Мама

Вікторії чи то здавалося, чи то справді вона відчувала, що Мар’янка намагається її якось розрадити після трагічної аварії, але подруга всюди, де тільки могла, ходила з Вікою, запрошувала на різні події. Однак тій нічого не імпонувало. Цікавилася лише своїм, глибоко занурилася в бізнес. Її можна було посеред ночі розбудити й говорити про постачання, замовлення, відвантаження та інше, хоча за всім цим стежив відповідний штат людей. Віка й справді, як могла, тікала від реальності. Та одне запрошення Мар’янки її схвилювало, і Вікторія вирішила таки поїхати з нею до покинутих малюків у дитячий будинок на вулиці Таджицькій у Львові.

Подруга після багаторазових спроб ЕКЗ11 так і не змогла завагітніти. І вони з Річардом вирішили всиновити дитину. Тому й стали її візити до сиріток регулярними.

— Ти знаєш, — ділилася Мар’янка, сидячи за кермом, — насправді абсолютно все одно, хто цю дитину народив. Головне — хто її виховав і вклав у неї всю душу. Це і є твоя дитина.

— А генетика?

— Так, це штука вперта й непереборна. Але тобі нададуть усю інформацію, якщо така є. Вони мають досьє на кожного малюка.

— Ну, звісно. Але, може, краще було б спробувати сурогатне материнство.

— Ох! То ще більша проблема! Я пробувала й це.

— Ти нічого не казала.

— Не казала, бо то було дуже невдалим експериментом. Жінка виявилася непорядна, легковажна.

— Як це? Не розумію.

— Це страшенні труднощі, — намагалася коротко пояснити подруга. — Ваші цикли синхронізують, ти постійно її мусиш контролювати. Телефонувати. Де вона ходить, коли спати лягає, а головне — щоб ні з ким! Потім щоб приймала вітаміни, гормони «і те де, і те пе». А вона контролю уникає.

— О, мати рідна! Це ж не безкоштовно. Чому ж треба ще й контролювати? Це ж як робота, ні?! — Віка подивована.

— Ото ж бо й воно! Нарід — безвідповідальний і не хоче розуміти, що це комусь влітає в копійчину. Так-от, коли вже все було готове до запліднення, то одразу після новорічних свят сталось непередбачуване: вона якесь там своє заскорузле кохання зустріла, відбувся, м’яко кажучи, контакт, і вона підхопила інфекцію. А це знову лікування, очікування. І такі грошиська!

— Співчуваю. Але то людський фактор.

— Не людський! Підписав угоду — дотримуйся правил. От тому більшість людей і живуть, як живуть. Безвідповідальні й ненадійні, — підсумувала Мар’янка. — Я всі свої природні ресурси вичерпала. Отож мені не залишається нічого, окрім покинутої дитини. Я дам їй усе, що тільки зможу.

— Розумію. Найбільше — це материнська любов. Але як, за яким принципом ти обираєш? Це ж щось неймовірне! — здивовано поцікавилася Віка.

— Це нескладно, бо не так уже й багато дітей на усиновлення. Тут, на Таджицькій, більшість дітлахів мають когось із батьків, — пояснила подруга зі знанням справи. — Їх просто залишають на п’ятиденку, бо не мають можливості приділяти час посеред тижня. Не зовсім благополучні батьки, звісно. Але які вже є. А ще є кілька малих по різних групах, яких усе ж можна всиновити. Зараз ти побачиш нашого Ромчика.

— О! То ви вже обрали? Молодці!

— Обрали. Готуємо документи, — радісно відповіла Мар’яна. — А ти як? Готова до зустрічі з дітьми?

— Я? Ти маєш на увазі, чи перейшло мені? — здивувалася Вікторія запізнілому запитанню. — Я б не погодилася, якби переймалася. Життя навчило мене зачиняти двері й не оглядатися, особливо якщо вони гучно ляснули й провернувся ключ у замку.

— Ох! — зітхнула подруга. — Ти сильна, дуже сильна.

— Так, коли немає іншого виходу, ти стаєш сильною. У цьому й проблема.

Подвір’я сиротинцю нагадувало звичайний дитсадок, але значно більший. Ті самі, ще радянські металоконструкції на дитячому майданчику, сумна невисока державна будівля з перекошеними дерев’яними вікнами, подекуди заміненими на нові склопакети. Через них проглядалися кольорові малюнки дітей, барвисті меблі й багато світла всередині, хоча був ще день. Довкола майже ліс, із великою кількістю різних листяних дерев, на одному з яких десь далеко стукотів дятел. Далеке-близьке дитинство. Тихо й спокійно для дорослої людини, де енергія дітей і їхньої наївності відчувається на майже фізичному рівні стриманості, добра й милосердя.

