Таємниця галицького Версалю

— Ваші прохання, ваша святосте, мені приємні для виконання. Я на все готова заради торжества Божої справедливості, — довірливо дивилася прямо у вічі отцю Ігнатію пані Потоцька, і фанатичний блиск, який вловило натреноване око єзуїта, дозволив йому йти далі:

— Ми знаємо, що у вас скоро будуть дуже радісні сімейні події…

— Так, так, ми видаємо заміж Пелагею Терезу, — закивала пані Потоцька.

Отець Ігнатій продовжив:

— Швидше за все, до вас приїдуть і високі російські гості. Було б непогано усунути їх із політичної сцени Польщі… Назовсім… Розумієте, про що я? Нехай це для нас і тимчасово, поки пришлють нових зі своєї імперії… Та це допомогло б нам виграти час і вирішити деякі делікатні питання.

— Але… Як ви собі бачите мою участь у тому? — не могла допетрати Анна Ельжбета.

— Ми б просили вас долити їм у горілку чи вино ось ці, можна сказати, ліки. — Єзуїт поставив на стіл невеличку темно-синю пляшечку.

— Отче… При всій повазі до вас і до святої церкви… Ви як собі це уявляєте: у мене в домі, на весіллі доньки, труп, а то й кілька? І не просто труп, а російський? Та тут через кілька днів війна буде з моєю армією. І не факт, що моє залишиться при мені! — Анна збуджено засовалася в кріслі.

Отець Ігнатій згідливо кивав головою, слухаючи аргументи Анни Ельжбети, а опісля додав:

— Ви дуже мудра жінка, пані Потоцька. Ви, звісно, праві, та я й не казав, що то треба робити у вашому домі. Ні, боронь Боже, ні. Коли вони від’їжджатимуть, ви ж будете їм якусь провізію давати із собою вкупі з пляшечкою-другою вина чи горілки. Вони ж без того жити ні дня не можуть, бо ті думки підлі тільки в суміші з горілкою в них народжуються; ото туди й доллєте. Підозра на вас не впаде, не переживайте: отрута подіє після склянки алкоголю — то є російська початкова доза. Як хто долучиться чи потім трохи скуштує, тому нічого не буде… Та й до дармового вина вони навряд чи багато люду покличуть…

Потоцька зосереджено вислухала, кивнула головою.

— Будь по-вашому, отче, я допоможу в тому церкві.

— От і добре, пані Анно. Ми знали, що ви надійна слуга Бога й церкви, — встав для прощання отець Ігнатій.

Господиня повела єзуїта до виходу, а з-за важкої парчевої штори виліз Карлічек. У столику своєї пані знайшов маленьку порожню пляшечку, акуратно перелив у неї вміст єзуїтської, залив випорожнену водою й потихеньку почвалав до себе.

Коморовські готувалися до весілля: прибула кравчиня зі Львова цілими короткими днями шила весільну сукню й святковий одяг для родини; ближче до Різдва запахло вудженою свининою й ковбасами. Розмах тих приготувань міг би бути більшим, набагато більшим, якби не оте таємниче «але»… Та настрій домашніх, здавалося, уже нічого не могло змінити: ситуація не найкраща, звісно, та ніхто, навіть Потоцькі, не посміють поставити під сумнів те, що освятить церква, і буде, як у приказці: «Собаки гавкають, а місяць світить». Тож хай вкусять себе за дупу зі злості… Більше нічого не зроблять… Та коли примчав гінець із посланням від Щенсного, то Якуб уже не міг приховати свого роздратування:

— Хай йому грець, тому майбутньому зятеві: ні риба, ні м’ясо… Як так можна нами крутити, як дідько пеклом?! — Від хвилювання аж схопився за серце. — Анно, Гертрудо, ідіть-но сюди. — Дочекався їх і з сопінням повідомив: — Тільки так: не переживайте, а то обидві вагітні… Щоб я тут іще повитуху не кликав… Є невеличкі зміни, може, і на краще: Щенсний не зможе 28 грудня вийти з дому, бо будуть заручини його сестри. Тихо, тихо, тс-с, — підбіг до зблідлої Анни. — Весілля буде, буде на два дні швидше — на другий день Різдва, 26 грудня. Усе буде добре… Та цить обидві! — прикрикнув на обох жінок, які почали тихий плач. — Уже як поставимо печатку Божого благословення, то я й сам його в дупу відкóпаю за такі ваші випробування. Гонор не людина, витримає оте пошарпання. Нічого, колись, дасть Бог, я йому оте все пригадаю, засранцю круликівському[28]…

Та Гертруда не чула втішань батька, скляними очима дивилася кудись у далечінь: потрясіння за потрясінням завдавали сильних ударів її самолюбству. Зрада має багато облич — не під силу їх усі розпізнати й дорослому, а біль від неї не має терміну давності; вона як вишкрябаний напис на буку, що з часом заростає свіжою корою й стає ще об’ємнішим, виділяючись на рівненькому стовбурі каліцтвом. А на старість усі душі вкриті суцільними товстими зашкарублими написами колишніх зрад, не допускаючи вже всередину нічого — ані поганого, ані нового чистого — острах болю перед новою зрадою щільно закриває їхні двері…

Палац у Кристинополі сяяв передріздвяним блиском і чистотою; на кухні патрали товстих індиків і гусей, які цілісінький місяць висіли в підв’язаних мішках і були насильно годовані лише горіхами й білою локшиною; дворовий оркестр розучував нові кантати й ораторії. На холоді слабості Анни Ельжбети потрохи відступали, і вона непередбачуваним ураганом могла впасти на голови слуг, тож усі працювали, неначе чули посвист нагайки над вухом, — швидко, злякано й без зупинок. Дві доньки найменше цікавили пані — лише до стану суконь на заручини, тож дівчатка без упину розучували з учителями добрі манери й танці. Франц Салезій ґрунтовно засів за листування на всі фронти, і гінці щоразу мчали підмерзлими дорогами навсібіч. Щенсний замкнувся в собі: усвідомлення того, яка важлива таємниця висить на ньому, зробило Станіслава стриманим і виваженим в усьому. Юнак почав уникати будь-чийого товариства й залюбки усамітнювався або в бібліотеці, або у своїй кімнаті. Студіювання й осмислення книг перемежалося в нього з тривалим застиглим вдивлянням у стелю. Не мав він ні від кого ні підтримки, ні розради, і все, що допомагало здобути спокій розхитуваній сумнівами душі, — напівзабуті цитати з великоднього «Демофонта». «Не хочу втікати — жона ти моя; геть люди, геть Бог. Для мене сім’я і щастя утрьох — найбільша утіха на світі оцім…» — шепотіли вуста як молитву. Воля Щенсного пасивно погойдувалася й неслася рікою життя до наступної часової позначки. Не хотів він, як і батько, втрачати своє багатство; тільки старий — тому, що тяжко й довго його стягував, а молодий — бо звик до розкошів і не бачив себе поза ними. Та й де є ті, хто на терезах долі між багатством і моральним ідеалом вибрав обдерту сяйливу чесноту? Згоріли на вогнищах, розпалених за наказом багатих, померли безіменними героями. Навіть ті, хто проповідує Божі ідеали, не можуть без коштовних прикрас і золотих шат, вкриваючи непотрібним нальотом фальші чисте Боже слово. Ніхто не готовий поступитися своїм великим матеріальним заради великого морального. Любов до грошей як те міцне павутиння, що не випускає прекрасні ідеали, з якими ніби й ти згоден, летіти над світом і вдосконалювати його… Гроші — особиста свобода, особистий комфорт, повага інших, тож не можна їх віддавати, ні…

Кристинопільський орган відносив душі присутніх у піднебесся. Усі щиро раділи святу народження Боголюдини, завдяки якій не лише мають правила співжиття, а й чують таку божественну музику. Вона породжувала в Щенсному впевненість у тому, що все-все буде добре. Завтра його весілля. Та ні, не весілля, бо нема веселощів і не буде. Завтра його шлюб. З нього спаде камінь вини перед Гертрудою й Коморовськими, але звалиться брила брехні й очікування важкої розмови з рідними — ні завтра, ні післязавтра не буде легше. А коли настане полегшення — невідомо…

Зранку 26 грудня карета з вифранченим Щенсним повільно викотилась із двору.

— Мамо, я в Сокаль, на різдвяну службу в костел, — хай побачать, що ми про них пам’ятаємо, — довірливо повідомив матусі, і та втішалася політичній далекоглядності сина: правильний хід, правильний — люди мають бачити свого господаря, особливо в церкві на великі свята й поближче до ксьондза — це майже як коло Бога… Нічого так не змушує люд шанувати й слухати свого пана, як його німа присутність у святому місці — повна ілюзія і рівності, і єдності — і з Богом, і з народом. Так було, є й буде незалежно від часу…

Згодом карета звернула на бічну дорогу й поїхала через ліс у протилежному напрямку — на Сушно. Сіраковському наче заціпило: співучасником надто важкої справи зробив його Потоцький… Спитають із нього точно не як із маршалка. Швидше як із чорта, якого дивом вдалося зловити. І змусять відповідати за всі гріхи як не людства, то всієї Речі Посполитої щонайменше… Кароль не любив брехати. Та останні півроку його мовчазна брехня, рятівна для Щенсного, ставала дедалі міцнішим зашморгом на його сумлінні, а інстинкт самозбереження все наполегливіше змушував метатися в душі Сіраковського дурні передчуття. Кароль глянув на Потоцького в надії позичити в того впевненості, та розширені зіниці Станіслава Щенсного були промовистіші за те важке мовчання, що вже діставало в повітрі зримі обриси великої каменюки.

— Що відчуваєш, наречений? — нарешті поцікавився Кароль.

Потоцький зосереджено облизав пересохлі губи, глянув тривожним поглядом на товариша.

— Навіть не знаю… Якби була можливість опинитися або в дуже старому часі, або в дуже далекому звідси новому, я б не відмовився. Якось хвилююся, чи що… Навіть не хочу думати, що то далі буде… Та хоча воно саме в голову пре… І все якесь таке — не дуже добре, правду кажучи.

— Але ти кохаєш її? — вирішив підтримати розгублений дух пана-товариша Сіраковський.

— Та коли думаю про неї, то все оте решта наче тьмяніє й задкує від мене. То кохання — як думаєш? — несподівано обірвав тягучість мови Щенсний.

— Та… так, так, то кохання… Хоча коли вже є дитинка в утробі, то вже й порядність, може… Не знаю, Щенсний. Та добре ти робиш однозначно: по полю ти гарцював, ниву ту ти засіяв — час збирати свій врожай. Іншого виходу нема.

Обоє майже одночасно важко зітхнули й втупили задумані погляди у вікна карети. Витків здивованими поглядами зі всіх хат проводжав святкову карету свого молодого пана — сотня версій зародилася в головах: невже в оте нещасне своє Полове при святі поїхав? І чого? Витків же більший… А мо’, у гості до іншого пана в Радзєхув їде? Та ні, з якого дива такий великий дідич до меншого буде їхати… А чи до панів Мнішеків у Щуровичі? Та ні, ті в Кракові більше часу проводять. Та й улітку чогось у тому напрямку кілька разів скакав…

На сушненській дорозі на них уже чекала карета Коморовських. Схвильована Гертруда все переживала, щоб якась неприємність укотре не стала перепоною Щенсному, і з полегшенням зітхнула, побачивши усміхнене обличчя коханого.

— Богу дякувати, — перехрестився Якуб, за ним — Анна з Кордулею. — Їдьмо, — подав знак кучерові.

Два екіпажі повільно покотилися затверділою від перших морозів лісовою дорогою. Згодом їх зустріли рівні пічні димки невисоких дерев’яних хаток Нестанич; десятки допитливих дитячих і дорослих очей споглядали через маленькі віконця картину з іншого світу — панів-напівбогів у розкішних колісницях, запряжених баскими конями. Та в церкву нікого не пропускали: слуги Коморовських відтісняли переляканих, та наполегливих у своїй цікавості людей подалі від гарної дерев’яної, збудованої без єдиного цвяха церкви — пани мали сьогодні свою мову з Богом, і вона була не для всіх вух. Напівтемрява, просякнута стійкими церковними запахами вкупі з ароматом старого дерева, готувалася стати свідком не просто таїнства, а ще й дуже прикритого таїнства — народження нової сім’ї Потоцьких. Кроки нечисленних учасників шлюбної процесії відлунювали в кожній душі якимось чи то острахом, чи то не дуже добрим розумінням майбутнього дійства, змушуючи присутніх раз у раз мерзлякувато поводити плечима. Гертруда глянула на Щенсного: він хвилювався, навіть зрадливі бісеринки поту, незважаючи на холод, вкрили його чоло. Очі дівчини зволожіли. Не так вона уявляла своє весілля, зовсім не так… Збоку нетерпляче тупцювала Кордуля; на лицях батьків зовсім не було тієї розкутої радості, яка б пасувала моменту. З ввічливою сухістю всміхнувся Кароль Сіраковський. Байдуже спостерігав за підготовкою до обряду адвокат Тадеуш Маньковський — от і всі гості її шлюбу. Чому? Чому вона, вродлива, юна, багата, має ховатися від людей, неначе злодійка? Що, що вона зробила не так, щоб сьогодні найурочистіша подія її життя стала ось такою — як спалений у печі й обгорілий хліб — чорною, черствою й нікому не цікавою? Попри юний вік, дівча вже мало певні життєві спостереження: коли вдома вона розпочинала вишивку, а щось у роботі наче заважало, — то хрестик змилить, то ниточка обірветься, — не буде то вдала вишивка, ні, і завше ледве до кінця тако-сяко доводила… Який початок, такий і кінець — добре засвоїла Гертруда. Отой життєвий урок клював свідомість нареченої прямісінько в тім’ячко. Та інша частина душі промовляла до неї розсудливим повільним голосом знахарки Іванни: «Твоє дитятко… Бережи його. Це найкраще, що дає Бог у житті жінці… Усе решта — тлінна суєта… Переживеш, усе зміниться на краще. Будь сильною…» Гертруда прислухалася до того голосу, і все решта дійсно почало відходити на другий план.

Монотонний голос отця Длужнєвського теж зовсім не мав ані радості, ані якоїсь урочистості. Усе проходило як у напівсні: механічне «так» молодят, швидкий чужий погляд Щенсного, надівання обручок. Підпис у церковній книзі… Холоднеча чи то від церемонії, чи то від майже порожньої церкви добила якісь святкові очікування, спрямувавши думки Гертруди-Христини Коморовської — відсьогодні Потоцької — у буденне русло: «Додому… Хочу додому, у тепло…» Молодята вийшли з церкви. Сотні очей дивилися на неймовірну для маленького села подію — та-а-акі пани і в задрипаному глухому селі вінчаються… Знати, пан Коморовський має для Нестанич неабиякі перспективи, раз настільки важливу подію їхньому храму довірив. Свято велике, а людей так мало, майже ніц… А наречена що вже делікатна, тільки очі великі блищать… Плаття, щоправда, погано видно під широкою шубою, зате вельон — о-о-о, як мороз по вікну, і хто ж то такий виткав… А панич молодий — наче все життя сметанкою годований і помазаний. Де ж вони такі файні виростають?..

