Щаслива суперниця

Розділ 6 Гіта

Листопад 1135 року.

Цей рік був так насичений подіями, що я майже не заглядала в Тауер Вейк. Мене з головою поглинули Гронвуд, торгівля вовною, сукновальні в Норіджі, справи, любов Едгара, турботи про Мілдред, полювання, бенкети, великий турнір, дитя, що ворушилося в мені.

Це був рік небувалого щастя, й навіть мої тривоги відступили. Але я не зважилася б вирушити до старої вежі мого діда, та ще й на сьомому місяці вагітності, якби не повернення графині в Норфолк.

Останнім часом я зовсім не згадувала про неї. З якого дива мені було думати про Бертраду, коли від неї не було звісток, а в Денло всі визнали наш союз із Едгаром. Часом я й сама забувала, що ми не повінчані.

До того ж, Едгар повернувся з Руана з новими почестями замість передбачуваної опали. Уже й не знаю, що змусило Генріха подивитися на події крізь пальці. Чи то йому набридли вічні сварки з дочкою, чи він вирішив, що згодом Бертрада впокориться з тим, що в її чоловіка є ще одна дружина. Швидше за все, в короля були інші турботи, і він не побажав морочитися з цим.

Але тепер з’явилася Бертрада.

Спочатку Едгар, не бажаючи тривожити мене, спробував приховати її повернення, що було неможливо й навіть наївно — адже повернулася його законна дружина. До того ж, він стривожився, бо як інакше можна було пояснити його незвичайну поведінку — несподіваний від’їзд, швидке повернення, метушливість. Я надто добре його знала, щоб не здогадатися: щось не те відбувається. А живучи в велелюдному Гронвуді, де раз у раз хтось їде та повертається, просто неможливо не почути всіх новин.

Тож про прибуття Бертради я довідалася вже наступного дня, але не виказала, що мені відомо про це. Ось тоді-то до мене й прийшло рішення. Нехай Едгар усе залагоджує, а я відлучуся, щоб дати лад дідовій садибі. Навіть негода не зупинила мене, тим більше, що зливи припинилися й виглянуло незвичне о цій порі сонце. Було навіть приємно вирушити в невеличку подорож.

Коли я повідомила про свій намір, Едгар запротестував:

— Ні, Гіто, я не хочу щоб ти їхала. Та ще й у твоєму стані.

При цьому вигляд він мав винуватий. Бо як би не ставився він до Бертради, як би рішуче не був налаштований на розлучення, мене не полишало відчуття, що він жаліє її.

І це було нестерпно. Від однієї думки про цю жінку в мене хололи руки й стискалися кулаки. Якби моя воля, я б із найбільшим задоволенням знищила це глибоко зіпсуте й небезпечне створіння. Я не могла пробачити їй ні спроби погубити Мілдред, ні загибелі Адама, ні того, що мені довелося знести у фенах і тоді, коли мене намагалися силоміць віддати за Хорсу.

Для мене ця жінка була смертельним ворогом — і я не мала сили залишатися там, де могла з’явитись вона.

Тому я наполягала на від’їзді й змусила Едгара поступитися.

Він не сперечався, бо ніколи й ні за що не сперечався зі мною. Лише простежив, щоб я вирушила на найсумирнішому жеребці, на якому замість звичайного сідла було особливе сидіння зі спинкою й підставкою для ніг. Правити конем у ньому було не надто зручно, та й їхати доводилося тільки кроком, але це не спричиняло мені значних незручностей. Так, не поспішаючи й без особливого клопоту, я дісталася до Тауер Вейк.

Перепочила в своїх покоях у старій кремінній вежі, а зранку поринула в справи. І турботи в господарстві вивели мене з тієї напруги, що не полишала з першої хвилини, коли довідалася про повернення Бертради. Я вірила Едгару й сподівалася, що він знайде спосіб позбутися цієї жінки. Кілька днів я не мала про графа й графиню Норфолкських ніяких звісток. Але не встигла почати тривожитися, як у Тауер Вейк примчав Едгар — саме в переддень дня Святої Хільди.[33] Я ще здаля побачила, як він мчить насипом дамби до Тауер Вейк, і відразу забула про всі свої сумніви та поквапилася вниз внутрішніми кам’яними сходами.

Коли я спустилася, Едгар уже був там. Побачив мене, розкрив обійми — легкий, збуджений, стрімкий, а я взялася пустотливо й жагуче цілувати його, кошлатячи пальцями шовковисте волосся мого коханого. Кутиком ока помітила, як став на порозі Утред, посміхнувся у вуса та вийшов і дорогою прихопив за вухо хлопця-слугу, що витріщався на нас із роззявленим ротом.

Коли минули перші хвилини зустрічі, я запитала про справи з Бертрадою.

— Не думай про неї, — безтурботно відповів Едгар, здмухуючи з мого обличчя пасма, що вибилися з-під запинала. — Вона поїхала, і Бог їй суддя.

— Поїхала? Так швидко? Куди?

— Мої люди провели її до межі графства. Мабуть, подалася мочити слізьми сутану преподобного Ансельма. Або вирішила навідати свого коханця Гуго Бігода.

— Коханця? Раніше ти ніколи не називав їх коханцями.

Щось темне, скажене промайнуло в очах Едгара. Але він відразу посміхнувся й жартівливо сказав, що не зобов’язаний стежити за тими, з ким плутається його колишня дружина. Уже й не знаю, що відбулося між ними, але Едгар тримався так, немовби все, що має відношення до Бертради, уже в минулому. Дай-то Боже!

Не бажаючи більше згадувати про Бертраду, я засипала Едгара запитаннями про Мілдред і справи в Гронвуді, а сама повідала й про тутешні новини, повідомила також побіжно, що завтра збираюся відвідати обитель Святої Хільди, помолитися в тамтешній каплиці й побачитися з Отилією. Я вже відіслала їй звісточку зі слугою, і вона чекає на мене.

Едгар насупився, не надто втішений почутим.

— Як же так? Я їхав сюди, сподіваючись відвезти тебе з собою. Гронвуд без господині спорожнів, та й Мілдред сумує.

У мене стислося серце. Мілдред, моя маленька пустунка… Але ж вона з Кларою, і дружина Пенди присохла до неї, як до рідної. Хто б міг подумати, що ця легковажна особа виявиться такою чудовою нянькою? Мабуть, це тому, що в неї поки що нема своїх дітей.

Довелося сказати Едгару, що навряд чи я поїду в Гронвуд разом із ним — тим більше, що вже завтра він повинен вирушати в Норідж, щоб супроводити партію коней, куплену тамплієрами. Для Едгара це важлива угода, але й він повинен зрозуміти, що для мене не менш важливо зустрітися з сестрами із обителі Святої Хільди в день поминання цієї великомучениці.

Зрештою ми вирішили, що Едгар переночує в Тауер Вейк, завтра поїде в Норідж, а я вирушу в монастир. І як тільки він скінчить справи, відразу повернеться по мене в обитель.

Про це й багато про що інше ми говорили в залі вежі мало не до сутінок. Ми не бачилися зовсім недовго, але ніяк не могли досхочу насолодитися товариством одне одного. Коли й справді почало смеркати, Труда звеліла подавати трапезу.

