Таємниця галицького Версалю

Холодний квітень 1771 року зовсім не був подібний до весни зі звичним теплом. Перед входом у палац стояли чоловіки: навіщось їх покликав старий пан. На ґанок вийшов Франц Салезій. За рік він дуже постарішав: срібне волосся пушком розвівалося вітром, постава ще більше пішла вперед; і весь він якось зсохся, наче висушена опенька. Та його все одно боялися: мислення й злість були, як у молодого.

— Усі, хто їздив тоді, у лютому?..

— Так, ваша милосте, — доповів конюший Ян Вільчек.

Дідич окинув поглядом натовп, прокашлявся й стримано почав:

— Ви мусите покинути мій двір. Але не просто покинути — ви маєте забути те, що бачили й чули тоді, у лютому, у Новому Селі… Я вам добре заплачу — вистачить і на корову, і на хату. Але якщо хтось посміє коли-небудь на ту тему що-небудь пукнути, то… — старий осудливо покрутив головою, — …то знайте: дістану вас навіть у пеклі. Усіх ваших рідних і близьких виріжу, як свиней… Зрозуміли?.. Не чую?..

— Так, пане…

Вільчек обходив свої володіння. Він прощався з конями — ті пофиркували й дивилися на нього вологими виразними очима — знали напевне, що їхній земний повелитель і опікун більше не буде з ними. Велика пустка утворилася в душі Яна. Раніше він не замислювався над тим, чи робив би в житті щось інше, а чи хоче, можливо, щось змінити. Його влаштовувало просте життя без витребеньок. Єдине, чого він хотів, живучи при дворі, пропало, мов під воду. Дарка… Гарне молоде дівча — просте й неговірке. Ось до кого він би зараз пішов… А так — вигнали його сьогодні, як старого нездалого пса… Ні сім’ї, ні двору. І з ким йому, Янові, ту корову тримати, і з ким у тій купленій хаті жити?.. Ян знічев’я рушив на псарню. Ситі собаки ліниво поглядали на чоловіка зі своїх кліток. Великий Дарчин улюбленець Ясь дивився на нього розумними людськими очима й шкрябав лапою, наче намагався відкрити загорожу. Вільчек підійшов і меланхолійно почухав пса за смішним висячим вухом. Ясь завмер, а потім заскавулів, наче конче хотів щось розповісти. Ян із неприхованим сумом дивився на пса й раптом помітив у кутку клітки щось блискуче. Нагнувся — два ґудзики з військового мундира, такі, як носять гайдуки… Вільчек довго не відривав погляду від них і раптом усе зрозумів. Скупа чоловіча сльоза потекла по щоці. В очах загорівся недобрий вогонь…

Щенсний тільки їв і читав. Його мало цікавили інші люди. Щось наче перемкнулося в його голові. Рідний дім став для Станіслава наче тюрмою, з якої йому не дозволяли виходити. Поводився він теж як ув’язнений. Покірно ходив по палацу й двору з опущеною донизу головою та безвольно обвислими плечима, чемно й красиво поводився за столом, нікому не перечив, нічим не цікавився. Та в ув’язнених усі-усі сподівання пов’язані з майбутнім виходом на волю, а Станіслав Щенсний… Він, може, і хотів чогось, тільки вже й сам не усвідомлював, чого йому можна захотіти. Цілими днями він міг сидіти нерухомо на лавці біля дворового басейну й вдивлятися в одну цятку. Та й погляд його став байдужий і відсторонений. Книги про кохання він відкладав убік одразу ж, історичні перечитав уже всі… Усі колишні світлі мрії грубо перекреслили й заборонили батьки; і вони, батьки, уже жили там, у голові — і навіть не смів Щенсний мріяти, ні, а то ж дізнаються… чи побачать. Друзів у хлопця не залишилося. Його дух був зламаний і ув’язнений світом власних і чужих заборон. Між подіями лютого й квітнем була величезна прірва. Щенсний лютого ще хоча б намагався обійти перепони. Квітневий Щенсний був остаточно безвольний і безликий.

Маурицій Вольф першим спостеріг зміни в юнакові, що ризикували остаточно штовхнути того в обійми постійної й затяжної депресії. Після розмови з вихователем батьки вирішили відправити Станіслава в подорож Європою. А щоб більше не наробив дурниць, товариство було суто чоловіче й порядне: священик-наставник Вольф, зять Потоцьких — чоловік доньки Маріанни Карл Алоїз Брюль — і камердинер Бістецький. Та подорож мала й важливу мету: у Відні потрібно було знайти папського нунція[32] й попросити в нього дозвіл на розлучення. Попередньо Щенсний мав проявити все своє переконання й розповісти нунцієві, що він одружився внаслідок підлого й цинічного обману і розпусної Гертруди, і її жадібних батьків Коморовських. Молодик покірно кивав головою на всі оті приписи батьків. Віднедавна він був готовий робити геть усе, що вони скажуть…

Коморовські повернулися в Сушно. Юзефа й Кордуля мали кожна по підшефному братикові: Францішек і Юзеф потребували догляду й руху — малеча освоювала світ, набивала синці й ґулі. Кордуля інколи заходила в кімнату до Гертруди, щоб подивитися, чи нема там часом сестрички. Може, сховалася десь отам, за шафою… А може, приїхала й просто довго спить… Не може ж отак пропасти їхня гарнюня старша сестра, не буває ж так. Та гарні сукні припадали пилом, а павуки над ліжком заснували свою обитель. Не було ні слуху, ні духу від сестри… Тіло Анни було розбите післяродовими неприємними змінами: хлопчик народився через два місяці після зникнення старшої донечки. А душа… Душа Анни кричала й плакала, як жебрачка на попелищі колишньої хати… Розум відмовлявся вірити, що з її Христиночкою щось не так. Тільки думка йшла до трагічних випадків — Анна починала молитися, і темна шторка в голові засувалася перед отими дурними передчуттями. Не могла вона, як колись, відвести душу розмовами з отцем Длужнєвським: того через скаргу Потоцьких тимчасово позбавили права настоятельства й відправили у Львівську духовну академію на реколекції[33]. Хоча ніяк, ну ніяк не міг уторопати бідака, де є хоч якесь правове порушення в шлюбі Потоцького з Коморовською. Та просто магнат Потоцький стояв іще ближче до Господа, ніж духовенство академії. Місце магната одразу після святого папи було куплене й закріплене за ним; навіть ідеальне знання чи Біблії, чи законів парафіяльних обрядів не могло поставити поперед нього жодного церковного чиновника. Гроші знали краще і Біблію, і парафіяльні закони. Гроші змінювали мораль на користь своїх власників. Блиск схованих у них земних утіх і радостей затьмарював Боже слово й робив мораль гутаперчевою пані, яку за потреби можна було зав’язати хоч у вузол…

У травні крізь нетривкий сон під ранок Анна почула обережний, та наполегливий стук у двері. Накинувши теплу хустку на плечі, поспішила відчинити: «Донечка… Гертруда повернулася… Боже, яка радість…» Та за дверима нікого, зовсім нікого не було. Цілий день Анна ходила сама не своя. Марися, вислухавши ту ранкову пригоду, зблідла й перехрестилася.

