Брутальний лікар

Фінал (пів року по тому)

Сергій зупинив машину біля закинутого старого цвинтаря, надзвичайно маленького. Вийшов з автівки, допоміг вийти малючкам. Вікторію з однією дитиною на руках підтримав високий і худий, довгий, наче циркуль, Назар. Дівчатка одразу, ніби дорослі їм сказали, взялися за ручки, одна з них ухопила долоню нової мами, а друга подивовано дивилася в очі татка. Третя йшла за руку зі старшим братом.

— Ось те, що тебе найбільше, мабуть, і цікавило з мого життя, — вимовив Сергій, простягнувши руку до маленької дитячої.

— Чому ти так вирішив?

— Бо ти щоразу заводила розмову про моїх батьків, наче не вірила в те, що в мене вони були.

— Я вірила й знала. Мене цікавило інше!

— Чи я не був прийомним?!

— Так! Ти знав, — зрозуміла Віка лише тепер. — Ти бачив мамину записку?

Він усміхнувся. І вони пішли крізь невисокі муровані цвинтарні ворота між рядами старих поховань вузькими, вкритими дрібними цеглинами міжряддями сільських нагробків. Деякі занедбані, інші не дуже, та однаково помітна чиясь рука, що тут хазяйнувала. Було сонячно й зовсім безвітряно, наче хтось навмисне затулив їх від будь-якого руху повітря. Маленькі дівчаточка йшли одна за одною рядком й ані пари з вуст. Назар також не втручався в дорослі серйозні розмови.

— Цікаво, хто тут прибирає, доглядає всі ці поховання? Адже ж нікому — село покинуте.

— Колишній сільський дяк, — відповів Сергій, поставивши вазон із квітучим рододендроном на подвійну могилу Драмарецьких Дмитра Івановича та Ольги Іванівни. — Він хоч і старенький уже, але господар добрий. Тут більшість родичів живуть хто де: хто в Тернополі, хто у Львові, хтось по сусідніх селах.

— У Патякові, наприклад. — Вікторія перехрестилася тричі.

— Наприклад, і там. Це неважливо.

— Чому?! Ти казав, що родом відтам.

— І це правда. Я народився в Патякові, але виховувала мене моя мама тут, у Косаках. Мене всиновили, коли мав замалим три роки, як зараз наші дівчатка. Але я не чужий своїй мамі — я був її племінником і похресником. Мої батьки трагічно загинули під час пожежі, як і брат-близнюк.

— То ти… — Вікторія подивовано округлила очі. — Це ж треба!

— Так. Я також із близнюків, щоправда, нас було лише двоє, а не троє, як наших дівчаток. Мій брат тоді захворів, і мама, моя рідна мама, зовсім випадково попросила свою старшу сестру придивитися за мною кілька днів, щоб і я не заразився. Мама погодилась і цим врятувала мене від страшної смерті у вогні, де вся моя сім’я загинула.

— Ти так просто про це говориш…

— А як?! Котусику, минуло сто років! Я й не пам’ятаю своїх рідних батьків. Для мене вони не більше, аніж розказана мамою історія. Не хотів тобі розповідати, але вже якщо почав… Мій рідний тато любив добряче випити, стосунки з ним у мами не складалися, хоч вона одразу після школи вийшла за нього заміж і підлаштовувалася повністю під нього. То все мені моя мама розповідала. Ревнував її до всіх чоловіків у селі — такою красивою вона була. Моя мама, Оля, яка мене всиновила, також була красунею, та дуже серйозною, вчилася у медичному у Львові. Потім за розподілом повернулась у сільську амбулаторію в сусідній Патяків. Переймалася лише роботою, заміж вийшла пізно за свого давнього друга й недалекого родича. А коли задумалася про дітей, то вже й час минув. Так тоді було.

— Це тепер вагітнієш і народжуєш, коли хочеш.

— Е-ех, і тепер не зовсім так. Але простіше — це правда. Тож вони мене всиновили.