Після того, як я призначила її чоловіка Цедріка управителем у Тауер Вейк, Труда знову розквітла. Ходила поважно, вбиралася в дорогі тканини, й навіть її надмірна гладкість почала спадати. І ледь я з’явилася в старій вежі, як вона всі вуха мені протрубила, що добре було б прилаштувати її дочку Ейвоту в Гронвуді.

І зовсім даремно. Я любила Ейвоту, але воліла тримати її ближче до чоловіка. У багатолюдному Гронвуді кокетуху-саксонку підстерігало б забагато спокус. Навіть Клара вгамувалася, коли стала дружиною Пенди, та щойно до замку приїздив Саймон, з нею починало діятися недобре — вона нервувала, чепурилася, била посуд і ставала напрочуд неуважною.

До свого подиву, я помітила Саймона серед людей, котрі супроводили Едгара. Останнім часом стосунки з цим французом у мене розладналися. Не дуже давно я зажадала, щоб він оженився на збезчещеній ним дівчині, але француз відповів настільки глузливо та непристойно, що я почала ігнорувати його. Він потрібен Едгару, але я не маю потреби в спілкуванні з ним. Я запитала, навіщо Едгар узяв із собою Саймона, й він пояснив, що вирішив забрати муляра з Гронвуда, щоб не бентежити Клару й не виводити з рівноваги Пенду. А Саймон сам напросився — тут, бачте, якась місцева дівка народила йому сина й він хоче глянути на дитину. У цього спритного хлопця бастарди по всьому графству.

Отже, ми сиділи у вежі, віддаючи належне Трудиним стравам, і Цедрік розпитував Едгара про події в Нормандії.

Цікаво було спостерігати, як мирно розмовляють рів і граф Норфолкський. Тільки в саксів зберігалася ця патріархальна простота. Із приводу можливого військового зіткнення Едгар зауважив, що хоча війська по обидва боки готові й граф Анжу вже мав намір виступити, несподіване нездужання Матильди змусило його почекати. Матильда вагітна, й вагітність протікає настільки важко, що Жоффруа воліє залишатися з дружиною. Король же, коли довідався про нездужання дочки, також не поспішає завдавати удару та розважає своїх васалів ловами поблизу Руана.

Про війни й політику чоловіки можуть говорити нескінченно. Тому я пішла до себе, щоб прочитати привезеного Едгаром листа від Ріган — тобто сестри Бенедикти. Вона завжди писала жваво та яскраво, тому я, котра ніколи не бувала в Шропширі, завжди була непогано поінформована про те, як справи в цьому графстві. Ріган уже була старшою черницею, а тепер повідомляла, що незабаром може стати помічницею пріореси. Едгар часом посміювався, що не буде нічого дивного, якщо вдова його брата років за два сама стане ігуменею, а там, гляди, й святою. Але з цього листа я довідалася, що в Ріган почалася смуга неприємностей, пов’язаних із появою в Шрусбері її брата Гая. Вона з ним не бачилася, але їй стало відомо, що Гай спробував вступити у володіння родовими манорами. Однак абат — піклувальник цих земель, повстав проти цього, знаючи, що Гай не в пошані у короля. Він послав у ці манори своїх людей з наказом схопити нежданого спадкоємця, і Гаю довелося заховатись у прикордонному зі Шропширом Уельсі, де завжди приймають англійських втікачів. Там він зібрав загін хвацьких хлопців і почав справжню війну проти абата за свої володіння, що негайно відбилося на сестрі Бенедикті, котру абат оголосив мало не підбурювачкою.

Про Гая читала я з хвилюванням. Я щиро заприязнилася з цим лицарем, котрий врятував нам із Едгаром життя. У нього була дивна вдача — він був сповненої енергії, нестримний у почуттях і нерозважливо сміливий. Часом мені спадало на думку, що якби моє серце не належало Едгару, я могла б закохатися в Гая, бурлаку та невдаху, як закохувалися в нього багато молодих дам і дівчат. Від цих нескромних думок дитя в моєму череві, ніби засуджуючи матір, неспокійно засовалося. Ця жвава дитина іноді виробляла таке, що я не могла ні присісти, ані прилягти. Але я була нескінченно вдячна Господові за те, що він послав нам це дитя. Після всього, що нам довелося пережити, це було знаком з небес, що я чиню правильно, залишаючись із Едгаром. І найбільше я хотіла подарувати своєму коханому сина. Едгар обожнював Мілдред, і я не сумнівалася, що його любов не зменшиться з появою другої дитини, але знала, як він хоче, аби народився той, хто продовжить рід Армстронгів.

Коли до мене нагору зійшов Едгар, я вже дрімала. Він ліг, намагаючись не потривожити мене, але я відчувала його погляд, чула його схвильований подих, і посміхаючись, не розплющуючи очей, потяглася до нього.

Як я любила його обійми, запах його шкіри, пахощі його волосся, силу й надійність його рук! Інші жінки не зважуються займатися цим, виношуючи дитя, але коли в нас із Едгаром спалахувала пристрасть, не піддатися їй було неможливо. Він пестив і цілував мене доти, поки я, вже не володіючи собою, не почала сама благати, щоб він узяв мене.

Я обожнювала його тихий радісний сміх, обожнювала відчуття його в собі… І не мало значення, що тепер ми кохалися не так, як зазвичай. У цьому була особлива витонченість. Мені не заважав мій живіт, усе було таке природне й прекрасне… І незабаром я почала задихатися й заплющила очі, поринаючи в солодку, спекотну знемогу, що заповнила все тіло. А коли чуттєвий порив затрусив наші тіла, я скрикнула, бо не зуміла стриматися…

Стомлені й щасливі, ми приходили до тями, й раптом я з подивом побачила на смаглявих щоках коханого доріжки, залишені слізьми. І коли я взялася їх ніжно стирати, Едгар відвів мою руку й промовив:

— Я безмірно люблю тебе. Усе це…

Заснула я безтурботно, як щасливе дитя. А коли вранці розплющила очі, Едгара вже не було поруч.

Із Тауер Вейк ми виїхали, коли вже зовсім розвиднілося. Мене супроводили вірний Утред, троє охоронців і Труда. Довелося прихопити й Саймона-муляра, що мав намір дорогою навідати породіллю, хоча його присутність не була мені особливо приємна.

За останні два дні похолоднішало, все навколо було вкрите пухнастим інеєм. Руді очерети перетворилися на срібні, плеса фенів блищали, як шліфоване олово, на гіллі дубів шаруділо промерзле листя, що так і не встигло опасти. З ніздрів у коней виривалася біляста пара, але в плащі, підбитому кунячим хутром, мені було тепло.

Ми їхали кроком недавно прокладеною греблею, і один із супровідників дбайливо вів мого жеребця на вуздечку. Час від часу вони змінювали одне одного, поки нарешті не дійшла черга до Саймона, котрий рухався так обережно, що ми з ним навіть трішки відстали від решти.

Раптом він запитав:

— Чи не мучить вас сумління, міледі, що ви як пані живете з графом, у той час як його законна дружина змушена поневірятися?

Я мовчала, бо сторопіла від його запитання. Адже Саймон добре знав, хто така Бертрада, й повинен був усвідомлювати, що свою долю вона цілком заслужила.

— Ви не відповідаєте, міледі? Для вас було б набагато краще зустрітися з графинею й домовитися про все полюбовно. Це куди чесніше й більш гідно, ніж налаштовувати проти неї чоловіка.

