Нортенгерське абатство

Розділ Х

Увечері Аллени, Торпи й Морланди зустрілись у театрі, і, оскільки Кетрін та Ізабелла сиділи поруч, в Ізабелли з’явилася можливість повідомити хоч щось із безлічі новин, що в неї накопичилися упродовж їхньої нескінченної розлуки.

— Господи, Кетрін, моя люба, нарешті ми знову разом! — вигукнула вона, щойно Кетрін увійшла до ложі й сіла поряд з нею. — Отже, містере Морланд, — він сидів по інший бік від неї, — до кінця вечора ви не почуєте від мене жодного слова. Я вас попереджаю, щоб ви на це не розраховували. Кетрін, люба моя, як проминула для вас ця вічність? А втім, немає потреби про це питати, адже ви чудово виглядаєте. Сьогодні ваша зачіска чарівна, як ніколи. Легковажне створіння, вам хочеться підкорити весь світ? Можу вас запевнити, мій брат уже в вас закохався, а щодо містера Тілні, то це справа вирішена. Навіть вам при всій вашій скромності немає жодної підстави сумніватись у його почуттях; його повернення до Бата достатньо про них сказало. О! Я б усе віддала, щоб його побачити! Справді, мені вже терпець уривається. Матуся каже, що він найчарівніший серед молодих людей. Ви знаєте, вона його бачила вранці. Ви повинні мені його відрекомендувати. Він зараз у театрі? Ну будь ласка, пошукайте очима! Доки я його не побачу, я не заспокоюся.

— Ні, — сказала Кетрін, — його тут немає. Я ніде його не бачу.

— Це жахливо! Ні, мабуть, я ніколи з ним не познайомлюсь. Як вам подобається моя нова сукня? Гадаю, вона непогано виглядає. Рукави я придумала цілковито сама. Знаєте, мені страшенно набрид Бат! Ми з вашим братом сьогодні вранці вирішили, що, хоч тут і можна непогано провести кілька тижнів, проте жити тут постійно ми б не погодилися ні за які мільйони. З’ясувалося, що наші смаки збігаються в тому, що ми віддаємо перевагу селу над будь-яким іншим місцем. Наші погляди й справді надзвичайно схожі, це навіть смішно! Ми не знайшли жодної відмінності. Мені б нізащо у світі не хотілося, щоб ви були присутні при цій розмові. Ви б обов’язково підняли нас на кпини.

— Даремно ви так гадаєте!

— О, ні, ви б обов’язково кепкували над нами. Я знаю вас краще, ніж ви себе. Ви б сказали, що ми створені одне для одного, або ще якусь подібну нісенітницю, і довели б мене до сліз, я б почервоніла, як ваші троянди. Ні, я б нізащо у світі не хотіла, щоб ви були поряд.

— Ви до мене несправедливі. Я б ні в якому разі не зробила такого недоречного припущення. Не кажучи вже про те, що воно б ніколи не спало мені на думку.

Ізабелла недовірливо посміхнулась і до кінця вечора розмовляла тільки з Джеймсом.

Наступного ранку Кетрін знову всіма фібрами душі прагнула зустрітися з міс Тілні, і до звичайного часу відвідування Галереї її не покидала тривога з приводу того, що цьому знову щось зможе перешкодити. Але нічого подібного не сталося, її не затримав жоден відвідувач, і вони втрьох в належний час вирушили до Галереї, де відбувалися звичайні події та велися звичайні розмови. Випивши склянку води, містер Аллен підійшов до якогось джентльмена й заговорив з ним про політичні новини дня, порівнюючи повідомлення газет, які вони читали. А дами почали прогулюватися по залі, помічаючи кожне нове обличчя і майже кожен новий капелюшок. Жіноча половина родини Торп у супроводі Джеймса Морланда з’явилася в натовпі менш ніж за чверть години, і Кетрін одразу ж опинилася біля подруги. Джеймс, який тепер завжди супроводжував Ізабеллу, опинився з іншого боку, і, відокремившись від інших, вони якийсь час прогулювались утрьох, доки Кетрін не засумнівалася в зручності свого становища, коли вона цілком була прикута до подруги й брата, анітрохи не відчуваючи уваги з їхнього боку. Її супутники увесь час щось палко обговорювали або жваво сперечалися, але висловлювали почуття майже пошепки, а коли пожвавлювалися, то голосно сміялися, звертаючись за підтримкою до Кетрін, яка аж ніяк не могла її подати, бо не чула жодного слова з їхньої розмови. Врешті-решт їй все ж пощастило спекатися обтяжливого для неї товариства. Кетрін твердо сказала, що вона хоче поговорити з міс Тілні, появі якої разом з місіс Х’юз дівчина дуже зраділа й до якої одразу ж підійшла з такою рішучістю продовжити знайомство, яка навряд щоб у неї з’явилася, коли б не вчорашнє розчарування. Міс Тілні зустріла її дуже люб’язно, відповівши на її дружнє звертання з такою самою доброзичливістю, і вони розмовляли, доки обидві компанії не покинули Галерею. І хоча, цілком імовірно, ні та, ні інша юна дама не зробила жодного спостереження й не вимовила жодної фрази, які б не говорились під цим дахом тисячі разів протягом кожного батського сезону, проте простота, щирість і невигадливість сказаного були в даному випадку дещо незвичайними.