— Не ображайтеся, пані Анно, та мушу вам сказати правду: то є знак до того, що хтось помре… Або вже… — не договорила служниця. — Кажуть, що то чи смерть приходить і дає знак, а чи душа прощається з рідними. Не знаю, де правда, де ні, але в нас у селі то є перевірена часом прикмета. І ще жодного разу не помилялася…

Анна закрила лице руками. «Ні, ні, не може того бути… Не вмирають молоді, вродливі й при надії, ні… Не може моя дитина померти, ні…» Якуб із родичем Тадеушем уперто об’їжджали всі села дорогою від Нового Села до Кристинополя й Сушна. Розмовляли з людьми, шукали свідків, розпитували про зниклу дівчину. Та не мали навіть її портрета — що то є, щойно шістнадцять літ сповнилося, не встигли покликати художника, не до того якось було… Лише одна прикмета могла бути використана під час упізнання — коштовна золота каблучка з рідкісної краси синім камінцем… «Та якщо в неї такий перстень був, то навряд чи вона ще жива», — пережовував новину сільський люд.

Квадратний бладгаунд Ясь уперто йшов за неприємним запахом того, хто спричинився до зникнення його улюбленої господині. Вільчек приблизно знав, де можна шукати Домбровського, і рушив у тому напрямку. Уже, знать, близько: пес винюхував час від часу сорочку полковника, яка залишилася після його галярмової[34] втечі, і впевнено йшов, наче по сліду. Ось і хатки — родовий хутір Домбровських. Ясь спинився, рознюхався. З бичачою напористістю пішов убік, до крайньої хати. За хвилю почувся роздратований крик, який змінився на болісний чоловічий лемент: пес люто вишарпував кусень м’яса зі стегна Домбровського; той упав, намагаючись віддерти собаку, та Ясь уже вчепився й видирав нову порцію м’якоті з руки.

— Забери, забери собаку! — верещав полковник, виючи від болю. Вільчек неквапно відтягнув пса вбік. Той, розпалений кров’ю, годен був за найменшим знаком продовжити трапезу. — Ой-йой-йой, — плакав від болю покусаний чоловік, та навіть біль не заглушив здивування Домбровського: — Ян Вільчек? Ти як… Ти що тут робиш?

— До тебе приїхав. — Привітності в голосі колишнього конюшого не було зовсім. Полковник то вловив і спитався просто: — Та… навіщо?..

Вільчек щось дістав із кишені й простягнув на долоні перед очі Домбровського.

— Ось, ґудзики тобі привіз… Ті, що ти на Різдво загубив…

Погляд Вільчека не віщував нічого доброго. Домбровський хотів зірватися на ноги й побігти, але… Чоловік упав, тримаючи велику рану, і застогнав:

— Вона сама, сама того хотіла… Мені Агнешка все розказала… Хто знав, що вона десь подінеться… — намагався відповзти подалі від Вільчека. Не вийшло… Ясь був насторожі — загрозливо загарчав, і Домбровський зрозумів: сьогодні втекти не вийде. Сльози роздратування й відчаю потекли по щоках бувалого вояки. Та Ян уперто вирішив довести свою справу до кінця. Діловито й мовчки, не звертаючи уваги на благання, зв’язав Домбровського по руках і ногах, поклав його поперек коня. Навіщось узяв велике дерев’яне корито, з дому забрав великий цебрик із молоком. Ні Яся, ні Вільчека ніщо не могло зіштовхнути зі шляху праведної помсти. Через кілька кілометрів дороги полонений, що втратив багато крові, уже не благав про допомогу, а лише видавав час від часу жалібний стогін:

— Пити-и-и…

Невблаганні викрадачі не мали до нього пощади. Зайшли у низину — велике болото простягалося аж до Західного Бугу. Тіло Домбровського опинилося в широкому кориті — мотузки зв’язали їх в одне ціле.

— Що ти робиш, Іроде?! За що… — хрипів вимучений чоловік. Та Ян мовчки й зосереджено робив свою справу.

— Ти пити хотів — давай, — вставив у рот полоненого лійку й почав примусово заливати велику кількість молока з цікавим нудним смаком… Мед. Молоко з медом рікою лилося всередину — хлоп аж захлинався, та все пив, пив… Липкою патокою облило його зверху. — Не буду тебе більше мучити — живи собі. Просто живи… Як зможеш. — прокректав Ян, підсуваючи корито до краю болота. — Так, як мала жити вона. Після того, що ти з нею вчинив, — попхав корито в смердючу болотну воду Вільчек.

— Добий, добий мене… Не залишай тут… — просився ґвалтівник. Уся його показна орлина міць перед страхом смерті трансформувалася в нікчемну ницу душу, яка так і не усвідомила, як то боляче зґвалтованій жінці бути приниженою й розчавленою… Вільчек востаннє кинув погляд на колишнього товариша — колись великий, поставний і гоноровий хлоп опинився там, куди торував собі шлях усе життя. Так, як жив у бруді, у бруді мав зустріти свою смерть… З болота життєвого в болото справжнє. Похмурий колишній конюший пришпорив коня, і єдиний його справжній друг Ясь теж рушив за ним…

Бендюзький мірошник Міхалко довго не хотів розставатися з коштовним перснем, знайденим на утоплениці. Так гарно той вигравав загадковим блиском усіх граней на світлі — душа бідаки наче вмивалася від щоденного бруду, і приходило таке благодатне тепло, яке він відчував лише раз на рік, цілуючи святу Плащаницю… Та жити за щось потрібно: хто ж дуже під час передновку[35] щось до млина везе — так, майже ніц… Діти підростають, — одежину тре’ справити.

Усю довгу дорогу до Виткова Міхалко діставав час від часу каблучку й дивився через неї на сонце — краса-а-а… Зітхав і знову запихав у кишеню. Маленький Витків зустрів його юрмами дітлахів: польською, єврейською й українською мовами вони всі дружно розумілися у своїх іграх, допоки не виростали. І тут не треба було перемішуватися. Поганці були, є й будуть серед кожного етносу, і біль від людської образи не має національності. Але у вічному прагненні захиститися від болю самому й захистити своїх дітей утеча у свій національний банячок є ніщо інше, як святе прагнення викреслити зі свого чи дитячого життя ще хоча б один, та можливий чинник болю… Єврейські хатки громадилися навколо майдану. Євреї мали тут корчми, невеличкі й більшенькі, і маленькі крамнички — комерцію вони звично любили більше, ніж землю, з якої їх завжди й усюди намагалися зіпхнути й погнати.

Міхалко боязко зайшов у напівтемряву корчми. Привітний старий у кіпі[36] подивився на нього уважно.

— Нові обличчя в нашому краї… Мої вітання. Щось будемо думати за добрим столом чи так — новини послухати?

Мірошник озирнувся навсібіч.

— Та я теє… Поговорити з вами би хтів… — з деяким жалем витягнув коштовну цяцьку.

Корчмар уважно глянув на каблучку, підніс її на світло. З недовірою ще раз пройшовся поглядом по латаній одежі Міхалка.

