Брутальний лікар

Шосте чуття

Учора ввечері, у момент найбільшої близькості із Сергієм, Вікторія пройшла вся нервовою памороззю, аж затремтіла — їй раптом пригадалося, хто він і все з ним пов’язане. Вона наче відчула, як упала висока гранітна стіна, що стояла в її спогадах, затуляючи собою частину життя. Спочатку це було просто тяжким кадром, де вона побачила чоловіка з іншою, але він ураз зник, залишивши по собі отруту й жовч в її серці. Не зрозуміло, чому і за яких обставин. Та на ранок, відпочиваючи від фестивалю на перинах-подушках сестри у Жовкві, вона болісно почала згадувати події того злощасного дня…

Було 8 Березня. Рівно о 12:00 усі зібралися в помешканні Сергієвого друга, нефролога Романа Баляцького. Старий кавалєр жив у величезній квартирі на Валовій, у давньому австрійському будинку, де стіни під чотири метри, ліпнина на стелі й над дверима, старовинні каміни в кутику кожної кімнати та давній, традиційно взірчастий паркет, мащений пастами. Щоправда, останній кволо поскрипував під час кожного кроку, але його красі це аж ніяк не шкодило. Можливо, навіть атракційна підлога так уміла привернути до себе увагу посеред усієї цієї давньої розкоші. Усе в інтер’єрі змагалося за захоплені погляди гостей.

— Ти отримав це помешкання у спадок, певно. Ні?! — запитала Віка, одразу впізнавши всі ознаки старовини, що колись, до ремонту, були і в апартаментах її покійної тітки.

— О, а ти на диво здогадлива! — білозубо всміхнувся Роман. — То мені від бабуні перепало. Я — типу мажор, — сміється.

— Та таки мажор, бо практично все йому від батьків перейшло, — підколов друга Сергій. — «Заводи, пароходи», дачі…

— Не тринди, старий! «Медлайф» я збудував з нуля.

— «Медлайф»?! — перепитала Віка.

— Так. Це мережа медичних лабораторій. Мабуть, бачила?

— Ну, звісно. Сергій посилав мене туди здавати аналізи.

— Аякже, тільки другові я й довіряю. Точність результатів — сто відсотків.

— Дякую, Сєрий. Ми тримаємо статус.

— А… ось як функціонують бізнеси!

— Дєтка! У цьому житті все вирішують зв’язки: хто знає тебе, кого знаєш ти й так далі… Ланцюгова реакція поміж знайомими.

— Це огидно якось…

— Чому?! Я ж пропоную якісні послуги, які завдяки друзям набувають розголосу, чи то пак реклами. Що тут огидного, не розумію.

— Ну, до речі, людина могла б піти до іншої лабораторії, а лікуючий скеровує саме до вашої. Як нав’язує.

— Ніхто нікому нічого не нав’язує, люба. Ви що?! Ми рекомендуємо лише те, чим самі користуємося. І нічого в тому немає поганого.

— Крім того, якщо результати «Медлайфу» стануть некоректними, я перейду до іншого постачальника послуг.

— Ну, дякую!

— А як ти думав?!

— У мене номер з недостовірними результатами не пройде. Реактиви якісні, працівники освічені, робимо все швидко й вчасно. Контроль якості працює. Не зли мене, старий, — уже серйозно сказав Ромко.

— Це лише суб’єктивне припущення, друже, щоб пролити світло на рівень наших ділових стосунків.

— Ви мене не переконали, — в’їдливо підкреслила Віка.

— Ти більше не прийдеш у «Медлайф»?

— Я думатиму перед тим, як зробити щось за порадою Сергія.

— А, окей! То, значить, ти мені не довіряєш? — зреагував він одразу.

— Ні, тобто так! Я просто не люблю, коли мені вказують. А тут саме цей випадок.

— Гаразд! Перевіряй. Піди, до прикладу, у «Синелаб» — і побачиш різницю.