— Як добре танцює ваш брат! — простодушно вигукнула Кетрін під кінець їхньої бесіди, водночас здивувавши й потішивши свою співрозмовницю.

— Генрі? — відповіла та з усмішкою. — Так, він дуже добре танцює.

— Йому, певно, здалося дуже дивним, коли того вечора я відповіла йому, що мене вже запросили танцювати, хоча залишалася сидіти серед глядачів. Але мене справді запросив заздалегідь містер Торп. — Міс Тілні змогла тільки кивнути у відповідь. — Ви не можете собі уявити, — додала Кетрін, хвилинку помовчавши, — як я була здивована, коли знову його побачила. Я була цілковито впевнена, що він зовсім покинув Бат.

— Коли Генрі мав приємність бачити вас уперше, він навідався до Бата лише на два дні, щоб зняти для нас житло.

— Це не спадало мені на думку. І, звичайно, ніде його не зустрівши, я подумала, що він, певно, покинув Бат. Ту молоду даму, з якою він танцював у понеділок, звуть міс Сміт?

— Так. Це знайома місіс Х’юз.

— Здається, вона була дуже рада потанцювати. Як, на вашу думку, вона гарненька?

— Я б не назвала її красунею. Вона миловида, але не більше того.

— А він, мабуть, ніколи не заходить до Галереї?

— Ні, він тут іноді буває. Але сьогодні вони з батьком їздять верхи.

Тут до них підійшла місіс Х’юз і спитала в міс Тілні, чи збирається вона піти з Галереї.

— Сподіваюся мати приємність побачити вас невдовзі ще раз, — сказала Кетрін. — Чи будете ви завтра на котильйонному балу?

— Мабуть, ми… Так, звичайно, ми там будемо.

— Рада це почути. Ми теж туди приїдемо.

Ця люб’язність була належним чином повернута, і вони розстались. Міс Тілні після цієї розмови дещо дізналася про почуття своєї нової знайомої, а Кетрін навіть не підозрювала, що викрила ці почуття.

Повертаючись додому, вона відчувала себе дуже щасливою. Ранок цілковито справдив її сподівання, а завтра ввечері вона чекала нових розваг. Її головною турботою став вибір сукні й зачіски для завтрашнього балу. І в цьому її не можна було виправдати. Одяг — це суєта суєт, і надмірна увага до нього нерідко спричиняє до зворотного наслідку. Кетрін усе це знала дуже добре: двоюрідна бабуся прочитала їй лекцію з цієї теми лише минулого Різдва. Проте в середу вночі вона десять хвилин не могла заснути, розмірковуючи, яку сукню вдягти — крапчасту чи вишиту, — і тільки брак часу завадив їй замовити для цього вечора нове вбрання. Тоді вона зробила б серйозну, хоча й дуже поширену помилку, застерегти від якої її міг швидше представник протилежної статі, ніж власної, скоріше брат, ніж двоюрідна бабуся, бо тільки чоловік знає, які чоловіки нечутливі до нових убрань. Багато дам були б ображені, якби їм дали зрозуміти, як мало чоловіче серце вражає все дороге й нове в їхньому вбранні, як мало на них діє якість мусліну і яке воно несприйнятливе до крапочок або візерунків на мусліні чи жаконе. Жінка вбирається тільки для власного задоволення. Жоден чоловік не стане від цього більше нею захоплюватись, і жодна жінка не відчує до неї більшої симпатії. Акуратність і елегантність цілком задовольняють першого, а певна недбалість і безладдя в туалеті особливо тішать останню. Але жоден з цих вагомих доводів не порушував спокою Кетрін.

