Розділ 10

Я роззявила рота й кинулася до її ліжка.

—Ох, Кітті! — примовляла я і хитала головою, не в змозі в таке повірити.

Я вже давно це зрозуміла. — В очах подруги стояли сльози. — Але дуже боялася тобі зізнаватися.

—А чому ти боялася?

Вона тяжко зітхнула.

—Почасти тому що сама боялася це визнати. І тому що знала, що ти будеш розчарована.

—Розчарована? — Я пестила кучері подруги. — Ні. Я тільки засмучена, що тобі довелося самій нести цей тягар.

Кітті притиснулася щокою до мого плеча й розридалася. Її тіло здригалося від болю.

—Я не знаю, як бути далі. Глянь на мене. — Вона натягнула нічну сорочку на помітно випуклому животі. — Я кілька місяців ховала це під корсетом, але скоро це не допоможе. Незабаром усі помітять. А за місяць або й швидше народиться дитина.

Я охнула.

—Ми поговоримо з медсестрою Гільдебренд.

— Ні! — благала Кітті. — Ми не підемо до неї. Енн, будь ласка.

—Це єдиний вихід, — заперечила я. — У твоєму стані не можна так багато працювати, та й скоро народиться дитя. Ми мусимо все спланувати.

Кітті здавалася переляканою і розгубленою. Вираз її обличчя свідчив, що подруга ще не усвідомила реальність близького майбуття. Їй доведеться народжувати дитину на острові за тисячі кілометрів від дому. Без чоловіка, без певності, у безчесті.

— Гаразд, — здалася Кітті. — Якщо ти певна, що так буде краще, розкажи їй. Але я не витримаю цієї розмови.

Я поцілувала подругу в чоло й усміхнулася.

—Тобі й не доведеться, люба. Я сама про все подбаю.

* * *

Наступного дня було непросто перехопити медсестру Гільдебренд, щоб поговорити наодинці. Одначе під кінець зміни мені вдалося прослизнути за нею в підсобку.

—Медсестро Гільдебренд, — мовила я, зачиняючи двері. — Можна з вами поговорити про дещо?

—Так, Енн, — відповіла вона, не відриваючи погляду від ящика з ліками. — Тільки швидко, будь ласка. Мені треба повертатися.

—Дякую. Це стосується Кітті.

Медсестра Гільдебренд кивнула.

— Я вже знаю.

—Що знаєте?

— Що вона вагітна, — сухо відповіла вона.

—Так, але як...

—Енн, я вже довго працюю медсестрою. Я приймала пологи й народжувала сама. Я знаю.

Я кивнула й обережно додала:

—Потрібна ваша допомога. Кітті не може так багато працювати, адже їй невдовзі народжувати.

Тут медсестра Гільдебренд уперше повернулася до мене. Я навіть не уявляла, що вона може так по-доброму дивитися.

—Скажи їй, щоб відпочивала. Я всім розповідатиму, що Кітті заразилася лихоманкою і її відправили на карантин. А ти носитимеш їй їжу. Упораєшся?

—Так, — усміхнулась я. — Звичайно.

— Коли почнуться пологи, покличеш мене.

Я кивнула.

—Але як бути з дитям, коли...

— Я знаю подружжя місіонерів, які візьмуть дитину на виховання. Вони живуть на іншому боці острова. Добрі люди. Завтра поговорю з ними.

—Дякую, медсестро Гільдебренд. — Від її доброти з моїх очей бризнули сльози. — Я навіть не очікувала, що ви...

—Досить, — відрубала вона. Доброта зникла з обличчя, поступившись знайомій суворості. — Час повертатися до роботи.

* * *

У день, коли Мері вирушила додому, сумували ми всі, особливо Кітті, яка не виходила з кімнати й не змогла провести її на летовище разом з рештою.

Острів нещадно обійшовся з Мері, мабуть, жорстокіше, ніж із будь-ким. Він зустрів її малярією, ледь не відібрав життя, а потім розбив серце.

— Прощавай, подруженько, — мовила Стелла.

—Ми ніколи тебе не забудемо, — завторувала Ліз.

Мері, наче тінь, стояла біля трапа. Ще худорлявіша, ніж раніше. Пов’язки на зап’ястях затуляли порізи, якими вона помережила руки й ледве не загинула.

Вона витягнула носовичок і витерла почервонілі очі.

—Я дуже сумуватиму за вами, — сказала вона. — Зовсім не хочеться їхати додому. Ви стали для мене як сестри.

Я стиснула її долоню.

—Час, люба. Їдь додому. Бережи себе.

У моїй кишені лежав лист від Едварда. Я не думала, що так довго триматиму його в таємниці. Чи готова вона прочитати його зараз? Не має значення. Лист належить їй.

—Отже, бувайте, — озвалася Мері й підняла саквояж.

Вона повернулася до трапа, а дівчата тамували сльози.

—Стій, — гукнула я. Мері спантеличено обернулася до мене. Я витягла з кишені конверт і вклала його в долоню подруги. — Цей лист прийшов тобі. Пробач, що я не сказала про нього. Хотіла вберегти тебе від нового болю.

Очі Мері зблиснули, коли вона помітила ім’я адресанта.

—О боже, — ахнула вона.

—Вибач мені, — мовила я, ступаючи крок назад.

Але Мері стиснула мою руку й відповіла:

— Не переймайся. Я розумію. Справді.

—Я так за тобою сумуватиму, — мовила я. Якби тільки все склалося по-іншому. У Мері, у Кітті, у кожної з нас. — Пообіцяй, що розшукаєш мене в Сіетлі, коли закінчиться війна.

