Щаслива суперниця

Розділ 1 Едгар

Травень 1134 року.

Я знову повертався зі Святої Землі, куди відбув у справах Ордену півтора року тому. І нині у мене перед очима ще стояли курні смерчі на шляхах до Назарета, жовті пагорби Єрусалима, вервечки верблюдів і сутички з грабіжницькими загонами атабега Зенги Кровожера.[1] І коли впертому ж нормандському порту мені повідомили, що я повинен поспішити в Ле Ман для складання чергової, вже третьої за рахунком, присяги спадкоємиці престолу Матильді, доньці короля Генріха І, я насилу зміг зрозуміти, про що йдеться. Але, схоже, король вагався, якщо жадав від своєї знаті нових і нових клятв і запевнень у вірності.

Я не належав до тих, хто хотів бачити на престолі жінку. І таких, як я, було чимало, але всі розмови про це велися півголосом. Генріх Боклерк не терпів непокори й жорстоко розправлявся з неслухняними. На додачу Матильда і її чоловік Жоффруа привезли в Ле Ман онука короля, маленького Генрі Анжу, й Генріх був у захваті від нього. Це був його нащадок, справжній принц, і старого короля розчулював самовдоволений та владний вираз на писочку маленького Генрі.

Мені ж іще належало звикати до всього цього. Адже шість місяців тому я, по суті, майже втік з Англії — утік, щоб уникнути зустрічей із моєю дружиною, бо побоювався, що вб’ю її. Справи Ордену послужили лише приводом для від’їзду. Але час лікує, і зараз я вже міг не тільки думати, але й говорити про те, що трапилося тоді в замку Гронвуд. І все-таки я був задоволений, що ніхто з вельмож, які з’їхалися в Ле Ман, не торкнувся в бесідах тих подій і не взявся висловлювати запізніле співчуття. Крім того, я поцінував те, що король надіслав запрошення мені, але не викликав до двору в Ле Ман і Бертраду. Хоча я й розумів, що не вдасться уникнути розмови з царственним тестем про мої сімейні справи.

Але поки що всіх цікавило інше. Попри пишність церемонії присяги, було помічено, що колишньої згоди між анжуйською парою та королем Генріхом більше нема. За кожним рогом, біля кожного каміна, в кожній віконній ніші шепотілися, що мало не відразу після церемонії відбулася найсильніша сварка між королем, його дочкою і зятем. Матильда й Жоффруа заявили, що передача спадкоємних прав на пергаменті й присяги знаті їх більше не вдовольняють і вони чекають вагоміших гарантій. Однією з таких повинна стати передача під їхню владу деяких земель королівства, що фактично призвело б до роздрібнення областей і зменшення власної влади короля. Генріх Боклерк нізащо не погодився б на це.

Саме тому під час вечірнього бенкету посмішки на обличчях короля, Матильди й Жоффруа здавалися натягнутими, а в повітрі, не те що на торішньому з’їзду знаті, відчувалася напруга. От де Бертрада і почувалася б як риба у воді. Атмосфера інтриг, лихослів’я та невірних клятв жінці, яку більшість не бажала бачити на троні, була для неї живлющою.

Чи розумів король, що присяга, дана під примусом, нічого не значить? Він не був дурнем, але настільки палко бажав, щоб рід Вільгельма Завойовника залишився на троні, що не хотів вірити очевидному. А коли государ діє таким чином, це може призвести до непоправних наслідків.

Але все-таки Генріх не був такий наївний — він шукав рішення, прийнятного для всіх. Я зрозумів це, коли він зненацька запросив мене сісти ближче до нього й почав випитувати, яке зараз становище в Ордені й чи зможуть тамплієри в надзвичайних обставинах надати йому військову допомогу. І додав: якщо йому вдасться заручитися підтримкою тамплієрів на континенті, він, зі свого боку, надасть їм такі повноваження та пільги в Англії, яких не давав ще жоден государ.

Я розумів, до чого він хилить. Подібна пропозиція могла б зацікавити кожного з командорів Ордену, але тільки не великого магістра Гуго де Паєна. Тому я обережно нагадав, що тамплієри насамперед служать Господу й уникають мирських справ, їхня мета — всіма силами й засобами зміцнювати Єрусалимське королівство.

Генріх слухав уважно, хоча гамір, який стояв у залі, раз у раз відволікав нас. Нарешті вести бесіду стало неможливо — і король окинув столи суворим поглядом. Виявилося, що між Стефаном і Робертом Глочестером знову спалахнула сварка.

Глочестер люто кидав у обличчя графові Мортену:

— Ти нікчемний дурень, і твоє місце серед жіноцтва на жіночій половині! Може, хоч там Мод втовкмачить у твою тупу голову якусь подобу здорового глузду!

— У мене, отже, є надія, зате вже ти щодо цього безнадійний, скільки б не ляскав своєю людожерською щелепою! — огризався Стефан.

Королева Аделіза, яка до цього стояла в ніші вікна, розмовляючи з сером Вільямом д’Обіньї, поквапилася до чоловіка.

— Государю, варто негайно припинити це. Примиріть їх!

Король зітхнув і підняв руку, закликаючи до тиші.

— Думаю, Стефане, вам час повертатися в Англію.

У графа Мортена здригнулися губи. Сказане недвозначно означало, що його виганяють. Але король продовжував, і зміст його слів змінювався на протилежний: Стефанові пропонувалося почати підготовку великої королівської ради в Лондоні, котру йому ж і доведеться провести, раз самого короля справи затримують на континенті.

Стефан просяяв, а Глочестер, похмуріший за хмару, подався туди, де сиділи Матильда й Жоффруа, і заговорив з ними, демонстративно стоячи спиною до короля.

Наступного дня король знову запросив мене у свої особисті покої. Він прийняв мене у вільному домашньому вбранні, втопаючи в обкладеному подушками кріслі. На стіні за його спиною я зі здриганням виявив колись витканий Бертрадою гобелен «Танець смерті» і постарався відвести погляд, зосередив увагу на вінценосці.

Його величність мало змінився за ці роки: те саме обличчя аскета, той самий пронизливий погляд. Лише сивини у волоссі побільшало й шкіра придбала нездоровий жовтуватий відтінок. Лікарі не радили Генріхові вживати гостру їжу, а серед привезених мною підношень Ордену було кілька зіль, що поліпшують травлення й попереджають розлиття жовчі.

Як я й очікував, король знову повернувся до розмови про тамплієрів. І зрозуміло, це делікатне питання він зволив обговорювати з зятем, а не з орденськими чинами, які досить далеко стоять від двору і його проблем. Я знав, чого він домагається, і стояв на своєму — Орден Храму не втручатиметься в політику, як не втручався й досі. Але якщо його величність побажає звернутися з проханням про надання кредиту, орден завжди охоче піде назустріч. Генріх промовчав. Він і без того був винен ордену достатньо й не бачив причин для того, щоб надягати на себе нове боргове ярмо.

Король змінив тему й схвально відгукнувся про намісників, призначених мною управляти графством під час моєї відсутності. У Норфолку все спокійно, на огляд ополчення на початку травня прибула потрібна кількість лицарів, а податки в скарбницю надходять справно та вчасно. Так король віддавав належне своїй дочці Бертраді, котру я разом із двома єпископами та шерифом Робом де Чені поставив на чолі ради Норфолка. Я мимоволі скосив око на гобелен — згадав, як відбувалося це призначення. У той час я був не в змозі навіть бачити Бертраду, але не можна було не зважати на її зв’язки зі знаттю, вплив, знання законів і становище. Схоже, Бертрада виправдала надану їй довіру. Що ж, вона завжди любила повелівати, влада була її пунктиком. Мабуть, їй непогано жилося за моєї відсутності. Як, втім, і мені без неї.

Король перехопив мій погляд на «Танець смерті».

— Сере Едгаре, як надалі складуться ваші стосунки з Бертрадою?

— Як і належить. Ми повінчані перед вівтарем і мусимо до кінця днів жити під одним дахом.

— Дай-то Боже. Але… це нещастя з вашим сином… Напевне, воно накладе відбиток на ваш шлюб…

У його голосі звучало співчуття.

Я міг бути влещений. По пальцях можна було перелічити людей, із якими король говорив настільки проникливо. І він погодився з тим, що я був просто зобов’язаний провести дізнання в справі про загибель мого сина. Сам Генріх також мав позашлюбних дітей і любив їх. Бертрада входила до їх числа. Тому він і попросив мене викласти події того дня, якщо, звичайно, спогади не заподіють мені болю.

Час і мандрівки вселили в мою душу щось нове — споглядальний спокій. Саме він і дозволив мені спокійно повідати про те, що трапилося.

Дійсно, дізнання, проведене за всіма правилами, показало, що Бертрада не бажала зла моєму синові. Час був вечірній, і слуга ще не встиг запалити світильники в переході та вздовж сходів, Адам же квапився. Багато хто бачив, як він промчав бігцем через головну залу й зник у переході. Сходи огортали сутінки, графиня саме полишила солар, щоб віддати розпорядження щодо вечері, й вони зіштовхнулися з Адамом на сходах. Бертрада оступилася, але втримала рівновагу, а хлопчик зірвався. Падіння виявилося невдалим.

Я вимовив усе це рівним, зовсім безстороннім тоном. Але змовчав ось про що: звідтоді я не міг навіть уявити, що коли-небудь знову зможу доторкнутися до цієї жінки, зачати з нею дітей і продовжити рід Армстронгів.

Король немов підслухав мої думки й заговорив саме про це. Визнав, що Бертрада й справді не була мені доброю дружиною, та зауважив, що з часом усе змінюється. За приклад можуть служити стосунки Матильди й Жоффруа, які різко покращали за останні рік-два. Господь милосердний — і все ще може статися.

Саме це мені й залишалось — уповати на Боже милосердя. Однак зараз я не хотів навіть думати про дружину. Я й на гобелен, витканий рукою Бертради, не міг глянути без здригання.

Я зітхнув з полегшенням, коли король знову перевів розмову на інше й повідав, що після того, як я закінчив будівництво Гронвуд-Кастла, багато лордів у Східній Англії взялися зводити кам’яні цитаделі: д’Обіньї будує замок поблизу затоки Уош, Стефан і Мод зводять Хедингем у графстві Ессекс, веде будівництво й абат Ансельм із Бері-Сент-Едмунс, навіть Гуго Бігод у Саффолкширі закладає фундамент, щоб звести цитадель біля старої вежі у Фрамлінгемі.

При останніх словах король з досадою поморщився, спіймав себе на помилці. Не варто було йому хвалити цю людину при мені. Ніби вибачаючись, він повідав про те, як молодий Бігод з’явився до двору випрохувати пробачення, несучи на спині сідло на знак покірності та цілковитого визнання своїх помилок. Таке трапляється нечасто, до того ж, батько Гуго багато років вірою і правдою служив при дворі й цим неможливо було знехтувати. Усе правильно. Але коли я вийшов від короля, мені знадобилося не менше години вправ із метальними ножами, щоб вляглася буря в моїй душі. Того ж дня я полишив Ле-Ман.