— Пан Потоцький, моє шанування, — долинуло до натовпу прощання з молодим Тадеуша Маньковського.

«Потоцький, то Потоцький з Кристинополя…» — почав перешіптуватися люд. Сільську зимову тишу розрізав святковий мелодійний передзвін — хлоп на дзвіниці дуже старався. Сотні ворон здійнялися від того в небо й почали з роздратованими криками кружляти над селом, стривоживши жителів навколишніх лісів і боліт. Великий Болотний Дух, що дрімав у ще теплій трясовині, підніс голову й прислухався до своїх відчуттів: зі звуками прийшов і запах майбутньої поживи; безлике зло зручніше розправилося в баговинні: недовго залишилося чекати, зовсім недовго…

Лише коротку мить їхало в одній кареті подружжя Потоцьких — так видалося Гертруді. Кароль пересів у карету до Коморовських, даючи можливість молодятам насолодитися нетривалою весільною подорожжю завдовжки десять кілометрів. Щенсний тримав юну дружину на колінах. Великі теплі чоловічі долоні ніжно стискали холодні тендітні пальчики Гертруди. Вона була щаслива від відчуття захищеності, близькості й підтримки, якого так бракувало в останні місяці.

— Щенсний, мій коханий Щенсний, — радісно тулилася дружина до чоловіка, — тепер наші долі навіки пов’язані, правда? — Великі сині очі довірливо дивилися в самісіньку душу юнака.

— Так, моє кохання, так… — обціловував гарячими устами гарненьке личко Щенсний. — Усе в нас буде добре, тільки трохи терпіння, любове моя…

— Ти скажеш своїм батькам про нас? — тривожна надія бриніла в голосі дівчини.

— Звичайно, зіронько моя… Та трохи згодом. Тобі не варто перейматися через це. Тепер ми під Божою опікою. Ніхто не може забрати назад те, що освятили небеса, — твердість у голосі чоловіка вселяла віру в те, що він говорив. На душі в Христини ставало добре й затишно.

— Ми поїдемо святкувати в Сушно, — з усміхом повідомила чоловікові.

— На жаль, моя радосте, я не зможу: за годину-дві звечоріє… Тож вибач, серденько… — після тих слів знайоме зрадливе відчуття самотності холодом заповзло в груди Коморовської.

— Мені… Ні, нам, — погладила випуклий живіт Гертруда, — бракуватиме тебе. — У кутиках очей з’явилися сльозинки. Станіслав гарною біленькою хусточкою легенько витер очі дружини.

— Тс-с-с, кохана дружинонько, а то наше дитя теж там заплаче. Я твердо тобі обіцяю: усе, усе в нас складеться добре. Гнів батьків із часом вщухне, щойно нашу дитинку побачать. І Бог того хотів, щоб ми побралися. Тож вір у краще, і воно буде… Я не можу обманути батьків у їхніх сподіваннях, — м’яко й безформно виплітав заспокійливі слова Потоцький.

— А що, у тому час щось змінить? Обман — він і є обман чи то сьогодні, чи то завтра, — у відчаї Гертруда ставала гострою на язик.

— Ну, сонце моє… — аж замовк на хвилю Щенсний. — Навіть перші християни, пригадай, таїлися зі своїми переконаннями… Бог водив народ Мойсея сорок років пустелею: виховував терпіння. Тож інколи стриманість і терплячість допомагають справі виживання.

— Ти знаєш, Щенсний, — юнка серйозно глянула у вічі чоловікові, — я… не хочу виживати. Слово якесь таке, ніби я в пустелі серед диких звірів… Я хочу жити, просто жити з коханим чоловіком. Ті люди страждали за переконання, а ми, ми — за що?.. За твоє й моє щастя… і нашої дитинки?

— Розумієш, Христиночко, — Щенсний повагався хвилю, — за непослух батьки можуть позбавити мене спадку. І як ми будемо жити майже без грошей?

— Боже мій, любий… Яке «майже без грошей»? Мій тато дав мені посаг у сто тисяч злотих — це ж справжнє багатство… Повір, нам вистачить, Щенсний! — запально промовила Гертруда.

— Заспокойся, моя радосте… Знаєш, як казав мені один мудрий єврей у Белзі: «Щастя не в грошах, а в їхній кількості…» Не буде добре, коли замість чотирьохсот сіл і сімдесяти містечок я матиму якесь одне невеличке село — Сушно чи Нестаничі. Це смішно, повір. Якщо можна мати більше, то треба мати більше. І нам то вдасться, — переконливо закінчив Станіслав.

— Любий мій, у мене якесь таке відчуття… — Гертруда трохи повагалася, та оскільки звикла не критися у своїх думках, продовжила: — Що ти наче кладеш на одну шальку терезів нас із синочком, а на другу — гроші, — запитально глянула на чоловіка.

— Не говори дурниць, серце моє, сім’ю треба забезпечити, тож довірся в тому мені, — м’яко заспокоїв Щенсний і перевів мову в інше русло: — Ти сьогодні така гарна, — провів рукою по шовковистому волоссю й ніжному витонченому личку. — Дай намилуватися тобою ще трохи, — і розпашілими вустами поцілував пишні губки Гертруди.

П’янкі відчуття літа повернулися до обох; затуманена близькістю свідомість замовкла й вилетіла через віконце карети. Гертруда сиділа на золотому місці чоловіка, і плавні рухи карети вигойдували їх на хвилях тілесного блаженства. Обоє прагнули лише одного — щоб та мить не закінчувалася ніколи… Солодкий стогін Щенсного повернув у реальність. Гертруда продовжувала сидіти, міцно обійнявши чоловіка обома руками. Відчуття холоду вже не було, та щем заходив у душі обом: Гертруді — від майбутнього розставання, а Потоцькому — від повернення до думки про можливу розплату за таємний шлюб.

— Так, ледве не забула… — Гертруда вийняла з кишені шуби маленький медальйон. — Це тобі. І носи його, будь ласка. Я буду відчувати, що ти поруч… і що ти захищаєш нас…

Щенсний відкрив медальйон: вродливе юне обличчя Гертруди замріяно дивилося в далечінь.

— Спасибі, пані Потоцька, — галантно й грайливо подякував Щенсний.

— Прошу не забувати свою дружину, пане Потоцький, — розважливо відповіла, і знову палкі вуста поцілували Щенсного. — Я люблю тебе, мій коханий чоловіче… І годна все багатство світу віддати за тебе, — прошепотіла, куйовдячи м’яке хвилясте волосся Станіслава. Карета спинилася, молодята востаннє поцілувалися й роз’їхалися кожен до себе… Востаннє…

Шістнадцятирічна Пелагея Тереза Потоцька була яскравою ілюстрацією до того майже стовідсотково правдивого випадку, коли у двох вродливих чи майже вродливих батьків народжуються невродливі діти. Попри те, що Анна Ельжбета не була в юності красунею, та хоча б чиста шкіра рятувала ситуацію. У доньки, що сьогодні заручалася, трохи витрішкуваті чорні очі в комплекті з обсипаним юнацькими вуграми червонястим обличчям і маленьким стиснутим, як у мами, ротом справляли, м’яко кажучи, не найкраще враження на присутніх. Та майбутній красень-чоловік, схожий шкірою на молочне пацятко[29], — двадцятивосьмирічний Міхал Єжи Вандалін Мнішек, дідич Вишнівця з Тернопільщини, — не звертав на такі дурниці уваги.

— Шановне панство, — піднесено розпочав Франц Салезій, — маю за честь представити вам свого майбутнього зятя з поважної й великої родини Мнішеків — пана Міхала Єжи Вандаліна, власника Вишнівця й ключа в сорок сіл, — театральний жест у бік майбутнього зятя й не менш артистичні поклони симпатичного молодика були підтримані аплодисментами. Батько нареченої продовжив: — Після того на нас чекатиме ще й наступна приємність — родичання з іншою гілкою Мнішеків уже через шлюб нашого сина Щенсного, і про це ми збираємось оголосити в лютому, під час весілля оцих двох голуб’ят. За своєю любою донькою я даю… — старий Потоцький зробив вичікувальну паузу, — …шістдесят сіл і посаг у півмільйона злотих.

У невеликому натовпі почулися захоплені вигуки — саме на такий ефект і очікували Потоцькі; Анна Ельжбета переможним поглядом обвела присутніх, дещо затримавшись на коханому синові: «Якийсь він не такий… Чи не захворів, бува…» Щенсний дійсно був не такий: грошовий хробак сумнівами підточував його душу. Які ж то великі статки стануть у результаті шлюбу Мнішека з його сестрою! «І куди я ото вліз… чи то вляпався… Де одне село, а де шістдесят…» — починав розуміти Станіслав.

Після застілля чоловіки майбутніх родин зібралися в кабінеті батька. Старий був задоволений.

— Маємо з вами всі шанси створити навіть своє крулівство на обширній території. Львів, Станіславів — там усюди є рід Потоцьких, а тепер ще й шмат Тарнопілля, далі — Вінничина аж до Київщини… Якщо постараємося, звісно… Землі наші тепер майже впритул… А то, що розриває їх… — старий лукаво посміхнувся у вуса, — то я навчу вас, як робити…

Та всі й так знали живу легенду про те, як Франц Салезій повівся з дрібним власником села на Черкащині. Той уперто не хотів продавати своє невелике село, що не тільки клинцем сиділо посеред володінь Потоцьких, а й болячкою-сверблячкою в очах і мізках магната. Тоді розумник Францішек покликав шляхтича в гості. Хто ж відмовиться від дармового гостювання в такого багача? Майже добу панок розважався, їв і пив у товаристві гостинного Потоцького. Особливо пив… Так собі попив, що після тих файних гулів-загулів ну ніяк не міг потрапити додому: і дорога ніби й туди, і ліс той, а села нема та й нема! Чисте зоране поле замість селянських дворів. Що вже бідака накружляв по знайомих місцях… Ледве з глузду не з’їхав… І плакав, і на коліна падав — усе благав небеса прояснити ситуацію… А цілісіньке село за наказом багатого магната-сусіда за добу було розібране до останньої дошки; люди з худобою, курами, псами й котами були перевезені в села Потоцького — за ніч територія колишнього села спритно перетворилася на виоране поле… У судах шляхтич, уже голота, ну зовсім нічого не міг довести, та й не хотіли судді знати його теж голу правду… ще б одягнув її в срібло-злото, а так… Судова ж правда завжди була на боці тих, у кого гроші… Нічогісінько бідака не довів — спився й збожеволів. Ну й так тобі, п’яндиго: нема чого в ігри непослуху з багатими гратися — золото тому і є золотом, що завжди на вершині. А не маєш його — задери морду та гіпнотично дивися й виконуй, що тобі з вершини наказують; гляди, і до тебе щось звідти покотиться. А то нє, захотів бути рівним богам… Знай своє місце, дурню. Та й іншим брикливим наука буде…

— Славне місто Вишневець є славне не тільки нашим зятем і бойовими звитягами, а й дечим іншим, — підморгнув до пана Міхала Мнішека старий Потоцький, і усміхнений молодик закивав головою.

— Так, пане Франце Салезію, ви, як завше, маєте рацію, — зробив вправний мовний реверанс у бік майбутнього тестя Мнішек і продовжив, звернувши погляд на молодого Потоцького: — Саме в моєму містечку майже тридцять літ тому й була заснована наша перша масонська ліга… Я сприятиму вашому, пане Щенсний, вступу туди… Там зібралися дуже мудрі люди, які прагнуть мирного й успішного руху вперед своїх статків та добробуту того люду, що мають під собою. Повірте, вам сподобається те, як легко можна вирішувати життєві питання, скинувши релігійну й національну зашореність.

— А це не нашкодить нашій Польщі? — уточнив Щенсний.

Мнішек із розумінням усміхнувся.

— Просте й водночас гарне запитання… Ви знаєте, зазвичай озлобленими є голодні й бідні люди, та рідко хто з них шукає причину нестатків у собі. Завжди винуватим є хтось, і зазвичай той, хто має іншу мову чи релігію — так і виникають оті непотрібні конфлікти. А рівним, ситим, задоволеним і зайнятим нема що ділити й на що заздрити. Та й будь собі тим, ким хочеш бути: поляком, українцем, євреєм чи вірменином. Коли матеріальне дає добрий фундамент, то піддашшя у твоїй голові вже мало кого хвилює. Звісно, ми любимо Польщу, її мову, звичаї й будемо підносити все те серед своїх… Та я далекий від примусу чи нав’язування того іншим, — закінчив Міхал.

Щенсний задумливо похитав головою: згоден, так… Ті прості на перший погляд речі знову-таки мали під собою основну умову виконаня — великий статок. Саме гроші повинні були привести країну до миру й благополуччя. Та й у масони його б ніхто не покликав, якби він не був із багатого роду Потоцьких… Багаті змінюють світ — не бідні, ні… Тільки за гроші можна купити правду, бажання, мрії інших людей, зробити їх щасливими й здоровими. Гроші заводять у цей світ і виводять із нього: не похрестять, не поховають тебе задурно… Гроші — це перепустка до Господа. Це у тваринному світі все може бути без грошей, а Бог, даючи людині ніби єдиний і найкоштовніший свій дарунок, — душу, — вклав у комплект до неї ще й гроші. Усе має свою ціну у світі людей: чи то мудра думка, чи твоя доброта — усе працює до певної грошової межі, і спокій твій підпертий грошима, і вчинки — свої й інших — теж оцінюють ними. Зробив хтось тобі добре — плати, хтось убив когось — теж платить, щоб горе близьких утопилося в інших, куплених утіхах… За те й сам Бог постраждав: продали його за тридцять срібних монет. А може, просто зайвий раз нагадав тим людству, що воно без грошей нікуди? Чи в такий спосіб застеріг своє творіння від того, що найперше призначення грошей — оплата зради?..

Короткий світловий день плавно перетікав у довгий темний вечір, заганяючи Щенсного в таку ж чорну й затяжну депресію. Його Гертруда мрійливо дивилася кудись убік із маленького медальйона, який тепер підсвідомо асоціювався з її маленьким посагом. Це дуже гнітило юнака. Сьогодні він помітив на собі зацікавлені погляди таких гарних красунь-панянок… Виявляється, у світі є й інші гарні дівчата, і як він цього не помічав… Загадковим котячим поглядом дивилася на нього з портрета на столику вибрана батьками вже колишня наречена Жозефіна Амалія Мнішек… Та вона теж гарна, і до неї його лук теж спокійно вистрілив би, і не раз… Та й до тих панянок він охоче б теж на мішені пішов… Влип… Чи ні?.. Смішно, як смішно… Він, одружений чоловік, мусить і далі вдавати із себе слухняного хлопчика. Та бунтувати у своїй золотій клітці Щенсний не хотів. Перемелеться — борошно буде. А поки мовчи, паничу, будеш їсти книш…

— Така надворі завірюха, немовби чорти весілля справляли, — зайшов у дім припорошений снігом Якуб.

