Доводи розсудку

Розділ XXIII

Усього лише день проминув відтоді, як Енн розмовляла з місіс Сміт, але через деякі не менш важливі події, а також тому, що поведінка містера Елліота мало її турбувала, доки вона не зачіпала почуттів декого іншого, наступного ранку Енн знову вирішила відкласти розмову з леді Рассел. Вона обіцяла Мазгроувам провести з ними весь ранок, до обіду. Вона дала слово, а викриття містера Елліота, як страта Шехерезади, могло почекати до завтрашнього дня.

Енн, однак, не змогла прийти вчасно; погода була погана, ішов дощ, і вона довго жаліла і своїх друзів, і себе, доки нарешті наважилася вирушити в дорогу. Коли вона дісталася до «Вайт-Гарт» і прибула до Мазгроувів, виявилось, що спізнилась і прийшла не першою. Місіс Мазгроув уже розмовляла з місіс Крофт, а капітан Гарвіл — із капітаном Вентвортом; і їй негайно повідомили, що Мері й Генрієтта, які не могли вже чекати, вийшли надвір, як тільки розгодинилось, але скоро будуть і якнайсуворіше наказали місіс Мазгроув не відпускати її, доки вони не повернуться.

Енн залишалося підкоритися, сісти і, зберігаючи зовнішній спокій, наразі віддатися тим хвилюванням, які готувалася вона відчути трохи пізніше. Без затримки, не гаючи часу, віддалася вона блаженному болю, або болісному блаженству. І двох хвилин не проминуло, як капітан Вентворт сказав:

— Зараз ми напишемо листа, про який щойно говорили, Гарвіле, тільки дай мені папір і перо.

Папір і перо знайшлися під рукою, на окремому столику; капітан Вентворт відійшов туди і, майже повернувшись до всіх спиною, заглибився в писання.

Місіс Мазгроув розповідала місіс Крофт історію заручин своєї старшої дочки: вона вважала, що говорить пошепки, але її було чути по всій кімнаті. До Енн вони не звертались, але, оскільки капітан Гарвіл, поринувши у думки, не був схильним бесідувати, вона несамохіть почула деякі не дуже приємні подробиці, наприклад, як «містер Мазгроув і мій брат Гейтер казали те і те, а містер Мазгроув запропонував те і те, а моїй сестрі Гейтер запало до голови те і те, а молоді люди бажали того і того, а спершу я казала, що ніколи на це не погоджусь, а потім мене переконали, і я вже думаю, що все буде добре» і ще багато чого такого ж простодушного, — подробиці, які, навіть якщо розповідати їх із делікатністю, що ніколи б не змогла зробити добра місіс Мазгроув, цікавили б хіба що головних героїв цієї історії. Місіс Крофт ввічливо слухала, як і належало, а якщо й укидала слово, то завжди дуже доречно. Енн щиро сподівалася, що джентльмени надто зайняті своїми думками, аби чути цю розмову.

— Отже, мем, ми все обдумали як слід, — голосно мовила місіс Мазгроув, усе ще думаючи, що говорить пошепки, — хоч можна було б сподіватися на краще, ми вирішили, що більш нема чого зволікати, тому що і Чарлзові Гейтеру, і Генрієтті вже не терпиться. Ми й подумали — нехай уже одружаться й будуть щасливі. Не вони перші, не вони останні. На мою думку, хоч як би все склалось, усе одно це краще, ніж тривалі заручини.

— Я й сама тільки-но про це подумала! — вигукнула місіс Крофт. — Як на мене, молодим краще жити на скромні кошти й разом долати труднощі, ніж тривалі заручини. Я завжди була впевнена, що спільне…

— Ох, люба місіс Крофт! — оголосила місіс Мазгроув, неспроможна дати їй закінчити фразу. — Безперечно, нічого немає гіршого для молодих людей, ніж тривалі заручини. Своїм дітям я б ніколи такого не побажала. Я завжди вважала, що добре заручитися, коли твердо знаєш, що через півроку, принаймні через рік буде весілля, але тривалі заручини!..

— Так, мем, — відповіла місіс Крофт, — нічим не кращі, ніж заручини непевні, які можуть надовго затягнутись. Якщо не знаєш, коли в тебе будуть кошти для життя сімейного, нічого й свататись. На мій погляд, будь-які батьки мають опиратися таким заручинам.

