Доводи розсудку

Розділ XII

Енн і Генрієтта, помітивши вранці, що прокинулися раніше за всіх, вирішили до сніданку прогулятися до моря. Стоячи на піску, вони дивилися на хвилі, які бігли до їхніх ніг під ніжним південно-східним вітерцем з усією чарівністю, яка тільки можлива на такому низькому березі. Вони віддали належне чудовому ранку, похвалили море, зійшлися на тому, що цей свіжий вітерець надзвичайно приємний, — і замовкли, доки Генрієтта раптом знову не заговорила:

— О, так! Я цілком упевнена в тому, що морське повітря є цілющим для майже всіх без винятку. Без сумніву, воно було дуже корисним для доктора Шерлі після хвороби минулою весною, рівно рік тому. Він сам стверджує, що місяць, який він провів у Лаймі, допоміг йому більше за ліки і що на морі він завжди знову почувається молодим. Ось мене й не покидає думка: як шкода, що він не живе постійно на морі. Як на мене, краще б йому зовсім залишити Апперкросс і переїхати до Лайма. Чи не так, Енн? Ти згодна, що це найкраще і для нього, і для місіс Шерлі? Ти ж знаєш, у неї тут рідня, багато знайомих, їй було б веселіше, і, я впевнена, вона б охоче оселилася там, де є допомога поблизу, на випадок, коли він знову занедужає. Як усе ж таки сумно, що такі чудові люди, як доктор Шерлі та його дружина, які за все своє життя зробили стільки добра, змушені доживати віку в Апперкроссі, де, окрім нашої родини, їм нема з ким і словом перемовитись. Хоч би друзі йому натякнули. На мою думку, вони мають це зробити. Його легко сюди відпустять у його роки та з таким добрим іменем. Єдине, у чому я сумніваюсь, — чи можна його переконати залишити свою парафію. Він людина надзвичайно суворих переконань. Навіть занадто суворих. Справді, Енн, це вже занадто! Чи ти згодна, що священик зовсім не мусить жертвувати своїм здоров'ям заради обов'язків, які не менш прекрасно може виконувати інший? Тим більше що Лайм усього-на-всього за якихось сімнадцять миль від Апперкросса, так що, коли хтось буде чимось незадоволений, він одразу дізнається.

Енн не раз усміхнулася до себе протягом цієї промови та відповідала, від усього серця бажаючи зважити на становище й дівчини, й молодого чоловіка, хоч що могла вона висловити, окрім найзагальніших суджень? Вона й сказала все, розумне й доречне: згодилася з тим, що доктору Шерлі треба відпочити; помітила, що було б чудово, якби знайшлася діяльна, чесна молода людина, яка стала би вікарієм у Апперкроссі; і навіть не забула натякнути, що цьому новому вікарію слід було б бути одруженим.

— Як би мені хотілося, — продовжувала Генрієтта, дуже задоволена співрозмовницею, — як би мені хотілося, щоб леді Рассел жила в Апперкроссі й була в дружніх стосунках із доктором Шерлі! Я так багато чула, що леді Рассел вміє вплинути на кого завгодно! Вона, мені завжди здавалося, може переконати будь-кого в будь-чому. Я її боюся, я вже тобі казала, просто боюся, вона ж така розумна; але я її надзвичайно поважаю і була б дуже рада, якби в нас у Апперкроссі була така сусідка.

Енн здався кумедним дивний спосіб, яким Генрієтта висловлювала свою вдячність, і такою ж кумедною вважала вона думку, що всі члени сімейства Мазгроув при нинішньому стані речей мають прихильно ставитися до її подруги леді Рассел; вона встигла відповісти, проте, побіжно, лише висловивши надію, що в Апперкроссі ще може оселитися така розумна жінка, — бо назустріч їм ішли Луїза й капітан Вентворт. Вони теж вирішили погуляти, доки сніданок не готовий, але Луїза раптом згадала, що хотіла щось купити в місцевій крамниці, і потягла всіх за собою. Всі слухняно пішли за нею.

