Перетинаючи кордони

КК королівства Ортан.

- Ну що тобі сказати, Шелларе ... - Принц-бастард знизав плечима. - Підкинув ти мені клопоту, дякую. Чому було не приставити її до кого-небудь іншого? Ось Мафей її притягнув, нехай би сам і... адаптував. Може, і перестав би шкодити, відчувши відповідальність?

Король Шеллар III і його кузен Елмар сиділи в робочому кабінеті його величності і потягували колекційні напої з королівських погребів, супроводжуючи сімейні посиденьки ділової бесідою. Вислухавши настільки конструктивну пропозицію, король розсміявся.

- Мафей і відповідальність - поняття несумісні. А доручати йому адаптацію... Ти коли-небудь замислювався про те, що цей хлопчик все своє життя провів у палаці, під наглядом метра Істрана, і про те, що діється за стінами цього палацу, має досить розпливчасте уявлення? Йому самому спочатку треба адаптуватися, перш ніж інших вчити. А чим ти так незадоволений?

- Ще питаєш? Тханкварра! Мало того що я сорому набрався на п'ять років наперед, наді мною досі всі паладини потішаються! У Лавріса так зовсім рот не закривається...

- Сам винен, - знову розсміявся король і перекинув чарку галлантського коньяку. - Пити треба менше. А то набрався, як студент, забув про гостю, шлявся при ній голим, всьому корпусу про це розповів, а я тепер винен. Так тобі й треба, дорогий кузене. Це скільки ж було вина випито, що такий здоровенний герой геть пам'ять втратив? Так в людину стільки не влізе!

- Це в тебе не влізе, - пробурчав Елмар. - Шелларе, може, вистачить, а? Краще її до Жака переселимо. Вони так душевно спілкуються...

- Ні в якому разі, - категорично заявив король.

- Але чому?

- Жак дуже просив на цей раз зробити виняток.

- Чому?

- Чому? Чому! Тобі хіба Азіль ще не розповіла?

- Про що? Про те, що Жак сподобався Ользі більше, ніж слід? Ну і що? Він боїться, що його зґвалтують? Ольга нормальна подруга, без всяких заскоків на цьому ґрунті, з нею так само легко спілкуватися, як з хлопцем. І, якщо він не зробить крок у відповідь, вона йому навіть не зізнається. Це тобі не Етель, яка нахабно домагається кожного, хто їй сподобався.

- Справа не тільки в цьому.

- А в чому ще?

- У тому, що не завадило б пришити твоїй німфі застібку на рота. Вона що, промовчати не могла? Спочатку розповіла Жаку, що Ольга в нього закохалася, потім розбовтала Ользі все в подробицях про Терезу і про те, як Жак за нею другий рік упадає, і на довершення всього роздзвонила Терезі про те, що в Жака закохалася інша дівчина. От і уяви, як вони себе будуть почувати? Ольга страждатиме від свого нерозділеного кохання, Жаку буде соромно, що він їй нічим не може допомогти. Ти ж знаєш Жака, він такий чутливий... Вічно переймається щодо всякої нісенітниці. А Тереза ​​буде або боятися, що Жак з такої нагоди її кине і заведе собі здорову дівчину для нормального спільного життя, або вирішить, що пора їй припиняти морочити хлопцеві голову, і дійсно вступить в який-небудь орден, щоб принести обітницю цнотливості. Жак цього не переживе, а винуватою виявиться Ольга... Загалом, суцільні непорозуміння, і, щоб їх уникнути, краще всього прислухатися до прохання Жака і хоча б на час припинити його спілкування з цією переселенкою. Тим паче ти вже маєш певний досвід, ось і займайся далі.

- Про всіх-то ти подумав, а як я повинен жити в одному будинку з дівчиною, якій мені соромно дивитися в очі, тобі наплювати? - образився Елмар.

- А чому це тобі соромно? - посміхнувся король і почав набивати свою улюблену люльку. - Через те, що ти перед нею голим бігав? Так ти ж сам казав, що вона нормальна подруга, чого соромитися? Хіба вона на тебе образилася? Судячи з того, що розповіла Азіль, Ольга поставилася до всього абсолютно природно і з великим почуттям гумору.

- Ага. Вона досі продовжує захоплюватися, який я гарний. А мені кожен раз від сорому хоч під стіл лізь.

- Не розумію, чого тут соромитись. На тебе дійсно приємно подивитися, це одноголосно стверджують всі мої знайомі пані. Або тебе зачіпає те, що вона захоплюється твоїми м'язами, а про найголовніше місце і слова доброго не сказала?

- Тханкварра! - заревів ображений принц-бастард. - Шелларе, фільтруй базар!

- Що-що? - розреготався король. - Ну і слова! Від неї нахапався? Мало того, що ти лаєшся варварською, так ще цей милий іншосвітовий жаргон! Це означає «стеж за мовою», я правильно зрозумів? Так ось, це ти за своєю стеж, а то однополчани будуть над тобою потішатися до кінця днів.

Елмар ображено засопів і ґрунтовно приклався до глека з вином. Потім, мабуть осяяний раптовою ідеєю, як можна гідно відповісти язикатому кузенові, зловтішно запитав:

- Шелларе, а коли ти нарешті одружишся?

Король спохмурнів.

- Ну чому, коли тобі нема чого відповісти, ти постійно питаєш саме про це?

- А ти сам не здогадуєшся?

- Здогадуюся. Відтоді, як ти припинив скоювати подвиги, у тебе з'явилося багато вільного часу, і ти раптом згадав, що ти тепер перший спадкоємець престолу. І не на жарт занепокоївся, що, якщо зі мною що-небудь трапиться, ти встряв на все життя. Тому тепер щосили піклуєшся про те, щоб я скоріше наплодив спадкоємців. Так?

- В цілому - так. Але є ще одна причина.

- Азіль?

- Точно. Будучи королем, я не зможу з нею одружитися навіть після того, як вона дозріє. Німфа не може бути королевою, тому що тоді у мене свідомо не буде спадкоємця, а буде загін гулящих доньок. Мені-то наплювати, яка у мене буде сім'я, але на інтереси корони я вже наплювати не зможу.

- Та не переймайся ти так. Азіль абсолютно байдуже, одружишся ти на ній чи ні. Роль фаворитки її цілком влаштує.

- Зате мене не влаштує. - Елмар насупився і знову запитав: - Так як же, Шелларе? Коли ти збираєшся одружитися?

- Будеш чіплятися, взагалі не одружуся.

- Шелларе! - заблагав принц-бастард. - Ну, якщо тобі так вже неприємна думка про нормальну сім'ю, нароби бастардів своїм фавориткам! Хоча б штуки три! Я через тебе ночами нормально спати не можу, мені весь час якісь жахи в голову лізуть!

- А не напиватися перед сном ти не пробував? Придумав теж! Вони і так на мені виснуть, як на вішалці, а якщо у них будуть від мене діти, взагалі на голову сядуть. Не переймайся, нічого зі мною не станеться, як тільки знайду підходящу наречену, відразу ж одружуся. Мені ще не п'ятдесят років, щоб так поспішати. Так що не відводи розмову в бік і не ухиляйся від доручення короля. Займайся зі своєю гостею і не намагайся спихнути її Жаку. Зайди до скарбника і отримай під розписку тисячу золотих для неї, а то вони вже не перший день Ольгу чекають.

- До речі, про гроші... - спохмурнів Елмар. - Шелларе, ти не уявляєш, як я влип...

- Ти? Елмаре, що мало статися, щоб у тебе виникли фінансові труднощі? Ти, здається, багатший за мене рази в два...

- Вислухай, будь ласка, і не перебивай. Я тобі розповім ще одну причину, через яку мені перед Ольгою соромно. Ти ж знаєш, Азіль в деяких питаннях до жаху наївна. Вона досі не навчилася як слід гроші рахувати і погано собі уявляє справжню ціну речей. А ця подруга жила тут всього другий день і, природно, теж нічого не знала. Пташки порозумілись, і Ольга подарувала Азіль гребінця для волосся. Пам'ятаєш червоний браслет графині Монкар? Так цей гребінець в два рази більше і ще з якимись блискітками всередині. Ні одна, ні друга так нічого і не зрозуміли. Цій сподобалося, тому що гарно, а та віддала, бо у них це нічого не коштує. Тепер я ламаю собі голову, як їм пояснити, що ця річ коштує десь від п'ятдесяти до сімдесяти тисяч, до того зробити це так, щоб ні одну, ні іншу не образити. Азіль, звичайно, його відразу поверне, але це все одно, що іграшку у дитини відібрати. А Ольга ще упреться і не візьме, від неї чого хочеш можна очікувати. І що мені тепер робити?

Король подумав з півхвилини і порадив:

- Не кажи нічого Азіль, все одно не зрозуміє, тільки засмутиться. Поговори тихенько з Ольгою і заплати їй за цю нещасну брязкітку. Хіба ти не в змозі купити своїй нареченій гребінець за таку суму?

- В змозі. Тільки що робити, якщо Ольга відмовиться?

- Перестати страждати і заспокоїтися. Не думаю, що вона відмовиться. Треба ж їй на щось жити. А вона нічого корисного робити поки не вміє... До речі, поцікався, як вона витратить ту тисячу золотих, потім розкажеш. Мені цікаво.

- Як вона витратить вісімсот, я вже знаю. Сказати?

- Ну?

- Вона хоче купити пістолет. До речі, Жак їй рекомендував порадитися з тобою з приводу вибору зброї. А вона соромиться. Що б ти їй порадив?

- Нехай краще купить містралійській, вони поменше. Для дівчини лондрійській буде важкуватий. Але... Це треба все одно дивитися самому, а то підсунуть якусь погань. Коли ти запросиш в гості свого кузена з Лондри?

Елмар скрушно зітхнув:

- Не вийде. Вона тебе впізнає. Я їй про тебе розповів достатньо.

- Навіщо? Я ж тебе просив.

- Так вийшло. Зайшла розмова про мою родину, ну і про тебе заодно довелося розповісти. Вона питала, що я, брехати повинен був?

- Елмаре, - похитав головою король. - Ти занадто багато п'єш.

- Шелларе, - тут же відгукнувся кузен. - Ти занадто багато куриш. І не одружуєшся.

- І перебуваю в інтимному зв'язку зі своїм блазнем... - пробурчав король. - Ти вже чув цю новину? Дізнатися б, яка сволота це придумала, та язика вирвати...

- Одружуйся швидше, а то ще років п'ять пробовтаєшся ось так, і хто-небудь придумає, що ти і зі мною теж...

- Будеш мене діставати, одружуся з Ольгою.

- Ти іноді як скажеш! Та не піде вона за тебе.

- Чому?

- Тому що ти король. А вона вас, королів, не любить. Вона любить Жака.

- Такі ситуації цілком піддаються корекції. Кварта-інша відворотного зілля, і недосяжний Жак забутий навіки. А там... все просто: вечеря при свічках, прогулянки, бали, світські бесіди і трішки любовного еліксиру... - Король не витримав і засміявся.

- Тьху на тебе! - образився Елмар. - Я вже думав, ти це серйозно...

- Елмаре, це ж повний абсурд! Невже не ясно? Жартую! Ти ж знаєш, що я ненавиджу бали. І не менш добре знаєш, що я ніколи не опускався до використання магії в стосунках з жінками.

- Ти іноді і більш абсурдні речі говориш серйозно. І навіть робиш.

- Коли це?

- Ось, наприклад, коли мені цю Ольгу підсунув.

- Перестань нити. Ми, здається, все вже обговорили. Або ти ще в чомусь перед нею зганьбився?

- Та не зганьбився, а просто... здається, я її дуже засмутив.

- Чим?

- Вона попросила мене повчити її вправлятися зі зброєю, і я дав їй пару уроків фехтування.

- Відбив бідній дівчині все, що зміг?

- Ні, я обережно... Але вона в цьому відношенні цілковита нездара. Те, що у неї руки-ноги слабкі, ще нехай, підкачати можна. Але у неї дихалка нікуди не годиться і координація ні до біса.

- І ти їй про це так і сказав, проста варварська душа?

- Ні, я сказав ввічливо і... алегорично. Але вона все одно засмутилась. А довго вона буде у мене жити?

- Поки не адаптується. Натяк зрозумів, ледар?

- Зрозумів... - пробурчав Елмар. - Як це Жак казав? .. Король-працеголік - це національне лихо.

- А чому тобі так не терпиться її спровадити? Начебто все у вас добре, якщо ти перестанеш соромитися всякої нісенітниці. І Азіль з нею подружилася. У неї ж до цього не було подруг.

- Все ніби добре. Але її присутність в будинку мене якось сковує.

- Чому?

- Тому що вона з іншого світу. Я мимоволі починаю відчувати себе відповідальним за всю нашу країну, яку нібито представляю. Мені хочеться хоч раз напитися в чоловічій компанії, поспівати пісень і поговорити про щось звичайне. А в її присутності я не можу собі цього дозволити.

- Що за нісенітниця? Тобі не треба справляти на неї враження непорочного небожителя, врешті-решт, це просто гостя, а не майбутня теща. Запрошуй на здоров'я своїх друзів, і напивайтеся, як студенти, раз ти без цього ніяк не можеш.

- Ти розумієш, що говориш? Адже вона запросто сяде разом з нами, буде теж пити і з захопленням вивчить пару непристойних пісеньок, які так чудно виконує Лавріс...

- І нехай. Вийде хороший дует. Може, їй хтось сподобається і вона Жака розлюбить... Шкода, звичайно, що вона так нездатна до військової справи і так не любить королів...

- Чому? У тебе що, армія мала?

- Ні... - зітхнув король. - Сподобалася вона мені, ось і все. Хоча я з нею ще не знайомий, але все ж, за розповідями Жака...

- Сподобалася? Тобі? Знову жартуєш? Ти ж все життя повз жінок проходив, як повз стовпів! Ти ж навіть свою офіційну фаворитку по два тижні не помічаєш, поки тобі не закортить як слід! Та ти б досі незайманим ходив, якби я тебе в сімнадцять років не зводив до знайомої повії!

- Дорогий кузене, якщо я кажу, що жінка мені подобається, це не означає, що я хочу її негайно завалити на ліжко. Вона мені подобається в тому ж сенсі, що і ти. Як людина, яка мені цікава і приємна. А оскільки такими людьми вкрай рідко виявляються жінки, я подумав, що гріх не приміряти її під інші п'ятнадцять параметрів. І не підійшла. А жаль.

- Які такі п'ятнадцять параметрів? Ти що, проводиш якийсь глобальний відбір?

- Звісно. Всупереч твоїй думці, що я навмисне тягну з одруженням, я як раз цим посилено займаюся.

Принц-бастард розреготався.

- Так ти виробив собі модель ідеальної дружини і тепер шукаєш, так би мовити, відповідну їй жінку? А якщо таких не буває?

- Що за нісенітниця! Ідеальних дружин взагалі не буває. Бувають більш-менш підходящі. І п'ятнадцять параметрів я визначив виходячи виключно з інтересів корони. Єдиний, який стосується особисто мене, - це щоб майбутня королева була особисто мені не противна. Це шістнадцятий.

- Але Шелларе... - Елмар навіть розгубився. - Хіба так можна? Це ж протиприродно... Не по-людськи якось ... Люди повинні одружуватись по любові, а не ось так от...

- То люди, а я король. Не для себе одружуюся, а для держави. І, на мою думку, це велике щастя, що мене так мало хвилюють жінки. Я можу спокійно вибрати варіант, найбільш відповідний для блага корони, і не страждати потім.

