Брутальний лікар

У пошуках ключа до таємниці

Таємниця Сергієвої сім’ї не давала Вікторії спокійно жити. Вона мучилася кілька днів поспіль, ні з ким не наважувалась поділитися нею, тому цікавість і якесь недобре, темне передчуття розпирало й гнітило її повсякчас. Звісно, на роботі вона відволікалася, але не так, щоб аж зовсім забути. Навпаки, з приходом вечора її все те починало мучити ще більше: чому немає світлин до трьох років, чому Сергій не вельми охоче розповідає про родину і не дуже часто й згадує про неї, чому відчувається якась його напруженість, коли вона розпитує про батьків, чому, чому, чому… І Вікторія наважилася поїхати до його рідного Патякова, як він сказав, на межі Львівської і Тернопільської областей, звичайною електричкою. Її старенький автомобіль був на ремонті і, очевидно, ще довго там мав лишатися, бо «полетів» гідроблок на коробці-автоматі. «А то, пані, є страшна проблєма в нас туткай зладувати. Якбисте до Польщі завезли, то там вам би за три дні всьо зробили. А ту я сі мушу бавити», — попередив її автомеханік, коли приймав приволочене на евакуаторі маленьке стареньке «пежо». Вона похнюпила носа, але їхати до сусідів на три дні й витрачати купу грошей та часу не бачила можливості й резону. Планувала якнайшвидше підшукати собі щось на заміну, лише б не дуже дорого, а «старуню» свою продати після ремонту.

Наступного дня кинула всі справи, частину передала на Улянку, якій усе ж обмовилася про причину свого тимчасового зникнення і відчула підтримку у своїх намірах. Потяг виявився найкращим вибором, зважаючи на стан доріг між селами. «Сидіння в електричці могли бути й більш комфортними», — подумала Вікторія, коли через годину їзди найбільш м’язова частина тіла затерпла, як дубова колода. Старі дерев’яні лавки в міжміському потязі Львів — Тернопіль залишилися тут ще, мабуть, від часів безславного «есересера». Узагалі багато речей у цьому вагоні нагадували про давню минувшину: старий затхлий сморід брудних речей та купа супутніх, не менш неприємних ароматів квашеної капусти й вареної квасолі, змішаних із запахами городньої зеленини кропу, цибулі, петрушки та огірків; вагон напханий людьми, які перемовлялися тихо поміж собою, наповнюючи нерозбірливим гамором простір. Час од часу цю ідилію сполохував голос, який повідомляв про чергову станцію, і люди, наче фігури на шаховій дошці, переміщувалися, замінюючи одні одних. Та, на противагу шахівниці, що порожніє з часом, тут то збільшувалася, то зменшувалася кількість фігур між станціями. Поруч з Вікторією на одній із зупинок з’явилася, ніби промінчик сонця поміж хмар, малесенька бабусенька з трьома клунками й одразу жваво загомоніла — наче до неї, а наче й сама із собою:

— Ой, люди-людоньки! Яке ж то щестє жи м: встигла на той поїзд. А то би м сиділа ще до зовтрє. Чорейший день минув дуже борзо: ай-но приїхала м на парастас. Наша стара Паньківна померла два дні тому, дуже файна жінка була. Дуже! Але що то до річи, коли нічим в тей-то село не заїдеш! Автобус но раз на день ходит, і то до него далеко йти тре. Мусила м йти на поїзд…

Старенька безупинно кумедно щось собі торохтіла.

— А пані відки їде і де?!

Віка не одразу зрозуміла, що літня жіночка звертається до неї. І тому не відповідала, а продовжувала спостерігати за повільною зміною пейзажів за вікном. Аж бабуська скрушно вигукнула: «А ней! Не чує мене, ай не хоче вогорити, певнє!» Вікторія одразу стрепенулася і відповіла:

— Я їду зі Львова до Патякова. Якщо це ви до мене, — й усміхнулася старенькій.

— Ай?! І я до Патякова, — втішилася бабця й усміхнулася беззубо у відповідь. — А чия ти-но будеш, панусю? Ай но ніц тебе не пізнаю. Ковалева, може, нє?! Христуню, ти?!

Бабуська примружила очі й відхилила назад голову в темно-бордовій зі слимаками хустині.

— Ні-ні! Я не місцева. А ви з Патякова?!

— Та вже но сімдесєт шість літ буде, як я там-ка мешкаю. Фсьо знаю і всіх. Дивлюсі, жи ти не подобна до наших. Ладна дуже і пані така. А до кого їдеш в нашому селі? — поцікавилася бабуся з непідробним інтересом. — Я там-ка каждего пізнаю. Знайти хату скажу як.

— Я на цвинтар їду, — несподівано ошелешила відповіддю Віка.

— А-но! То чого б то на тім цвинтари робити? — Попутниця здивовано звела вицвілі брови на геть зморщеному чолі, схожому на перетриману торішню бульбу на розсаду.

«Я — журналістка і шукаю цікаві історії про цікавих людей. От, хочу історію однієї родини написати. Але перед тим треба все перевірити. Тому і їду до вас», — хотіла пояснити Вікторія, але не змогла збрехати малесенькій бабусечці зі жвавим щирим поглядом, яка дивилася на неї, наче дитина, з великою довірою. Тому й сказала коротко:

— Мене дуже цікавить таємниця однієї родини з вашого села.

— Йой, та які там таємниці! Та хто ж то в нас такий може бути інтересний, аби аж пані з міста приїхала?! Нікого нема, дитино. Усі давно повиїзджєли — самі старі сі залишили. Ну, і аркогольники, то тії такі, що аби сі зрані напити і до вечіра спати. Кому такі тре? Нікому!

— Станція Патяків, — проголосили по селектору. — Зупинка 5 хвилин.

— Давайте я вам допоможу, — запропонувала Віка, підхоплюючи найбільший клунок старенької, яка поквапилася на вихід.

— Ой, дякую, доню, дякую! — відповіла бабуся на ходу, прудко, як на свій вік, пробираючись у прохід поміж лавками.

Вони зійшли на побитий часом, наче артобстрілом, перон, який осиротіло притулився до сумної станційної будівлі з двома темними заштореними жовтим вікнами. Нещодавно вибілена станція «Патяків» в’їдалася в очі отруйним, зеленого кольору написом і такого ж кольору фарбою відтінювала в поручнях, що вели до сільського шляху. Ані тобі асфальту чи бруківки — навіть гравієм тут не пахло: вгрузла в ґрунті колесами фір подвійна колія і величезні калабані з, мабуть, вранішнього дощу.

Віка втягнула носом свіже озоноване повітря, яке, наче джерельна вода у спеку, зайшло в легені. І ті радо розкрилися, наповнилися життям, як у новонародженого малюка. Ураз витіснились усі ті потойбічні смороди металічної коробки, в якій їхала сюди. Десь цвірінькали горобці та навперебій, як у дитячому хорі, співали пташки. Хтось пускав півня… Але ж то сільський невимушений колорит спокою й оманливого добробуту!

Бабуся вправно й швидко почалапала вздовж битого шляху. Молода пані за нею.

— А далеко відси до цвинтаря? — Віка легко ступала в старих кросівках по мокрій слизькій стежині поруч дороги.

— Та де далеко?! А во по дорозі так-во підеш та й дойдеш до церкви, а там і цвинтар по праву руку на горбі, — відповіла бабуся. — Та я тобі всьо покажу. Всьо, дитино! Нам акраз по дорозі. Я там-ка жию недалеко.

— Самі живете чи з дітьми?

— Та які діти, дитино?! Усі в місті. А мій син помер давно. Так і не вженивсі. Сама я, як палец, — стиха поскаржилася старенька, чалапаючи по глевкому болотцю.

— То дуже важко. Мені прикро, що засмутила вас.

— Та що ти, дитино! То є життє, — зітхнула гірко старенька. — Дивишсі, раз — і минуло. Коротке, як псячий хвіст, а кілько всього було! Кілько всього сі стало за теє моє коротке життє. Я і не памітаю всього. Але ще би трошки та й пожити. Видіти теє сонечко щорана, як тая курочка кудкудакає, коли яєчко знесе. А посмакуєш теє яєчко, як життє нове в тебе сі влило з тим яєчком. І пес кудлатий і старий, але такий рідний, твій. Але і смердючий, як тая стара холера. Але ж свій. І ти за ним, пся крев! І теє подвірє, де твій тато тебе маленьков на руках носив… Всьо то дуже скоро минає, дитино. Дуже скоро!

— Але ж залишається щось?

— А ніц! Памєтаєш тіко, але потім шось сі забуває, — знову зітхнула старенька, та раптом видихнула. — Але добре є, що то всьо було. Добре жити на світі! Але й тєжко є. Тєжко дуже жити… на селі.

Довкола сліпучо сяяло сонце, наче хотіло обійняти своїм теплом усе довкруж, ніби мама всміхалася малюку. Це було неймовірно, а ще подекуди цвіркуни сюрчали мелодії власних Паганіні та Співакових, цвірінькали, пролітаючи низько над землею, малесенькі пташки, імітуючи танці на льоту. Пахло свіжістю, духмяною землею, чорноземом, полем, ранньою справжньою весною.