Зі справами Ордену я скінчив швидко, й на початку літа мій корабель благополучно кинув якір у порту Ярмута. Мене зустрічав шериф Роб де Чені, розумний хлопець, на якого я поклав більшу частину справ з керування графством.

Де Чені міг пишатися: зима пройшла без голоду й заколотів, а теплі, вологі весна й початок літа обіцяли чудовий урожай. Дрібні сутички між норманами й саксами обмежувалися лайкою та лихослів’ям. Навіть Хорса з Фелінга начебто вгамувався, з головою поринув у торгівлю мисливськими соколами. Він і раніше бавився з птахами, ця традиція в їхньому роду йшла ще від датчан, але звідтоді, як із легкої руки леді Бертради соколине полювання ввійшло в моду в Норфолку, його соколи почали користуватися значним попитом. Тепер Хорса славиться як знавець, і навіть сімейства де Кларів і Рідверсів купують у нього птахів. Нарешті я запитав, як справи в Бертради. Виявилося, що моя дружина гостює в Бері-Сент-Едмундс — вона останнім часом зблизилася з преподобним Ансельмом і навіть позичає йому гроші на будівництво нової дзвіниці в монастирі.

Незабаром я отримав два листи. Одного від графині, другого — від Ріган, із іншого кінця королівства. Листа дружини я відклав, не розкриваючи, зате листа своячки прочитав відразу. Свого часу ми домовилися про листування, й звідтоді не переривали зв’язку, повідомляючи одне одному новини, ділячись сумнівами та планами, а часом просто виливаючи на пергаменті душу — як раніше в щиросердних бесідах. Останнє своє послання я відіслав Ріган перед самим від’їздом із Англії, і воно була настільки просочене гіркотою і почуттям втрати, що відповідь на нього дихала щирим жалем… Я дочитав, стулив повіки, дослухуючись до того, як у глибині душі заболіла рана, що була вже зарубцювалася.

Однак, крім співчуття, були в цьому листі й інші звістки. Ріган провела певний час у послушницях обителі Діви Марії Шрусберійської та нарешті прийняла постриг і відтепер має ім’я сестра Бенедикта — на честь святого заступника чернецтва. Однак її грошовий внесок при вступі в монастир здався недостатнім абатові, патрону обителі сестер у Шрусбері, й тепер він наполягає, щоб сестра Бенедикта відписала абатству також і свої манори в Шропширі — Орнейль, Тавісток і Круел. Знатній пані, яка відійшла від миру, так і варто було б вчинити, однак у випадку з Ріган усе було складніше. Права на ці володіння мав також і Гай де Шампер, її брат, оголошений поза законом лицар. І хоча ніхто не відав, де він, звісток про смерть сера Гая не надходило, а раз він живий, ці володіння повинні дістатися йому — зрозуміло, якщо опальному лицареві буде даровано прощення.

У цьому я добряче сумнівався, бо вже знав причину, з якої на Гая де Шампера впала немилість. Воістину ця людина була народжена, щоб притягати до себе неприємності. Він уже одного разу відновив своє становище й знову втрапив у немилість, бо став коханцем імператриці й ворогом короля. Тому особливої надії на те, що сер Гай пред’явить права на родові манори, не було.

Ріган просила поради, як їй вчинити, але я відчував тут певні складнощі. Слід було відшукати лазівку, яка дозволяла б обійти закон.

Я мимоволі згадав про Бертраду, яка чудово зналася на всіх цих тонкощах і могла запропонувати що-небудь ділове.

Думаючи про дружину, я відчував тільки холодний тягар на душі. Однак розкрив її послання та пробіг очима написане рукою Бертради. Це виявився привітний і нібито щирий лист люблячої дружини, ніби нас і не розділяло те, що сталося півроку тому. Якби я не відчував у ту пору таке розчарування та біль, хто знає — може, в моєму серці й воскресла б надія. Але тепер я залишився байдужий до її слів і не звернув уваги на запитання про те, куди я звелю їй прибути для зустрічі. У мене не було ні найменшого бажання бачити Бертраду, тому я й залишив її послання без відповіді.

Наступного дня я вирушив у Гронвуд.

Як гарно було їхати в оточенні почту, бачити дорогою знайомі обличчя, чути радісні вітання! Стояв липень, і природа благоденствувала. Денна спека змінювалася нічними дощами, хліба стояли по груди, луги яскріли квітами, а над ними в променях пекучого сонця тремтіло легке марево. Уздовж дороги раз у раз траплялися добротні садиби, височіли частоколи бургів, у селищах і на хуторах йоменів зеленіли високі покрівлі, вкриті свіжим очеретом.

Свої землі я впізнав ще звіддаля, коли помітив крила вітряних млинів, які поволі оберталися. У цілому графстві в мене одного, всупереч звичаю, мололи вітром, і слід сказати, що це нововведення відразу ж почало приносити непогані прибутки. Мливо обходилося дешевше, а багато селян з’їжджалися тільки заради того, щоб подивитися на дивину з крильми — і чого ж було не прихопити з собою мішок чи два ячменю?

Я поговорив з мірошниками й знову пришпорив коня. До шляху з пасовиськ збредалися вівці — з довгою хвилястою вовною, настільки розжиріли та ліниві на такому достатку кормів, що насилу давали змогу проїхати вершникам. Ми проминули ліс, і нарешті перед нами постав Гронвуд — моє творіння, моя фортеця, моя гордість. У променях сонця світлі вежі здавалися золотавими. Вони величаво підносилися над околицею, відбиваючись у зеленавій гладіні річки Уїссі. Я був удома й почувався майже щасливим. У замку мене зустріли з гучним захватом. Пенда вийшов назустріч, і ми обійнялися не як пан і слуга, а як близькі люди. Я мимоволі звернув помітив, як він змінився. Це був уже не колишній кошлатий воїн-сакс. Тепер Пенда мав поважний вигляд. Його патли були охайно підстрижені й навіть підкручені; одяг, хоч і невибагливого крою, пошитий із дорогої тканини та чудово підігнаний.

— Ну, як там справи в нас, у Святій Землі? — посміхаючись із-під врунистих брів, запитав мій колишній раб, а нині сенешаль[2] Гронвудських володінь. І схоже, ці справи його не дуже цікавили, бо він відразу перейшов до того, що входило в його нинішні обов’язки:

— Оскільки міледі в замку нема, я розпорядився, щоб одна з її дам прибула в Гронвуд і все приготувала до вашого приїзду.

Він посміхнувся, а я приховав посмішку. Можна не сумніватися — це не хто інший, як Клара Данвіль. Вона з’явилася на сходах головного входу, щоб піднести власникові замку кубок вина. Вона погладшала, стала схожа на пещену хазяями кішечку. Жінка лукаво посміхалася; її чорні коси були викладені на французький манір петлями вздовж щік.

— З поверненням, мілорде, — потупилася Клара, коли перехопила мій допитливий погляд. — Чи не бажаєте освіжитися з дороги? Я звеліла нагріти води в купальні.

Звичай вимагав, щоб пана, який повернувся після довгої відсутності, мила сама господиня, й Кларі належало виконати і цей обов’язок. І вона чудово з ним упоралася. У купальні, світлиці з низькою стелею та каміном на всю стіну вже все було готове. На лаві в ряд стояли глечики з гарячою водою, на скрині було складено білизну, поруч висів чистий і випрасуваний одяг. Біля каміна стояла величезна дубова балія, оперезана обручами з начищеної міді, над нею здіймалася пара. Вологе повітря було насичене пахощами розмарину й ромашки.

Я задоволено поплескав Клару по щоці.

— Розумна дівчинка!

Роздягаючись, я подумав про те, як поводилася б Бертрада, якби опинилася на місці Клари. Моя дружина червоніла, відверталася та шпурляла спорожнілі глечики, поки я не відпускав її. А ось Гіта… пустотлива й ніжна маленька послушниця незабаром навчилася знаходити задоволення в цій процедурі. Тут, у цій купальні, ми спліталися в обіймах, а потім вона забиралася до мене в балію, ми мили одне одного, розмовляли й милувалися… І самі не помічали, як знову починали віддаватися любовним утіхам. Суворе монастирське виховання Гіти не заважало їй бути вільною і чуттєвою. Вона довіряла мені, її цнотливість швидко відступала, коли мені на думку спадала та чи інша любовна фантазія.

Ці спогади схвилювали мене. Руки Клари, що ковзали по моїх плечах, спині, животі, виявилися незвичайно ніжними. Вона швидко глянула на мене з-під вій — і в цьому погляді чаївся виклик. Я посміхнувся, Клара у відповідь схилилась, і її рука ковзнула по моєму тілі під воду. Я втяг крізь зуби повітря, коли відчув її сміливий дотик.

Чортиця! Звісно, в своєму бажанні прислужити Клара не безкорислива. Леді Бертрада без кінця кривдила її, і фрейліна була зовсім не від того, щоб домогтися моєї прихильності, а з нею і захисту. Я бачив зовсім близько прилиплі до її скронь локони вологого чорного волосся, пишні груди й темні кола сосків там, де лляна тканина її ліфа промокла.

Я простяг руку, поклав долоню на її потилицю й пригорнув до себе. Її яскраві усміхнені губи відразу розкрилися назустріч моїм.

Клара відповіла мені з надзвичайною палкістю. Маленька Данвіль, про яку стільки балакали злі язики, любила цей солодкий гріх. І попри те, що віддавала очевидну перевагу мулярові Саймону в надії оженити його на собі, й далі крутила голову Пенді, а той невимовно страждав.

Думка про Пенду протверезила мене. Я відсунувся до протилежного краю балії, та так рвучко, що вода вихлюпнулася через край.

— Ось що, Кларо… Схоже, тобі давно заміж час.

Я мовив це, задихаючись від поцілунку. Клара зморщила носика та пирхнула:

— Воно-то час, та що ж робити, коли він сам не бажає?

— Напевне, тому, що хотів би бачити своєю дружиною гідну жінку. І те, що ти виявилася тут… Може статися, саме так він має намір перевірити тебе.

Клара захихотіла, підхопила сукняну рукавицю для миття та заходилася намилювати.

— Гідну жінку! А сам? Жодної спідниці не пропускає!

— Ти помиляєшся. Він досить перебірливий.

— Перебірливий? За той час, що він будує вежу в Незербі, можете мені повірити — він там усіх перепробував, включаючи куховарку Тріт, хоч вона кульгає та заїкається.

Я насилу стримався, щоб не розреготатись.

— Стривай, Кларо, я зовсім не про Саймона. Я говорю про Пенду.

Її рука завмерла в мене на спині.

— Про Пенду? Кгм… Мені, звичайно, іноді й здавалося… Але він такий брутальний!

