Збірка (2009-2010)

Національний цикл 1. Жаби (Оповідання-застереження)

Марта Бондар прийняла замовлення на кінґ-чісбургер та порцію смаженої картоплі і повісила трубку. Клієнт мав підійти за 15 хвилин. Марта передала замовлення на кухню і повернулася до прилавку.

Клієнтів поки що не було. Але то нічого - увечері, мабуть, набіжуть. А покищо можна трохи ся розслабити.

Їхній ДакДональдс знаходився у самому центі містечка, напроти залізничного вокзалу. Модерна двоповерхова будівля з'явилася три роки тому. У ДакДональдсі завжди було гарно, чисто - навіть у туалетах, де, до речі, завжди було мило та гаряча вода, не кажучи вже за папір. А вікна у ДакДональдсі були великі, прозорі - без жодного натяку на пилюку. А їжа... завжди смачна, та й пахне так привабливо. Та й хай там хто хоче каже, що вона "нездорова" чи "штучна". Хай кажуть. Вона, Марта, знає, де правда. Та й усі знають, хто хоча б раз тут їв!

Вона, Марта, була така горда, що тут працює. Спочатку її не хотіли брати, але вона перейшла всі конкурси, склала іспити на Ай-Ку, та ще й тест з англійської! То як хочеш, то пройдеш. У тому й є ріжниця поміж сильним та слабким: сильний знає, що хоче, та й йде до того.

Тепер Марта - офіціантка. Окрім зарплатні, в неї ще гарна робоча форма, та знижки на всі дакдональдсівські страви!

Клієнт ще не з'явився. То не є біда - думала Марта - адже клієнт завжди має рацію. Наша головна задача - задовольнити його, зробити щасливим... щоб він ще приходив до нас, ще купував!

Замість "телефонного" клієнта з'явився вуйко Орест, пенсіонер і громадський діяч. Коблюченко Орест Миколайович був членом крайового проводу Конгресу Українських Націоналістів. До ДакДональдсу він заходив з патріотичних міркувань.

– Встидайся, Мартусю! - почав від прямо від порогу. - Не гідно Українській дівці такей-то робити. То є чужинське!

Він мав на увазі її роботу.

– Але ж ДакДональдс несе людям світло і радість! То є добробут мого краю, та й навіть усієї нашої України! - заперечила Марта.

– То є ганьба ганебна! - не погодився вуйко Орест. - Ото є наруга над тіньми забутих предків, над голосом козацького роду і крові! То дівка не мусить працювати на чужинця, продавати Українцям несвою їжу! Згадай хоча б нашого національного пророка, славетного Кобзаря!..

– І чужому си навчайте і свого не си цурайте! - миттєво відповіла Марта.

– Ой, тєжко є з вами, з молодими! Вивчили вас на свою голову, а козацького духу не дали! То й полетіли ви на американське, як оті мухи! Добре що вже хоч не на московське!

– А ви сідайте, вуйко Оресту, поїште! - запросила Марта. - Я для вас сьогодні промоушн зроблю - все буде задурна! Хоч біг-гембургер, хоч чікен-селед... Ви тільки їште!

– Тьху! - образився вуйко Орест. - Та я отуво й до рота не візьму! Та я...

Грім перервав його розмову. Раптом, зовсім неочікуваний, не вулиці розпочався дощ. Та не просто літній веселий дощик, а справжнісенька злива!

– Знаєте що, вуйко Оресте, - лагідно сказала Марта. - Чекайте вже тут. Не хочете, не їште, але хоч під дощем не мокніть.

– Та, видко ж, доведеться... - погодився той. - А де ж в вас тут, дівко, туалет.

– Чоловічий - ось там, - охоче вказала Марта. Клієнт - завжди поперед усе, навіть коли він дифікулт.

Дощ не переставав. Вуйко Орест вже повернувся з туалету. Сидячи біля вікна, він читав газету "Національний шлях", що він її дістав з кишені. Марта ледь вмовила його взяти безкоштовну каву.

Двері відчинилися, і до ДакДональдса увійшов молодий хлоп з новеньким ровером.

– То це ви замовляли кінґ-чізбургер? - зраділа була Марта.

