Щаслива суперниця

Розділ 5 Бертрада

Квітень 1135 року.

Страшне слово «розлучення» підкосило мене. Я немов поринула в чаклунське заціпеніння, жила як водорість під водою. Це була цілковита поразка. Більше не було за що боротися, не мала чого відстоювати й захищати. Едгар остаточно відкинув наш шлюб.

Цілі дні я проводила в самоті, дедалі глибше поринаючи в безвихідь. Часом довго дивилася на слід опіку на своїй долоні. Давно-давно, щоб виправдатися перед чоловіком, я піднесла долоню до полум’я. Це трапилося, коли загинув Адам. Ні, коли я його підштовхнула до краю сходів…

Тоді я зрозуміла, як мені необхідний Едгар. Але чи любив він мене? Я часто згадувала наш перший поцілунок у каплиці Фалеза, чудове весілля в Норіджі, соколине полювання біля Нортгемптона. У ті дні я була щаслива й упевнена в собі. І цю впевненість мені давало замилування, яке я читала в очах Едгара. Я була кохана й бажана. І в мене була сила, я знала, що зможу домогтися всього, чого хочу. А хотіла я тільки його любові, за неї боролася, заради неї брехала й чинила злочини.

Але тепер він відрікся від мене, зважився почати процедуру розлучення. Я його втратила, а значить, я втратила все… У Бері-Сент-Едмунс панувало надзвичайне пожвавлення. В абатство прибула королева Аделіза в супроводі графа-трубадура Вільяма Суррея. Примчав старий шанувальник пустої Аделізи лорд д’Обіньї. Абат Ансельм з ніг збивався, прагнучи всім догодити. Ми з ним тепер майже не бачилися, але вперше мені було не до відвертих бесід зі святим отцем. Усе здавалося мені втомливим, хотілося побути в самоті. До того ж, ці виснажливі церемонії…

Вербна неділя, потім приготування до Чистого четверга, Страсна п’ятниця, загальна радість Великоднього Воскресіння… Гамір, метушня, веселощі. Люд юрбами йшов подивитися чудову містерію,[26] яку поставили в соборі Святого Едмунда.

Я ж ішла від усього цього геть. Мене супроводив тільки граф Суррей, якого Аделіза віддаляла від себе, варто було тільки з’явитися д’Обіньї. Тоді граф, повсюдно відомий як нестерпний зануда, вважав за можливе нав’язати мені своє товариство. Серед нашої знаті йому не було рівних за зневірою, але ця зневіра якимось чином перегукувалося з моїм теперішнім станом.

Граф Суррей брав до рук дев’ятиструнну лютню, робив кілька тужливих, нескінченно повторюваних акордів і починав наспівувати:

Я заплющувала очі, тембр його голосу був приємний, а слова не мали значення. Стояв погожий квітневий день, і ми сиділи з графом у великому саду абатства. Ніжно сяяло сонце, над головою шелестіло листя, на кам’яних постаментах біліли алебастрові вазони з квітами. Рай земний. Але все це весняне сяйво й шелестіння не дарували мені жодної втіхи.

Свята правда! Я неуважно стежила за тим, як тонкі пальці графа Вільяма перебирають струни. У нього були нервові, витончені, пещені, як у жінки, руки.

Суррей не був воїном, хоча останнім часом і почав говорити, що збере загін надійних людей, покине все й вирушить воювати з сарацинами у Святу Землю. Уже й не знаю, чим не догодила Англія цьому власникові великих земель у Денло, молодому й досить привабливому чоловікові, одруженому з гожою леді, щоб плисти й мчати на коні за тисячі миль у надії змінити власне життя. На жаль, від себе не втечеш!

Можливо, і я здавалася йому настільки щасливою леді, яка з примхи воліє жити в обителі в Бері-Сент-Едмундс, а не користується благами становища графині Норфолку. Нема людини без таємниці, але моя власна таємниця незабаром стане загальним надбанням. Усі довідаються, що Едгар Армстронг, людина, яку я зробила своїм чоловіком і возвеличила, готовий домагатися розлучення й втратити свій титул, аби тільки відскіпатися від мене. З-за огорожі долинув щасливий сміх королеви Аделізи. Поза всяким сумнівом — вона проводить час із д’Обіньї. Іншим разом я б не відмовила собі в задоволенні полихословити про «щиру дружбу» цих двох. Однак королева, дотримуючись правил пристойності, з’явилася на алеї вже без свого шанувальника. Але обличчя її виказувало — очі сяяли, щоки рожевіли, а легке світле вбрання розвівалося по вітрі, ніби крила.

Королева наблизилася до мене, зробила Суррею знак, щоб вийшов.

— Ви стали смиренною, Бертрадо, — промовила вона, сідаючи поруч. — І знаєте, люба, при дворі так не вистачає ваших колючок і кумедних витівок. Без вас життя немовби втрачає гостроту.

Я мовчала, міркуючи, чи знає вона про те, що відбулося в нас із чоловіком. Втім, Едгар у цьому виявився великодушним і не оголошував повсюдно про майбутнє розлучення. Ймовірно, Аделізі відомо про те, що мій чоловік живе з постійною коханкою, але навряд чи її цим здивуєш. Дружина велелюбного Генріха Боклерка давно впокорилася з тим, що король має коханок. Усе це компенсувалося її становищем, тією волею і почестями, які вона отримала завдяки шлюбу з королем. Адже сама вона, набагато молодша за короля, ніколи не любила його, я ж була хвора від любові до Едгара. І моя прихильність до Суррея була тільки ширмою, за якою ховала я своє розбите на друзки серце.

— Дивного шанувальника ви обрали цього разу, Бертрадо, — зауважила Аделіза, дивлячись на графа, що понуро віддалявся. — У товаристві бідолахи Суррея навіть квіти починають в’янути, а від його посмішки молоко скисає вдвічі швидше. Едгар Армстронг — ото вже чоловік, так чоловік. Гадаю, ви не відмовитеся прибути разом із ним на травневий огляд військ у Нормандії?

Я слухала її неуважно, але тут мимоволі зосередилася. Що ця курка меле про поїздку мого чоловіка до двору?

Аделіза відразу пояснила, що в Нормандії неспокійно й Генріх Боклерк звелів своїм васалам привести загони на огляд у Руан.

Он як? Напевно, саме при цій зустрічі граф Норфолк і повідомить королю про свій намір розлучитися. І звичайно, виставить усе, що сталося, так, щоб вигідно було йому. Це означає, що я повинна не киснути в Бері в товаристві Суррея, а першою прибути до короля й встигнути налаштувати його проти зятя, та так, щоб він прийняв мій бік попри все, що скаже йому Едгар…

У Нормандії я виявилася вже за тиждень і застала герцогство ледь не на військовому положенні. Скрізь збройні загони, застави на дорогах і нескінченні перевірки та допити.

Батька в столиці не було. Мене зустрів новий єпископ руанський Хагон, який повідав, що зять короля Жоффруа Анжуйський і його дружина Матильда готові зі зброєю в руках відстоювати свої права на ті землі Нормандії, які Генріх пообіцяв їм за угодою, але не поспішає передавати. Анжуйська пара вважає, що король водить їх за носа в той час, як його гінці раз по раз їздять до Теобальда й назад і ще не відомо, чи не змінить король заповіту й чи не передасть влади племінникові. Між Анжу й Нормандією вже відбулися відкриті зіткнення, і багато хто говорить, що норовливість анжуйської парочки може призвести до великої війни.

Я миттю занурилася у велику політику. Мене це відволікло, освіжило й навіть вселило надію. Зараз батькові зовсім не до сімейних сварок одного з графів, і він може просто відправити Едгара ні з чим. Але чи зупинить це мого чоловіка? І де варто перебувати мені, поки все не вляжеться?

Люб’язність єпископа Хагона сягала так далеко, що він пообіцяв надати мені резиденцію у великому абатстві Святого Мартіна, розташованому на острові посеред Сени. Цей священнослужитель і справді був милий зі мною. Досить молодий для свого високого сану, він був справжнім втіленням тієї гордої північної породи — нащадків вікінгів, які ще зрідка траплялися серед нормандської знаті: високий, ставний, із золотавим волоссям, гарно викладеними навколо тонзури, з обличчям швидше воїна, ніж священика, із прозорими, як виноградини, зеленими очима в сітці дрібних лукавих зморщечок.