— А що, у нас уже немає лабораторій по лікарнях?

— Звісно, є! Туди ми також відправляємо аналізи, люба. І звіряємо результати.

— А, тобто й безкоштовно можна також отримати послугу?!

— Можна. Але потрібно підтримувати розвиток вітчизняного підприємництва.

— Зрозуміла. — Вікторія єхидно посміхнулася. — Тільки от чомусь я маю таке відчуття, наче мене обкрутили навколо пальця. І думаю, що інші ваші пацієнти також.

— Люба, та припини. Ну, тепер же ти ходиш лише до Романа в лабораторію.

— Так, тепер! Так! Але я мала вибір, якого ти мене позбавив. І інших своїх пацієнтів також.

— Ах, вибач. Я тобі порадив краще, а одночасно і в лікарні також перевірив. Двічі краще, аніж один раз, хіба ні?

— Ні! Тільки коли це зроблено чесно. Усе, припиняємо розмову, бо відчуваю, що ми зараз тут розсваримося.

— А це в наші плани зовсім не входить, ю-хуууу! — з голосними скриками у квартиру ввалилась одна з лікарок Сергієвого відділення Світлана.

Висока брюнетка з виразними рисами й точеною фігурою. Галаслива, як і її краса, прудка й гостра на язик, наче журналістка з розпіареного телешоу. Вогонь, а не жінка. Засліплювала собою всіх, хто потрапляв у коло її спілкування, але вміла бути і непомітною, коли цього потребувала ситуація. Жартувала з пацієнтками тихо, поради давала мудрі й ненав’язливі, любила те, чим займалася. Вікторії вона і подобалася, і не подобалася водночас.

Існують речі чи поняття, які тобі чомусь не до смаку, а всі їх сприймають однаково добре. І якщо б тебе хтось наполегливо переконував у цьому позитиві й довів би його достовірну корисність, чому це «добре» для соціуму, можливо, ти схилився б до протилежної думки. Імовірно, вже майже й схилився, але… Однак якась недовіра і внутрішнє неприйняття цього явища не дають спокою і не лишають жодного шансу на порозуміння між тобою й ним. Логіка тут — безглузда річ. Існує своє шосте чуття. І воно визначає все.

Іноді ти бачиш неприйняття тебе. Закономірно виникає питання «чому», адже нічого поганого не робив чи навіть якщо й зробив, то це точно нікому, окрім тебе, не відомо. І ти втрачаєш розум від бажання розв’язати цей гордіїв вузол, зрозуміти, у чому ж річ, виправити ситуацію докорінно. Звісно, нікому на словах не доведеш, яка ти чудова й корисна особистість, але оці криві погляди, наче тебе не помічають, наче ти тут недоречна фігура — узагалі ніщо в цьому вишуканому суспільстві вершків. Ти — чужий, абсолютно чужий у цьому товаристві, тобі тут не місце. «Гибай звідси!» — як колись брутально казали старіші люди.

А проблема зовсім і не в тобі, а у твоєму егоцентризмі чи, навпаки, в егоцентризмі тієї людини, яка прагне тебе принизити своєю зневагою. Звісно, річ не про те, коли ігнорує певне оточення. Тоді проблема таки в тобі, і треба розбиратися докорінно. Та особистісне неприйняття — річ доволі суперечлива й дуже суб’єктивна. Тому зосереджуватися на тому, що комусь щось у тобі не подобається або не влаштовує, як тепер кажуть, «не твоя проблема», а того, хто її створив.

Вікторія відчувала деяке непорозуміння і когнітивний дисонанс від присутності Світлани. А та, зі свого боку, з якоюсь нав’язливою люб’язністю ставилася до Віки.

— Привіт, крихітко! Яка ти сьогодні суперкрута! Сергій Дмитрович про це тобі ж уже сказав, правда?! — підморгнула по-змовницьки.

— Світлано, що б я без тебе робив?! Геть не знав би, як з пацієнтками поводитися, — огризнувся Сергій у відповідь.