Коли в четвер ввечері вона увійшла до бальної зали, її почуття значною мірою відрізнялися від тих, з якими вона заходила туди в понеділок. Тоді вона була рада, що Торп запросив її танцювати, а зараз її хвилювало передусім те, як не втрапити йому на очі, щоб він її знову не запросив; бо хоч вона не могла, не сміла сподіватись, що містер Тілні запросить її утретє, але її бажання, надії і плани були зосереджені лише на цьому й ні на чому іншому. Кожна юна дама може уявити, що відчувала моя героїня тієї вирішальної хвилини, бо кожна юна дама в ту чи іншу пору свого життя відчувала подібне хвилювання. Кожній доводилось або принаймні неначебто доводилось уникати зустрічі з тим, кого їй хотілось позбутися, і кожна прагнула привернути увагу того, кому хотіла сподобатись. І щойно до їхньої компанії приєдналися Торпи, страждання Кетрін почалися. Вона нервувала, коли Джон Торп наближався, ховалася від нього, як тільки могла, і прикидалася, що не чує, коли він звертається до неї. Закінчилися котильйони й почався контрданс, а вона не бачила нікого з Тілні.

— Не лякайтеся, люба Кетрін, — прошепотіла Ізабелла, — але я й справді збираюся знову танцювати з вашим братом. Звичайно, я згодна, що це просто непристойно. Я йому вже сказала, що йому слід цього соромитись, але ви з Джоном повинні полегшити наше становище. Покваптеся, моя люба, і приєднайтеся до нас. Джон щойно відійшов і за хвилину повернеться.

У Кетрін не було ні бажання, ні часу відповісти — ці двоє покинули її. Джон Торп тинявся неподалік, і вона зовсім занепала духом. Однак, щоб йому не здалося, нібито вона його виглядає чи очікує, вона не відводила очей від свого віяла; і, дорікнувши собі в наївності, через яку вона сподівалася зустріти в такому натовпі брата й сестру Тілні, та ще й негайно, вона раптом побачила, що до неї звертається, знову запрошуючи її на танець, містер Тілні власною персоною. Неважко собі уявити, з якими сяючими очима і з якою готовністю вона прийняла його запрошення, з яким приємним сердечним трепетом вона йшла з ним по залі, щоб приєднатися до тих, хто танцював! Треба ж такому трапитися: вислизнути, як вона гадала, з-під самого носа Джона Торпа й бути одразу ж запрошеною містером Тілні, нібито він спеціально її шукав! Здавалося, доля не могла подарувати їй більшого щастя.

Ледве вони знайшли місце серед тих, хто танцював, як її увагу відвернув, однак, Джон Торп, який стояв у неї за спиною.

— Овва, міс Морланд! — сказав він. — Що це означає? Я гадав, ми танцюватимемо вдвох.

— Не розумію, чому вам це спало на думку. Ви мене не запрошували.

— Оце так! Я запросив вас, щойно сюди увійшов, і хотів уже запросити вас знову. Уже хотів іти з вами танцювати, як ви кудись зникли! Це кепський жарт! Я прийшов сюди лише для того, щоб танцювати з вами, ми ж домовилися ще в понеділок, я це добре пам’ятаю. Я ж пам’ятаю, що запросив вас, коли ви чекали свого плаща в гардеробній. Я вже тоді розповів усім знайомим, що танцюватиму з найвродливішою дівчиною в залі. Коли вони побачать, що ви танцюєте з іншим, мене всі візьмуть на глузи.

— О ні, ніхто й не подумає, що ви мали на увазі мене.

— Клянусь Богом, якщо хтось так не подумає, я викину цього бовдура за двері! Що це з вами за хлопець?

Кетрін задовольнила його цікавість.

— Тілні? — повторив він. — Гм. Не знаю такого. Хлопець нівроку. Він вам до пари. А кінь йому не потрібен? У мого приятеля Сема Флетчера є один на продаж. Цей кінь кому завгодно сподобається. Надзвичайно розумний у запряжці — і всього лише за сорок гіней. Я вже разів п’ятдесят збирався його купити: таке в мене правило — коли я бачу гарного коня, завжди його купую. Але він мені не підходить — не для полювання. За справжнього мисливського коня я б заплатив будь-які гроші. Зараз їх у мене троє — найкращі з усіх, які коли-небудь ходили під сідлом. Я б їх не продав і за вісімсот гіней. До наступного сезону ми з Флетчером маємо намір купити собі будинок у Лейстерширі. Жахливо незручно зупинятись у готелі.