- І які ж параметри ти визначив? - поцікавився Елмар.

- Основний - здатність народити спадкоємця. Заради цього, власне, все й затівається. Потім я розсудив так: зазвичай король повинен керувати своїм військом особисто, тобто бути головним полководцем країни. Але я, як ти знаєш, не сильний у військовій справі. Я взагалі не повинен був займатися армією... Ця корона на мене звалилася, як пташине лайно на голову. В економіці я за п'ять років розібрався, але тягнути ще й армію навіть при моїй працездатності занадто. Тому, цим повинна зайнятися королева. Звідси ще сім параметрів. Є й інші сім, але вони не настільки істотні.

- Ти ще один параметр упустив, - злорадно оголосив Елмар. - Сімнадцятий.

- Який саме?

- А такий, що ця твоя ідеальна королева повинна ще погодитися вийти за тебе заміж. Ольга, наприклад, нізащо не погодилася б.

- Ти упевнений? - засміявся король. - А може, при особистій зустрічі я її зачарую без всякої магії, лише природним шляхом, і вона зрозуміє, що королі не такі вже погані, як вона думає.

- Знову жартуєш? - підозріло запитав Елмар.

- Звісно, жартую... Але справді, коли я знайду підходящу наречену, то дуже постараюся, щоб вона погодилася... Гаразд, Елмаре, ми перейшли на марну балаканину, а у мене ще повно роботи. Ти сьогодні йдеш на бал в міські збори?

- Іду. А ти?

- Куди ж я подінуся, повинен бути присутнім... А Ольгу ви з собою берете?

- Ні. Вона ще не готова до таких виходів.

- Ну, тоді йди до скарбника... Щось я не зрозумію, чому ти так скис?

- Тому, - понуро пояснив Елмар, - що після твоїх пояснень щодо «...надцяти параметрів» я остаточно зрозумів, що ти ніколи не одружишся.

***

Коли Ольгу розбудили шум і крики, що доносилися знизу, їй в черговий раз снився Жак. Вона підстрибнула в ліжку, протерла очі і прислухалася. Спочатку їй здалося, що Елмар і Азіль повернулися з балу добряче напідпитку і тепер шукають шлях в свою спальню, натикаючись на меблі. Потім вона розрізнила гнівні інтонації в голосі принца-бастарда і відразу ж слідом за цим почула пронизливий крик німфи:

- Елмаре, не підходь до неї! Забирайся звідси, ти його не отримаєш!

Ольга стрибнула з ліжка, схопила на всякий випадок свій газовий балончик і кинулася вниз, подивитися, що там відбувається. Творилося щось зовсім неймовірне.

Елмар стояв посеред кімнати, намагаючись відштовхнути Азіль, що висила у нього на руці, та пройти до виходу. Біля дверей стояла незнайома жінка, майже настільки ж гарна, як і Азіль, і мовчки дивилася на те, що відбувається якимось дивним напіввідсутнім поглядом.

- Панове, що тут відбувається? - здивовано запитала Ольга, входячи в вітальню і наближаючись до центру подій. - Через що скандал?

- Ольго, тримай його! - закричала Азіль, викидаючи перед собою руку, наче ловила щось в повітрі. - Тримай його, поки я її звідси не викину! Вона його зачарувала!

- Припини казати нісенітниці! - обурився Елмар. - Ти зовсім з'їхала з глузду! Відійди і відпусти мене! Я повинен поговорити з цією жінкою!

І зробив кілька кроків вперед, тягнучи за собою дівчину, яка так і не відпускала його руки.

- Допоможи! - знову жалібно попросила Азіль. - Я його одна не зупиню, він же здоровенний!

- Так ми і вдвох не втримаємо лося такого... - розгубилася Ольга. - А що сталося?

Елмар все-таки вирвався і зробив ще крок до дверей, біля яких стояла незнайомка, яка продовжувала самовдоволено посміхатися і дивитися дивним поглядом. Азіль стрибнула вперед, затуляючи собою Елмара, і замахала руками, наче ловила і рвала щось невидиме.

- Ольго! - благала вона. - Зроби що небудь! Вона ж його уведе! Він весь в павутині! Він же загине!

- Та що ти несеш! - розлютився Елмар. - Зовсім збожеволіла!

І коротко, майже не розмахуючись, одним рухом змів танцівницю зі свого шляху. Азіль відлетіла на кілька кроків, вдарилася обличчям об стіну і повільно сповзла на підлогу.

- Елмаре, ти охренів! - закричала Ольга, вже не розбираючись, хто тут звихнувся. Того, що принц-бастард підняв руку на свою німфу, було досить. - П'яна скотино, ти ж її вбити міг!

Елмар обернувся, і вона побачила зовсім порожні, божевільні очі.

- Я повинен поговорити з цією жінкою, - повільно і загрозливо вимовив він. - І ніхто не сміє мені заважати.

- Ах ти, кобеліно ганебна! - розлютилася Ольга. - Всі ви, мужики, сволочі! Ось я тобі... - Вона розгублено озирнулась, міркуючи, що вона взагалі може зробити цьому двометровому культуристу. І згадала про балончик, який тримала в руці. - Ну, я тобі, засранцю, зараз...

Прикинула, що, якщо балончик не спрацює, бігти треба через кухню, але якщо кухня закрита...

Балончик спрацював, правда, щоб домогтися бажаного ефекту, довелося випустити його весь. Переконавшись, що найближчим часом зачарований принц не буде спроможний на жодні активні дії, крім як терти очі і намагатися вдихнути, вона кинула використаний балончик і рушила до дверей, старанно обходячи Елмара і озираючись, що б таке схопити зручне для виховної роботи із загадковою незнайомкою.

- Стій, - простогнала Азіль, насилу піднімаючись. - Не підходь до неї близько... Це небезпечно... Я сама...

Жінка, яка стояла біля дверей, підняла руки і прокреслила в повітрі кілька ліній, все так же продовжуючи мовчати і недобре посміхатися. Але раптом вона різко змінилася в обличчі, метнулася до виходу і зникла.

- Стій! - крикнув хтось за спиною у Ольги, і повз неї промайнув чоловік, що невідомо звідки взявся, в чорному камзолі нарозхрист і з пістолетом в руці. Він вилетів на вулицю, і звідти знову долинули крики «Стій!» і кілька пострілів.

Ольга допомогла подрузі встати і посадила її в крісло.

- Боже мій! - жахнулася вона. - Я зараз принесу води з кухні. А лід у вас є?

- Почекай, - зупинила її Азіль. - Що ти з ним зробила?

- Йому треба просто промити очі... і провітрити приміщення, а то і ми нахапаємся... Я, здається, теж нюхнула, а ніби й подих затримувала.

Вона відчинила вікна, так як в вітальні дійсно неможливо було дихати. Елмар і зовсім затих, розтягнувшись на килимі.

- Азіль, - попросила Ольга - не підходь до нього поки. Почекай, поки провітриться, а потім ми його як-небудь в ліжко переправимо і покличемо лікаря або кого там у вас в таких випадках кличуть... А я теж піду, очі промию, а то пече, прямо сил немає...

Вона збігала нагору, ретельно вмилася, продовжуючи дивуватися, що ж все-таки сталося. Щоб благородний і люблячий Елмар, який пилинки здуває зі своєї Азіль і дивиться на неї не інакше як з обожнюванням, раптом посмів її вдарити?.. Для цього повинна була бути дійсно серйозна причина. А слово «зачарувати» говорило Ользі вкрай мало і було чимось з області казок.

Коли вона повернулася до вітальні, мужик в чорному камзолі був вже там. Він стояв на колінах у крісла Азіль і обережно оглядав її розбитий лоб.

- Він тебе вдарив? - з якимось відчаєм в голосі запитав він і подивився на Елмара, що все ще лежав посеред кімнати. - Отже, вона все ж... Ох, Азіль, що ж з ним тепер буде?

- Не переймайся, - втішила його Азіль, співчутливо погладив по руці. - Я йому допоможу, зніму з нього павутину. Тільки б він не пішов... Я так боюся, що він піде... Може, його до ліжка прикувати? Так разом з ліжком піде... Ти в неї потрапив?

- Ні, занадто темно... І у мене щось з очима сталося, пече як вогнем, прицілитися неможливо... Вона відразу зникла, я стріляв навмання. Не бійся, якщо знадобиться, я накажу його в ланцюги закувати, до стінки прикувати і поставити поруч десяток паладинів, щоб тримали. Тільки зроби що-небудь, Азіль.

- Звичайно, обов'язково, не переживай так.

- А що з ним зараз?

- Не знаю, Ольга над ним якось дивно поворожила... Треба у неї запитати... - Вона помітила Ольгу, котра все ще тупцювала в дверях, і стривожено вигукнула: - Що з Елмаром? Це точно не небезпечно?

- Ні, він прийде до тями... - невпевнено відповіла дівчина, не зводячи очей з чоловіка в чорному камзолі, який, побачивши її встав з колін і коротко, одним кивком, вклонився. Подивитися було на що. Зростом незнайомець не поступався Елмарові, але настільки ж розкішною мускулатурою не володів, а, навпаки, був худий, як велосипед, нескладний і якийсь незграбний. Обличчя теж не вражало красою і з першого погляду навіть злегка лякало. Важке підборіддя і високий потужний лоб з великими труднощами поєднувалися з пласкими, немов втиснутими вилицями, від чого обличчя мало вигляд зім'ятої банки з-під пива. Не прикрашали його і злегка кривувата лінія рота, і тонкі губи, і дуже світлі очі невизначеного кольору. Мабуть, єдиною правильною рисою на цьому обличчі був аристократичний ніс, але наодинці він нічого не міг вдіяти з усім іншим і тільки збільшував загальну дисгармонію. «От бідолаха, - мимохідь подумала Ольга, роздивляючись це диво природи, - а я ще плачу, що у мене волосся рідке і груди не того розміру... а з такою мордою жити не слабо?» Втім, примітним було не тільки приголомшливо неправильне обличчя нічного гостя. Його невиразно-сіре волосся було коротко стріжене всупереч загальноприйнятій моді, а під розкритим камзолом виднілася портупея з кобурою, що кричуще конфліктувало з іншим одягом і справляло враження, ніби цей пан щойно вибіг зі знімального майданчика на перекур, знявши перуку і прихопивши з костюмерної те, що потрапило під руку. Однак, незважаючи на згадану нескладність і безглуздість, було в ньому щось величне. Через зріст, напевно. А може, через погляд. У всякому разі, Ольга негайно згадала, що вона практично роздягнена, і поспішно відсмикнула футболку, щоб прикрити хоч що-небудь.

- Здрастуйте... - зніяковіло сказала вона. - Я піду одягнуся, чи що...

- Не варто, - зупинив її незнайомець. - Все нормально. Скажіть краще, що з Елмаром?

- Це просто сльозогінний газ, - пояснила Ольга. - Спеціально для того, щоб людину вивести з ладу, не завдаючи особливої ​​шкоди. Тільки нехай Елмара на всякий випадок лікар подивиться, а то я в нього весь балончик випустила... Он, навіть свідомість втратив, хоча по ідеї не мав би. Ви теж очі промийте.

- Зрозуміло, - сказав чоловік і почав застібати камзол. - Я зараз піду розбуджу Іласа і ще кого-небудь зі слуг, що міцніше. Треба буде віднести Елмара нагору, а він же важить, як добрий кінь... І ще треба послати за метром Істраном.

Він дістав з кишені наручники і поклав на стіл.

- Ось, на перших порах цього вистачить, а якщо не допоможе, прикуєм міцніше.

- Що ти, - жалібно зітхнула Азіль. - Він же їх одним ривком порве.

- Та не порве, - пообіцяв дивний гість, який розпоряджався у Елмара, як у себе вдома. - Це особливо міцний сплав, розрахований на троля. Став би я для Елмара запасати звичайні наручники! Він, звичайно, і ці порве, якщо постарається, але не відразу.

- Ви що, мент? - поцікавилася Ольга, дивлячись на абсолютно сучасні блискучі наручники. - У сенсі поліцейський? Та жінка злочинниця?

- Злочинниця, - кивнув мужик. - Мент, кажеш? Яке веселе слово...

І швидко вийшов. А Ольга попрямувала до себе, вирішивши, що хоча цей довготелесий мент, схоже, без комплексів, шлятися по дому напівголою все ж недобре.

Вона натягнула джинси, причесалася і накинула поверх футболки теплу вовняну сорочку, так як у вітальні було холодно. Потім сунула в кишеню сигарети і спустилася вниз. По дорозі зіткнулася зі слугами, які як раз транспортували на другий поверх непритомного господаря. Слідом за ними піднімалася Азіль, примовляючи:

- Обережніше! Ой, тільки не упустіть...

Порівнявшись з Ольгою, німфа раптом зупинилася, рвучко обняла її і міцно поцілувала в щоку:

- Дякую! Якби не ти, він би пішов!

- Та ну, дурниця! - зніяковіла Ольга. - Все одно через хвилину прибіг би цей мент з пістолетом, тай по всьому.

- Ти не розумієш, - похитала локонами Азіль. - Він би його теж не зупинив. Вони завжди йдуть з нею, слухаються її та захищають. Елмар не дав би вистрілити в неї, він би закрив її собою або напав на нього. Він же сильніше. А стріляти в нього Шеллар не зміг би. І слуги б не допомогли, вона може накинути свою павутину на будь-якого чоловіка. Щодо жінок не знаю... Я тобі потім розповім. Або нехай Шеллар розповість, він краще знає. А я піду... Мені треба бути з Елмаром...

Ім'я героїчного мента здалося Ользі дуже знайомим, але після такого стресу їй було складно ритися в пам'яті. Та й навіщо, через пару хвилин вони все одно познайомляться...

Мент сидів за столом, задумливо спершись підборіддям на кулак, і катав по скатертині Ользін газовий балончик. Поруч стояло кілька пляшок і різнокаліберних чарок. Він підняв на Ольгу свої світлі очі, здорово розпухлі і почервонілі від газу, і сумно сказав:

- Сідай. Вип'єш що-небудь? Вибирай сама. Це поморська горілка, це галлантській коньяк, тут вино якесь... А в глечику сік.

- Дякую, - сказала Ольга і почала змішувати собі «викрутку». - Хоч ви мені розповісте, що це все означає? А то у мене думки розбіглися, а Азіль нічого зрозумілого сказати не встигла, втекла...

- Так, звичайно... - неуважно кивнув довгий мент і налив собі коньяку. - Можу собі уявити, наскільки це повинно було здатися тобі диким... Щоб Елмар вдарив Азіль?.. Та цей світ повинен був перевернутися... Почалося все з того, що на балу Азіль раптом накинулася на цю пані зі звинуваченнями в чаклунстві. Що незнайомка нібито обплутує Елмара золотою павутиною. Більше ніхто цієї павутини не бачив, вийшов дуже неприємний і великий скандал, бідолаха Азіль ще й винна залишилася... А я помітив, що постраждала не стала приймати вибачення і співчуття, а поспішила втекти, що мені і здалося підозрілим. А Елмар став вести себе якось дивно. Він навіть не подумав заступитися за Азіль, як він завжди робить в будь-якому випадку, незалежно від того, хто винен. Він став пориватися бігти шукати пані, що втекла, щоб поговорити з нею. Я відправив їх додому, а сам сів і міцно подумав, до чого тут золота павутина, та ще така, якої жоден маг не розгледів? Потім згадав. Є досить відома відьма, яку звуть Арана. Сама вона з Містралії, але нашкодити встигла і в Егіні, і в Голдіані, і у нас. Вона має дуже потужну Силу, яка дозволяє їй безвідмовно і дуже швидко причаровувати чоловіків. Будь-яких. Ось вона і їздить по світу, придивляється собі кавалера достатньо багатого, причаровує, оволодіває його грошима і зникає. Для подорожей вона причаровує вже іншого, сильного, щоб, в разі чого, міг її захистити. А коли він більше не потрібен, кидає. Або він сам гине, захищаючи її. У будь-якому випадку її жертви не виживають, навіть коли вона їх залишає. Вони кидаються її шукати, божеволіють, накладають на себе руки. Ось така приємна пані. Уявивши, яка доля очікує бідного Елмара, я кинувся до нього, щоб попередити Азіль і допомогти, якщо знадобиться...

