дії з підправлення поведінки сина.

Крокуючи до кабінету старого Потоцького, Маурицій Вольф перебирав у голові можливі причини запрошення й не знаходив жодної. Якби це була пані Потоцька, то тут варіанти ще були, а от до Франца Салезія… Вольф постукав і зайшов у кабінет — господаря не було. Маурицій знічев’я взяв книжку, що лежала розгорнута на столі — переклад творінь маркіза де Сада… Навіть відбуваючи тюремне ув’язнення, велелюбний француз поширював свою філософію.

— Цікаво пише, правда? — з’явився нізвідки Франц Салезій.

— Та воно тут, перепрошую, диявольщиною місцями пахне.

— А я, пане Вольф, хоч прожив майже вдвічі більше, ніж ви, і вірую в Бога, з ним багато в чому згоден. Природа людей є дуже цікавою, і зовсім не добро визначає вчинки й дії багатьох із нас.

— Але погодьтеся, що Бог нас спрямовує до добра й до добрих учинків…

— А що, що то є таке — оте добро, пане Маурицію? Дайте відповідь на таке просте запитання.

Вольф із шумом набрав повітря в легені.

— Це все те, що віддаємо, не жалкуючи, іншим: речі, любов, допомога…

— У кожному з цих випадків, пане Маурицію, слова «не жалкуючи» дозвольте поставити під сумнів, бо нами керують-таки власні корисливі інтереси. От мій син подарував корову сиротам. Це добрий учинок?

— Так, звісно, він урятував їх від голоду й смерті.

— Ні, він просто думав, що може втратити в майбутньому їхні руки та їхні податки, і такий підхід я схвалюю… А любов — хіба то не найвища форма людського егоїзму? Ви тільки вслухайтеся, як тисячі років звучить оте банальне «Я люблю тебе…», у якому на першому місці «Я», розумієте, «Я»! А далі «я хочу цілувати тебе», «я прошу твоєї руки», «ти народиш мені дітей» — твої, твої егоїстичні очікування від тієї людини, яка тобі щось знову-таки винна.

— Дозволю собі з вами не погодитися: любов — подружня, людська, Божа — рухає світом, інакше ми б нагадували за поведінкою звірів.

— А ми і є звірі, — Франц Салезій жорстко вів дискусію, дивлячись священикові у вічі, — і нами правлять тваринні інстинкти. Ми окреслюємо й мітимо свої території будинками, городами, країнами й не допускаємо чужаків, як звірі, тільки ті ще не знають зброї. Ми хочемо більше їсти й відгризаємо чуже, як звірі; та й за любов ми теж боремося, як і вони, бо керуємося бажанням розмножитися… А те, що створені ми за образом і подобою Бога, не суперечить цьому… І боги боряться за паству, змушуючи воювати за себе… А що відчуваєте ви, пане Вольф, сповідуючи людські душі?

— Співчуття, бажання допомогти розібратися у вчинках…

— А чи не є це потаємним бажанням самозвеличення над іншими? Ви ж не пішли, як колишні адепти, у пустелю випробовувати себе, а прагнете між людьми, самі того й не усвідомлюючи, ролі Бога, якому люди віддають усе потаємне… Священник — це ж посередник між людиною й Богом, правильно? Усі ж ми знаємо, що зробили в Європі з катарами[14], які хотіли говорити з Богом напряму…

— Якась ваша філософія, перепрошую, викривлена й жорстока, пане Потоцький…

— От і я про те ж, пане Вольф: жорстокість — це те, що побудувало людину, це те, що нею керує, бо жорстокість природна, а мозок — начебто джерело моральності — змушений підкорятися тваринним інстинктам: їсти, спати, розмножуватися, і його будова є лише продуктом ницих бажань, завуальованих понавигадуваними словами: «честь», «сумління», «благородство»… А «справедливість» — це взагалі смішно… Бо те, що справедливе для тебе, не є таким для іншого, особливо в суді. Жорстокість — ось основа світу. Колись у Відні, у палаці Габсбургів, я мав честь розглядати їхню колекцію коштовностей. То знайте, пане Маурицію, що найцінніші її експонати — це гімн на славу жорстокості: іржавий цвях із розп’яття Ісуса в оточенні найдорожчих коштовних каменів і золотих дерев; краплина мученицької крові Христа в золотому переплетенні між сапфірами й рубінами; те саме із зубом Іоанна Хрестителя. Жертва Ісуса була жорстока, але вона зрушила світ далі. Тому й кажу, що жорстокість — це те, що розвиває світ.

— Отут я з вами аж ніяк не згоден: лише доброта й Боже слово рухає світ уперед! Війни б уже давно знищили цей світ, а ні — то диявол винищив би потихеньку гріхом…

— Ну а звідки ж ви знаєте, що таке доброта? Лише порівнюючи зі злом! А Бог, виховуючи людей своїм словом, використовував що, одні медівники, вино й фіги? Ні, посилав пошесті, голод, звірину — от і страх, жорстокий тваринний страх перед пеклом, муками тримає тепер його люд в узді покори. Хіба це не жорстоко?.. А кому цікава книжка, у якій усе солоденько й гладенько? Чому, по-вашому, усі казки закінчуються там, де все добре: «І жили вони довго й щасливо»? Розповісти більше нема чого? — Потоцький витримав паузу. — Наш мозок прагне жорстокості, а там, де її нема, нема більше розвитку. Та й чи існувало б сьогодні людство, і я, і ви, якби не попрацювало те первісне зло в Едемі? Та й чим він був цікавий? Чудова природа й двоє голих, які нічим не займаються? Чи достатньо ви могли б розказати про їхнє життя-буття? А так подивіться, як далеко зайшло людство. Нехай, нехай люди засуджують страсті: війни, блуд, жадібність, гординю, прагнення до влади, — та вони ж і запалюють свій факел філософії, літератури, мистецтва, політики від вогню цих пороків.

— І що головне, пане Потоцький, — Вольф підняв догори вказівного пальця, — намагаються їх побороти… Та ви, думаю, не хочете мене переконати, що є прихильником диявола?

— Ні, пане Вольф. Я просто реаліст, що все звик називати своїми іменами. У мене своє бачення моралі — це її відсутність. Як і у всіх у цьому світі загалом. Ми всі задовольняємо свої пороки: хто більш завзято, переступаючи через мораль одразу, а хто — створюючи для себе й для навколишніх ілюзорну пелену цнотливої моральності, але все одно намагаючись досягти багатства, влади, кохання… І досягають, тільки дещо повільніше, звинувачуючи перших у відсутності моралі. Та всі, всі — і перші, і другі — ідуть в одному напрямку… Тож мораль — це фіговий листок, який прикриває людські пороки…

— Ви знаєте, пане Потоцький, я сьогодні в замішанні: усе, що ви кажете, ніби й так, але ніби написане перевернутими буквами, а від того й важко читається, і не те…

— Ви все правильно зрозуміли, пане Маурицію: є ніч і день, світло і темрява, Бог і диявол, рай і пекло, добро і зло. І одне не існує без іншого. І самі ми є світло і темрява, добро і зло — клубок протиріч, який має докотитися до задуманого, і немає різниці, що й як буде зверху, а що опиниться знизу… Я сьогодні запросив вас, узагалі-то, зовсім не для цих філософських студій, та тепер мені легше буде донести до вас суть мого прохання. Ні, правильніше сказати «моєї позиції». — Франц Салезій ніколи ні в кого нічого не просив. — Ви, пане Маурицію, маєте великий вплив на нашого сина, він розповідає вам більше, ніж мені й матері. Нам би хотілося, щоб він був твердішим і жорсткішим у виборі рішень. Та краще він сприймає вас і вашу неконкретну й розмиту панночку літературу, яка часом нагадує сліпу, що опинилася на роздоріжжі.

— Ваш син має добре й м’яке серце, пане Потоцький.

— Так, так… Але занадто добре й занадто м’яке як для можливого майбутнього короля Польщі. На жаль, на Річ Посполиту чекає важкий період незалежно від того, хто переможе. Війни й розбрат послабили її. Керувати нею буде непросто, і для цього треба бути жорстким, навіть якщо вам це й не сподобається, жорстоким. Ніяких мук сумління не має бути в тієї людини, тобто в нашого сина. Я багато прожив і добре знаю, що час мало змінює людей: з лева ніколи не вийде кішечки, а з кішечки — лева. Та мій син схильний до прийняття мудрих рішень і матиме міцну опору з надійних людей. Тож ваше завдання — підготувати його до цієї місії так, щоб сформувався король, який твердою рукою відведе свій народ від краю прірви, до якої ми підкотились і куди нас зіштовхує Росія…

— І як саме ви бачите мою роль?

— Людство, пане Маурицію, уже стільки напомилялося, що на його гіркому досвіді можна навчити всі майбутні покоління, аби лише хотіли зазирнути в історію й трохи над нею замислитися. Але ж ні — краще наступити на ті самі граблі й набити ґулі власного досвіду… Так от, існує повно прикладів, коли непопулярні, м’яко кажучи, заходи чи трагічні події дали поштовх до розвитку. Виховуйте мого сина на таких історіях. Божих і пухнастих овечок у світі достатньо й без нього. Він повинен, повинен стати королем. І я, і його мати зробимо все, абсолютно все, щоб він ним став. — Потоцький хвилю подумав і закінчив, дивлячись холодним поглядом прямо у вічі наставникові сина: — І повірте, пане Маурицію, що на тому шляху ніхто й ніщо не стане мені на заваді: ні люди, ні будь-які фігові листки моралі — змету й знищу все і всіх.

— Я почув і зрозумів вас, пане Потоцький, і тепер дещо уточню саме як наставник вашого сина. Коли Станіслав Оріховський писав своє «Напучення королеві польському Сигізмунду Августу», то дуже наголосив на тому, що «коли король жорстокість і злість в собі не вгамує, то буде з нього тиран найнегідніший і дуже схожий на Нерона». Ви ж цього не хочете?

— Пане Вольф, Нерон — це крайнощі, Щенсний до них не дійде. Виховуйте як середній варіант і пам’ятайте про нашу розмову.

Погляд Аделі зосередився на маленькій шпаринці в паркеті. Найбільше зараз їй хотілося стати мишею. Ні, не пролізе: затовста. Міллю було б добре. Вона стояла під пильним жаб’ячим поглядом пані Потоцької, що розглядала її як комаху, яку варто було б негайно з’їсти.

— То ти вже готова до вистави?

— Так, ваша милосте, — Аделя підняла очі до рівня колін пані. — Слова всі вивчила…

— Я чула на репетиції… добре… — останнє слово похвали було вичавленим і холодним. — А… гріха, гріха за собою не чуєш ніякого?

Аделя сполотніла: у голові промайнули важкі сцени дворової хльости.

— Н-ні, ясновельможна пані… До сповіді ходжу… усе роблю, що скажуть… гордині н-не м-маю…

— Ах ти ж, благочестива куррр-во! — Потоцькій почало зносити дах. — Гріха вона не має! А під час Великого посту з хлопцем обійматися — то, по-твоєму, не гріх?!

— Пані моя добра, — упала на коліна Аделя, — ні з ким я не обіймалася, клянуся вам…

— То ти ще й брехуха? — зірвалася на рівні ноги Анна Ельжбета й кинулася до дівчини. — Сука блудлива! Сина мені розбещує! — слова каменюками сипалися з вуст пані й підкріплювалися ляпасами й шарпанням волосся. — Та я тобі той писок подеру на шмаття! Будеш зваблювати сина… — Побої не вщухали, Аделя, як могла, захищала лице. — Принесе вона мені в подолі дитину… ні… не буде… не буде… не буде такого!!! — давала ще й копняків пані Потоцька. Відступила, аж коли побачила, що дівчина знепритомніла.

— Вставай, блудлива сучко! — крізь шум у голові почула Аделя. Вона підвелася з великої калюжі — Потоцька не пожаліла води — мокра, жалюгідна й принижена, і тремтіла перед пані. — Після вистави тебе покараю. Ще не вирішила як… Не хочеться писок твій споганити, а варто було б. Якщо дізнаюся, що ще десь усамітнюєшся з моїм сином — задушу й викину в Буг, зрозуміла?..

Дівча затрясло головою.

— Так, так… милостива пані, так…

— І наостанок: не дай Боже, надумаєш щось розказати синові — до вистави не доживеш, зрозуміла? Можеш іти…

Репетиція почалася з невеликим запізненням: чекали на пана Вольфа.

— Пане Маурицію, де ви пропадали? — щирою усмішкою зустрів наставника Щенсний.

— Чай пив із твоїм татом.

— Який чай?

— Та той, що вже два дні має. — Юнак спантеличено звів брови. — Потім, Щенсний, добре?

Молодий панич був на висоті: усе вивчив, пафосно й виразно декламував, кидаючи палкі погляди в бік своєї Діцеї, а от Аделя — бліда й у синцях — почала забувати текст, збивалася раз у раз.

— Та що з тобою таке?! — зрештою вигукнула з глядацької зали Анна Ельжбета.

— Пробачте, милостива пані, щось голова в мене болить…

— І чого це вона в тебе болить? — єхидно поцікавилася пані.

— Упала зі сходів… зранку.

— Дивись, щоб назавтра нічого вже в тебе не боліло, інакше будеш покарана, а зараз іди, відлежуйся.

— Дякую, милостива пані, — заточуючись, дівчина зійшла зі сцени.

— Я проведу тебе, — співчутливий Щенсний рушив до дівчини.

— Ні! — майже істерично вигукнула Аделя, кинувши переляканий погляд на Потоцьку. — Ні, ні, прошу вас… — повторила тихо, і, тримаючись стіни, чимдуж пішла із зали. Юнак розгублено дивився їй услід. Та Вольф зрозумів усе: батьки з наполегливістю вовків відгризали будь-які людяні прояви в контактах уже цілком дорослого сина, намагаючись контролювати кожен його крок: витрати, думки, уподобання, не даючи йому права на жодну помилку. Та той соціальний вакуум міг знищити й самого Щенсного: щирий і добрий хлопчина, що зовсім не вдався у своїх батьків і прагнув такого ж щирого й доброго спілкування, фактично опинився у в’язниці, лише без ґрат; він не розумів, чого люди сахаються від нього й уникають, і впадав в апатію.

