Брутальний лікар

Дорога додому

Вони їхали так повільно, як тільки можна на автобані. Хурделиця вже вщухла, і лише снігові замети та гурми машин на заправках і стоянках нагадували про якийсь небачений тут катаклізм напередодні.

Сергій щось безупинно говорив, намагався жартувати й здаватися безтурботним. Вона сиділа поруч і розглядала його обличчя. Він усміхався, раз по разу зиркаючи на неї, та питав:

— Таки не впізнаєш?

— На жаль. Не питай мене щоразу, я почуваюся незручно.

— Так, розумію. Але це все мине.

Вона б і хотіла, щоб швидше скінчилась ота «тимчасова часткова амнезія», як пояснила їй психологиня, котра в клініці намагалася наштовхнути Віку на спогади, допомагаючи пригадати якісь неприємні моменти з її пережитого, що могло бути пов’язане з цим чоловіком — Сергієм. І це, імовірно, саме те, що стримувало її спогади. Але нічого такого недоброго — узагалі ніякого — не пригадувалося. Вікторія нервувала, і в неї починала боліти голова.

— Де ти поклав ті ліки від голови? — запитала, скривившись.

— Усе у твоїй косметичці. Рецепти, виписка… Є?!

— Є. — Вона вичавила з блістера одну білу овальну пігулку й запила її водою.

— Так часто не варто, хіба дуже болить, — зауважив Сергій.

— Нестерпно, — відповіла Вікторія і відвернула погляд у вікно.

— Шви не тягнуть? Оніміння сильне?

— Жартуєш? Звісно, що так! Жахливо почуваюся, наче мене прокрутили крізь сокочавку.

— Це нормально у твоєму стані, котусику. Усе мине.

Він дивився на неї новим поглядом. Сам себе якось зловив на цій думці. Блідість обличчя, глибокі очі зі своїми внутрішніми переживаннями, зосередженістю і недовірою дивилися якось крізь нього, коли вони зустрічалися поглядами під час розмови. Волосся туго затягнене у хвіст, руки складені в замок — «закрита й недоступна для всіх», наче навмисно демонструвала це своєю поведінкою. Йому до болю в грудях хотілося обійняти, палко пригорнути цю жінку. Сергій переживав неймовірну радість від того, що вона жива й здорова, що все обійшлося і він її не втратив. Але Вікторія — така спокійна, холодна, незворушна й відсторонена. Та все одно від того не чужа йому. Кидав на неї раз по разу погляди. Дивився у дзеркало, коли вона опускала сонцезахисний дашок із дзеркальцем, аби себе розгледіти. Не наносила мейкапу, не чепурилася, не чіпала волосся, лише мастила губи ледь рожевим блиском. І байдуже ковзала поглядом по ньому, коли помічала, що чоловік за нею спостерігає. Навіть не всміхалася тієї миті, хоч і не була далеко думками. Він знав, що все те здолає. Жодна жінка ніколи не залишалася байдужою до нього, до його гострого розуму й палкого серця. Але ця геть не реагувала на всі зачіпки та підступи. Просто сиділа поруч і не відповідала, ніби чужа.

Віхола поволі вщухала, і вже можна було розгледіти вогні прибиральних машин-прибульців, з якими миналися дорогою через кожні кількасот метрів. Легкий вітер крутив у просторі снігове мереживо, що нагадувало тонкі бельгійські плетива. Міста світилися здалеку красивими різнобарвними зимовими вогнями, наче цісарські замки на вершинах схилів або в розлогих долинах. Розчищені дороги давали можливість рухатися швидко, і за кілька годин вони вже сиділи з Назаром в одній із затишних, як у Львові, кав’ярень Кракова.

— Мам! З тобою все добре?! Я такий втішений, що все минулося! — Син міцно стискав її у своїх мужніх обіймах.

— Так, усе гаразд, Назарчику! — відповіла Віка, цілуючи сина й зосереджено спостерігаючи за його реакцією на Сергія.

Усе було так, як і належало б бути: вони радісно привіталися, по-чоловічому. Нічого незвичного, наче й справді зналися довго й були в родинних стосунках. Отже, усе гаразд. Віка може бути спокійною. Та дискомфорт щодо Сергія все ж не зник. Як він може бути її чоловіком? Вона його зовсім не відчуває. Попри те, мужчина поводився вельми комфортно, немов його й не бентежила Вікторіїна амнезія. Він жартував, був дуже дотепним і водночас серйозним, коли розмова зайшла про освіту Назара, його оцінки й стипендію, яку виділив навчальний заклад за успіхи, тож тепер оплата не потрібна. Це дуже потішило Вікине самолюбство. Син виріс і ставав незалежним, підробляв у ресторані вечорами, мав свої кишенькові гроші й навідріз відмовився від допомоги, коли Віка дістала гаманець.

— Мамо, я хочу спробувати сам. Поки що мені абсолютно вистачає стипендії й того, що заробляю.

— Гаразд. Але якщо щось — одразу кажи. Я планувала, що ми заїдемо у якийсь торговельний центр і купимо тобі нову теплу куртку, шапку-шалик…

— Мам, я маю все необхідне. Не переймайся. Їдьте додому. І відпочивай більше: ти маєш втомлений вигляд, — стурбовано зауважив Назар.

— Так і є. Дорога мене виснажує.

— Ну, дорогі мої, то будемо рушати. Ще ж і кордон перетнути треба. Сподіваюся, прикордонники звернуть увагу на наші лікарняні документи й процедуру перетину пройдемо швидко, — сказав Сергій, схвильований Вікиною блідістю, і пішов до бару розрахуватися.

Засніжене місто дуже нагадувало Львів. Ратуша, старі будинки, люди, флер славного цісарського минулого і той же аромат кави, до якого допасовувався ще один — цинамону й гвоздички, що їх так люблять використовувати у випічці поляки. Гурмани! З ними можуть змагатися лише французи, хоча… Ніщо не буде таким близьким і милим серцю, як те, що рідне, своє: ну, де ще ти здибаєш такий сирник із родзинками, маком, присмачений справжньою шоколадною поливкою, як не у Львові?! Вікторію цей спогад завжди зігрівав і створював затишок. Куди тим французам!

Дорогою Віка задрімала, і їй знову наснилася її маленька дівчинка.

І знову старий сон. Дитина раптом виникла посеред лабіринту сяючої білизнú стін, вузькі проходи яких щедро заливало сонячне світло.

— Не бійся, — тихенько сказала вона. — Іди за мною!

І Вікторія знову пішла, як і минулого разу, намагаючись дотягнутися і вхопити її за руку, яку дитина тримала позаду, вказуючи йти за собою. Та не давалася вхопити. Віка покірно плелася, дівчинка зникала за одним поворотом і вигулькувала за іншим, повсякчас гублячи свою візаві, але не покидаючи її надовго. Її русяве волосся маяло й іскрилося від сонячних зайчиків, переливаючись усіма барвами жовтого й рудого, тоненькі пальчики тремтіли, наче від холоду, а хода була легкою й невагомою, ніби вона летіла над землею, не торкаючись маленькими ступнями піску. Лабіринт час од часу пропускав у себе краєчок синього моря й обрію над ним. Та дівчинка туди не звертала, а далі йшла вузькими проходами. Нарешті вони дісталися невеличкої, але просторої площі з ракушняку. І тут сон став трохи іншим, аніж попереднього разу. Нікого довкруж — лише спека, пісок і картина Тиціана із зображенням Богородиці.

