Нортенгерське абатство

Розділ XX

Містеру й місіс Аллен було шкода розставатися зі своєю юною гостею: її лагідна й весела вдача, турбота про її втіхи були їм приємними. Однак від поїздки з міс Тілні вона очікувала стільки радощів, що вони не могли їй відмовити в цих сподіваннях. До того ж через тиждень вони самі залишали Бат, і тому її відсутність мала відчуватися зовсім недовго. Містер Аллен супроводив Кетрін до Мільсом-стріт, де вона мала поснідати, і переконався, що нові друзі прийняли її дуже гостинно. Але сама вона так розхвилювалась, усвідомивши себе нібито членом їхньої родини, і так боялася мимохіть схибити й таким чином викликати їхнє несхвалення, що через збентеження в перші п’ять хвилин ледве було не захотіла повернутися з містером Алленом на Палтні-стріт.

Незабаром поводження міс Тілні й приязнь Генрі дещо послабили її почуття незручності. І все ж вона відчувала себе далеко не вільно. Нескінченні ознаки уваги з боку генерала також не допомагали їй здобути впевненість. Навпаки, хоч як дивно це виглядало, їй здавалося, що, якби він менше її помічав, вона б відчула полегшення. Його піклування про її зручності, його безкінечні наполегливі прохання, щоб вона більше їла, і його нескінченні побоювання, що їй усе не до смаку, — при тому, що вона ніколи в житті не бачила такої різноманітності страв за сніданком, — усе це ані на хвилину не давало їй змоги забути, що вона тут гостя. Вона вважала, що зовсім не заслуговує такої пошани, і не знала, як на неї відповідати. Вона не відчула впевненості, ані коли генерал почав виявляти нетерпіння з приводу відсутності свого старшого сина, ані коли він виказав незадоволення його запізненням після того, як капітан Тілні нарешті з’явився. Її боляче вразила надмірна суворість, з якою генерал докоряв синові, і це неприємне почуття зробилося гострішим, коли виявилося, що головним приводом для докорів стала вона сама, оскільки запізнення капітана було розцінено як ознака нешанобливого ставлення до гості. Таким чином, вона опинилась у дуже незручному становищі, бо, дуже співчуваючи капітанові Тілні, не могла розраховувати на його доброзичливість.

Капітан вислухав батька мовчки й не намагався виправдовуватися, чим підтвердив її побоювання, що пов’язаний з Ізабеллою неспокій у душі викликав у нього безсоння, через яке він так пізно піднявся. Це був перший випадок, коли їй довелося провести чимало часу в його товаристві, і вона сподівалася, що їй пощастить скласти свою думку про нього. Але, доки батько був у кімнаті, капітан майже не розмовляв, і навіть пізніше він, мабуть, був настільки не в гуморі, що вона не почула від нього нічого, окрім слів, які він пошепки сказав Елінор:

— Який же я буду радий, коли ви всі нарешті покинете Бат!

Метушня, спричинена зборами, приємною не була. Годинник пробив десяту, коли щойно винесли дорожні скрині, а між тим за розрахунками генерала їм на цей час уже слід було покинути Мільсом-стріт. Його шинеля, яку йому мали принести, щоб він міг одразу ж її вдягнути, опинилася в екіпажі, у якому він мав їхати разом з сином. Середнє сидіння у фаетоні не було приготовлене, хоча в ньому мали їхати троє, і до того ж служниця міс Тілні так усе заставила пакунками, що міс Морланд ніде було сісти. Підсаджуючи її, генерал так цим переймався, що їй коштувало зусиль врятувати своє нове письмове приладдя від того, щоб його не викинули з карети. Проте двері за трьома жінками нарешті зачинились, і четверня добре відгодованих породистих панських коней вирушила бадьорим підтюпцем, як звичайно пробігала тридцять миль від Бата до Нортенґера, розділених цього разу на два перегони. Коли вони від’їхали, настрій Кетрін одразу ж покращав: у товаристві міс Тілні вона не відчувала ані найменшої незручності. І, бачачи перед собою незнайому дорогу, з абатством попереду й фаетоном позаду, вона оглянулася на Бат без усякого жалю й проїжджала кожну милю, заздалегідь передчуваючи початок наступної. Далі йшла зупинка — нудьга двогодинного привалу в «Маленькій Франції», протягом якого можна було тільки їсти, не відчуваючи голоду, і прогулюватись, нічого не спостерігаючи. Ця зупинка трохи остудила її захват поїздкою в кареті, запряженій четвернею, у модному екіпажі з форейторами в пишних лівреях, що розмірено гойдались на стременах, яку супроводжували численні вершники, що ловко сиділи в сідлі. Якби вся компанія була в доброму гуморі, затримка не була б такою неприємною. Але генерал Тілні, незважаючи на те, що був такою чарівною людиною, нібито навмисне псував настрій своїм дітям, внаслідок чого в його присутності ніхто майже не розмовляв. Спостерігаючи за ним, помічаючи його незадоволення всім, що було в готелі, і його дратівливість стосовно готельних слуг, Кетрін проймалася все більшим страхом перед ним і відчувала, що дві години привалу перетворюються для неї на чотири. Нарешті, однак, розпорядження про від’їзд було віддано, і генерал, на превеликий подив Кетрін, запропонував їй решту шляху проїхати у фаетоні свого сина, а він сяде на її місце, оскільки погода, мовляв, чудова, і йому б хотілося, щоб вона побачила навкруги якомога більше.