Вікторії одразу пригадалися щасливі шкільні канікули, нехитрі дитячі розваги в замковому парку, тепло болітця на босих ногах і підглядання на дискотеках за старшими. Якими ж то нудними та нецікавими видавалися ті їхні танці: прийшли посмикатися, а потім огидно лизалися попід дверима клубу й по всіляких його закутках. І от тоді дітлашня вискакувала із закапелків і голосно та з реготом встидала закоханих: «Тє-лє-тє-лє-тєсто — жених і нє-вєс-та!» Парочки сполохано оглядались і тікали зі свого сховку, наче пристиджені за якесь непристойне й брудне заняття. Старші хлопці шикали й розганяли дітлахів, а їхні кохані сором’язливо та із задоволенням усміхалися, ховаючи обличчя в довгому волоссі чи в краватці у свого хлопця. Кожен проходив період солодкого щему в грудях, «метеликів у животі», як то кажуть, і щасливих мрій про спільне майбутнє закоханої пари.

— А як фамілія тої родини, що ти шукаєш, дитино? — перервала спогади дитинства старенька.

— Драмарецькі.

— Драмарецкові?! — на свій лад переінакшила бабуся і почала думати вголос: — Йой, і хто ж то такі?! Ти знаєш, доню, тут-ка на селі я вже й памітаю зле, хто як сі пише. Войтові — то Іванців, до слова…

— А чого ж тоді їх Войтовими називають?

— Та просто, дитино, просто всьо! Вони живуть на ґрунті покійного війта. От тому й Войтові. А Зямброві на своєму ґрунті з діда-прадіда, то так Зямбровими їх і кличут.

— Розумію тепер, — усміхається Віка.

— А ти, певно, не знаєш, на чиїй землі жиют Драмарецкові? Так? Як ти казала?

— Та-ак, Драмарецькі.

— А хто його знає, чиї вони. Але дивино-сі на цвинтарі: не по ґрунті, а по фамілії знайдеш, — пожартувала бабуська. — Цвинтар у нас невеликий. Що треба, скоро знайдеш. Як є. А де на селі ті люди жили, під яким нумером, не знаєш?

— Ні, не знаю. Але на знимці хату бачила! Правда, то дуже старі світлини були, років сорок тому зроблені. З тих пір багато могло змінитися…

— А поверхова та хата була чи мала? — Бабуся щиро хотіла прислужитися своїй молодій компаньйонці.

— Невеличка така, на два вікна й посередині з дверима.

— А йой, то таких пів села колись було. Теперка й не знайдеш. Мо’, й нема вже давно, як ти кажеш, що всі повмирали.

— Та ж не всі, син залишився! Сергій Дмитрович Драмарецький — лікар. Гінеколог.

— А й то-то я вже й не знаю, хто ж то міг би бути? Фамілії не знаю, ґрунту нема. І запитатисі нема в кого — я й но єдна стара на ціле село. Хіба Паньків Лодик знає! Він старший за мене на п’єть літ! Але во сліпий вже і глухий. Та шось ше, може, і вповість. Але перше подивисі, мо’, сама знайдеш.

Вони неспішним кроком добрели до Патякова, скорочуючи дорогу розмовами. Коли підійшли до бабусиної хати, та спинилась і несподівано запросила Вікторію на «горнєтко чєю» після того, як вона повернеться зі цвинтаря. Молода пані погодилась і пішла в напрямку, що вказала старенька.

Сільською дорогою їй майже ніхто, окрім місцевих собак, не зустрічався. Бачачи незнайомку, що невпевнено крокувала, пси злісно гавкали й гарчали. Та Віка не звертала на них уваги, розглядаючи вкрай бідні й покинуті сумні старі хатинки. Усі вони були мазанками з маленькими віконечками. Подекуди імпровізована штукатурка повідпадала й виднілося підребер’я зі штахет та перекладин, що були в основі каркаса старих будівель. Пофарбовані в блакитне віконні рами, старі призьби з начинням з хати і, певно, такі ж древні люди мешкали в тих будиночках. Попри те, усі городики пишалися порядком і акуратністю. Ніде не було видко хащів та заростів бур’яну. Усі обійстя акуратно й чітко відгороджувала чи сітка, а чи старий поцвілий і чорний паркан. Та все було доглянуто й у належному стані.

Перед самим цвинтарем, що розташувався на доволі крутому пагорбі, Вікторію зустріла припнута на ланцюгу коза. Вона випасалася тут на ще не високій, але вже по-весняному соковитій через аномально теплу зиму траві й завзято підскочила до жінки, коли та зайшла на її територію. Віка спочатку відсахнулася, але, помітивши доброзичливий і зацікавлений настрій рогатої з уже повним вим’ям, обережно почухала її поміж рогами. Кізонька замекала від задоволення і забила копитцем. Віка всміхнулась і наче перетворилася на себе маленьку…

— Вікусю, дитино! Ходи швидше, не відставай, — гукнула мама маленькому трирічному янголяткові.

— Так, — кинула дівчинка, добігаючи до розчепірених, як паща невідомого звіра, цвинтарних воріт.

Дві дорослі жінки, старша й молодша — одразу видко, що близькі родички, — з відрами, мотиками та розсадою квітів заходили на територію старезного кладовища в переддень церковного свята. На мóгилках уже нікого не було, очевидно, люди встигли впоратися ще вдень. Або й зовсім нікому було прийти на той чи той надгробок, бо давно вже всі ходили по новому цвинтарю за кількасот метрів звідси.

Жінки підійшли до своїх родинних поховань, помолилися і, тричі перехрестившись, узялися до роботи. Та за якусь мить старша скомандувала молодшій піти до ще інших захоронень віддалік за пагорбом. І та пішла, а мала поволі почалапала за нею. Дитя розглядало надгробки, на яких стояли старі, побиті вітром і випалені сонцем, збляклі штучні квіти, якісь дзбаночки та подекуди, дуже рідко, стрічалися об’ємні плями переплавленого воску з чорною голкою посередині. Вона зупинялася, торкалася кожної речі, переставляла її з одного місця на інше і за цією господарською роботою не помітила, як зайшла кудись, відки не було видно ані мами, ані сестри Улянки. Присіла навпочіпки й тихесенько заплакала.

Вечоріло… Улянка прийшла додому, вимила добре руки, старою зубною щіточкою вичистила весь цвинтарний ґрунт з-під нігтів, пішла на кухню й обмерла від маминого запитання: «А мала де?!» Виявилося, що Вікторія залишилася десь там, на цвинтарі, сама-самісінька, і не бачили її вже більше, певно, аніж дві години. Мама сполотніла! Взула старі черевики й побігла чимдуж за дитиною. Улянка — за нею. До кладовища хвилин двадцять пішки, темніє дуже скоро, тож вони бігли щосили. Дитина могла перелякатися там на все життя. Темно, ліс, надгробки зі свічками й ані душі довкола, ще й пугачі часто трапляються. Тут не тільки дитя — дорослому б при здоровому глузді залишитись. Яке ж то було їхнє здивування, коли назустріч їм із-за рогу сусідньої вулиці йшла мала Вікторія за руку зі старим Степаном і, вже здаля завидівши їх, скрикнула: «А то моя мама!»

— Файно є! — усміхнувся дідусь. — Думаю, чия то дитина скавулит під лавкою на цвинтари. Я там козу недалеко випасаю. Трави високі, ніхто не ходить. А вона мені каже: «Мамина я!»

— Дякую вам! — Жінки розсміялися. — Певно, що мамина. Ходи-но до мене, донечко. Сонечко ти моє, не злякалася?!

— Більше мене так не залишайте, добле? — раптом схлипнула малючка, міцно обійнявши своїми пухкими рученятками старшу жінку за шию. — Я дузе боялася і співала собі «Спи, дитинко, засинай, баю-бай, баю-бай! Сині оцка закакай! Баю-бай, бай!» А коза діда Степана добла така до мене була, така добла! Ніц не стлашила мене, а ходила коло мене й голосно мекала, аби дідо плийшов. І він потім плийшов по нас.

Вікторія всміхнулася своїм спогадам. Кізочка пішла за нею, але довжина її ланцюжка не дозволила відійти далеко. Віка вирішила оглядати цвинтар у шаховому порядку, спочатку одну частину, а тоді іншу, орієнтиром означивши собі хрест посередині пагорба.

