Якщо подолаєш прокляття

25

Коли вітер безодні підхопив звільнену від тіла Огнеславу, вона не відразу зрозуміла, що сталося. Торжество коханих очей навпроти — і раптом холодна порожнеча, чорне тло космосу зі срібними прикрасами зірок. Ще відчувала силу й тепло його рук, а в голові вже паморочилося від крутого спуску крізь вир райдужного мерехтіння.

Незбагненним калейдоскопом прошелестіли повз неї невідомі царства й планети, народи й епохи — все таке скороминуще й ефемерне порівняно з вічністю. Тільки наприкінці повільніше пропливли, даючи хоч трохи розгледіти себе, нічні втаємничені лани, повні лагідного шепотіння лісочки й нечисленні миготливі вогники поселень.

У передранковій застиглості стогнали вві сні переповнені мешканцями величезні будинки, втомлено зітхали бетонні балки, а двері й підлоги лише зрідка порипували — стиха, майже нечутно.

Усе довкілля пронизували напружені нерви електричних дротів, небезпечних живих та лячно нелюдських.

Огнеслава не зачепила жодного з них, блискавично шурхнула крізь кватирку — ззаду загрозливо загарчав холодильник — і потрапила в мозок жінки, яка лежала на канапі під легкою ковдрою. Зіщулилась у затишному куточку сплячої свідомості. Розслабилася, вмостилась — зручно, вільно — назавжди.

Тепер це і її тіло.

Надовго. До самої смерті.

Спробувала увійти в думки господині, в її свідомість.

Вдалося.

Зараз їй нічого не снилося, але уривки вражень, спостережень і досвіду тихо коливались поруч, готові спалахнути в пам’яті будь-якої миті.

Злегка ворухнулась — обережно, не прокидаючись, — відчула тіло. Спочатку воно здалося їй занадто великим, проте швидко призвичаїлась, розсудливіше оцінила розміри — звичайні, нормальні.

Обережно понишпорила в пам'яті. Скільки тут усякої всячини! Шукала найголовніше…

Її звали Софією…

Софія… Красиве ім'я.

Виринули з напівзабутих закутків мозку спогади про дитинство — напрочуд схоже! — давні думки, сподівання — такі зрозумілі! — але їх затемнювали безпросвітні відчай та безнадія теперішнього. Нещасна, залякана, вкрай виснажена постійними конфліктами, ця безпорадна жінка боялася і жити, і померти. Розуміла, що не живе, а лише існує — і не мала сили, волі, відваги боротись.

Цікаве визначення — існування. Снувати. Животіти. Скніти. Деякі слова, що незчисленними низками гніздилися в комірках пам'яті Софії, дивовижно нагадували приємну мову орачів, інші були схожі на різкуваті вислови степовиків, і лише від небагатьох віяло ароматом вишуканих понять чудової країни Авілар.

Де зараз той, для кого ця мова завжди була рідною?

Саме цієї миті він теж згадав про неї. І злякався, бо потрапив у темне провалля, з якого неможливо — ні, не годиться так думати! — з якого дуже важко вибратись.

Порпаючись у клаптях уривчастої пам’яті, намагався збагнути закони пекла, в яке потрапив. Викривлені, беззмістовні, примітивні — варварські, як не глянь.

Нескінченне, буденне, звичне отруєння, руйнування себе… Повільне, але безперестанне звуження свідомості, непереборний потяг до спиртного, яке називав ліками, — душа, придавлена отруєним тілом. Вкрай безвідповідальна, скерована єдиним бажанням — будь-якою ціною розслабитись, забутись, не думати. І — вічний тоскний страх, поступова втрата зв'язків не тільки з тими, хто поруч, але навіть із залишками власної свідомості…

Нестерпно: руки тремтять, калатає серце, голову стискає залізним обручем. А вони не дають ліків! Що за нелюди?!

У цій каламуті Вельф, який завжди вважав себе сильним і розумним, не міг дати собі ради.

А що зараз відбувається з Огнасею? Тендітна й самотня в незнайомому, ворожому, жахливому світі. А допомогти…

Спочатку потрібно виборсатися самому. Вкрай необхідно. Якнайшвидше. Понад усе.

Раптом зблиснуло осяяння: викривлений не світ, а уявлення про нього саме цієї людини, у свідомість якої йому судилося вжитись. Цей здогад трохи заспокоїв і надав сили нарешті зосередитись. У гарненьку місцинку запхав його милий та добросердий Тровік! Однак нема чого ремствувати, він не людина і, можливо, навіть неспроможний зловтішатися.

До ранку, перебираючи крихкі уламки пам'яті, Вельф шукав спосіб знайти зв’язки зі світом, усупереч бажанням господаря тіла, й вирішив, що це може бути тільки мова: оволодіти словниковим запасом цього бовдура й обережно, поступово, майже навпомацки, а далі частіше діяти самому. Підкорити слабку волю буде неважко.

Отже, прокидайся, чоловіче, тепер ти в світі не сам!

— О-о-о! Що це? Що? — Усе гаразд. Що ти розплющив? — Очі. — Так, усе співпадає, це називається очима. Що зробив? Навіщо? — Га? Я… вдихнув ось це… повітря… Я здурів? — Ні. Все добре. Що це? — Світло. Вікно. Промінь. Сонячний! Та це просто ранок! Ранок! — Спокійніше, все чудово. — Дивлюся. Бачу. Кімнату. Вікно. Я. Я. Я — людина. — Молодець, далі. Невдовзі доберемося й до головного.

Несамовитий жах пройняв усе єство.

— Допився! Каюк! — Яскравий вираз, цікавий, але кричати не треба.

Затулив неслухняний рот руками — незграбними, негнучкими.

Так не можна: після мозку руки — найголовніше знаряддя чаклу… людини. Вони мають бути розумними й умілими.

Довго розглядав ці зашкарублі клешні з розчепіреними пальцями, спробував розім’яти. Важко, але вдається: всі суглоби згинаються. Добре. І чого цей дивак скиглить?

— Я більше не можу! — Не треба цього казати вголос. — Не мо-о-жу… — Візьмемо себе в руки, не такі вони вже й слабкі. — Не можу… Не хочу… Досить. Це нестерпно! — Рабом трунку бути краще?

— …!!!

Вельф не витримав експресії останнього триповерхового вислову й сильно вдарив по щоці. Його й себе, одночасно.

Тоді він просто розплакався, мов дитина, гірко й безпорадно. Голова обважніла, повіки горіли розпеченим свинцем, а думки ніяк не хотіли стулитися докупи, хоч як не старався цей аспид.

Надзвичайно важко зосередитись у таких умовах… І так ганебно зірватися… Якби хтось побачив… Жах!

Спокійно. Виліземо з прірви й без вірьовки.

Одначе ж і смішні у вас вислови. Отже, це називається просто: алкоголік. Алкоголік нещасний!

Посміхнувся й відчув, що неслухняні м'язи обличчя жалюгідно скривилися.

Нічого…

Тридцять п'ята усмішка вийшла цілком задовільною.