Перетинаючи кордони

Оксана Панкєєва

Перетинаючи кордони

Якщо волею випадку вас перенесе в чарівний інший світ, де мешкають благородні королі, відважні лицарі і могутні маги, не варто думати, що ви потрапили в казку. Позбувшись, як вам здається, усіх старих проблем, ви негайно наживете нові. Коли вже у вас в минулому житті все було не як у людей, то чому ж тепер щось має змінитися? У милому казковому королівстві цих самих проблем - тільки вирішувати встигай, а пригоди самі знаходять тих, хто лінується їх шукати.

Замість прологу

Всяке буває з людьми. Життя іноді підкидає такі фішки, що ні в якому кіно не побачиш, тому як жоден сценарист при здоровому глузді до такого не додумається. А у хворого хто ж сценарій візьме?

Але ж починається все, можна сказати, дуже просто і навіть буденно. Наприклад, ось так …

Тобі двадцять один рік, і чотири з них ти цілком успішно вивчала іноземні мови, поки не трапилася катастрофа. Втім, і без цього все було погано. У батьків немає грошей, і твій останній курс під великим питанням. Хіба що татові знову почнуть платити зарплату, але це навряд. Але гроші то дарма, можна де-небудь самій підробити. Але ось потім ... Що робити потім? Втрапило ж здуру обрати таку екзотичну спеціальність, як іспанська мова! Конкурс був менший, на англійську взагалі не вступила б. А зараз? Тепер, як не прикро це визнавати, доходить, як до того жирафа, з великим запізненням, що конкурс був менший не просто так, а з найзрозумілішої причини. Що з цією спеціальністю робити? У великому місті можна було б спробувати влаштуватися, але для цього треба там жити. А щоб там жити, треба мати таку роботу, з якої вистачало б і на життя, і на квартиру. А ще прописатися якимось чином, а то ж взагалі нікуди не візьмуть... Замкнуте коло. Щоб знайти таку роботу, треба мати або знайомства, або феноменальне везіння, а ні того, ні іншого немає. Так само як і ще однієї корисної якості, котрій важко знайти назву, але завдяки якій люди примудряються влаштовувати своє життя в таких самих, і навіть набагато гірших, обставинах. Закономірний фінал: покидатись пару місяців, доки з гуртожитку не виженуть, і валити додому, в рідні Великі Кульбаби, задрипане районне містечко, де взагалі робити нічого. Хіба що гарувати на тому заводі, де татові зарплату не платять. Або на базарі. Кому потрібен іспанський в рідному місті?

І ось плентаєшся ти з нічного поїзда пішки додому, тому як автобуси вже не ходять, а на таксі, зрозуміло, грошей нема. Міркуєш про все це, і така безнадія вимальовується, хоч топися. Буває ж, що людині по життю взагалі ні в чому не щастить. Ні в любові, ні в роботі, а в фінансовому питанні - зовсім повний провал. Ідеш ти ось так і навіть не розумієш, що ці проблеми раптом стають смішні і вже неактуальні, оскільки життя скінчилося і все пропало в прямому сенсі. У самому прямому, який тільки буває. І коли тебе раптом хапають за горло ззаду, ти встигаєш тільки побачити блиск леза в світлі ліхтаря і запізніло згадати, що містом давно ходять чутки про маніяка.

Звісно, в такий момент ніякому ідіоту не спаде на думку міркувати про паралельні світи, чарівників, ельфів, принців та інші там казки. Які вже тут казки? …

Глава 1

Пух спитався Крістофера Робіна: «Як вони сюди потрапили?» А Крістофер Робін сказав: «Звичайним шляхом. Зрозуміло, що це значить? »

А. Мілн

У королівстві Ортан, як і на всьому континенті, що простягнувся з півночі на південь від Білого океану до Містралійськіх морів, ніхто в житті не подумав би назвати чарівників, ельфів і гномів казками. Хоча б тому, що чарівники і гноми благополучно проживали поряд з людьми, а від ельфів залишилися численні і переконливі свідоцтва їх існування. І про паралельні світи було достовірно відомо, що такі існують, чому були наочні докази - так звані переселенці. Ніхто достеменно не знав, чому і як відбуваються переміщення, проте всі знали точно, що це буває. Допитливі маги, що займалися дослідженнями в цій царині, навіть вивели кілька закономірностей згаданого явища, проте зрозуміти його механізм так і не змогли. А іншим мешканцям світу було все одно, чого, чому і звідки беруться ці дивні чужинці. Звідки б не взялися, аби не заважали - не лізли зі своїм статутом у чужий орден, не намагалися переробити світ на свій смак, не ображали суспільну мораль і взагалі давали корінним мешканцям жити спокійно. В ту ніч, коли королівство Ортан в черговий раз поповнилося переселенцем, корінні жителі спали спокійно. Ніч була звичайнісінькою, нічим не примітною, яких в році буває повно. Не було ніякого свята, ніяких магічних знамень, і з астрономічної точки зору вона теж нічим не була цікава. Навіть дощу не було. Так що уявити, що саме сьогодні трапиться щось дуже важливе для долі королівства ніхто не міг.

Однак чомусь - і зовсім незрозуміло, чому - не спалося декому в цю ніч, хоча люди були всі молоді і здорові, і безсонням не страждали.

***

... Буває ж так! Тобі тридцять, ти красень чоловік п'яти з лишком ліктів росту, і у тебе є все, що тільки можна побажати. Здоров'я - хоч греблю гати, про твою надлюдську силу складають легенди і балади. Гроші - хоч купайся в них, скарбниця дракона здатна забезпечити людині безбідне існування на все життя, а ти випатрав їх чотири, не рахуючи того, що належало тобі просто у спадок. Жінки - зомлівають, ледь почують твоє ім'я, хоча тобі це, взагалі, байдуже, адже тільки одна з них для тебе найдорожча у світі, і ви щасливі, щоб не подейкували з цього приводу злі заздрісники. Влада - вона тебе ніколи не вабила, але якщо кому цікаво, то ти все ж таки принц і перший спадкоємець престолу (нехай пошлють боги твоєму кузену-королю довге життя, хорошу дружину і побільше інших спадкоємців!). Слава - її вже більше ніж достатньо: в королівстві Ортан, та й на всьому континенті навряд чи знайдеться людина, яка не чула про твої подвиги...

І якби хтось набрався нахабства і запитав принца-бастарда Елмара, якого ж дідька йому ще не вистачає, потиснув би його високість могутніми плечима, опустив би пронизливо-сині очі в томик класичної поезії, зітхнув би сумно і промовчав. Тому що навряд чи зрозумів той хто запитав, що відбувається в загадковій душі першого паладина корони, почуй він навіть пряму відповідь. Якщо б міг зрозуміти, не питав би. Та й нема чого знати кожному зустрічному поперечному, що під сталевою бронею могутніх м'язів б'ється серце поета, і принц-бастард не замислюючись віддав би свою військову славу за те, щоб уміти витончено сплітати слова. Але нажаль! - поет з Елмара виходив нікудишній, та, оскільки цінителем він був справжнім, всю нікчемність своїх поетичних експериментів усвідомлював повністю. Ось і залишалося сидіти в бібліотеці з пляшкою доброго вина, вчитуватися в безсмертні рядки давно покійних бардів, насолоджуючись їх неповторною гармонією, і роздумувати про речі піднесені і прекрасні. Так було і в цю ніч...

***

Не спав і веселун Жак, особистий блазень і великий друг його величності короля. Його долали почуття і думки, навіть віддалено не схожі на світлу печаль принца-бастарда Елмара.

Адже буває і так... Тобі всього лише двадцять шість, а ти вже досяг таких неймовірних вершин, що придворні зеленіють від заздрості і з таємною надією чекають, коли ж нарешті його величності набридне нахабний вискочка і можна буде насолодитися падінням і приниженням нинішнього королівського улюбленця. Дочекаєтеся, як же .. Погано ви знаєте короля, панове придворні. А блазня, можна сказати, і зовсім не знаєте...

А почалося все з того, що принц Мафей став бачити віщі сни. Це нікого не здивувало, маги, вони взагалі з дивацтвами... але треба ж було такому статися, щоб йому приснився саме Жак! Та ще за таких обставин, що бідному блазневі погано зробилося, коли він про це дізнався. Менше всього на світі йому хотілося опинитися в такому становищі - лежати на столі, залитому кров'ю, та ще щоб якийсь незнайомий містралієць при цьому бив йому морду... Крові Жак взагалі боявся до безтями, а, побачивши містралійця, намагався перейти на інший бік вулиці. Але якщо Мафею все це приснилося... Страшно, панове, справді страшно! Настільки, що навіть товариство прекрасних пані не допомагає. Ледве заплющиш очі, приходять кошмари, і хоча у Жака сни не віщі, але виходять куди мальовничіші, ніж у будь-якого ясновидця.

Ось і цього разу, прокинувшись в холодному поту, блазень довго сидів обхопивши коліна руками. Тремтіння не відпускало. Тоді він встав, спустився в кабінет і тремтячими руками налив собі пивний кухоль самогону, після якого відчуття страху трохи притупилося. Потім Жак сів на підлогу і тихо заплакав.

***

Не спала в цю ніч і танцівниця Азіль, але за набагато більш простої і приємної причини. Вона натхненно і самовіддано кохалася з випадковим кавалером, з яким годину тому познайомилася на вулиці і який на світанку повинен був зникнути з її життя назавжди. Так було потрібно, хоча танцівниця не зовсім розуміла навіщо. Азіль - підкидьок, знайдений біля дороги хітанами, що кочували, - не мала гадки, хто вона така, поки одного разу один з коханців не поставив питання, чи людина вона взагалі? А потім взяв за руку і повів до мага, який і пояснив дівчині, що вона - німфа. Правда, більше нічого зрозумілого маг сказати не зміг, бо люди знають про німф вкрай мало, але Азіль і за це була вдячна. Принаймі, вона переконалася в тому, що її дивацтва насправді абсолютно нормальні для німфи і що все йде як треба. Нехай люди цього не розуміють, нехай думають, що якщо жінка бачить щось, недоступне звичайному людському зору, то вона відьма, якщо говорить незрозумілі речі - ненормальна, ну а якщо має звичай проводити ночі з різними чоловіками - повія... Дурна справа вимагати розуміння від людей. Втім, зараз, коли Азіль прожила в столиці майже три роки, кожен чоловік вважав за велику честь удостоїтися уваги танцівниці і отримати на додачу до незабутньої ночі ще й частинку природної магії німфи, яка приносила тільки добро. Ну а жінки як і раніше вважали її повією, притому безкоштовною і тому особливо зіпсованою. Що з них взяти...

А незрівнянна Азіль не розуміла, як можна спати з чоловіком, якого ти не хочеш, і як можна брати за це гроші? Це взагалі блюзнірство - брати гроші за любов.

***

Учениця лікаря Тереза ​​чоловіків не любила. Дотики, загравання і навіть розмови про інтимне викликали у неї огиду і страх. Так буває, і дуже часто, і написано на цю тему безліч психологічних досліджень, але нікому від цього не стає легше. Тереза ​​жила в королівстві Ортан вже півтора року - з тих пір, як вона перемістилася сюди зі свого світу за обставин, які при всьому бажанні не можна було назвати приємними. За цей час вона трохи заспокоїлася, обжилася, знайшла собі роботу і зайнялася вивченням місцевої медицини, але відраза і страх перед чоловіками так і не пройшли. Наставниця хитала головою і казала, що будь-яка психотравма лікується, треба тільки переступити один раз через свої релігійні забобони і піти в храм Мааль-Блі, а християни тут нічим не допоможуть, до них і звертатися не варто.

У цю ніч Тереза ​​теж не спала, але особисті проблеми учениці лікаря не мали ніякого відношення до причини її безсоння. Просто вранці вона повинна була здавати наставниці черговий іспит і дуже хвилювалася. Не тому, що чогось не вивчила - такого з нею ніколи не бувало. Просто Тереза ​​переймалась перед кожним іспитом через надмірно розвинене почуття відповідальності.

***

А ось його величність король Ортану Шеллар III взагалі не переймався. Єдине, що могло викликати у нього неприємні відчуття, було дзеркало, але в даний момент його поруч не було.

... Так теж буває. Тобі тридцять два, і ти - король. Нехай твоя влада не абсолютна і не безмежна, але все ж ти повелитель досить великої держави. Ти вільний страчувати і милувати, починати і припиняти війни, роздавати і відбирати титули і багато іншого, але є дещо, чого ти аж ніяк не можеш змінити при всій повноті своєї влади, і це дещо кожен день дивиться на тебе з дзеркала. Є речі, непідвладні навіть королям...

Шеллар ще не лягав, але зовсім не тому, що йому щось заважало, просто він... взагалі спав мало - чотирьох годин на добу цілком вистачало для того, щоб нормально жити і працювати. А оскільки до півночі всі державні справи були закінчені і два стомлені секретаря милостиво відпущені спати, король грав в шахи з придворним магом Істраном. Шахи з'явилися в Ортані нещодавно, але ніхто так до пуття і не зрозумів, хто і звідки їх завіз. Грішили на самого Шеллара, через те що, по-перше, всі сліди обривалися на ньому; по-друге, він дуже полюбив цю гру і намагався поширити її при дворі. На жаль, крім метра Істрана, гідних суперників для глави держави не знайшлося. Хтось, правда, бачив, що король нібито грав в шахи зі своїм блазнем, але навряд чи його величності вдалося домогтися від нехлюя Жака більшого, ніж від своїх міністрів і інших придворних.

- Як поживає малюк? - поцікавився король, переставляючи ферзя. - Я давно вже з ним не спілкувався через всю цю веремію з орденом Правиці Господньої...

- Ви маєте на увазі принца Мафея? - уточнив метр Істран. - Як зазвичай. Я іноді просто не знаю, що з ним робити. Виховання принца було вкрай знехтуване ще в дитинстві. На щастя, принц був ще занадто малий, щоб озлобитися і перетворитися на мстиву, аморальну істоту, що було б загрозою для всього світу, і мені вдалося хоч щось зробити. Але неуважність, безвідповідальність і несерйозність принца, з якими не можу впоратися навіть я, цілком можуть коли-небудь...

- Та нехай, - посміхнувся Шеллар. - Можна подумати, він народився злісним і аморальним! Принц був доброю і славною дитиною і виріс нормальним хлопцем. А нехлюєм він був завжди. Їм і залишився. Може, з віком стане розсудливішим. Ви ж самі казали, що з ельфами це відбувається років після ста...

- Повірте, ваша величносте, цьому світові дуже пощастило, що малюк не встиг ще дійти до думки, що, коли тебе ображають, можна дати здачі. Що ж стосується його нехлюйства, то здається, він досить дорослий, щоб розуміти, що робить! Невже важко зрозуміти, що володіння такою Силою накладає певні обмеження?

- Повірте, метре, в п'ятнадцять років це дуже важко. Всі діти в усі часи порушували заборони просто тому, що їм хочеться. Хтось курить в затишному куточку, хтось лазить до дівчат у вікно, а хтось пробує чаклувати в міру сил.

- Саме так - в міру! А якщо не в міру? Я безліч разів забороняв йому тягти з інших світів що завгодно, пояснював, що це може бути небезпечно. І ви пояснювали. І Жак пояснював. На конкретних прикладах. І даремно.