—Обіцяю. — І, стиснувши в долоні лист, Мері зникла з нашого життя. Мабуть, назавжди. І від цього на острові стало ще самотніше.

* * *

Дуже довго мені здавалося, що Вестрі ніколи не повернеться. Без нього острів став зовсім іншим, особливо тепер, коли Мері поїхала, а Кітті майже не підводилася з ліжка. Був уже кінець травня, коли посеред чергування ми почули з гучномовців оголошення, що солдати повернулися.

— Ідіть, — дозволила медсестра Гільдебренд.

Навіть не подякувавши їй, я вибігла на вулицю і не спинялася, доки не добралася до злітної смуги. Назустріч утомлено тяглися солдати з важкими рюкзаками та ще важчими серцями. Ленс, полковник Донаг’ю, інші знайомі обличчя. А де Вестрі? Я роззиралася, шукаючи, кого можна розпитати. Елліот уже відслужив свій термін і поїхав додому раніше. Хто ще може знати, де Вестрі?

— Ви бачили Вестрі? — запитала я в незнайомого солдата. Він опустив голову.

— Перепрошую, мем. Я не знаю такого.

Я кивнула. А тоді помітила хлопця, що мешкав з Вестрі в одній казармі.

—Теде, — наблизилась я до нього. — Де Вестрі? Ти його бачив? Він похитав головою.

—Даруй. Не бачив відучора.

—Тобто?

— Він був на передовій і...

Серце загупало в грудях.

— Що ти хочеш сказати?

— Його не було в літаку.

— Як це розуміти? — скрикнула я. — Невже він не повернеться? Невже ви просто залишили його там?

—Увечері прилетить другий літак, — мовив Тед. — Молитимемося, щоб Вестрі повернувся ним.

Тед трохи підняв кашкет, я кивнула, і він повернувся до шеренги солдатів, спраглих гарячої страви й м’якого ліжка.

Дивлячись їм услід, я стиснула медальйон, який вартував на шиї, сподіваючись, що Вестрі, хай де він є, відчує моє кохання. Я щосили бажатиму, щоб він повернувся. Я повинна.

* * *

Увечері повітря наповнила незвична для травневих тропіків прохолода. Я тремтіла, ідучи берегом — дурна затія, якщо зважати на стан Кітті. У неї вже кілька днів були слабкі перейми, але вона запевняла, що все гаразд. Я пообіцяла повернутися за годину й усе одно відчувала докори сумління. Але спокій бунгало був потрібен мені як ніколи.

Я відімкнула двері й закуталася в покривало, прислухаючись до гулу літаків. Хоч би він повернувся. Боже, прошу, вбережи його.

Та замість кроків на піску я чула тільки дощ — спочатку одна крапля, дві, а тоді сотні й тисячі. Здавалося, небо розверзлось і випускає всю свою вологу простісінько на дах бунгало.

Відчинивши двері, я висунула руку, і краплі вабили надвір, укриваючи шкіру жагучими поцілунками. Я ступила ще один крок, заплющила очі й підняла обличчя до неба. Теплий дощ укрив лице й волосся. Кілька секунд — і сукня змокла наскрізь. За нею вологи набрала комбінація, і я розстебнула ґудзики на корсеті. А тоді краєм ока я помітила фігуру. Нечіткий силует удалині. Я сміливо рушила назустріч, продираючись крізь бісерну завісу дощу, доки не впізнала його лице, змарніле за місяці боїв і спрагле любові, яку я так хотіла йому дати.

Наші тіла з’єднались ідеально, наче шматочки пазлу, і його наплічник упав на пісок.

— О Вестрі! — зойкнула я. Навіть у темряві можна було розрізнити подряпини на його обличчі, дірки й бруд на формі.

—Я одразу рушив сюди, — мовив він.

— О Вестрі! — знову скрикнула я і потяглася до його вуст.

Його руки блукали моєю сукнею і відтягували тканину, ніби бажаючи, щоб вона зникла. Я кинулася в обійми Вестрі, обвила його ногами й цілувала знову і знову, доки він не всміхнувся і поставив мене назад на пісок.

Вестрі розстебнув кишеню наплічника та сказав:

— Пропоную помитися як слід. Ти коли-небудь бачила справжній військовий душ? — Він витягнув брусок мила. — Коли ми пливли на кораблі, то так і милися. Просто на палубі під тропічним дощем.

Мої руки потяглися до комірця, і я гарячково розстібала його сорочку. Так швидко, як тільки могли рухатися пальці. Й ось я вже гладила оголений торс і жетон, що висів на шиї.

Вестрі зняв штани та стягнув з мене сукню. На мить ми застигли — голісінькі під теплою зливою. Вестрі підійшов і провів білим бруском по моїй шиї. Коли мило торкнулося грудей, покриваючи шкіру бульбашками, мені перехопило дух.

Я притулилася до нього, насолоджуючись дотиком наших тіл, забрала мило й заходилася терти ним його груди, руки та спину. Дощ умить змивав бульбашковий слід. Вестрі вхопив мене в обійми й поцілував. У тому цілунку вчувалася пристрасть і жага. Він підхопив мене на руки — те, що залишилося від мила, вислизнуло з долоні на пісок — і поніс мене на наше ложе в бунгало.

* * *

Мені подобалося відчувати дотик покривала на голій шкірі. За годину злива минула, і я ніжно водила пальцями по обличчю Вестрі, а він дивився у вікно, що виходило на пляж. Його обличчя поросло жорсткою щетиною. Я порахувала рани на його обличчі. Чотири. Ні, п’ять, якщо врахувати розсічене вухо.