Сніг сипався з темних небес і завалював Сушно аж по комини. Вітер зі свистом перевівав і наносив високі кучугури; не лише село було відрізане від усього світу, а навіть уже й сусід від сусіда. Через переметені дороги ніхто не ризикував кудись їхати. Глибокий сум оселився в очах і душі юної пані Потоцької: «Не приїде — не зможе…» Не пригорне до себе, не спитає, як почувається, не підтримає словом… Лише синій сапфір каблучки відгукувався на світлі легеньким промінцем надії. Гертруда відчула перші порухи маляти: уже шостий місяць добігав кінця. Вона мовчки стояла, вдивляючись у снігову круговерть. Як багато з нею сталося цього року вперше… З берега дитинства її катапультувало на берег зрілості. Коротка юність не вбрала її крила в пір’я для самостійного польоту. Зрілість обтяжила їх важкою ношею. Життя не спитало, чи готова вона до цього. Юна душа ще не виплекала свій сталевий стержень, який би допоміг не зламатися під час життєвих завірюх…

По будинку бігали, галасуючи, менші сестрички з братами. «Які вони щасливі… Якби знаття, що отак буде, сто разів би подумала, перш ніж… Але хтозна, може, втратила б коханого Щенсного?.. А нехай, нехай буде й так. Маля народиться — і буде він зі мною… Усе буде добре, маленький…» — погладжувала живіт задумана Гертруда. Ззаду тихенько підійшла мати, обійняла доньку за плечі, допитливо заглянула у вічі.

— Як ти, моя люба?

Гертруда мовчки кивнула у відповідь і схилила голову матері на плече. Є ситуації, коли слова потрібні. Сьогодні була така, коли вони зайві. Теплота обіймів давала потрібну підтримку. Анна вже сьомий місяць доношувала дитинку. Вік мав свої переваги, та жіноча робота вже давалася їй важко.

— Ну що, дівчата мої, за чим сумуємо? — обійняв обох Якуб. — За весною, за сонцем, за щастям і… — Далі й так було зрозуміло, хто наступний у переліку… Якуб зітхнув, крекнув: — Та буде, буде весна, буде й сонце, будуть і лелеки — і ті, що з крилами, і той, що на двох ногах… Не переживайте, усе в нас буде добре.

Насправді рана в душі Якуба теж кровила, та мусив він не тільки сам бути сильним, а й підтримувати своїх дівчат. Хто б його підтримав і розрадив… НакÓпав би того засранця-зятя. Навіть не то що накÓпав — викопав би подалі, щоб очі не бачили й вуха не чули. Мямля кристинопільська… Свинота безчесна й нестримана на передок, хай йому грець… Та без нього не прийме громада ні Гертруди, ні нащадка, ані менших Коморовських — усі, усі цуратимуться. А жити треба серед людей і з людьми — тож тримай, Якубе, свої нові правила чи то свою нестриманість при собі — не тобі столітні устави й порядки змінювати… Схили голову й тихо будь. Гонор свій у кулак або на п’єц і терпи. Життя якесь свинювате таке: завше нагадує, хто вищий, а хто нижчий, хоч як би тобі й не подобалося потрапляти в другу категорію. Боже, дай терпіння…

Січень добігав кінця. Ворони з шумом почали сідати на сніг, провіщаючи потепління. За кілька днів снігові кучугури потекли холодними річками в низини, до боліт. Дзюркотіння талих вод притопило покривало трясовини, і цікаві морди нечистих вивчали місцевість: чи можна вже виходити на полювання, а чи ще почекати? Можна, можна на хвильку й вискочити в гості до пані Анни Ельжбети, а то втратила там, напевно, нюх на чортяк…

Анна Ельжбета була страшенно зайнята: 5 лютого, через тиждень, весілля Пелагеї Терези з Міхалом Мнішеком. Запрошення одразу після заручин розлетілися з гінцями в усі кінці Речі Посполитої. Чим ближчим був день весілля, тим активніші приготування йшли по дому, кухні і, звісно, у театрі. Пані мусила проконтролювати геть усе; істеричні крики Анни Ельжбети з неймовірною швидкістю змінювали локації. Добре, що було не літо, а то нещасні слуги випарувалися б від неймовірного перегріву, зате Потоцьку все одно не влаштовувала їхня спритність. Розлючена повільністю дворового люду пані Потоцька впала на своє улюблене крісло-гойдалку навпроти каміна — треба хоч трохи віддихатися від тих лайдаків. Рівний жар віддавав приємне тепло, і очікуване заспокоєння плавно перейшло в напівсон. Анна Ельжбета розкладала в розімлілій голові ще невиконані справи. Гойдалка розхитувалася в ритм думок, хоча Анна зовсім не відштовхувалася, як зазвичай. Вона цього не помічала, бо надто зосередилася на справах. Та рух крісла ставав дедалі енергійнішим, збільшуючи амплітуду. Згодом розм’якла від тепла жінка ледве встигла схопитися за підлокітники, інакше б точно опинилася писком у жарі каміну. «Що за дурні жарти?» — з гнівом подумала Анна Ельжбета й роззирнулася. Жах скував її тіло й розум: маленьке голісіньке дівчатко з червонястою шкірою всміхалося беззубим ротиком і дивилося на неї дорослим поглядом знайомих очей. Анну наче спаралізувало, а маля продовжувало триматися за крісло-гойдалку й морщило ротика, наче щось говорило, за хвилю видало зміїне шипіння й різко вирячило очі.

— А-а-а!!! — зіскочила з крісла Потоцька й помчала до дверей; зашпорталася й упала, боляче вдарившись. Ніхто зі слуг не ризикував прийти на той крик: усі вже начулися їх під зав’язку, і кожен новий панський галас викликав нормальне людське бажання бігти не на нього, а від нього. Маля присіло над безпорадною Анною Ельжбетою й помочилося прямісінько їй на голову. Від гніву й безпорадності пані вибухнула плачем. У безсилій люті била руками по підлозі, проклинаючи подумки той день, коли Марія Мнішек підбила її, доброчесну й святу людину, на такий гріх… У кімнату прочинилися двері й боязко заглянула Агнешка.

— Ясновельможна пані… З вами все гаразд?..

— Курво-о-о!.. Ти ще питаєш?! — завила пані.

Агнешка допомогла Анні Ельжбеті встати. Напівбеззубі щелепи цокотіли від нервового зриву, з мокрого волосся скапували залишки чортзна-чого… Згодом вимита й перебрана пані покликала до себе кухарку Зосю:

— Де дитина Каролінки? Ви занесли її в монастир, як я наказувала?

Перелякана Зося, яка довгим коридором шляху до пані пригадала всі свої гріхи, полегшено зітхнула:

— А, дитина… Так не встигли ми її донести — померла. Недоношена була. Навіть охрестити не встигли… Гріх то, звичайно… Просто поховали ми її, та й усе.

— І де ви… її?..

— Та в садочку, у кущах… Біля Каролінки…

Пані походила по кімнаті, щось роздумуючи. «Отець Ігнатій радив не боятися їх… Не буду… Ой… Ні, ні, не треба боятися. Хай мене бояться…» Потоцька рішуче глянула на Зосю.

— Веди мене туди.

Мороз схопив підтоплені сніги, і кожен слід, залишений воронами на них, виділявся замерзлим відбитком. Спресований сніг із хрускотом скла розсипався під ногами жінок, і лячне відлуння йшло садом. Зося привела Анну Ельжбету у віддалений куток. Два невеличкі горбочки по-сирітськи виділялися між кущами й наче тулилися один до одного.

— Ось… — махнула рукою Зося, — тут Каролінка, а тут… — закашлялася, — дитя…

Анна Ельжбета зітхнула, помолилась і проказала молитву. Уважним поглядом окинула горбики… Так… Ось і воно — мороз по шкірі продер пані: крихітні відбитки дитячих ніжок чітко виднілися на снігу… Анна рвучко обернулась і швидко, спотикаючись, пішла геть. «Отець Ігнатій допоможе… Допоможе… Боже, і ти допоможи…» — пані надовго була вибита з душевної рівноваги. Усі її фундуші, молитви й пости не змогли переважити одного нікчемного, на її погляд, гріха. Не хоче, ну ніяк не хоче Бог бути поблажливим до тих, хто на догоду своїм ницим бажанням знищує людське в інших…

Кристинопільський палац був вилизаний до блиску й наповнений усіма спокусливими запахами, які незалежно від століття чи десятиліття нагло й уперто підштовхують люд до гріха ненажерливості й ублажання плоті, трансформуючи невинне почуття голоду в жадібного монстра-гурмана; а він, виростаючи до велетенських розмірів, незграбним великим тілом штовхає й напаковує в торбу індивідуальних гріхів усі решту, передбачені біблійним комплектом. Та весілля дочки магната й мало на меті підштовхнути ту торбу кожного до наповнення: похитнути стриманість і в їжі, і в поведінці, змусити заздрити комусь і тихо ненавидіти себе; гордовито відвертати пики від того, хто нижчий у шляхетській касті. Добре, що трохи порозмерзалися й підтанули сніги — дорогами вже якось можна було дістатися до Кристинополя. За день до весілля вже всі кімнати палацу були заповнені.

Жвава Марія Амалія Мнішек радісно обійняла Анну Ельжбету.

— Подруго моя люба! Що, сумувала за мною — признайся? — Відчуття самозакоханості било в ній сильніше, ніж термальні джерела в Будапешті. — Погуляємо, поп’ємо знову на славу?.. — Дурнуватий сміх із підтекстом спогадів завершив вітання.

Анні Ельжбеті, як і всім паням, відбирало мову перед більш напористими й хамовитими, тож вона з дурнуватою усмішкою лише згідливо хитала головою. Майбутня невістка Жозефіна Мнішек розквітла ще більше: її краса, позначена ще й печаткою інтелекту й оповита аурою потаємного сексу, робила її Афродітою кристинопільського Олімпу. Пан Мнішек, чи то повільний і флегматичний за своєю природою, чи то постійно змучений невгамовною й ненаситною дружиною-наїзницею, ліниво входив у нову обстановку. Франц Салезій по-дружньому поплескав майбутнього свата, стиха повідомивши:

— Ти знаєш, Єжи, а ті руські засранці до мене на весілля припхалися.

Єжи Августин Вандалін Мнішек здивовано глянув.

— Хто-о-о?

— Посол новий, Волконський, лисяча морда… І той нахаба, генерал Рум’янцев… Видно, обробляти нас тут будуть… У штани трохи насрали, бо від Ясної Гури довелося їм відступити, та й бояться, щоб ми тут до чогось нового не домовилися, бо як у кулак стиснемося, то можемо й писок їм натовкти…

— Так то ще треба стиснутися… А що там стискуватися: на холєру той акт детронізації? Наперділи ним на всю Європу, от і Європа ніс від нас верне. Не знаю, Францішеку, як ти, та я не готовий іти ні до конфедератів, ні до короля нашого, огира руської імператриці. Нех собі чубляться. У нас свої плани на свої гроші… Поженимо дітей, а там щось виплетемо. Головне, щоб нам було добре. Хочуть собі воювати — нех воюють. Кому що Бог призначив, той волочить. Кожен Ян має свій план… — аж змучився від довгої мови пан Єжи.

Франц Салезій згідливо похитував головою: нікому з двох магнатів, що довго видряпувалися на вершину благополуччя, не хотілося злетіти з неї за мить патріотичної слабкості. Посол Волконський і генерал Рум’янцев із привітно-презирливими посмішками зверхньо споглядали парад марнославства в польському варіанті.

— Ну как думаете, господин Румянцев, удастся нам наконец-то этого старого осла Потоцкого запрячь?

Товстопикий генерал із поросячими очками ствердно похитав головою.

— Сложный, сложный человек… Да что там говорить: старого воробья на мякине не проведешь… Но я так думаю, что он должен быть готов к сотрудничеству. Умань-то многого стоит. Не откажется, нет: слишком много пожил, умный стал, мать его…

Волконський задумливо хитнув головою.

— Подтолкнуть бы как-то это дело надо было бы… Только как и чем — никак не скумекаю. Ну ничего: погуляем, поразговариваем с этими пузатыми денежными мешками, а там, может, что-то и нарисуется. Может, повезет кого-то за яйца ухватить, чтоб России-матушке послужил, — задоволено заіржали троянські коні кристинопільського весілля.

Генерал із єхидною посмішкою додав:

— Да всех их хорошо было бы прямо отсюда в Сибирь, чтобы морды ихние да на холоде русском попроще стали. А то ишь, возомнили себе, что могут у нас под носом делать, что хотят, без спросу. Не-е-ет, гуси жирные, не будет так, как вы себе надумали… Ишь, возомнили себя самостоятельными… Не таких обламывали… Не доверяю я им, ой не доверяю… Пока зима, договориться между собой могут. Легче этого не допустить, чем потом пожар тушить.

Посол Волконський згідливо кивнув: ця чи невизначена, чи прихована у своїй визначеності маса дійсно могла отут домовитися діяти спільно. От би якось кинути непомітно ложку непідписаного російського дьогтю в той медовий весільний казан… Рідко ж отакі ваговиті за ранжиром збіговиська в Польщі бувають. Та й сюди вони з генералом приїхали не тільки мед-пиво пити. Нема більш балакучих і цінних людей, як добряче підпиті: розкуті і в словах, і в думках, і в гріховних слабкостях — усе стане добре зрозумілим для російського вуха й ока. Та й що там вони, поляки, можуть випити супроти російського, генетично натренованого алкоголем організму! Носять собі малюсінькі келишки, попивають і з того вже й веселі… Та дати вам до рук нормальні руські мірки — о-о-о, та ви б тут усі впали замертво штабелями… А чи покосами, як трава на сінокосі… Посланці двоголового орла любили все дволике. Та й самі вони були як той двоголовий орел: не тільки терпляче переслідували здобич, а й аж двома головами удвічі пильніше видивлялися і явне, і приховане, щоб у потрібний момент боляче запустити гострі пазури в тіла неугодних. Кожен високий російський чиновник мав зазвичай два обличчя й дві натури: для тих, хто вищий від нього, — запопадливу морду, підібгані передні лапки й мирний хвостик бубликом, а для нижчих — оскал і нутро голодного й непередбачуваного вовка. Російські посли утворювали експортний варіант, гібрид песьововка — хитру й підступну гієну, що вміла підлаштовуватися під ситуацію.

Песьововк Волконський привітно всміхався й лащився до високого магнатського панства; пускав довгі зацікавлені погляди в бік заміжніх підстаркуватих пань — завжди знайдуться романтичні дурепи, що попадуться на гачок інтиму — тілесного чи безтілесного… Червоний сигнал тривоги, що виходив від мундира сусіднього з послом генерала Рум’янцева, лише додавав фантазіям жіночок потрібного адреналіну — ну чогось-от є таки жінки дурні за натурою: чим більше все відкрито й вперто не то що сигналізує — волає: «Не лізь! Не потрібно це тобі!» — тим більше бажання заскочити туди… Напевно, усе за Дарвіном — відколи ще наша ДНК була частиною ДНК метелика…

Тож кожен на весіллі, отому святі ненажерливості й марнославства, мав свої певні завдання. Мав таке завдання і Якуб Коморовський — час, уже найвищий час поговорити з фактичними сватами. Дитинка на підході, Гертруда плаче від самотності — вистачить тієї таємничості. Негоже, коли дівчина після шлюбу залишається в домі батьків. Навіть якщо той шлюб таємний.