– Ні, не я, - сказав хлопець. Вода текла з нього на підлогу. - Я ото, тільки від дощу хочу сховатися.

– То ласкаво просимо! Хочете щось?

– То не відмовлюся. Дайте, будь ласка, дабл-біф, стравбері-кейк та смол-коук. Шчо ж ще?... - він задумався.

– А ви, видко, зі Львова, - здогадалася Марта. - Бо ви кажете "шчо" замість "шо".

– То правду ви кажете. Я, взагалі, сам по собі, студент. Але ж тепер на вакаціях, тому подорожую містами і селами рідного краю.

– А де ж ви си вчите? - спитала Марта.

– В Університеті лісової промисловості, - гордо відповів студент.

Аж тоді підійшов замовник.

– Вибачте, - сказав він. - Я знаю, що запізнився. Але ж машина зламалася, а тут ще й дощ...

– То нічого, - запевнила Марта. - А де ж машину залишили?

– Та у полі... Я ж тоді до вас дзвонив з мобільника. А як подзвонив, так вона й зламалася. Ну я, спершу, думав відрехтувати. А тут ще оцей дощ. Та й в мобільника сіли батарейки... То й я пішов вже пішки - точніше, побіг.

Був він років сорока, виглядав молодо та підтягнуто. Марта, навіть, замилувалася. На чоловікові були білі шорти та футболка із написом "Києво-Могилянська Академія".

– Перепрошую, пан є з Могилянки? - спитав студент.

– Саме так, мій юний друже. Професор Києво-Могилянської Академії Панас Лаврінович Бойко-Власишин.

– А який в вас науковий профіль? - поцікавилася Марта.

– Я - з кафедри українознавства. Може ви десь чули про професора Борщевського?

– Ви знаєте самого Борщевського?! - аж підскочив судент. - Це ж - світило світової та вітчизняної науки, великий геній сьогодення, Айнштайн українознавства!

– Я його улюблений учень, - скромно сказав Панас Лаврінович.

– Агій на біду! - вигукнув вуйко Орест. - О, як низько ми пали! Навіть інтелектуальна еліта Української Нації замовляє неукраїнські страви у чужинському ДакДональдсі!

– А я ось не бачу тут нічого злого, - знано сказав професор. - То є міжнародний обмін знаннями. А як же ж ви хочете увійти до НАТО та Євросоюзу, як не знаєте чужинця та його звички. Чужинці, пане Оресте, теж люди, є серед них і добрі...

– Звідки ж ви знаєте, хто я такий є? - здивувався пан Орест.

– Та хто ж ва не знає? Я перед усіма студентами читав вашу статтю "Слава Нації та Повстанський здобуток". Дуже мудро ви пишете!

– Та де там, - засоромився пан Орест.

Дощ тільки зростав.

– Взагалі ми сьогодні цілодобово працюємо, - зауважила Марта. - Як треба, то можна залишитися й до ранку.

– То є дуже знано, - зрадів професор. Інші погодилися.

Марта поставила на стіл каву та купу книжок. Навіть вуйко Орест не відмовився від вегетаріанського сендвічу ДакДональдс. Він заглибився у томик Дмитра Донцова.

– А чи є в вас щось наукове? - спитав професор.

– Та ось! - Марта дістала з полички товсту книжку з теорії електричних ланцюгів.

– Дякую, - зрадів Бойко-Власишин і поринув у читання.

Щодо студенту, він завзято ковтав "Сьомгу" Софійки Андрухович.

Грім гримів. Великі блискавки били направо й наліво. Страшно було й подумати визти на двір.

Кухарі - Митко та Юрко - вийшли з кухні та сіли біля всіх, бо все одно ж ніхто тепер нічого не замовляє.

Раптом світло згасло.

– Це у цілому містечку, - сказав вуйко Орест, дивлячись у вікно.

Темрява була непроглядною. Вона лякала.

Поза шум дощу, людям почулося, що хтось шкрябає у скло.

– То не є людина, - глухо сказав вуйко Орест.

– А хто ж то є? - спитав кухар Митко.