У суботу зранку, перед Великоднем, палац затих у святковому очікуванні Христового воскресіння й приїзду гостей. Сім’я Потоцьких уже була в повному зборі. Чотири доньки, двоє зятів, двоє маленьких внучат, Анна Ельжбета, Франц Салезій і молодий спадкоємець Станіслав Щенсний — усі в супроводі вільних від роботи дворових людей вирушили на службу до костелу бернардинів. Сьогодні важко чимось здивувати перенасичений мозок, а в той час, коли з болота, грубо обтесаних меблів і скромного інтер’єру люд потрапляв у цю обитель молитви, то невимовна краса й довершеність створювали повну ілюзію раю: не можуть же звичайні люди таке створити. Атеїсти ставали вірянами, скептики — ревними вірянами, віряни — фанатиками. Світло, падаючи на багаті фрески відомого львівського художника Станіслава Стоїнського, оживляло фантазію розмаїттям біблійних сцен.

Високий орган налаштовував хвилі душ на торжество християнської віри й добра та пробуджував у кожному те найкраще, що було сховане під товстим шаром гризот буденного життя — здавалося, що твоя душа ось-ось полетить до Бога вслід за тими протяжними високими нотами; люди плакали під його музику, очищувалися й діставали сили жити далі. Навіть коли орган мовчав, то нагадував своїми елегантними вертикальними трубами багатоступінчатий шлях до Бога — стільки ж має бути твоїх доброчесних вчинків, і тоді вони ось так ідеально вимостять гарний, рівний шлях увись… З органом чергувався хор ченців із монастиря бернардинів; прекрасне протяжне багатоголосся, відбиваючись від кам’яних стін і купола, у сприйнятті прихожан робило з них живих янголів. Зручні та строгі дубові лави не давали вірянам думати про втому, біль у ногах чи спині — молитва, лише молитва… І якщо тієї краси було ще недостатньо, щоб вимести з душі останні краплиночки сумнівів щодо величі Бога і його слуг, то всі вони розвіювалися перед мощами святого Климента — четвертого папи римського: поруч зі скляною ракою на оксамиті були почеплені численні маленькі срібні ніжки, ручки, серця, вуха — подяки святому за зцілення прихожан.

Люди завжди помічають і цінують красу квітки, одягу, людини, тварини, прагнуть торкнутися й приватно володіти нею як коштовною річчю, тому що істинно красиве — це рідкість, діамант… Хоча ні: якби навколо під ногами валялися діаманти, то красивим був би звичайний камінь; таки просто рідкість, яку людське его прагне ізолювати від претензій інших. Та тут, у костелі, ця краса набувала зовсім іншого змісту: нею ніяк не можна було володіти одноосібно: вона була велетенська, велична й уособлювала Бога. Хоча ніхто його не бачив, але якщо така розкішна будівля стала достойною лише слова, призначеного для Його вуха, то найбагатшої уяви замало, щоб пізнати його чесноти й владу. Тож краса, яку створили всі і яка належала всім, зближувала людей, що тут, у костелі, відкривали у своїх серцях далекі шухлядки добра й людяності, розтоплювали й забували старі образи, усвідомлювали нікчемність учорашніх важких думок і плекали надії на краще. Кожен вслухався більше в приємні відчуття всередині, аніж у службу: її вели незрозумілою для більшості латиною. Величні менторські інтонації ксьондза в чергуванні з хором живих янголів і небесних труб органа вселяли тверду віру в міць, можливості, силу й, головне, справедливість Господа, який захистить кожного в цьому хижому й непевному світі, і формували велетенську повагу, що межувала з первісним містичним страхом у сутінках кожної душі. У всіх головах під час цього апофеозу краси, спокою, людської єдності й душевного релаксу плавною ходою паралельно з літургією йшли думки про здійснення заповітних мрій, а слідом — молитви про це.

«Господи, припини вже війну в Польщі. Хоч якось, та припини. Нехай ті конфедерати вже вгомоняться. Усе ж втрачають, і країна знекровлена… Росіяни б тоді забралися. А короля б потихеньку вибрали нового, може, і Щенсного… Не зможе — допоможем… І заживе Польща по-новому, а не як пригноблений васал. Пошли мир, Господи…» — незмигним поглядом втупився в чудотворну ікону Франц Салезій. «Прийми, Боже, мою молитву й зроби так, щоб я якомога швидше позбувся батьківської опіки. Хочу вже бути сам по собі. Одружуся з Жозефіною, от тоді… Театром займуся, ще чимось…» — мрійні думки Щенсного клали відблиск спокою й духовності на його вродливе й благородне, як у купольних янголів над ним, лице. «Чого Ти посилаєш їх до мене, Господи? Не випробовуй віру мою, Ти ж знаєш, яка вона велика. Я до Тебе ще жодної молитви не пропустила. Чи то всі їх бачать, чи тільки я?.. — пускала своє в голову між рядками служби Анна Ельжбета. — Обіцяю, що допоможу Тобі викоренити пороки своїх домочадців, стану на службі твоїй денно й нощно, тільки забери, забери їх від мене, хай не мучать вони мене ночами, слуги пекла й пороку». «З Богом живе, а чорта за коміром має», — ненависним поглядом свердлила спину своєї пані юна Аделя. Звертала свої безбарвні очі до купола й Агнешка, просячи помочі в спокушанні омріяного Яна Вільчека. Ян шептав молитви, дивлячись на вродливе й спокійне личко Дарки, а Дарка під незрозумілу й розмірену латину гіпнотично дивилася на пасторальну сцену Едему навпроти, де ще не було гріха, людської злоби й чоловіки не чіплялися до жінок…

У неділю зранку почали прибувати запрошені, яким одразу давали зрозуміти, що вони не просто в гостях, а прибули до короля земель руських: карети минали красиву вхідну ковану браму з гербом Потоцьких і башточкою-надбудовою, а перед другою брамою зупинялися, бо за звичаєм мали виходити з карет і йти до палацу пішки. Це була не тільки обов’язкова данина поваги гордовитому господареві, а й мовчазне нагадування «хто є я, а хто є ти» у неписаному табелі про ранги. Біля входу в будівлю дворовий оркестр у новому дорогому вбранні зустрічав прибуле панство вишуканими музичними творами.

Ближче до великоднього вечора всі сорок покоїв кристинопільського палацу Потоцьких заповнили гості: шановані магнатські родини Любомирських, Брюлів, дідичка Станіславова Катажина Косаковська та інші дрібніші шляхтичі, для яких великоднє запрошення короля земель руських було так само значущим, як Великдень. Та найбажанішими гостями стали майбутні свати — сім’я Мнішеків із Кракова і їхній родич із Вишнівця Міхал Єжи Вандалін Мнішек, який був заручений із Пелагеєю-Терезою, старшою з двох іще незаміжніх доньок Потоцьких. Голова краківського сімейства Єжи Августин Вандалін Мнішек, краківський каштелян і великий коронний маршалок (голова сейму), незважаючи на більш ніж літній вік, мав рожеву й гладеньку шкіру, наче його щойно відняли від цицьки, і, несучи поперед себе добре розгодований магнатський показник, флегматично плівся за своїми двома красунями: чи то темпераментною, чи то екзальтованою, ніби мала постійну присутність миші в спідницях, дружиною Марією Амалією й донькою Жозефіною Амалією.

Донька Мнішеків без перебільшення була божественна. По-перше, вона була юна… Ні, для того часу й тих людей це «по-друге», а все-таки по-перше, вона була не просто багата наречена, а ще й одна з найперспективніших наречених Польщі, бо одиначка Єжи Мнішека мала успадкувати все, що здобув магнат після трьох вдалих шлюбів і вигідних оборудок. Тож очі й мозок потенційних наречених були остаточно засліплені блиском спадкового золота юної діви. Та чи то Бог, роздаючи дівоче щастя, кудись задивився, чи то Жозефіна забарилася на тій роздачі, бо й названих двох плюсів уже було б достатньо в одні жіночі руки, так же ні — їй дісталася ще й краса, неймовірна й очевидна: біляве густе волосся, успадкована татова шкіра й сині очі з розрізом розслабленої й упевненої у своїй силі кицьки. Безмежне батьківське догоджання спочатку дитячим, а потім дівочим забаганкам одиначки виробили в неї ту гордовиту поставу, що ніколи не дозволяла схиляти шию, а світ і людей оцінювала лише неквапним поворотом голови й ковзанням уважних очей; розвороту плечей і виправці в неї могли б повчитися балерини-початківці. Тож у чоловіків, котрі бачили перед собою не лише вродливу, а й неприступну фортецю, пробуджувався нестримний запал первісних мисливців.

Жозефіна, яку, узагалі-то, нарекли поширеним польським іменем Юзефа, не хотіла з часом стати в побуті для близьких ні Юзкою, ні Юзьою, і оскільки витончена душа й гострий розум почувалися більш спорідненими з розкутою культурою Франції, схилилася до французького варіанту імені. Батьки не пошкодували грошей на найкращих учителів для доньки, і вона вперто вдосконалювала неабиякі малярський і літературний таланти. Тож попасти в один такт у спілкуванні з Жозефіною чоловікам було складно, бо здибатися двом рівним із такими чеснотами важко в усі часи. Та вже чи то з цікавості, чи відповідно до плану здобуття любовного досвіду, чи з позицій людини, що не звикла собі ні в чому відмовляти, сімнадцятирічна Жозефіна вже мала пристрасного й вродливого залицяльника Йозефа Мьончинського, з яким не тільки рахувала зорі… Дівчина ввійшла в цікавий і новий світ сексуального досвіду, і він їй сподобався. Постійні спогади й думки про приємну новизну тілесних відчуттів створювали навколо неї ту особливу сексуальну ауру, яка підсвідомо притягувала чоловіків, наче березневих котів. Отже, усе — видиме й невидиме — робило Жозефіну Амалію апетитною й бажаною штучкою. Та час її народження й спільність політичної позиції татусів уже визначили для неї офіційну другу половинку, і дівчина без натяку на якісь душевні муки готова була стати дружиною Станіслава Щенсного Потоцького. Як людина, що звикла мати все, на що вкаже її пальчик, красуня сприймала майбутнього чоловіка як щось подібне до меблів і аж ніяк не як силу, здатну хоч якось обмежити чи змінити світ її забаганок.

Великодній стіл блищав від столового срібла й відповідав усім численним критеріям обідів для вищої шляхти: ковбаски, кров’янки, зельци; фаршировані щупаки й смажені в сметані коропи; молочні поросята, запечені в печі на вишневих дровах; бігос[15], журек[16] із білою ковбаскою; кекси, завиванці, тістечка й високі паски — асортимент тішив і очі, і вибагливі магнатські животи. Усю ту смакоту заливали великою кількістю угорського вина. Анна Ельжбета сиділа біля майбутньої свахи, а Щенсний — біля Жозефіни. Повна й енергійна Марія Амалія Мнішек любила життя в усіх його проявах і ні в чому собі не відмовляла: ні в коханні, ні в спілкуванні, ні в обновах, а за столом узагалі наминала з таким апетитом, ніби щойно зійшла на землю після тривалого плавання на кораблі Ноя. Її чоловік споглядав усі ці вподобання молодшої на майже двадцять років дружини зі спокійною поблажливістю, яка вистоялася й закріпилася у двох попередніх шлюбах і загартувалася на посаді великого коронного маршалка серед нервових, гонорових і сварливих депутатів-шляхтичів.

— Боже, який же то стіл ладний! Як то вже ти, Анно, постаралася, — лила мед у вуха пані Потоцькій майбутня сваха. — А пам’ятаєш, як то розказували колись про весілля Марії Зоф’ї Сенявської-Денгофф? Ми з тобою ще маленькі були…

От і влила порційку дьогтю: ще б не пам’ятала Анна Ельжбета! Та той спогад довгим і товстим цвяхом на десятиліття застряг у головах усіх батьків, на яких очікували весільні клопоти, бо підхід до тієї справи ґрунтувався на ще одному принципі гоноровості: «Усрайся — не дайся!» — що передбачало обов’язково перевершити за пишністю і, відповідно, витратами весільних лідерів. Та рекорд весілля Зоф’ї вже майже тридцять років стояв на недосяжному п’єдесталі. Губи Анни Ельжбети, як завжди під час неприємної для неї мови, перетворилися на стиснуту зморщену дудку, і вона лише сухо хитнула головою, зате Жозефіна із зацікавленим усміхом очікувала на продовження.

— Розкажи, мамцю, я ще того не чула.

— О-о-о, — енергійно доплямкуючи, голосно розпочала Марія Амалія, — то була поді-і-ія! Вони на шляху до своєї кам’яниці у Львові, на площі Ринок, поставили аж шість веж, і той шлях освітлювали шістсот смолоскипів! Ти уявляєш — аж шістсот! Які ж то грошиська пішли… — Від невеликої паузи повіяло заздрістю. — Але то ще не все: з чотирьох вікон будинку виставили такі до-о-овгі труби для дощівки, і по них, увага, — пані підняла вказівний палець, — цілу годину лили з бочок угорське вино. Увесь люд Львова напився до срачки, а хто не подужав уже пити, той купався в ньому. Підставляли відра й навіть коней поїли. Ото була забава! — Марія Амалія енергійно змахнула рукою, видавши коротке «А!», що в перекладі означало «Колись було літо-літо, а тепер зима; колись були гулі-гулі, а тепер нема…», і встромила виделку в соковитий шматок поросяти.

Щенсний глянув на батька: історію його невдалого женихання до вдови Сенявської він також знав. Старий Потоцький і бровою не повів: хоча йому було й неприємно, та час уже притупив емоції; удвох із Мнішеком вони стиха обговорювали якісь політичні справи. Щенсний відчував потребу що-небудь сказати, тож вирішив догодити майбутній нареченій.

— Можна я вам покладу… — ковзнув поглядом по столу, — кекса?

Жозефіна скосила свої котячі очі в бік Щенсного й з холодною усмішкою кивнула. Станіслав узяв рукою тістечко й поклав його на тарілку Жозефіні. Дівчина знову звернула до нього ангельський безхмарний погляд.

— Спасибі, пане Щенсний. Колись, може, я прийму з ваших рук усе що завгодно, навіть отруту. Та кекс треба було взяти лопаточкою…

Знайомі почуття від виховних бесід змусили Щенсного почервоніти й запустили ланцюгову реакцію принизливих спогадів і замішання, тож хлопець надовго замовк. «Боже, яка простота… І вона має бути моїм чоловіком… Нічого, переживу… Добре, що він не єдиний чоловік у цьому світі», — подумала Жозефіна, вишуканим жестом підняла бокал і пригубила токайське вино. Зате мамуся, як завжди, усе робила з повною віддачею — по-чоловічому енергійно осушувала келих за келихом. «Та-а-ак… Треба її звідси вже відтягати…» — подумала Анна Ельжбета й встала з-за столу, подаючи тим самим сигнал для решти гостей. Усміхнулася так привітно, як тільки змогла.