— Ти сама винна. Пенда давно любить тебе, але ти втікаєш від нього, а іншим не складно домогтися твоєї прихильності. Невже Пенда зовсім не любий тобі?

Клара й далі намилювала мене й зосереджено мовчала. Нарешті запитала:

— А що, Пенда й справді готовий оженитися на мені?

Як і всякій жінці, їй хотілося заміж.

— Неодмінно ожениться, якщо ти покажеш себе гідною одруження.

Більше ми до цієї теми не поверталися.

Клара сумлінно скінчила свою справу, насухо витерла мене чистим полотном і подала халата, підбитого кролячим хутром. Однак погляд її при цьому залишався досить замисленим.

— Ти повинна зрозуміти, Кларо, що відтепер Пенда не просто слуга. Він мій сенешаль, і ти піднесешся, якщо зумієш довести, що не втратиш у шлюбі чоловікової честі.

Я відіслав Клару до Пенди й звелів передати, що чекаю на нього в замковому саду. Це була тиха місцинка за одним із потужних контрфорсів донжону. Тут росли айва, кілька яблунь, уздовж стіни тяглися грядки з цілющими рослинами. При Бертраді тут усе прийшло до занепаду й заросло бур’янами. І тільки троянди, які Гіта посадила за огорожею в той час, коли Гронвуд ще був не добудований, пишно розрослися й біло-рожевим цвітом обплели муровану стіну, розповсюджуючи у вечірнім повітрі солодкі пахощі.

Незабаром я відчув, що поруч хтось є. У Пенди з його значною комплекцією дотепер збереглася придбана ще в Святій Землі звичка рухатися безгучно. Ось і тепер він виник, мов примара, за три кроки від мене, і в очах у нього було німе запитання. Схоже, він був схвильований, і напевно його хвилювання стосувалося маленької Клари.

— Усе гаразд, старий. Але з твого боку було надто сміливо так спокушати мене.

Він з полегшенням перевів подих, навіть посміхнувся. Це ж треба, як полонила мого сторожового пса ця вітрогонка! Немов і справді обпоїла любовним зіллям.

Від згадки про любовне зілля мої думки знову повернулися до Гіти. Скільки б не минуло часу, скільки б жінок не було в мене після неї, скільки б не намагався я прихилитися серцем до власної дружини, — не міг забути мою саксонку. Неначе ми обоє випили любовний напій, і обоє назавжди втратили серця.

Я зітхнув і звелів Пенді присісти поруч. Потекла звичайна бесіда. Я повідав про тих, кого ми обоє знали в Леванті, про те, наскільки неспокійно стало в Єрусалимському королівстві звідтоді, як почалися сутички з атабегом Зенги Кровожером.

Однак зараз, коли ми обоє сиділи в саду під небом доброї старої Англії, те, що відбувалося далеко на Сході, вже не здавалось таким важливими, і незабаром розмова звернула до подій у Норфолку. На мій подив, Пенда досить добре відгукнувся про Бертраду, яку взагалі не надто любив. Міледі, за його словами, за цей час нічим не зганьбила моє ім’я, більше того — чудово впоралася зі справами: засідала в раді, розбирала позови, ніколи не зловживала владою і не приймала ніяких рішень без попереднього узгодження з шерифом. Усе йшло напрочуд добре, якщо не рахувати…

Сенешаль завагався, але я глянув на нього, і він повідомив, що моїй дружині вдалося посварити між собою ледь не всі знатні нормандські родини в графстві. Сама ж вона розважалася, граючи на їхніх протиріччях, залишаючись при цьому в ладу з усіма. Нічого дивного в цій новині не було — іншого від Бертради й не доводилося очікувати.

Але було ще щось, про що я не зважився б запитати ні в кого, крім Пенди, й що тривожило мене найбільше — чи не заподіяла Бертрада за моєї відсутності якого-небудь лиха Гіті Вейк.

— Із нею все гаразд, сере. Я пам’ятав ваші настанови й стежив, щоб графиня не мала можливості шкодити леді Гіті. Але повинен зауважити, що ваша дружина, як мені здається, неабияк побоюється Феї Туману.

— А як поживає сама моя підопічна?

— О, леді Гіта стала досить заможною пані, її багато хто знає в графстві, й навряд чи їй буде потрібна опіка надалі. Вона сама веде справи в манорах, а останнім часом стала найбільшим постачальником вовни в північному Норфолку. У неї своя сукновальна справа в Норіджі, яку вона довірила досвідченим майстрам. У Норфолку навряд чи знайдеш такий дім, де не вважали б за честь її прийняти. Її минуле забуто, й ніхто вже не згадує про те, що вона породила дитя незаміжньою.

Я скрушно зітхнув.

— Мабуть, їй уже виповнилося двадцять. Як опікун я зобов’язаний підшукати їй чоловіка.

Пенда палко закивав.

— Зрозуміло, сере, і смію запевнити, це не важко буде. До такої красуні всякий готовий посвататися. І без того чоловіки не обділяють її увагою. Молодий де Клар так і в’ється навколо Тауер Вейк. А племінник д’Обіньї нещодавно заявив, що має намір просити у вас її руки, тільки-но ви повернетеся. Так, але ж ще й Хорса!

— Хорса?

Не так уже давно Хорса погрожував перерізувати Гіті горло. Невже й після цього він ще на щось сподівається?

Пенда підтвердив: так і є. Хорса знову почав з’являтися в кремінній вежі, подарував Гіті найкращого зі своїх соколів, навчив полювати, і цієї весни їх можна було нерідко бачити вдвох у фенах. Між іншим, Хорса віддав заміж усіх своїх датських дружин, а його матінка говорить прямо — її син готується ввести в дім нову господиню.

— Так чи інакше, — зауважив Пенда, — а вирішувати долю Гіти Вейк вам, мілорде. Старі закони про датських дружин втратили силу… їх уже ніхто не шанує, крім простолюду. Ви не зможете утримувати леді Гіту при собі й не зганьбити її. А ділити ложе вам однаково доведеться з міледі Бертрадою.

Я мовчав, а Пенда провадив, не помічаючи моєї пригніченості. Сказав, що на його погляд, руку моєї підопічної варто було б віддати Ральфу де Бріяру. І нема чого дивитися на те, що цей француз голий, як перелітний птах. Він так давно осів у Тауер Вейк, що його вже вважають там за свого. Цей хлопець виявився чудовим помічником у господарських справах, вони з Гітою скрізь роз’їжджають разом, і люди кажуть, що ці двоє — чудова пара. Та й малу Мілдред Ральф полюбив, і сама дівчинка звикла до нього.

— А Гіта спить із ним? — обірвав я мову сенешаля.

Пенда тільки тепер усвідомив, якого болю завдають мені його слова. Він замовк.

— Якщо вони й коханці, то про це нікому не відомо. Але, думаю, що це не так. Такі речі не вдається довго зберігати в таємниці.

Я хотів у це вірити. Але водночас і розумів, що Пенда має рацію. Якщо я бажаю Гіті добра, повинен вирішити її долю, і якнайшвидше.

Більше ми на цю тему не розмовляли.

Ніщо так не лікує біль серця, як усілякі справи, а в нас, що називається, на носі був Гронвудський ярмарок. Рік тому ми влаштували його вперше, підрахували прибутки й витрати і зрозуміли, наскільки це вигідно. На гроші, що надійшли в скарбницю графства, я звелів розширити й упорядкувати дорогу, що вела до Гронвуду, а значить, цього року приплив торговців буде ще більшим. Тепер я взявся до облаштування причалів на Уїссі, почав розсилати запрошення знаті, повідомляючи, що на торгах у Гронвуді будуть виставлені коні нової породи, виведеної в моїх стайнях. З одного боку, я розпродам своїх коней, а з іншого — спробую помирити тих, кого встигла посварити Бертрада.

Я навідав Незербі та інші манори, а також пасовиська й кошари, спостерігаючи за тим, як стрижуть овець. У Норфолк здавна наїжджали торговці з Фландрії, вовна наших тонкорунних цінувалися в них як ніяка інша, тому займатися вівчарством у графстві було куди прибутковіше, ніж вирощувати хліб або овочі.

Я мав намір продати вовни цього року не менше, ніж на триста-чотириста фунтів, тому не тільки спостерігав, як іде робота, а й сам часом брав у руки ножиці, роздягався до пояса та брався до роботи нарівні з орендарями й селянами. Проста праця дозволяла відволіктися від сумних думок, які не давали мені спокою.

За тиждень до відкриття ярмарку в Гронвуд прибула моя дружина, й відразу стало зрозуміло, що вона рішуче прагне примирення зі мною — незважаючи на те, що я не поспішав послати по неї в абатство. Бертрада не застала нікого в замку й негайно подалася розшукувати мене серед пасовиськ і кошар. Я повинен був передбачати цей її крок, але тепер уже нічого не міг вдіяти — її поява виявилося для мене несподіванкою.

Бертрада ж сяяла у своєму вбранні з переливчастого оксамиту барви старого вина, її прозора чорна вуаль іскрилася золотими візерунками, а висока шапочка з пласким верхом мала вигляд корони. Вона наблизилась і опустилася в настільки стрімкому реверансі, що клаптики вовни, які засівали землю, розлетілися навсібіч, немов пластівці снігу в заметіль.

Я з жалем відпустив вівцю, яку нагледів для стрижки, і не поспішаючи витер піт із чола тильною стороною кисті. Мої долоні були замащені салом, яким просочилася вовна, й не могло бути й мови про те, щоб я взяв дружину в обійми.

Зусібіч на нас дивилося безліч очей, навіть стригалі покидали роботу.

— Слава Ісусові Христу, міледі. Прошу пробачення, що ви застали мене в неналежному вигляді.

Вона намагалася здаватись шанобливою і задоволеною. Але коли посміхнулася, я помітив тонкий шрам, що перетинав її верхню губу. Він був уже майже непомітний — обличчя моєї дружини значно більше псував вираз бридливості й зневаги до заняття простолюду, якому я віддавався.

— Чудово, мілорде! Я застаю вас, зятя короля й володаря цілого графства, за настільки грубою справою. Та ще в таку спеку. Пил, бруд і сморід. Фе! Чи не здається вам, що при цьому страждає і моя гідність?

Бертрада залишалася Бертрадою. Її вдавана смиренність копійки не була варта, й люб’язність — так само. У першу чергу її цікавили подарунки, привезені мною з Леванту, а також подробиці церемонії присяги, що відбулася в Ле Ман. Побіжно вона повідомила, що, дбаючи про порядок у замку, виписала з Франції нового доглядача-каштеляна, з яким я вже, ймовірно, познайомився. Я кивнув. Мені, звісно, відрекомендували цього чорнявого француза, але я ще не мав можливості скласти про нього думку. Не дочекавшись похвали за свою ретельність, Бертрада ще раз висловила невдоволення та почала прощатися.

