Щаслива суперниця

Епілог

Лондон, 22 травня 1136 року.

Йому накинули на плечі мантію, розкішну, з важкого пурпурового сукна з пухнастим горностаєвим попліччям. На голові зграбно сиділа висока корона з зубцями-трилисниками, засіяна величезними сапфірами й облямована рядом молочно-білих перлин.

— Государю, ви просто чудові!

Стефан це знав. Власне відображення в дзеркалі, великому листі посрібленої міді, припало йому до смаку. Царственний зріст, велична постава, кучеряве волосся до пліч по моді хрестоносців. Новий король не міг відвести від себе погляду, але не хотів, щоб це замилування собою, яке не личить воїнові, помітили інші. Наказовим жестом він вислав усіх із покою.

У це світле Христове Воскресіння він уперше по-справжньому почувався королем. Адже сьогодні його визнали всі — друзі й недруги, духівництво й знать. Усі вони з’їхалися в Лондон, щоб бути присутніми на врочистій месі у Вестмінстерському абатстві, а потім разом із королем брати участь у святах і веселощах, які він влаштовував для жителів свого вірного міста Лондона.

Так буде сьогодні, але всього за кілька місяців до цього…

На сірому вогкому світанку Стефан з невеликим загоном висадився в порту Дувра. У фортецю їх, однак, не впустили, тому що її комендантом була вірна людина Роберта Глочестера.

Стефан не розгубився й поквапився в Кентербері до архієпископа Вільяма — але й там на нього чекала невдача. Первосвященик не побажав визнавати Стефана королем, поки його не визнають знать і народ.

Народ? Ця думка сподобалася Стефану, і він рушив у Лондон, жителі якого шанували й любили його. І не помилився. Здавалося, все місто зібралось у Вестмінстерському соборі, коли два очевидці останніх хвилин Генріха, Едгар Гронвудський і Гуго Бігод, заявили, що колишній монарх перед смертю тричі назвав ім’я Стефана як спадкоємця на троні. І лондонці зраділи. Вони оголосили Стефана королем, благословляючи останню волю Генріха.

Стефанові на мить здалося, що він уже досяг мети, але його протверезив брат, єпископ Генрі. Лондон — далеко не все королівство, й Стефан повинен дякувати небу, що в морі затяжні шторми й войовничі нормандські барони не відають про його самоуправство.

Генрі мав рацію, і Стефан вирушив разом із ним у Вінчестер. У цьому місті зберігалася скарбниця королівства, і її необхідно було прибрати до рук. Але й там вийшла затримка. Верховний лорд-скарбник відмовився віддавати ключі й замкнувся в замку, посилаючись на присягу імператриці Матильді. Однак і цей педантичний вельможа змушений був поступитися, коли у великому Вінчестерському соборі Гуго Бігод і Едгар Гронвудський клятвами підтвердили останню волю короля.

Стефан пам’ятав, як вони вимовляли клятву. Гуго говорив без затримки, із запалом і наснагою, Едгар же невиразно бурмотів і мимрив, кожне слово доводилося тягти з нього кліщами.

Це виявилося несподіванкою, адже Стефан уже звик вважати Едгара своїм прихильником. Кров Христова! Він замовчав історію з убивством графині Бертради, повідомив усім, що та загинула в результаті трагічної випадковості, й після цього Едгар дозволяв собі вагатися! Багато хто помітив, що він забарився, перш ніж покласти руку на Біблію. Так, поза сумнівом, порушення клятви — тяжкий гріх. Але чи був він? З плином часу Стефан дедалі більше переконував себе, що саме його старий Генріх хотів бачити на троні Англії.

Так чи інакше, але ці двоє підтвердили останню волю колишніх королів, і Стефан відпустив їх. Гуго відразу подався займати посаду графа Норфолка, а Едгар поквапився до своєї прекрасної саксонки.

У Стефана ж з’явилися інші турботи. До нього зненацька взявся наймиліший братик Генрі Вінчестер. Свята правда — що вище підіймаєшся, то примарніші стають родинні узи. Й Генрі скористався хистким становищем брата, зажадав від нього хартію, за якою церква отримала б такі права й свободи, що фактично стала б незалежною від монаршої влади.

Це було нечувано, але Стефана підхльостували події. У Нормандії барони вже дали згоду визнати на престолі його старшого брата Теобальда, а Стефан ще не був помазаний на царство. Він заскрипів зубами, але дав цю хартію.

