Роман з містом

IV

– Я вас уважно слухаю, – пан Свідзинський спокійно розглядав двох жінок-пацієнток – одну літню, худу й сумну, а другу зовсім юну, світлокосу, із широким обличчям і завеликим рівним носом, проте привабливу охайним виглядом та ідеально чистою білою шкірою, яка все ще частенько трапляється в жінок.

Літня пані зітхнула:

– Пане докторе, моя донька Ядвіга вагітна…

– Овва, то ви не на ту адресу звернулися! Я дантист, а вам потрібен інший фахівець. Я можу порадити Йосифа Давидовича. Тут, недалеко. Він чудовий чоловік і лікар – пошукати такого.

Жінка терпляче слухала втішний монолог, а от дівчина раз у раз мінилася чомусь: то блідла, то яскравий рум’янець заливав її щоки, а на лобі проступали крапельки поту.

Пан Станіслав запропонував:

– Сідайте, пані Ядвіго, у крісло, перевіримо стан вашої ротової порожнини – для здоров’я вагітної дуже важливо мати зуби без карієсу та міцні ясна.

Дівчина злякано й запитливо глянула на матір, а та знову заговорила, дивлячись Свідзинському в самісінькі очі:

– Докторе, ми прийшли не як ваші пацієнти. З моєю дівчинкою сталося велике лихо: вона покохала хлопця, а той – негідник – побавився та й кинув мою дитину напризволяще, бо знав, що я бідна вдова, що ми не маємо чоловічого захисту.

– Чим же я вам у такому разі можу допомогти? Хіба що грошима?

Пан Свідзинський відкинув полу білосніжного халата й поліз у кишеню по гаманець, але його швидко зупинили.

– Ні, докторе, – поспіхом заговорила жінка, заперечливо махаючи руками. – Не по гроші я прийшла зі своєю нещасною донькою. Грошима ви тут не зарадите, бо провина на вашому синові!

І замовкла з переможним вогником в очах, наче вже мала всі козирі в руках.

– То он у чому річ!.. – підійшовши до вікна, пан Станіслав відвернувся від несподіваних відвідувачок і замислився.

Кілька хвилин у кімнаті стояла тиша. Лише знадвору долинали приглушені звуки скрипки, солодкі й надривні.

– Котрий же з моїх синів завинив? – спитав лікар у дівчини.

Її обличчя запалало червоними плямами.

– Марек, – прошепотіла вона ледь чутно, і сльози тоненькими струмочками потекли з її очей.

Батько легковажного сина впевнився, що жінки кажуть правду.

Він швидко записав у блокнот ім’я та прізвище дівчини.

– Добре, я сьогодні ж усе з’ясую, а тоді ми поговоримо змістовніше. Скажіть, будь ласка, й вашу адресу. За кілька днів ми повідомимо вас про наше рішення щодо цієї… справи… Так, справи…

– Дякуємо, пане докторе, – злегка вклонилася мати вагітної дівчини. – Я сподіваюся, що ви шляхетний чоловік і не кинете нас у біді.

На хвилину запала незручна мовчанка. Медичний запах у кабінеті став гострішим…

Доктор провів жінок до дверей і запросив чергового пацієнта. Часу на роздуми він не мав: у коридорі чекало ще кілька хворих. Хтось із флюсом та гострим болем. Такий саме біль засів тепер і в його серці, повсякчас нагадуючи про себе нападами гніву на сина й на себе.

Магда випадково побачила крізь вікно, як з їхнього дому вийшли знайома кравчиня з матір’ю й обережно, щоб не послизнутися на крижаній бруківці, попрямували до власної майстерні, що була неподалік. Саме Ядзя Філіпович пошила за паризькими лекалами ту чудову відверту сукню для братових витівок. Фасон знайшли у французькому каталозі. Але ж не з братовими достатками замовляти її з Парижа. Не допоміг навіть продаж Шандорової картини. Непогано мати друга-художника! Однак грошей вистачило тільки на тканину. Але на яку! Італійський шовк з оксамитовими квітами. Бірюзовий, а квіти бордово-зелені. Якраз до Магдиного волосся й до її очей! Коли вони прийшли до ательє й розгорнули пакунок, Ядзі відібрало мову. Вона довго розглядала візерунок на тоненькому напівпрозорому полотні, а потім нерішуче відмовилася шити: не розплатиться, якщо зробить щось не так. Марек з ентузіазмом і жартами почав її вмовляти. І таки вмовив. Носата Ядзя взялася до роботи. Була вона кравчинею від Бога, і сукня вийшла не гіршою, ніж з найдорожчих магазинів.

Зимові сутінки швидко охоплювали місто. За склом танцювали легенькі новорічні сніжинки.