Коли вони підійшли до сходів, що вели від берега вгору, джентльмен, який саме тієї хвилини зібрався спускатися, поштиво відійшов убік, аби дати їм дорогу. Вони піднялися й пройшли повз нього; і коли вони проходили, його увагу привернуло обличчя Енн, і він подивився на неї з захопленням, яке не могло їй не полестити. Вона мала надзвичайно чудовий вигляд: од свіжого вітру її щоки пойнялися свіжим рум'янцем, очі сяяли, і це надавало колишньої чарівності правильним милим рисам. Очевидно, незнайомий джентльмен (судячи з його манер, він справді був джентльменом) умів це оцінити. Капітан Вентворт зараз же на неї оглянувся, і вона зрозуміла, що він це помітив. Він поглянув на неї блискучими очима, у яких вона читала: «Ви дуже сподобалися цьому чоловіку, і навіть я цієї хвилини майже впізнаю колишню Енн Елліот».

Вони дочекалися, доки Луїза купить усе, що збиралася, ще трохи погуляли й повернулися до готелю; а коли Енн поспішала зі своєї кімнати до їдальні, вона ледь не зіткнулася з тим самим джентльменом — він виходив із сусідніх дверей. Вона вже раніше збагнула, що він приїжджий, як і вони, а красень лакей, якого вона помітила біля під'їзду, — його слуга. Її здогад підтверджувало те, що і господар, і слуга були в жалобі. Тепер виявилося, що він зупинився в одному готелі з ними. Під час другої зустрічі, хоч якою короткою вона була, вираз його обличчя зміцнив припущення Енн, що він вважав її дуже вродливою, а його поводження, коли вибачався, підказало Енн, що він належить до найвищого товариства. Йому, здається, років тридцять; був не вродливим, але приємної зовнішності. І Енн захотілося дізнатись, хто ж він такий.

Молоді люди майже закінчили снідати, коли, почувши скрипіння ресор (трохи не перше, що вони почули від свого прибуття до Лайма), деякі з них підійшли до вікна. Виявилося, що це бричка, запряжена двома кіньми. Вона тільки-но прибула від стайні до ґанку — хтось збирався їхати. На передку сидів слуга в жалобі.

Почувши слово «бричка», Чарлз Мазгроув прискочив до вікна, щоб порівняти її зі своєю, слуга в жалобі збудив цікавість Енн, і всі шестеро зібралися біля вікна, коли господар брички зійшов з ґанку і, супроводжуваний поклонами господаря готелю, сів до свого екіпажа і рушив у дорогу.

— О! — вигукнув капітан Вентворт, швидко глянувши на Енн. — Це ж той самий чоловік, якого ми зустріли на березі.

Панночки Мазгроув із ним погодились; і, простеживши його шлях на гору, доки це було можливо, всі повернулися до столу. Незабаром увійшов служник.

— Даруйте, — одразу ж сказав йому капітан Вентворт, — чи не могли б ви назвати нам ім'я того джентльмена, який тільки-но відбув?

— Так, сер, це містер Елліот, багатий джентльмен, учора з Сідмута приїхав. Мабуть, ви чули карету, сер, коли вечеряли; він збирається до Крюкерна, а потім до Бата й до Лондона.

— Елліот! — хтось уже встиг переглянутись, а хтось повторив це ім'я, поки служник ще не закінчив своє, однак конче поспішливе, пояснення.

— Господи! — вигукнула Мері. — То це ж наш кузен, звичайно, це наш містер Елліот! Поза всяким сумнівом, це він! Чарлзе, Енн, це ж він! І в жалобі — усе сходиться! Оце так диво! У тому ж готелі, що й ми! Енн, це ж містер Елліот, спадкоємець нашого батька! Даруйте, сер, — звернулася вона до служника, — ви часом не чули, чи казав його лакей, що він належить до сімейства з Келлінча?

— Ні, мем, він не згадував жодного сімейства, але він казав, що його господар — дуже багатий джентльмен і стане колись баронетом.

— От бачите! — збуджено вигукнула Мері. — А я що кажу! Спадкоємець сера Волтера Елліота. Я була впевнена, що це обов'язково з'ясується. Звісна річ, хоч би куди він вирушив, слуги неодмінно потурбуються про те, щоб усі дізналися. Але тільки подумай, Енн, як це дивно! Шкода, що я не встигла його розгледіти. Як прикро, що ми вчасно не дізналися, хто він такий, і він не міг нам відрекомендуватись! Як ти гадаєш, чи можна в ньому впізнати риси Елліотів? Я на нього майже не дивилась, я коней розглядала; але, здається, в ньому можна впізнати деякі риси Елліотів. Але як же я не побачила герба! Ах! Усе через те, що плащ затуляв герб, інакше я б обов'язково його помітила, і ліврею теж; якби слуга не був у жалобі, я б про все дізналася, побачивши ліврею.