— Звідколи це, Саймоне, ти почав захищати права графині? До того ж, я не надто схильна до того, щоб зі співчуттям вислуховувати пісень про гірку долю Бертради Нормандської!

Він кивнув, ніби почув саме те, чого очікував.

Ця коротка розмова залишила неприємний осад, і коли Труда притримала свого коня та прилаштувалася поруч зі мною, я зітхнула з полегшенням. Настрій у мене покращав тільки тоді, коли в тихому полуденному світлі попереду заманячіли високі покрівлі монастиря Святої Хільди.

Ще під’їжджаючи до обителі, я помітила незвичайне пожвавлення біля її стін. Спочатку вирішила, що це з’їхалися околишні жителі до врочистої меси з нагоди дня великомучениці Хільди. Але коли ми виявилися в самому монастирі, я зрозуміла, що крім парафіян тут присутній почт абата Ансельма, який несподівано наскочив з візитом.

Навряд чи ця зустріч могла зробити мені приємність. Я навіть пожалкувала, що відпустила свій супровід, але, намагалась триматися так, ніби нічого й не сталося. Відразу подалася розшукувати сестру Отилію.

І тут мене очікувало розчарування. Виявилося, що в Отилії тяжко занедужала мати, звістку про це було отримано тільки вранці, й моїй подрузі довелося терміново поїхати. Було й ще дещо дивне — сестри, які зазвичай тепло вітали мене, цього разу мали якийсь розгублений вигляд і, здавалося, уникали розмов зі мною.

А коли на порозі церкви з’явився мій колишній опікун, то щойно побачив мене, відразу вибухнув громовими викриттями:

— Дивіться, добрі християни! Ось прибула блудниця, що живе в гріху зі своїм згубником! Вона не прагне заховатися від миру й оплакувати своє падіння, ні — в неї вистачає нахабства, щоб перебувати в святій обителі та виставити на загальний огляд свою ганьбу!

І він вказав пухким перстом на мій живіт.

Мені стало недобре, але на моє щастя наперед виступила ігуменя Бріджит. Зізнаюся, я була не надто високої думки про цю особу, яка постійно підлещується до знаті та випрохує пожертви. Але зараз ігуменя не могла не врахувати того, що я зробила для обителі, та стала на мій бік. Вона попросила абата бути поблажливим до вагітної жінки, яка прибула, щоб ушанувати Святу Хільду.

Преподобний начебто вгамувався, але виявилось, що він просто вичікує. Коли винесли раку з мощами й парафіяни піднесли моління святій, Ансельм розпочав проповідь і перетворив її на люту викривальну промову.

— Свята великомучениця Хільдо, чиста й непорочна діво, кого тільки не доводиться тобі терпіти біля себе в своє свято! Чи мислима річ, щоб у обителі, де шанують велику святу Хільду, з почестями приймали настільки мерзенну блудницю!? Гляньте на цей виплодок пекла! Господь, який утримує її над безоднею, відчуває тільки відразу до таких, як вона. Ця жінка проклята навіки за свої гріхи, й пломінь Господнього гніву пожере її, якщо вона не покається!

Нічого не скажеш, преподобний умів володіти своєю паствою — незабаром я помітила, що навколо мене люди почали задкувати, немов я була прокаженою. Я зібрала волю в кулак і зберігала незворушність, намагаючись думати тільки про те, що перебуваю в обителі, в якій пройшли моє дитинство та отроцтво.

Абат, однак, не вгавав. Якщо він і згадував про святу Хільду, то тільки для того, щоб спершу віддати хвалу її чеснотам, а по тому з подвоєною злістю накинутися на мене.

— Злодіяння та гріхи таких, як ця нерозкаяна грішниця, ранять серце святої Хільди, й за це гнів Божий упаде на блудницю. Гляньте, гляньте ж бо на цю жінку в хутрах! Хіба вона прибула сюди вшановувати святу? Ні, вона з’явилася, щоб отруїти ваше свято своєю мерзенною присутністю, і за це її також очікує кара Господня!

Я повернулася та вийшла з церкви. Найбільше мені хотілося негайно поїхати. Але чи не цього домагався Ансельм? Схоже, про це думала й добра сестра Стефанія — черниця, котра колись переписувала зі мною рукописи, а тепер поквапилася втішити мене.

— Не варто тобі, Гіто, з’являтися на вечірній трапезі, — промовила вона. — Преподобний страх який лютий. Він доведе тебе до розпачу, а в твоєму стані це не на добро. Побудь поки що в малій каплиці, а там, гляди, матінка ігуменя й вгамує святого отця.

Найменше я сподівалася на те, що ігумені Бріджит вдасться вплинути на Ансельма, але все-таки послухалась поради доброї черниці. Єдине, що втримувало мене тут — це думка, що ввечері по мене повинен прибути Едгар, та й не хотілося швидким від’їздом принести зловтішне задоволення абатові. І я взялася палко молитися біля статуї святої, просити її заступництва та захисту.

Однак і помолитися спокійно мені не вдалось. Не минуло й півгодини, як у каплицю ввійшли кілька людей з почту Ансельма, вгледіли мене та почали вивергати всілякі мерзенні речі.

Зрештою я не витримала. Однак коли спробувала полишити каплицю, вони загородили прохід, і далі глузуючи. Я на мить злякалася, але потім вирішила — не насміляться ж ці негідники скривдити вагітну жінку під склепінням храму!

Щоб зайве не випробовувати долю, я швидко пройшла бічним виходом каплиці в гербаріум і засунула за собою зовнішній засув. Зробила це саме вчасно, бо ці негідники рішуче рушили за мною та заходилися грюкати в двері.

Я стояла посеред грядок із лікарськими травами, відсапуючись. Давно колись саме цими дверима я вийшла, щоб назавжди полишити обитель. І тепер відчувала те саме бажання. Тихого прихистку мені тут напевно не знайти. Ансельм і його люди взялися будь-що-будь вигнати мене з монастиря. І хоча в листопаді смеркає рано, краще мені поїхати, не чекаючи на Едгара. Я надто вразлива, щоб довго зносити образи й знущання.

І все-таки я дочекалася сестри Стефанії, котра принесла молоко, хліб і мед. Мені довелося їсти на ходу, як старчисі, що отримала милостиню, і як не намагалась я стриматися, сльози заюшили з моїх очей.

— Тобі не можна так засмучуватися, — шепотіла Стефанія, втираючи кутиком свого апостольника мої сльози. — Але краще б тобі поїхати. Мені гірко де казати, адже сестри в обителі люблять тебе, як і раніше. Але преподобний… Наскочив, як сніг на голову, й немовби заздалегідь знаючи, що ти приїдеш, почав лютувати ще до твоєї появи. Давай-но я гукну твоїх людей, та тихцем вирушайте. І хай пробачить нам свята Хільда за те, що ми так повелися з нашою дівчинкою…

Однак виявилося, що вибратися з обителі не так і просто. Мої люди, впевнені, що я допізна затримаюся в монастирі, подалися в Даунхем побенкетувати за кошт Саймона, який виставив частування з нагоди народження сина. У селі, яке виросло за останні роки біля стін обителі, залишилися мій вірний Утред, його мати Труда й сам Саймон, який з невідомої причини відмовився пити зі стражниками. Але я була задоволена, що хоча б вони тут, і звеліла мулярові й Утреду осідлати мого жеребця. І між іншим помітила, що між Утредом і Саймоном за цей час немов кішка пробігла.

