Доводи розсудку

Розділ III

— Дозволю собі зазначити, сер Волтер, — сказав містер Шеперд одного ранку в Келлінч-холлі, відклавши прочитану газету, — що союз, який зараз укладають, нам дуже на користь. Це замирення вижене на сушу всіх наших багатих морських офіцерів. Кожен з них буде шукати собі дім. Кращого часу й не уявити, сер Волтер, — так багато наймачів, і дуже відповідальних. Під час війни не один дворянин збільшив своє багатство. Якби нам зустрівся якийсь заможний адмірал, сер Волтер…

— Йому б дуже пощастило, Шеперде, — відповів сер Волтер, — ось усе, що я можу сказати. Келлінч-холл став би для нього справжньою нагородою, вищою за всі нагороди, що він коли-небудь одержував, чи ж не так, Шеперде?

Містер Шеперд увічливо засміявся з цього жарту, а потім додав:

— Насмілюся зазначити, сер Волтер, що з моряками мати справи непогано. Мій досвід дозволяє мені сказати, що це люди з найшляхетнішими поняттями, і я впевнений, що вони не можуть бути поганими наймачами. Тому, сер Волтер, я дозволю собі сказати, що в разі чуток про ваш намір, що є цілком можливим, бо одній половині світу дуже важко приховувати свої вчинки й задуми від уваги та допитливості другої, і ці наслідки треба брати до уваги; я, Джон Шеперд, можу приховати будь-які свої сімейні справи, тому що навряд щоб хтось витрачав свій час на те, щоб за мною спостерігати; а от серові Волтеру не так легко уникнути сторонніх поглядів, отже, ризикну повідомити вам, що мене не дуже здивує, якщо, при всій нашій обережності, усе ж таки хтось дізнається про те, що ми насправді збираємося зробити, а в такому випадку, як я вже казав, оскільки скоро безперечно з'являться прохання, я звернув би особливу увагу на будь-якого з наших багатих морських офіцерів; і, дозволю собі додати, у будь-який час для мене буде достатньо двох годин, аби звільнити вас від клопоту з переговорами.

Сер Волтер лише кивав. Але незабаром він підвівся, почав ходити по кімнаті й іронічно зазначив:

— Гадаю, що мало хто з моряків не здивується, опинившись у такому будинку.

— Без сумніву, вони благословили б долю, оглянувшись навколо, — сказала місіс Клей, яка теж була присутня: батько привіз її сюди, бо для здоров'я місіс Клей не було нічого кращого, ніж поїздка до Келлінча, — але я цілком згодна з батьком у тому, що моряк може бути чудовим наймачем. Я добре знаю цих людей. Вони й справді шляхетні, і їм завжди можна довіряти! Якщо ви вирішите залишити тут ваші коштовні картини, сер Волтер, вони будуть у цілковитій безпеці! За будинком і парком будуть ретельно доглядати. Сади й чагарники будуть у порядку, майже такому ж бездоганному, у якому вони зараз. Ви можете не побоюватися, міс Елліот, що знайдете занедбаними ваші чудові квітники.

— Щодо всього цього, — холодно заперечив сер Волтер, — якщо я й вирішу здати дім в оренду, я ще не знаю, на яких умовах. Я не дуже схильний багато дозволяти наймачеві. Звичайно, нехай гуляє собі по парку, — рідко хто з морських офіцерів, та й не тільки їх, звик до таких просторів; але він не буде робити тут усе, що йому заманеться, і це вже інша річ. Я не хочу, щоб хтось топтав мої чагарники, а міс Елліот я порадив би краще пильнувати свої квітники. Будьте впевнені, я зовсім не схильний потурати всім забаганкам свого наймача, чи буде він моряком, чи солдатом.

Трохи помовчавши, містер Шеперд дозволив собі зазначити:

— Все це передбачено запровадженим звичаєм, що допомагає господареві й наймачеві легко та просто прийти до згоди. Ваші інтереси, сер Волтер, у дуже надійних руках. Я не дозволю жодному наймачеві виходити за межі закону. Ризикну сказати, що сер Волтер Елліот не печеться про свою власність і наполовину так ревно, як дбає про неї Джон Шеперд.

