Якщо полюбиш прокляття

26

…Що нагло пробився крізь шпаринку в завісах. Боса, в нічній сорочці підійшла до вікна, ривком розсунула м’яку шовковисту тканину — і сонячний ранок нахлинув свіжим дзвінким океаном.

Стояла навпроти розчахненого в цей прегарний світ вікна, заплющивши очі, вбираючи шкірою й ніздрями його незрівнянне сяйво.

Це — щастя? Якось дивно, ніби все — вперше і все — можливо.

Вночі сталося… щось… незвідане, нечуване… Несподівано вона стала іншою.

Що змінилося? Звідки ця радісна спрага життя?

Подумки перебрала вчорашні події: все, як завжди, навіть гірше. Нічого не могло перемінитися. Невже… це вона змінилась? Невже Господь почув?

Раптом виникло непереборне бажання подивитися на себе. Десь у косметичці було маленьке люстерко… Ні, є велике — в сусідній кімнаті, на стіні.

Швидко накинула халат і пішла до дзеркала.

З люстра несміливо визирало обличчя. Її. Чому — її?

Затулила очі долонями.

Сон. Вночі наснилося…

Чудова казка, в якій була прекрасною дикункою, що закохалася в… Боже, хто то був? Чаклун, інопланетянин, страховисько? Чому всі його боялися? Чому вона — ні?

Вершники в шкіряному одязі. Тугий посвист стріл. Залиті молочним світлом непрозорих куль покої. Темні прохолодні коридори кам’яної фортеці. Полум’я смолоскипів. Багаття… Запах диму й полину…

Сни не бувають такими яскравими.

…Відчайдушно-щасливе останнє побачення. Піднімалося сонце. Вони йшли на схід. З неба падали різнобарвні зірки — музика неба й кольорів. Навіть спогад про це переповнював її щастям по вінця.

Невже проміння чорних очей може бути таким яскравим? Почуття таким сильним?

Легкий дрож пробіг по плечах: шкіра пам’ятала тепло його рук. То можна любити спогад про згаслий промінчик? Тремтіти від щастя, згадавши швидкоплинний доторк сильних і ніжних пальців. Його пальців. Їй тоді було так добре, як ніколи в житті… Але треба повертатись до реальності.

Із дзеркала, оправленого в дерев’яну раму, визирала навік перелякана мордочка зацькованої тваринки.

Уважно, ніби вперше, подивилась на своє відбиття.

Своє.

Було дивне відчуття, що разом з нею дивиться ще хтось. І тому вдвох вони бачили більше, розуміли глибше.

Підняла руки — хотіла торкнутись обличчя — й завмерла, милуючись ними: вишукано-красиві, з довгими сильними й гнучкими пальцями, акуратними матовими нігтиками.

Простенька золота обручка чомусь здалася зайвою — зняла її й завагалась. У пам’яті промайнули ціна, обставини придбання, біла сукня, фата, обряд, чоловік, залежність, туга.

Стоп, про це не зараз!

Сховала каблучку в саморобну бірюзову косметичку і знову повернулася до дзеркала. Пальцями обережно розгладила зморшку між бровами — вони стали не такими надломленими. Добре, це тільки перший крок.

Уважніше придивилась до кожної рисочки. Всі правильні, проте невиразні, звичайні. Очі, якщо придивитися, загадкові. Їх можна вважати сірими, але в цьому кольорі просвічує і щось синювате, і зеленкувате, і золотаво-жовте. Але якщо придивитись — тільки тоді. А на перший погляд — звичайні, сірі. Вії занадто світлі, потребують фарби. Хутенько підфарбувала їх тушшю. Тепер краще.

Волосся. Русяве, поблякле, осіннє. Занадто м’яке і якесь безбарвне.

Зібрала в ріденький жмутик, скрутила й заколола на потилиці шпилькою. Зовнішністю ніколи не пишалась, а волоссям і поготів.

— Прокинулась? Вітаю! У вікно ще не дивилась? Поглянь-но у двір! — це зайшла кума Тамара.

