Пролог


— Агов?

Здригнувшись від знайомого голосу, приємного, але геть невчасного, я розплющила очі. Дженніфер, моя онучка. Але де я? Або радше — чому вона тут? Я спантеличено кліпала очима. Мені снилися піщані пляжі й кокосові пальми — місце, у яке завжди рветься моє несвідоме. Цього разу навіть пощастило відшукати його в закапелках пам’яті.

Звісно, у тому місці був він — у формі, зі скромною усмішкою. Хвилі набігали на берег. Я чула, як вони зойкають, розбиваючись, а тоді шумують, цілуючи пісок міріадами бульбашок. Заплющивши очі міцніше, я знову побачила його в імлі сновидіння, яка надто швидко розвіювалася. «Не йди, — благало моє серце. — Залишся. Прошу, залишся». І він слухняно з’явився ще раз, привітно всміхаючись і простягаючи руки назустріч мені. У серці озвався знайомий трепіт і бажання.

А тоді він умить зник.

Я зітхнула й глянула на годинник, картаючи себе. Пів на четверту. Задрімала з книжкою. Знову. Спонтанна сонливість — справжнє прокляття старості. Я засоромлено підвелася на шезлонгу й відшукала роман, за прочитанням якого мене звалила втома. Книжка вислизнула з рук і лежала на землі догори палітуркою, із зім’ятими сторінками.

Дженніфер вийшла на терасу. Вулицею, тривожачи тишу, прогуркотіла вантажівка.

—Ось ти де, — сказала Дженніфер, усміхаючись димчасто-карими, як у дідуся, очима. На ній були джинси та чорний светр, тонку талію підкреслював салатовий пасок. Сонячні промені вигравали на світлому каре. Дженніфер не здогадувалася, яка вона вродлива.

—Привіт, люба, — махнула я рукою. Очі зміряли терасу з ніжно-блакитними фіалками в теракотових вазонках. Вони засоромлено підводили голівки над землею, наче спіймані на іграх у багнюці діти. Озеро Вашингтон і далекі обриси Сіетла здавалися красивими, але водночас холодними й застиглими, як на картині в кабінеті стоматолога. Я насупилась. Як дійшло до того, що я живу в малесенькій квартирі з голими стінами, телефоном у ванній і червоною кнопкою виклику екстреної допомоги біля туалету?

— Я знайшла дещо, — озвалася Дженніфер, настирливо відволікаючи мене від думок, — у смітнику.

Я пригладила своє тонке біле волосся.

— Що, люба?

—Лист. Напевно, загубився серед рекламного непотребу.

Я стиснула щелепи, щоб стримати позіхання, але нічого не вийшло.

—Поклади на столі. Зараз гляну.

Зайшовши до кімнати, я сіла на дивані й перевела погляд з кухні на віддзеркалення у вікні. Бабуня. Я бачила цю жінку щодня, але не припиняла дивуватися. Коли я стала нею? Пальці потягнулися до обличчя і пробіглися по зморшках.

Дженніфер сіла поруч.

—Сподіваюся, день у тебе видався кращим, аніж у мене.

Вона закінчувала магістратуру в Університеті Вашингтона й обрала для дослідження таємничий витвір мистецтва, який стояв на території кампуса. У 1964 році анонімний автор передав університету бронзову скульптуру молодої пари з лаконічним підписом: «Гордість і обіцянки». Дженніфер, зачарована роботою, сподівалася знайти митця й почути історію створення, але вже пів семестру пошуки не давали результату.

—Чи пощастило сьогодні щось знайти, люба?

—Ні, — похмуро відповіла вона й знизала плечима. — Я докладала так багато зусиль, щоб знайти відповіді, але так і не натрапила на слід. Прикро це визнавати.

Я і сама розуміла, як витвір мистецтва може засісти в голові. Дженніфер не знала, що майже все життя я шукаю картину, яку колись давно тримала в руках. Бажання побачити її знову металевим обручем стискало серце, але попри багаторічну працю з галерейниками та колекціонерами полотно мов у землю запалося.

—Розумію, що здаватися важко, люба, — делікатно мовила я, усвідомлюючи, який важливий для неї цей проект, і стиснула її долоні. — Є історії, яким не судилося прозвучати.

Дженніфер кивнула.

—Можливо, ти маєш рацію, бабусю, але я не готова скласти руки. Поки що. Напис на табличці має щось означати. І коробка, яку тримає в руці чоловік. Вона замкнута, але працівники архіву нічого не знають про ключ, а це означає, — Дженніфер з надією усміхнулася, — що всередині може щось бути.

—Я захоплююся твоєю силою духу, люба, — сказала я, стиснувши в руці золотий медальйон, який носила й берегла багато років. Окрім мене, тільки одна людська душа знала, що таїться під невсипущою охороною застібки.

Дженніфер знову підійшла до стола.