— Якщо ви, мілорде графе, не бажаєте поїхати зі мною, повертайтеся до своїх смердючих овець. Ненавиджу запах кошари й боюся, що після цієї поїздки шлейф моєї сукні доведеться мити з найміцнішим лугом.

Я її не затримував. Але ввечері, сидячи біля відчиненого вікна в соларі, ми цілком спокійно розмовляли, обговорюючи майбутній прийом гостей у Гронвуд-Кастлі, пов’язаний із ярмарком. Я перелічував імена запрошених, Бертрада рекомендувала, кого й де варто розмістити, але часом я помічав, як хижо здригається рожевувата смужка шраму в неї над губою — ніби вона намагається приховати посмішку. Напевне, вона не сумнівалася, що в результаті її інтриг серед скликаної мною знаті спалахнуть сварки, й уже тоді вона побавиться! Але я пам’ятав і про те, що зараз Бертрада прагне до примирення, а значить, готова йти мені назустріч. А мені було необхідно, щоб вона взяла всі турботи про гостей на себе.

Щоб підкріпити своє прохання, я підніс їй привезені зі Сходу подарунки: маленьку кумедну мавпочку, рідкісні ласощі, запашні притирання, тонкі, як дим, вуалі.

Підношення вбивці мого сина… Але ми повинні були знову навчитися існувати разом. Лише існувати, бо нічого більшого я не міг. Навіть доторкатися до цієї жінки. І коли пізнього вечора ми лягли, то влаштувалися на протилежних кінцях широкого ложа, не роблячи ні найменших спроб до зближення. Хоча обоє не спали.

Я прикрив очі зігнутою в лікті рукою. Проведене мною минулої осені дізнання дійсно підтвердило, що загибель Адама — нещасний випадок. Але дещо мене бентежило й сьогодні. Наприклад, непояснене падіння Бертради з коня того ж дня, коли їй довелося пішки добиратися до замку. Інша справа, коли взимку її скинув із себе Набіг. Це був дужий, норовливий кінь, мені самому часом непросто було з ним упоратись. Але Бертрада вирушила на прогулянку на чудово виїждженій білій кобилиці, відомій своєю лагідністю. І Адам повернувся з фенів саме на цьому коні. Причина? Нібито білу арабку виявили без вершниці біля Тауер Вейк, і Гіта дозволила Адамові верхи на ній поїхати в Гронвуд. Але як кінь Бертради виявилася у володіннях Гіти? Що там знадобилося графині?

Півроку тому я не ставив запитань, а ладен був накинутися на Бертраду й розтерзати її на шмаття. Добре, що поруч виявився Пенда й утримав мою руку. Але й Бертрада здивувала мене. Щоб довести свою невинність, вона простягла долоню над полум’ям свічки й тримала доти, поки не запахло горілим м’ясом.

— Душею своєю і серцем присягаюся, що не хотіла вбивати Адама! — промовила вона, скрикнула й знепритомніла.

Я вийшов і звелів, щоб ця жінка забиралася куди завгодно. І вона дійсно виїхала — в Уолсингем, замолювати гріхи перед знаменитою статуєю Діви Марії. Але мене це не зворушило.

Не менш дивно поводилася й Гіта, яка прибула в Тетфорд, де мало відбутися покладання тіла Адама в родинну усипальницю Армстронгів. Спочатку я тільки відчував подяку за те, що вона прийшла підтримати мене в настільки сумну годину. Мені не було справи до лордів і прелатів, які прибули туди, але Гіта — Гіта по-справжньому любила хлопчика. О, якби небо не звело мене з Бертрадою, якби в мене вистачило мужності витримати спокусу владою і залишитися з тією, котра давала мені щастя й любила моє малятко… Ось про що я думав, дивлячись на її постать у жалобному вбранні серед юрби вельмож під похмурими склепіннями, й по тому, як усі розійшлися, вона ступнула до мене…

Я знаю, що чоловік не повинен виявляти слабкість. Однак я схилив голову їй на плече й застиг, відчуваючи, як її маленька рука торкається до мого волосся. Цієї миті Гіта мовила:

— Якби я могла знати, нізащо не відпустила б Адама в Гронвуд того вечора.

Я вражений був ненавистю, яка пролунала в її голосі. Моя Гіта, маленька послушниця, уособлення доброти — й раптом така лють! Тоді я запитав її думки про все, що сталося.

Гіта відсторонилась.

— Мені нема чого сказати. Але графиню Норфолкську я б не підпустила до своєї дитини на відстань польоту стріли.

Її дитина була й моєю. Крихітка Мілдред. Мені так хотілося побачити її, взяти на руки. Моє єдине живе дитя. У тім, що в нас із Бертрадою не буде дітей, я не сумнівався ні миті.

Але ось я знову лежу на краєчку подружнього ложа. Мірне дихання Бертради свідчить, що вона заснула. Я підвівся й глянув на неї. Жоден інший чоловік не залишився б байдужим, якби виявився в ліжку з такою красунею. Закинута за голову білосніжна рука, по-котячому м’яка й хвилююча поза, складки легкого лляного напинала підкреслюють вигин високого стегна, а хвиля темного кучерявого волосся струменіє по плечах і грудях. Поруч зі мною спала прекрасна жінка, яка бажала примирення й, можливо, нового життя, але я задихався поруч із нею.

Я безгучно встав, запалив свічку та зійшов нагору, в кімнату, де зберігався наш гардероб. Там, серед привезених мною речей, був кофр,[3] якого я не дозволив розпаковувати. Я відімкнув потаємний замок, витяг туго згорнутий сувій прохолодної мерехтливої тканини й припав до неї обличчям. Полум’я свічки кидало м’які відблиски на тканину, й вона блищала та мінилася. Атлас! Його зовсім недавно почали привозити в Європу купці, а в Англії про нього й уявлення не мали. Цей сувій призначався для Гіти — тканина була ясно-сіра, барви її очей. Про це я думав, сплачуючи за неї арабському купцеві в далекому Єрусалимі, гаючи дні на кораблі, що плив уздовж берегів Європи, споряджаючи обоз із охоронцями-тамплієрами, яким окремо було звелено доставити в Гронвуд цей кофр. Я з хвилюванням уявляв, як одного разу піднесу цей подарунок внучці Херварда Вейка й розповім, який шлях він здійснив, щоб стати оправою для її краси. Тоді вона зрозуміє, що я невідступно, щодня й щогодини пам’ятаю про неї. Ці найтонші димчасто-сріблясті відблиски й переливи заковзають по її грудях, огорнуть її стан, заструменіють уздовж струнких ніг. Жіночий одяг, пошитий із атласу, і в півмороку нічого не приховує від чоловічих очей. А якщо доторкнутися до тканини й відчути під її прохолодною шовковистістю пружність теплої шкіри… Присягаюся небесами й пеклом — я бажав Гіти більше за життя! Але Пенда виразно дав мені зрозуміти, що цими плотськими бажаннями я знову ввергну її в безодню безчестя. І ось усе, що мені залишилося, — увіткнутися обличчям у клапоть атласу, призначеного для неї, і дати волю уяві…

Я стрімко вибіг з кімнати й кинувся сходами вниз. Неначе збожеволів від пристрасті, яка пожирала мене, вдерся у велику залу та взявся розшукувати серед челяді, що спала на матрацах, одну з повій, котрі валандалися в Гронвуді. Такі жінки неминуче з’являються там, де багато молодих неодружених чоловіків. Я не заважав їм займатися їхнім ремеслом, якщо це нікому не шкодило. Просто намагався не помічати їхньої присутності, й дивно, що я не помилився, а миттєво відшукав у півмороку зали саме одну з цих жінок. Коли я накинувся на неї, то був схожий на тварину, яка втратила голову від побаченої самки.

Лише згодом, уже повертаючись до подружньої опочивальні, я подумав, що моя поведінка викличе подив. Що за примха — втекти від красуні-дружини заради розваг із дівкою?

І тільки в Гронвуді мене могли зрозуміти. Тутешня челядь не любила графині, хоча я не побився б об заклад, що завтра ж вранці їй не донесуть про подію…

Наближався час ярмарку, купці й ремісники почали з’їжджатися загодя, щоб зайняти найвигідніші місця. Прибувала й знать із челяддю та почтом, і я строго стежив, щоб Бертрада не надавала переваги жодній із груп місцевих дворян.

Серед запрошених були настільки поважні та родовиті власники маєтків, як лорд Вільям д’Обіньї, сімейство де Кларів, могутні Рідверси, приїхав і мій шериф де Пені. Слідом за ними з’явилися й усі єпископи Східної Англії — Тетфордський, Норіджський та Ілійський. Усе це були люди впливові, які зналися на політиці, й не дивно, що між заздоровницями на честь королівського дому точилися розмови про те, що гряде, коли, не доведи Господи, короля Генріха не стане.

І дивна річ — усі ці лорди, що постійно гризлися між собою, і їхні дружини зійшлися на думці, що ні Матильда, ні Теобальд Блуа не зможуть довго залишатися в Англії, а значить, у країну буде призначено намісника. Ніхто не сумнівався, що при Матильді правитиме Англією її брат Роберт Глочестер. Якщо ж, всупереч волі короля, корона перейде до Теобальда, намісником стане Стефан Блуа, граф Мортен. І хоча було зрозуміло, що Стефан більше воїн і мисливець, аніж правитель, однак у Денло, де він володів манорами, багато хто підтримував графа Мортена, а значить, і Теобальда.

Крамольні розмови, якщо врахувати всі присяги, складені Матильді. І мені було досить непросто під час таких застільних бесід утримувати Бертраду від того, щоб втрутитися й знову втягти вельмож у суперечку, а може, й у щось серйозніше.

Можливо, саме обмеження, які я наклав на неї, призвели до того, що приязнь дружини до мене починала випаровуватися, як туман у променях сонця. Їй ледь вистачало розважливості, щоб триматися.

Кумедно, але я виявив також і те, що Бертраді сподобався молодий єпископ Найджел Ілійський. Цікаво було спостерігати за тим, як вона кокетує з ним і намагається тлумачити Святе Письмо. Найджел був непоганий з вигляду: ставний, темпераментний, поводився багато в чому як світська особа. Ми вели з ним часті бесіди про будівництво його нового замку. Він зводив його по сусідству з обителлю, котру сакси шанували як святиню. Багато хто з присутніх у Гронвуді саксонських гостей вважав це блюзнірством, але мені вдалося переконати гордовитих танів у тому, що присутність укріпленого замку анітрохи не зашкодить святині. До речі, я вважав своєю заслугою, що зміг притлумити ворожнечу меж саксами й нормандськими баронами, і зрештою навіть гордовиті Рідверси впокорилися з тим, що за одним столом із ними сидять і гладкий Бранд, син Орма, й Альрік із Ньюторпа.

