Три метри над рівнем неба

12

У шкільному дворі, під гілками розкидистої верби, на довгому бордюрі з білого мармуру кілька дівчат гарячково списували домашнє завдання. Деякі, більш працьовиті та горді, балакали поряд, зверхньо позираючи на нероб, що мінялися їхніми зошитами.

– Що тут написано? Дорівнює?..

– x-1! Та що ж це таке, ти й списати по-людськи не здатна?

– Та подивися на свій почерк!

– Аж так! Ти ніколи нічого вдома не робиш, а потім ще й скаржишся на мій почерк? Ну ти й розумна!

– Дуже розумна.

Палліна підвелася з підмурка, намагаючись видатись авторитетнішою.

– Я – сучасна дівчина, запускаю європейську моду в цьому місті, тренди, нові тенденції. Хіба я можу витрачати час на оцю всю дурню з x та y? Подивись…

Показала заучці свій наручний годинник.

– Це – суперхронограф від «Swatch», доправлений просто з Монте-Карло. Тут такого ще ні в кого немає. Абсолютна прем’єра, а для мене він уже застарів.

Заучка глянула на свій «Swatch». Палліна це помітила.

– «Попдіва». Давно пройшли. Колекціонери продають його задорого тільки тому, що кажуть, ніби він рідкісний. Власне, це просто реліквія. Старовизна для пенсіонерів! Хто його ще носить?

Заучка засмутилася.

– Ну ж бо, я жартую.

Палліна ляснула її по спині.

– Щойно зможу, я замовлю такий самий для тебе й віддам тобі його без націнки, добре? Тільки тому, що це ти! Ой, Катінеллі йде.

Палліна закрила зошит з математики і побігла назустріч Катінеллі разом з кількома іншими дівчатами – також можливими кандидатками на опитування з латини.

– Ну ж бо, Алечко, швидше, скоро дзвоник, дай нам свою версію[27] з латини.

Дівчата чекали Катінеллі.

– Ні, навіть не думайте.

– Як це – «навіть не думайте»?

– Ви оглухли? Я не хочу, щоб ви списували мою версію. Гаразд? Не розумію, чому ви не можете перекласти її собі вдома, як усі роблять.

Палліна підійшла до неї.

– Ну ж бо, Алечко, не будь такою. Вибач, але ж сьогодні Джаччі мене точно викликатиме, і Фесту також.

Дівчина з групи, форма якої була у меншому порядку, ніж в інших, так само, як і її домашні завдання, кивнула.

– Ну дай же нам версію, дай! Бо вона ж до нас чіплятиметься!

– Палліно, не наполягай.

– Що таке, Палліно? На чому ти тут наполягаєш?

– Ах, привіт, Бабі. Аля не хоче давати нам версію. Ти її зробила?

На якусь мить Катінеллі більше не була в центрі уваги.

– Ні, тільки половину. І, здається, навіть це неправильно. Але мене вже викликали. Я перевіряла, сьогодні вона має викликати тебе і Сильвію Фесту, а потім почне нове коло. Але зазвичай вона викликає тих, у кого незадовільні оцінки.

Катінеллі спробувала відійти. Палліна смикнула її за куртку.

– Ти чула? Ти не можеш нас залишити так, ти нас усіх знищиш!

– Я не розумію, чому ви не можете чинити так, як Джанетті. Вона мені дзвонить після того, як усе зробила, і ми перевіряємо разом… Так вона підготована, і наступного дня все йде як слід. А так, як чините ви, – нащо це потрібно?

– Тебе це гребе? Власне, латина взагалі нікому не потрібна. Ну то ти нам даси чи ні ту версію?

– Я тобі вже сказала: ні. Хай вам Джанетті дасть.

Палліна пхикнула.

– Ага, та вона завжди приходить в останню мить… За п’ять хвилин – дзвоник. Ну ж бо, ну тільки сьогодні… Востаннє, обіцяю.

– Ви це завжди кажете. Ні, цього разу ні. Я вам її не дам!

Катінеллі пішла.

– Ну ти диви, яка гівнючка. Ще й потвора. Ось чому вона така зла. Бо на неї ніхто ніколи не звертає уваги. Це ж ясно. Ми принаймні розважаємось і дуже всім подобаємось.

Сильвія Феста підійшла до Палліни.

– Так, але я не думаю, що моїй матері дуже сподобається трійка, яку мені вліпить Джаччі, якщо ми не зробимо-таки версію.

– Ось, візьміть мою.

Бабі витягла з сумки свого зошита з латини й відкрила його на останній сторінці.