Тепер навіть архієпископ Кентерберійський став на його бік, і 22 грудня у Лондоні Стефан Блуа був коронований. Церемонія пройшла без особливої пишноти, на ній були присутні лише кілька баронів і два єпископи. Тільки городяни Лондона знову раділи й стікалися до Вестмінстера, незважаючи на вогкий сніг, що густо летів величезними пластівцями. Вони співали й танцювали, радіючи, що доклали рук до обрання короля.

Мод Блуа прибула в Англію вже після коронації чоловіка, коли трохи одужала після народження молодшого сина Бодуена. Стефан був щасливий нарешті зустрітися з нею і обійняти старших дітей. Мод розділила радість чоловіка й схвалила все, що він устиг почати.

— Дарована церкві хартія нам навіть на руку, Стефане. Тепер ми заручалися підтримкою клиру, й навіть обидва Папи будуть на твоєму боці. А Матильда залишиться без їхньої підтримки. По-перше, вона дочка Генріха, який пригноблював церкву, по-друге — вдова відлученого від Церкви німецького імператора, й нарешті, нині вона — дружина графа Анжу, відомого гонителя духівництва. Ти показав себе вірним сином церкви, того й помазаний освяченим миром, як Саул і Давид.[36] Що стосується Теобальда, я думаю, що йому вистачить розсудливості, щоб не заважати воцарінню рідного брата.

Мод мала рацію. У Римі ніхто й не подумав захищати права Матильди. А старший брат Стефана Теобальд вирішив, що з нього досить і трьох його графських корон, щоб зазіхати на спірний англійський трон. Тому коли нормандські барони прибули до Теобальда з пропозицією зійти на трон, він подякував їм, але відповів твердою відмовою.

Знать затаїлася, вичікуючи, як виявить себе новий король. А показати себе Стефану довелося негайно. Ледь він поховав із великими почестями в абатстві Рідинг тіло Генріха, як прийшла звістка про те, що банди валійців перейшли уельський кордон і спустошили долину річки Северн. Стефан, використовуючи скарбницю скупого Боклерка, що дісталася йому, набрав найманців у Фландрії, вкомплектував військо, однак вести його довелося вже не на Уельс, а на північ Англії, куди вдерлися шотландці. Король Девід Шотландський, дядько Матильди, кинувся відвойовувати англійські землі заради племінниці.

Доводилося починати царювання з військової кампанії. Що-що, а воювати Стефан умів і любив, і незабаром потіснив шотландців, завершив похід миром у Дархемі.

Але замість того, щоб кинути полки на непокірливий Уельс, знадобилося вирушити спішним маршем у Норфолк, де почалися заколоти, бо в Денло ніхто не хотів бачити своїм главою колишнього розбійника Гуго Бігода. Королівському ставленикові довелося брати штурмом місто Норідж, щоб утвердитись у власній резиденції, і це аж ніяк не додало йому популярності. Стефан був у шаленстві від того, що в Денло не зважають на його повеління, але зрештою справу вдалася владнати — колишній граф Едгар всенародно оголосив, що добровільно знімає з себе всі повноваження.

Тільки тоді Гуго Бігод пройшов обряд інвестури, а Стефан повернувся в Лондон. До цього часу влада вже почала його стомлювати. Втішало тільки те, що знать нарешті почала визнавати його повноваження й дедалі більше лордів висловлювали бажання присягати новому королеві. Збір знаті було призначено на Великдень, і до найбільшого задоволення Стефана, в Лондон прибув навіть його заклятий ворог граф Роберт Глочестер.

Двері покою стрімко розчинилися. Тільки Мод, кохана дружина, мала право без попередження заходити до його величності Стефана Блуа.

— Мілорде, чоловіче мій, у нас залишилося не так багато часу А необхідно ще раз усе обговорити.

Невисока, кремезна, вже в парадному одязі, вона стрімко перетнула покій і сіла поруч. Говорила Мод завжди чітко й стисло:

— Зараз тобі доведеться вітати свою знать у Вестмінстер-холі. Ти вийдеш до них, ведучи за руку принца Юстаса. Вони повинні побачити батька й сина разом, зрозуміти, що в новій династії збережеться наступність. І відразу підійди до Генрі Вінчестера. Й не закочуй очей! Генрі чимало для тебе зробив, до того ж, ми одна родина. Усі повинні бачити, що Блуа — це єдине ціле.