—Тільки не забудь про цей лист, — сказала вона, узявши конверт. — Глянь, яка чудесна марка. Вона з... — Дженніфер уважно роздивлялася штамп. — 3 Таїті. — Серцебиття прискорилося, я підвела погляд і примружилася, щоб побачити лист у руках Дженніфер. — Бабусю, ти маєш знайомих на Таїті?

—Дай-но поглянути, — сказала я й підсунулася ближче.

Пильно оглянула конверт, вогкий від контакту з молочною упаковкою і поцяткований багряними бризками вчорашнього каберне. Ні, почерк та адресу не впізнаю. Хто міг писати мені з Таїті? І чому? Чому тепер?

—Ти його розпечатуватимеш? — нетерпляче зігнулася наді мною Дженніфер.

Руки трохи тремтіли, а я все крутила конверт у руках, проводячи пальцями по екзотичній марці із зображенням таїтянки в жовтій сукні. Я важко ковтала, намагаючись витіснити спогади, але вони просотувались у свідомість звідусіль, наче повінь, і ніякі мішки із землею вже не могли їх стримати.

Я не була спроможна опиратися й одним різким рухом розпечатала конверт.


Шановна місіс Ґодфрі!

Вибачте, що непокою. Я шукала вас багато років. Як я розумію, під час війни ви працювали медсестрою у військовому госпіталі на Бора-Бора. Якщо це так, мені дуже треба поговорити з вами. Я виросла на Таїті, але повернулася сюди лише тепер, щоб розгадати таємницю, яка тривожить мене від самої юності. Одного вечора 1943 року в тихому закутку пляжу на Бора-Бора відбулося жахливе вбивство. Ця трагедія переслідує мене досі, і я пишу книжку про події, що їй передували й неабияк змінили острів назавжди.

Мені вдалося знайти архівні записи військової частини, і я помітила, що в день трагедії вам дали звільнення у відпустку. Можливо, ви пам’ятаєте події чи людей на пляжі того вечора? Минуло багато років, але раптом ви щось пригадаєте. Навіть маленька деталь допоможе в пошуках справедливості. Я благаю, подумайте про це та зв’яжіться зі мною. І, якщо плануєте ще раз навідатися на острів, тут є одна ваша річ, яку я знайшла. Можливо, ви будете раді знову її побачити. Залюбки покажу її вам.

З повагою, Женев’єва Торп


Я пильно вдивлялася в лист. Женев’єва Торп. Ні, уперше чую про цю жінку. Незнайомка. Пише мені й бентежить душу. Я похитала головою. Забудь. Минуло вже стільки років. Хіба я можу повернутись у ті часи? Хіба можу пережити це все заново? Я міцно заплющила очі, відганяючи спогади. Так, просто забудь. Адже це не офіційний запит і не кримінальне розслідування. Я нічого не винна цій жінці, цій незнайомці. Анічогісінько. Зараз викину конверт у сміття — і край. Аж тут я згадала останні рядки: «І, якщо ви плануєте ще раз навідатися на острів, тут є одна ваша річ, яку я знайшла. Можливо, ви будете раді знову її побачити». Моє і без того бідолашне серце загупало щосили. Ще раз навідатися на острів? У моєму віці?

— Бабусю, усе гаразд? — Дженніфер нахилилася до мене й обійняла рукою моє плече.

—Так, добре, — мовила я, заспокоюючись.

—Хочеш про це поговорити?

Я похитала головою і надійно заховала лист у журнал з кросвордами.

Дженніфер потягнулася до сумки й узялася щось у ній шукати. Зрештою витягла звідти великий конверт, старий і пожмаканий.

—Хочу тобі щось показати. Спочатку відкладала на потім, але, — глибоко вдихнула вона, — здається, зараз саме час.

Дженніфер простягнула конверт мені.

— Що це?

— Поглянь усередину, — повільно мовила онука.

Я підняла язичок і вийняла стос чорно-білих світлин, одразу упізнавши верхню.

—Це я! — вигукнула я, вказуючи на молоду дівчину в білій медсестринській сукні. Удалині виднілася пальма. О, як я чудувалася з пальм, коли вперше ступила на острів майже сімдесят років тому! Я підвела очі на Дженніфер. — Де ти їх знайшла?

—Тато знайшов, — відповіла вона, пильно спостерігаючи за моїм обличчям. — Він перебирав старі коробки й надибав в одній фото. Попросив мене повернути їх тобі.

Серце стиснулося від передчуття, поки я гортала світлини. На другій на перевернутому каное, закинувши ногу, наче кінозірка, сиділа Кітті, моя подруга дитинства. Кітті могла би стати кінозіркою. У серці озвався знайомий біль, він завжди приходив разом з думкою про давню подругу, і час не зміг тому зарадити.

Було ще кілька фото, на яких чимало краєвидів з пляжем, горами, щедрою флорою, але, діставшись останньої світлини, я завмерла. Вестрі. Мій Вестрі. Розстебнув верхній ґудзик однострою, ледь схилив голову набік, стоїть на тлі сплетеної з пальмового листя стіни бунгало. Нашого бунгало. За своє життя я зробила тисячі світлин і забула про більшість із них, але не про цю. Пам’ятаю кожну деталь, навіть чим пахло повітря того вечора: морською водою, квітом фрезії і місячним світлом. І те, що відчула, коли наші очі зустрілися крізь об’єктив фотоапарата. І те, що відбулося потім.