— Як тебе звати? — не спішив купувати перстень чоловік.

— Міхалко я, з Бендюгів мірошник, — щербата фізія боязко усміхненого голодранця викликала в корчмаря недобрі припущення.

— М-м-м… Ти знаєш, Міхале, не ризикну я в тебе ту штуковину купляти… Ти, напевно, когось дуже знатного обікрав… А потім мені за те може й тюрма світити — ні, вибач, не буду я в тебе того купувати, ні… — упівголоса відмовився єврей.

Мірошник став у задумі серед корчми.

— А як я тобі Богом поклянуся, що нікого не вбивав, тоді купиш?

— При всій повазі і до твого, і до мого Бога — теж ні… То є настільки видна й рідкісна річ, що його власниця мусить бути дуже багатою. Такі речі роблять на замовлення. Тож усе одно прийдуть і візьмуть мене за барки. І тоді вже мені потрібно буде відмиватися, а нашо воно мені, сам подумай… То те саме, якби я чудотворну ікону намагався продати: усім потрібна, та ніхто не спішить купляти… Запитань до мене буде забагато. Та й не купить у тебе його ніхто — навіть і не намагайся купця шукати.

Згорблений від почутого мірошник почовгав надвір. «Такий шлях пройшов, такі надії мав… Ні з чим до сім’ї приїду…» Без особливих сподівань вирішив зайти ще в одну крамницю — може, таки вдасться…

— О-хо-хо, яка краса, який блиск… — примовляв власник крамнички. — Так уже й бути, візьму я в тебе його. Та маєш бути тихо: не треба нікому знати, де й за скільки ти продав перстень. А дам я тобі за нього, — покопирсався в шкіряному мішечку на поясі, — ось, на корову тобі вистачить. Ну що, згода?

— По руках, згода! — в очах утішеного Міхалка знову заблищав інтерес до життя. Уважний погляд єврея-покупця довго проводжав його: «Ху-у, пішов. Так і не второпав, який скарб за безцінь віддав…»

Травневе сонце з ласкавого раптово перетворилося на африканське пустельне. Уже кілька днів плавав Домбровський у кориті серед болота. Він усе мав надію, що Вільчек повернеться: ну як же так, пили-гульбанили разом, а тут за якусь навіжену дівку таке втнути… Оте молоко з медом страшенно скрутило живіт. Зв’язаному чоловікові не було більше як терпіти… Потужний фонтан срачки заповнив увесь простір штанів. Смердючий оброблений хлоп лежав у власних калових масах. Нещадно припікало сонце, викликавши до життя на стику з болотом мільйони комах. І всі вони мали великий інтерес до вмісту корита. Рої ґедзів повільно вишукували вільне місце й впивалися в іще живу плоть; зелені м’ясні мухи відклали свої яйця в загнилі рани, і через день Домбровський із жахом відчув рухи невеличких хробаків у собі. Звичайні мухи мали потяг до штанів, хробаки росли швидко, не маючи обмежень у їжі. Та життя не спішило покидати ще не так давно сильне й здорове тіло. Муки Домбровського досягли апогею.

— Боже, — хрипким від спраги голосом волав чоловік, — або дай мені смерть, або врятуй…

Травнева гроза ще подовжила муки чоловіка: спраглими вустами він ловив струмені зливи. Вода напоїла й відтермінувала смерть.

У напівзабутті лежав Домбровський скраю болота. Він уже був ніхто — суцільна дармова годівничка для комах і їхніх хробаків. Бридкі хробаки без жодного страху виповзували свій променад по обличчю колишнього полковника.

Раптом щось із різким болем потягнуло його за щоку до краю болота.

— А-а-а! — заволав чоловік.

Руда лисиця, що теж вирішила поживитися, відскочила вбік, та не спішила геть: її жертва була майже мертва й безпорадна. Тварина трохи вичекала й знову обережно почала заходити у воду.

— Ні-і-і… Ні! — хрипів полковник, і лисиця вирішила ще трохи почекати.

На запах здобичі почала підтягуватися й інша звірина: вовчиці з виводками вовченят, борсуки. Усі вони сновигали за кілька метрів від корита, обдумуючи підступи до дармової поживи. Та у Великого Болотного Духа були свої плани на колишнього вірного слугу. Безжальне сонце світило прямісінько над ним, формуючи різнокольорові концентричні кола в очах, прикритих спухлими повіками, і лише тінь від хмари товстих ґедзів на мить закривала червоний диск.

«За що… За що мені така мука… Та краще б я на полі бою десь упав, аніж ото…» Так і не засвоїв Домбровський, що життя й смерть дуже пов’язані. Легку смерть треба в Бога заслужити. Вона дається тим, хто жив і діяв, керуючись простими істинами людяності й співжиття. А тим, хто так і не зміг відштовхнутися від берега тваринних інстинктів, для осмислення людського призначення послано час мук — або вийдеш із хвороби людиною, або так і підеш зі сцени життя в людській подобі з єством тварини в довгих муках…

Нарешті рятівна тінь впала на обпечене й спухле обличчя Домбровського. Чоловік розплющив очі: у концентричних райдужних колах вимальовувалося людське лице. Очі поступово почали розрізняти кольори й форму. «Не може бути… Ні…» Знайоме до болю обличчя мовчки вдивлялося в нього.

— Дарка… Врятуй мене… Я ж тобі хотів добре зробити… — прошепотів Домбровський.

— Від чого тебе врятувати, полковнику? — спокійно спитала дівчина.

— Від цього пекла…

— Не можу: я сама в пеклі. Завдяки тобі…

— Врятуй… Від цих звірів врятуй мене… — гарячково хрипів чоловік.

— Добре, врятую тебе від звірів, — промовила Дарка й потягнула корито подалі від краю — у центр глибокої трясовини. А далі повільно пішла геть.

— Куди… ти куди? Не лишай мене тут… — плакав із хрипотою Домбровський. — Да-а-арка-а… Пробач мені… Не полишай мене…

Та дівчина відходила, мов ковзала по зеленкуватій поверхні болота. Ззаду виднівся голий кістяк хребта й довгим шлейфом волочилися кишки — так, як у всіх мавок…

Агнешка щодуху бігла зі склянкою холодної води в кімнату господині: тій стало зле після отриманого з Кракова листа. Анна Ельжбета відпила кілька великих ковтків, тремтячими руками змочила собі скроні й лоб. Ще раз і ще перечитувала неприємну новину. Як, як таке може бути? Квітуча здоров’ячка Марія Амалія Мнішек раптово пішла з життя. Смерть забрала в Анни Ельжбети єдину подругу. Бойову подругу, яка допомогла їй встановити справедливість у тій паскудній справі. Ніхто навіть не зрозумів, що й сталося. Поїла, попила, брик — і нема… Наостанок ще й вихвалювала, яке смачне вино їй на дорогу Потоцькі дали… Що ж то Бог останнім часом такі випробування їй дає? Може, він хоче, щоб Анна Ельжбета нарешті приборкала ту нечисть… Так він підштовхує її до цього…