Всі замовкли. Стало якось незручно. За вікнами, у темряві, бив дощ. Дивний звук припинився.

– Треба зачинити двері, - раптово сказав професор Бойко-Власишин.

– А якщо ж прийдуть клієнти? - спитала Марта.

– Не прийдуть, - коротко сказав він.

Інші з жахом подивилися на нього.

– Ви знаєте щось таке, чого не знаємо ми, - радше затвердив, ніж запитав студент.

– На те я й науковець, - коротко сказав професор.

– Зачекайте! - раптом сказала Марта. - В нас тут є аварійне джерело струму. У пивниці є акумулятор. Треба лише його увімкнути!

Студент скрутив з ровера електричну фару.

– Ходімо, я вам буду світити, - запропонував він.

Вони йшли сходами. Фара світила слабко, і Марта ледь розрізняла сходинки під ногами. Вона міцно тримала студента під руку. Під вологою після дощу тканиною сорочки вона відчувала сталеві молодецькі м'язи.

– Ви спортсмен? - спитала вона.

– Так, колишній пластун. Як бува їхали на таборівки, завжди брав перші місця з волейболу.

Біля нього було якось надійно, й навіть вже не страшно.

Вони довго шукали потрібну кнопку. Пульт містився у вузькому закутку. Щоб якось туди пролізти вони мали притулитися одне до одного. Хлопець важко дихав. Обгорнуте у гарну дакдональдсівську уніформу, молоде дівоче тіло не давало йому спокою. Але він пригадав наказ друга коменданта зі свого колишнього куреню: спершу думай про громадське, а вже потім - про особисте. Хлопець ще раз важко зітхнув і втримався, щоб не обійняти Марту, не пригорнути ще ближче до себе, не вкрити гарячими молодецькими поцілунками.

"Який чемний хлопець" - захоплено подумала Марта.

Вона потягнула за якийсь важіль - і ДакДональдс сповнився яскравим електричним світлом.

Марта та студент поспішили на поверхню. Друзі вже чекали на них. Вони були перелякані.

– Де ж ви зникли? - схвильовано питав вуйко Орест.

– Та там система складна, - пояснив студент. - Навіть у нашому університеті такому не вчать.

Зі світлом стало якось спокійніше. Проте, містечко й далі потопало у темряві.

Злива не зупинялася.

Раптом пролунав крик. Дикий, майже нелюдський крик жаху. Потім донісся якийсь незрозумілий звук, схожий на гучне чавкання.

Потім ще один крик - вже іншої людини. І так далі.

Друзі визирнули у вікно. По привокзальній площі біг немолодий вже чоловік у довгих сімейних трусах. Видко було, що він тільки-но вистрибнув з ліжка. За ним неслася гігантська огидна жаба.

– Рятуйте, людоньки добрі! - кричав чоловік. - На нас напали дивовижні, невідомі науці потвори! Вони вийшли з нашого ставка, заполонили містечко і почали нас усіх їсти! Негайно повідомте Верховну Раду, Кабінет міністрів та Секретаріат Президе...

Він не договорив. Жаба наздогнала його і з'їла.

– Треба зачинити двері, - наказав професор Бойко-Власишин.

– Ой, забула! - пригадала Марта. Вона дістала з кишені величезний ключ і вставила його до замка. - Наразі зроблю!

– Тепер ми у безпеці, - зітхнув вуйко Орест.

– Ген, ходімо рятувати містечко! - запропонував студент.

– Пізно, - зауважив професор.

Крики зтихли. Запанувала зловісна тиша.

Жаби почали збиратися навколо ДакДональдса. Великі та потворні, вони жадібно облизувалися. Але не наближалися.

– Вони бояться світла, - здогадався професор.

– На скільки ще вистачить акумулятору? - спитав студент.

– Не знаю... - Марта кусала губи. Вона справді не знала.

– Минулого разу його стало години на три, - пригадали кухарі Митко та Юрко.

– Коли це, минулого разу? - спитала Марта. - Щось не пригадую...

– Тебе тоді викликали до Тернополя на супер-апґрейд-трейнінґ левел-ту з підвищення кваліфікації...