Та й уся його таємність лусне за два місяці з першим криком маляти. Якуб був сповнений рішучості зірвати оту непотрібну завісу з життя своєї сім’ї. Його м’яка й тактовна натура довго збиралася з духом і словами — тепер він дозрів.

— Пане Коморовський, вітаю вас! — Анна Ельжбета стримано всміхнулася сусідові — не ті статки, щоб більше старатися. — А де ваша дружина й діти? У вас, здається, донька на виданні? — запитання, узагалі-то, не потребувало розлогої, та й будь-якої відповіді такої дрібноти, як Коморовський, але Якуб, що дуже прагнув почати з’ясування стосунків і тисячу разів моделював у своїй голові словесну дуель із Потоцькими, не мав такого варіанта початку у своїй голові, тож трохи забарився й тільки набрав повітря для якогось мудрого слова, як його погляд наштовхнувся на благальні очі Щенсного.

— О-о-о, доброго дня, пане Якубе! — поспішив Станіслав у компанію до матусі. — Раді вас вітати в нашому палаці, — м’яко й наполегливо відтіснив Коморовського вглиб натовпу. — Як там вона? — спитав неголосно Щенсний, стоячи впритул до Якуба.

Якуб із болем в очах відповів:

— Страждає. Дуже сумує. І мені, батьку, це теж дуже болить. Я хочу нарешті ясності, Щенсний. Через пару місяців уже й твоя дитина на світ вийде. Годі дурня клеїти…

У Станіслава Щенсного забігали очі, як у кишенькового злодія: «Не приведи Бог комусь почути…»

— Ви знаєте, пане Якубе, я… я теж мучуся й страждаю через цю ситуацію… Довіртеся мені. Усе має бути добре, — штампованими заспокійливими фразами говорив Щенсний.

— Слухай-но, може, уже годі? — рішуче почав Якуб, та тут підбігла служниця.

— Перепрошую, панство, та вас, пане Станіславе, кличе до себе батько.

Щенсний, що вже аж змокрів від неприємної й непередбачуваної розмови, спритно рушив убік.

— Згодом… Давайте пізніше, пане Коморовський, — і зник між гостями.

Якуб відчув холодну некомфортність: бридка невизначеність продовжувала тримати всю його родину на гачку пекучого осоромлення й приниження. Чоловікові спершу хотілося заплакати, а потім виникло страшенне бажання дати в пику всім підряд, хто належить до дому Потоцьких. У результаті Якуб рушив до столиків із горілкою…

У кабінеті батька на Щенсного чекав нарешті й приємний сюрприз: усміхнений наставник Маурицій Вольф щойно повернувся з Європи.

— Пане Вольф! — давно Щенсний так щиро не втішався появою кого-небудь. — Я дуже, дуже радий вас бачити… Мені вас так бракувало… Маю багато чого вам розказати… Давайте завтра, гаразд?

— Звичайно, мій друже… І я для тебе маю багато цікавого, — і Вольф, і Щенсний аж світилися від радості.

Вродлива й ставна Катажина Косаковська ловила на собі неоднозначні погляди гостей; і сигналізували вони про ставлення людей до барських конфедератів. Захоплені були в прихильників прогресивних змін у Польщі, боязкі — у тих, хто зовсім не був готовий ні до політичних змін, ні до змін у бік зменшення своїх кровних статків. Зима, що відігнала війська російського запроданця фон Древіце з-під Ясної Гури, яку стійко утримували патріоти під проводом Казимира Пуласького, спричинилася до паузи в розвитку подій. Кожна сторона намагалася використати це у своїх інтересах. Не вдалося фон Древіце знищити твердиню конфедератів, які там уже й про детронізацію короля клич кинули, не вдалося… Цілковита й незвична для Московії поразка. Навіть цинічна й нахабна обіцянка всіх у живих залишити і ще й додому відпустити замість заслання в Сибір, як би дуже пасувало, не допомогла… Поборюкалися, погралися в патріотів — годі… Так же ж ні, не оцінили, сволота, російську великодушність імператриці-матушки… Та ще й Казимир Пуласький перед тим демаршем довів Росію до точки кипіння: заявив у відповідь, що теж дозволяє імперським солдатам цілими й неушкодженими забиратися додому й навіть покаже шлях до самісінького Петербурга… Помста-а-а!!! Концентроване бажання й необхідність помсти висіла масивною сокирою в повітрі російського двору. Нехай-но прийде весна — зматеріалізується вона й пообрубує голови польським півням. А то всі навколо Росії вже й собі голови попіднімали й починають думати, що можуть із-під імперської руки вийти… Литва щось там готує на допомогу конфедератам… І європейські країни починають співчувати Польщі, як сльозливі панночки слабшому на гладіаторських боях. Ні-і-і, Росія такого не пробачить і просто так не залишить. Хай-но зима закінчиться…

Катажина Косаковська, головний «скарбник» тієї польської визвольної боротьби, теж добре розуміла призначення тієї зимової паузи і для всіх сторін, і для себе. Ще, ще трохи б зібрати коштів. Іще бодай незначне, аби лиш збільшення військових сил — і перевага може бути на боці нової й незалежної Речі Посполитої. Ті польські запроданці, що вкупі з росіянами захищали своє наповнене Росією корито, уже достатньо обезсиліли; росіяни ще й тягли війну з Туреччиною. Двох фронтів навіть для російського Гулівера забагато… Відкритий виступ Франца Салезія зі своєю армією в більш ніж п’ятсот осіб міг би стати каталізатором кінцевої перемоги. А виступив би Потоцький — за ним би сніговою лавиною пішла й решта — ефект впливу сильного авторитету діє в усіх випадках життя… Переконати його потрібно — таку мету мала на ці дні пані Катажина.

Тож майже кожен із гостей Потоцьких мав свої амбітні й далекоглядні плани. Та були вони не тільки в гостей. Ще й із дворових Кристинополя одна маленька людина з великою образою й болем у серці прагнула чорної помсти для великої й товстої пані Марії Амалії Мнішек…

Ранок весілля розпочався красивою процесією всіх гостей під музику дворового оркестру в місцевий костел. Невеличка худенька наречена в сукні з найдорожчих французьких тканин виглядала дівчиськом поряд зі ставним і на дванадцять років старшим нареченим. Та нікого не хвилювала різниця у віці — це ще їй має бути за щастя, що не тридцять і не сорок. Основною темою стишеного базікання стало обговорення майнового підґрунтя такого союзу.

Щенсний намагався триматися якомога далі від Якуба. Коморовський запримітив це й набирався злості для неминучої розмови за обідом. Отут уже Анна Ельжбета постаралася: фаршировані молочні поросята, індики на вертелах, мочені яблука й капуста, випічка… На вершині дворової кулінарії стояло морозиво — вершкове з ваніллю. А що вже тієї випивки було… Навіть Марія Амалія Мнішек, схоже, нарешті вже впилася: спочатку захропіла за столом, а потім хлюпнулася писком прямісінько в тарілку з холодцем. Півгодини перебування в свинському товаристві пішли їй на користь: хоча б змогла нормально сприймати все далі. Добре, що не погнала, як зазвичай після алкоголю, свого Єжи в спальню для файної роботи, тож Мнішек із лінивим задоволенням спостерігав її сонне поплямкування в холодці… Якуб теж добряче випив і годен був хоч тут і зараз дати нарешті в пику всім без винятку Потоцьким і тим, хто стане в нього на шляху.

— Прошу уваги, шановне панство! — постукав по кришталевому келиху Франц Салезій. — Бог дав мені діти, — зробив легкий напівуклін у бік Анни Ельжбети. — Спасибі дружині й Господу… Хоч і пізно дав, та довів до пуття я вже трьох. — Схвальний гул пройшов за столом, і Францішек продовжив: — Ну, Людвіка ще маленька, а от син — Станіслав Щенсний Фелікс, — старий із гордістю дивився на спадкоємця й хитро всміхався, — уже дозрів до шлюбу… — Жозефіна Амалія вирівняла осанку й невимушено поправила пушок на шиї; Щенсному все всередині захололо. Старий Потоцький продовжував: — Сьогодні хочу оголосити про заручини двох єдинаків — мого сина та доньки Єжи Августина Вандаліна Мнішека…

— Свиня! Свиня! — розлючено вигукнув Коморовський, та через порушену алкоголем дикцію всі почули «Вина! Вина!» й заглушили мову Якуба задоволеними вигуками й оваціями.

Одразу після новини про заручини гучно заграв оркестр, і панство жваво кинулося врізнобіч: хто — до розваг, а хто — до споглядання тих, що вміють розважатися — усе як зазвичай. Коморовський заплакав від безсилої люті; гримнув кілька разів по заставленому посудом столу. Та ніхто не зважав на це: спосіб веселощів у кожного свій… Щенсний зрозумів усю небезпечність ситуації й поспішив вивести Якуба із зали. Літній чоловік усе намагався вхопити зятя за барки — молодик якось уникав того. Пильний погляд Анни Ельжбети нарешті помітив якісь незрозумілі атракції на виході із зали. Вона поспішила туди.

— Та ти лайно продажне! — запально вигукував Якуб. — Пес більше порядності має, ніж ти, виплодку Потоцьких!..

— Тихо, тихо… Прошу вас, Якубе, тихо, — перелякано повторював Станіслав Щенсний.

— Не буду… Не буду я тихо! Вистачить нам бути тихо! Перед Богом ти не був тихим! Уже твоя дитина скоро на світ проситиметься, і тихо тоді точно не буде… — розкочегарений Якуб не добирав слів.

— Яка дитина? Про що тут ідеться? — підпливла Анна Ельжбета.

— О-о, моє шанування, матусю-бабусю, — розмахнувся руками в незграбному поклоні Коморовський.

— Фу-у, пане Коморовський, та що ви собі тут дозволяєте?! — зморщила носа Потоцька.

— Та супроти того, що ви собі дозволили, то майже, майже ніц! Ваш засранець круликівський… — Якуб зміряв Щенсного поглядом і зневажливо ткнув пальцем йому в груди. — …то, прошу вашу високу милість, мій зять. Що очі витріщила? А-а-а, витріщила-а-а, люба свахо, не знала того, га-а-а?..

Наче блискавка влучила в мозок Анни Ельжбети й раптово забрала всі її сили — навіть примари чортів не мали того ефекту… Жінка закотила очі й повільно впала на підкошених ногах.

— Мамо, мамо… Не слухай його… — намагався підвести матір Станіслав Щенсний.

Якуб трохи спам’ятався, та навіть запаморочення Потоцької не могло спинити його люті.

— Ти, курвий сину, тут не цвірінькай «слухай — не слухай», час нарешті чоловіком бути, а не в штани від переляку сцяти… Як уже пісьок відростив, то пора й хлопом стати! Тьфу на вас, негідники! — махнув рукою й рушив до виходу.

Спостережливий песьововк Волконський укупі з добре натоптаним генералом із великою цікавістю спостерігали за дивним конфліктом. Як і кілька шляхтичів із паннами, яким негайно треба було допомоги дантиста з підйому нижньої щелепи… За десять хвилин карета Коморовського виїхала з воріт галицького Версалю. Тепер палац точно мав усі права так називатися: у його стінах відбувся скандал, гідний королів. Півкоролівства тепер матиме про що говорити щонайменше кілька літ. Будуть ту новину обсмоктувати, як голодний — курячі кості, до відшліфованої білизни΄ й зазубрин… Ще з десяток літ на тому прикладі научатимуть нестриманих на передок нащадків… У всіх сеймах і сеймиках за найменшої можливості насміхатимуться з родини Потоцьких. А що ж ти можеш в державі мудрого зробити, як у своїй хаті маєш стільки голосу, як миш за п’єцом?.. Зате Коморовський їхав додому і ні про що не жалкував. З душі звалився великий камінь. Та колись то мусило статися, а що, що було робити? «Ти диви, як гімнюк файно прилаштувався! Ще такого світ не бачив: одружений хлоп при людях заручуватися буде! А моя дочка що, з циганського роду?» Та якби не треба було зі Словаччини втікати, то ще б подумали, чи варто дитину графа Коморовського якомусь Потоцькому віддавати… Нічого, тепер усе добре. Натовчуть засранцеві своєму дупу. Самі нагавкаються вкупі зі своїми файними псами. Горілки вип’ють до срачки, проспляться — та й усе. Адже Бог-то завірив вкупі зі священиком той шлюб. А Потоцькі переживуть. Він, Якуб, щодня, щохвилини переживає — при кожному погляді на вагітну доньку. «Приїдуть. А може, і приповзуть — гонор гонором, а сором соромом. Може, хоч пику свою гонорову донизу опустять… Та лице зберегти — то норма, то святе. Неприємне, та святе — що для них, що для нас. Принаймні мені вже перед дітьми й дружиною соромно не буде, що мовчав стільки й нічого не зробив. Відстояв я їх, відстояв. І честь самому собі повернув. А то вже як хробак перед куркою виповзував…» — чим ближче везла карета Якуба до рідних стін, тим більше впевненість у власній правоті випрямляла плечі шляхтича.

Повітря в кабінеті Франца Салезія змінило свою земну густину на свинцево-важку — таку, як у пеклі. Станіслав Щенсний стояв по центру — саме там був вхід у його пекло. Хлопець був один, один як перст, і шансів відкараскатися від Божого, тобто батьківського суду, у нього зовсім не було. Не було в нього більше жодної підтримки ні видимого, ні невидимого, ні земного, ні небесного янгола-охоронця, який зміг би на противагу його препаскудному гріху сказати добре слово чи згадати добру справу — усе, усе блідло й зменшувалося до мікроскопічного рівня на тлі того, що він втнув.