Єпископ відпускав доволі світські компліменти, й ми непогано проводили з ним час: полювала з соколами, каталися на барці по річкою, допізна сиділи на галереї абатства теплими травневими вечорами. Ах, трісни моя шнурівка, — мені завжди подобалися духовні особи.

Увага Хагона почасти повернула мені колишню впевненість у собі, і я вже не була жалюгідною і розгубленою, коли в Руан прибув мій батько. І зрозуміло, я постаралася виставити перед ним історію наших з Едгаром стосунків якомога вигідніше для себе. Я перелічила всі образи й приниження та повідала, як чоловік вигнав мене з Гронвуда — замку, який зміг побудувати тільки завдяки мені, а сам оселив там повію, через яку почав проти мене справу про розлучення.

На жаль, батько вислухав мене не зовсім так, як я очікувала. Погляд у нього був відсутній, і він майже не ставив запитань. Крім єдиного: чому я дотепер не завагітніла.

Я зчепила пальці так, що суглоби захрумтіли.

— Імовірно, ви не зовсім зрозуміли те, що я сказала, государю. Мій чоловік просто не надав мені такої можливості. Він спить із іншою жінкою, а не зі мною, своєю законною дружиною. Не могла ж я понести від Святого Духа!

Батько знизав плечима.

— Безплідність жінки досить істотний привід для розлучення. Однак заспокойся, незабаром Едгар буде тут, і я сам усе з’ясую.

Це «заспокойся» впало байдуже і важко, мов камінь. І тоді я заговорила про те, що розлучення — це ганьба й безчестя для нащадків Завойовника. Навіть сам Генріх не розлучився з порожньою, як суха смоківниця, Аделізою. А мені доводиться терпіти нескінченну наругу від нікчемного сакса…

— Якого ти сама так наполегливо домагалася. Але ж я тебе застерігав! — різко перервав мене батько. — Я говорив тобі, Бертрадо: у подібному шлюбі на тебе чекає чимало складнощів. Ти здобула Едгара Армстронга, як приз, ти без кінця нагадувала йому про вчинені тобою благодіяння, не усвідомлюючи, як принижуєш його цим. І як наслідок — ваші постійні сварки, твої заколоти проти нього, нескінченна ворожнеча. Якщо хочеш знати, звістка про ваше розлучення не здається мені чимось несподіваним. Сварки в родині Норфолків давно стали темою для пересудів. При цьому Едгар чудово впорався з довіреною йому владою, а ти тільки тим і займалася, що сіяла смуту скрізь, де могла. Якщо ваш шлюб розпадеться, ти станеш найбільш знеславленою дамою Європи, настільки знеславленою, що мені й нового чоловіка тобі не підшукати. Хто погодиться взяти за дружину норовливу інтриганку, до того ж, ще й безплідну? І це ще не все. Як можна витлумачити всі ці твої історії з Гуго Бігодом і те, що ти залишила чоловіка та мало не півроку жила при настоятелі Бері-Сент-Едмундс? Ти не встигла прибути в Нормандію, і вже вирізнилася, зв’язавшись із Хагоном Руанским, найвідомішим женолюбцем!

До кінця цієї тиради голос батька гримів.

Я ж спочатку й слова не могла вимовити від обурення. Хоча чого ще очікувати від людини, яка все життя блудила і вважає, що блуд є невід’ємною людською потребою. Що за дика нісенітниця? Гуго Бігод — та хіба б я опустилася до нього? А товстун Ансельм? Він був моїм духовним наставником, не більше того. І до чого тут єпископ Хагон?

Я почувалася ображеною до сліз. І сама не помітила, як вони потекли з очей.

— Як ви смієте так брудно думати про мене, батьку? Присягаюся своєю безсмертною душею — я жодного разу не зрадила подружнього обов’язку. Замість того, щоб втішити мене в моєму нещасті, ви… ви…

Говорити я більше не могла, задихаючись від ридань. Батько ж трохи пом’якшився й знову повторив, що все з’ясує сам, коли приїде граф Норфолк. Я сказала, що цілком покладаюся на його мудрість і справедливість, але під час цього розгляду варто було б врахувати й ту обставину, що граф Норфолк, якого він настільки високо цінує, негідник. І виклала свій головний козир: повідала, як Едгар знехтував королівське веління і приймав у себе людину, яку він, Генріх Боклерк, оголосив своїм особистим ворогом і державним злочинцем. Цю людину звуть Гай де Шампер. Колись при самій лише згадці цього імені король мінявся на обличчі. Але зараз просто насупився й пожував губу.

— Кгм, Гай де Шампер… Колись я урочисто заприсягся зробити все можливе, щоб спіймати і належно покарати цього Матильдиного коханця. Але тепер… Жоффруа Анжуйський довів, що не гідний тих зусиль, які я докладав, оберігаючи його честь. Тобі відомо, що ми на грані війни з Анжу? І догоджати Жоффруа стратою його недруга чи навіть карати того, хто допомагав де Шамперу, зараз зовсім не час.

І великий король Генріх, як звичайний простолюд, почав скаржитися на негаразди в родині, останніми словами лаяти Матильду й Жоффруа та журитися з приводу не справджених сподівань. А я кусала губи, жалкуючи, що знову схибила. Те, що ще кілька місяців тому могло погубити Едгара, нині стало звичайною пліткою.

Що мені залишалося? Я тихо жила при дворі й чекала, коли почнеться огляд військ, на який прибуде мій чоловік. І тоді батько, заради збереження спокою і честі родини, у той чи інший спосіб примусить його поновити подружні стосунки зі мною. Або їхню видимість.

Як ми з Едгаром зможемо жити після цього, інше питання. Я ще не забула тієї ненависті, що горіла в його очах. З іншого боку… Змогли ж поладнати Матильда й граф Анжуйський. І кажуть, сестра знову чекає на дитину.

Дивна річ, але при дворі того тривожного року мало не в кожній знатній родині чекали поповнення. З’явився мій брат Роберт і порадував короля звісткою, що леді Мабель у надії. Стефан буквально радів, що Мод знову вагітна. Навіть сумовитий Суррей поскаржився мені, що його дружина вкотре понесла. У родинах графа Ессенського, графа де Мелан, Лестера, в родині мого брата Корнуолла — скрізь очікували спадкоємців. Залишалося хіба що самій королеві Аделізі виявитися з приплодом.

Лише я не належала до сонму цих плідних леді. І це ніби перетворювало мене на жінку саме з тією вадою, що могла стати приводом для розлучення.

Я звернулася до вчених мужів і духовних осіб, і ті трохи заспокоїли мене, послались на тексти з Біблії: «Що Бог поєднав, того не роз’єднати людині», а також: «Хто розходиться з дружиною й жениться на іншій, перелюб чинить; і всякий, хто жениться на розведеній із чоловіком — перелюбник». Так-то воно так, але ж Папа часом усе-таки давав дозволи на розлучення! Але мені відповідали, знову ж посилаючись на Біблію, — Господь розірвав шлюб між Агар’ю та Авраамом і дав Мойсееві припис про розлучення. Цілковита непослідовність! Тоді я сама вдалася до теологічних вишукувань — збоку це нагадувало напад раптового благочестя. Такою смиренною і зануреною в себе мене при дворі ще не бачили. Однак чутки про моє розлучення вже почали передаватися із вуст до вуст — я це знала достеменно. Можливо, тому й виявилася в самоті — старі знайомі та й шанувальники немовби уникали мене. Навіть вірний Гуго тримався віддаля, бо розраховував змінити батька на посаді стюарда двору й сварки йому були зараз зовсім ні до чого. Я ж, у свою чергу, уникала його, пам’ятаючи, як розцінив нашу дружбу мій батько.

Тільки мій брат Роберт Глочестер залишався зі мною приязним, частенько навідував мене й ділився новинами. Ми не раз торкалися делікатних тем, зокрема, що саме він, Роберт, улюблений син короля, міг стати куди більш гідним спадкоємцем трону, ніж непокірлива Матильда чи до всього байдужий Теобальд. Я підтримувала брата й радила триматися ближче до батька. Адже при дворі говорили, що Генріх, стомлений жінками, може повернути силу старому закону, за яким ще з часів Роллона Нормандського[27] трон залишали побічним синам. При цих словах очі в Роберта спалахували. Ах, до чого ж було б гарно, якби він і справді став спадкоємцем престолу!