– Так ви принаймні зможете сказати, що спробували щось перекласти. Зробили її наполовину. Це краще, ніж нічого. Скажіть, що ви зупинились на «esperavisse». Це дієслово, яке я в біса не розумію, звідки походить. Власне, я його з чверть години шукала в «Іль»[28], але не знайшла. Потім мені все набридло і я пішла обідати. Знежирений йогурт без цукру, жахливий. Ще кисліший за Катінеллі.

Усі засміялися.

Палліна взяла зошит і поклала його на бордюр між іншими дівчатами.

– Хай там як, це правда: від навчання грубшаєш. Я це завжди казала: якби я вибрала лінгвістичний напрямок, то точно важила б на чотири кілограми менше.

Палліна почала списувати, так само, як й інші дівчата, усі можливі жертви моторошної Джаччі.

З великих вікон класу було видно близькі луки. Кілька однаково одягнутих дітлахів бігали та грались у траві. Вихователька допомогла підвестися білявому хлопчикові, що забруднив свій білий халат. Сонце розливалось по партах. Бабі неуважно обвела очима клас. Одна дівчина, сховавшись за сусідкою спереду, дрімала, поклавши голову на переплетені руки. Інша, схиблена на своєму волоссі, потягла «хвоста», поділивши його і піднявши таким чином гумку, яка повільно сповзала її лискучим каштановим волоссям. Бенуччі цього разу витримала ще менше, ніж зазвичай. Сиділа, тримаючи руки під партою, і намагалася впоратися зі своєю піцою з томатним соусом. Відірвала від неї шматок і замурзаними в соусі пальцями швидко поклала його до рота. Потім почала жувати, удаючи байдужість, слухаючи урок, ніби нічого й не було. Бабі на якусь хвильку затримала увагу на поясненнях Джаччі. Якась молода жінка, що жила у минулому столітті, яка зовсім не вміла їздити верхи, тим не менш вирішила покататися на коні. Звичайно, вона впала. Бабі слухала не так уважно, щоб зрозуміти, забилася вона чи ні. Єдиним певним фактом було те, що якийсь тип, кому точно забракло ліпших ідей, написав про це щось типу роману. «Добре. Оцю оду, “До Луїджи Палавічіні, що впала з коня”, я задаю на понеділок». Другим певним фактом було те, що їм таки доведеться її вивчити. Бабі глянула праворуч. Палліна заклопотано списувала.

Дві однокласниці за партою перед нею зсунулися одна до одної, щоб допомогти їй. Бабі покликала її пошепки: «Пс-с-с». Палліна, не підводячи очей, жестом показала їй зачекати. Швидко переписала останні рядки версії. Випросталась і помахала в повітрі ручкою і рукою, втомленою цим намаганням обігнати час. Палліна усміхнулася подрузі. «Я закінчила. Тримайте». І передала зошит з латини дівчатам, що сиділи попереду. «Віддайте це Джанетті». Двоє дівчат, які ідеально виконали роль прикриття, знову зручно сіли на своїх місцях. Джанетті у цей час отримала назад свій зошит, сподіваючись, що ця добра справа дозволить їй отримати бодай задовільну оцінку під час опитування з латини. Задзвенів дзвоник. Джаччі закрила журнал.

– Піду до вчительської візьму журнал з латини. Залишаю вас самих. Не колобродьте мені тут.

Усі дівчата повиходили з-за парт. Троє з них перед тим, як учителька вийшла, вициганили у неї дозвіл піти в туалет. Насправді тільки одна з них пішла туди задля фізіологічної потреби. Дві інші увійшли до однієї кабінки і щасливо розділили одну й ту ж згубну звичку. Приємну «Меріт» – у пику тим, хто казав, що це найшкідливіші цигарки.

Джаччі повернулася до класу. Всі дівчата зайняли свої місця. Уважно слухали пояснення щодо латинської метрики. Декілька з них позначили наголоси та переписали фразу з дошки.

Інші, знаючи, що викликатимуть, вирішили, що краще повторити версію.

Бенуччі не витримала. Знову розгорнула піцу. Зробила це тихо-тихо, відкриваючи шматок за шматком, намагаючись наробити якомога менше шуму. Беручи обома руками, тримаючи передпліччя майже нерухомо, спираючись на крайчик парти. Але папір із пекарні хрумкий. Деякі сусідки нервово обернулися до неї. Бенуччі похитала головою, вона нічого не могла вдіяти, і з’їла останній шмат піци. Це було сильніше за неї. Двоє дівчат позаду жували «Вігорсол». Намагалися позбутися запаху нікотину. Інша в глибині класу спокійно слухала урок. Їй уже не болів живіт.

– Отже, на наступну середу – від сторінки 242 до сторінки 247, переклад та вивчення метрики, ідеально знати правила наголосів.