—Як там було? — прошепотіла я.

— Пекло на землі, — мовив він, спершись на подушки.

Я відчула в його голосі нехіть.

—Ти не хочеш про це говорити, так?

— Краще насолоджуватимуся цією прекрасною миттю, — відповів Вестрі й зірвав ніжний поцілунок з моїх губ.

Я згадала про Кітті й усвідомила, що минула вже не одна година. Із нею все гаразд? Стало соромно, що я так забарилася.

—Наш одяг, — ледь запанікувала я. — Він геть змокнув.

Вестрі підвівся і відкинув покривало. Я сором’язливо захихотіла, вивчаючи його красиве й дуже тіло.

—Я заберу його.

За хвильку він повернувся, тримаючи мою мокру зім’яту сукню. Я натягнула її через голову, а Вестрі вбрався в штани.

—Можеш залишитися довше? — запитав він, розчісуючи пальцями моє волосся.

—Хотіла б, але треба йти. — Я вже збиралася розповісти йому про Кітті, але зупинила себе. — Я обіцяла Кітті повернутися ще кілька годин тому.

Вестрі кивнув і поцілував мою руку.

Ми повернули голови до вікна, бо щось зашаруділо в кущах. А тоді почувся слабкий стукіт у двері.

Вестрі сторожко відчинив двері, я виглянула з-за його плеча й побачила Кітті. Вона стискала руками живіт, кривлячись від болю.

—Енн! — закричала вона. — Почалося!

Я навіть не роздумувала, як вона нас знайшла. Часу на балачки не було.

— Потрібно відвести тебе до санчастини, — підбігла я до Кітті.

— Ні. Я не витримаю, якщо інші побачать мене в такому стані. Та й усе одно запізно. Дитина вже народжується.

Вестрі роззявив рота й так і стояв, доки я допомогла Кітті піднятися східцями й лягти на ліжко. Подруга стогнала від болю, і на це було важко дивитися. Ленса слід покарати за те, що він з нею вчинив. Я похитала головою, втерла краєчком покривала піт із чола Кітті й подумки звернулася до Бога: «Будь ласка, нехай Кітті стане легше. Господи, дай мені сили».

Кітті стогнала голосніше. Я відчувала: щось не так. У думках спливло моторошне застереження Тіти, але я прогнала його з голови та спробувала зосередитися. Підібгавши ноги Кітті, допомогла їй умоститись і задерла поділ сукні. Руки тремтіли, а я намагалася пригадати хоч дещицю з того, що розповідали про пологи на курсах медсестринства. Гаряча вода. Щипці. Ефір. Покривала. Я знизала плечима. У моєму розпорядженні лише дві руки.

У Кітті почалася кровотеча, це було ясно.

—Кітті, — сказала я, але вона загорлала. — Кітті, тужся. Зараз.

Здавалося, вона не чує нічого, крім свого болю. Я стиснула руку подруги.

—Кітті, — вела далі я, — слухай мій голос. Дитина народжується, і ти мусиш мені допомогти. Тужся. Будь ласка. Ти повинна бути сильною.

—Енн, я допоможу, — озвався Вестрі, до якого повернувся дар мови.

Він став навколішки поруч зі мною. Ліхтарик освітив шкіру, потемнілу від місяців під тропічним сонцем. Я й уявити не могла, крізь що пройшов Вестрі. А тепер повернувся і потрапив сюди.

Вестрі намочив носовичок водою з фляги та промокав чоло Кітті, а я безперервно говорила, поки тривали перейми.

— Я вже бачу голівку, — сказала я. — Залишилося трошки.

Кітті глянула на Вестрі повними вдячності очима. Він тримав її за руку та гладив волосся. Ще одне зусилля — і дитина опинилася в моїх руках.

—Дівчинка! — вигукнула я. — Кітті, це дівчинка.

Вестрі допоміг перерізати пуповину кишеньковим ножем і вклав дитя в руки Кітті. Вона пригорнула немовля до грудей.

— Потрібна ковдра, — мовила я, помітивши, що Кітті тремтить.

Вестрі накрив знеможену Кітті покривалом, а потім зняв сорочку:

— Візьми. Загорнемо в неї немовля.

Він обережно закутав дитя в сорочку кольору хакі, порвану та скривавлену в тижневих боях.

Коли Кітті й немовля заснули, ми з Вестрі вийшли надвір і сіли на піску. Я більше не могла стримувати емоцій.

—Не плач, — тихо сказав Вестрі. — 3 нею все гаразд. Ти прийняла пологи краще за будь-якого лікаря.

Я кивнула, витираючи сльози краєчком рукава.

— Просто це не те, чого я хотіла для Кітті. Ленса слід віддати під трибунал за те, що він з нею скоїв.

По обличчю Вестрі пробіг подив, але він кивнув.

—А дитина? Що з нею буде?

—Її забере подружжя місіонерів, яке живе тут на острові. Кітті погодилась, але... — Я махнула рукою в бік бунгало. — Уявляю, як важко їй буде.

— Коли вона зможе підвестись, я віднесу її на базу, — мовив Вестрі. — Якщо ти візьмеш дитину.

Я кивнула.

—Треба доправити її додому до світанку, щоб не наткнутися на свідків.

Вестрі помовчав, а тоді ніжно погладив моє волосся.

— Енн, — сказав він. — Розлука з тобою була нестерпна.

Мені сльози набігли на очі.

— Я хвилювалася за тебе кожної секунди.