Усередині тепло, але не дуже затишно, та й давно знайомий відразливий запах манної каші ледь не змахує увесь добрий настрій передчуття зустрічі з малюками. Мар’янка підіймається на другий поверх, іде до кабінету директриси. Вікторія залишається чекати в коридорі, прикрашеному дитячими аплікаціями. Усі вони кольорові і з першого погляду веселі, та начебто чогось їм бракує. Але одразу не скажеш чого. З-за рогу в довгому коридорі чується галас, і з’являється вихователька, ведучи маленьку дівчинку років чотирьох з довгими смішними хвостиками на голові. «Ма-а-ам!» — скрикує раптом вона і, вивільнивши свою ручку, прожогом кидається назустріч приголомшеній Вікторії. Віка рефлекторно присідає навшпиньки й ловить малу, обіймаючи та притискаючи до себе обома руками. Серце калатає в обох, на очі в жінки навертаються непрохані сльози. Чує тепло дитячого невагомого тільця, безмежну віру й прохання про затишок і милосердя. Відчуває кожен дрібненький пальчик, що чіпко тримається за неї, аромат дитячої шкіри, лоскіт тоненьких кісок. Вона розгублена й спантеличена, готова була до всього, але це стало справжнім шоком для неї. Миті здаються годинами, поки до неї підходить вихователька зі словами:

— Вибачте нас, прошу! Таке в нас часто трапляється. — Вона знімає з Вікторії дівчинку, яка покірно розчіпляє міцні до того обійми.

— Ну, що ти, Катю?! Припини. Налякала тьотю, — звертається вже до малої, опускаючи її на землю. — Постійно одне й те саме! Вчиш вас, вчиш, а результат… Вибачте.

— Ні-ні, немає за що вибачатися! — Вікторія приходить до тями. — Я хочу потримати її на руках. Це ж можна?

Вихователька скривлює посмішку й пояснює:

— Вибачте нам, ми йдемо на прогулянку.

Віка залишається в коридорі сама. Розбурхана, збуджена, вкрай спантеличена. По щоках рікою течуть сльози. Внутрішньо картає себе за те, що погодилася сюди приїхати. Не готова вона ще до такого, не го-то-ва!

Двері поруч відчиняються, і виходить Мар’яна зі словами:

— Ой, Матінко Бозка! Що з тобою, Вікусю?

— Я даремно сюди приїхала. Тут тяжко. Діти такі самотні.

— Ходімо до Ромчика, він десь із групою на вулиці гуляти має. Не хвилюйся даремно. У кожного своє, навіть у дітей. І ти не зможеш обійняти й ощасливити весь світ. Це — гординя.

— Чому гординя? — схлипує Віка.

— Бо вважаєш, що можеш усім допомогти, однак кожен має свою долю і свій набір попередніх вчинків, які впливають на майбутнє. А ти претендуєш на роль Бога, який може все змінити. Забудь і допомагай, чим можеш і як можеш тому, хто на це заслуговує. А не можеш — заспокойся, хтось інший це зробить, кому належить цим займатися.

— Так, я все те розумію, сама якось Сергієві про це говорила, але коли бачу дітей, то наче перекриває кисень, — пояснює скрушно Вікторія.

— Ми — лише інструменти в руках Всевишнього, а не вершителі доль. Розумієш, про що я?!

— Розумію. Ти маєш рацію, так. — Вікторія трохи вгамовує свої зовнішні сентименти. — Ходімо на вулицю, там якраз пішла одна група малюків.

Насправді їй тисне у грудях тяжкий біль і смуток. Нічого не можна вдіяти, анічогісінько. Вона вчиться жити з цим вироком. Веселий вереск дітей на майданчику не відволікає від сумних думок. Віка прямує за Мар’янкою, намагаючись вгадати її майбутнього синочка.

— Ти йому скажеш правду, коли він виросте?

— Він же не немовля. Усе пам’ятатиме, — сумно відповідає. — Я побоялася новонародженого всиновлювати. Порадилася зі своїм гінекологом, який ЕКЗ мені проводив, а він запросив неонатолога, і мені пояснили, що потім усіляке повилазити може. Ближче року. Це страшно. Ось і він! Ромчику, Ромчику!

