Якщо подолаєш прокляття

14

Коні хрипіли. Сонце пекло нещадно. Ці скажені верхогони тривали занадто довго. Ззаду мчало кілька десятків добре озброєних степовиків, тому тікати було не соромно, а розумно. І відстань між ними все збільшувалася, ще трохи — і вдасться відірватися.

Попереду замаячили густі чагарники, зелені, досить густі й високі.

Диводан осадив коня:

— Нас навмисно женуть до цього байрака!

— Твоя правда, — відгукнулася Віланда, стишуючи біг, — але ми не можемо нічого зробити, вони сунуть півколом.

Дихала дівчина уривчасто, але зляканою зовсім не здавалася.

— Ти ж непоганий стрілець, Диводане?

— Атож, — він сприйняв ці слова як команду, витяг свій лук.

Віланда уважно оглянула цю звичайну для орачів зброю:

— З турячого рога?

Хлопець кивнув.

— Хто тобі його зробив?

— Я сам собі лучник.

— Навчи мене метати стріли.

— Добре. Я також хочу тебе щось попросити? Можна?

— Авжеж.

— Прекрасна Віландо, навчи мене запалювати багаття пальцями.

Вона величаво повернула голову:

— Ти хоч розумієш, чого просиш?

— Хочу добувати вогонь без кресала.

— Ні, ти просиш навчити тебе чаклувати!

— Зовсім ні, тільки вогонь добувати. Більшого мені не треба!

— Щоб цього навчитися, спочатку треба оволодіти багатьма магічними прийомами — уявляєш, скільки часу це забере!

— Влучно стріляти також враз не навчишся.

— Навряд чи ти витримаєш.

— Огнеслава ж змогла.

— Вона знала, заради чого це робить.

Диводан замовк, усвідомив усю безглуздість їхньої розмови під час утечі, помацав пальцем загострений наконечник стріли й похмуро поглянув на небо. Сонячні промені ясними лініями визирали з-за темно-сірої хмари. Озирнувся на переслідувачів і спитав нерішуче:

— Ти розумієш мову тварин, прекрасна Віландо?

— Як ти здогадався?

— Тобі ж пугач наші імена сказав?

Юна чаклунка вдоволено усміхнулась.

— Перед тим, як під'їхати до вашого багаття, я довго спостерігала за вами крадькома. Почула все, що хотіла. Пугач — розумний птах, але… не настільки, щоб…

Тепер вони сміялися удвох.

Несподівано Віланда різко змовкла й застережливо підняла руку:

— Про це — пізніше.

— Ти щось відчуваєш?

— У чагарнику нас піджидають степовики. Їх небагато. Їдьмо вперед, може, впораємось.

До заростей наближались швидко, але сторожко.

Степовики вискочили із засідки з диким вереском — їх було не більше десятка, піших.

Перший одразу ж упав, збитий стрілою Диводана. Ще двоє затанцювали на місці, затуляючи обличчя долонями.

Швидкі руки, вкриті ластовинням, уже вихопили із сагайдака наступну стрілу й лаштували до тятиви, але кинуті з обох боків аркани міцно стисли плечі Диводана. За мить він уже борсався в густій траві, марно намагаючись звільнитися.

Віланда зіскочила з коня, різко змахнула обома руками й випрямила їх над головою, розчепіривши пальці. Кілька нападників заскиглили, мружачи очі, але кінців аркану не випустили. У руці чаклунки зблиснув маленький кинджал — вона щосили вдарила ним по вірьовці. Ніж відскочив. Різонула повільніше — зісковзнуло лезо. Тоді вона швидко заворушила губами, але серед галасу та іржання годі було почути заклинання, враз підняту з ножем руку рвучко перехопив юнак у чорному, який непомітно підійшов ззаду.

— Годі, сестричко, — заговорив незрозумілою для тих, хто стояв поруч, мовою країни Авілар. Віланда рвучко повернулася, пасма волосся злетіли догори й упали зів'ялими пелюстками на плечі.

Зітнулись майже лицем до лиця, а темноволосий хлопець і не думав випускати її руку.

— Коріелю! — у її вигуку вчувалося і здивування, і обурення, і радість.

Він відпустив руку, і ніж беззвучно впав додолу.

— Це твої люди? — дівчина виклично випрямила стан.

— Ні.

— Чому ж ти з ними?

— Щоб не заподіяли тобі лиха.

Вона злісно розсміялась:

— Степовики? Мені? Хіба якщо нападуть усією ордою. А хто заговорив їхні аркани? Часом не ти, братику?

— Я, — він дивився спокійно, навіть байдуже, красиве обличчя — бліде, непорушне — лякало відчуженістю, і Віланда розгубилась. Спитала ледве чутно:

— Чого тобі від мене треба?

— Поїдеш зі мною.

— До замку Вельфа? А якщо не схочу?

— Вирішила позмагатися зі мною?

Ці слова пролунали вже у відносній тиші, бо крик поволі вщухав, лише зі степу наповзало тупотіння великого загону вершників.

Дівчина завагалася. Глянула на Диводана, якому степовики скрутили руки. Але у відповідь не встигла нічого сказати: під'їхали переслідувачі. Поруч з Віландою й Коріелем зіскочив на землю кремезний круглолиций хлопчина. З усього було видно, що це ватажок. Він недбало кинув повіддя супутникові, який супроводжував його.

— Це вона? Чаклунка? — гукнув вдоволено здоровань і несподівано погладив шкарубкою м’язистою рукою чорно-шовкове прохолодне волосся Віланди. Раптом сіпнувся, обличчя перекосила гримаса болю. Він навіть незчувся, як Коріель міцно стиснув його шию однією рукою, похитнувся — і впав, уже мертвий.

— Алдане, Данчику! — несамовито заревів, підскочивши збоку, Стратомир.

Але було вже запізно, хлопець не дихав. Стоячи на колінах біля тіла, Стратомир люто лупнув на Коріеля засліпленими люттю та горем очима:

— Що ти зробив?! Ти вбив мого сина!

— Ти сам винен, Стратомире, бо не навчив його шанувати чаклунок, — суворо відрубав Коріель.

— Стратомир? — Віланда прикипіла поглядом до старого ватажка і враз стала схожою на свого старшого брата, в її голосі звучало стільки холоду, жорстокості й погрози, що дехто з переслідувачів навіть стрепенувся. Чаклунка ж з викликом мовила Коріелю:

— Гаразд. Поїду з тобою. Тільки не подумай, що я злякалася тебе чи ще когось… Схоже, прийшов час познайомитися з Вельфом. Їдьмо хутчій.

— Ти подобаєшся мені, сестро, — мовив Коріель. Але навіть ці теплі слова не зняли тавра відчуженості з його обличчя.

Дівчина глянула на нього, гордовито й зацікавлено, — ластівкою злетіла в сідло, готова знову мчати назустріч сонцю та вітру. Роззирнулася. Побачила, як кілька воїнів потягли кудись Диводана. Той загубив шапку, і його руді кучері палахкотіли на сонці, що раптово визирнуло з-за хмари.

Решта степовиків разом зі старим ватажком обережно, як дорогоцінну поклажу, примостили на спині сірого коня важке тіло Алдана. Один з них випадково зачепив руків'я Стратомирового меча й отримав стусана в спину.

Коріель і Віланда їхали попереду, помітна відстань відділяла їх від загону степовиків. Обоє мовчали, тільки зрідка переглядалися.

…Коли побачили високі вежі, Віланда нарешті озвалася до брата:

— Чому Вельф так уперто переслідує мене?

— Твоє місце в його замку, — обличчя Коріеля, як завжди, було блідим і незворушним, а голос — рівним.

— А твоє — де?

— Поки тут.

— А потім?

— Поговоримо про це пізніше.

— Ти зазіхатимеш на замок Тровіка?

— Огнеслава не має на нього жодного права.

— А заповіт Тровіка?

— Тровік не знав, що наша мати передасть промінь жінці з іншого племені.

— Вона хотіла виконати пророцтво.

— А навіщо його виконувати?

Віланда пильно подивилася йому в очі:

— Вельф убив нашу матір.

— Це вигадки Огнеслави.

— Ти переконаний? — здивувалася дівчина.

— Не маю жодного сумніву. Вона залишалася сама, точніше, з нічними. Вони настільки посмілішали, що з’являлися навіть при світлі. Вельф був за межами замку.

— А не міг він дещо змінити твою пам'ять?

— Я був уже досить великим і прекрасно розумів, що відбувається довкола. Я не помітив нічого такого. А ти не пробувала пригадати минуле?

— Ні. Боялася.

— Правди?

— Думала, що найголовніше знаю.

— Як бачиш, ні.

— Але хто ж її згубив? Стратомир зі своєю ордою?

— Морельда загинула у своїй фортеці. Там нікого не було. Крім нічних духів. Я добре пам'ятаю.

— І Вельф із військом не стояв біля замку? І не перетворив його на руїни?

— Він навіть не збирався руйнувати замок. Хотів захопити його, але не руйнувати.

— Чудово! Йому стало тісно у своєму, — Віланда все більше дратувалася, але брат не звертав на це ніякої уваги й говорив зовсім відчужено:

— Морельда втратила всі права, порушивши давні звичаї.

Дівчина люто примружила очі:

— То ти називаєш матір Морельдою?

— Хіба її звали інакше? — спитав спокійно Коріель.

Якийсь час Віланда дивилась на нього, важко дихаючи, а потім сумно зітхнула:

— Бідний мій братику! Що він з тобою зробив? — повернулася, наскільки дозволяло сідло, кинула вуздечку й поклала обидві долоні на зап’ястки його рук. Але відчула тільки холодну твердість широких срібних браслетів. Пальці її зісковзнули на долоні — їх захищали міцні шкіряні рукавички-пальчатка. Мовила печально:

— Ти весь закований у броню — і зовні, і зсередини.

— Ні, — озвався Коріель, — обличчя відкрите.

Віланда погладила його щоку, але брат ніби й не відчув її доторку.

— Я боюся Вельфа, — стиха зронила вона.

— Тобі він не заподіє лихого.

— А тобі?

— Вельф ніколи нічого зі мною не робив проти моєї волі.

— А мене можна силувати?

— Ти мусиш бути з нами, і сама це прекрасно розумієш.

Віланда нічого не відповіла.

Загін наблизився до замку. Його брама була безтурботно відчинена, а міст — опущений. Чорним круком вийшов назустріч подорожнім його непривітний господар. Зміряв дівчину в шкіряному вбранні урочистим поглядом.

Нечемно було вершниці розмовляти з пішим, і Віланда зіскочила з коня, чекала на привітання. Але Вельф навіть не розтулив міцно стиснутих губ. Мовчав і Коріель, ніби закляк у сідлі. Збоку могло здатися, що ці троє розмовляють тільки їм зрозумілою потаємною чаклунською мовою, і степовики з острахом принишкли.

Наперед вийшов немолодий, але досить кремезний Стратомир і догідливо заговорив, шморгаючи носом:

— Ти обіцяв, незрівнянний Вельфе, що коли приведу чаклунку…

— Ти свій борг сплатив, — недбало кинув Вельф.

— А чи не можу я…

— Ти чогось хочеш? — грізно підняв брови чародій.

Стратомир знітився, ковтнув слину, але коли заговорив, голос його дрижав від злості:

— Що робити з цим бродником? — показав на зв'язаного Диводана, той важко дихав, бо був припнутий до коня і змушений за ним бігти.

— Це твій бранець, роби з ним що хочеш. Мені байдуже.

— А мені — ні, — Віланда впритул підійшла до Стратомира й уп'ялася очима в його мідно-коричневе обличчя. — Ти, Стратомире, топчеш цю землю лише з ласки Огнеслави. Бо це вона вмовила пощадити твій нікчемний рід і тебе. Але якщо з Диводаном щось станеться, ти відповіси не лише за нього, а й за облогу замку моєї матері. Стережися! Дуже скоро ми зустрінемося знову. Дуже скоро. Пам'ятай про це, — повернула розгніване обличчя до чаклуна: — Ти не запросиш до замку мого супутника?

Замість відповіді Вельф накинув на плечі дівчини свого широкого плаща і, не торкаючись, на відстані, обвів її силует розчепіреними пальцями. Вона не поворухнулася. Різким помахом Вельф зірвав плащ — на Віланді було чорно-сяюче вбрання.

— Ти станеш справжньою чаклункою, Віландо, — запросив її рукою до замкової брами. — Твій почет буде з тобою, — він злегка підняв руку, — із замку вибігло двоє служників і кинулися до рудоволосого хлопця.