Поховання оберігали старі похилені ялини, берези та кілька дубів. Посередині, майже на самому горбі, стояла старезна напіврозвалена каплиця із заіржавілим дахом і понівеченими стінами: стара польська цегла повипадала й лежала купами тут-таки. Гроби й гробівці — не надто доглянуті, а деякі зовсім покинуті — тихо повідали про те, що й справді нікому було за ними доглядати, що всі їхні спогади також минули й прийшло забуття, адже на все свій час. Пам’ять також помирає — ніщо не має привілею бути вічним. Сам Усесвіт періодично народжується і зникає в небуття, очевидно, виконавши якусь свою місію, якесь завдання. От і людське життя схоже на велику гру, коли проходиш рівень за рівнем усі складні ситуації, роблячи якийсь вибір. І ключове слово тут не вибір, а епітет перед ним, бо важливо, щоб цей вибір був саме «правильним». Інакше знову та ситуація повторюватиметься і повторюватиметься в різних обставинах і умовах, аж допоки ти таки не зробиш свій «правильний вибір». І підеш далі, на складніший і вищий рівень, у тій своїй грі під назвою «життя» з не відомими нікому кінцем і висновками. Людина — ніщо для природи й великого космосу. Ми самі собі надаємо ваги й важливості, бо можемо змінювати довкілля, бо не ми підлаштовуємося під нього, а його вигинаємо під себе. І лише останніми роками з подивом і великою часткою недовіри почали звертати увагу на те, що природа з нашим втручанням не згодна, бо обурливо зносить наші будівлі ураганами й паводками, зливами та пожежами, виморюючи голодом і витравлюючи суховіями, знищуючи десятки тисяч епідеміями. Особливо ця, найновіша, коронавірусна ковід-19. Вона перевернула все з ніг на голову: піклуватися про іншого й любити ближнього, як самого себе, уникаючи безпосереднього контакту, тримаючи дистанцію, спілкуючись віртуально — узагалі стало ідеалом. Природа наказала нам сидіти кожному у власній клітці й спостерігати, як вона сама оновлюється і відживає, очищається від нас фізично й морально, коли ми в неї не втручаємося. Усі філософи й тлумачі різноманітних релігій світу суголосно віщують про зміну світобудови на Землі, про неуникні світові пертурбації, які покликані повернути людей обличчям один до одного, забувши про особисту захланність, зверхність і недовіру, а розділяючи найнеобхідніше із ближніми, дбаючи про них, як про себе. Лише тоді можна досягнути гармонії і щастя. Хто коли-небудь відчув наповнення від несподіваної віддачі, назавжди запам’ятає це відчуття і сам шукатиме такі можливості серед інших. Людина окремо нікому не цікава — і найперше не цікава сама собі, бо лише через соціум може себе пізнати, порівнюючи з іншими й вирізняючись чимось серед них. Однак вирізнятися особливим добром, особливою благородністю, інтелектом та хорошою вдачею давно не є цінністю. А повинно ж бути як?! І природа про це нам кричить із останніх сил, уже не благаючи, а вимагаючи, щоб річки-океани стали прозорими, небо над головою синішало, повернулися риби, дельфіни, олені, птахи в місця, перенасичені продуктами нашої життєдіяльності. «Час зупинитися, час не бігти, не грабастати те, що понад міру, а переосмислювати, ставати глибшими й усвідомленими», — наче тихенько нам каже Земля. А нам усе невтямки! Та хто ми, до біса, такі, що уявили себе царями всього сущого, видимого й невидимого?! Хто?! Немає більше віри в людство — чи є?! І лише оці порослі мохом і травою горбики на старому цвинтарі здатні красномовно мовчати у відповідь…

Старі заіржавілі хрести та ледь розбірливі написи на них давали скупу, але зрозумілу інформацію про те, що поселення людей у цій місцині доволі старе. Тріснуті та надщерблені надгробні плити з минулого й навіть кінця позаминулого сторіччя яскраво свідчили, що люди тут дальші чи ближчі родичі один одному: різних прізвищ було не більше десятка. Вікторія таки знайшла могилу на двох Драмарецьких — Василя та Степаниду, які померли в середині двадцятого сторіччя і, цілком імовірно, доводилися дідусем і бабусею Сергієві. Жодних інших більш-менш за віком і прізвищем відповідних поховань не було. Усі інші Драмарецькі пішли з цього суєтного світу значно раніше. Але це не давало Віці більше жодної інформації щодо тієї, за якою припхалася аж так далеко. Батьківських могил її чоловіка тут не було. Ще три поховання вона несподівано виявила за межею цвинтаря, проте на них не було ані імен, ані прізвищ. Сумна розвідувальна місія скінчилася повним розчаруванням, і Вікторія вирішила наостанок заглянути до старенької, яка й справді мешкала тут, поруч, у ветхій мазанці з вікнами на схід і сліпою стіною до кладовища. Ставало холодно, як завжди весною, коли сонце ховається за хмари.

Засмучена, Віка сіла на стару дерев’яну лаву в хаті знайомої літньої жінки. Обстановка була скромною і дуже традиційною: високе дерев’яне ліжко, вкрите поверх постелі кудлатим гуцульським ліжником та прикрашене вишитою подушкою. Креденс у тому ж стилі природної сільської краси з масою різного непотребу за склом, з кольоровими півниками-рибками, маленькими кришталевими вазочками та горнятками з часів тоталітарної держави. Стіл поряд старезного п’єца з блятом і рурами10, в яких випікався на Різдво хліб, а навесні — паска. Лава, на якій сиділа Віка, стояла під вікном з невигадливими фіранками, жорстко накрохмаленими, так що вони не висіли, а сторчма стояли донизу, спускаючись із довоєнного рамкового дерев’яного карнизу. А в кутику поміж лавою і ще одним вікном, навпроти вхідних дверей з коридору, на поличці стояв старовинний образ в позолоті, зі свічками обабіч і мініатюрною лампадкою посередині. Видко, що колись під цією іконою було ще одне ліжко: від нього залишилися сліди на фарбованій підлозі й велике порожнє місце, яке бабуня заповнила плетеною з лози підставкою для трьох вазонів-аспарагусів та несамовито духмяних фіолетових пеларгоній. І в житті Вікторії колись була її бабуся — на жаль, не дуже довго, тож пам’ять про неї не так щемила серце, а лиш пахкотіла вазонками. Стіни кімнати були завішані невеличкими старими гобеленами із репродукціями картини Шишкіна та Савицького «Ранок у сосновому лісі», яку в народі завжди називали «Три ведмеді», хоча їх там, як відомо, чотири. А інша, в охристо-жовтій кольоровій гамі, відображала якийсь замок на тлі західного сонця. Пахло цвіллю і сільською хатою.

— Ну, знайшлась, що шукала, нє?! — Бабуня по-старому закалатала в горнятку кип’ятку ложку заварки із ложкою цукру та лимоном. — Ой, навіть тебе сі не спитала, чи будеш той лямон, га?!

— Дякую, все добре! Я все буду, — відповіла Віка й холодними з дороги руками взяла теплу порцеляну до рук.

Чай обпікав вуста й горло. Його спосіб приготування та аромат знову повертали в дитинство й у Жовкву. Віка всміхнулася.

— Добре, кажеш! Знайшла? — бабуня торочила своє.

— Та де там! Нічого так і не вивідала. Знайшла кілька надгробків. Помітила, що всі в селі родичі один одному.

— А, так. Дальші чи ближчі. Так у кожному селі, доню. А я во була в Лодика і сі питала за Драмарецковими.

— Ого! Дякую вам дуже!

— Та не дякуй! Він старий і дурний уже. Щось таке мені навугорив, що я й сама думаю, що вар’ят. Були такі каже, аякже! І дітей в них було двоє — близнєта. Але згоріла хата їхня разом з ними всіма. Нікого сі не залишило.

— Ой, щось не те, справді. Може, він щось наплутав? — одразу засумнівалася Віка.

— Та во і я так думаю. Бо сама я тих Драмарецкових не памітаю. Я в той чєс прибиральницею в місті робила, там і жила кілька літ в чоловіка з сином. Знаю, жи в селі були пожари і одна родина згоріла, так. Але хлоп там був пияк, жінку бив. А ти кажеш, що то хтось твоя родина — дохтур і сам-єдин. Так?

— Так, немає сестер-братів. Батьки його дуже старші були.

— О, видиш. А ті молоді і з двома дітьми. Родина, може, яка. А може, і ти не в теє село, дитино, приїхала.

— Дивно, — зітхнула Віка й піднялася, повертаючись до виходу. — Але сердечно вам дякую за допомогу. Без вас я б узагалі нічого не дізналася.

Зібралася назад у дорогу вже із сиром і медом, що їй захотілося купити в стареньких. Верталася швидким кроком тією ж дорогою, якою йшла сюди. Шкодувала, що не змогла приїхати автівкою і зараз доведеться сидіти невідомо скільки до електрички. Та чекати ще сім днів на відвідини цього місця їй не старчило б терпіння. Тим пак, що попереду були флористичні курси в старій Європі наприкінці наступного тижня. А у вихідні — святкування Дня гідності та краси, яке колись нарекли Восьмим березня.

На вістрі духу

(за кілька днів до аварії)

Камерне й затишне містечко Ейндговен зустріло мокрим снігом і несподіваним теплом. Повсюди цвіли нарциси, обліплені мокрою білою ватою на маленьких клумбочках перед будиночками. Самі ж кам’яниці вражали своєю схожістю одна на одну та архітектурною невибагливістю. Еркери перших поверхів прикрашали великі вікна, подекуди навіть вітражні, поруч розташовувалися красиві масивні двері, під якими лежав акуратно вичищений хідничок. Другі поверхи мали по два або й лише по одному, але широкому вікну. Вкривав будинок червоний черепичний дах, на якому іноді виглядали, немов очі, одне-два мансардних віконечка. Утім, це не збільшувало будинок ззовні. Проходячи повз, Вікторія зауважила, що в більшості приміщень немає на вікнах жодних тюлів чи штор. Вони просвічувалися наскрізь, бо з протилежного боку приватних помешкань також було вікно, яке відкривало вид внутрішнього дворика-патіо. Усе це здавалося таким несправжнім, казковим і дитячим. І якби всередині не було видко, як вирує життя — ходять туди-сюди мешканці, показують якесь відео телевізори, бавляться діти, а чи горить справжнісінький камін, — то це сприймалося б за декорації до якоїсь із картин з давнього золотого періоду мистецтва. І це вже зовсім було непорівнювано з нашою українською гігантоманією: сімейні будинки на триста, а то й п’ятсот метрів, з гектарами землі обабіч та паями поля, якщо ти його обробляєш. Жінку це й тішило, і засмучувало водночас. Розуміла, що Україна є ласим шматком у такій ситуації, однак дуже було боляче за те, що належно не використовуються такі неймовірні можливості багатющої рідної землі. І те, що плодяться паразити, які обкрадають працьовитий, але недалекоглядний і довірливий нарід, також видавалося їй закономірним явищем.