— Як, як ти міг таке зробити?! Ти, майбутній король Польщі… Хоча, — знервований Франц Салезій із гіркотою махнув рукою, — ним ти вже точно не будеш… Ти будеш хіба королем шльондр у публічному домі… На кого, на кого ти поліз?! Та під кожною спідницею одним майстром наштуковано! Ти за статками, за грошима рівну собі шукай! Та й яке «шукай» — знайшли ж тобі! Так ні, вибрав якусь голодранку… О-о-о, Боже ж ти мій… Треба, щоб аж так яйця засвербіли, щоб та-а-аку дурницю втнути…

— Та то, Францішеку, катастроф-ф-а-а-а… — завила з плачем Анна Ельжбета. Вона ще не прийшла до тями від почутого, і вологий рушник на лобі допомагав свідомості знову не відлетіти. — Як, як до нас Мнішеки поставляться?.. Та то хіба до Америки втікати… До індіанців… Там теж курви слабкі на передок є, сину…

— Що ти верзеш, Анно?! — розлютився чоловік. — Та таким вар’ятам нема чого взагалі розмножуватися! Ні в Америці, ні в Польщі! Ти, ти хоч розумієш, що ти не тільки не до тієї постукав, а й усе своє життя перекреслив! Нема тепер тобі входу нікуди — ні до сейму, ні до масонів — туди голопупенків дурнуватих не беруть! Туди беруть таких, що головою думають, а не передком! — Батько з виглядом розгніваного Зевса виписував кола навколо Щенсного, а той стояв і плакав, як мала дитина, розмазуючи сльози по лицю й шморгаючи носом. — Та що там говорити… — продовжував із гіркотою старий. — Ти все моє життя споганив… Сімдесят літ мого життя коту під хвіст… Пся крев… Та я так чекав сина… Бож-ж-же праведний, — палко звернув погляд догори, — і чого ти дав мені тільки одного сина… Чим я тебе прогнівив?.. — сильніше в унісон на тих словах заридала Анна Ельжбета. — Та й дав придурка, на якого я такі надії покладав… Ні-і, сину, ти не тільки своє майбуття перекреслив, а й усе моє, розумієш, мо-о-о-є життя. Та я отут роками сиджу тихо, як павук у кутку… як гімно в траві… Усе, усе терплю; ніде ні в які непотрібні ні союзи, ні стосунки, ні обговорення не вступаю — і все, все заради того, щоб ти мав добру репутацію й підтримку. Навіть коли хто мені в пику плюнув, я витерся й стерпів, щоб потім вони тебе за свого мали. Усе тобі дорогу вимощував до влади, до грошей, до трону… Не пустили мене до нього інтригани засрані, та тепер прозріли… Кажуть, що Щенсний — найкраща тепер кандидатура… Нема. Нема тепер кандидатури… Нема мого життя… — Виснажений Франц Салезій сів і в розпачі підпер голову руками.

Естафету підхопила мати:

— Чого, от чого тобі бракувало, сину?! Та сказав би — купили б тобі таку, що ноги б розставляла, коли б тільки захотів… Нащо, нащо було шлюб брати?

— Я… я… к-ко-хаю її, м-м-мамо, — нарешті, заїкаючись, подав голос Щенсний.

— Сину-у-у… Та перша любов як гадюка: як не вкусить, так мука… За тих три хвилини твого чоловічого щастя ну не треба було ні свою шию, ні прізвище наше в той шлюбний хомут пхати! Та ніхто, ще ніхто з Потоцьких на гачок такої дурниці, як кохання, не купувався! — істерично вигукувала мати.

— Ой… — застогнав батько, — кажу ж тобі — придурок… Що, ми погано з матір’ю живемо? Та ми не за себе думали, не за якесь кохання, як одружувалися… Ще навіть коли вас і в думці не було, ми про вас, своїх дітей, дбали… А ти що, наклепаєш їх і голими по світу пустиш?

Щенсний заперечливо похитав опущеною головою. Батько знову вибухнув:

— Ну та як нє? Ти що, засранцю, собі думаєш — що я тобі тепер спадок вділю? Після того, як ти мене ославив на цілу Річ Посполиту, спадку тобі не бачити, як своїх вух. Так і знай.

Щенсний упав на коліна.

— Т-т-тату, м-м-мамо, пробачте, пробачте мені! То… все вона… Вона винувата… вона перша то почала… — розмазував соплі по обличчю.

— От кур-р-рва блудлива, — прошипіла Анна Ельжбета, — розпусниця обшарпана… Роздерла б на кавалки й сіллю б присипала…

Слів уже було сказано багато. Перша пара з шумом відкрила клапан емоцій. Важке мовчання повисло в кабінеті, лише схлипування Щенсного розбивало його на невеличкі шматочки. У свідомості батьків починали пробиватися нові думки й нові запитання, що мали на меті пошук виходу з цього лабіринту. За дверима тихенько, ніби прогулювались і чекали аудієнції, походжали Волконський із Рум’янцевим. Голосні емоційні крики донесли до них усю суть події, яку ще потрібно було обговорити й мудро використати.

— Так мы попозже зайдем, — сказали слузі й пішли до своїх покоїв виплітати з почутого користь для себе. Та святе місце порожнім не буває — мала Людвіка, що перейняла від мами звичку підслуховувати, узялася нізвідки й із сердитим виглядом і підібганою губою — зовсім, як мама, — показала камердинерові рукою «Іди геть!» і почала й собі вникати в доросле життя. Нові думки й нова емоційна пара почали формуватися в кабінеті й проситися назовні. Більша інтриганка Потоцька додумалася до очевидних речей першою:

— Гм-м… Та ти то не міг сам зробити, ну ніяк не міг! Та то якась свинота мусила тобі допомагати! І з ким ти туди їздив — на зальоти до того Сушна? — Син мовчав. — Не чую, Щенсний! — з натиском вигукнула мати.

Син схлипнув:

— З Каролем… І ще з двома гайдуками…

— Йолопи… Та їм більше не жити… — зірвалася на рівні ноги Анна Ельжбета.

— Почекай, почекай, Анно, — стримав дружину Францішек. — Усі, усі голови полетять, про те мови нема. Та подумаймо, що робитимемо з отим його непотрібним шлюбом…

— А дитина?.. Моя дитина?.. — схлипнув Щенсний.

— Як ти кажеш, що вона сама то почала, то ще не знати, чия то дитина, — відмахнувся від синового жалю, як від мухи, батько. Щенсний затулив обличчя руками й мовчки ридав. Батько холодно подивився на нього. — Годі… Годі — я сказав!.. Скликай, мати, рідних, будемо думати, що робити…

— Добре… Та спочатку тих засранців власними руками вдушу, — рушила до дверей Анна Ельжбета.

— Пане Каролю! Пане Каролю! — наполегливо стукала у двері до Сіраковського Пелагея Людвіка. Сіраковський тільки-но взявся до приємної справи поцілунків і притискань із гарною панночкою з весілля, як тут мала Потоцька всю ту справу зупинила.

— Ну що там, панянко Людвіко? — трохи прочинив двері Сіраковський. — Я ще вийду з вами потанцювати, обіцяю…

— Пане Каролю, не брешіть, бо не вдасться то вже вам ніяк… Утікайте краще, бо зараз вам від моєї мами гаплик буде… — задихана від бігу дівчинка хотіла ще щось говорити, та Сіраковський і так усе зрозумів, швидко випхав панянку з кімнати й почав збирати речі.

— Сір-р-р-аковський! Де те невдячне бидло?.. — коридором сунув тайфун на ймення Анна Ельжбета. «Не встиг… Не хочу на іспанського осла, ні», — промайнуло в голові молодика. Відступ був відрізаний. Кароль рвонув на себе вікно і, заплющивши очі, бомбочкою пішов униз із другого поверху. Два кущі прийняли його, молодик сп’явся на ноги й блискавично побіг за конем.

— Уб’ю-ю-ю-ю! — вовчицею завила вслід пані Потоцька, аж собаки з псарні відгукнулися своїм виттям.

Сіраковський скакав, не оглядаючись. Холодний вітер куйовдив неприкриту голову молодика й проникав в усі шпарини легкого одягу, та Кароль тримав закоцюблими руками вуздечку й гнав коня без упину. «Боже, врятуй… Не дай мене тій чортиці…» — шепотіли фіолетові від холоду губи… За годину на задньому дворі палацу слуги з великим жалем дивилися, як добротні й красиві речі маршалка Сіраковського горять різнокольоровим і високим полум’ям…

Після того, що ще повинен був пережити Станіслав Щенсний у кабінеті батька, йому вже точно не став би ніякий суд страшним — ані людський, ані Божий, ані пекельний. У кімнаті сиділи зі стурбованим та осудливим виразом усі ті, хто мав щось мудре порадити для такого безпрецедентного випадку: подружжя Мнішеків, Катажина Косаковська, пан Вольф. Щенсний не піднімав опущеної голови. Такого сорому він іще не зазнавав.

— Шановне панство, мені важко говорити. Сталося, як сталося, — вступ давався Францу Салезію непросто, — наші сусіди Коморовські із Сушна скористалися і молодістю, і наївністю мого сина. Підступно заохотили його до зв’язку зі своєю донькою. Вона спокусила його, завагітніла й обманом — бо ж наш син — порядна людина — змусила… — аж закашлявся, — одружитися з нею… Таємно…

Марія Амалія обвела всіх заокругленими від подиву очима й вибухнула диким реготом. За хвилю вигукнула:

— Ти що, Францішеку, нас за повних дурнів маєш?! А ти, ти, де був ти? Та й узагалі, Єжи, вставай, їдьмо додому, — і різко зашурхотіла спідницями.

Та флегматичний Єжи Мнішек недарма довго керував депутатами-психопатами сейму.

— Сядь! — несподівано твердо наказав дружині. — Сядь, я сказав. Побити горщики — діло нехитре. Сядь, Маріє… — Дружина підібгала губу й бухнулася назад на стілець. — Шлюб треба анулювати, раз був обман, — дивився святими очима Мнішек. — Я бачу, що ти розкаюєшся? — чи то ствердив, чи то запитав у молодого Потоцького. Щенсний важко хитнув головою. — От нехай і напише заяву на розлучення з відмовою від шлюбу. А що — як хлоп жалкує й був обман, то чого ж?.. Духовний суд піде назустріч, як будуть заяви від обох сторін, — стенув плечима, — це ж усе нескладно, Францішеку. Давай ту… як її… ну, дівку ту розпусну сюди, і нехай теж пише.

Францішек неквапно дістав із шухляди папір, поставив перед сином чорнильницю з пером, поклав на стіл аркуш.

— Пиши.

У Щенсного зрадливо затремтіли губи. Руки тряслися, коли він узявся за перо.

— Пиши… — спокійний голос батька дістав загрозливі нотки. — А де нам краще ту справу розірвати? — зупинився Франц Салезій. — Де в нас краще все пригодовано? — обвів очима присутніх.

Катажина Косаковська, яка поринула в глибоку задуму від почутого, — усі її плани тепер валилися, — стрепенулася:

— Та у Львові. Там у нас родичка є, у монастирі при консисторії, Текля Потоцька. Вона долучиться, і все має вийти. Тільки потрібно було б ту дівчину туди доставити, щоб сама ту заяву подала, без жодного примусу. І як то буде, Францішеку? — запитально дивилася на старого Потоцького.

— Так і буде: завтра пошлю гінця до тих самозванців, нехай приїжджають для розмови. Ну що, написав? — звернувся до сина. Блідий, як стіна, молодик мовчки простягнув батькові аркуш. Старий пробіг очима, ствердно кивнув: — От і добре. Довго ж, сину, тепер нам доведеться гімно з твого шляху відгрібати. Та ти сам його туди наклав. З палацу ані руш, зрозумів? — Син кивнув. — Пане Вольф, — звернувся Франц Салезій до Мауриція, — тепер я маю превеликий жаль, що вас не було. Не було кому йому мозок провіяти… Тепер прошу вас бути коло мого сина і вдень, і вночі. Не маю я більше підстав йому довіряти, — холодно закінчив Потоцький. Пригнічений побаченим і почутим Вольф хитнув головою. Публічна екзекуція добігла кінця.

— Ну что, господин Волконский, делать будем с этой информацией? — засопів маленьким задертим носом-п’ятачком генерал Рум’янцев.

— Хорошо бы прижать этого Потоцкого как-то, чтобы вышел из игры надолго и не думал ни за конфедератов, ни за политику вообще — пусть свой салат домашний разгребает… И чем дольше, тем лучше…

— Да-а-а, гляди-ка, до чего додумались: сынка своего, эту тряпку, на трон посадить хотят, — задумливо сказав песьововк Волконський. — На всякий случай нужно эту проблему нейтрализовать… А знаешь что, генерал ты наш… — Якась блискуча думка зайшла під перуку Волконському. — А отлично было бы не просто их брак по-законному разорвать, а с треском, со скандалом… Таким зловонным скандалом, на пол-Европы чтобы…

— Ну, господин посол, эко ты загнул или нарисовал… Поконкретнее можешь?

— Пока нет, пока нет… — задумливо походжав посол, — но нужно хорошо подумать, чтобы нас там потом не примешали. Достаточно того, что мой предшественник Репнин тут себя вел довольно развязно. Поляки на него и на Россию сильно в обиде, зуб имеют…

— Да хватит с ними тут хороводиться… Будь моя воля — я бы им всем зубы до единого повыбивал. — Генерал любив справу масового вибивання зубів і не тільки. — Вон турок под себя почти подмяли, и крымских татар на колени поставили, и уж мало кто говорит вместо «Малороссия» «Украина»… Княжество Литовское тоже приструнить надо бы… А там — гляди — и все их земли уже наши, российские и православные…

— Подумаем мы еще с тобой, поразмыслим. Нужно, ой как нужно что-то придумать, — тер у задумі чоло посол Волконський.

Лице Анни Коморовської пашіло вогнем після розповіді чоловіка про візит до Кристинополя. Уже кілька разів вона перепитала й вислухала всі деталі з’ясування стосунків із Потоцькими. Якуб, який осмілів у рідних стінах, мав переконливу інтонацію впевненої у своїй беззаперечній правоті людини. І Щенсний, і Анна Ельжбета в його розповіді виглядали смішними, винуватими й безпорадними. Весь спектр позитивних емоцій і відтінків голосу Якуба ніс основний енергетичний посил: «Я зробив добре. Потоцькі близькі до каяття. Скоро приїдуть родичатися». Та Анна Коморовська, спираючись на свої свіжі спогади, мала інше враження: навряд чи такі зверхні люди стерплять такого копняка під зад своєму самолюбству. Є правила доброго тону для всіх загалом, а є для певної касти. Каста королів-магнатів — круликів — мала свої уявлення про те, «що, з ким, як і кому». Ти не можеш бути справжнім крулем, як дозволяєш якомусь безпородному шляхтичеві-засранцю обійти тебе на шахівниці життя й зайняти твою, королівську позицію. За кілька століть магнати виробили неписаний закон чистоти круликівської раси. А закон раси непорушний. І якщо ти не магнат, то в очах магната ти як член касти недоторканних в Індії. Не перемішуються вода з олією, ні. Разом можуть бути — контактувати, варитися в одному котлі справ, а перемішуватися — ні. Магнат і немагнат — два окремі біологічні види, що вже кілька століть у Польщі не кровозмішуються. Та Якуб Коморовський, не дуже давній виходець зі Словаччини, ще не досконало вник в оті расово-соціальні відмінності Речі Посполитої і все ще мав хоч кульгаву, та надію на вирішення ситуації відповідно до стандартів людських і Божих норм поведінки. Анна з тривогою дивилася на чоловіка: відчуття незахищеності й невизначеності не полишало її.

— Якубе, — несподівано мовила дружина, — а я от усе думаю: а що б ти і я відчували, якби до Гертруди залицявся якийсь шляхтич-халупник? От є ми, а тут наша дитина бац — і таємно одружилася зі шляхтичем, гарним, розумним, але в нього тільки шість хат і кількадесят моргів[30] поля?..

