Розділ 14

Наступного ранку тато привіз мене на вокзал. Попереду чекала довга дорога до Нью-Йорка, але іншого виходу не було. Там я проведу день з матір’ю, а тоді сяду на корабель, про який говорила Мері. Я молилася, щоб Вестрі протримався до мого приїзду. Стільки всього треба йому сказати. І стільки всього хочеться почути у відповідь. Чи жевріє ще іскра кохання в його серці? У моєму — так.

—Твоя мама знетямиться з радощів, коли ти приїдеш, — сконфужено сказав тато. У нього завжди такий вигляд, коли мова заходила про матір. Якщо зважати на їхні стосунки, уживати в одному реченні слова «мама» та «радощі» — це з його боку не дуже справедливо. Але я вирішила не присікуватися.

—Адресу маєш? — перепитав він.

—Так. — Я помахала сумочкою, у якій лежав квиток і материна адреса.

— Гаразд. Візьми з вокзалу таксі й одразу їдь до її квартири. Будь обережна, доню.

Я всміхнулася.

—Тату, здається, ти вже забув, що я майже рік прожила в зоні бойових дій. У місті я вже якось дам собі раду.

Він усміхнувся у відповідь.

— Звісно, люба. Попередь телефоном, коли повернешся, і я заберу тебе з вокзалу.

Я поцілувала його в щоку й сіла в поїзд. Забравши квиток, провідник показав мені невеличке купе, де наступні два дні я буду наодинці їхати через всю країну.

* * *

Коли потяг зупинився на центральному вокзалі, уже смерклося. Навколо іскрилися вогні великого міста. Важко собі уявити, що мати знайшла нову домівку в цьому зухвалому місті, такому несхожому на Сіетл.

Вийшовши з поїзда, я стиснула в руці валізу й рушила крізь людський лабіринт. Жінка, яку обсіла зграя дітей. Чоловік з мавпою, що грюкає крихітними тарілками. Сивий волоцюга підняв капелюх і пробурмотів щось незнайомою мовою.

На вулиці під вокзалом чекало море таксі. Я піднесла руку, і мене помітив чорношкірий водій. Він кивнув і махнув на заднє сидіння.

Відчинивши дверцята, я заштовхнула поперед себе валізу. У салоні пахнуло цигарками та пліснявою.

—Мені потрібно на... — я звірилася з адресою на аркуші, — Мангеттен, 57-а вулиця, будинок 560.

Водій задумано кивнув.

Я виглянула у вікно — в очах все розпливалося. Блимали вогні різних кольорів: зелені, червоні, рожеві, жовті. Моряки в парадній білій формі залицялися до дівчат. Блондинки, брюнетки, високі, приземкуваті. Війна ще не закінчилася, але ми наближалися до перемоги. Це відчувалось усюди: від тихого передмістя Сіетла до яскравих вулиць Нью-Йорка.

Будівлі за вікном миготіли та змінювалися, наче кадри кіноплівки. Але в цьому фільмі я почувалася чужою і самотньою. Таксі нарешті зупинилося посеред вулиці на шість смуг.

— Приїхали, міс, — сказав таксист. Узявши гроші, він витягнув з машини валізу та вказав на цегляний будинок з лискучими червоними дверима.

—Дякую.

Я піднялася сходами, подзвонила у двері, і за кілька секунд їх відчинила мати. Була майже одинадцята, але вона стояла у дверях, одягнена в червону сукню з оголеними плечима. На обличчі вечірній макіяж. У руці вона недбало тримала склянку мартіні.

—Енн! — зойкнула мати й обійняла мене рукою з ідеальним манікюром. Склянка нахилилась, і з неї випала оливка.

Мати ступила крок назад і хитнулась. Я кинулась її підтримати.

—Дай-но подивлюся на тебе, — неприродно весело вигукнула вона і, змірявши мене поглядом, схвально кивнула. — Тропіки пішли тобі на користь, люба. Ти кілограмів п’ять скинула.

—Ну... — усміхнулась я.

—Заходь-заходь! — Мати рушила вглиб квартири, і сукня зашурхотіла.

Я пішла слідом, тягнучи валізу в передпокій. Його освітлювала величезна кришталева люстра, надто пишна для маленької кімнатки.

—Не Віндермер, — мати знизала плечима, — але тепер мій дім тут. Я полюбила життя в місті.

Ми зайшли в невелику вітальню. Блискучий паркет, канапа у вікторіанському стилі.