Образ стояв поруч, спертий на високу дорійську колону посеред площі. Відома трирівнева композиція картини у яскравих червоно-жовтих тонах одразу привернула увагу Віки. Десь вона вже її бачила: апостоли, які благоговійно дивилися на Діву Марію, що підіймалася на хмарі в центрі картини. І сам Тиціан, зображений у лівому нижньому кутку. Віка дуже добре пам’ятала всі деталі картини. Богородиця, завжди зображувана в дуже стримуваних тонах, тут була в червоній сукні з синьою накидкою, в оточенні янголяток. І їхні крильця, здається, тріпотіли, розвівалися, як і всі тканини на полотні… Дівчинка стояла просто перед Вікою, дивлячись їй у вічі, пронизуючи наскрізь своїм відкритим і глибоким, небесним поглядом.

— Ось, візьми! — Вона витягла з-за спини руку, стиснену в кулачок, і розімкнула. — Він твій. Бережи його!

— Дякую! — Вікторія взяла ключ із бордовою шнурівочкою, зав’язаною на ньому бантиком. — А що це?

— Хіба не бачиш?! Це — ключ, — відповіла дівчинка, розвернувшись у напрямку картини, поволі зменшуючись і розчиняючись у повітряній спекотній імлі. — Твій ключ! — і її крильця також затріпотіли на полотні.

І Вікторія прокинулась у приємному збентеженні. Її ліва рука була затиснена в кулачок. Розтулила — нічого.

— Як ти? Чуєшся добре? — Сергій зауважив, що вона прокинулася, і притулив суху теплу руку до її чола. — Температури нема.

— Так, усе добре. — Віка хотіла сказати «дякую вам», як зазвичай відповідала малознайомим людям, але вчасно стрималася. — Дякую. Я довго спала?

— Годинки зо дві, так. Але це нормально у твоєму стані. Відпочивай. Скоро кордон, сподіваюся, що ми перетнемо його швидко.

«Комфортний у спілкуванні, — подумала Віка. — Та все одно — чужий».

Давні друзі. Сергій і Роман

(приблизно за місяць до аварії)

— Сергію Дмитровичу! Сергію Дмитровичу-у! — У гінекологію сходами підіймається невисокий худенький чоловік у зеленому халаті. — Ти мене чуєш?! Сергію!

— Ой, так-так! Задумався, вибач! Здоров, колего! Що нового? — Сергій відривається від екрана мобілки й ручкається з лікарем, що його доганяв.

— Та тут урологічні проблемки у твоєї пацієнтки. Ось, несу знімки й результати аналізів. Подивишся?! Коли ти там призначив операцію? — запитує уролог. — Е-е, Задоренко Леся Ігорівна.

— Ну, ти таке питаєш. У мене по три-чотири операції на день. Де ж я пам’ятаю. Зараз з’ясуємо, — швидко відповідає гінеколог. — А що там у неї, покажеш?

— Та сам дивись, ясна річ! Вирішувати тобі. Можна пролікувати, а тоді оперувати. Якщо це за показами можливо.

Сергій бере до рук негативи й підходить до світла у вікні.

— Ясно! А аналізи? — переглядає роздруківку, перевертає на зворотний бік. — І це все?

— Що, мало?! Оперуватимеш? — сміється уролог.

— Та йолки-палки! То все не смертельно. Вагітність зараз у пріоритеті. А фіброміоматоз із цим несумісний. Спочатку оперую я, а потім ти візьмешся за неї. Поки все гоїтиметься — і урологія поліпшиться. І, дасть Бог, завагітніє.

— Ну, тоді ґуд! — Вони прощаються, і уролог збігає сходами вниз. — Увечері заскочиш?

— Ой, Ромку! Не питай зараз. Давай ближче шостої скоординуємо свої плани, — відповідає завідувач гінекології і швидко зникає на поверсі. — Будь здоров!

До його кабінету знову черга. Вимита до блиску підлога відбиває тіні всіх, хто тут стоїть зі своїм питанням. У кожної проблеми, які — вона сподівається — розв’яже цей славний спеціаліст. Стоять самі чи з подругою, яка його порадила. Тих, що з подругами, він одразу розрізняє. Жінки його люблять. Знають, що самотній. Знають, що класний фахівець, дуже забезпечений і такий бажаний для тої, яка хоче вдало вийти заміж.

Він усміхається, помітивши вдалині свою давню пацієнтку Олену. Вона також серед тих, хто сподівається на його особливу прихильність. Шкода, що ніхто з них так досі й не зрозумів, що він таки одружений. Лише не з жінкою, а з роботою. Він це розуміє, жінки — ні.

— Ой, і хто тут такий святковий?! — вітає Олену з іронією та цілує в щічку.

— Привіт, любий мій лікарю! — Вона по-особливому тулиться. — Я завжди так одягнена. Чи ти забув?!

Жінки в черзі — ані мур-мур: усі знають його вдачу. Ліпше не сперечатися за місце, хоч та блонда й попливла зі ще однією до його кабінету перед усіма. Натомість:

— Хто перший у черзі, пані та панянки? — несподівано запитує. — Проходьте до кабінету!

Кобіти задоволено переглядаються, і одна з них таки прошмигує крізь прочинені двері.

— Давно тебе не бачив, Лєнусику! Щось сталося чи ти просто подругу привела? Зачекаєте?! Бачиш, скільки люду!

— Та я б тільки мазочки поздавала. А от у Христі проблемки, куди вже тільки не зверталася, — закидає поглядом панянка. — А я казала, що маю суперлікаря. То аж півтора року знадобилося, аби таки прийшла сама до тебе.

— Добре-добре! Згідно з чергою, гаразд?! Без образ! Усі кобіти для мене рідні.

— Ага, знаю! Зачекаю. Що вже тут поробиш?!

І він їх приймає у свій час. Добре, що черга рухається швидко.

— Ну, що ж… Лєно, ти в оглядову, а ви, пані, покажіть-но мені свої аналізи, діагнози, УЗД — що у вас там є?

Майбутня пацієнтка сумно всміхається і витягає з сумочки файлик з паперами. Він перебігає їх очима, зупиняється на діагнозі. Примружується, потирає руки, окидає поглядом молоду, стильно одягнену жінку й каже:

— Ну, з цим ми собі раду дамо.

— От, бачиш?! — одразу вигукує подруга. — Я тобі давно казала йти до Сергія Дмитровича! А ти…

— А що я? Мені також обіцяли, що все буде добре. Чи я мала бігати по всіх?!

— Ну, я також на себе місію Господа не беру, але у вас усе можна змінити. До мене більшість приходить зі схожим діагнозом. І та, яка слухняно виконує все, що їй кажу, досягає результату, — попереджає. — Але для початку мушу вас оглянути.

— Так, звичайно, — погоджується пацієнтка.

До вечора голова в нього йде обертом від тих пацієнток, оглядів, діагнозів… А треба ще раз обійти стаціонарних хворих і розібрати завал із замовленням, що прийшло вранці: спіралі, ковпачки та інший гінекологічний крам. А ще мав намір заповнити анкету на конференцію в Брюсселі. Очевидно, раніше десятої вечора з лікарні не вийде. Як іноді його гнітить уся ця рутина! Але він тільки в ній бачить сенс свого життя. Тільки це заняття приносить йому шалене задоволення. Він чується на сьомому небі, коли бачить, як жінки розквітають після його лікування, як вони вагітніють після довгих невдалих років і маніпуляцій у недбалих фахівців, як вони одужують після операцій і продовжують повноцінно жити та кохати, бути коханими. Їхня радість і щастя живлять його енергією та дають сатисфакцію роботі.