Про останнього варто сказати, що він, до мого подиву, прибув у Гронвуд-Кастл без своєї дружини Елдри. Й хоча Елдра народила Альріку довгоочікуваного спадкоємця, схоже, він не відчував особливої радості з цього приводу. У всякому разі, у відповідь на мої вітання з народженням сина, Альрік пробурчав щось невиразне. Але куди більше мене схвилювало його повідомлення, що на ярмарок у Гронвуд збирається прибути Гіта Вейк. Нарешті я знову побачу своє Місячне Сяйво!

До відкриття ярмарку в Гронвуд з’їхалося стільки люду, що приготована заздалегідь площа для торговиська виявилося недостатньою, і її довелося похапцем розширювати мало не вдвічі. Мої теслі не покладали рук, зводячи дедалі нові ятки в низині, що прилягала до берега Уїссі. До полудня торгівля вже йшла повний ходом. Ранок я провів у загоні, де були виставлені мої коні — легкі й рухливі, як арабські скакуни, але з міцнішим кістяком і широкими грудьми, такі, що цілком могли нести воїна у важких обладунках. Їхня шерсть лисніла й переливалася тонами від світло-піскового до темно-рудого. Нова порода викликали буйний захват у знаті, що з’їхалася на ярмарок. Торгівля велася жваво, але угоди відняли в мене чимало часу, хоч я й був покладливим продавцем, тому що поспішав покінчити з кіньми й вирушити на торговище, де сподівався зустріти Гіту.

Не так-то просто відшукати людину в цій товкотнечі, серед багатоголосого гомону, лементу, строкатого розмаїття убрань. Суперечки й клятви торговців, вигуки заклиначів, крики носіїв, сміх і дзенькіт струн звідтіля, де потішали народ фіглярі з ведмедем, запальна лайка й божіння тих, хто робив ставки на собачих боях… Три дні триватиме ця з першого погляду безглузда метушня. На четвертий долина Уїссі спорожніє. І тільки тоді стане зрозуміло, що подібне торговище — річ необхідна й украй важлива. Не кажучи вже про прибутки. Але зараз у голові в мене було тільки одне: я незабаром побачу Гіту!

Просуваючись у колотнечі, я то тут, то там натикався на своїх гостей і мешканців замку. Ось товстун Бранд спостерігає за витівками фіглярів. Тут Клара Данвіль розглядає на ятці в торговця дрібним крамом нитки, голки й наперстки. Рано посивілий чепурун д’Обіньї роздивляється меча в крамниці зброяра. Я бачив навіть Бертраду, яка набачила в заїжджого шевця з Кембриджа вузькі черевички з довгими зав’язками. Моя дружина була так захоплена, що навіть не помітила, як я проїхав повз неї.

Я двічі обійшов ярмарок і був уже біля стін замку, коли нарешті побачив її. Мені слід було відразу зміркувати, що шукати Гіту в колотнечі марно — вона досить заможна, щоб не орендувати крамницю, а винаймати в передмісті будинок зі складом. Так воно й було — Гіта, весела й жвава, стояла на ґанку довгастої будівлі з колод і вела бесіду з торговцями вовною, що обступили її.

Вона змінилася. У ній більше не було нічого дитячого — того, що колись так розчулювало мене. Із затамованим подихом я дивився на неї, і мені здавалося, що очі мої ніколи не бачили нічого прекраснішого.

Гіта Вейк! Переді мною була чудова молода леді, що трималася серед поважних купців із-за моря незалежно та вільно. І впевненості в собі в ній було нітрохи не менше, ніж у Бертради. Багатством вбрання вона також не поступалася графині. Голову Гіти вкривала зав’язана на саксонський манір шаль, витончені складки якої підтримували біля ключиць дві багаті брошки; сукня на ній була за європейською модою — вузьке бліо блакитного тонкого сукна зі шнурівкою на спині й оксамитовому поясі, що обвивав стегна, — темно-синьому, гаптованому сріблом і річковими перлами. Таким самим гаптованим оксамитом були підбиті її широкі рукави, що спадали від передпліччя. Поєднання блакитного й глибокого синього підкреслювало її красу — у цьому вбранні Гіта була така прекрасна, що я відчув замилування й… бажання, таке сильне, що відгукнувся кожен м’яз у моєму тілі.

З будинку тим часом вийшов стрункий смаглявий чоловік — і я впізнав Ральфа де Бріяра. Француз ніс глека з вином. Відразу роздав фламандцям чаші та взявся наповнювати їх. Цей лицар прислуговував Гіті не гірше, ніж колись моїй дружині. Я помітив, як Гіта подякувала йому ніжною посмішкою… І згадав, що Пенда ладнав саме цього безземельного лицаря в чоловіки для моєї підопічної.

Але я вже знав, що ніколи не дозволю цього.

Мабуть, очі мої горіли, як у зголоднілого вовка в засідці. Гіта раптом почала озиратися, ніби щось її стурбувало, — й отут нарешті помітила мене. Посмішка зійшла з її обличчя. Вона сказала кілька ввічливих слів фламандцям, залишила їх із Ральфом і рушила до мене.

— Хай буде з вами благословіння небес, мілорде, — вона схилилася в поклоні з грацією, яка зробила б честь і найвишуканішій нормандці. — Чудовий день, чи не так? І ярмарок у Гронвуді чудовий.

Що це була за розмова? Слова, котрі нічого не значили, — привітання з моїм благополучним поверненням із-за моря, мої запитання щодо продажу вовни та її ухильні відповіді… Щоб зламати лід офіційної холодності, я запитав про нашу дочку — єдине, що нас іще пов’язувало. Гіта жартівливо відповіла, що дівчинка здорова й чарівна, але було б божевіллям брати її з собою в Гронвуд на торги — надто вже тут галасливо й людно.

— Я хочу побачити Мілдред, — наполягав я.

— Звісно, я не можу заборонити вам цього, мілорде, — промовила Гіта по деяких ваганнях. — Коли у вас знайдеться вільний час, будемо раді бачити вас у Тауер Вейк.

Ну, що ж, принаймні тепер у мене було її запрошення. А Гіта знову заговорила про торгівлю — про те, що привезла на ярмарок понад півтори сотні клунків вовни, які обійшлися їй близько двохсот фунтів, але розраховує збути крам не менше, ніж за чотириста. Глянула на фламандців, які на неї чекали, заквапилася й заходилась вибачатися, мовляв, справи…

Я мовчки схилив голову, дозволяючи їй піти.

Ця горда, прекрасна й незворушно спокійна жінка укладала угоди, які не поступалися моїм, і нітрохи не потребувала мого піклування. Пенда мав рацію — граф Норфолк потрібен їй тільки для того, щоб підшукати гідного чоловіка.

Чоловіка? Та я швидше знову вбрався б у плащ тамплієра й подався воювати із сарацинами, аби тільки ухилитися від виконання цієї частини своїх опікунських обов’язків!

Пригнічений, побрів я до замкових воріт. Проминув перший двір і біля других воріт несподівано зустрів Хорсу. Він стояв, спираючись спиною на ланцюг опущеного мосту й погладжуючи сокола в клобучку, що сидів на його руці. Незважаючи на спеку Хорса був у довгій накидці з білої овчини поверх простої туніки без рукавів, його голі до колін ноги обвивали ремені грубих черевиків. Просто тобі сакс із тих часів, коли про битву під Гастингсом ще й не чували.

Я щось пробурмотів, мовляв, мисливські птахи нині як ніколи в ціні — і тільки тому, що ладен був теревенити з Хорсою про що завгодно, тільки не про те, заради чого він з’явився в замок. Я не міг і не хотів це обговорювати. Однак Хорса пішов за мною у внутрішній двір.

Він був одним із найшанованіших танів у Норфолку, але не з числа тих, кого я б запросив до себе на бенкет. Його бунтарське минуле багато хто пам’ятав. Тому, щоб випадково не зіштовхнутися з кимось із нормандських гостей, я просто присів на широкі сходи ґанку головної вежі та сказав, що готовий вислухати його.

Я глянув на його обличчя — і щось здригнулося в моєму серці. Хорса з роками дедалі більше ставав схожим на мого батька. Він почав лисіти, його чоло й тім’я оголилися, й тільки ззаду на плечі падали довгі русяві пасма. Мій батько мав майже такий само вигляд, як і мій брат, — я сказав «брат», бо вже не мав сумнівів, що ми від одного кореня. І обоє закохані в одну жінку. Між братами таке буває. А тепер мені належало вислухати його прохання віддати йому Гіту Вейк за дружину.

Це було далебі не перше його сватання до моєї підопічної. Першого разу він мав необережність звернутися з цим до Бертради. Тоді все в них могло б злагодитися — я б повернувся та з гіркотою довідався, що Хорса з благословення моєї дружини заволодів моєю коханою… Навряд чи вдалося б мені довести неправомірність такого шлюбу — Бертрада на той час ходила в батькових улюбленицях… Але до чого тут колишнє, якщо Хорса — ось він, стоїть переді мною, просторікуючи про те, що леді Гіті аж ніяк не личить у її віці жити самотою, а він готовий зробити їй честь і взяти господинею у свій бург Фелінг.

— І якщо ви дійсно бажаєте своїй підопічній добра, то вам і варто так вчинити, — закінчив Хорса свою промову з такою гордовитою самовпевненістю, що я ледь стримався, аби не вліпити йому ляпаса.

— Ти не жартуєш, Хорсо? Але ж ми обоє пам’ятаємо, що далебі не завжди ти по-доброму поводився з цією леді.

Можливо, мій голос пролунав жорсткіше, ніж належало. Хорса негайно зміркував, про що я, і вдарився в пояснення, що ніколи б не заподіяв зла внучці великого Херварда, а зважився погрожувати їй ножем тільки в пошуках виходу в мить небезпеки. Насправді ж він бажає Гіті Вейк тільки добра, тому що готовий узяти її під свій дах навіть із незаконнонародженою дитиною, а коли настане час, виділити Мілдред посаг.

По-своєму він мав намір вчинити шляхетно. Він і справді вірив, що в них із Гітою могло щось вийти, заради цього навіть зрадив свої зумисне брутальні замашки й ретельно стримував свою ворожість до мене. Але його красномовство пропало марно, попри піднесеного мені мисливського сокола.

У свою чергу, я постарався якомога спокійніше втлумачити йому, що не розпоряджатимуся долею моєї підопічної без її волі. І додав, що руки Гіти Вейк домагаються багато гідних чоловіків, тож я ще не вирішив, кого варто визнати найбільш підходящим.

Хорсі, однак, усе це було відомо без мене. Вся його шляхетна стриманість миттю відлетіла. Він прогарчав, що я не смію віддавати онуку самого Херварда кому-небудь із псів-поневолювачів, а потім схилився до мене зі скажено витріщеними очима та заявив, що я надто хитрий і ще довго дражнитиму рукою Гіти наречених, вичікуючи слушної нагоди, щоб знову зробити її своєю коханкою.