Труда пояснила:

— Утред гнівається на Саймона за те, що той відпустив охорону. Мій син, тільки-но вгледів у монастирі Ансельма, насторожився, а Саймон узявся повторювати, що його й Утреда цілком достатньо, щоб супроводити вас. Ну, і я, між іншим, теж не клунок.

Труда вочевидь не відчувала особливої приязні до іноземця-муляра. Але Саймон не звертав на це жодної уваги. Він жартував, жваво теревенив і насвистував — ніби й не було тієї похмурої заклопотаності, з якою ще сьогодні вранці він ставив мені безглузді запитання про Бертраду.

Я ж зітхнула на повні груди тільки тоді, коли ми досить далеко від’їхали від обителі святої Хільди. Місцина поросла лісом, під копитами коней шелестіло опале листя, а холодний захід яскраво червонів за гіллям дубів і буків. До вечора мороз поміцнішав, стояла цілковита тиша.

Я поклала руку на живіт і тихо розмовляла з малям, просила в нього пробачення за те, що дозволила собі так розхвилюватися. І ще мене засмучувало, що я забула сказати Стефанії, аби передала Едгару, коли він з’явиться, що ми вирішили повернутися в Тауер Вейк.

Зненацька попереду почувся гамір — схоже, Саймон і Утред знову зчинили лайку. Ми саме перебували на роздоріжжі, де підносився масивний кам’яний хрест, і мої супутники зупинили коней та про щось палко засперечалися.

— Міледі, — звернувся до мене муляр, — напевно не трапиться нічого лихого, якщо ми зробимо невеличкий гак і проїдемо повз церкву Святого Дунстана. Мені необхідно глянути, як зберігаються інструменти на будівництві.

— Твоя турбота, ти і їдь! — брутально перебив муляра Утред.

Але Саймон не вгавав. Під’їхав ближче та взявся переконувати мене, що мушу глянути на дивовижну дзвіницю з небаченими ребристими склепіннями й стрілчастими вікнами, котру він зводить у фенах. Зазвичай муляр міг годинами розповідати про свою роботу, але зараз мені несподівано здалося, що він неприродно злий і напружений.

Коли ж і Труда підтримала Утреда, Саймон остаточно розлютився. Схопив мого жеребця за вуздечку та почав заводити на лісову стежку. Зізнаюся, я навіть розгубилася, коли Утред підскочив упритул і почав тіснити Саймона своїм конем. Вони мало не билися, вириваючи один у одного поводи, поки мій жеребець не почав непокоїтися. Я скрикнула.

Усе подальше відбулося миттєво. Утред озирнувся на мій крик, і відразу Саймон вихопив свого тесака й завдав йому удару під ребра. Я бачила, як Утред рвучко відкинувся, намагаючись вихопити меча, але Саймон ударом ноги скинув його з сідла, перехопив повід мого коня та помчав, тягнучи мене за собою. Позаду нестямно закричала Труда.

Мені нічого не лишалося, як вчепитись у гриву коня й щосили намагатися зберегти рівновагу. Жахлива думка простромила мене: Саймон втратив розум.

Ми промчали крізь гай, кілька разів звертали, а муляр і далі нахльостував коня, волочачи мене за собою. Коли ми ненадовго виявилися на відкритому просторі, далеко попереду на тлі багряної смужки пізнього заходу майнули обриси високої чорної дзвіниці.

Тепер ми знову мчали в півмороку крізь зарості, й гілля дерев змикалися в нас над головами. Стежки майже не було видно, й Саймону довелося трохи стримувати скажений алюр свого коня. Він озирнувся на скаку, й крізь гуркіт копит до мене долинули його слова:

— Вам необхідно з нею поговорити. Це буде справедливо. І вона дуже цього потребує.

Я нічого не розуміла й боялася його, відчуваючи себе слабкою і як ніколи вразливою. Може, коли ми дістанемося до церкви Святого Дунстана, вмовляння отця Мартіна заспокоять божевільного? Але що таке він каже? Хто ця «вона», котра має потребу в бесіді зі мною?

Приголомшена несподіванкою і шаленою скачкою, я зрозуміла це тільки тоді, коли Саймон перейшов на рівну рись й почав роззиратися навсібіч, ніби очікуючи когось зустріти.

Так і сталося — п’ятеро вершників виїхали з заростів нам назустріч. Я вдивилася й спочатку впізнала тільки одного з них — під каптуром майнуло обличчя Гуго Бігода. О, заступися за мене Свята Хільдо! Зустріч із цією людиною не обіцяла нічого доброго.

І тут до мене долинув голос Саймона:

— Я привіз її, міледі, і, думаю, ви зумієте з нею домовитися. Адже вона, бачить Бог, зовсім непогана дівчина.

Він звертався до вершника на світлому коні. Той був у чоловічому одязі, але коли каптур було відкинуто рукою, затягнутою в рукавичку, я побачила, що переді мною графиня Бертрада.

Це було схоже на лихий сон. Мій лютий ворог, моя суперниця — і я була цілковито в її владі. Я не могла ні зрушити з місця, ні відвести від неї погляду. Ця жінка може зробити зі мною що завгодно. Всім тілом, навіть на відстані, я відчувала її ненависть, її подих, що відгонив сіркою, як у самого сатани.

— Тобі допомогти, Берт?

Здається, це промовив Бігод.

Я зацьковано озиралася, намагаючись відшукати шлях до втечі. Але я була така важка й незграбна! На повільному жеребці, в непридатному для швидкої їзди сідлі. А ці люди були озброєні, вони чекали на мене тут, маючи намір зробити те, до чого їх підбурювала Бертрада, в цьому я не сумнівалася. Темний морозяний вечір, глушина, пустельна місцевість — ніхто ні про що не здогадається. І Едгару ніколи мене не знайти.

— Що, дівко, боїшся? — нарешті розімкнула вуста Бертрада. — День за днем, місяць за місяцем ти тріумфувала наді мною. Але тепер настала й твоя черга.

— Едгар не пробачить тобі цього. Він…

— Хто такий Едгар? Та й де він?

І вона розсміялася так, що в мене застигла в жилах уся кров. Одного разу я вже була у владі цієї жінки і її людей. І розуміла, що зараз усе набагато гірше, ніж тоді. Тому що я була не сама — зі мною була моя дитина.

Різкий брязкіт меча, який виймався з піхов, змусив мене здригнутися. Бертрада пильно втупилася в мій живіт.

— Знаєш, що зараз трапиться? Мої люди розіпнуть тебе, а я своїми руками розпорю твоє черево та подивлюся, чи схожий твій виродок на мого чоловіка. А потім запхну обидві ноги в твоє порожнє черево, щоб вони зігрілися. Ми довго чекали на тебе тут, і я встигла змерзнути.

Якщо в жаху є межа, то я її досягла. Я бачила, як вона повільно наближається до мене, і почувалася вже наполовину мертвою. Але мені ще тільки належало вмерти.

Зненацька дорогу Бертраді заступив Саймон.

— Мадам… Не варто так жорстоко лякати її. Ця жінка вагітна. Ви зможете домовитися іншим шляхом.