— Сергію Дмитровичу! — Ганнуся в білому сестринському очіпку заглядає в прочинені двері. — Ви додому йдете? Чи, може, вам щось приготувати: кави, чаю?

— Чаю, Ганю! Принеси мені міцного й гарячого чорного чаю з цукром. Я тут сьогодні ще довго сидітиму, — моргає їй.

— О! То я вам ще пампушок принесу. Лишилися з обіду, дівки хтіли додому забрати.

— Ні-ні, не треба! Нехай дівчата смакують.

— Зара-зара, обійдуться! Дупи повід’їдали отакенні, — регоче головна медсестра і зникає, зачиняючи двері за собою.

— А то якраз дуже потрібне місце для жінки, — сміється про себе лікар. — Трипільські баби які?!

У двері стукають. Сергій втомлено закочує очі й відкидається на спинку високого світло-коричневого шкіряного офісного крісла. У нього весь кабінет кольору какао: стіл, диванчик, шафа й полиці. Лише вікно та стіни — білосніжні. Усе нове, вилискує, наче з посудомийки, і приємно бавить око. Уже майже десять років відтоді, як він очолив відділення. Насамперед зробив сучасний ремонт в операційній, кількох палатах і своєму кабінеті. А потім уже поволі, потроху, в міру надходження грошей і пацієнток, доробляв решту. Мріяв про грантові кошти, та, на жаль, зовсім не мав часу ще й на ту писанину. Усе сподівався, що якийсь недолугий інтерн трапиться, який сяде та й візьметься за цю паперову роботу. Однак приходили тільки вельми зацікавлені своєю роботою особи. І Сергій чекав.

— Заходьте!

— Ну, ти як? Сам? — На порозі з’являється уролог.

— Ой, Ромку! Я забув тобі зателефонувати. Тут стільки роботи…

— То ти не йдеш? Пропустиш нині басейн?

— Я ходив уранці, друже. — Він потискає колезі руку й вивалює на стіл усе, що є в пакунку з великими червоними літерами НП. — Давай уже завтра, бач, скільки мені ще треба всього порозгрібати?!

— Ого! Бізнес — і нічого особистого, — підсміюється уролог. — І чого я в гінекологію не подався?!

— У кожного свої вподобання, — підколює Сергій.

— Ну-ну, колего!

— Гаразд! Я жартую. Наступного тижня починаємо заміну вікон в ординаторській та сестринській. Подивимося, якщо будуть ті віконні профілі добрі, то дам тобі відмашку.

— Ой, як мене бісить ця господарська діяльність.

— А бездіяльність ще гірше. Що ж робити, як така в нас система: про все дбає завідувач, — сміється Сергій.

Розмову перериває дзвінок його айфона.

— Ти когось чекаєш, друже? — зводить брову уролог.

— Ні, лише робота. — Він натискає відбій на екрані з написом «Олена Красноступ». — Повно незавершених справ.

Роман крокує до виходу й уже у дверях:

— Ця робота — не твоя сім’я, старий! Вона тебе не пригорне, не поговорить, не дасть родинної втіхи.

— Не треба! Усе буде добре, не переживай.

— Час іде. Потім западеш на якусь молоду вертихвістку, і вона тобі роги наставлятиме на старості. Му-ууу!

— Та йди ти! Спиляю і прикрашу стіну у вітальні, — підхоплює жарт Сергій — він ще не хоче розповідати нікому про Вікторію, щоб не схарапудити це диво. — Давай! До завтра!

Двері зачиняються, і лікар сідає в крісло пити свій чай, що поміж розмовою з Ромком йому непомітно занесла Ганнуся. Вона вміє бути тінню, коли це потрібно. Навчилася вгадувати його настрій, бажання, відбивати від надто надокучливих пацієнток, викликаючи на вдаваний огляд чи до головного. Чоловік її дуже цінує. Вона для нього значно більше, ніж просто працівник. Часто терпляче зносить його чудернацькі випади, хоча з нею він собі ніколи не дозволяє жодної брутальності, зневажливої іронії. Вона йому майже заступила маму, родину, турботу дружини. Хороша жінка та Ганнуся.

— Е-ех! Шкода, що ви заміжня, Ганно Павлівно!

— А то б що? — Вона тихенько увійшла. — Я вам пампухи обіцяла принести.

— У-ух! Пампухи, — сміється він. — Та одружився б із вами, навіть якби ви того й не хотіли.

— Ой, людоньки, ха-ха! А двадцять літ різниці поміж нами вас не бентежить, женишок ви мій дорогенький?! — стишено регоче головна медсестра.

— Аж ніяк! Я люблю мадамів з досвідом, мудрих. Тому ніяк і не оберу. Нема нікого, окрім вас, Павлівно! — і раптом мимохіть згадує: — Ох, я ж вам премію ще не дав!

Медсестра затримується біля зачинених дверей. Він підходить до шафи, відчиняє свій сейф, витягає відтам грубий учнівський зошит на пружинках і, розгорнувши на закладці, щось шукає. Знайшовши із вигуком «О!», маленьким ключем зі своєї зв’язки відмикає невеличку коробочку. У ній стопками лежать купюри, як в обміннику: гривні, долари та євро. Сергій відраховує сто баксів і, склавши їх удвоє, наче хтось бачить цю сцену, передає Ганнусі.

Жінка всміхається, дякує і прощається. Він уміє підняти їй настрій. Сергій Дмитрович проводжає її поглядом і зачиняється в кабінеті зсередини.

— Так-так, подивимося, — сам до себе говорить лікар і сідає за свої розрахунки.

Його зошит списаний великим розлогим почерком із чомусь скрюченими й понівеченими цифрами. У них важко розпізнати що є що: трійка схожа на п’ятірку, двійку не відрізниш від сімки й решта також плутається. Усе зрозуміле лише йому.

Ганнуся записана в колонці 18/03 — 24/03 під маленькою і великою літерами «мГ». Він закреслює двійку з двома нулями навпроти неї і сідає з калькулятором до розрахунків. Згодом у тій же колонці, що явно була недописана, з’являються й інші літери: великі «А», «О», «М»… Тільки йому одному відомо, що це означає. За якийсь час перелік завершується підведеною рискою з цифрою 10, що зовсім не відповідає сумі з кількома нулями, але раптом навпроти неї він швидко виводить «ремонт» і загортає записи. Ховає калькулятор і зошит у сейф, звідки їх і витягав, та, вдоволено завалившись у крісло, вмикає запис якоїсь операції на своєму ноуті. Йому смакує запашний чай уприкуску з Ганнусиними пампушками під криваве відео й закадровий голосовий супровід. Звичне діло для хірурга.

У двері стукають і безпардонно смикають за клямку, наче точно знають, що тут ще хтось є. Сергій невдоволено підходить до дверей, але раптом передумує і вертається за стіл.

— Старий, відчини, то я! Забув тобі щось сказати, — глухим голосом говорить Ромко.

— Ти ще тут?! — усміхається, відчиняючи, Сергій.

— Чуєш, друже, тут така ситуація. Дівчинка одна, інтернатська. Ну, з притулку, що на Левандівці…

— Ну-ну, кажи вже. Що ти тягнеш?

— Ми колись уже їм допомагали, пам’ятаєш? Там вагітність була після зґвалтування, — нагадує уролог.