Король зітхнув, знову переставив ферзя і повідомив:

- Вам мат, метре Істране.

- Мат так мат, - байдуже погодився маг і став складати фігури в коробку. - Піду я, ваша величносте, подивлюся, що там робить наш принц Мафей. А то щось на душі у мене неспокійно.

***

Вищезгаданий принц Мафей теж, зрозуміло, не спав. Гріх було не скористатися тим, що наставник пішов поспілкуватися з королем, і не пошурувати швиденько в інших світах. Принц не міг зрозуміти, чому всі так прагнуть заборонити цю захоплюючу розвагу? Він був упевнений, що коли-небудь йому попадеться щось настільки незвичайне, що всі відразу зрозуміють, як були не праві. А ще Мафей потай мріяв, що в один прекрасний день врятує від смертельної небезпеки дівчину своєї мрії і вона тут же його полюбить... Правда, він погано уявляв собі цю дівчину, але був упевнений, що впізнає її, коли побачить. Як мінімум, вона повинна була бути прекрасна (а як же інакше!), Не обтяжена забобонами, ніби секс на першому побаченні - свідоцтво аморальної поведінки, і звичайно при спілкуванні з його високістю буде з інтересом підтримувати розмову про магію, а не цікавитися формою вух принца. Нездоровий інтерес інших до його вух просто дратував. Ну, виросли вони довшими, ніж у оточуючих, і загострені кінчики обов'язково стирчать з-під волосся, так що, обов'язково потрібно на них витріщатися? Якщо вже на те пішло, він і не повинен бути схожий на інших людей хоча б тому, що він і не людина зовсім... ну, не зовсім людина, якщо точно.

Юнак сів на підлогу схрестивши ноги, витягнув руки перед собою і зосередився. За правилами слід було чітко уявляти, що саме йому треба, і подумки дотягнутися до потрібного об'єкту, але насправді Мафей ніколи цього не робив. Набагато цікавіше було схопити щось невідоме і потім довго вивчати, намагаючись зрозуміти, що це може бути і для чого знахідку можна використовувати. В цьому і була вся принадність «сліпого полювання», заради цього, власне, і порушувалися суворі заборони наставників.

Принц закрив очі, дозволивши свідомості вільно плавати десь в просторі, ні на чому безумовно не фіксуючись, і став чекати радісного моменту, коли в руки потрапить невідоме «що-небудь»...

***

І ще де-хто не спав тієї ночі, хоча не мав ніякого відношення до королівства Ортан і знаходився від нього дуже і дуже далеко, в Зелених горах, на півночі суміжної Містралії. Він уважно читав наспіх зшитий тонкий зошит і невдоволено бурчав собі під ніс хитромудрі лайки. Трохи віддалік від нього сиділа дівчина в чоловічому одязі і похмуро грала тонким кинджалом.

Буває ще... Втім, ні бурхлива біографія, ні службові таємниці професійного вбивці не годяться для публічного обговорення, отже не варто на них детально зупинятися. Як буває, так і буває. Не наша це справа, і чіпати її собі дорожче вийде.

- Закінчуй матюкатися, - сказала нарешті дівчина. - Набридло.

- Ти це читала? - запитав чоловік, киваючи на рукопис.

- Читала. Лайно. Цікаво, хто цю легенду склав?

- Вважаю, особисто полковник Сур. Краще б фахівцям доручив. Та й підібрали нашу команду, повинен сказати, невдало. Знайшли таке собі любляче подружжя...

- Думаєш, мені це приємніше, ніж тобі?

- Не приємніше, а простіше, - закрив зошит чоловік.

- Чим же це? - насупилася дівчина.

- Тим, що «дружині» не обов'язково зображати пристрасну любов, тим більше що ти цього не вмієш і не зможеш. Люди просто подумають, що тебе проти твоєї волі видали заміж, тільки і всього. Це часто-густо трапляється. А ось мені доведеться працювати по повній програмі. По-перше, - він почав загинати пальці, - я повинен бути в тебе закоханий, раз я тебе домігся навіть проти твого бажання. По-друге, я повинен бути досить аморальним, раз примусив дівчину до шлюбу. По-третє, я або повний придурок, раз не бачу, як ти до мене ставишся, або повний засранець, якщо бачу, але вважаю це не трагедією, а просто приводом показати, як я вмію приборкувати непокірних дівчат.

- Ну ось і залишайся повним засранцем. Тобі це буде не так уже й важко зобразити. Тільки май на увазі, якщо ти почнеш мене приборкувати насправді...

- Не будь дурепою. Не насправді, а якби-то. І якщо нам знадобиться запевнити оточуючих, що я тебе б'ю, будеш, якщо треба, кричати, плакати і просити пощади, а на наступний день всім скаржитися. Про те, що ти можеш дати мені здачі, на час операції забудь. Ти не вбивця Саета, а донья Маргарита, вихована дівчина з хорошої сім'ї. Бідної, але чесної.

- Огидно, - з почуттям повідомила дівчина. - Принизливо і огидно.

- Це ще не найстрашніше, - зітхнув потенційний чоловік.

- А що саме?

- Те, що репутація засранця може нам сильно перешкодити в наших пошуках. Розумієш? Негативне ставлення оточуючих...

- Розумію. А що робити?

- Можна трохи переінакшити. Припустимо, я людина, в цілому, непогана і справді тебе люблю, а ти погодилася вийти за мене заміж в надії, що притерпиться, то й пригорнеться. І ми чесно намагаємося притертися один до одного. Але ця версія зажадає від тебе трохи більше зусиль.

- А від тебе менше.

- Незрівнянно. Негативні ролі завжди важчі. Якщо хочеш, спробуємо попрацювати з першим і другим варіантом, потім порівняєш.

Дівчина кивнула і сказала:

- Знаєш, спочатку мені навіть не хотілося полювати на цю відьму. Я вважала, що її жертви повністю заслужили свою долю, але обов’язок є обов’язок, і наказ є наказ. Тепер же... коли я зрозуміла, що мені реально належить... я б її голими руками задушила.

- Похвальне прагнення. Тільки не забудь, що вбити її - справа друга. Перша - повернути гроші.

- Послухай, - образилася дівчина - Я теж знаю інструкції і не гірше від тебе вмію їх виконувати.

- Зрозуміло, - криво посміхнувся чоловік. - Тобі ж, напевно, вже розповіли, що інструкції - моє слабке місце. Я ніколи не мав до них поваги і порушую при кожній нагоді. Отже, виконувати інструкції ти, вже точно, вмієш краще...

***

Помітивши краєм ока сторонню хмарку посеред бібліотеки, Елмар підняв голову. З сірого туману виникла перелякана фізіономія зведеного брата Мафея і благально заблимала очима. «Знову накоїв щось», - невдоволено подумав Елмар, розуміючи, що зараз йому доведеться залишити своє затишне крісло і вирішувати чужі дитячі проблеми.

- Що в цей раз? - з усією можливою суворістю запитав він, коли Мафей матеріалізувався повністю. - Знову щось витяг і не знаєш, що з цим робити?

- Не щось, - жалібно відповів недолугий брат. – Когось.

- Так це від «когось» у тебе шишка на лобі? Розповідай.

- Ходімо, дорогою поговоримо, - тяжко зітхнув принц Мафей. - А то вона пів палацу побудить...

- Починай, - скомандував Елмар. - Не піду ж я в халаті і капцях.

Принц-бастард почав поволі натягувати чоботи, а братик знітився, не знаючи, як почати.

- Загалом, я виловив дівчину... - повідомив нарешті він.

- Живу-здорову? - уточнив Елмар.

Відповідно до законів світобудови з будь-якого світу можна було вилучити тільки те, що в найближчу хвилину і так припинить існування, тому люди, які потрапляли до рук Мафею мало не частіше, ніж речі, зазвичай вмирали на місці, і рятувати їх було вже пізно. Живими залишалися тільки ті, кому в найближчу хвилину траплялася смерть несподівана і миттєва.

- Здоровіше нікуди! Це вона мені гулю наварила! Я не встиг і рота розкрити, як вона крутнулась, вхопила перше, що під руку потрапило, і з криком: «Я тобі покажу, маніяку, збоченцю шмаркатий!» - засвітила мені межи очі так, що іскри посипалися. Я з переляку перемістився не дивлячись, куди, потрапив в чиюсь спальню... звідти вже до тебе.

- Що ж, вітаю... - посміхнувся Елмар. - А якби це була не дівчина, а воїн в запалі бою, який щойно гарненько замахнувся мечем?..

- Здається, вона і є войовниця. Вона так одягнена... ну, в штанях, в черевиках... Пішли швидше, там двері, звичайно, заклинанням запечатані, але раптом вона її виламає і побіжить палацом... Ще вб'є кого-небудь.

- М-да, - хмикнув принц-бастард. - Шкода, що не трапиться їй на шляху пан Хаббард, навіть прикро, що його віднедавна не пускають до палацу...

Елмар застебнув похідну куртку, яку накинув для швидкості - на камзолі було занадто багато застібок, - і повідомив, що готовий.

- Ага... - відразу занервував Мафей і став розминати пальці, перед тим як чаклувати. - А куди? Прямо в мою кімнату?

- Та ні, мабуть, краще в коридор. Я з нею через двері побалакаю. Не вистачало, щоб перший паладин його величності бився з розгніваним дівчиськом. Ну ходімо.

Елмар обійняв брата за плечі, той зробив кілька пасів, і навколо них згустилась пухнаста, сіра, як зайчик, хмарка. Коли вона розсіялася, брати вже стояли біля дверей в кімнату принца Мафея. Було чітко чутно, як зсередини хтось люто колупається в замку, лаючись стиха.

Елмар спочатку акуратно постукав. Скрегіт і лайка припинилися - мабуть, дівчина все ж була не настільки розгнівана, щоб зовсім забути про обережність.

- Пані, - якомога ввічливіше почав Елмар. - Я прошу мене вибачити за те, що порушив ваше усамітнення, але чи не будете ви такі люб'язні впустити мене?

- Бачите... Я не знаю, як відчинити двері, - розгублено відгукнулися з кімнати.

- Це не проблема, я зараз сам відкрию, тільки благаю вас не кидатися на нас з важкими предметами і вислухати мої пояснення. Вам тут абсолютно нічого не загрожує.

- А де я, власне?

- У королівському палаці, в кімнаті принца Мафея, вельми безладного юнака, який досить безвідповідально бавиться з Вищими Силами.

- Заходьте, - рішуче сказала дівчина. - Але врахуйте, у мене є газовий балончик.

Елмар кивнув на двері:

- Відкривай. І негайно йди повідом про все Шелларові і метрові Істранові.

- Як! - з жахом вигукнув Мафей. - Я думав, що ти їм сам скажеш!

- Будь чоловіком. За свої вчинки потрібно відповідати. Покарання від наставника ти заслужив. Або ти хочеш, щоб пані, яку ти на смерть перелякав, випробувала на тобі свою загадкову зброю? Тоді йди до неї, а я піду до короля. Тільки прочуханку від метра Істрана ти все одно отримаєш, правда, пізніше.

Мафей насупився, клацнув пальцями і ляснув долонею по замку. Потім він сумно поплентався геть, а Елмар статечно обсмикав куртку, поправив волосся і легенько штовхнув двері.

Здобич капостливого братика стояла біля дальньої стінки і насторожено зиркала на принца-бастарда з-під солом'яного чубчика. Дівчина видалася дійсно сильно схожа на воїна - в світло-блакитних штанях, важких черевиках і куртці з чорної шкіри, з коротко підрізаним волоссям, зібраним на потилиці в куций пучок. Однак войовницею вона не була, це Елмар визначив відразу - за манерою рухатися, за нездатністю вибрати стратегічно правильну позицію в кімнаті і по тому безмовно-захопленому інтересу, який миттєво виник в її очах тільки побачивши красеня чоловіка.

- Принц-бастард Елмар, перший спадкоємець корони Ортану, - церемонно представився він, кланяючись згідно з етикетом.

- Мене... мене звуть Ольга. - Було видно, що дівчина спантеличена і розгублена, але зомлівати не збирається. Ім'я у неї було саме що ні на є бойове, схоже на брязкіт металу. А титулів, мабуть, не було.

- Прошу вас, присядьте ось в це крісло, - запропонував Елмар, - і поговоримо. У вас, напевно, до мене маса питань.

***

Ледве звернувши за ріг, принц Мафей зіткнувся ніс до носа зі своїм наставником і з августійшим кузеном, які прогулювалися по палацу.

- Так-так, - суворо мовив метр Істран, насупивши сиві брови. - Що ми тут робимо посеред ночі, парубче?

- Я... я вас шукаю, - чесно видихнув учень і опустив очі, запекло колупаючи чобітком мармурову плитку підлоги. - Я... у мене там...

- Зрозуміло, - зітхнув король. - Знову труп посеред кімнати. Килим доведеться чистити знов... Що, на цей раз Елмар відмовився тягати і закопувати в саду результати твоїх експериментів?

- Ні... тобто... там жива дівчина. Елмар з нею розмовляє.

- Чому Елмар, а не служба адаптації? - підняв брову Шеллар III.

- Я забув... Я злякався... Вона мене стала бити, і я...

- Метре Істране, - насупився король. - Розберіться, будь ласка, з цим неподобством. Мене перемістить до... - Він покосився на принца і ухильно закінчив: - Самі знаєте куди. А принц нехай негайно відправляється в мою спальню і лягає в ліжко. З цим великим магом, побитим дівчиною, ми завтра розберемося.

Мафей, згораючи від сорому, кинувся в бік королівської опочивальні, а метр Істран витончено струснув кистями рук і запитав:

- А назад ви як доберетеся, ваша величносте?

- Не заблукаю же я у власній столиці! Тут недалеко.

- І думати не смійте ходити вночі містом без охорони, та ще в такий час...

- Добре, добре, - не став сперечатися король. - зв'яжіться зі мною хвилин через двадцять і заберете назад. Або надішлете когось з підлеглих.

Метр несхвально похитав головою і легким помахом руки окреслив навколо короля невидиме півколо.

***

Через п'ять секунд його величність матеріалізувався посеред вітальні свого блазня. У будинку було темно, але нагорі в спальні чулися невиразні здавлені звуки. «Знову у Жака коханка... Та ще неодмінно4 виявиться, що це моя нинішня фаворитка, чарівна Аліса... - невдоволено подумав король. - Що вони всі до нього липнуть? Зараз увійду, знову скандал буде. При дворі розмов на місяць. Та й свинство, звичайно, стягувати людину з подружки та змушувати працювати посеред ночі...» Робити, проте, не було чого, не дарма ж він, врешті-решт, прийшов. Король піднявся по сходах і голосно постукав у двері спальні, даючи невірній фаворитці час сховатися і уникнути скандалу, проте замість очікуваної панічної метушні зі спальні долинув несамовитий крик. Зрозумівши, що коханкою тут і не пахне, а з Жаком сталося щось серйозне, король швидко розстебнув верхні гачки камзола і дістав з пахвової кобури дуже дорогий і безвідмовний лондрійській пістолет - останнє диво техніки, популярне серед спецслужб усіх держав. Потім рішуче штовхнув ногою двері і увірвався в кімнату. Однак жодного ворога він не виявив. Тільки в дальньому кутку хтось невиразно вискнув і став повільно осідати на підлогу.

