Гордість і упередженість

Розділ XLIV

Елізабет була впевнена, що містер Дарсі та його сестра приїдуть до неї з візитом наступного дня після прибуття останньої до Пемберлі; тому вона вирішила, що ввесь наступний ранок не буде відходити далеко від постоялого двору. Та її висновок був хибним, бо очікувані візитери з'явилися до Лембтона того ж ранку, що й їхня компанія. Елізабет, її родичі та нові друзі трохи погуляли довкола і тільки-но встигли повернутися до приміщення, щоб перевдягтися і пообідати, як звук прибуваючого екіпажу привабив їх до вікна; вони побачили, що вулицею рухалася двоколка, в якій сиділи якийсь пан та панянка. По їхньому вбранню Елізабет відразу ж здогадалася, хто вони такі, і, поділившись подивом зі своїми родичами, розповіла їм про ту честь, якої вона наразі мала удостоїтись. Її дядечко та тітонька були вкрай здивовані; ніяковість, яка відчувалась у голосі Елізабет, сама ця обставина — у поєднанні з подіями минулого дня — розкрили їм очі на суть того, що відбувалося. Раніше на це не було ніяких натяків, але зараз вони збагнули, що увагу з боку такої поважної особи, як містер Дарсі, можна було пояснити не чим іншим, як його небайдужістю до їхньої племінниці. Доки ця нововиникла думка заволодівала їхньою свідомістю, сум'яття в душі Елізабет зростало кожної миті. Її саму дуже дивувало це збурення почуттів, яке вона не могла подолати; серед причин цього неспокою був і страх того, що небайдужий до неї містер Дарсі надто добре схарактеризує її своїй сестрі; тому вона більше ніж звичайно непокоїлася тим, аби догодити гостям, і водночас боялася, що їй не вдасться цього зробити.

Не бажаючи, щоб її помітили, Елізабет одійшла від вікна і почала походжати кімнатою, намагаючись узяти себе в руки, але, уздрівши здивовано-допитливі погляди дядечка та тітоньки, розхвилювалась іще більше.

З'явилася міс Дарсі та її брат, і представлення, якого вона так панічно боялася, нарешті відбулось; але Елізабет не без подиву помітила, що нова її знайома була не менш наляканою, ніж вона сама. Їй уже встигли розповісти в Лембтоні, що міс Дарсі була особою надзвичайно гордовитою, але протягом перших хвилин вона встигла лише помітити, що міс Дарсі була надзвичайно сором'язливою — і тільки. Навіть півслова витягнути з неї було надзвичайно важко.

Міс Дарсі була вищою та масивнішою за Елізабет; незважаючи на те, що їй було лише трохи більше шістнадцяти років, її статура вже сформувалась, і виглядала вона як цілком доросла і граціозна жінка. Сестра була не такою вродливою, як її брат, але обличчя її світилося розумом і приязністю, а манери були навдивовижу невибагливими та люб'язними. Елізабет очікувала зустріти в її особі такого ж проникливого та різкого на язик співрозмовника, як і містер Дарсі, й тому з полегшенням зітхнула, забачивши таку відмінність характерів.

Не встигли вони довго пробути разом, як Дарсі повідомив Елізабет, що Бінглі теж збирається засвідчити їй свою пошану, і не встигла Елізабет висловити задоволення з цього приводу та приготуватися до приходу такого візитера, як сходами пролунали швидкі кроки Бінглі, і через якусь мить він увійшов до кімнати. Гнів, що його відчувала до нього Елізабет, давно минув; але коли б навіть якась частка того гніву й лишилася, вона б не змогла встояти перед тією непідробною радістю, з якою він привітав її. Люб'язно, хоч і в загальних рисах, спитався він про її родину; говорив і поводився з тією ж приязною невимушеністю, котра завжди була йому притаманна.

Для містера та місіс Гардінер містер Бінглі був персонажем не менш цікавим, ніж для Елізабет. Вони давно хотіли з ним побачитись. І взагалі — вся прибула компанія викликала в них неабиякий інтерес. Щойно виниклі в них здогадки стосовно містера Дарсі та їхньої племінниці скерували їхню жваву, хоча й стриману допитливість на кожного з них. Невдовзі ця допитливість спричинилася до цілковитої переконаності, що принаймні одному з цих молодих людей відомо, що таке кохання. Щодо їхньої родички, то певні сумніви Гардінери ще мали, стосовно ж означеного джентльмена було цілком очевидно, що почуття захоплення просто переповнює його.

Елізабет, зі свого боку, мала багато з чим впоратись. Їй потрібно було достеменно розібратися в почуттях кожного з візитерів, заспокоїти почуття власні та бути приємною для всіх. Стосовно останнього завдання — попри всі її великі побоювання — успіх був майже гарантованим, бо ті, кому вона намагалася догодити і сподобатися, були налаштовані до неї доброзичливо. До намагань Елізабет догодити Бінглі ставився прихильно, Джорджіана — ще прихильніше, а містер Дарсі — надзвичайно прихильно.