Бабі відкрила щоденник і записала, що треба зробити на середу. Потім майже мимохіть погортала щоденник. Перед її очима пробігли кольорові сторінки, заповнені написами. Свята, дні народження, кумедні фрази Палліни, оцінки за домашні завдання. Судження про побачені фільми, кохання – можливе, неможливе, минуле.

Марко, я т. к. Зупинилась. Подивилась на цей напис. Червоний фломастер внизу сторінки. Під ним – маленьке сердечко. Листопад. Так, це було в листопаді. І вона була шалено в нього закохана.

– Мамо, для мене щось прийшло?

– Так, лист там, у кухні. Я поклала тобі його на стіл.

Бабі одразу ж побігла до кухні, знайшла листа. Впізнала почерк і, щаслива, відкрила конверт. Тоді було вже чотири місяці, як вони зустрічались. Її найдовший роман. Насправді це був єдиний її роман. Прочитала листа.

Дорога Бабі!

У цей важливий день (відкриття Америки? Ні, важливіше! Перша людина на Місяці? Набагато важливіше! Відкриття дискотеки «Джильда»? Це вже тепліше!)… Гей, маленька моя. Я жартую! Сьогодні виповнюється чотири місяці, як ми разом, і я вирішив, що цей день має бути для тебе особливим – щасливим, прекрасним, романтичним. Готова? Добре. Тоді візьми в гаражі свою «Веспу» і вирушай. Тому що починається твоє «полювання за скарбами». «Скарб» у сенсі «кохання». Бо це те, що я відчуваю до тебе.

Марко

П.С. Перша записка така:

Бабі закрила листа і подумала. «“Вілла” – це напевне Вілла Ґлорі, куди я завжди ходжу бігати. Англійська? За кого він мене має? Ясно, що це легко: третє дерево ліворуч від входу».

– Мамо, я на вулицю.

– Куди саме?

– Маю занести одну річ Палліні.

Бабі накинула замшеву куртку.

– О котрій повернешся?

– До вечері. Уроки зроблю у неї.

Рафаелла з’явилась у дверях:

– Будь ласка, не запізнюйся!

– Якщо щось зміниться, я зателефоную.

Бабі швидко вийшла, потім зупинилась на порозі й повернулася назад. Швидко поцілувала матір у щоку й відтак вибігла. Опинившись у дворі, повільно, щоб не наробити шуму, відкрила віконницю гаража. Витягла «Веспу» і, не заводячи її, повела вниз узвозом. Але перед поворотом глянула вгору. Рафаелла виглядала з балкона, їхні погляди зустрілися.

– Мамо, на автобусі буде задовго.

– Хоч шалик зав’яжи.

– Я підніму комір куртки, мені не холодно, правда. Па-па.

Бабі перемкнула на другу. «Веспа» злегка загальмувала, потім раптово завелася і подалася вперед із увімкненим мотором. Бабі пригнулася, проїжджаючи на волосину під шлагбаумом, що його запопадливо підняв Фьоре. Проїхала весь проспект Франча і дісталася Вілли Ґлорі. Поставила «Веспу» на підніжку й забігла до парку. Кілька жінок гуляли з дітьми. Якісь атлети займались джогінгом. Бабі підійшла до третього дерева ліворуч. Унизу, поряд із корінням, ріс маленький кущик. Відхилила його. Під ним був схований целофановий пакет.

Узяла. Із щасливою й змовницькою усмішкою повернулася до своєї «Веспи». Відкрила. Всередині був прегарний кашеміровий шалик блакитного кольору й записка:

Бабі сіла на «Веспу» і радісно усміхнулася цій романтичній грі. Зав’язала собі на шию шалика. Він був теплий і м’який. Справді гарний подарунок. До того ж корисний, зважаючи на холоднечу цих днів. «Мама мала рацію. Але Марко – просто сонечко». Звичайно, він трішки легковажив. А якби пакет знайшов хтось інший? Але все пройшло добре. Бабі завела «Веспу» і на повній швидкості помчала до площі Мадзіні. Зупинилась перед маленьким двором із високою автоматичною хвірткою. Залишила «Веспу» та увійшла у двір. Охоронець подивився на неї з цікавістю. Потім перемкнув увагу на чоловіка з валізкою, який потребував інформації. Бабі цим скористалася. Підійшла до коня. На його череві була намальована крейдою стрілочка, що вказувала вниз. Подумала, що Марко з’їхав з глузду. Потім придивилась. Там був ще один пакетик. Узяла його. Охоронець нічого не помітив. Цього разу вона знайшла окуляри. Прегарні «Рей-бан» останньої моделі – маленькі, прямокутні. Звичайно, там була ще одна записка. Наступною зупинкою мала стати вулиця Кола ді Рієнцо, 47. «Веспа» на всій швидкості помчала у цьому напрямку. Цією швидкістю «Веспа» частково завдячувала патрубку, який нещодавно поміняла Даніела, а частково – усе більшій цікавості Бабі.

