Роман з містом

IX

Не чекаючи нічого лихого, а, навпаки, сподіваючись знову побачити Магду, барон радо натиснув ґудзик дзвіночка, тримаючи в лівій руці розкішний букет червоних троянд. Він ніколи не приходив до дівчини без квітів, бо вірив, що квіти красномовніші за слова. Ніхто не відгукнувся, і хлопець натиснув дзвоник знову, протримавши довше, ніж перший раз. Що ж удієш, служниця – ледача сільська дівка, ні до чого не вдатна! От тільки навіщо таку неробу тримати? Мусив дзвонити втретє, але не встиг натиснути ґудзика, як двері розчахнулися – і замість Касі на порозі з’явився сам доктор. Чемно привітавшись, пан Свідзинський запросив Генриха на чоловічу розмову.

Здивований барон піднімався сходами за доктором і сушив собі голову над темою розмови, обережно тримаючи квіти поперед себе.

– Повірте, Генриху, мені дуже неприємно, але я не можу нехтувати правил етикету й мушу попередити вас особисто. Мої сини поїхали до університету. Тож удома – тільки донька. Ваші візити відтепер будуть дуже недоречними й компрометуватимуть Магду. Ви розумієте, бароне фон Штаубе, що ми стоїмо на різних щаблях суспільної ієрархії. Я не забороняю вам приятелювати з Романом і Мареком, але доньку позбавте свого товариства. Магда – ще зовсім дитина. Ми з дружиною маємо великі плани щодо її майбутнього. Ви знаєте, що вона навчається в консерваторії. Навчання забирає багато часу й сил. Як я розумію, вам також не потрібні серйозні стосунки: люди вашого кола дуже рано не одружуються. Чи не так? Тому я дуже вас прошу більше до нас не приходити. Зрозумійте мене правильно: мені не однаково, якою буде репутація моєї доньки.

Доктор аристократично задзвонив у дзвіночок і дав Касі, котра миттю з’явилася на порозі, наказ:

– Проведіть барона фон Штаубе.

І нещасному баронові нічого не лишалося, як розкланятися з доктором, наче з добрим приятелем. Він спускався сходами й обережно тримав букет, зайвий, недоречний, і через ті квіти відчував себе театральним героєм-невдахою. Приголомшений суворим монологом доктора, отямився вже надворі. Йому здалося, що все місто глузує з нього, з його великих сподівань на щастя, з цих невинних троянд, які хотілося кинути до смітника. Ступив крок від негостинного будинку. Відчув подих крижаного вітру. Місто розляглося реготом, виблискуючи кожним вікном, кожною вітриною.

Генрих рішуче повернувся й знову натиснув на ґудзик дзвоника. Знову довго чекав, аж поки двері відчинила служниця. Простяг їй букет і звелів:

– Передайте пані Зосі.

Авжеж, саме їй, бо досі відчував: пані – єдина його спільниця в цій пихатій родині. Вона не безсердечна, як старий дантист, не глузлива, як Магда та її зарозумілі брати. Ця вихована, стримана жінка завжди зичлива до нього. Вона – єдина надія повернути все, як було взимку, коли він вільно приходив до дівчини, залишався вечеряти, сидів біля неї та перегортав сторінки нот на пюпітрі, чарувався її музикою, водив Магду й пані Зосю до театру.

Кася кивнула, обережно прийняла троянди; двері зачинилися – і барон опинився сам на сам з глузливими очима міста. Він ішов тротуаром, гонористо тримаючи голову, і ловив на собі зацікавлені погляди незнайомих людей, що неначе знали, якого страшного фіаско він зазнав: йому відмовили, йому заборонили бачити кохану дівчину, через яку вперше в житті полаявся з батьком. За що? Що він зробив? За що його так покарано? Підступні сльози з’явилися на повіках. Востаннє він плакав десять років тому, коли впав з коня, сильно забившись і зламавши праву ногу. Жахливий фізичний біль видушив сльози, проте батьків голос заспокоїв: «Чоловіки в нашій родині ніколи не плачуть. Потерпи, по доктора вже послали».