— Дурень! — вереснула Бертрада. — Невже ти й справді вирішив, що я принижуся до переговорів із цією тварюкою? Забирайся з дороги, або вмреш разом із нею!

Саймон глянув на мене, потім на Бертраду.

— Мадам, ви не можете так вчинити… Благаю вас…

— Гуго, забери його!

Я бачила, як Гуго зробив знак своїм людям, і вони рушили до муляра.

Цієї миті з хащі почувся тупіт копит, і він наближався. Ще не сміючи сподіватись, я озирнулася.

Марно — темною стежкою скакав самотній вершник. І це була всього-на-всього Труда, яка нарешті наздогнала нас.

Як вона зуміла в майже цілковитій темряві миттю все розглянути й зважити? Не стримуючи коня, моя стара служниця кинулася на Бертраду. Їхні коні зіштовхнулися, Бертрада встигла занести меча, однак Труда впала на неї всім тілом, і вони разом покотилися по землі.

Цієї затримки виявилося достатньо, щоб Саймон устиг вихопити свого тесака й всадити його в одного з людей Гуго. Потім він розвернув коня впоперек стежки й зчепився з іншим.

— Гіто, втікай!

І я не втратила свого шансу. Зрозуміла, що тільки пітьма й хащі можуть врятувати мене, тому зіслизнула з боку коня й кинулася в ліс. Позаду чулися вигуки, брязкіт металу, іржання коней і пронизливий лемент Труди. Але наступної миті я вже перебралася через купу галуззя й кинулася бігти, однією рукою притримуючи живіт, а другою відводячи гілки, що хльоскали по обличчі. Ледь шум позаду стих, я зупинилася, пірнула під крислатий корч і завмерла, закусила зап’ястя, стримуючи подих, що рвався з грудей. Моє серце стукотіло так голосно, що, здавалося, його чути було по всьому лісі.

Раптом зовсім близько почувся сповнений люті голос Бігода:

— Бісів муляр! І де він навчився так битися? Дивись, як уперезав мені по руці… А Жіля з Айво — обох на смерть. Який біс у нього вселився? І чого це він раптом надумав заступатися за саксонку?

— Замовкни, Гуго!

Це був голос Бертради. Від одного його звуку в мене все стислося всередині, а дитина судомно забилася в животі.

— У тебе щока в крові, Берт…

— Відчепися! Невже не розумієш, що поки ми не відшукаємо цю сучку — нічого не скінчено? Я не знатиму спокою доти, поки вона жива.

Я почула тріск хмизу, наближалися важкі кроки. І знову голос Бігода:

— Вона не могла далеко втекти. У цих кущах і без черева застрягнеш…

Потім незнайомий голос ледь не поруч зі мною промовив:

— Якщо дівка врятується й про все донесе, всім буде кепсько!

Ця людина пройшла так близько, що мало не доторкнулася до мого плеча. Я відчула в роті смак власної крові — напевне, прокусила зап’ястя. Крізь гул у вухах до мене долинув голос Бертради — вона повторювала, що потрібно продовжувати пошуки, бо звідси мені нема куди подітися.

Вони знову пройшли повз мене — з тріском розсовуючи кущі, б’ючи по гіллі зброєю, лихословлячи. Коли кроки цих трьох почали віддалятися, я безгучно підвелася й почала обережно просуватися до стежки, по кілька разів обмацуючи ногою місце, куди мала намір ступити, щоб тріск зламаної гілки не виказав мене.

Їхні коні виявилися зовсім поруч — блукали осторонь від місця сутички, стривожені запахом крові.

Я спіткнулася об чиєсь тіло — це виявилася моя Труда. Я схлипнула й провела долонею по її обличчі. Моя стара вірна служниця загинула, рятуючи мене, але я нічого не могла зробити зараз — небезпека була зовсім поруч. Ось і тіло Саймона, а поряд іще два трупи. Я обійшла їх, спробувала дістатися до найближчого коня. Це виявилася світла кобили графині. Вона стояла спокійно, та ледь я простягла руку, як кобила голосно форкнула й злякано сахнулася. За нею інші. Навіть мій незворушний жеребець протрюхикав повз мене.

З лісу почулися голоси, гамір наближався. І я знову побігла, та так, немов і не несла двох, себе й дитину. Суха гілка зачепила мою шаль, і я зірвала її з себе…

Раптом ліс скінчився. Я виявилась на відкритому просторі, де було набагато світліше, й зрозуміла, що тут мене значно легше помітити. Звернула з дороги, кинулася в зарості високого очерету. Очерет хрумтів під ногами, і я знову завмерла, присіла навпочіпки, не звертаючи уваги на те, що опинилася по кісточки в крижаній воді.

Незабаром ці троє з’явилися з лісу. Гуго кричав, що знайшов мою шаль, а значить, я десь зовсім близько, його підручний повторював щось про коней, котрі втекли, а Бертрада зосереджено мовчала. Однак незабаром неподалік від мене захрумтів очерет, і я вже вирішила, що вона помітила мої сліди. І знову Бертрада схибила, а за нею і Гуго, який вкотре повторював, що вони шукатимуть хоч і до ранку, оглянуть кожен дюйм, бо іншої ради не мають.

О, я розуміла, що він має на увазі. Вони боялися Едгара, який уже повинен був прибути в обитель. Велике небо, де ж він?

Їхні голоси лунали то праворуч, то ліворуч, але хвала Всевишньому, — не наближалися. Я сиділа, боялась поворухнутися, і в мене нестерпно болів поперек. До того ж, я почала мерзнути — ноги були зовсім мокрі. Усе, що я могла собі дозволити, — це намацати поблизу сухіше місце й перебратися туди. Там я знову завмерла, скорчилась, обхопила обіруч живіт, де знову й знову починала битися дитина. Тепер вона завдавала справжнього болю, й це мене лякало.

Скільки часу минуло? Морок остаточно загус, у небі спалахнули зірки, холодні, як вовчі очі. Я цокотіла зубами, але боялася поворухнутися, тому що мої переслідувачі не йшли геть, а кружляли поблизу. Якщо я викажу себе — пропала, втікати більше не в змозі. Мої чобітки й пелена плаття вкрилися льодом, мене била страшна лихоманка й під хутряним плащем. Мороз дедалі дужчав.

Я молилася Пречистій Діві, святій Хильді й усім іншим відомим мені святим, благаючи сховати мене від нещадних переслідувачів. Якоїсь миті від напруги й пережитого жаху я впала в напівзабуття й опам’яталася від того, що знову заворушилося дитя. Я прислухалася, ще не вірячи, що навколо панує тиша. Вдалині глухо ухнув пугач — і більше нічого. Я була сама в глухому й безлюдному місці й мусила щось робити. Підвелась на ноги й не змогла зробити навіть кроку — так вони затерпли. Довелося чекати якийсь час із заплющеними від болю очима. Я почувалася неймовірно слабкою і розбитою. Набралася сміливості, озирнулась. Холодна порожня тиша. Зійшов місяць, рожевуватий від морозяного серпанку. У його світлі я розрізнила на відстані чорні обриси Саймонової дзвіниці. Тієї самої, котру йому вже ніколи не добудувати… Куди йти? Першою моєю думкою було повернутися в село до стін монастиря Святої Хільди. Але щось підказувало мені — переслідувачі почнуть шукати мене саме там. Адже спочатку я бігла в тому напрямку, на це вказувала й загублена мною шаль. У протилежний бік? Але мої вороги обнишпорять усі хутори зокола, й ніхто з тутешніх селян не зможе захистити мене.