- Тьху! - Шеллар неквапливо прибрав пістолет в кобуру і включив освітлювальну кулю. - Жаку, що відбувається? Я вже вирішив, що тебе вбивають!

- Я теж... - ледь чутно долинуло з кута. - Ну ви мене й налякали...

- Чим? Стуком у двері? Що з тобою відбувається? Чому ти сидиш в кутку голяка серед купи недопалків? Самогоном від тебе тхне на всю кімнату!.. Навіщо волаєш, як ненормальний? У тебе з головою все в порядку?

- Ні. - Жак вибрався з кута і потягнув до себе халат.

Король поспостерігав, як він намагається поцілити в рукава, і похитав головою.

- Це помітно. Підемо в вітальню, зберешся з думками і поясниш, що відбувається.

- Добре, - покірно кивнув королівський блазень і поплентався до сходів.

Жак не став вмикати світло у вітальні, тільки запалив свічку, поставив її на стіл і запрошуючи махнув рукою. Потім поліз до буфета і добув звідти неабияку бутель з самогоном.

- Вам налити? - тихим безбарвним голосом поцікавився він.

- Трохи, - кивнув король, сів у крісло і став не поспішаючи набивати люльку. - Просто щоб ти не спивався наодинці.

Жак з жалем подивився на кружку, потім дістав з буфету дві чарки і тарілку з сиром.

- Краще я сам наллю, - сказав король. - А то в тебе руки трусяться.

Жак змучено кивнув і сів у крісло. Король почекав, поки блазень вип'є і віддихаєтеся, потім запитав:

- Так що трапилося?

- Так, загалом, нічого... реального. Поки що. Мені просто наснилося жахіття.

- І як часто з тобою таке буває?

- Трапляється... Може, не варто про це говорити? Мені вже краще.

- Варто. Ти останнім часом якийсь сам не свій. Постійно сняться кошмари? І давно?

- Ні.

- Може, хтось тебе зурочив?

- Ні, не тому... - Жак зітхнув: - Мені розповіли про сон Мафея.

На обличчі короля негайно з'явилося щось тверде і недобре, в світлих, майже безбарвних очах засвітився крижаний гнів.

- Хто? - коротко спитав він. - Хто посмів?

- А чому ви так гнівайтесь? Та хто завгодно. Яка різниця.

- Я заборонив. Я хочу знати, хто посмів мене не послухатися. Знали тільки Мафей і метр Істран. Це, зрозуміло, Мафей? ..

- Знали слуги і всі придворні, - криво посміхнувся Жак. - Якщо для вас так важливо, мені сказала графиня Монкар. Ваша офіційна фаворитка. Я не виправдав її надій, і вона мені помстилася отже. Дуже дієво, треба сказати.

- Безсовісна, жорстока курва! - вилаявся король. - Я був про неї кращої думки. Чим же ти так її образив? В ліжку не шанував? До речі, якщо вже зайшла про це розмова, наведи хоч якийсь лад у своєму особистому житті і постарайся виключити з нього моїх фавориток. Мені не шкода, але виходить негарно.

- Я розумію, - зітхнув недолугий блазень. - Але вони такі гарні жіночки, що іноді не вистачає сил відмовитися.

- Можна подумати, вони тебе відверто домагаються.

- Ні, просто акуратно спокушають...

Король злегка нахилив голову і втупився на свого блазня з неприхованою цікавістю:

- Послухай, Жаку, ти можеш пояснити, чому вони до тебе так і липнуть? Не враховуй це за докір, мені просто цікаво. Їм що, медом намазано? Ти, звичайно, симпатичний хлопець з добре підвішеним язиком, і я розумію, чому на тебе вішаються юні городянки, але мої придворні пані?.. Графиня Монкар, герцогиня Дваррі, холодна красуня Ельвіра та інші благородні повії, які й не глянуть на чоловіка, якщо він тільки не багатий впливовий аристократ в тридцятому коліні. Що вони в тобі знаходять, що їх змушує стрибати до тебе в ліжко, ледве встигнувши вибратися з мого?

- Тим же, чим і ви, - лукаво задер брову Жак. Видно було, що блазень вже оговтався від своїх кошмарів і знову стає собою - веселим, іронічним і усміхненим.

- Я? - насупився король. - Не мороч мені голову, я відмінно знаю, як до мене ставляться мої придворні пані. Вони пускають мені бісики, домагаються моєї уваги, сплять зі мною, варто тільки цього побажати, нахабно лестять в очі, намагаючись приховати, що насправді я їм огидний... і позаочі називають виродком. Дорогі подарунки і статус королівської коханки - ось що їх до мене приваблює. Жінкам подобається золото, сукні, прикраси і становище в суспільстві. А до чого тут ти?

- Ви пропустили найголовніше! - засміявся Жак. - Найбільше їх приваблює ваша корона. Вони шалено хочуть собі таку ж.

Король стиха вилаявся. За п'ять років правління йому так часто дошкуляли розмовами про шлюб та сім'ю, що він встиг набути стійку відразу до цієї теми. Шеллар III був переконаним холостяком і жахався однієї думки, що рано чи пізно йому доведеться обзавестися дружиною. А всі, кому не ліньки, вважали своїм обов'язком нагадувати королеві про те, що династія потребує спадкоємця. Кілька разів на день.

- Вони знають, що ти користуєшся моєю приязню, - зробив висновок король, - і намагаються у тебе вивідати, як цього можна досягти? Цікаво, і що вони сподіваються почути? Ти ж не жінка, ти просто мій друг.

- Бачите... - Жак зітхнув і посерйознішав. - Вони якимось чином знають про те, що була одна жінка, до якої ви ставилися зовсім інакше, ніж до інших. Не знаю, звідки їм це стало відомо. Але кожна ваша нова фаворитка, мавши честь кохатись з вашою величністю, обов’язково приходить до мене сподіваючись розколоти мене на предмет того, якою була ця жінка і що ви в ній знайшли. Щоб корисливо використати цю інформацію.

- І що ти їм говориш? - поцікавився король.

- А що я можу сказати? Я вам свічку не тримав. Ви ж зі мною на цю тему не були відверті, всупереч очікуванням наших пані. Я їм різні речі говорю. Від настрою залежить. Іноді відверто брешу якусь оту муру, іноді зізнаюся, що не знаю...

- Стривай, - схаменувся король, - це не після твоїх «корисних порад» герцогиня Дваррі прийшла до мене, розмалювавши обличчя фарбами, з пір'ям у волоссі, і, віддаючись, завивала як кішка в блакитний місяць?

Жак тихо захихотів, що було дуже близько до позитивної відповіді.

- Дякую, - хмикнув король. - Дякую за те, що намагаєшся урізноманітнити моє нудне життя. Добре, що це був я. Будь-який нормальний чоловік після цього залишився б імпотентом до скону.

Жак зареготав.

- Ну хіба я знав, що вона така дурна? - простогнав він. - Я ж не думав, що вона це сприйме всерйоз і в точності виконає... А що, це було так страшно?

- Ну, щоб налякати мене, цього явно недостатньо. Слухай, а графині Монкар ти сказав щось подібне? За що вона так на тебе образилася?

- Ні. - Жак перестав сміятися і серйозно пояснив: - Вона мене так дістала, що я їй відверто нахамив. Я сказав, що та жінка не облизувалася на вашу корону. Мабуть, графиня вважає себе і неймовірно розумною, і тонкою інтриганкою, і чарівною жінкою. Те, що я так запросто розкрив її геніальні задуми і несхвально висловився про них, її дуже розсердило.

- Алісу я завтра усуну, - задумливо сказав король. - Не те щоб я хотів її покарати, але після такого свинства не хочу мати з нею справи. Я сподівався, що вона хоч трохи краще інших. Розумніше, нарешті. І те, що вона всього лише краще за інших вміє лестити, брехати і прикидатися, для мене величезне розчарування. А тебе я попрошу... Краще говори всім, що не знаєш. Я не хочу, щоб двором ходили нові плітки.

- Добре, - кивнув Жак.

- А тепер щодо твоїх кошмарів... Чому ти відразу мені не сказав?

- Навіщо? Ви мені нічим не можете допомогти. Тільки даремно засмучувати.

- Чому не можу допомогти? Я можу, наприклад, прийти в гості серед ночі, випити з тобою і розважити бесідою. Ти ж робиш для мене те ж саме. Коли до тебе дійде, що я не тільки твій король, але ще і друг? Я ніколи не приховую від тебе своїх проблем. Чому ти сидиш один в кутку і трусишся ночами? Ти ж з глузду з’їдеш на самоті. Хоч би коханку собі завів, чи що...

- До речі, - згадав Жак, - ваша величносте, а чому ви сьогодні прийшли? Не в гості ж прямували серед ночі, коли я начебто сплю, і, можливо, навіть не один? Термінова справа?

- Яка тепер може бути справа? Відпочивай, сам розберуся. Краще я до тебе кого-небудь пришлю, щоб ти не сидів один.

- І я повинен буду цьому комусь пояснювати, що зі мною відбувається?

- Ні, - засміявся король. - Просто в присутності сторонньої людини тобі стане соромно боятися і ти відразу оговтаєшся.

- Мені вже соромно, - скрушно зітхнув Жак, - але все одно страшно. Звідки він взявся, цей містралієць? Я так і знав, що вони мене знайдуть.

- Заспокойся, в підвали ти більше не потрапиш. Уві сні не було ніяких підвалів. Я розпитав Мафея детально, наскільки це можливо.

- А що там було, якщо докладніше?

- По-перше, стіл. Звичайний довгий стіл, покритий вишитою скатертиною. На столі тарілки і страви. По-друге, ти. Ти лежиш на столі, непритомний, закривавлений. Причому жодної рани на тобі Мафей не бачив, а тільки кров, причому він наполягає, що ти був в ній увесь, як ніби на тебе хлюпнули з відра. І, по-третє, незнайомий містралієць, який давав тобі ляпасів по обличчю. Саме ляскав відкритою долонею, не бив. Може, він просто намагався привести тебе до тями? Молодий, приємної зовнішності, типовий містралієць - смаглявий чорноокий брюнет. Волосся довге, розпатлане, чорна куртка, біла сорочка, зброї немає. Знаєш, Жаку, це схоже на звичайну шинкарську бійку, яка не має ніякого відношення до твоїх кошмарів. І зовсім не обов'язково тебе повинні вбити. А кров може бути чия завгодно. Ти пригадай, як було з Елмаром. Нічого, досі живий і здоровий. Отже не варто так боятися і тріпати собі нерви. Потрібно просто обережніше поводитися і не ходити по шинках. А ще варто поговорити з метром Істраном. Може, він тобі що-небудь порадить. І до речі, дійсно, чому ти не заведеш коханку?

- Смієтеся? У мене їх постійно від чотирьох до семи.

- Я маю на увазі інше. Не швидкоплинні, ні до чого не зобов'язуючі зв'язки, а щось серйозне.

- Я люблю Терезу.

- Знаю. Але невже все ще сподіваєшся достукатися до її серця? Адже це може розтягнутися на довгі роки. А може і закінчитися нічим. Наприклад, вона чесно скаже тобі, що твої старання марні, вступить в який-небудь орден, принесе обітницю цнотливості...

- Не лякайте, ваша величносте. Ви як скажете іноді... Так Тереза ​​досі відчуває огиду до чоловіків... Їй важко... Але вона мене любить... як би це сказати... в загалі, як уміє.

- Тобто по-християнськи? Як ближнього? - невесело посміхнувся король.

- Ні, сильніше. Але поки якось платонічно. Не виходить у неї більше. А щодо обітниці цнотливості, то колеги-цілителі, ті що містики, розтлумачили їй популярно, що для неї це не має сенсу. Даючи обітницю, людина відрікається від чогось, що їй потрібно, а в її випадку це буде щось на зразок «на тобі, боже, що мені негоже». Порожня обітниця вийде, якщо відрікатися від того, що самій гидко.

- Зрозуміло. І довго це у вас тягнеться? Приблизно півтора роки по-моєму. А прогрес є?

- Є.

- Ваша величносте! - несподівано пролунало десь із-під стелі. - Які будуть вказівки?

Жак скрикнув від несподіванки.

- Це метр Істран, - заспокоїв його король і розпорядився: - Метре, ще п'ять хвилин, і нехай за мною хтось з'явиться. А ви займіться, будь ласка, нашою гостею. Жак не прийде, він погано себе почуває, а Елмар не дуже добре розбирається в таких справах.

- Моя допомога вам з Жаком не потрібна? - тут же запитав маг.

- Не терміново. Цілком почекає до завтра.

- Добре. - І голос під стелею замовк.

- Жаку, нерви у тебе геть нікчемні, - докірливо сказав король. - До чого ти себе довів? Варто було звернутися до когось відразу, як тільки це почалося.

- Якось незручно було... - розвів руками блазень.

- Незручно дракона трахати - хвіст заважає, - сердито відповів король і сховав люльку в кишеню. - Що ж, піду, подумаю, як захистити тебе від домагань потенційних королев.

- Дуже просто, - порадив Жак. – Одружиться нарешті, і вони від нас самі відстануть.

- Сам одружуйся, - огризнувся король. - Як ви мене дістали! Тобі що до цього?

- А ви хіба не знаєте? - Жак подивився на короля і зітхнув: - Напевно, не знаєте. Навіть у вихованого пана Флавіуса язик не повертається вам доповісти.

- Про що?

- При дворі щосили базікають, ніби я ваш коханець. Тому ви, мовляв, і нехтуєте жінками, відвідуєте своїх фавориток раз в два тижні для порядку. Тільки не питайте мене, хто саме базікає - всі.

- І тебе це дуже засмучує?

- А вас?

- Мені якось байдуже, - знизав плечима король.

- А ось мені ні. Тому що мені, зрозуміло, відводять пасивну роль. І крім того, оскільки всі знають, що я жінками не нехтую, вважається, що я вам догоджаю з користі і підлабузництва. Вам було б приємно, якби про вас так думали?

- Про мене думали все, що тільки може уявити людська фантазія, навіть нездорова. - Його величність злегка спохмурнів, мабуть згадавши деякі шедеври цієї самої фантазії. - Так що ж тепер, зі шкіри пнутись, щоб довести невідомо кому, що ти не... верблюд, так, здається, називається ця тварина? Вибач, спроби доводити щось подібне я знаходжу нижче за свою гідність. А щодо безглуздих чуток, то на цей рахунок є одне хороше правило. Чим більше уваги ти їм приділяєш, чим агресивніше на них реагуєш, тим охочіше люди будуть в них вірити.

Розмова була перервана вимогливим стуком у двері, і бідний Жак, замість того щоб щось заперечити у відповідь на слова його величності, знову злякано скрикнув, зіщулився в своєму кріслі, подивився з деяким побоюванням на двері, потім винувато на Шеллара.

- Жаку, не можна ж так, - докірливо зауважив той, між справою розстібаючи верхні гачки свого камзола. - Я розумію, людина може боятися. Сам не знаю, що це таке, але приблизно уявляю. Ну нехай, ти боїшся того, хто за дверима, і мені зрозуміло твоє небажання її відкривати, але ось навіщо при цьому видавати такі крики, я зрозуміти не можу... Хто там?