Йому не можна було відмовити в проникливості. Я мовчки спостерігав за тим, як він віддаляється, метучи плити двору полами своєї накидки, й не відчував нічого, крім суму. З нас двох Хорса поводився куди більш прямо й гідно стосовно тієї, котру ми обоє любили. І раптом серце моє застигло від сумного усвідомлення, що я вимовив це слово в минулому часі. Гіта мене більше не любить!

Я й далі сидів на сходах і почувався нещасним і загубленим. Потім глянув на сокола Хорси, який понуро сидів на моїй руці, — й раптом послабив пута, що втримували птаха, зірвав клобучок і підкинув сокола нагору, відпускаючи на волю.

О, якби так легко й просто я міг відпустити мою Гіту!

Цей день і в іншому видався для мене невдалим. Тільки на ярмарку все йшло як належить, я міг би бути цілком задоволений. Але є в житті щось важливіше за прибутки й бариші, — те, що не залежить від нашого розуму й волі. І моє серце ще не раз отримувало болісні уколи, бо сьогодні всі претенденти ніби змовилися, щоб з’явитись до мене й просити руки Гіти Вейк.

Ледь вийшов Хорса, як до мене звернувся барон де Клар. У його проханні крилася неприхована корисливість — адже якщо відповідно до майорату[4] його старший син успадкує весь маєток, молодшому більш ніж вигідно отримати за дружину заможну леді з фенленда. Гіта ввійде в могутній клан де Кларів, це зміцнить її становище, а тим самим — і становище Мілдред.

Далі, зовсім несподівано для мене, про Гіту Вейк завів мову мій шериф де Чені. Він мені подобався, я поважав його за кмітливість, діловитість, приязну та спокійну вдачу. І з Гітою вони могли б жити в злагоді. Але тут і лорд д’Обіньї з’явився до мене зі своїм білявим небожем, аби торкнутися тієї самої теми. Юнак навіть став переді мною на коліно та заявив, що заради того, аби бачити леді Гіту щасливою, готовий пожертвувати життям.

І що ж я їм відповідав? Те саме: поки не довідаюся про волю своєї підопічної, не можу приймати жодних рішень. Але ж ще залишався Ральф де Бріяр, що жив із Гітою під одним дахом. Той, кому я був зобов’язаний своєю честю та добрим ім’ям. І я б анітрохи не здивувався, якби й він з’явився в Гронвуд з тими ж намірами.

Вечірній бенкет, влаштований у великій залі, був обтяжливим для мене. До того ж, Бертрада раз у раз поглядала задоволено — їй очевидячки було відомо, з чим зверталися сьогодні до мене численні прохачі. Ввічлива та люб’язна, ошатна й усміхнена, вона здавалася справжньою пані, господинею. Бертрада розпитувала мене, чи задоволений я новим каштеляном, пропонувала скуштувати то одну, то іншу страву, приготовану за рецептами, широко відомими при дворах Нормандії та Франції.

Всіляко піднесений нею каштелян тримався з виглядом східного владики, слуги й кухарі в нього працювали до сьомого поту, й навіть найвибагливіший пан не зміг би ні в чому йому дорікати. Він тримався осторонь, біля входу в залу, й за його наказом слуги вносили дедалі нові рідкісні страви: овочеві салати були заправлені рубаними шпаками й синицями, мухоловки й іволги подавалися запеченими, омелюхи й трясогузки — тушкованими, пуночки й очеретянки — в соусі з мигдального молока з імбиром, ластівки й жайворонки — у тісті. Відповідно до нової гастрономічної моди, що гарніше співала птаха, то вишуканішою вважалася страва з неї.

Однак мої гості з не меншим задоволенням поглинали кров’яну ковбасу, пудинги, всілякі паштети з прянощами, що збуджували апетит. Лише я того дня майже не їв, зате налягав на хмільне — заморські вина й місцеві сидри, міцний ель і шипучий морат.[5]Так я намагався прогнати нудьгу, що опанувала мене, та не дбав про те, що мої нормандські гості припишуть це саксонській нестриманості. Втім, до кінця бенкету всі вони захмеліли нітрохи не менше за мене. Небіж д’Обіньї допікав мені балаканиною про свою любов до Гіти, поки звалився під стіл і заснув, обіймаючись із вовкодавом. Мене охопили нестримні веселощі. Як згадував потім Пенда, навіть на йоль не бачили мене таким. Після чергового кубка міцного бордо, я встав, вийшов на середину зали, кинув на підлогу перед собою ніж та заходився танцювати, як наші селяни в Норфолку, притупуючи й закладаючи руки за голову. Мені було байдуже, що подумає знать, яка зібралася в залі, але, на власний подив, за хвилину я виявив, що поруч зі мною трусить сивими кучерями д’Обіньї, тупотять де Клар із синами, підстрибує та крутиться Альрік із Ньюторпа. Музики на хорах зали підхопили мелодію, і ми з присвистом і тупотінням пішли по колу, скуйовджені та розпашілі. Й тут у наше коло ввірвався єпископ Найджел, який геть-чисто забув у хмелю про свій сан, і ми з ще більшою наснагою вдарилися в цей дикий, відомий ще з часів язичництва танок. Наче в тумані я бачив розгублене обличчя Радульфа Тетфордського, бридливу гримасу Бертради, реготушку Клару Данвіль, усміхнених слуг і кам’яно незворушну пику француза-каштеляна. Але нам було начхати! Ми веселились як ніколи.

Нема чого й казати, що після такої пиятики ніхто з нас не зміг прокинутися до ранішньої меси.

Я пробудився тільки близько полудня з нестерпним головним болем і насилу зміг пригадати, як Пенда волік мене в опочивальню та стягав мої чоботи. Коли слуга зняв віконницю, світло боляче вдарило по очах, і я глибше занурився в подушки, загарчав, щоб сьогодні мені дали спокій. Єдина думка пульсувала в моїй голові, віддаючись іще більшим болем: сьогодні мені доведеться вирішити долю Гіти. Уже краще б хміль і зовсім не минав.

І все-таки я змусив себе підвестися та спустився у велику залу. Біля одного з погаслих камінів застав єпископа Найджела Ілійського, що понуро сидів у кріслі, прикладаючи до чола холодний краєчок чаші. Ми кволо привітали один одного, ні словом не згадуючи про вчорашню оргію, однак єпископ раптом звернувся до мене з проханням не піддавати розголосу історію з дівчиною.

Я насилу зумів зміркувати, про що мова. Виявляється, преподобний Найджел після бенкету примудрився затягти в свої покої одну зі служниць. Молодий єпископ мав сконфужений вигляд, але я тільки розсміявся й ляснув його по плечі та зауважив, що все залишиться між нами. Однак для певності не зле б чим-небудь обдарувати леді Бертраду.

Єпископ Ілійський кивнув.

— Так, я вже здогадався, що міледі графиня — непроста особа. І не диво, що ви й та саксонка…

Він обірвав мову, швидко глянув на мене. Але я ніби не звернув уваги на його нетактовність і ще раз порадив єпископові бути люб’язнішим із моєю дружиною. Остаточно спантеличений священнослужитель вигукнув:

— Рани Господні! Сере, не кажіть так, начебто благословляєте мене упадати за вашою дружиною!

— Хіба такі речі мають потребу в благословенні чоловіка, ваша преподобносте?

І тільки ближче до вечора я нарешті зважився навідати Гіту. Але виявилося, що вона скінчила торговельні справи та вже поїхала. Про це мені повідомив Ральф де Бріяр, котрий затримався, щоб простежити за відправленням проданої партії вовни. У його тоні, коли він говорив зі мною, чулися спокійна перевага й легке глузування. Про причини цього я побоявся роздумувати.

Мені належало забути про Гіту й займатися іншим — тим, що лікує сердечну скорботу. Але все виходило навпаки — що більше я переконувався, що ніколи не зможу жити з Бертрадою, то гострішала туга. До того ж, люб’язної прихильності моєї жінки вистачило тільки до від’їзду гостей. Бажання вдавати ґречну й хлібосольну дружину в неї миттю всохло, й вона накинулася на мене з докорами за неуважність до її особи, відсутність нових подарунків і навіть за те, що я нібито налаштував єпископа Ілійського проти неї.

Бачить Бог, у останньому моєї провини не було й на йоту.

Однак останньою краплею в цій чаші стала історія з каштеляном. Я викликав його до себе, звелів відзвітуватися за витрати протягом ярмарку, але у відповідь на цю вимогу отримав обурену заяву, що він не вів ніяких записів, як і заведено при дворах могутніх государів. Свята правда — багато власників майорів нічого не розуміють у веденні справ і рахунків, однак цей прилизаний француз вочевидь не очікував, що я, брутальний сакс, виявлюся доволі обізнаним у всіх питаннях господарства, й занервував, незважаючи на все своє самовладання.

Усе це змусило мене зробити висновок, що він не чистий на руку, і я вже ладен був розрахувати каштеляна, але зненацька натрапив на люту протидію Бертради. Вона закричала, що я не ціную її зусиль і готовий перетворити королівську доньку на просту саксонку, змучену домашньою роботою. Відбулася потворна сцена, і я вирішив, що краще буде поїхати з Гронвуда, тим більше, що лорд д’Обіньї наполегливо кликав мене оглянути його замок Різинг, який зводився на узбережжі затоки Уош. Я прихопив із собою муляра Саймона та вирушив до Різинга, щоб убити в такий спосіб двох зайців: д’Обіньї мав потребу в консультації досвідченого будівника, а Пенда в тому, щоб за відсутності Саймона остаточно налагодити свої стосунки з Кларою.

Дорогою Саймон розважав мене своєю балаканиною, а часом починав і повчати в любовних справах, що, як не дивно, сходили йому з рук. Шалапутний і щиросердний, він був водночас проникливий і мав гостре око. І те, що діялося зі мною, було для нього відкритою книгою.

— Мілорде, — якось зауважив він. — У вас очі, як у дівчини. Вони нічого не приховують.

Однак у Різингу Саймон миттю перемінився. Тут, серед гамору та метушні будівництва, за версту було видно, що ця людина — справжній майстер, якому нема рівних у Англії.

Цікаво було спостерігати, як лорд Вільям д’Обіньї ходить за моїм муляром і ловить на льоту кожне його слово, немов сам пішов у підмайстри до Саймона. О, Різинг для цього рано посивілого, але літами ще не старого лорда значив дуже багато, і з цією цитаделлю він пов’язував неабиякі плани. Замок ні в чому не повинен був поступатися Гронвуду, й коли він буде закінчений, лорд неодмінно запросить сюди короля Генріха — а з ним прибуде і її величність королева Аделіза… Хрест Божий — чули б ви, як він вимовляв це ім’я! Тоді-то я й пригадав, що під час мого перебування в Ле Ман до моїх вух доходила балаканина про те, що лорд Вільям робить королеві особливі знаки уваги.