- А звідки ви взялися? - Ольга згадала, що мент з'явився не через двері, як люди, а з глибини будинку.

- Прийшов через бібліотеку. Наші маги завжди переміщуються туди, щоб нікому не заважати. Я вийшов з бібліотеки і побачив, що у цієї мерзотниці вистачило нахабства почекати, поки Елмар повернеться додому, і продовжити його причаровувати вже без присутності публіки. Якби не Азіль і не ти... Він би загинув, як і всі інші жертви Арани.

- Азіль його... розчаклує?

- Сподіваюся. Якщо тільки він не порве наручники і не втече... - зітхнув мент - А в іншому немає такого чуда, на яке не здатна любляча німфа.

І дістав з кишені люльку.

- Ой... - тихенько сказала Ольга. Побачивши люльку у неї відразу ж пройшов раптовий напад склерозу. Звичайно, це Елмар про нього казав. Злісний курець кузен Шеллар. Який третій.

- А як ти здогадалася? - посміхнувся він. - Елмар казав, що я курю люльку?

- Ага.

- Тоді зрозуміло. Але чому «ой»?

- Я думала, ви мент. А ви король... - розгублено пояснила Ольга, судорожно намагаючись згадати, як вона повинна вітати коронованих осіб, і міркуючи, чи не пізно кинулася згадувати.

- А чому ти так думала? - Король смішно підняв брову, не зводячи з Ольги уважного, трохи насмішкуватого погляду.

- Ну, не знаю, може, у вас королі завжди за злочинцями зі стволами бігають, а у нас цим займається поліція.

- Логічно, - погодився король і взявся неквапливо набивати люльку. Мабуть, відсутності належних поклонів він не надав значення, що добре, все одно не згадала... - Але ти, напевно, сама знаєш старовинну мудрість - хочеш, щоб було зроблено як треба, зроби сам. А бігати я вмію не гірше будь-якого... мента. Я свого часу все це проходив, коли вчився.

- А де ви вчилися? - поцікавилася Ольга для підтримки розмови. Як треба розмовляти с королями, вона зовсім не уявляла, тому вирішила трохи менше ляпати язиком і тільки підтримувати бесіду короткими ввічливими репліками.

- У мене були персональні наставники. І вони багато уваги приділяли практиці, так що довелося свого часу і побігати. Але чи то я вправність втратив, чи то ця пані бігає спритніше, чи то це на мене так твій сльозогінний газ подіяв... не наздогнав я її.

Ольга миттєво уявила собі короля в трусах і майці на біговій доріжці і подумала, що з такими довгими ногами він цілком міг би ставити рекорди на коротких дистанціях. А в баскетбол взагалі грав би не гірше будь-якого негра...

- А вам не страшно було, що вона і вас зачарує? - запитала вона, щоб відволіктися від своїх вільних асоціацій, які вічно приводили до чого-небудь смішного, і потім, щоб пояснити оточуючим, чому їй весело, доводилося згадувати весь ланцюг з самого початку. А слабо описати його величності, в якому вигляді вона його уявила?

- На мене її магія не діє, - засміявся король.

- Чому?

- Не знаю. Мені Азіль сказала, що спочатку відьма цілилася в мене. Її, напевно, манія величі здолала, в королеви захотілося. Але у неї нічого не вийшло. На мене взагалі ніяка любовна магія не діє. Підозрюю, що за час свого правління я вже випив усякого приворотного зілля більше, ніж середній маг виробляє за все життя, і нічого. А ось Елмар попався миттєво... Добре все-таки мати в королівській родині німфу, що б там ні говорило наше дворянське зібрання.

- Вони й досі кажуть?

- А як же! Ти б чула, що плели напочатку... Зараз-то Елмар її одягнув, коштовностей на неї навішав, так вона начебто перестала в очі кидатися. А коли вона тільки з'явилася, вся столиця на вухах стояла. Боса дівчина в залатаній хітанській сукні - і перший спадкоємець престолу! Ах, яка ганьба! Ах, який скандал! Та що ж собі думає його величність, та як він міг допустити...

- І що ви їм сказали? - поцікавилася Ольга.

- А що я міг їм сказати? Хіба їм можна пояснити, що цій замазурі принц зобов'язаний життям? Не просто здоров'ям, а саме життям... Азіль тобі розповідала, як я з ним воював? Ну, отже, ти розумієш. І хіба можна пояснити, що їхня думка не стоїть того, щоб робити нещасними людей, які люблять один одного? Так що я нічого не сказав. Благо в очі мені висловлювати цього ніхто не посмів.

- А якби посмів?

- Я б розгнівався! - перебільшено грізно вимовив король, мальовниче насупивши брови. - А в гніві я страшний. Просто цього поки ніхто не знає.

- Чому? - Ользі все більше подобався цей розумний, іронічний чоловік, що незрозуміло як потрапив в королі. Нормальний, інтелігентний, розуміючий, що зовсім не страждає зарозумілим хамством, як багато хто, кому перепадає хоч трішечки влади... До того ж, на відміну від деяких пані, не дивиться зі зневагою на нізькородних представників населення, і неозброєним оком видно, що на всякі належні поклони, так само як і на їх відсутність, йому начхати.

- Я ще ніколи до ладу не гнівався, - розсміявся король.

Ользі раптом стало страшно цікаво, а чи спав він сам із сімейною німфою, але запитати вона не ризикнула. Аж надто виходило нахабно. Оскільки нового питання у неї не виникло, в розмові настала невелика пауза. Ольга дістала сигарети і теж закурила, поглядаючи на короля - чи не скаже ще чого, щоб можна було розвинути тему. Потім їй раптом спало на думку, що його величність зі своєю люлькою разюче схожий на Шерлока Ґолмса, як вона його собі уявляла. Особливо в профіль. Вона тут же представила його біля каміна зі скрипкою в товаристві доктора Ватсона, потім в гонитві за собакою Баскервілів...

- Щось ти зовсім не п'єш, - сказав раптом король. - Соромишся, чи що? З Елмаром ви, пам'ятається, набралися до втрати пам'яті.

- Тоді чомусь дуже добре пішло, - пояснила Ольга і подумала: «Він що, напоїти мене зібрався? Навіщо? Невже я його величності так сподобалася, що він зібрався мене негайно трахнути» Некерована уява негайно показала їй цю сцену, тому Ольгу раптом здолав істеричний сміх.

- Згадала щось веселе? - поцікавився король. - Поділишся?

- Згадала, - кивнула Ольга, не будучи в силах пояснити справжню причину своїх веселощів. - Як Елмар вранці збирався в похід...

- А, Елмар завжди так в похід збирається, - махнув рукою його величність. - До речі, що за гидоту ти п'єш? Спробуй краще ось це, - і став наливати їй той же коньяк, який пив сам. На щастя, в нормальну маленьку чарку, а не в кубок, як собі, а то з такої порції бідну товаришку по чарці довелося б виносити після першого дрінка... Довелося спробувати, Ользі в взагалі-то не дуже хотілося, але побоялася образити. Коньяк дійсно був хороший. Дівчина пила такий всього раз в житті - на весіллі дуже багатої подруги. Вона не втрималася і похвалила, і король тут же налив їй знову.

- Ми не дуже женемо? - поцікавилася вона, дивлячись на налиту чарку.

- Не думаю... - знизав плечима Шеллар. - Просто у мене сьогодні відповідний настрій для того, щоб напитися як слід, а немає з ким. У Жака Тереза ​​в гостях, а Елмар - сама бачила...

- Ваша величносте! - Здивувалася Ольга. - Невже вам більше нема з ким випити?

- До такого стану, як мені хочеться, нема з ким. Перед придворними не личить з'являтися в такому вигляді, метр мені не дозволить так набратися, Мафей ще малий для товариша по чарці, Флавіус взагалі не п'є... Я, звичайно, можу і один, але це вже зовсім крайній випадок.

- А переді мною, значить, личить?

- Цілком. Судячи з того, як ви мило пиячили з Елмаром. Тим більше я все одно збирався з тобою неформально поспілкуватися, а поки твереза, ти будеш як і раніше судорожно згадувати, як ти мусиш вітати короля, і побоюватися сказати щось не те. А з таким співрозмовником вкрай складно спілкуватися.

Ольга подумки поспівчувала бідному королю, якому ні з ким випити, потім згадала анекдот про трахальщіка-надомника і алкоголіка-співрозмовника і знову захихотіла. Зрозуміло, анекдот довелося розповісти. Потім довелося пояснити, що насправді такого бюро добрих послуг не існує і що це вигадка для сміху. Король розвеселився і сказав, що при дворі вкрай необхідно заснувати посаду алкоголіка-співрозмовника і що вона для неї цілком підійде. Ольга заперечила, що стільки не вип'є...

Розмова перейшла на пиятики, і Ольга розповіла ряд цікавих історій з життя рідного гуртожитка. Потім довелося розтлумачити його цікавому величності, що таке покер на роздягання, а потім топати в свою спальню за картами і пояснювати суть гри. Оскільки на цю мить обидва були вже добряче напідпитку, король загорівся бажанням спробувати пограти на роздягання, а Ольга здуру погодилася. На цей раз не тому, що боялася образити його величність відмовою, а саме здуру. У гуртожитку ще нікому не вдавалося її роздягнути, і вона розраховувала, що їй нічого не загрожує, а от подивитися, як король буде знімати штани, було цікаво. Помилочка вийшла. За вісім партій король геть роздяг її та сказав, що з нею грати нецікаво. Однак, що примітно, навіть коли вона залишилася зовсім без нічого, продовжував дивитися на неї так, як ніби вона як і раніше була вдягнена. Як це йому вдавалося, абсолютно незрозуміло, але погляд його величності залишався настільки байдужим, ніби він з дитинства тренувався на нудистських пляжах.

І тут-то, на найцікавішому місці, в вітальні з'явився метр Істран. Він тихо спустився з другого поверху, де, виявляється, займався дорогоцінним здоров'ям принца-бастарда Елмара, і застав неподобство в розпалі. «Ой ганьба яка!» - спохопилася Ольга, уявивши собі, що він зараз про неї подумає, і в паніці прикрилася краєм скатертини, мало не стягнувши її зі столу разом з пляшками.

- Що тут відбувається? - строго запитав старий маг.

- Ми в карти граємо, - нітрохи не бентежачись, пояснив король. Йому, як видно, було абсолютно байдуже, що про них подумають.

- Вибачте, ваша величносте, але я щось не розумію, навіщо для гри в карти вам знадобилося роздягати дівчину до непристойного вигляду? У мене є серйозні побоювання, що золота павутина не так нешкідлива для вас, як здається. Чи не будете ви такі люб'язні дозволити мені вас обстежити?

Король розсміявся і кинув на стіл колоду.

- Запевняю вас, метре, нічого непристойного тут не відбувається. Дівчина просто трошки програла, нічого більше. І дарма ви так стривожилися.

- Ваша величносте, ви ведете себе недостойно і низько! - обурився маг. - Ви скористалися її незнанням, обманом залучили до свідомо безнадійного змагання і без найменших докорів сумління похваляєтесь трофеями! Будьте ласкаві негайно повернути дівчині її одяг і вибачитися! А ви, панянко, майте на увазі, що з його величністю ні в якому разі не слід грати на що б то не було, так як виграти у нього вкрай складно.

- Ну чому ж, - заперечив король. - Зі мною можна грати в кості. Там думати не треба. Ольго, ти одягнися, звичайно, а то ще замерзнеш... Не стану ж я справді забирати твої ганчірки, а то метр ще запідозрить мене або в якихось збоченнях, або в патологічній жадібності.

- А їх і не треба забирати, - сказала Ольга, поглядаючи на свої речі, але все ж побоюючись відпустити скатертину, поки старий не пішов.

- А навіщо ж тоді роздягатися? Просто, щоб подивитися один на одного?

- Приблизно.

- Дійсно нецікаво, - підвів підсумок король. - Метре, поки дівчина буде одягатися, розкажіть, що там нагорі? Як себе почуває мій кузен?

- Ваш кузен... - зітхнув маг, сідаючи на диванчик. - Він опам’ятався і прийшов до тями. У нього важка депресія. Він плаче і просить вибачення у своєї дівчини... Не турбуйтеся, ваша величносте, все пройде. Я зараз повертаюся до палацу, чи не бажаєте до мене приєднатися? Ви, на мій погляд, занадто багато випили, і я з побоюванням згадую ніч перед коронацією.

Король заусміхався, мрійливо втупившись у стелю.

- Що ви, метре! - сказав він. - Навіщо ж з побоюванням? Я її згадую з великим задоволенням. Гарна була ніч. Це день тоді був паскудний, а ніч - просто казкова...

- Ваша величносте, якщо ви маєте намір все це повторити, то я настійно рекомендую вам повернутися до палацу і лягти спати. В іншому випадку…

- Метре, ви ж мудра людина, - знову посміхнувся король, але вже якось сумно. - Ви краще за мене знаєте, що такі речі не повторюються. Вони бувають раз у житті, і повторити їх неможливо.

- Я сумнівався, чи пам'ятаєте про це ви, - пробурчав старий і піднявся з дивана. - На добраніч, ваша величносте. І поводьтеся з пані належним чином.

- На добраніч, метре Істране, - охоче відгукнувся король.

Як тільки за придворним магом зачинилися двері бібліотеки, Ольга негайно кинулася одягатися, поки більше ніхто не вломився, і між іншим запитала:

- А що було в ніч перед коронацією? Ви так насвяткувались, що щось натворили?

- Та ні ... Нічого я не накоїв, якщо не брати до уваги горезвісного полювання на рожевих слонів, яке вже стало притчею во язицех. Тоді я вперше напився, і тому всі про це досі згадують. Чомусь, коли Елмар що-небудь зробить сп'яну, це нікого не хвилює, а мої бідні слоники стали народною легендою... Краще я тобі покажу іншу гру, вона набагато цікавіше. Тільки спочатку вип'ємо ...

Деякий час його величність намагався навчити Ольгу місцевої карткової гри, за складністю яку можна було б порівняти з «Magic the gathering». Потім вони деякий час самозабутньо в неї різалися, поки обидва не заплуталися при підрахунку очок.

- Краще ще вип'ємо і будемо співати пісні! - заявив король, коли стало ясно, що в стані, в якому вони перебувають, вести рахунок просто неможливо. - Чому це Елмар з друзями завжди, як нап'ються, пісні співають, а я - ні?