Потім вона сказала по кілька слів про кожного з лордів і прелатів, порадила, як із ким триматися. Суррею варто пообіцяти благословити його намір вирушити в Святу Землю, але за умови, що цей граф-прочанин залишить свої манори під патронатом корони. Із королевою-вдовою Аделізою краще триматися лагідно й привітно, навіть незважаючи на її поквапливий шлюб із лордом д’Обіньї, котрий порушує всі без винятку правила пристойності.

— І ось що ще важливо. Стеж за тим, щоб твій новоявлений граф Норфолк якомога рідше стикався з Робертом Глочестером, — промовила королева, поправляючи хутро на чоловіковому опліччі. — Робертові не потрібно до певного часу знати, як загинула Бертрада і як ти поквапився зам’яти цю справу.

Мод зненацька посміхнулася.

— Стефане, ти вчинив розумно, коли зробив Гуго Бігода графом Норфолка. Едгар був там занадто популярний і впливовий. Після піднесення Бігода сила Едгара піде на спад, зате в Східній Англії з’являться два закляті вороги. Жоден із них не дозволить іншому домогтися абсолютної влади в тих краях.

— А я був готовий заставлятися, що ти завжди підтримуєш Едгара, — зауважив Стефан. — Між іншим, лорд Гронвудський уже прибув до двору. І навіть із дружиною. Ти бачила її?

Мод кивнула, але на її обличчі з’явився холодний вираз. Із цього король зробив справедливий висновок, що нинішня леді Армстронг досить гарна. Мод завжди тривожилася, коли її чоловік починав цікавитися вродливими леді, тому зараз обмежилася сухим зауваженням, що хоч дружина Едгара й чарівна, але аж ніяк не така сліпуча, як Бертрада.

— Упокой, Господи, її душу! — королева перехрестилася. Тепер, коли в неї не було такої суперниці, як інтриганки Берт, вона могла дозволити собі жалощі до неї. — Що стосується самого Едгара, не забувай — він завжди був нашим другом.

— Так. Але я надто добре пам’ятаю, як він вагався, коли йшлося про мою корону.

— Стефане, — королева поклала короткопалу руку на зап’ястя чоловіка. — Врахуй: Бігод, який легко збрехав над Біблією, здатен на все заради досягнення своєї мети. А Едгар після того, як ти врятував його саксонку, залишиться нашим боржником навіки. Є один стародавній вислів: хто хоче друга без недоліків, залишиться без друзів.

Першим, кого вони побачили, виходячи з покою, був принц Юстас. Від погляду на сина в Стефана болісно стислося серце. Юстасу йшов одинадцятий рік, але хвороба шкіри, про яку лікарі говорили, що з віком вона мине, тільки ускладнилася. І зараз, щоб приховати виразки та гнояки на обличчі дитини, його густо намазали білилом і напудрили. Від цього обличчя хлопчика здавалося маскою. Але живими й пильними залишалися його дивні очі, дуже світлі, з дрібними, як голівки шпильок, зіницями. Вони пронизували наскрізь того, на кого падав їхній погляд.

Хлопчик підійшов до батька та взяв його за руку.

— Государю, було б непогано на майбутньому бенкеті отруїти бастарда Глочестера. Він відчув вашу силу й з’явився з підібганим хвостом. Однак покаже зуби за першої ж нагоди. Отруїть його — навіщо вам такий підданий?

Стефан і Мод сторопіли. А Юстас незворушно провадив, обмацуючи батька й матір своїм не по-дитячому важким поглядом:

— І будьте обережніші з колишнім графом Едгаром. Обурливо, що він привіз нову дружину, коли двір ще не забув красуні Бертради. До того ж, про смерть Бертради говорять усяке…

Мод блискавично вдарила сина по щоці.

— Мовчіть, Юстасе! Ви ще дитя, й ваша справа — мовчати.

Юстас спідлоба глянув на матір. Його посмішка була схожа на оскал маленького хижого звіряти.