— О, якби ви знали, сере, — захоплювався д’Обіньї, коли часом ми вирушали порибалити в море й нас міг чути тільки ранковий бриз, — якби ви знали, яка це незвичайна й піднесена душа! Небо не дарувало їй щастя материнства, однак вона сама може зробити щасливим будь-якого чоловіка. На жаль, король сліпий і глухий до її чеснот, однак шляхи Господні несповідимі, наш государ далеко не молодий… І хто знає, може, я й дочекаюся моєї ніжної Аделізи.

Я мовчав, хоч і співчував д’Обіньї. І він також зрозумів це, тож одного разу зауважив:

— Я повинен просити у вас пробачення за те, що звіряюся в своїх почуттях. Але ваші очі… Вони говорять про те, що ви, як ніхто інший, здатні зрозуміти будь-який порух душі.

Схоже, з моїми очима й справді було щось не те. А д’Обіньї виявився досить чуйним і кмітливим, щоб здогадатися, в чому справа. У всякому разі, він перестав дошкуляти мені сватанням небожа, а його самого відіслав кудись із дорученням.

Сер Вільям, з якого боку не глянь, був доброю людиною, і мені непогано жилося в його Різингу, однак я мав ще одну невідкладну справу. Серед моєї поклажі дбайливо зберігався згорток переливчастого сірого атласу, котрий я мав намір піднести Гіті Вейк дорогою назад у Гронвуд. Однак я відкладав від’їзд зо дня на день, тому що більше за смерть боявся тієї розмови про заміжжя, котра ставала неминучою — якщо я й справді хочу щастя для Гіти.

У день Святих Петра й Павла[6] я відстояв у каплиці Різинга ранню месу, осідлав Набіга, відмовився від супроводу, й помчав уздовж піщаних дюн узбережжя туди, де темніли ліси. Стара стежка вела звідтіля в манори Гіти Вейк.

У цих давніх лісах можна було зустріти дуби, які ще пам’ятали суворе правління датців. Це були справжні велети, овіяні легендами, й часом на гіллі того або іншого розлогого дуба виднілися немудрі приношення місцевих жителів — кольорові стрічки, жмутки вовни, обрізки міді. Однак я майже не дивився обіч себе, мимохіть скеровуючи Набіга та вже вкотре обмірковуючи майбутню розмову з Гітою. Я мав намір не тільки надати їй можливість самій вирішити свою долю, але й подбати про Мілдред, тому що не бажав, аби моя дочка, коли виросте, залишилася без посагу.

Несподівано мені довелося рвонути поводи. Набіг звернув на бічну стежку та виявився просто серед череди щетинястих місцевих свиней, яких гнали пастухи. Свині здійняли вереск, а Набіг мало не став дибки, тож мені довелося пововтузитися, щоб стримати його. Коні не зносять свиней, і скільки я не старався, мій норовливий красень припадав на задні ноги та брикався, поки чорні худі тварини з вереском розбігалися. Нарешті я вгамував Набіга, пастухи, відігнали свиней і наблизилися, вклоняючись і вітаючи мене.

— Божого вам благовоління, ерле Едгаре! Давненько вас не було видно в наших краях. Але тепер ви, мабуть, усе-таки вирішили навідати свою Фею Туману.

Вони зверталися до мене, як до старого знайомого, в їхніх голосах чулася щиросердна цікавість. В уявленні простолюду все це було природно — я мусив відвідувати жінку, від якої мав дитину.

— Я їду в Тауер Вейк.

— Певна річ. Тільки міледі там немає.

— Де ж вона?

— Звісно де — на ріллі. Нині ледь не всі околишні жителі зібралися коло Білих верхів святкувати Лугнас.

Я подякував пастухам і повернув Набіга. Це ж треба — я геть-чисто забув про цей старий звичай. Адже якщо в храмах цього дня відзначають день святих апостолів Петра й Павла, то селяни за стародавнім звичаєм справляють свято врожаю, пам’ятаючи ті часи, коли поклонялися поганському богові родючості Лугу.

Тепер я подався туди, де лежали орні угіддя Гіти.

Ще звіддаля почув веселий гомін, а ледь виїхав із лісу, виявився в юрбі ошатних веселих людей. Пласка височина, що слугувала за межу відразу кількох земельних володінь, була заповнена селянами. Грали волинки й ріжки, пахло смаженим м’ясом і свіжоспеченим хлібом. Звідусіль долинали сміх, спів, веселі вигуки.

Я спішився, й мене відразу оточили.

— Ото гарно! Сам ерл Едгар прибув ушанувати Лугнаса!

— Та він, мабуть, до пані приїхав!

Це мовила приємна з вигляду молода жінка із золотавими пасмами, що вибилися з-під пов’язки. Її обличчя здалося мені знайомим, і я звернувся до неї:

— Міледі тут?

— А де ж їй бути такого дня? Вона — господиня, її місце там, де кінчається й починається коло робіт на землі. Ходімо, мілорде, я проведу вас.

І вона повела мене крізь юрбу. Причепурені люди жували традиційні коржі, які нашвидку готують із борошна нового врожаю. Мою провідницю, здається звали Ейвотою, підхопила з однієї скатертини такого коржа й простягла мені з лукавою посмішкою. І тут я пригадав, як одного разу зустрів цю гарну селянку в фенах і ми цілувалися під вербами, поки вона, сміючись, не вислизнула від мене. На той час я ще не був графом і не знав про існування Гіти.

Біля підніжжя Білих верхів танцювала молодь — то сплітаючись у коло, то розбиваючись на пари. Це було яскраве й жваве видовище, й раптом серед танцюристів я побачив Гіту, що кружляла з маленькою дівчинкою на руках.

Ейвота й далі щось говорила, але я вже нічого не чув — перетворився на зір. На Гіті було легке світле вбрання з саксонською вишивкою. Голова її не була покрита, й волосся, заплетене обручем від скроні до скроні, ззаду вільно спадало до пояса сріблястою, сяючою на сонці масою. Я не міг відірвати погляду й від дівчинки, своєї дочки. На її голівці косо сидів вінок із польових квітів, а кучері були іншого, ніж у матері — золотавого — відтінку. Малеча сміялася, й мені здавалось, що серед загального гамору до мене долинає її дзвінкий голосок.

Здається, я дещо пропустив у цьому житті. Зрозуміло, думати про те, що в мене є Мілдред, було приємно, але чоловік тільки тоді відчуває себе батьком, коли дитина росте біля його колін.

Цієї миті музика вмовкла й весела юрба рушила до розкладеного на скатертинах частування. До Гіти наблизився чоловік, у якому я з зачаєними ревнощами впізнав Ральфа. Молодий лицар був без верхнього камзола, в самій просторій камизі, підперезаній вишитим поясом. Але й у цьому простому вбранні він тримався зі справжньою гідністю. На жаль, я мусив визнати, що, стоячи поруч, вони мали вигляд гарної пари.

Стало якось незатишно, але мене вже оточили люди, галасливо вітаючи та простягаючи чаші з кисляком і запашним йоселем.[7] А наступної миті я побачив, що Гіта передає дочку Ральфові та йде в мій бік, і обличчя в неї схвильоване й зблідле. Я згадав, із яким самовладанням вона поводилася на Гронвудському ярмарку, й навіть зачудувався.

І так уже вийшло, що коли Гіта виявилася поруч, навколо нас, немов чарами утворився вільний простір — люди розійшлися хто куди, й ми залишилися самі.

— Я не чекала на вас, мілорде Едгар.

— Чого ж? Адже ти сама запросила мене.

— Не чекала так швидко.

— Швидко? Для мене цей час тягся нескінченно довго.

Щось майнуло в її очах, і вона зітхнула. А в мені раптом ожила надія, що я помилявся, коли вирішив, що красуня Гіта охолола до мене. Боже правий — якщо жінка нічого не відчуває до чоловіка, то й не буде така знічена в його присутності.

— Ти дозволиш мені побавитися з Мілдред?

Гіта гукнула Ральфа, який тримав дівчинку так, ніби не бажав розлучатися з нею. Та й сама Мілдред дивилася на мене сторожко, смикаючи строкату намистинку на шнурку — з тих, що вішають дітям на шийки, щоб уберегти від лихого ока.

Я взяв її на руки — й відразу забув про Ральфа й про юрбу, що гомоніла навколо. Я тримав своє дитя, з насолодою відчуваючи ніжну вагу. Півтора року. Моя дочка була вже великою. Я не бачив, як вона пробує плазувати, як намагається сісти, робить перші кроки. Все це зараз здавалося мені надзвичайно важливим, і коли маля торкнуло й погладило брошку, якою було сколено мій комір, і, кумедно затинаючись, проказало: «Блищить!» — присягаюся всіма святими, у мене сльози навернулися на очі. Я дивився й не міг надивитися на ці тугі рожеві щічки, ясні, дивовижно сині очі й крихітний ротик, схожий на ягоду.

— Вона буде рідкісною красунею!

— Вона вже красуня, — гордо заперечила Гіта.

І я побачив, що вона посміхається, а її очі, як і мої, вологі від сліз.

Потім ми сиділи на траві, я годував доньку пирогом із чорницею. Але малій незабаром набридло жувати, й вона взялася засипати мене запитаннями, половини з яких я не міг зрозуміти, а Гіта, сміючись, пояснювала зміст сказаного. Втім, Мілдред швидко набридло й сидіти з дорослими, вона вирвалася з наших рук і задріботіла туди, де діти почали якусь гру.

— Пречиста Діво, що за дитина! — сплеснула руками Гіта. — Вона не пустує тільки коли спить.

— Вона справжнє диво, — не стримався я. — Господи всемогутній! І всього цього я був позбавлений через необачне слово, яке дав лихій і безглуздій жінці!

Мені не варто було цього казати, але слова самі зірвалися з вуст, і скільки ж у них було гіркоти й досади! Навіть не дивлячись на Гіту, я відчув, як вона напружилася.

— Можливо, це й на краще. Принаймні Мілдред була в безпеці.

Я глянув на Гіту, не зважуючись запитати, що вона має на увазі. Вона ж дивилася вбік, і на її обличчі позначилися спокійна рішучість і сила.

Дивна річ — як настільки тендітна й зовсім молода жінка може здаватися такою величною і бажаною водночас. Я бачив її волосся, що відливало сріблом, пухнасті вії, руки, подібні до пелюстків лілій. Навіть у своєму простому вбранні Гіта мала вигляд королеви.

Ніби не відчуваючи мого погляду, вона заговорила про дрібниці: про це свято, про живучість стародавніх звичаїв. Але я був не в змозі підтримувати розмову. І тільки одне запитання билося в моєму мозку — як я міг так довго обходитися без неї? Без неї та Мілдред?

— Гіто, я безмежно вдячний тобі за Мілдред.