— Та так. Як таке забудеш?!

— Ну! То тепер там сепсис, і діагноз не можуть встановити. Просять нас долучитися, щоб кілька фахівців було. Хірург оперуватиме, а ми щоб були поруч.

— Ох, благодійність — то не мій профіль, Ромку! Раз поміг — то не все ж! Є інші спеціалісти, лікарні, — крутить носом Сергій Дмитрович.

— Сєрий! Ти ж знаєш, що можуть зашити й відпустити так. А дитини шкода — серце слабке, аби потім знову там лазити й анестезію робити. Дівчинка здібна, добре вчиться, хоч і пропускає багато. Дуже просили директорка й одна моя давня колежанка.

— Ну, холера ясна! Ти вмієш умовити! Якщо лише колежанка — файна кобіта, — усміхається колега.

— Дуже файна! Але знайомити тебе з нею не буду. Усіх мені повідбивав. Тую не дам. Моя дівка!

Чути цокіт жіночих обцасів7, з-за рогу з’являється постать Олени, давньої знайомої, вранішньої пацієнтки.

— Добре. Скажеш, коли там що. Я підключуся, виручу, — поспіхом проговорює Сергій і прощається з Романом.

Останній підморгує колезі й окидає поглядом молоду ефектну жінку. Вона йде, похитуючи округлими стегнами, наче маятник. Її фігура в обтислому червоному комбінезоні схожа на замальований знак нескінченності з китицею із високого хвоста на голові й крапками-туфлями внизу. Наче зійшла з подіуму. І де він тільки таких бере?!

— Аналізи вже готові, дорогий Сергію Дмитровичу? — Вона дивиться на нього інтригуюче й звабливо. — Не могла дочекатися завтра! Хвилююся.

— Авжеж, заходь, Лєнусику! — каже на порозі.

— Котусику, привіт! Як почуваєшся? Вітамінки випила? Прогестерон? — телефонує Вікторії, швидко цікавлячись, що там у неї відбувається. — Ні, сьогодні буду скоро. Не хвилюйся. Зателефоную!

Тоді зачиняє двері кабінету за пацієнткою і прокручує ключ у замку.

Старі світлини

(також до аварії)

Віка лише тиждень як у Сергія, а вже взялася наводити порядки: витерла товстий шар пилюки зі старої пожовклої картонної коробки з-під взуття і з цікавістю зазирнула всередину. Там лежало два дбайливо складених фотоальбоми й пачка різнокаліберних фото. Вони покоїлися окремо, перев’язані крутим паперовим шнурком, на фланелевому клаптику бежевої тканини.

Вона одразу відклала вбік ганчірку, зняла господарські рукавички. Фактично, Вікторія вже закінчила легке прибирання в помешканні, залишилося тільки полити квіти. Але то могло зачекати. Тому вона перенесла коробку на низенький столик у спальній зоні, зручно вмостилася на ворсистому килимі. Розгорнула більший альбом, швидко, віялом, перегорнула сторінки й зрозуміла, що тримає в руках родинні фото Сергія, його мами, тата, дідусів і бабусь. Статичні світлини, які колись можна було зробити лише у фотосалоні, здебільшого чорно-білі. Проте кілька кольорових знимків усе ж знайшлося, зроблених, напевне, непрофесійним фотоапаратом, бо мали не надто добру якість і фокусування. Усі були різного розміру, але, дбайливо приклеєні спеціальними кутничками до сірих картонних сторінок, що не справляло враження неохайності, приваблювали зір нестандартним розташуванням. Очевидно, альбом створювала й підписувала знимки Сергієва мати, бо ж у якого чоловіка є такий заокруглений і плавний почерк із рівними й однаковими великими літерами?! Та й де там чоловікам до фотоальбомів! Хіба лише якомусь останньому з романтиків.

Першу сторінку прикрашала світлина, де батьки вдвох сиділи обійнявшись, дуже стримано, навіть цнотливо, зовсім у стилі стандартних совєцьких фото: чоловічі руки покривають руки жінки, що лежать у неї на коліні. І поруч така сама знимка, але вже із Сергієм. Там він, ще зовсім маленький, років трьох-чотирьох, сидів у тата на руках, а поруч схилилася мама. Обоє вже в доволі зрілому віці, певно, десь за сорок. А може, Віка помилялася, можливо, її вводила в оману стара, порепана від часу чорно-біла світлина. Сергієва мама — дуже красива жінка, з прямим упевненим поглядом, з пишною кучерявою короткою зачіскою, а батько — зовсім голомозий, що вразило Віку, адже сам Сергій пишався густезною шевелюрою без жодних ознак облисіння. Певно, йому передався мамин ген.

Ніколи не розпитувала його про батьків, родину. Сама не знала чому. Не тому, що було байдуже, але якось не приходилося до слова, не випадало, тож зараз із потроєною цікавістю уважно розглядала світлини.

Вони раніше жили в будинку. Про це Вікторія знала із його слів також. Кілька кольорових фото було зроблено знадвору, навпроти невеличкої селянської хати на два вікна й парадних дверей посередині. Ними, очевидно, ніхто не користувався, бо для цього потрібно було б відчиняти хвіртку з подвір’я, що вела у квітник. Там росли мальви, чорнобривці та ромашки. Було видко підрізані два кущі бурячкових півоній (старого французького сорту — про себе зауважила Віка), осібно стирчали домашні синенькі черевички. Уздовж сітки стелилися руді нагідки. Одне слово, невибагливий сільський набір квітів, утім дуже милий і близький спогадам самої Вікторії. Їй аж запахло дитинством і Жовквою. «Цікаво, що то за місцевість?» — подумала Віка, однак, проглянувши всі підписи під світлинами, не знайшла про це жодної помітки.

Перед хатою росла висока й розлога груша, рясно вкрита невеличкими зав’язями майбутніх плодів. Подвір’я застеляла густа трава. Згорблений дідусь із бабусею в жовтій хустині сиділи поруч на призьбі, до них притулився їхній син, Сергіїв батько. А його мама, мабуть, їх і знимкувала. Погода стояла сонячна, тож фото вийшло занадто світлим, аби розгледіти дрібніші деталі.

Наступна фотокартка була портретною. На ній мати Сергія тримала його за ручку, а він, у підколінниках і смугастих шортиках, у такому ж картузику, стояв на недолугій порожній полиці для книжок. Тлом слугувала вицвіла брудно-блакитна тканина, що звисала зі стелі. Віка також мала в колекції схожу родинну знимку, щоправда, у часи її дитинства вже не підставляли тих поличок — для того в студіях існували спеціальні стільці. Маленький Сергій, з рожевими пухкенькими щічками й спантеличеним поглядом, з білими кучерями, викликав у Віки замилування й усмішку. Мати ж мала на диво серйозний і зосереджений вигляд, наче це була не родинна зйомка, а фото на паспорт. Строгий одяг — білий верх, чорний низ. Лаковані чорні туфлі із квадратно-округлим носком і широким каблуком. І жодних аксесуарів, навіть разка намиста. Лише тоненький ремінець із годинником на правій руці. О! Таки так, удався в матір, яка, судячи з усього, також була шульгою.