— Там було жахливо, — промовив він. — І я пройшов крізь це завдяки одній-єдиній думці: я повернуся до тебе.

Я притулилась обличчям до його теплих голих грудей.

— Не знаю, що зі мною було б, якби ти не повернувся. Не уявляю, як жила б далі.

Вестрі стиснув мої долоні у своїх, а відтак торкнувся каблучки на підмізинному пальці.

— Я більше не можу тебе з ним ділити, — прошепотів він.

— Знаю. — Ми дихали в унісон. Я зняла каблучку з пальця і заховала його в кишеню сукні. — Більше не доведеться. Я твоя. Цілковито твоя.

Вестрі поцілував мене так пристрасно, що прогнав почуття провини, яке гризло мене через Джерарда. Якби не плач дитяти з бунгало, який нагадав про нашу нагальну місію, ми просиділи б в обіймах до світанку.

—Треба віднести їх на базу, — мовила я, ніжно цілуючи щоку Вестрі, його ніс і руку. Ще ніколи в житті я не кохала так щиро й непохитно.

* * *

Вестрі переніс загорнуту в покривало Кітті через увесь пляж до самої бази. Навіть для такого сильного чоловіка завдання було непросте. Коли ми потрапили на територію, його зацілована сонцем шкіра вкрилася краплинами поту. Немовля спало в мене на руках. Дівчинка, закутана в сорочку кольору хакі, була дуже схожа на маму. Вона мала ніс Кітті, а ще високі вилиці. Цікаво, чи виростуть у неї неслухняні кучері. Сподіваюся, що так.

—Зараз ми віднесемо тебе до санчастини, — мовила я до Кітті.

— Енн, ні, адже я...

—Тс-с-с, — зашепотіла я. — Не хвилюйся. Тобі нема чого соромитися.

Була п’ята ранку. Кілька медсестер, мабуть, опікувалися пораненими в правому крилі, але навряд чи ми зустрінемо когось, окрім медсестри Гільдебренд.

Вестрі ввійшов усередину. Я скерувала його до невеличкої палати праворуч, і він обережно поклав Кітті на ліжко. Коли я віддала їй немовля, воно ідеально вписалося в картину. Кітті глянула на мене, а тоді на Вестрі й погладила його заросле щетиною обличчя.

— Як я можу тобі віддячити?

—Не треба подяк, — усміхнувся він. — Але допоможи солдату роздобути нову сорочку.

—Ох, — усміхнулася Кітті, — моїй манюні так личить цей відтінок!

Вестрі засміявся і вдягнув білий халат, який висів біля ліжка. Мабуть, його залишив тут доктор Лівінстон.

—Тобі пасує, — підморгнула я.

Двері заскрипіли, і ми всі глянули туди. У палату зайшла медсестра Гільдебренд і витріщилася на Вестрі в білому халаті.

—А ви хто?

— Вестрі Ґрін, мем. Я тільки хотів переконатися, що в цих двох — тобто трьох — усе гаразд, і піти.

—Я подбаю про них, рядовий, — холодно промовила медсестра Гільдебренд. — А ви повернете випраний і попрасований халат.

Вестрі кивнув і рушив до дверей.

—Добраніч, леді, — наостанок усміхнувся він до мене.

—Добраніч, — мовила я. І коли Вестрі вийшов, помітила якийсь неспокій в очах подруги.

—Енн, Кітті, з вами все гаразд?

—Так, — відповіла я. — Дівчинка здорова. Її тільки потрібно викупати. І Кітті теж.

Медсестра Гільдебренд кивнула й витягнула із шафи тазик:

—Енн, організуй новонародженій першу купіль.

—Звісно, — мовила я, беручи немовля з рук Кітті.

—Тимчасом я зателефоную Мег’ю, — вела далі медсестра Гільдебренд. — Коли помиєш дитину, сповий її в чисте простирадло. У них удома є одяг і покривала.

Кітті похитала головою.

—Мег’ю?

—Сім’ї, яка забере твоє дитя.

Обличчя Кітті скривилося від жаху.

—Так хутко? — пробелькотіла вона. — Я... Я...

— Це те, чого ти хотіла, Кітті. І те, що слід учинити, — сухо мовила медсестра Гільдебренд. — Ти не можеш ховати її тут. Так буде краще і для тебе, і для дитини. Що швидше ти її відпустиш, то легше стане.

Кітті розпачливо спостерігала, як я купала її немовля, намилюючи маленьку голівку й обережно стираючи піну мокрою тканиною.

—Її ім’я буде Аделла, — пробурмотала Кітті.

—Люба, на жаль, ім’я для неї Мег’ю вибиратимуть самі, — заперечила медсестра Гільдебренд.

— Байдуже! — урвала її Кітті, відвертаючись до стіни. — Для мене вона завжди буде Аделлою.

Я змила останні бульбашки з ніжної дитячої шкіри, підняла немовля з тазика й обгорнула рушником. Потім, як веліла медсестра Гільдебренд, сповила малечу у свіже простирадло та простягнула її Кітті.

—Ні, — подруга відвернулася, тамуючи сльози. — Хіба ти не розумієш, Енн? Я не можу її тримати. Якщо я візьму її, то вже не зможу віддати.

Кітті розридалася, і хоч за багато років дружби я не раз чула її плач, цього разу він був зовсім інший. У ньому був глибокий невигойний біль.

Я стримала сльози, бо слід було залишатися сильною заради Кітті, і вийшла з палати. Через деякий час у коридорі з’явилося подружжя. На вигляд обом було ледь за тридцять. Крізь зачинені двері було чути схлипування Кітті.