Після цього речення він уже був не в змозі зловживати увагою Кетрін, оскільки його нездоланно відтіснила від неї довга вервечка дам, які проходили повз них. Кавалер Кетрін підійшов до неї ближче й сказав:

— Цей джентльмен вивів би мене з терпіння, коли б затримався біля вас ще хоча б півхвилини. Яке він має право відвертати від мене увагу моєї дами? Ми з вами уклали договір, що цього вечора будемо робити одне одному приємне, і все приємне, що кожен з нас має в розпорядженні, належить тільки його партнеру. Ніхто не має права відвертати увагу однієї зі сторін договору, оскільки цим він нехтує правами іншої сторони. Контрданс, на мою думку, подібний до шлюбу. І в тому, і в іншому головні обов’язки — вірність і шанобливість; і чоловікам, які не одружуються або не танцюють, нема ніякого діла до дружин або дам їхніх сусідів.

— Але ж це такі різні речі!

— Ви гадаєте, їх не можна порівнювати?

— Звичайно, ні. Люди, які одружуються, не можуть розійтись і зобов’язані разом господарювати в домі. А ті люди, що танцюють, усього лише перебувають у великій залі одне напроти одного й проводять разом лише півгодини.

— Он яке у вас уявлення про шлюб і танці! Якщо дивитись на це в такому світлі, подібності між ними не так уже й багато! Але, гадаю, на них можна подивитись і з іншого боку. Адже ви погодитеся, що в обох випадках перевага прав чоловіка полягає в тому, що він може вибирати, а жінка — тільки відмовляти? Обидва випадки являють собою угоду між чоловіком і жінкою, яку вони укладають для спільної користі. Один раз уклавши її, вони належать лише одне одному до закінчення строку. В обох випадках обов’язком кожного є не давати іншому приводу бажати собі іншої долі, а головним клопотом — не дозволяти своїй уяві відвертатися на чесноти сусідів або уявляти, що краще було б вибрати когось іншого. Ви згодні зі мною?

— Так, коли ви розмірковуєте таким чином, це виглядає дуже переконливо; однак це доволі різні речі. Не розумію, як можна вважати їх подібними — адже вони накладають такі різні обов’язки.

— Звісно, в одному є різниця. У шлюбі чоловік надає жінці засоби для існування, а жінка піклується про домашній затишок для чоловіка. Його справа — забезпечувати, її — усміхатися. А в танцях їхні обов’язки розподіляються зовсім навпаки. Радувати й догоджати зобов’язаний він, а вона — клопотатися про віяло й лавандову воду. Мабуть, саме ця різниця привернула вашу увагу, і через неї ви подумали, що танці й шлюб неможливо порівнювати.

— Зовсім ні, я про це навіть і не думала.

— Тоді я просто спантеличений. Але одне я зобов’язаний сказати. Ваші погляди мене непокоять. Ви цілковито заперечуєте подібність тих обов’язків, що про них ішлося. Чи не означає це, що ваші погляди на обов’язки партнера по танцях не такі суворі, як того міг би хотіти ваш кавалер? Мабуть, у мене є підстави непокоїтися про те, що варто джентльменові, який тільки-но говорив з вами, або будь-якому іншому джентльменові звернутися до вас, — і вам ніщо не завадить розмовляти з ним стільки, скільки вам захочеться?

— Містер Торп дуже близький друг мого брата, тому, коли він знову зі мною заговорить, мені доведеться йому відповісти. Але, окрім нього, я знаю в цій залі хіба що трьох молодих людей.

— Отож моя безпека тримається тільки на цьому? Жаль та й годі!

— Що ж, я впевнена, що це забезпечує її якнадійніше. Якщо я тут нікого не знаю, мені ні з ким тут розмовляти; і, до того ж, я й не хочу ні з ким розмовляти, окрім вас.

— Ось тепер у мене з’явилися більш суттєві підстави відчувати себе в безпеці. Тепер я можу хоробро продовжити нашу бесіду. Чи вважаєте ви Бат таким же приємним, яким він вам здавався, коли я мав честь запитати це у вас уперше?

— О, так. Мабуть, навіть приємнішим.

— Приємнішим? Будьте обережні, інакше ви забудете, що через якийсь час він має вам набриднути. Це має статися через шість тижнів після приїзду.

— Гадаю, що він мені не набридне, навіть якби мені довелося провести тут шість місяців.

— Бат порівняно з Лондоном одноманітний, — такий висновок усі тут роблять щороку. «Так, у Баті можна приємно провести шість тижнів, але згодом він стає найнуднішим місцем у світі». Вам це будуть казати різні люди, які приїздять сюди щозими, розтягують свої шість тижнів до десяти або дванадцяти й покидають Бат лише тому, що не можуть собі дозволити залишитися тут довше.

— Ну то в кожного своя думка. Тим, хто буває в Лондоні, Бат може здатися нудним. Але я, живучи в невеличкому віддаленому селі в провінції, ніколи б не назвала його одноманітним. Тут стільки розваг, стільки всього можна побачити й зробити за день — не те що в нас.