Бабі дісталася будівлі за новою адресою. Це був магазин. Вона була заскочена. Магазин спідньої білизни. Простенькі комплекти з білої бавовни, які вона зазвичай носила, їй завжди купувала матір. Бабі нерішучо ввійшла. Роздивилась навкруги. Молода продавчиня за прилавком складала сірі єдвабні комплекти, які щойно доставили. Бабі прочитала останній рядок записки: «Тобі достатньо назватися, щоб у новеньке щось вбратися».

Продавчиня помітила її і підійшла.

– Можу вам допомогти?

– Гадаю, що так. Я Бабі Джервазі.

– Ах, звичайно.

Продавчиня мило всміхнулася.

– Ми на вас чекали.

Зайшла за прилавок.

– Ось ці – для вас. Виберіть той, що вам найбільше подобається.

Виклала на стіл три комплекти білизни. Всі три були єдвабні. Перший – чорного кольору, із прозорим візерунком на грудях та тоненькими бретельками. Другий – роздільний, блідо-рожевий із напівпрозорим візерунком. Останній був кольору сливи, з тоненькими бретельками та доволі високо вирізаними на стегнах трусиками. Бабі оглядала комплекти. Ось вони, лежать на прилавку. Придивлялась до кожного, не насмілюючись підняти голову. Зашарілась. Продавчиня, мабуть, помітивши це, спробувала їй допомогти.

– Гадаю, вам найкраще підійде ось цей.

Узяла верх від блідо-рожевого комплекту й підняла, демонструючи його.

– У вас така світла шкіра, вам буде дуже до лиця.

Бабі несміливо підняла очі.

– Так, я теж так думаю. Тоді я візьму цей. Дякую.

Бабі відійшла від прилавка, чекаючи, коли люб’язна продавчиня запакує комплект; роззирнулася довкола. На холодному манекені було одягнуто комплект дуже сексі. Бабі уявила себе в ньому. Їй це здавалося природним після того драматичного вибору.

– Синьйорино?

Бабі обернулася до продавчині.

– Так?

– Ось, той хлопець, що приїжджав… гадаю, це ваш хлопець…

– Так, у певному сенсі.

– Він сказав мені, що після того, як ви виберете комплект, неодмінно мусите його вдягнути.

– Але… насправді…

– Інакше він категорично заборонив мені віддавати вам наступну записку. Він так сказав…

– Я зрозуміла. Дякую.

Бабі взяла рожевий комплект і пішла до приміряльні. Продавчиня через завісу подала їй фірмовий пакет. «Візьміть, сюди ви можете покласти свій старий комплект». Бабі переодяглася. Потім глянула на себе в дзеркало. Молода продавчиня була трішки занадто завзята, але вона мала рацію. Ці дві речі їй дуже личили. Промайнула думка: «Що скаже моя матір, коли побачить оце серед білизни, яку треба випрати? Мушу сказати їй, що це Палліна зробила мені подарунок, так просто, щоб посміятися. Може, разом із Крістіною та кимось іще».

Бабі одяглася та вийшла з приміряльні. Продавчиня повірила на слово. Не заглядаючи у пакет, віддала їй нову записку. Бабі пішла, а продавчиня замріяно подивилась їй услід. Вона була доволі симпатична і теж не проти пограти в цю захопливу гру. Можливо, сьогодні ввечері вона дорікне своєму хлопцеві, що у нього не така багата фантазія. Але їй точно варто б поспішити. Деякі шаленства здаються цікавими тільки до певного віку.

Бабі не одразу зрозуміла, якою є нова адреса. Зрештою поїхала до Двох Піній. У садочку неподалік від її школи була лава, на якій вона часто цілувалася з Марко. Під нею вона знайшла білет лотереї «Аньяно» і нову записку. Полювання тривало. Поїхала до маленької ювелірної крамнички у центрі й була змушена заспівати там перед кількома клієнтами. Продавчиня дала їй пречудові сережки з бірюзою і нову записку. У магазині «Бенеттон» на неї чекали піджак та спідниця бордового кольору. Наступна записка привела її в магазин на вулиці Венето, де вона розгадала ребус і отримала гарнющі черевички зі шкіри у тон вбранню. Відтак полювання змусило її повернутися на вулицю Вінья Стеллуті. Старенька квіткарка з магазинчика перед площею праворуч дала їй молоду орхідею та ще одну записку. Неподалік – у барі-кондитерській «Евклід» для неї було оплачене її улюблене тістечко. Поки Бабі їла пісочний кошик з кремом та шматочками фруктів, касирка подала їй останню записку: