Якщо подолаєш прокляття

18

Сталося диво. Нечисленні загони, що їх поспіхом зібрав молодий і зовсім недосвідчений Гайнелій, розгромили велику Стратомирову орду. Налетіли зненацька, разом з вітром та курявою, билися з таким нечуваним завзяттям, що враз зім'яли супротивників та довго переслідували розпорошених без надії й відваги воїнів.

Увечері вони вже поверталися до табору обтяжені здобутими обладунками та зброєю, кожен вів за собою кількох коней. Проте бранців було небагато: в мисливському азарті степовики вбивали майже всіх підряд.

Уже смеркалося, коли кілька запорошених хлопців приволокли й кинули до ніг Гайнелія пораненого Стратомира.

Молодий ватаг від несподіванки навіть не зміг набути грізного вигляду. Розгубився, мовчав, тільки міцно стискав руків'я меча й поцяцькований золотом черес.

Переможений ворог стояв навкарачки, гарчав, намагаючись звестися, — брудний, жалюгідний, без шапки й розкішної пекторалі, яка вже виблискувала на одному з його мучителів. Нарешті досить виклично випростався, стоячи на колінах і хапаючись розчепіреними пальцями за прим’яті, затоптані ногами й копитами пучки трави.

Гайнелій учепився нещасному в горло:

— Де Талка, злодюго?

— Померла, — прохрипів Стратомир, і Гайнелій знеможено послабив пальці, руки впали на плечі бранця — він добре, дуже добре знав страшні степові звичаї щодо коханих дружин знатних кочовиків.

— Померла? І вже поховали?

Старий лише кивнув.

— А син?

— І його…

— Брешеш! Сховав десь, боїшся, що шукатиму! І знайду!

— Шукай, — вишкірив зуби Стратомир і сів на п’яти. — Шукай. Можу й допомогти. Його знайти легко — надмогильний насип чималенький.

Гайнелій стиснув зуби, хвилясті зморшки розсікли чоло. Облишив старого, відійшов на кілька кроків. Раптом наче скипів, підбіг до коня, вихопив аркан і влучно накинув на Стратомирову шию, скочив у сідло й помчав навмання, тягнучи, мов непотрібний мішок, свого ворога, який зумів таки послабити руками зашморг, але не настільки, щоб звільнитися.

Несамовито поганяючи коня, Гайнелій скакав навмання й не обертався, допоки не стихли крики та хрипи, лише потому покинув знівечене тіло колишнього ватажка разом з арканом і навіть не глянув, чи той ще живий.

Нагасавшись у розпеченому сонцем степу, знеможений, знесилений, неспішно під'їхав до табору, де вже варили в казанах м’ясну юшку. Солодкий запах диму та їжі заспокоював, лоскотав ніздрі й очі, на які мимоволі наверталися сльози. Зліз з коня, зійшов на крутий пагорб і сів нагорі, обхопивши коліна, дивився на скупчення наметів, людей та коней, чиї тіні рухались у відблисках численних вогнищ.

Ззаду несміливо підійшов худий сутулий чолов’яга. Сонце зайшло, стемніло, і обличчя подорожнього, опаленого сонцем та вітрами, майже не було видно в темряві. Він нерішуче кашлянув.

Гайнелій повернув голову:

— Чого тобі?

— Я не знаю напевне… Але Талка, може, ще й жива… Її живою поклали до могили.

Гайнелій неприродно сіпнув головою:

— Звідки знаєш?

— Я закопував вихід.

— Чому її не вбили?

— Дуже кричала, що хоче жити… Закопали живою.

— Могилу знайдеш? Зараз, уночі?

— Та воно можна спробувати…

Гайнелія наче буря підхопила, сам не встиг опам'ятатися, як збіг з крутого схилу, взяв із собою кількох молодиків і, шаленіючи від розпачу й надії, що колючками сплелися в душі, вскочив до затишного намету, де сиділа без прикрас, у довгій білій сорочці з вишивками, які зазвичай носили жінки орачів, Огнеслава.

Стисло розповів усе про Талку.

— Їдьмо, — підвелася дівчина, — тільки запам’ятай: якщо вона мертва, я нічим зарадити на зможу. Мертвих я не воскрешаю. Зачекай біля намету.

Місячна ніч розлилася над степом. Зоряна баня вкрила прохолодним шатром спраглу від спеки шурхотливу рослинність. Немов повільно віддаляючись, поступово стихав табірний гамір.

Прошелестівши запоною, вийшла Огнеслава. Вже вбрана в чорне, вона сяяла, мов місячна ніч. Запитала в степовика, який розповів про Талку:

— Від чого помер Алдан?

Той здригнувся, але відповів статечно:

— З коня впав. Дуже невдало, оком на дрючок. Пробив усю голову.

— Одразу вмер?

— Ага.

— Їдьмо мерщій.

Свіже поховання знайшли на світанку. Курган виявився не таким уже й великим для сина могутнього ватажка.

Копати пухку землю було неважко.

Коли заступи провалилися в темну яму й хлопці розширили вхід, Огнеслава взяла смолоскип і, не згинаючи стану, ввійшла до могили. Гайнелій нерішуче потоптався по свіжорозритій землі — і поліз-таки за нею. Стрепенувся від липкого доторку перестоялого повітря, повагався, озираючись усередині склепу.

Талка лежала по ліву руку від Алдана. Огнеслава зупинилась поруч, укривши її зв'язані ноги подолом широкої спідниці, низько опустила смолоскип.

Гайнелій став на одне коліно, швидко обмацав обличчя, груди й руки дівчини.

— Уже холодна! — вигукнув у відчаї.

— Тихо! — владно наказала чаклунка. — Її душа ще поруч і швидко повернеться. Стань обличчям до стіни, не дивись і не рухайся.

Гайнелій повернувся й закляк, пальці затремтіли, а волосся злиплося від поту. Моторошно потріскувало полум'я, на земляній стіні метушилися полохливі тіні.

— Підійди, — голосно мовила Огнеслава, — тебе вона має побачити першим, — і додала, помітивши в його очах жах: — Заспокойся, а то злякаєш її.

Гайнелій розв’язав вірьовки на потеплілих Талчиних руках. Вона розплющила очі й тихенько застогнала.

— Талко! Говори до мене! — скрикнув Гайнелій.

— Де я?

— Ти зі мною, — обхопив її всю, пригорнув до себе.

— Швидко забирайтеся звідси, — наказала Огнеслава. — Нагодуй її та найближчим часом не залишай саму.

— А ти?..

— Хто це? — запитала Талка. Два запитання прозвучали одночасно, але Огнеслава відповіла лише на перше:

— Мені ще потрібно задобрити духів. Приїду пізніше.

Хлопець узяв на руки здивовану й перелякану Талку і пішов до виходу, з якого сірів несміливий світанок, а Огнеслава, залишившись наодинці з мерцем, нахилила факел і підпалила підстелений під покійником повстяний килимок.

Мовила урочисто:

— Ти не мав права тягти за собою одразу двох.

Жовті язички полум'я охопили небіжчика з усіх боків, і він заворушився на ложі. Вогонь враз спав.

— Добре, — прошепотіла Огнеслава, — я сама навік запечатаю твою могилу, — кинула смолоскип посеред земляного склепу й вийшла. Вогонь ще довго потріскував, згасав і спалахував знову — останній живий у царстві мертвих.