Роман з містом

Епілог

Стара Магда швидким рухом згорнула фотоальбом і чекально подивилася на Матея.

– Це все дуже цікаво, – слухняно відгукнувся він. – Історія нашої родини… Мені очі відкрилися на деякі обставини. Раніше дечого не міг зрозуміти… Якось не цікавився, правду кажучи. Ваші розповіді неодмінно треба записати.

– Не на те ти проїхав сотні кілометрів.

– А навіщо?

– Тобі казали, що ти мій єдиний спадкоємець?

Він стенув плечем:

– Щось таке чув. Від матері. Але вона сама про Свідзинських мало знала.

– А прабаба Ядвіга? Вона щось казала?

– Ні.

– Боюся, що ти дістанеш спадок дуже скоро.

Він зробив заперечливий рух, але стара спокійно стояла на своєму:

– Я знаю, що кажу. Для мене важливо, щоб ти полюбив свій дім… Цей дім… – вона розвела руками, ніби запрошуючи ще раз оглянути вітальню. – І це місто.

– Любов на замовлення? – скептично всміхнувся він.

– Я знаю, що кажу. Це місто важко не полюбити. Я вмовилася з чудовою дівчинкою-екскурсоводкою. До обіду встигнеш багато чого побачити. Потім звільниться Вероніка, погуляє з тобою. А завтра вже сам. Шкода, я вже нездатна до далеких мандрівок… Хіба що ввечері запрошу тебе до кав’ярні. Може, й наступні вихідні проведеш у Львові?

– Не знаю, – усміхнувся Матей, – може, й наступні.

– Ти не змогла відмовитись, і тобі вкрай треба їхати у відрядження вже завтра? Я правильно зрозумів: без твого виступу там аж ніяк не обійдуться? Цілковитий провал? – приховуючи роздратування, чоловік дивиться на мене з недовірою.

Я мовчки киваю і спускаю додолу очі, ховаю свій погляд, бо щастя переповнює мене: я їду до вас, мій любий пане Лембергу. Ніхто й ніщо тепер не зможе мене зупинити. Бажання побачити вас знову таке ж сильне, як інстинкт перелітних птахів: що їм смертельна небезпека, як треба летіти!

– І довго ти там будеш?

Наливаю собі у філіжанку кави.

– Ти ще вип’єш? – кажу так, наче питиме він чи ні – важливіше за моє відрядження, а тоді спокійно додаю: – Три дні.

І кава радісно хлюпає в наші філіжанки.

– Три дні ти читатимеш свою доповідь? Чи не забагато? – роздратування все ж таки проривається крізь глузливі інтонації.

Чоловік не любить розлучатися надовго, йому й на думку не спадає, що закохатися до безтями можна не лише в людину…

– Три дні – і ні на хвилину менше! Подолати майже тисячу кілометрів, щоб приїхати вранці, а ввечері сідати в потяг знову? Це ж безглуздя!.. Любий, ти ж не хочеш, щоб я просто з дороги, стомлена, бігла на семінар? Треба хоч день відпочити, набратися натхнення, приготуватися до дискусій.

– Добре, хай буде так. Набирайся натхнення.

Чоловік мусить погодитися: він же не узурпатор, а сучасна людина з прогресивними поглядами на сімейне життя.

Я радісно дзвеню посудом, у руках все горить і ладиться. Якби-то ви знали, скільки втаємниченої пристрасті, тихої радості й сподівання дива ховається в трьох словах:

«Я їду до Львова!»