Розмова несподівано повернула на інше, що не могло не збудити інтересу в Енн. Вона дещо згадала, і її охопило хвилювання; і тієї самої миті, коли погляд мимохіть зупинився на віддаленому столику, перо завмерло в руці капітана Вентворта, він підвів голову, прислухався, нараз обернувся й кинув на неї погляд, швидкий, розуміючий погляд.

Дві дами продовжували бесідувати, знову й знову підтверджуючи справедливість цієї узвичаєної думки, підкріплюючи її всіма відомими їм прикладами нещасть, яких зазнали ті, хто вчинив інакше, та Енн уже нічого не чула: лише гомін голосів шумів у неї в голові, а думки плутались.

Капітан Гарвіл, який не чув жодного слова, підвівся й одійшов до вікна. Витаючи думками далеко, Енн стежила за ним очима і раптом зрозуміла, що він кличе її до себе. Він кивав, нібито хотів сказати: «Підійдіть сюди, я вам хочу щось сказати»; і підкріплював своє запрошення такою щирою усмішкою, нібито вони були близькими й давніми знайомими. Вона підвелася й підійшла до нього. Дами опинилися в далекому кінці кімнати, а столик капітана Вентворта був тепер ближче до неї, хоч і не зовсім близько. Тільки-но вона підійшла, обличчя капітана Гарвіла знову набрало серйозного, задумливого виразу, який, здавалося, був йому більш властивим.

— Дивіться, — сказав він, розгортаючи пакунок, який тримав у руках, і виймаючи звідти мініатюрний портрет. — Чи впізнаєте, хто це?

— Звичайно. Це капітан Бенвік.

— Так, і ви, безперечно, здогадаєтеся, для кого цей портрет призначений. Але (продовжував він із почуттям) не для неї він був намальований. Міс Елліот, чи ви пам'ятаєте, як ми йшли разом по Лайму та його жаліли? Я тоді подумав… — а втім, пусте. Портрет був намальований на Мисі Доброї Надії. Там він познайомився з юним і талановитим німецьким художником і, вірний слову, яке дав моїй сестрі, позував йому й віз їй цього портрета; а тепер мені доручено подарувати його іншій! Саме мені так пощастило! Але кого ще він міг попросити? І я не обману його сподівань. Проте я без жалю передоручаю це іншому. Він усе зробить (киваючи в бік капітана Вентворта), він якраз і пише листа.

Губи його затремтіли, і він завершив свою промову словами:

— Бідолашна Фанні. Вона б його не забула так швидко!

— Так, — відповіла Енн тихим, розчуленим голосом. — Так, я вам вірю.

— Не те було в її природі. Вона його обожнювала.

— Це не в природі будь-якої жінки, яка кохає від щирого серця.

Капітан Гарвіл посміхнувся, нібито запитуючи: «Ви такі впевнені в жіночій вірності?»

Вона, теж посміхнувшись, відповіла на його німе запитання:

— Так, ми не забуваємо вас так швидко, як ви забуваєте нас. Мабуть, це скоріше наша доля, ніж наша чеснота. Тут уже нічого не вдієш. Ми живемо в домашньому колі, у затишку, на самоті, у полоні власних почуттів. Вашою увагою швидко оволодівають події великого світу. У вас завжди є ремесло, мета, найрізноманітніші справи, вас відвертають турботи й зміни.

— Мабуть, ви маєте рацію. Але якщо великий світ справді швидко відвертає багатьох чоловіків (а я, однак, у цьому з вами не згодний), то цього ніяк не прикладеш до Бенвіка. Його увагою анітрохи не оволодівало те, про що ви розповідаєте. Замирення повернуло його до берега, і з того самого часу він живе з нами, у вузькому сімейному колі.

— Так, — сказала Енн, — ви маєте рацію. Я й забула. Але що ж нам залишається сказати тепер, капітане Гарвіл? Якщо причини не в зовнішніх обставинах, то вони всередині, у чоловічому серці, і капітан Бенвік — один із прикладів цьому.

— Ні, ні, чоловіче серце не таке. Я ніколи не погоджусь, що чоловічому серцю більшою мірою, ніж жіночому, властиво забувати тих, кого воно кохає, кого воно кохало. Я вірю в протилежне. Я вірю у відповідність наших почуттів і тілесної оболонки. І що сильніші наші тіла, то сильніші й наші почуття; більш стійко переносять вони і збурення почуттів, і знегоди долі.