— Дороге панство, прошу вас до танців.

Сите й приязне товариство плавно перетекло до танцювальної зали.

— Панно Жозефіно, дозвольте з вами потанцювати, — Щенсний нарешті опанував себе і в парі з красунею Мнішек став до полонезу.

Цей урочистий танець завжди відкривав усі бали й мав іншу, дуже показову назву — «ходзоний», тобто «ходжений». Оркестр упевнено й чисто заграв плавну мелодію — красиві пари неспішно почали свій правильний геометричний рух по периметру зали. Щенсний, повільно виходжуючи біля красуні Жозефіни, раптом зловив себе на думці, що, хоча вона й гарніша від Аделі, та не викликає в нього такого внутрішнього хвилювання, як його партнерка зі сцени, а Жозефіна, начепивши застиглу портретну усмішку, згадувала свого домашнього палкого залицяльника. Погляд молодого Потоцького впав на дуже цікаву юну особу, що граційно походжала в парі з літнім чоловіком, швидше за все, батьком, бо обоє мали дуже подібні красиві й виразні очі. Очі Станіслава й тендітної панночки зустрілися, і Щенсний відчув якийсь внутрішній зойк, що аж віддав болем у сонячному сплетінні; ще один погляд — і дівчина відповіла йому гарною й щирою усмішкою, яку панич так рідко бачив серед свого фальшивого оточення.

Раптом серед танцювальників відбулося якесь пожвавлення: кілька пар молоді пришвидшилися, зі сміхом розпочавши енергійну мазурку — це був сигнал для оркестру, що час змінювати музику. Старші чоловіки й ті, хто добре втоптав за столом, аж ніяк не були здатні до антрашів — високих стрибків у мазурці, під час яких треба було встигнути тричі вдарити ногою об ногу. Тож на паркеті вправлялися лише найкращі, і рівних тут не було Алоїзу Фрідріху Брюлю — зятю Потоцьких, одруженому з Маріанною Клементиною. Енергійний і запальний танець мав хоч мало виконавців, та багато глядачів, які оплесками зустріли танцювальні імпровізації й спритність Алоїза Фрідріха.

— Хто добре танцює, той і добре робить, ги-ги, ту справу, — утаємничено поділилася спостереженням розкута алкоголем Марія Амалія Мнішек із майбутньою свахою.

Анна Ельжбета не мала стільки ліжкового досвіду, як її просунута гостя, щоб підтримати й розвинути тему, тож, прожувавши щелепами щось неозвучене, вирішила змінити гріховне русло думок майбутньої свахи й запросила її та старших гостей до китайської зали. Тут за численними столиками лежали гральні карти, шахи, і обтяжені зайвою магнатською вагою чи віком гості могли без видимих втрат для панського самолюбства компенсувати нездатність до танців. Чинила інтуїтивно чи добре знала ту тонку психологію вродженої людської зверхності Анна Ельжбета, невідомо, та для підвищення панської самооцінки й більшої втіхи між столиками курсували маленькі Каролінка й Карлічек із чарочками горілки на тацях, і гості, звеселяючи дух і тіло, безцеремонно тішилися з маленького зросту прислуги.

Пані Потоцька, пані Мнішек і пані Катажина Косаковська, власниця Станіславова, опинившись за одним столиком, відсунули шахи вбік.

— Пані Катажино, а зіграймо у фараона. — Затуманений мозок добре підігрітої алкоголем Марії Амалії вже ніяк не хотів шахів.

Косаковська зі стриманою усмішкою кивнула. Хоча була вона лише на два роки старша за Анну Ельжбету, та виглядала значно краще від господині: краси рисам вольового обличчя надавала ще доволі пружна й доглянута шкіра, а сивина щойно почала заходити в густе каштанове волосся.

Пані Потоцька, демонструючи гостинність, пішла між столиками, обіймала панство й мило всміхалася, повторюючи завчену заготовку:

— Не хочете зіграти у фараона? Джакомо Казанова, коли гостював у нас, — пауза Анни Ельжбети спеціально залишала час для чергового усвідомлення співрозмовниками великої ваги господарів маєтку, — завжди чомусь вигравав… І сидів він, здається, саме за цим столиком…

Розрахунок спрацьовував: амбітні й заздрісні шляхтичі, розпаливши свою уяву, підживляли її вогонь алкоголем і бралися за карти — ловити примарний фарт за тендітний хвостик… Якби якийсь художник мав сумніви, як виглядають грішники в пеклі, чим вони там займаються і які емоції виписані на їхніх обличчях, то кращої картини, аніж та, що швидко постала серед того поважного товариства, він не побачив би більше ніде: розпашіле панство, ігноруючи будь-які правила етикету й моралі, азартно, з типовими вигуками «курва мать» і «до сраки» реагувало на вибрики теорії ймовірностей із результатом «п’ятдесят на п’ятдесят». Ставили на кін видобуті із сумочок гроші та зняті з ший, вух і пальців прикраси, загадували різні бажання, зокрема на роздягання, і тут же їх привселюдно виконували. Прислуга відчинила вікна, і жвавий шум линув далеко за межі галицького Версалю, ідучи до Бугу й даючи коло води добре відлуння. Великий Болотний Дух прокинувся й підняв свою примарну пащеку — відчув аромат багатої поживи й з молочним вогким туманом почав плавно протікати всередину палацу…

Більш простого варіанта гри в карти, аніж фараон (фаро, чи штосе) не існувало, напевно, за всю історію людства, та й грою це було важко назвати, бо не треба було не те що вміти щось робити з картами, а й навіть знати їх значення. Двоє гравців обирали ролі банкомета й понтера; банкомет тримав банк і метав карти, а понтер робив ставку, витягуючи зі своєї колоди будь-яку карту. Банкомет починав прометувати вже свою колоду карт на дві частини — наліво й направо. Якщо загадана понтером карта лягала наліво від банкомета, то вигравав понтер, якщо направо — то банкомет. І вже була яскрава моментальна ілюстрація того, що є повсякчас у житті, та зазвичай розірване відстанню між людьми: як саме твій успіх стає глибоким нещастям для інших.

Анна Ельжбета з видимим задоволенням спостерігала забави гостей: «Ніби догодила. Матимуть що згадувати». Двоє ліліпутів вправно бігали з тацями між столиками, і горілочка з маленьких келишків розпалювала серйозні пристрасті все більше й більше.

— Посидь, Анно, з нами. — Рум’янець пані Мнішек зрадливо виказував достатню кількість спожитих чарочок. — На що тепер гратимемо, пані Катажино?

— На тисячу — як я виграю, то ви дасте на користь конфедератів тисячу злотих. — патріотка Косаковська відкрито й фінансово потужно підтримувала барських конфедератів.

— Добре, добре, і так даємо, — розпашіла Марія Амалія метала колоду наліво й направо…

— От бачите, пані Катажино, уже є по-вашому. — Тінь незадоволення скривила масні губи товстушки, але Косаковській було начхати: вона визбирувала і кошти, і людей з упертістю Сізіфа, що котить камінь на гору — на святу й велику справу звільнення Речі Посполитої і від короля-тюхтія, і від нав’язливої й принизливої російської опіки…

— Дякую шановному товариству за приємний час, та ще хочу переговорити з Францішеком, — відкланялася Косаковська. Хоч-не-хоч, а партнеркою пані Мнішек у фараоні мусила стати пані Потоцька.

— А на що ж ми з тобою гратимемо, Марисю?

Анна Ельжбета сильно хвилювалася за потенційний відтік кожного злотого, та відмовити в грі не дозволяли гонор і майбутнє родичання.

— Йой, моя злота коліжанко, на що хочеш — мені байдуже. Можемо на бажання, можемо на гроші. Краще на бажання, тільки щось не знаю, чого захотіти…

— Анно, а я зна-а-ю. — У пані Мнішек уже оселився вічно спраглий чорт. — На горілочку, на три келишки, — хитро глянула на компаньйонку.

— Добре, але я буду банкометом, — Анна Ельжбета ще мала вперту надію на те, що й карти, як і всі в її домі, беззаперечно їй підкорятимуться. Та в гру вже включився Великий Болотний Дух і наклав свої невидимі лапи на сухі пальці пані Потоцької.

Вміст уже дев’яти келишків опинився всередині Анни Ельжбети, і запрацювали вони не гальмом, а нормальним-таки засобом вивільнення її ницих слабкостей і бажань із-під опіки святенництва.

— Давай, давай іще, моя дівчино, — грайливо напосідала Марія Амалія, не забуваючи й собі про чарочки з горілочкою.

— Доро… дорога ко… коліжанккк… гик, …ко, — заплітався вже язик у Потоцької, — нумо вже на щось інше ставвв-и-ити… — Утричі менша від партнерки за вагою жінка потребувала перепочинку.

— Добре, — милостиво згодилася пані Мнішек. — А на що ж іще? — Пооглядалася, і тут одночасно до столу на свою біду підкотилися Карлічек і Каролінка з тацями: вони вже засвоїли темп споживання горілки знатною гостею й добре попадали в такт обслуговування. — О-о-о, а я знаю, а я знаю, на що…

Постійно присутня в спідницях Марії Амалії миша, як завжди після чималенької дози алкоголю, кликала її на подвиги. Схилившись до вуха Анни Ельжбети, жінка щось прошепотіла з хитрим виглядом, і захмеліла господиня, махнувши рукою, згідливо кивнула.

— Х-ха, кому Бог добра захцє[17], тому й сука просєнта[18] приведе, — задоволено розсміялася пані Мнішек, бо знову виграла, і її перенасичене нутро отримало нову, ще не бачену розвагу, а Великий Болотний Дух приготувався святкувати свою перемогу.

Катажина Косаковська, сидячи в шкіряному кріслі в кабінеті старого Потоцького, укотре намагалася схилити його до повноцінної й відкритої участі у війні на боці барських конфедератів:

— Францішеку, дай свою армію — твоїх п’ятсот хлопів якби доєдналися до наших, уже би дали хоч одну перемогу над тими перевертнями московськими. А нам так вона потрібна! Хоч одна! Інші б у нас повірили, приєдналися б… — виразними очима з болем дивилася на родича.

Потоцький шумно втягнув повітря, помовчав (довгі роздуми вже давно рвали його на частини), погладив сиві спадисті вуса.

— Ти знаєш, Катажинко, там наші гості грають у шахи. У такій справі теж треба добре продумувати всі ходи наперед, а то можна з голою дупою зостатися, ще й дітям і внукам ніц не оставити.

— Бачиш, Францішеку, от чогось так усі, усі кажуть… Тут у груди себе б’ють — «єстем поляк до скону», а як показати ту любов до Польщі на ділі — то зась, і всі дивляться, всеремось ми чи ні.

— Ну та то, — розвів руками Потоцький, — і не новина, і не дивина. Кожен своє ліпив докупи тяжкою працею багатьох поколінь.

— Ну таки ж можна трошки відірвати, я ж не прошу все-все… Розумієш, Франце, я так довго ту ситуацію спостерігаю й думаю, що ми з тими запродансько-російськими загонами маємо всі шанси впоратися, тільки разом, разом треба навалитися… Ми маємо велику надію на твою допомогу. Я нещодавно продала свої Підгайці на Тарнопіллі — чимала сума вийшла, Богу дякувати, — і всі гроші від тієї угоди віддала нашим повстанцям.

— Ти зрозумій мене правильно, Катажино: є дуже велика різниця між тим, що можеш дати ти, і тим, що можу дати я. — Старий підняв догори вказівний палець і багатозначно помовчав. — Твоє є отут, усе вкупці, ти добре заокруглила свої маєтності, а я трохи не доробив того… А по-друге, де є твоє — усе отут, ближче до нас, а не забувай, де моє… От зараз захотів би я щось продати на тих своїх кресах[19]: чи Умань, чи Могилів, чи Тульчин, чи щось дрібніше — і хто, хто його в мене тепер купить? Може, ти? Чи, може, когось мені нараєш? — Косаковська пригнічено мовчала. — Мовчиш… Бо все воно хоч і моє, та вже й не дуже моє: не бачу я з того вже кілька літ прибутку. Гайдамаки стільки люду мені поперебивали… Поляків, що я туди позвозив, на палі понасаджували… Та не було б того, якби влада до українців краще ставилася. А на Вінниччині, щойно наші ту бучу починали, що, треба було українців і євреїв, як бродячих псів, винищувати від мала до велика? Та ота ненависть тепер на століття піде… Ото якби всі вони живі були, то й копійку нормальну своєю працею б заробляли й на нашу боротьбу віддали б. Ніхто, ніхто в мене тепер того не купить — ризик великий… Так і маю те, що маю, — старий розвів руками, — усе, що навколо Кристинополя. То звідки, звідки маю понастягувати?

Катажина помовчала, не знаючи вже, з якого боку розпочати новий наступ.

— Францішеку, то ж якби відразу ті гроші були, то ті військові не полізли б на простий люд. А ти добре подумай, що наша Польща скоро може й пропасти, і будуть твої внуки-правнуки під Москвою жити й по-російськи говорити…

— Та так: чого дурний — бо бідний, а чого бідний — бо дурний… Та ти знаєш, що я життя поклав, щоб Польща на своїх ногах стояла! Я вже з ними й під Гданськом воював — прямо лоб у лоб, і домовлятися пробував… Підлі то є люди, і свою лінію гнуть… І насрати на нас як на народ хотіли… — Старий знервовано заходив по кімнаті. — Так що не дорікай мені, що я не патріот.

— Та знаю я, знаю про це все, та наша мова трохи не про те, Францішеку. Треба допомогти хитнути ситуацію в наш бік, тоді ті, хто ще сумніваються, приєднаються, а армії проти всього польського народу навіть Росія не пошле, та й турки на нашому боці — на два фронти Росія точно не воюватиме. — Косаковська вичікувально дивилася на Потоцького.

Франц Салезій довго зважував і продумував усі ходи.

— Може, ти й маєш рацію… — нарешті подав голос Потоцький, — але то все треба добре, дуже добре обмізкувати. Дивися: лідера нема, дисципліни нема, між собою сваряться — того вже достатньо, щоб завалити все, навіть і рипатися з допомогою не варто. Що там ще є зле? — звернув погляд на Катажину.