Медсестра Гільдебренд помітила подружжя і привіталася з ними.

—Це Джон та Евелін Мег’ю, — силувано всміхнулася вона. — Від цієї миті вони піклуватимуться про дитину.

Вони справляли враження добрих людей. Жінка нетерпляче всміхалася — так, вона любитиме дитя.

—Мабуть, вона голодна, — сказала Евелін Мег’ю, погладивши голівку дитини й узявши її з моїх рук. — У машині ми маємо пляшечку з молоком.

Медсестра Гільдебренд мовчки й трохи гордо спостерігала, як щойноспечена мати пестить «своє» дитя.

—Її звати Аделла, — тихо мовила я, щоб якось підтримати Кітті.

—Чудове ім’я, — відказала жінка, — але ми зупинилися на іншому. Проте я запишу його у свідоцтві про народження. Нехай залишиться в її історії.

Я кивнула й відійшла вбік, доки пара дякувала медсестрі Гільдебренд. А тоді сім’я Мег’ю, що вмить збільшилася на одну особу, пішла геть.

—Зайду до Кітті, — мовила я і взялася за клямку.

— Енн, зажди, — зупинила мене медсестра Гільдебренд. — Я перша поговорю з нею.

Я не розуміла її намірів, але обличчя медсестри Гільдебренд було таке серйозне, що я скорилася. Здавалося, що чекаю під дверима цілу вічність. Про що вона говорить з Кітті?

Притиснувши вухо до дверей, я почула геть несподівані слова: «Колись на твоєму місці була я». Неймовірно. Коли клямка заворушилась, я відскочила вбік.

Двері відчинились, і з палати вийшла Кітті. Очі подруги були геть зовсім сухі. Та я ніколи не бачила такого порожнього виразу на її обличчі.

Медсестра Гільдебренд дала мені кілька вихідних, щоб дбати про Кітті. Я сиділа в кімнаті, не залишаючи подругу ні на хвилину, але бачила, що Кітті воліла зостатися на самоті.

—Зіграймо в карти? — спитала я, узявши зі столу колоду.

— Ні, — відповіла Кітті. — Дякую, я не хочу.

Я приносила їй їжу й показувала журнали. Ліз, упевнена, що Кітті одужує після хвороби, принесла два свіжі випуски «Воґ». Однак вони залишилися лежати на краю ліжка, бо Кітті цікавіше було розглядати стелю, ніж нові сукні.

Я знала, що нічим їй не допоможу. Кітті мусить пройти крізь це самотужки. Тому на третій день після пологів я вибралася в бунгало. Мені хотілося змінити обстановку, а Кітті — побути самій.

Мої надії виправдалися: Вестрі був там. Він дрімав на ліжку в променях обіднього сонця.

—Привіт, — прошепотіла я, умостившись поруч. Він розплющив очі, тепло всміхнувся і вхопив мене в міцні обійми.

—Закладаюся, ти й не думав, що спиш біля шедевру мистецтва, — засміялась я.

Вестрі зачудовано провів пальцем по моєму обличчі:

—Я знав це, відколи твоя нога вперше сюди ступила. Ти — найбільший мистецький шедевр у світі.

Я усміхнулася і похитала головою.

— Ні, дурнику. Не я, а картина. — Витягнувши полотно з-під ліжка я тріумфально мовила: — Це Ґоґен.

Розділ 11

Вестрі зірвався з ліжка і глянув на картину новими очима.

—Ти серйозно?

Я кивнула.

Він приголомшено похитав головою.

—Я завжди припускав, що це витвір постімпресіоніста, але якогось молодшого, менш відомого, можливо, чийогось учня. Але Ґоґен? Ніколи не подумав би. Звідки така впевненість?

—Стара жінка з острова розповіла мені, — гордо всміхнулась я.

Вестрі сів поруч і став уважно роздивлятися полотно.

—Тут немає підпису.

— Можливо, він не підписував ранні роботи.

— Правдоподібно, — визнав Вестрі. — Моне також не підписував.

Я кивнула.

—Тільки поглянь на ці мазки.

—У цій картині можна потонути, — мовив Вестрі, дивуючись скарбу у своїх руках.

—Що ми з нею вчинимо? — запитала я, розгладжуючи складки на його сорочці.

—Не знаю.

—Не можна залишати її тут, коли війна закінчиться і ми поїдемо звідси. Мені нестерпно думати, що картину проковтне приплив.

—Або знищить вологість. Дивно, що вона взагалі збереглася, зважаючи на місцеву погоду.

Я повісила картину на стіну й зітхнула.

—Або її місце тут, у цій хатинці. — І, ще хвильку подивившись на полотно, я повернулася до Вестрі. — Я мушу тобі розповісти ще одну річ. Про бунгало.

— Яку?

—Та стара жінка на ім’я Тіта застерігала мене від нього. Сказала, що на кожного, хто сюди увійде, чекає якесь прокляття.

Вестрі всміхнувся.

—І ти повірила в її слова?

— Ну, вони мене добряче налякали.

—Енн, пам’ятаєш нашу першу розмову? Ти сказала, що віриш у свободу волі. — Вестрі ніжно пестив моє волосся. — Яскраве, щасливе, повне любові життя можливе, тільки якщо ти сама докладеш зусиль, щоб воно стало таким.

—Ти маєш рацію, — мовила я і взяла його за руку.

—До того ж, — говорив далі Вестрі, — глянь, скільки чудових речей трапилося в цих стінах. Тут виросло наше кохання. Тут народилося дитя. І, можливо, тут ми долучилися до великого мистецького відкриття нашого століття. А якась стара жінка називає все це прокляттям?