Якуб, що вже встиг стати вдома безтурботним напівбойовим півнем, спочатку хотів вибухнути якоюсь зневажливою промовою й навіть набрав повітря в груди, раптом усвідомив двоїстість запитання дружини. Уся його розважлива мудрість і безшабашність звалилися в мисливську яму отого запитання-капкану. Чоловік сів, покрутив головою.

— Та-а-ак, жінко… Умієш ти забити цвяха в голову… Ти права: роздер би його на шматки…

— То чого ти очікуєш інакшого від Потоцьких?

Обоє надовго замовкли, розкладаючи ситуацію на нові полички.

— Не знаходжу я ніякого доброго для нас виходу, Якубе, — порушила мовчанку Анна.

— Ну так не вб’є ж він нас, Анно!

— Убити точно не посміє, а от щось через суд змінити може й спробувати… Усі суди працюють так, як скаже їм старий Потоцький. Я думаю, чоловіче, що нам треба звідси їхати до Львова. Там для нас і наших дітей буде спокійніше.

— Почекай, Анно. За кілька днів дасться чути. — Коморовський усе ще оптимістично вірив тим викоханим почуттям правоти, що залишалися в нього після приїзду.

Далося чути швидше — уже на другий день. Десять вершників у багатих червоних кунтушах в’їхали в село, спричинивши заніміння всього люду, що спостеріг їх через маленькі вікна. Олександр Домбровський зовсім не був привітним із власником Сушна, навпаки — показна зверхність вихлюпувалася через погляд й інтонацію.

— Честь, пане Коморовський! Маю до вас послання від Франца Салезія Потоцького. — Навіть не спішившись, полковник подав конверт Коморовському. — І мені наказано дочекатися відповіді, — додав холодно.

Зазвичай гостинний Якуб спочатку хотів запросити людей у тепле приміщення, та навіть його нетренований інтонаційними переливами мозок уловив оті наказовість і зверхність, тож господар повів бровою й мовчки пішов читати послання. «Наказую вам, пане Комаровський, і вашій доньці Гертруді-Христині приїхати негайно в Кристинопіль для вирішення справи з незаконним одруженням вашої доньки з нашим сином. Той обман і розпуста вашої дочки є розкриті, підтверджені сином і свідками. Пропоную вам спільно вирішити цю проблему. Мої військові допоможуть вам дістатися». Якуб не вірив своїм очам. Він перечитував лист знову й знову та розгублено кліпав очима. Фактично його й Гертруду вже отут брали під варту… чи в полон… Анна обережно вийняла аркуш із рук занімілого чоловіка, перечитала, сполотніла. Хвилю подумала й рушила надвір.

— Доброго дня, панове військові! — Ті отетеріло дивилися на вагітну жінку, що ось-ось мала народити. — Мушу повідомити вам, що ми приїдемо на розмову до панів Потоцьких через три дні. Зараз наша донька погано почувається, — всміхнулася й погладила свій живіт. — У неї ще більший строк — нам треба підготуватися до поїздки.

Домбровський зовсім не був готовий до такого повороту подій: він дістав чіткий усний наказ узяти за барки старого та доньку й доправити в Кристинопіль, хай би навіть там брикалися. Та щось ніхто не сказав, що та панна може бути з таким животом. А там усе-таки спадкоємець Потоцьких… А раптом щось станеться, і тоді йому повний крендель. Ні, щось так ризикувати Домбровський не хотів. Хвилю погарцювавши перед жінкою, полковник із вершниками рушили назад.

Кристинопільський дідич не тямив себе від люті: от дрібнота-голота гоноровита… Не приїхали зі своєю хвойдою, як їм було наказано, ослухалися… Ну нічого, три дні — так три дні. Ще майже ніц, нехай. До кабінету зайшла Катажина Косаковська, мовчки присіла на диван. З тривогою й ваганням глянула на Францішека: «Говорити чи ні…» Потоцький, стоячи біля вікна, почав сам:

— Бачиш, Катажинко, яка халепа вийшла. Відчуваю, що довго, довго й важко доведеться мені то розсьорбувати. Чотири дівки мені такого не втяли, як один засранець. Шкода, що за два тижні вже двадцять один матиме — розуму, як у тринадцятирічних: ті чують і бачать не головою, а штанями. А-а… — махнув рукою й зітхнув із гіркотою, помовчав, незабаром продовжив: — Знаю, знаю, що тебе мучить. Та плани мої тепер перестали бути планами. Суцільна непередбачуваність. Доведеться йти, як під час ожеледиці: так і дивись, щоб дупою на лід не гримнутися. Можна й не піднятися цілим… Звісно, що я з того виберуся, та коштувати воно мені буде… — Старий скрушно похитав головою. — …не одну сотню тисяч злотих, то вже напевно.

— Францішеку, а ми розраховували на тебе, на твою допомогу, — пані Катажина мала намір таки взяти своє. — Я тобі більше скажу: повстанці обговорювали різні кандидатури на короля після того акту детронізації, і Щенсний теж був у списку. І шанси в нього доволі гарні як у фігури, що здатна примирити антагоністично налаштовані табори польської шляхти. Та ти маєш зрозуміти: після зими треба завдати остаточного й сильного удару, щоб росіяни більше не сприймали нас як своїх дітей шкодливих, що вийшли з-під домашнього контролю. Нам треба зміцніти за зиму. А краще дай, дай нам свою армію й трохи грошей — повір, тільки так ми зможемо нарешті дійти до незалежної Польщі й захистити її самостійність від одвічних посягань тих руських амбітів і їхніх куплених прислужників. Більше такого моменту, вигідного для нас, скоро не буде. Поки їм іще Туреччина зад підшарпує й вони там відгризаються… Та й Франція нам непогано допомагає. І Німеччина на нашому боці. Та не будуть вони активніші в нашій боротьбі за нашу незалежність, ніж ми самі маємо бути. Ще б трохи зрушити — і буде наше за нами. Що скажеш?

Старий мовчав, з болем втупившись в одну точку. Те, що зробив син, настільки вибило його з колії, що Франц Салезій не сприймав уже нічого: усе, усе зблідло на тлі нечуваного синівського зухвальства й непослуху. Катажина делікатно кашлянула. Потоцький зітхнув, глянув на неї.

— Розумію, я все добре розумію. Та, напевно, уже старий став. А чи постарішав за одну ніч… Не знаю. От перестало мене будь-що хвилювати, окрім того, як із того лайна вибратися. Допомога мені потрібна, Катажино… З Анни погана поміч. Мене підкосило. Три зяті ще ні тієї сили, ні ваги в суспільстві не мають. Мнішеки ображені… Давай так: допоможи мені отієї халепи здихатися, а там я тобі все-все дам, згода? І армію свою, і гроші, — хай так і буде, ти права: треба довершити справу.

Косаковська з просвітлілим лицем мовчки потиснула Францу Салезію руку.

Камердинер під дверима вже півгодини свердлив прямим поглядом незворушну пику російського посла, який удавав, що не розуміє, наскільки неввічливо стояти так близько до дверей, коли за ними господар палацу розмовляє з іншими. Та нарешті Волконський хруснув пальцями: «Ах! Забыл кое-что!» — і вихилясом пішов від дверей.

Анна Ельжбета сиділа з Марією Амалією Мнішек. В обох минув перший шок, і звивисті жіночі душі почали шукати вихід із ситуації. Пів-Польщі, як не вся, уже давно знали, що Щенсний і Жозефіна мають одружитися. Попри особистий ляпас гонору Мнішеків, не можна було дозволити перетирати ще й їх язиками. Та й де ниньки ти візьмеш такого перспективного й багатого нареченого, коли твоїй доньці вже майже двадцять? Та на дорогий товар усі договори за кілька літ наперед укладають! А діти магнатів — той самий дорогий товар. Вибір невеликий — дороге через те й багато вартує, що його мало… А ще обмеження всілякі: політичні розбіжності, родинні зв’язки… Як недостатньо далекі, то не будеш же, як ті дурні Калігула чи Нерон, інцестом займатися… І де ж то бідній магнатській дитині вдалу пару знайти?.. Тож подумала-подумала пані Мнішек і вирішила, що чоловік таки правий. Ну, трохи плюнули в обличчя… Так свій плюнув, не нижчий. Витремося й переживем, діло буденне. Свій своя познаша, нехай… Для заспокоєння на столі стояла карафка з горілкою. Дві пані мовчки гасили тліючий вогонь печалі, що розпалив у їхніх душах нащадок. Десь після п’ятого келишка Марія Амалія повернулася до звичного мислення:

— Чуєш, Анно, а як навіть вони розлучаться, то дитина ота, вона ж Потоцьких прізвище носитиме, га?

Анна стенула плечима.

— Не знаю, Марисю. Ще в такому гімні не плавала — не знаю…

— Ну а як навіть не носитиме, то всі все одно знатимуть, що то дитина Щенсного… І на спадок вона потім претендуватиме… Що не кажи, а недобра то є річ, ой недобра. Ще б вона не вагітною була… Не треба, прости мені Господи, — показно завернула очі до неба й перехрестилася, — не треба тій дитині на світ з’являтися…

Анна аж наче підскочила: перед очима промайнула вже одна, якій не треба було б у світ приходити…

— Ні, ні, не говори такого, Марисю.

— Випий! — рішуче налила чарку Анні Ельжбеті червона й тілиста пані Мнішек і задоволено спостерегла беззаперечне виконання наказу. — Послухай мене, Анно… Та тяганина в судах… Вона може тривати вічність… Ти що, хочеш половину маєтку на суди пустити? А другу — на годівлю малого бастарда? А знаєш, скільки ти собі здоров’я з’їси, поки то все спостерігатимеш? — Мнішек спокушала з енергією досвідченої дияволиці.

Анна Ельжбета слухала й розуміла: усе, усе правда. Суди, витрати, бастард, знову витрати… От якби вона зникла… Розпечена горілкою Мнішек наче читала думки Анни Ельжбети:

— Найліпше б було, якби вона зникла. Зовсім, навіки, і кінці у воду, як то кажуть… — Раптом замовкла, витріщила очі від вдало знайденої думки. — Так… так… Утопити її — і ділу кінець. Нема її — нема проблеми. Що, файно придумано? — звеселіло подивилася на Потоцьку. Пані підібгала губу й повільно згідливо захитала головою. Стук у двері — слуга запопадливо пропустив поперед себе двох високих гостей-росіян.

— Разрешите побывать в вашем очаровательном обществе? — посол Волконський і генерал Рум’янцев, що присадкуватою фігурою нагадував тяглового коня, поштиво спинилися біля порогу.

Марія й Анна Ельжбета переглянулися — однаковість думок уже читалася в їхніх поглядах. Обидві синхронно закивали головами. Віддавши поклони й поцілувавши ручки пань, російські гості долучилися до милої бесіди й випивки — бажано до такого стану, щоб «крови в водке не наблюдалось». Після кількох незначущих фраз посол Волконський по-вужиному вповз у болючу тему:

— Ой, а уж эта Турция… Вы себе представляете: какой нужно быть дичью, чтобы еще сегодня следовать закону братоубийства? Как только к власти приходит новый султан, сразу всех-всех потенциальных претендентов в султаны убивают — то ли братьев, то ли даже сыновей…

— И правильно делают, — підтримав дипломатичного песьововка бойовий російський генерал, — нечего делиться ни властью, ни деньгами — так и страна сильнее становится. А то попробуй накорми всех этих детей. Страну сожрут со своими претензиями. Нечего… В последнее время взялись престолонаследников прятать в тайные комнаты — кафес, по-нашему «клетка». Сидят там до отупения, ждут своей очереди на трон по тридцать-сорок лет. Да там уже ни мозгов, ни твердости духа — так, овощи с глазами.

— Да-а-а, — протягнув посол, — эти дети — незаконные или просто в большом количестве — значительная проблема для знатных людей. Сколько их было за всю историю французского двора… Да если б их всех оставляли в живых, Франции бы точно уже и в помине не было бы. — Уся та хитра мова підводила затуманені мізки пань до правильності рішення про знищення Гертруди. Обидві сиділи й здавалися собі стриманими й незбагненними. Наївні… Російські пани добре розуміли багатих і підлих — то є риса інтернаціональна.

— Жаль, жаль, что не нашел для нас времени господин Потоцкий, — вкрадливо продовжував Волконський. — Хотели для него большую приятность сделать — ущерб за уманские владения возместить. Это довольно-таки большие деньги. Ну что ж делать, — штучно закотив очі посол, — мы все понимаем… Не знаю даже, когда еще сможем поговорить и убедить пана Потоцкого просто быть нам верным, — говорити вже доводилося прямолінійніше з огляду на те, що в повіки Анни Ельжбети годилося б вставити сірники для підпорки. Та мова про гроші могла витягнути Потоцьку ще не з такої ями чи прострації, і пані навела різкість у погляді.

— Я так думаю, пане Волконський, — старанно вимощувала слова неслухняним язиком, — що я зможу вам допомогти в цьому питанні…

— Та натомість ми будемо щось просити у вас, — з кавалерійським натиском втрутилася в розмову енергійна пані Мнішек… Проста російська кількаходівка успішно спрацювала, і генерал Рум’янцев із задоволеним виглядом кóпнув ногу посла під столом. Волконський хитро подивився у відповідь…

Усі пожитки Коморовських уже лежали на підводі. Аж восьмеро людей заледве втиснулися в невеликий простір холодної карети. Ніколи ще взимку всі разом одночасно вони не їздили. Якось не було потреби. А тут страх, тваринний і жорстокий страх за свою старшеньку змусив зібрати речі й негайно втікати із Сушна. Як міг Потоцький додуматися прислати конвоїрів за Коморовськими — те в голову не вкладалося. Хижий вовк показав своє справжнє нутро — усі правила Божої й шляхетської моралі випарувалися, лишень зачепили інтереси магната. Плакав і хотів руху маленький Йозеф. Незручно було сидіти двом вагітним на великих строках. Заніміли від холоду ніжки в Юзефи й Кордулі. Лише маленький Францішек дрімав на руках у Якуба. Усіх їх чекав довгий шлях засніженими й заметеними дорогами завдовжки майже вісімдесят кілометрів — у Львів, ближче до людей, до цивілізації. Тільки так утікають від вовків — на світло, на люди. Не раз припізнілі в дорозі мандрівники, вертаючись додому через ліс, запалювали смолоскипи — не любить хижак світла. Темрява — його рідна стихія й подруга. Відчували Якуб з Анною, що мало людського залишилося в Потоцьких. Та не знали вони, яку страшну силу має симбіоз вовчого й людського.