— Та війська мало, грошей мало…

— Добре, а як будуть гроші, то чи не зайдуть вони в чиїсь кишені, а не в коні, і на коні, і на люди?

— Ні, я тобі то обіцяю. — Катажина твердим і впевненим поглядом дивилася Францу Салезію у вічі. — А ще дуже бракує артилерії, і через те ми не можемо на рівних протистояти ні козакам, ні росіянам.

Потоцький знову надовго задумався. Він ніколи не робив справ, не прорахованих на кілька ходів наперед.

— Що ще тобі скажу, Катажино… — Франц Салезій примружив очі й схилив голову набік. — Я ніколи не роблю того, з чого мені потім нічого. Ти ж знаєш, і пес задурно не гавкає. Як я буду за Польщу, то й Польща має потім бути за мене. Правильно?

— Звісно, Францішеку, аби нам тільки вийшло.

— Ну, на те гарантії ні тобі, ні мені ніхто дати не може, нехай… Я готовий ризикнути й вділити тобі грошей на порятунок Польщі, та маю дві умови, — вичікувально глянув на співбесідницю. Косаковська ствердно кивнула. — Перша: боронь Боже, щоб ти десь щось колись комусь сказала про ту допомогу. Я знаю Росію й росіян: у разі своєї перемоги вони зітруть на порох тих, хто був супроти них. І друга: я не чуюся вже в достатній силі. Але Станіслав Щенсний має всі права бути королем, та й нікого достойнішого, щоб був на нашім боці, я й не бачу. Обіцяй, що ти подбаєш про те, щоб він був на належній для нашої родини висоті.

— Даю тобі своє шляхетське слово, Францішеку, що наші нащадки славного роду Станіслава Потоцького Ревери гербу Срібної Пиляви будуть процвітати у вільній Польщі, і я стоятиму за твого сина, як за свого, — твердо пообіцяла Катажина Косаковська. — А за умови поліпшення політичної ситуації сприятиму його сходженню на трон. — простягнула руку Потоцькому. Старий ствердно кивнув і потиснув руку — договір набув сили.

У кімнаті Потоцької перед двома дуже поважаними, та зараз просто сильно п’яними жінками перелякано тупцювали двоє ліліпутів. Червона, як обсмалена свиня, Марія Амалія Мнішек чергувала довгі цікаві погляди на них із нападами дикого реготу, а синювато-бліда Анна Ельжбета ніяк не могла вгамувати гикавку. Каролінка всім своїм серденьком відчула щось недобре. Нарешті пані Мнішек штурхнула пані Потоцьку під бік:

— Ну, давай, — і знову зайшлася нестримним реготом.

— Ги-гик… — видала Потоцька, спробувала перехреститися, та якась сила наче наділа кайдани на неї — навіть рука не підносилася. — Роз… роздяг… ги-гик… айтеся… роздягайтеся, — нарешті зуміла вимовити господиня, чим викликала новий напад хтивого сміху у своєї коліжанки.

— Ні-ні, хай один одного роздягають, так цікавіше буде, — втрутилася Марія Амалія.

У куточках вродливих виразних очей Каролінки заблищали сльози.

— О-о-о, а того не треба, — бридливо скривилася пані Мнішек. — Усе має бути кра-си-во, о-о-охо-хо, — і знову почала сміятися.

Анна Ельжбета нарешті зібрала всі сили й виплела непевним язиком:

— Робіть те, що вам сказали… Ви будете… ги-гик, як король і королева, робити при нас консумацію[20]… ги-гик, ту… ну, ту справу…

Карлічек, опустивши очі додолу, незграбними рухами розшнуровував плаття Каролінки, а вона, гасячи тремтіння в куточках губ, прислухáлася до голосів у коридорі: а раптом, раптом коханий Францішек таки відчує, що вона в небезпеці, і врятує її від цієї стидоби… Не йде, не йде… Голі Карлічек і Каролінка стояли з опущеними додолу очима одне навпроти одного.

— Ти дивися, які в неї гарні груди, — коментувала, як у зоопарку, Марія Амалія, а Анна Ельжбета споглядала слуг байдужим нетверезим поглядом. — А прутик-то, гі-гі, у нашого хлопчика нічого, тільки ще не робочий, — безцеремонно продовжувала Мнішек. — Ну, ти, давай, допоможи своєму королеві, і щоб красиво то було, гі-гі-гі…

Карлічек, здавалося, зараз розплачеться.

— Тримайся, — прошепотіла Каролінка й м’якенькими пальчиками почала плавно масажувати його прутень…

Карлічек, попри всю екстремальність ситуації, сприйняв ніжні дотики Каролінки… Скоро він був готовий, та не знав, бідненький, що робити з тією готовністю, як і Каролінка.

— На підлогу давайте, ти — знизу, а ти — зверху… І пхайся в неї, ну, — вимагала в усьому покірності майбутня сваха господині.

Каролінка заплющила очі й подумки просила Господа забрати її звідси чи зробити невидимою. Твердий і наполегливий прутень із болем розривав її сороміцьке місце, формуючи неприємну порожнечу. Та й Карлічеку теж було боляче: він качнувся на коліжанці тричі й застогнав, бо захотів у туалет, — так йому здалося, — і приємна хвиля розслаблення накрила його мозок.

Задоволена Марія Амалія заплескала в долоні.

— Чудово, чудово! Усе майже так, як у людей! Тільки тіла у вас як обрубки… А що то за якийсь болотний запах з’явився?..

Гикавка остаточно замучила її подругу, до того ж Анна Ельжбета не поділяла захвату коліжанки: за голими карликами вона побачила знайомі до болю дві куценькі тіні… Усе попливло в голові, і вона виблювала прямо перед пані Мнішек.

— Ідіть, ідіть уже, забирайтеся, — втратила цікавість до нещасних Карлічека й Каролінки екзальтована пані Мнішек, — і покличте прислугу.

Анні Ельжбеті хоч і полегшало всередині, та туман у голові не минав, а у вухах стояв незрозумілий шум.

— Ма-марис-сю… підведи мене до… до вікна, — спромоглася видати заслабла господиня.

— Ходи, ходи помаленьку… Та ти якась зовсім немоцна, треба щодня, щодня потрошки… за обідом, от і не буде тобі такого, — ділилася пияцьким досвідом пані Мнішек, відкриваючи вікно.

Анна Ельжбета сперлася на підвіконня й хапала повітря з наполегливістю й частотою викинутої на берег рибини. Раптом у чорній вологій темряві почувся різкий звук, що прорвав шумову завісу у вухах, іще більше трансформуючи залишки свідомості, і прямісінько перед Потоцькою з’явилися двоє вогненних очей.

— Ні, ні, я не заслужила… — встигла прошепотіти жінка й снопом повалилася на підлогу.

Молодь активно тішилася життям: після шалених танців охолоджувалися неспішною прогулянкою вздовж численних водних каналів, трьох басейнів, фонтанів, дозволяючи собі в приємній напівтемряві не тільки мовний, а й тілесний флірт легкими, наче випадковими дотиками. Та Станіслав Щенсний, навчений випадком із кексом і не маючи ще ніякого особистого досвіду в царині стосунків із жіноцтвом, був вельми стриманий із Жозефіною, і та знуджено слухала його словесні вправляння.

— Я такий радий, що ви приїхали, панно Жозефіно. Для мене це велика приємність. Ви ще гарніша, ніж на портреті.

Жозефіна мовчала, бо тих компліментів, які навішував їй потенційний наречений, удома для неї було замало, щоб і глянути на якогось залицяльника, тож реагувала лише ввічливим усміхом.

— Я чув, що ви гарно малюєте? — нарешті Щенсний зайшов на потрібну стежку, і Жозефіна кивнула, кинувши на нього зацікавлений погляд. — А я непогано, як кажуть, пишу вірші. — Юнак знову зійшов із потрібної стежки, бо ніхто не є настільки цікавим людям у розмові, як вони самі і їхні інтереси. А треба було залишатися в малярстві…

— То прочитайте мені щось, Феліксе, — кинула знічев’я Жозефіна.

Щенсний прокашлявся й схвильовано почав:

— Застигла ніч в красі своїй, і тиша все сповила… Лишень біжать думки мої до тебе, незнайомко мила…

— О-о, браво, мій поете, я вражена. — У дівчині нарешті прокинувся інтерес.

— Це я написав, натхненний вашим портретом, панно Жозефіно…

— Чудово, а продовження буде?

— Так, звісно. Надію маю я на те, що співпаде у нас усе, і разом підем я і ти. Сім’я, добробут — досягнем мети!

— Гарно, Феліксе, та якось банально закінчується. Я проти того, щоб загрузнути в приготуванні варення на зиму, дітях, їхніх безкінечних пелюшках, хворобах, стайнях і псарнях. Це нудно, дуже нудно… Я хочу стати частиною більш прекрасної сторони людського життя — мистецтва, літератури, театру. Мені більш цікаві люди не з господарського боку, а, можна сказати, з естетичного: як вони виглядають, що говорять, які таланти мають. І ще я дуже люблю малювати. Із задоволенням написала б ваш портрет: у вас благородні й мужні риси обличчя, — Жозефіна нарешті підтопила лід у спілкуванні.

— Дякую, Жозефіно. — Похвала поліпшила настрій юнака. — Я цілком поділяю ваші погляди, та ми зовсім не помічаємо краси навколо, коли смокче в ямці, тож господарка мусить іти попереду. Та скажу вам, що я цілком готовий зайнятися її управлінням сам, а вам залишу красу, згода?

— Не прискорюйте події, Феліксе, — показово суворо остудила сімейні фантазії Щенсного панна Мнішек. — Поживемо — побачимо…

М’який і поступливий юнак іще зовсім не був обізнаний у питаннях знаменитої жіночої логіки й мови — треба було таки розвивати тему мистецтва далі й показувати, що він від Жозефіни якщо не шаленіє, то в стійкому захваті. Але постійний батьківський контроль і тримання в жорсткій узді покори виробили стійкий рефлекс на слово «ні» — стояти, адже далі не можна, навіть не пробуй…

— А що ми робитимемо завтра? — змінила тему панна Мнішек.

— Думаю, що завтрашній день вам сподобається. — Юнак приязно глянув на дівчину. — Наш театр підготував виставу за твором італійця Метастазіо, «Демофонт» називається…

— О, це має бути цікаво, я читала цей твір. І ви, Феліксе, там задіяні?

— Так, — театрально вклонився Щенсний, — ваш сьогоднішній слуга гратиме непокірного царевича Тіманта.

— Щось непокора вам зовсім не пасує, Феліксе, — зі сміхом зауважила Жозефіна, та Щенсний сприйняв це як похвалу: не знав він у своїй юнацькій наївності, що покора й мужність зовсім несумісні. А справжній чоловік повинен мати мужність: жінкам це подобається, і оригінальна, узагалі-то, Жозефіна тут зовсім не була оригінальною — покірність пасує тільки телятам, а жінкам більше до смаку поганці, такі, як її таємний коханий Йозеф Мьончинський.

— О-о-о, нарешті прийшла до тями! — розмита червона пляма перед очима Анни Ельжбети промовляла до неї голосом майбутньої свахи Марисі Мнішек.

— Де я? — слабким голосом поцікавилася пані Потоцька, боячись почути те, що підозрювала.

— Де, де… Ще янголи за тобою не прийшли, не переживай.

«Невже таки чорти?» — страшний здогад остаточно навів різкість в очах Анни, і… ху-у, чіткі обриси рідної кімнати стали для неї вершиною блаженства, тож щаслива усмішка розтягнулася від вуха до вуха.

— Бачиш, яка задоволена! Кажу ж, частіше треба горілочку й винце пити — і світ гарнішим видасться, і люди добрішими, а нє — як феєрверк бахнув, так ледве не всралася. Аж лікаря до тебе мусили викликати.

— І що він? — поцікавилася хвора.

Хитра коліжанка знову вирішила полоскотати їй нерви:

— Та питався, скільки тобі років. Ми кажемо: «Сорок шість»…

— А він що?

— А він задумався, так дивився, дивився на тебе, а потім і каже: «Ну, то вже більше й не буде!»

Анна Ельжбета з широко розплющеними очима перетравлювала жорстоку інформацію, сприйнявши її за чисту монету, допоки Марія Амалія вже більше не змогла тамувати сміх і випустила його із себе звичним диким реготом.

— Заспокойся, — додала опісля, — виспатися казав і відлежатися. То ти що спиш, то спиш: уже й десята скоро буде.

— Десята?! — Пані Потоцька з неочікуваною спритністю зірвалася з ліжка. — Десята… десята… Боже ж мій, уже десята… Вистава, гості… — Життя палацу знову входило у жваву колію.

Шляхетні гості Потоцьких, зручно вмостившись у м’яких синіх кріслах, ліниво очікували дива підняття блакитної театральної завіси. Старше панство мало доволі пом’ятий вигляд, та що вдієш: усі знали межу, за якою починається старість — це коли всю ніч спиш, а зранку виглядаєш так, ніби цілу ніч пив, гуляв і кохався… А вчора таки ще й погульба-а-анили. Зате молодь теж відповідала своєму стандарту — виглядала так, ніби всю ніч спала, хоча пила, розважалася й кохалася.

Сухий стук палички диригента — раз, два, три — і полилася небесна музика «Великодньої кантати» Йоганна Себастьяна Баха. Чисте й жваве багатоголосся інструментів наповнювало душі відчуттям щастя; звуки флейти й скрипки нагадували чудовий спів весняних птахів; швидкий темп повертав старих у молодість, а молодим додавав енергії. Навіть якби більше нічого й не відбувалося, усі й так були б задоволені, але на них чекала вистава за п’єсою Метастазіо.

Уривок кантати було закінчено, розігріта публіка емоційно поаплодувала і оркестру, і піднятій завісі. Хор в античних туніках на тлі класичних колон, синього неба й величних пірамід потужним багатоголоссям почав ораторію на честь далекого й невідомого царя Демофонта та бога Аполлона, який потребує вродливої юної жертви. Вихід царевича Тіманта — молодого Потоцького — глядачі зустріли з ентузіазмом; у накидці й грецьких сандаліях він нагадував не то янгола, не то юного грецького бога.