Ми сиділи пліч-о-пліч і слухали шум прибою. Я мовчки молилася: «Господи, нехай ці слова будуть правдою».

* * *

Часу залишалося все менше, і ми це розуміли. Травень промчав, наче нестримний шторм. У середині червня ми з Кітті вирушимо додому, і саме тоді Вестрі разом з іншими солдатами попливуть на інший фронт — цього разу в Європу. Я практично чула вперте цок-цок годинника, що нагадував: незабаром звичний нам світ зникне.

Мені випаде глянути в очі Джерардові. Кітті доведеться покинути місце, де народилася її донька. Як ми повернемося до Сіетла, зовсім не схожі на себе колишніх? Невже зможемо прикидатись і грати звичні ролі в чужому місті, яке колись вважали за свій дім?

— Я думаю залишитися тут, — заявила Кітті на початку червня, коли ми снідали в їдальні. — Медсестрі Гільдебренд потрібна допомога. Тим паче ніхто не чекає мене в Сіетлі.

Вона не задумувала це як шпильку. Але слова й тривала пауза опісля штрикнули мене в саме серце. Це правда. Джерард чекатиме. У червні він повернеться додому.

Я гадала, чому Кітті хоче залишитися. Що зосталося від тієї дівчини, яка прилетіла на острів? Лиш оболонка. Порожня. Чужа. Загублена. Вона з головою занурилася в роботу й кожну вільну хвилину проводила в санчастині.

—Просто не розумію, — озвалася до неї я, перед тим як вкусити варене яйце. — Невже ти не сумуєш за домом? Не хочеш покинути цей острів після... Після всього, що тут трапилося?

Вона виглянула у вікно, де виднілися смарагдові пагорби. Спогади назавжди прикували моє серце до острова. Мабуть, Кітті теж залишила тут часточку своєї душі.

—Мені здавалося, що я захочу поїхати геть, коли настане час, — видушила усмішку подруга. — Але зараз... Я ще не готова. — Я кивнула. — Ці місяці обернулися для нас по-різному, — голос Кітті сповнився жалем. — Але ти зустріла найкращого у світі чоловіка. Тільки подумати — знайшла кохання посеред війни.

І Вестрі помахав мені з протилежного боку їдальні — наче за сигналом. А тоді, знехтувавши правила, рушив до нашого стола.

—А ось і дві найвродливіші жінки на острові. — Він забув витягнути серветку з-за коміра. — Як справи, люба?

— Чудово, — відповіла я, висмикнула серветку та вручила йому в руки. — Та зранку мені бракувало тебе в бунгало.

Було дивно говорити про наш секрет уголос. Але за столом більше нікого не було.

— Вестрі, — защебетала Кітті. Мені не сподобалось, як вона стріляла на нього очима. — Я знайшла зайві дошки в комірчині санчастини. Гадаю, вони згодяться, щоб полагодити рипучу підлогу бунгало.

Мої щоки спаленіли. З якої радості Кітті вирішила, що може говорити з Вестрі про бунгало? І як вона взагалі запам’ятала, що підлога рипить?

—Дякую, Кітті, — спокійнісінько відповів Вестрі. — Я сьогодні зайду поглянути.

—Але... — Я роззявила рота, проте одразу припнула язик.

— Що таке? — запитав Вестрі.

—Та нічого, — пробурмотіла я. — Сподівалася, ми зможемо зустрітися в бунгало сьогодні ввечері.

Я дивилася прямо на Вестрі, щоб було чітко зрозуміло, кому адресовано пропозицію.

—Звісно, зможемо, — відповів він. — Я буду вільний о п’ятій тридцять. Якраз встигну на захід сонця.

— Чудово. — Мені одразу відійшло від серця.

Вестрі повернувся, щоб піти, аж тут Кітті встала.

—Якщо схочеш сьогодні зайти, я буду на роботі до восьмої, — сказала вона й ніяково глипнула на мене. — Ну, покажу тобі дошки.

Вестрі мляво кивнув і вийшов з їдальні.

Кілька хвилин ми їли мовчки, а відтак Кітті озвалася:

—То, як я вже казала, мабуть, залишуся тут на кілька місяців. А потім — хтозна? — Вона знову глипнула у вікно. — Для медсестер зараз багато роботи. Можливо, вирушу до Європи.

Вона говорила, а я дивилась, як слова зриваються з її вуст. Хто ця жінка переді мною? Хотіла перехопити її погляд, але Кітті відвела очі.

—Я просто...

— Я обіцяла допомогти медсестрі Гільдебренд з вакцинацією, — перервала вона мене. — Мушу бігти.

—Так, звісно, біжи, — мовила я, та Кітті вже зникла за дверима.

* * *

—Мене непокоїть Кітті, — мовила я ввечері, скинувши черевички та впавши на ліжко в бунгало.

— І тобі добрий вечір, — засміявся Вестрі, простягнувши мені букет гібіскусів.

—Вибач. — Я замилувалася ясно-жовтими квітами. Разючий контраст із червоним цвітом, яким обросла вся база. Так, вони особливі. На острові ріс тільки один кущ жовтого гібіскусу — прямісінько біля нас, за кілька кроків від бунгало. Я поклала квіти на стілець і зітхнула, думаючи про Кітті. — Вона просто говорила дивні речі під час сніданку. І я хвилююся. Вона так змінилася за останні місяці. Іноді здається, що я зовсім її не знаю.

Вестрі витягнув кишеньковий ніж і нарізав червоне яблуко на столику із червоного дерева.