—Звісно, — вела далі мати, — я тут усе змінюю. Леон мені допомагає.

Вона говорила так, наче я мала б його знати.

—Леон?

— Мій дизайнер. — Мати відпила великий ковток. Не пригадую, щоб вона захоплювалася мартіні, доки жила в Сіетлі. Як і сукнями, що оголюють ключиці. — Він пропонує пофарбувати цю кімнату в бузковий, але я не впевнена. Мені дужче подобається колір морської хвилі. Що думаєш, люба?

— Морська хвиля — це якось занадто сміливо, — щиро відповіла я.

—Цього я і домагаюся, люба. — Вона погладила найближчу стіну. — Сміливості. Твій батько любив усе традиційне. — Мати перехилила склянку до кінця, а тоді розсміялася. — Мені більше не потрібно догоджати традиціям. — Я кивнула, тому що не хотіла говорити про тата, коли вона в такому стані. Мати похитала головою. — Тільки подивися на мене. Про себе і про себе. Ти стомилася з дороги. Я покличу Мінні.

Вона натиснула на дзвінок, і за кілька секунд перед нами матеріалізувалася невисока дівчина мого віку.

—Мінні, сонечко, проведи Енн до її кімнати.

—Так, мем, — пискнула Мінні, беручи валізу.

—На добраніч, доню, — сказала мати й погладила мене по щоці. — Знаю, що в тебе обмаль часу, але зранку ми трохи розважимося перед твоїм від’їздом. Іди відпочинь, люба.

—Добраніч. — Я пішла нагору вслід за Мінні, а мати рушила до столика й узяла пляшку джину.

* * *

Зранку я прокинулася від гудіння автомобільних клаксонів за вікном. Спробувала ще подрімати, накривши голову подушкою, але не допомогло. Я глянула на годинник — шоста сорок. Не залишалося нічого іншого, як встати й одягнутися. Та й мати, мабуть, чекає. Я хотіла провести з нею якнайбільше часу, перед тим як сяду на корабель.

Спустившись, я по-новому поглянула на квартиру. У променях ранкового сонця вітальня здавалася необжитою. Порожні стіни — ні фотографій, ні картин. Мати любила живопис.

—Доброго ранку, міс. — На порозі кухні мене зустріла Мінні. — Приготувати вам каву чи чай?

— Чай, якщо можна. Дякую, Мінні, — всміхнулась я.

За кілька хвилин вона повернулася з тацею, на якій, окрім горнятка чаю, лежали фрукти, круасан і варене яйце.

Хіба не краще зачекати на матір? здивувалась я.

Мінні явно почувалася незручно.

—Ну, просто тут така справа, ну...

— Що таке, Мінні?

—Учора прийшов містер Шварц, — сказала вона, очікуючи на мою реакцію.

—Ем, це Леон?

—Так, мем. Він прийшов уже після вас.

—Ох. І мама ще спить?

—Так.

— Мінні, а він досі тут?

Служниця втупила погляд у підлогу й заходилася гризти ніготь на великому пальці.

—Отже, він тут.

Мінні, здавалося, зраділа нагоді поділитися секретом.

—Коли він залишається, вона часто прокидається аж о дванадцятій або першій.

Я кивнула, намагаючись не виказати розчарування.

—Тоді поснідаю зараз, — мовила я і підсунула тацю. — Дякую.

—Ох, але міс... Міс Енн, — схвильовано залепетала Мінні. — Тільки не кажіть місіс Келловей, що я вам розповіла. Не скажете?

Я підбадьорливо поплескала її по плечу.

—Звісно, що не скажу. Це буде наша таємниця.

* * *

За годину я вийшла на вулицю. У мене було п’ять вільних годин, перед тим як вирушати в порт. Я зупинила таксі, але не знала, куди їхати.

— Куди вам, міс? — запитав водій.

— Не знаю. Маю кілька годин, щоб побачити місто. Може, ви щось порадите?

Водій засміявся, і В кутику рота зблиснув золотий зуб.

Кумедно. У цьому місті, здається, кожен точно знає, куди йому треба

Знизавши плечима, я глянула на вікна маминої квартири. Штори в спальні досі опущені.

—Раніше я думала, що знаю. Що нарешті зрозуміла, куди мені, але...

Водій занепокоєно подивився на мене.

—Слухайте, міс, я не хотів вас образити.