«Так, я обрана. Я наведу лад у цьому світі. Позбудуся отих нечестивих. Змушу всіх, всіх жити за Божими законами…» — амбітний диктатор остаточно сформувався в Анні Ельжбеті Потоцькій. Не хотіла вона думати над тим, що не дано жодній людині відбирати великий Божий дарунок самостійного вибору того шляху, яким іти до сприйняття найвищого за цінністю слова. У когось він — у каменях і падіннях, у когось — у тяжких роздумах. Та ні в кого він не є й не може бути гладеньким і рівним: те, що легко дається, легко й віддається, бо мало цінується. Лише істини, нажиті важкою працею душі, стають світлом усіх подальших учинків. У кожного своя непроста дорога до простих істин. У кожного світло власного прозріння осяває її. Кожен має свою ношу на ній. У кожного своя довжина того шляху. І кожен один на тій дорозі, бо будує її сам… Та пані Потоцька, що бачила всі гріхи всіх, не помічала своїх. Як і написано в Біблії, у своєму оці сучечок, а в чужому — колода. Вона, найбільша праведниця серед людей, мала допомогти здолати їхні ниці пороки: жадібність захланних Коморовських, лінь своїх дворових, хтивість думок своїх доньок… Усі навколо аж скрапували смальцем гріхів. Бог так трудиться вкупі зі своїми священнослужителями, а вони… І якщо під час того очищення треба запрягти нечестивців, то вона, Анна Ельжбета, зробить і це…

Якуб Коморовський не йняв віри почутому: з Виткова прийшов гінець від єврея-шмукляра[37] — той стверджував, що має, здається, новини від Гертруди. Година шляху — і спітнілий від хвилювання Якуб стояв в обдертій крамничці.

— Ось, яка краса небесна… — виніс господар на клаптику тканини коштовну каблучку. — Дві корови за грошима за неї віддав…

Усе, усе всередині Якуба стиснулося від болю: так, це весільна каблучка його Гертруди. Стиснуті губи затремтіли, а з очей покотилися сльози. Де, де ж його дитина? Що сталося з нею, якщо віддала обручку? Може, у бідності десь очікує його батьківської допомоги? Якуб потроху опанував себе.

— А хто її тобі продав?

— Та обідранець якийсь, їх тут ходить багато… — співчутливо дивився єврей.

Знову Якубові стисла серце думка про те, що з Гертрудою сталося-таки щось недобре.

— А ти не питався, звідки він і де взяв персня?

— Я не дуже хочу полохати своїх відвідувачів зайвими запитаннями. Що хто сказав мені — на тому й дякую, те я й з’їв, проковтнув і забувся… Та в цього я нічогісінько не запитував… Хібань… — примружив очі господар, — підіть по сусідах моїх, порозпитуйте — може, їм іще раніше пропонував…

Незабаром Коморовський мчав, не розбираючи дороги, у бік Бендюгів. Старий рипливий млин ліниво ворушив крилами на слабкому вітру, змішуючи смачний аромат змеленого збіжжя із запахами травневих заплавних лугів навколо Західного Бугу.

Переляканий мірошник усе не міг зрозуміти, що такий пан робить у тому місці, де панів не буває зроду, а лише спрацьовані селянські хлопи.

— Так, так, я продав ту обручку… Але не вбивав я її, вода мені її принесла, десь місяць тому, — збентежено белькотів Міхалко. — Вагітна вона була… А утоплена, вочевидь, давно була… Поховав я її осьдечки…

Як підкошений упав Якуб на невисокий горбик землі. Затрясся в страшному плачі. Надія на повернення доньки з дитиною була вбита сьогодні остаточно. Звірі… Нелюди… За що… Та розлучилися б… аби живою залишилася… Тільки захід сонця підняв батька з могилки доньки. Безсилий розпач огорнув його. Не приведи Господи пережити комусь і ховати свою дитину. Страшнішого болю за цей нема у світі для живих. Кінь повільно довіз Якуба додому. З надією в зболених очах вибігла до нього Анна, за нею — діти. Якуб не стримався — притулився до одвірка й заплакав. Заголосила Анна, розревілися діти. Їхня зіронька, їхня красуня… Нема більше примарної надії…

Новина про трагічну смерть Гертруди Коморовської швидко розлетілася краєм. В усіх куточках Речі Посполитої обговорювали страшний злочин викрадення й утоплення шляхтанки Коморовської, таємно одруженої з молодим Потоцьким. Усі розуміли, що то справа рук Франца Салезія та Анни Ельжбети — ніхто того навіть під сумнів не ставив. Та не спійманий — не злодій, а спіймав — доведи. А от тут уже треба було постаратися… Приїхали представники суду з Якубом Коморовським у Кристинопіль. Усі дворові хлопи були вишикувані перед свідком. Коморовський ходив і вдивлявся в байдужі очі — ні, нікого з них того страшного вечора не бачив.

— А де є ваш конюший Вільчек? Я хочу ще його бачити. Він тоді був із викрадачами, — рішуче дивився Коморовський на старого Потоцького.

— А він іще до Різдва попросився на звільнення — сказав, що відбуває у своє село, десь за Варшавою, — холодно відповів Потоцький.

— А, прошу пана, де є начальник вашої армії пан полковник Домбровський? — несміливо поцікавився один із судочинців.

— Теж звільнився. Попросився на службу до росіян. Ті пообіцяли більше платити, тож… — стенув плечима магнат. Усі розуміли: бреше нахабно й цинічно. Та жодного доказу не можна було ніяк знайти, принаймні в кристинопільському палаці.

Даремною справою було шукати Вільчека й Домбровського, на то могли піти роки: розчинилися на безкрайніх просторах свідки й учасники злочину, і що ти тут доведеш… Та Тадеуш Маньковський, адвокат Коморовських, не думав здаватися. Наруга над юною родичкою вразила його. «Не можуть такі люди визначати порядок у державі — цинічні і безчесні. Одні б’ються за нову Польщу, а інші з он такою мораллю вичікують, щоб і далі в ній свої порядки наводити… Ні, не може так бути. Ізсередини в кожному треба Польщу змінювати. Одне право має бути для всіх, одна мораль. Годі…» З наполегливістю дятла Маньковський відкривав двері всіх високих судів і довбав там свою правду. А вона, хоч і не мала доказів, та випирала, як гостре шило з мішка. Усім було зрозуміло, хто до того причетний…

Старий магнат, сидячи за столом, бездумно крутив по колу жовтавий аркуш паперу. Застиглий погляд спинився на великому дерев’яному годиннику в кутку кімнати. «Програв я… Нема більше часу… Усе якось не так пішло… Коморовська, конфедерати, Гонта… усе проти мене. І син пішов проти мене. Давай гроші, не давай — не ті люди не туди йдуть, не те роблять. Усі не те зробили…» Лист щойно повідомив Францу Салезію новину про те, що барські конфедерати програли в союзі з французами дуже важливий бій під Лянцкороною. Генерал Дюмур’є був відкликаний французьким урядом за перевищення своїх повноважень. Нема більше підтримки Франції — осміліє безчесна Росія. Отепер, не криючись, піде в наступ на бунтівного васала: назад, Польща, у стійло…

У кімнату тихо зайшла вимучена дорогою Катажина Косаковська.