– Я бачу, ви є до науки, - схвалив студент. Він подивився на неї захопленими очима. У цьому погляді проглядала шана і... ще щось. І від цього "чогось" Мартусі стало тепло і радісно. Ніби й не було навколо тієї страшної ночі із дощем і жабами...

– Наука є світло для Нації, - зауважив вуйко Орест.

– Отут вже не можу не погодитись, - сказав викладач Києво-Могилянської Академії.

– Один плюс три дорівнює чотирьом... - тихо сказав вчений. - Якщо ж відняти 22 хвилини... а потім ще 65 хвилин...

– Шчо ви рахуєте? - зацікавлено спитався студент. Навіть на вакаціях, він тягнувся до знань.

– Скільки часу нам залишилося... - відповів науковець.

– До якого моменту? - спитала Марта.

– Поки не сяде акумулятор.

Всі, окрім професора, затремтіли.

Жаби заоблизувалися швидше - ніби зрозуміли, про що кажуть люди.

– Треба зорганізувати оборону, - запропонувала Марта.

– Слушна ідея, - зрадів студент. Він знов подивився на Марту якось по-особливому... ніжно...

– Треба скласти бойовий плян, щоб ніякісенькі кляті вороженьки не зуміли нас побороти у мілітарійних змаганнях, - зауважив вуйко Орест.

Всі подивилися на вченого.

Бойко-Власишин заговорив:

– Треба ся підняти на другий поверх та ся там забарикадувати...

– Чому на другий? - поцікавилася Марта.

– Бо скоро почнеться повінь...

– Повінь?!?! - злякано закричали всі.

– Так... Я приблизно підрахував кількість опадів, додав до глибини місцевого ставка і порівняв із висотою цього ДакДональдса над рівнем світового океану...

– І які є висновки??? - водночас спитали всі.

– Другий поверх має ся залишити сухим, - сказав професор.

– Повінь? - іронійно перепитав вуйко Орест. - Та де там! Я тут усе життя прожив, а повоні не бачив!

– То подивіться у вікно, - вимовив вчений, ледь приховуючи хвилювання.

Вода справді піднімалася. Вже затопило більшу частину містечка. Навіть залізничний вокзал напроти ледь виступав над поверхнею. Жаби щиро раділи.

"Добре, що ми на пагорбі!" - подумала Марта.

– Треба будувати барикаду, - сказав Бойко-Власишин.

– Але з чого? - спитав вуйко Орест.

– Ну, хоча б з цих меблів...

– Але вони є прикручені до підлоги, - зауважили кухарі Митко і Юрко.

– Хочете, відламаю? - запропонував студент. Він оголив могутні біцепси: - Еге ж! Не дурно я ходив до студентського клюбу культуризму імені Івана Франка!

Він потягнув стілець. Гвинти заскрипіли й почали виходити з підлоги.

– Стій! - закричала Марта. - Ну, будь ласочка, зупинися... Я не можу... допустити цього...

– Але ж це природньо, - наполягав студент. - Нам же ж барикаду будувати треба...

– Я не можу... - повторила вона. - То є власність компанії ДакДональдс. То я ж мусю її захищати. То є питання емплоїз лойелті!

Студент привинтив стілець на місце.

– Вибач, - аж почервонів він. - Я не знав...

– Треба принести стільці з вокзалу! - здогадався вуйко Орест.

– Чудова ідея, - сказали Митко та Юрко.

– А як же ж жаби? - спитав науковець.

– Якщо вибігти швидко, то вони нас не впіймають. А як впіймають, то не всіх. - запевнив студент. - Ну, хто йде зі мною?

Марта, Митко та Юрко визвалися добровольцями. Професор та вуйко Орест залишилися вартувати ДакДональдс.

– Вперед! - закричала група і кинулася у воду.

Вони попливли. Митко та Юрко трохи відстали і їх з'їли жаби.

Марта та студент допливли до затопленого вокзалу.

Набравши повітря, вони нирнули під воду і запливли до відкритого вікна. Їхні тіла зустрілися. Студент обійняв Марту. Його могутні руки почали знімати з неї уніформу.

"Обережно, це теж ДакДональдсівська проперті!" - подумала Марта.