— Зіставляючи всі ці дивовижні обставини, — зазначив капітан Вентворт, — слід зробити висновок, що Провидіння подбало про те, щоб ваш кузен не зміг вам відрекомендуватись.

Щойно Енн пощастило оволодіти увагою Мері, як вона постаралася пояснити, що їхній батько й містер Елліот тривалий час мали не ті взаємини, щоб тепер слід було шукати з ним знайомства.

І все ж таки Енн у душі раділа, що зустріла кузена й на власні очі впевнилася в тому, що майбутній володар Келлінча виявився справжнім джентльменом і, судячи з зовнішності, людиною розумною. Вона б ні в якому разі не згадала, що бачила його двічі; хоч Мері, щиро кажучи, і першого разу його не помітила, але почувалася б ображеною, коли б дізналася про те, що Енн буквально зіткнулася з ним у коридорі і приймала такі поштиві вибачення, тоді як сама вона взагалі ніколи не підходила до нього близько. Ні, ця коротка родинна зустріч мусила залишитися таємницею.

— Звичайно, — сказала Мері, — ти повідомиш про нашу зустріч із містером Елліотом, коли наступного разу писатимеш до Бата. На мою думку, батько неодмінно має про це знати; ти обов'язково напишеш.

Енн ухилилася від прямої відповіді, але, на її погляд, згадувати про цей випадок не тільки не було ніякої потреби, більше того, його слід було неодмінно приховати. Вона знала, яку образу було вчинено батькові багато років тому; здогадувалась, яким чином це стосувалося Елізабет; і не мала сумніву, що обох дратує сама думка про містера Елліота. Мері ніколи не писала до Бата, таким чином, обов'язок підтримувати ліниве й нудне листування з Елізабет довелося взяти на себе Енн.

Незабаром після сніданку до них приєдналися капітан Гарвіл з дружиною та капітан Бенвік; вони домовлялися на останок погуляти по Лайму. Повертатися до Апперкросса вирішили після полудня, а до того часу бути разом із новими друзями й не сидіти під замком.

Тільки-но вони вийшли на вулицю, Енн опинилася поряд із капітаном Бенвіком. Він був схильний до того, щоб продовжити вчорашню бесіду; деякий час вони йшли разом, обговорюючи, як і досі, містера Скотта й лорда Байрона, і неспроможні, як і досі та як і будь-які два читачі, дійти цілковитої згоди стосовно їхніх достойностей, доки компанія не перемішалась і замість капітана Бенвіка Енн побачила поруч себе капітана Гарвіла.

— Міс Елліот, — напівголоса сказав він, — ви зробили добру справу, розворушивши цього бідолашного хлопця. Частіше б йому бувати в такому товаристві. Я й сам знаю, не можна йому бути таким відлюдним. Але що тут вдієш? Нам не можна розлучитись.

— Так, — відповіла Енн, — я легко можу зрозуміти, що зараз це неможливо, але, мабуть, пізніше… Адже ми знаємо, що час — найкращий лікар, і згадайте, капітане Гарвіл, ваш друг зазнав утрати так недавно — наскільки я знаю, тільки минулого літа.

— Що правда, то правда (важко зітхнувши), тільки в червні.

— А дізнався про неї, мабуть, пізніше.

— Так, лише на початку серпня, коли повернувся з Мису Доброї Надії та якраз одержав «Борця». Я був у Плімуті й із жахом чекав на нього; він вже надсилав листи, але «Борця» відправили до Портсмута. Треба було вирушити туди й повідомити йому страшну новину, але хто це зробить? Тільки не я. Я б скоріше дав себе повісити на щоглі. І ніхто б не наважився, якби не цей добрий хлопець (киваючи в бік капітана Вентворта). «Лаконія» прийшла до Плімута на тиждень раніше — надіслати до моря її не могли. Скориставшись нагодою, він усе бере на себе: пише листа з проханням про відпустку та, не чекаючи відповіді, поспішає до Портсмута, не знаючи відпочинку ні вдень, ні вночі, а діставшись туди, одразу ж вирушає на борт «Борця» і цілий тиждень не розлучається з бідолахою. Ось що він зробив, а більше ніхто не врятував би бідного Джеймса. Міркуйте самі, міс Елліот, як ми можемо його не любити?