— Честь, Францішеку… Погані новини вже знаєш, бачу?

Потоцький сумно похитав головою.

— А за обози в Сибір чув?

Потоцький підняв очі.

— Які обози?

— Наших зі всієї Польщі забирають. Маєтки конфіскують, родини шляхетських прав позбавляють — і в Росію, у Сибір. За підтримку нашої боротьби за незалежність… Уся Польща плаче й стогне. — Косаковська трохи помовчала й мовила без звичного запалу: — Малого бракувало для перемоги. Є двадцять тисяч повстанців. Ще б ти був дав своїх п’ятсот, інші — по сотні-дві-три, і перемогли б… Ніхто не хоче ризикувати своїм, ніхто… Кожен ту боротьбу тільки грошима й пихою міряє… Красинський так докерувався конфедератами, що такого мудрого й бойового Міхала Дзержановського не допустив до командування тільки через те, що той скиби землі не мав… Уявляєш? Такого патріота грошима виміряв і зневажив… І не тільки його одного… — Тривога й задума були в голосі Косаковської.

— Якби я тепер навіть і дав щось, момент усе одно втрачений. Уже росіяни від Туреччини починають відвертатися й на нас пильніше дивляться. Суворов їхній підключився — жене наших, як молодий хорт… Підкосила мене та справа з Коморовськими, віриш? Нічого вже не хочу… Якийсь такий настрій щодня собачий, що вже й не знати, що б то мене втішити змогло… Ще б не вчудив Щенсний — мав би я інтерес до тих змін у Польщі, а так… Сама подумай: смороду від тієї справи на цілу Річ Посполиту. Доки вона тягнеться, ніхто не запропонує йому ні корони, ні гарної посади. Ніхто його в добре товариство чи союз не покличе… Тож то є зараз мій найбільший біль… Допоки я ще живий, треба ту судову тяганину на наш бік переважити. Відмити й відбілити репутацію Потоцьких треба через закон і право… Бо все, що я вигризав у житті, надаремно стане… Уся моя сім’я тепер на хиткій дірявій кладці над прірвою…

Не хотів Потоцький лізти в непотрібний і важкий самоаналіз щодо причин того, що ж поставило його на той хиткий прогнилий місток. Та ж пиха, та ж жадібність, гонорова зверхність, та ж викривлена мораль, корумпованість влади, що й поставили над прірвою всю Польщу з її державністю й незалежністю.

— Була я в королівському суді у Варшаві, — зітхнула Катажина Косаковська, — маю там пригодованого канцлера, Анджея Млодожейовського. Дала йому шістдесят тисяч злотих — пообіцяв деякі папери зі справи знищити, що Коморовські представили.

— І що ж вони там понастягували?

— Та найбільша загроза йде від отого твого запрошення, що ти їм сьомого лютого надіслав — показує твій очевидний великий інтерес і твою злість. Більш ніж достатньо для того, щоб довести твою зацікавленість у її викраденні.

— Дай тому індикові тлустому ще, нех ковтне й зробить, що має зробити… — засовався в кріслі Потоцький.

— Та може, обійдеться, а краще в боротьбу гроші додати? — з надією знову дивилася Косаковська.

— Нащо? Щоб на багнети російські більше польських кишок намоталося? Вони вже в нас добре пазурі запустили… і тримають, як мишу… Ще трохи нами пограються, щоб так очевидно перед Європою не обісратися, і з’їдять… А фамілія Потоцьких має жити далі… Відбілимося й потихеньку знов піднімемося проти диктату сусіда, мудрі, з досвідом і грошима. А що, ти хочеш, щоб усі поляки в Сибіру носи відморожували?

— Знаєш що, Францішеку, як ті носи в Сибіру будуть, а наші хоч обережні, та в малій кількості тут залишаться, то теж не буде добре — обережні країну не ліплять. Її будують відчайдухи, годні голову покласти за національну ідею. Та й розділена нація — то вже не нація.

— Катажино, щоб той наш нарід до нації виріс, то, може, і потрібно отого тиску зазнати?.. Щоб кожного зачепило і по тілу, і по душі… Та й вистачить мені голову тим забивати — тут свій жаль думки обсів. І допоки він із голови не злізе, ні за що я думати не зможу…

Літо й початок осені не принесли Потоцькому полегшення ні в справах політичних, ні в особистих: Олександр Суворов азартно й по-військовому грамотно вибивав конфедератів, зменшуючи примарну надію на вільну та змінену Польщу. Король Станіслав Август Понятовський, який спочатку завагався, хотів звільнитися з-під опіки Росії й вів переговори з повстанцями, справедливо подумав, що в тій позиції між молотом і ковадлом він навряд чи залишиться королем після перемоги конфедератів. Не пробачать йому тривалого перебування в сексуальній позі перед Росією, ні — кÓпнуть в оте місце тривалої любові. Тож краще й далі так стояти… Тим більше, що суворовські перемоги подовжували свято політичного сексу на новий тривалий період… Коморовські з упертістю й набридливістю ґедзів волочили справу з викраденням дочки по всіх можливих судах. Потоцький твердо стояв на своєму: не винуватий, нікого не посилав, нічого не знаю… Та його суспільна вага наблизилася за значенням до ваги старого беззубого лева в прайді, який іще може когось налякати риком, та вкусити вже зась…

На початку листопада сталася смішна й безневинна, на перший погляд, подія, яка доконала й знищила не тільки Потоцького, конфедератів, а й усю Річ Посполиту. Невідомо, у яких гарячих головах народився той безумний план із викрадення короля. Ротмістр Стравинський із вояками захопив кортеж монарха й успішно віз його у твердиню повстанців. Та, напевно, ще не було написано тієї події у великій небесній книзі — заблукали всі вкупі в густих лісах, часу на розмови мали досить… Переляканий Станіслав Август Понятовський прикладав руку до всіх місць, що мали викликати довіру до його слова перед Стравинським, і жертовно клявся в тому, що перейде на бік повстанців і змінить образ життя політичної хвойди. Переконав… Та не буває ні колишніх хвойд, ні колишніх скнар, ні колишніх злодіїв… Стравинський, повіривши слову короля й будучи впевненим у його майбутній підтримці, відпустив Понятовського — хай пташка нарешті заспіває самостійно… Та пташка любила свою російську хоч і клітку, але водночас і такий-сякий захист. Зранку, вийшовши з отих страшних лісів, король усьому світу розказував, як його мучили й змушували зректися престолу. Монарший світ Європи і його політикум спочатку заціпеніли, а потім здригнулися від нечуваних нахабних революційних замашок барських конфедератів. Після осмислення дурного можливого прикладу для власних гарячих голів, як мурахи, туди-сюди європейськими столицями засновигали дипломати. Майбутнє Польщі хутко було вирішене. Прусія виділила артилерію для росіян. На кого? На конфедератів… Обурена Франція припинила будь-яку підтримку. Австро-Угорщина теж сказала своє «фе»… Почалися перемовини про поділ слабкої й нездатної до управління власними землями держави. А Росія, упевнена в успіху майбутньої гранд-події, продовжувала виховувати непокірних: і тим наука, що їдуть у Сибір, і тим, що залишаються… Чотирнадцять тисяч сімей шляхтичів потягли підводами на перевиховання холодом у матінку Росію. Їхнє майно дістало російських господарів і пішло до російської казни — а що, дарма наші тут воювали?..