— З пацієнтками?! Ой, ні-ні, любий! Тут тобі рівних немає ані в професійному, ані в морально-психологічному аспекті. А от щодо такої перлини, як твоя Віка, то тут особливий науковий підхід потрібен, — жартує, всміхаючись.

— Не сперечаюся, що Вікторія — найдивовижніша кобіта, яку я коли-небудь зустрічав, але робити досліди на ній заради твоєї дисертації я тобі не дозволяю. Шукай собі приклади деінде, окей?!

— Люди! Я тут! — вигукнула Віка. — Припиніть говорити про мене в третій особі — це дикість якась!

— Справді. Зате ми лише хороше про тебе! А от Світлані Петрівні це честі не робить. Вибач, котусю, я їй догану в понеділок на нараді винесу.

— Ха-ха-ха! — заливається дзвінким сміхом «язиката Хвеська».

«Котусику» було улюбленим звертанням Сергія до Віки, і вона його також собі дуже вподобала. Коли часом злилася або нервувалася через коханого, увесь конфлікт ішов на спад лише від одного цього слова. Це звертання робило її іншою. І чоловік чудово знав, коли й що сказати та як зробити. Він угадував наперед її бажання, намагався всюди вгодити й допомогти. Навіть тоді, коли не мав особливо на те часу, а іноді й бажання. Вікторії все це здавалося трохи удаваним і награним, нещирим. Але заради чого — вона не могла зрозуміти. Повсякчас зізнавалася йому у своїх сумнівах, допитувалася про причини такої поведінки, а він лише всміхався і просив «не шукати в мості діри», бо все гармонійно й добре. Казав, що чоловік поруч із жінкою творить її, як і вона його. І це взаємовигідна співпраця в любові. Це не змагання, хто кращий і впливовіший професіонал чи майстер своєї справи. Це — як двоє в одному човні кохання, пливуть собі рікою життя і разом зростають і розвиваються, опираючись одне на одного, підтримуючи й спонукаючи. Роблять усе з величезною любов’ю і повною самовіддачею. Казав, що бачив різні шлюби й знав різних жінок.

Усі вони були по-своєму нещасні, коли тільки хтось один із них любив. Бо ж кохання — це не просто цілувати, обіймати з ранку до ночі. Хоча це вкрай важливо, особливо для чоловіка. Сергій завжди казав «самця», що смішило й бавило Вікторію. Це творення спільного, особливого світу, атмосфери особистого простору на двох. Хоча в ньому ще кожен окремо має власний простір — зобов’язаний його мати, аби не розчинятися в іншому. А ще обов’язково потрібні таємниці. І це Вікторію найбільше вражало в його думках. «Які ж можуть бути секрети в подружжя?!» — дивувалася вона, але після появи в її житті Івана зрозуміла, що це таке. І чому й справді Сергій мав рацію щодо своїх секретів. Іван, точніше його неоднозначне ставлення до Віки, точно б йому не сподобалося. Вона й помовчувала собі тихенько, сподіваючись, що або цей суб’єкт сам припинить свої залицяння до неї, не відчуваючи взаємності, або завершиться термін дії їхньої бізнес-угоди, і на тім усе припиниться.

— Котусику, ти чого така замислена?! — розворушив задуману Віку Сергій. — Давай скоресенько до столу!

— Та все гаразд, так задивилася на красу за вікном. Природа прокидається.

— І наші тваринні інстинкти разом з нею! — підморгнула їй Світлана, проходячи повз.

Віку аж пересмикнуло.