— Мабуть, ваші почуття й сильніші, — відповіла Енн. — Але, підкорюючись тому ж духу зіставлення, я дозволю собі сказати, що наші почуття зате ніжніші. Чоловік міцніший за жінку, але вік його недовгий, що й пояснює мій погляд на чоловічу прихильність. Інакше вам було б занадто важко. На вашу долю й без того випадає стільки знегод, злигоднів, небезпек. Ваше життя сповнене важкої праці й прикрощів, борінь і ризику. Ви завжди далеко від дому, вітчизни, друзів. Ні ваш час, ні ваше здоров'я, ні ваше життя вам не належать. Вам було б надто важко (тут її голос затремтів), коли б на додаток до всього цього ви були б наділені жіночою ніжністю.

— Ні, з цим ми ніколи не погодимось… — почав капітан Гарвіл, але раптом їхню увагу відволік легкий шум у доти цілковито тихому куті, де сидів капітан Вентворт. Це всього лише впало додолу перо; але Енн здригнулася, побачивши, що він ближче до неї, ніж вона думала, і була схильна підозрювати, що перо впало, тому що він ретельно прислухався до звуків, які зовсім не призначалися для його слуху.

— Ти вже закінчив свого листа? — запитав капітан Гарвіл.

— Ще ні, залишилося кілька рядків. За п'ять хвилин буде готово.

— Я тебе й не кваплю. Я тут добре став на якір (усміхаючись до Енн) і спорядився як слід. Зовсім не поспішаю виходити в море. Отже, міс Елліот (притишуючи голос), як я вже сказав, на цьому ми ніколи не погодимось. І на цьому ніколи, певно, чоловік не погодиться з жінкою. Однак, дозвольте мені зазначити, що всі автори проти вас — усі твори проти вас, і у віршах, і в прозі. Якби в мене була пам’ять, як у Бенвіка, я навів би вам п'ятдесят цитат на підтвердження моєї думки, і я не пам'ятаю, щоб колись у житті відкривав книжку, де б не говорилося про жіночу непостійність. Але ж ви, мабуть, скажете, що всі ці книжки написані чоловіками.

— Мабуть, і скажу. Ні, ні, з вашого дозволу, давайте не будемо шукати прикладів у книжках. У чоловіків далеко більше способів обстоювати свої погляди. Їхня освіченість багато вища за нашу; перо здавна в їхніх руках. Не будемо ж шукати доказів у книжках.

— Де ж тоді нам їх шукати?

— Ніде. І нема чого сподіватися, що колись знайдемо. Кожному, мабуть, можна дорікнути упередженням щодо своєї статі; і до цього упередження притягуються деякі події, що сталися в нашому власному колі; а серед цих подій є багато таких (мабуть, це ті, що сильніше за все нас вразили), на які неможливо посилатися, не зраджуючи чужу довіру й не говорячи того, чого не слід було б говорити.

— Ах! — вигукнув капітан Гарвіл, і голос його викривав глибоке хвилювання. — Якби я тільки міг вам передати, що відчуває чоловік, коли він прощається з дружиною й дітьми, дивиться вслід човну, який їх відвозить, доки той не зникне з очей, а потім каже, відвернувшись: «Одному Богові відомо, чи ми ще колись зустрінемося!» Якби я міг вам передати, як знемагає душа його від розлуки; як, повернувшись через рік, переведений до нового порту, лічить він дні до зустрічі й сам себе обманює, говорячи: «ні, до такого дня вони не можуть тут бути», і водночас сподівається, що вони будуть хоча б на день раніше, і, нарешті, бачить їх навіть до того дня, нібито Бог дав їм крила! Коли б я міг вам усе це пояснити і все, що здатний перетерпіти чоловік заради найціннішого золота свого життя! Я кажу, звичайно, про тих чоловіків, у яких є серце! — І він із почуттям притиснув руки до свого власного серця.

— О! — жваво обізвалася Енн. — Мені хочеться вірити, я вмію віддати належне таким почуттям і таким серцям. Боронь Боже недооцінювати здатність до вірності й ніжності у своїх же співбратів! Я б заслуговувала презирства, якби посміла припустити, нібито тільки жінки здатні на любов і вірність. Ні, я вірю, заради коханих ви здатні на велике. Я вірю, що вас не лякають ніякі труднощі і терпіння ваше незмірне, але доки — якщо мені дозволено так висловитися, доти вам є для кого терпіти й долати труднощі. Я хочу сказати: доки жінка, яку ви кохаєте, жива і віддано кохає вас. На мою думку, єдина перевага жінки (і вельми незавидна) — це наша здатність кохати довше, коли вже немає надії на взаємність або коли коханого вже немає серед живих.