Була лише сьома недільного ранку, а їй назустріч уже йшли поодинокі перехожі.

— Goedemorgen, — привітався, усміхнувшись, власник невеличкого шпіца, що проходив повз.

— Hello! — здивовано відповіла англійською Віка.

Собака завиляв смішним щіткоподібним хвостиком, обнюхуючи незнайомку. Вікторія збентежено глянула на власника. Той щось одразу сказав псові, і вони пішли собі геть уздовж алеї будиночків. Віка голосно потягла за собою валізу, що торохтіла колесами по асфальту.

Далі дорогою до готелю їй зустрівся чоловік, який обробляв квітника, незважаючи на сніг, що лежав, уже очевидно прибраний, поруч, на доріжці вздовж клумби. Господар обрізав сухі гілки на якомусь кущі великими садовими ножицями. Сам був зодягнений у гумові чоботи, спеціальний комбінезон з курткою, а на голові мав великий картуз також пляшково-зеленого кольору.

— Goedemorgen, — він також привітався з Вікторією, коли вона порівнялася з його обійстям.

— Вітаю, — кинула у відповідь вона, на що незнайомець здивовано всміхнувся.

Окраїнна вуличка цього голландського містечка була затишною і казковою, утім досить довгою, і Віка тільки за двадцять із лишком хвилин дійшла нею до ближнього перехрестя. Жоден соціальний транспорт не ходив, а як викликати таксі, Вікторія не знала. Утім, її готель мав бути десь поблизу, якщо вірити водієві польського автобуса, яким добралася сюди з Варшави. Він спеціально заради неї заїхав у саме місто, хоча й мав дозвіл лише на транзит. Але, перейнявшись станом Вікторії, про який мимохіть дізнався із розмови з нею, вирішив допомогти вагітній жінці. Тим паче та мала якийсь трохи стурбований чи то переляканий вигляд. Не розумів, тому й вирішив допомогти.

Готель із мистецькою назвою «Ван Гог» і зовсім сучасним архітектурним вирішенням розташувався поміж таких самих невеличких обійсть, як і на попередній вулиці. Десь неподалік мали відбуватися її флористичні курси, які Вікторія відшукала собі на мапі Ейндговена, організовуючи поїздку.

Насправді, вона зовсім не горіла бажанням добиратися за понад дві тисячі кілометрів автобусом. У неї був запланований переліт Варшава — Амстердам. До Варшави її викликалася відвезти своєю автівкою Мар’янка, а до самого Ейндговена з Амстердама ходила електричка що дві години. Але Сергій, як лікар, виступив категорично проти такої авантюри. Перепади тиску в літаку під час злету й посадки, як він з’ясував, вона переносила дуже погано, особливо в критичні дні, на які саме й припадав тур. Це загрожувало зривом вагітності. Він був проти поїздки будь-яким транспортом, хоча спочатку наче сам до неї підштовхував. Але очевидно, що то було несерйозно. Просто аби підіграти Вікторії. Та, побачивши, якою наполегливою і впертою вона буває, мусив погодитися з тим, що жінка таки поїде. Курси було вже давно обрано й оплачено, згодом наперед куплені квитки з Польщі до Нідерландів. А відтам Віка планувала собі ще заїхати на виставку картин Моне в німецькому Дрездені, куди їх звозили з цілого світу якраз у час її подорожі. Тож, зваживши, що така подія буває раз на сторіччя, Вікторія вирішила неодмінно подивитися власними очима на картини великого художника, провидця, як тепер казали новітні фізики, позаяк імпресіоністи першими відкрили, що світ складається з пікселів. Але про цей маленький нюанс подорожі Віка вирішила не казати своєму гінекологові, який, на її погляд, аж надто нею опікувався й оберігав від життя, а постійно з ним сперечатися було вже складно.

На вході до «Ван Гога» її зустріла молоденька, неформально зодягнена дівчина років двадцяти. Вона без особливої поштивості перевірила бронь жінки і провела її до номера на двох, місце в якому Вікторія забронювала, заздалегідь списавшись у мережах з такою ж слухачкою курсів, як і вона, з польського Вроцлава. Спочатку вагалася, чи варто жити з незнайомою людиною п’ять днів навчання, але згодом, поміркувавши й порадившись із Сергієм, вирішила, що це, навпаки, буде цікавіше й продуктивніше.

Номер був невеличким і доволі скромним: два ліжка, два столики, шафа при вході та ванна кімната разом з душем. На щастя, на вікнах усе ж були штори-жалюзі, тому певний комфорт проглядався, незважаючи на литу підлогу, як десь в офісі. Пізніше Віка з подивуванням для себе з’ясувала, що готель орієнтувався на приїжджих лекторів великого технічного університету. «Які ж ці науковці невибагливі й прості люди!» — подумала про себе. Їй тут бракувало банального затишку: м’якенького покриття під ногами, нічних столиків-тумбочок поруч ліжок зі світильниками, хоча б банальних штор на вікнах та пледа на ковдрі. А от останнього вона таки попросила в адміністрації. У номері було прохолодно, бо, як виявилося, опалення у вільних кімнатах вимикають. Але його враз увімкнули, і десь за пів години було вже тепленько.

Вікторія дуже пошкодувала, що забронювала цей готель за порадою майбутньої співмешканки, польки Ядвіги, яка вже відвідувала ці курси, широко їх рекламувала, а найкращою рекламою, звичайно ж, було їхнє повторне проходження. Ядвіга володіла невеличкою новою фермою різноманітних хвойних рослин. Квіти були її великим захопленням, і Ядвіга вирішила збагатити садовий дизайн та сільське господарство ще й квітучими культурами. А поки що приїхала на курси складання особливих букетів.

Навчання проходило в три етапи: перший — ознайомлення з творчістю європейських імпресіоністів: Моне, Мане, Піссарро, Сіслея, Дега; другий — вивчення квіткових композицій і поєднання непоєднуваного, додавання ефектних деталей у букет; третій — поїздка в Кекенгоф, щоб надихнутися весняною феєрією тюльпанів.

Хоча цей Сад Європи відкривався традиційно в третій декаді березня, як їм розповіли на курсах, для їхніх клієнтів — флористичних компаній — він був доступний значно раніше. Тридцять два гектари, на яких щорічно розпускаються понад чотири з половиною мільйони тюльпанів більше ста різних сортів, а поруч — інші весняні квіти. Вони росли купками на клумбах, на галявинах і цілих грядках, із ретельно продуманою гармонією кольорів і ароматів, кількості й висоти. Поміж ними текли струмочки, росла акуратно підстрижена трава або ж схилялися гілки ледь-ледь забрунькованих дерев. І Вікторія не змогла не надихнутися! Вона не помітила, як загорілася ідеєю створення квіткової виставки, а може, фестивалю — одне слово, якогось квіткового шалу в Україні, щоб із поєднанням старовини, історії і сучасності, щоб запам’яталося надовго й дало свій фінансовий «вихлоп» — так чула останнім часом серед комерсантів. А поки що вона знайшла шлях отримувати найякісніші та найновіші сорти різноманітної квіткової флори.

Вікторія почувалася дуже добре. Сергій телефонував щодня і справлявся про її здоров’я, а вона йому натомість розповідала про сільські будинки, як на картинах Брейгеля, і що нічого з того часу в їхньому архітектурному зовнішньому рішенні не змінилося. Хоча її вразила тутешня плинність формування смаку, не спотворена, як у нашій Західній Україні, брутальним проникненням соцреалізму й конструктивізму часів СРСР. Усе тут дихало камерністю, деякою відстороненістю і стриманістю. Скромна на дерева й кущі природа успішно компенсувалася рукотворними полями троянд, нарцисів і тюльпанів. Також тут вирощували різдвяні деревця: і сосонки, і ялівець, і навіть деякі види араукарій. Навесні росло те, що залишилося непроданим, або висаджувалися ті ж деревця, які на Різдво брали в оренду. Але були й такі, що їх повторно привозили на висадку від нерозважливих господарів, які ще й гроші платили за те, аби той різдвяний вазон забрали геть з очей. І звісно, якщо хтось готовий заплатити за послугу, то завжди знайдеться той, хто її виконає.

Вікторії сподобалася місцева чистота й педантичність. У країні дбайливо ставилися до кожного клаптика дорогоцінної землі. Її навіть навчилися відвойовувати в моря. Здивувала нідерландська мова, де переважали приголосні й раз у раз було чутно щось на кшталт «каар-каар-каар», часто траплялися німецькі та англійські слова. Принаймні дуже схожі до них за звучанням. Від того своя солов’їна справді видавалася мовою співучої пташки. Мовою, яка творила істот працьовитих і духовних, богобоязних, з культом дитини, чого в місцевого населення нема. Поцікавилась і випадково дізналася, що нідерландські родини традиційно будують кожна собі окремий будиночок, який на старості років стає доброю страховкою на догляд та проживання в домі перестарілих, бо діти не хочуть доглядати хворих батьків: їм це складно й важко, оскільки всі багато працюють, аби збудувати й утримати такий самий будинок. І батьки, коли їхні дітлахи сягають вісімнадцятирічного віку та йдуть навчатися в інститути й університети, найчастіше дозволяють їм самим опікуватися собою і заробляти на себе. Мабуть, ця взаємна холодність і продукує ланцюгову реакцію непорозуміння та відірваності поколінь одне від одного, думала собі Віка, і сама відчуваючи відстороненість і холод до Сергія. У душі й у стосунках назрівала криза: вона це віднедавна виразно відчула. Це її гнітило, але жінка намагалася не думати про такі речі, адже в ній зріло нове життя. І зараз то було найголовнішим.