—Вона змінилася, — мовив він. — Будь-хто, переживши таке, змінився б. Можливо, ти занадто сувора до неї?

—Мабуть, твоя правда. — Я взяла шматочок яблука. На мить хрусткий солодкий фрукт заглушив мої тривоги.

—Тільки не кажи, що ти засмутилася через її зауваження щодо підлоги?

—Ні, — злукавила я. — Ну, хіба що трошки. Невже погано, що я ні з ким не хочу ділити це місце?

Він усміхнувся і сів поруч.

—Ні. Але я не відмовився б, щоб ти ні з ким не хотіла ділити мене.

Я грайливо штурхнула його.

—А я і не хочу. Звідси наступне запитання: ти заходив до Кітті в санчастину?

—Так. — Він тішився, дізнавшись про мої ревнощі.

— І?

Вестрі похитав головою.

—Ті дошки ні на що не годяться.

—От і добре. Мені подобається наша підлога.

Він ніжно водив пальцями по моїй шиї.

— Мені теж.

—А ще, — вела далі я, — через нову підлогу ми втратили б нашу поштову скриньку.

—Тоді вирішено, — сказав Вестрі і вдарив уявним молоточком. — Рипуча підлога залишається. — Він узяв у долоні золотий медальйон і розкрив його. — Тут досі порожньо?

— Знаю. Я постійно думаю, що туди заховати, але ніяк не знайду ідеального варіанту. Натхнення не приходить.

Вестрі роззирнувся.

—Це має бути щось, що нагадуватиме тобі про це місце, про нас... Що зігріє твоє серце спогадами про наше кохання.

Я спохмурніла й відібрала в нього медальйон.

—Спогадами про наше кохання? Ти кажеш так, наче все скоро закінчиться, немов це просто...

— Hi, — заперечив він, притулившись губами до моєї долоні. — Я кохатиму тебе все життя. Однак ти сама знаєш, що моя служба триватиме. І поки я буду в Європі, хоч би скільки тривала ця війна, нехай це місце завжди буде у твоїх спогадах. Це допоможе пережити розлуку.

Вестрі підвівся й узявся ходити кімнатою. Він торкався столу, переплетених стін, штор, а тоді зігнувся до підлоги.

—Ось, — озвався він, відламавши маленьку скалку від порохнявої дошки. — Шматочок бунгало. Ти будеш завжди мати його при собі. І мене разом з ним.

Коли Вестрі відкрив медальйон і поклав туди тоненьку скалку, мені на очі навернулися сльози. Це було ідеально.

—Тепер, — сказав він, притуливши медальйон до моїх грудей, — я завжди буду з тобою.

Наскільки я оцінила ідею, йому повідомив мій поцілунок.

* * *

Коли сонце зайшло, Вестрі засвітив свічку й поставив її на стіл. Обійнявшись, ми слухали океанський бриз, сюрчання цвіркунів у місячному світлі, аж раптом ідилію перебили дивні звуки.

Спершу роздратований і твердий чоловічий голос, а потім відчайдушний жіночий вереск десь удалині. Здавалося, щось коїться досить далеко, щоб не зважати — можливо, через густі джунглі, — але поступово крик наближався, і я інстинктивно стиснула руку Вестрі.

— Що це може бути?

— Не знаю. — Він підвівся і вдягнув сорочку. — Але ця жінка точно в біді. Залишайся тут.

— Будь обережний, — прошепотіла я.

Не знаю, що лякало дужче: те, що Вестрі йде сам-один, чи те, що я залишаюся сама-самісінька в бунгало.

Він безшумно вислизнув за двері і, дослухаючись, рушив у гущавину. Знову почувся вереск, а тоді затупотіли ноги. Хтось біжить.

Я взулась і зіп’ялася на ноги, жалкуючи, що не маю зброї. Можливо, Вестрі приніс свою? Навряд чи. Солдати не виносили зброю за межі бази. Я тяжко ковтнула. Вестрі там один-однісінький. А якщо його потрібно буде захистити? Я вирішила, що не можна просто сидіти в бунгало й чекати.

Тихо вибравшись надвір, я помітила на землі маленький дерев’яний цурпалок. Візьму його. Про всяк випадок.

Я кралася в напрямку пляжу, аж раптом почула тріск гілля зовсім поруч. Невже за мною? Серце гупало, як навіжене. Я буквально відчувала запах небезпеки. Щось лихе коїлося цієї ночі.

І знову крик. Тепер десь із пляжу.

— Ні, ні, прошу, не боліти мене, будь ласка!

Я ахнула. Це був знайомий голос. Господи. Це Атея! Мабуть, біжить сюди, біжить до бунгало, як я їй веліла. Напевно, бідолаху переслідує Ленс. Де Вестрі? Я помчала крізь кущі до піщаної смуги й побачила сцену, яка навіки закарбувалася в моїй пам’яті.

Непроглядна пітьма заважала розпізнати обличчя. Очі звикали повільно, і переді мною відбувався справжній жах. Я розрізнила, що чоловік тримає дівчину за волосся. Тоді в місячному сяйві зблиснула сталь. Боже, ні! Ніж. Лезо черкнуло по шиї, та, заціпенівши від страху, я дивилась, як маленьке охляле тіло Атеї сповзло на пісок.

—Ні, — прошепотіла я. Голос не хотів повертатися. — Ні, це неможливо.

Темна фігура шпурнула ніж кудись у гущавину й побігла вздовж пляжу.

Тамуючи сльози, я кинулася до Атеї.

—Атеє, мені так шкода, так шкода.