Енн сумлінно обдумала це питання й у відповідь вимовила те, що була в змозі вимовити, а він — у змозі вислухати, бо надто розхвилювався від спогадів і поспішав змінити тему розмови.

Неподалік од будинку місіс Гарвіл вирішила, що її чоловік уже достатньо багато ходив, і радила їм так закінчити прогулянку: провести їх до дверей, повернутися до готелю й уже без них рушити назад, її рішення було цілком вірним, але коли вони наблизилися до Кобба, їм так закортіло ще раз із ним попрощатись, і Луїза так цього прагнула, що всім довелося визнати: чверть години не є істотною різницею; і, обмінявшись із капітаном Гарвілом та його дружиною найтеплішими побажаннями, запрошеннями й обіцянками, які тільки можна собі уявити, вони попрощалися з ними біля ґанку й у супроводі капітана Бенвіка, який, здається, хотів залишатися з ними до кінця, пішли віддати наостанку належне красотам Кобба.

Капітан Бенвік знову опинився поряд з Енн. Милуючись морем, неможливо було не згадати рядків лорда Байрона, і Енн залюбки їх слухала, поки можна було слухати. Незабаром, однак, їй довелося відвернути увагу.

Через сильний вітер дами не могли йти вгорі і тому вирішили спуститися, і всі уважно та обережно рухалися стрімкими сходами, окрім Луїзи; вона хотіла стрибнути, і щоб капітан Вентворт її підхопив. Під час їхніх прогулянок вона завжди так стрибала, а він її підхоплював; це їй надзвичайно подобалося. Зараз йому не дуже хотілося, щоб вона стрибала на тверде каміння, однак він її підхопив. Луїза без пригод опинилась унизу, але раптом їй закортіло всім показати, яка вона задоволена, і вона побігла сходами вгору, щоб він знову її підхопив. Він відраджував, адже й без того її сильно струсонуло, та всі його старання були марними, вона тільки посміхалася й казала: «Ні, я стрибну, я так вирішила». Він розставив руки: лише на півсекунди вона поквапилася — і впала просто на каміння Нижнього Кобба. Вона лежала наче мертва! Ані рани, ані крові, ані синця, — але очі були заплющені, обличчя бліде мов смерть, і вона не дихала. Легко уявити собі, який жах охопив усіх, хто стояв навкруги!

Капітан Вентворт підняв її і опустився навколішки, тримаючи на руках і безмовно дивлячись на неї, так само блідий, як і вона.

— Вона вмерла! Вмерла! — голосила Мері, вчепившись у свого чоловіка, який і без того від жаху був неспроможний поворухнутись, а наступної миті Генрієтта, почувши цей крик, теж знепритомніла і впала б на східці, якби капітан Бенвік і Енн не підхопили її.

— Чи допоможе мені хто-небудь? — були перші слова, які вирвались у капітана Вентворта; він говорив з таким відчаєм, нібито сили його залишили.

— Ідіть же до нього, до нього, — благала Енн. — Бога ради, ідіть до нього. Я сама побуду біля Генрієтти. Залиште мене, ідіть до нього. Розітріть їй руки, розітріть скроні; ось солі; візьміть, візьміть.

Капітан Бенвік підкорився, Чарлз полишив дружину, і обидва побігли до капітана Вентворта; вони підняли і більш надійно поклали Луїзу, зробили все, як порадила Енн, але даремно. І капітан Вентворт вигукнув з гіркотою:

— Боже мій! Що ж буде з її батьком та матір'ю!

— Лікаря! — сказала Енн.

Це слово, здається, одразу його підбадьорило і, промовивши: «Так, так, швидше лікаря!», — він стрімголов помчав геть, але Енн його зупинила:

— Капітан Бенвік, мабуть, краще капітан Бенвік? Адже він знає, де знайти лікаря.

Усі, хто був у змозі думати, зрозуміли, що вона має рацію, і негайно (усе робилося негайно) капітан Бенвік, доручивши братові піклуватися про бідолашну Луїзу, щодуху побіг до міста.

Що ж до інших, важко сказати, хто з трьох, які були при повному розумі, тоді страждав більше: капітан Вентворт, Енн або Чарлз, який справді був ніжним братом і ридма ридав над Луїзою й відводив од неї очі, тільки щоб подивитися на іншу сестру, теж знепритомнілу, і на свою дружину, яка несамовито стогнала й вимагала допомоги, якої він не міг їй надати.