Згадавши думку містера Аллена щодо прогулянок з молодиками в відкритих екіпажах, вона почервоніла й хотіла спочатку відмовитись, але, зміркувавши, що генерал Тілні не міг запропонувати їй нічого негожого, через кілька хвилин сіла до фаетона поряд з Генрі, відчуваючи себе найщасливішою істотою у світі. Після цього невеличкого випробування Кетрін переконалася, що фаетон є найкращим екіпажем у світі. Запряжена четвернею карета котилася, звичайно, дуже велично, але була громіздкою й потребувала багато клопоту — Кетрін ніяк не могла забути двогодинної зупинки в «Маленькій Франції». Фаетону вистачило б і половини цього часу, і його легкі коні були такими моторними, що якби генерал не побажав прокладати йому шлях у своїй кареті, він обігнав би її за півхвилини. Але переваги фаетона полягали не тільки в конях. Генрі керував ними так майстерно, так спокійно, без усякої метушливості, не хизуючись перед супутницею, не покрикуючи на коней — так несхоже на одного джентльмена-візника, з яким вона мала можливість його порівняти! І капелюх сидів на ньому так добре, і незліченні пелерини на його плащі виглядали так значуще! Кататися з ним у одному екіпажі, так само як і танцювати з ним, було, звичайно, неймовірною насолодою. До всіх її інших радощів вона удостоїлася його компліменту. Принаймні він від імені своєї сестри висловив Кетрін вдячність за згоду погостювати в неї, яка, виявляється, стала свідченням справжньої дружби, що заслуговує справжньої вдячності. Елінор, за його словами, живеться дуже несолодко: вона позбавлена жіночого товариства, а під час нерідких від’їздів батька іноді залишається зовсім сама-самісінька.

— Але як це може бути? — спитала Кетрін. — Хіба ви не живете з нею?

— Я лише іноді навідую Нортенґер. У мене є власний дім у Вудстоні, за двадцять миль від маєтку батька, і мені необхідно проводити частину часу там.

— Як ви, певно, за цим шкодуєте!

— Мені завжди шкода розставатися з Елінор.

— Але ж ви, певно, нудьгуєте не тільки за нею, але й за абатством! Тому, хто звик до такої домівки, як абатство, жити у звичайному парафіяльному будиночку, напевно, дуже незатишно?

Він усміхнувся й відповів:

— У вас, мабуть, дуже райдужне уявлення про абатство.

— Звичайно. Хіба це не одна з тих чудових старовинних будівель, про які читаєш у романах?

– І ви підготували себе до всіх тих жахів, які можуть статися в будівлях, «про які читаєш у романах»? Чи ви достатньо відважні? Ви не злякаєтеся, якщо перед вами раптом розсунеться стіна або гобелен?

— О, ні, я не думаю, що це мене дуже перелякає — адже в домі буде багато людей. Окрім того, він не був багато років незаселеним і покинутим, і його володарі не повертаються до нього зненацька, без попередження, як це звичайно відбувається в романах.

— Звичайно, ні. Нам не доведеться пробиратися навпомацки через хол, ледве освітлений тьмяним спалахом дотліваючих жарин, що дотлівають, або стелити постелі на підлозі зали без вікон, дверей будь-яких меблів. Але ви маєте знати, що коли юна леді потрапляє (будь-яким способом) у подібне місце, її завжди поселяють далеко від інших мешканців. І поки вони затишно влаштовуються на своєму кінці будівлі, вона, у супроводі старезної економки на ім’я Дороті, підіймається далекими сходами, іде нескінченними темними коридорами й потрапляє до приміщення, яке залишалось незаселеним відтоді, як якийсь дальній родич помер у ньому років двадцять тому. Чи витримаєте ви такі випробування? Чи ви не втратите самовладання, опинившись у темній кімнаті, занадто просторій і високій, освітленій єдиним слабким нічником, який дає змогу лише огледіти стіни, обтягнуті гобеленами з витканими на них фігурами в людський зріст, і ліжко, задраповане темно-зеленою тканиною або пурпуровим оксамитом і схоже на катафалк? Душа у вас не сховається в п’яти?