Я настільки захопилася політикою, що проґавила момент, коли в Нормандію прибув Едгар, і звістка про це викликала в мене замішання. Я зачинилася у своїй вежі й то плакала, то починала молитися, то жорстоко мучила служниць.

Знаючи день і годину, коли король мав намір прийняти Едгара, я все-таки вирушила до двору, й коли їхня бесіда у віддаленому покої затяглася, впросила Роберта з’ясувати, про що вони говорять.

Він повернувся жвавий, але зустрів мій зацькований погляд і змішався.

— Пробач, Бертрадо, але король і твій чоловік розмовляли про зовсім несуттєві речі. Тобі відомо, що обоє вони знавці соколиного полювання, і мова йшла виключно про особливості птахів. Я і твій чоловік дотримуємося думки, що найкраще працюють птахи, спіймані вже дорослими й наношені для полювання — вони й сильніші, й більш тямущі. Король же віддає перевагу соколам, здобутим пташенятами й змалечку вивченим у соколівнях. Він доводив нам…

Я не дослухала, вереснула й кинулася на нього, немовби з наміром вчепитися нігтями в обличчя брата.

Насилу йому вдалося мене вгамувати.

— Опануй себе, Берт. Ти повинна зрозуміти, що батькові зараз необхідна підтримка настільки сильного васала, яким став граф Норфолк.

— А як же я? Він що, готовий пожертвувати мною заради Едгара?

— Про це ти сама поговори з ним. Король прийме тебе завтра відразу після ранкової меси. Думаю, він знайшов якийсь компроміс і не дасть тебе зобидити.

Ніякого компромісу тут бути не повинно. Король — мій батько й зобов’язаний відстоювати мою честь і мої інтереси. Так ведеться споконвіку.

Збираючись до короля, я вбралася в усе біле. Біле бліо, білий плащ, біле запинало на голові. Білий — колір цноти, й хоча я його не зносила, цього дня мусила мати вигляд безневинної жертви.

Король чекав на мене в круглому покої у вежі. Цей покій слугував йому за кабінет, але я завжди вважала це приміщення похмурим і незатишним — темні грубі стіни, підлога з погано обтесаних гранітних плит, суворі темні меблі без прикрас, і навіть фоліанти, що стояли на полицях, стемніли від часу.

Зустрів мене батько не надто люб’язно.

— Чому мої дочки приносять мені самі прикрощі? — почав він, навіть не даючи мені вимовити слова вітання. — Немовби в мене нема інших турбот, крім залагоджування їхніх сімейних справ.

Я ображено задерла підборіддя.

— Що ще наговорив вам про мене цей сакс?

— Досить для того, щоб я зрозумів — його бажання розлучитися з тобою цілком обґрунтоване. В тебе ж я запитаю тільки про одне: ти й справді вчинила замах на його життя? Це ти найняла людей, щоб його схопили й убили у фенах?

Від кам’яної підлоги по ногах потягло зимовим холодом. Я мерзлякувато повела плечима.

— Нехай спробує довести це! Його єдиний свідок, Гай де Шампер, ніколи не насмілиться з’явитися при дворі й дати свідчення…

Я затнулася. Прокляття — бовкнула зайве! Адже мені й знати не годиться, про що мова.

Батько миттю все зрозумів. Повіки його опустилися, він скрушно похитав головою й поринув у мовчання.

Але я не могла змусити себе повірити, що почуте так вразило його — людину, про яку було достеменно відомо, що саме він наказав убити на полюванні свого брата-короля, а потім осліпив і згноїв у темниці іншого брата. Чи ж йому не знати, що в мені тече його кров, а значить, я не зупинюся ні перед чим.

Коли він знову заговорив, голос його звучав спокійно.

— Дійсно, ти здатна багато на що. Але невже ти дотепер не зрозуміла, що на своєму чоловікові зуби поламала? Ти давно програла свою війну проти Едгара.

Я не бажала цього слухати. Тому запитала навпростець, яке його рішення.

— Едгар Норфолкський уже відіслав довірених осіб у Рим і заручався підтримкою колишніх побратимів із ордену Храму. Я міг би покарати його за самоуправство, позбавити титулу й кинути в катівню…

Я навіть подалася вперед. О, якби батько так і вчинив! Тоді б я залишилася графинею Норфолку, повернулася в Денло й зробила те, чого бажала найбільше в світі — розправилася з цією тварюкою з фенів.

— …Але я не зачеплю твого чоловіка.

Я ледь не задихнулася, і мені знадобилась уся витримка, щоб вислухати всі його слова.

Виявляється, те, що король дарував саксові графський титул, привернуло до корони саксонських підданих. Але цього ще замало — Едгар справляється з покладеними на нього обов’язками блискуче: вгамував найнеспокійніше графство, до скарбниці без затримки надходять податки, а тепер він привів на огляд чудове ополчення, навчене й екіпіроване, що нині, як ніколи, до речі.

Батько заходив від стіни до стіни. У свої шістдесят сім Генріх Боклерк вигляд мав бадьорий, однак я помітила, що він почав по-старечому горбитися. Але чи мене обходить його здоров’я, якщо не матиму від нього підтримки? Якби на його місці був хто завгодно інший — Матильда, Роберт чи навіть Теобальд — вони б не дозволили так поводитися зі мною якомусь саксові. І вперше в мене майнула думка, що Лев Справедливості зажився на цьому світі.

— Для всіх ти, як і раніше, залишишся графинею Норфолку, — провадив король. — І зможеш повернутися в Денло та розташуватися в кожному з королівських замків, коли побажаєш. З тобою, як і раніше, залишиться твій посаг — п’ять тисяч фунтів, а цього досить, щоб ти не обмежувала себе у витратах. Між іншим, Едгар за ці роки примножив твій статок і виділить тобі стільки, скільки ти потребуватимеш. Зрозуміло, ви не зможете й далі жити як чоловік і дружина, але цей статус збережеться за вами, і, можливо, згодом ви навчитеся ладнати між собою. Це все, до чого ми дійшли з твоїм чоловіком.

— А розлучення?

Король сардонічно посміхнувся.

— Це довга, нескінченно довга процедура. І тривати вона може вічно. Навіть втручання гросмейстера тамплієрів навряд чи її прискорить.

З його подальших пояснень я довідалася, що в Римі заколот і розкол, фактично в нас не один, а відразу два Папи. Обидва — і Анакліт, і Іннокентій, обрані законно, але різними групами кардиналів та інших вищих духовних осіб, які не зуміли домовитися між собою. Між Папами точиться війна, становище обох нестійке, і жоден з них за таких обставин не побажає вплутуватися в настільки делікатну й спірну справу, як розлучення. А оскільки ніхто не знає, скільки протриває двовладдя на Найсвятішому Престолі, мені ще довго доведеться залишатися законною дружиною Едгара Армстронга.

— Швидше настане друге пришестя, — підбив підсумок батько, — ніж ти станеш розведеною жінкою. У тебе залишається твоє становище, ти не бідуватимеш і будеш незалежна.

— А що казатимуть про мене? Що буде з моїм ім’ям?

— Повторюю: ти — графиня Норфолкська. Повір, багато хто міг би тільки позаздрити твоїй долі.

Це й був той компроміс, про який говорив Роберт Глочестер.

Що ж, я обміркувала все і могла прийняти його. Я була досить сильною, і коли того ж вечора мені довелося бути присутньою на бенкеті разом із Едгаром, я нічим не виказала своїх почуттів. Ми сиділи поруч, спокійні та мовчазні, намагаючись не торкатися одне до одного й не зустрічатися поглядами. І тільки залишаючи бенкетну залу, я звеліла Едгару прислати мою самку кречета.

— Куди мені її доставити? — запитав він.

У мене вся кров кинулася в обличчя. Куди? Цей негідник позбавив мене власного дому й тепер глузує з мене!

— Вам не складно буде довідатися, де я перебуваю! — мій голос цієї миті нагадував свист вигостреного меча.

Мені нічого не лишалося, як впиватися отриманою волею. У мене були кошти, я обновила свій штат і гардероб, могла зупинятися, де побажаю, і зустрічатися з ким завгодно. І трісни моя шнурівка! — я отримувала від цього задоволення.

Ярмарок у Бове, хресний хід у Ам’єні, поїздка в Париж… Я відвідувала всі знамениті турніри, сидячи в ложах для знаті в оточенні почту й шанувальників. Ще зовсім недавно жінок не допускали на лицарські грища, але тепер саме ми стали їхньою головною прикрасою, саме нам діставалася честь нагороджування переможців!