Невисока, кремезна, ступала важкувато. Пістрявий ситцевий халатик замалий, щільно облягає великі груди; голі руки дебелі й міцні, як у чоловіка. Чорнява, смаглява, від м’язистого носа кривиться різкий кут ранніх глибоких зморщок. Голос низький і простуджений:

— Наші від учора з перепою так і хропуть просто неба.

Пішла за нею на ґанок. Учора цілий вечір просиділи тут на сходах, гомоніли про життя. Опівночі кинулись: а де ж чоловіки? На веранді — засохлі на тарілках залишки бенкету на двох осіб, а в домі — тільки Данько малий спить, навіть злякались, але невдовзі знайшли своїх благовірних у садку — лежали на землі, мов побиті, в таких незручних позах, що тверезому годі й уявити.

Софійка намагалась розбудити Федора, хвилин зо п’ять термосила — марно. Лише промимрив, на два метри дихаючи перегаром:

— Відчепись. Не з-зава-жай… спати.

— Захворієш!

— Не твоє ді-ло! С-со-ба-че… — очі заплющилися, як у пластмасової ляльки.

Попросила Тамару допомогти перенести п’яних до хати, але та розплакалась і пішла спати, лаючи пиятику, чоловіка й усе на світі. Машинально попленталась за нею — в голові гуло, все тіло нило, і нічого не хотілося, тільки впасти — і не прокидатися. Як усе це набридло! Заснула, ледь голова торкнулась подушки.

Блискавично згадала все це, спускаючись до занедбаного палісадника.

Федір та Юрко лежали на землі в тих самих позах, що і вночі, сопіли, роззявляючи роти.

Поглянула на них байдуже, як на чужих. Оцей, що так огидно задер догори вгодовану пику серед жовтих нагідок — її Федір? Її? Це йому вона роками дозволяла знущатися з себе? Помилуй, Боже, далі з ним жити не можна. Адже зовсім нічого спільного вони не мають…

Зовсім нічого?

Отже, те, що вчора здавалося найміцнішими ланцюгами, сьогодні вже не варте уваги.

Щось трапилося…

— А бодай би ви й не прокидалися, п’янюги! — Тамара, широко розставивши ноги, нахилилась до Юрка, почала торсати за плечі.

— Облиш, сам встане, — ніби вперше почула свій грудний голос. Приємний.

Починався новий день, сонце зігрівало обличчя, запалювало щоки, а плечі все пам’ятали дотик теплих рук з довгими пальцями, міцними і ніжними.

Вона рухалась, мов у сні. Збирала в сумку речі, свої та Федькові, заливала в бак машини пахучий до запаморочення бензин, допомагала Тамарі готувати сніданок, навіть жартувала з малим, чорним, як жук, Даньком, але бачила все, наче на екрані — старий, багато разів бачений фільм про чиєсь чуже життя, не її.

Іноді раптом привертали несподівану увагу знайомі плями на старих шпалерах, брудна раковина в кухні, завжди повна немитого посуду. Зі співчуттям думала, що Томка не від природи така неохайна, просто звикла до вічного безладдя, справ завжди стільки, що переробити всі неможливо, грошей ніколи не вистачає…

Але переймаючись рутинними справами, не переставала бачити захоплені сяючі очі. Темні, нічні, прощальні. І пізнавала в їхньому виразі закоханість першої зустрічі.

Уві сні згадувала попередній сон, який наснився раніше? Вибухово-бентежний, коли стояла серед сонячного лугу — в самісінькому його серці — і небо сліпучо-синім шатром загиналося з обох боків — і не могла поворухнутись, тільки очима стежила за дивним вершником, що тричі об’їхав кругом неї. І не сказав ані слова.

— Огнеславо! Огнасю! — покликала ззаду, з-за блакитного виднокола сестра. І чорний чаклун, у якого тільки обличчя було білим, дуже білим, усміхнувся, відірвав нарешті свій погляд від неї, злегка ворухнув поводом і помчав геть на вороному коні. А за ним, чвалом, — вершники в чорному.