— О, цього зі мною не трапиться, я впевнена!

— Ви з острахом починаєте оглядати обстановку кімнати. І що ж ви там бачите? Не столи чи туалети, гардероби чи комоди, певно, залишки зламаної лютні біля однієї стіни, біля іншої — величезну скриню, відкрити яку годі й намагатися, а над каміном — портрет якогось величного воїна, риси обличчя якого справляють на вас таке сильне враження, що ви не можете відвести від нього очей. Тим часом Дороті, вражена вашою зовнішністю не менше, ніж ви воїном, вдивляється у вас дуже схвильовано і робить вам кілька незрозумілих натяків. Більше того, для підняття вашого настрою вона дає вам зрозуміти, що частину абатства, де вас поселили, безсумнівно, часто відвідують привиди, і попереджає, що ніхто з прислуги не почує вашого оклику. Після цього сердечного прощання вона робить вам кніксен і виходить, і ви до останнього відлуння прислухаєтеся до її кроків, що віддаляються. Коли ж, зовсім зневірившись, ви намагаєтеся зачинити двері, то з відчаєм бачите, що на них немає замка.

— О! Містере Тілні, як страшно! Нібито з книжки! Але насправді цього зі мною не трапиться. Я впевнена, що вашу економку звуть не Дороті. Добре, що ж буде далі?

— Першої ночі, можливо, ніщо не викличе у вас тривоги. Переборовши нездоланний жах, який вам навіяло ліжко, ви все ж таки лягаєте й на кілька годин поринаєте в неспокійну дрімоту. Але другої, або принаймні третьої ночі після вашого приїзду, безперечно, здіймається сильна буря. Оглушливий гуркіт грому, від якого здригаються стіни, гримить над горами, що оточують абатство. Гуркіт супроводжуються зловісними поривами вітру, і раптом вам здається, що ви помічаєте (адже нічник ще не погас), що оббивка на одній із стін коливається трохи сильніше, ніж на інших. Не в змозі вгамувати цікавість за обставин, що так її збуджують, ви миттєво зіскакуєте й, накинувши халат, намагаєтеся розгадати цю таємницю. Після нетривалих пошуків ви знаходите в гобелені розріз, так майстерно прихований, що за звичайних обставин його неможливо помітити навіть при найретельнішому огляді. Розсунувши тканину, ви одразу ж знаходите під нею двері; замкнені лише на масивні засуви й висячий замок, вони під дією ваших зусиль незабаром відчиняються, і ви з нічником у руці заходите до невеликого склепінчастого приміщення.

— Ні, я на таке не наважусь.

— Що? Після того, як Дороті повідомила вам про існування між вашою кімнатою й каплицею святого Антонія таємного підземного ходу завдовжки всього лише дві милі? Ви зможете встояти проти такої спокуси? Ні, ні, ви зайдете до цього невеликого склепінчастого приміщення, а через нього до кількох інших, не знайшовши в них, однак, нічого особливого. В одному з них, мабуть, ви побачите кинджал, у другому — кілька плям крові, а в третьому — уламки знарядь для тортур, і, таким чином, не знайшовши нічого незвичайного і побачивши, що вогонь у вашому нічнику ось-ось погасне, ви повернетеся до кімнати. Однак, коли ви знову будете проходити через склепінчасте приміщення, вашу увагу приверне велика старомодна шафа чорного дерева з золотом, яку раніше, хоч і уважно розглядалися, ви чомусь не помітили. Вас зі страшною силою тягне до неї якесь передчуття, ви відчиняєте її стулки й оглядаєте кожну шухляду. Спочатку ви не знаходите там нічого важливого, хіба що, мабуть, величезну купу брильянтів. А потім, однак, ви нарешті торкаєтеся прихованої пружини, і від цього відчиняється схованка. Перед вами з’являється згорток паперів, ви його хапаєте — в ньому багато дрібно списаних аркушів — і поспішаєте з дорогоцінною знахідкою до своєї кімнати, але ледве встигаєте розібрати: «О ти, хто б ти не був, до чиїх рук потраплять ці записки нещасної Матільди!», як ваш нічник раптово гасне, і ви поринаєте в непроглядну темряву.

— О, ні, ні, не кажіть так! Будь ласка, далі!