«А ноги має гарні», — подумала Жозефіна. Його сценічна таємна дружина Діцея-Аделя теж викликала захоплення, особливо в чоловічої частини аудиторії: простий крій сценічного костюма, що нагадував нічну сорочку для літньої ночі, окрилював політ хлопської фантазії, і не одна старша мотря пустила гострого ліктя чоловікові в ребра, щоб підібрав відвислу щелепу. Щенсний, здавалося, народився для сцени: гарна дикція, постава, рухи зробили б із нього харизматичного артиста, та життя приготувало для Станіслава всі ролі поза сценою. А поки що він натхненно перевтілився й вжився в образ, який йому дуже подобався — неслухняного сина, що встиг потай від батьків одружитися. Недитячі пристрасті, які вирували на сцені, викликали сильну емоційну реакцію зали; на лицях читався живий інтерес до розвитку подій, особливо коли цар Демофонт вирішив-таки принести в жертву таємну дружину сина Діцею, а для зміцнення своєї монархії насильно одружити сина з царівною Креусе. Кожна пані в глядацькій залі була і Діцеєю, і Креусе водночас: Діцея — це була їхня невтілена й розтоптана якщо не любов, то мрія про взаємне кохання, а царівна Креусе — символ невідворотності шлюбу за жорстоким майновим розрахунком…

Усі з нетерпінням чекали на вихід із життєво патової ситуації того часу: може, було якесь рішення, про яке ніхто й не здогадувався, і життя могло б… Та навіть бурхлива мистецька фантазія Метастазіо не хотіла здійснювати революцію майнових відносин через якесь там скороминуще кохання: Діцея виявилася справжньою донькою Демофонта, з чого — багатим і владним царівнам можна все — слідував щасливий і передбачуваний фінал і збережена глядацька енергія для непотрібного самоаналізу й мук сумління з приводу питання «Гроші чи кохання? Кохання чи гроші?». Звичайно ж, гроші, і тільки вони — любі, вічні й гарні… А кохання — через гроші, після грошей, на грошах, завдяки грошам. Життєва дилема, що її колись вирішував кожен, знайшла своє підтвердження на сцені. Та театральний адреналін, закачаний виставою, полоскотав і фантазію, і спогади глядачів; розпашіле панство дістало запальний блиск в очах і переконання в правильності й незворотності свого життя… Маленький потішний онук Потоцьких теж був задіяний у виставі як син Олант від таємного шлюбу Тіманта й Діцеї. Коли шляхетна публіка тішилася виходом Щенсного з племінником на руках, не в одну голову затесувалася та сама думка: «А хлопець уже й не хлопчик… Можна, можна й одружуватися…» — і після обсервації зали всі спиняли свій погляд на найбагатшій кандидатці… Жозефіна Амалія спостерігала театральне дійство з поставою й незворушністю вродливої й усміхненої скульптури. Попри юний вік, вона добре володіла собою й маскувала справжні емоції: довгі роздуми про світ і людей переконали її в необхідності прилюдно виявляти тільки ті почуття, які оточення хоче бачити від багатої й завдяки цьому незалежної абсолютно ні від кого панянки. Тож скульптурно застиглий усміх сигналізував про самодостатність, власну думку й відсутність інтересу до менш насиченого життя нижчої шляхетської касти. Більшу частину вистави Жозефіна за своєю усміхненою декорацією займалася порівнянням Щенсного і Йозефа: як і кожен, хто входить у світ любовних стосунків, свідомо чи не свідомо вона шукала кращого, і результат того аналізу був не на користь Щенсного. Ота роль, яку він грав сьогодні на сцені, була відображенням його власного життєвого образу: царевич, який не здатний твердо сказати своє, поставити власне «я», захистити свою дружину, дитину. Попри всі виверти сюжету, жіноче начало Жозефіни добре відрізало основне, і хоча то була лише вистава з вкладеними у вуста артистів чужими діалогами й думками, та інтуїція й вчорашнє спілкування довершили повний портрет майбутнього чоловіка: «Занадто, занадто вже м’який. Чоловічого в ньому мало. Гарний — так, але що та краса без сили, напористості, твердості в характері. От Йозеф… О, мій любий Йозефе…»

Гості, як і риба, псуються на третій день — це істина, перевірена часом. Але якщо в Азії навіть протухла риба годиться для соусу й споживання, то грубий і простий Захід до таких гурманських збочень не доріс, тож рибне правило трьох днів було негласним для гостьового етикету. Переповнені враженнями шляхтичі поступово залишали кристинопільський палац, співаючи хвалебні оди гостинним Потоцьким, і це єлеєм змащувало марнославну душу Анни Ельжбети. «Чекаємо на вас у гості навзаєм», — звучало раз за разом під час прощання, а Потоцька гордовитим кивком давала згоду на візит-відповідь, хоча кожен добре розумів, що здивувати її чимось у своєму обійсті буде або нереально, або дуже, дуже дорого, і потай сподівався, що те щастя їх омине.

— То що, люба коліжанко, — прощалася Марія Амалія Мнішек. — Коли до нас у Краків завітаєте? Там і заручини узгодимо, щоб усе було ах-ах!.. Знову порозважаємося, ги-ги, — завершила втаємниченим смішком.

— Десь ближче до осені прибудемо, як спека мине й врожай зберемо, спишемося. А ти пильнуй там мою майбутню невістку й королеву Польщі.

— Дасть Бог, так і буде, Анно, так і буде.

Кандидатка в невістки й королеви теж була сама чарівна люб’язність й під час прощання не зробила найменшого натяку на якесь незадоволення прийомом. Лише в кареті промовила:

— Як я скучила за Йозефом. Усюди добре, а вдома таки найкраще.

— Тс-с-с, ми ще не від’їхали далеко — мовчи язичку, будеш їсти паляничку, — жваво научала мати.

Пан Мнішек флегматично поцікавився:

— Ну що там, маємо вже готуватися до весілля? Ви про все там домовилися?

— Боже мій, чоловіче, та ти в якому часі й у якому світі живеш? — не витримала Марія Амалія. — Почекаймо, усе скоро стане зрозуміло. Ти що, повірив тому туману, що тобі Потоцькі великодньою пишнотою напустили? Та добрий шматок тих їхніх земель на кресах невідомо чи в них залишиться. Вони вже й так як добре потріпаний півень після бійки. А до спадку в них не одна дитина, як у тебе, а аж п’ятеро!.. Дасть Бог, конфедерати переможуть, то й у новій Польщі на висоті будуть нові люди — ті, хто за неї стояв. Так, як, — показала рукою на Жозефіну, — Йозеф, що клинці до неї підбиває. А Потоцькі… ще не знати, де вони тоді будуть. Бачиш: не рухаються ні вліво, ні вправо, сидять на дупі — ні вашим, ні нашим, — тож вичекаймо, а там видно буде, коли весілля, з ким весілля…

Весняне тепло набирало обертів, даючи сигнал до продовження роду всім Божим створінням, тож природа навколо була наповнена цвітінням, звуками й сподіваннями. Ще доспівував арію кохання поки що необтяжений батьківством соловейко; «Ко-му! Ку-ку! Ко-му!..» — довго роздумувала зозуля, у чиє гніздо краще відкласти свій троянський подаруночок; видавали перший непевний дзявкіт вовченята й лисенята; на теплих лісових галявинах терлося болотне гаддя.

У Великого Болотного Духа, хоча він нещодавно добряче підживився людськими ницими слабкостями, зі збільшенням світла й тепла сильно зріс апетит — він прагнув нових душ, їхніх мук, їхніх гріхів — свіжої поживи з нових жертв. Гріховна новизна мусила бути, щоб удовольнити свого безликого господаря, щоб встиг до зими добре, дуже добре наїстися. Чорні пацюки, що присмокталися до людських запасів, множилися швидше й справніше за інших, і навесні, з появою першого виводка, дедалі завзятіше й енергійніше нишпорили по й так збіднілих коморах і клунях; видирали бридкими пащеками з борошна, круп, зерна, сала свою данину, лишаючи натомість страшну мітку чорної смерті. У ненаситних пошуках лазили й по хлівах, теж передаючи через худобу вбивчі послання людям від Великого Зла. Смертельна трапеза бубонної чуми розпочалася. Мор, моровиця (латиною «plaga» — «вибухати», або образно «удар у руках Бога») — ці короткі, мов постріл, слова наводили містичний жах на живих, бо ні пояснення, ні ліку цій страшній хворобі, що з методичною періодичністю невблаганно викошувала більшість населення Старого світу, не мав ніхто: ні філософи, ні монархи, ні лікарі. І навіть духовенство, яке для виховання більшого послуху в пастви трактувало хвороби як кару за людські гріхи, не знало, за який такий страшний гріх чиниться настільки важке Боже правосуддя, що не має пощади ні до грішників, ні до немовлят. Висока температура, головний біль на межі з божевіллям, а за кілька годин по тому — поява припухлостей у паху й під пахвами, що виростали в пухлини-бубони (звідси й назва: по-турецьки «чума» — «прищ», а давньоєврейською — «нарив»), які починали чорніти, виділяючи страшенно смердючу рідину. Невимовна спрага наче розривала нутрощі, язик ставав крейдяним або наче порцеляновим — ще одна характерна ознака чуми, і хворі, намагаючись нарешті напитися, бігли до річок і озер — у них і тонули. Ріки несли їхні роздуті чорні тіла, і цілі села далі за течією вимирали за один-два дні.

Віра в Бога й церкву починала давати сильні тріщини. Адже нащо такий Бог, що не чує молитов і такий жорстокий до всіх?.. Нащо священик — слуга такого Бога? А що далі, то й цікавіше й приземніше: «Нащо мені мій пан, мій дідич, якщо він нічим мені не допомагає у важкий час?» Вселенське зло змітало з п’єдесталів звичні авторитети, штовхаючи суспільство до жорстоких змін, які асоціювалися в живих із кінцем світу — недарма чуму називали четвертим вершником Апокаліпсису.

Звістка про перші жертви по селах викликала в Кристинополі неабиякий сполох; одразу ж було вжито карантинних заходів, які межували з жорстокістю й дикістю, та час такий був — жорстокий і непевний. По всіх дорогах поставили вартових, що не дозволяли пересуватися із села до села, і то люди ще мали бути вдячні, що втікачів ніхто не вбиває, як чинили за якихось тридцять років до того в Росії й на Східній Україні за наказом Петра І. Усе майно заражених — будинки, хліви, худобу, одяг — негайно спалювали, попри сльози і німий жаль живих, бо за димом ішло добро, нажите мозолями кількох поколінь. Та саме так за кілька століть навчилися хоча б трохи зменшувати людські втрати, щоб знову не повернувся той жах, який був у 1228 році в Єгипті і який описав Жозеф Мішо в «Історії Хрестових походів»: «Настав страшний час, коли ніхто не знав, чи прокинеться завтра; коли землю обробляли одні, засівали другі, врожай доглядали треті, збирали четверті, щоб їли п’яті… Тіла померлих так густо потрапляли в широкий Ніл, що пливли по ньому, як цибулини тих заростів, що ростуть у ньому…» Тож тепер, коли пандемія повернулася знову, живі молили Бога, щоб узяв їх до себе, аби не залишитися самому й не стати нікому непотрібним. Особливо ревно молилися старші жінки, бо народний переказ малював чуму по-різному, але в одному з поширених варіантів — як стару жебрачку з палицею, що йде від села до села, тому таких одиноких бідолах або забивали до смерті, або спалювали живцем, а деякі намагалися оминати села, свідомо й жертовно стаючи поживою для диких звірів, щоб зберегти в душі святу віру в людей. Жорстокість хвороби, незнання причини й відчай безвиході змушували шукати хоч якесь пояснення, хоч якийсь вихід, і їх знаходили — такі ж божевільні й непередбачувані, як і чума: «То все через жидів!», «Винуваті схизматики!». Винуваті ті, винуваті інші — масове божевілля взаємних докорів і наклепів ставало хмарою, за якою вже не було видно Бога, лише вогонь, кров і чорні свіжі могили все більш чітко вимальовували чийсь зовсім інший образ. Етнічні й релігійні спільноти почали звинувачувати одна одну в неправедності життя-буття й віри: горіли єврейські будинки з живими й здоровими, почалися колотнеча й різанина між християнами різних конфесій. Люди втрачали людську подобу — Звір ставив кров’ю й на крові свою страшну печатку Каїна, і донині вона закріплена біологічними законами спадковості вже в нашій крові — так і несемо той спільний тягар взаємних знущань і образ із сивої давнини, а зцілення любов’ю довге, ой довге… Та й одужує швидше той, хто хоче одужати, а для повного одужання мають захотіти не один, не два — усі…

День і ніч по периметру палацу тепер горіли факели, які очищували повітря вогнем; двері кожної кімнати були в обрамленні букетів квітів, пахучого зілля, головок цибулі й часнику: думали, що чума передається через дотик, повітря, тож очищували його так, як вважали за правильне. Вікон у кімнатах не відкривали, і стійкий цибулево-часниковий запах укупі з вічним алкогольним перегаром наближав вишуканий палац до смердючої сільської корчми. За рекомендаціями лікаря всі вживали щодня вино й горілку: хтось — порцію як лікувальну дозу, хтось — більше, а хтось — нормально і для дози, і для настрою, тож надокучливі думки про швидкоплинність людського життя трохи гальмувалися в захмелілих головах. Люд здійснював ревізію й опускав планку власних моральних цінностей перед лицем близької можливої смерті: скупі ставали щедрішими, злюки — привітнішими, святенники й моралісти — циніками, цнотливі — безсоромними, а от розпусники ще більше скурвлювалися. Лише руденька Дарка байдуже ставилася до всіх тих хвилювань та змін і навіть була втішена, що всі про неї забули, особливо Домбровський із вічною сверблячкою в штанях: його послали контролювати карантинні заходи безпеки в селах і на дорогах. Ян Вільчек час від часу приходив до псарні і, стоячи неподалік, спостерігав за дівчиною, та вона його не помічала чи не хотіла помічати. Тож він стояв у німій спокуті свого гріха її хльости, наче випрошуючи для себе прощення. Павучиха Агнешка, яка найбільше спричинилася до тієї біди, перед близьким подихом смерті вирішила-таки отримати жаданого чоловіка й обкусувала тонкі губи аж до крові, бачачи конюшого під час тих споглядань — треба, треба було переламати ситуацію на свій бік, і для того в дівки залишився один-єдиний аргумент. Темного вечора, сховавши в складках сукні карафку міцного самогону, вона подалася до кімнати Вільчека.