- Це я, - відгукнувся жіночий голос. - Жаку, відкрий.

Блазень, миттєво забувши про свої страхи, зірвався з крісла і кинувся до дверей.

- Терезо? Що трапилося? Ти прийшла одна, вночі, пішки?

Це дійсно була Тереза. І мало того, що вона прийшла одна і пішки. Вона кинулася до Жака, і вони обнялися, що здивувало його величність, якого важко було чимось здивувати. А Тереза, навіть не звернувши на нього уваги, схвильовано пояснила:

- Я не знаю... Я сиділа, займалася... І тут мене немов підкинуло... Я відчула, що з тобою щось трапилося... Знаєш, віднедавна я відчуваю такі речі... Не знаю чому... містики говорять, що...

- Здрастуйте, - сказав нарешті Шеллар.

Тільки тут дівчина його помітила і схаменулася. На щастя, на цей раз вона була настільки здивована, побачивши короля серед ночі в будинку Жака, що забула злякатися.

- Ой... Добрий вечір, ваша величносте... - Дівчина зробила належний реверанс і здивовано перевела погляд на Жака: - Що все це означає?

- Нічого-нічого, - поспішив заспокоїти її король. - Я зараз піду і не буду вам заважати. Поговоріть, розберіться...

Жак підсунув дівчині крісло, в задумі пройшовся по кімнаті і раптом запитав:

- Ваша величносте, ви не будете заперечувати, якщо я розповім Терезі все?

- Все - це що саме?

- Усе. Що зі мною відбувається, причини всього цього, чого я боюся, хто я такий і чому мене серед ночі можна застати розпиваючим самогон в товаристві короля... Зрештою, ми з нею не чужі, і вона має право на відвертість з мого боку.

Король знизав плечима:

- Це твоя таємниця. Не моя. Ти постійно трусишся і боїшся, не я. У разі чого мені загрожує тільки тривалий період скорботи по доброму другові, а тобі така необдумана відвертість може коштувати життя. Якщо ти впевнений, що таємниця буде збережена...

- Поза всяким сумнівом, - серйозно пообіцяла Тереза, яка звичайно ж не бажала Жаку неприємностей подібного масштабу і на відміну від нього не страждала особливою ​​балакучістю.

- Тоді я піду вдягнуся, - сказав Жак і попрямував до спальні.

***

Всяко воно, звичайно, буває, але щоб так... Щоб з смертельних обіймів маніяка в одну секунду прямо в якийсь там палац?! Це вже, знаєте, психлікарнею тхне. Щойно тебе тримали за горло і заносили над тобою ніж, і раптом - незнайома кімната, освітлена неприродним жовтуватим світлом, замість таємничого лиходія незнайомий хлопець, який сидить навпроти і міцно тримає тебе за руки, так що вирватися виходить тільки з другого разу, та й то тому, що він сам злякався. Не треба було, звичайно, на нього з доісторичним маслаком кидатися, може, він і не хотів нічого поганого, але з переляку ж не думаєш, що робиш. Тільки коли бідний пацан в паніці злиняв з такою швидкістю, немов випарувався, до Ольги раптом дійшло, що вуха у хлопчини... теє...

Тут-то і промайнула думка щодо психушки. Не інакше у неї все-таки зірвало дах від переляку через побачення з маніяком... хоча стоп, якщо це правда був той маніяк, про якого говорять, фіг би вона жива залишилася, а раз дах зірвало, значить, все-таки жива. Може, це і не маніяк був зовсім, а так, шпана місцева пожартувати вирішила? Ні, так не піде, смикнула вона себе, від таких роздумів останні залишки мізків перекосить. Треба спокійно сісти, озирнутися і розібратися, що до чого... Може, її просто викрали? Незрозуміло, звичайно, навіщо: у батьків ні грошей, ні взагалі нічого цінного, а версія щодо торгівлі живим товаром не витримує ніякої критики. Хіба що не розгледіли в темряві, яка вона красуня, або з кимось переплутали... Та ну, дурниця якась, кому вона на фіг потрібна, хапати її на вулиці, ніби мало на світі дівчат, яких і хапати не треба, самі згодні... Тільки що ж все-таки означає це незрозуміле переміщення, і скільки пройшло часу, і де вона, врешті-решт, знаходиться?.. Треба спробувати звідси вийти і подивитися, що там, за дверима. Або просто почекати, рано чи пізно хтось сюди увійде. Якщо люди в білих халатах, то все нормально. А якщо... е-е... а хто, власне, ще може сюди зайти? Знову хлопчина з вухами? Або ще крутіше хтось?

Коли ж це «хтось» все-таки увійшло, Ольга тихо обімліла і подумала, що, напевно, ті вуха їй не здалися. Якщо тут мешкають такі ось Добрині Микитовичі, то це точно казка. Такі тільки в казках бувають. А казка місце таке, в ньому і вухам всяким... місце знайдеться... ні, бувають же такі чолов’яги на світі! Два метри з гаком, плечі - во, дідок Шварц відпочиває, а очі, мама моя рідна, які очі, сині, як небо, подивишся в них - і голова паморочиться, немов з обриву в прірву глянула... Принц, каже. Ясна річ, раз казка, в ній і повинен бути принц. Неодмінно прекрасний. І на білому коні. Правда, костюмчик трошки підкачав, не тягне на класику - шкіряна куртка без всяких тобі брабантських мережив; капелюха, яким панове мушкетери зазвичай підмітають підлогу, нема, замість нього звичайний ремінець-хайратник, світло-русяве, майже біле волосся принца виглядає з цим ремінцем якось зовсім по-слов'янськи. А обличчя в нього... подивишся на нього, і віриш людині. Як в романах пишуть: «відкрите і благородне». Ні, справді, щось таке в цьому принці є. Благородне. Чи то в обличчі, то чи в погляді... Приголомшливий мужик! Настільки приголомшливий, що нема чого на нього і задивлятися. Ну, де ви бачили, щоб такі ось шикарні чоловики нічийними залишалися і чекали - а чи не з'явиться одного чудового дня така собі принцеса зі славного районного центру Великі Кульбаби, сутула, клишонога, незачесана і ненафарбована, в брудних черевиках і пом'ятому светрі?.. смішно.

- Отже, якщо я вас зрозуміла правильно, справа така, - діловито підвела підсумок Ольга. - Я перемістилася між світами, тому що в наступні кілька секунд мене повинні були вбити. Правильно? Переміститися можна двома шляхами: помінятися з вмираючим магом або попастися в руки вашому шкідливому братику. Я так зрозуміла, що той пацан, якого я прийняла за маніяка і приклала цим маслаком, і є ваш брат? А куди він зник?

- Так, це був мій брат. Він перемістився, - пояснив принц-бастард. - Злякався і втік, простіше кажучи.

- І ви всі так вмієте? - зацікавилася Ольга. - А я так зможу?

- Ні, - посміхнувся Елмар. - Так вміють тільки маги. Я, наприклад, не вмію. І ви навряд чи зумієте. Люди вашого світу вкрай рідко володіють здібностями до магії.

Елмар спостерігав за переселенкою з жадібною цікавістю. Безсумнівно, дівчина не була войовницею і зроду не тримала в руках зброї, але характер у неї був відповідний. Гарний такий характер. Ніяких тобі втрат свідомості та інших шмарклів, здорова цікавість і повна готовність до адаптації. І говірка у неї кумедна. Як у Жака.

- А чому ви говорите українською? - запитала Ольга. - Від нас, переселенців, навчилися?

- О ні. Це ви говорите ортанською. Пояснити цей лінгвістичний феномен досі ніхто не зміг. Всі переселенці говорять на тій мові, яку почули вперше, вона їм і здається рідною. Тереза ​​вважає, що ми всі говоримо французькою. Пан Хаббард стверджує, що англійською. Для вас - українською.

- А самі переселенці меж собою як говорять?

- Зрозуміло, тільки ортанською.

- І все одно їм здається, що на рідній?

- Так.

- А якщо вони до цього знали кілька мов?

- У цьому питанні я, мабуть, не зможу вам допомогти. Краще запитати метра Істрана, нашого придворного мага або короля, якщо він побажає з вами поспілкуватися.

- Король? - дівчина зашарілася. - А це обов'язково, з ним спілкуватися?

- А що вас бентежить?

- Знаєте, я якось боюся спілкуватися з такими великими цабе... Соромлюсь, і взагалі... Ніколи не знаєш, на якій кобилі до них під'їхати, щоб, не дай боже, не образились. Недостатньо низько вклонишся, навіки винуватий залишишся... Ці великі начальники... Не люблю я їх. І боюся.

Елмар знову посміхнувся, уявивши, що б сказав Шеллар, почувши таку думку про себе.

- Спілкуватися з королем не обов'язково, - сказав він. - Але це вже як він сам вирішить... А ось і метр Істран, наш придворний маг, прошу знайомитися. Це Ольга.

- Дуже приємно! - Дівчина, схопилася з місця, але знітилась. - Ой, вибачте, а як у вас прийнято... вітати?

- Майже так само, як і у вас, - спокійно пояснив метр і присів на край ліжка. - Правила етикету вам потім пояснить Елмар. Як-небудь на дозвіллі.

- Я? - здивувався Елмар. - Чому? Хіба не Жак цим займається? І не ви?

- Жак погано себе почуває і найближчими днями працювати не зможе. Його величність вирішив, що цим слід зайнятися вам. Він вважає, що ви страждаєте від неробства і необтяжлива робота на благо корони буде вам корисна.

- Дякую, дорогий кузене! - отруйно виголосив Елмар. - Як це люб’язно з його боку - подбати, щоб я не страждав від неробства!

- От і скажіть про це його величності, - незворушно порадив маг. - Він чекає вас в своєму кабінеті, щоб дати деякі інструкції. А я поки поспілкуюсь з дівчиною.

Незадоволений Елмар пішов, а метр Істран не поспішаючи пройшовся по кімнаті.

- Я буду задавати вам питання, - сказав він, встановлюючи на тумбочці біля крісел блакитний кристал і виробляючи над ним якісь маніпуляції, - а ви повинні відповідати за можливості коротко і, зрозуміло, чесно. Це частково збір інформації, частково тест, а частково просто знайомство. Отже, в якій країні і в який час ви жили у вашому світі?

- Кінець двадцятого століття, Україна.

- Ваша рідна мова?

- У мене їх дві. Тут я говорю українською.

- Ваш рід занять і суспільне становище?

- Студентка. Майже закінчила філологічний факультет університету, ще не працювала. Суспільне становище... Я не знаю, як вам пояснити, у нас трохи не таке суспільство...

- Добре, розкажіть, чим займаються ваші батьки.

- Папа інженер, мама вчителька. Ви знаєте, що таке інженер, або треба пояснити?

- Не треба. Ви належите до якоїсь релігії?

- Взагалі-то я православна християнка, але я не особливо віруюча. Можна сказати навіть, зовсім не віруюча.

- У вас є якісь захоплення?

- Музика, література, комп'ютерні ігри. Трохи займалася спортом, але не серйозно і у мене не виходило і довелося залишити...

- Яким саме спортом?

- Східними єдиноборствами і стрільбою.

- Чи помічали ви за собою будь-які магічні здібності?

- Ні.

- Що ви ще вмієте, крім філології?

- Майже нічого.

- Погляньте ось сюди...

Глава 2

П'яний український хакер практично непереможний.

Народна мудрість

Заходь, Терезо. Не соромся, заходь, сідай ось сюди, в крісло. Ти раніше ніколи не була в моєму кабінеті, я сюди нікого не пускаю. Тепер можеш подивитися. Я все одно тобі все розповім. Мені важко зберігати від тебе якісь таємниці. Це не тому, що я напився, просто давно хотів тобі розповісти, але потрібно було запитати дозволу у короля. Я, мабуть, вип'ю ще, щоб легше було розповідати. Тому що говорити про те, про що я збираюся, дуже складно. І важко. Я навіть не знаю, з чого почати... Це? А, не звертай уваги, це мій самогонний апарат, в ньому немає нічого цікавого... Мабуть, я почну з того, що мене звуть зовсім не так і я зовсім не місцевий житель. Я теж переселенець, тільки перемістився в інший спосіб. Як це сталося? Так само, як з усіма. Я помер. У своєму світі я був крутим хакером і класним волоцюгою, Жака знала вся мегамережа. Тут це моє ім'я. Там це було прізвиськом. Є один літературний герой... ти про нього не читала, він з'явився через сто років після тебе. Так, ми з тобою з одного світу, тільки я жив набагато пізніше. Майже на триста років. Та не перебивай, а то я зіб'юся... Так ось, я був крутим хакером. Мене всі знали. І одного разу до мене звернулися якісь лисі з замовленням зламати банк інших таких же лисих. Я спочатку відмовився, що я, камікадзе, у лисих банки ламати, там, по-перше, така «колючка», що шансів проникнути практично ніяких, треба тиждень вивчати і тільки потім сідати і самому писати «різку». А по-друге, не приведи господи, хтось комусь десь стукне, що це я, мене ж уб'ють в той же день. Як каже наш король, не встигну «няв» сказати. Лисим моя відмова не сподобалася, і вони мені стали докладно розповідати, де працює моя мати, в якій школі навчається моя сестричка і що з ними може трапитися, якщо я відмовлюся. Ну і що мені залишалося робити? Сунув штекер в сокет і пішов... Тобі незрозуміло? Навряд чи я зможу пояснити зрозуміліше... Ну, а сокет... Ось, помацай тут, під волоссям, за вухом і трохи вище. Це він і є. У нього вставляється нейроштекер від перехідної плати, і виходиш в мегамережу... Гаразд, не буду я втомлювати незрозумілками. Коротше, я сів на колючку. Від цього вмирають.

Я побачив світло. Сліпуче жовте світло, схоже на маленьке сонце. І відчув, як вибухає болем кожна клітина мого мозку. Я, напевно, єдина жива людина, яка знає, що таке смерть на колючці, але навряд чи зможу це зрозуміло описати... Я ще встиг подумати, що я вмираю і що ось, мовляв, як воно буває. Я дуже помилився. Як воно буває, я навіть не міг собі уявити. А ще я подумав, що це кінець. І знову помилився...

Світло раптом різко згасло, і я відчув своє тіло. Спочатку я подумав, що відпав, але такого ні з ким ніколи не траплялося, вважалося, що відпасти, коли ти вже на колючці, неможливо в принципі. Навіть якщо вирвати штекер.

Біль в мозку поступово стихала. Навколо було темно. Поруч хтось сказав:

- Ти подивись! Він що, перемістився? Це був маг?

- Певна річ, раз його в нашийнику тримали, - сказав інший голос.

- А як же він з нашийником перемістився?

- Тут ніякий нашийник не допоможе. Вони переміщаються спонтанно, ні фіга не чаклуючи. Ходімо, шефу доповімо.

Я розрізнив тьмяне світло і дві неясні фігури, які схилилися наді мною. Потім озирнувся навкруги і вирішив, що у мене полетіло блюдце. У сенсі мульки вибило. Ну з глузду з'їхав, якщо тобі не зрозуміло. Я чув казку про одного юзера, якого відрубали від мережі, коли він потрапив на колючку, після чого він залишився повним ідіотом. Подумав, що зі мною те ж саме. Або агонія. Передсмертне марення про підземелля з ланцюгами і інквізиторами.