У великій залі Вестмінстера зібралася чимала юрба. Усміхнені обличчя, ошатне вбрання, жвавий гомін. У день світлого Великоднього Воскресіння ніхто не хотів згадувати колишні сварки та суперечки, всі уникали брехні й інтриг. І коли Стефан, величний і сяючий, з’явився в оточенні близьких на широких сходах, негайно пролунали привітальні вигуки й оплески. Король сьогодні був милостивий. Ласкаве слово одному, посмішка іншому, царственний кивок третьому.

Тут зібралося все вище духівництво — єпископи Солсбері, Лінкольна, Кентербері, Вустера, Або. Прибув навіть відомий абат Ансельм із Бері-Сент-Едмундс, який зараз пробирався крізь юрбу, щоб король і його зберіг у своїй пам’яті.

Вища знать з’явилася з дружинами, дітьми, родичами, й Стефан поштиво посміхався Глочестеру, брав під руку й відводив у бік Норфолка, слухав гордовитого Честера. З Аделізою і д’Обіньї тримався трохи сухіше й залишився задоволений тим, що Юстас ненадовго затримався біля цієї пари. Уже його вовченя знайде слівце, щоб збити пиху з молодят. Тим більше, що Стефана зовсім не влаштовувало несподівано почате листування Аделізи з імператрицею Матильдою. До вдовиної частки колишньої королеви входили кілька великих фортець на південному узбережжі Англії — чим не плацдарм для висадження військ супротивника?

Нуднючий Суррей затримав короля нескінченними скаргами на неприхильність небес, які послали йому дочку замість очікуваного спадкоємця. Але ж він уже майже зібрався в Святу Землю, він дав обітницю, йому були видіння… Стефан сухо посміхнувся і подумки побажав цьому зануді якнайшвидше вирушити до пекла.

Саме цієї миті він помітив Едгара Гронвудського. А поруч із ним — жінку в сріблясто-сірому атласі, який гарно облягав її витончену постать. Тобто навпаки — Стефан спочатку звернув увагу на гарну жінку в зав’язаній на саксонський манір шалі, що мимоволі виділяло її серед нормандських дам, а вже потім зміркував, що це і є горезвісна вбивця Бертради, онука кровожерливого Херварда й нова баронеса Гронвуда.

Він спіймав на собі її насторожений погляд. Ця жінка розуміє, що Стефану відомо, як загинула його кузина. Але зараз його хвилювало інше. Король відзначив, що Едгар не марно так довго домагався її, бо ця жінка дійсно вродлива якоюсь прозорою, тонкою красою. І чого це Мод запевняла, що Гіта Гронвудська не зрівняється з Бертрадою?

Едгар помітив увагу короля, взяв дружину за кінчики пальців і ступнув уперед.

— Мій королю!

Він схилився в поклоні, притискаючи руку до грудей. Леді Гіта опустилася в низькому реверансі — переливчасті відблиски заковзали по складках сукні.

— Радий бачити вас, добродії, — кивнув Стефан. — Про вас, міледі, я досить багато чував.

Вона, схоже, стривожилася й кинула запитливий погляд на чоловіка. Але Стефан уже вимовляв довжелезний комплімент, висловлюючи надію, що їхній шлюб із Едгаром виявиться вдалим.

— А як здоров’я вашого сина?

— Дякую, государю. Він уже одужав. І хоча наш син породжений передчасно, небеса були прихильні до нас і зберегли його.

— Сподіваюся небеса й надалі будуть до вас прихильні, мілорде Едгаре. Особливо, якщо ви й надалі залишитеся нашим відданим слугою.

Це був прозорий натяк. Стефану була необхідна підтримка настільки багатого й могутнього підданого.

— Сподіваюся ви з дружиною будете частими гостями при дворі, — посміхнувся король.

— Це найбільша честь для нас, — поклонився Едгар.

— Я ж бо завжди ставився до вас особливо приязно. У вас є прохання? Користуйтеся нагодою, поки ваш король у доброму гуморі.

Вони перезирнулися. Едгар ледь помітно кивнув.

— Государю, я й справді хочу попросити за одну людину. Це мій родич і друг сер Гай де Шампер. За колишнього царювання він був ізгоєм, але він чудовий воїн, і якщо ви подаруєте йому пробачення, у вашої величності не буде вірнішого й досвідченішого лицаря.

Едгар затнувся, бо помітив, як змінилося обличчя короля, вмить стало холодним і похмурим.

— Чи відомо вам, мілорде, що оний сер Гай уже виявив себе як негідний підданий, бо пристав до валійців у їхньому розбійницькому рейді на долину Северна?