— Агнешка? Ти чого? Хтось прислав, щось сталося? — на мужньому обличчі Вільчека був написаний подив.

— Та ні, я отут… — зі зніяковілою усмішкою знизала плечима Агнешка й добула карафку. — Може, випиймо разом?..

Ян трохи повагався.

— А чому б і ні? Заходь.

Час від часу вдвох із Домбровським вони влаштовували собі таємні нічні пиятики не для слабаків. Добре, що ні коні, ні підлеглі гайдуки не потребували на другий день їхнього ослабленого посталкогольного інтелекту. Та тепер, хоч і партнера по склянці не було, звиклий організм починав нагадувати: «Уже час, уже час прийняти на груди…»

— За здоров’я, — піднесла склянку Вільчеку Агнешка, той хитнув і великими ковтками залив ліки від чуми.

— А ти що, не хочеш собі здоров’я? — долив Агнешці склянку по вінця.

Агнешка перелякано оцінила найбільшу у своєму житті дозу, ковзнула поглядом по рельєфних м’язах, що випирали з-під сорочки — варте, мушу — і, скривившись, пропхала пекучу рідину всередину. Скоро дурнуватий сміх укупі з теревенями дав сигнал, що її добряче розібрало.

— А наша кухарка, пані Зося, — то вже все, — махнула рукою, — нікуди стара не годна: узяла замість цукру сіль і вже б була насипала до пляцка, якби не я. А ще… — і пішла нова порція кухонних ситуацій, і Вільчек, насупивши брови, усе намагався втямити тему розмови, та для нього більш звичними були коні, хлопи й просте життя, аніж мишачі кухонні інтриги. Тож він полишив даремні намагання вловити зміст та щось сказати й розслаблено спостерігав за дівчиною.

«А вона нічого, як сміється. Здається, що навіть гарна. А чи пасує їй із розпущеним волоссям?..» — і, піддавшись хвилинній цікавості, зняв хустку з голови дівчини й неквапливо розпустив волосся. Агнешка сприйняла це як сигнал: замовкла, і, закохано дивлячись чоловікові прямо в очі, поклала свою руку на його солодке місце. Попри розслаблення, Вільчек не був готовий до такого повороту й, переводячи погляд то на руку, то на Агнешку, вирішував, що робити з цим далі. Та задовга праця голови мала свої результати: кров від мозку плавно перетекла вниз, а коли хоче говорити великий Він, то мозок уже безнадійно замовкає. Невгамовний самець прокинувся в Янові, і на тій високій хвилі після проведеної протичумної вакцинації він потребував цілого гарему, як у великого Османа, та на всю сексуальну міць була одна худа Агнешка, а ніч така коротка. Ян пішов у наступ: одежа летіла направо й наліво.

— Я ще дівчина… — подала слабкий сигнал Агнешка.

Будь-хто після такого повідомлення мусив або злізти, або йти далі й потім — питання честі обох — обов’язково одружитися. Сильні руки Яна сповільнилися.

— Ще б пізніше про те згадала… А що, може, хочеш нею й залишитися?

Агнешка злякалася й відступила.

— Ні, ні, не хочу, давай…

— Я тобі нічого, нічого не обіцятиму, — бурмотів Вільчек, не забуваючи робити своє…

«Ну-ну, там побачимо, куди ти дінешся…» — пливло в затуманеній голові служниці.

Кожен вік має свої плюси й мінуси, та лише повільна й уже мудра старість здатна, оглянувшись назад, замилуватися й достойно оцінити переваги молодості. Та рідко чим задоволена молодість у своєму допитливому пізнанні дратується від вимушеної обставинами нестерпної повільності в зміні подій, людей, інформації. Нестримна енергія, здається, може набагато більше, якби не… Тож, якби думки й бажання всіх матеріалізовувалися, то для втілення побажань старих і молодих потрібні були б точно дві окремі планети. Планета молодих називалася б Коза Гродіш за абревіатурою слів-супутників молодості: «кохання», «забави», «гроші», «діяльність» і «швидкість», а для старих, — як один із варіантів, — Споботе Німо: «спокій», «болячки», «терпіння», «нічого вже не хочу», «молитва»… Хоча … Коза Гродіш без гальмівної близькості Споботе Німо точно б зникла на величезній швидкості в одній із чорних дір космосу або й розірвалася б від енергетичного перегрівання…

Станіслав Щенсний, замкнений страхітливим привидом чорної смерті в кристинопільському родовому гнізді, почувався орлом, якому підрізали крила. Після театрального тріумфу в хлопця виникло відчуття, що він може зробити будь-що у своєму житті — і не тільки в мистецькій царині, а й у господарстві: тато багато-таки вже передав. І отут така мука — оця вимушена зупинка. Фантазія Станіслава рвалася вперед: будувала свій власний палац, впроваджувала зміни для селян, придумувала нові вигідні справи, здійснювала нові постановки у своєму театрі. І тут — стоп! — одне невидиме розбивалося об інше невидиме — лиховісну примару чуми. Щоправда, якби він розповів про свої фантазії якомусь допитливому психоаналітикові, той зауважив би вельми цікаву річ, яку не помітив навіть сам мрійник: у його планах не було Жозефіни. Тобто вона була, але «десь там»: усередині палацу, у театрі, а її образ був повністю закритий іншими, більш яскравими. Не викресалася іскра в молодому серці. І що ти тут удієш?.. Та одне було некепсько: не виникло й антипатії. Та психоаналітиків тоді не було, тому жив юнак, як і всі решта в тому часі, за популярною й сьогодні схемою «Зціли себе сам»: цілими днями молодий Потоцький читав, а вечори проводив у компанії наставника — пана Мауриція Вольфа.

— Ви знаєте, пане Маурицію, оте вимушене перебування тут так мене гнітить. Уже б їхав у Белз, щось там із Сіраковським мудрували-керували б. А так… — скрушно зітхнув і махнув рукою Щенсний.

— Любий мій Станіславе, та то всіх обтяжує. Але подивися на той момент з іншого боку — як на Божу милість для себе, момент роздумів, здобування знань, — розважливий пан Вольф, як міг, налаштовував хлопця на оптимістичний лад.

— Щось я не бачу в тому, прости Боже, ніякої милості. — Смуток Щенсного вже межував із депресією.

— О-о-о, дозволь тобі заперечити. — У голові Вольфа дуже добре поєднувалися глибокі, просто-таки енциклопедичні знання з їх потужним філософським осмисленням. — От маємо сьогодні навколо чуму — то, безумовно, страшна річ: гинуть люди, занепадає край. І оця твоя нудна затримка на такому тлі — так собі, за вухом засвербіло — маленька тимчасова неприємність, бо ж не вартує вона за ціною життя. Правда?

Юнак, зацікавлено слухаючи, кивнув. Вольф продовжував:

— Моровиця не вперше викошує Європу, та світ Божою ласкою виходить із неї сильнішим і навіть досконалішим. Дивись: Англія так обезлюдніла після останнього мору, що не було навіть кому обробляти поля. А тепер даю тобі, Щенсний, як власникові й спадкоємцеві земель, що опинився в схожій ситуації, можливість пофантазувати: як саме вона вийшла з того сильнішою й багатшою? — Вольф зробив свій шаховий хід, а Щенсний почав роздумувати:

— Що, може, людей з інших країв покликали? — глянув на хитре лице наставника. — Ні… Бачу, що ні, не вгадав… Ну та так: нових людей треба годувати й забезпечувати, поки зміцніють… Щось запровадили в законах? Ні, — сам собі заперечив. — Може, щось почали цікаве вирощувати?

Наставник ствердно усміхався.

— Так, так, Щенсний… Дві дуже мудрі сільські жінки, які залишилися без сильних чоловічих рук, довго думали, як обробити свої величезні наділи, успадковані від усіх родичів, померлих від чуми, і почали розводити…

— Овець, — радісно вставив Щенсний.

— Так, овець — ти вгадав, мій друже. А по тому почали плести вовняні нитки, а далі — виготовляти тканину. Тож, прошу пана, маєте гарний костюмчик із дорогої англійської вовни! — засміявся Вольф. — А Англія — купу грошей, до того ж усі працюють. Ще й свою велику колонію Австралію вівцями заполонили, як кажуть. Отож кінець світу не настане доти, доки ми не зробимо його в наших головах.

Молодий Потоцький задумався.

— Дійсно, інколи вихід зі складної ситуації є там, де зовсім не очікуєш…

— Учися, мій спудею, роздумуй над нашим нелегким життям, часу маєш тепер повно… А взагалі-то, Щенсний, я за тобою під час обіду дещо спостеріг. Що ти там у першу чергу із супу виловлюєш?

— Звісно, м’ясо й картоплю.

— Ось ти так і з будь-яких моментів життя навчися виловлювати щось добре. Так роздивися, роздивися — і завше навіть там, де не сподівався, щось добре для себе й витягнеш…

Франц Салезій вирішував складні господарські завдання — виживання і кристинопільського двору, і свого пошарпаного війною й епідемією підлеглого люду.

— Доброго ранку, моя найсвітліша пані! — зайшов уранці в кімнату Анни Ельжбети. Стосунки в сім’ї будувалися не тільки на розрахунку, а й на великій взаємній повазі. — Як ти почуваєшся, Анно?

— Та душно, Францішеку, дуже від тих свічок, повітря свіжого бракує… А ти як спав? — підвелася пані з ліжка.

— А я не можу спати, Анно… Мало, що так нас вимучили ті заворушення й війни, то ще й чума додалася — ризикуємо все, все втратити… Я є дідич, доки людей під собою маю, доки є на мене кому робити й кому мені кланятися… — Гіркота переповнювала старого Потоцького.

— На все воля Божа, — перехрестилася на образ дружина.

— Та воно то так… — Франц Салезій задумано походив кімнатою, — але мусимо й ми Богу допомогти нашу людність порятувати.

Зверхня Анна Ельжбета стенула плечима.

— Що, може, я голодна маю ходити? Чи я маю вмерти, щоб вони жили?..

Старий пропустив повз вуха її сарказм.

— Як ми не покажемо, що сьогодні за них думаємо й дбаємо, то завтра вони нас уже й не слухатимуть, бо після чуми, Анно, іще одна хвороба може прийти, тільки вже зі сходу… — Хоча Францішек не називав того, та Анна Ельжбета знала, про що мова — привид гайдамаччини ще був живий і міг воскреснути. — Тож ліпше вже бути пошарпаним і живим, аніж ситим та мертвим на палі.

— То що ми можемо зробити, Францішеку? — аргументи чоловіка покликали її до дії.

У палаці закипіла робота: усі працювали на наповнення великої підводи з одежею: перешивали старий театральний одяг, простирадла ставали жіночими й чоловічими сорочками, штанами, і навіть запрацював ткацький верстат. Це сьогодні ми довго дефілюємо перед одежною шафою й дзеркалом, змінюючи образ під погоду, настрій, колір очей, волосся, мештів[21]. Ой, до сумки не пасує… не під моду, хоча роль цієї пані дуже цікава: усі, хто модний, прагне бути оригінальним, але мода — для мас, то де та оригінальність? Правильно, утопилася в масі… Та в той час мода була богиня, яка не ставала на грішну землю й призначалася для богів, — ну, ви розумієте, — для шляхти. Простий же люд мав дві одежини: святкову й буденну, і часто все доросле людське життя протікало в зміні лише цих двох комплектів: і одяг, і полотно коштували багато, бо все-все — від рослинних чи вовняних ниток до тканини — спочатку вирощували, а потім виробляли вручну. І якщо й з’являвся другий комплект святкової одежі, то зберігався у великих дерев’яних скринях, і часто, навіть жодного разу не надіваний, ставав непоганою й бажаною частиною батьківського спадку. Дітей багато, одяг — розкіш, тож так і було: «Хто раніше встав, той і штани взяв». Та боротьба з чумою передбачала спалювання всього майна. Уявляєте розпач тих бідних людей? У вогонь летіла й одежа вцілілих живих; повно людей сновигало в той час голодними, без житла й абсолютно голими. Відчай того тваринного існування уявити сьогодні дуже важко, і допомоги від інших — хоч одягнених і живих, але теж бідак — не могло й бути.

Тепер усі з прислуги, хто вмів тримати голку й бачив, куди класти стібки, шили широкий, вільний одяг для постраждалих. Чоловіки двору були зайняті не менш важливою справою: будували тимчасові дамби для перекриття рукавів-каналів, що живили басейни палацового комплексу, щоб не допустити потрапляння зараженої води з Бугу. На кухні цілими днями пекли хліб — усе готували до рейду підвладними Потоцьким селами.

Через кілька днів із Белза приїхав Кароль Сіраковський із досить втішними новинами.

— Боюся наврочити, ясновельможний пане, — звітував він перед Францом Салезієм, — та ніби маємо покращення. Ота заборона пересування й військові на дорогах зробили свою справу — уже чотири дні, як нема звісток про нових хворих. Ті всі садиби, де хтось заслаб чи помер, поспалювали разом із худобою й усіма пожитками.

— І що вони там? — нервово погладжував вуса старий Потоцький.

— Та бідують — хто ще вцілів, боїться бездомних підпускати до себе й хат своїх. Щось десь там, як псам, шпурнуть від себе подалі в траву — вони підбирають, а так виживають на зіллі, рибі, яйцях пташиних — по краю болота визбирують…

— А між собою не гризуться?

— Та ні, прошу пана… Десь там щось пробували були: у Белзі вже йшли з факелами єврейські хати палити, та вийшов до тих паліїв їхній старий один, мудрий дуже, знайшов потрібні слова, — мовляв, і наші теж мруть, і різниця тут ні до чого, а як рушите хати й людей, то кара Божа буде невідворотна, — і щось пробилось-таки людям у головах — послухали й вернули. Та й наші вчасно встигли, отаке-то… — закінчив Сіраковський.

Франц Салезій ходив по кімнаті, осмислюючи почуте.

— Ну, думаю, що та вся ситуація ще не найгірша, нехай би на тому спинилося… Поки відпочивай, Каролю. За кілька днів матимеш нову справу, іди.

Неподалік від дверей на Сіраковського вже очікувала його давня маленька приятелька — наймолодша донька Потоцьких, дванадцятирічна Пелагея Людвіка.

— Пане Каролю, я вже ду-у-же хотіла вас побачити! Де ж ви так довго пропадали?

Сіраковський підхопив на руки й покружляв юну панянку.