Ольга тут же згадала анекдот про трьох мишей і негайно його розповіла. Король посміявся і сказав, що у них існує такий же анекдот, тільки про трьох гномів, які хотіли набити морду драконові. Потім виявилося, що пісень його величність не знає. Довелося поставити перший-ліпший кристал і підспівувати. Що дивно, король запам'ятав всі слова з першого разу, і по другому колу спів пішов веселіше. А Ольга до того моменту вже геть забула, що він король і все таке. З ним було цікаво і весело, і абсолютно безпечно, оскільки навіть абсолютно п'яний він поводився виключно пристойно. Під кінець він дав королівське слово особисто супроводжувати Ольгу при покупці пістолета, після чого вони мирно заснули в обнімку, сидячи на дивані. Там їх і знайшла вранці Азіль і поспішила розштовхати, поки не побачили слуги.

- Де це я? - сонно пробурмотіла Ольга, вибираючись з-під пахви його величності і протираючи очі. - А, це ж ми вчора з королем наквасились, як поросята, і пісні співали...

- Пісні мені сподобалися, - серйозно сказав Шеллар і розтягнувся на катастрофічно маленькому для нього дивані, звісивши ноги через підлокітник. - А як себе почуває Елмар?

- Спить, - сказала Азіль, сідаючи на край дивана й мерзлякувато кутаючись у величезну шаль. - Йому краще. Можна відімкнути наручники, він уже нікуди не піде.

Король поплескав себе по кишенях, але ключа не знайшов.

- Куди ж я його дів? - запитав він сам себе. - Здається, я тобі віддав.

- Ні, не мені.

- Отже, Іласу... Подивися в спальні на столі. Я точно віддав ключ Іласу і велів покласти туди. Якщо він не забув, то ключ повинен бути там... Та не переймайся через дурниці, якщо не знайдете ключ, нехай Елмар спокійно рве ці наручники, казна не розориться. - Він потягнувся і теж протер очі. - Давно я так не напивався. Здається, навіть похмілля трохи присутнє.

Азіль подивилася на пляшки на столі і трохи посміхнулася.

- Елмар лежав би до обіду з мокрим рушником на голові, а у тебе «трохи присутнє»!

- Моєму дорогому кузенові треба рідше напиватися і до того ж не змішувати різні напої, - посміхнувся король і знову поплескав себе по кишенях. - А де моя люлька?

- На столі, - сказала Ольга і встала з дивана. Її сигарети лежали там же. Вона подала королю його люльку і сунула в рот сигарету, розшукуючи сірники. - До речі, ми з вами дійсно в покер грали або мені приснилося? Та ні, ось вона, моя колода, лежить... Ой, ганьба яка, це ж метр заходив, коли я гола сиділа...

- Ну ось, - невдоволено відгукнувся король, - то Елмар мене діставав, як йому соромно, що ти його голим бачила, тепер ти з тими ж проблемами... Можеш плюнути і забути. А ось мене сьогодні ще чекає довга нотація про мою неналежну поведінку і про патологічну байдужість до голих дівчат... Котра година?

- Сьома, - відповіла Ольга, - а що?

- Треба швидше поснідати. О дев'ятій у мене зустріч, а ще треба привести себе в порядок і дістатися до палацу ...

- А пістолет купувати коли підемо?

- Пістолет? Ах да ... І хто мене за язика тягнув?.. Я обов'язково виберу час і сам за тобою заїду. - Він перекинувся на бік і втупився у неї своїми допитливими світлими очима. - Ольго, а навіщо тобі пістолет?

- На всякий випадок. Холодною зброєю я користуватися навряд чи навчуся, а може стати в нагоді.

- А ти зможеш при необхідності вистрілити в людину?

- За потреби? Легко. Як «фейхоа» провідмінювати.

- А ти пробувала?

- У мене ніколи не було пістолета. Але якби був, то невже я б пошкодувала того маніяка, що мене вбив?

- Правильно... - задумливо кивнув король. - Ось вона, різниця ...

- Яка різниця?

- Ви з Жаком дуже схожі, але я все намагався вловити різницю. Ось і вловив. Він не здатний вбити людину навіть при необхідності. І знаєш, що ще? Саме тому, що ви з ним так схожі, у вас нічого й не могло вийти, навіть якщо б він був вільний.

- Можливо, - знизала плечима Ольга. - Піду-но я вмиюся і причешуся, а то ходжу як лахудра... - Вона сунула ноги в капці з зайчиками і почовгала до сходів.

Король дивився їй услід з посмішкою. А Азіль дивилася на короля. Сумно і серйозно.

- Щось не так? - підморгнув їй король.

- Все не так, - зітхнула німфа, не відводячи очей. - Шелларе, так не можна жити. Та матова сфера, що тебе оточує... На ній навіть золота павутина горить, спалахує і згорає в одну мить. А що ж говорити про прості людські почуття? .. Вона погубить тебе, твоя матова сфера. Чому ти не хочеш від неї позбутися? Я могла б тобі допомогти, але ти вперто відмовляєшся. Чому?

Король усміхнувся:

- А може, вона мені подобається? Між іншим, учора вона врятувала мені життя і розум. А якщо серйозно... Я так не можу, Азіль. Я після цього перестану себе поважати. Залиш цю думку і забудь про неї зовсім. Нічого страшного зі мною не станеться, а з часом все прийде. Навчився ж я сміятися і плакати, коли захотів.

- Саме так. Коли захотів. А тут ти і захотіти не можеш, тебе щось тримає, і я не розумію що. За цією матовою сферою нічого не видно...

- Значить, годі й заглядати. Краще поквап свою куховарку, а то я спізнюся. Завтра ввечері ми прийдемо до вас в гості.

- Ми це хто?

- Я, Жак з Терезою, Мафея з собою візьмемо, може, метра Істрана, якщо буде себе добре вести. Розважимо Елмара, щоб не впадав у депресію.

- До завтрашнього вечора він буде в порядку і його не потрібно буде розважати. Але, якщо тобі хочеться повеселитися, як вчора, звичайно приходь.

- Ти хіба не знаєш Елмара? Золоту павутину ти з нього, може, до завтра знімеш, але за те, що він тебе вдарив, він буде каратися ще довго. Дуже довго.

Азіль сумно посміхнулася.

- Шелларе, скажи краще, що тобі сподобалося співати пісні з Ольгою і ти хочеш це повторити.

- Сподобалося, - погодився король. - Але це не означає, що я тепер буду напиватися щодня. Я дійсно хочу влаштувати невеликі посиденьки, щоб відвернути Елмара від похмурих думок. Або ти натякаєш, що у нас тут щось було, крім пісень? Нічого більшого, запевняю тебе.

- Я бачу, що нічого більшого, - кивнула німфа. - Її біла завіса залишилася на місці. А чому, Шелларе? Вона тобі не сподобалася?

- Сподобалася. Але це ж не причина... І взагалі, напоїти дівчину і тягнути її в ліжко - це вульгарність. Тим більше таку, як Ольга. Навіщо мені це треба? Мені що, потрахатися ні з ким? З нею набагато цікавіше пісні співати.

Азіль подивилася на короля з якимось незрозумілим жалем.

- Шелларе, а як ти вибираєш собі жінок? Тих, з якими ділиш ліжко?

- А я їх не вибираю. Вони самі приходять.

- І вони тобі зовсім байдужі?

- Тобі не здається, що ти занадто багато питаєш? Зрештою, це мої жінки, і моя справа, що я з ними роблю і як я до них ставлюся... О, прокляття! Зовсім забув!

- Пропустив побачення? - засміялася Азіль.

- Абсолютно правильно. Бідна віконтеса Бефолін марно прочекала мене всю ніч в моїй спальні. Треба буде купити їй на втіху якусь дрібничку.

- І це її втішить?

- Цілком.

- Шелларе, ти жахливий егоїст. Тому і вибираєш собі таких жінок, з якими можна не рахуватися, об яких можна ноги витирати і потім втішати дрібничками? Тобі вони потрібні тільки для того, щоб вгамувати природні потреби. А на любов ти не здатний. Це найстрашніше, що може бути з людиною. Ти цього не розумієш або ти просто не хочеш нічого міняти?

- Ти тричі не права. По-перше, я зовсім не егоїст, по-друге, я вже пояснив, що жінки самі на мене вішаються, а якого типу це можуть бути жінки, ти сама розумієш ...

- А в чому я ще не права?

- Сиди тепер і думай, раз тобі робити нічого, і не чіпляйся до мене зі спасенними бесідами. Я сказав, що не ляжу з тобою в ліжко, і не намагайся мене переконати. Я доросла людина і знаю, що роблю. А ти поводишся зі мною, як зі смертельно хворим.

- Ох, Шелларе ... - Німфа тихо зітхнула і відвела погляд. - Вибач. Я все-таки заглянула. Я більше не буду до тебе чіплятися і більше не буду заглядати. Куди тобі подати сніданок?

- Сюди, - сказав король і, не втримавшись, запитав: - А що ти там побачила, коли заглянула?

Азіль подивилася на нього з сумом і просто сказала:

- Смерть.

***

Коридорний шанобливо вклонився, невловимим рухом ховаючи в кишеню чайові, і зник за дверима.

- Ну нарешті! - змучено видихнула Саета і, кинувшись на ліжко, стала стягувати чобітки. - Як мене дістали ці підбори! Я від них зовсім відвикла...

- Нічого, звикнеш, - байдуже відповів Кантор, кидаючи на стіл свій крислатий капелюх і смикаючи шнурки плаща. - Хоча згоден, на них дуже важко ходити.

- А ти що, пробував?

- Доводилося, - так само байдуже відповів Кантор. - Правда, давно, коли я був молодший і стрункіший.

- Ніколи б не повірила, - усміхнулася Саета. - А хлопці знають?

- Саето, - сказав Кантор, зупинившись з плащем у руках і дивлячись на напарницю з усією можливою серйозністю. - Я не схильний до забобон, але це не означає, що я розповідаю товаришам все що завгодно. Мені цілком вистачає того, що про мене говорять. Мені довелося убити чоловік п'ять, щоб про це, принаймні, не говорили вголос в моїй присутності. Так що ти мене дуже зобов'яжеш, якщо позбавиш від необхідності вбивати ще когось. Замовити вечерю в номер або підемо кудись?

- Замов. Страшно подумати, що доведеться знову влазити на підбори... Руки повідбивати цьому великому письменнику, нашому полковнику. Невже не можна було зробити легенду для двох хлопців? Я чудово ношу чоловічий костюм, і мені це в сто разів простіше, ніж морочитися з накладним бюстом.

- Співчуваю, - кивнув Кантор. - Але допомогти нічим не можу. Завтра нам доведеться походити по місту, поштовхатися в суспільстві, послухати плітки... Не можемо ж ми весь час сидіти в номері, так ми нічого не знайдемо. А полковник Сур дійсно письменник хоч куди. З нього б сталося і для двох пані легенду придумати...

Саета уявила собі, як Кантор в жіночій сукні з мереживом і в капелюшку з трояндочкою шкандибає на підборах, матюкаючись на чому світ стоїть, і злегка повеселішала. Сухорлявий і жилавий Кантор зі своїм не особливо жіночним обличчям був би схожий на повію не першої молодості.

- Ось-ось, - погодився Кантор, зрозумівши причину її веселощів. - Я собі теж це уявляв. Схожу замовлю вечерю, і відпочинемо. Я теж втомився, ненавиджу їздити в кареті, трясе гірше, ніж верхи. Що тобі замовити?

- А ти що будеш?

- Та мені все одно, я зараз що завгодно з'їм.

- Тобто як, зовсім що завгодно?

- Абсолютно. Я і щура можу з'їсти не напружуючись, якщо дуже проголодаюсь. І змію, і жабу. Ми на каторзі навіть тарганів і черв'яків їли.

- Знаєш, замов що завгодно. Я думаю, тарганів тут не подають, а в іншому мені теж нема різниці.

Кантор порився в кишенях, перевіряючи готівку, зробив крок до дверей і зупинився.

- Пити що-небудь будеш?

- А ти?

- Горілку. Але ти ж пані, а дружини, що на пару з чоловіками хльостають горілку, можуть викликати підозру.

- Так ніхто ж не побачить.

- Добре, замовлю горілки побільше, хай вважають, що у тебе чоловік п'яниця.

Як тільки він зник за дверима, Саета поспішно почала переодягатися, поки він не повернувся. Кімната в номері була одна, а спеціально просити Кантора вийти здавалося принизливим. Сам же він вважав, що відвернутися цілком достатньо.

Вона як раз встигла роздягтися і, прихопивши халат і рушник, сховатися в ванній, коли грюкнули двері і в кімнаті почулися кроки.

- Люба! - гукнув він. - Ти у ванній?

- Так, - відповіла Саета.

- Добре, - коротко сказав Кантор і замовк. Чути було, як він пройшовся по кімнаті. Потім глухо стукнули зняті чоботи і заскрипіло крісло. Чиркнув сірник, і відразу ж запахло димом. Саета натиснула на важіль і вилаялася про себе. Курити хотілося немилосердно. Щоб йому, цьому письменникові недоробленому... Не міг дійсно зробити її хлопцем? Тепер їй доводиться бути порядною жінкою і тільки нюхати, коли курить Кантор. А ці кляті фальшиві ціцьки, які доводиться носити практично не знімаючи... Про підбори взагалі краще не згадувати...

Коли вона вийшла в кімнату, щільно кутаючись у халат, Кантор сидів у кріслі з сигарою і терпляче чекав, поки звільниться ванна. Ковзнувши по Саеті байдужим поглядом, він акуратно загасив недопалену сигару, піднявся і став спокійно мовчки стягати сорочку. Саета відійшла до іншого крісла і сіла, ретельно прикриваючи ноги полами халата. Вона відчувала себе голою в цьому безглуздому одязі, хоча напарникові це було, схоже, абсолютно байдуже. Він кинув сорочку на спинку крісла і так само спокійно почав розстібати штани. Саета поспішно відвернулася. Вона терпіти не могла роздягнених чоловіків, їй було гидко на них дивитися. А Кантор, судячи з усього, зовсім її не соромився. Судячи по звуку, труси він теж зняв прямо в кімнаті, свиня безпардонна!

- Халат візьми, - похмуро нагадала Саета, почувши, як «чоловік» прямує в ванну, і уявивши собі, що він випаде звідти без попередження в чому увійшов.

- Халат? - здивувався Кантор. - Який ще халат? Я їх зроду не носив і не збираюся. Та ти не переймайся, я взяв труси. От не думав, що ти така сором'язлива.

- Я не соромлюся, - рівним голосом сказала Саета, наполегливо дивлячись в стіну. - Мені огидно.

- Вибач, - коротко відгукнувся Кантор. - Я вже пішов, можеш обертатися. Коли принесуть вечерю, дай офіціантові на чай. На стільці висить мій камзол, гроші в кишені.

Саета з полегшенням повернула голову і тут же побачила, що Кантор розкидав свою білизну по всій підлозі. «Мужики!» - з огидою подумала вона, знову запахнула халат і згадала, що їй ще належить спілкуватися з офіціантом. Ось вже теж, почекати не міг! Мало того що вона напіводягнена, так ще ні слова не розуміє ортанською. І курити хочеться, просто сил немає...

Звичайно ж вечерю принесли, коли Кантор був у ванній. Офіціант розставив тарілки на столі, щохвилини кланяючись і щось лопочучи ортанською, а сам, мерзотник, весь час зиркав на виріз її халата. Саета ледве стрималася, щоб не з'їздити йому по фізіономії замість чайових, і, коли офіціант нарешті пішов, зітхнула з полегшенням.

- Канторе! - гукнула вона. - Цей придурок пішов. Можна, я тепер закурю?

- Двері зачини, - відгукнувся Кантор.