— А при народженні яким було твоє прізвище?

— Хіба це важливо тепер? Також Драмарецький. Мій генетичний батько — далекий родич мого тата. Так часто буває по селах: усі всім — родина, кум, брат, сват. Ти знаєш. Однак не та мати, котра народила, а та, яка виховала.

— Так! Авжеж, так. Але я була в Патякові, думала, що ти не знаєш історії своєї родини.

— Не хотіла мене образити чи як? Чому мені не сказала?

— Ні, не зовсім так. Я боялася, що ти приховуєш від мене якусь таємницю.

— Ага! Щось страшне й темне. Тепер ти знаєш. І вона не така вже й страшна.

— Вона цікава й дивна, Сергію.

— Дивна? Чому дивна?!

— Бо закрився твій рід.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що нікого після тебе не залишається. Якщо ти вирішив бути з нами і…

— Виховувати не своїх дітей?! Ти це хотіла сказати?

— Вибач.

— Ці троє дівчаток — мої насправді.

— Твої?! — Вікторія аж поперхнулася від здивування.

— Ну, не в прямому сенсі. Їхня мама була моєю пацієнткою, яку я особисто відмовив робити аборт, коли її привела до мене одна з її старших подруг, колишня вихователька. Іринка — як ти знаєш, це її ім’я — була тоді вже майже на дванадцятому тижні вагітності, і коли ми зробили ультразвук після ручного обстеження для впевненості, то виявили, що це природна багатоплідна вагітність. Рідкісне явище. І я не наважився. Я сказав, що не робитиму нічого і їй не раджу йти до іншого спеціаліста, бо небезпека ще й у тому, що це вже серйозний термін. Це виклик, звісно, відповідальність, але й безумовне щастя. І вона, як бачиш, залишила нам своїх дітей. А я відтоді не роблю більше штучного переривання вагітності.

— Якась містика просто.

— Так, абсолютно дивний збіг обставин. Якби хтось мені це розказав, я б нізащо не повірив. Сам не вберіг своїх, не зумів. А тепер маю виростити цих, як своїх. І зроблю це. Їхній батько відмовився від них, точніше, його мати відкупилася від цих дітей. Мені складно зрозуміти. Хоч жінка й обіцяла Іринці матеріальну підтримку, аби лиш вона не сказала, чиї малі. А та вкоротила собі віку, ніби «випавши» з вікна десятиповерхівки.

— Це жах, не нагадуй мені знову цієї історії. Директорка дитбудинку мені її сто разів розповідала. Я не можу цього слухати. — Віка склала руки на грудях. — Ви не втомилися, дівчатка?

Вона нарешті гукнула малят, які, наче клубочки, бігали поміж могилами й ловили одна одну. Гамірно сміялися й торкалися одна одної, доганяючи, а потім так само втікали й ховалися то за мамою, то за татком. Та коли Вікторія до них звернулася, то одразу припинили свої забавлянки й вишикувалися перед батьками.

— Ех, вишколені дітлахи! Я вже й не пригадую, коли Назарчик таким був.

— Я й зараз такий, мам, — з іронією подав голос на свій захист довготелесий син, який стояв поруч її чоловіка.

— Авжеж, такий! — іронічно всміхнулася йому у відповідь.

— Вони ще просто дуже маленькі. До того ж дівчатка. Ви не померзли, малята? — запитав Сергій.

— Ні-ні! — в один голос запищали донечки.

Вони поприбігали і вдивлялися своїми світлими чистими й довірливими очиськами у Віку й Сергія. Сонце сідало за обрій і золотило їхні русяві голівоньки й усю місцевість своєю щирою теплою усмішкою, яку дарує лише восени. Мовляв, так-так, насолоджуйтеся моїми останніми ласками. Скоро все засне довгим зимовим сном. Одна з дівчаток запитала:

— Ми вже їдемо додому?!