Раптом заговорила Енн.

— Гадаю, моряки, які так багато для нас зробили, принаймні не менш за інших заслуговують на всі зручності та вигоди, які може надати будь-який дім. Важко їм дістається відпочинок, у цьому ми всі мусимо згодитися.

— Звичайно, це так. Безсумнівно, міс Енн має рацію, — відповів містер Шеперд.

— О, безперечно! — підтвердила його дочка. Але сер Волтер, помовчавши, зазначив:

— Заняття не без корисності, але я б не хотів, щоб хтось із моїх друзів його обрав.

— Але чому? — була відповідь, супроводжена здивованим поглядом.

— Тому що тут є дві речі, котрі дуже мене дратують, дві поважні підстави бути проти цього заняття. По-перше, воно дає людям темного походження незаслужені відзнаки й почесті, про які їхні батьки та діди ніколи й не мріяли. По-друге, воно безжально забирає в людини юність і сили — моряк старіє раніше, ніж будь-хто інший. Усе своє життя я це помічаю. Моряк найбільш за всіх наражається на небезпеку побачити дошкульне піднесення того, з чиїм батьком його батько не зволив би й розмовляти, або самому стати предметом відрази для інших. Якось минулої весни, у місті, був я в товаристві двох людей, які являли собою переконливий доказ того, про що я вам розповідаю. Один із них був лорд Сент-Івз, чий батько, як ми всі знаємо, був сільським вікарієм без копійки грошей; і цьому лордові Сент-Івзу я мусив поступитися місцем. Другий був якийсь адмірал Болдуїн, особа неймовірно жалюгідного вигляду: обличчя кольору червоного дерева, грубе до краю, усе в зморшках, на голові з боків три сиві волоски, а маківка, на якій узагалі не було ані волосинки, посипана пудрою. «Боже мій, хто цей дідуган?» — запитав я свого друга, який стояв поряд зі мною (сера Безіла Морлі). «Дідуган! — вигукнув сер Безіл. — Це адмірал Болдуїн. Як ви гадаєте, скільки йому років?» «Шістдесят, — відповів я. — Або, мабуть, шістдесят два». «Сорок, — відповів сер Безіл, — сорок, і не більше». Уявіть собі, як я був здивований. Ні, я ніколи не забуду адмірала Болдуїна. Це найяскравіший приклад того, що море робить із людьми, але, певною мірою, я знаю, що така доля їх усіх: подорожуючи по всьому світу, завжди на повітрі — і в мороз, і в спеку — вони мандрують, поки на них не стане огидно дивитись. Краще їм одразу загинути, ніж дожити до літ адмірала Болдуїна.

— Ах, сер Волтер, — вигукнула місіс Клей, — ви надто суворі! Пожалійте бідолах. Не всім же бути вродливими. Звичайно, море нікого не робить гарним; моряки справді передчасно старіють, я й сама помічала: вони рано прощаються з юністю. Але ж чи не трапляється те ж саме з іншими людьми, і навіть майже з усіма? Солдатам на військовій службі аж ніяк не легше; і навіть люди більш спокійніших занять, що вимагають зусиль не від тіла, а від розуму, виглядають старшими, ніж вони є насправді. Судовик гне спину над паперами до знесиленості; лікар завжди на ногах, і його можуть викликати в будь-яку погоду; і навіть священик… — вона зупинилася на хвилинку, щоб поміркувати над долею священика, — і навіть священику, як ви знаєте, доводиться відвідувати небезпечно хворих та ризикувати своїм здоров'ям, заходячи до кімнат із зараженим повітрям. Насправді, і я в цьому впевнена, хоч кожне заняття необхідне й почесне по-своєму, лише той, хто не має потреби віддавати себе будь-якому із них, хто має можливість жити собі на втіху, на вільному сільському повітрі, самому розпоряджатися власним часом, робити, що заманеться, жити на свій кошт і не намагатися збільшити свої прибутки, — лише той, я кажу, зберігає своє здоров'я та квітучий вигляд до останку; а ось усі інші втрачають свою привабливість, як тільки минає їхня юність.