- Не маленька. Ти скоро?

- Скоро. Ти кури, мені ще поголитися треба.

- Навіщо? Ми ж нікуди не йдемо.

- На всякий випадок. Я завжди голюся два рази в день. Мало лі, раптом хто помітить.

Це було резонно. Саета вже знала, що, варто було Кантору добу, не поголитися, і він перетворювався в ходячу цікавинку. Щетина у нього росла тільки з правого боку, і різниця ставала помітна досить скоро. Говорили, що це наслідки невдало залікованого опіку. Ще казали, що це у нього на нервовому ґрунті. Базікали також, що це результат не дуже розумного магічного жарту. Точно не знав ніхто, а питати у нього самого Саета не наважувалася. Якось приводу не було. Але оскільки зараз привід виник, вона негайно за нього вхопилася.

- А чому це у тебе? - як би між іншим запитала вона, радісно затягуючись його сигарою. Трохи заміцна, але це дрібниці...

- З обличчям? Та так... добра пам'ять про Кастель Мілагро, - неохоче відгукнувся Кантор.

Саета тут же пошкодувала, що запитала. Могла б і сама здогадатися. Тепер він ще засмутиться, а засмучений Кантор не найкращий співрозмовник за вечерею...

Вечеря пройшла в мовчанні. Мабуть, Кантор все-таки був не в дусі, бо пив мало не кожні п'ять хвилин і за вечерю прикінчив цілу пляшку. Після чого запропонував лягати спати. Саета зітхнула. Той самий неприємний момент, якого вона чекала з таким побоюванням, настав. Ліжко в номері була одне.

- Як будемо спати? - запитала вона якомога байдуже, щоб Кантор не помітив, як вона нервує. Кантор глянув на ліжко і так само байдуже сказав, що воно досить широке і на ньому можна спати вдвох, нітрохи не заважаючи один одному. Робити благородні жести і спати на підлозі він явно не збирався. Сама Саета теж не збиралася на підлогу, тому заперечувати не стала.

Забравшись під ковдру, вона довго лежала без сну, переверталася і ніяк не могла заспокоїтися. Поруч точно так же крутився Кантор. У темряві його майже не було видно, але чути було відмінно. Він був дуже близько, щоб вона могла спокійно заснути.

Пововтузившись так з півгодини, Саета зрозуміла, що це не сон, а одне непорозуміння, і подумала, що, ніж лежати і тоскно перевертатися, краще хоч поговорити про що-небудь.

- Канторе, - тихо покликала вона. - Ти спиш?

- Ні, - так само неголосно відповів він. - А що?

- А ти хочеш спати?

- Не знаю. За ідеєю повинен хотіти, але щось мені заважає.

- Це я тобі заважаю?

Кантор хвилину помовчав, потім здивовано вимовив:

- Ну треба ж! Дійсно ти. Не треба мені було пити за вечерею.

- Що це означає? - обурено процідила Саета. - Яке відношення я маю до того, що ти нажерся за вечерею?

- Я зовсім не нажерся. Щоб нажертися, мені треба випити три таких пляшки. Справа в іншому. Ти не можеш заснути, тому що тебе нервує моя присутність на одному ліжку з тобою. Ти розумієш, що ніякої реальної небезпеки для тебе я не являю, але все ж відчуваєш дуже сильний дискомфорт. Правильно?

У темряві його голос здавався майже чарівним - густий, низький, з такою собі елегантною хрипотою. Дуже приємний голос.

- Правильно, - відповіла Саета. - І що?

- А я вроджений емпат, і мої здібності посилюються при впливі будь-яких наркотичних стимуляторів, зокрема алкоголю. Так що твій дискомфорт від моєї присутності я відчуваю як свій власний, і це не дає мені спати.

- Ти дійсно емпат? - недовірливо перепитала Саета. - Мені не казали.

- А навіщо тобі це знати? Я свої здібності не контролюю, вони працюють стихійно і практичному застосуванню не підлягають. Так що будемо спати по черзі? Або кинемо жереб, кому лягати на підлогу? А може, кинемо на фіг безнадійні спроби заснути і займемося чимось корисним?

- Краще поговоримо, - запропонувала Саета. - Може, воно само пройде.

- Про що?

- Не знаю... Про що-небудь.

- Добре. Зараз я встану, ввімкну світло... Там ще від вечері щось залишилося.

- Не треба. Нехай так полежимо, в темряві. Мені так зручніше.

Почувся тихий смішок.

- А що, тобі так гидко на мене дивитися?

- Так! - роздратовано вигукнула Саета і тут же пошкодувала, що веде себе відверто по-хамськи. Як не дивно, Кантор не образився. І сміятися не став. Промовчав. Але в його мовчанні відчувалася здивованість. Вони помовчали трохи, потім Саета обережно запитала:

- Канторе! А ти довго сидів?

- Ні, - спокійно відповів він. - Місяців чотири або п'ять, напевно. А що?

- І за чотири місяці ти опустився до того, щоб їсти тарганів?

- Чому опустився? А, ти думаєш, я їх їв, зовсім збожеволівши від голоду? Зовсім ні. Я це робив повністю свідомо, розуміючи, що на тюремних харчах я через місяць-другий вже ні на що не буду здатний. Ні втекти сил не залишиться, ні відбиватися від кавалерів. А питання було насущне, в ті часи я був симпатичніше, ніж зараз, і багатьом подобався, а козлів всюди вистачає... Битися доводилося на смерть, в буквальному сенсі, кілька разів вранці з туалету виносили трупи особливо наполегливих. Та й думка про втечу мене не залишала, я багато про це думав і дуже сподівався, що мені випаде шанс. І ось щоб до того моменту, коли він випаде, не перетворитися на знесиленого доходягу, став підкріплюватися, чим тільки міг. У тому числі комахами. Вони, між іншим, дуже поживні.

- Вони ж противні, як їх можна їсти... свідомо?

- Закривши очі і скриплячи зубами. На світі багато неприємних речей. І з багатьма доводиться миритися щоб уникнути ще більш неприємних. Слухай, не треба про каторгу, добре? Краще про щось інше.

- Пробач. Ну, розкажи щось. У тебе такий голос... його приємно слухати. До речі, мені здається, я його десь чула. Ми з тобою не зустрічалися раніше? Ти казав, що ти мене знав. Де ми з тобою бачилися?

- У консерваторії, - пробурчав Кантор. - Ти що, маленька, такі питання ставити?

- Вибач. Я не знала, що ти настільки засекречений. А чому? Ти ж такий же рядовий, як і я?

- Не зовсім. Мене знають. Я вже світився. Моя голова оцінена, якщо ти не чула. І якби хтось дізнався, як мене звуть насправді, хто я такий і хто у мене є з рідних... Розумієш?

- Розумію. Але ти ж не відразу засвітився, як тільки до нас прийшов. І голову твою оцінили всього рік тому. А засекретили з самого початку. Чому?

- Дивна ти. Як це «не відразу засвітився»? Я ж сидів. На мене там всі документи залишилися. Моє колишнє ім'я було вже засвічене так, що далі нікуди. Ось і довелося зробити вигляд, що я помер, і жити як інша людина. І мені зовсім не хотілося б воскресати. Тепер тобі зрозуміло?

Знову повисла тяжка пауза. Потім Кантор невесело підсумував:

- Щось не виходить у нас розмова. Про що ні заговоримо, обов'язково скочуємося на заборонені теми. Я краще піду погуляю, а ти спробуй заснути. Потім я прийду і теж ляжу, тоді ти не будеш мені заважати, і я теж засну.

- А ти можеш не йти, а просто пересісти в крісло?

- Ти що, боїшся залишитися одна? Не переймайся, Саето, ніхто тебе за моєї відсутності не образить. А якщо хтось спробує, то я йому навіть не співчуваю.

- Я-то, звичайно, в змозі постояти за себе, - захихотіла Саета. - Але куди ми з тобою труп подінемо?

- Як куди? - в тон їй відповів Кантор. - До ванної. Акуратно обробимо кинджалами і по частинах винесемо кудись.

Мабуть, вони обидва одночасно представили собі цю ідіотську ситуацію і через пару секунд дружно хихотіли, забувши про невдалу розмову.

- Саето, - запитав Кантор, відсміявшись, - А правда, що ти свого часу дала ляпаса самому Ель Драко?

- А ти звідки знаєш? - здивувалася Саета. - Хто тобі це міг розповісти?

- Так це була найвідоміша історія - про нахабного Ель Драко та горду дівчину. Правда, багато хто вважав, що це вигадка.

- Чому?

- Ну, тому що про нього ходили легенди, що нібито жодна жінка не могла йому відмовити. Я, до речі, не дуже в них вірив. Нічого абсолютного не буває. Значить, правда? А розкажи, як була справа?

- Та нічого особливого. Він поліз до мене цілуватися, я і вліпила йому ляпаса. Він був п'яний і не тямив, що робить. Не розумію, чому його вважали чарівним. Ну, гарний, ну, талановитий, але це ж не означає, що кожна жінка повинна миттєво умлівати побачивши його.

- А тобі він не подобався?

- Подобався. Але не до такої ж міри. Він усім подобався і вважав це в порядку речей. А мене це дратувало.

- Що саме - те, що він подобався тобі, чи то, що він подобався всім?

- Те, що він приймав це як належне.

- Через це ти і нагородила його ляпасом, незважаючи на те що він тобі все-таки подобався?

- Та ні. Просто, коли до тебе лізе цілуватися п'яний чоловік, це неприємно, незалежно від того, чи подобається він тобі тверезим. І що найогидніше, ніхто і не подумав його зупинити. Коли ж він отримав по морді замість поцілунку, йому все співчували, а одна божевільна прихильниця трохи мені волосся не повисмикувала.

Кантор тихо засміявся.

- Нічого смішного, - пробурчала Саета. - Ця курва зіпсувала мені зачіску і виставила дурепою.

- А він? - запитав Кантор. - Багато б я дав, щоб побачити його фізіономію в цю мить.

- Він так очманів, що нічого не міг сказати. Тільки на наступний день схаменувся і прийшов вибачатися. Так що ти думаєш? Не встиг він вибачитися, як тут же почав запрошувати мене кудись з ним сходити.

- А чого ти ще від нього чекала? Такий вже він був, наш великий бард. Жодної спідниці не пропускав. Ти, звичайно, не пішла... Не шкодувала потім?

- Не те щоб шкодувала... Але потім, коли його заарештували, я зрозуміла, що була не права, думаючи про нього гірше, ніж слід було.

- Ти не одна так думала. Більшість його знайомих були здивовані не менш тебе. Всі чомусь думали, що вже з ним-то нічого не станеться, що він-то вже пристосується при будь-якому режимі. А щоб він відмовився від співпраці з урядом, та ще знаючи, що його чекає в разі відмови?.. Цього взагалі ніхто не припускав.

- Я знаю... І все-таки ... Ти знаєш, як він помер?

- Достеменно не знає ніхто. Навіть невідомо точно, чи помер він взагалі.

- Гаетано мені сказав, що Ель Драко втік і його зловили. Він помер від тортур в Кастель Мілагро, нікого не видавши.

- І відтоді ти каєшся за цей нещасний ляпас? Кинь. Готовий посперечатися, він забув про нього на наступний день.

- Ні. Я каюсь в тому, що так помилялася в ньому. Розумієш, я думала, що він просто багатий телепень, гуляка і бабій, красунчик, розпещений славою. А він помер від тортур. І нікого не видав. І мені від цього якось моторошно.

- Адже це тільки легенда. Ніхто не знає, що з ним трапилося насправді. Таких легенд про нього кілька. Невідомо, наскільки вони правдиві. Їх могли скласти спеціально в пропагандистських цілях, той же товариш Пасіонаріо, він у нас любитель складати сентиментальні та жалісливі легенди. А насправді могло бути що завгодно.

- Ні, - вперто заперечила Саета. - Я вірю Гаетано.

Кантор нічого не відповів. Розмова знову згасла, залишивши після себе неясне щемливе відчуття жалю за чимось прекрасним, що було і ніколи не повернеться. За колишнім життям. За забутою любов’ю. За втраченими друзями... Саета відчула, як раптова туга здавила горло і очі, і з жахом зрозуміла, що зараз заплаче. І Кантор, про неймовірний слух якого розповідали легенди, все почує, сором-то який... Швидше встати і втекти в ванну? Але ж і там почує...

Пружини ліжка огидно скрипнули, Кантор поспішно прочовгав до ванної, і через секунду почувся шум води. А ще через хвилину-другу туга зникла, немов хтось стер її мокрою ганчіркою, і Саета зрозуміла, що цього несамовитого почуття і не було зовсім. Тобто у неї не було. Вона просто стала жертвою безконтрольної еманації. Кантор забув сказати, що він емпат не тільки вроджений і стихійний, але ще і двосторонній. Що ж його, бідолаху, так засмутило? Спогади про те, як він був молодим і щасливим, поки не почався весь цей бардак? Її дурні розпитування? Або згадка про Кастель Мілагро, в якому він теж побував?

Саета заснула з думкою, що життя - погана штука.

Вранці її розбудила шумна метушня в кімнаті. Як виявилося, це всього лише Кантор займався гімнастикою. Зрозуміло, надіти щось, крім своїх ідіотських трусів, він не потрудився, і Саета мала можливість спостерігати у всій красі, як він віджимається від підлоги на одній руці. Молодець, звичайно, хто б сперечався. У прекрасній формі, сухорлявий, м'язистий, рухливий. Невже він справді абсолютно байдужий до жінок? Бажано, звичайно, щоб це було правдою. Спокійніше якось. Але не віриться.

Кантор закінчив серію, змінив руку і сказав, не обертаючись:

- Доброго ранку. Я тебе розбудив?

- Як ти побачив, що я прокинулася?

- Почув. Можеш вставати, я не буду обертатися. Виспалася?

- Так, - кивнула Саета, вилазячи з-під ковдри. - Які у нас плани на сьогодні?

- Я замовив газети, вивчимо за сніданком. Якщо нічого не знайдемо, підемо, поштовхаємося по ринку, по шинках, послухаємо плітки. Так, ще в банк треба зайти.

- Навіщо?

- Як - навіщо? За грошима. Ти думаєш, на те, що нам видали, можна зображати багатих панів? Так нам нема на що буде звідси виїхати, якщо виявиться, що вона рвонула далі.

- А якщо нас зловлять? Можна ж якось дістати грошей, не грабуючи банк.

- У мене рахунок в цьому банку. Не збивай мене з ритму.

Зрозумівши це так, що на питання «звідки?» їй скажуть у відповідь «не твоє діло», Саета підхопила халат і вирушила у ванну. Вже звідти вона побачила, як Кантор піднявся з підлоги, потягся і не мов танцюючи сів на шпагат. І подумала, що чутки про його можливе каліцтво хтось придумав і розпустив навмисне. Самі вони виникнути не могли. Не може такого бути, щоб ніхто з хлопців ніколи не бачив його роздягненим.

За сніданком Кантор утупився в газети, пильно вивчаючи розділи світської, скандальної та кримінальної хроніки. Якщо відьма була тут, то вона обов'язково повинна була з'явитися. Навіть якщо вона поїхала, в газетах можна було дізнатися, під яким ім'ям вона тут жила, а потім вже з'ясовувати, куди поїхала. Саета, яка не знала мови, у міру сил допомагала, вирізаючи ножицями замітки, що зацікавили напарника.

- Яку? - запитала вона, приймаючи переглянуту сторінку.

Кантор тицьнув виделкою в заголовок.