— Бабусю, ти його кохала, еге ж?

Солодкий голос Дженніфер обеззброював, і я засумнівалась у своєму рішенні.

—Так, — відповіла я.

—Ти про нього згадуєш тепер?

Я кивнула.

— Я завжди про нього згадувала.

Очі Дженніфер розширилися.

—Бабусю, що трапилося на Таїті? Що сталося із цим чоловіком? І лист... Чому він так на тебе подіяв? — Вона замовкла й узяла мене за руку. — Будь ласка, розкажи мені.

Я кивнула. Хіба щось станеться, якщо я їй розповім? Я вже стара жінка. Навряд чи це призведе до якихось наслідків. А якщо призведе, я з ними впораюся. Хочеться нарешті випустити таємниці на волю, наче кажанів з порохнявого горища. Я провела пальцем по золотому ланцюжку медальйона й кивнула:

—Гаразд, люба. Та попереджаю одразу: не розраховуй на казку.

Дженніфер сіла в крісло поруч.

—От і добре, — усміхнулася вона. — Казки мені ніколи не подобалися.

—А ще будуть темні сторінки, — досі вагалась я.

Вона кивнула.

—Але кінець щасливий?

—Не знаю.

Дженніфер здивовано глянула на мене. Я підняла фото Вестрі до світла.

— Історія ще не добігла кінця.

Серпень 1942 року

Кітті Морген, я чути про це не хочу! — 3 розгону я відставила склянку холодного м’ятного чаю, і вона ледь не тріснула. Мати буде щаслива, що набір венеційського скла вцілів.

—Але ти вже почула, — самовдоволено вищирилася Кітті. Обличчя сердечком і світлі неслухняні кучері, що вибивалися з-під шпильок, хоч як ретельно подруга їх вкладала, — геть не ті риси, які викликають гнів. Та в цьому питанні я була непохитна.

— Містер Ґелфмен — одружений чоловік, — мовила я максимально несхвальним тоном.

—Джеймс, — драматично протягла його ім’я Кітті, — надзвичайно нещасний. Чи знаєш ти, що його дружина тижнями пропадає? І навіть не каже, куди їде. Вона про котів краще дбає, ніж про нього.

Я зітхнула й відхилилася на спинку дерев’яної гойдалки, що висіла на гігантському горіхові в саду моїх батьків. Кітті сиділа поруч, як і в часи початкової школи. Я задивилася на пишну крону вгорі. Жовті прожилки на листі свідчили про неминучість осені. Чому все неминуче змінюється? Здається, ще вчора ми з Кітті були школярками, ішли додому, тримаючись за ручки, залишали підручники на кухонному столі й бігли до гойдалки, щоб ділитися таємницями, доки нас не гукнуть обідати. Тепер, коли нам двадцять один, ми дві дорослі жінки на порозі чогось, що ні я, ні вона не можемо передбачити.

Розділ 1

—Кітті, — повертаюся до неї. — Невже ти не розумієш?

— Чого не розумію? — У сукні з рожевими рюшами, зі своїми нестримними кучерями, які у вологому пообідньому повітрі ще більше виходили з-під контролю, подруга нагадувала ніжну троянду. Мені кортіло захистити її від містера Ґелфмена чи будь-якого іншого чоловіка, у якого Кітті збиралася закохатися, тому що жоден не вартий моєї найкращої подруги — тим паче одружений.

Я прокашлялася. Хіба вона не знає про репутацію містера Ґелфмена? Кітті мусила пам’ятати табуни дівчат, які в школі змагалися за увагу найпривабливішого вчителя Лейксайда. Коли на англійській літературі на губах містера Ґелфмена оживали рядки з «Як я люблю тебе» Елізабет Браунінг, перехопити на собі його погляд мріяла кожна. Дівочі пустощі. Але невже Кітті забула про інцидент з Кетлін Менсфілд п’ять років тому? Як таке можна забути? Сором’язлива, пишногруда й геть недалека Кетлін підпала під чари містера Ґелфмена. Вона кружляла біля учительської в обід і чекала на нього після уроків. Усі говорили про них, особливо коли хтось із дівчат помітив Кетлін і містера Ґелфмена увечері в парку. А потім Кетлін зненацька припинила ходити до школи. Старший брат сказав, що вона переїхала до бабусі в Айову. І всі ми тямили, чому.

Я схрестила руки на грудях.

— Кітті, таких чоловіків, як містер Ґелфмен, цікавить лиш одне. І ми обидві розуміємо, що саме.

Щоки Кітті спалахнули рум’янцем.

— Енн Келловей! Як ти смієш натякати, що Джеймс — звичайнісінький...