Для Анни Ельжбети світ закотився в прірву вже давно. У липні він показав пані Потоцькій чи то свої криві зуби, чи то викривлене двоїстою мораллю обличчя: на святкування її іменин не приїхав ніхто. Ті, хто ще недавно хробаками повзали біля її ніг і мали за щастя сидіти з нею за одним столом, зневажили її своєю відмовою. Не захотіли ні нової опери, ні вишуканого товариства, ні її порад — нічого. Велика піраміда людської пихи й заздрощів розсипалася попелом фарисейства. Стало достатньо якихось непідтверджених чуток про оте дівчисько Коморовських, щоб викохана десятиліттями повага в суспільстві трансформувалася в неприкриту зневагу й презирство. Не хочуть себе на місце Потоцьких поставити… Та кожен із них зробив би те саме, а може, ще й гірше, якби подібне зачепило їхню дитину і їхню сім’ю…

Цілими днями Потоцька сиділа, розгойдуючись у кріслі-гойдалці навпроти відчиненого вікна. Усе думала, думала, як змусити всіх робити те, що вона хоче… Її нечасті виходи з кімнати змушували дрижати від переляку всю прислугу. Саме їхнім страхом годувалося вампірське нутро Потоцької. Їй ставало легше, і жінка знову могла, погойдуючись, роздумувати над недосконалістю Божого світу й над тим, як вона може його покращити…

В один із холодних днів на початку листопада пані навідалася на кухню: час думати за підготовку до Різдва. Нехай усі решта пики воротять, та три дочки із зятями й внуками приїдуть. Треба дати старій Зосі завдання для розкішного столу.

Кухарка Зося якраз сортувала яйця. Збоку обережно поклала два невеличкі, наче голубині, — то перші яйця курки-несучки. Анна Ельжбета взяла одне, покрутила в руках.

— Для чого ти їх використовуєш?

— О-о-о, милостива пані, то є особливі яйця… Та я їх тільки до випічки буду брати.

— І чим вони такі особливі? — зацікавилася пані Потоцька.

Зося вже прикусила язика, та пізнувато — пані чекала на відповідь. Що ж робити… Жінка зітхнула, з відчуттям провини глянула на свою господиню.

— Я вам скажу… Та ви, прошу пані, нічого такого не подумайте. То так люди говорять. Я… чесно не знаю, так то чи нє, але люди брешуть, а я повторюю…

— Ну кажи вже! — почав уриватися терпець Анні Ельжбеті.

— Кажуть, як те яйко взяти собі під пахву й походити з ним певний час, то згодом із нього вилупиться… — Зося перехрестилася й стишила голос: — Чортик вилізе… І буде він ваш власний. Виконуватиме все, що захочете…

Анна Ельжбета перехрестилася, спочатку відійшла від столу, але швидко повернулася. Пильно глянула на Зосю.

— То ти збираєшся отим чортовим яйцем мене годувати? — забрала два мініатюрні яйця й пішла з ними геть. Зося отетеріло глянула вслід пані, знизала плечима: «Хто їх, отих панів, розбере, що вони насправді задумали…» — і знову взялася до кухарських справ.

Уже понад два тижні носила Анна Ельжбета цікаві яйця під кожною пахвою. З наполегливістю індички носила, не скидаючи пов’язок-кошичків ні вдень, ні вночі. Навіть Різдво не змусило їх зняти. Обережно надівала нову сукню, акуратно зводила руки. Та не сподівалася Зося, що пані таке утне, тож не сказала їй найголовнішого…

Пишна різдвяна меса в сокальському костелі щойно розпочалася. Анна Ельжбета сиділа на передній лавці поруч із Францом Салезієм. Раптово їй стало погано: страшні болі під пахвами, неначе хтось там вгризався в тіло. Її почало трусити. Незабаром Анна завила, почала викрикувати казна-що. Ксьондз замовк і перелякано дивився на пані Потоцьку. А вона вже гиготіла, кÓпала лавки в костелі, підскакувала… Усі від здивування втратили мову. Нарешті пані впала на підлогу й почала жалібно стогнати, чергуючи стогони з незрозумілим реготом. Старий Потоцький першим прийшов до тями — потягнув дружину з костелу, а вона все поводилася, як направду божевільна…

У своїй кімнаті Анні Ельжбеті стало трохи легше. Пані всіх вигнала геть. Її тіло боліло: била якась пропасниця. Анна останніми зусиллями скинула сукню й пов’язки під пахвами. Там уже не було яєць, лише маленькі шкаралупки, геть чорні зсередини. Анна Ельжбета хотіла, як завжди перед важливою справою, перехреститися. Та диво: рука її заніміла й усе не хотіла підніматися для хреста. Жінку охопив переляк. Отже, це таки правда… Чортики. Де ж ви… де?.. Та ніхто не дав інструкцій із приборкання нечистих: що і як робити далі, Анна Ельжбета не знала. Жінка в страшенній слабкості доповзла до ліжка. Незрозуміла сильна відрижка — і на накрохмаленій постілі перед обличчям Анни Ельжбети з’явилися дві малесенькі чорні кульки з червоними вогняними оченятами-бісеринками. Навівши різкість в очах, жінка розгледіла мініатюрні ніжки з копитцями, чорну густу шерсть. Чортенята весело борюкалися біля тієї, котру признали за свою матусю, а Потоцька в переляканому занімінні не могла відвести очей від галасливого вихорця, у якому мигтіли копитця й хвостики.

— Води… Води… — простогнала Потоцька. Вилупки притихли, а за секунду ціле відро крижаної води нізвідки вилилося прямо на неї в ліжко. Анна заніміла від шоку. — Бож-ж-же, допоможи, — процокотіла зубами пані.

Зі свистом злетіли ікони зі стін, і віялом почали обмахувати напуджену жінку. Анна вже ридала й боялася що-небудь говорити вголос. Злізла з мокрого ліжка й непевною ходою пішла до дверей.

— Агнешко… — слабко покликала. За дверима нічого не подавало ознак життя. — Агнешко, курво… де ж ти є… Чорти б тебе забрали… — звично пробурмотіла й прикусила язика.

Агнешки все не було й не було. Анна Ельжбета, похитуючись, сама здерла мокрісіньку постіль. Усе не могла знайти сухої, щоб застелити.