- Ось цю. Загадкове самогубство графа Джарді.

- Думаєш, через неї?

Кантор мовчки знизав плечима і запхав у рот залишки булочки з маслом, не відриваючись від читання. Саета старанно вирізала замітку і відклала в сторону. Кантор перегорнув сторінку і раптом видав невиразний вигук і швидше заворушив щелепами.

- Що, знайшов? - пожвавилася Саета.

- Угу, - промимрив Кантор, поспішно дожовуючи. - Ось, слухай, дуже цікава річ. «Скандал на балу в міських зборах. Незрівнянна Азіль без всяких причин накинулася з побоями і лайкою на приїжджу містралійську аристократку і вчинила недоречний скандал, приревнувавши свого коханого до згаданої пані. Коли панянок розтягнули за допомогою варти, вона пояснила свою поведінку тим, що містралійка нібито намагалася піддати її кавалера, ім'я якого тут не наведено, якимось любовним чарам шляхом накидання на нього золотої павутини. Залишається шкодувати, що таких осіб допускають в пристойні місця, так як ніхто з присутніх магів нічого подібного не помітив, і, здається, Азіль просто напилася до галюцинацій».

- Арана, - кивнула Саета. - Пам'ятаєш, той божевільний говорив про золоту павутину?

- Пам'ятаю, - кивнув Кантор, миттєво спохмурнівши. - І ти його пам'ятаєш?

- Певна річ, - здивувалася Саета. - А що?

Їй незрозуміло було, навіщо Кантору знадобилося згадувати про цього нещасного. Огидне було видовище - здоровий чолов’яга, повністю втратив розум на сексуальному ґрунті. Її тоді-то мало не знудило.

- Просто хотів скористатися нагодою і попросити тебе про одну послугу, - серйозно сказав Кантор. - Якщо раптом зі мною трапиться щось подібне... Пристрель мене.

- Це зайве, - сухо відповіла Саета, - міг би і не просити. На випадок, якщо ти потрапиш під її вплив, я отримала інструкції.

- Дякую, - так само серйозно сказав Кантор. - Ну що, підемо, відвідаємо незрівнянну Азіль?

- А як ми її знайдемо?

- Поштовхаємось по місту, поспілкуємося з людьми. Вона напевно повинна бути дуже відома.

- Чому? Вона хто, якась знаменитість?

- Виключно талановита танцівниця. Раз у неї є коханець такого рівня, що водить її на бали в міські збори, отже, вона має великий успіх. А ще вона німфа. Їх не так вже й багато живе серед людей, щоб можна було сплутати. В Ортані вона, напевно, єдина.

- А звідки ти її знаєш?

- Це та сама німфа, яка бовталася з трупою Ель Драко. Чи в той час, коли ти роздавала свої ляпаси, її вже не було?

- Мабуть не було.

- Правильно. Я же старше тебе, тому і пам'ятаю її. Хоч би вона мене не згадала...

- Ти теж з нею спав?

Кантор хитро посміхнувся:

- Поширюватися про такі речі негідно справжнього кабальєро.

- А ти справді справжній кабальєро? - таким же тоном ніби жартома поцікавилася Саета.

- Майже, - посміхнувся Кантор. - Я байстрюк. Доїдай і вдягайся.

Глава 6

... він був би твій ровесник

І царював; але бог судив інше.

О. С. Пушкін

Товариша Амарго знали всі ... і водночас не знав ніхто. Такі парадокси бувають, і дивуватися особливо нема чому. Запитайте будь-кого на головній базі, чи знає він товариша Амарго, і цей самий «будь-хто» відразу ж вигукне: «Ну звичайно, знаю!» Зате якщо запитати, а що саме товариш про нього знає, той наморщить лоба і навряд чи зможе набрати інформації більше ніж на два речення. Якщо, звичайно, вважати інформацією тільки достовірні відомості, а не численні чутки, що оточували загадкову персону найближчого соратника вождя. Достовірно було відомо тільки те, що товариш Амарго чоловік, безсумнівно, освічений, що до вступу в партію Реставрації він безуспішно співпрацював з Союзом Прогресивних Сил і що виходити з ним у коло на ножах не ризикують навіть найзапекліші забіяки. А ось чуток про нього ходило стільки, що куди там Кантору з його горезвісним жіночим питанням, і наводити зараз їх всі - заняття невдячне і нескінченне. Навіть точного віку Амарго ніхто не знав, оскільки товариш на пряме запитання про вік зазвичай відповідав зустрічним питанням, яке, власне, запитуючого собаче діло, а на вигляд визначити було складно. Сиве волосся створювало враження віку поважного, проте ясні молоді очі, не по-містралійські сині, це враження псували, викликаючи припущення, що людина просто посивіла набагато раніше часу. Статурою товариш Амарго відносився до того типу людей, які залишаються сухорляві до глибокої старості, а по обличчю йому можна було дати від тридцяти п'яти до шістдесяти.

Втім, як би там не було, він все одно був на пару десятків років старше юного ватажка, і нікого не дивувало, що товариш Пасіонаріо завжди прислухається до порад Амарго і вважає його мало не наставником. Однак, якщо б хтось із соратників заглянув в цей холодний вечір в хижу товариша Пасіонаріо і побачив, що там діється, обуренню його не було б меж.

- Як ти міг? - вигукував Амарго, бігаючи по кімнаті і кидаючи на свого керівника неналежно розгнівані погляди. - Кантора! Не когось там, саме Кантора! За що? Що він тобі зробив? Давню образу вирішив пригадати? Або порадив хто?

- Ну що ти, - ображено заперечив товариш Пасіонаріо, спостерігаючи за його метушнею з висоти спинки ліжка, на якій він сидів у вкрай незручній для людини позі. - За кого ти мене маєш? І про які образи говориш? Про ту підставку, якою він мене огрів? Що за нісенітниця, я на нього навіть тоді не образився. Кандидатуру Кантора затвердила Рада. Я голосував проти, але інші були беззастережно «за». Скажи спасибі своєму придурочному заступнику, хто його за язика тягнув? І як ти додумався взяти його в заступники?

- Немає в мене ніякого заступника, - мало не плачучи, вигукнув Амарго, штовхаючи стілець, що трапився на шляху. - Сам не знаєш? Під час моєї відсутності на Раду покликали командира одного з моїх польових загонів, який виявився ближче всіх. І треба було, щоб це виявився саме Тортілья, у якого мізків, що в висохлому горіхові!

- Такі у тебе командири? - співчутливо уточнив Пасіонаріо.

- Командир з нього нормальний, він хороший воїн, в польовому загоні справляється. Але допускати його до більш серйозних речей не можна! І вже тим більше довіряти розпоряджатися моїми хлопцями для спеціальних доручень! Він же знає Кантора виключно по пліткам!

- Амарго, заспокойся, - винувато попросив Пасіонаріо. - Сядь, перестань бігати.

- Заспокоїтися? - гірко застогнав Амарго, але все-таки зупинився і знесилено звалився на стілець. - А ти сам-то спиш спокійно? Ти ж міг цього не допустити! Не розповідай мені казки, ніби не міг нічого зробити! Ти міг вплинути на Раду під час обговорення, хіба ні? Міг вселити їм сумнів, недовіру, ворожість - словом, міг провалити пропозицію Тортильї ще до обговорення! Але ти цього не зробив! Навмисне? Або просто полінувався? Або ти ще не в змозі після своєї останньої спроби вибитися в віщуни?

- Я... сумнівався, - ще більш винувато промовив молодий вождь і опустив очі. - Я сумнівався, чи правильно роблю, і через це у мене нічого не вийшло.

- Він сумнівався! - в розпачі вигукнув Амарго, сплескуючи руками. - Можеш не сумніватися, ти відправив Кантора на наглу смерть, це ніяким сумнівам не підлягає. Що тепер? Що робити будемо? Я можу його наздогнати, перехопити, але повернути я його не можу! Не я його відправляв на завдання і не маю права відкликати! Ти розумієш, що своїми сумнівами ти його вбив! У чому ти сумнівався, загадкова ельфійська душа?

- Розумієш, Амарго, хоча ти перервав мою медитацію завчасно...

- Паршивець! - обурився Амарго. - Це у нього називається «медитація»! Забитися в задрипану печерку, нажертися наркотиків і сидіти розвісивши слину в очікуванні віщих видінь!

- Не перебивай! Так ось, хоча ти мені обламав увесь задум, дещо я встиг побачити. А саме, як Кантор вбиває відьму.

- Саме Кантор? Не Саета, а саме Кантор? А ти впевнений, що це була відьма, а не якась язиката молодичка, просто яка сказала щось, що не сподобалося Кантору? А ти впевнений, що це не була просто галюцинація, врешті-решт? Ти ж накачався до такого стану, що міг побачити й не таке.

- Амарго, не ображай мене такими дурними питаннями. Я хоч і поганенький, а все-таки маг і вмію відрізняти одне від іншого. Я ніколи не бачив Арану і не знаю її в обличчя, але я її відчув навіть в цьому видінні. Це була вона, і я бачив, що Кантор її вбив. Ножем. Ось чому я засумнівався. Може бути, Кантор і є наш реальний шанс вирішити проблему? Ти ж знаєш, він незвичайна людина, і навіть не зовсім людина, і, може бути, його магічні здібності допоможуть йому якось протистояти Силі цієї відьми.

- Може бути, може бути... - роздратовано кинув Амарго. - А шефу ти сам скажеш або мені доведеться?

- Можу і сам, - ображено стиснув губи Пасіонаріо. - Думаєш, боюся? Він зрозуміє мене краще, ніж ти, в сто раз. Він маг і такі речі розуміє.

- Кантора він тобі не пробачить, - жорстко сказав Амарго і теж ображено відвернувся. - Навіть якщо він бреше щодо ельфа і насправді він твій батько, він тобі не пробачить. А сам собі ти пробачиш?

- Кантор ще не вмер, - нагадав Пасіонаріо. - І я все-таки думаю, що все закінчиться благополучно, хоча віщун з мене поки не дуже... А звідки у тебе ця ідіотська ідея, що метр Максимільяно - мій батько? Ну сам подумай, навіщо йому тебе обманювати? А татові навіщо? З чого б їм знадобилося змовитися і пхати нам обом фіалки за вуха? Який сенс? Здається, це нерозумно.

- Логічно, все начебто правильно. - Амарго зітхнув, скривився і дістав з кишені аптечний флакончик. - Але чим більше я спілкуюся з тобою і з Кантором, тим більше бачу між вами подібності. І мені весь час здається, що ви брати.

- Здається, тобі треба терміново лікуватися, - похитав головою ватажок. - Або хоча б відпочити. Щоб знайти між нами схожість, треба бути не зовсім здоровим на голову. А вже припускати, ніби ми з ним брати...

- Треба, - знову зітхнув Амарго, кидаючи до рота пігулку. - Звичайно, треба. До психіатра, до містика, до шамана, хоч до когось. Тільки до кого я піду з проблемою, про яку нікому не можу розповісти? Звихнуся я скоро з вами обома. Доведете старого.

- А ти не нервуй так. А якщо вже рознервувався, просто зніми-но амулет, і я тебе заспокою без всяких побічних ефектів, і не треба ні ходити до містиків, ні труїтися хімією.

- Дякую, цілителю... Якби ти ще й виразку шлунка вмів лікувати, тобі б взагалі ціни не було... Гаразд, до шефа я сам піду, а ти, вже будь добрий, не влаштовуй більше медитацій. Не вистачало, щоб твої підлеглі побачили свого лідера в такому стані. І, в ім'я неба, прибери трохи в цьому свинарнику! До тебе в кімнату входити страшно!

***

- Господиня не приймає, - ввічливо повідомив дворецький, маючи намір закрити двері перед носом Кантора. - У неї гості.

- Я не заберу багато часу, - попросив Кантор, вчепившись в двері зі свого боку. - У мене дуже важлива справа, яка може бути важливою і для незрівнянної пані. Передайте їй ось це, можливо, вона погодиться приділити мені кілька хвилин.

Дворецький взяв складений листок паперу і все-таки закрив двері. Кантор щільніше загорнувся в плащ і став терпляче чекати. Якщо справа дійсно в золотий павутині, Азіль повинна зацікавитися. Не хотілося б чекати до завтра, часу не так багато. Хоча мало надії, що німфа знає, куди відбула невдаха-суперниця, можливо, доведеться ще не один день пробовтатись в Ортані...

- Пані прийме вас, - урочисто виголосив дворецький, відкриваючи двері. - Дозвольте ваш плащ. Мені велено провести вас до бібліотеки.

Кантор скинув плащ, недбалим жестом потомственого аристократа подав слузі капелюх, потім стягнув і кинув в нього рукавички.

- Дякую вам, - з гідністю сказав він. - Проведіть, будьте так ласкаві.

Вони пройшли через вітальню, де як раз засідали згадані гості, причому деякі з них здалися Кантору смутно знайомими. Він вклонився всім відразу, швидко пробігши очима по обличчях і запам'ятовуючи їх, щоб потім згадати на дозвіллі, і пройшов до бібліотеки. Принца-бастарда він впізнав одразу, цей хлопець ніде не загубиться. Судячи з виразу його обличчя, він і був тим самим постраждалим від золотої павутини. Шкода хлопця, ой як шкода, хороша він людина, принц Елмар, та й для Азіль це буде важким ударом. Німфи закохуються міцно... А хто ж оті двоє? Довгий білявий мужик і жвавий хлопчина з круглими зеленими очима? Виглядають знайоме, обидва, але чомусь не приходить в голову, де він міг їх бачити...

- На шарлатана не схожий, - сказали в кімнаті, як тільки за Кантором зачинилися двері бібліотеки. - Безсумнівно, мисливець за головами.

Це сказав високий мужик, для жвавого хлопчини голос був занизький. І цей голос Кантору був знайомий, отже, вони зустрічалися, але давно і не часто, інакше б він тут же згадав.

- А що ще скажете? - Ось це сказав хлопчина, і цей голос знайомий... Де він міг його чути?

- Ще? Вуса фальшиві, сивина натуральна, повадки справжні, але якщо це і благородний кабальєро, то тільки за народженням, останні роки він провів в умовах не дуже комфортних. Під камзолом на спині за поясом пістолет. Містралійського виробництва, судячи з розміру. Клас - безсумнівно, воїн, швидше за все, стрілок. Мафей, ти щось помітив?

- У нього дивна аура. - А це голос маленького ельфа. Принца Мафея Кантор, зрозуміло, ніколи не бачив, але хто ж не знає, що в королівській родині Ортана є ельф? А не впізнати ельфа - це треба бути зовсім сліпим.

- Чим дивна?

- Усім. Не як у мага, не як у містика, а щось зовсім особливе. По-моєму, він не чистий воїн, тобі не здається?

- Ось як! У Зелених горах підростають молоді мультікласи? - засміявся високий. - Ні, Мафей, так не буває. Мультіклас - це насамперед маг, а потім все інше. Воїн, якому захочеться опанувати магію, просто не встигне за своє життя оволодіти нею в достатній мірі.

- Я не кажу про мультіклас. У нього просто є якісь здібності... І знаєш, Шелларе... Здається, він не так давно змінив клас.