Особливо щедрою на турніри стала Нормандія. Очікування війни з Анжу надавало їм особливої гостроти, кожен із них ставав пробою сили, підготовкою до справжніх сутичок. Там, де відбувалися лицарські грища, збиралася найвишуканіша знать, і я з цікавістю стежила за змінами в модах і вдачах, знайомилася з новими людьми та віяннями.

Саме в цей час виникла й миттєво поширилася запозичена на Сході мода на герби з зображенням геральдичних знаків — левів, що стали дибки, вискалених драконів, орлів, рук, що стискають мечі, сонячних дисків і всіляких фруктів. І я, в свою чергу, прикрасила туніки свого почту гербом Армстронгів — конячою головою, сама носила вбрання малинових і бордових барв — кольорів дому Генріха Боклерка, а до свого герба додала леопардів, що мчать уперед, адже я належала до роду нормандських герцогів.

Я бездумно витрачала гроші, вимагаючи ще й ще та не чуючи відмови. Прислана Едгаром самка кречета була в моєму обозі, тому що сезон полювання вже минув і ловчим птахам настав час линяти.

Чутка про початок процесу розлучення, до мого полегшення, не отримала широкого розголосу. Для всіх я залишалася королівською дочкою, котра не вважає можливим для себе життя з брутальним і жорстоким чоловіком та зуміла домогтися від нього волі й грошового утримання. Навколо мене виник ореол сильної та гордої жінки, я знову стала популярна, й нормандки з француженками почали ставитися до мене мало не з благоговінням.

Нерідко мене запрошували погостювати самотні власниці маєтків, удови, дружини лицарів, що відбули в Єрусалим, а також абатиси й ігумені монастирів. Вони дослухалися до кожного мого слова, намагались перейняти мої манери й думки. Навіть зовні старалися походити на мене. Кумедно було спостерігати, як інші модниці почали закручувати волосся дрібними кільцями й носити такі, як у мене, шапочки з пласким верхом і найтоншою вуаллю, яка недбало прикриває нижню частину обличчя. Я називала це арабською модою, але насправді просто намагалася приховати шрам над губою.

Додам, що весь цей час я постійно інтригувала, щоб допомогти Робертові Глочестеру просунутися на шляху до трону. Мені також стало відомо, що Теобальд Блуа, правитель графств Блуа, Шартр і Шампань, зовсім не так палко бажає успадкувати величезну й неспокійну державу вінценосного дядечка. З’явилися прихильники й у Стефана — з числа тих, чиї володіння перебували в Англії та хто вважав, що граф Мортен, який непогано знається на англійських справах, міг би з успіхом правити королівством. Але найсильніша партія була за Плантагенетів, Матильду й Жоффруа Анжуйських, яких, до того ж, підтримував французький монарх Людовик Гладкий.

Їхнє дивне прізвисько Плантагенети пішло від звички Жоффруа прикрашати свій шолом гілкою жовтого дроку, що вважається символом Ле Мана. Дрок латинською — planta genista, звідси й Плантагенети, або Плантажене французькою. У середині літа я вирушила на великий турнір у Лондон і була змушена з гіркотою відзначити, що на континенті почуваюся куди комфортніше. В Англії на кожному кроці на мене чекали неприємні зустрічі — Стефан, Мод, Генрі Вінчестер, Найджел Ілійський, і, слава Всевишньому, обійшлося без Едгара. Турнір у Лондоні було влаштовано з такою пишнотою, якої колись не знала Англія. Саксонський простолюд несамовито волав, стежачи за бугурдами, й захоплено завмирав із роззявленими ротами, коли почалися тьости.[28] Я чудово зналася на турнірному кодексі, й багато хто зі знатних глядачів і глядачок шанобливо прислухався до моїх пояснень.

Останнього дня грищ у Лондон прибула королева Аделіза. Запросила мене в свою ложу та ледь не до смерті замучила своєю балаканиною і найдурнішими лестощами. Зрештою я втратила терпіння:

— Мадам, ваше самовдоволення просто переходить усі межі. Між іншим, я зовсім не здивуюся, якщо незабаром виявиться, що ви нарешті зважилися подарувати королю спадкоємця. І якщо це не так — вважайте, що вам поталанило, тому що я не втримаюся, щоб не повідомити батькові, як ви веселилися в Денло з високоповажним лордом д’Обіньї.

Ця квочка так і застигла, сполотніла, мов шовк її власного запинала.

— Королю Генріхові, Бертрадо, й без вас доповіли про мої зустрічі з лордом д’Обіньї. І король нічого не почав — бо цілком переконаний, що його честь не постраждала. Сподіваюсь, і ви є зразком чесноти, настільки довго проживаючи без чоловіка?

Ого! Гарно ж я її зачепила!

— Втім, графа Норфолка зовсім не обходять ваші справи, — провадила королева. — І він, напевне, щасливий, що ви нарешті залишили його вдвох із леді Гітою Вейк. У Денло це називається датським шлюбом, чи не так? І як у всякому справжньому шлюбі, міледі Гіта з замку Гронвуд уже чекає на дитину.

Не знаю, що трапилося з моїм обличчям, але королева раптово відсахнулася й відразу кинулася просити пробачення за біль, якого мені завдала.

Я відвернулася. Чи не байдуже? Так чи інакше, мені однаково довелося б довідатися про це. Я почувалася зовсім розчавленою.

Навколо гомоніла юрба. Мій шанувальник граф де Мандевіль під’їхав до нашої ложі й схилив списа, пропонуючи мені вінець королеви турніру.

І я все-таки знайшла в собі сили посміхнутися йому, підвелася назустріч…

Більше нічого не пам’ятаю. Свідомість полишила мене.

Я знову пливла до берегів Нормандії. Море було спокійне, над кораблем кричали чайки, полоскалося вітрило.

Але цього разу навіть дорога не могла розвіяти мого смутку. Я була вражена й безпорадна, й ні моя воля, ані моє становище не могли захистити мене від власних почуттів. Ці двоє — мій чоловік і його дівка — відскіпалися від мене, вигнали й тепер почувалися щасливими.

Звідтоді, як довідалася про вагітність Гіти, я безупинно перебирала в голові всі відомі способи помсти. Я вже не могла не думати про це. Немовби на мені лежало невідворотне закляття.

Забути про все мене вмовляли й Аделіза, й Мод, і навіть Генрі Вінчестер. Але я мовчала, їм не дано зрозуміти, що моє почуття до Едгара є болісною сумішшю ненависті, любові й презирства, диявольською недугою, від якої немає зілля. Як би я не жила весь цей час, у глибині душі я й далі вважала Едгара своїм чоловіком перед Богом і людьми й вірила, що рано чи пізно нам доведеться возз’єднатися.

Марні надії. Що б я не почала, однаково ці двоє завжди будуть проти мене, будуть разом.

І я поїхала, щоб вдалині зализувати свої рани й набиратися сили для того, аби почати мститися. Бо чорну безодню в моїй душі, яка постійно загрожувала поглинути мене саму, могло наситити тільки одне — помста.

Сумовита й пригнічена, я повернулася в Руан. Годинами просиджувала в спорожнілих покоях палацу, перебираючи струни, й хоча я не майстриня грати, зненацька виявила, що з-під моїх пальців ллється знайома тужлива мелодія:

Серпень тільки почався, дні стояли сонячні, порожні, задушливі. Одного з таких днів мене навідав єпископ Хагон. Він був, як звичайно, люб’язний, сипав компліментами, й раптово я подумала: а чому б і ні? Адже якщо я почну зраджувати Едгара по-плотському, слава рогоносця залишить глибоку мітку на його бездоганній репутації. І я заклично посміхнулася білявому єпископові.

Його преосвященство миттю зрозумів, як змінилися мої наміри — і того ж вечора відвіз мене в свою заміську резиденцію. Там я вперше зрадила чоловіка, й ми з Хагоном провели ніч любові.

Любові? Ну, це ще питання. Розкоші покоїв, його духмяна шовкова сутана, запашне вино… І в підсумку я виявилася перекинутою горілиць на ложі, а Хагон накинувся на мене, як зголоднілий вовк. Це повторювалося знову й знову, я ж думала тільки про те, що хочу помитися від голови до ніг і якнайшвидше поїхати. Мені насилу вдавалося зображати покірність.

Над ранок Хагон приніс мені чашу прохолодного сидру, і я спорожнила її залпом. Загорнений у простирадло єпископ глянув на мене байдуже.