Вона більше не могла говорити; серце її було переповнене; дихання її переривалося.

— Добра ви душа, — вигукнув капітан Гарвіл, із ніжністю поклавши їй руку на плече. — Я не хочу з вами сваритися. А коли думаю про Бенвіка, то взагалі німію.

Тут їм довелося відвернути свою увагу. Місіс Крофт збиралася додому.

— Що ж, Фредеріку, ми з тобою, здається, розстаємося, — сказала вона. — Я йду додому, а в тебе справи з твоїм другом. Сьогодні ввечері ми всі будемо мати приємність знову зустрітися на вашому прийомі (повертаючись до Енн). Ми вчора одержали картку від вашої сестри, і Фредерік, наскільки я знаю, теж, хоч сама я її не бачила; адже ти теж вільний увечері, Фредеріку?

Капітан Вентворт з великою поспішністю складав свого листа й чи то не міг, чи то не хотів дати пряму відповідь.

— Так, — сказав він. — Правда. Розстаємося, але незабаром ми з Гарвілом тебе наздоженемо. Якщо ти готовий, Гарвіле, я йду за хвилину. Я ж знаю, що ти підеш, не вагаючись. За хвилину я буду до твоїх послуг.

Місіс Крофт пішла, і капітан Вентворт, швидко запечатавши листа, дійсно прагнув якнайшвидше піти, що було добре видно з його обличчя. Енн нічого не розуміла. Капітан Гарвіл попрощався з нею, сказавши найніжнішим голосом: «На все добре! Бережи вас Бог!», а капітан Вентворт не сказав їй ані слова й навіть не подивився на неї! Він вийшов із кімнати, навіть не глянувши на неї!

Проте, ледве вона підійшла до столу, за яким він тільки-но писав, як почулися кроки, що наближалися; двері відчинилися — це був він. Він просить пробачення, але він забув рукавички, і, за одну мить перейшовши через усю кімнату до письмового столу й стоячи спиною до місіс Мазгроув, він вийняв з-під розкиданих паперів листа, поклав його перед Енн, спрямувавши до неї палкий, благаючий погляд, поспішно схопив рукавички й одразу ж вийшов із кімнати, так що місіс Мазгроув навіть майже не помітила його появи. Усе відбулося за одну мить!

Годі й намагатись описати той переворот, який ця мить викликала в душі Енн. Лист, не дуже ясно адресований «Міс Е. Е.», і був, очевидно, тим самим листом, якого він так поспішно складав. Вона думала, що він писав тільки до капітана Бенвіка, але він писав і до неї! Від цього листа залежало все її щастя. Усе могла вона зараз витерпіти, усе могла перенести, крім невідомості. У місіс Мазгроув з'явились якісь справи, і, сподіваючись на їхнє прикриття, Енн опустилася на той самий стілець, де він тільки-но сидів і писав, і заходилася поглинати очима такі рядки:

Прочитавши такого листа, хто б одразу опам'ятався? Півгодини роздумів на самоті могли б її заспокоїти; ті ж десять хвилин, які їй пощастило побути наодинці зі своїми думками, не принесли заспокоєння. Навпаки, кожна хвилина несла нові тривоги. Щастя її переповнювало. І не встигла вона хоч трошки отямитись, як увійшли Чарлз, Мері й Генрієтта.

Намагаючись приховати свої почуття, вона боролася з собою, але невдовзі їй довелося скоритися. Не розуміючи жодного слова з того, що їй казали, вона була змушена, вибачившись, послатися на нездужання. Тоді вони побачили, що в неї справді дуже хворобливий вигляд, і приступили до неї зі співчуттям і турботою. А це було просто нестерпним. Якби вони пішли й залишили її саму, це було б для неї найкращими ліками, але вони обступили її й не відступали, і вона, збентежена й зневірена, сказала, що їй треба йти додому.

— Господи, люба моя, — зойкнула місіс Мазгроув, — ідіть же швидше додому й добре відпочиньте до вечора. Якби тут була Сара! Вона б вас швидко вилікувала, а сама я лікувати не вмію. Чарлзе, викликай-но портшез. Їй не можна ходити пішки.