—Ні, я не ображаюся.

—Гм... — Він дістав якусь брошуру з кишені піджака. — Любите мистецтво?

Я згадала полотно, яке залишилося в бунгало. Як би я хотіла, щоб воно було в мене.

—Так, люблю.

—То я повезу вас у «Метрополітен».

— Куди?

Він поблажливо всміхнувся, наче розмовляв з дитиною.

—Музей мистецтва «Метрополітен».

—Так, чудово.

—Сподіваюся, там ви знайдете те, що шукаєте, — підморгнув водій.

— Я також, — мовила я і простягнула йому три хрусткі купюри.

Кілька хвилин по тому я опинилася біля величезної будівлі, вхід до якої обрамляли гігантські колони. Я вибігла сходами, увійшла всередину й попрямувала до інформаційної стійки.

—Перепрошую, мем, у вас часом немає полотен французьких художників?

Жінка віком десь як моя мати відповіла, не відриваючи погляду від книжки:

—Звісно, є, міс. Третій поверх, ліве крило.

—Дякую. — І я рушила до найближчого ліфта. Наївно думати, що я отак зайду в перший-ліпший музей і знайду там Ґоґена. Проте кортіло дізнатися, чи схожа невеличка картина з бунгало на інші його полотна. Можливо, Тіта казала правду про справжнього господаря бунгало? І про прокляття?

Ліфт відчинився на третьому поверсі. Тут практично не було людей. Тільки хлопчик із червоною кулькою, який тримався за мамину руку, і охоронець біля входу в праве крило.

Я ішла від картини до картини, читаючи інформацію на табличках. Моне, Сезан, інші невідомі мені імена. Переглянувши всю залу, я сіла на лавці коло ліфта й засмучено зітхнула.

— Перепрошую, міс, — охоронець підійшов і глянув на мене поверх окулярів. — Можливо, вам допомогти? Щось шукаєте?

Я всміхнулася.

—Та ні, не треба. Я подумала, що знайду тут полотна одного художника, але помилилася.

— Якого саме? — він схилив голову.

—Ох, француза, який написав чимало полотен у Полінезії. Можливо, мені більше пощастить у Парижі.

— Як його звати?

— Поль Ґоґен. — Я підвелася з лавки й викликала ліфт.

—Так, — сказав охоронець. — У нас є його роботи.

— Справді?

Ліфт дзенькнув і відчинився, та я не поворухнулася.

—Звісно, — охоронець кивнув на двері поруч. На них висів замок. — Це крило зачинене через технічні роботи. Але я бачу, як ви хочете його побачити, і можу відімкнути залу. Як виняток.

—Можете?

—Аякже, — сказав він і поплескав по ключах на поясі.

Чоловік відімкнув двері латунним ключем і притримав їх.

— Можете дивитися, скільки завгодно. Я буду в коридорі.

—Дякую, — щиро сказала я. — Величезна вам подяка.

Я увійшла в залу, і двері тихенько клацнули позаду. Приміщення було менше, ніж попереднє, але стіни рясніли картинами. Спершу я розгубилася: звідки починати? Справа — пейзажі, зліва — портрети. А відтак я помітила полотно на протилежній стіні. Чомусь воно видалося знайомим. Навряд чи художник, який колись жив у бунгало, малював той шматок пляжу кілька разів, але коли я підійшла ближче, ця думка перестала здаватися неймовірною.

На полотні був зображений кущ жовтого гібіскусу й хатина з очеретяним дахом. Наше бунгало. На березі моря виднівся силует острів’янки. Ця картина — наче сестра нашої знахідки. Вони ніби два послідовні кадри, схоплені фотографом.

Я озирнулася, шукаючи табличку з інформацією про рік, місце створення, автора, але нічого не знайшла.

Тож я відчинила двері й визирнула в коридор, сподіваючись перехопити погляд охоронця.

— Перепрошую, сер, — шепнула я.

—Так? — він підійшов ближче.

— Вибачте, що потривожила. Ви говорили, що залу зачинено через технічні роботи. Мабуть, через це зняли таблички біля картин. Та є одне полотно, про яке я хочу дізнатися більше.

Чоловік усміхнувся.

— Я спробую допомогти.

Ми увійшли в залу, і я показала на картину.

—Ось вона.

—Я знаю це полотно. Воно особливе.

—А хто автор?

—Той самий Поль Ґоґен, — засміявся він. — Це легко визначити із зображення острів’янки на тлі й підпису.