Коли Елізабет побачила Бінглі, то відразу полинула думкою до своєї сестри, що було цілком природним. І як же гаряче прагнула вона дізнатися, чи не скерував він, бува, своїх думок у тому ж самому напрямку! Інколи їй здавалося, що він став не таким говірливим, як раніше, а декілька разів вона тішила себе думкою, що Бінглі, дивлячись на неї, намагався вловити схожість між нею та Джейн. Так, це могло їй лише здаватись, але вона не могла обманутися стосовно його ставлення до міс Дарсі, котру дехто намагавсь утвердити як суперницю Джейн. З жодного боку не помітила Елізабет поглядів, котрі промовляли б про якісь особливі почуття. Між Бінглі та міс Дарсі не відбувалося нічого такого, що могло б підтвердити сподівання його сестри, тому із цього погляду Елізабет швидко вдовольнила свою цікавість і по тому заспокоїлася. Перед тим же, як гості поїхали, мали місце декілька начебто незначних обставин, котрі — в її небайдужій інтерпретації — означали нещо інше, як його спогад про Джейн, не позбавлений відтінку ніжності, його бажання сказати більше — щоб сказане могло привести до розмови про неї, але він не наважився цього зробити. Вибравши момент, коли інші були зайняті розмовою, Бінглі зазначив їй — до того ж тоном, у якому звучав непідробний жаль, — що «минуло багато часу, відтоді як я мав приємність бачити її востаннє», і, не дочекавшись її відповіді, додав: «Пройшло вже більше восьми місяців. Ми не бачилися з 26 листопада, коли всі разом танцювали на балу в Недерфілді».

Елізабет порадувала така точність його спогадів; він же трохи згодом запитав у неї, на якусь хвилину позбувшись уваги оточуючих, чи всі її сестри перебувають зараз у Лонгберні. І в попередньому зауваженні, і в самому запитанні наче не було нічого особливого, та сказані вони були з таким виглядом і таким виразом, котрі надали їм особливого звучання.

Їй не часто випадало подивитися на самого містера Дарсі, але в ті короткі моменти, коли їй це вдавалося, вона бачила на його обличчі вираз величезного задоволення, а в усьому сказаному ним не було і натяку на колишню зарозумілість та зневажливе ставлення до своїх компаньйонів. Це переконало її, що поліпшення манер, свідком якого вона вчора стала, попри свою можливу тимчасовість, тривало ось уже другий день. Коли Елізабет побачила, що містер Дарсі прагне знайомства з тими самими людьми, спілкування з якими він іще декілька місяців тому вважав для себе образою, прагне сподобатись їм, коли побачила його чемність і доброзичливість не лише до себе, а й до тих самих її родичів, яких він раніше так відверто зневажав, і пригадала їхню останню розмову на високих тонах у Гансфордському парку, то та різниця, та переміна, що відбулася, вразила її настільки, що їй ледь удавалося приховати своє здивування від інших. Ніколи — навіть у компанії найближчих друзів в Недерфілді чи в оточенні поважних персон у Розінгсі — не бачила Елізабет у ньому стільки доброзичливості та бажання сподобатися, не бачила його настільки вільним від бундючності або непохитної стриманості, як тепер, коли від успіху його намагань сподобатися не залежало нічого, коли саме знайомство з тими, кому адресувалася його люб'язність, здатне було спричинитися лише до осміяння та засудження з боку жінок як із його товариства, так і тих, що мешкали в Розінгсі.

Візитери пробули в них приблизно півгодини; а коли вони підвелися, щоб попрощатися, то містер Дарсі попрохав свою сестру приєднатися до нього, щоб разом висловити бажання бачити містера та місіс Гардінер і міс Беннет у них на обіді ще до того, як вони поїдуть із їхніх країв. Міс Дарсі з готовністю послухалася свого брата, хоч її ніяковість змушувала думати, що вона не звикла робити запрошення. Місіс Гардінер поглянула на свою племінницю, бажаючи знати, як та ставиться до цього запрошення, бо воно стосувалося здебільшого саме її, та Елізабет у цей момент відвернулася. Вирішивши, однак, що це навмисне уникнення відповіді є скоріше ознакою короткочасної розгубленості, ніж якогось неприйняття запрошення, і забачивши, що її чоловік, котрий любив товариство, теж був абсолютно не проти це запрошення прийняти, місіс Гардінер наважилася дати згоду і за Елізабет; тож зустріч було призначено на післязавтра.

Бінглі висловив велике задоволення з того, що його зустріч із Елізабет неодмінно відбудеться, бо він іще мав багато що сказати їй і багато про що спитатися стосовно своїх друзів у Гертфордширі. Елізабет, переінакшивши все це як прагнення щось почути про її сестру, теж була задоволена. З цієї причини, а також із деяких інших причин, вона — після від'їзду гостей — навіть згадувала ці півгодини з певною приємністю для себе, хоча, коли це відчуття поволі минулося, особливих підстав для радості залишилося мало. Прагнучи якомога швидше залишитися на самоті і побоюючись розпитувань та натяків з боку своїх дядечка та тітоньки, Елізабет пробула з ними достатньо довго лише для того, щоб почути про те добре враження, котре на них справив містер Бінглі, а потім швиденько пішла перевдягатися.