Почувши назване вголос ім'я, Кантор тут же, певна річ, згадав, де він чув голос, і відчув неприємний холодок всередині. Які демони його смикнули так наполегливо ломитися в будинок? Не можна було завтра прийти? «У яке вишукане товариство я потрапив! - подумав він. - Його величність Шеллар III, який своїм досвідченим оком колишнього поліцейського в момент помічає пістолет під камзолом, і не менш окатий ельф, який по «дивній аурі» відчуває такі речі, як вроджені здібності та навіть зміну класу. Тут, мабуть, замаскуєшся, як же! Ще добре, що панове Саету не бачили, можу уявити їх коментарі... »

Двері прочинилися, і незрівнянна Азіль, нечутно ступаючи по килиму, прослизнула до бібліотеки. Взуватися ходила, подумав Кантор. У вузькому колі вона так і ходить босоніж, як звикла, а для чужої людини бігала взувалась. Вона зовсім не змінилася за стільки років, хіба що наряди стали дорожче. А так - все той же по-дитячому наївний погляд, що проте зводить з розуму чоловіків, та ж загадкова посмішка, ті ж жести...

- Здрастуй, - сказала вона. - Що ти хотів?

Той же голос і та ж манера звертатися до всіх на «ти». Чи вона його все-таки впізнала? Та ні, не може ж вона пам'ятати всіх своїх коханців, їх у неї за ці роки були сотні...

- Вітаю тебе, о незрівнянна, - відповів він. - Я хотів поговорити про золоте павутиння. Чи правда, що позавчора якась жінка намагалася зачарувати принца Елмара?

- Правда, - спокійно кивнула Азіль. Якось занадто спокійно для дівчини, яка втратила коханого. - А навіщо тобі це потрібно? Я цілком впораюся з цим сама.

- Дійсно? - Кантор щиро здивувався. - Ти можеш знімати з людей золоте павутиння?

- Не з усіх, - так само спокійно відповіла вона. - Але з Елмара можу. Якщо ти шукаєш допомоги, то навряд чи я зможу допомогти комусь іншому. Такі речі німфа може робити тільки для коханої людини.

- Я дійсно шукаю допомоги, - зізнався Кантор, - але не такої. Ти або твої друзі... хто-небудь знає, де можна знайти цю жінку?

У величезних, не по-людськи розставлених очах німфи спалахнула тривога і біль.

- Навіщо ти її шукаєш? - запитала вона, вдивляючись в його очі.

- Щоб убити, - просто і майже чесно відповів Кантор. - Будь ласка, не зазирай в мене. Зі мною все в порядку.

- Я бачу... - Азіль опустила очі. - Не шукай її. Ти не зможеш її вбити.

- Отже, моя подруга зможе. У будь-якому випадку я повинен. Я не вільна людина, я виконую наказ і не можу відмовитися. Так само як і не можу його не виконати. Якщо ти знаєш, скажи мені. Будь ласка.

- Ти з подругою? - Азіль знову підняла на нього свої чарівні очі, і незрозуміло було, просто вона дивиться, чи все-таки заглядає. - Але я справді не знаю... Вона втекла так швидко... Шеллар за нею гнався, і навіть стріляв, але не влучив... Може, тобі з ним поговорити?

- А він захоче?

- Чому ні? - Азіль трохи підвела брови, і раптом її погляд різко зупинився. «Заглянула все-таки, - з досадою подумав Кантор. - Впізнала? Чи ні? Знати б, як це буває у німф... Що вони бачать, що ні... »

- Ну, мало лі... - Він знизав плечима. - Все-таки він король...

- Знаєш, - сказала вона, опускаючи очі, - здається, я помилилася. Ти зможеш її вбити. Якщо ти побачиш золоте павутиння, спробуй відобразити на неї, якщо вийде. Ви будете в рівному становищі. Якщо потрапите в Лабіринт разом, там ти будеш сильніше. Якщо тобі пощастить, ти зможеш. Але будь обережний, щоб не заблукати в Лабіринті на зворотному шляху.

- Дякую... - Кантор зовсім розгубився. Поради Азіль, як завжди, були незрозумілі простому смертному, але в них обов'язково повинен був бути якийсь сенс і практична цінність. Розібратися б тільки, яка саме.

- Поговориш з Шелларом - нагадала німфа. - Ти його не бійся, він хоч і король, але людина хороша.

- Якщо його величність зволить, - знизав плечима Кантор. - Я буду радий будь-якій корисній інформації.

- Тоді почекай, - сказала вона і зникла за дверима. Через кілька секунд звідти почулося: - Шелларе! Зайди в бібліотеку. Цей кабальєро шукає відьму. Може, ти йому щось порадиш.

- Застрелитися відразу, - невдоволено пробурчав король. - І не морочити голову ні собі, ні людям. Він хто - жертва або мисливець?

- Хіба він схожий на жертву? Звичайно, мисливець. І у нього є шанс, якщо йому пощастить. Він стихійний емпат, і він людина Лабіринту.

«Дякую рідна! - подумав Кантор. - Що-що, а обізвати ти вмієш...»

У вітальні скрипнув диван, почулися кроки, і в бібліотеку ступив його величність король Ортану Шеллар III, беззмінний герой анекдотів і водночас одна з найавторитетніших фігур в політиці континенту. Амарго, пам'ятається, відгукувався щодо нього з великою повагою і говорив, що король Ортану - геніальний мужик, але з примхами, як всі генії. Можливо, можливо... А змінився його величність з того часу, як вони мали честь бачитися, дуже змінився. На людину став схожий, а не на олов'яного солдатика. Зачіску змінив, наплювавши при цьому на всі традиції, і, хоча він тепер являє собою зухвалий виклик громадським смакам, виглядає з цієї стрижкою набагато краще, ніж тоді... Міміка стала багатшою, жести розкутіше, в очах з'явилося щось живе і людське... Загалом, в кращу сторону змінився, безсумнівно в кращу.

Король коротко кивнув у відповідь на уклін і вказав на крісло, запрошуючи сісти. Потім розгорнув друге так, щоб сидіти обличчям до обличчя, і теж сів, забавно переломившись в двох місцях.

- Познайомимося? - запропонував він, уважно вивчаючи Кантора. - Ти мене, ясна річ, знаєш. З ким маю честь?

- Дон Альварадо Романьері, - представився Кантор.

Король невдоволено поморщився:

- Я думав, що маю справу з професіоналом. Мене не цікавлять дані твого липового паспорта, я хочу знати, кому надаю інформацію.

- Вибачте, ваша величносте, - розвів руками Кантор. - Не маю права.

Шеллар III знову уважно подивився на нього злегка примружившись, потім трохи повернув голову і подивився під іншим кутом. Потім посміхнувся:

- Кантор? Ну звичайно! Як я відразу не розгледів. Приємно познайомитися.

- Все-то ви помічаєте... - пробурчав Кантор, мимоволі проводячи долонею по обличчю. - Ніби й голився лише годину тому... Звідки ви мене знаєте?

- Ось так візьми і здай тобі всю свою агентуру, - посміхнувся король і знову уважно подивився на Кантора. - А ти навіщо збрехав прекрасній пані, ніби шукаєш відьму тільки для того, щоб убити? Тобі ж напевно з неї гроші витрусити потрібно, правильно?

- Правильно, - кивнув Кантор. - Я просто не хотів лякати бідну дівчину. А то б вона мене відправила додому, піклуючись про моє здоров'я.

- І багато? Якщо не секрет?

- Два з половиною мільйони.

- Вона що, потягнула вашу партійну касу? Готівкою?

- Зрозуміло, через банк. Чи ви думаєте, ми свою касу зберігаємо в печері в скринях?

- Дійсно... І багато ви людей вже втратили?

- Близько десятка.

- Ти один або в групі?

- В парі. З подругою.

- Ти не дуже на неї покладайся, дівчата теж втрапляють, правда, не так фатально, як чоловіки, але все ж трапляється.

- Теж на ґрунті сексу?

- Ні, просто втрачають волю і піддаються управлінню, як звичайним чином зачаровані люди. Так що побережи подружку. І сам побережися.

- Ви можете сказати, куди вона поїхала?

- На північ, до Галланту. Їдьте туди. Я накажу своїм агентам в Галланті підкинути вам інформацію, якщо що дізнаються. Все-таки ця сволочна відьма мало не занапастила мого кузена і змилася у мене з-під носа.

- Вважайте, що вам пощастило, - зауважив Кантор. - Як це ви вмудрилися за нею ганятися?

- Мене золота павутина не бере, - посміхнувся король. - На жаль, поділитися з тобою цією здатністю не можу. Що ж, удачі тобі, дон Альварадо Романьері і твоїй доньї ...

- Доньє Маргариті, - поправив Кантор. - Теж Романьері. Ми за паспортом одружені. Дякую вам, ваша величносте.

- Може, ще зустрінемося, - посміхнувся король і вибрався з крісла. З деякими труднощами, так як крісло було для нього занадто низьким. Кантор теж встав і в черговий раз вклонився згідно з етикетом.

Проходячи через вітальню, він знову пробіг поглядом по обличчях, і знову не впізнав зеленоокого хлопця. Дівчата були взагалі незнайомі - ні та, що сиділа поруч із загадковим незнайомцем, ні та, що стояла біля музичної скриньки. Коли вона обернулася відповісти на прощання, Кантор відчув, що з нею щось не так. Що саме, він не зрозумів. Звичайна не особливо симпатична дівчина в звичайній міській сукні, нічого видатного. Але від неї виходила якась невловима чужість.

Вона поставила кристал і закрила скриньку. Кантор обернувся, щоб іти, і застиг на порозі. Він ніколи не чув такої музики. Не тільки мелодію, навіть звуку такого він в житті не чув і навіть не міг уявити собі, з якого інструменту такий звук взагалі можна витягти. Насилу придушивши бажання рвонути назад і нахабно всістися з гостями, він вийшов в передпокій і став довго і повільно натягувати рукавички, шнурувати плащ і поправляти перед дзеркалом капелюха. Йому до смерті не хотілося йти, не дослухавши мелодію до кінця.

Він встиг зловити ритм і по дорозі в готель намагався відновити в пам'яті мелодію. Як не дивно, це йому вдалося без особливих зусиль, і він всю дорогу насвистував її, намагаючись визначити якщо не автора, то хоча б стиль, так як мова була абсолютно незнайома. Але так і не зміг.

***

- І хто це був? - запитав Жак, коли за дивним гостем зачинилися вхідні двері.

- Один дуже цікавий хлопець, - посміхнувся король. - Тобі його боятися нічого. Він із Зелених гір, один з кращих вбивць в доблесному війську товариша Пасіонаріо. Полює на відьму, бідолаха. Ця мерзотниця примудрилася привласнити їх партійну касу, і панове повстанці залишилися на бобах, що загрожує партії розвалом чи як мінімум втратою завойованих позицій. Зараз вони контролюють досить велику територію на півночі, і їм треба на якісь кошти годувати військо, платити шпигунам і найманцям, купувати зброю...

- А чому «бідолаха»? - поцікавилася Тереза.

- Тому що буде з ним те саме, що з іншими мисливцями. І він, схоже, сам це розуміє.

- Так якого біса його понесло на полювання? - пробурчав Жак. - Грошей не вистачає? Чи борг кровної помсти кличе?

- Вони ж не за гроші працюють, - сумно відповів король. - Вони солдати. Їх посилають - вони йдуть. І накази не обговорюються. Азіль, ти в нього дивилася?

Німфа мовчки кивнула.

- Правда, що він імпотент?

- Ні, - здивувалася Азіль. - З чого ти взяв? Він стерильний, але з потенцією у нього все в порядку.

- Стерильний? А чому?

- Я не придивлялася спеціально. Щось дуже старе, хвороба або отрута, але не травма.

- Ось як? Цікаво...

- Що тут цікавого?

- Та я взагалі, про природу пліток. Про нього говорять, що він імпотент, причому існує навіть більш жорстка версія, в якій присутні підвал і розпечені щипці. Виявляється, все неправда. Зате про те, що він стерильний, ніхто ніколи не чув. А це правда... А що ти ще бачила?

- Тобі просто цікаво? - сумно уточнила німфа.

- Мені для досьє, - серйозно пояснив король. - Ну, будь ласка, Азіль. Він така загадкова особистість, про нього ніхто нічого не знає достовірно. Може, хоч я буду знати, раптом знадобиться.

Азіль зітхнула і стала загинати пальці.

- По-перше, він весь у мертвих плямах. Тільки не проси тлумачити, Шелларе, я не зможу пояснити. По-друге, у нього перерізане горло. По-третє, на ньому крижана кора, чимось схожа на твою матову сферу, але не вроджена. По-четверте, на ньому присутня чорна павутина, що взагалі дивно для чоловіка. По-п'яте, в ньому є Сила дивної природи. По-шосте, десь під крижаною корою видно вогнище, якщо я не помиляюся... Здається, так, порожнє вогнище... Про стерильність я вже казала. А в цілому це нещасна, скалічена долею людина і не найкращий об'єкт для твоєї цікавості, Шелларе.

- Це зовсім не проста цікавість, - серйозно заперечив король. - Інформація мені потрібна для справи. Мафей, ти не придивився, ким він був до того, як змінив клас?

- Ні, - похитав головою принц. - Цього не видно. Він взагалі ні на що не схожий. Але, якщо він володіє Силою, отже, був магом. А що означає перерізане горло? Це передбачення смерті або це з ним було раніше?

- Ні те, ні інше, - відповіла Азіль. - Я просто так бачу.

- А з якою б дива маг став міняти клас? - здивовано сказав Жак. - Злякався полювання на магів? Чи що? Який же маг в своєму розумі раптом візьме і подасться у воїни? Хіба що зовсім нікудишній?

- Не обов'язково, - знизав плечима король. - Причини можуть бути цілком реальні. Ти не уявляєш, скільки небезпек підстерігає мага на шляху від учня до магістра. Бувають деякі травми і хвороби, несумісні з подальшим заняттям магією. Бувають і проблеми чисто магічної властивості, наприклад ефект Мартоса, або полон Порожнечі... Так що молодий маг дуже просто може попастися так, що далі йому займатися магією стає марно, а то й небезпечно для життя або розуму. Ось і доводиться міняти клас, хоча для мага це рідкість. В основному вони після таких речей або гинуть при спробах чаклувати, або спиваються. Мало хто знаходить в собі сили відмовитися від магії. Вона затягує, як наркотик, вони до неї звикають, приростають всією душею, вона стає частиною їхнього життя. Тому магам вкрай важко міняти клас.

- Панове! - жалібно звернулася Ольга. - Що таке клас і як його змінюють?

- Клас? - Жак знизав плечима. - Це... ну, як би щось середнє між кастою і родом занять. Ось Елмар - воїн, Мафей - маг, Тереза ​​- лікар.

- А ти?

- Я? Ну, не знаю... Взагалі-то теоретично блазні вважаються якимось там лівим заднім підкласом бардів. Танцівниці теж відносяться до бардів. А взагалі на світі повнісінько безкласового народу, який від цього не особливо і страждає. А що таке змінити клас... ну, уяви собі, що Елмар раптом почав ні з того ні з сього писати хороші вірші. Він на радощах закине свій меч куди подалі і піде в барди. А якщо не закине, а спробує поєднати одне з іншим, вийде мультіклас - воїн-бард.

- Як у класичній ролевусі! - захопилася Ольга.

- На зразок того, - кивнув Жак. - До речі, знаєш, який оптимальний підбір класів для команди героїв?

- Паладин, лучник, клірик, маг, - негайно відповіла Ольга. - Might and Magic, частина шоста.

- Паладин - це не клас, - засміялася Азіль.

- Зате точно про Елмара, - посміхнувся король. - Тільки не клірик, а містик. Так правильно називається клас. А звідки ти це знаєш і що це за шоста частина? І чому раптом лондрійською?