Який портшез! Гірше нічого б і бути не могло. Упустити можливість поговорити з капітаном Вентвортом, тихо йдучи містом (а вона була майже впевнена, що його зустріне), — ні, про це вона й думати не хотіла. Портшез було рішуче знехтувано, і місіс Мазгроув, яка могла думати лише про певну хворобу, ретельно з'ясувала, чи Енн не впала й не вдарилася, чи останнім часом їй не траплялося посковзнутися, впасти і вдаритися головою; і, впевнившись, що Енн не падала, місіс Мазгроув нарешті заспокоїлася й відпустила її, у надії побачити ввечері, вже цілком здоровою.

Подолавши збентеження, передбачлива Енн сказала:

— Я боюся, мем, що нас не всі зрозуміли. Будьте такі ласкаві, нагадайте іншим, що ми чекаємо всіх у себе сьогодні ввечері. Я боюся, коли б не трапилася помилка. Зробіть ласку, запевніть капітана Гарвіла й капітана Вентворта, що ми сподіваємося бачити їх обох.

— Та ні, моя люба, усі нас добре зрозуміли, можете не сумніватися. Капітан Гарвіл нічого іншого й на думці не має.

— Ви так вважаєте? Але я хвилююсь; а я б так засмутилася. Ви обіцяєте мені про це згадати, коли їх побачите? Ви ж іще побачите їх обох цього ранку. Обіцяйте мені.

— Не хвилюйтесь, я їм усе скажу, якщо ви просите. Чарлзе, якщо побачиш де-небудь капітана Гарвіла, не забудь виконати доручення міс Енн. Повірте, моя люба, у вас немає причин тривожитися; капітан Гарвіл вважає, що він обов'язково мусить прийти, я в цьому впевнена; і капітан Вентворт, безсумнівно, теж.

Енн зробила все, що могла, але її серцю ввижалися всілякі непорозуміння, які раптом могли затьмарити її радість. Але навіть якби сталося якесь непорозуміння, воно не мусило, проте, затягтися надовго. Якщо він сам і не прийде на Кемден-плейс, вона може подати йому чіткий знак через капітана Гарвіла. Але тут трапилася ще одна прикра несподіванка. Жалісливий Чарлз, щиро за неї вболіваючи, вирішив провести її додому, не бажаючи й чути ніяких заперечень. Це вже було зовсім не до речі. Але Енн не могла довго залишатися невдячною; заради неї він пожертвував зустріччю зі зброярем, і вона рушила разом із ним, і з її обличчя ніхто б не здогадався, що вона відчуває не тільки вдячність.

Вони йшли по Юніон-стрит, коли швидкі кроки позаду, добре знайомі кроки, надали їй змогу підготуватися до зустрічі з капітаном Вентвортом. Він наздогнав їх, але, нібито не знаючи, підійти йому чи пройти мимо, ані слова не сказав і лише подивився на неї. Енн встигла опанувати себе настільки, що змогла зустріти його погляд, і не занадто суворо, її щоки, тільки-но бліді, зашарілися, і рухи з невпевнених стали рішучими. Він пішов поряд з нею. Зненацька Чарлз, приголомшений раптовим здогадом, сказав:

— Капітане Вентворт, а куди ви прямуєте? До Гей-стрит чи далі?

— Я й сам не знаю, — здивовано відповів капітан Вентворт.

— Ви до Бельмонта не дійдете? Ви не будете близько від Кемден-плейс? Тому що, коли так, я без найменшого докору сумління попросив би вас провести Енн до помешкання її батька. Вона сьогодні дуже втомилась і не може йти сама, а мені треба до цього хлопця на Маркет-плейс. Він обіцяв показати мені одну чудову рушницю, що її якраз збирається відіслати; сказав, що не буде пакувати до останньої хвилинки, щоб я на неї подивився; і якщо я зараз не поверну, то вже не встигну. Судячи з опису, вона дуже схожа на ту мою двостволку, з якої ви колись стріляли в Вінтропі.