За кілька хвилин уся компанія зібралася за великим овальним столом. Чоловіки пересувалися з кухні до вітальні легко й невимушено, наче це були витренувані щоденними турботами домогосподарки. Краяли овочі, кришили салати, витягали з духовки запечену качку, яку Роман замаринував напередодні свята. Смачні в’язкі аромати страв збуджували не лише апетит — у животі кожного час од часу вигравав особистий оркестр, — а й уяву розігрівали так, що найбільш нетерплячі гості раз по разу зазирали крізь скло духовки, вигукуючи: «Матка Бозка, коли ж то вже буде?! Діти швидше родяться» або «Ну, не можна ж так довго томити ту качку, вона вже готова, як спокушена жінка». Восьме березня міцно увійшло в повсякденний побут і навіть не збиралося з нього випадати, хоч і минуло понад чверть століття незалежної України.

Коло Сергієвих друзів не виявилося для Вікторії якимось чужорідним. Їй подобалися цікаві розмови про нові відкриття в медицині, про конфузи з пацієнтами й несподівано — про рецептуру приготування печеної качки. Товариство завжди було веселим, дотепним, зі своїм специфічним гумором, що, безумовно, мав певне професійне віддзеркалення. Доки накривали на стіл, то лилося вино, аперитиви, віскі й навіть горілка з перцем.

— Що тут написано? — запитав Сергій, роздивляючись етикетку заморського пійла.

— Віскі, ірландське віскі, шеф! — Роман усміхнувся.

— П-ф, я, здається, його десь бачив… Чи то не наша спільна пацієнтка тобі його спрезентувала, старий?

— Та хіба ж я тягнув би додому аж з роботи?! Може, і вона. А що, ти відмовився?

— Повернув їй усе, що мені припхала. Аж тут, ти диви, знайома коробочка.

— Ну, ти даєш, старий! Насмішив. Пацієнтки, вони такі — роблять це від щирого серця. А ти відмовляєшся.

— Та буває. Часом і відмовитися треба.

— Так, люди різні приходять.

Після смачного й барвистого столу, тостів на кшталт «щоб любилося і моглося» почалися справжні танці під музику вісімдесятих: «Modern Talking», «Bad Boys Blue», C. C. Catch та іншої попси, яку Віка, звісно, пам’ятала зі свого дитинства. І з задоволенням танцювала то з усіма, то із Сергієм, то з Романом. Особливо виділялась у танцях «язиката Хвеська»: рухалася, вигинаючись спокусливо й манірно, наче кішка, демонструючи всі свої опуклі частини тіла й розсипаючи по плечах розкішне довге каштанове волосся. У робочі дні воно скромно ховалось у заплетену косу, скручену чи на потилиці, чи на чубку у вузлик, жодних прикрас на руках. А сьогодні — великий перстень, маленькі кульчики у вухах. Вона просто магнітом вабила всі погляди. Принаймні Вікторіїн був до неї прикутий повністю. Якісь дивні двоїсті емоції та відчуття. Не схоже на заздрість, бо у самої Віки — волосся густезне, і на танці її сестра водила. Хіба оця цілковита розкомплексованість і розкутість якось насторожували. Потім усі пішли до столу, їли-пили-говорили, захмеліла Світлана розсипалася голосним дзвінким сміхом по всій Романовій квартирі, аж дзвенів бабусин кришталь в антикварному креденсі. І раптом зникла з-за столу, аж легше на вуха стало. Потравили трохи анекдоти й знов увімкнули музику, почали танцювати… А за якийсь час Вікторія зауважила, що Сергія за столом нема. Виходив поговорити з кимось із друзів на балкон, а як повернувся — і чи повернувся, — вона так і не помітила.

Віка пригадує, ніби уві сні бачить, як спантеличено ходить помешканням Романа, заглядаючи за кожні двері, і ніде не може знайти Сергія. Його телефон вимкнений, і оператор щоразу доповідає беземоційним голосом: «Абонент поза зоною досяжності».

— Нічого не розумію! — Вона сама до себе стурбовано.

— Сонечко ти наше, а що це ти тут блукаєш, коли всі притомні люди напиваються і нажираються, га?! — спритно обіймає за плечі й притуляє її до себе господар квартири.

— Сергій кудись зник.