Тепер Щенсний переважно сидів у своїй кімнаті. Не хотілося йому читати очевидний осуд у поглядах усіх весільних гостей і дворового люду. Книги не дозволяли собі того й складали мовчазне товариство молодику. Раз у раз мерзенні відчуття минулого приниження переривали читання, змушували його знову й знову переживати неприємні хвилини. Обпісяний переляканий хлопчик навіки залишився жити в оболонці Станіслава. Він не хотів ні виходити, ні дорослішати. Колись, у десять років, його не цікавили, не хвилювали крики товариша, що постраждав через ігри з ним. Своє більше болить. Своє відчувається краще. Своє ближче. Не знав він, що таке зрада. Він відігнав її від себе в долі тих, з ким був близький. Їм було боляче, та йому — ні. Його ніхто ніколи не зраджував. Він не знав, що це таке. Зараз Щенсного мучили страх і сором. Він був весь у собі. А Гертруда… Він просто не думав про те, що з нею може бути, та й узагалі як там вона. Краще її більше не бачити… Того хлопчика, сина кухарки… Він теж його більше не бачив і не хотів навіть знати, де він і що з ним… Сказали батьки «не можна», — значить не можна. І не варто їх не слухати. Щенсний був запакований у дві клітки: в одну він запхав себе сам і не намагався ні змінюватися, ні вдосконалювати свої чоловічі риси. У другу його помістили батьки як рідкісну птаху, що має і годуватися, і співати з їхньої подачі. Він не мав волі — ні своєї в характері, ні від родини. А людина без волі сіра, хоч і в золоті. Слабка, хоч і при владі. Ненадійна, бо неміцна… Хоч гарна ззовні, та з крихкою серединою — стержня нема. Пхни — і розкришиться…

Пішов уже четвертий день із часу обіцянки Коморовських прибути для розмови в палац, а їх усе не було. Франц Салезій нервово виходжував по кабінету, безконечно вихрускуючи пальцями. Нарешті зловив себе на тому, що боляче — стара суха шкіра потерлася до крові. Спересердя старий гримнув кулаком по столу.

— Пся крев! Полковника Домбровського до мене!

Незабаром Домбровський зібрав доволі великий загін гайдуків. Вершники помчали на схід. Коморовські мусили сьогодні, 10 лютого, нарешті постати перед праведним судом Потоцьких. Відтермінування більше не може бути. І так неприємна новина вже гуляла навколишніми селами, а тепер ще й роз’їхалася з весільними гостями в усі кутки Речі Посполитої. Темного зимового вечора вершники повернулися в палац.

— Утекли, щури боягузливі… Підклали свою ляльку під сина — збагатитися хотіли. А тепер утікають, відповідальності бояться, — лютував Франц Салезій, нервово розпилюючи шмат буженини за вечерею.

— Так может, помочь вам нужно, пан Потоцкий? Если что, я всегда готов, — щиро дивився генерал Рум’янцев.

— Спасибі, звичайно… Та ще маю достатньо сил, щоб із ними самому розібратися, — відмовився від допомоги Францішек. Зате Марія Амалія й Анна Ельжбета, не змовляючись, підморгнули генералові… Увечері обидві мали нетривалу розмову з Рум’янцевим у своїх апартаментах…

Наступного дня загін Домбровського з наполегливістю хортів обнишпорив усі ближні села Коморовських — ніде, ніде господарів не було. Люті магната не було краю. Чим більша лють, тим більша кара. Зате Анна Ельжбета з Марією Мнішек дістали час, щоб вступити джокером у свою гру, і результат у неї мав бути лише один…

Виснажені майже дводенною подорожжю Коморовські нарешті опинилися в теплі власної оселі в Новому Селі, або Гейнріхсдорфі. Відстань лише у дві милі до Львова притупила їхню тривогу. Важка то була дорога: сніги, вищі від колін, заметені дороги, ночівля в знайомих посеред шляху… Гертруда була вимучена зовсім. Вона все не йняла віри, що родина її чоловіка на неї сердита. Ота таємничість і їхніх стосунків, і шлюбу зробила з колись веселої й відважної дівчини стриману й тривожну лань. Вагітність розбудила в ній обережність і обачність самиці, яка понад усе хоче захистити своє потомство. Прадавній тваринний інстинкт боровся з аргументами людського розуму: той усе ставив порядність Щенсного й право над тваринним чуттям. Не знаходила собі місця в хаті Анна: незрозуміла тривога оселилася в її душі. А може, то просто погано спиться на новому місці? Чи то отой сон, що наснився їй учора… Гертруда віддалялася від неї в темінь, наче хтось тягнув її із собою, донька кричала й простягала до матері руки. Раптом вона стала білим голубом, піднялася в повітря й за мить перетворилася на далеку світлу цятку. Анна бігла за нею, та темна й холодна вода взялася нізвідки й почала підніматися все вище й вище… Анна прокинулася й довго молилася до всіх святих із проханням про захист. Малий Францішек занедужав: висока температура й кашель вимучували і хлопчика, і батьків. Хай він трохи одужає, і за день-два вони поїдуть далі, у Львів, там безпечніше. Минув рівно тиждень відтоді, як Якуб посварився з Потоцькими. Може, порозумнішають? Зрозуміють, що не так усе в тому синівському непослуху страшно? Та й Щенсний, напевно, обстоює і дружину, і дитинку свою. Повинні ж дослухатися до сина…

Собаки чогось так по селу розгавкались… Не інакше, як вовки в село зайшли: їх тут, у густих лісах, хоч гать гати. Заскавуліли дворові пси, і сильний стук у двері налякав стривожених Коморовських до сполотніння. Якуб кивнув, і служниця побігла відчиняти двері.

— Аяй! Що ви робите!.. — Жінка полетіла вбік від сильного удару. У тепло хати ввалилися один за одним із десяток дужих чоловіків, безцеремонно оглянули переляканих людей. Анна Коморовська затулила собою Гертруду в легенькій вільній нічній сорочці, — та якраз ішла спати, — Якуб розставив руки, наче птах крила, захищаючи двох менших дівчаток і хлопчиків. Погляди непроханих нічних візитерів спинилися на жінках.

— Которая из них? — спитав один із вовків.

— Тота, — показав інший на Гертруду.

— Ні… Ні… Ви не посмієте, не маєте права! — відступала назад Анна, намагаючись не дати чоловікам дотягнутися до доньки. Дарма: сильні руки відсунули Анну, і Гертруда опинилася в щільному чоловічому натовпі, який волік її до виходу. — Ні-і-і!.. Холод надворі! Куди ж ви її?! — голосила Анна.

Якуб, що кинувся забирати доньку, дістав сильний удар під дих. Двоє чоловіків повернулися, стягнули перину з ліжка, вхопили подушки й мовчки посунули надвір. Коморовський, перегнувшись навпіл від болю, попід стіною рушив за ними. Його коня із саньми викрадачі вже забирали із собою — не погнатися за ними, ні… Гертруду посадили на сани в оту перину й пообкладали подушками. Куди сягало око — стояли вершники, і ліку їм не було.

— Ну що там, юж?

— Да вроде как…

— Тогда давай, трогай!

У ближньому вершникові Коморовський розгледів конюшого Потоцьких — Вільчека, який чогось був у російському військовому мундирі.

— Ти, курвий сину, песиголовцю Потоцьких, за все те перед судом відповідатимеш, — прохрипів Якуб.

Вільчек змученим і байдужим поглядом подивився на зігнутого пана й пришпорив коня. Голосно ридала Гертруда й усе намагалася вирватися з тих саней. Та майже сто п’ятдесят вершників хмарою оточили підводу — шансів на порятунок не було. Страшенний мороз брався на ніч. Сніг видавав різкі риплячі звуки, які болем різали мозок переляканої дівчини. Холод тисячами гострих голок впинався в худеньке тіло. Ноги заніміли без шкарпеток. Крижане повітря починало різати середину за кожного вдиху. «Боже, як важко й холодно… Що ж ті люди від мене хочуть?..» Білий горизонт змикався з темрявою смоляного неба. Гертруда звела очі вгору. Тисячі янголів зі свічками дивилися згори на неї й не мали як допомогти. Дівчина шукала поглядом сузір’я Коморовських, щоб помолитися до власних заступників — не знаходила. Навіть небесні хранителі сьогодні полишили її… Різко заворушилося дитя всередині — йому теж було дуже холодно й страшно. Чорна тінь, що рухалася збоку від неї, прискіпливо розглядала Гертруду недобрим вовчим поглядом.

— Что, рыбка, попалась?.. Ну ничего, еще поплаваешь сегодня на свободе… — процідила тінь і далі продовжувала недобро дивитися на дівчину. Сльози відчаю наповнили очі Гертруди. Та навіть плакати не можна було: на морозі сльози перетворювалися на маленькі крижинки й стягували болем лице.

— Мені холодно, холодно… — жалісливо промовила Гертруда в нікуди.

— Ничего, еще немного осталось, — байдуже відповів вершник збоку, — потерпишь…

— Як «немного»?.. До Кристинополя ж далеко, — не могла второпати дівчина.

— Тебе точно не туда, успокойся…

Ще один вершник наздогнав підводу.

— Як там вона?

— Да нормально, пан Домбровский, не переживайте, довезем…

Та щось раптом змінилося: передні вершники спинилися, і вся ота процесія почала ставати обабіч санної дороги: майже триста хур їхало до Львова на ярмарок — ну ніяк не можна було з ними розминутися. Неповороткі люди в теплих кожухах і валянках повільно проїжджали повз Гертруду. «Вони допоможуть, допоможуть», — раптом майнула думка в дівчини, і, коли черговий віз порівнявся з нею, щосили почала кричати:

— Допоможіть, люди! Я Коморовська! Допоможіть! Врятуйте!..

Чорна тінь-привид метнулася до неї, схопила подушку й затулила дівоче обличчя. Гертруда щосили намагалася відняти від себе ту подушку — дарма… Вона перестала кричати й уже мала лише одне-єдине бажання — ковток повітря… Важко… Повітря… Нема… Та раптом сильна чоловіча рука проникла під подушку й стиснула їй горло. Гертруда захрипіла. На мить їй здалося, що янголи нарешті прийшли — спалах світла виник перед очима. Як боляче… Та після судом усього тіла настало полегшення: вона наче опинилася над саньми, зависла в повітрі. Зі здивуванням побачила себе, спокійну й нерухому. Не було більше ні холоду, ні болю. Тиха радість наповнила Гертруду. Вона піднімалася все вище й вище. З висоти пташиного польоту дівчині відкрилася небачена раніше краса. Ті страшні люди вже були далеко внизу — метушилися там, як чорні комахи на білому полотні. Раптом щось світле порівнялося з нею — маленьке усміхнене дитятко відлетіло вслід за нею від тих страшних саней. Маленький синочок, так схожий на свого вродливого татуся. Гертруда взяла крихітку за руку, і вони вдвох полетіли ввись — туди, де нема ні зради, ні багатства й усі просто люблять одне одного…

Кухарка Зося відчувала сильне полегшення: нарешті всі до одного гості сьогодні роз’їдуться. Де ж то можна стільки, прости Господи, жерти… Їдять — то коли голод і в міру, а то без міри й з витребеньками-захцянками[31] — жеруть, одне слово. Ще всім тим жерунам на дорогу треба провізію назбирати — жах… Тільки одному генералові Рум’янцеву з купою його солдатів — півпідводи хліба й одну свиню — то щонайменше. А для пана генерала, що в кареті разом із послом свою дупу повезе, треба чогось вишуканішого назбирати в кошик.

— Де кошик для генерала? — поцікавилася Анна Ельжбета.

— Туткай, туткай, а от цей уже для Мнішеків, — задріботіла Зося.

Пані вийняла з кошика велику пляшку з горілкою й кудись із нею вийшла, за хвилю повернулася, поставила назад, навіщось перехрестилася. «Дивна наша пані часом…» — подумала кухарка й зайнялася підготовкою наступного кошика — для Мнішеків. Печене й варене у великій кількості запаковувалося для панських вимогливих животів, доповнювалося суліями зі спиртним. Нарешті пляшка зі смачним угорським вином теж прописалася в кошику Мнішеків. Коли Зося розвернулася за хвилю до кошика, аж оніміла: темно-синя пляшка, що так гармонійно виглядала на тлі жовтого плетива лози, раптом десь щезла. Жінка отетеріло пооглядалася по кухні — нікого, зовсім нікого. «Боже, ніц пам’яті не маю… Хоч би не пересолити тепер нічого, а то так можна і два, і три рази…» — зітхнула Зося й знову пішла за пляшкою. Повернулася й очам не повірила: знову гарний контраст темно-синього з жовтим милував око. «Свят, свят, свят… Не можна мені того вина нюхати, як наливаю…» — вирішила Зося й заклопотано рушила далі. Похмурий маленький чоловічок обережно виліз з-за наскладаної провізії: Карлічек зробив найважливішу справу у своєму житті. Там, на небесах, його красуня Каролінка й маленьке янголятко нарешті заспокояться: праведна помста здійсниться…

Франц Салезій із вікна палацу спостерігав, як від’їжджає російський обоз: «Чогось стільки поспіху… Видно, що я чогось не знаю. Може, де наші їм що всолили, от і спішать у бій…» Десь за чверть години по тому в його кабінет прийшов змучений полковник Домбровський, який щойно повернувся з погоні за Коморовськими. Потоцький розправив вуса, нервово постягував їх, глянув на якогось непевного вояку.

— Ну що там, привіз? Де є та самозванка? Відігрівається? — Домбровський стояв із виглядом в’юна, якого тільки-но посипали сіллю — весь напружений і скривлений. — Чого ти мовчиш, пся крев? — не витримав знервований Франц Салезій.

— Та… прошу ясновельможного пана, сталася нам одна прикрість, — переминався з ноги на ногу Домбровський.

Старого підкинуло від люті на рівні ноги.

— Говори вже, говори, курво, не мни ту мову, як підліток яйця!

Домбровський набрав повні легені повітря й видихнув:

— Не довезли ми панночку. Померла чи то від холоду, чи то дитині зле стало… Трохи ми їй губу прикривали, щоб нас перед обозом не продала… Тіло викинули… Біля Сільця, під лід у Рату, бо…

Потоцький занімів і скам’янів… Не дослухав, кинувся до столу. Тремтячими від люті руками щось там шпортав. Домбровський з-під лоба спостерігав, аж поки… Полковник розвернувся й рвонув до дверей — куля просвистіла в нього над вухом і врізалася в одвірок. Домбровський мчав зі спритом кавалерійської коняки під ворожим прицілом… Швидше, швидше… Нарешті двір… Грюкіт вікна, яке відчиняв Потоцький, змусив його петляти, як заєць між кущами. Знову постріл… Мимо… Нарешті його коняка — прощавай, дідичу. «Ну, сталося, як сталося… А може, ти того сам хотів? Нащо тих придуркуватих москалів із нами було посилати? Їх хлібом не годуй, а дай когось забити. Усе терлися там біля саней і терлися… Навіть наші й не зрозуміли, як то сталося — одні тільки росіяни там були…»

— Бачиш, Анно, як усе добре вийшло, — гаряче шепотіла Марія Амалія, прощаючись із Потоцькою. — Добре, що слідів не залишилося — до весни, дасть Бог, риби там успішно попрацюють, — підморгнула коліжанці, — а там за рік нема людини — нема й шлюбу, і ми знову з тобою здибемося, тільки вже на файній події, — захихотіла, і Анна Ельжбета з підібганою губою намагалася зобразити на лиці задоволення.