І тому що останній його погляд на світанку був дивовижно схожий на перший, в серці буяла надія на майбутнє щастя.

Так не буває.

Але було…

За сніданком чоловіки ліниво копирсалися в яєчні, з кислими мінами виколупували з неї шматочки смаженого сала.

— Ну що, куме, на доріжку? — масно всміхнувся Федір.

— Та ти ж за кермом… — скривився Юрко, але трохи оживився, очі засвітилися від бажання перехилити чарку.

— Софійка поведе, не вперше!

— Ну, тоді дозволимо собі по маленькій, — полегшено згодився Юрко й заметушився, дістаючи з шафи гарну пляшку з-під імпортного бренді, наповнену мутнуватою рідиною з гидким запахом.

Чоловіки «цокнулися», випили, крякнули й набагато жвавіше заходилися біля яєчні.

Софія з подивом помітила, що їжа їй смакує, настрій усе ще гарний, і, підморгнувши, весело кивнула малому Данькові. Дитина відповіла чудовою щирою усмішкою.

— Годі чужим дітям підморгувати, — рикнув сп’янілим голосом Федір, — своїх треба заводити!

— Ще встигнете, цього добра можна й не спішити купувати, — спробувала втихомирити його Томка.

— Завжди ти її захищаєш! — розізлився Федір. — А вона, може, гнила всередині, от і не вагітніє. Стільки років живемо…

«Ні, — подумки сказала собі Софія, — сьогодні він не зіпсує мені настрою. Це залежить тільки від мене», — і мовчки поклала собі в тарілку ще маринованих огірочків — у куми Тамари вони завжди смачні виходять. А щодо дітей… Не хотіла від нього — ото й усе. Жінки таке відчувають безпомилково…

Кому це вона пояснювала? Собі? Дивно…

Юрко між тим запропонував тост:

— Щоб у нас усього було вдосталь!

— Чого вам найбільше кортить, те завжди маєте, — похмуро мовила Тамара, підносячи й свою чарку, — цього зілля ніколи не бракує.

Федір уривчасто зареготав. Останнім часом він почав занадто швидко п’яніти, вже від другої склянки. Раніше тримався довше…

Ніяк не забувався сон… Вони удвох ішли назустріч сонцю. Ніч минула. Але з кожним кроком міцніла надія на майбутнє щастя.

Чомусь вона його добре знала — невисокого чорнявого чоловіка з дуже білою шкірою. Іноді могла передбачити якийсь характерний жест, стрімкі, але не метушливі рухи. Скільки разів бачила його? Здається, лише кілька. Але на серці теплішало, коли згадувала сяюче від зоряного пилу обличчя з горбатим носом.

…З-за столу вийшла першою, щоб вивести з двору машину. Її не цікавило, скільки вони там ще наллють та вип’ють.

Прощаючись, кума спитала:

— Ти як почуваєшся? Добре? Якась дивна сьогодні, — обличчя розчервонілося. Навіщо пила з ними?

— Не турбуйся, доїду. І «скарб» свій додому доправлю.

Кума покусала губи, зиркнула спідлоба:

— Що це за іскри?

— Іскри? Які?

— У тебе в очах.

Здивувалась, але за мить уже опанувала себе:

— Заспокойся, Томко, це просто відблиски сонця, день сьогодні сонячний!

Упевнено сіла за кермо, звичним рухом скинула затісні туфлі — заважали як слід відчувати педалі — і сільською вуличкою скерувала автомобіль до траси. Звернувши, перемкнула швидкість — і вперше відчула, що всередині неї оселилася… істота.

Жінка. Яка під час несподіваного для неї прискорення раптом продемонструвала Софії таке захоплення, такий екстаз, вискочила зі схованки в свідомість — і злякала.

Це божевілля? Роздвоєння особистості?

Ні, ні, все гаразд. Треба заспокоїтись — і все минеться.

Біля мосту — знак, знизити швидкість. Уповільнити дихання. Це просто дівчина зі сну.

Незбагненне створіння! Її звали… Огнеславою? Огнеслава, яке незвичне ім’я… Ні, звичне, звичайне, майже своє… Зовсім своє, власне, таке ж, як і Софія. Софія-Огнеслава, одна людина — дві пам’яті.