Він прочитав її думки. Нічого не пірвав, і все склав убік.

Намагаючись не випустити повітря з рота, студент поцілував Марту у губи... потім - у перса... а потім, зробив щось... неможливе, але таке приємне, що Марта ледь не застогнала.

Марта не була вже такою порєдною. Колись в неї вже був наречений, і вони робили всілякі речі. Але він голосував за Януковича і не поступався старшим людям у маршрутці, тому вона його залишила. Та ніколи ж він не пестив її так, як отой хлоп з міста.

"Студент... - захоплено думала Марта. - Зразу ж видко вчену людину. Такою є тепер наша молода національна інтелігенція..."

Напестивши доста, студент взяв її за олі сідниці і увійшов прутнем до мокрої від води і насолоди розкішниці...

Вони покохалися під водою, у залі очікування. Насолоджувалися, поки вистачало повітря. А тоді отримали оргазм, одягнулися, позбирали стільці і попливли назад. Дорогою обдурили жаб, яки не встигли їх з'їсти.

– Нарешті ж ви прийшли! - зрадів вуйко Орест.

– Жаби з'їли кухарів, - пожалівся студент.

– Обидвох - Митка та Юрка, - уточнила Марта.

– Та ми це вже знаємо, - відмахнулися друзі, - Бачили у вікно...

Стільців як раз вистачило на барикаду. Захисники ДакДональдсу піднялися на другий поверх і засипали ними сходи.

Субота, 2:48

– Але ж туалет - на першому! - схвильовано зауважив вуйко Орест.

– Є й на другому, - відказала Марта. - Але я десь загубила ключи.

– Де загубила?

– Здається, по-під прилавком...

– Я пішов шукати, - сказав націоналіст.

– А якщо нападуть жаби?

– Не гідно національно-культурному Українцю ся бояти чужинських жабів! - відрізав він.

Переліз через барикаду, спустився на перший поверх і почав шукати попід прилавком.

– Шляк би це трафив! - хвилювався він. - О де ж то є оті ключі? Ой, лишенько лихеє!

Повінь посилилася. Вода видавила скляні двері і полилася усередину.

– Рятуйтеся, вуйко Оресте!!! - закричали захисники ДакДональдсу. - Обійдемося вже без того туалету!

– Ні, я їх бачу... ось вони! - патріот нирнув попід прилавок і знов з'явився на поверхні, стискаючи у зубах завітні ключи. Він швидко поплив до сходів, але зашпортався на барикаді.

У цей момент, на першому поверсі перегоріли жарівки. Жаби скористалися цим і поспішили до ресторану. Вони вчепилися у вуйка Ореста і почали їсти. Той встиг протягнути друзям ключи за мить до того, як жадібні жаб'ячі губи поглотили КУНівця. Одна голодна жаба спробувала перелізти через барикаду, але студент огрів її підручником з квантової фізики.

Жаба впала. Професор українознавства підхопив книжку і дістав з кишені мікроскоп.

– Так... так... - говорив він, дивлячись у прибор на частину обкладинки, що була у безпосередньому контакті з монстром.

– Що ви бачите? - спитала Марта вченого.

Той задумався.

– Неймовірно! - сказав він зі стриманістю науковця.

Друзі питливо подивилися на нього.

– З наукової точки зору, - почав вчений, - Ці чудовиська належать до Bufonіdae, тобто, до сімейства безхвостих кляси земноводні. Це - звичайнісенькі українські жаби, тільки...

– Тільки?.. - перепитали слухачи.

– Тільки дуже товсті! Ніби споживали якіся штучні ненасичені транс-жири...

Вчений знов задумався.

– Де ж вони могли такого наїстися? - запитав студент.

Професор суворо обвів присутніх очима.

– У ДакДональдсі, - коротко вимовив він.

Марта відкрила рота. Студент також. (Щоб не гаяти часу - поцілувалися, після чого повернулися до розмови).

– Я й самий би не повірив, - сказав вчений. - Але наука - він вказав на мікроскоп і підручник - не дозволить збрехати...

– Але ж як вони могли сюди пролізти? - обурилася Марта. - Скільки тут працюю, жодного щура не бачила, не те що жаби!