Але тепер горіла-палала образою його душа…

Чому його виставлено? Насилу зібрав думки, і ланцюжок останніх подій, пройшовши крізь його аналітичний розум, привів до служниці: тільки вона могла чути його сварку з батьком. І все відразу розвиднилося, стало зрозумілим. Ця пліткарка рознесла новину. Отже, все місто знає, що він хоче одружитися проти батькової волі, і Свідзинські просто не захотіли бути в центрі цього скандалу. А його життя закінчилося.

На сусідній вулиці проскреготав трамвай. Кинутися під колеса, та й по всьому? Якось нешляхетно…

Повернув за ріг і відчув свіжий повів.

Ох, Львове, кожна вулиця твоя має свій клімат!

Барон сумно підморгнув лев’ячій морді, що люто оскалилася між вікнами другого поверху. О, ці незчисленні леви! Кожен з них ніби нечутно промовляє назву міста, щоб запам’яталася навічно. Тут треба бути левом, щоб полонити серце дівчини. А він… Він, найімовірніше, з породи вірних псів. А Магда? Кішка? Ні, лисиця! Хитра, підступна. Ніколи не знаєш напевно, що в її голові. Зеленоока мідноволоса красуня… Як жити без неї?

Поряд з кафе залунало новомодне танго, і Генрих, піддавшись раптовому пориву, зайшов до маленької ошатної зали, де в куточку троє музик в однакових смокінгах щось вигравали, не приховуючи на щасливих обличчях утіхи чи то від музики, чи то від свого чудового шаленого життя. Майже всі столики були ще вільні, а на майданчику танцювали дві пари. Танцювали невпевнено, але дуже старанно виводили малюнок танцювальних па. Він дивився на танцюристів і прислухáвся до слів пісні. Акордеоніст вимовляв кожне слово чітко й пристрасно:

Генрих пив вино, а жагучий голос наче звертався саме до нього:

Це палке танго з простенькими словами стисло йому серце таким болючим жалем за втраченими надіями, такою журбою за Магдою, що на очі набігли сльози. Тож баронові довелося повернути обличчя до вікна. І цієї миті він побачив за склом Магду, – Магду, що не йшла тротуаром, як решта людей, а летіла, не торкаючись ногами землі, дивлячись в одну точку на розі двох вулиць – туди, де стояв Матей Бацевич у своєму немодному дешевенькому пальті та стоптаних черевиках. Стояв, чекаючи, не поспішаючи назустріч, з поблажливою й трохи глузливою усмішкою.

Барон бачив, як дівчина підлетіла до цього зарозумілого «великого хіміка», підхопила його під руку, притиснулася не зовсім пристойно – і вони попрямували до центру, жваво перемовляючись. А тоді Генрих знову почув мелодію танго, яка тепер шматувала його серце в тисячі разів дужче, і він, охоплений люттю, щосили гупнув кулаком по столу. Благально задзеленчав посуд – підскочив офіціант і чемно запропонував викликати для пана таксі.

Молодий барон фон Штаубе не пам’ятав, як дістався своєї квартири. Він щосили штовхнув служницю, яка квапливо відчинила двері, у куток передпокою. Бідолашна вдарилася головою об стіну, ненароком убрикнула його і звела на барона повні жаху очі. Але барон осипав її страшною лайкою, чого сам від себе не сподівався, а наостанок пообіцяв відрізати задовгого язика й дав такого ляпаса, що в дівчини під носом ту ж мить з’явилася цівочка крові. Боронячись, Ганка затулила голову руками, але дарма: пана в передпокої вже не було.

За кілька хвилин у його помешканні щось сухо клацнуло.

А назавтра містом поповзли чутки, що єдиний син барона фон Штаубе намагався розлучитися з життям, проте дивом лишився на цьому світі й уже видужує. Служниця Ганка все заперечувала й навіть подрузі Касьці правди не казала. Тільки потверджувала, що молодий барон занедужав, і тому його лікували в шпиталі, а невдовзі він поїде до санаторію поправити своє дорогоцінне здоров’я. На цьому наполягає старий барон. І навряд чи вони коли-небудь повернуться до міста.