Довелося пояснювати його допитливій величності, що таке ролевуха і як в неї грають, після чого розмова зайшла про розваги взагалі. З'ясувалося, що король у вигляді розваги обожнює грати в логічні ігри і вирішувати завдання будь-якого роду.

- Це які, наприклад? - поцікавилася Ольга.

- Які завгодно, - розсміявся Жак. - Наприклад, пан Костас регулярно приносить йому особливо заплутані справи по своєму відомству, щоб його величність зволили розважитися. А ще його величність розважається таким чином: бере пачку доносів, які панове чиновники постійно строчать один на одного, і обчислює, хто правду написав, а хто обмовив колегу. Або перечитує якусь давню легенду і намагається відновити, як було насправді.

- Чому обов'язково давню? - заперечив король. - Стародавні практично не мають рішення, а добути додаткову інформацію по ним неможливо. Наприклад, розшукувати Вельміра я б не взявся. Я віддаю перевагу більш сучасним таємницям.

- Наприклад?

- Наприклад, куди подівся принц Орландо.

- А це хто? - тут же запитала Ольга. - Ваш родич?

- Навіщо ти запитала? - вигукнув Жак. - Тепер його величність в дванадцятий раз почне розповідати історію зниклого безвісти принца!

- Тобі, може, і в дванадцятий, - заперечила Тереза, - а я вперше чую. Азіль, а ти її знаєш?

- Чула, - кивнула німфа, - тільки не від Шеллара. Хтось інший мені розповідав. Чи не ти, Елмаре?

- Ні, - коротко відповів принц-бастард, що досі мовчав наче камінь, і замовк знову.

- Я теж чув, але не в подробицях, - сказав Мафей. - Шелларе, розкажи, мені цікаво.

- Я коротко, - пообіцяв король. - Принц Орландо - останній вцілілий представник королівського дому Містралії. Я навіть знав його особисто, вони неодноразово всією сім'єю гостювали у дядька, та й ми до них теж їздили. Це було ще до приїзду Елмара, мені було років дванадцять, коли ми втратили контакт... Ми з ним дуже мило спілкувалися, з цим Орландо, хоча я в ті часи навіть посміхатися не вмів, а він був темпераментний, як все містралійці. Він вивчав магію, показував якісь нескладні трюки, і мені це страшено подобалося. Я потім півроку носився з ідеєю стати магом, поки мені не пояснили, що магом треба народитися... Але це несуттєво. Коли в Містралії стався перший переворот, йому було років чотирнадцять чи п'ятнадцять, він був наймолодшим в сім'ї. Оскільки у нього були видатні здібності до магії, Небесні Вершники його не вбили, а спробували навернути у свою віру і зробити з нього містика для свого ордена. Так чинять усі містичні ордени, я маю на увазі, вони завжди намагаються залучати до себе магічно обдарованих дітей, щоб виховати з них сильних містиків. Річ у тім, якщо хто не знає, найпотужніші містики виходять саме з людей, що мають природну здатність до магії. Тобто володіють Силою.

- А чому тоді розрізняються містики і маги? - перепитала Ольга.

- Тим, що містик може і не мати магічних здібностей від народження, а отримати їх шляхом різних ритуалів, самовдосконалення, медитації, в загалі, різноманітних впливів на психіку, в результаті яких можна знайти шлях доступу до Сили. Але якщо звичайній людині, щоб досягти рівня магістра, потрібно ревно вірити і проводити роки в постах і медитаціях, людині, магічно обдарованій, все дається набагато легше і простіше... і швидше. Так ось, керівники ордена намагалися навернути Орландо, але це у них не вийшло, як вони не старалися. Орландо був дуже впертий хлопець. Він провів кілька років на ланцюгу в поліарговому нашийнику, але так і не здався. Коли Вершників поперли, партія народного звільнення вирішила реставрувати монархію. Орландо звільнили з ув'язнення, підлікували і деякий час носилися з ним, а потім раптом різко передумали. Я вважаю, він відмовився бути маріонеткою на троні, так як хлопець був гарячий і впертий. Тому його вирішили по-тихому прибрати випробуваним методом нещасного випадку, але не встигли. Він втік. На цьому місці перевірені відомості закінчуються, і починається безмежний простір гіпотез. Легенд про подальшу долю принца Орландо існує десятка два, одна гарніше від іншої. За всіма версіями він досі живий, і існує дюжина пророцтв про те, що він з'явиться звільнити країну від узурпаторів і привести до порядку і процвітання. Відрізняються ці пророцтва тільки назвою партії, яку він очолить. За ці роки в Містралії викрили чотирнадцять фальшивих принців, так як кожна партія вважала своїм обов'язком мати власного. До речі, чим мені симпатичні Пасіонаріо та його хлопці з Зелених гір, так це тим, що у них жодного фальшивого принца поки не було, хоча їх лідери офіційно заявляють, що його високість бореться за звільнення свого королівства в їх рядах. Інкогніто, так би мовити, щоб ніхто не знав, а то дуже вже багато охочих здобути його під свій контроль. А ось, мовляв, після перемоги він з'явиться офіційно, доведе свою справжність і на законних підставах займе престол. Може, й брешуть, звичайно, але дуже схоже на правду. Це одна з причин, чому мені так цікава будь-яка інформація про цих хлопців. Я досі намагаюся знайти Орландо. Не для якихось політичних цілей, а просто тому, що ми були добрими друзями і я досі за ним сумую. І дуже хотів би знову його побачити.

- Отак? - усміхнулася Азіль. - І як тобі цей? Підходить?

- Він зовсім не схожий на того хлопця, якого я знав. Але хто може точно сказати, як він виглядає тепер, через двадцять років? Час сильно змінює людей. А тяготи і позбавлення змінюють ще сильніше. Що стосується цієї конкретної людини... За віком підходить, і цілком можливо, він дійсно втратив Силу, але мені чомусь здається, що це не Орландо. Просто інтуїтивно здається, без будь-яких підстав. А взагалі, над цим питанням можна думати хоч до безкінечності.

- Це якщо він дійсно там, - пробурчав Жак. - А цілком могло статися, що Орландо не пережив полювання на магів і тепер інкогніто спочиває десь в братській могилі. А ви тут думаєте, надриваєтеся.

- Зовсім ні, - посміхнувся король. - За наявними відомостями, уряд Містралії всі п'ять років безуспішно намагається розшукати принца Орландо. Вони, як і Пасіонаріо, з фальшивими не зв'язуються, їм справжнього подавай. Хоча їх можна зрозуміти. Якщо король, нехай навіть маріонетка, матиме справу з королівськими будинками інших країн, його миттю викриють. Той же Мафей подивиться уважно і все зрозуміє. А ганьбитися президенту Гондрелло не хочеться, та й радник не радить. Ось і шукають справжнього. А раз шукають, значить, він десь є. І нема чого бути таким песимістом.

- Песиміст - це добре інформований оптиміст, - не зовсім до місця сказала Ольга. Просто спливла в пам'яті фраза, ось і ляпнула. Королю сподобалося, і він тут же зажадав ще чого-небудь в тому ж дусі. Ольга замислилася.

- Мене підсиджують! - обурився Жак. - Нахабні конкуренти відбивають у мене хліб! Я так і знав, що це добром не скінчиться! Я втрачу свою улюблену легку роботу!

- А я складу тобі протекцію і влаштую алкоголіком-співрозмовником, - пообіцяла Ольга.

Всі розвеселилися і стали давати Жаку корисні поради, а він став вправно жартувати, підтримуючи загальний регіт.

Тільки принц-бастард Елмар як і раніше сидів мовчки, дивлячись у підлогу, і, якби хто-небудь заглянув в його опущені очі, то злякався б. У них стояла скорбота і якась звіряча туга.

***

- Ласкаво просимо в Лютецію - найвеселіше місто континенту! - повідомив Кантор, виходячи з будівлі телепортаційної станції та жестом підкликаючи носія. - І найбільший бордель, який бачив світ. Поїдемо в колясці або прогуляємося?

Саета натягнула на вуха капюшон і щільніше закуталась в плащ. Зима в Галланті була ще холодніше, ніж в Ортані, а вже в порівнянні з Містралією, де зими практично не бувало, тут стояв прямо-таки мороз.

- Звичайно, поїдемо, - відповіла вона. - Я змерзла. І у мене немає ніякого бажання шкандибати по калюжах на своїх підборах.

- Змерзла? - здивувався Кантор. - Треба було одягнутися тепліше.

- У мене нічого тепліше немає.

- Що ж ти раніше не сказала? Треба по дорозі в готель заїхати в крамницю і купимо тобі плащ на хутрі і шапку. А то раптом доведеться в Помор'є їхати, а там в цю пору року вже сніг лежить... Ти коли-небудь бачила сніг?

- Бачила, - пробурчала Саета. - Здалеку, на вершинах гір. Він білий.

- Правильно. А ще він мокрий і холодний. Як лід, тільки м'який і пухкий. Дуже цікаво. У Помор'ї діти взимку з ним грають, роблять різні фігурки... А ще ліплять снігові кульки і кидаються ними один в одного. Жахливо весела гра.

- А ти що, там був? - поцікавилася Саета.

- Був. Я всюди був. У всіх країнах континенту і навіть в Хіні. І розмовляю на всіх мовах, так що зі мною не пропадеш. До речі, треба буде ще зайти в крамницю магічних виробів і купити собі амулет, що екранує.

- Навіщо?

- «Навіщо»... Ну, наприклад, забажаємо ми з тобою сходити на який-небудь концерт або в театр. Уявляєш, що буде, коли я почну еманувати на весь зал?

- А звідки ти знаєш, що почнеш?

- Знаю. Перевірено, - коротко відповів Кантор і махнув носію: - Неси на стоянку кабріолетів і грузи в найближчий.

Потім уважно подивився на супутницю і став розв'язувати шнурки плаща. Саета зрозуміла, що він збирається робити, і стала поспішно відмовлятися.

- Треба, треба, - перебив її Кантор. - Я не змерзну, у мене куртка тепла. А ти ще застудишся і працювати не зможеш, що тоді робити? І взагалі, я кабальєро чи засранець який? Одягай швидко і не сперечайся. Молоді бідні дружини з патріархальних містралійськіх сімей не сперечаються з чоловіками. Принаймні, на людях.

Саета слухняно накинула його плащ поверх свого і замовкла. Роль слухняної бідної дружини давалася їй з великими труднощами, Кантору доводилося постійно нагадувати дівчині, як себе вести, і кожен раз її це страшенно дратувало. Але злитися залишалося тільки на себе, тому що Кантор щоразу виявлявся правий.

Зробивши необхідні покупки, вони поїхали в готель, який Кантор вибрав сам, не радячись з місцевими гідами, що пропонували свої послуги на кожному розі. Готель здався Саеті надто розкішним, але говорити про це в присутності купи сторонніх вона не наважилася, щоб не нариватися на чергове нагадування про місце дружини в патріархальній містралійській сім'ї. Побачивши ж номер, який Кантор зняв з якихось незрозумілих міркувань, вона і зовсім ахнула.

- Подобається? - посміхнувся Кантор, коли вони залишилися одні. Саета тільки головою похитала, розглядаючи оббиті дорогою східної тканиною стіни, шовкові покривала на ліжках і вигадливі прикраси стелі.

- Канторе, - невпевнено сказала вона нарешті, - це все дуже гарно, але... це ж, напевно, скажених грошей коштує?

- Та не таких вже й скажених, - махнув рукою Кантор, швидко скидаючи чоботи й куртку і падаючи на широке м'яке ліжко. - У мене вистачить. А потім, коли будемо відьму трясти, я понад ті два мільйони накину десяток тисяч і компенсую собі всі витрати.

- А якщо у нас не вийде?

- А якщо у нас не вийде, тобто якщо я героїчно загину при виконанні завдання, то на дідька лисого мені тоді економити? Зате у нас будуть окремі кімнати, в кожній окремий душ і ліжко. Ми зможемо спати по-людськи. А ще... зазирни в двері праворуч.

Саета заглянула і тихо ахнула. У невеликій, вишукано обставленій вітальні стояв рояль. Гладкий, блискучий, ніжно-кремового кольору, що до болю нагадував той, що був у неї за часів навчання в консерваторії.

- Канторе, - тихо прошепотіла вона, з ніжністю оглядаючи інструмент. - Це мені?

- Ні мені. - Кантор засміявся, перевернувся на живіт і направив на неї уважний, трохи насмішкуватий погляд пронизливо-чорних очей. - Ех, Саето, не вийде з тебе воїна. І навіть злодія не вийде. Бардом ти була, бардом і залишилася. І чого тебе понесло в убивці? Хотілося дати вихід ненависті?

- А якщо і так? - образилася вона. - Чи ти хочеш сказати, що я погано працюю?

- Ні, чому ж? Ти відмінно працюєш. Але... скажу тобі одну річ. Коли-небудь все це скінчиться. Ми переможемо, перевішаємо останніх ворогів, обтрусімо руки, і ти раптом зрозумієш, що тобі більше нема кого ненавидіти, що твоя ненависть нікому більше не потрібна. Ти побачиш, що війна закінчилася і всі твої товариші ховають зброю в піхви і розбігаються по домівках, згадуючи, ким вони були в колишньому житті. І ти теж згадаєш, що ти бард, і що бути бардом тобі подобалося, і що це були прекрасні часи... Згадаєш і забажаєш повернутися. Але буде пізно. Твої руки звикнуть до зброї і забудуть, як пурхати по клавішах. І тобі буде дуже погано.

- Це моя справа, - різко обірвала його Саета. - І взагалі, звідки ти знаєш? Чи з тобою так вже було?

- Ні, зі мною все було трохи не так. Коли я йшов в гори, я заздалегідь знав, що в будь-якому випадку до колишнього життя повернутися не зможу. Мені не було куди йти. І у мене теж була ненависть. Але бачиш... ось ти не замислюєшся про те, що буде далі, живеш сьогоднішнім днем. А я думаю про це часто, можливо тому, що в глибині душі боюся дожити до того часу, коли стану не потрібен. Адже мені як і раніше нікуди йти і нема чим зайнятися, і навряд чи з часом щось зміниться. Гаетано ніколи не говорив з тобою про ненависть і помсту? Ні? Зі мною теж. Але після нальоту на віллу Сальваторе, коли його помста відбулася і він домігся того, до чого прагнув, я зловив його почуття, випадково. Я жахнувся тому, що творилося в його душі. Порожнеча, відчай і жорстоке усвідомлення того, що життя втратило сенс. Це чекає нас усіх. Можливо, багато хто цього не усвідомлює, а ось мені стає страшно від думки, що я доживу до перемоги, і... що я буду робити тоді? Гаетано повернеться в родовий замок, буде знову керувати своїми васалами, можливо, ще раз одружиться заради продовження роду. Морено повернеться в своє село, полагодить рідну халупу і почне орати і сіяти. Рохо розшукає занедбані інструменти і стане знову шити шапки. Ріко суне руки в кишені і, весело насвистуючи, попрямує, як і раніше, виглядати, що б вкрасти. Торо... ну, йому теж є куди повернутися. І навіть Амарго... теж. А якого біса буду робити я? Кому я потрібен? Що я корисного вмію? В армію йти? Військовою дисципліною я вже ситий по горло. У розвідку мене ніхто не візьме з таким букетом особливих прикмет. Та й не подобається мені це. Залишиться тільки дістати пістолет і відзначити перемогу святковим салютом в скроню...