У самої Віки таких фоточок — дві шафи й ціла торба. Кращі також повставляла у фотоальбоми. А більшість пилюжилася на стриху8 в Жовкві. Якось улітку із сестрою шукали там нижню частину від старого бабусиного креденса9, куди Улянка задумала складати насіння та цибулини тюльпанів, і випадково натрапили на коробку з їхніми дитячими знимками. Село, Свиня-ріка довкруж замку й дітлахи в ній. Нікого не лякало те, що в річку виливають помиї з усіх розташованих уздовж хат. Та злив у ті часи був суто органічний, і те не залишало масних кольорових плям на поверхні води: мальки плавали й жабки плодились у тому потічку все одно. Тоненькі кладочки через нього не завжди могли вмістити одночасно двох малюків, які так і пхалися один поперед одного, аби першим перетнути воду. Тож коли хтось необачно плюхався донизу, то найчастіше видряпувався на крутий берег з однією, а то й двома п’явками на ногах. Ох, і крику тоді було та вереску! Але однаково й далі тіснилися на кладочці. Такий собі екстрим. І оті фото, де вони рядком сидять на кладочці, а внизу тече річечка, по краях укрита незабудками та калюжницями, приємно розігріли спогади в душі й розлилися сонцем у серці. Улянка мала такі ж фото зі своїми однолітками та старшими за Віку подругами. Але й з Вікторією удвох вони також є — у сплетених вінках на головах із зібраних у ріці квітів, наче дві дівчинки-весни: рожевощокі й блакитноокі, русоволосі, з косами в кулак. А далі, перебираючи фото, знайшли себе кількамісячними голясиками на овчинах, сфотканих у студійних умовах. Тут-таки були і мама, і тато поруч. А ось уже й Улянка — велика серйозна дівчинка, і тато з мамою — прості сільські батьки з голомозою Вікуською на руках. На жаль, не було ані дідусів, ані бабусь на знимках. Їхні фото лежали окремо. Зате купа світлин із вуйками й тітками, дальніми родичами та знайомими.

А тут — лише два тоненькі альбоми й одна родинна знимка. «Певно, інші тримає деінде», — подумала Вікторія й акуратно поскладала все так, як і було. Та раптом один із альбомів вислизнув із руки і, поки другою шарила по підлозі за кришкою, упав і розкрився. Деякі знимки повипадали. Віка акуратно їх позбирала, поскладала і вже запихала всередину, як раптом помітила клаптик паперу, що визирнув з-під великого портрета малого Сергія. Віка легенько його потягла двома пальцями. Він не піддався, тоді жінка трохи вигнула фото, наче місток через потічок, і отримала пожовклий від часу аркуш паперу із зошита в косу лінійку, складеного вчетверо. Вона тут-таки його розгорнула й прочитала: «Дорогий Сергійку, синочку! Не знаю, чи коли-небудь у житті я наважуся розповісти тобі правду, тому пишу…» Віку аж пересмикнуло, вона склала аркуш і навіть хотіла його втиснути назад, але природна цікавість і аргумент, що вони із Сергієм тепер разом чекають дитину, узяли гору, і жінка продовжила читати…

«Не знаю, чи коли-небудь наважуся тобі про це розповісти, сину. Ми живемо в країні заборон і мовчання. Тут усе не таке, яким здається. Однак, на мій погляд, знати правду краще, аніж усе життя провести у вигаданому світі. Батько точно буде проти, але ти дізнаєшся про це нескоро, коли вже будеш дорослим і — я впевнена — мудрим. Коли зможеш усе зрозуміти…»

У Вікторії засіпалося серце й спітніли долоні. Вона знову склала аркушик паперу, наче злодійка, яку перехопив погляд стороннього під час крадіжки. Віка занурювалася в чужу таємницю. І права на це не мала. А чи мала?! Вона сумнівалася, і все ж:

«У нас із твоїм татом дуже довго не було дітей. Ми вже й не сподівалися. Думали, що так і доживемо свого віку. Усе ж перевалило вже за четвертий десяток! Тому, коли ти з’явився в нашому житті…»

Вікторія приголомшено дочитала листа матері до Сергія і повернула його на місце, акуратно вставивши і склавши все, як і було. Тепер її турбувало інше. Чому Сергій приховував від неї це? Чому ніколи не зачепив цієї теми? Але раптом подумала: а Сергій знав про все те, що дізналася вона? Навряд чи тримав би під фотокарткою маминого листа. Певно, десь би переклав. Чи історія родини, яка її спочатку не цікавила, а тепер несподівано відкрилася, була відома йому? Звісно, відома! Які тут запитання. Недаремно ж він той альбом заховав подалі від очей. Хоча, з іншого боку, що тут такого?! Нічого особливого. На ті давні совєцькі часи — то так. А зараз — буденна річ. Вважається правильним одразу розповідати дітям усю правду, щоб розуміти відповідальність і неординарність ситуації в родині. Однак Віка вирішила поступово про все дізнатися саме від нього. Нехай сам розкаже свою історію. Лише натякне, що їй цікаво все про його родину.

Заховала коробки та продовжила прибирання з уже зовсім іншим настроєм. Вирішила ще раз перескласти свої речі. Вони займали місце лише на двох поличках і кількох вішаках у шафі. Подумала, що на перший час на новому місці їй цього старчить. Перевозити одразу весь свій гардероб у чуже помешкання здавалося їй грубим і нахабним втручанням у його приватний простір. Намагалася бути делікатною і ненав’язливою. І так переживала за свого кошака, який, наче пан, походжав по квартирі — от кому-кому, а йому було затишно й комфортно будь-де. Віка часто возила його за собою у спеціальній переносці, і він, здається, був навіть радий таким вилазкам: чи то їхала до сестри, чи то вони на кілька днів вибиралися в Карпати. Зараз кіт лежав на підвіконні під веселими сонячними промінчиками, що стрибали по його шерсті, наче грали на піаніно, і голосно муркотів. Насправді, його варто було назвати класичним іменем Мурчик — так голосно й скрипуче він видавав своє задоволення ситим і щасливим життям. Але шерсть кольору вечірнього вогню і сонця на світанку (усе залежало від освітлення) не залишала місця для фантазії з кличками, тож своє ім’я Рудик приніс із собою.

Вікторія почухала йому між пучечками задньої лапки. Він нявкнув, розчепірив їх, потягнувся і м’яко перевернувся на інший бік. Орхідея поруч здригнулася від помаху його хвоста. Віка одразу її схопила й перенесла на кухню, де сонце не так нещадно облизувало квіти та листя. Великі білі квітки, наче камелії, нагрілися і навіть трохи прив’янули, а товсті болотно-пляшкового кольору листки-лопати натомилися так, що обм’якли й де-не- де змінили колір. Вікторія миттю влаштувала квітці реанімацію: поставила в каструлю з літньою водою, обережно збризнула потужним кухонним душем саму квітку, протерла листочки мокрою ганчіркою та відставила в найглибший кут кухонної поверхні, куди сонечко не діставало своїми промінцями.

Пізно ввечері повернувся Сергій. Віка до того часу вже встигла скрізь поприбирати й навіть приготувати вечерю. Останнім його приємно здивувала. За три хвилини, поки чоловік роздягався і мив руки, вона накрила на стіл, запалила свічки й сіла на краєчок високих барних стільців, що стояли вздовж кухонної поверхні.

Він вийшов із душу, побачив картину на столі. Кинув погляд на звабливу жінку, одна ніжка якої, кокетливо закинута на іншу, привідкривала верхню частину опуклого стегна. Усміхнувся тому, що визирало з-під шовкового халатика кольору стиглої черешні, і голосно видихнув.

— Ти зголоднів, мабуть? — запитала вона.