— Та чому ж зник?! — перепитує Ромко й одразу просто пояснює: — Терміново зателефонували з відділення, і він прямо як стояв на сходах, так і рвонув одразу до пацієнтки.

— Дивно якось. Навіть не подумав мене повідомити. І чомусь вимкнув мобілку. Можливо, просто батарея сіла.

— Таке буває… Післяопераційне ускладнення, нема часу на обдумування і пояснення. Лише хвилюєшся, щоб встигнути швидше. Ти не переживай! Скоро повернеться!

І вони вдвох прямують за стіл. Там і справді гамірно й весело. Приєднуються до захмелілого товариства. Вікторія на мить навіть забуває про свою стурбованість відсутністю Сергія. П’є узвар, що їй завбачливо наливає Роман, котрий узагалі якось надто опікується нею. Потім вони разом ідуть до танцю і так активно розважаються, що Вікторії аж душно й млосно стає. Вона прямує до туалету, і тут дзвонить її телефон.

— Алло? — Бере слухавку, не зважаючи, що дзвонить не відомий їй номер на фейстайм. — Алло?! Говоріть!

Проте в трубці нічого не чути й не видно. Лише якесь шарудіння. Вона вже хоче вимкнутися, та раптом бачить, як чиясь рука з довгими пальцями і з масивним перснем-квіткою на безіменному відпускає слухавку. Знайома до болю прикраса примушує нервувати, але тут долинає чийсь схвильований зойк. «Чий це голос? Світланин?!» — подумала Вікторія. «У тебе фантастичне тіло», — чує наче голос Сергія за кадром! Одразу скажено калатає серце й пітніють долоні. Руки трусяться так, що вона не може потрафити вимкнути телефон. Відчуває, що необхідно припинити дивитись і слухати це відео. Усе вже зрозуміла й без картинки, на яку не може тепер і глянути. Їй здається, що зараз задихнеться або знепритомніє. І знову не хочеться жити. І знову тяжко несамовито, і знову пориваєшся бігти світ за очі. Та вона нікуди не йде, навпаки, стоїть як укопана і глибоко та голосно дихає, тіло пробиває судомне тремтіння. Перша твереза думка: дитина, яку вона чекає, друга: те відео — дурня в цій ситуації. Думати про себе! Думати про своє здоров’я, у її житті плани не змінюються, усе йде так, як вона собі окреслила…

Далі спогади були тьмяними, але це вже не має значення. Усе те тепер потроху виринатиме з пам’яті, як пояснювала німецька психологиня.

За вікном гримить, спалахує блискавка: несподівано почалася злива. Знищує всі квіткові композиції, що їх із такою любов’ю та відданістю творили руки майстрів. Вікторія змахує сльозу, яка вигулькує з ока у світлі стріл язичницького бога грому й дощу. Вона беземоційно і якось відсторонено намагається тепер порозумітися всередині себе з цим гидким і нестерпним явищем — зрадою! Та не вдається — знову душа в клапті. Ну за що така кара?! Знов той самий життєвий сценарій. Ось чому її мозок відмовився це пам’ятати, ось чому вона почувається тепер розкраяним навпіл гнилим яблуком. Де вона робить помилку, що не так із нею?! Чому одні поняття не мають про це відчуття, а інші постійно його отримують, як поганий десерт.

Дощ посилюється і добиває своїм потоком розвалені квіткові інсталяції. Різкі пориви вітру розхитують скульптури й виривають квіти, розвіюючи їх площею. Неначе тут хтось скандалив і нищив усе, що під руку потрапляло.