Енн, напружуючи всі душевні сили, щоб допомогти Генрієтті, намагалася розрадити й інших, вгамувати Мері, заспокоїти Чарлза, підбадьорити капітана Вентворта. Обидва, здавалося, чекали її розпоряджень.

— Енн, Енн, — вигукував Чарлз. — Що ж робити? Боже мій, що ж робити?

Погляд капітана Вентворта теж був звернений до неї.

— Мабуть, її краще віднести до готелю? Так, звичайно, несіть її обережно до готелю.

— Так, так, до готелю, — підхопив капітан Вентворт, який трохи набрався духу й хотів чимось допомогти. — Я сам її віднесу. Мазгроуве, потурбуйтеся про інших.

На той час чутка про цю подію поширилася серед місцевих робітників і човнярів, і вони купчилися навколо, щоб при нагоді допомогти чи хоч подивитися на мертву молоду леді, ні, навіть на двох мертвих молодих леді, тому що насправді випадок виявився ще цікавішим. На думку деяких із цих добрих людей, Генрієтта була приречена, бо, опритомнівши, вона все одно здавалася цілковито безпомічною. Енн її підтримувала, Чарлз тягнув дружину, і таким чином вони рушили в ту саму дорогу, якою йшли так недавно і з таким легким серцем.

Не встигли вони покинути Кобб, як їх уже зустріли Гарвіли. Вони побачили капітана Бенвіка, коли він мчав прожогом повз їхній дім з переляканим обличчям, і одразу ж вибігли надвір; зустрічні показували їм шлях. Хоч яким приголомшеним був капітан Гарвіл, його твердість і витримка мали на всіх вплив; і, переглянувшись, вони з дружиною одразу вирішили, що треба робити: віднести Луїзу до їхнього будинку; усім піти до них і там чекати лікаря. Ніяких заперечень вони не бажали й чути. Всі їх послухались і пішли до них; Луїзу віднесли нагору, за розпорядженням місіс Гарвіл, і поклали у її власне ліжко, а капітан Гарвіл тим часом пригощав заспокійливими краплями й пігулками всіх, хто їх потребував.

Луїза розплющила очі, проте одразу ж їх заплющила, здається, нічого не усвідомивши. Але це хоча б доводило те, що вона жива; і Генрієтту, яка, щоправда, була не в змозі перебувати в одній кімнаті з сестрою, підбадьорила і підтримала ця новина. Мері також заспокоювалася.

Лікар з'явився напрочуд швидко. Із завмиранням серця вони стежили за ним, поки він оглядав Луїзу. Проте він подав їм надію: «Вона дуже вдарилася головою, але люди й не від такого одужують, сам бачив», — говорив він бадьорим голосом.

Лікар не визнав це безнадійним випадком, не сказав, що за кілька годин усе буде скінчено, і спершу вони не могли навіть йому повірити. Легко уявити їхнє полегшення і глибоку мовчазну радість, яка прийшла на зміну першому бурхливому вибуху вдячності Провидінню.

Енн була впевнена, що їй ніколи не забути голосу капітана Вентворта, яким він вимовив: «Дякувати Богові!», і того, як він сидів потім за столом, спираючись на нього ліктями й затуливши обличчя руками, нібито не в змозі подолати почуття, що його переповнювали, і намагався втішитися роздумами та молитвою.

Виявилося, що тіло Луїзи зовсім неушкоджене; ушкодженою була лише голова.

Тепер було необхідно вирішити, що робити далі. Перша ураза пройшла; вони вже мали спроможність порадитися. Без сумніву, Луїзу слід було залишити на місці, хоч як незручно було її друзям завдавати Гарвілам таких утруднень. Везти її додому не можна. Гарвіли не хотіли й чути ніяких вибачень і подяк. Вони заздалегідь усе передбачили. Капітан Бенвік поступиться їм своєю кімнатою і переночує десь у іншому місці. Все зрештою владнається. Їх засмучувало лише те, що в них так тісно; вони вже пропонували примістити дітей у кімнаті няні й залишити в себе ще двох чи трьох, якщо ті захочуть залишитися; що ж до міс Мазгроув, то місіс Гарвіл потурбується про неї. Місіс Гарвіл добре вміє доглядати хворих, вона має в цьому великий досвід, до того ж її няня, довго з нею проживши, багато чому в неї навчилася. Вони її добре доглянуть і вдень, і вночі. І все це було сказано з надзвичайною щирістю та відвертістю.