— Одне з двох: ти або ненаситна, або холодна.

— А що краще?

— Краще? Кгм. Мабуть, немає нічого гіршого за холодну коханку.

Подумки я відразу вирішила, що ніколи більше не дозволю йому навіть наблизитися до себе. Однак посміхнулася.

— А як же всі ваші проповіді — про скромність, помірність і поміркованість?

— О! — він розсміявся. — Проповіді варто забути, якщо хочете зберегти коханця.

Ці слова змусили мене замислитися. Чи не цим був викликаний сум у очах Едгара, коли я вимагала припинити його безсоромні вигадки на ложі? І хіба не казав він, що я холодна? Мій чоловік завжди прагнув зробити з дружини коханку, а скінчилося тим, що коханку зробив дружиною.

Єпископ Хагон не затримував мене, та й мені він уже був нецікавий. Однак його слова не йшли в мене з думки.

І знаєте, як я вчинила? Переодяглася, сховала обличчя під вуаллю, подалася в один із міських борделів, покликала найзатребуванішу повію (Святі великомученики! І за це Едгар Армстронг відповість у пеклі!), добре заплатила й докладно розпитала, що вона робить, аби затягати чоловіків у ліжко.

Потім я повернулася, звеліла вимити себе, переодяглася в усе чисте й до кінця дня навіть не змогла доторкнутися до їжі — мене нудило з відрази. Однак я вже прийняла рішення й не збиралася зупинятись.

У Руан саме прибув граф Суррей, і я без вагань випробувала на цьому зануді придбані в борделі знання. Проковтнула зо два кубки мальвазії[29] та просто взяла його штурмом — так, як сходу беруть бастиди.[30] Суррей не відчув фальшу й до кінця ночі лежав у мене в ногах, повторюючи, яка я чудова, а потім почав благати мене вирушити з ним у Святу Землю.

Дурень! Я пішла роздратована.

Виявилося, що обдурювати чоловіків надзвичайно легко. Трішки поворухніть стегнами — і вони розпалюються, перестаньте сором’язливо прикриватися — й вони стають невситимими, вересніть кілька разів для годиться — і всякий вважатиме, що він цілком підкорив вас. Мене почало це тішити, і протягом наступних двох тижнів я тільки тим і займалася, що випробовувала ці маленькі хитрощі то на одному, то на іншому придворному. І жоден з них — жоден! — не викрив моєї нещирості.

А чи клюнув би Едгар на цей гачок? Поки що найбільшою здобиччю в сільці моєї вдаваної пристрасності виявився гордовитий і самовпевнений Валеран де Мелен, наймогутніший граф Нормандії. Його багато хто боявся, і навіть я, зізнаюся, часом побоювалась його. А виявилося, що і його можна приручити, як бичка, варто тільки застогнати під ним та обхопити міцніше ногами.

Граф Валеран був єдиним, хто не боявся гніву Генріха Боклерка через зв’язок зі мною. Але одного разу батько все-таки відправив у його замок сильний загін кіннотників із приписом негайно доставити мене до нього. Де Мелен не насмілився суперечити, й мене відвезли до короля, а звідтіля, після короткої та крижаної за тоном розмови, перевезли в жіночу обитель у Фекан.

Трапилося те, чого я завжди боялася: мене замкнули в монастирі. Але батько, ймовірно, ще не зрозумів, що мене вже ніщо не втримає, і за тиждень я втекла звідти й написала перед від’їздом королю, що вирушаю в Норфолк. Насправді ж я помчала в Брістоль, до брата Роберта. Уже він зуміє вмовити батька не бути зі мною жорстоким.

Дорогою я зупинилася в Лондоні, де мене привітно прийняв Стефан. Він був у чудовому настрої — можливо, тому, що користувався серед лондонців повагою та підтримкою. Серед його почту я зненацька виявила одного зі своїх колишніх лицарів-охоронців — Геривея Брітто. Наша зустріч була жвавою, і того ж вечора одна з фрейлін провела в мій покій смаглявого бретонця.

— Я ніколи й не мріяв про це, — пробурмотів Герівей, відкидаючись на подушки й переводячи подих. — Для нас ти була богинею, прекрасною і недосяжною. Але чому ти вибрала мене, а не Гуго? Адже він завжди був твоїм улюбленцем.

Гуго Бігод? Я й не згадувала про нього, давно втратила його з поля зору. Але Герівей Брітто повідав мені, куди запропастився найвірніший із моїх людей.

— Він подався у свої володіння в Саффолку. Це для всіх стало несподіванкою, адже після смерті старого сера Роджера Бігода ніхто не сумнівався, що саме Гуго отримає посаду стюарда двору. Але король чомусь відмовився від послуг нашого приятеля. І, схоже, що до цього вигнання доклав руку твій чоловік-сакс. Гуго, звичайно, завжди був розбійником, але позбавити його посади при дворі! Зараз Бігод сидить у себе в манорах, поводиться сумирно й навіть оженився на підібраній для нього королем дівці. Для нього зараз найважливіше знову повернути довіру короля. Але я ж бо його знаю, він ще знайде спосіб поквитатися з графом Норфолком!

Що ж, візьмемо до відома. Однак звістка про одруження Гуго змусила мене засмутитися. Незважаючи на веселий і вільний спосіб життя, мене дедалі більше опановувала нудьга, але при цьому нерви мої були натягнуті, як тятива. І зірватися мені нічого не варто було. Навколо велися нескінченні розмови та пересуди про Едгара: то про його дружбу з Найджелом Ілійським і лордом д’Обіньї; то про чудовий турнір, який він нещодавно влаштував у Гронвуді… Туди з’їхалися всі вершки знаті й навіть тамплієри взяли участь у ристаніях. Або заходила мова про норфолкських коней — тепер вважалося просто неможливим не мати виведених Едгаром скакунів, а значить, мій чоловік що не день багатів.

На тлі цих пересудів я не втрималася й зажадала від чоловіка додаткових коштів на витрати й отримала. З їхньою допомогою я зуміла відкупитися від посланих по мене людей короля й поспіхом перебратися в Глочестершир.

Роберт перебував у Брістолі, великому портовому місті, сеньйором якого він був. Тут я вже не боялася людей батька, тому що перебувала під захистом брата. О, які бенкети, які кінні арени, які полювання влаштовував Роберт на мою честь! Поглинутий тим, що дружина Мабель знову готувалася зробити його щасливим батьком, Роберт не вдумувався в мої проблеми й лише обіцяв поклопотатися за мене перед батьком, коли вирушить до нього в листопаді.

Разом із тим він поводився із мною надзвичайно фамільярно — обіймав, ляпав по сідницях, по щоках, куйовдив мені волосся, ламаючи своїми лаписьками дорогоцінні черепахові шпильки. А зранку тяг на чергове полювання, пікнік чи гулянку в одному зі своїх замків. Ми багато пили… й одного разу, після чергової пиятики я прокинулася з важкою головою в його ліжку. Гола. Причому, лежали ми, сплетені більш ніж красномовно.

Ми обоє були неймовірно збентежені, що, однак, не перешкодило нам і наступної ночі займатися тим само. Чи то я хотіла випробувати на Робертові своє нове вміння, чи він і справді запалав до мене аж ніяк не братньою пристрастю, але оскільки ми впали в цей тяжкий гріх, я відчувала якесь збочене задоволення.

Втім, Роберт незабаром отямився — негайно після того, як у його дружини трапився викидень. Знайшлися ті, хто встиг нашептати їй про нас. Брат був засмучений навіть дужче, ніж я очікувала.

— Ми повинні якомога швидше розійтися, Берт. Те, що сталося між нами… Моя Мабель не перенесе цього…

Він говорив про дружину зі зворушливою ніжністю. Немовби Мабель не народила йому цілу купу дітей. На одне більше, на одне менше… Але Роберт дотримувався іншої думки й незабаром поїхав.

Мені теж час було збиратися. Я не бажала з’ясовувати стосунки з графинею Мабель і незабаром рушила в дорогу, незважаючи на те, що раптово зіпсувалася погода. На додачу в мене був кепський настрій і помітно похитнулося здоров’я. Тільки цього мені й бракувало! Адже я завжди була здорова, як молочарка з ферми. Але останнім часом почала відчувати дивну кволість, а ранками в мене паморочилася голова.