Я знову глянула на дзвіницю Святого Дунстана. Але ж там, поруч із церквою, живе отець Мартін! Він посадить мене в човен і доставить у Тауер Вейк. Як же я мріяла виявитися в старій добрій вежі Херварда!

Я обережно вибралася на стежку, постояла, потираючи поперек, а потім рушила вперед і незабаром виявилася в мороці лісу. Втікаючи від переслідувачів, я й не помітила, яка розбита й подовбана копитами та колісьми ця стежка. По ній возили камінь і ліс до церкви Святого Дунстана, а тепер вода, що стояла в коліях, ще й замерзла. Рухатися цією стежкою я могла тільки з надзвичайною натугою, і кожен крок доводилося відвойовувати в цієї крижаної ночі.

Через деякий час я вийшла до того місця, де на нас із Саймоном чекали п’ятеро вершників. Мертві тіла лежали на колишніх місцях, але раптом із глибини лісу почулося протягливе вовче виття. Я мусила поспішати — незабаром вовки з’являться на запах свіжої крові.

Якоїсь миті я відчула себе цілковито знесиленою. Все тіло ломило, м’язи обличчя закостеніли від напруги й холоду, а горло й груди горіли вогнем. Я згадала про дитину й тільки тому змогла продовжувати шлях, натхненно обходячи вибої та корчі, балансуючи в слизьких коліях, намагаючись не піддаватися сум’яттю. Мене не залишало відчуття, що мої переслідувачі зовсім поруч — ідуть за мною, глузуючи з моєї безпорадності й страху.

Мої очі настільки звикли до темряви, що коли вийшла з лісу, відразу розрізнила обриси дзвіниці й очеретяну покрівлю старої церкви, що темніла поруч. А чи не там підстерігають мене вороги? Однак дитина підганяла мене і я рушила вперед. «Звершиться воля Божа», — я час від часу хрестилася.

Ніколи досі я не помічала, наскільки яскравим може бути світло місяця. Але тепер, поки я перетинала відкритий простір між лісом і церквою Святого Дунстана, мені здавалося, що мене видно за десятки миль. Тому я відсапалася лише тоді, коли змогла сховатися за стосами колод, складених на будівельному майданчику. Дзвіниця Саймона чорніла зовсім близько, схожа на поставлений вертикально кістяк корабля в павутинні будівельних риштовань. Бідолаха Саймон вважав її прекрасною, але на мене ця споруда нагонила страх — довгасті отвори вікон верхнього ярусу здавалися порожніми очницями, що стежать за кожним моїм рухом. Стара дерев’яна церква здавалася звичною і затишною. Вона стояла майже впритул до дзвіниці, й мені знадобилося б зовсім небагато часу, щоб пробратися до неї. Але я барилася, прислухаючись. Глибока тиша. Дощані хатинки, де зберігалися інструменти, стояли замкнені звідтоді, як працівники покинули будівництво на зиму. Але отець Мартін повинен бути тут. З того місця, де я стояла, я бачила відчинені двері церкви й навіть розрізняла кволе світло всередині. Й це було дивно. За дім священикові слугувала невеличка прибудова обіч церкви, а сама церква зазвичай защіпалася на ніч. Чому ж зараз її двері відчинено? Напевне ж там не запізнілі парафіяни — я б розчула гул голосів, які підносять молитву, якби це було так. Я пригадала: сюди збирався привезти мене Саймон. Чи значить це, що з самого початку мої вороги обрали стару церкву Святого Дунстана за місце збору?

Але це були тільки здогади, й нерозумно було відступати, піддаватися страху. Тому я обійшла дзвіницю, наблизилася до відчинених дверей і обережно зазирнула всередину.

У церкві горів смолоскип. Його полум’я металося, кидаючи навколо нерівні червонясті відблиски. І в цих відблисках я побачила, що біля вівтаря лежить розпростерте людське тіло. Коли ж людина поворухнулася, намагаючись підвестися, я впізнала отця Мартіна.

Я кинулася до нього й побачила, що його руки й ноги зв’язані волосяними путами, а в роті покляп. Коли ж я вийняла його, священик захрипів пересохлою гортанню й важко захекався. Відсапався й нарешті вимовив:

— Жива! Слава Святому Дунстану!

Поки я вовтузилася з путами, отець Мартін, задихаючись і кашляючи, повідав мені, що в його церкву на заході прибули графиня Бертрада, Гуго Бігод і ще троє найманців. Графиня помітила священика й відразу звеліла його умертвити, але Гуго і його люди побоялися позбавити життя священнослужителя й просто зв’язали його. Поки лиходії чекали тут сутінок, із їхніх розмов священик зрозумів задум цих п’ятьох і взявся молити святого Дунстана, щоб хто-небудь із парафіян з’явився на службу й він зміг би звільнитися та попередити мене. Але в день Святої Хільди фенлендці воліють відвідувати врочисте богослужіння в обителі цієї праведниці.

Коли мені вдалося визволити його від пут, отець Мартін глухо застогнав, розтираючи затерплі руки й ноги. Кілька хвилин не міг поворухнути ними, і на його обличчі читалося страждання.

Нарешті він відсапався.

— Краще, що зараз можна зробити, дитя моє, — це забратися звідси якнайшвидше. У заростях біля плеса є човник, і я відвезу тебе в Тауер Вейк. Бідна дівчинко, та ти геть-чисто з лиця спала!

Я й справді почувалася препогано. Але вже те, що поруч зі мною була жива людина, вселяло бадьорість. Отця Мартіна я знала з дитинства, він завжди піклувався про мене й був добрим другом.

Але, видно, моїм випробуванням ще не настав кінець. Отець Мартін, ступнув до дверей і раптом позадкував:

— Святий Дунстане, заступися!

Вони наближалися, і я знову розрізнила голоси Гуго й Бертради.

Священик негайно замкнув двері храму й засунув засув.

— Це затримає їх, але навряд чи надовго. А поки… Дитя моє, я відволічу негідників, а ти зійди на башточку старої дзвіниці та удар у дзвін. Я давно не користувався ним, але якщо голос дзвону полине над фенами, люди за багато миль в околиці почують його та поквапляться сюди.

Голоси лунали зовсім близько — мої переслідувачі помітили, як зачинилися двері храму, й кинулись просто до нього. Незабаром вони вже грюкали в дубові стулки, перемежовуючи погрози лайкою та прокльонами.

До мене долинули слова Бертради:

— Я була впевнена, що ця тварюка постарається пробратися сюди. Я знову відчуваю її присутність!

«Сьогодні ти пройшла зовсім поруч зі мною і нічого не відчула, — глузливо подумала я, поспішаючи на дзвіницю. — Далеко тобі, Бертрадо, до лягавих і хортиць!».

Двері затріщали. Мабуть, вони роздобули колоду на будівництві та застосували її як таран. Отець Мартін волав до розсудливості моїх ворогів, благав піти, обіцяв страшні кари святого Дунстана, якщо вони ввірвуться в церкву силою. Крізь гуркіт я розрізнила голос Гуго, який запевняв священика, що його не зачеплять, якщо він сам відчинить двері й дозволить вивести мене, але отець Мартін присягався всіма відомими святими, що тут нікого нема.