Вікторія накрапала собі заспокійливого й узялася до роботи. За пів години їй стало краще: голова вже не боліла, роз’яснилося розуміння всього, що відбувається, жінка почала мислити тверезо. Вирішила не думати про те, що їй відкрилося, не ґвалтувати свою душу, своє его присутністю ще когось — колись давно — поміж нею і Сергієм, адже що можна чекати від гінеколога, коли перед його носом усі феромони, коли хтось готовий, а він за тією його теорією самці vs самки — альфа…

Стоп! Стоп! Не думати й відпустити. З нею все гаразд. Вона вже подорослішала й виросла з цих дурних ситуацій. Тепер він інший, зрештою, вона може бути з ним стільки, скільки захоче сама. Між ними немає жодних зобов’язань. Хіба він їй щось обіцяв? А вона йому? Ні, ніхто нікому нічого не винен. Вона вже не вперше в такій ситуації, тому й застрягла її пам’ять на цьому моменті, аби Вікторія сама доросла до нього, зрозуміла й переосмислила. Ні, вона не житиме ілюзіями, як у своєму першому шлюбі. Не ходитиме по колу, знову й знову переживаючи любов — біль — і знову любов. Це означає знищувати себе потроху. Жінка просто забронює своє серце від ревнощів. Вона — вільна, і це найбільша цінність, яку хоче втримати, а отже, вільний і він. І будь-хто з тих, хто, можливо, опиниться поруч. Тепер найбільша цінність — свобода і вдячність за те, що вони можуть дати одне одному. Точнісінько так, як і в його теорії. Хоча десь глибоко в її душі заховалися мрія і надія, що його руки більше нікого не торкатимуться, його вуста нікого не цілуватимуть і нікому не шепотітимуть ніжних слів. І вона залишиться для нього унікальною і неповторною, як він їй учора сказав. Хіба не тому він влаштував такий скажений промоушен на фестивалі квітів?

І Вікторія вирішила нічого не казати Сергієві про свої відновлені спогади, упевнена, що він би й не хотів про це говорити. Тепер залишалося тільки спостерігати й не видати те, що пам’ять відновилася. Не певна до кінця в тому, що зможе жити з цим знанням, Віка вирішила затаїтися і відкласти свій вирок «бути чи не бути». Тоді їх разом, мабуть, утримала її вагітність. Зараз жінка була звільнена від цього — і в них уже ніколи не буде дітей. Це дуже все спрощувало, на її думку, але раптово отак піти, забратися з його життя вона вже не могла. «Вросла» в нього несподівано й глибоко, ніби все життя вони провели вдвох. Отже, чекати — її єдине рішення.

Увечері наступного дня у внутрішньому дворику замку Жолкевських Вікторія домовилася з мерією про скромну камерну зустріч однокласників. І не було важливо, скільки років минуло від останнього дзвінка, бо дата далеко не кругла, але так приємно зустрітися в тій казковій атмосфері шалу квітів, інсталяції з яких потрапили у дворик. Назавтра їх мали вже розбирати й знищувати.

Людей прийшло небагато, лише сім, ще восьмеро обіцяли підтягнутися наприкінці дня.

Наїдки та напої, кейтерінг забезпечив місцевий ресторан одного з бенкетувальників. Атмосфера зустрічі сприяла, адже Віка запросила справжнісіньких весільних музик, яких так обожнюють галичани.

— За чудове свято краси й квітів, яке ти нам тут створила, Вікторіє! — виголосив напрочуд коротко мер Жовкви, а за збігом обставин — колишній однокласник сестри Улянки. — Сподіваюся, що ми матимемо таке свято тепер щороку, бо це приваблює багатьох людей, які допомагають працювати та розвиватися економіці нашого міста. Звичайно, є багато недоліків та недопрацювань, та ми вчимося. Вчимося бути європейцями, надавати відповідний сервіс і послуги туристам, поважати своїх мешканців і не створювати їм дискомфорту, а, навпаки, усіляко сприяти їхньому хорошому життю в одному з найкрасивіших старовинних міст України. Наступного року цей фестиваль має бути ще більш грандіозним і гучним. Для цього про нього мають почути якомога більше людей, щоб захотіли приїхати з усіх куточків нашої держави. Ну, за успіх! Хоча були й недоліки, та ми все виправимо! Але успіх безумовний… я сподіваюся, що й комерційний також, — хитрувато підморгнув Віці.

