Гордість і упередженість

Розділ XV

Містер Коллінз не був розумною людиною, і освіті та вихованню лише незначним чином вдалося приховати його природжену ваду. Більшу частину свого життя він провів під наглядом скнаристого невігласа-батька; здобуваючи університетську освіту, просто відбував чергу, а корисних знайомств започаткувати не спромігся. Покора, в якій його виховав батько, ще з дитинства визначила смиренність його манер, але тепер їй потужно протидіяло притаманне людям недалеким і самотнім марнославство, що поєднувалося з амбітними надіями на швидке і раптове багатство. Щасливий випадок звів його з леді Кетрін де Бург, коли в Гансфордській парафії вивільнилося місце священика. Пошана, яку він відчував до її високого становища, благоговіння перед нею як своєю покровителькою, в поєднанні з украй високою думкою про себе, про свій авторитет духовної особи і про свої пасторські повноваження — все це перетворило його на людину, в якій бундючність поєднувалася з раболіпством, зарозумілість — із покірливістю.

Забезпечивши собі добру домівку та пристойний статок, містер Коллінз тепер мав намір одружитися, тож прагнучи примирення з лонгбернською родиною, насправді він прагнув здобути собі дружину, що її хотів обрати серед дочок місіс Беннет, якщо ті видадуться йому такими ж вродливими та приязними, як їх змальовувала чутка. Оце він і мав на увазі під відшкодуванням — або компенсацією — за успадкування маєтку їхнього батька. Цей план він вважав надзвичайно вдалим і для всіх прийнятним, і взагалі — кроком безкорисливим та шляхетним зі свого боку.

Після знайомства з дівчатами план містера Коллінза не змінився. Гарненьке обличчя найстаршої дочки — Джейн — підтвердило його сподівання та зміцнило властиві йому суворі уявлення стосовно всього, що стосується старшинства; тож у перший вечір він зупинив свій вибір саме на ній. Однак наступного ранку в наміри довелося внести деякі зміни, бо протягом п'ятнадцятихвилинної розмови сам на сам із місіс Беннет перед сніданком — розмови, що почалася з пасторського будинку містера Коллінза, а привела, цілком природно, до його відвертого зізнання в намірах вибрати його хазяйку з лонгбернських дівчат, — виявилося, що місіс Беннет, незважаючи на свої доброзичливі посмішки та заохочення щодо цього наміру взагалі, не бажає, щоб саме Джейн він обрав на роль хазяйки у своїй домівці. Щодо молодших дочок вона нічого не береться казати, бо про їхні симпатії нічого достеменно не знає, однак відносно старшої дочки вважає своїм обов'язком заявити, що незабаром відбудуться її заручини.

Тож для містера Коллінза виникла необхідність поміняти Джейн на Елізабет, що він досить швидко і зробив при активному заохоченні з боку місіс Беннет. Елізабет, лише трохи поступаючись Джейн віком і вродою, цілком природно зайняла місце останньої.

Такі наміри колишнього ворога видалися місіс Беннет неоціненним скарбом, і в неї з'явилася надія, що вона незабаром зможе видати заміж двох своїх дочок. Ось так і вийшло, що чоловік, ім'я якого ще вчора наганяло на неї жах, став для неї ледь не улюбленцем.

Про намір Лідії піти пішки до Меритона не забули: всі сестри, крім Мері, зголосилися піти разом з нею. Супроводжувати їх мав містер Коллінз, причому на прохання містера Беннета, бо тому надто вже кортіло якомога швидше його позбутись і розпоряджатись у своїй бібліотеці самому. Річ утім, що містер Коллінз пішов за ним туди після сніданку та там і залишився — начебто проглядаючи один з найбільших фоліантів у зібранні, а насправді ж майже безперервно теревенячи про свій будинок і садок у Гансфорді. Така його поведінка засмутила містера Беннета надзвичайно. Він завжди був переконаний, що у своїй бібліотеці знайде і розраду, і відпочинок; якось містер Беннет сказав Елізабет, що готовий зустріти глупство та марнославство в будь-якій кімнаті домівки, але знає, що в бібліотеці завжди зможе їх уникнути. Тому він не барився і радо запропонував містеру Коллінзу супроводжувати його дочок під час їхньої прогулянки. Оскільки ж містеру Коллінзу завжди більше подобалося ходити, аніж читати, то він з величезним задоволенням закрив велетенський фоліант і приєднався до дівчат.

Містер Коллінз пишномовно промовляв різні благоглупства, його кузини чемно з ними погоджувались — ось так і минув час у дорозі, а невдовзі вони прийшли до Меритона. І відразу ж дівчата перестали звертати на нього будь-яку увагу. Їхні очі забігали туди-сюди вулицею, вишукуючи офіцерів, і єдине, що могло відірвати їх од цього заняття, був якийсь дійсно надзвичайно привабливий чепчик або небачено гарний муслін у вітрині крамниці.