— Ні на що я не натякаю. Просто люблю тебе й не хочу, щоб моїй найкращій подрузі завдали болю.

Кітті похмуро махала ногами, і кілька хвилин ми гойдалися в тиші. Я засунула руку до кишені, на дні якої лежав конверт, і стиснула його в пальцях. Я забрала лист із пошти кілька годин тому й не могла дочекатися миті, коли побіжу до своєї кімнати та прочитаю його. Писала мені Нора, подруга з курсів медсестринства, яка служила в армії, у Службі медичних сестер, і щотижня надсилала хроніки з острова серед Тихого океану. І вона, і Кітті мали запальну вдачу й посварилися на останньому семестрі навчання, тому про листи я нічого не говорила. До того ж не хотілося зізнаватися, якою мірою Норині оповіді про війну й тропіки захоплюють мене. Вони читалися, наче роман, тож якась частина мене снила, як я беру щойно спечений диплом медсестри та їду туди, утікаючи від домашнього життя і нагальних рішень. Зрозуміло, що це тільки примха, лише мрія. Можна допомагати вдома: волонтерити в муніципальному центрі або допомагати з провізією. Я рішуче відкинула думку пхатися до зони бойових дій у тропіках за кілька тижнів до весілля. І зітхнула, рада, що словом не прохопилася Кітті.

—Ти просто заздриш, — зрештою самовдоволено озвалася Кітті.

—Дурниці, — різко заперечила я, засунувши лист Нори ще глибше до кишені. Сонце, що завмерло високо в літньому небі, вихопило діамантовий перстень на моїй руці, і камінь яскраво зблиснув, наче сигнал маяка серед темної ночі, нагадуючи про незаперечний факт: я заручена. Знайшовся купець. — Я виходжу за Джерарда. І моєму щастю немає меж.

Кітті насурмилася.

— Невже ти не хочеш іще пожити перед тим, як... — вона витримала паузу, наче наступні слова далися їй важко, немов їх дуже неприємно вимовляти, — стати місіс Джерард Годфрі?

Я заперечно похитала головою.

—Дорогенька, шлюб — це не самогубство.

Кітті відвернулася й уп’ялася поглядом у трояндовий кущ.

— Але міг би ним бути, — пробурмотіла вона. Я зітхнула й відхилилася на спинку гойдалки. — Вибач, — прошепотіла Кітті, повертаючись до мене. — Я просто хочу, щоб ти була щаслива.

Я взяла її за руку.

— Я і буду щаслива, Кітті. Якби ж ти в це повірила.

Почувши кроки, я обернулась і побачила нашу економку Максін з тацею в руках. Навіть на підборах вона впевнено йшла газоном, тримаючи важке срібне блюдо однією рукою. Якось тато назвав Максін граційною, і це щира правда. Вона практично пливла.

—Дівчатка, вам щось принести? — запитала Максін мелодійним голосом з помітним акцентом. Від мого дитинства вона майже не змінилася. Крихітна, з акуратними рисами обличчя, великими та блискучими зеленими очима, шкірою, що пахла ваніллю. Її волосся, що потроху сивіло, було зібране в охайний пучок, і жодне пасмо не сміло вибиватися. Максін убиралася в білий фартух, завжди чистий і до хрусту накрохмалений, і він щільно облягав її тонку талію. Багато родин у нашому районі мали прислугу, але тільки ми найняли економку-француженку, і мати часто згадувала про цей факт на вечірках з бриджем.

— Нічого не треба, Максін, дякую, — мовила я.

—Та ні, треба, — змовницьки озвалася Кітті. — Переконай Енн не виходити за Джерарда. Вона його не кохає.

— Це правда, Антуанетт? — запитала Максін. Мені було п’ять, коли вона прийшла до нас працювати та після побіжного огляду заявила: «Ви зовсім не схожі на Енн. Називатиму вас Антуанетт». Я тоді почувалася дуже витонченою.

—Звісно, ні. Кітті просто не в гуморі, — випалила я, кинувши на подругу несхвальний погляд. — Мені пощастило більше, ніж будь-якій дівчині в усьому Сіетлі. Я виходжу за Джерарда Годфрі.

І мені справді пощастило. Джерард був високий і неймовірно вродливий. Мужнє підборіддя, темно-коричневе волосся, карі очі. А ще він був казково заможний. Не те щоб я цим переймалась. Однак мати регулярно нагадувала, що у двадцять сім Джерард став наймолодшим віцепрезидентом Першого морського банку й очолить його в майбутньому, коли батько вийде на пенсію. Тільки безголова жінка вручила б гарбуза Джерарду Ґодфрі, тож коли він запропонував мені руку та серце прямо під цим горіхом, я, ні секунди не вагаючись, ствердно кивнула.

У матері новина викликала ейфорію. Вони з місіс Ґодфрі запланували цей союз, коли я ще була немовлям. Келловеї і Ґодфрі. Поєднання природне, як кава з вершками.

Максін узяла дзбан чаю з льодом і наповнила наші склянки.