Сергій та Вікторія — усе спочатку

(після аварії)

Він запросив її сьогодні на вечерю до одного затишного атмосферного ресторанчика. Погодилась одразу, хоча він і відчув, що з увічливості. Старається з усієї сили, як тільки може, аби прихилити цю крижану царівну до себе. Але й не зовсім вона крижана. Чужа, просто не в зоні доступу. Наче той стільниковий зв’язок по вайберу: маєш номер абонента, але він тебе не чує, хоча й бачить. І хоч погано бачить, ти нервуйся або не нервуйся — від того нічого не змінюється. Можна підійти ближче до вай-фаю, чи змінити його, або й поміняти оператора, виїхати з тунелю… Треба самому шукати вихід із ситуації.

І Сергій відчайдушно шукав. Сподівався, що спільні вилазки кудись нагадають нещодавнє минуле, проведений разом із задоволенням час на виставках, концертах, романтичні вечері, коли так затишно й тепло удвох, хоч і не багато всього цього було. Уявлення не мав, що могло б аж так вразити Вікторію, аби вона це хотіла забути.

Настільки некомфортно почувалася в його присутності, що аж перевезла речі назад додому й попросила дати їй час. Відтоді несамовито відчував її брак удома: ніхто не ходив по його помешканню в самій лише атласній сорочці на лямочках і босоніж або ж у грубих волохатих в’язаних шкарпетках. Вона не чекала його вечорами на кухні з келихом вина та вдесяте розігрітою їжею. Її докір був таким теплим і гнівним водночас, що хотілось одразу ж залагодити чимось свою провину. І він залагоджував завжди новою незвичною орхідеєю в горщику. Їх уже зібралася ціла оранжерея на кухонному підвіконні й частина — навпроти їхнього ложа любові, що тепер сумно, холодно й неприбрано стояло посеред квартири-студії. Сергій не мав часу й бажання щоденно його застеляти.

Він знову став днювати й ночувати в лікарні, щоразу телефонуючи Віці, бо вона вирішила піти.

Узяла кота, свої речі, яких не так уже й багато в нього було, і пішла, залишивши коротку записку: «Мені треба побути на самоті. Я не почуваюся тут затишно. Ти маєш мене зрозуміти».

Він внутрішньо обурився, та не сердився. Справді розумів. Але віднедавна Сергієві стало дуже складно керувати своїми думками, що плутались і збивалися, коли він намагався впорядкувати почуття і надії щодо Вікторії. Вона видавалася — чи хотіла видаватися — чужою і недоступною. Наче викреслила його зі свого життя, ніби його там ніколи й не було. І тому він уперше відчував себе безпорадним у ситуації з жінкою. Не знав, як має вчинити і як дати раду своїм почуттям, коли їх не те що не приймають, навпаки — ігнорують. І несподівано для себе почав записувати все, що думає, кожен їхній діалог. Почав шукати бодай найменшу надію на поліпшення стосунків. Хоча ні, не на поліпшення — на поглиблення і порозуміння. І крихта розуміння підтримала б його сподівання відновити любов і пристрасть цієї жінки.

Він розгорнув робочий нотатник. Там було безліч записів і якісь цифри, підсумки, розрахунки та діагнози, результати. Але з іншого боку, у зворотному порядку сторінок, він почав записувати свої роздуми:

«Вікторія сумна й відчужена сьогодні із самого ранку. Я не був готовий до такого. Сподівався побачити ту саму жінку, з якою так багато пов’язує. Натомість мене чекала велика неприємна несподіванка. Та ж ні! Просто катастрофа в образі Віки, яка мене не впізнає. Це не просто засмутило — мене це вбило. Жоден спеціаліст не гарантує того, що цей процес є зворотним». Через кілька сторінок перечитав свої ж записи: «Амнезія лише в кіно видається цікавою. Насправді переживати цей стан людині, яка поруч з умовно хворим, дуже важко. Почуваюся нахабним і злим прибульцем, що прагне миттєвого визнання і відчуває нуль толерантності до того, хто, здається, опирається. Не знаю, чи довго зможу з цим боротися, якщо вона не піде мені назустріч, якщо не відчує знову пристрасті й кохання, які нас поєднали до того». Але він знав, що нічого змінити не зможе. Не втримає її в себе силою. І, хоч повернути її ставало ще складнішим завданням, це не змінювало його рішення знайти спосіб. І він шукав. Одним із них були спільні вечері.

— Як у тебе просувається підготовка до фестивалю квітів? Усе встигаєш, як і задумала?

— Так. Мороки багато, але то все робиться. Уляна дуже допомагає. На ній уся відповідальність за практичне втілення. Я навіть здивована, наскільки добре вона все це робить і не сумнівається в собі.

— Вона звикла за ці роки давати собі раду з людьми. Ти стала для неї прикладом, хоча й молодша, — пояснив Сергій. — Ви чудово злагоджена команда.

— Так, усе ж іноді щось і вилазить у нашій «злагодженій команді».

— Це — нормально. Робочий процес. — Він доливає вина в її келих. — Встигаєте в терміни?

— Дякую! Так, усе гаразд. — Вона відпиває ковток. — Хоча, ні. Є прогалина в розважальній програмі. Я так і не знайшла потрібної людини, хто б цим зайнявся. А того, кого мені запропонували з міськради Жовкви, можна лише з місцевими виконавцями на переговори випускати. Тут він може. А от щось більше — ні. Боюся, якщо не знайду хоч якусь «звізду», навіть не першої-другої величини, все матиме убогий вигляд. І часу — лише три тижні.

— Чому? То ж не музичний фестиваль! До речі, у той самий час у Львові «Джаз-Без» проходить. Ти в курсі?

— Ой, я геть забула! Але то ж у Львові. Ми їм не конкуренти. Люди йдуть дивитися на зірку. І я зобов’язана це забезпечити. Хоча б когось місцевого. Інакше, навіть за найвищої організації та підготовки, провал забезпечено, — пояснює Віка.

— Зрозуміло. Ну, тут і я не знаю, чим допомогти, — задумується Сергій та раптом додає: — Хіба заграю на гітарі. А ти скажеш, що я — найблискучіший гітарист серед гінекологів!

Віка голосно й щиро сміється. Він також тішиться. Почуття гумору зближує, якщо зрозуміло жарт. Після вечері Сергій пропонує жінці прогулятися пішки додому. Вона несподівано погоджується, і вони прямують свіжим, скропленим весняним дощиком тротуаром додому. Довкола клени вже повипускали свої дитячого розміру листочки-ручки, які ще добрих два місяці перетворюватимуться на справжнє листя кольору хакі. Поодинокі кущі вільхи вздовж вулиці Стефаника, де колись був жіночий монастир, також уже вбралися у сережки-суцвіття, які грайливо звисають донизу. Ліхтарі розпилюють довкола тьмяне ненав’язливе світло, автівок уже небагато, та й особливого пожвавлення на цій вулиці з одностороннім рухом нема. І все таке урочисто-піднесене, як завжди на початку весни. А вона цьогоріч не календарна, пізня. Скоро літо вже почне змагання за свої права, хоча воно зазвичай ледаче: коли дозволяють, тоді й приходить. А от весна… Вона інша — завзята, наполеглива й прудка. Коли весна таки вступає у свої права, відвоювавши їх часом у смертельних двобоях, світ відроджується-прокидається заново від зимового сну, стишено нагадуючи щороку, що все повторюється, іде по колу, і немає місця для печалі — лише для стишеної радості передчуття того, що все знову буде, як і колись. Можливо, з невеликою відмінністю в кращий бік, але то вже власні проєкції кожного, хто вірить — у добро, любов чи Всевишнього, а навіть у себе! Усе ж людина віруюча, а не та, яка думає, що нічого потім нема. Потім — то коли її земний час закінчиться. У такої і не буде. Скільки не переконуй — поки вона сама не зрозуміє, що помилялася. І світ для неї також засяє небаченими до того барвами, нехай навіть і за мить до смерті, без якої немає існування, яка сама є найбільшим доказом і свідком реальності цього життя і його чергового відродження, бо як без смерті немає життя, так і без зими немає весни. Коли все прокидається, коли люди, тварини, рослини закохуються і танцюють найкрасивіший і найбільш хвилюючий танець любові, яка теж переходить, щоб відродитися заново. Також на іншому рівні, глибше й красивіше розкритися, збагатившись новим і невичерпним знанням та самоусвідомленням — важливістю всього існуючого для кожної найменшої дрібнички в цьому світі.