Усе це я чула, підіймаючись хисткими сходами, які прогиналися та рипіли, на дзвіничку, яка ледь підіймалася над очеретяним дахом.

Але найнесподіваніше трапилося, коли я виявилася нагорі й почала відв’язувати від балки мотузку, прикріплену до язика дзвону — вона в моїх руках розсипалася на порох.

А знизу долинали дедалі дужчі удари й люті крики. Проте старі дубові двері поки трималися. Зненацька удари припинились. Із майданчика дзвіниці я помітила, як над краєм даху з’явилася одна з будівельних драбин. Бігод, мабуть, вирішив видертись на дах і проникнути в церкву через лазівку в стіні дзвіниці. І коли драбина загойдалася — нею вочевидь хтось сходив — я присіла, сховалась за поруччям майданчика дзвіниці. Хтось пройшов зовсім поруч зі мною та почав спускатися тими само сходами, якими я сюди зійшла. Я чула важкий подих цієї людини та брязкіт клинка, якого витягали з піхов.

— Ну що, попе, поговоримо?

Це був Гуго Бігод. Що відповів священик, я не розчула, але голос Гуго звучав дедалі голосніше — тепер він журився, що виявив непотрібне милосердя до саксонського попа, але настав час усе виправити. Потім Бігод поцікавився, де піп ховає графову дівку, й відразу почулися його скажені прокльони та в’їдливе запитання отця Мартіна, чи не дуже обпалився непроханий гість.

Я зміркувала, що священик відбивається від Гуго запаленим смолоскипом. Отець Мартін вважався дужим і не раз бував переможцем у ярмаркових боях на ціпках. Знизу почулися звуки сутички, й раптово я відчула запах диму. Церква Святого Дунстана була настільки стара й суха, що найменшої іскри було досить, аби вона спалахнула, мов свічка. І, схоже, саме це й сталося внизу.

Хай пробачить мені Господь, але цієї миті я забула навіть про отця Мартіна. Я думала тільки про себе й свою дитину. Зараз я перебувала в укритті, але яка користь від цього укриття, якщо церква горить, а перед нею на мене чекають убивці?

Я востаннє глянула на непотрібний дзвін, що висів високо над моєю головою та почала спускатися — але не в церкву, а на очеретяну покрівлю.

Сухий очерет м’яко пружинив під ногами. Нарешті я досягла краєчку даху. Запах диму дедалі посилювався, а внизу, в церкві, що вже палала, як і раніше, точилася смертельна сутичка Бігода зі священиком, з гуркотом падали лави, чулися прокльони. І схоже, отцю Мартінові поки що вдавалося стримувати натиск Бігода й не пускати його до дверей і на сходи. Ззовні знову почулися удари в двері.

Я озирнулася. На багато миль довкола лежали пустельні, холодні фени. У суцільній чорноті мерехтів боязкий вогник, але як далеко, як безнадійно далеко! І на допомогу нам ніхто не поспішав.

Чи можу я затаїтися тут? Я боялася вогню, але ще більше я боялася своїх ворогів. Зненацька мій погляд упав на могутню вежу недобудованої дзвіниці. І я почала пробиратися туди, де дах старої церкви найближче підступав до творіння Саймона-муляра, а будівельні риштовання, що обплутували дзвіницю, майже прилягали до очеретяної покрівлі.

Однак ця відстань виявилася зовсім не такою малою, як здавалося. Добратися до риштовань було майже неможливо, а внизу щораз дужче розгоралося й тріскотіло полум’я, густий їдкий дим почав пробиватися крізь очерет. І я зважилася. Нехай я стомлена, нехай вагітність зробила мене незграбною, але все-таки я молода й дужа. Я спробую.

Я зробила кілька кроків назад для розбігу, кинулася вперед і стрибнула. Удача! Я вчепилась у поперечину риштовань і зависла, не в змозі намацати ногами опору. Боже, яке важке в мене тіло! І який страшний біль у попереку, немов у нього встромили кинджал!

Я висіла, обхопивши поперечний брус, і нишпорила ногами, поки не намацала поперечину внизу. Тоді я стала на неї та перевела подих. Так я могла протриматися досить довго, якби не одна обставина. Кожен із ворогів, якщо загляне за ріг церкви, негайно помітить мене. Спускатися небезпечно, а ось якщо спробувати видертися вище…

Я підняла голову. Просто переді мною був дерев’яний майданчик — настил риштовань, а далі темніла глибока ніша віконного отвору. Якщо я зумію туди видертися, він послужить непоганим притулком. Ніша досить глибока, я можу там сісти й навіть прилягти. Ні вогонь, ані переслідувачі мене не дістануть.

З надзвичайною обережністю я почала підйом. Напевне, вигляд вагітної жінки, що здирається вгору будівельними риштованнями, комусь може здатися кумедним. Але мені зараз було не до того, щоб думати про це. Риштовання складалися з брусів, загнаних у спеціальні отвори в стіні, які виступали звідти футів на шість. До цих брусів були прив’язані мотузками міцні тички, покладені впоперек. Я ставала ногою на тичку, підтягувалася, впиралась коліном у наступну й знову підтягувалася.

Я майже добралася до верхнього настилу, коли вибухнув гострий біль у низу живота. Мені насилу вдалося стримати готовий вирватися крик.

О небо, тільки не це! Я перевела подих і, коли біль трохи відпустив, заповзла на настил. Тепер залишалося тільки перебратися в нішу вікна.

Коли я виявилась там, перш за все зазирнула в темне нутро вежі. Порожнеча. Набагато нижче за мій отвір виднілися вмуровані в товщу стіни сходи, що обвивали вежу зсередини. Але до них мені ніколи не дістатися.

Тільки тепер я відчула, що мої спідниці мокрі, а по ногах струменіє тепла рідина. Я розгубилася, й раптом зрозуміла, що сталось. Відійшли води!

Пречиста Діво, невже зараз? Тут?

Ковтаючи сльози та борючись із риданням, я не відразу помітила, як посвітлішало навкруги. Церква Святого Дунстана палахкотіла, дим відносило вітром убік, і жадібні язики полум’я з тріском проривалися крізь покрівлю. У світлі пожежі я з жахом побачила внизу Бертраду й поруч із нею — Гуго. Він протирав очі й надривно кашляв.

І все це означало, що отця Мартіна більше немає.

Ніколи ще я не виявлялася в настільки безвихідному становищі. Мої вороги внизу, я сама між небом і землею, а моя дитина вирішила, що настав час з’явитися на цей світ. Дивовижно!

Я вперлася ногами в протилежну стіну віконної ніші, розуміючи, що, хочу я цього чи не хочу, — зараз доведеться народжувати. Я гладила живіт, щось безтямно шепотіла, заспокоюючи дитя та благаючи його побути в мені ще хоч трішечки…

Із болісної відчуженості мене вивів дзвінкий, немовби мідь, голос Бертради:

— Що б ти не казав — я не піду звідси! Що з того, що в церкві її не виявилося! Вона ховається десь тут, і я не дозволю цій тварюці знову торжествувати!

Я принишкла й обережно глянула вниз.