Щоб перечекати негоду й підлікуватись, я вирішила погостювати в багатій жіночій обителі Ромсея. Гляди, й батько не так допікатиме, коли довідається, що я сховалася за монастирськими стінами.

Мені й моїм людям виділили в обителі окремий флігель, ми розташувалася з усіма можливими зручностями, але незабаром я занудилась. Нескінченні жовтневі дощі, тужливий дзвін, сновигання сестер-бенедиктинок… Трісни моя шнурівка — пекельна зневіра! Та й комфорт, яким славився цей монастир, не можна було й порівняти з тим, до чого я звикла. Я з тугою згадувала свою розкішну опочивальню в Гронвуд-Кастлі.

Абатиса Ромсея виявилася жінкою владною і непохитною та наполягла, щоб я щодня відвідувала служби в церкві. І ось, лаючись, ніби найманець, я була змушена взувати дерев’яні сабо, загортатися в плащ і ляпати по калюжах і болоту в храм, де смерділо вологим тиньком, а від запаху ладану макітрилася голова…

Одного разу під час меси я зомліла й опам’яталася вже в своєму флігелі. Все навколо розгойдувалося й плило. Слава Творцеві, моя Маго випхала за двері юрбу метушливих черниць і збила солому під матрацом у головах, щоб я могла влаштуватися зручніше.

— У чому річ, Маго?

Літня нянька, що ходила за мною з дитинства, дивно глянула на мене.

— Дитинко, ти вже пробач мені, нерозумній, але я повинна тобі дещо сказати. Ти завжди була справжньою леді, поки цей пес, твій чоловік, не зіпсував твоє життя. Всі ці твої коханці…

— Не смій вичитувати мені!

Її старі очі стали круглими, як у сови.

— Дитинко моя, чи ж не вагітна ти часом?

Я мовчала. Мій погляд перебігав з однієї речі на іншу: кутий свічник на скрині, віконниця, розп’яття на стіні.

Маго не вгавала:

— У тебе завжди були негаразди з місячними, ось ти, бідолашна моя, і зневірилася, що здатна понести. Але ця твоя кволість, нудота ранками, ця непритомність… Та й чисте дрантя давно тобі не було потрібне. Саме звідтоді, як ти у відчаї почала кидатися від одного чоловіка до іншого.

Вона замовкла.

Я ж почала пригадувати. Хагон Руанский, Вільям Суррей, Валеран де Мелен, інші… Навіть власний брат. Я й насправді повірила, що порожня, й усі навколо говорили те саме…

Від кого я могла понести? Господи всемогутній, та чи не байдуже! Я розуміла одне: мені необхідно їхати в Норфолк. Тому що для всіх має бути очевидно, що батько дитини — Едгар Армстронг.

І раптом я відчула полегкість. Ніколи ж не бажала бути череватою, а нині раділа з цього. У мені нема вади безплідності. Я народжу цю дитину й заприсягнуся навіть на Біблії, що вона від Едгара. Так буде поставлено хрест на його спробах розлучитися зі мною, я остаточно прив’яжу його до себе й зможу помститися. Тому що він не посміє не визнати своїм онука короля Генріха, а сам король, дотримуючи родинної честі, змусить його впокоритися з нав’язаним спадкоємцем!

— Здається, дощ припинився, — промовила я. — Звели перевірити, чи підковані мули, та нехай запрягають. Ми негайно вирушаємо в дорогу.

— Дитинко, та навіщо ж? Тут, у Ромсеї, ти зможеш народити так, що про це жодна жива душа не довідається. А якщо побажаєш, я підшукаю в окрузі тямущу жінку, щоб витравити плід.

— Маго, ти стара, дурепа. Моя дитина спадкоємець графського титулу, і я негайно вирушаю до чоловіка.

Маго злякано глянула на мене й перехрестилась. Я ж тріумфально розреготалася.

Паланкін нещадно трусило. Я напівлежала на подушках, фіранки відтулялися — і звідтіля тягло дощем і вогкістю. Від хитавиці мене нудило, я, навіть не наказуючи зупинитися, вистромляла голову назовні, й мене вивертало. Однак, як би не було важко, я не дозволяла зупинок. Швидше в Норфолк, тільки там я зможу посісти потрібне мені становище.

Сили небесні — до чого ж огидно почуватися кволою і розбитою! Печія, нудота, лихоманка… Коли Маго, побоюючись за мій стан, все-таки вимагала зробити привал, я засинала як убита. Але щойно прокидалась, відразу наказувала вирушати далі. Від того, як швидко я з’явлюся в Норфолку, залежало надто багато. Мені потрібно було лише на годину чи навіть на півгодини залишитися наодинці з Едгаром, і тоді я зможу довести всім і кожному, що в моєї вагітності є законна причина.

Ах, до чого ж гарно все склалося! Я й не очікувала, що зможу накинути на Едгара такий зашморг. Цей сакс плодить бастардів від своєї повії? А я, зі свого боку, нав’яжу йому виродка якого-небудь Герівея Брітто й зроблю його продовжувачем роду Армстронгів!

І все-таки, як ми не квапилися, на дорогу витратили понад тиждень. Заради швидкості пересування я покинула на шляху свій обоз, слуг і камеристок, вдовольняючись тільки кінними охоронцями й тією кількістю майна, що помістилося у клунках, навантажених на мулів.

Ми проминули Оксфордшир і Нортгемптон, де колись я була така щаслива з Едгаром. Зараз тут нічого не нагадувало про ті блаженні, сяючі, сонячні часи, все було сірим, сумовитим, вогким. Сіявся нескінченний, дрібний, наче пил, дощик. Дороги розкисли, коні губили підкови, охоронці проклинали все на світі, застуджена Маго кашляла й без упину бурчала.

Але найжахливіше почалося, коли ми в’їхали у володіння мого чоловіка. Почався найсправжнісінький листопадовий шквал. Вітер ніс крижані струмені зливи, гнув дерева до землі, скаламучена вода вкрила всі низовини. Але я вже впізнавала знайомі місця. Ми рухалися вздовж річки, спіненої дощами. Це була Уз, і я сподівалася ще до темряви побачити збиті з колод частоколи бургу Незербі.

Нарешті начальник охорони, перекрикуючи бурю, повідомив, що бург уже видно. Я відкинула змоклі фіранки й визирнула. До ріки вів крутий спуск, попереду чорнів міст, також зроблений з колод.

Раптом паланкін сильно труснуло й він нахилився. Я вчепилась у стовпчик накриття й відчайдушно заверещала, відчуваючи, що ось-ось опинюся в болоті під копитами. До мене долинули крики, розпачливе іржання мулів, і я побачила, як дві передні тварини сповзають донизу, ковзаючи насипом. Потім стовпчики, що підтримували паланкін, затріщали, світ перекинувся, а наступної миті й паланкін, і я, і обидва задні мули скотилися з кручі.

Пам’ятаю тільки удар, тріск, мокрий тулуб одного з мулів, який навалився згори, й власний нелюдський крик. Холод і дощ ринули на мене разом із болем.

Мої люди заметушилися навколо, перерізуючи ремені паланкіна, щоб звільнити мене з під його уламків. Один із охоронців спробував мене підняти, але раптовий різкий біль зігнув мене в дугу. По ногах потекла тепла рідина, у поперек немовби вдарили ковальським молотом, а потім мій живіт ніби розпороли тупим ножем. Я не могла зітхнути.

Потім мене кудись несли. Я була скорчена, жалюгідна, стікала кров’ю й серед численних голосів упізнавала тільки стогін Маго з підвиванням. І вже розуміла, що зі мною сталося, хоча до останньої секунди відмовлялась у це повірити.

Навіть коли задимлене тепло садиби огорнуло мене, а чийсь голос промовив, що слід послати за повитухою, я ще пручалася. Але марно. Я була в Незербі, й ці сакси не надто слухалися мене. Потім якась жінка м’яла мені живіт, та так, що я починала скиглити. Межи ногами в мене було гаряче й хлюпотіло. Яка гидота! Але незабаром мене змусили випити якесь теплувате пійло, і з його солодкавого присмаку я визначила, що це маковий відвар, котрий занурює в забуття, тож впокорилася. Тепер мені хотілося тільки забуття. Не думати про те, що мене очікує, не відчувати болю, не знати, що зі мною роблять…

Перше, що я побачила, коли отямилася, було вишите накриття. Листя, птахи — все яскраве, майстерно вигаптуване. Я на цьому зналася, сама була вишивальницею не з останніх. В ногах виднілася стіна з колод, збоку падали відблиски вогню. Пахло травами, які кидають на жар, щоб заглушити вогкість. До мене долинули приглушені голоси. Один належав Маго. Інший — Едгару Армстронгу.