— Вельфе! — у відчаї заволав Стратомир. — Це мій бранець, ти ж сам казав.

— Що ти хочеш за нього? — зневажливо мовив чаклун.

— Коріель убив мого сина!

— Яке мені діло до цього? Я спитав: чого ти хочеш?

— Я хочу, щоб він жив! Ти можеш повернути йому життя! — ватажок упав на коліна.

Вельф підійшов до тіла, яке поклали на траву, схилився й торкнувся рукою шиї Алдана, легенько посунув шкіряну смужку, обшиту залізною лускою.

— Його душа вже відлетіла далеко. Але я можу вдихнути в нього життя іншої людини. Кого запропонуєш?

— Вибирай будь-кого! — Стратомир по-хазяйськи розвів руками. Його воїни відсахнулись, злякано блимнувши очима.

— Ні. Вибереш сам. І горлянку переріжеш теж сам, — Вельф говорив повільно, карбуючи кожне слово.

Ватажок оскаженіло кинувся до млявого сіролицього молодика.

Зблиснуло лезо довгого ножа — почувся протяжний крик. Ще мить — і біля ніг чаклуна лежало вже два мертві тіла. Майнула накидка, руки Вельфа впевнено лягли на ще теплі плечі щойно забитого юнака, стиснули їх.

За спиною чародія заколивалася чорна чарівна накидка… час ніби й справді зупинив свій плин. Раптом Вельф різко випростався, поставив забитого хлопця на ноги, відпустив і неспішно зробив два кроки назад. Підняті руки тримав перед собою, ніби хотів підтримати нещасного небіжчика. А той хилитався, мов билина од вітру, але не падав. Витріщив мертві скляні очі — і неприродно, не згинаючи ніг, підійшов до Алдана, впав на нього, придавив, обхопивши неживими кінцівками.

Обличчю Вельфа завжди бракувало засмаги, а тепер воно зблідло ще дужче, стало майже білим, страшним, як у мерця. Віланда стежила за його діями зацікавлено, Коріель — байдуже. Степовики ж заклякли від жаху.

Раптом Алдан заворушився, скинув з себе нерухомий труп. Його груди були вимащені кров'ю убитого, а руки конвульсивно сіпалися. Проте невдовзі він заспокоївся, розплющив очі й повільно підвів голову, кліпаючи прозорими риб'ячими очима. Поруч на землі холонув труп молодого степовика, але Алдан навіть не глянув на нього, пововтузився трохи й незграбно зіп'явся на рівні ноги.

— Данчику! Синку! Живий! — кинувся до нього Стратомир. Той крутнув головою й незворушно глянув на батька.

Тим часом чаклунові прислужники звільнили Диводана й попід руки повели до замкової брами. Весь мокрий від поту, з прилиплими до лоба потемнілими кучерями, він важко дихав і постійно озирався.

Вельф насмішкувато глянув на Стратомира:

— Шкода, твоєму синові бракуватиме жвавості — ти забрав життя в надто кволого хлопця, — чаклун розвернувся й пішов геть, ні на кого більше не звертаючи уваги.

Коріель зліз з коня й подав Віланді руку.

— І довго зможе удавати живого цей бідолашний мрець? — заговорила Віланда авіларською.

Брат зловтішно посміхнувся:

— А нам що до того? Головне — зараз він ніби живий, а ти одержала, кого хотіла. Хіба твій прислужник не вартий такої ціни?

— Але це… справжнісінький обман!

— Зовсім ні. Для Стратомира жити — означає ходити, розмовляти, їсти, вбивати. Алдан усе це робитиме. Він і раніше був таким. Жодного обману.

— Схоже, ми витлумачуємо по-різному одні й ті самі слова, я думаю інакше, — Віланда забрала руку й пішла вперед, до отвору широкої брами.

Коріель наздогнав сестру, майже силою схопив її долоню у свою. Білі пальці обхопили гладеньку шкіряну рукавичку, несподівано чаклун накрив їх другою рукою і злегка стиснув.

— Я радий, що ти тут, — спішно мовив він, хоча його обличчя й надалі залишилося застиглою маскою, лише в очах замерехтіло марево талих крижинок.