Софійка не в лісі росла, читала про генетичну пам’ять. Нічого страшного, просто спадкові спогади прокинулися в свідомості цієї ночі. І добре, стало легше жити. Разом з ними з’явилося те, чого завжди марно прагла: упевненість, що й вона має право на радість. І зможе досягти свого. Бо варта цього. Як і кожна людина в цьому світі.

Долаючи стрімкі кілометри асфальту, все збільшувала й збільшувала швидкість.

Мчала на схід. До міста своєї долі.

Сонце попереду. Світить в очі.

Пам’ять Огнеслави заповнювала мозок, минуле спліталося з минулим, сподівання з розчаруваннями — ставали нерозривними, як світло і тінь.

Щось ззаду тихо. Поглянула в люстерко: Федір спить, повалився на бік. Загальмувавши, замкнула дверцята, щоб не випав ненароком. Бридливо здригнулась, доторкнувшись до нього.

Нічого, про це потурбуємось пізніше. Забагато проблем… Одразу всі не вирішити. Зосередимось на якійсь одній.

Поїхала далі. Нога знову сильніше натиснула на педаль газу. Опустила бокове скло — її засліпило буяння барв, чисте, ясне, прозоре; світ співав свіжим весняним леготом, зустрічав досі не відомими пахощами асфальту й бузку. Огнеслава повністю віддалася захопливому, новому чаклунству — керувати дивовижною швидкістю. Мчали на неї й відступали вбік дерева, будинки, чорно-білі стовпчики, автомобілі, люди! Стрімко летів назустріч крейдяний пунктир розділової смуги.

Обігнала маленьку вантажівочку — її високий тент похмурого болотяного кольору затуляв усю красу асфальтової стрічки попереду. Потім — незграбний жовтий автобус, опуклобокий та повільний, мов черепаха. Ввійшла в азарт, залишила позаду кілька легковиків, один з них тягнув за собою причіп зі смішним номером 22–44.

Стоп. Міліціонера помітила запізно. Він махнув жезлом. Молоденький, високий, стрункий.

Чого злякалася? Він не зробить нічого поганого.

Загальмувала, зупинилась. Далекувато, та це байдуже.

Вийшла. Швидко, але не занадто кваплячись, попрямувала назад, до нього. Незвична хода (привабливо-жіночна, розкута й водночас велична) розвеселила її саму, тому спитала на диво безтурботно:

— Щось трапилось?

— Ви їхали занадто швидко, дамочко.

Такий молодий, а вже суворий.

У відповідь засміялась:

— Ви мене порадували!

Сторопів:

— Чим це?

— Невже з нашої купи металобрухту можна вичавити хоч якусь швидкість? Тим паче недозволену!

Окинув поглядом старенькі запилені «Жигулі». Мовив привітніше:

— І гума у вас щось… не теє…

— Ой! Маєте рацію! У всьому! — її очі сипонули сузір’ям веселих леліток. — Життя безжалісне: зношуються і покришки, і люди. Люди навіть швидше.

Даїшник усміхнувся:

— Ви дивіться… Обережніше, шановна. З такою гумою небезпечно…

— Обіцяю: сьогодні ж увечері покину і стару машину, і чоловіка разом з нею!

— Жартівниця!

Але вона не жартувала. Просто прийняла рішення. Сіла за кермо, обличчя палахкотіло.

— Що там? — забуркотів ззаду сонний Федір.

— Нічого, — відповіла недбало, зосереджуючи увагу на педалях і дзеркалі заднього огляду.

Огнеслава вже одного разу зробила себе. Такою, як схотіла. Свавільною чаклункою, неймовірно красивою і…

Невже нещасливою?

Які нещастя? Про це й думати не смій, голубонько. Ми обидві створені для щастя. І не боятимемось боротися.

За своє.

Щастя.

Старий автомобіль мчав по широкому шосе. Летів, проколюючи щільне тріпотливе повітря.

На північний схід, до великого міста.