— Боже, дай мені сили… — прошепотіла ледь чутно. Чортенята нашорошили вуха. За мить Анну Ельжбету вихором носило по всій кімнаті, піднімало до самісінької стелі, викручувало там, як заправську гімнастку. — Ні! Ні! Опустіть! — волала пані. Нечестивці виконали негайно — Анна Ельжбета з майже триметрової висоти пляцком хляпнулася на підлогу. Удар був настільки сильним, що жінка знепритомніла…

Два тижні рідні не відходили від Анни Ельжбети. Вона так і не прийшла до тями. Хоча близькі спостерегли, як швидко обертаються очі під заплющеними повіками, неначе бачать якийсь поганий сон. Лікар уселяв надію на одужання. Та яке там одужання, коли два тижні людина нічого не їсть і не п’є… Якраз на православне Різдво — 7 січня 1772 року — душа Анни Ельжбети Потоцької відлетіла в небуття. Слуги боялися підходити до покоїв старої пані — щось там грюкало-стукало, хихотіло й волало навіть після її смерті. Лише кухарка Зося здогадувалася, що сталося насправді, та боялася те озвучити.

«Не треба, не треба було пані з тими яйками в церкву йти. Не люблять вони того. Особливо коли вже час їм виходити… І Агнешка десь поділася, як випарувалася… Тільки-тільки була, а вийшла з кухні — і зникла, сліду не залишила… Прости, Господи, душу старої пані. Гнида вона, звичайно, була. Крівці досить попила… Не можна служити і Богу, і чорту. Хтось та й розгнівається й полишить тебе… Невже Господь?.. Ні, ні. Не може бути…» — гнала крамольні думки від себе кухарка Зося, стоячи навколішки перед труною своєї пані.

Франц Салезій наказав зробити величний катафалк. У кутах карети стояли позолочені голови левів, вишневий оксамит із мереживом обтягував її. По боках висіли дві таблички — одна з іменем і датами народження й смерті, друга — з описом благочестивих діянь Анни Ельжбети. Духівництво й знать п’ять днів прощалися з набожною й багатою пані. Безперервно тривали богослужіння за упокій її душі. Франц Салезій спрямував змучений погляд у вишневе тло. Старість потихеньку забирала і смакові відчуття, і емоції. Коли померла перша дружина, світ наче спорожнів і обезлюднів. Здавалося, що жити нема вже чого… Зараз лише холодна заклякла гіркота наповнювала його, раз у раз пускаючи в голову інші події, людей. «Щенсний… Як він там, у тому Відні?.. Пише, що шкодує про той поспішний таємний шлюб із Гертрудою Христиною Коморовською. Нарешті дійшло, що злидні не для нього. Шкода, що нема його й не буде на похороні матері… Любила його понад усе. Дівчат так не любила, як його. А він підкосив її своїм хамським учинком… І мусило отак статися з тією дівкою… І чого-то воно не так пішло?.. Уже б розлучилися й забулися. А так Анна допереживалася, бідолашна. Усі відвернулися від Потоцьких. Не варто кликати людей ні в гості, ні на бали — то все якесь таке непотрібне… Зі ста може один буде вдячний, а інші нажеруться, нагуляються, а коли тобі до них прийдеться — вдають, що зайняті: і не бачать, і не чують… Ні допомоги від них не чекай, ні співчуття… Ніхто ще нікого не став ні більше, ні менше поважати після якоїсь гостини… Та пізно, пізно приходить те розуміння. Невідомо, скільки ще мені залишилося. Треба, щоб став син міцніший духом. Мушу, мушу ще пожити… Людвіку заміж вдало видати. І Щенсний… Чого ж він так не вдався ні в мене, ні в матір?.. Та все ж треба, треба його у вищі кола пропхати. Швидше б ота судова тяжба закінчилася… Стільки грошей уже пішло… Росіяни трохи грошей всипнули, а далі не спішать. Сидять збоку, як ті стерв’ятники, і все чекають, згине рід Потоцьких під тим лайном чи ні. Не дочекаєтеся…»

Анна Ельжбета нічого не розуміла: вона бачила своє тіло на красивому катафалку — нерухоме й бліде. Поруч витирав скупу сльозу Францішек, непорушно сиділи чотири доньки, зяті.

— Що з вами? Я ж тут, перед вами, — промовляла до них Потоцька, та вони чомусь дивилися крізь неї, наче через скло, і нічого не відповідали. Та двоє вже підрослих чортиків уперто тягнули її за сукню з храму. Дивно, та Анна Ельжбета не мала вже ні страху, ні відчуття холоду. До костелу під’їхала нова карета, з якої поважно вийшов посол Волконський. Віддав шану померлій біля катафалка й вийшов у супроводі Францішека назад — спішив кудись.

— Ну, держитесь, пан Потоцкий… Тяжела боль утраты… Еще бы с вами побыл, да надобно далеко ехать — аж в Москву. Так что прощайте…

Старий Потоцький стримано кивнув. Чортенята стишилися, щось осмислюючи. Ходити за мамкою вже було безглуздо — нею поопікуються інші, і так їй бути в пеклі.

— До мокви[38]… до мокви… — тоненько пропищали нечисті. Їм хотілося в мокву — затишну, теплу, із зеленавою водою. А пан якраз звідти, з мокви, — рідня, значить. — І нам у мокву, і ми в мокву, — пропищали рогаті й швиденько сховалися поміж скринь багажу. Великий Болотний Дух після недовгих роздумів теж зеленавим туманом вповз у щілини карети. Може, там, у новій мокві, буде ще більше поживи? А то тут точно тепер поменшає…

Франц Салезій не плакав на похороні дружини. А сьогодні, літнього червневого ранку 1772 року, він ридав. Сльози потоком текли по зморшкуватому обличчі. Час від часу Потоцький ляскав долонею по столу — до болю, до оніміння в пальцях… і далі плакав із запалом малої ображеної дитини. Страшна новина зрушила небо — воно впало на нього й придушило, мов камінне. Тепер він не Потоцький — тапер він Ніхто. Нема більше в нього нічого: ні великої й сильної армії, ні влади… Невідомо, чи є ще в нього його маєтності, так довго по крихті визбирувані… У нього тепер нема країни. Колóс на глиняних ногах упав, підточений розбратом, жадібністю, корупцією, невмінням пожертвувати своїм заради Батьківщини. Країни-сусідки розділили Річ Посполиту між собою. Кожен вдер собі шмат прикордоння.

5 червня 1772 року в Петербурзі Австрія, Росія й Прусія розділили Польщу як шмат пирога на гостині… Винищили польських патріотів і їхні родини. Незгідливих відправили на край іншого, суворого й неприступного світу — у Сибір… Врізали по живому, не спитавши в самої Польщі й у поляків… Виграє сильніший, відгризаючи в слабшого — усе, як зазвичай. Росії — більший шмат за площею, Австрії — за населенням… А інтересів Польщі нема. Розчинилася, гейби й не мала ніколи нічого. Самі, самі собі все зробили… Не схотіли й не зуміли об’єднатися проти підступного ворога, що підточував їх ізсередини, спершись на їхні ниці людські слабкості: підкупляв депутатів сейму, платив королеві за національну глухоту й сліпоту. А ще додалася зверхня гоноровість, що паскудно вигулькувала і між своїми, і між чужими…

Частина земель Франца Салезія на сході — Уманщина, Київщина, Вінниччина — відійшла до Росії. Львівські території відійшли до Австро-Угорщини. За наказом імператриці Австро-Угорщини Потоцькому було звелено розпустити армію. Адвокат Коморовських не полінувався поїхати аж до Відня й там нашептав у монарші вуха історію про Гертруду. Імператриця повеліла розібратися з Потоцькими. Знову важкий період невизначеності навис над власником Кристинополя.

