Якщо полюбиш прокляття

27

На порозі з’явився дужий рудий молодик, убраний в білий халат.

Підморгнув іронічно:

— Гайда до шефа, треба залагодити деякі формальності.

Хто це? Що за один? — Максим. — Хто він? — Працює тут. — Що саме робить? Чого від нього чекати? — Не знаю. Добрий, веселий. — Мені знову самому порпатися в твоїй пам’яті? — Ні! Ні. Спробую згадати… Зараз, я сам… Він… співробітник лабораторії.

Так, ця казенна на вигляд кімнатка із заґратованим вікном — лікарняна палата, а не тюремна камера.

Механічно, з відчуженим обличчям, Юлій пішов за чоловіком, який міг бути санітаром… або лікарем, або… Раніше його це не дуже цікавило… Ноги пересувалися, мов не свої. Мов? Справді вже не свої. Кілька годин жахливого роздвоєння зовсім вимучили, знесилили. Голова розколювалася, спина боліла, руки трусилися. Зосередитися не міг, ледве розрізняв попереду спину в білому халаті. Тримався на ногах, тільки скоряючись командам того чудовиська, що ні сіло, ні впало з’явилося всередині й тероризувало без перестану. І не втекти від цього страхіття, ні поскаржитись: як таке пояснити?

За весь час викурив лише одну сигарету, та й ту не дав допалити, йому, бач, не сподобалося. Зате примушував уминати всю їжу, яку приносила неговірка поважна й тілиста медсестра.

Що це? Біла гарячка? Шиза?

Схопився обома руками за голову й тільки-но збирався застогнати, як із середини себе почув наказ: «Не смій!» — і поринув у темряву підсвідомості, майже небуття, куди, мов у глибокий колодязь, ледь долинали звуки та образи реального світу. А огидний голос додав: «Я попереджав. А якщо і далі заважатимеш — зовсім присплю».

У кабінеті на нього чекали двоє: знайомий жвавий стариган, схожий на ящірку, та лисуватий товстун з буряковим обличчям, єдиний у цьому сумнівному закладі, кого він побачив у звичайному костюмі, а не в халаті.

— Добридень. Як спалося? — рухливий маленький чоловічок своїм худим, туго обтягненим коричневою пергаментною шкірою обличчям, лисим черепом й опуклими круглими оченятами таки справді дуже скидався на ящірку. — Щось вигляд сьогодні не дуже здоровий. Нерви? Безсоння? Сідайте, — потер пещені долоньки, турботливо зазираючи в лице і, не чекаючи відповіді, мовив далі: — Результати обстежень досить задовільні. Навіть дивно, як такий спосіб життя не зруйнував організм повністю.

Повів рукою в бік червонопикого товстуна:

— Це представник юридичного відділу… — далі посипалися незрозумілі слова.

Юлій напружився, а очі його враз помутнішали.

— Ще раз уточнімо дані для довідки, — чоловік-ящірка взяв зі столу папірець і почепив на гострий носик окуляри в металевій оправі. — Юлій Іванович Шульга, народився в місті Харкові тисяча дев’ятсот…

Прізвище ящірки — Вуселко, він відомий професор, академік якихось там психічних наук. — Що означає — психічних? — Щось у голові. — Добре, далі…

— Все правильно?

Юлій розгублено потер скроні:

— Вибачте, я… задумався. Можна ще раз?

Ящірка-професор терпляче почав знову, поблискуючи скельцями незадоволених окулярів:

— Ваше ім’я — Юлій, по батькові — Іванович. Так?

Пауза.

— Так.

— Прізвище — Шульга. Правильно?

Пауза.

— Правильно.

— Народилися в Харкові? — читав він аркуша, а відповіді надходили не відразу, немов після консультації з кимось невидимим.

Вуселко швидко закінчив недовгу низку питань і зняв окуляри. Передав папірець товстуну, взяв зі столу інший.

— Ви добровільно, без примусу погодилися на експериментальне лікування від алкоголізму та наркоманії. Після успішного закінчення одержуєте громадянський паспорт і свободу. Кримінальну справу буде закрито. Якщо все правильно, підпишіть цей документ, — різким рухом поклав на стіл папірець, усіяний друкованими літерами.

Той, кого називали Юлієм Шульгою, вагався. Нерішуче взяв синю пластмасову ручку, задумався. Маленькі букви стрибали перед очима.