Але невдовзі увагою всіх дівчат заволодів надзвичайно шляхетний парубок, якого вони ніколи раніше не бачили і який шпацирував по той бік вулиці з якимось офіцером. Офіцер виявився тим самим містером Денні, про приїзд якого з Лондона і прийшла спитатися Лідія; проходячи повз них, він вклонився. Усіх дівчат вразив зовнішній вигляд незнайомця, всім їм хотілося знати, хто він такий. Кітті та Лідія, намагаючись про це дізнатися, першими перетнули вулицю, начебто бажаючи щось придбати у крамниці напроти. Їм пощастило — тільки-но вони ступили на тротуар, як ці два джентльмени повернули назад і таким чином опинилися поруч з ними. Містер Денні відразу ж з ними привітався і попрохав дозволу відрекомендувати свого приятеля, містера Вікхема, котрий разом з ним повернувся вчора з Лондона і про котрого він мав приємність повідомити, що той нещодавно отримав офіцерський чин у їхньому війську. Краще й бути не могло, бо єдине, чого бракувало містеру Вікхему для невідпорної привабливості, — це військового мундира. Його зовнішній вигляд був привабливим до надзвичайності: він мав дуже красиве обличчя з тонкими рисами, добру статуру і напрочуд приємні манери. Після знайомства містер Вікхем радо виявив готовність до розмови — готовність і доречну, і ненав'язливу; тож уся компанія так і стояла, люб'язно перемовляючись, коли загальну увагу привернув цокіт копит: верхи на конях на вулиці з'явилися Дарсі та Бінглі. Забачивши серед компанії знайомих дівчат, ці два джентльмени під'їхали безпосередньо до них і почали з висловлювання люб'язностей. Основним речником був Бінглі, а основним об'єктом розмови — міс Беннет. Він сказав, що саме збирався до Лонгберна, аби спитатись, як вона почувається. Підтвердивши ці слова чемним кивком голови, містер Дарсі вже почав був уперто уникати дивитися на Елізабет, як раптом уздрів незнайомця. Сама ж Елізабет, погляду якої не уникла зміна виразу їхніх облич, коли вони забачили одне одного, була надзвичайно вражена тим ефектом, котрий справила ця зустріч на кожного з них. Колір їхніх облич змінився: одне почервоніло, друге — зблідло. Минула якась мить — і містер Вікхем доторкнувся до свого капелюха, а містер Дарсі на це привітання ледь зволив відповісти. Що б усе це означало? Здогадатися було неможливо, як неможливо було й не бажати про це дізнатися.

Містер Бінглі зробив вигляд, що нічого не помітив, і ще через якусь мить вони з приятелем попрощались і поїхали собі.

Містер Денні та містер Вікхем провели дівчат до дверей будинку містера Філіпса, а потім відкланялись і пішли, незважаючи на енергійні запрошення в гості з боку міс Лідії і навіть незважаючи на гучну підтримку цього запрошення з боку місіс Філіпс, яку вона висловила, відчинивши вікно у вітальні.

Місіс Філіпс завжди радо зустрічала своїх племінниць; особливо ж була вона рада зустріти зараз двох найстарших через їхню тривалу відсутність і емоційно висловлювала своє здивування з приводу їхнього раптового повернення додому, бо ж карети за ними не посилали. Вона так би нічого про це й не дізналась, якби їй не трапився на вулиці хлопчик із Джоунсової аптеки, котрий сказав, що їм уже не треба посилати ліки до Недерфілда, бо сестри Беннет уже звідтіля поїхали. У цей момент Джейн відрекомендувала місіс Філіпс містера Коллінза, і їй довелося приділити йому всю належну увагу. Привітала вона його з усією чемністю, на яку була спроможна, він же виявив при цьому чемність не меншу, якщо не більшу, і, вибачаючись за свій несподіваний прихід без попереднього знайомства з нею, сказав, однак, що тішить себе думкою про виправданість такого свого кроку, бо доводиться родичем тим дівчатам, котрі його відрекомендували їй. Місіс Філіпс була просто зачудована виявом такого доброго виховання, та її споглядання незнайомця були невдовзі перепинені вигуками захоплення й розпитуваннями щодо незнайомця іншого, про якого вона, однак, тільки й могла сказати своїм племінницям те, про що вони вже й так знали: містер Денні привіз його з Лондона, і він збирається незабаром отримати чин лейтенанта у Н-ському полку. Місіс Філіпс сказала, що протягом останньої години тільки те й робила, що спостерігала, як він походжав вулицею; і якби містер Вікхем з'явився був знову, то Кітті та Лідія теж неодмінно зайнялися б спостереженням, та ба — ніхто під вікнами так і не з'явився, крім декількох офіцерів, котрим у порівнянні з незнайомцем судилося стати «недоумкуватими та неприємними суб'єктами». Деякі з них мали обідати у Філіпсів наступного дня, тож тітонька Філіпс пообіцяла, що коли родина з Лонгберна приїде ввечері, то вона вмовить свого чоловіка, щоб той зайшов до містера Вікхема і теж його запросив. На цьому й погодились, а місіс Філіпс додала, що на них чекає весела й шумна гра у лотерею, а опісля — легка вечеря з гарячими стравами. Перспектива таких веселощів виглядала надзвичайно підбадьорливою, тому всі вони розстались у доброму гуморі. Виходячи з кімнати, містер Коллінз знову почав вибачатись, а хазяйка з незмінною люб'язністю знову запевнила його в цілковитій непотрібності таких вибачень.

По дорозі додому Елізабет розповіла Джейн про те, що відбулося між двома джентльменами, але Джейн, попри свою схильність захищати кожного з них окремо або обох разом, якби вони були неправі, теж, як і сестра, не могла знайти належного пояснення такій поведінці.

По поверненні містер Коллінз дуже втішив місіс Беннет своєю надзвичайно високою оцінкою манер місіс Філіпс і її чемності. Він заявив, що, крім леді Кетрін та її доньки, ніколи не зустрічав жінки більш вишуканої, бо вона не тільки прийняла його надзвичайно ввічливо, але й навіть спеціально внесла його до списку запрошених, хоча досі він був для неї цілковитим незнайомцем. На його думку, частково це пояснювалося тим, що вони родичі, але ніколи в житті з ним не поводилися так люб'язно.