Зачувши своє ім’я, худеньке хлоп’ятко в червоній курточці й шапочці, з-під якої повибивалося руде волоссячко, обертається й одразу йде назустріч. Не біжить, а прямує діловою ходою, обдаровуючи жінок усмішкою зі жвавим, але серйозним поглядом. У руках лопаточка й відерко.

Мар’янка присідає біля нього, загортаючи в обійми. Дитя тулиться радісно, але іграшок з рук не випускає. Стоїть струнко, неначе боїться сполохати своє майбутнє і розгубити те теперішнє, яке хоч не райдужне, та все ж певне.

— Привіт, мій маленький козаче! — Вона цілує його в обидві пласкі щічки.

— Привіт! — ніжним голосочком відгукується хлопчик. — Ми сьогодні їдемо додому?

— Скоро поїдемо, так, але не сьогодні. Я ще не встигла приготувати твою кімнату. Ти ж хочеш мати власну кімнату, з іграшками, комп’ютером, ліжечком і шафою?

— Так. Я ще хочу, щоб там рибка плавала золота в акваріумі. Є там рибка? — і обережно так додає: — Маляна?!

— Ох! — вигукує Мар’янка і, підхопивши його на руки, заглядає у вічі. — Складно буде отого омріяного «мама» від тебе добитися. Рибку ми підемо вибирати разом. Хочеш?!

Малий ствердно киває головою у відповідь так завзято, як уміють лише маленькі діти. Смішний, довготелесий і сором’язливий. Геть не такий, як дівчинка Катя. Вона також у цій групі. Розхитується на скрипучій гойдалці спиною до них, вихователька поруч. Вікторія підходить.

— Добридень! А можна я її погойдаю? Цю маленьку Катрусю. — Вона всміхається до дівчинки, в якої аж очі заіскрилися і вирвався радісний скрик.

— Аякже, гойдайте! А я за іншими в той час подивлюся. — Вихователька відпускає поручень і тихо додає Вікторії на вухо: — У Каті є мама. Ви трохи схожі чимось на неї. Вона просто приходить зрідка. Не дуже благополучна, але яка вже є. То я вам для інформації.

Вікторія стишує вир емоцій у своєму серці, візуально загортає його в долоні й прикриває зверху власними спогадами про мамине тепло. Вона також усе ще маленька дівчинка десь там, глибоко. Мама є мама, якою б вона не була. І Віка пам’ятає всі її зморщечки, й усмішку, і пухкість рук, щирість обіймів. Пам’ятає, як вона у вихідні відсипалася в обід після церкви, бо на селі встають удосвіта, тобто ще до сходу сонця, щоб скотину попорати, щоб приготувати сніданок усім домашнім і обов’язково традиційно відвідати храм: розповісти Богові про свої проблеми й сподівання, запитати поради, приноровити зухвалі бажання. Хоча які можуть бути бажання у скромної сільської жінки, окрім як щоб усі були живі-здорові й ситі. Тому лише неділя давала можливість відіспатися. Мама вставала сонна, розпелехана й добра-добра, радісна й щаслива, що все гаразд і не треба нікуди поспішати, бо ж щоранку всі чули, як вона порається на кухні, калатає посудом, готуючи сніданок і їм, дітям, і татові, і тваринам. Ти ще спиш і злишся, що там, за стіною, якийсь рейвах, але ж який від того затишок і мир у хаті. Пахне рогаликами з лівером, омлетом і кавою, що мама п’є завше вранці. Суцільна ідилія.

І сестра така набурмосена, проходячи повз у туалет:

— Ну, мам! Чого так голосно?! Не дадуть поспати!

Мами також у всіх різні. У Вікиної подруги дитинства Надійки була дуже молода мама, яка вийшла заміж одразу після школи й народила. Була не жовківчанкою, приїхала вчитися до Львівського політехнічного інституту й так і залишилася тут, зустрівши Надійчиного тата. Вона вражала своїми сукнями та взуттям, яскравим макіяжем і, найголовніше, була вільною від роботи на городі. За це її й не любили місцеві жіночки. Але й захоплювались одночасно. А вона так само виховувала й Надю: бути завжди красивою, доглянутою і не перейматися хатніми справами, а вчитися та робити кар’єру, як мама, бо мама була головним інженером на конвеєробудівному заводі у Львові. Надійка нею пишалася й обожнювала її, а коли мамі виповнилося тридцять п’ять, то більше й не прибувало. Щороку Надійка повторювала ту саму цифру. І мама була їй дуже вдячна за таку маленьку жіночу солідарність.