Сергій підійшов ближче, знов обвів очима смачну картину перед ним і зі словами «я просто дико голодний» впився поцілунком у її пухкі вуста. Вона зітхнула й притулилася у відповідь. І їжа одразу втратила свою актуальність — першість отримало кохання.

— Тобі смакує біле вино до риби?! — здивовано запитав Сергій, сідаючи до столу за пів години палких пестощів.

— Так, зрозуміло, що біле, — незворушно відповіла Віка і з жалем додала: — Ай, як прикро, усе вже зовсім охололо.

— Нічого. Я завжди так їм, — відказав чоловік. — Дуже смачно. Холодна смажена риба з білим вином та овочами тепер моя улюблена страва. Хоча я віддаю перевагу червоним винам — звісно, до м’яса.

— Дякую. — Віка всміхнулась і поцілувала його.

— Усе хочу тебе запитати й забуваю: ти тут добре облаштувалася?

— Ну, якось влізла. Я взяла з дому лише найнеобхідніше.

— Чому? Хіба не плануєш затриматися тут назавжди? — іронічно підколов Сергій.

— Планую. Але ж моя квартира не так і далеко. Тому основне, що я із собою принесла, — це Рудий.

— О, його складно не помітити. Він мене гіпнотизує відтоді, як ми сіли до столу, — зауважив Сергій, вказуючи поглядом на кошака, що вмостився на підлозі навпроти. — І як це він не злопав усе тут, поки ми з тобою…

— Я його зачинила в комірці.

— Жорстоко, — чоловік усміхнувся, — але продумано.

— Ну, так мені є в кого вчитися.

— І в кого це? — Сергій здивувався.

— В одного лікаря.

— У мене? Я завбачливий?! Ну, добре. Хай так буде. А що ж ти із собою, окрім кота і квітів, принесла? Куди поділа речі? Я зауважив у шафі лише дві полиці й кілька вішаків. Де решта? Сидиш на валізах чи як?!

— Чи як! Скільки запитань одразу. Мені вистачить, зі зміною сезону принесу інші. Я сьогодні трохи протерла в шафі пилюку, особливо на верхніх полицях.

— Ой, прибиранням тут раз на два тижні займається Стася. Цього робити не треба!

— Ти тримаєш прибиральницю, любий?! — чомусь це викликало у Віки неймовірне здивування.

— Не тримаю, а періодично запрошую помічницю, яка ще й за холодильником стежить.

— Я розумію, у тебе нема на це часу. Але я б не терпіла, коли б хтось рився в моїх речах. Мені помічниці не треба.

Він промовчав. Усміхнувся і долив ще вина в келихи.

— Я тут випадково, коли витирала пилюку на шафі, скинула коробку із сімейним альбомом. Ти ж не сердишся?!

— А ти її розбила чи як? — серйозно запитав чоловік.

— Як це «розбила»? Вона ж не з порцеляни! Усе з нею добре. Просто подивилася фоточки.

— Смішна яка! — Сергій скинув удавану серйозність. — Мені приємно, що ти побачила, яким золотком я був у дитинстві.

— Так! Справді гарний кучерявий малюк. Певно, років трьох-чотирьох. А молодших, «новонароджених» знимок не знайшла.

— Ні?! Дивно. Десь були, — байдуже відповів він. — Треба пошукати.

— У коробці нема. А де ще вони можуть бути?

— Подивимося якось, а що вони тобі такі цікаві?

— Цікаві. Мені все, пов’язане з тобою, цікаво. Твої батьки — ти казав — мали тільки тебе.

— Так, тільки мене, на жаль. У дуже пізньому віці, на той час мамі було сорок п’ять, а татові — п’ятдесят. Вельми поважний вік для батьківства. Це тепер усе можливо, а тоді…

— А ким вони були?

— Мама працювала стоматологом у сільській амбулаторії з тими страшними бурильними установками. Я пам’ятаю, як іще мені ними робила-буравила зубки під пломби. Смикалися і стілець, і сама машина. Різко пахло миш’яком і хлоркою, якою постійно мили там підлогу. Я аж трусився, коли мама повідомляла, що треба щось робити із зубами.

— Плакав?! — сміялася Віка.

— Ні! Сміявся. Крізь сльози. Мене б сусідські діти затюкали. Навпаки, хизувався вирваними зубами й пломбами на інших. Хоча в душі так боявся, що на початках аж колінки мені трусилися.

— Мама була не дуже вправним лікарем?

— Ти жартуєш?! То, котусику, машинки зубодробильні тоді були.

— А тато ким працював?

— Тато був звичайним сільським учителем біології і праці. До кінця свого життя так і трудився у восьмирічці. Його не стало першим, а за ним і мами.

— Мені дуже шкода. Співчуваю.

— То вже давно було, та й вони в поважному віці.

— Може, якось з’їздимо до них на могили?

— Обов’язково.

— На Великдень?

— Чому на Великдень?

— Така в нас традиція — прибирати перед Великоднем на цвинтарях.

— А… Серйозно?! Я не знав. То повний провал! — підморгнув.

— Не люблю тупої іронії. Усе ти знав!

— Ну, гаразд. Тоді домовилися. — Він нахилився до Віки, обійняв її палко й чмокнув. — Дякую за вечерю, ти ще й господиня крутецька! А зараз я трохи попрацюю, добре?

— Так, а я візьмуся до нового каталогу «Флори», — відповіла, внутрішньо здивувавшись, Вікторія.

Їхні вечори протягом цього тижня і далі будуть саме такими, наче в давньої подружньої пари.

Усе — еволюція

(за кілька тижнів до аварії)

Наступний вечір після напруженого робочого тижня не обіцяв нічого нового й незвичайного. Усе як завжди. За вікном наспівувала якась нічна пташка, було ще занадто холодно, як для таких весняних співів, але це означало одне: не за горами багато тепла й сонця. Десь далеко прогудів потяг і заскрипіли гальма вантажівки. Нічні ліхтарі освічували дорогу запізнілим поодиноким пішоходам та лякливим нічийним кошакам. Пахло свіжістю. Вікторія, дбайливо загорнена Сергієм у вовняний плед, сиділа поруч із чоловіком на французькому балконі. За пляшкою вина після вечері вони часто провадили якісь зі своїх вельми люблених бесід, у яких завжди виявляються усі точки зіткнення і незгоди. Розмови зближують і розслабляють, дають відчуття довіри й налаштовують на відвертість. Це те, без чого гинуть у будь-яку пору стосунки, якими пристрасними та яскравими вони не були б. Він дуже добре знає про це й за кожної можливості вишукує час для спілкування з нею.

— Як ти почуваєшся? — запитала Віка, звертаючи увагу на смуток у його погляді.

— Що ти маєш на увазі? — здивувався він. — Моє самопочуття після втрати пацієнтки? Тобі Ганнуся сказала, коли ти телефонувала?!

— Так. Вона казала, що ти дуже стурбований і засмучений. Що одна жінка померла…

— Був. — Він різко перебиває її. — Це правда. Але зараз зі мною все гаразд.

— Швидко, — підсумувала Віка.

— А ти б хотіла, щоб я вмирав разом із кожним своїм пацієнтом?! Я шукаю мудрості, я її прагну й намагаюся сприймати все спокійно. З кожним роком усе спокійніше. Я не Бог, люба моя. Роблю все можливе, а часом і неможливе. Та я не всемогутній. На жаль.