Франц Салезій до всього раптово збайдужів. Надто великого удару завдало йому життя. Він звинувачував у тому, що сталося, усіх, але не себе: у багажі тих, хто вважає себе володарем світу цього, немає мук самоаналізу й сумління. Бичачий рух уперед, за своїм і по-своєму — життєве кредо кожного владолюба й користолюбця. Більше не грали сурми, коли він десь їхав чи прибував. У слуг теж полуда з очей спала: виявляється, не все можна за гроші купити. І не завжди статки гарантують щастя. Бач, і багатих правильна влада може в ріг скрутити. Не все собаці Великдень.

Тихо стало в галицькому Версалі. Не було більше хльост-атракцій. Не приїжджали пихаті й гонорові. Стали непотрібними й занепадали без керівництва театр і оркестр. Потихеньку тікали породисті пси. Слуги ще звично падали на коліна, коли зустрічали на своєму шляху магната, але значно швидше й без колишнього страху піднімалися. Проте Франц Салезій не помічав цього: байдуже, усе, усе в цьому житті — суєта суєт. В один із пізніх вересневих днів він побачив дивний сон: гарна молода жінка з малям на руках кликала його за собою. Вона не всміхалася, лише спокійно і з якимсь осудом дивилася на нього, і він знав, що має піти за нею. Малюк на руках когось йому нагадував, тільки Франц не міг згадати, кого саме… А з-під того місця, де він стояв, чітко було чути благальний голос Анни Ельжбети: «Францішеку, прийди…» Старий Потоцький зрозумів усе, хоч був і не забобонний: час готуватися до відходу з цього світу. Якесь полегшення настало в душі після усвідомлення тієї думки. Цілий тиждень він молився, сповідався й причащався в Сокалі. Потім чистим від гріхів і гріховних думок приїхав додому й зліг.

Хвороба видирала кігтями болю кожну клітинку тіла, потроху забираючи життєві сили. Франц Салезій Потоцький помирав. З останніх сил доплівся за підтримки камердинера до столу й написав передсмертний тестамент своєму синові. Свідомість провалювалася в невідомі світи, не вертаючись у людський. Усе пригодоване духовенство палко молилося за його одужання й прощення гріхів. Та був один гріх, який не визнав Потоцький і не відпустила ні церква, ні його нікчемне сумління. Ім’я Гертруди Коморовської прокляттям нависло над усім родом Потоцьких.

У середині жовтня в молодої Пелагеї-Терези Мнішек-Потоцької почалися перейми. Два дні мучилася бідолаха. Страшні болі нарешті стихли, а дитинка так і не з’явилась на світ… Висока температура добила породіллю. Не доживши й до двадцяти років, Тереза померла разом із ненародженим малям. Споконвічний закон Божої рівноваги й справедливості явив свою страшну силу. Та батько так і не дізнався тієї трагічної новини: не сказали йому, та й навіщо? Не навчило його життя любити ні своїх дітей, ні чужих. Він мав іншу стихію, де почувався добре. Влада й гроші — це були дві найвищі цінності, два фетиші його життя, а все й усі решта стали сходинками, що вели до них. Ні діти, ні Батьківщина не переважили на терезах життя любов до цих двох речей…

Через тиждень після смерті доньки відійшов у небуття й колишній король земель руських, колишній воєвода й колишній магнат Франц Салезій Потоцький. Той самий вишневий катафалк, ті ж позолочені голови левів, а за кілька днів — срібні орли на їхніх місцях… Та яким би не був антураж, мертва людина є мертва, і нічого їй уже не треба, і нічого її не підніме. Той, кому за життя було потрібно якомога більше землі, тепер потребував її лише кілька квадратних метрів.

Через кілька місяців Станіслав Щенсний Фелікс, щойно повернувшись із європейської подорожі, стояв у кристинопільському костелі під час урочистостей поховання серця Франца Салезія Потоцького. Якби старий був живий, то йому б сподобалася ота атракція: його серце одягнули аж у дві урни — срібну й зовнішню золоту. Срібло й золото були такі милі його серцю за життя, що мали й після смерті теж гріти його душу, яка, щоправда, потрапила невідомо куди. Невідомо, куди потрапила й душа матінки Щенсного. Аж п’ять довгих днів під присягою давала свідчення про з’яву Анни Ельжбети монахиня ордену бенедиктинців у Перемишлі. Вимучена Анна повідомила жінці своє прізвище, була повністю видима й просила молитися за її душу. А наостанок залишила випалений відбиток руки на дерев’яній дошці-підставці для моління. Єпископат довго вирішував у глибокій задумі, як же то трактувати отой, гм, вогонь… Та, враховуючи багаті фундуші й доброчесність пані Анни Ельжбети Потоцької, її почали вважати святою…

Обпісяний хлопчик уже міг виходити зі Щенсного. Та він проник у кожну клітинку його тіла. Прочитавши батьківський передсмертний наказ, Станіслав Щенсний Фелікс Потоцький виконав усе точнісінько так, як повелів батько з могили. У грудні 1774 року пишне весілля з Жозефіною Амалією Мнішек відбулося. Та прокляття зради — прокляття Гертруди — висіло над ним усе його життя. Той, хто зраджує своє кохання, своїх батьків, свою мрію й свою Батьківщину, завжди потім теж жорстоко зраджений…

Біль Коморовських із часом втих. У якості відступного Щенсний віддав сім’ї першої дружини кількасот тисяч злотих і ті села, що були свідками його палкого й нетривалого кохання: Витків, Полове, Обертів. Батько добре втовкмачив синові, що все має свою ціну… Лише Гертруда кохала його без грошей, просто так кохала. Зрада їй дорого обійшлася Щенсному: з великої кількості дітей Потоцького від наступних двох шлюбів лише кілька були його власними. Його зраджували всі: дружини, син, друзі… Та й сам він теж легко зрадив свою вітчизну… Та це вже нова історія…

Перегорнута остання сторінка: Польща, а ніби й не Польща…

Обриси минувшини як сучасність у дзеркалі.

Вбили країну слабка влада, жадібність, підступний сусід.

Не стали саможертовними патріотами люди без моралі.

Енергія Всесвіту винесла нас у ту ж точку кола.

Де хочуть завоювати країну, завжди підніматимуть питання мови й релігії.

Еклектика добра в мистецтві, та неприйнятна для суспільної моралі.

Житимуть і процвітатимуть ті нації, які змогли об’єднатися.

А ще кожен має дбати про власну чистоту й духовність.

Відчуття Батьківщини має оселитися в кожній душі.

Юда оселяється в тому, хто добровільно впускає його у своє серце…

Велике Болотне Зло більше не ховалося від людей. Воно вилізло зі своєї величезної північної мокви. Його головний слуга з добре впізнаваним століттями цапиним обличчям уважно дивився колючими водянистими очима вдалечінь на захід. Люди, події — не ти. Але все ж ти…