Едгар скрушно зітхнув.

— Це чисте непорозуміння, государю. Навряд чи сер Гай відкрито повставав би проти вас, якби йшлося про зміну влади. Напад валійців стався на самому початку року, коли на заході королівства ще нічого не знали про воцаріння Стефана Блуа. Пристаючи до валійців, Гай де Шампер домагався лише одного: повернути свої манори на англо-уельському кордоні, якими беззаконно заволодів абат Шрусберійський.

— З яким запалом ви просите за цього злочинця! — різко перебив король. — Може, ви зважитеся заступатися ще й за якогось Хорсу з Фелінга? Як я чув, він теж ваш родич?

Едгар на мить розгубився.

— Так, ми не чужі з Хорсою. Але те, що я вигнав його за мого перебування правителем Денло, було справедливо й…

— Свідчить про ваше легкодумство, — знову перебив Стефан. Привітності в його голосі не залишилося й близько, очі недобре мружилися. — Хіба коли ви були правителем, не відали, що Хорса з Фелінга — бунтівник? І замість того, щоб замкнути негідника в фортеці, ви відпустили його. А він відразу пристав до наших ворогів шотландців і вирізнявся особливою жорстокістю в битвах проти нас під час останньої кампанії.

Едгар мовчав, стискаючи пальці дружини, які здригалися в його руці. Багато хто вже дивився на них, бо помітив гнів короля. Тільки коли поруч зі Стефаном виявилася Мод і м’яко взяла його під руку, король пом’якшав.

— Боюся, що ваше прохання стосовно Гая де Шампера нездійсненне, — промовив він уже спокійніше. І зненацька запитав: — Яке ім’я ви дали вашому синові?

— Свейн.

— О, старе саксонське ім’я! Що ж, як і колишній государ, я маю намір бути добрим батьком обом моїм народам. І коли ваш маленький сакс Свейн підросте, гадаю, йому знайдеться місце в почті принца Юстаса.

Король озирнувся й підкликав до себе сина, який і досі допікав нещасній Аделізі. Потім, під руку з королевою, другою рукою утримуючи при собі принца, король Стефан рушив до групи священнослужителів у високих митрах, і йому відразу піднесли списки хартії для підпису.

Ох, ця вже хартія! Але як приємно було начертати: «Stephanus Dei Cratia Rex Anglorum».[37]

— Уф, — відсапалася Гіта. — Який же мінливий настрій у його величності!

— Такий Стефан, — відповів чоловік. — «Після того, як висловиться, він починає думати. Після того, як зробить, хапається за голову», — глузливо процитував він і посміхнувся дружині. — У кожному разі, найгірше вже позаду, й ми цілком зможемо з ним домовитися.

Гіта замислено насупилася.

— Бідолашний Гай! Йому й справді призначено бути вічним вигнанцем.

— Він не пропаде, — запевнив Едгар. — Можливо, ми про нього ще почуємо. І якщо він не поверне своє в Англії, то вже в Уельсі точно не випустить із рук.

Про Хорсу не було мовлено й слова.

Цієї миті вдарив дзвін, і вся знать та духівництво слідом за королем рушили до виходу. Настав час великодньої меси. З Едгаром і Гітою розкланювалися, і вони поштиво відповідали на вітання.

— Ти задоволена, що я взяв тебе до двору? Тобі тут подобається? — запитав Едгар.

— Так. Тут цікаво. Адже я ще ніколи не залишала Норфолкширу.

Раптом її рука, що лежала на згині чоловікового ліктя, здригнулася. Повз них саме проходив граф Роберт Глочестер.

— О небо! — тихо зойкнула Гіта. — У нього очі точнісінько, як у…

Вона не доказала — але Едгар усе зрозумів.

— Ти ще й досі не можеш забути останніх слів Бертради? Не думай про це. Вона вже ніколи не зможе шкодити нам. Ти моя дружина, у нас чудові діти, а решта… Думаю, правління Стефана не принесе нам значних неприємностей. Ну ж бо, посміхнися, моє Місячне Сяйво, моя Фея Туманів, прекрасна леді Гронвуда!

Так, сяючи посмішками, вони вийшли на залиту золотим сонячним світлом площу перед Вестмінстерським абатством.

Це відбулося в світле Великоднє Воскресіння 1136 року.