Підписати — означає написати своє прізвище? І все? — Ні, це можу зробити тільки я. — Чому? — Ну, це… механічний рух, завчений. — Якщо так…

Професор Вуселко похапливо тикнув у документ пальцем:

— Ось тут. Підпис.

Ніготь на його пальці був акуратно, коротко підрізаний.

Підпис з’явився, і чоловік-ящірка одразу зрадів, полегшено зітхнув.

— От і добре, тепер усе інше — наша справа, — мовив, погладжуючи папірець пальцями, ніби якусь коштовність.

— Чому ви не прочитали документ перед тим, як підписати? — несподівано спитав товстун. Густий низький голос прозвучав солідно, по-начальницькому.

— То пусте, — безшабашно махнув рукою Шульга й дурнувато посміхнувся.

Але товстун не вгамовувався:

— Ви розумієте, про яке саме лікування йдеться? Що таке імплантація? Не боїтесь негативних наслідків?

— Чого мені боятись? Мене вже кодували… і гіпнозом якось раз… та все марно… Реци-дивіст… я.

— Вас попередили, що експеримент полягає у вживленні в вашу свідомість ще однієї? Такої, що, можливо, зможе замінити, витіснити вашу?

— Звичайно, ми все пояснили, і він погодився, — втрутився Вуселко. — Йому немає чого втрачати, а надбанням може стати, пробачте за каламбур, цілий світ.

— Заждіть, — погляд Шульги зробився осмисленішим. — Ви хочете запхати мені в голову, тобто в мозок ще одну людину… її свідомість, так?

— Якщо висловлюватись так примітивно… — почав чоловік-ящірка, але товстун перебив:

— Ви правильно зрозуміли суть.

Юлій, важко дихаючи, подивився на нього, потім на Вуселка й несподівано блискавичним рухом вихопив з рук щойно підписаний документ та порвав на дрібні клаптики.

— Ти здурів?! — чоловік-ящірка кинувся до нього, але було пізно. — Це напад, я попереджав, у нього не все гаразд із психікою, — він пояснював товстунові, метушливо збираючи обривки. — Хвороба перейшла в третю стадію. Емоції нестійкі, лють і роздратування виникають іноді без жодної причини. Ви звернули увагу на апатію, коли починали розмову? На цій стадії активність спрямовується тільки на здобування алкоголю… Заждіть кілька хвилин, ми все владнаємо, заспокоїмо його. Лише кілька хвилин! — ухопивши за лікоть залізною рукою — такий хирлявий, а лещата ніби з криці, — потяг Шульгу з кабінету.

За кільканадцять кроків брутально штовхнув у крісло в маленькому холі, упав сам у глибокий фотель навпроти.

— Ми ж про все домовилися! Що це за вибрик? Хочеш відповідати перед судом за наркотики, крадіжки та жебракування? Чи не з’явився в тебе, часом, паспорт? І що зміниться після тюрми? Знову бурлакуватимеш? Тобі запропонували шанс, який буває раз у житті! Це краще за виграш у будь-яку лотерею! Чого мовчиш? Що сталося?

— Я передумав.

— То ти навчився думати! Нарешті! Вітаю! Дуже радий за тебе! Зможеш навести аргументи?

— Аргументи?

— Ну… пояснити своє рішення.

— Мені вже підселили одного… у свідомість. Досить. Утрьох там буде затісно.

— Що ти верзеш? Кого «підселили»? Коли?

— Минулої ночі.

Професор Вуселко потарабанив пальцями по дерев’яній ручці крісла, потім гукнув через увесь коридор:

— Катерино! Катерино! Хутчій іди сюди! Хто тут чергував минулої ночі?

— Я, — ще здалеку злякано відповіла дівчина в білому накрохмаленому халатику і такій же чепурній шапочці. — Тому що Валя… Вона не смогла…

— І що сталося?

— Коли?

— Вночі!

— Нічого, — вона підвелася з-за письмового столика з телефоном і лампою та задріботіла каблучками назустріч професоровому роздратуванню, відводячи очі від скляного погляду його окулярів. — Нічого, зовсім нічого. Все було тихо, я не спускала очей. Не відходила навіть, коли Андрію Андрійовичу погіршало…

Вуселко підніс міцно стиснений кулак до рота, покусав його зубами, злісно дивлячись на Шульгу, який сидів незвично прямо, не торкаючись спинки крісла.