—Підпису? — не вірячи своїм вухам перепитала я.

—Ось тут, — показав охоронець у нижній лівий кут. Підпис, залишений жовтою фарбою, зливався з гібіскусом.

Так, це Ґоґен. Якби тут був Вестрі.

—Ось іще одна його картина. — Охоронець показав на більше полотно. На ньому була гологруда жінка з квіткою плюмерії у волоссі. Я аж затерпла, коли зрозуміла, на кого вона схожа. Атея. Як дві краплі води.

Але я повернулася до пейзажу.

—Ви часом не знаєте, де він написав цю картину?

—Мабуть, перебуваючи на Таїті на початку 1890-х.

—Таїті?

—Або десь неподалік. Кажуть, що він відвідував сусідні острови. Іноді моряки знаходять його роботи, коли обмінюються товарами з місцевими жителями. Уявіть собі, виміняти безцінне полотно за пачку цигарок.

Охоронець захоплено похитав головою, а на мене накотилася паніка. Та сама паніка, що охопила мене тоді, коли я покидала острів, усвідомлюючи: я можу більше ніколи не побачити картину.

—А що ще ви знаєте про його життя на островах?

— Він був відлюдьком, — відповів охоронець. — Жив у маленьких хатинах, спокушав дівчат, удвічі молодших за себе й постійно втрапляв у халепи. Хворів на сифіліс і помер на самоті від серцевого нападу. Важко це назвати щасливим життям.

Я кивнула. Усе сходиться. Бунгало. Картина. Застереження Тіти. Прокляття.

І по-новому подивилася на охоронця:

—Звідки ви так багато знаєте про Ґоґена?

—У цих стінах небагато мисливців на шедеври, — підморгнув він. — Тому в мене багато часу. До того ж Ґоген — мій улюблений художник. Він не заслуговує припадати пилом у цій залі. Його слід виставляти на рівні з Моне та Ван Гогом.

Я цілком погоджувалась. От би перелетіти назад на острів і забрати полотно, яке ми з Вестрі там залишили. Я віддала б картину до музею, зажадала б, щоб вона висіла у всіх на очах тут, поряд із тією, яку я щойно побачила. Разом вони розкажуть історію до кінця.

* * *

—Люба, пробач, що проспала, — озвалася з канапи мати, коли я повернулася до квартири. Вона прикладала до голови пакет з льодом. — У мене страшенно болить голова.

Мені закортіло сказати: «Та ти цілу ніч пиячила з якимось містером Шварцом». Проте я стрималась і всміхнулася:

— Нічого, мамо, я знайшла собі заняття.

— Чудово. Я почуваюся геть погано та, на жаль, не зможу поїхати з тобою в порт. Але за пів години приїде таксі. Ти будеш там вчасно.

— Мамо, — я витримала паузу, обережно добираючи слова. — Ми так і не поговорили з тобою про те, що сталося. Про тата й Максін. — Вона опустила погляд, щоб не дивитися мені в очі. — Мамо, як ти взагалі? — спитала я. — Напевно, тобі було дуже боляче.

Мати спробувала приховати смуток, простягнувши мені булочку, спечену Мінні. Проте я відчувала, як їй тяжко.

— Мамо?

Вона зітхнула.

—Усе буде добре. Потрібен час. Я намагаюся максимально заповнювати свої дні. Тепер від чоловіків нема відгону. — Незручний момент, тож я відвела погляд. — Шлюб — це найбільший крах у моєму житті.

— Ох, мамо...

— Ні, послухай мене, — перебила вона. Я сумнівалася, що хочу слухати, але покірно кивнула головою. — Я завжди кохала твого батька. Та вже давно зрозуміла, що він не кохає мене. І ніколи не кохав. Не відчував того, що мусить відчувати чоловік до дружини. — Мати зітхнула, роздивляючись свої долоні. І зненацька перейшла із сумного тону на діловитий: — Нехай це буде уроком для тебе, люба. Коли виходитимеш заміж, — вона пильно подивилася мені в очі, — переконайся, що він кохає тебе. Кохає по-справжньому.

— Гаразд.

Мати відкинулася на подушку.

—Ти так і не пояснила, чому їдеш до Франції, люба.

Я глянула на матір, розуміючи її, як ніколи.

—Ти щойно говорила про кохання, мамо. Тому я і їду до Франції. Щоб переконатися.

Загрузка...