—Антуанетт, — повільно мовила вона, — я коли-небудь розповідала вам історію моєї сестри Жанетт?

— Ні. Я навіть не знала, що в тебе є сестра, — я раптом усвідомила, що взагалі мало знаю про Максін.

—Так, — замислившись, тихо мовила Максін. — Вона покохала сільського хлопця з Ліона. Шалено кохали одне одного. Але батьки підштовхнули її до іншого чоловіка, що працював на заводі та пристойно заробляв. Тому вона розійшлася із сільським юнаком і побралася з робітником.

—Яка сумна історія, — сказала я. — І вона більше ніколи не зустрічала його?

— Ні. І була нещасна.

Я сіла рівніше та розгладила сукню з блакитного крепу. Корсет був ледь-ледь затісний. Мама часто їздила поповнювати гардероб до Європи й привезла звідти цю сукню. Вона завжди купувала мені трохи замалий одяг.

—Так, це дуже сумно. І мені шкода Жанетт. Але ця історія не має жодного стосунку до мого життя. Розумієш, я кохаю Джерарда. У мене немає нікого іншого.

—Звісно, ви любите Джерарда, — сказала Максін і нахилилася, щоб підняти серветку, яка впала на траву. — Ви росли разом. Він вам як брат. — Брат. У цьому слові було щось моторошне, особливо якщо назвати так чоловіка, з яким збираєшся одружитись. Я здригнулася. — Мила моя, — вела далі вона, перехопивши мій погляд і всміхнувшись. — Це ваше життя і ваше серце. Так, зараз немає нікого іншого. Та, можливо, ви дали собі замало часу, щоб знайти його?

— Кого?

— Ваше єдине справжнє кохання, — відповіла Максін. Ці чотири слова злетіли з її вуст так легко, так природно, начебто це глибоке та складне почуття доступне кожному, хто його шукає. Як стигла слива, що висить на гілці й чекає, коли її зірвуть.

Я затремтіла від холоду (здіймався обідній бриз) і похитала головою:

— Я не вірю в казки про лицарів у сяйних обладунках. Я вірю, що кохання — це вибір. Ти зустрічаєш людину. Вона тобі подобається. Ти вирішуєш її любити. Ось так просто.

Кітті закотила очі.

—Жах, як неромантично, — пробурчала вона.

—Максін, — запитала я, — а ти? Ти була коли-небудь закохана?

Економка провела рушничком уздовж срібної таці, стираючи кола від наших склянок, і, не підводячи очей, мовила:

—Так.

Засліплена цікавістю, я навіть не подумала, що спогади про того чоловіка можуть завдати їй болю.

—Американець чи француз? Чому ти не вийшла за нього?

Максін не квапилася відповідати, і я одразу пошкодувала про вибрану тактику допиту. Проте зрештою вона сказала:

—Я не вийшла за нього, тому що він був одружений з іншою.

Ми підвели голови, почувши на сходах кроки тата. Він вийшов на терасу, попихкуючи сигарою, і пішов по траві до нас.

—Привіт, дівчинко. — Він усміхнувся в густі сірі вуса. — Я думав, ти повернешся додому аж у вівторок.

Я усміхнулась у відповідь.

— Кітті вмовила мене приїхати раніше.

Курси в Портлендському університеті закінчилися навесні, але ми з Кітті залишилися на два місяці практики, щоб здобути диплом медсестри. Батьків дуже непокоїло, що ми чинитимемо із цим документом. Ще, крий боже, використаємо за призначенням.

Натомість Джерард вважав заручини з дипломованою медсестрою чимось, одним словом, потішним. Наші матері, як і решта знайомих жінок, ніколи не працювали. Джерард жартував, що моєї зарплати не вистачить навіть на шофера, який возитиме мене на чергування, але якщо я справді схочу надягати білу шапочку й доглядати хворих, він мене підтримає.

Насправді я не уявляла, де хочу працювати. Я обрала медсестринство через разючий контраст із ненависним життям жінок мого середовища — матері, яка присвятила себе званим обідам і модній довжині жіночого вбрання, чи однокласницям, які, закінчивши школу, протягом місяців розкошували в Парижі чи Венеції, журячись лиш одним: як знайти багатого чоловіка, щоб не розлучатися зі звичним стилем життя.

Ні, я не вписувалась у шаблон. Я задихалася в його рамках. Тому медсестринство — суворе й без прикрас — знайшло відгук у моїй душі. Воно обіцяло реалізацію часточки мене, яка всеньке життя не знаходила вияву, часточки, яка прагнула допомагати іншим людям. Безкорисливо.

Максін прокашлялась.

—Я вже йду, — сказала вона татові, майстерно підхопивши тацю. — Вам щось принести, містере Келловей?

—Ні, Максін, не треба. Дякую. — Мені завжди подобалось, як тато розмовляв з нею — лагідно й чемно, на відміну від сердитої і нетерплячої манери матері.

Економка кивнула, рушила через смарагдовий газон і зникла в будинку.