У Вікторії змішані почуття: відторгнення цього чужого-свого незнайомця й одночасно відчуття крихкості та інтелігентного очікування її повернення зі світу забуття. Вона спостерігає за мімікою Сергія, його рухами, за тим, як він розмахує руками, коли говорить, вдивляється їй в очі, а потім вмовкає, зауваживши, що жінка не чує його. Не чує, перебуваючи в роздумах і пошуках відповіді на запитання, чи він — «її людина», чи не «чужинець», яких багато. Бо свій — лише один серед багатьох, і не завжди його одразу розпізнаєш, бо тобі зазвичай до нього байдуже. Не спалахує іскра, не тьохкає серце, не біжить, як скажений собака, жилами кров, і тим пак не паморочиться в голові від самої його присутності. А ще — ти не чуєш жодного дискомфорту, навіть як від скалки в пальці. Тобі байдуже, тому що ця людина звучить із тобою в одній тональності, вона така ж за тембром і силою звуку, така ж потужна й дзвінка або ж, навпаки, як і ти, стишена. І можеш її навіть не помітити. Але тобі точно буде дуже бракувати, коли її не стане поруч після спілкування. Буде так незручно й некомфортно у світі, наче щось надважливе зникло з нього. Розчинилося, забране насильницьким методом, і тоді тобі забракне повітря. Легені згорнуться, і запаморочиться в голові аж до втрати свідомості. Саме таку людину вишукувала Віка. Усіх інших вона мала достатньо!

Сергій бачив усе це й здогадувався про її думки. Намагався не вдавати із себе когось, хто б їй обов’язково сподобався, а бути собою. Тим, кого вона помітила раніше у своєму житті, а потім так різко виштовхнула з нього, хоча й не з власної провини. Не зі свого бажання скинула на чоловіка таке випробування.

— Тобі не здається, що ти летиш кудись на швидкості, а твоя душа від тебе відстала? — раптом запитала його просто й різко.

— Не зрозумів твого запитання, — здивувався він.

— У тебе шалено насичений ритм, ти щодня даруєш жінкам здоров’я і шанси на народження нового життя, навчаєш інших допомагати людям, але чи є у всьому цьому ти?

— Я?! Це і є я, Віко. Це моє життя, яким я його бачу та про яке мріяв.

— Справді?! А мені здається, що в ньому немає головного — тебе справжнього, тебе щасливого. Розумієш?

— Це і є моє щастя — моє життя.

— Так, я бачу, що ти повністю задоволений тим, чим займаєшся, але все відбувається в такому темпі, коли неможливо відчути себе та свої справжні бажання, — пояснювала Вікторія. — Я ж маю рацію?! Є одна така коротесенька колумбійська притча на цю тему.

— Цікаво, — заінтриговано промовив Сергій.

— Колись давно один відважний чоловік вирішив дослідити непролазні ліси Південної Америки і найняв собі двох провідників. Дебелі хлопці швидко йшли поперед нього, нещадно рубаючи мачете всі зарості на шляху. Коли вони переходили річки — дуже пришвидшували ходу чи пливли, намагаючись якнайскоріше подолати цю перепону; коли йшли під гору, то натужувалися ще більше, аби скоріше досягти вершини. Та коли спустилися зі схилу, раптом зупинилися, оглянулись і сіли на звалене дерево край дороги. Надзвичайно інтенсивна подорож тривала кілька годин, і несподівано стався такий необдуманий привал.

«Що трапилося? — здивовано запитав дослідник. — Невже ви втомилися?»

«Звісно, ні. Ми звикли до таких переходів», — відповів один провідник.

«Але ми рухалися занадто швидко, і наші душі відстали від нас. Тепер ми мусимо почекати, аби вони нас наздогнали», — доповнив його інший.

— Гарна притча.

— Так, і глибока. Ми біжимо кудись, не завжди усвідомлюючи, чи це нам потрібно, чи це робимо насправді ми, а не просто наше тіло. Прокинувся вранці — побіг на роботу, увечері припхався стомлений додому й ліг спати. Наступного ранку — поснідав, побіг на роботу, увечері ледь приплентався додому й ліг спати. Ще через день — те саме! Рутина затягує, позбавляючи нас самоусвідомлення, розуміння того, хто ми є і що нам насправді треба.

— Я знаю, що мені треба і хто я є, — усміхнувся Сергій.

— Справді?! А ти пробував хоч раз на тиждень — я вже не кажу про раз на день — зупинятись у цьому вирі й виділяти кілька хвилин для своєї душі й аналізу пережитого? Тобі не здається, що ти дуже поспішаєш і не встигаєш насолодитися життям? А найголовніше — твоя душа, твоя сутність не встигає за тобою, бо твій поспіх не дозволяє їй цього зробити. Це ж не фізичне тіло, її не розітнеш і не відновиш, забравши якусь внутрішню проблему. Не роздивишся ближче, якщо не зупинишся. Її так не зрозуміти. Вона потребує тиші та спокою. Хоча б іноді, хоча б ненадовго, щоб відчути себе і світ довкола, щоб з розумінням дивитись у завтра, усвідомлюючи вчорашнє. А головне — жити сьогодні, щодня.

Сергій нічого не сказав у відповідь, лише кивнув головою.

Ввечері він напише ще кілька рядків у своєму щоденнику:

«Запитала мене сьогодні, чи не занадто швидко я живу своє життя, чи встигаю оглядатися. Чужих людей, до яких байдуже, таке не питають. Здається, Вікторія мене пригадує. Я маю надію, що це так».

А він і справді завжди дуже поспішає, і кожен його день схожий на попередній. Ранок: пробіжка, сніданок. Цілісінький день операції, прийом, увечері знову робота, адже найважчі пацієнтки залишаються в лікарні. До кожної треба підійти, і час затягується іноді аж до пізнього вечора. Іноді буває й так, що він ночує у себе в кабінеті. Тому і ремонт зробив, і диван купив ортопедичний: щоб зручно було переночувати, а не для того, про що всі думають. Лікарня, по суті, — його другий дім. А вихідні й вихідними складно назвати, бо в суботу пів дня регулярно проводить у палатах хворих. Але таки вранці в суботу-неділю іде в басейн, справжній спортивний, де робить десять кіл. Увечері перечитує історії хвороб, переглядає операції на відео, вивчає наукові статті колег з-за кордону, відповідає на їхні листи, планує поїздки на конференції. А ще керує кількома аспірантами. Має лише чверть ставки в медуніверситеті, але це важливо для нього, украй важливо. Тож це справді він і його життя, бо якщо цього не любити, то не витримаєш такого перенасиченого ритму. Але чогось стало бракувати. І це Сергій відчув в останні роки: порожній холодний дім, у якому незатишно й тиша крижана. Нíкому навіть гарячого чаю піднести, коли хворий, хоча хворів він рідко. Та й відпустку вже багато років не брав: для нього відпусткою були конференції та семінари. І повертатися додому не хотілося: холодний покій із сучасним ремонтом — і жодної живої душі.

Змалечку звик до постійної зайнятості: багато читав, щойно мама навчила. Його улюбленою книгою було «Життя Землі» Володимира Уткіна, потім доріс до складніших, які були в батьківській бібліотеці, і настільними стали медичні енциклопедії. А ще він займався вивченням довколишнього світу. Міг годинами розглядати нутрощі розпанаханих ним жаби чи вужа, яких ловив за хатою на городі. Не менше часу займали хрущі та інші комахи, яких тільки можна було знайти. Батьки підгодовували його жвавий інтерес, коли брали із собою на роботу до сільської поліклініки — чи то пак амбулаторії. Тоді він чув про діагнози, терапії, ліки, а згодом і про ультразвук. Усе це його цікавило значно більше, аніж розбірки з хлопцями й ігри на ставку.

У медінституті вчився легко й весело, навколо нього завжди крутилася купа дівчат. Був улюбленцем товариств і збіговиськ, де всіх веселив своєю грою на гітарі, але студентських дискотек уникав, уважаючи їх безпідставним марнуванням часу.

Коли потрапив за розподілом до Новояворівської районної лікарні, то мав усього дві пацієнтки, яким на двох було сто шістдесят. Але за три роки до нього вже приїжджали не тільки зі Львова, а й з інших областей. На прийом почали записуватися. Такий аншлаг був небезпідставним: ще в студентські часи він влаштувався підробляти в «роддом на Джамбула» у Львові, де всі намагалися потрапити до старого єврейського професора Маркіна. Він був світилом у галузі лікування неплідності та невиношування вагітності й одразу помітив молодого перспективного фахівця. Так Сергій пройшов серйозну школу й здобув спеціалізацію. Поки його друзі-колеги вешталися по кабаках із дівками сумнівної репутації, він працював і вчився. Дівчат не оминав, але й не зациклювався на них: пів року-рік — і баста: жодна не витримувала конкуренції з його захопленням медициною. Ревнували, бісилися і скандалили, починали набридати дзвінками й переслідуваннями. Тут уже не витримував він — і стосунки псувалися й закінчувалися. Лише така сама звихнена ботанічка-лікарка могла зрозуміти й полюбити закоханого у свою роботу лікаря. І вони зустрілися, а набагато пізніше й одружилися через її вагітність, якої ніхто з них не планував.

А поки того молодого двадцятисемирічного «дохтура» обожнювала вся поліклініка, та що там — ціле місто. В основному ж це були жінки і, звісно, його пацієнтки. Він, може, і не пригадав би зараз їхніх імен та прізвищ, але чітко пам’ятав усі історії вагітностей, супутні захворювання та перебіг і кількість пологів. Його найбільшою гордістю були вагітності після десяти-п’ятнадцяти років непліддя. Це тепер усі одразу кидаються за тим новомодним і дорожезним ЕКО, а ще якихось років двадцять тому були тільки терапія і надія на Всевишнього. Любив розповідати історію про одну пацієнтку, яка приїхала народжувати у весільному платті, з вельоном на голові та на шпильках. У неї води відійшли просто під час шлюбного обряду. Так у вельоні й народжувала.