– А куди ви діваєте використану олію? - поцікавився вчений.

– Он до тої труби!

– А труба куди виходить?

– Не знаю... Мабуть... - вона здригнулася від страшної підозри. - Невже... Невже у ставок?!

– Вочевидь, це так... - Тихо сказав вчений. - Забруднені транс-жирами води потрапили до жаб'ячих шлунків. Жаби потовстіли, збільшилися у розмірах - і напали на наших українців!

– Який жах! - студент схопився за серце.

Марті хотілося плакати:

– Невже це через мене?! Боже мій... Якби ж я знала, ніколи б цю олію туди не вилила! Додому б краще принесла...

– То не є ваша вина, - заспокоїв вчений. - Новітні технології є закономірними плодами наукового прогресу людства, але несуть у собі загадки та таємниці. А інколи - й невідомі загрози!

Студент підняв руку.

– Можна? - спитав він по-університетськи.

– Кажіть, - дозволив професор.

– Мені здається, що ви знали це заздалегідь... Це правда?

– Ну, всього я, звісно, не міг знати... Але дещо...

– Як, як вам це вдалося?

– Рік тому Києво-Могилянська Академія запустила космічного супутника Землі для всіляких етнографічних досліджень. Аналізуючи результати, я помітив, що земноводна фауна вашого краю набирає незвичайних розмірів. Водночас, стало видко, що рівень води у вашому ставку весь час збільшується.

– А чому? - спитала Марта.

– Ми думали, через таяння арктичних льодовиків... Але тепер я знаю страшну правду.

– Яку?

– Жаби потовстіли і займають більше місця. Відтоді, за знаменитим законом Архімеда, відбувається витіснення води і її перелиття до вулиць села...

– То ви приїхали сюди... - почала Марта.

– Щоб дослідити цей дивовижний феномен, - -закінчив професор.

– Що ж нам тепер робити? - спитав студент.

– Любі друзі! - почав вчений. - Буду з вами відвертий: ймовірність нашого порятунку наближається до 0,0371%. Я вже підрахував... Тому треба якнайдорожче продати своє життя.

– Досить вже сумувати! - перервала Марта.

Вона дістала з холодильнику бак з кока-колою.

Друзі наповнили паперові келихи.

Випили мовчки.

Потім - ще і ще.

Марта взяла ключи, що їх героїчно наздобув вуйко Орест, і пішла убік.

Студент та професор залишилися наодинці.

– Пане професоре, - заговорив студент, не ховаючи хвилювання, - Ви - мій науковий ідеал. Скажіть по правді, як вам вдалося досягнути таких висот? У чому ваш секрет?

– Ніякої таємниці немає, - поважно відповів професор. - Усе життя я дотримувався заповіту Пророка: і чужому навчайтеся, і свого не цурайтеся. Ось так і вибився у люди.

Студент був у захваті.

– Якщо тільки я виберуся звідсіля у живому стані, обов'язково повторю ваш науковий подвиг! - палко проговорив він.

Марта повернулася і поклала ключи на стіл.

– Моя черга... - проговорив студент і пішов у необхідному напрямку.

– Скільки залишилося до світанку? - спитала офіціантка.

– Зараз подив...

З туалету роздався крик. Потім - звуки боротьби. Потім - чавкання.

Друзі побігли туди.

На підлозі сиділа гігантська жаба. Перед нею лежав підручник з квантової фізики - усе, що залишилося від студента.

– То знов моя провина! - сумно сказала Марта. - Я забула зачинити вікно. Ось жаба туди і влізла.

Жаба кинулася на останніх захисників ДакДональдса.

Професор вхопив ключи і віддав Марті. Та зачинила двері на ключ. З середини роздалося розлючене квакання. Жаба билася у двері, але безрезультатно.

– Хай ся мучить! - жорстоко сказала Марта. - Двері імпортовані з нашого Гед-офісу на Каліфорнії. То є американська якість...

Вони повернулися за стіл.

За вікнами панувала непроглядна ніч. Тихо плескалася вода. Квакали жаби.

– Марто... - сказав професор.