Кітті стурбовано глипнула на мого тата.

—Містере Келловей?

—Що, Кітті?

—Я чула, що готується нова хвиля призову, — важко ковтнула вона, — на війну. Прочитала в газеті в поїзді. Ви не знаєте, хтось із Сіетла поїде?

— Ще рано про це говорити, Кітті Кет, — тато досі послуговувався прізвиськом, яке Кітті дістала в початковій школі. — Але події в Європі свідчать, що сила-силенна чоловіків поїде на війну. Щойно в центрі зустрів Стівена Редкліффа, він сказав, що в четвер відпливають двійнята Ларсони.

Я відчула, як усередині щось стиснулося.

—Терріта Ларрі?

Тато похмуро кивнув.

На рік молодші за нас із Кітті двійнята їдуть на війну. Війна. Це неможливо. Ще вчора вони смикали мене за кіски в початковій школі. Сором’язливий Террі з веснянкуватими щічками. Вищий і не аж такий веснянкуватий Ларрі, природжений комік. Обидва руді й нерозлучні. Я замислилась, чи дозволять їм стояти поруч на бойовищі? Тоді заплющила очі, відганяючи цю думку від себе, але вона не йшла. Бойовище.

Тато прочитав мої думки:

—Якщо ти хвилюєшся за Джерарда, то не варто.

Джерард не поступався силою і хоробрістю іншим чоловікам, але Мої спроби уявити його за стінами банку й без костюма були марні. Ні, я не хотіла, щоб він ішов воювати, але глибоко всередині прагнула побачити його у формі, побачити, як він бореться за щось більше, ніж долари й центи.

— Його родина має дуже важливу позицію в суспільстві, — вів далі тато. — Джордж Ґодфрі подбає, щоб його син залишився.

У серці зайнявся жахливий конфлікт: захищене становище Джерарда викликало водночас полегкість і зневагу. Це неправильно, що чоловікам з бідних родин доводилося боронити країну на війні, доки купка привілейованих уникала призову. Звісно, банківський магнат і колишній сенатор Джордж Ґодфрі вже літній, а Джерард — його права рука в банку. Утім прикро собі уявляти, що брати Ларсони б’ються в бункері посеред холоднющої європейської зими, а Джерард крутиться на зручному шкіряному кріслі в теплому офісі.

Тато прочитав неспокій у моїх очах.

— Не переймайся. Адже я бачу, що тобі тривожно.

Кітті склала руки на колінах і дивилася в одну точку. Мабуть, вона думала про містера Ґелфмена. Він також піде на війну? Навряд чи йому більше ніж тридцять вісім, а отже, підпадає під призов. Я зітхнула, щосили воліючи, щоб війна скінчилася. Її моторошні вісті нависали над нами, пробираючись у кожну щілину й отруюючи прекрасний літній день.

— Мама сьогодні вечеряє в місті, — сказав тато, якось невпевнено глянувши на будинок, але цей сумнів без сліду зник до того, як я перехопила його погляд. — Матиму за честь повечеряти у вашій компанії, леді.

Кітті похитала головою.

—Маю плани, — загадково сказала вона.

— Вибач, тату, я вечеряю з Джерардом.

Він кивнув і на мить видався розчуленим:

—Тільки погляньте на себе. Уже дорослі, з грандіозними планами. А, здається, секунду тому сиділи тут і гралися ляльками.

Правду кажучи, було б чудово повернутись у ті безтурботні веселі дні, які крутилися навколо паперових ляльок, переодягань і чаю з подругами. Я застебнула светр, бо здіймався вітер — вітер змін.

—Ходімо всередину, — запропонувала я, схопивши Кітті за руку.

—Гаразд, — мило всміхнулася вона.

І ми знову перетворилися на Кітті й Енн.

* * *

Очі пекло від сигаретного диму. Він хмарою висів над столом. Приглушене світло. Це «Кабана-клаб» — місце, куди в суботній вечір з’їжджався танцювати весь Сіетл. Я мружилася, намагаючись розгледіти сцену.

Кітті підсунула до мене коробочку, загорнуту в блакитний папір. Блиснула золотава стрічка.

— Що це?

—Це для тебе, — усміхнулася вона.

Я запитально глипнула на Кітті, тоді на коробочку, розв’язала стрічку та розгорнула папір. Біла ювелірна коробочка. Піднявши віко, я побачила всередині блискучу річ.

—Кітті?

—Це брошка. Брошка дружби. Пам’ятаєш, у дитинстві ми мали крихітні перстеники? — Я кивнула, не певна, чому саме печуть очі: через дим чи спогади про часи, коли все було просто. — Я подумала, що нам потрібна версія для дорослих, — сказала Кітті, відкидаючи з плеча пасмо волосся. Аналогічна брошка красувалася на її сукні. — Бачиш? У мене теж є.

Кругла срібна дещиця була поцяткована блакитними камінчиками, які складались у троянду. Вона іскрилася в притлумленому світлі клубу. Обернувши брошку, я помітила гравіювання: «Для Енн. З любов’ю — Кітті».