Я поклала її скривавлену голову собі на коліна. У роті булькотіла кров, Атея задихалася.

—Він, він, — захлиналася вона.

— Ні, люба, — шепотіла я. — Мовчи. Нічого не кажи.

Кров витікала з рота. Вона помирала. Якби ми встигли віднести Атею до санчастини, доктор Лівінстон міг би її врятувати. Ми повинні її врятувати.

Атея махнула на великий округлий живіт. Вона вагітна. Господи!

— Вестрі! — загорлала я. — Вестрі!

Почулися кроки з того боку, куди побіг Ленс. Господи, хоч би він не повертався, щоб завершити задумане.

—Вестрі! — гукнула я ще раз.

—Я тут, — відповів Вестрі. — Це я.

—О Вестрі! — заплакала я — Поглянь. Поглянь, що він їй заподіяв. І дитині.

Атея піднесла руку вгору, наче тягнулася до когось чи до чогось.

—Вона не виживе, — мовив він.

—Та що ти таке кажеш? — у відчаї закричала я. — Вона обов’язково виживе. Вона мусить. Я обіцяла захистити її від цього монстра. — Атея майже не дихала. Тільки часом хапала ротом повітря і булькотіла. — Вона вибереться, — схлипувала я. — Ми мусимо її врятувати.

Вестрі поклав руку мені на плече й прошепотів:

—Енн. Він розпоров їй горло. Єдине, що нам залишається, — полегшити її біль і визволити від мук.

Я розуміла, на що він натякає. Та чи зможу я так учинити? Це суперечило всьому, чого нас навчали на курсах. Проте тримаючи на руках тіло, що корчилося в агонії, я збагнула, що це не просто правильний вибір. Це єдиний вибір.

—Сумка під столом, — сказала я. — Біжи!

Вестрі повернувся з торбинкою і витяг з неї морфій — кожна медсестра мала його при собі у воєнний час. Цієї дози вистачить, щоб знеболити стодвадцятикілограмового чоловіка. Або щоб відправити сорокакілограмову жінку просто до райської брами.

Я поцілувала Атею в лоб і вколола першу ін’єкцію, розтираючи місце уколу.

—Ось так, — довелось опанувати себе та стримувати сльози заради її блага. — Скоро біль мине. Розслабся.

Дихання заспокоювалося. Замість здушених ривків — тільки легке булькотіння. Коли я вколола другу ін’єкцію, Атея підвела очі до зірок. Її повіки затремтіли й опустилися. Я перевірила пульс, а тоді приклала вухо до грудної клітки.

— Вона померла, — мовила я, і сльози затопили обличчя. — Вони померли. Як він міг так учинити? Як він міг? — Вестрі поклав неживе тіло Атеї на м’який пісок, допоміг мені піднятися і міцно-міцно обіймав, доки я трусилася. — Я мусила її врятувати, — ридала я в нього на грудях. — Я обіцяла, що захищу її. Я обіцяла.

Вестрі похитав головою.

—Ти вчинила все, що могла. Ти полегшила її муки.

— Як він міг? Як він міг таке скоїти? — переповнена злістю я дивилася туди, куди кілька хвилин тому помчав чоловік, імовірно, Ленс. Випручавшись із обіймів, я кинулася в тому напрямку.

Проте Вестрі побіг за мною і міцно схопив за зап’ястя. Несподівано заскочена, я впала на холодний пісок. Пручалася, поривалася встати, але Вестрі був сильніший.

— Енн, зупинися, — благав він. — Не можна.

— Що означає «не можна»? — волала я, кидаючи жмені піску вслід убивці. — Ми тільки-но бачили, як він убив жінку з дитиною. Потрібно відшукати його, Вестрі. І відвести до полковника. Він має бути покараний за свій злочин.

Вестрі опустився навколішки поруч зі мною і витер сльози зі щік.

—Послухай, — тихо почав він. — Сьогодні ми стали свідками трагедії. Але, повір мені, будь ласка, ми не можемо розповідати про побачене. Ніколи й нікому.

Я похитала головою.

—Ні, я не розумію. Скоєне вбивство. Ми повинні повідомити про це. Віддати злочинця в руки правосуддя.

—Не можна, — пробурмотів Вестрі. У його голосі вчувалася гіркота та зніченість. — По-перше, відбувся напад, — він витримав паузу, — а вбивство скоїли ми.

— Ні, це неправда.

—Але так це трактуватимуть інші. По-друге, є ще дещо. І якщо ця таємниця випливе, щось страшне може трапитися з нами та з тими, кого ми любимо.

Про що мова? Що він приховує?

Підвівшись, я обтрусила пісок із сукні.

—Не розумію. Як можна повертатися на базу, знаючи, що вбивця розгулює на свободі?

Вестрі пильно дивився мені в очі.

—Сьогодні, — кивнув на бунгало він, — ти говорила, що кохаєш мене. Що хочеш бути зі мною довіку. — Я кивнула. — Тоді довірся мені.

— Вестрі, я... — Я спантеличено взялася за голову.

— Просто пообіцяй, що нікому не розповіси, — сказав він. — Колись ти зрозумієш. Повір.

Ми повернулися, щоб глянути на Атею. Навіть після смерті вона була красива й лагідна. Я видихнула й подивилася на рішуче обличчя Вестрі. Хай який незрозумілий його план, але я йому довіряю. Якщо Вестрі каже, що треба мовчати, так і вчиню.

— Я нікому не скажу, — прошепотіла я.

— Гаразд. — Вестрі погладив мене по щоці. — Мусимо поховати її до світанку.

Загрузка...