Але Генрі дуже розвеселило те враження, яке справила на Кетрін його розповідь, отож він не міг продовжувати її далі. Він уже був не в змозі говорити з належною урочистістю й тому попросив Кетрін стосовно записок бідолашної Матільди вдатися до власної фантазії. Прийшовши до тями, вона трохи зашарілася й заходилася переконувати його, що, попри свій інтерес до розповіді, зовсім не думала, нібито її справді чекає щось подібне. Міс Тілні, вона впевнена, нізащо не влаштує її в таку кімнату, яку він описав. Вона не має сумніву, що цього не станеться.

У міру того як вони наближалися до мети, її нетерпіння побачити абатство, ненадовго послаблене бесідою на зовсім іншу тему, знову разбурхаюсь, і за кожним новим поворотом дороги Кетрін тепер із трепетом очікувала, коли серед старих дубів побачить масивні стіни з сірого каменю з високими готичними вікнами, осяяні відблисками призахідного сонця. Будівля, однак, була розташована так низько, що вони в’їхали в головні ворота маєтку, в землі Нортенґера, не помітивши перед цим навіть якогось стародавнього димаря.

Вона не знала, чи може цьому дивуватись, але таке прибуття було для неї, безперечно, несподіваним. Проїхати між двома сторожками, які мали сучасний вигляд, і безперешкодно зупинитися біля самої території абатства, швидко їдучи по рівній і гладенькій дорозі, добре посипаній гравієм, — без якихось перепон, сигналів тривоги або урочистих церемоній, — це здалося їй неабияк дивним. Однак їй не довелося довго над цим розмірковувати. Сильний дощ, який раптом уперіщив, позбавив її можливості продовжити спостереження і змусив зосередити всі свої думки на тому, щоб уцілів її новий солом’яний капелюшок. І, потрапивши під стіни абатства, вистрибнувши за допомогою Генрі з фаетона, сховавшись під дахом старовинного ґанку, і навіть пройшовши до холу, де її зустріли її подруга міс Тілні та генерал, вона так і не пройнялася жахливим передчуттям своїх майбутніх лихих пригод і не уявила собі навіть на хвилину ті страхітливі події, які колись відбувались у тих похмурих стінах. Подуви вітру не донесли до неї зітхань нещасних жертв; вони не донесли до неї нічого більш неприємного, ніж дощові краплі, і, старанно струсивши воду з одежі, вона чекала запрошення до вітальні, щоб зрозуміти, куди ж вона потрапила.

Абатство! Так, вона була в захопленні від того, що справді потрапила до абатства. Але, оглядаючи кімнату, вона не бачила жодної ознаки, яка свідчила б про те, де вона перебуває. Меблі своєю пишнотою та вишуканістю цілком відповідали сучасним смакам. Камін, усупереч її сподіванням, не вразив її розмірами обтесаних за давніх часів масивних камінних брил, а був оздоблений похилими ґратами Рамфорда, облицьований гладко полірованим мармуром і прикрашений чудовим англійським фарфором. Вікна, на які вона особливо розраховувала, бо чула від генерала, що він дбайливо зберіг їхню готичну форму, також не відповідали картині, яку їй намалювала її уява. Звичайно, загострене склепіння залишилось, — їхня форма була готичною, і вони, мабуть, мали стулки, які відчиняються, — але їхні шибки були такими великими, такими прозорими, такими світлими! Для того, хто сподівався побачити густі переплетіння, важке камінне облямування, пофарбовані шибки, бруд і павутину, відмінність була вражаючою.

Генерал, помітивши її роззирання, почав говорити про тісноту приміщення й простоту обстановки, яка складається лише з найнеобхідніших для життя речей повсякденного користування, і таке інше. Разом з тим він тішився надією, що вона побачить у абатстві кімнати, гідні її уваги, і почав описувати дороге позолочене оздоблення однієї з них, але раптом дістав годинника, урвав свою розповідь і зі здивуванням оголосив, що вже двадцять хвилин на п’яту! Ці слова, здавалося, дали всім зрозуміти, що вже час розходитись, і міс Тілні потягла Кетрін за собою, показуючи своєю квапливістю, що розпорядок дня в Нортенґері підтримується найскрупульознішим чином.

Повернувшись до просторого й високого холу, вони широкими полірованими дубовими сходами з багатьма маршами й площадками дісталися довгої, широкої галереї. Уздовж однієї її стіни йшов ряд дверей, а вікна в іншій стіні освітлювали галерею і, як встигла помітити Кетрін, виходили в квадратний двір. Міс Тілні завела її в одну з кімнат і, ледве встигнувши висловити надію, що ця кімната їй сподобається, одразу ж вийшла, попросивши Кетрін зробити лише найнеобхідніші зміни в одягу.