—Дуже красива, — сказала я, пришпилюючи її до сукні.

Кітті засяяла.

— Я хочу, щоб це був символ нашої дружби. Щоб ми пам’ятали, що в нас немає секретів одна від одної, і не дозволяли ні часу, ні обставинам це змінити.

Я кивнула на знак згоди.

— Завжди носитиму її.

— Я теж, — усміхнулася Кітті.

Ми сьорбали газовану воду й розглядали переповнений клуб, у якому друзі, однокласники, знайомі насолоджувалися, можливо, останньою суботою перед тим, як вітер вихопить їх і понесе в майбутнє. На війну. Під вінець. У невідомість. Я важко ковтнула.

—Глянь на Етель і Девіда Бартона, — прошепотіла Кітті мені на вухо та вказала на пару коло барної стійки. — Він усю її обмацав.

Кітті не зводила з них очей занадто довго.

—їй має бути соромно, — похитала я головою. — Вона заручена з Генрі. Хіба він не поїхав на навчання?

Кітті кивнула, але не квапилася перебрати мою осудливу гримасу. Якраз навпаки.

—Хіба тобі не хочеться, щоб хтось кохав тебе так сильно?

Я зморщила носа.

—Люба моя, ніяке це не кохання.

—Звісно, що кохання. — Кітті підперла щоку рукою. Ми спостерігали, як парочка, тримаючись за руки, неспішно йшла на танцмайданчик. — Девід божеволіє від неї.

—Так, божеволіє, — сказала я. — Проте не кохає.

Кітті знизала плечима.

—Зате між ними є пристрасть.

Я дістала із сумочки дзеркало та припудрила ніс. От-от з’явиться Джерард.

—Пристрасть для дурнів, — мовила я і захряснула пудреницю.

—Хай навіть так, — відповіла Кітті. — Але я все одно їй піддамся. — Кітті!

— Що?

—Не кажи так.

— Як?

—Як розпусниця.

Кітті захихотіла, і тієї самої миті до столика підійшли Джерард і його друг Макс. Невисокий кучерявий хлопець з відкритим чесним обличчям, серце якого без вороття вкрала моя подруга.

—Переповіси нам свій жарт, Кітті, — усміхнувся Джерард. Я обожнювала його чарівну та впевнену усмішку. Він височів над столом у сірому костюмі й поправляв запонку на манжеті. Макс виструнчився, не зводив очей з Кітті та, здавалося, от-от захекає, як німецька вівчарка.

— Енн, розкажи ти, — з викличною усмішкою відмахнулася Кітті.

Я прокашлялася, лукаво всміхаючись.

—Так, Кітті якраз сказала, що, гм, що вони з Максом танцюють краще за нас, — сказала я і переможно глянула на подругу. — Ти можеш у це повірити, Джерарде?

Джерард засміявся, а Макс аж засяяв.

—Ні, ми не дозволимо їй таке говорити, правда, мила? — Джерард глянув на танцмайданчик і простягнув мені руку. — Можна вас?

Гурт заграв нову композицію, Макс переступав з ноги на ногу, але на обличчі ясніла усмішка до вух. Кітті закотила очі, але подала йому руку.

Джерард спокійно й галантно тримав мене за талію. Міцно й упевнено, і я це обожнювала.

—Джерарде! — прошепотіла я йому на вухо.

— Що, кохана? — Танцював він не менш прекрасно, ніж поводився з грошима, не пропускаючи жодного пенні.

—Ти відчуваєш?.. — Я витримала паузу, щоб обміркувати, що саме хочу запитати. — Ти відчуваєш до мене пристрасть?

— Пристрасть? — Він стримав смішок. — Ох, ти диво. Звісно, відчуваю.

І пригорнув міцніше.

—Справжню пристрасть? — перепитала я, не задоволена відповіддю.

Він зупинився і ніжно підняв мої долоні до свого підборіддя.

—Ти що, сумніваєшся в моїх почуттях? Енн, за стільки часу ти вже мала б зрозуміти, що я кохаю тебе понад усе на світі.

Я кивнула й заплющила очі. За кілька секунд пісня закінчилася, і почалася нова, повільніша. Я пригорнулася ближче до Джерарда, так близько, що чула його серцебиття, як і він чув моє. Ми гойдалися під гіпнотичну мелодію кларнета, і з кожним кроком я запевняла себе, що в нас вона є. Звісно, є. Джерард кохає мене до нестями, і я його теж. Які все-таки безглузді були ці сумніви. Це Кітті посіяла їх. Кітті. Я глипнула на неї і побачила, як невдоволена подруга танцювала з Максом, коли раптом на танцмайданчику з’явився містер Ґелфмен. Він рушив просто до них, щось сказав Максу й узяв Кітті за талію. Засмучений Макс поспішно зник.

— Чому Кітті з Джеймсом Ґелфменом? — спохмурнів Джерард.