Містер Шеперд, який так наполегливо схиляв сера Волтера на користь флотського офіцера в якості наймача, був нібито наділений даром передбачення, бо першим, хто схотів оселитися в домі, був якийсь адмірал Крофт, що з ним він невдовзі зустрівся на квартальному засіданні в Тонтоні, а потім довідався про нього через свого лондонського знайомого. Згідно з цими відомостями, які містер Шеперд одразу ж поспішив надати до Келлінч-холла, адмірал Крофт був уродженцем Сомерсетського графства, який, надбавши великих грошей, бажав оселитися в рідних місцях і приїхав до Тонтона, щоб наглядіти собі якесь місце з тих, що пропонують внайми в найближчому сусідстві, але жодне з них йому не сподобалося. Проте, випадково почувши (тут містер Шеперд зазначив, що, точнісінько як він і передбачав, наміри сера Волтера не могли довго триматися в таємниці), що Келлінч-холл можуть здати внайми, і дізнавшись про взаємини його (містера Шеперда) та господаря, познайомився з ним, аби про все розпитати, і під час довгої бесіди висловив таке жваве зацікавлення будинком, на яке тільки була здатна людина, що була знайома з ним лише за описом; а докладно розповівши про себе, справив на містера Шеперда враження людини відповідальної та з усіх поглядів гідної того, щоб стати наймачем Келлінч-холла.

— І хто такий цей адмірал Крофт? — недовірливо запитав сер Волтер.

Містер Шеперд відповів, що адмірал із шляхетної родини, і назвав маєток. Запала тиша, а потім Енн додала:

— Він контр-адмірал у військовому флоті. Брав участь у Трафальгарській битві, а потім вирушив до Ост-Індії, де, здається, прослужив декілька років.

— Тоді я не маю сумніву, — зазначив сер Волтер, — що обличчя в нього жовтогаряче, як плащі й вилоги моїх слуг.

Містер Шеперд поспішив запевнити його, що адмірал Крофт — бадьорий і привітний чоловік із приємною зовнішністю; звичайно, загартований бурями, але не більше того; з манерами та поняттями справжнього джентльмена. Домовитися з ним буде анітрохи не важко: він бажав лише оселитися в затишному домі і якомога швидше; він знає, що за свої вигоди треба платити, уявляє собі приблизну ціну за наймання такого будинку, але не здивується, якщо сер Волтер попросить більше; розпитував про маєток. Адмірал буде задоволений, якщо до нього надішлють депутацію, але це не обов'язково; сказав, що іноді він ставав до зброї, однак ніколи не вбивав, — справжній джентльмен.

Містер Шеперд був дуже красномовним; він підкреслив усі обставини сімейного життя адмірала, які додавали йому як наймачеві особливих переваг. Він був одружений, дітей не мав, а саме такий наймач і є найкращим. Ніхто не дбає про дім так добре, — зазначив містер Шеперд, — як робить це жінка; невідомо, де меблі більше псуються — там, де немає жінки, чи там, де багато дітей. Ніхто у світі не збереже меблі краще, ніж бездітна жінка. Він знайомий і з місіс Крофт — вона в Тонтоні з адміралом, і майже весь час, коли вони обговорювали цю справу, вона була поруч.

— Вона, здається, дама тонка, чемна й ґречна, — продовжував він, — вона ставила мені більше запитань про дім, умови та податки, ніж сам адмірал. Наскільки я зрозумів, вона більш обізнана в таких речах. Більше того, сер Волтер, я дізнався, що вона певною мірою пов'язана з нашими краями, більш ніж її чоловік; тобто вона сестра джентльмена, що колись тут жив, як сама мені розповіла; сестра джентльмена, який жив у Манкфорді п'ять років тому. Господи! Як же його звуть? Ніяк не можу згадати його імені, хоч почув його зовсім недавно. Пенелопо, донечко, чи не нагадаєш мені ім'я того джентльмена, що жив у Манкфорді — брата місіс Крофт?