– Що?

– Я хочу вам дещо сказати...

– Ну то кажіть, не встидайтеся...

– Знаєте... Для нас, науковців, немає вищого щастя, аніж служити Людству. Заради народного щастя відкриваємо ми нові закони природи, винаходимо нові пристрої та технології. Саме для того спускаємося у надра та летимо до далеких космічних зірок!

Марта уважно слухала.

– І тепер, перед смертю, я хотів би востаннє ощасливити наш народ... Але з усіх українців залишилися лише ви... О дозвольте ж вас задовольнити!

Вчений став перед Мартою на коліна і почав цілувати ноги. Потім зняв з неї туфлі.

– Та холодно ж у ноги... - зауважила та.

– Я зігрію їх своїми поцілунками! О, яка це насолода, бути біля ваших ніг!

Він цілував і цілував. Марта справді зігрілася.

Вчений подивився на Марту знизу вверх. З його глибоких, вдумливих очей лунало прохання.

– Дозвольте ж... зробити вам... кунілінгус...

"Знов якийсь науковий термін" - подумала Марта.

– А це як?..

– А ось так...

Професор Бойко-Власишин взявся до роботи.

Жарівки згасли: видко, сів акумулятор.

Попри барикаду, жаби позалазили на другий поверх.

– Ся рятуйте! - сказав професор, звертаючись до Марти. Він побіг на вперед, вдало відганяючи жаб мікроскопом. Але зашпортався, впав і хутко зник у хижих пащах тварин.

Марта залишилася сама. Вона приготувалася до найгіршого.

Заплющила очі... Завмерла... Але ніхто її не з'їв.

Вона відкрила очі. За вікном піднімалося сонце. Жаби повтікали.

Марта взяла телефон і зателефонувала до Кабміну, до Верховної Ради і особисто до Президента України. Усі пообіцяли приїхати - і Ющенко, і Тимошенко, і Янукович, і навіть Литвин. А Єхануров навіть пообіцяв підігнати свій бульдозер.

Марту врятували.

...За кілька тижнів...

– Ну, далі ти знаєш... - сказала Марта.

– А що стало з жабами? - спитала Орися.

Вони сиділи у полтавській квартирі і пили мартіні. Орися тільки що вилікувалася від отруєння після невдалої спроби долучитися до СучУкрЛіту.

– Жаби загинули від серцево-судинних захворювань викликаних споживанням транс-жирів, - розповіла Марта. - Всі-всі...

– Шкода... - сказала Орися. - Їх можна було б застосувати у Міністерстві оборони... чи у міліції...

– Орисю, рідненька... - попрохала Марта. - Чи нема в тебе нема зайвого тесту на вагітність?

– Отам, у шафі... Ціла скриня... Бери, скільки треба...

– Де?

– Та там, за презервативами...

– Якісь вони незвичайні...

– Це - розвідницькі, зі складу НАТО. Останній винахід американців. Вони вказують не тільки на вагітність, а й на стать дитини...

– Звідки в тебе таке?

– Та від Дзвінки. Вона тепер - розвідниця з СБУ. У них з НАТО спільні навчання...

– Файно... - Марта розглядала американський тест.

– Але ж він діє лише зранку, - застерегла Орися.

– Я почекаю.

...Наступного ранку...

Марта дивилася на тест. Одна половина стала рожевою, інша - ярко-синьою.

Значить, близнюки, хлопець і дівчина...

Хто є їхній батько - професор чи студент? Чи обидва?

Яка різниця! Головне, що це був вчений...

– І ви теж будете науковцями, - думала Марта. - Я наріку вас Ікс та Ігрек, як у романі Олеся Бердника. Ви - майбутня вітчизняної науки. Заради козацького минулого, ви полетите у космос, аж на самий його край. Ви зустрінете марсіян та венеріянців. Ви відкриєте нові закони і формули. Ви прокладете галактичні шляхи. Але навіть там, за мільярди парсеків від рідного краю, ви не забудете дідівську хату, і садок вишневий навколо, і Шевченків Заповіт...

Вона подивилася у синє небо.

(c) Олександра Шелковенко

10 лютого 2010