У цей момент мене міцно штовхнули ногою під ребра і сказали:

- А ну встав! Ходімо до шефа.

Стусан був абсолютно реальний і дуже відчутний.

- А нам від шефа не влетить? - з побоюванням запитав інший голос.

- Та ти що! Шеф аж казиться від радості, коли йому приводять нових переселенців. Гей, ти що, оглух? Встав, тобі кажуть!

Отримати третій стусан мені не хотілося, і я став підніматися. Тепер я вже не був упевнений, що це передсмертне марення. Занадто все було реально. І в міру того як я приходив до тями, ставало все реальніше.

- Де ми? - запитав я про всяк випадок.

Вони зареготали, і я почув у відповідь:

- Ласкаво просимо до Кастель Мілагро!

Ти, звісно, чула про Кастель Мілагро? По твоїм переляканим очам бачу, що чула. Так, це в Містралії. Гестапо? А що це таке? Ах, ти про це... Я не такий сильний в історії, але, в принципі, схоже. Тільки... Ти знаєш історію цього замку? З самого початку? Ні? Мені потім король розповідав, що колись давно там стояв звичайний замок і в ньому хтось жив. Потім оселилися маги. Чим вони займалися, ніхто до пуття не знає, але одного разу, чи то від надмірної спраги знань, чи то просто сп’яну, вони щось таке начудили... Два дня замість замку над землею висіла сяюча півсфера, через яку ані хріна не було видно і від якої вночі було видно, як удень. А коли вона зникла, усі побачили, що на місці замку підноситься дивна потворна будова кубічної форми, схожа на фортецю. Туди відразу понаїхали всілякі маги, вчені, досліджувати стали, трактати писати, але до пуття ніхто не розібрався, що до чого. Після того як там з кимось стався нещасний випадок, будівлю закрили для відвідувань. А потім і зовсім покинули. Згадали про неї після першого перевороту, як раз коли в Містралії почався весь цей бардак. Тоді до влади прийшов орден Небесних Вершників... Так-так, тих самих, абсолютно правильно. У Містралії теж все почалося саме з них. Так ось, вони розчистили приміщення, обладнання розіпхали по коморах, і вийшла досить пристойна буцегарня. Власне, це і була в'язниця. Років сто тому такі будували. Дуже надійні і добротні, з такими системами захисту, що хрін втечеш. Їх потім заборонили як негуманні... Виявилося, що вона просто перемістилася. Як люди переміщаються.

Після другого перевороту, коли Вершників повалила Партія Народного Визволення, в'язниця стала слідчою. Якраз тоді і з'явився загадковий чоловік на ім'я Блай, який запропонував свої послуги щодо вдосконалення та реконструкції Кастель Мілагро. Тоді ж почалося масове полювання на переселенців, яких тягли з усієї країни, щоб максимально використовувати їхні знання на користь держави. Але переселенців в ті часи було вкрай мало. Маги вмирають не так часто, і далеко не кожному вдається переміститися. Після третього перевороту, коли Партія Визволення впала під натиском Ліги Закону та Порядку, справа пішла жвавіше. Ліга вчинила масові розправи над магами, і кількість переселенців відповідно зросла. Воно і зрозуміло, як правильно помітив колись король, перше, що зробили б містики, прийшовши до влади, - перебили б магів. У нас в середньовіччі, якщо задуматися, те ж саме було. Так ось, Блай, який благополучно пережив переворот і навіть зріс до полковника, відловив серед переселенців кілька цінних кадрів з технічною освітою. Вони відремонтували і запустили автономний генератор, відновили охоронну систему, налагодили центр керування. Відтоді і пішла про Кастель Мілагро слава досконалої в'язниці, з якої не втекти. Так, зовсім. Ти, напевно не уявляєш собі, що таке якісна охоронна система при достатньому рівні технології?

Ув’язненому шляхом інтубації через трахею вставляється спеціальна мікрокапсула безпеки, після чого з ним можна робити що хочеш, він уже нікуди не дінеться. За допомогою дистанційного детонатора можна людину паралізувати, можна змусити його корчитися від болю, можна вбити лише одним натисканням кнопки. А при перетині периметра капсула спрацьовує автоматично. Власне, через все це їх потім і заборонили... Так ось, про що я? Передостання, четверта революція, коли з Лігою успішно покінчив Союз Прогресивних Сил, спочатку обіцяла бути останньою, але серед лідерів стався розкол. Більш спритна половина домовилася все з тим же полковником і його службою, в результаті чого конкуренти опинились в підвалах Кастель Мілагро. Живим звідти вийшов тільки легендарний Мануель дель Фуего, та й то, м'яко кажучи, не цілком, після чого ніхто про нього не чув. За кілька років Союз розвалив все, що зміг, виявилося, що управляти країною не так просто. П'ять з гаком років тому останній переворот привів до влади Об'єднання Загального благоденства. Воно почало з того, що оголосило про свою демократичну політику, після чого народ зрадів і найнаївніші емігранти кинулися на батьківщину, а найдовірливіші борці за свободу вийшли з підпілля. Деякий час країна раділа і співала пісні, а потім благоденство закінчилося і влада стала закручувати гайки. Отут і виявилося, що незламний Блай нікуди не подівся, а, навпаки, виріс до рангу особливого радника. Коли уряд заходився наводити жорсткий порядок і тиснути на опозицію, Кастель Мілагро знову знадобився і розцвів з новою силою. Відкритою залишалася лише проблема обладнання. З цінних кадрів останнього улову на той час один загинув при спробі втечі, інший наклав на себе руки, а двоє спилися. От тоді і з'явився я, що виявилося дуже доречним. Спочатку мені, нічого не пояснюючи, засадили капсулу безпеки, потім видали уніформу. А у мене була класна стильна футболка, подарована сусідом, зі справжньої бавовни, під двадцяте століття. Чудний був сусід, викопний екземпляр, класичний хіпі... У ваш час їх ще не було? А, ну бог з ним. Я до того, що він був зсунутий на історії руху хіпі та про це двадцяте століття міг базікати хоч до скону. Ну і покришки у нього були відповідні... ну в сенсі прикиди. Одяг. А ще він на травці сидів... гаразд, про сусіда я іншим разом розповім.

Річь у тім, що через цю стильну футболку мене прийняли за переселенця з двадцятого століття. Він, звичайно, розумний і хитрий сучий син, цей радник Блай, але в цьому проколовся. А я... я його як побачив... Очі у нього такі... Не знаю чому, але боязно в них дивитися. І я дупою відчув, що треба брехати. І став брехати. Наскільки зміг достовірно. Все, що мені сусід триндів по укурці, миттю згадав. На щастя, ніхто не додумався, коли мене обшукували, помацати під волоссям за вухом. Навіть не помітили, що в сокеті штекер залишився... Радник Блай мені докладно пояснив, що таке переміщення і як воно трапляється, а також куди я потрапив і що від мене потрібно. Сама розумієш, що їм від нас, переселенців, було потрібно. Технології. І як я ні брехав, що ні в чому не розбираюся, мені резонно зауважили, що людина, яка виросла в кінці двадцятого століття, не може не знати нічого про електронні прилади і вогнепальну зброю. Від зброї мені вдалося відкрутитися, заявивши, що я пацифіст і навіть не служив в армії... Правда, а як же ж, хіба не схоже? А щодо приладів... Як їх робити, я, зрозуміло, не фахівець, а якщо розібрати і подивитися... Загалом, призначили мене колупатися в приладах - їх там цілий склад напхано було, - виділили комірчину жити і майстерню працювати і пояснили про охоронну систему. Тут я вдруге подумав, що прийшов мені повний демонтаж. І знову помилився...

***

- Чого ти кип'ятишся? - спокійно поцікавився його величність, спостерігаючи в величезному дзеркалі за ходом опитування і тестів, які проводив метр Істран. - об‘їсть тебе ця дівчинка, чи що?

- Не в цьому справа! - роздратовано відгукнувся Елмар. - Чому це ти вирішив, що я страждаю від неробства і що ти можеш так запросто розпоряджатися моїм часом, моїм будинком, моїм життям?

- Знаю, що ти не страждаєш, - посміхнувся король. - Неробство приносить тобі задоволення. Але не можна ж бути таким ледарем. Та й не так часто я звертаюся до тебе з проханнями. Жак деякий час не зможе приймати в своєму домі гостей. У нього проблеми. Не залишати ж її в палаці? Тобі що, важко?

- Не знаю... Якось все це несподівано... А більше нікуди не можна її прилаштувати?

- Не можна. Потім, коли адаптується, будь ласка. Може, коли Жак вирішить свої проблеми, то переселимо до нього. А поки - займися. Чим вона тобі не подобається?

- А що я скажу Азіль?

- Правду. Невже ти думаєш, що Азіль стане ревнувати?

- Ні, але... ти ж знаєш, моя Азіль не дуже ладнає з іншими жінками... А якщо вони почнуть сваритися? Ти хотів би жити під одним дахом з двома ворогуючими бабами?

- Я з повним на те правом міг би заявити, що в даний момент живу з шістьма, але не буду ловити тебе на слові. Якщо почнуть, тоді і будемо думати. Зрештою, я твій король і можу тобі наказати, закінчивши таким чином цю дурну суперечку. А я тебе вмовляю, як маленького.

- Як скажете, ваша величносте, - надувся Елмар. - Ще накази будуть або я можу йти?

- Не ображайся. Тобі треба якось брати участь в житті королівства. Ти ж мій спадкоємець. А то ти що в політиці, що в фінансах - повний невіглас. Попрацюй хоч з переселенцями для початку, подивися, як ми це робимо.

- А потім ти почнеш підпрягати мене до політики і фінансів? Не дочекаєшся! Краще одружуйся, заведи собі нормального спадкоємця і тоді вчи його чого хочеш і як хочеш.

- Якщо приведеш мені хоч одну прийнятну причину, чому не хочеш виконати моє прохання, я від тебе відстану. Якщо ж просто вередуєш, будь добрий...

Елмар довго думав, але прийнятної причини не знайшов.

- Гаразд, - буркнув він. - І що мені з нею робити?

- Те ж, що ти робив тільки що. Розмовляти. Водити гуляти. Познайом з Азіль, нехай вона її куди-небудь поведе... по крамницях або куди там жінки ходять розважатися. Я їй видам з казни тисячу золотих на обзаведення господарством, а потім роботу підшукаємо. І не ний, будь ласка. Вона дуже приємна дівчинка. Не красуня, звичайно, але тобі ж з нею не спати, а працювати. До речі, твоя думка?

- Про неї? Не знаю. Я не фахівець з переселенців. Жак краще розбирається, ось у нього і спитаєш.

- Я тебе не як фахівця питаю, а просто по-людськи.

- Шелларе, я її боюся. Мені здається, я їй подобаюся. Може, вона, звичайно, і не дурна, але якщо почне зі мною загравати...

- Значить, буде дурепою, - засміявся король. - Не лякайся заздалегідь. Просто дай зрозуміти, що ти не вільний. Познайом зі своїми приятелями. Ти всім подобаєшся, це ще ні про що не говорить. Чому вона обов'язково повинна з тобою загравати?

- Ох, поб'ються вони з Азіль... - зітхнув Елмар.

- Ти у нас хлопець не слабенький, розтягнеш. А ще що можеш сказати?

- Ще?.. Ще мені сподобалося, що вона не стала непритомніти і влаштовувати істерику, що було б цілком природно в її ситуації. Спочатку її мало не вбили, а потім вона раптом опинилася в іншому світі, уяви собі, що ти... втім, ні, можеш не уявляти, ти невдалий приклад... Уяви на її місці будь-яку зі своїх придворних панянок. Хоч би графиню Монкар.

- Та вже... - пробурчав король, згадавши розмову з блазнем. - Ця миттю б знепритомніла, але не куди попало, а точно тобі на руки. І не злізла б потім. А дізнавшись, що ти принц, вчепилася б у тебе вампірьєй хваткою. Так що, бачиш, тобі дісталася мила дівчина. А ти ще скиглиш.

- Мила? Не сказав би. Ти бачив, як вона Мафея приклала по лобі?

- Елмаре, дівчину тільки що вбивали, і цілком природно, що вона спробувала захищатися. А Мафею так і треба, інакше він так нічого і не зрозуміє, скільки йому не пояснюй. Так, мало не забув. Не розповідай їй про мене. Я збираюся з нею поспілкуватися, але не як король, а як приватна особа. Раз вже вона нас, великих начальників, не любить і боїться. Я прийду до тебе в гості через тиждень-другий, представиш мене якимось кузеном з Лондри. І щодо іноземних мов. Потрудися, щоб вона почула другою - голдіанську, третьою - містралійську, якщо є четверта - нехай буде лондрійська. Ти знаєш хоч по парі слів на кожній?

- По парі - знаю.

- Прямо зараз і заговори з нею на кожній. А то вона десь на вулиці що-небудь почує і заговорить якоюсь варварською говіркою.

- Зрозумів, - зітхнув Елмар. - І як це ти мене умовив?

- Насилу, - серйозно відповів король. - Іди, мій перший паладине, роби подвиг задля слави корони.

- Тханкварра... - пробурчав Елмар і взявся за ручку дверей.

- І не думай при ній лаятися варварською! - крикнув король йому вслід.

***

Ти знаєш, Терезо, я не можу довго перебувати в розпачі з будь-якого приводу. Так сталося і в той раз. Я трохи оклигав і став думати. Стан був майже безнадійним, але тільки майже. Можна було спробувати хоч що-небудь зробити. Якщо детонатори існують, отже, вони десь лежать. Раз вони десь лежать, отже, їх можна дістати. Раз периметр десь ввімкнули, отже, там же його і вимикають. Центр керування розміщувався на тому ж поверсі, що і решта техслужб - житлові бокси, майстерні та склад. На дверях був примітивний електронний замок, таких вже сто років не роблять, їх будь-який нулевічок зламає. Якщо, звичайно, має уявлення про антикваріат. Я загорівся ідеєю і весь день майстрував собі відмичку, замість того щоб займатися роботою. А на наступний день прийшов радник і став цікавитися, як у мене успіхи. А успіхів у мене, сама розумієш... Той прилад, що мені дали на вивчення, я навіть не дивився до ладу, тільки корпус зняв. Перелякався я тоді, мама моя рідна! Мимрю не зрозумій що, руки-ноги трусяться, думаю, як знайдуть зараз мою відмичку, і прощавай, волоцюга... Але радник про відмичку не здогадався, вирішив, що це я від роботи ухиляюсь, і влаштував мені показову екскурсію. Наш рівень був першим, в самому нижньому підвалі, а над нами містився поверх... Він так скромно називався «відділ дізнання». Ну, ти зрозуміла. Я не буду тобі розповідати докладно, але ваше гестапо навряд чи може потягатися з підвалами Кастель Мілагро... Середньовіччя все-таки... Думаєш, нема різниці?