—Мені це не подобається, — мовила я, доки містер Ґелфмен крутив її всією залою, неначе ляльку. Його руки опускалися надто низько та стискали її тіло занадто сильно. Я згадала Кетлін, бідолашну Кетлін, і скривилася.

—Ходімо звідси, — сказала я.

—Так швидко? — здивувався Джерард. — Ми навіть не повечеряли.

— Максін залишила кілька сендвічів у холодильнику. Я більше не хочу танцювати.

— Це через Кітті? — запитав він.

Я кивнула. Бо знала, що Кітті вже не зупинити. Вона чітко дала це зрозуміти. Але хай мені грець, я не збираюся дивитись, як найкраща подруга віддає своє серце та честь чоловіку, який її не вартий. Одруженому чоловікові, який її не вартий. Та це не все, було ще дещо, чого розум не квапився визнавати, але серце вловило одразу. Я заздрила Кітті. Хотіла відчути те, що відчуває вона. І боялася, що ніколи не зможу.

Швейцар подав блакитний оксамитовий плащ, і я взяла Джерарда під руку. Тепло. Безпека. Захищеність. Я сказала собі, що мені надзвичайно пощастило.

Чому мені важко дихати? У голові все пливло, і я схопилася за ручку на дверцятах, щоб повернути рівновагу.

—З тобою все гаразд, люба?

—Так, просто свіжого повітря схотілося, — відповіла я, опускаючи вікно.

Він погладив мою руку.

— Вибач, кохана, я тебе втомив?

—Трошечки, — мовила я. — Просто попереду так багато рішень. Можна ми не будемо ухвалювати всі нараз?

—Звісно, — кивнув Джерард. — Найближчим часом жодних розмов про будинки.

Він повернув у Віндермер повз пишні підсвічені колони, які обрамляли в’їзд. Тут починалася священна оаза, де садівники підстригали газони манікюрними ножицями та причісували кожну пелюстку на клумбі, а гувернантки так само ретельно доглядали дітей. Ми проїхали повз будинок Джерардових батьків, сірий особняк зі шпилястим дахом на Ґілмор-авеню, білий колоніальний будинок Ларсонів з підстриженим живоплотом і кам’яними урнами, доставленими з Італії. Що зі мною не так? Поруч чоловік, який кохає мене та хоче подарувати красиве й розкішне життя, до якого я звикла. Ганьба мені.

Джерард поставив машину на під’їзді до будинку моїх батьків, ми увійшли й попрямували на темну кухню.

— Максін уже напевно спить, — сказала я, зиркнувши на годинник. Дев’ята тридцять. О дев’ятій Максін завжди завершує роботу й рушає до своєї кімнати.

—Хочеш сендвіч? — запитала я.

— Ні, дякую, — відповів Джерард, звірившись із «ролексом» на зап’ясті — моїм подарунком на його двадцять п’ятий день народження.

Почувши кроки, ми підвели голови.

—Тату? — Я виглянула з-за рогу й побачила жіночу фігуру, що спускалася сходами в темряві. — Мамо?

Проте, увімкнувши світло, я побачила, що помилялася.

— Ваша мати ще не приїхала додому, — мовила Максін. — Я щойно віднесла свіжі рушники у вашу ванну. Франческа сьогодні вихідна, але рушники вам уранці знадобляться.

—О Максін! Так пізно, а ти переймаєшся щодо моїх рушників. Чути про це не хочу! Будь ласка, відпочинь. Ти надто тяжко працюєш.

Коли вона підвела очі, щоб глянути на годинник, я помітила довкола них вологий блиск. Вона плакала чи просто втомилася за день?

—Тоді добраніч, — кивнула Максін. — Якщо вам нічого не треба.

—Ні, дякуємо. Солодких снів, Максін.

Я обійняла її за шию, як часто чинила в дитинстві, а потім вдихнула аромат ванілі на її щоках.

Коли Максін пішла, Джерард діловито поцілував мене. Чому його поцілунки такі короткі?

—Уже пізно, — сказав він. — Гадаю, мені пора.

—А може, залишишся? — мовила я і притягнула його до себе, крадькома позираючи на диван у вітальні. Чому Джерард завжди такий практичний?

— Нам потрібно відпочити, — похитав він головою. — Завтра важливий день.

— Важливий день?

— Прийом, — хитро примружився він. — Невже ти забула?

Це справді вилетіло у мене з голови. Батьки Джерарда організовували в себе прийом на честь заручин, прямо на тому величезному ідеально підстриженому газоні, який цілком міг конкурувати з полем для гольфу в татовому заміському клубі. Буде жива музика, крокет, крижані скульптури, таці з крихітними сендвічами й офіціанти в білих рукавичках.

— Вдягни гарну сукню і будь там о другій, — усміхнувся Джерард.

— Ну, із цим я впораюся, — відповіла я, спершись на двері.

—Добраніч, люба, — сказав він і рушив до машини.

Я стояла й дивилася, як його авто віддалялося, доки тиша серпневої ночі не проковтнула гул мотора.

Загрузка...