— І я дуже радий вас бачити, панно Людвіко! А боровся я зі страшним змієм у місті Белз. Ви ж знаєте, що навколо нього такі болота, і там засів страшенний триголовий змій…

Привітна Людвіка з усміхом і показним переляком в очах слухала добрі теревені Кароля: він був єдиною дорослою людиною в палаці, кому було діло до неї.

— А я на великодньому балу вже танцювала, — похвалилася дівчинка.

— Як я заздрю вашому кавалерові, — жартував Кароль. — І кому ж то таке везіння випало?

— Щенсному, та тільки один раз, — зітхнула дівчинка, — бо все був зайнятий своєю Жозефіною. А Пелагея Тереза весь час танцювала зі своїм нареченим — десь за півроку, як їй буде шістнадцять, її заміж віддадуть. Та знаєте, пане Каролю, — мала стишила голос, — той Міхал Єжи Вандалін Мнішек як дядько виглядає супроти неї. Але мені так хотілося ще танцювати!

— Мені прикро, що я не зміг бути на тому балу, а то б тільки з вами й танцював, — потішив Сіраковський самолюбство малої. — А де ваш брат зараз, не знаєте?

— У бібліотеці, напевно, усе читає й читає… Ходімо, проведу вас.

Станіслав Щенсний підвів голову на скрип дверей.

— О-о-о, нарешті хоч одне свіже обличчя за стільки часу! Вітаю, Каролю, як там світ поза Кристинополем?

— Честь, пане Щенсний! Світ тримається, бо і Бог, і чорти стараються. Ким же бо правити будуть, як усі вимруть? — жартував Сіраковський. — Та й дере до себе кожен найцінніше: Бог — найбільших праведників, а чорт — найбільших грішників, а тих, хто ще ні туди, ні сюди, залишили в спокої. Та я чув, що ви тут теж збираєтеся грішити, пане Щенсний?

Усміхнений Щенсний зробив великі очі.

— Що ти, Каролю! У цьому домі гріху нема місця! — І пошепки додав: — А шкода…

Сіраковський широко всміхнувся й голосно втішив молодого пана:

— Трохи терпіння, пане Щенсний… Ми, молоді хлопи, мусимо його мати, особливо уночі, — підморгнув Щенсному, — і зранку, як наша сурма голос подає. Та скоро, думаю, вирвемося на волю, і тоді вже затрубимо ними на всю округу, лиш би тільки файні дівки після чуми ще залишилися.

Анна Ельжбета з уже традиційним келихом на шнурочку замислено відійшла від дверей.

За три дні Станіслав Щенсний і Кароль Сіраковський стояли перед королем земель руських. Ті землі руські хоч і були дуже потріпані, та титул іще тримався на примарній жилці, і на хлопців покладали важливу місію з демонстрації турботи дідича про своїх людей. Франц Салезій довго мовчав, неспішно вивчаючи обличчя юнаків, наче вагався у виборі рішення. Нарешті важко зітхнув і почав:

— Правду кажучи, не хочу, зовсім не хочу говорити те, що маю сказати, та є таке паскудне слово «мушу»… І ви мусите. Та й узагалі більша частина нашого життя — то є примус. Ну, — махнув рукою, — то таке, то житейська філософія, десь колись потім… Даю вам двом супровід із шести гайдуків — розвезете дві підводи добра на східні від нас села, щоб люд знав, що не тільки він — дідичеві, а й дідич за нього під час скрути не забуває. — Старий встав, підійшов до вікна, знову помовчав. — Який гарний цей світ, особливо навесні… І треба ж, щоб така напасть його спаскудила, ще й у той час, коли все жити хоче. — Обернувся до юнаків, помітив у їхніх очах радісний блиск, — почали вже тішитися поїздкою, — скрушно похитав головою. — А тепер скажіть мені обидва, що в нашому житті, якщо припустити, що маємо все-все, є найціннішим. Можете назвати й дві речі. — Підійшов ближче, витримав паузу. Глянув запитально на Сіраковського. — Ну, пане маршалок?

— Я… я… я так думаю, — протяжно почав Кароль, — що то, напевно, є… гроші… і любов!

— То я так розумію, що ти був би найщасливішим, маючи власний будинок розпусти.

Кароль почервонів і по-дурному посміхнувся: старий влучив у десятку.

— А ти, сину, от уяви, що ти — то є я. Як думаєш, які дві речі на схилі життя твій батько вважає найдорожчими?

Станіслав мовчав, боячись провалити іспит і розчарувати тата. Маленький обпісяний хлопчик, що назавжди засів у ньому, у такі моменти вимикав мозок.

— Та скажи вже щось, — прошепотів Кароль збоку, відчувши ступор друга.

— Н-напевно, гроші… і Б-бог, — Станіслав Щенсний нарешті виокремив те, про що батько дбає найбільше.

Старий звів брови, щось пожував губами й сказав:

— Жоден із вас не є правий… Молоді ви занадто… Нехай Бог на мене не гнівається, та він так далеко, що ані в нього до мене, ані в мене до нього вже настільки сильного притягання нема. А гроші — то добра штука, але майже п’ятдесят літ, маючи їх цілу купу, я не міг купити за них того, що маю зараз… Це ти, сину… — Старий помовчав, і в очах обох — і батька, і сина — з’явилися сльози. — А друге, чого ви не купите за гроші, це наша Вітчизна — Польща, і треба, щоб вона була вільна, а не російське панство з Московії чи якесь там інше розказувало, як нам жити і які закони приймати, а які — ні… — Потоцький вичекав, утихомирив почуття й продовжив зі звичною твердістю в голосі: — Я знаю, що ризикую найдорожчим, посилаючи тебе, Феліксе, свого єдиного сина, у гущавину тієї зарази. Не думайте, що то є якась розвага для вас: щойно ви впустите ту думку в голову, можете наробити фатальних дурниць. Я міг, міг би поїхати сам, та й твоя мати була дуже супротив того, щоб їхав ти. Але пам’ятаєш, я розказував тобі про те, як кують залізо? Ти мусиш заробити і досвід, і авторитет, бо без них завжди будеш не Станіславом Феліксом Щенсним Потоцьким, а лише сином Франца Салезія Потоцького. Навіть як я помру, моя тінь стоятиме перед твоїм іменем і перед іменами твоїх дітей. Ім’я робити мусиш собі сам: твої славні справи — твоє славне ім’я. І ще: сподіваюся, що інших, не славних справ не буде, — закінчив батько.

Молодий Потоцький зі своїм маршалком, діставши сильний духовний запал від тієї розмови, пішли збиратися в дорогу, та не тільки Франц Салезій прагнув повиховувати своїх посланців.

— Так, ясновельможна пані, ми будемо дуже, дуже обачні, — щиро обіцяв Кароль Сіраковський, прикладаючи руку до серця й дивлячись чистим поглядом у холодні очі Анни Ельжбети. Однак пані давно вийшла з того віку, коли просто вірила чиїмсь обіцянкам, та й, певно, ніколи такого не було. Вона вірила в інші почуття, силу яких спізнала на собі: страх, ненависть, гнів. Тамуючи в собі холодну зневагу до молодого шляхтича, маршалка її сина, Анна Ельжбета мала своє бачення його завдань.

— Ходімо зі мною, Каролю, бо хочу остаточно впевнитися, що ви виконаєте все так, як треба й Щенсний буде живий-здоровий.

— Та… ясновельможна пані, ми всі під Богом ходимо… Я, звісно, буду старатися, але, як кажуть старі люди, там, на небі, усе від народження записано у великій книзі: кому, що і як на землі призначено… — дріботів збоку від Потоцької ввічливий молодик, намагаючись хоч трохи зменшити великий тягар абсолютної відповідальності, навалений на нього матір’ю молодого пана. Але вся логіка й усі аргументи інших людей закінчувалися для Анни Ельжбети там, де починалися її власні інтереси. А син і був її найбільшим інтересом і сенсом усього життя — минулим, сучасним і майбутнім. На двадцять чотири роки старший — уже сімдесятирічний — чоловік міг врізати дуба коли завгодно, і що — піти під опіку котроїсь із нелюбих дочок і ходити під волею зятя?.. Ні, не буде того, не буде. Станіслав Щенсний — ось та зоря, яка освітить і зігріє старість… Він послухає свою маму завжди.

Анна Ельжбета відкрила колодку на металевих дверях прибудови до господарської будівлі — звідти війнуло сирістю й запахом металу.

— Проходьте, Каролю, — пропустила вперед Сіраковського.

Маленька напівпідвальна кімнатка зустріла неприємною чорнотою. Коли очі Сіраковського трохи звикли до напівтемряви, його продер мороз по шкірі й аж перетрусило. Зате для Анни Ельжбети та реакція була прогнозованою і, як не дивно, приємною.

— Я проведу вам, Каролю, невеличку екскурсію. Бачу, ви тут уперше, і сподіваюся, що й востаннє. — Запитально глянула на спітніле обличчя Сіраковського, неспішно підійшла до невисокої, на рівні людського зросту, горизонтально покладеної колоди. — Оце і є іспанський осел. Бачите, як цікаво виточена ця колода у вигляді гострої призми… А призначення її, Каролю, досить невеселе: коли на неї садять людину… голу людину, оцей її гострий кут боляче врізається в промежину, і кожен рух розриває плоть усе глибше й глибше… А щоб гріхи були ще більш відчутні, до ніг прив’язують металеві гирі… Мало хто витримує таке, краще не їздити на цьому віслючкові. Подібним за дією є оцей інструмент. — Потоцька підійшла до наче високої табуретки, та замість сидіння та мала гостроверху металеву пірамідку, на якій були помітні коричневі засохлі сліди. — Називається ця штука «колиска Іуди». Каролю, подумайте, а як сидиться на ній голому з прив’язаними в різні боки руками й ногами? — Анна Ельжбета чекала на відповідь. — Сіраковський, не мовчіть. Де ж ваш дар красномовства?

Та дар красномовства вже трансформувався в щось інше, що ризикувало швидко заповнити штани хлопові. Пані, натхненна виховним ефектом, продовжила:

— І мучити тут людину не потрібно — сидить собі, та й усе… Помирає потім від розриву м’яких тканин чи від гниття зсередини. Та це, мій друже, ще найлегші муки порівняно з кліткою зі щурами. — Потоцька підняла залізну клітку, у якої горизонтально висувалося туди-сюди дно. — Оцю клітку ставлять на голий живіт жертви, отут — гляньте ближче, Каролю, — садять щурів, а над ними розпалюють вогонь. Дно прибирають, і припечені вогнем тваринки починають шукати вихід, вигризаючи його собі через живіт жертви.

Сіраковський розвернувся вбік, видав нутряний звук і виблював прямо собі на чоботи.

— Фу-у, яка ж то неприємність, — єхидно продовжувала пані Потоцька. — Але, скажу вам, Каролю, усе одно менша, ніж ви б то зробили, будучи взутим в оцей іспанський чобіт. — У кутку стояла чорна металева конструкція у вигляді чобота. — Отут стягують кріплення, стягують — і все, уже ніколи не станеш на ту ногу, хіба костоправ відріже її й викине псам.

— Я… Я все, все зрозумів, ясновельможна пані. — Зблідлий і перемазаний блювотинням Кароль дійсно все зрозумів. — Я вам обіцяю, що з Щенсним нічого, зовсім нічого не станеться. Я хочу жити, пані Потоцька, — жалісно додав і розплакався.

— Будеш, будеш жити, якщо дотримаєш слова, — переможно завершила «лекцію» Анна Ельжбета, і від того була на вершині блаженства. Навіть червонясті очі, що на мить блимнули з кутка, не скинули її з тієї вершини.

Дві підводи — одна з харчами, а друга з одягом — повільно викотилися за браму палацу; у кареті, яка їхала попереду, сиділи молодий Потоцький і Сіраковський. Шість гайдуків-вершників оточили караван по боках — усі плавно рушили назустріч ранковому сонцю. Шлях до сіл лежав через густі сосново-дубові ліси, які суцільним масивом тягнулися від Кракова до Тернополя. Той, хто заблукав у них, мав усі сумні шанси ніколи й не вийти. Потоцький згадав дивну історію про те, як кілька років тому шестеро збирачів податків, зрізуючи шлях через ліс, заблукали — лише один зміг вийти, і то напівбожевільним: усе плакав і схлипував, розказуючи, як коні в лісі здохли від голоду: ліс був настільки густий, що й трави під деревами майже не було; про те, як вони втікали від якихось страшних, у моху й баговинні чудовиськ, а назустріч їм простягали руки й мило всміхалися вродливі дівчата, у яких ззаду, на спині, було видно хребет і волочилися кишки. Так і помер той бідолаха в стодолі біля палацу, намагаючись сховатися якомога глибше в сіно від чогось страшного, що прийшло за ним і котре бачив тільки він. Та Щенсний не вірив, що там дійсно може бути щось подібне: смарагдова зелень весняного лісу вигравала в чистих краплинах роси під усеосяжною ласкою вже гарячого сонця; розмаїття пташиних голосів співало гімн весні, теплу й коханню; ніжно-голубий килим печіночниць красиво обрамлював дорогу, а повітря… Повітря було настільки чисте й насичене лісовими пахощами, що хотілося його не тільки вдихати, а й, якби можна було, їсти великою ложкою про запас, бо ж ні в яку пору року нема такого повітря. Та й кожен подих для Щенсного був удвічі смачнішим від усвідомлення того, що це повітря такої давно бажаної свободи…

— Каролю, ти чого сьогодні такий мовчазний? Щось сталося? Та ж глянь, яка краса навколо — душа й тіло співають. — Усміхнений і щасливий Станіслав Щенсний прагнув розговорити друга, щоб довершити красу моменту приємною розмовою. Та Кароль, незвично блідий і тихий, махнув рукою й видав коротке:

— Та щось так… живіт скрутило, перейде… — Перед очима ще стояли ті жахливі знаряддя тортур, якими так настрашила його Потоцька. Хлопець добре розумів дистанцію між родами Потоцьких і Сіраковських: його рід за статками був «незрівнянно мала математична величина» супроти магнатського, та йому боліла душа від усвідомлення того, як паскудно, на жаль, кількість грошей прямо пропорційно пов’язана з величиною плювка, що може дозволити собі одна людина стосовно іншої, нехтуючи Божою й людською мораллю. В усі часи великий гаманець успішно робив і робить із людей велике гімно. Батьки виховували його в пошані до всіх, та після таких уроків спілкування, один із яких сьогодні дала йому Анна Ельжбета, він ніяк не міг виробити своє особисте пристосування до неприкритого людського хамства й агресії. Кароль мовчав, відходив… Кароль приходив до норми.