— Це боляче — я знаю. Щоразу, коли втрачала когось близького, мені здавалося, що могла цьому запобігти. Коли батько не зміг більше ходити, я розшукала інформацію про екзоскелети, які на той час були в процесі розробки, а тепер люди вже їх застосовують. А я тоді злилася на маму, яка сумно й з болем повідомляла мені, що це ще не працює, що немає такої можливості допомогти татові. І стовбурові клітини не приживуться, бо нема їм там на що приживлятися. Я ридала страшенно від безсилля і злості на дорослих. Усемогутніх, як мені тоді видавалося, але байдужих. А потім не стало однієї з моїх близьких подруг: вона хворіла на онкологію і дуже швидко згоріла. Усе було запізно діагностовано. Але й тоді мені видавалося, що я мала б їй зарадити. Знайти десь якісь нові експериментальні ліки, технології… Але то все було оманою. З часом я зрозуміла: річ у моїй дивній самовпевненості, що все можливо виправити, якщо дуже хотіти. І досі не можу позбутися цієї вади.

— Це нормально. Ви, жінки, сприймаєте все це по-іншому.

— Чому ти так думаєш? Адже ти розумієш, що зробив усе можливе й неможливе, а пацієнтки все одно не стало. І тебе це дуже гнітить.

— У цьому випадку вона просто не мала померти. І це мене часом дратує неймовірно. Та досвід каже, що слід опанувати себе, що таке може трапитися і я не владний над цим. Колись я це зрозумію, колись я до цього прийду. Маю таку зухвалу надію.

— Прийдеш. За мудрість платять молодістю.

— Не всі. Декотрим це не допомагає. До старості прийдеш — або не прийдеш в гіршому випадку. А от мудрість — це питання, — зітхнув він. — Хай там як, ніхто не сподівався, що приєднається інфекція і все полетить шкереберть. Знаєш, напевно, ти вже зауважила, що чоловіки також хвилюються, проте не реагують так емоційно. Кажеш, що була глибоко занепокоєна, але ж ти не бачиш практично щодня перед собою смертельні виклики, у тебе мирний фах, по-перше. А по-друге, ти більш чутлива як жінка. Такою тебе створила природа. І так повинно бути.

— Ми такі з тобою різні?! — Віка відпила зі свого келиха ковток брунатного ароматного напою.

— Так, ми таки дуже різні. Хоча й дуже схожі. Але жінка — істота більш усвідомлена, аніж чоловік, — несподівано з незрозумілою усмішкою сказав Сергій. — Такою зробила її сама природа, Бог, якщо хочеш. Інакше вона не була б наділена функцією дітонародження. І це все пояснює: більша гнучкість, витривалість, опірність — і ще безліч ознак і властивостей, які в чоловіків проявляються не такою мірою.

— Так дивно чути це від чоловіка, — зауважила Віка.

— У цих питаннях я дослідник, науковець і лікар передусім. Тому ця думка не суб’єктивна. Вона ґрунтується на вагомих наукових розвідках. Чоловіки — це авангард людства. Усі випробування і поліпшення людської генетики найперше проходять на чоловіках. І в нас немає такої емоційності. Ми повинні йти в бій з «холодним розумом». — Сергій намагається змінити дражливу для нього тему розмови. — А якщо ми такі собі солдати передової, то нас народжується більше. А ще більше, власне, зароджується.

— Це як?

— А так, що великий відсоток гине ще у внутрішньоутробному розвитку, розумієш?!

— Не зовсім.

— Ну, наприклад, за офіційною статистикою, на 100 дівчаток у середньому народжується 108 хлопчиків.

— А не мало б бути один до одного? — поцікавилася Віка.

— Ну, умовно. І от учені, аби знайти 8 дівчаток, що їх їм бракувало, відшукали ще чоловічі зиготи, які, проте, не доживали до народження. І в цьому начебто криється велика загадка. Тоді вчені-біологи висунули теорію, що абсолютно всі нові еволюційні нововведення і випробування проходять саме на самцях. Це їх виснажує, і вони помирають швидше. Свічка, яка горить яскравіше, швидше згорає. Тому до кінця життя на двох жіночок похилого віку припадає лише один чоловік.

— Тобто тенденція підвищеної смертності чоловіків починається ще від зародка?!

— Так. Ось такі ми бідні й нещасні, — зіронізував Сергій. — Усі випробування природа чинить над нами, а жінкам дістаються лише вершки.

— Але ж і найновіше все в людській природі випадає отримати чоловікові. І в цьому є свої переваги, — зауважила Вікторія.

— Сумнівне твердження, хоча… Тому чоловіки і більше відкриті всьому новому, незвіданому й цікавому. Чоловіча природа така, що один із нас здатен «ощасливити» всіх жінок на планеті. Умовно, звісно. Проте навіть у дуже похилому віці — і це вже факт, тоді як жінка за життя продукує обмежену кількість яйцеклітин і її фертильність обмежена. Тому вона — надзвичайно дорогий матеріал для природи. У прямому розумінні слова: її виробництво високозатратне.

— Так ти хочеш пояснити чуттєву непостійність чоловіків, — хмикнула Віка.

— Ну, чуттєва постійність — це зовсім інший аспект проблеми, яка турбує жіночу стать. Тут річ не в почуттях, а в інстинктах.

— І…

— Чоловік — першовідкривач. Він хоче підкорити всі вершини світу, перейти всі ріки й перепливти всі океани. У нього від природи закладена жага до пригод, цікавість до всього нового, йому хочеться випити цистерну коньяку й відкрити всі мушлі, які тільки можливо. Розумієш?!

— Тобто чоловік апріорі не може бути лише з однією жінкою? Ти саме це хочеш мені довести?

— Може! І кажу тобі це з усією впевненістю і переконливо. Більшість саме так і живе. Але мова зараз не про це. Зрозумій, що природою закладено певні характерні риси самця і самки. Ми найперше один із видів тваринного світу. І в кожного є певна програма: самець несе генетичну інформацію з теперішнього в майбутнє. А самка — з минулого в майбутнє.

— Тобто…

— Це цікавий еволюційний експеримент, що коїть природа. Усе непотрібне вибраковується, залишається тільки найнеобхідніше, що зберігає і передає жіноча стать. Якщо в льодовиковий період потрібен хутряний покрив на шкірі, то він спершу почне з’являтися у самців, які передадуть цю генетичну інформацію заплідненим самицям. Вибач за натуралізм, але зараз я говорю про науку. — Сергій усміхнувся і погладив Вікторію по руці. — Але трансфер здійснять лише ті самці, які до появи тієї вовни чи волосся виживуть у цих суворих холодних умовах, тобто їх буде значно менше, ніж народилося, бо виживуть найкращі, найздоровіші з них. Природа відбракує слабаків і залишить тільки best of the best. І від цих найкращих зразків передасться генетика до наступних поколінь через самиць, серед яких також виживуть лише найкращі. І те саме відбудеться у зворотному порядку, коли настане період глобального потепління і хутряні покриви більше не знадобляться. Це все дуже цікаво. І самиці тут, безумовно, відіграють основну роль. Чоловіки — така собі буферна зона навколо жіночого ядра. Жіноча стать — надважлива.

— Ти хочеш сказати, що якщо Бог є, то це точно жінка?! Усе на цій землі для неї і заради неї? — із ледве прихованим задоволенням запитала Вікторія.