Чи могли тут бути заперечення? Лише жвава готовність і люб'язна згода, наскільки це було можливо на людях; і стримувались посмішки, і потайки раділи серця. За півхвилини Чарлз знову опинився на початку Юніон-стрит, а щаслива пара пішла далі; і, після кількох вступних слів вони рушили в бік більш тихої та відлюдної алеї, щоб задушевною бесідою зробити цю годину воістину благословенною й гідною тих найщасливіших споминів, невичерпним джерелом яких вона мала стати. Там вони знову обмінялись обіцянками, які колись, здавалося, вирішили їхню долю, та змінилися довгими, довгими роками розлуки й відчуження. Там вони знову повернулися до минулого, ще більш, мабуть, щасливі своїм поновленим союзом; їхні почуття стали більш ніжними, випробуваними, вони краще пізнали душу, вірність, кохання одне одного. І там, повагом ідучи вгору пологим узбіччям, нікого навколо не помічаючи, ні статечних державних діячів, ні метушливих господарок, ні кокетливих панночок, ні няньок із дітьми, вони обмінювалися спогадами, здебільшого про те, що прямо передувало цій зустрічі, що було важливішим за все і викликало неминущий інтерес. Перебиралися найменші подробиці подій минулого тижня; учорашній і сьогоднішній день обговорювалися без кінця-краю.

Енн не помилялася щодо його почуттів. Ревнощі до містера Елліота були важким тягарем, сумнівом, мукою. Вони почали краяти його серце ще тоді, коли він уперше зустрів її в Баті; після недовгого перепочинку вони занапастили йому радість концерту; вони відгукувались у всьому, що він казав, робив і думав останні двадцять чотири години. Непомітно вони почали поступатися сподіванням, які іноді підбадьорювали погляди Енн, її слова і вчинки; і нарешті його ревнощі були цілковито переможені тими міркуваннями, які досягли його слуху під час її бесіди з капітаном Гарвілом, і тоном, яким вони вимовлялись; і під їхнім нездоланним впливом він схопив аркуш паперу, щоб вилити свої почуття.

Він був ладен повторити кожне написане там слово. Він нікого, крім неї, не кохав. Жодна жінка ніколи не посідала її місце в його серці. Він ніколи й не сподівався зустріти жінку, рівну їй. Так, у цьому був змушений зізнатися: він був вірним їй мимохіть, ні, проти волі, хотів її забути, вірив, що забув. Він здавався собі байдужим, а насправді був роздратованим; він був несправедливим до її чеснот, тому що жорстоко від них постраждав. Її образ незгладимо закарбувався в його душі як сама досконалість, найчистіший зразок стійкості й ніжності; але він змушений був зізнатися, що лише в Апперкроссі навчився по-справжньому її цінувати і що лише в Лаймі почав розуміти самого себе. З подій у Лаймі він дістав не один урок. Захоплення містера Елліота змусило його замислитися над своїми почуттями, а сцени в Коббі й у домі капітана Гарвіла показали йому, як високо вона стоїть над усіма.

Його намагання покохати Луїзу Мазгроув (намагання ураженої гордості) і раніше, запевняв він, були безуспішними; ніколи він не кохав Луїзу, та й не міг покохати; але тільки в той сумний день і потім, коли в нього з'явилося дозвілля для роздумів, зрозумів досконалість душі, з якою Луїзину годі було рівняти, і незаперечну її владу над його власною душею. Саме тоді він і навчився відрізняти постійність переконань від свавільної упертості, безглузду завзятість від рішучості зібраного розуму. Саме тоді він і зрозумів, що жінка, для нього втрачена, гідна захоплення й глибокої поваги, і почав проклинати свою гордість і несправедливість нісенітних образ, які утримали його від намагань іще раз підкорити її серце, коли раптом знову зустрів її на своєму шляху.

Кара була жорстокою. Ледве отямившись від жаху й докорів сумління через кілька днів після нещастя, ледве відчувши себе живим, він почувався живим, але не вільним.

— Я зрозумів, — сказав він, — що Гарвіл вважає мене зв'язаним! Ні Гарвіл, ні його дружина не мають жодного сумніву щодо нашої взаємної прихильності. Я був збентежений і розгублений. Я міг би сказати їм, що вони помиляються; та раптом мені уявилося, що всі інші — її родина і, мабуть, вона сама — думають те ж саме, і більше я не міг розпоряджатися собою. Я належав їй по честі, якщо вже їй було завгодно вибрати мене. Я був необережним. Я був легковажним. Я не бачив небезпечних наслідків, до яких спричинилася наша занадто близька дружба. Я був не вправі робити спроби закохатися то в одну з панночок, то в іншу, бо це могло викликати плітки, якщо не гірші біди. Я зробив велику шкоду і мусив розплачуватись.

Словом, він занадто пізно зрозумів, що заплутався, а коли повністю переконався в тому, що Луїза йому байдужа, був зобов'язаний вважати себе зв'язаним із нею, якщо її почуття до нього були такими, як вважали Гарвіли. Саме тому він і вирішив покинути Лайм і чекати десь удалині її цілковитого одужання. Бажаючи дати перепочинок і їй, і самому собі, він поїхав до свого брата, збираючись потім повернутися до Келлінча й діяти, як підкажуть обставини.