Гуго тримав графиню під руку, ніби збираючись вести геть, до мене долітали уривки його вмовлянь. Він говорив про те, що заграва пожежі приверне увагу і їх можуть застати тут. Третій убивця, боязко озираючись, тупцював поруч. Було схоже, що будь-якої миті він готовий кинутися навтьоки.

У мій бік потягло ядушливим димом. Я затулила обличчя краєм каптура, очі почали сльозитися. Скільки я зможу протриматись? Господи, нехай ті, що внизу, підуть. Нехай хоч це мені не загрожує. Я майже збожеволіла від страху й розпачу, і єдине, що усвідомлювала чітко, — я втрачаю дитину.

Мені здавалося, що я готова до всього. Але новий напад різючого болю вибухнув настільки раптово, що я не стрималася й скрикнула й відразу затисла долонею рота. Я завмерла, охоплена жахом, але коли знову глянула вниз, побачила — всі вони пильно дивилися на мене. Дим віднесло вітром убік, і мене було добре видно у віконній ніші, осяяній полум’ям.

Знизу долинув злісний регіт Бертради.

— Хіба я не казала! Чуття мене не підвело!

Наступної миті вона метнулася вперед. Гуго спробував її втримати, але графиня вирвалася й почала дертися на риштовання. У неї це виходило легко — дивлячись униз, я бачила, як швидко вона долає ярус за ярусом. Вона здавалася позбавленою плоті й ваги — ніби злий дух чи отруйний павук. Лише на мить, коли Бертраду заволокло димом, я втратила її з поля зору. Коли ж знову подув вітер, я виявила, що вона оступилася й зависла на руках.

Нічого в житті я не бажала так полум’яно, як того, щоб графиня зірвалася й упала. Вся сила моєї ненависті до цієї жінки втілилася в це бажання.

Гуго щось відчайдушно кричав, полум’я палахкотало зовсім поруч, грізно гуло й дихало на мене пеклом. Раптом я виявила, що Гуго і його поплічник біжать геть, але що це може означати, вже не могла зрозуміти. Я стогнала від божевільного болю, що ринув на мене, розпинаючи, ламаючи все тіло. Моя дитина була налякана, вона металася й не могла знайти шляху назовні, вона гинула… А винна у всьому була чорна жінка-павук, що підбиралася дедалі ближче.

Поки біль трохи відступив, Бертрада вже стояла на дощаному настилі біля моєї ніші. Ми були зовсім поруч, але, як не дивно, я більше не боялася її. Залишилася тільки ненависть, сліпуча, як полум’я спаленої церкви.

— Ну, ось я й тут, — прогарчала Бертрада, витягаючи меча з піхов.

Чи помітила вона, що зі мною відбувається? Навряд. Але відповісти їй доведеться за дві безсмертні душі. Тому я неголосно промовила:

— Горіти тобі в геєні вогненній!

Бертрада знову зареготала — так, напевне, сміються демони в пеклі.

— Спершу ти підеш туди, повіє!

Я бачила, як вона випросталася на повний зріст, і сама мимоволі підвелася, перестала відчувати біль. Ця жінка завдала мені стільки горя, що я сама не раз мріяла вбити її. Зараз сила на її боці, але невже я мовчки чекатиму, поки вона заколе мене й мою дитину, ніби різник овець?

Тепер я стояла, однією рукою спираючись на кам’яну стіну ніші й потроху задкуючи. Графиня занесла меча, пильно дивлячись мені в обличчя, і її зуби блиснули у світлі полум’я. Дим застеляв очі, пластівці попелу летіли, мов чорний сніг, повітря тремтіло від спеки. І вже не знаю, як це вийшло, але раптово я одним рухом зірвала свій плащ і в тої ж миті, коли Бертрада зробила випад, грудкою пожбурила їй в обличчя. Плащ розгорнувся в польоті, накрив їй голову, і сліпий удар меча припав по камінні поряд із моїм плечем. Я стрімко кинулася вперед і перехопила її руку в зап’ясті. Намагаючись зірвати з голови плащ, Бертрада заточилася, похитнулась, але меча не випустила — і тоді я завдала їй удару ногою в розпачливій надії зіштовхнути з риштовань. І — о жах — сама втратила опору.

Я схопилася за край ніші, але мої ноги вже ковзали донизу. Я впала спиною на каміння й завила від нестерпного болю, тіло моє судомно зігнулося в спробі перекинутися й зачепитись за бодай якийсь крихітний виступ — але дарма. Я зовсім забула про графиню, й лише якимось чуттям усвідомлювала, що її більше немає поруч.

Перевернутися мені вдалось уже в повітрі, й тут сталося диво. Просто в моїх скам’янілих від напруги руках виявилася поперечина риштовань, і я вчепилася в неї скорченими пальцями та зависла над безоднею.

Однак дива вистачило ненадовго. Моє тіло було заважке, і я не могла втримати себе. Густий дим не давав дихнути. Я відчувала, як один за одним розтискаються пальці. Коли ж сила остаточно полишила мене, я припинила опір і зіслизнула в порожнечу…

Мене підхопило безліч дужих рук, і я, котра вже розпрощалась із життям, зачудувалася з цього так, що не беруся описати. Потім ці руки дбайливо несли мене й обережно вкладали на вистелену чимось м’яким землю. Я була в напівзабутті й цілком могла вирішити, що вже покинула грішну землю, якби до мене не долинув голос Едгара.

— Гіто!!!

Переді мною виникло з багряної пітьми його перекошене болем і страхом обличчя. Тепер я чула й інші звуки — вигуки, гул вогню, чиєсь пронизливе виття.

— Де ж ти був так довго?

По його обличчі текли сльози. Я спробувала посміхнутися й раптом закусила губу.

Немовби чудовиська з мороку, на мене знову накинувся біль. Я зігнулася в руках Едгара й затіпалась як риба.

— Едгаре, в мене почалися пологи!

Він розгублено озирнувся.

— Агов, хто-небудь! Та допоможіть же! Швидше!

У коротку мить полегшення я трішки повернула голову до вогню — і побачила все, що повинна була бачити на власні очі.

Графиню виніс із вогню Пенда. Його шкіряна куртка жевріла в багатьох місцях, і хтось накрив його плащем. Я піднялася на ліктях, дивлячись на те, що він опустив на землю.

Це вже не нагадувало людину. Щось скорчене, обвуглене — воно пузирилося й огидно смерділо паленою плоттю. Але раптово це щось поворухнулося й повільно повернулось до мене. Там, де мало бути обличчя, серед багряних міхурів і патьоків слизу блиснуло око. Єдине. Й воно втупилося в мене.

— Умреш, коли будеш упевнена в своєму щасті. І вб’є тебе — він…

Це був не голос — дивне клекотіння. І все-таки я розібрала кожне слово. Графиня здригнулася й затихла.

Десь зовсім поруч Едгар наполегливо вимагав хоч із-під землі здобути повитуху. Хтось притьмом поскакав у темряву, копита прогриміли й затихли на відстані.

Яка повитуха? Звідки?

Тільки тепер я зрозуміла, що він навіть не помітив, як став удівцем. І останні слова його вінчаної дружини були звернені не до нього.

— Едгаре…

Я облизала потріскані, сухі, як попіл, губи.

— Едгаре, не йди. Допоможи мені…

Тепер я думала тільки про те, що мені належало.