Карета несподівано зупинилася. Щенсний визирнув у вікно: маленька болотна качечка неспішно переводила свій виводок через дорогу.

— Треба вийти. Може, розімнемо ноги?

— Почекайте… хвилю почекайте, пане Щенсний. — Кароль ожив із несподіваною енергією. — Спочатку я… Я спочатку… — Від виконання доручень пані Потоцької залежало саме життя Сіраковського.

— О-о, диви, як ожив! Приємно знову бачити тебе таким, друже! І що ж то на тебе так добре вплинуло? — гарний настрій Щенсного розвинув його красномовність.

— Як що, пане Щенсний? Одна гарна думка… дуже гарна думка, — повторював замислено Кароль, діловито оглядаючи дорогу й кущі: чи що часом не загрожує молодому спадкоємцеві.

— Ну, Каролю, і яка?..

— Проста, як зупа, пане Щенсний: діти, мої діти… Я хочу побачити своїх дітей…

— Так ти ж іще ніби нежонатий?

— От я й кажу: як вас не впильную, то й ні жонатий не буду, ані дітей своїх не побачу. — Кароль не знайшов нічого підозрілого, і звеселілий Щенсний вийшов із карети.

— Йой, Каролю, чесно кажучи, уже й дупа болить сидіти. Далеко ще?

— Зараз буде Корчин, а трохи далі — Витків, іще десь так до двох годин.

— Забагато для моїх сідниць. Пройдімося трохи пішки, що?

— Та давай, Щенсний, — апетит будеш мати кращий. Хліба маємо цілу підводу — прогодуємося. Чого боятися, ходімо… — Кароль поступово ставав колишнім — збільшення віддалі від Кристинополя пішло йому на користь, і він відкинув зайву для їхнього зі Щенсним віку офіційність.

Десь через милю шляху з придорожніх кущів почувся якийсь тріск і щось зелене почало пробиратися в гущавину. Гайдуки спішилися й почали наздоганяти — скоро привели двох дуже переляканих жінок у сплетеному з трави одязі. Брудне скуйовджене волосся, синюваті худі обличчя, чорні й зранені до крові ноги показували, що вже довгенько вони поневіряються лісами.

— Як звати й чиї ви будете? — Сіраковський мав великий досвід спілкування з простим людом.

— Пана Потоцького ми… З Виткова… Я — Галька, а вона — Стефка, — промовила відважніша. — У Стефки всі від чуми вмерли, хату спалили, жити немає де, і ріднí не зосталось… А мене спалити хтіли… Сказали, що я відьма й чуму на село наслала…

— Ну та диму без вогню не буває, чогось-то вони так подумали. Що скажеш? — дошукувався істини Кароль.

— Бо… бо… — скривилася жінка в змученому плачі, — корова моя їм в око впала… а вона така ладна й тільна… Не хтіла я її до тієї процесії давати, а вони…

— Зрозуміло, у чому тут справа. — Кароль уже з таким стикався, і Потоцький запитально дивився на свого економа. — То, пане Щенсний, така дуже буцімто помічна річ від чуми існує: худобу ганяють по селу туди, назад і навколо: вважають, що подих худоби забирає чуму, та часом і худоба вже не витримує тих обходів. Ну, милостивий пане, — стишив Кароль голос, — прошу показати свою ласку для знедолених, — і, моргнувши Щенсному, кивнув на підводи.

— Підійдіть обидві сюди, — панич відтягнув покривало з підводи, — візьміть собі одяг — надіньте його, і ми зараз дамо вам ще й хліба. Ну ж бо, справуйтеся, і поїдете з нами у Витків — я не дозволю вас ображати.

Жінки тремтячими руками вишукали собі одяг і за якийсь час вийшли вже в людській подобі; вдячні очі світилися надією.

— Ото будете знати, що пан Потоцький за вас подбав, як за своїх людей, — розставив усі крапки над «і» Сіраковський, і жінки впали перед Щенсним на коліна.

— Дякуємо, пане Потоцький… Ми будемо молитися за вас… Вашої доброти не забудемо ніколи, — говорили швидко й наперебій, бо сьогодні їх не просто повертали до людської спільноти, до якої без цієї зустрічі точно вже не було вороття, а ще й дали одяг, і він став шансом на продовження їхнього життя — вони б його ніде й ні від кого без цієї рятівної підводи не отримали б…

Під уже добре пекучим травневим сонцем караван із допомогою рушив далі. Настрій Щенсного теж покращувався з кожною милею: завдяки допомозі жебрачкам він відчув у своєму ще незіпсутому серці велику втіху, яку відчувають лише ті, хто здатен безкорисливо й по-людськи зробити комусь добре, бо натомість ангели тих, хто отримав допомогу, вкладають навзаєм у такі душі спокій і вмиротворення. Про наближення до Виткова їх сповістили безперервні церковні дзвони — так теж проганяли чуму.

Підводи в’їхали на майдан села, периметр якого був обліплений дерев’яними хатинками, накритими соломою. Спочатку численні допитливі дітлахи, а згодом і недовірливі та похмурі дорослі заповнили площу. До гарно вбраних панів поспішив війт села, уклонився.

— Бачу, то від пана Потоцького щось привезли…

— То, прошу пана війта, і є сам пан Потоцький, тільки молодий, — ліпив славу Щенсному його маршалок.

— О-о, простіть мені, пане, я не знав вас… На коліна перед паном Потоцьким! — обернувся до земляків і сам прийняв позу смирення.

Станіслав мав змішані почуття, та вирішив розібратися в них потім.

— Встаньте всі! — чистий, вродливий і молодий Щенсний зі звучним і гарним акторським голосом уособлював для селян недосяжного янгола, що з якогось дива опинився в бруді їхньої глушини. Люди несміливо піднялися. — Настали важкі часи для всіх нас, та треба вижити. Ми, Потоцькі, не забули про свій люд. Треба, щоб ті, хто опинився в найбільшій скруті через чуму, вийшли вперед — ми хоч трохи допоможемо одягом і харчами. Моровиця відступить, якщо всі будемо дружні й допомагатимемо один одному… — прості й звичайні слова з уст майже янгола стирали іржавий наліт страху й недовіри із сердець людей і вселяли слабку, але надію, що хтось у цьому непевному й жорстокому світі не дасть-таки тобі цілком пропасти… — І ще одне, дуже важливе. Бог створив нас не звірами, а людьми, які мають виявляти милосердя до слабших, хворих, нужденних. Я хочу… ні, я вимагаю, щоб ви не тільки не виганяли оцих людей, — показав рукою на Гальку й Стефку, — а й спільно допомагали їм. І всім, хто буде потребувати того. Пане війт, маєте подбати за них. Зрозуміли?

— Так, ясновельможний пане, так і буде.

Найбільше допомоги потребували халупники й захребетники: перші зовсім не мали землі, тільки таке-сяке житло, а другі ну нічогісінько не мали за своїм хребтом — власною була тільки душа, тож догоджали, наймитуючи, іншим. Щоправда, у Виткові таких було зовсім небагато, бо майже третину становили євреї, які мали дохід у ремеслах і традиційно в комерції.

— Може, пообідаєте в нас отут? — несміливо запропонував війт, і Потоцький уже навіть рота розтулив для згоди, як:

— Ні, ні! — категорично заперечив маршалок Сіраковський, і, узявши трохи вищого Щенсного під лікоть, наполегливо відтіснив свого дорогого, ну дуже дорогого пана до карети. — Нема чого в такому бруді навіть слину випускати. Я за тебе шкірою своєю відповідаю… Тож вибач, мій пане, трохи поголодуєш, — бурмотів Кароль дорогою до карети.

Травневе сонце вже добряче припекло, і задушливе повітря ковдрою накривало людей.

— Напевно, дощ буде або й гроза, — витираючи спітніле обличчя, видивлявся у вікно карети Сіраковський. — Нам би ще якось до Обертова встигнути й до Полового. Одне на північ, друге — на схід, трохи довго буде. Давай, Щенсний, спочатку до Полового, а потім, як будемо вертатися назад, до Обертова.

— Каролю, а ти срібний посуд узяв? — хитро почав підходи до обіду Щенсний.

— На жаль, ні, — зітхнув маршалок, — та як ви, пане, не можете без нього, то я ту печену качку сам з’їм, що ж робити, — підтримав жартівливу хвилю Сіраковський, витягуючи плетений кошик із їжею. — Для здоров’я й за здоров’я — простягнув Щенсному срібного келишка із самогонкою. — Першим миєш руки, а другим — середину.

— Смакота яка! — зголоднілий Щенсний наминав качку, яка на свіжому повітрі смакувала більше, ніж на срібних тарелях у палаці.

— І не кажи, Щенсний… Я під час полювання теж встрелив три качки! — щебетун Кароль остаточно ввійшов у свою звичну кондицію.

— Дикі? — поцікавився Потоцький.

— Ну, вони були, може, і не дуже дикі, а ось їхня господиня…

Після Полового одежі й харчів на підводах залишилося не так уже й багато, і добре вимученим дорогою та майже літньою спекою людям і коням уже б варто було відпочити, та відвідин потребувало ще одне невелике село вбік від Виткова — Обертів. На небі почали збиратися високі сірувато-чорні купчасті хмари; посилилися пахощі лугових квітів і трав, десь далеко вже гриміло — насувалася життєдайна й непередбачувана травнева гроза.

Двоє дівчат-підлітків, сховавшись у лісових хащах, розглядали стару перекошену дерев’яну хатинку.

— Диви, Кордулько, скільки сушиться всякого зілля, — азартно шептала старша молодшенькій.

— То вона тим людей лікує? — цікавість Кордулі брала гору над боязкістю. — А миші, сушені миші ти там бачиш, Гертрудо?

— Ні, здалеку не видно, підсуньмося ближче.

Юнки з відважним блиском в очах навприсядки посунули в напрямку хатинки. Вінки з лісових трав і лляні плаття добре їх маскували. Весь ґанок був обвішаний пучками усіляких трав: кропиви, конвалії, лепехи, м’яти, а в одному з кутків висіли шкіри змій, коло них — курячі лапки. Двері хати заскрипіли, і звідти вийшли дві жінки.

— То ти, Ганю, запам’ятай: усе варити й по склянці до їди пити, і попустить та болячка твого чоловіка за тижнів зо два…

— Так, так, Іванно, дуже, дуже велике тобі спасибі, а то нема гіршої біди в хаті, як слабий і прикрий хлоп — усе йому не так: як не срачка — то болячка… Ще яєць тобі скоро принесу: кури вже починають нестися. Ну все, бувай здорова, — проторохтіла вдячна молодиця й швидко пішла лісовою стежиною в бік села.

Літня знахарка в довгому платті із запаскою неквапно поправила квітчасту хустку на голові й зайшла в хату. Дівчатка вперто пробиралися ближче й ближче: їх цікавив невеликий темний шпихлір[22] — хоч без жодного віконечка, зате з великими шпаринами. Хутко допитливі очі вивчали таємничу напівтемряву.

— А що ж ви тут забули?! — голос ззаду і за мить — сильний звук грому змусили дівчат заверещати від страху, а ноги чимдуж, не розбираючи дороги, понесли додому…

Щенсний у лісі вийшов із карети трохи розім’яти ноги. Природа відчувала грозу: повітря сильно пахло зеленню й свіжістю, гра світла й тіні різко виокремлювала обриси вікових дубів і сосен, сила небесної музики, наростаючи, усе більше нагадувала величну кантату, і усміхнений юнак відчув себе частиною якоїсь прекрасної казки. Неподалік від дороги ріс здоровенний цікавий гриб із багатьма шапинками, які поверхами стояли одна на одній, та починалися всі з однієї ніжки. Панич присів і зацікавлено почав його розглядати. «Може, забрати із собою — Вольфу покажу?» — заледве встиг подумати, як щось зненацька збило його з ніг — Щенсний уже лежав на спині, а зверху була неймовірної краси дівчина з виразними синіми очима й розкішним квітковим вінком на густому русявому волоссі. Мить — і лісовичка щиро засміялася, блискавично сп’ялася на ноги, і тільки кущі зашаруділи. За хвильку біля ошелешеного хлопця промайнуло ще одне подібне, тільки менше диво, яке мало цілком людські риси й голос: «Гертрудо, почекай! Гертру-у-до!»

Здивований Сіраковський намагався осмислити картину: Щенсний лежав, розкинувши руки, у ногах височів гриб-баран, а панич, широко всміхаючись, дивився в небо й не зважав на великі краплини дощу, що вже пробивалися через листя. «Усе, усе… недопильнував, пропав я…» — було першим, що подумав Кароль.

— Щенсний, ти… що? До янголів хочеш чи гриб тебе так вразив? Та не отруйний він, — тупцював навколо Кароль, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Та пан не відповідав маршалкові, натомість ще й почав безупинно й голосно сміятися, і чим далі, тим більше смутнів Сіраковський. Нарешті струмки дощу стали сильніші, і обоє — і Щенсний, що й далі сміявся, і заклопотаний поведінкою пана Кароль — побігли до карети.

— Ти знаєш, Каролю, а я мавку бачив, навіть дві, — нарешті прояснив ситуацію сяючий Щенсний.

— Не міг ти її бачити, — Кароль недовірливо дивився на друга.

— І чого то не міг? Бачив же, ще й ближче, ніж тебе!

— Та ти що — куди вже ближче? Кохався з нею чи як?

— На жаль, Каролю, ні-і-і… А хотілося б…

— То ти, Щенсний, дійсно щасливий, бо мавки всіх із собою забирають… І я коло тебе залишився щасливий, — замислено закінчив Кароль.

Сильна злива миттєво перетворила лісову дорогу на болотне місиво, і делікатні колеса карети раз у раз грузнули й стишували хід.

— Мусимо попроситися на ніч, бо не доїдемо далі — ні до Обертова, ні до Кристинополя, — Кароль сильно переживав за ночівлю пана й скерував кучера до найближчого села Сушна, яке належало дрібному шляхтичеві Якубу Коморовському з гербу Корчак. Міцний жилавий чоловік середнього віку впустив промоклих до нитки людей у свій палац — хоч і кам’яний, та, як і всі палаци того часу, під солом’яною стріхою. У домі було чутно запахи випічки, сушених трав і тонкий аромат молока — такий запах завжди панує там, де є маленькі діти.