Рішення мали прийняти Чарлз, капітан Вентворт і Генрієтта, але спершу вони нічого не могли висловити, окрім здивування й жаху. Апперкросс. Комусь обов'язково треба поїхати до Апперкросса. Приголомшити містера й місіс Мазгроув страшною звісткою. А вже так пізно. Вони збиралися виїхати на годину раніше. Тепер уже не встигнути в призначений час. Спершу вони могли спромогтися лише на такі вигуки, а потім капітан Вентворт сказав, зібравшись з духом:

— Ми мусимо це вирішити, не втрачаючи ані хвилини. Більше не можна чекати. Хтось із нас мусить відважитись і зараз же поїхати до Апперкросса. Мазгроуве, комусь слід поїхати — вам або мені.

Чарлз погодився, але заявив, що сам він залишиться тут. Він постарається не обтяжувати містера й місіс Гарвіл, але кинути сестру в такому стані він не вправі й не в змозі. На цьому й погодилися. Але й Генрієтта заявила, що залишиться. Її швидко від цього відмовили. Адже від неї тут немає ніякої користі! Вона ж навіть у одній кімнаті з Луїзою не може перебувати, навіть дивитися на неї не може, не втрачаючи самовладання! Вона була змушена визнати, що їй тут немає чого робити, проте ще довго затиналась, але, згадавши про батька й матір, з радістю погодилася, що має бути разом з ними.

Саме про це вони й говорили, коли Енн, тихенько спустившись від Луїзи, мимоволі почула розмову, бо двері вітальні були відчинені.

— Отже, вирішено, Мазгроуве, — вигукнув капітан Вентворт. — Ви залишитесь, а я відвезу додому вашу сестру. Що ж до всього іншого та всіх інших, якщо ще хтось захоче залишитися, щоб допомогти місіс Гарвіл, то гадаю, що тут вистачить однієї людини. Місіс Чарлз Мазгроув, звичайно, захоче повернутися до своїх дітей. А тут ніхто не буде кориснішим за Енн, і було б краще за все, якби вона залишилась.

Ще хвилину вона постояла за дверима, щоб угамувати почуття, які на неї наринули, коли вона це почула. Двоє співрозмовників капітана Вентворта залюбки з ним погодились, і вона ввійшла до вітальні.

— Звичайно, ви залишитесь. Ви залишитесь і будете її доглядати, — вигукнув він із запалом і ніжністю, від яких, мабуть, чи не воскресало минуле. Вона почервоніла по саме волосся, він же, опанувавши себе, відійшов. Вона заходилася їх запевняти, що готова й рада залишитися, що вона цього дуже хоче. Вже й сама про це думала, тільки боялася, що їй не дозволять. Вона буде охоче спати на підлозі в кімнаті Луїзи, якщо тільки місіс Гарвіл не буде проти.

Ще одне міркування, і все, здається, налагоджувалось. Хоча слід було б заздалегідь підготувати містера й місіс Мазгроув певною затримкою, коні з Апперкросса могли зробити очікування нестерпно довгим; і капітан Вентворт запропонував, а Чарлз Мазгроув погодився їхати на поштових, а карету й коней містера Мазгроува залишити тут до ранку, коли можна буде надіслати з нею звістку про те, як Луїза почувалась уночі.

Капітан Вентворт поспішив до готелю, щоб підготувати все необхідне до від'їзду й чекати обох дам. Однак, коли Мері розповіли про цей план, згода зійшла нанівець. Вона сердилася, гнівалась і голосно скаржилася на несправедливість того, що з Луїзою залишають не її: Енн Луїзі ніхто, а Мері — дружина її брата; отже, Мері, а не хто-небудь інший мусить залишитися тут замість Генрієтти! Чому це Енн вважають кориснішою за неї? І до того ж їхати додому без Чарлза, без власного чоловіка! Ні, це вже занадто жорстоко. Одне слово, вона навела більше доказів, ніж її чоловік міг спростувати; і оскільки ніхто не був спроможний продовжувати суперечку, коли він остаточно здався, довелося дозволити їй залишитися замість Енн.