Але місіс Клей була так захоплена розмовою з міс Елліот, що не почула запитання.

— Уявлення не маю, про кого ви говорите, Шеперде. Я не пам'ятаю жодного джентльмена в Манкфорді ще відтоді, коли губернатором був старий Трент.

— Господи! Як дивно! Скоро, мабуть, я забуду, як мене самого звуть. Я так добре знаю це ім'я, та й самого джентльмена — сто разів його бачив. Колись він прийшов порадитися зі мною, пригадую, зі скаргою на сусіда. Слуга цього сусіда забрався до його саду й викрадав яблука. Огорожа обвалилася. Злодій був спійманий на гарячому, але пізніше, всупереч моєму вироку, прийшли до сердечної згоди. Оце так чудасія!

Усі замовкли.

— Мабуть, ви маєте на увазі містера Вентворта? — раптом запитала Енн.

Містер Шеперд був сповнений вдячності:

— Так, саме Вентворт! Саме так його звуть. У нього була парафія в Манкфорді, як ви знаєте, сер Волтер, два чи три роки тому. Здається, він туди приїхав приблизно в п'ятому році. Я впевнений, що ви його пам'ятаєте.

— Вентворт? О, так! Містер Вентворт, манкфордський вікарій. Ви ввели мене в оману, сказавши «джентльмен». Я гадав, що ви говорите про заможну людину; містер Вентворт був ніким, без роду і племені, і не мав нічого спільного зі Стреффордами. Дуже дивно, як це наші найшляхетніші імена переходять хтозна до кого.

Зрозумівши, що споріднення Крофтів з містером Вентвортом не підіймає їх у очах сера Волтера, містер Шеперд більше про нього не згадував, знову заходившись підкреслювати більш сприятливі обставини: їхній вік, склад сім'ї, багатство, високу думку, яка склалася в них про Келлінч-холл, та прагнення там оселитись; усе це свідчило про те, що нічого вони не ставлять вище за щастя бути наймачами сера Волтера Елліота, з надзвичайною тонкістю здогадуючись, які саме якості сер Волтер цінує в наймачах.

Проте старання містера Шеперда мали успіх; і, хоч сер Волтер відчував неприязнь до всякого, хто збирався оселитися в його домі, і дивився на нього, як на неймовірного багача, якому можна призначити найвищу ціну; містер Шеперд добився нарешті від сера Волтера згоди почати переговори й був відряджений до Тонтона, щоб домовитися з адміралом Крофтом про день, коли він приїде оглядати дім.

Сер Волтер не вирізнявся глибокою мудрістю, але він мав достатньо життєвого досвіду, щоб зрозуміти, що наймача, більш підхожого в усіх відношеннях, ніж адмірал Крофт, йому не знайти. Такою була його думка; крім того, його самолюбство тішило те, що адмірал посідав високе місце в суспільстві, але не занадто. «Я здав будинок в оренду адміралові Крофту» — звучить прекрасно, набагато краще, ніж просто якомусь містерові; містер (окрім, мабуть, з півдюжини осіб у всій країні) завжди потребує пояснень. Адмірал сам за себе говорить, та й баронет поряд з ним нічого не втрачає. У всіх справах і переговорах усі переваги залишаться за сером Волтером Елліотом.

Жодне рішення не приймалося без Елізабет, але їй самій дедалі більше кортіло залишити село, і вона була дуже рада, що все вже вирішено і знайшли хорошого наймача, тому вона не обмовилася жодним словом про відстрочення.

Улагодити цю справу було цілком довірено містерові Шеперду, і, як тільки вона дійшла щасливого кінця, Енн, яка прислухалася до розмови уважніше від усіх, вийшла з кімнати, щоб підставити прохолодному повітрю зашарілі щоки; і, гуляючи своєю улюбленою алеєю, вона сказала, тихо зітхнувши: «За кілька місяців, мабуть, він буде тут гуляти».