Роман з містом

XIV

Несподівано для себе Магда заволала щосили, аж голосові зв’язки їй рвалися на клаптики, а легені палали вогнем:

– Матею, не вмирай! Розплющ очі! Я тебе благаю, розплющ!

І сталося диво: майже застиглий, із загостреним носом, Матей повільно розімкнув повіки й ледь чутно прошепотів:

– Кохана, не муч… Відпусти… Не плач… Мені й так боляче… Пробач мені…

Його очі почали скляніти. Довгасте обличчя ставало поволі чужим і далеким…

Магда тримала ще теплу й м’яку руку. Невимовний біль скував її тіло. Вона скам’яніла від жаху: життя згубило сенс.

То ось що мав на увазі батько, коли казав: «Це велика різниця – втратити нареченого і втратити чоловіка. Це ж душу навпіл треба розірвати! Чи здатна ти витримати цей пекельний біль! Чи стане тобі сил? Я проти вашого шлюбу не через пана Матея. Він гарний, гідний і порядний чоловік. Але хвороба… Ти зможеш пережити його смерть? Ти не знаєш, що це таке, доню… Ти не знаєш, що обираєш… Ні, рідна, можеш із ним заручитися, та про весілля забудь!»

Лише тепер Магда зрозуміла, про що казав батько, попереджав, благав. Наречений не чоловік. Ще не рідний, не половина тебе, не частина твоєї душі й тіла. З Магдою сталася страшна метаморфоза: вона обернулася на холодну кам’яницю – порожню, безсилу, безпорадну, сиву й давню.

Передгрозова задуха. Вечірнє пурпурове небо. Над дахами низько літають ластівки.

І місто затремтіло з жалю: загула бруківка, від вибуху посипалося скло з вікон сусіднього будинку, знялася курява, повітря загуркотіло.

Спустошено не тільки твою душу. Руйнується рідне місто, а кращого за нього немає у світі. Тепер волала не тільки Магда – багато голосів. Загупали в коридорі медики. Усе навкруги заметушилося.

Німецькі літаки бомбили місто.

Вибухи ставали дедалі гучнішими й наближалися до центру міста. Сполохались і птахи, і люди, і повітря. Але Магда не мала сили реагувати на це. Вона лягла поруч Матея, торкнулася його ще теплої руки, міцніше пригорнулася до свого мертвого чоловіка й також почала чекати смерті.