Я повернула голову. Вони сиділи на лаві під стіною. Маго плакала, витираючи очі кутиком запинала, Едгар її втішав. Раптом я подумала — до чого ж гарний мій чоловік! Вільна поза, легкі каштанові локони, твердий профіль, чітка лінія високих вилиць. Мій прекрасний хрестоносець… Якого я втратила.

У моєму горлі спухла грудка, очі наповнилися слізьми. Освітлений жаринами у вогнищі образ Едгара розплився в гарячому тумані. Я схлипнула.

Обоє помітили, що я отямилася, й наблизились до ложа.

— Едгаре…

Він узяв мою руку й м’яко потис. Ця сильна й тепла долоня….

— Тихше, Бертрадо, все вже позаду. Заспокойся.

— Я спокійна. Це… Це зараз мине.

Маго принесла чашу з питвом.

— Випий це, дитинко.

Але я навіть не глянула на неї. Я вчепилась у руку Едгара й не могла відвести від нього погляду.

— Я завжди любила тільки тебе, чоловіче мій. Один ти був потрібен мені. На що б я тільки не зважилася, аби повернути тебе…

Я обірвала себе, зрозуміла, що кажу зайве. Едгар визволив руку, прийняв у Маго чашу потім присів у головах ложа, підтримуючи мене, підніс питво до моїх губів.

— Випий, Бертрадо. Це вино з прянощами й травами. Воно додасть тобі сили.

Я покірно ковтнула з чаші. Едгар схвально посміхнувся, й раптово мені стало так добре, як колись у його обіймах. Господь всемогутній, про це я вже й мріяти не сміла.

— Ти не залишиш мене, Едгаре?

— Я побуду з тобою. Заспокойся.

Незабаром я знову заснула, так і не випускаючи його руки.

Якою жалюгідною та дурною була я тоді, зрозуміла тільки, коли відіспалася й до мене повернулася здатність тверезо мислити. Едгар напевно знав, що зі мною трапилось. Якби не Маго, то його сакси негайно донесли б, у якому стані мене привезли в Незербі. Але Едгар був добрий і м’який зі мною, спритно приховуючи, що не відчуває анінайменшої радості від повернення гулящої жінки. Я ж скиглила й горнулася до нього, немов побитий собака. Яка ганьба!

У мене був препоганий настрій, але я швидко видужувала й на третій день уже встала та звеліла жінкам займатися моєю зовнішністю. Однак дух мій не встигав за плоттю. Я страждала. Страждала тому, що не вдалося задумане, тому, що Едгар більше не навідувався до мене, а значить, усе залишилось, як було, — на межі остаточного розриву. Й цього ще замало — я дала йому додатковий привід, щоб вимагати розлучення. Те, що мало стати моїм тріумфом, обернулося новою поразкою. В очах Едгара я лише жалюгідна блудлива жінка, якої він не бажає бачити.

Я ненавиділа його з колишньою силою та постійно катувала себе думками про те, як та, інша, проводить час у моєму Гронвуді. А я животію в цьому ветхому маєтку, де протяги проникають крізь зачинені віконниці, смолоскипи чадять, випускаючи клуби їдкого диму. Раптом плин моїх думок змінювався, і я починала думати, що коли Едгар і розлюбив мене, то, як і раніше, відчуває до мене жалощі. Й ці жалощі не принижували мене, а навпаки давали надію. Якби не було цієї білявої тварюки Гіти, я б зуміла повернути чоловіка. Одне за одним я відправляла послання в Гронвуд, благаючи його приїхати.

Але Едгар не з’являвся, і я була змушена проводити час із цими брутальними мужланами в Незербі. Початок листопада — час, коли сакси відзначають свята своїх саксонських святих — Адольфа, Вініфред і Алкмунда. Додайте до цього й загальноанглійські дні поминання святих Губерта, Катерини й Леонарда, і ви зрозумієте, що в цих свиней жодного дня не проходило без пияцтва й дивовижної обжерливості. Лемент, регіт, спів у стінах бургу звучали, не вмовкаючи, й мені доводилося все це терпіти.

Тільки муляр Саймон, який перебував у цей час в Незербі, прикрашав для мене ці тяжкі дні. Я вважала француза кумедним. Але як же я повинна була опуститися, щоб знаходити задоволення в спілкуванні з простолюдом-майстром!

Саймон влаштувався в Незербі, оскільки Едгар мав намір звести тут кам’яну стіну та перебудувати бург по-новому. Однак зараз він сидів без діла, бо через негоду всі роботи зупинились, і я проводила цілі дні в балаканині з не позбавленим чарівності простолюдом.

Я не вигадала — Саймон і справді був чарівний. Була в ньому якась м’яка теплота, котра так вабить жінок на кшталт моєї невірної шльондри Клари. І хоча Клара вже була дружиною Пенди, Саймон тільки посміювався, згадуючи про це, ніби той шлюб не мав жодного значення й варто було йому тільки понадити Клару, як вона виявилася б тут як тут. Втім, до мене цей француз ставився з незмінною повагою. У його очах я була насамперед графинею і королівською дочкою.

Остаточно Саймон завоював мою симпатію, коли зневажливо відгукнувся про Гіту Вейк.

— Саксонка Гіта заволоділа Гронвудом, хоча я будував його для королівської дочки. І чи знаєте, міледі, до чого вона дійшла в своїй гордині? Мало не змусила мене оженитися на одній із гронвудських служниць. Хвала небесам, лорд Едгар вчасно втрутився, інакше я був би вже далеко за морем, аби тільки не чути її повчань.

Але найбільше нашого Саймона захоплювала його робота. Він був у захваті від планів будівництва кам’яної церкви Святого Дунстана в фенах, там, де стояла дерев’яна, давно вже не придатна для богослужінь. Нинішнього літа Едгар і лорд д’Обіньї подбали, щоб роботи зі зведення нової церкви велися повним ходом, і Саймон уже встиг вибудувати там вежу з ребристими новомодними арками й стрілчастими вікнами. Одне кепсько: ґрунт там виявився недостатньо надійний і почав осідати під вагою кам’яного муру. Тому роботи там зараз припинено, поки ґрунт не осяде остаточно й можна буде виправити недоліки.

Мені доводилося вислуховувати й цю дурницю, в якій я нічого не розуміла. Зазвичай ми розташовувалися в окремому покої, я перемотувала фарбовану пряжу для вишивання, Саймон послужливо підставляв руки, а стара Маго мирно дрімала в кутку.

Нарешті Едгар зволив з’явитися. Це трапилося в день Святого Мартіна,[31] коли за традицією починається забій худоби та заготівлі м’яса на зиму.

У Незербі ще зранку зчинилася метушня. Виводили призначену до заклання худобу за ворота. Робота брудна, але всі цього дня веселі, хлебчуть ель ковшами та смажать на багаттях найбільш ласі шматки свіжого м’яса. Дощі припинилися. Було страшенно холодно та вогко, але я зійшла на галерею спостерігати за цією колотнечею, ховаючи руки у велику муфту з лисячого хутра. Звідтіля я й помітила, як у воротях зупинився Едгар. Посміюючись, почав про щось перемовлятися зі своїми людьми. Я прожогом кинулася до себе.

— Маго, мерщій подай малинову пелерину! Едгар тут, не хочу, щоб він застав мене всю в брунатному, немовби послушницю. І поправ мені волосся!

Але я дарма поспішала. Едгар очевидячки зволікав із зустріччю — поринув у ділові розмови зі своїми саксами, а я сиділа й чекала, продумуючи, що варто сказати, аби зробити враження впокореної та сумирної дружини, ладної на все, аби тільки повернути його любов і повагу.

Нарешті зарипіли щаблі. І з кожним наступним кроком Едгара моє серце більше завмирало. Понад тиждень минуло з того дня, коли в мене стався викидень. Чи досить я одужала, чи повернулася моя краса? Я кусала губи, щоб вони зачервоніли, щипала щоки, намагаючись повернути їм рожевість. І коли Едгар увійшов, так і застигла, ховаючи обличчя в долонях, немовби злякано.

— Pax vobiscum,[32] — мовив він. Ні посмішки, ні теплішого вітання, крім прийнято серед ченців або лицарів-тамплієрів.