— Так, справді. Уже час додому, — раптом схаменувся Сергій. — Ми лише дорогою проїдемо повз колишній татків дім. Хочете подивитися, де я ріс, коли був таким, як і ви?

— Хочемо! Хочемо! — засміялися донечки. — Татко був маленьким!

— Був маленьким? Як ми?!

— Як ми! Ха-ха…

Вікторія затрималася на хвильку і, перехрестившись, помолилася. Сергій глянув і також поклав на себе хрест. Уклонився і, підхопивши одну з дівчаток на руки, повів їх до автомобіля. Дві інші зловили за пальці Назара.

Вони їхали довгою дорогою через усе село, і Вікторія з цікавістю виглядала знайоме по фото місце, але не могла вгадати: усі покинуті будинки видавалися їй дуже схожими один на одного. Провалені стріхи, повибивані шибки й потріскані віконні рами, облуплена штукатурка, а довкруж занедбані городи, сади — усе позаростало бур’янами й чагарником. Жодної хати, де б іще досі жили люди, не було. Моторошний привид колись квітучого поселення. Та після відвідин Патякова Вікторії ця картина вже не здавалася аж також страшною. Усе ж ближче до виїзду з колишнього села, що тепер перетворилося на справжній хутір покинутих садиб, вони побачили більш-менш пристойні будиночки, хоч і дуже старі.

Сергій зупинив машину.

— Ось він!

— Де?

— З мого боку. — Сергій відчинив двері, вийшов з автівки й став перед хвірткою.

— Ти не хочеш зайти? — запитала Віка, підійшовши до нього.

— Ні, це вже не той дім. Мій живе лише в моїх спогадах і на старих знимках.

— Так, але…

— Можливо, іншим разом, коли будемо без дітей.

— Тепер ми завжди будемо з нашими дітьми!

— Так, ти маєш рацію. Тоді наступного разу я приїду сам, усе підготую і тоді…

— Гаразд, як скажеш. Я думала, у тебе ностальгія.

— Жодної. Я не живу минулим. Його треба відпускати. Відпускати людей, речі, життя, яке минає, і жити сьогодні.

— Сірожа! — раптом почулося здалеку.

— Я! Марку Васильовичу, доброго вам здоров’я! — гукнув Сергій старенькому невеличкому чоловікові років вісімдесяти. — Я зараз, момент, котусику! Це той, хто доглядає за могилою батьків.

Сергій швидким кроком повернувся до багажника авто, витяг відтам великий пакунок і пішов до дяка. Привітався не лише за руку, а й обійняв старого. Віддав йому поліетиленовий мішок, з гаманця якісь гроші й швидко повернувся.

Вони щойно минули закинуте село, як на узбіччі вималювалися залишки дивних високих мурів.

— Що це, любий?

— А це також уже історія: руїни католицького костелу Кароля Баромеуша.

— Ніколи не чула.

— Кароль Гриневецький був вільнюським і львівським єпископом та провадив у нашому селі свою душпастирську місію ще десь на початку двадцятого сторіччя. Тоді ж він і зайнявся будівництвом цього храму.

— Шкода, що розвалюється. Хоча кому тут до нього ходити?!

— Тут об’їзну неподалік тягнуть, а там уже буде і заправка, і супермаркет. Може, і село відродиться. Усе змінюється тепер, життя йде по спіралі.

— Ну, а тепер додому!

Малі тлумилися поміж собою на задньому сидінні. Вікторія дала кожній пляшечку-непроливайку з компотом і вгамувала їх.

— Я все хочу тебе запитати й забуваю: дівчинка зі снів уже тебе не турбує?

— Давно, — відповідає Віка. — Вона віддала мені мій ключ.

— Ключ?! Ти нічого не казала. — Він глянув у дзеркало заднього огляду й усміхнувся: відтам на нього дивилися чотири пари великих ясних очей його дівчат.

Вікторія лиш усміхнулась у відповідь.