— Шість тижнів я провів з Едвардом, — сказав він, — і бачив, що він щасливий. Іншої радості в мене тоді не було. Я її не заслужив. Він багато розпитував про вас; розпитував, чи ви змінилися, не підозрюючи, що в моїх очах ви ніколи не зможете змінитись.

Енн посміхнулась і промовчала. Занадто милим був цей промах, щоб за нього картати. Жінці у двадцять вісім років приємно почути, що вона не втратила чарів ранньої юності, але Енн було куди приємніше порівнювати це судження з його попередніми словами й бачити в ньому наслідок, а не причину кохання, що відродилося.

У Шропширі він проклинав свою сліпу гордість, свої нісенітні розрахунки, доки несподівана благословенна новина про заручини Луїзи з капітаном Бенвіком не дала йому змогу знову відчути себе вільним.

— Тут, — сказав він, — закінчилося те, що було для мене гіршим; відтепер я міг добиватися щастя; я міг вживати до нього заходів. Надто довго я чекав і мучився бездіяльністю й поганими передчуттями. У перші ж п'ять хвилин я сказав: «У середу я буду в Баті»; і я був у Баті в середу. Хіба ж я не мав права приїхати з надією? Ви не вийшли заміж. Ви могли зберегти свої попередні почуття, як я зберіг. Ще одна обставина мене підбадьорила. Я ніколи не мав жодного сумніву, що у вас багато залицяльників, але я добре знав, що ви відмовили одному з них, більш гідному, ніж я, і не міг не запитувати себе: «Чи не через мене?»

Про їхню першу зустріч на Мільсом-стрит можна було багато говорити, ще більше можна було говорити про концерт. Той вечір, здавалося, ввесь складався з незабутніх хвилин. На тій хвилині, коли вона ввійшла до Восьмикутної вітальні й звернулася до нього, на тій хвилині, коли з'явився містер Елліот і відторгнув її, на наступних хвилинах надії й відчаю він зупинився з особливим запалом.

— Бачити вас, — вигукнув він, — серед тих, хто, безперечно, не бажає мені успіху, бачити поряд із вами вашого кузена, який розмовляє з вами й посміхається, відчувати всі переваги цього шлюбу! Знати, що тільки про це й думають усі, хто в змозі на вас вплинути! І навіть припускаючи, що він вам огидний або байдужий, усвідомлювати, якою надійною підтримкою він заручився! Чи не було всього цього достатньо, щоб я виставив себе дурнем? Чи міг мій погляд не відбивати моїх страждань? А коли я дивився на вашу подругу, що сиділа за вами, пам'ятаючи минуле, знаючи її вплив на вас і не вміючи забути, що колись зробила її порада, — чи міг я на щось сподіватись?

— Ви могли зрозуміти різницю, — відповіла Енн. — Ви могли мати до мене більше довіри. Тепер усе зовсім по-іншому, і мені вже не дев'ятнадцять років. Нехай я тоді й не мусила слухати її порад, згадайте, однак, що ці поради були на користь розважливості й проти необачності. Я поступилася, здавалося мені тоді, почуттю обов'язку, але про який же обов'язок казати тепер? Вийти заміж за людину, яка мені байдужа, значило б непростимо знехтувати почуттям обов'язку заради найнещаснішої долі.

— Мені слід було б це зрозуміти, — відповів він. — Але я не міг. Я не зміг зробити вірних висновків із нещодавніх моїх спостережень про вашу вдачу. Я не вмів до них звернутись; їх затьмарили, їх заступили попередні почуття, які рік за роком завдавали мені нестерпного болю. Я міг думати про вас лише як про ту, яка знехтувала мене, як про ту, на кого я менше за всіх мав впливу. Я бачив вас поряд з тією особою, яка керувала вами в той жахливий рік. Я не мав підстав думати, що тепер вона має менше влади над вами. І я не міг так раптом перебороти себе.

— А я гадала, — відповіла Енн, — що моє поводження з вами могло б звільнити вас від сумнівів.

— Ні, ні! Ваше невимушене поводження могло бути всього лише наслідком ваших заручин з іншим чоловіком. Я був у цьому переконаний, коли вас покинув; і однак знову вирішив шукати зустрічі з вами. Уранці до мене повернулася надія, і я дозволив собі ще затриматись у Баті.