Але їй не треба було боятися допитливості містера та місіс Гардінер; вони зовсім не хотіли змушувати її до розмови — їм і так було ясно, що Елізабет була знайома з містером Дарсі набагато краще, ніж їм до того здавалось; їм і так було ясно, що він дуже її кохає. Вони побачили багато цікавого, та не побачили нічого, що спонукало б до розпитувань.

Тепер про містера Дарсі вони просто не могли думати інакше як добре, бо впродовж їхнього знайомства він поводився бездоганно, їм не могла не сподобатися його ввічливість, і якби подружжя Гардінерів формувало своє враження про його вдачу з власних почуттів та розповіді його економки, то гертфордширське товариство не впізнало б колишнього містера Дарсі. Однак тепер вони мали більше підстав довіряти економці, досить швидко збагнувши, що не можна похапцем відкидати авторитетну думку служниці, котра знала його ще з чотирирічного віку. У їхніх лембтонських знайомих здорового глузду, здається, не поменшало, тож їхню думку ігнорувати також не можна було. А ці знайомі тільки й могли закинути містеру Дарсі, що його гордовитість. Таким, мабуть, він і був, а якщо ні, то цю рису йому скоріш за все приписали мешканці невеличкого базарного містечка, до якого його родина не мала звички навідуватися. Однак усі визнавали, що чоловік він був щедрий і багато допомагав бідним людям.

Стосовно Вікхема подорожні швидко довідалися, що його тут не надто поважали; бо, хоча про основну причину розриву з сином його покровителя уявлення широкого загалу було хибним, усе ж загальновідомим фактом було те, що, покинувши Дербішир, він залишив по собі багато боргів, котрі містер Дарсі опісля сплатив за нього.

Що ж до Елізабет, то цього вечора вона думала про Пемберлі більше, ніж увечері минулого дня; і хоча вечір цей видався довгим, його все одно не вистачило, щоб визначитися стосовно своїх почуттів до того, хто в тому маєтку мешкав; цілих дві години пролежала вона, намагаючись ці почуття окреслити. Ненависті вона до нього не відчувала — тут ніяких сумнівів не могло бути, ні. Ненависть щезла вже давно, і відтоді їй було соромно за свою антипатію до нього — якщо це можна було назвати антипатією. Повага, викликана переконаністю в наявності в містера Дарсі гідних поваги рис, спочатку визнавалася неохоче, та потім перестала суперечити її почуттям. Навпаки — тепер ця повага зросла й перетворилася на якесь більш дружнє почуття завдяки його поведінці протягом останніх двох днів, через яку його вдача постала у ще сприятливішому світлі. Але, крім усього цього, крім поваги та високої оцінки його людських якостей, було в душі Елізабет іще одне добре почуття, на котре вона не могла не зважати. Це була вдячність. Вдячність не лише за те, що колись він освідчився у коханні, а й за те, що він продовжував кохати її настільки сильно, що готовий був вибачити їй те примхливе роздратування та дошкульність, з якими вона йому відмовила, і всі ті несправедливі звинувачення, котрі цю відмову супроводжували. Він, котрий, як вона гадала, мусив уникати її як найзапеклішого ворога, при випадковій зустрічі виявив велике бажання підтримувати їхнє знайомство, а тепер без будь-якої неделікатності у виявленні своїх почуттів і без будь-яких недоречностей у поведінці там, де справа стосувалася лише їх двох, усіляко намагався сподобатись її друзям та ще й забажав познайомити її зі своєю сестрою. Подібна переміна в людині з таким сильним почуттям гордості викликала не тільки велике здивування, а й вдячність, бо це можна було пояснити лише коханням, палким коханням. Саме по собі це почуття заслуговувало на всіляке заохочення, бо воно справляло на Елізабет приємне враження, хоча більш точно природу останнього визначити було непросто. Вона поважала його, вона високо цінувала його якості, вона була йому вдячна, вона була зацікавлена в його щасті. Їй лише треба було з'ясувати — наскільки вона хоче, щоб його щастя залежало від неї самої, і наскільки це сприятиме щастю їх обох, якщо вона скористається своєю владою (а щось підказувало, що таку владу вона все ще має) і дозволить йому поновити свої пропозиції.

Увечері між тітонькою та племінницею було вирішено, що таку вражаючу чемність із боку міс Дарсі, котра приїхала до них того ж дня, коли сама вона прибула до Пемберлі, — а вона встигла дістатися туди лише до другого сніданку, — треба віддячити, якщо вдасться, належним виявом чемності з їхнього боку, а значить — зробити до Пемберлі відповідний візит ввічливості наступного ранку. Тож вони мали їхати. Елізабет була задоволена; але чому — вона й сама не знала достеменно.

Містер Гардінер покинув їх невдовзі після сніданку. Минулого дня знову згадали про риболовлю, і тому було домовлено, що опівдні він має зустрітися в Пемберлі з потрібними людьми.