— Так, добре, що нам генерал допоміг, а то б… — Обидві по-змовницьки похитали головами.

З байдужою ввічливістю попрощалася й нова стара майбутня невістка Жозефіна Амалія — подумаєш, іще рік-два свободи від життя з таким безхарактерним недоумком, як Станіслав Щенсний… Може, і добре, що так сталося — не буде ніколи в разі чого дорікати їй за що-небудь чи кого-небудь… Флегматичний голова сімейства Мнішеків підбадьорливо поплескав Франца Салезія по плечу:

— Не переживай, Францішеку. Головне: щось до чогось — усе заперечуй. Не мають доказів — гімно що в судах доведуть. Ще не такі справи провертали з тобою, тож… Бувай здоровий, пане-товаришу.

Потоцький повернувся у свій кабінет. Катажина Косаковська вже чекала на нього. Старий походив у задумі по кабінету, кинув кілька поглядів у її бік, усе обмірковував.

— Мушу тобі сказати, люба Катажинко, що життя повернулося до мене, перепрошую, дупою. І сам я опинився в повній дупі… — Старий змученим поглядом дивився на жінку. — Та справа з Коморовськими може потягнути мене на дно. Не так воно все мало бути, як сталося, не так… Тепер дивись: той осел, начальник моєї армії Домбровський, утік, і доброї заміни для нього в мене нема. А ще в тій ситуації невизначеності не можу я тепер і сам залишатися без армії: Коморовські можуть на мене в суди подавати, і то все є дуже непередбачуваним. Прийдуть за мною — і що, не буде навіть кому захистити? — Катажина Косаковська напружено слухала, а Потоцький із болем роздумував далі: — А от нехай я тебе послухаю — висунеться моя армія, зачепить чиїсь інтереси чи наступить комусь на мозоль, то на тлі того скандалу знову-таки легко до мене причепляться… Ще якби та наша громада одним повітрям та однією ідеєю дихала, а так… Отож мені краще сидіти тихо, як вош у кожусі… Не треба, як то кажуть, викликати вовка з лісу. Зв’язав мене мій син по руках і ногах. А тепер через тих дурнів-лайдаків ще й по світу з торбою можу піти…

— Францішеку, а зоря нашої свободи вже так близько. Якби ми стали незалежними й вільними, то, може б, ота вся справа не мала б продовження?

— Свята ти людина, Катажино. А я не такий. Не вірю я в єдність нашого суспільства: кожен сам на себе тягнув ту ковдру влади в сеймі — і в боротьбі так тягне. Як міряли людей міркою багатства, так і міряють. Не доросли ми ще до єдності: ще недостатньо нас побило й пережувало. А ще, скажу тобі, ніхто не пробачає вбивство безневинної людини. І я б не пробачив нікому, навіть якби хтось не знати які заслуги перед вітчизною мав. Я не уявляю, що б то було, якби деталі ось ті… з Коморовською… стали відомі… Я розчавлений тим. Нащо ж ми боремося? За майбутнє своїх дітей. А майбутнє мого вже в бруді, розумієш? Втратив я інтерес до всього. — Старий надовго замовк.

— Я прошу тебе, Францішеку: переступи через цей домашній скандал. Я розумію, що воно тобі важко, та якось ми виплутаємося з нього, я тобі допоможу. Більше такого моменту позбутися опіки тих російських менторів не будемо скоро мати. Як не дотиснемо ситуацію, то вони притиснуть нас, і то не по-дитячому вже притиснуть, Францішеку…

— Що можу тобі сказати? Ти просиш у мене моє. Я своє можу віддати, а можу не віддати, ти то розумієш? — Косаковська ствердно кивнула. — Ситуація є така — ти її бачиш по-своєму, а я — зсередини: креси — східні землі — побиті й ніц не дають. Тут отой скандал… У випадку його публічності піде не одна сотня тисяч. Людвіка ще незаміжня. А мені, мені вже сімдесят літ! Коли я тобі ще й шмат відвалю, то… сама розумієш, — закінчив філософську бухгалтерію старий. Подумав і додав: — Тепер я можу дати лише невелику частину від того, що планував, вибач. І то не цурайся мене. Ти обіцяла допомагати…

Адвокат Тадеуш Маньковський із жалем дивився на Якуба Коморовського і його дружину Анну. Люди, яких він бачив щойно два місяці тому, змінилися до невпізнання: обоє геть посивіли, печать мук невідомості тривогою й напруженістю витягнула обличчя. Обоє з надією в зболених очах чекали від родича допомоги. Усім трьом було ясно, як Божий день, що викрадення Гертруди корисне лише Потоцьким. Та підозри — річ ефемерна, а докази — де, де вони? Окрім того, що Якуб упізнав конюшого двору Потоцьких, не було більше зовсім, зовсім нічого. Адвокат у задумі тер чоло: ґвалтовна манера Потоцького вирішувати справи була йому знайома. Навіть якби окреслити бувалому юристові ту справу, не називаючи прізвища, то перший його здогад був би стовідсотково правильним: почерк багатої й нахабної людини було легко впізнати, а про жахливі справи та юридичні виверти Потоцького ходили легенди. Було й таке, що додумався Франц Салезій над однією вдовою роду Потоцьких узяти юридичну опіку, щоб обтрусити її маєтності, як чорт грушу, — не стояло для грошовитого й упертого магната на шляху до мети ніяких перепон: ані Божих, ані юридичних. Суди ухвалювали такі рішення, на яких наполягав Потоцький, і був він і Закон, і Право, і Бог на своїх територіях. Сказано ж: «Король земель руських». Тадеуш прокашлявся й почав розмірковувати вголос:

— Ви ще не шукали доньки в Кристинополі, правильно?

— Ні, Тадеуше. Анні, сам бачиш, — кивнув Якуб на дружину, — ось-ось народжувати… Та й боюся я тепер дім залишати: а раптом іще щось той чорт надумав, щоб нас дотиснути в питанні розлучення Гертруди й свого синка? Ми б просили тебе поїхати до нього в Кристинопіль. Не можу я залишити ні дружину, ні чотирьох менших.

— Ти знаєш що, Якубе… А треба Тадеушеві дати той лист із вимогою приїхати до них… Пам’ятаєш: тоді, сьомого лютого? — Анна напружено дивилася на чоловіка.

— Не взяв я його із собою, Анно… Не до того було: чимдуж утікали від лиходіїв…

Адвокат розмірено вистукував пальцями по столу.

— Не хочу вас передчасно хвилювати, та… Швидше за все, він заперечуватиме, що дівчина в нього… А я не маю нічогісінько такого, щоб узяти його за барки… Ні-чо-гі-сінь-ко… Навіть якщо вона вже й підписала оті кляті папери, він усе одно триматиме її доти, доки вся процедура розлучення в усіх судах не буде завершена.

По лицю Анни потекли сльози. Адвокат продовжував:

— Єдине, що можемо спробувати, — написати заяву, у якій звинуватимо Потоцьких у викраденні Гертруди-Христини на підставі того, що шлюб усе-таки був таємний… А ти, Якубе, добре впізнав того чоловіка з двору Потоцьких?

— Як тобі сказати… Коли я його бачив, було тепло. А тут сніг, пика червона, і мундир чогось російський… Ну але то ж він, він водив нас по псарні й конюшні, коли ми в гостях у палаці у вересні були!

Тадеуш щось помугикав, роздумуючи, і несподівано видав:

— Ти знаєш, що в мене в селі батьків майже двійник мій є… Люди як між собою по ближніх селах одружуються, то такі подібні місцями є, що ти собі й не уявляєш… — переконливо глянув на Якуба. Той у відчаї затулив лице двома руками.

Адвокат помовчав, та згодом утішив Коморовських єдино правильним рішенням:

— Спочатку їду в те кодло, спробую поговорити без юридичної прив’язки, по-людськи. А вже опісля буде видно, що і як.

Франц Салезій із холодною погордою роздивлявся худенького невиразного чоловіка середніх літ, що приїхав від Коморовських.

— Що, надумалися нарешті підписати папери на розлучення, може? Уже б дуже хотів побачити ту нахабну панянку, — мова Франца Салезія не намагалася вдягнути шати тактовності й поваги.

— Шановний пане Потоцький… — ретельно добирав слова юрист Маньковський. — Я бачив ті папери й можу сказати, що всіх юридичних процедур шлюбу було дотримано. Шлюб не має жоднісіньких підстав бути анульованим.

— Не має, кажете?! — старий нервово зірвався на ноги. — А що є ота таємність, не знаєте? То є тиск на мого сина! Та ніхто з порядних шляхтичів не погодиться на те, щоб його дитина брала таємно шлюб, не повідомивши другу родину!

— Бачите, пане Потоцький, з боку моралі, звичайно, то є трохи не так… Але з боку права…

— Та мені до дупи твоя філософія! Пра-а-во, м-о-ораль! Я сам собі право й мораль! Не роблять так люди з добрими й чесними намірами, не роблять! — Потоцький стояв стіною на захисті своєї правоти. Маньковський зрозумів, що все, що б він не говорив, розіб’ється об ту стіну — «не трать, куме, сили»… Адвокат зітхнув і вирішив з’ясувати найголовніше:

— Тринадцятого лютого в Новому Селі невідомі люди ввірвалися в хату й викрали Гертруду Коморовську. — Тадеуш зробив паузу й вичікувально глянув на Потоцького — жодна рисочка обличчя не відгукнулася на ту новину, старий був як єгипетська мумія. — Коморовські впізнали ваших людей… Вони стверджують, що то було зроблено за вашим наказом… Як представник родини мушу спитати: Гертруда Коморовська у вас?

Старий пан піднявся, глянув з-під лоба на співрозмовника, несподівано з люттю хряснув кулаком по столу.

— То ти, нахабо, ще й такий злочин мені будеш приписувати?! Та нема в мене вашої хвойди, не-ма, зрозумів? А якби була, то мені не було б чого таїти — шлюб би вже анулювали, і все! Не потрібна вона мені, зрозумів? — Тадеуш мовчки спостерігав отой показовий вулкан пристрастей. Франц продовжував: — А якщо то ви… ви такий хитрий хід придумали?.. Та то самі, напевно, ви й зробили, щоб із мене нові гроші вичавити! Не вийде! — істеричний крик Потоцького змусив адвоката аж здригнутися. — А тепер геть! Геть із мого дому! — перст Потоцького витягнувся дороговказом на двері.

Маньковський неспішно піднявся, іще раз пильно глянув на господаря.

— Я все зрозумів, пане Потоцький, і ця розмова мені теж неприємна. Та наостанок мушу сказати, що пани Коморовські подали заяву до суду про викрадення своєї доньки за вашим наказом… І там-таки були ваші дворові…

Старий видав гомеричний регіт:

— Сама свиня мішок дере, ще й квічить! Ото загнули! Та подавайте що хочете й куди хочете! Та я вже теж подав заяву в суд про те, що дівка Коморовських вчинила розпусні дії щодо мого сина, а її батьки ту дурну справу заохочували й покривали! Ти, засранцю, думаєш, що то Коморовські постраждали?! Та то я, я найбільше дістав! Нема гірше, як із дурними чи нерівними справу мати! Що, перший день у світі живуть — не знають, хто, з ким і як справи може ладнати?.. Ну ж бо, вимітайся звідси… Скажи тій сволоті, що вони за все в суді відповідь дадуть…

Маньковський зробив прощальний жест і вийшов із кабінету. «Плюй курві в очі, а вона каже, що дощ падає, — думав Тадеуш. — Не дається він ніяк. І не дасться: хто дурний гріх викрадення людини визнати?.. І Гертруди в нього дійсно нема… Була б — сказав би… А може, у монастирі якомусь її утримують?» — спало на думку Маньковському. Та одна маленька деталь усе ж зачепила увагу адвоката: ну нічогісінько старий не сказав із приводу того, що Коморовські впізнали його людей; не відреагував жодним словом. Але тепер і та остання зачіпка могла розсипатися пилом: тільки Маньковський покине палац, Потоцький і ту проблему ліквідує…

Маленький акуратний товстун, — канцлер Варшавського королівського суду Анджей Млодожейовський, — дивлячись чесними очима просто у вічі Тадеушеві Маньковському, співчутливо кивав, слухаючи розмиту справу про викрадення людини. Не мала вона ані свідків, ані якихось документів. Та й слідів викраденої панни теж нема вже понад кілька місяців… Та й проти кого та заява — аж страх подумати! На самісінького київського воєводу, власника найбільших земель, пана Франца Салезія Потоцького тінь кидає! І хто позивач? Так, миша проти гори — якийсь там пан Ніхто… Він не знав, що має робити з тією заявою Коморовських. Та збоку стояв подільський воєвода Станіслав Годський, який твердо був на боці Коморовських. А воєвода — то вже вага. То вже мусиш послухати.

— Ви, прошу пана, розумієте, що то надто бідно для розгляду? — сопів Млодожейовський. — От нема людини — нема справи, то вже практика не одного десятиліття. Ви б її знайшли, чи що?.. Здалися б її свідчення або свідчення якихось поважних людей… А у вас по суті гола дуля. З чим я піду до суду?..

— То, прошу пана канцлера, як ви не приймете заяви до розгляду, то й ніхто нашої нещасної панни з її дитям не шукатиме. То означатиме, що будь-хто й будь-коли може прямо з ліжка людей шляхетського роду забирати! А по-друге, злочини чинять ті, кому вони вигідні. Чому з хати не забрали ні пані Анну, ні пана Якуба, ні інших дітей? — запально аргументував воєвода. — А забрали Гертруду, яка мала лише шістнадцять літ і тільки й лиха зробила, що встигла стати жоною молодого Потоцького, причому — і от тут увага! — таємно від родини магната. А хто б на то спокійно відреагував? Чим більші ставки на кону весільного посагу, тим нервовіша гра.

— Та воно то так, та воно то так… — задумано повторював Млодожейовський. — Ну то вже давайте, хай буде по-вашому, хоча… — покрутив заперечливо головою, розуміючи малі шанси на перемогу Коморовських у суді.

Тадеуш Маньковський поклав на стіл усі необхідні документи, під низ — товстий згорток із грошима. Задоволення проскочило приємним блиском в очах Млодожейовського. Так, гроші — це добре. Тепер він хоч знатиме, за що й кого має обстоювати у складній справі проти відомої й багатої людини, відзначеної найвищою польською нагородою — орденом Білого Орла. А то так душу ті багаті люди вміють виймати — хай йому грець… Ще задовго, перш ніж Коморовські суд розпочнуть, його звідси завдяки Потоцьким запросто швидше кóпнуть, аніж він комусь щось доведе. Адже багаті, хоч навіть як і винні, усе одно ніколи не винні. Хіба винен вовк, що заєць файно пахнув?.. А ведмідь у вулики вліз — так чого вони погано обгороджені були?.. Хіба винні мої кури, що тобі город вискубли, якщо в тебе дірка в плоті?..