— Ви не любите село?

— Ні, люблю. Я провела в селі все життя й завжди була дуже щасливою. Але, звичайно, в сільському житті значно більше одноманітності, ніж тут, у Баті. Усі дні там надзвичайно схожі.

— Зате в селі ви витрачаєте час набагато доцільніше.

— Ви так гадаєте?

— А хіба ні?

— Справді, є велика різниця.

— Тут ви день у день шукаєте нових розваг.

— Так само, як і вдома. Тільки там я не знаходжу їх так багато. І там і тут я ходжу на прогулянки, але тут на кожній вулиці я можу побачити таких різних людей, а там — усього лише відвідати місіс Аллен.

Містер Тілні був у захопленні.

— Усього лише відвідати місіс Аллен! — повторив він. — Так, невеликий у вас вибір! Однак, коли ви знову поринете в цю круговерть, вам буде про що розповісти. Ви зможете розповісти про Бат і про все, що ви тут робили.

— О, так! Мені ніколи не бракуватиме тем для розмов з місіс Аллен або з кимось іншим. Певно, коли я повернуся додому, я говоритиму лише про Бат — так він мені сподобався. Якби татусь і матуся, а також усі інші мої рідні сюди приїхали, я була б навіть занадто щасливою! Коли приїхав Джеймс (мій старший брат), я так зраділа! А ще більше я зраділа, коли з’ясувалося, що в тій родині, з якою ми щойно близько заприятелювали, усі вже є його близькими друзями. О! Невже Бат може комусь набриднути?

— У всякому разі, не тим, хто може так свіжо сприймати все, як ви. Але більшість батських завсідників давно вже відірвалися від татусів і матусь, а також від братів і близьких друзів, і разом з ними втратили свіже почуття радості від балів, вистав і того, що бачиш кожен день.

На цьому їхня бесіда урвалася: танець не дозволяв відвертати увагу на щось інше.

Невдовзі після того, як вони наблизилися до кінця зали, Кетрін відчула на собі пильний погляд джентльмена, який стояв серед глядачів, прямо за спиною її кавалера. Цей чоловік був дуже вродливий, з військовою виправкою, уже не в розквіті літ, але ще не старий. І вона помітила, як цей джентльмен, не зводячи з неї очей, щось сказав містерові Тілні фамільярним шепотом. Збентежена увагою незнайомого й почервонівши від думки, що вона могла бути викликана якимось безладдям у її туалеті, вона відвернулась. Але тим часом джентльмен відійшов, а її партнер наблизився до неї і сказав:

— Я бачу, ви намагаєтеся здогадатися, про що мене тільки-но питали. Цей джентльмен знає, як вас звуть, і ви маєте право дізнатися, хто він. Це генерал Тілні, мій батько.

Кетрін відповіла тільки «О!», але це «О!» висловило все, що слід було висловити, — увагу до сказаного й цілковиту довіру до співрозмовника. Тепер вона стежила очима за генералом, який пробирався крізь натовп, зі справжнім зацікавленням і щирим захопленням. «Які вони всі вродливі!» — зазначила вона подумки.

Новим джерелом втіхи стала для неї розмова з міс Тілні, яка тривала до закінчення балу. З часу приїзду до Бата Кетрін ще жодного разу не здійснювала позаміську пішу прогулянку. Міс Тілні, яка була тут знайома з усіма місцями, що їх зазвичай тут відвідують, розповідала про них так, що у Кетрін виникло прагнення побачити їх на власні очі, а коли вона відверто висловила побоювання, що вона, напевно, не зможе знайти собі супутника, брат і сестра запросили її якось уранці вирушити разом з ними на прогулянку.

— Це було б мені надзвичайно приємно! — вигукнула вона. — Тож не відкладаймо — ходімо вже завтра!

Вони радо погодилися, — щоправда, лише в тому разі, якщо не буде дощу, як завважила міс Тілні, — хоча його, на думку Кетрін, взагалі не слід було чекати. До дванадцятої години вони мали зайти за нею на Палтні-стріт. «Пам’ятайте, завтра о дванадцятій!» — сказала Кетрін, прощаючись зі своєю новою подругою. Іншої, давнішої й авторитетнішої подруги, Ізабелли, відданістю й достоїнствами якої вона насолоджувалася протягом двох тижнів, вона майже не бачила упродовж вечора. Дарма що їй уже хотілося розповісти Ізабеллі про своє щастя, — вона з радістю погодилася з місіс Аллен рано покинути бал, по дорозі додому її серце підскакувало в грудях від щастя, як сама вона підскакувала на сидінні в кареті.