Ну, не буду сперечатися, я вже говорив, що не сильний в історії. Ти знаєш, що я не витримую вигляду крові, небіжчиків і всього такого. Я в ваш анатомічний театр і то заходити не можу. А цей гад провів мене по всьому поверху ... Я там і відвертався, і блював, і свідомість втрачав ... Але він не заспокоївся, поки не показав все. Після чого ласкаво так сказав, що я, мовляв, повинен зрозуміти, в якому скрутному становищі знаходиться моя нова батьківщина і як гостро вона потребує моїх послуг. Потім попросив варту проводити мене на свій поверх. Після цієї екскурсії я три дні не міг їсти, а ночами мені снилися кошмари. Я кинув всі свої задуми і почав серйозно колупатися в приладі, побоюючись, що без моїх безцінних послуг моя нова батьківщина ще вирішить, що я їй зовсім не потрібен, і відправить в бокс номер тринадцять. Він так називався. Там стояла грубка для спалювання трупів... Ні, не як у фашистських таборах, зовсім маленька, на одну людину. Чому людину? Тому, що їх не завжди попередньо вбивали. Пхали і живцем. Згоден, і не просто фашисти, ще гірше.

Через кілька днів я трохи оклигав і пробрався таки вночі в центр керування. Просто подивитися, що там. І мало не врізав дуба від щастя. Там стояла зовсім робоча Т-кабіна, тільки нею ніхто не користувався. Не розібралися, напевно, як вона підключається. А ще там був антикварний комп, цілком сумісний з цієї кабіною. Видно було, що з ним працював повний лох - там був роз'єм на рукавичку, а хтось саморобний під клаву приєднав... І, як вдало, перехідна плата виявилася вбудованою, дивно, як її не викинули за непотрібністю. Залишалося тільки знайти шнур, а штекер у мене був. Загалом, пощастило мені невимовно, ось і все. Я б із цієї клавою колупавсь до другого пришестя, я ж не антиквар якийсь, а нормальний хакер. Зрадів я тихенько і пішов. Шнур шукати і прилад свій колупати. Хоча який там прилад, звичайна кухонна хліборізка, тільки велика, для їдальні, напевно... З цієї хліборізкою я і встряв.

Я тобі і це розповім, якщо вже вирішив все розповідати.

Видно, пану раднику сподобалося, як я зомліваю. Або він вирішив наді мною познущатися. Або експеримент поставити. А може, і те й інше. Такий собі психолог. Дослідник-садист. Поставити людину в критичну ситуацію і подивитися, як вона буде себе вести. Поспостерігати, зробити висновки, отримати задоволення від того, як бідолаха викручується, вишукуючи вихід, якого немає... Я якось плутано пояснюю, той мужик, що мені потім про нього пояснював, говорив набагато складніше... Я просто хочу сказати, що те, що він зі мною зробив, нікому не потрібно було, хіба тільки йому для власного збоченого задоволення - втоптати людину в бруд і розглядати під мікроскопом, як вона смикається.

Прийшов він до мене подивитися, як я працюю. Показав я йому цю хліборізку, пояснив, що це таке. Пояснюю, а у самого голос тремтить і руки трусяться. Він дивиться на мене так допитливо, і видно, що йому це подобається до біса. А потім раптом запитує:

- Олексію, а чому ти так мене боїшся?

Олексій - це я так йому представився. Мене насправді так звуть. А прізвисько я йому не назвав. Перестрахувався, надто вже воно було відомо у нас.

- Не знаю, - відповів я, а у самого серце в п'ятах. Думаю, все, засікли мене, коли я в центр ходив. Або побачили, що замок відкривався. - А що, це так дивно?

- Анітрохи. Мене всі бояться. Ну майже. Мануель дель Фуего, наприклад, не боявся, хоча це йому мало чим допомогло. Але ось що дивно, потрапив сюди нещодавно один мій старий знайомий... Всього кілька місяців тому ми з ним розмовляли про співпрацю, і він мене боявся, майже як ти. А тепер, після того як він посидів у таборі і втік звідти, він мене боятися перестав. Чого б це?

- Напевно, йому так в цьому таборі дісталося, що ви вже не страшні, - припустив я, радіючи, що справа не в замку.

- Цілком даремно він так думає... - недбало зауважив радник і подивився на мою хліборізку. - Вона працює?

- Працює, - сказав я. - Якщо вона вам потрібна, забирайте. А я можу ще щось подивитися. Що скажете.

Він усміхнувся. Посмішка в нього була, як у крокодила.

- Тобі не сподобалося на другому поверсі?

- Будь ласка, - попросив я, - якщо вам щось ще потрібно, скажіть відразу, я зрозумію. Тільки не ведіть мене більш на другий поверх. Не можу я на це дивитися. Мені погано стає.

Тягнули мене за язика! Не міг промовчати, трепло...

- Так ти у нас великий гуманіст? - зацікавився він. - Діти, квіти, любов, а не війна, все таке? Ну-ну. Цікаво.

І пішов. Хвилин через двадцять повернувся. А слідом за ним два стражника і кат волокли якогось хлопця, побитого так, що на ньому живого місця не було. Підштовхнули його до столу, одну руку завернули за спину, а другу сунули в цю довбану хліборізку. А пан радник обернувся до мене, підштовхнув ближче і скомандував:

- Тепер вмикай.

Здається, зі мною трапилася істерика. Я ревів, як дівчисько, і казав, що я не можу, що йому ж руку відріже, що, якщо пану раднику подобається калічити ув'язнених, так у нього для цього є кати, і до чого тут я, і навіщо в моїй майстерні...

Він посміхнувся своєю крокодилячої посмішкою, дістав пістолет, приставив до моєї голови і повторив:

- Вмикай.

Хлопець підняв голову і подивився на мене. І такий жах у нього в очах був, якась приреченість, готовність померти. Самого хлопця я запам'ятати не зміг, і тепер не впізнав би, якби побачив. Пам'ятаю тільки ці очі і татуювання на плечі. Красиве, рідкісної якості, справжнє хінське. Кольоровий дракон. Так-так, ти напевно про нього чула. Це був він. Тільки тоді я цього не знав... Не пам'ятаю, скільки ми так дивилися один одному в очі, напевно кілька секунд, не більше. Я чекав пострілу. Він чекав, що я натисну кнопку. Потім пан радник клацнув затвором і нагадав:

- Ти не настільки цінний кадр, щоб тебе цінувати. Не думай, що я тебе не вб'ю. Від тебе зиску ніякого, а так, принаймні, буде весело. Рахую до трьох.

- Шефе, не треба! - раптом сказав кат. - Краще віддайте його мені.

Я тоді не зрозумів, до чого це. А Блай гримнув на свого підлеглого і знову обернувся до мене:

- Рахую до трьох...

Можеш мене зневажати. Напевно, мене і слід зневажати. Я боягуз. Я гідний презирства. І зовсім не гідний того, щоб ти мене жаліла і витирала мені сльози. Ти просто добра дівчина, ось і шкодуєш абикого... Ні, розповім до кінця. Тільки налий мені, будь ласка, ось із тієї пляшки... дякую.

Король мені потім не раз казав, що я дурень, що треба підходити до питання логічно, що цей хлопець все одно не дожив би до кінця тижня, а мене і справді могли вбити... Що він на моєму місці вчинив би точно так само, до того ж не чекаючи, поки йому сунуть ствол під ніс... Не знаю. Може, він і має рацію на свій кшталт. Але мені очі того хлопця досі сняться. Я бачу, як ніж хліборізки кришить його пальці, потім кисть і як це все по шматках випадає з іншого боку. Я чую його крик.

Отямився я тоді в калюжі власної блювотини, пам'ятаю, що у мене були мокрі штани...

***

- Ух ти! - вигукнула Ольга, захоплено торкаючи пальчиком сірий туман. - Це і є телепортація? А де ми?

- У моїй бібліотеці, - пояснив Елмар. - Ходімо, я покажу вам вашу кімнату. Не хочеться серед ночі будити слуг. Дозвольте ваш мішок.

- Дякую... - зніяковіла дівчина. - Я сама. Він не важкий. Ну, не дуже важкий...

- А як вийшло, що ви перемістилися разом з мішком? - поцікавився принц-бастард, пропускаючи пані в двері.

- Він був у мене на плечах, - пояснила та. - Я йшла з поїзда додому. Тому була з речами... Вам щось незрозуміло?

- Незрозуміло, - зізнався Елмар. - Що таке поїзд?

- На ньому подорожують на великі відстані.

- Схоже з поштовою каретою? І ви йшли пішки зі станції?

- Саме так! - підтвердила Ольга. - Поїзд прибуває пізно ввечері, було вже темно... І тут цей маніяк довбаний... Ой, вибачте...

Елмар згадав прохання короля не лаятися варварською і посміхнувся.

- Нічого, - сказав він. - Принаймні, буде простіше з вами спілкуватися. А то моя вишукана мова мене вже починає дратувати.

- Так розмовляйте нормально, - засміялася дівчина. - Навіщо ж над собою знущатися?

- Проходьте, - принц відчинив двері. - Розташовуйтеся. Можете вмитись ось за цими дверима і лягти спати.

- Дякую... А ви теж підете спати?

- Ні, - поспішно відповів Елмар, побоюючись, що зараз-то все і почнеться. - Ви спить, а у мене ще є справи. На добраніч.

- Але я не хочу спати, - розгубилася дівчина. - Та й не зможу після такого... А спати обов'язково?

- Тоді спускайтеся в бібліотеку, - запропонував Елмар, розуміючи, що влип. Треба було сказати, що він теж піде спати. І просто замкнути спальню. - Поговоримо ще. Ви не голодні?

- Ні. А... тут можна курити?

- Ви курите? У вас прийнято, щоб жінки курили, або це тільки ваша особливість?

- У нас це особиста справа кожної жінки. А у вас?

- У нас... - Елмар злегка задумався. - Бачите, у нас не кожна жінка може собі дозволити ... е-е ... поводитися так, як вона вважає за потрібне. Палять, зокрема, войовниці, чарівниці і... е-е ...

- І повії, - закінчила за нього Ольга. - Правильно? Але ви ж не вирішите, що я повія, якщо я буду курити?

- Ні в якому разі! - схаменувся принц-бастард. - Я хотів сказати, «і барди», про повій я якось забув... І сказав тільки тому, щоб попередити, що вам не варто робити цього в громадських місцях. Добре, якщо вас приймуть за повію, але можуть і за воїна, що набагато небезпечніше.

- Чим?

- Наприклад, вас можуть викликати на поєдинок, - пояснив Елмар. - Я очікую вас в бібліотеці, приходьте, коли будете готові.

***

Домашній наряд гості здався Елмарові ще смішніше дорожнього костюма. Безформні шаровари, схожі на костюми жителів пустель, були ще нічого. Пухнасті капці у вигляді зайчиків могли б, напевно, викликати істеричний сміх навіть у непробивного короля Шеллара. А тонка чорна сорочка з короткими рукавами була взагалі неймовірна. На сорочечці був страшний малюнок, побачивши який будь-який некромант повісився б від заздрощів.

- Я що, так смішно виглядаю? - зніяковіла Ольга, помітивши невдалі спроби Елмара стримати регіт. - У нас це нормально... Або така футболка здається непристойною?

- Ні... - простогнав принц-бастард, не витримавши нарешті і розсміявшись від душі. - Але ваші капці... Вони такі кумедні... Я таких ніколи не бачив...

Дівчина теж засміялася і пояснила:

- Вони для того і зроблені, щоб в них було весело.

Вони посміялися разом, спочатку над капцями, потім над помираючим від заздрості некромантом, якого Елмар вельми жваво описав. Потім гостя запитала:

- А у вас і некроманти є? Ось так запросто ходять і чаклують?

- Та ні... - Елмар згадав, як про це висловився одного разу Жак, і повторив його слова: - З некромантами у нас приблизно така ж ситуація, як у вас з наркотиками. Це заборонено законом, всі знають, що це погано, але, якщо треба, можна найняти некроманта мало не на кожному розі. Тільки місця треба знати.

- Люди і в Африці люди! - здивувалася Ольга. - Те, що не можна, роблять найохочіше.

- Абсолютно правильно, - погодився Елмар. - Взяти хоча б Мафея. Скільки разів йому говорилося, що небезпечно тягти з інших світів що завгодно. Догрався - отримав по голові. А міг би й гірші неприємності мати.

- Скажіть, ваша високосте... Мені здалося, чи ваш брат... він... на ельфа схожий?

- Він і є ельф.

- І ви - брати? - здивувалася Ольга. - Чи це якась сімейна таємниця?

- Та ні, нічого таємничого тут немає... Якщо хочете, розповім вам про свою родину, все одно я повинен вам розповідати про наш світ, треба ж з чогось почати... Не бажаєте вина?

- Із задоволенням! - зраділа дівчина.

Після першого келиха Елмар попросив не звертатися до нього «ваша високість», а називати просто по імені. Від цієї «високості» несло чимось огидно офіційним. Ольга повністю з ним погодилася і сказала, що офіційщіну теж не любить, так само як і начальників. За це вони випили по другій, на чому пляшка скінчилася, і довелося лізти в буфет за іншою. Дівчина дістала пачку своїх іншосвітових сигарет і запропонувала принцу спробувати. Дізнавшись, що він не курить, тут же стурбовано уточнила, чи не буде вона йому заважати.

- Куріть, якщо вам завгодно, - засміявся Елмар. - Мені не заважає дим. З моїм дорогим кузеном і не до того звикнеш. Я його взагалі не пам'ятаю без люльки... Але почну по порядку. Колись у нас була велика і нормальна королівська родина. Мій батько, колишній король Деімар XII, був людиною широкої душі і дуже любив три речі: зброю, порядок і жінок. Причому дві останні постійно входили між собою в протиріччя. Тільки законних дітей у нього було п'ятеро, а таких, як я, взагалі ніхто не рахував, бо матері не приносили їх до двору і не вимагали визнати. Дівчаток, наприклад, взагалі не прийнято визнавати.... До сьогодні достовірно невідомо, де вони і скільки їх, але це до справи не відноситься. Той факт, що у татка завжди були негаразди з арифметикою і він постійно помилявся при рахунку до тринадцяти, загальновідомий ...

- Чекайте, чекайте... - розгубилася Ольга. - Я чогось не наздоганяю, до чого тут арифметика і рахунок до тринадцяти?

- Ах, у вас, напевно, такого виразу немає... Бачите, протизаплідне заклинання для чоловіків має силу рівно рік, тобто тринадцять місяців. І якщо чоловік через неуважність забуває термін, коли йому треба сходити до мага і оновити заклинання і внаслідок цього потрапляє в певні неприємності, то про нього говорять, що він не вміє рахувати до тринадцяти.

- Зрозуміло, - посміхнулася дівчина і поцікавилася: - А для жінок?

- Для жінок - один цикл. Тобто їм треба оновлювати заклинання щомісяця. Але я відволікся... Отже, мій батько був одружений тричі. Від першої дружини у нього було два сини - перші спадкоємці Деімар та Інтар. Від другої - дві дочки, Тіна та Нона. Вони давно заміжні, одна в Егіні, інша в Лондрі. Це сусідні королівства, географічну карту я вам потім покажу. Після розлучення з другою дружиною...

- А що, у вас королі так просто розлучаються? - здивувалася Ольга.

- Не так просто, а на підставі серйозних обставин. Якщо можна, я не буду на цьому зупинятися поки. Втретє батько одружився на поморської принцесі Роані. Вона була молодша за його старших синів і невимовно гарна. І у неї була позашлюбна дитина. Маленький ельфік Мафей.