Вона не відповіла, й тоді я, щоб розрядити загуслу між нами напругу, заговорив про те, що не залишу дочки без турботи — я вже подбав про її майбутнє, купив ділянку землі біля Ярмута на ім’я Мілдред Армстронг. У тих місцях чудовий клімат, я звелів посадити на схилах виноградні лози, й знавці кажуть, що згодом вони даватимуть непогане вино. Коли Мілдред стане нареченою, у неї буде посаг — дванадцять акрів землі й власні виноградники.

Гіта швидко глянула на мене.

— Дякую. Але Мілдред зовсім не вбога. Я не бідую, і всі мої землі та підприємства дістануться їй у спадок.

— Тільки в тому разі, якщо ти не народиш інших дітей, Гіто. Адже ти цілком можеш вийти заміж, і всі твої володіння відійдуть старшому синові.

Я вимовив це, наскільки зміг, спокійно й діловито. Заради цих слів я й приїхав сюди.

Гіта стрімко повернулася до мене й гнівно запитала:

— А ви, мілорде опікуне, гадаю, вже підшукали мені чоловіка?

Це було сказано так, що я сторопів. Чи ж їй не відомо, скільки чоловіків мріють пов’язати з нею долю! Той-таки Хорса навряд чи приховував свої наміри, та й діловитий Чені, напевне, заводив мову про заміжжя. А ще молодий д’Обіньї, молодший де Клар, і нарешті — Ральф. І якщо вона дотепер не зробила вибору, не зупинилася на жодному з них, якщо мої слова викликають у неї такий гнів…

Мій голос тремтів, коли я запитав:

— А ви, люб’язна підопічна, чи не повідомите опікунові, до кого з численних наречених відчуваєте найбільшу симпатію?

Гіта й далі дивилася на мене, й раптом її обличчя залилася темним багрецем. Погляд її заметався, начебто шукав опори. Я ж, хмеліючи від раптової радості, нарешті усвідомив, що вона ще нічого не забула.

Гіта не відповіла на моє запитання й стрімко підвелася.

— Ходімо — зараз поженуть із лук овець. За традицією в день Лугнаса їх необхідно викуповувати.

Я не чув під собою ніг. Мене охопило радість. А тут ще й Мілдред, втікаючи від хлопчиська, кинулася до мене, обхопила мої коліна й підняла усміхнене личко. Я підхопив її на руки й кілька разів високо підкинув, насолоджуючись сміхом маляти.

Так, із Мілдред на руках, я стояв у юрбі й неуважно спостерігав, як пастухи підганяли овець, котрі, бекаючи, сірою річкою текли до струмка в низовину. Там уже стояли двома рядами по пояс у воді зумисне підібрані люди, щоб отари пройшли між ними. Але вівці раз у раз сахалися в різні боки, їх ловили, повертаючи в загальний потік під сміх і схвальне гойкання всіх, хто тут зібрався.

Цього дня слід було виконати чимало обрядів, і купання овець — тільки один із них. Неодмінною стравою мали бути баранчики, засмажені цілими в ямах із жаром, свіжі сири та щойно збите масло — й кожен мусив їх скуштувати. Дівчата сплітали гірлянди з квітів, а хлопці танцювали під ними. Потім ішли рукопашні бої стіна на стіну, а далі всі учасники обіймалися та цілувались. Нарешті з поля принесли снопи і священики освятили їх, а по тому всі знову взялися до частування, їли, пили, веселилися й вітали одне одного з закінченням кола сільських робіт і початком нових.

Це був дивовижний день. Давно вже мені не було так добре й легко. Разом із іншими чоловіками я брав участь у перетяганні линви, демонстрував уміння битися на ціпках, грав навіть у «черевик по колу».

Коли почало смеркати й люди повели коловий танок навкруг великого багаття, я схопив Гіту за руку й затяг до танцю. І вона сміялася, бачить Бог, до чого ж щасливо вона сміялася! Верещала, як дівчисько, коли з’явилися селяни в машкарах та почали полювання на дівчат, аби зірвати поцілунок. Якоїсь миті Гіта зіштовхнулася зі мною, припала до моїх грудей, та ледь я обійняв її, відразу вирвалася, змішалась із групою літніх жінок, які вдавано бурчали.

Серед присутніх я виявив і дебелого Бранда, сина Орма. Ми обійнялися, а потім постояли, впираючись лобами та доводячи, хто з нас більший п’яниця й не пропускає жодної гулянки. Я запитав у Бранда, чому не видно Альріка з Ньюторпа, адже його володіння також прилягають до Білих верхів, але той лише махнув рукою.

— Нема його, то й Господь із ним. А ось Елдра тут. Якщо хочеш, запитай у неї про Альріка.

Неподалік стояла Елдра з дитиною на руках. Я привітав її та поздоровив із народженням сина. Маленький Торкіль був молодший за Мілдред на добрі півроку й настільки схожий на матір, що це викликало посмішку. Однак я не розпитував її про Альріка. А потім настала мить, коли оголошують нові шлюби — традиція також велить робити це в день урожаю. Товстун Бранд негайно заявив, що привів із собою на Лугнас чотирьох синів і двоє старших уже підшукали собі наречених — він із гордістю вказав на своїх нащадків, таких само міцних, як він, і вже з невеличкими черевцями, котрі обіцяли згодом перетворитися на таке чимале черево, як і в батька. Ці молодці, та й багато інших, вивели до вогнища ніяково усміхнених наречених і вишикувалися в шеренгу.

Ще кілька десятиліть тому подібні шлюби укладалися просто — батьки нареченого й нареченої ляскали долонями по міцно зчеплених руках молодих. Тепер на такі заручини стали запрошувати священиків, і ті благословляли шлюб за умови, що молоді неодмінно стануть перед вівтарем. Однак простолюд найчастіше вдовольнявся обрядом біля багаття.

Я завмер, коли побачив, як до Гіти підійшов Ральф, схилився, заговорив і взяв за руку, немовби маючи намір і її повести до багаття. Але Гіта засміялася, відштовхнула француза й відразу пірнула в юрбу.

Ральф якийсь час стояв нерухомо, а потім круто повернувся, відшукуючи поглядом когось у юрбі. Він стояв спиною до вогнів, і я не бачив його обличчя, але розумів, що він шукає мене. Я ступнув уперед — Ральф відразу рушив у мій бік.

Підійшов майже впритул, зупинився й мовив:

— Забирайся… до диявола… Едгаре!

Це було сказано свистючим шепотом, повним ненависті, але я розрізнив кожне слово. Як і те, що він вимовив далі:

— Доки ти будеш тримати її при собі за повію? Згадай — ти одружений з Бертрадою, а вона не з тих жінок, щоб впокоритися й дати вам спокій.

Ось і все. Відчуття щастя й волі зникло без вісти. Ще мить я стояв поруч із Ральфом, який важко дихав, а потім повернувся й покрокував геть.

Ральф сказав правду. Й Пенда теж. І навіть Хорса… Вони всі були праві, намагаючись захистити Гіту від нової ганьби. Досить і того, що я перетворив її зі спадкоємиці гордого Херварда на свою наложницю. І чим би я не дурив себе сьогодні, таки не повинен намагатися знову штовхати матір моєї дитини в безодню безчестя. Кого б вона не обрала собі за чоловіка, буде краще, якщо я лишуся осторонь.

Я відійшов доволі далеко від багаття. Тут розташувалися на відпочинок люди старшого віку. Хто ще балакав, хто клював носом, деякі вже й хропли. Я помітив стару Труду, яка теревенила про щось зі своєю дочкою Ейвотою. Біля них на розстеленому кожусі спали діти — дві дівчинки, і в одній я відразу впізнав Мілдред. Я підійшов ближче, присів у неї в головах.

— Ви зібралися їхати, чи що? — здогадалась Ейвота.

— Так. Просто хотів попрощатися з маленькою.

— А з міледі?

Я не відповів. Дивлячись на Мілдред, не міг втриматися, щоб не доторкнутись до її щоки. У відповідь моя донька зацмокала уві сні липкими від солодощів губами.

Я кивнув Труді й рушив туди, де паслися стриножені коні, відшукав Набіга та почав його гнуздати. Поправляючи торби, подумав з гіркою посмішкою, що так і не віддав Гіті подарунка, перлово-сірого атласу. Доведеться послати його в Тауер Вейк зі слугою.

Позаду зашелестіла волога трава.

— Едгаре!

Вона стояла в мене за спиною, тендітна й срібляста у місячному світлі. Справжня Фея Туманів. Груди її здіймалися, ніби вона бігла.

— Ти їдеш?

— Так, уже пізно. Не хотів тебе тривожити. Але це добре, що ти прийшла — маю для тебе подарунок.

Я застромив руку в торбу й простяг їй тугий згорток. Шовковиста тканина вигравала в похмурому світлі примарним блиском.

— Я привіз його з самого Єрусалима. Ти будеш найпрекрасніша за всіх у Денло, якщо пошиєш собі вбрання з цього атласу.

Гіта прийняла дарунок, але навіть не глянула на нього.

— Дякую.

Вона перевела подих.

— Ти й справді пам’ятав про мене навіть там, у Святій Землі?

Я знизав плечима.

— Навіщо запитувати? Ти завжди зі мною, завжди в моєму серці.

У світлі місяця я бачив її широко розплющені очі, здивовано підняту лінію темних брів і губи, від одного погляду на які в мене починало калатати серце. Але я зумів опанувати себе.

— Прощавай, Гіто. Я мушу їхати.

— Мені провести тебе?

— Буду радий.

Досить довго ми йшли мовчки. Дзвякали вудила Набіга, шелестіла трава. У місячному світлі над луками струменів туман. Від лісу долинали шерехи, часом чувся сміх. Такої ночі чимало пар усамітнювалися під його покровом. Закохані втратили голови, захмеліли від щастя. Так було завжди. Саме повітря в такі ночі просочене ароматом пристрасті.

Я ж ішов за якихось два фути від жінки, якої бажав понад життя, не сміючи й думати про те, щоб доторкнутися до неї. Я хотів відгородити й уберегти її від себе…

Нарешті я зупинився.

— Тепер повертайся, Гіто.

Вона мовчала. Тугими поштовхами кров била в мої скроні.

— Повертайся. Інакше я не впораюся з собою. Обійму тебе… і більше не відпущу.

Вона похитнулася, немовби відчула раптову кволість. Дорогоцінний атлас випав із її рук.

— О, якби ти тільки обійняв!

У цьому голосі звучало жагуче благання, і все моє тіло простромило тремтіння. Я жадібно, поквапливо цілував Гіту, наново пізнаючи смак її губів, аромат її волосся… Мої руки, немов пригадуючи, ковзнули по її талії, торкнулися стегон. Я впізнавав ці плавні вигини, їхнє тепло й пружність… Її пестощі доводили мене до божевілля. Вона відповідала з шаленим запалом.

Чому ми жили без усього цього? Чому?

У мене не було відповіді й не було часу шукати її. Нехай трапиться те, що повинне трапитися…

Я підхопив Гіту на руки, поніс її під склепіння лісу.