Він рятував своїм оптимізмом і гумором усіх пацієнток, кожна в нього була й особливою, і дорогою, хоча часто дуже нестерпних і самозакоханих міг пришпилити до стіни їдким прямим зауваженням щодо недотримання ваги, або надмірного захоплення курінням, або навіть надто високих підборів.

А одного разу до нього на операційний стіл потрапила пані з внутрішньою кровотечею внаслідок позаматкової вагітності. Усі в паніці, літають, наче ошпарені, бо пацієнтка вже дві години має жахливі болі й вирішила просто прийти на УЗД, а її терміново — під ніж хірурга. І тут вона в уже напівпритомному стані, в обіймах Морфея, раптом запитує лікаря:

— Скажіть, прошу, а шов красивим буде?

— Дорогесенька моя! Мені б тобі життя зберегти, а ти про шов дбаєш! — колюче відповів.

— От як збережете, то й красивим, акуратним зробіть, бо мені потім на пляж у бікіні ходити! — і наче вимкнула зв’язок — відрубалася під анестезією.

Дивні-предивні істоти ці жінки! Сергій завжди і захоплювався, і часом страшенно дивувався з їхньої мудрості та непередбачуваності в прийнятті рішень.

Фестиваль квітів

(кілька місяців після аварії)

Невпинно наближався той день, коли Вікторія визначила започаткувати традицію святкування фестивалю квітів. І от кожна тріщинка, кожен надщерблений камінчик на Жовківському замку несподівано зацвіли: махрові петунії і сурфінії кольору свіжої крові плавно звисали зі стін. Їх у переддень фестивалю втискали в розщелини за допомогою машини з краном, який використовувався місцевими електриками. Трохи далі на газоні, навпроти середньовічної будівлі, розміщувалися квіткові інсталяції з троянд і моху: автентичне українське трояндово-червоне дерево життя, японський символ єднання і боротьби двох протиріч інь-янь із білих та вишнево-чорних бутонів півоній, рожева аркова алея з трьох сердець, під якими цього ж таки дня молодята робили весільні знимки (кому випадково поталанило в цей день одружуватися). А ще було споруджено фантастичну сукню-скульптуру, заквітчану напіврозтуленими пуп’янками руж. Позаду неї стояв стілець, вилізши на який, можна було зробити собі світлину буцімто вдягненим у живі шати. І з охочих створилася ціла черга до фото. А ще на площі Ринок можна було відшукати барвисті й ароматні квіткові килими, крісла, навіть стояла мініатюрна копія замку з бордюрних трояндочок та ще з десяток фантастичних квіткових скульптур. Уся замкова брама по периметру зацвіла біло-кавовими пишними королівськими квітками зі шпичачками зелені, що так і вабила зазирнути у внутрішнє подвір’я оборонної споруди. А там, посеред напівзруйнованого внутрішнього житлового дворика, красувалася справжнісінька півонієва карета! На її створення було використано понад тридцять три тисячі квіток і споруджено спеціальний кований каркас, на який усіх їх дивом дивним якось прикріпили. І все це стояло, жило та квітнуло. Сюди також вервечкою вилася черга з охочих зазнимкуватися.

Неймовірна феєрія квітів, організована й утілена Вікторією, привабила до міста людей з навколишніх сіл, для яких це — як родинне свято, коли можна потішитися дружній сімейній атмосфері зацікавлення і тихого щастя як для дорослих, так і для дітей. А ще приїжджали автобусами цілі натовпи туристів. Віка разом зі своєю найліпшою колежанкою Мар’яною заздалегідь понадсилали не лише пресанонси в масмедіа, а й зробили розсилку по туристичних агенціях. Маркетинговий хід дав свій ефект: туристи приїжджали поодинокими парами, а також виходили на головній площі цілими групами з автобусів. На старій площі перед замком було ще декілька квіткових інсталяцій і повністю заквітчані літери «Я люблю Жовкву».

Зі сцени линула музика джазового струнного квінтету. Та всі з нетерпінням очікували на зіркового гостя, який — Віка сподівалася — таки приїде ближче вечора, хоча перемовини були складними. Продюсер відомого джаз-мена аж ніяк не хотів займатися благодійністю і тягнути за двадцять п’ять кілометрів від Львова свого підопічного. Вони телефонували одне одному протягом останніх днів неодноразово. Продюсер запевняв, що, найімовірніше, приїдуть із кількома музичними номерами, але все затягував і затягував час, незважаючи на переконливі благання Вікторії та обіцяну розкішну вечерю в колишньому маєтку Жолкевських. З приїздом зірки очікувався наплив місцевої публіки, преси й мала посилитись охорона, відповідно до запиту Вікторії, що вона подала в мерію.

Узагалі Віка легко підключила місцеву владу. І це було єдиним, що далося без особливих зусиль. Просто прийшла в автентичну будівлю ліворуч замку, де сиділо керівництво міста, і з дверей випалила голові:

— Хочете, я вам зроблю у Жовкві свято, якому і Львів позаздрить?!

Василь Євгенович самими скуйовдженими бровами підняв аж на чоло свої великі окуляри. Такої зухвалості й натиску жодна місцева особа собі не дозволила б. Тому він запропонував для початку привітатися та познайомитися. Вікторія несподівано для себе збентежилася, бо справді про це забула. Та за неквапною розмовою і горнятком доброї кави виявилося, що перед мером колишня жовківчанка й власниця крамнички квітів на площі Ринок. Мер укотре здивувався, але цього разу вже з приємністю підтвердив:

— Гаразд, моя люба. Мені дуже подобається ваша пропозиція. Уже давно в нас нічого такого гучного не було, хоч я і не можу применшувати своїх заслуг. Ми проводимо колосальну роботу. Є і фестивалі, і книжкові толоки, і всілякі державні свята, до яких ми пропонуємо нашим містянам концертну програму за участі своїх-таки колективів і виконавців. Департамент культури функціонує в нас на відмінно. Я б навіть сказав, що зразково. Ми відродили одну із давно забутих подій — лицарські турніри!

І, відповідаючи на захоплений погляд відвідувачки, зауважив:

— От, до речі, давно ми їх не проводили, можемо об’єднати. Як ви на таке дивитеся?

— Я готова розглянути всі варіанти, — миттю відповіла Віка.

Місто виділило скромний за мірками ініціаторки фестивалю бюджет на сцену, звук, але повністю взяло на себе охорону правопорядку та забезпечення присутності очільників на відкритті, що додавало фестивалю більшої поважності й статусності, аніж якби він проходив сам по собі. Керівниця департаменту культури подбала про співаків та поетів, танцювальні колективи, які заповнювали собою звуковий простір площі. Також запросили виробників солодощів і напоїв на пересувних ятках. І як би там не було, а це полегшило Віці створення атмосфери повноти свята, його місцевого шарму — і одночасно не порушувало камерності маленького містечка. До того ж вона не витратила на це ані копійки, які суворо контролювала в ході здійснення виплат.

Вікторія склала собі кошторис, який сягнув майже пів мільйона гривень, що, вона сподівалася, вкладала з метою розвитку власного флористичного бізнесу й мала надію відбити найближчим часом. На свято було привезено кілька десятків тисяч троянд і зелені з власних теплиць, замовлено необхідні каркасні металоконструкції, на які цілий день і цілу ніч місцеві та приїжджі флористи чіпляли підрізані пуп’янки квітів, попередньо нанісши мох як основу. Пізніше всю цю рукотворну красу обережно поливали водою з лієчок, аби не випала чи не зів’янула якась троянда. Усе довкола квітло й пахло в прямому розумінні слова.

Сама господиня свята літала бджілкою поміж усіма локаціями, перевіряла, чи десь чого не бракує, а її телефон не змовкав ані на мить. Усім щось було потрібно, виникали термінові питання.

Однак фестиваль проходив мляво, людей було небагато, попри хорошу погоду.

— Ах, і чого ти не перевірила, коли той львівський джаз-фест, — торочила цілий день Мар’янка. — То все через нього!

— Та ні, люба моя! У нас різний контингент, — відповідала Вікторія і пояснювала: — Люди музики — висока культура, не зрозуміла пересічним особам, а квіти — агропромислова культура, що легко достукається до серця селянина й будь-кого іншого.

— Ага, а на чорта таку мегаінсталяцію бабахнули? Вирізала майже всі свої троянди й півонії! Ох, і влетить же тобі в копійчину ця авантюра, Вікусю!

Раптом над сам вечір, десь о пів на десяту, до міста з гучним гуркотом заїхало понад кілька десятків автівок, з них повивалювалося безліч люду, який приєднався до тих, що прийшли раніше, і на площі стало чорно. Вікторія, анічогісінько не підозрюючи, якраз сиділа з комп’ютером в одній із реставрованих зал замку й перевіряла кошториси із затаєним жахом в очах.