— Я довго йшов до своєї мети, — мовив професор загрозливо, — і не зупинюся через якісь дрібниці… Катю, — звернувся до дівчини, — поклич-но сюди хлопців з качалкою, а потім затримай у моєму кабінеті пана з міністерства. Розваж, принеси кави, постарайся.

Молоденька наполохана Катерина побігла виконувати наказ, Шульга спитав, повільно добираючи слова:

— Що ви збираєтеся… робити?

Професор зняв окуляри і, стомлено стуливши повіки, потер перенісся. Співчутливо оглянув Юлія і звернувся ніби до себе, а не до нього:

— Я вже не в тому віці, коли можна без кінця починати все спочатку…

— Ви хочете… присилувати мене? — Шульга підвівся. — А як же той… пан з міністерства? — швидко попрямував до кабінету, але за два кроки до дверей його перехопили четверо здорованів у білих халатах.

Кілька хвилин боротьби — і міцно припнутого до ліжка на колесах Шульгу покотили подалі від професорського кабінету. Працювали майстерно, майже без шуму, лише тихенько перемовлялися.

Вуселко підняв з підлоги затоптану білу шапочку, вдарив нею об стегно, дбайливо обтрусив, узявся за дверну ручку, але передумав і пішов за гевалами, по-старечому буркочучи собі під ніс:

— Він підпише. Опісля… Якщо все вдасться. Якщо…

У лабораторії, великій, але затісній від надмірної кількості приладів, інші моторні хлопці, габаритами трохи менші за перших, вже приклеювали до голови прив’язаного до каталки Шульги тонкі кольорові дротики та гумові мацаки.

Поруч, на точнісінько такій самій качалці лежав худий, страшенно виснажений чоловік у сіро-зеленій піжамі. Щупальця та дротики повністю обплели його лоб, скроні ж затуляло рідке мишасте волосся.

Молодики, що з усіх боків пообліплювали дивну навіть на вигляд техніку, непогано справлялися з роботою. Уривчасто лунали фрази, в яких переважали незнайомі слова, як-от: томограф, імплантація, мозкова матриця, ядерно-магнітний резонанс. Вельфа дратувало, що Шульга не розуміє змісту правильно побудованих речень на своїй рідній мові.

Чоловік у піжамі трохи підвівся, сперся на лікоть, — отже, його не прив’язали, — такий висохлий, що навіть куценький лікарняний одяг здавався на ньому завеликим. Цього бідолаху Юлій тут уже зустрічав: упізнав спотворене гримасою болю обличчя, метушливі нервові пальці. Хворий намагався зазирнути в очі Шульги, але той метушливо переводив погляд з одного предмета на інший, як людина, що розпачливо шукає порятунку.

Збоку підійшов Вуселко, кумедно-урочисто взяв хворого за руку, змусив лягти:

— Усе готове, Андрію Андрійовичу. Почнемо. З Богом!

Андрій Андрійович кивнув головою в бік Юлія:

— Чому він мовчить?

— Перепрошую? — професор глянув на Шульгу, і той іронічно запитав, підкреслено чітко вимовляючи кожне слово:

— Кричати в моєму становищі пристойніше?

Чоловік-ящірка люто зиркнув у той бік, звідкіля долинув сміх одного з помічників, і крижаним тоном наказав:

— Починайте.

Обидва ліжка одночасно спрямували до широкої прямокутної шафи з металу і пластику.

Коли голова Юлія опинилась якраз під низеньким овальним склепінням приладу-шафи, Вельф зрозумів, що ця «арка» смертельно небезпечна. Саме від неї тягнулися до нього жорсткі хвилі пружних джгутиків — чужих думок, відірваних від тіла. Скеровані нелюдською силою, лізли в голову, уперто намагались знайти місце й закріпитися там, але, потрапляючи на вже зайняті ділянки, розбивали їх на друзки жахливого безладу.

Тільки тепер Вельф збагнув, яку ювелірну роботу виконав Тровік — його особистість під час вживлення до Юлія не зруйнувала мозку, не порушила крихких зв’язків, а ці «розумники» в білих халатах ніби навпіл розрубали голову бойовими сокирами.

Якийсь час чаклунові вдавалося протидіяти розпаду, неймовірними зусиллями він утримував рештки свідомості, що розсипалися, звужуючись до кількох чудом уцілілих клаптиків.

«Зроблять-таки з мене повного ідіота…» — крихітною крижинкою розтанула остання думка Юлія.

Чародій сподівався протриматися довше, але тільки встиг зауважити: «Тепер Тровік може…» — як темрява все поглинула.

Повністю.