— Дякую, наш шанований мере, пане Василю! — усміхнулася вона у відповідь, пригубила келих і додала: — Зі свого боку, я дуже дякую мерії та особисто вам за велику допомогу й усіляке сприяння. Робота передувала важка, складна й напружена, але завдяки помічникам і Департаменту туризму та культури ми це зробили. І справді, усе вийшло гарно та якісно. А щодо комерційного успіху — так, я отримала певний зиск від фестивалю, хоч сподівалась і на більше, бо мала й маю певні плани на ці кошти. Однак їх явно не вистачить, і я змушена просити мерію, дорогий наш Василю Євгеновичу, допомогти викупити житло для дітей-сиріт колишньої однокласниці моєї сестри, покійної Марічки Данилів.

— Як викупити? — Мер, здивований неприємною новиною, розхвилювався. — Воно ж давно продане за борги, а діти в інтернаті.

Однокласники за столом ураз притихли й глянули на Віку. Вона заварила цю кашу, тож тепер нехай сама й сьорбає.

Вікторія дізналася про загибель Марічки Данилів зовсім випадково, перед самим фестивалем, із розмови з сестрою, коли згадувала всіх, кого мала запросити на зустріч. І виявилося, що кілька років тому від ускладнень банального грипу Марічка Данилів померла. Мусила ж бідолаха із температурою сорок градусів іти торгувати крамом на базар. А тоді стояв скажений мороз, віхола, однак четверо своїх діточок мусила годувати. І за три дні її не стало. Жінки в селі безпечні. Температура — то не хвороба, кажуть. І пораються по господарству. Діти в Марічки добрі, гарно їх виховувала. Усе матері допомагали робити. А от на базар змушена була ходити сама. Діти ж іще малі. Найменшенькій Орисі — усього рочок, а найстаршій Яринці — дванадцять. Хлопцям-двійнятам Максимкові та Данилкові по десять. Усіх їх одразу гамузом в інтернат і забрали. А молодшу — у сиротинець.

— Розумієте, меншим ще кілька років учитися, їхнє майбутнє поки що під наглядом. А от найстаршій цього року виповниться вісімнадцять. Вона закінчить школу, і далі — роби, що хочеш, живи, як хочеш і де хочеш. Таке недосконале законодавство…

— Так-так, чомусь я був не в курсі. Не завважив. А в них же нікого, окрім неї, не було. Бідні діти, — зажурено сказав голова міськради й раптом пригадав: — Слухайте-но, але в них же хату банк під заставну забрав! Як же тепер?

— Ми будинок викупили б, — вигукнув однокласник Андрій, фермер з Мацошина, який з дитинства з мером на короткій нозі. — Тільки ти б нам допоміг, Василю, через свої зв’язки. Аби за найменшою ціною. Бо Вікторія каже, що ще ж і на ремонт хати гроші треба, і меблі, певно…

— Ох, з грішми то мені бюджет не дозволить, але щось придумаємо. Мусимо допомогти тій бідній дитині. Ви, Вікторіє, молодець, що це питання порушили! Ми разом зможемо!

— З грішми ми собі раду дамо, пане Василю, — несподівано його потішила Віка. — А ви б дитині цільове спрямування дали для вступу. А потім і на роботу прилаштували б.

— О, то так! Певно, що зроблю. Про що мова?! — засвітився радісною усмішкою мер, почувши, що ніякої матеріальної підтримки від нього не вимагають. — Але десь трохи й грішми також допоможемо дитині. Якусь невелику поміч надамо, надамо. Люди, приходьте у вівторок до мене на прийом. Я підготуюся, дізнаюся, що до чого. І все вирішимо, усе зробимо! А зараз — до столу, дорогі! Забава! А справу вирішимо!

Полилась оковита, шампанське, задзвеніли келихи.