Усе було в мінус: і оренда, і персонал, і квіти — щастя, що частина була з її особистих полів, — і харчування учасників… Усе, на що вона сподівалася, полетіло шкереберть… Вона зводила кошторис, і волосся повільно ворушилося на голові: сотні тисяч плюс сотні тисяч і ще… Ураз її вирвала з грошового нотатника знайома мелодія «You are so beautiful» з голосом точнісінько як у Пітера Чінкотті, вельми відомого в Європі та Америці джазового виконавця.

Спочатку Віка подумала, що то ввімкнули фонограму, та коли в залу ввірвалася волонтерка з криками: «Люди! Люди! Ви подивіться, що там на площі коїться!» — Віка і Мар’яна, як ошпарені, побігли сходами, а далі через необлаштоване подвір’я — до головних воріт у місто. А там… Люди, як барвисті жуки, розташувалися обабіч сцени у всіх можливих і неможливих локаціях, слухаючи музику, що линула з динаміків. А там, на сцені, за роялем «Стенвей», що Вікторії підказав орендувати в одній із музичних шкіл Львова Сергій, грав сам Пітер Чінкотті! Поруч на сцені стояв і знайомий лікар. Віка обімліла! Мелодії всесвітньо відомих шлягерів, що перебували в топах усіх чартів світу, творили відчуття казки й нереальності всього, що відбувалося довкола. Здавалося, це якісь зйомки, і за мить диво розвіється. Прийшла до тями Віка лише тоді, коли Мар’янка її струсонула:

— Ти чуєш?! Пісня для Вікторії! Так сказав той хлопець зі сцени.

— Не вірю…

І зазвучала пісня «Sway with me» — рояль, ударні й контрабас були наче один організм, що злагоджено функціонує на випромінювання музичних хвиль, які гармонійно єднали всю площу зі жвавої маси людей. Вони засвітили ліхтарики своїх телефонів і танцювали, хилитаючись у такт музиці, наче морські лагідні хвилі. А співав кілька відомих куплетів не Пітер, а Сергій!

Вікторія зачудовано слухала цей зімпровізований концерт і не вірила власним очам та вухам. Їй би ніколи в житті й на гадку не спало притягти до Жовкви зірку світових сцен. А за ним — і купу шанувальників. Це ж просто неможливо вигадати! Але диво сталося. Вона слухала мелодії та голос Сергія і кожною клітинкою свого єства всотувала те відчуття щастя й любові, що наповнювало її все більше й більше. Паморочилось у голові, забивало подих. Вона торжествувала, незважаючи на всі ті негаразди з фінансами, що впали на неї з цим неймовірним задумом створити фестиваль квітів.

Людська маса вирувала й утішалася можливістю безкоштовно послухати й побачити наживо зірку, яку у Львові можна було спостерігати лише на великих екранах, влаштованих обабіч основної сцени в парку культури. Її нарекли сценою Едді Рознера — іменем одного з перших джазових артистів у СРСР, якого було двічі заборонено. Воістину дивна й страшна то була країна — часи мороку та зневіри, що, на щастя, канули в Лету.

Одразу запрацювали на повну потужність усі крамнички та ятки, кава лилася рікою, а морозиво не встигали підвозити. Воду моментально розкупили — і все те відбувалося з такою швидкістю, що Жовква не могла собі дати ради.

Атмосфера ж утаємниченості всього, що відбувалося, приглушений на фоні чарівної музики галас людського натовпу й антично-барокова архітектура містечка творили ірреальну реальність, насичену любов’ю, джазовим еротизмом і не відомим донині Жовкві шармом легкої, але глибоко проникливої музики душі західного стилю життя.

— Вікторіє! — Позаду долинув стишений знайомий голос.

— Так?! — Вона обернулась і побачила Сергія.

Він стояв із велетенським кошиком фруктово-шоколадних ласощів, майстерно й зі смаком оформленим чиїмись талановитими руками.

— Ти мене спантеличив цим приїздом і піснею, — несподівано першою заговорила вона, а в душі замлоїлося далеке-близьке забуте почуття. — Що це все означає?! Але ж як я тобі шалено вдячна!

— Тобі не подобається? Ти не задоволена? — здивовано перепитував він, втупивши в неї свій закоханий погляд.

— Я… я дуже задоволена, але… спантеличена не менше. Тепер я розумію, чому ти наполіг на «Стенвеї». — У ній прокидалося те, що вона наче справді давно забула до Сергія: серце зм’якло й тремтіло.

— То не я. То Пітер!

— О, а про цього виконавця я взагалі мовчу! Як тобі вдалося затягти його в провінцію?!

— Кохання часом здатне на неймовірні вчинки. А він виявився простим і доступним хлопцем. Це все лише для тебе! — відповів Сергій пристрасно. — Ми можемо десь поговорити на самоті, удвох?!

— Так, — стишено відказала Вікторія.

Ніч була довгою і спекотною аж до самісінького світанку. Вони усамітнилися в одній із відреставрованих кімнат замку. Їх огортали втаємничений подих історії і щирість джазу, який ніколи не ставить останнього акценту — кожна нота може бути продовженням мелодії. Точнісінько як у цих двох закоханих, що знову відшукали одне одного. Вікторія наче випірнула на поверхню своєї пам’яті, відчула той скажений біль і одночасно солодкий дотик його поцілунків та обіймів. Вона танула, ніби морозиво на вустах.

— Робота, робота, робота і твої пацієнтки, — шепотіла вона. — Поміж ними ти хочеш десь утиснути й мене. Ти не маєш у житті для мене місця.

— Тобі так тільки здається, я постійно думаю про тебе й про нас. — Він легко торкається самого її єства. — Я кохаю тебе до нестями. Ти єдина, з ким я сам не свій, з ким я зовсім інший.

— Тобі це подобається?

— Що?

— Те, що ти інший. — З неї виходить глибокий і протяжний стогін.

— Ти — солодко-гірка мрія цього чоловіка. Моя мрія! Я не знав більш божевільної і привабливої жінки. І так, мені подобається те, що я можу бути іншим. Але тільки для тебе! І ніколи брутальним, грубим — ніколи.

— Ти говориш неправду. Кожна, котра була у твоєму житті, робила тебе іншим. — Вона наче сама не чує своїх слів-привидів.

— Усі вони не мають значення. Тільки ти одна! І я хочу тільки з тобою залишитися до кінця свого життя.

— Замовкни! — раптом виривається із неї.

— Чому? Це правда! Я ніколи не був таким щирим із жінкою.

— Я б хотіла бути з тобою і залишитися назавжди. Але стільки втрачено! Головне — наша дитина.

— Нічого не втрачено, час лише випробовував нас. Дитина для мене не головне, це не кінець.

— Слово «кінець» звучить трагічно. Я не хочу його чути. Його нема! Поцілуй мене. Солодко й довго, — просить вона.

— Тобі болить?

— Виснажливо й тонко.

— Вибач, я необачно.

— Я не про це…

— Розумію, — відповідає він і додає: — Але нічого не можна змінити в цьому світі.

— Можна. Себе! І зміниться усе довкола.

Пітер Чінкотті забрав до себе всю публіку за двадцять п’ять кілометрів від Жовкви й довкола неї також. За пів години всі навколишні мешканці вже сиділи на каріматах і висіли на деревах та ліхтарях, всотуючи класну музику джазу й попкультур. Звучали світові хіти «Back to the Сalifornia» і «Sway». Публіка пищала в екстазі, світила ліхтариками, коли стемніло, у такт синкопам, що й відрізняє, власне, джаз від інших музичних жанрів. І багато хто зі слухачів уперше з приємністю з’ясував, що насправді більшість із відомих улюблених мелодій і пісень — це джазові комбінації. Для самої Вікторії це також стало великим потрясінням і відкриттям.

Музика — єдина у світі гармонійна стихія. Вона водночас і єднає, і роз’єднує, вона і збурює, і вгамовує, змушує когось усміхатися, а когось пускати гірку сльозу. Ніколи й нікому живому не вдасться створити щось більш універсальне за музику, бо це і математика, і гармонія, і сольфеджіо, і фізичні коливання, і процес, і об’єкт, і суб’єкт, і краса, і тривога, і страх, і ненависть, і любов, і божество. Сама природа музики божественна: вона з’являється нізвідки й зникає в нікуди. Вона постійно змінюється, невловима й хитка, ніжна й нетривка… Хворий на шизофренію нею лікується, а немовля від неї розвивається, хоча це абсолютно не матеріальна, ефемерна, ілюзорна стихія. Не буває двох однакових гармоній, не буває двох Бахів або двох Моцартів, їх не можна порахувати й порівняти, це — не математика. Це — інше, це те, по чому колись упізнають людство, по чому нас назвуть до біса розвиненими й високоінтелектуальними істотами. Музика, гармонія, яка у великого Гессе спочатку вивищує людину над усіма, а тоді опускає до рівня найнижчого самоусвідомлення скороминущості й нетривалості всього сущого, особливо людини з її пихою і погордою. Коли гармонія в душі, важливо, щоб її ніхто не порушив. Не втрутився грубо у твій світ музики й світла. Музика — це любов. Любов — це вдячність, Бог Всюдисущий.

Щастю ж самого Сергія не було меж. Він зміг організувати для коханої жінки те, чого вона так прагнула, але ніяк не могла реалізувати. І на її постійні запитання, як йому це все вдалося, дипломатично відповідав: «Я готовий і на більше заради того, аби ти була поруч і щаслива».

Піч із чавунною плитою і духовками (діал.).

Піч із чавунною плитою і духовками (діал.).