— Цікава версія, я вже десь чув про це. — Сергій сміється. — Але я схиляюся до думки покійного фізика-практика Стівена Гокінґа про те, що Всесвіт — система настільки досконала, що не передбачає якоїсь надістоти, яка мала б це все налаштовувати й скориговувати або навіть створювати.

— Ну, звісно, з фізиком сперечатися безглуздо. Його думці може опонувати лише фізик. Я знаю те, що я знаю. Так от, Ейнштейн ніколи не заперечував Його існування. І доказом цьому — увесь дивний навколишній світ.

— Сучасний світ не є доказом існування Бога. Просто людина — така істота, якій життєво необхідно в щось вірити. «Якби Бога не було, то його просто вкрай необхідно було б вигадати», — казав покійний академік Сахаров.

— Ти жартуєш?! — з переможною усмішкою запитала Віка. — Адже саме він і стверджував, що не може зрозуміти, що було до виникнення Всесвіту з критично малої маси!

— І що?! — Сергій переконливо вдавав цікавість.

— І це є відповіддю на запитання.

— Не озвученою відповіддю — і тому двозначною.

— А ти хотів би, щоб сам Творець відповів тобі? — підняла брови Віка.

— Було б не зле. Принаймні я перестав би сумніватися раз і назавжди.

— Ти смішний! Заради чого? Хто ти?

— Хто я?! — Сергій, не замислюючись довго, відповів: — Я існую, думаю, щось роблю для чогось, для когось… Було б непогано дізнатись у твого творця, для чого він мене призначив у цьому світі, за його великим задумом. Тому що я щиро переконаний у своїй справі, яку роблю. І зовсім не думаю, що це «хтось» за мене вирішив ще до мого народження.

— «Хтось»?! — явно невдоволено прошепотіла Вікторія.

— Гаразд! — зрозумів її настрій Сергій. — Завершимо цю розмову, поки не посварилися, люба моя.

— Так і немає через що. У тебе своя думка — у мене своя. Мені доказів не потрібно. Для мене весь цей чарівний і незбагненний світ є доказом існування вищої сили.

— Чарівний?!

— Магічний навіть! Любий, усе це так дивовижно й так гармонійно, що й уявити нічого кращого не можна. Усе збалансовано й діє бездоганно.

— То де тут магія? Звичайні фізичні закони, хімія, біологія… А математично взагалі можна все прорахувати до найменших дрібниць. До речі, за останньою версією, яку я чув, ми є надскладними математичними рівняннями, здатними до самоусвідомлення. Можна й про це дискутувати, але наука — це точність, розрахунки та обчислення. Тут безглуздо сперечатися.

— А як же тоді мистецтво, культура, музика?! Моцарт, Леонардо да Вінчі, Боттічеллі, Ван Гог… Ця твоя наука може прорахувати точно й вичислити формулу шедевра? — не вгамовувалася Віка.

— Так, з мистецтвом складніше. Це — креатив, нестандартні рішення, це — генії. Але їх також можна прорахувати й вичислити серед загальної маси. Ними народжуються, а не стають. До речі, Леонардо міг прорахувати й зробити ескіз надскладної сучасної техніки ще п’ятсот років тому!

— Ну, от!

— Це нічого не доводить, котусику мій!

— Богові абсолютно байдуже, віриш ти в Нього чи ні. Але це якось дуже зневажливо з твого боку — сумніватися в Ньому.

— Ну чому ж сумніватися?! Я вірю в те, що Всесвіт безмежно великий і незрозумілий, влаштований досконало, адже похибка в кілька мікрон дала б зовсім інший світ з іншими фізичними законами, в якому могло б і не виникнути життя. Але от у те, що воно виникло із первісного бульйону, я також не вірю.

— Бачиш! Отже, версія про те, що навіть найбільший тайфун на звалищі не здатен скласти зі сміття «Боїнг», тобі також абсолютно не подобається?!

— Ні! Це неможливо. Однак життя — така цікава річ, що кожного разу, коли ти кажеш «неможливо», воно доводить тобі за якийсь час протилежне. Просто, аби ти не сумнівався у своїй недосконалості. Але знаєш, — Сергій глибоко зітхнув, — насправді, мені дуже важко зрозуміти, коли помирає одна дитина, а інша виживає за тих самих умов. Кому це потрібно й чому саме так? Чому когось ми можемо врятувати й дати надію на народження дитини, а в когось ця вагітність завмирає за незрозумілих обставин? Чому?!

— Ну, тут якраз я тобі можу допомогти з відповіддю.

— Ти?! — Сергій саркастично всміхнувся. — Ану давай! Здивуй мене.

— Даремно ти думаєш, що відповідь буде прямою. Ми ж не знаємо майбутнього, що мало б статися за тих умов, про які ти говориш. Коли б, до прикладу, та дитина, що померла, вижила б і стала вбивцею якоїсь дуже важливої для інших людей істоти. Або припустимо, що та жінка, у якої все гаразд із жіночим здоров’ям, але вона все одно не вагітніє, розлучиться зі своїм чоловіком, бо він її насправді не любить усім серцем. А після того буде зовсім інший, чудовий чоловік, із яким у неї складеться справжня сім’я, любов і діти. Ми цього не знаємо, а Бог знає і бачить, як краще для нас, — завершила Віка своє пояснення.

— Ну, про краще для нас я б не говорив. А от для еволюції — так. Я з тобою погоджуюся. Природа робить для цього все. Хоча й тут багато запитань, бо ми впритул підійшли до генетичних мутацій і втручання в генетику, підкорення цієї науки людиною. І тут перед нами постають нові виклики і ще більші можливості. Ми ступили на дуже небезпечну доріжку. Тут уже питання будуть не до Бога!

— Що ти маєш на увазі?

— Науковці зможуть за побажаннями створити людину майбутнього: колір очей, сила, витривалість, інтелект… Та що завгодно! Геній, убивця, універсальний солдат, піаніст, хірург, а найгірше — кентавр, наприклад, уже абсолютно скоро може стати реальністю. Або єдиноріг, або дракон — та будь-хто з хворою фантазією і тугим гаманцем може заплатити за втілення його найбожевільніших вигадок. Що тоді скаже твій Бог?!

— Він цього не допустить!

— Ха! Він уже допустив. Химери — це реальність. І вся фішка в тому, що він дозволяє все! І це ще одна причина для сумнівів у його існуванні.

— Він самоусвідомлений і самодостатній. Йому нічого не потрібно й ніхто не потрібен. Він дозволяє бути всьому й не бути, за бажанням. Він гармонійний і абсолютно спокійний. Це наш розум у постійному хаосі й русі, що народжує ці яскраві ілюзії буття.

— О-у! Це вже цікавіше.

— Так! Ти це знаєш?! — зраділа Вікторія.

— Я багато чого знаю. Мені б іще таку певність у цих знаннях, як у тебе. Ну, досить дискусій на цю тему. Вона — невичерпна, — усміхнувся Сергій і прихопив із собою в дім напівпорожню пляшку французького «Бордо» та келихи. — Щось є, я погоджуюся. Але це не той добрий дідусь на іконах.

— Добрий! Якщо й ти добрий. І злий, коли ти — недобрий, — підморгнула Віка.

— Дідусь сивобородий творить збалансований світ чи світ абсолютний?!

— Люди завжди все олюднюють.

— Усесвіт пізнає сам себе через людину, — витримавши паузу, несподівано підсумував Сергій.

Підбори (діал.).

Горище (діал.).

Буфет для посуду (діал.).

Підбори (діал.).

Горище (діал.).

Буфет для посуду (діал.).