«Мама» — магічне слово з нескінченною кількістю відтінків і глибиною змісту. Вікторія пів життя віддала б зараз, аби лише знати, що мама є. Нехай десь далеко, навіть щоб її зрідка бачити й чути, але знати, що жива, що тут, з тобою, в одній реальності, на одній землі…

Додому Віка їхала мовчки, під глибоким враженням. Мар’янка торохтіла щось своє без упину, але врешті теж замовкла, кинувши кілька разів погляд на подругу.

Вікторія думала. Діти… Що вони відчувають, коли живуть на світі самі? Мабуть, це така ж звична реальність для них, як і для сліпих чи глухих від народження. Світ не розколюється на друзки від того, що тобі немає з ким порадитися, що нікому поскаржитися і поплакатися, коли тобі тяжко. І найголовніше: ніхто тебе не підтримає і не пояснить, у чому помилка й чому так складно, коли все може змінитися. Таким дітям простіше: вони одразу загартовані. А як же ці, які вже знають, що таке справжнє мамине тепло, любов і ніжність? Як їм?! Кажуть, що немовлята в дитячих будинках ніколи не плачуть так, як у пологових. Вони просто вже знають, що до них ніхто не підійде. І це — перший урок жорстокого світу для тієї дитини. І їй потім простіше — так. А ці, бідні, покинуті, як собаки в притулку, їх також колись любили. Також балували, обіймали й пестили, і раділи їм, і цілували. А потім щось зламалося! І біднятко не знає, що! Чим воно завинило перед мамою, цим світом, що відібрав неньку? Воно беззахисне, хворобливо-тривожне, у його серці глибочезна чорна прірва, сингулярність, яка затягує у свій вир усі думки, емоції, надії і сподівання, ніколи їх звідти не випускаючи, ховаючи там усе назавжди. Окрім надії на мамину любов, яку їм обірвали, як у неймовірній кінострічці «Штучний інтелект». Там мама вимушена покинути дитину-робота, бо прокидається її рідна дитина, яка видавалася лікарям невиліковною. І мама змушена відвезти свого синочка-робота до лісових хащів, інакше його буде демонтовано за змагання з живою дитиною за мамину любов. А дитина-робот не розуміє, чому мама так з ним вчинила, і потрапляє в різні життєві прикрощі довжиною у вічність, аж до зникнення роду людського.

Чому жінки відмовляються від своїх дітей? Не роботів, а власних народжених. Чому та дитина має страждати, якщо спочатку її хотіли, народили, а потім щось пішло не так?! Діти не винні, але вони страждають. Не розуміють, що в лікарні, коли захворіють, будуть самі. Мама не сидітиме біля їхнього ліжка. І як попісяти в стограмову баночку для аналізів, їм ніхто не пояснить. Просто дадуть і скажуть, куди йти. І якщо «мама не знайдеться-таки», то їм усе життя казатимуть, куди йти. І вони втратять почуття страху, а з ним — надійності, стабільності близьких стосунків. А зараз вони просто бояться: втратити свій малюнок, який вихователька складає разом з іншими після заняття; не отримати свою половинку смачного йогурту, що в дитбудинку один на двох; залишитися без особистого рушничка, постелі, ліжечка, навіть капців! Бо вони знають, що якщо забрали найголовніше — маму, то й усе інше забрати неважко. І багато з них перетворяться на вовченят без вовчиці, тому що мама — це вовчиця й ангел для своєї дитини одночасно: вона перегризе горлянку кожному, хто на її малюка лиш тявкне, і з безумовною любов’ю буде бавитись і дивитись у наївні дитячі очиська, оберігаючи їх від цілого світу. Ось яку опору втрачають покинуті дітлахи, хоч іще дуже довго вірять, що магічним чином вона все ж віднайдеться. І вдивляються в очі кожної нової жінки, яка опиняється в дитбудинку, чи то, бува, не за ними мама прийшла. З’явилася, щоб забрати їх від цього осоружного, холодного, «загального» світу, де немає затишку й тепла маминих обіймів. І вони обіймають кожну, хто приходить, і пригортаються до кожної! Зі скриками радості стрибають на чужих людей, аби ті впізнали в них своїх і забрали додому — в любов і сім’ю. І чиєсь серце здригається, хоча найчастіше — якщо то вже було заплановано, якщо це було давнє рішення, дитинку забирають. Інші це бачать чи не бачать, а маленьке сердечко щиро вірить, що і його мама забере додому наступного разу. То вже точно його черга! Такі вони, ці немамині діти: з великою і непохитною вірою до певного часу. Поки не стануть дорослими.

Екстракорпоральне запліднення.


Екстракорпоральне запліднення.

Загрузка...