Ніколи ще Енн із більшим небажанням не поступалася ревнивим і безглуздим домаганням Мері, але нічого не вдієш, і вони вирушили до міста — Чарлз вів свою сестру, а капітан Бенвік супроводжував Енн. Лише одну мить, коли вони спішно рушили в дорогу, подарувала вона спогадам про незначні обставини, свідками яких ці місця були вранці. Тут вона слухала міркування Генрієтти про те, що докторові Шерлі було б краще залишити Апперкросс; тут вона потім уперше побачила містера Елліота; лише мить могла вона приділити думкам про що-небудь, окрім Луїзи або тих, хто був зараз із нею поряд.

Капітан Бенвік був надзвичайно уважним до неї; і, оскільки сьогоднішнє нещастя, здавалося, зблизило їх, вона відчувала до нього прихильність, яка дедалі й зростала, і Енн із задоволенням думала, що, мабуть, у них ще буде нагода зустрітися.

Капітан Вентворт чекав їх біля карети, запряженої четвернею та заради їхньої зручності поставленої в найнижчій частині вулиці; і те, що він був, очевидно, здивований і прикро вражений, побачивши не ту сестру, і те, як змінився він на обличчі, як дивувався, як поборов мимовільний вигук, слухаючи пояснення Чарлза, — усе це не могло залишити Енн байдужою; принаймні вона переконалася в тому, що її цінували тільки як гарну доглядальницю.

Вона намагалася залишатися спокійною і бути справедливою. Анітрохи не бажаючи змагатися з Еммою в її почуттях до Генрі, вона заради капітана Вентворта доглядала б Луїзу навіть з особливою ретельністю; окрім того, сподівалася, що він не міг довго її підозрювати в тому, що вона добровільно ухилилася від обов'язків дружби.

Тим часом вона вже була в кареті. Він підсадив їх обох і сів між ними; і таким чином, за таких обставин, що викликали в Енн здивування й занепокоєння, вона покидала Лайм. Як подолає довгу дорогу, як вона вплине на їхні взаємини, яка розмова почнеться між ними — цього Енн не могла передбачити. Усе було, однак, цілком природно. Він був поглинутий Генрієттою, ввесь час повертався до неї і коли й порушував мовчання, то тільки для того, щоб подати їй надію і підняти їй настрій. Загалом же його голос і манери були нарочито спокійними. Здавалося, йому найважливіше оберегти Генрієтту від зайвих хвилювань. Тільки одного разу, коли вона почала клясти безталанну й несвоєчасну прогулянку до Кобба, голосно шкодуючи про те, що вони її затіяли, самовладання полишило його, і він вигукнув:

— Благаю вас, не згадуйте про це! Боже мій! Якби я тоді не поступився їй! Чому я не зробив того, що мені слід було зробити! Але ж вона така рішуча й заповзята! Бідолашна, бідолашна Луїза!

Енн хотілося дізнатись, чи не взяв він під сумнів свою попередню впевненість у незаперечних перевагах твердої вдачі та чи не спало йому на думку, що, як і інші риси характеру, твердість мусить мати свої межі. На її погляд, він мав зрозуміти, що іноді й натура, яка піддається переконанню, має не менші права на щастя, ніж найрішучіша вдача.

Коні бігли швидко. Енн здивувалася, побачивши так скоро знайомі пагорки. Через швидку їзду і на додаток через те, що вона трохи боялася його кінця, шлях здався їй удвічі коротшим за вчорашній. Майже поночіло, одначе, коли вони наблизилися до Апперкросса. Усі троє мовчали. Генрієтта притулилася в кутку, прикривши обличчя шаллю, і можна було сподіватися, що вона, наплакавшись, заснула. Вони обминули останній пагорок, і капітан Вентворт раптом звернувся до Енн.

— Я все думав, як нам краще діяти, — тихо сказав він. — Генрієтті не слід поки що з'являтися їй на очі — вона цього не витримає. На мою думку, вам, мабуть, краще почекати з нею в кареті, доки я все розповім містерові й місіс Мазгроув. Як ви гадаєте, це розумне рішення?

Вона вважала це розумним, він був задоволений і нічого більше не сказав. Але потім вона з радістю згадувала це запитання, яке було доказом поваги до неї, доказом дружби, — великою радістю; і хоча цей доказ був прощальним, його цінність од цього не зменшувалась.

Виконавши свій сумний обов'язок, упевнившись, що батько й мати мужньо сприйняли звістку, як вони й сподівались, і що дочці краще бути поряд з ними, він заявив про свій намір повернутись у тій самій кареті до Лайма і, як тільки коней погодували, рушив у дорогу.