Я присіла в поклоні.

У покої з зачиненими на зиму віконницями стояв півморок. Тільки велика пательня на тринозі, що стояла між нами, давала трохи світла. Едгар опустився на лаву, й відблиски вогників, що бігали по жаринках, відбилися на золотому гаптуванні його коміра, на крицевих пластинах пояса.

— Присядь, Бертрадо. Нам необхідно поговорити.

І знаєте, про що він завів мову? Про те саме. Про розлучення.

— Я не бажаю навіть чути про це, — різко перебила я.

— Хіба? Але ж ти виразно дала мені зрозуміти, що там, — він зробив непевний жест, — є хтось, миліший тобі й кого ти з більшою охотою обдаровуєш своїми милостями. Але я не збираюся тебе засуджувати, бо шлюб наш — суща формальність і тому ти можеш жити вільно. Це навіть до кращого — рано чи пізно ти знайдеш того, з ким укладеш новий шлюб.

— Едгаре, — я підняла руку, змушуючи його замовкнути, — я знаю, що зробила багато, аби зруйнувати наш шлюб. Знаю, що ти розлюбив мене. Однак наші руки колись з’єднали перед вівтарем, і чи ж це чи не привід, щоб зробити ще одну спробу? Будь милосердний і дай мені ще один шанс. Тому що я хочу бути тільки твоєю дружиною.

Едгар сумно посміхнувся.

— Ти знову брешеш, Бертрадо. І мені, й собі. Ти настільки звикла брехати, що не зможеш до пуття попросити вогню, якщо змерзнеш.

Це було сказано так сухо, що я мимоволі згадала, як він дивився на мене в соборі в Бері-Сент-Едмундс, коли заявив про розлучення.

Може, варто було впокоритися? Ніколи!

— Едгаре, що б ти не казав, але я ще твоя дружина. І люблю тебе.

— Як ненажера власну трапезу.

— Ти жорстокий і несправедливий. І мені боляче, що ти такий холодний із жінкою, яка говорить тобі про свою любов.

— О, побережи своє ніжне серце для інших. А ця дорога для тебе закрита.

Я не вірила своїм вухам. Адже ще зовсім недавно я відчувала його турботу й співчуття, що й вдихнуло в мене надію все залагодити. Від розчарування й гніву я почала задихатися. Я знову його ненавиділа!

— Ти думаєш, мене легко позбутися? Ти сподіваєшся, що покинеш мене, знеславиш, і я скажу на це — амінь? О, не сподівайся!

— Я знаю, — Едгар був спокійний. — Але це навіть непогано. Хіба ти дотепер не зрозуміла, що ми ні за яких умов не зможемо жити разом? Я не той чоловік, якого ти хотіла, а ти не виправдала моїх надій як дружина. Тому давай спробуємо домовитися. Якщо ти погодишся на розлучення, можеш навіть пустити чутку, що це твоє бажання, — і твоє хворобливе самолюбство не постраждає.

— Але розлучення — страшний гріх!

— Звідколи ти стала такою побожною? Краще згадай, що всі ці роки ми жили з тобою, як два грішники в пеклі.

— Ну, не завжди, — я посміхнулась. — Я ще не забула, що було між нами.

— Коли? До всесвітнього потопу? У мене не настільки довга пам’ять.

Я зрозуміла, що він просто глузує і рішучий як ніколи. І як не дивно, таким він мені подобався ще більше. І водночас моя ненависть росла, ніби снігова куля, що котиться з гори. І я сказала, що він день у день убивав нашу любов, уникав мене, ігнорував, заводив дітей і повій на стороні… Зрештою я втратила контроль над собою й вигукнула, що він невблаганний, як сам сатана.

Едгар раптом стрімко ступнув до мене — і я відхитнулася злякано. Але він застиг на місці, стискаючи кулаки.

— Я невблаганний? Ти нацьковувала на мене своїх прихвоснів на чолі з Гуго Бігодом, ти саджала мене в темницю в моєму власному замку, ти без кінця чинила підступи, казала «ні», коли я говорив «так» — і навпаки. Ти близько зійшлася з усіма моїми ворогами й обливала мене брудом перед королем за кожної слушної нагоди. Ти вбила мого сина! Ти замірялася й на моє життя! Та я міг би побити тебе до крові, й сам Господь сказав би, що це справедливо!

— І однаково ти мій чоловік! І залишишся ним.

Ми стояли по обидві боки від пательні на високій тринозі, й очі в Едгара блищали яскравіше за жар.

— Відповідай, Бертрадо, як можна мати те, чим не володієш?

— Це тільки слова. Перед Богом і людьми ти належиш мені!

— Але я зроблю все для того, щоб розірвати цей зв’язок!

— Спробуй. Я нікуди не поспішаю. І поки ти силкуватимешся домогтися розлучення, для всіх я залишатимусь твоєю дружиною і графинею Норфолка. А що, як твоє звернення до Найсвятішого Престолу залишиться без відповіді? Що, як король заборонить тобі розлучитися? Що, як я знеславлю тебе — прокричу на цілий світ, що ти вигнав законну дружину заради повії?

— «Що, як…» — це забава для схоластів на кшталт абата Ансельма. Дай же мене нарешті спокій, Бертрадо.

— Спокій? Та я швидше вб’ю тебе й себе, ніж дозволю знеславити своє ім’я!

Нарешті ми зійшлися лоб у лоб, і тепер мені навіть стало весело. Нарешті відкрита сутичка, без усіляких там пристойностей і етикету. Вороги — так вороги.

Едгар перший опанував себе. Якийсь час він мовчки дивився на язички полум’я в пательні, а потім промовив:.

— Все це нудно, Бертрадо, як грегоріанський хорал. Завжди те саме. І я не хочу принижуватися, вступаючи з тобою в суперечку.

Принижуватися? Як цей сакс сміє! У пориві люті я одним рухом спробувала перекинути жаровню просто на Едгара. Однак він устиг відскочити й узявся затоптувати жар, потім схопив глечик для вмивання й залив його. Кімната наповнилася димом і парою, різко запахло гаром. Потрібно було покликати людей, щоб не дати поширитися вогню, але я швидше б замкнула двері на засув іззовні, щоб він учадів тут.

Ця думка здалася мені настільки привабливою, що я ступнула до дверей, але знизу вже чулися голоси й тупотіння безлічі ніг. І вже стоячи серед метушливих слуг, я крикнула Едгару:

— Ти не залишив мені вибору! Тепер мені нема чого втрачати.

Він вийшов з покою, а я пішла за ним, обсипаючи його погрозами й прокльонами.

На сходах Едгар зупинився, і я спіймала його холодний, мов криця, погляд.

— Ти просто скажена сучка. Але я більше тобі не приграватиму. Даю два дні, щоб зібратися, а по тому викину за межі графства. Поквапся, інакше доведеться забратися звідси, в чому стоїш.

Із цими словами він поїхав.

Я відчула справжню полегкість. Тепер мені не потрібно було благати й принижуватися. Це випробування виявилося мені над силу, і я почувалася зовсім розбитою.

Але я вже знала, як вчиню. Нехай король не бажає заради мене знищити свого саксонського графа, нехай тамплієри ведуть позов про розлучення відразу з двома Папами, нехай я втратила Гронвуд… Але я знала, як заподіяти Едгару нестерпного болю.

Цілий вечір я просиділа в самоті, безмовна й замислена. А потім звеліла викликати Саймона й довго говорила з ним, навіть вдала, що розплакалася, припала до його грудей.

Саймон був вражений. Цей запеклий бабій задер на своїм віку безліч рядняних пелен — а як йому буде переспати з графинею? Але мені вже було байдуже, і я перестала дбати про свою честь.

І тієї ж ночі я докладно випитала в цього мужлана про Гіту й вивідала все, що мені було необхідно. Саймон виявився напрочуд щиросердним і справді повірив, що я хочу зустрітися з нею та поговорити.

Для іншого мені був потрібен Гуго Бігод. Я ще не забула слова Герівея, що Гуго не залишив намірів поквитатися з Едгаром. Тому наступного дня я відіслала слугу. Мій вірний Гуго та мій старий друг Ансельм не підведуть, їм обом від мене дещо потрібно, і вони будуть старанні.

А мені від них потрібна дещиця — порішити прокляту саксонку. Я продумала все до дрібниць і знала, що цього разу не схиблю.