Що привело кравчиню Ядвігу до їхнього дому? Ще й разом з матір’ю… Магда не знала, що й думати. Вони з братом були занадто балакучі, поки Ядзя шила ту спокусливу сукню. Забагато базікали… Невже тепер Ядвіга хоче викрити братів та Магду? Але навіщо це їй? А може, просто приходили лікувати зуби, і вона невідь-що собі фантазує?..

Дівчина повернулася до піаніно, проте передчуття небезпеки не відступало й на крок.

Пізно ввечері, відчинивши двері Марекові (Роман уже поїхав до університету, бо готувався до захисту диплома) і прийнявши його модний ціпок та розкішне кашемірове пальто вільного крою з паском, Кася задоволено передала наказ батька зайти до нього.

– Хіба він ще не спить?

– Не спить і чекає на вас у бібліотеці.

Здивований Марек зійшов нагору і, не стукаючи, зайшов до бібліотеки, що правила батькові й за особистий кабінет.

Старий неквапом підняв голову від старовинного великого фоліанта, і Марек у його погляді побачив і розпач, і біль, і гнів.

– Що сталося, тату?

Пан Станіслав підвівся від столу й підійшов до сина майже впритул. Тепер вони стояли віч-на-віч.

– Допізна гуляєш, синку.

– Хіба різдвяний піст ще не закінчився? – хлопець був у доброму гуморі, тож рот йому трохи не мимоволі розсувала білозуба усмішка.

– Сьогодні до мене приходила пані Філіпович з донькою. Ти знаєш – чому? Чому їй конче треба було побачити саме мене?

Марек глибоко вдихнув просякнуте запахом глиці тепле повітря. Усмішка згасла, але не веселі вогники в очах.

– Поясни мені, що трапилося з її донькою Ядвігою. Що примусило її до цього ганебного, цього принизливого візиту?.. Принизливого, до речі, й для мене.

Довга пауза не допомогла синові зібрати думки, однак батько повів далі:

– Ти спокусив дівчину і покинув її? Це правда?

Марек зблід. Хміль нарешті вивітрився з його голови, але хлопець відповів у звичній манері, напівжартома:

– Це ще треба розібратися, хто кого спокусив: я її чи, може, вона мене? До того ж, тату, це моя особиста справа. Мені здається, я вже досить дорослий хлопчик, щоб розповідати тобі чи мамі, з ким і коли я сплю.

– Це раніше була твоя особиста справа, а тепер дівчина вагітна. Уся відповідальність за дитину лежить на тобі, на чоловікові.

– Я її попереджав! Я їй ніколи не обіцяв одружитися з нею. Вона мусила сама подбати про наслідки. Не думай, що я негідник. Я їй гроші пропонував на лікаря – зробити аборт дуже дорого! Це ж кримінал! Хіба вона мене послухала? Я не хочу з нею одружуватися…

– Хто не хоче одружуватися, спочатку бодай трохи думає, а потім уже стрибає будь до кого в ліжко, – батьків голос став металевим і твердим. – Народиться дитина… Дитина без батька змалку зневажена, покарана долею. Ви завинили, а страждати буде вона.

Батько розгубився: розмова відхилилася від попереднього плану, що його він ретельно продумав, чекаючи на сина.

Запала важка тиша. У коминку тріщали сухі дрова, безжально віддані на поталу вогню. Гнів у батьковому серці розгорявся з новою силою. Цього разу вже на себе, що жаліє Марека… Чи має він право примушувати сина одружуватися з нелюбою жінкою, робити його нещасним на все життя за прикру юнацьку помилку?

Вони так і стояли один навпроти одного, не зрушивши з місця від початку розмови…

– Іди відпочивай. Завтра буде день, тоді й обговоримо, як маємо вчинити, щоб мені не було соромно в очі людям дивитись. І ти подумай, сину, як буде краще тобі й цій жінці…

Ані батько, ані син жодного разу не назвали ім’я дівчини, наче вона не людина, а якийсь фатум, що вдерся в їхнє спокійне життя і зруйнував виплеканий роками порядок.

Магдине вухо наче вросло в шпарину між одвірком та дверима, що їх Марек лише причинив, коли зайшов до бібліотеки. Її музикальний слух не пропустив жодного слова, дарма що батько з сином розмовляли притишеними голосами, бо матуся вже спала й не уявляла, яка небезпека нависла над її улюбленцем. Магда розчула і жаль у батьковому голосі, і важке дихання нещасного брата. Почуте обурило дівчину. Підступна Ядзя! Солодкоголоса зміюка! Бліда поганка! Їй вдалося спіймати Марека у свої тенета, та побачимо, чи довго він там просидить! Магда відчула страшну провину перед братом: це ж вона познайомила їх. Мареку, Мареку, веселуне й жартівнику, як ти не помітив пастки?

Але ж дитина… Його дитина і справді ні в чому не винна! Господи, що скаже матуся?!