Нарешті Енн знову була вдома, і багато щасливіша, ніж хтось у цьому будинку міг підозрювати. Усі ранкові жахи й тривоги зникли після цієї розмови, і вона переступила поріг, сповнена такого щастя, яке їй навіть доводилось угамовувати хвилинними побоюваннями, що воно не може тривати. Їй неодмінно слід було побути на самоті, щоб заспокоїтися, і вона пішла до своєї кімнати й там у вдячних думках черпала твердість і безстрашність.

Надійшов вечір, у вітальні загорілося світло, збиралися гості. Це був усього лише звичайний світський раут, збіговисько тих, хто ніколи раніше не зустрічався, тих, хто зустрічався надто часто, пуста метушня, коло, надто широке для дружньої бесіди й надто вузьке для різноманітності суджень; але Енн жодний вечір ніколи не здавався таким коротким. Сяюча й гарненька від щастя, викликаючи загальне захоплення й анітрохи його не усвідомлюючи, для кожного створіння навколо себе вона знаходила добрі або поблажливі почуття. Був тут містер Елліот — вона його уникала, але жаліла. Були Воллізи, вона забавлялася, розуміючи, про що вони думають. Були леді Делрімпл і міс Картерет — скоро вони стануть для неї всього лише нешкідливими кузинами. Вона не помічала місіс Клей, і поводження батька й сестри з гостями анітрохи не змушувало її червоніти. З Мазгроувами розмовляла легко й невимушено; з капітаном Гарвілом задушевно, неначе з братом; з леді Рассел намагалася заговорити, але заважала таємниця люблячого серця; до адмірала й місіс Крофт вона відчувала щиру симпатію та жвавий інтерес, який та сама таємниця спонукала її приховувати; і раз у раз зустрічалася на хвилинку з капітаном Вентвортом, і весь час сподівалася зустрітися знову, і весь час усвідомлювала, що він тут.

Під час однієї з цих коротких зустрічей, коли вони обоє милувалися гарними тепличними рослинами, вона сказала:

— Я думала про минуле й намагалася судити безсторонньо про те, вірно чи ні я тоді зробила; і мені здається, що я зробила вірно, послухавши доброї поради своєї подруги, яку ви ще полюбите. Вона замінила мені матір. Зрозумійте мене правильно. Я не кажу, що вона не помилилася, даючи свою пораду. Мабуть, це був один із тих випадків, коли радити взагалі недоречно; що ж до мене, я б ніколи за подібних обставин не дала такої поради. Я хочу сказати, що мала рацію, послухавшись її, бо коли б я зробила інакше, коли б не розірвала заручин, я страждала б іще більше, тому що відчувала б муки совісті. Зараз, якщо це тільки згідно з природою людською, я ні в чому не можу зробити собі докір; і, якщо я не помиляюсь, у жінці тверде почуття обов'язку не є поганою рисою.

Він подивився на неї, подивився на леді Рассел і, знову глянувши на неї, відповів, нібито добре розміркувавши:

— Поки що ні, та в майбутньому для неї ще є надія на моє пробачення. Думаю, ми з нею полюбимо одне одного. Але я теж міркував над минулим, і мені спало на думку запитання: а чи не був хто-небудь мені навіть іще більшим ворогом, ніж ця дама? І це був я сам. Скажіть мені, якби, повернувшись до Англії у восьмому році з кількома тисячами фунтів і одержавши «Лаконію», якби я тоді написав до вас, чи відповіли б ви на мого листа? Чи погодились би ви поновити наші заручини?

— Чи погодилась би я? — такою була вся відповідь, але голос висловив усе інше.

— Боже мій милий! — вигукнув він. — Ви погодились би! Хіба я про це не думав, не мріяв, як про вінець усіх моїх успіхів! Але я був гордим, надто гордим, щоб вам написати. Я вас не розумів. Я намагався вас забути і не міг вас зрозуміти, тобто віддати вам належне. Якщо комусь немає пробачення, то це мені. Шести років страждання й розлуки могло й не бути. І такої муки, признаюся, я ніколи раніше не відчував. До цього часу з радістю думав, що всіма благословеннями долі сам собі зобов'язаний. Я пишався тим, що добився справедливих нагород за чесну працю. Як іншим великим людям у протилежних обставинах, — додав він з усмішкою, — доведеться мені підкоритися своїй долі. Я мушу навчитися переносити щастя, якого я не вартий.