- У ельфів такі дурні імена? - поцікавилася Ольга. - У наших казках у них імена більш милозвучні.

- Це звичайне поморське ім'я, до ельфів ніякого відношення не має. Король Помор'я, старий Зіновій, страшно гнівався на недолугу доньку, але приховати скандал не вдалося. Народилася дитина, їй дали перше-ліпше ім'я і залишили при матері. Після такого скандалу у принцеси було мало шансів взагалі вийти заміж, так що шлюб з королем Деімаром був для неї не таким вже нещастям. Мій тато був ще мужик хоч куди, і у них незабаром з'явилася спільна дитина, принц Аллеар. А Мафея король усиновив, хлопчик отримав титул принца і залишився при дворі. Так ось і вийшло, що в мене брат - ельф.

- А про себе ви забули розповісти?

- Про себе?.. Я потрапив до двору, коли мені було дванадцять. До того жив з народом моєї матері, в західних степах. Вона була войовницею і виховувала мене відповідно. Одного разу вона ні з того ні з сього дала мені коня, зброю, похідну торбу і браслет, який батько подарував їй на пам'ять, і відправила в Ортан. Вже потім я дізнався, що через тиждень після мого від'їзду на селище напала орда оласків і моє плем'я перестало існувати. Мати відправила мене, щоб уберегти від загибелі. В родині батька мене прийняли з повною байдужістю. Він спочатку начебто зрадів, офіційно визнав мене, розпорядився вчити і виховувати як личить, але на тому його турбота і закінчилася. Не скажу, що батько вів себе зі мною погано, скоріше навпаки, але рідним я його не відчував. Старші брати ставилися до мене зверхньо, ​​як зазвичай дорослі парубки відносяться до шмаркачів, до того ж я був бастард і неотесаний варвар. Тіна була вже доросла дівчина, а Нона - непрохідна дурепа. Зате з кузеном Шелларом ми відразу подружилися. Він був великий дивак... Та його і зараз важко назвати цілком нормальним, але хлопець він хороший.

- Це той, який зараз король і курить люльку? - уточнила Ольга.

Елмар згадав про прохання кузена і зрозумів, що виконати його буде вже практично неможливо.

- Так, - неохоче підтвердив він і знову наповнив келихи. - Вип'ємо ще?

Як виявилося, гостя була здатна дудлити вино не гірше будь-якого королівського паладина. А цікавістю не поступалася кузенові Шелларові.

- Як же вийшло, що королем виявився ваш кузен? - поцікавилася вона після чергового тосту.

- Так сталося... - зітхнув Елмар. - Я не дуже люблю про це згадувати, але якщо вже став розповідати... Одного разу, років чотири чи п'ять тому, у нас мало не стався переворот. Орден Небесних Вершників, тханкварра...

- Що, що? - перепитала дівчина. - Тхан... як його... Це ім'я або назва?

- Це лайка, - зніяковів принц-бастард. - Прошу вибачення.

- Так лайтеся на здоров'я! Мене це не шокує, я і сама вмію лаятися. А що це означає?

- Нічого особливого... Це варварська лайка на мові мого народу, перекладу піддається з великими труднощами. Так ось, ці Вершники, щоб їм до кінця часів некроманти спати не давали, влаштували державний переворот. Мене тоді не було вдома, ми з друзями їздили здійснювати подвиги. Мафей був покараний за щось, а Шеллар затримався на роботі. Сестри, ясна річ, тоді вже не жили з нами. А всі решта - батько, брати, королева Роана - загинули. Ось так і вийшло, що Шеллар став королем. Я досі дякую всіх богів, які є, що він тоді затримався. А ще за те, що покійний батько, складаючи список спадкоємців, поставив його попереду мене, а не після.

- А вам так не хочеться бути королем?

- Та не приведіть боги! Це така морока... Хоч би Шеллар скоріше одружився, а то я постійно боюся, як би з ним чого не сталося. Ну, про свою родину я ніби все розповів. Про що ще хочете почути?

- Про ельфів! - негайно попросила дівчина.

Елмар мимоволі посміхнувся. Жак свого часу теж наполегливо цікавився саме цим питанням. Як ці переселенці люблять казки!

- Ельфи пішли з нашого світу більше трьохсот років тому, - сказав принц-бастард. - Так що для нашого покоління вони вже небилиця, як і для вас. Ось метр Істран їх ще пам'ятає.

- А як же принц Мафей?

- О, це особливий і унікальний випадок. Мабуть, якийсь ельф випадково забрів в наш світ і зустрів дівчину, яка йому сподобалася. А потім так само непомітно пішов. Я чув, що Зіновій застав його в спальні доньки і, як будь-який батько, хотів з ним розібратися по-своєму. Ельф тут же зник і більше не з'являвся.

- Нашкодив і змився? - засміялася Ольга.

- Саме так. До речі, Мафей успадкував цю сімейну рису характеру. Шкодити і намагатися втекти. А оскільки він могутній маг, можете собі уявити масштаби його витівок. Іноді це буває просто страшно. Сопливий підліток без найменшого розуміння про відповідальність - що взагалі властиво ельфам - і величезною магічною силою. Одного разу, коли він був маленький, з переляку розніс ціле крило палацу... А це його «сліпе полювання»?

- Так ви якось поясніть йому, чи що, - поспівчувала Ольга. - Він вам так колись гранату з вирваною чекою дістане і почне розглядати, поки вона не рвоне.

- Не зовсім зрозумів ваш приклад, але запевняю, ми приводили не менше мальовничі. Результат не забарився. Може, він хоч тепер трохи подумає своєї забитою головою, перш ніж починати шкодити... Втім, сумніваюся. Про що б ви ще хотіли дізнатися?

- А розкажіть про ваші подвиги, - попросила дівчина.

Принц-бастард спохмурнів.

- Нехай вам розповість хтось інший. Це буде нескромно з мого боку, і я не люблю про це говорити.

- Вибачте, я не знала, що ви такий скромний герой.

- Я, здається, не казав, що я герой, - здивувався Елмар.

- Ну як же, раз здійснювали подвиги, значить, герой.

Логіка була залізна. Заперечити було нічого.

- А часто ви це робите? - Не вгамовувалася Ольга. - У сенсі, подвиги?

- Я цього вже не роблю, - сумно зітхнув Елмар. - Мої подвиги скінчились. Щоб ви зайвий раз не питали чому, - а ви ж обов'язково запитайте, - поясню. Мої соратники загинули, і наша група розпалася.

- Вибачте, будь ласка, я не знала... Не хотіла вас засмутити... Давайте тоді про щось інше... Ось, наприклад, цей будинок. Ви в ньому живете? А чому не в палаці?

- Не люблю. Там все дуже... як би це сказати... бундючно. А я не звик до придворних церемоній. Я простий степовий варвар, воїн, який провів десять років у походах. Я хочу жити так, як мені подобається, і, на щастя, можу собі це дозволити.

- Ви живете один в цьому величезному будинку?

- Я живу з жінкою, - коротко відповів Елмар, вирішивши, що це найкращий момент припинити можливі загравання. Хоча поки гостя нічого подібного собі не дозволяла.

- А де вона? Спить?

- Її зараз немає вдома. Я вас завтра... точніше, сьогодні вранці познайомлю. Мені б хотілося, щоб ви подружилися.

- А яка вона? - тут же запитала цікава Ольга.

- Дуже хороша. Побачите самі. Вам скільки років?

- Двадцять один.

- Їй теж. Її звуть Азіль.

- Вона ваша коханка або щось більше?

- Щось більше. Набагато більше. Я її дуже люблю і... і дуже багатьом їй зобов'язаний.

- А вона вас любить?

- Так. Інакше б не жила зі мною.

- А чому ви тоді не одружитеся? Чи вам не можна, тому що вона не принцеса?

Елмар зітхнув і налив ще вина. Ця дівчина в смішних капцях була здатна, напевно, розговорити і скелет. Навіть якщо він був німим за життя.

- Ми чекаємо, поки вона дозріє для шлюбу. Річь у тім, що Азіль - німфа. Вона сама вам розповість, хто такі німфи і чим вони відрізняються від людей. Вона в цьому краще розбирається.

- А це у вас в порядку речей - міжрасові шлюби або ви просто такий оригінал?

- Коли ельфи жили з людьми, це вважалося нормальним, хоча і не дуже часто траплялося. Зараз... важко сказати. Ельфи пішли, а інші раси з людьми не живуть. Вони влаштовуються окремо, своїми громадами. Німфи взагалі велика рідкість, особливо чистокровні, як Азіль.

- А як ви познайомилися?

- Ми з моїми соратниками врятували її від ґвалтівників. Вона була танцівницею в бродячому цирку. Я закохався в неї відразу. А у вас був... наречений або просто хлопець? - Елмар поспішив перевести розмову на іншу тему.

Дівчина похитала головою:

- Ні. По-перше, я не особливо подобаюсь чоловікам. Вони віддають перевагу дівчатам, у яких хоч щось є в ліфчику. А по-друге, я їх теж не дуже... На сумному досвіді своїх гарних подруг я зрозуміла, що це не так уже й погано, коли у хлопців не течуть слинки, як тільки вони мене бачать. З ними добре посидіти в теплій компанії, випити горілки, послухати музику і цікаво поспілкуватися. А варто почати більш близькі стосунки, і вони перетворюються або в стурбованих придурків, або в самовдоволених егоїстів. Так що я прийшла до висновку, що з чоловіками краще дружити і не псувати хороші відносини всякими дурницями.

- А хіба вам не попадалися виключення? - поцікавився Елмар.

- Мабуть, але у мене не було можливості перевірити.

- Це як?

- Вони або були вже зайняті, або не звертали на мене уваги. А я не можу смикатись як дура і зі шкіри пертися, щоб їх залучити. Здається, достатньо лише погляду, щоб дати зрозуміти... І якщо на нього не відповіли, то не варто далі напружуватися і виставляти себе повною ідіоткою. Може, це нерозумно, але ця одвічна гра мені неприємна. Не вмію я відверто кокетувати. Ви вибачте, що я так нешанобливо при вас про чоловіків, але...

- Не варто, - поспішно перебив її Елмар, відчуваючи в душі невимовне полегшення. - І взагалі, перейдемо на «ти». Я зараз ще пляшку принесу.

Він спустився на кухню по вино, не пам'ятаючи себе від радості. Всі його побоювання були марними, правильним виявилося перше враження. Йому зустрілася нормальна подруга, яких він знав безліч, з якими неодноразово змагався в дружніх поєдинках, пив вино і ходив в битви. Просто вона була з іншого світу і тому не носила меча. Несподіване доручення Шеллара вже перестало здаватися принцу такий тягарем, як спочатку. Все було не так страшно. З такою подругою можна прекрасно проводити час в бесідах і розпиванні напоїв, можна навіть навчити її стріляти з лука, наприклад... Меч вона навряд чи підніме... Одне погано - з Азіль вони не домовляться. Не поб'ються, звичайно, з його подругами Азіль ніколи не конфліктувала, але і не подружаться.

- У вас досить демократичне суспільство, як я дивлюся, - сказала Ольга, коли вони знову влаштувалися в кріслах. - Для середньовіччя просто дивно.

- З чого ти зробила такий висновок? - поцікавився Елмар.

- Наслідний принц збирається одружитися з танцівницею з бродячого цирку, і це нікого не хвилює. Чи тобі довелося витримати з цього приводу битву?

- Зовсім ні, - засміявся Елмар. - Ти помилилася в усьому, що тільки що сказала. Наше суспільство так само схильне до сталих забобон, як і будь-яке інше. У будь-якому королівському будинку був би грандіозний скандал, який напевно скінчився б трагедією. Просто мені дуже пощастило з кузеном-королем. Йому абсолютно байдужий соціальний стан моєї майбутньої дружини. Він... як би точніше сказати... у нього своєрідний склад розуму. Він у всьому керується найперше логікою, а вже потім емоціями. Оскільки наш шлюб не має логічного протиріччя, кузен проти нього не заперечує, а всі заперечення дворянського зібрання - це, на його думку, голі емоції, не варті того, щоб до них прислухатися. Панове, звичайно, намагалися обурюватися, але короля не так просто збити з пантелику. Він незворушно вислухав всі претензії, після чого виклав на стіл три томи зводу законів і пообіцяв переглянути свою думку, якщо панове вкажуть йому точно, де сказано, що принцу не можна одружуватися на дівчині іншого стану. Дворяни досі шукають, оскільки правило неписане і в закони не внесено. Крім того, мій кузен порядна людина. І ще Шеллар мене любить. А що стосується битв, то мені їх доводиться витримувати регулярно з поважними батьками дівчат на виданні. Вони мене часто відвідують і проводять зі мною бесіди. Якщо чесно, мене від них вже нудить. Скоріше б уже можна було одружитися, а то набридло, тханкварра...

- Цікавий у вас король, - зауважила Ольга. - А такий пофігізм не заважає йому керувати країною?

- «Пофігізм»? Це що?

- Це коли людині все по фігу. Ну тобто все одно.

- Ах, це... Але він же не в усьому такий... пофігіст. Треба ж, яке слово веселе! Не забути б його при нагоді так обізвати ...

- Да ти що! - схаменулася дівчина. - Він же на мене образиться!

- А я йому не скажу, що це ти. Так ось, до справ Шеллар ставиться серйозно і з великою увагою. Головний скарбник взагалі його боїться до без тями, тому що якщо його величності чимось не сподобався фінансовий звіт і він задумав зробити ревізію, то від нього, що не ховай, докопається.

- А король розбирається в бухгалтерії?

- Взагалі-то він за освітою юрист. Але коли став королем, то спеціально посилено вивчив економіку і фінанси. Інакше, як йому здається, розкрадуть все, що погано лежить, не встигнеш і «няв» сказати.

- А у вас що, так сильно крадуть?

- Не сильніше, ніж будь-де, - засміявся Елмар. - Просто Шеллар раніше працював в Департаменті Безпеки та Порядку і звик мати справу з певною частиною населення.

- А навіщо він працював? Ти, пам'ятається, говорив про це - коли був замах на вашу сім'ю, він був на роботі... Хіба принци працюють?

- Якщо хочуть, - знизав плечима Елмар. - Перший спадкоємець постійно повинен крутитися біля короля і переймати досвід, а решта зазвичай готуються для того, щоб займати важливі державні посади і допомагати королю. Якщо хочуть, звичайно. Якщо не хочуть, на ці посади можна посадити будь-якого гідного громадянина. Інтар, наприклад, займався фінансами. Шеллар - внутрішніми справами і розвідкою. А мені було цікавіше здійснювати подвиги.

- А зараз?

- Зараз я, як висловився мій працьовитий кузен, байдикую і не страждаю від цього. Офіційно, звичайно, я вважаюся першим паладином, але це посада швидше формальна. Якщо десь в королівстві трапляються неприємності, з якими місцевими силами не впоратися, то нас посилають туди наводити порядки.

- У сенсі бунти придушувати?

- Останній бунт в нашому королівстві трапився під час спроби перевороту, та й його пригнічувати не довелося. А передостанній - років п'ятнадцять тому у якогось психічно хворого поміщика, який довів своїх селян до того, що його всім селом дружно втопили, після чого мирно розійшлися по домівках. Так що неприємності у нас іншого сорту: баронські міжусобиці, набіги варварів... Буває, чудовисько деcь заведеться, а героїв поблизу немає. А воювати з ображеними селянами паладинів не посилають. На то є поліція і суд. Чи ти думаєш, що у нас тут дрімучі злидні і наші селяни щороку бунтують з голоду? Помиляєшся, вони живуть цілком пристойно. У нас багата країна, і уряд може собі дозволити не дерти з населення непомірні податки.

- Багата країна - це добре... - зітхнула Ольга. - Я жила в країні бідній. Гаразд, не будемо про сумне. Краще розкажи мені ще щось. Ось, наприклад... ці книги. Це твої? Ти любиш читати? Я дуже люблю.

- Можеш користуватися моєї бібліотекою, - запропонував Елмар. - Коли навчишся читати.

- Але я вмію читати.

- На друковані тексти лінгвістичний феномен не поширюється. Читати тобі доведеться вчитися заново. Це буде неважко, раз ти раніше вміла, просто вивчиш інший алфавіт. Всі переселенці швидко вчаться. Але це не зараз, і взагалі, нехай цим займається Жак, він знає як, у нього досвід є...

- Жак - це хто?

- Королівський блазень. Він займається у нас адаптацією переселенців крім основної роботи. Він тобі сподобається, славний хлопець і разюче схожий на тебе. У нього така ж смішна мова.

- А чому він цим займається?

- Йому цікаво. Та й потім, він привабливий, люди з ним легко знаходять спільну мову.

- Елмаре, а багато у вас таких, як я?

- Таких, як ти, практично немає, - засміявся Елмар. - А взагалі переселенців... Точно не знаю. З Терезою ти, напевно, познайомишся. Є ще пані Гольдберг, поважна літня жінка, вона працює в Казначействі бухгалтером. Шеллар її дуже цінує. Була ще якась селянка, але вона вийшла заміж і поїхала в село... Здається, жінок більше немає. З чоловіків я знаю не всіх. Ну, по-перше, пан Хаббард. По-моєму, він твій сучасник, може, з різницею в десять - двадцять років, і велика падлюка, так що будь з ним обережніше. По-друге, Дік. Він зараз працює викидайлом в «Місячному Драконі». Забавна з ним була історія, я тобі як-небудь розповім. Потім Марк. Він з якихось давніх часів, хороший мечник, зараз служить в королівській сторожі. А про тих, хто не зміг адаптуватися, я тобі не буду розповідати, щоб даремно не лякати.

- Буває й таке? А як це - не зміг адаптуватися?

- Тобі це не загрожує. Ти цивілізована людина, освічена дівчина, здатна розуміти, що крім твого погляду на життя бувають і інші. А для прикладу можна згадати одного релігійного фанатика з вашого середньовіччя, який почав проповідувати своє вчення, збирати войовничий орден і проголошувати страшні речі. Закінчилося все дуже сумно - судом і шибеницею. Наші християнські ордени самі звернулися до короля з проханням припинити ці неподобства, тому що цей прибулець дискредитував ідеї християнства.

- А у вас є християни? - здивувалася дівчина.

- Є, - Елмар посміхнувся. - Тільки зовсім не такі, як у вас. Це звичайна містична школа, як багато інших, абсолютно мирна і безпечна. Я знаю, як все сталося у вас, мені Жак розповідав. Страшна історія. Хто б міг подумати, від яких дрібниць іноді залежать долі світу... Або просто у вас люди більш релігійні?

- А як було у вас?

- Нормально, як і з усіма іншими. Жив колись дуже талановитий містик, створив свою школу, навчив учнів, наробив багато добрих справ, прожив довге щасливе життя і помер у поважному віці. Загинув, рятуючи свого учня, який через недосвідченість потрапив в неприємності. Ніяких інтриганів-конкурентів, ніяких учнів-зрадників, ніяких хрестів та іншого мучеництва... Ольго, ти любиш вірші?

- Люблю, - охоче зізналася дівчина. - Із задоволенням послухаю, якщо ти почитаєш мені вголос. Раз вже я виявилася знову неписьменною. А якщо хочеш, і я тобі почитаю. У мене в рюкзаку книги, там і поезія є.

- Тоді по черзі, - запропонував Елмар, якому хотілося і того, і іншого.

За цими поетичними читаннями вони і зустріли світанок. А разом із світанком прийшла Азіль. Німфа виникла в дверях, як завжди безшумно, і зупинилася у своїй звичайній позі - підігнувши одну ногу, трохи схиливши голову набік і тримаючись рукою за косяк.

- Доброго ранку, - тихо сказала вона. - У нас гості?

Елмар відклав книгу і встав їй назустріч.

- Доброго ранку, Азіль, - ласкаво відповів він, обіймаючи і притискаючи до грудей кохану дівчину. - Це не гості, це невелика робота на благо корони, яку мені підкинув дорогий кузен. Познайомся, її звуть Ольга. А це і є Азіль.

- Вітаю! - радісно відгукнулася Ольга і теж встала. - Ой, Елмаре, тобі не здається, що остання пляшка була зайвою?

- Мені здається, - посміхнулася Азіль, - зайвими були останні три. Король доручив тобі перевірити, скільки вина можна випити з подругою за приємною бесідою?

- Вона не подруга, - насупився Елмар. - Вона переселенка. Мафей сьогодні вночі притягнув. А у Жака якісь проблеми, і король доручив мені займатися адаптацією.

- Тільки сьогодні вночі? - Азіль трохи підняла брови. - А пити ви почали відразу, як тільки опинилися вдома?

- Так і є!

- Це помітно. А що у Жака за проблеми?

- Сам не розумію, які проблеми можуть бути у людини, яка живе одна і навіть слуг не тримає? Може, відкриємо ще пляшку і посидимо втрьох?

- А може, підемо всі потихеньку спати? Здається, вам на сьогодні вистачить. А посидимо ввечері.

- Так, напевно, - підтримала її Ольга. - А то я щось зовсім сп'яніла і спати хочу...

***

Через кілька днів я все ж знайшов цей проклятий шнур. Розпатрав якийсь прилад зі складу, там, на щастя, виявилося все, що потрібно. Досі цікаво, де вони його взяли, на час переміщення самої будівлі його точно бути не могло. Так само як і Т-кабіни. Не винайшли ще Т-кабіни в двадцять першому столітті. Залишалося тільки залізти ще раз в центр, підключитися і з'ясувати, де ж лежать детонатори, що я і зробив. Я страшенно боявся, що доблесний радник придумає ще який-небудь цікавий експеримент з моєї психікою, яка на той час вже похитнулася. Як мене засікли, досі не знаю, на поверсі не було охорони, в коридорі можна було робити що завгодно. Охорона була тільки на вході, але звідти вхід в центр не видно... Або я десь в системі наслідив, або хтось з інших техніків помітив і стукнув. Там були і інші, такі, як я. Наприклад, конструктор з повністю тріснутим блюдцем, який навсправжки співпрацював з «новою батьківщиною» і конструював їм ні багато ні мало: танки, гармати, гвинтівки і інші вогнепальні принади. Або ще два пиятики-приятелі - електронник і оператор, які обслуговували систему і генератор. Спілкуватися з ними було неможливо, оскільки тверезими я їх ні разу не бачив. А з ще одним, таким же, як я, спілкуватися я сам не захотів, тому що він міг мене розколоти. Загалом, не знаю, на чому я попався. Це повинен був бути мій останній день в Кастель Мілагро - виявилося, що детонатори теж зберігаються в центрі, в спеціальному контейнері, до того ж наші окремо від ув'язнених і з міцнішою бетонкою. Колючку в ті часи ще не придумали, але і бетонка теж річ малоприємна, без фугасу не зламати. Фугас я написав прямо з ранку, ну, звичайно, не те щоб написав, в розумі склав, на чому ж його писати... А вночі я повинен був взяти свій детонатор, зняти периметр і втекти через Т-кабіну. Все одно куди. Але десь я проколовся.

Не пам'ятаю точно, що казав мені Блай, настільки я здурів від страху. Я його навіть не слухав, а тільки уявляв, що зі мною зараз буде. Особливо чомусь я боявся тієї хліборізки, вже не знаю чому. Але радник вирішив, мабуть, що тепер я став цінним кадром і калічити мене не варто. Він дав мені пару раз по морді від душі і поволік на другий поверх. Вірніше, наказав, а поволокли два стражника.

У камері мене чекали старі знайомі - кат, який вимагав, щоб мене йому віддали, і хлопець з татуюванням. За татуюванням я його і впізнав, тому що обличчя у нього вже на той час не було...

- Ну що, маестро? - звернувся до бранця радник. - Не передумав? Ще можливо.

Він промовчав. Тоді радник обернувся до ката і, вказавши на ув'язненого, сказав:

- Він твій. На добу. Якщо виживе, відведеш в бокс номер тринадцять. Цього, - він вказав на мене, - не чіпати, нехай дивиться. Потім, якщо не домовимося, я тобі його теж віддам.

Тонкий натяк такий зробив. І вийшов. Стражники швиденько пристебнули мені якісь ланцюги на руки і шию, після чого теж вискочили за двері.

Ти ніколи не бачила маніяка-садиста в дії? Я до того теж. Як він там взагалі серед людей обертався, його самого треба в ланцюгах тримати, повний психопат і збоченець... Хоча, може бути, Блай тримав його як раз за те, що він кат хороший? А ув'язненими підгодовував, щоб на людей не кидався? Не знаю. І знати не хочу.

Як я звідти вибрався? Розумію, тобі не хочеться слухати про маніяка-садиста. Я і не збираюся розповідати в подробицях. А як це все вийшло...

Ти, звичайно, ніколи не чула про «синдром берсерка». Це було через сто років після тебе. Доведеться розповісти, інакше не пояснити, як я втік. Це було десь в середині двадцять першого сторіччя. Тоді з'явилася повальна мода винаходити ідеальних солдатів. Один збочений генетик придумав якийсь спосіб поліпшити людську природу шляхом спрямованої мутації і випробував його на власних дітях. Милий такий дядечко був, поза сумнівом. Результати він не встиг обробити - щось у нього в лабораторії так вибухнуло, що не залишилося ні будівлі, ні паперів, ні його самого. Чи то конкуренти постаралися, чи то сам чогось недогледів. А залишилося у нього сім або вісім синів - наслідки, так би мовити, його дослідів, які розповзлися по світу, наплодили дітей. Виявилося, що мутований ген передається в спадок. Загалом, це нормальна людина, але з деякими модифікаціями. Наприклад, підвищена стійкість до будь-яких впливів, прискорена реакція, міцніше кістки, все таке. Але головне не це. Власне сам синдром полягає в тому, що в потрібний момент відбувається якась трансформація і людина перетворюється на такого собі супермена - стає не по-людськи сильною, спритною і влучною. А ще надмірно агресивною. Це якось пов'язано з викидом адреналіну і генетичною пам'яттю... Не знаю, я не медик. У першому поколінні ця трансформація відбувалася керовано. У другому - тільки в стані стресу. Далі - ще рідше... Пам'ятаєш, я тобі казав про своє прізвисько? Один з дітей пришелепкуватого генетика потім став письменником і написав кілька автобіографічних речей про себе і братів. Ось його і звали Жак Ренар. Його головний герой - такий собі чарівний хлопчина на зразок мене, тому мене так і прозвали. А ще, за неперевіреними даними, він мій далекий предок. Хоча, власне, дані вже можна вважати перевіреними. «Синдром берсерка» у мене виявився.

Не знаю, де він був раніше. Зі мною неодноразово траплялися такі неприємності, що будь-хто інший давно б трансформувався. Одного того, що сталося в Кастель Мілагро, вистачило б. А у мене не виходило. Може, заважав страх? Та не повинен, за ідеєю, від страху люди зазвичай і трансформувалися... Не знаю. І як це вийшло, не маю гадки. Я стояв в своїх ланцюгах і притискався до стінки. Очі закрив майже відразу, щоб всього цього не бачити, але навіть від того, що я чув, волосся ставало дибки. Особливо коли уявляв себе на місці того містралійця. Дуже виразно уявлялося, як мене точно так же нагнуть і згвалтують, попутно розмальовуючи спину ножем, або ще що-небудь не менш хворобливе. Адже по-іншому садистові не в кайф. Ось так я стояв, заплющивши очі від страху, і раптом відчув, як у мені закипає злість. Біс знає звідки вона взялася, я ніколи не вмів злитися по-справжньому... Коли сплелися злість і страх, зі мною щось сталося. Я відчув у собі силу розірвати ланцюг і вирватися. А ще я відчув бажання вбивати. Це було не запаморочення, я повністю усвідомлював, що роблю, і прекрасно все пам'ятаю, це було щось... Я як би став іншим. І більше нічого не боявся.

Можеш не повірити, але ката я розірвав навпіл голими руками, хоча міг би одним рухом просто скрутити йому в’язи. Не знаю, звідки в мені взялася така жага крові. А потім я підхопив під пахву свого понівеченого приятеля, взяв з набору тортур інструментів щось побільше і вийшов в коридор. Ніхто так і не зрозумів, хто я такий і куди йду, і, мабуть тому не спробували мене зупинити. Думали, так і треба. Тим більше йти-то було всього метрів двадцять. Вартові на поверсі не встигли навіть збагнути, що відбувається. Моє тіло рухалося саме та й швидше, ніж я розумів. Кілька рухів - і у того, що зліва, зламана шия, а охоронець справа проткнути тим самим інструментом, який я захопив з собою. Обидва лежать і не ворушаться, а я тільки усвідомлюю, що зробив.

Я вийшов на свій поверх і кинувся в майстерню за шнуром, а потім в центр керування. Встиг ще привалити двері сейфом і деякими меблями, на чому мої подвиги і закінчилися. Зрозуміло, ставши самим собою, перше, що я зробив, це миттєво проблювався, не відходячи від дверей і намагаючись хоча б не втратити свідомість. Врятований незнайомець вже трохи прийшов до тями і тепер сидів на підлозі, дивлячись на мене так, ніби у мене роги виросли. А потім я кинувся до комп'ютера... Не буду пояснювати, як ламають бетонку і як програмують Т-кабіну, ти все одно не зрозумієш... Одне пам'ятаю - поки я копирсався з цією допотопною клавою, я дуже шкодував наших нещасних предків: вони ж на цих дровах все робили! Т-кабіна? Ну, ти бачила, як це роблять маги? Переміщуються? Ну ось, те ж саме, тільки без магії. Так, будь-хто. І ти теж, якщо навчишся програмувати... Найбільше мене здивувало, що з кабіни були виходи тільки в цей світ. Це повний абсурд. Якщо тут є Т-кабіни, значить, вони з нашого світу, і хоч одна повинна виходити туди. А дзуськи. Я спробував набрати хоч один знайомий код, але мені видавало: «доступу нема». За дверима вже чулися шум і гуркіт, двері збиралися ламати, тому шукати доступ через сокет було ніколи. Я плюнув, ввімкнув карту доступних точок і кинувся до свого нового приятеля.

- Пішли! - сказав я і став його піднімати.

- Куди? - прохрипів він.

- Сюди. - Я затягнув його в кабіну і ткнув носом в карту: - Ти ж місцевий, географію знаєш? Куди звідси податися, щоб нас не дістали? Де нам допоможуть?